Скалаки

1. Заблудили

Під лісом на заметеній снігом дорозі спинилися два верхівці. Мела густа віхола, зимний вітер шарпав кінські гриви та хвости, і коні, понуривши голови, щулили очі. Один вершник — той, що їхав ліворуч, — звівшись у стременах, пильно вдивлявся вперед; другий ховався в комір свого широкого плаща. В заметілі важко було щось розгледіти.

Праворуч од подорожніх здіймалося круте узгір’я, на ньому темнів густий ліс, укритий білими сніговими шатами. Ліворуч, край вузенької гірської дороги, сумовито шелестіло на букових кущах іще не облетіле сухе листя. Дорога вела понад глибоким долом; ген за ним знову бовваніли лісисті пагорби. Знизу долинав глухий гук річки, що її бистрої течії ще не скувало морозом. Мертво, тихо було навкруги. Одноманітний гомін води, невидної згори, ще додавав смутку хмурому зимовому дню.

— Шкода видивлятись, ясновельможний пане,— опускаючись у сідло, промовив вершник о ліву руку,— Однаково нічого не побачу. Та я вже здогадуюсь, де це ми: от-от має бути село.

Ясновельможний вилаявся собі під ніс і, сіпнувши за повід, рушив далі, а за ним і його супутник. Коні грузли в пухкому снігу, що налипав їм на ноги. Хвища відразу замітала їхні сліди.

Понад шляхом маячили поодинокі осики та горобини. З їхнього гілля, уздрівши людей, здіймалися ворони й важко летіли геть. Вершники підострожили коней, ті припустили були ристю, та, виморені, зразу ж стишили ходу. Дорога вилася з пагорка вниз, тоді знову на гору, де оббігали виступ смерекового лісу.

— Оселя! — вигукнув вершник, що їхав ліворуч, і квапливо показав рукою туди, де темніли обриси покрівлі, а біля неї — розложисте дерево. Далі виднілася ще одна покрівля.

— Врешті! — озвався другий і, люто стьобнувши свого гнідого, помчав навпростець до оселі. Його супутник подався за ним.

Незабаром вони зупинилися біля двох будівель. Одна вбога хатина, що стояла чолом до вузенької дороги, друга — стодола. Їх з’єднувало кам’яне склепіння воріт. Була то селянська садиба. На солом’яних покрівлях і брамі лежав товстим шаром сніг. До двору не вело ніякої дороги, все позасипало снігом.

Високими заметами подорожні під’їхали до брами. Ворітниць не було. Посеред двору розкинула своє голе гілля стара липа; під нею й спинилися вершники. Той, що був ліворуч, голосно загукав. Валив сніг, у гіллі липи лунало зітхання вітру. Верхівець гукнув іще раз. Одначе на поклик ніхто не озвався, гостинний господар не вийшов із дверей.

— Почекайте, з ласки своєї, у піддашку, ясновельможний пане, поки я розбуджу цих хамів! — мовив той, що гукав.

— Стривай, я їх зараз сам розбуркаю! — Ясновельможний, зіскочивши з коня, кинув повід своєму супутникові, витяг із піхов довгу, вузеньку шпагу й попростував до хати. На його кавалерійських чоботях дзенькали остроги. Копнувши двері ногою, він ступив до темних сіней, насилу намацав хатні двері й увійшов у низеньку похмуру кімнатку. Присмерк тут брав гору над світлом. У хаті не було ні живої душі. Подорожній обтрусив сніг із плаща та лямованого срібним шитвом трикутного капелюха й оглядівся довкола себе. Непобілені рублені стіни задимлені. В кутку велика піч, холодна, немов вік не топлена; при вікні старий стіл на широко розставлених перехрещених ніжках. Посеред хати стояла стара колиска, розмальована дивовижними квітками. На полиці трохи череп’яного посуду; все порожнє.

— Голота! Ледаче поріддя! — сердито буркнув подорожній і, сплюнувши, вийшов геть. У темних сінях він наткнувся ще на якісь двері, що відчинилися від самого дотику. Перед ним був темний хлів.

І звідти не війнуло на нього теплом, не озвалося мукання худоби. В хліві було порожньо й зимно. Подорожній крутнувся й вибіг надвір. Слуга звів на нього очі, немов запитуючи.

— Наволоч! Тут пустка, втекли всі! — уже надворі вигукнув пан.— То доїдемо ми до села чи ні?

— А це, ясновельможний пане, вже, певно, і є село. Ваша правда, розбіглася ця голота. Я вже був ютам,— показуючи на стодолу, відповів слуга.— Як виметено, ні соломинки ніде. Кинули господарство!

Потім підсадив у сідло пана, що вже вкинув у піхви шпагу, й сам скочив на свого вороного.

— Дарма! Не тут, то далі пощастить,— додав він іще.

Подорожні виїхали з двору. Та й тоді ніхто не вийшов із криївки, куди, може, сховався був, забачивши озброєних вершників; ніхто не подивився із вдоволеною усмішкою їм услід. Знову зірвався вітер і замів снігом свіжі кінські сліди. Тихо було на подвір’ї і в хаті. Але та мертва тиша промовляла, вона кричала! Хлібороб із усією своєю сім’єю покинув оселю, в якій, уродився, в якій жив його рід із діда-прадіда. Рідну хату зробили йому в’язницею, батьківський лан — катівнею. Під свист нагая мусив він працювати на чужому полі, а заплату мав — різки та диби. Пани ссали з нього кров і бенкетували за його піт. А до всього цього ще й налітали сараною то цісарські жовніри, то грабіжники-пруссаки, обдирали чеські села, знущалися з людей. Ще не загоїлися тяжкі сліди війн минулих, як настали страхіття Семилітньої війни[2]. Не лишилося в селян нічого, опріч голих стін, та й ті здебільшого попалило військо. А за ті стіни доводилося ще й податок платити. І люди кидали домівки. От вам і «ледаче поріддя»...

Подорожні справді були в селі, але в селі сплюндрованому. Про це свідчили високі чорні комини, що стриміли з-під снігу, та купи горілих колод у заметах. Ще не од’їхавши й ста кроків од першої садиби, верхівці побачили три таких згарища.

Вже смеркало.

— Ну вже ж і дорогу ти знайшов! — гостро мовив вершник, що їхав о праву руку, до свого супутника.— Де ж ми ночуватимемо? Чи не в тому холодному барлозі?

— Ясновельможний пане, ми ще неодмінно натрапимо на залюднену оселю. З ласки вашої, не всі ж покидали свої обійстя.

Пан угорнувся в плащ із головою. Мороз на ніч міцнішав, вітер став дошкульніший, бо віяв тепер просто в обличчя подорожнім. Дорога збігала на пагорок. У присмерку зимового вечора не блимав ніде ні один червоний вогник, що закликав би їх до теплої хати.

За кілька хвилин пан сердито буркнув:

— Завертай!

І спинив коня. Він утратив надію знайти якесь житло. Морозна ніч у дорозі зовсім не вабила його, й він вирішив вернутись — заночувати в покинутій хаті. Та нараз його слуга рвучко повернув голову наліво, нахилився вперед і прислухався.

У вечірній тиші залунав урочистий спів. Чути було жіночий голос і дитячий альт. Їм, здавалося, вторували глухуваті, низькі звуки чоловічого голосу. Слів не можна було розібрати. Звівши очі вгору, подорожні побачили на високому горбі кілька старих дерев, що здіймали верховіття до сивих хмар.

— Гайда туди! Там співають! — І пан погнав свого гнідого на пагорб. Слуга помчав за ним услід.

Неподалік від дерев верхівці спинили коней. За деревами показалася оселя, схожа на ту, до якої вони щойно заїжджали: хата й стодола, з’єднані аркою брами. Перед двором росло кілька лип. Хатина була стара, похила. У вікнах не світилося. Невеселе житло! Та все ж там хтось співав... За замкненими ворітьми несамовито загавкав собака. Не довго думаючи, верхівці рушили до брами. Слуга щосили затарабанив у ворота.

2. Відплата за притулок

Спів замовк. Собака заметався по двору й загавкав ще лютіше. Слуга знову загупав у ворота й гукнув:

— Одчиняйте!

— Хто там? — озвалося раптом у дворі.

— Одчиняй, хаме, іще питаєш! — грубим, владним тоном крикнув слуга. Допіру з паном він улесливо розмовляв по-німецьки, а тепер, заговоривши по-чеськи, дав волю своєму роздратуванню.

Зарипіли, відчиняючись, ворота. Вершники в’їхали у двір. Слуга притьмом зіскочив з коня і, притримуючи пайового гнідка, загорлав на старого, згорбленого селянина, що саме силкувався втихомирити злющого кудлатого пса:

— Куди тут у вас до світлиці? Та коней у стайню заведи!

Молодий пан тупцював у снігу, йому не терпілося до теплої хати.

— Заведи коней, живо! Ти що, сам тут? Нема кому нас до світлиці провести?

Старий обернувся і, побачивши на порозі малого хлопця, якого досі ніхто не завважив, покликав його.

— Проведи милостивих панів у світлицю, засвіти там, та й мені до стайні світло принесеш.

Слуга попросив пана, щоб той сам ішов за хлопцем до хати, бо йому треба ще коней доглянути, і, взявши за вуздечку панового огиря, повів його за дідом до хліва, що був через сіни од світлиці. За хвилину в сіни вийшов хлопець, несучи в руці запалену соснову скіпку. Полум’я її осяяло темний хлів і двох чоловіків, що чекали з кіньми біля дверей. Господар обережно завів до хліва виморених рисаків, поприв’язував і почав розсідлувати. Слуга ясновельможного пана наглядав за ним. Хлопець, застромивши скіпку до щілини в рубленій стіні, цікаво позирав на чужого чоловіка в темному плащі, на коней, сідла та блискучу, ковану сріблом збрую. Він стояв босий, на чоло йому спадали темні кучері, з-під яких вогниками блищали очі. Личко мав худе, смагляве, вбраний був у саму сорочку з цупкого полотна та витерті шкіряні штанці.

В кутку щось глухо мукнуло. Заїжджий тільки тепер помітив там худющу, кошлату корівчину.

— Гаразд,— мовив він, коли дід розсідлав коней.— Тепер підстели та засип вівса.

— Паночку ласкавий, нема в нас чим підстелити.

— А ото що? — заїжджий показав на купу соломи, що її загледів у другому кутку.

— Тим ми нашу Лиску годуємо, паночку. То вже вся наша солома, скоро й та скінчиться.

— Брешеш! Підстели, та живо, а то...

— Пане ласкавий, у нас же оця одна корівчина лишилася, позабирали всіх або самі подохли, та й цій уже недовго... Поки що хоч трохи молочка дає. Бідуємо, паночку...

— Ну, годі, годі, старий лисе. Підстелиш, чи тобі...— Й запопадливий слуга замахнувся нагаєм, що його держав у руці.

Старий нехотя повернувся й, зітхнувши, пішов у кут.

— Не чіпайте! Це нашої Лиски солома! — розітнувся зненацька дзвінкий дитячий голос.

Обидва чоловіки здивовано глянули на хлоп’я, що заступило дідові дорогу. Дід злякався; чужий підняв нагая й хотів уже оперезати хлопця.

— Паночку, та ж воно ще дурне! — скрикнув дід, потім додав суворо, проте не дуже твердо: — Пусти, Їржику! Чуєш, що кажу?

І хлопець, понуривши голову, одійшов.

Старий нахилився над соломою, тоді випростався й знову глянув на заїжджого. Та, прочитавши в його очах той самий невблаганний наказ, поніс солому до панських коней.

— Іще, ще! Товще стели! — звелів чужинець.

Хлопчик вийшов у сіни. Йому несила було бачити, як стелять панським коням поживу бідолашної Лиски, а вона сумно дивиться на огирів своїми великими очима.

— А тепер засип у ясла та напій коней!

— Пане ласкавий, та що ж я їм дам! Ото було трохи солімки для корови, та й ту мусив...

— Ну, ну, не одбріхуйся, старий лайдаче! Однаково ж сам знайду! — Висмикнувши з щілини скіпку, заїжджий швидко вийшов у сіни й підійшов до дощаного засіка біля стіни. Піднявши віко, він одкинув убік кілька порожніх мішків. На дні засіка були висівки, а в кутку стояв низенький кошик із грубим чорним борошном, схожим на пилюку.

— А це що? — показуючи пальцем на висівки та борошно, спитав панський слуга селянина, що вийшов слідом за ним. І бридко осміхнувся, блиснувши очима.

Старий підвів сиву голову, його очі під білими бровами спалахнули гнівом. Та він тільки промовив глухо і начебто спокійно:

— Паночку, то ж ми самі їмо, це наш останній припас. Як доїмо, лишимося зовсім без хліба.

— Викручуєшся, не хочеш нічого дати панським коням! Збери все оце й засип у жолоб!

— Ласкавий пане, це ж усе, що в нас є!

Та ласкавий пан тільки владно махнув рукою; плащ його розхристався, і на темному каптані блиснуло срібне гаптування.

— Усе в нас жовніри забрали: й худобу, і хліб, і пашу; нема нічого, як виметено, ласкавий паночку, самі голодом терпимо...

Та надаремно відмагався старий господар, довелося йому скоритись наказові «пана», котрого селянин мав за якогось офіцера. Всякий опір був би марний: що він, старий дід, міг удіяти сам проти двох озброєних чоловіків?

«Пан» пішов у світлицю, попередивши, що іще прийде перевірити. А хлоп’як поплентався до хліва за дідом, котрий мусив годувати коней своїх кривдників, і почав гладити худу корівчину. Він не міг уже дивитися на коней та коштовну збрую. Перше вони так уподобалися йому, він і не бачив ніколи таких гарних. І вуздечки, й сідла були гарні; в хлопця аж очі загорілися. А тепер він одвернувся до корови, що жадібно злизувала солому, розсипану під жолобом.

— Ходімо, Їржику, ходімо,— з дрожем у голосі сказав старий онукові, скінчивши свою гірку роботу.— Боже, боже! — зітхнув він, звівши очі догори. Уже в сінях дід і онук почули за собою слабеньке, глухе мукання. Хлопець аж здригнувся й зиркнув на діда. Той похилив голову. А тоді шепнув онукові:

— Іди скажи Марії, хай не показується на очі, й вертайся до мене.

А сам пішов до світлиці.

3. Родова хроніка

Садибу, в якій знайшли нічліг двоє подорожніх, називали в селі й усьому околотку «Скелею», бо вона приткнулася над урвищем, на вершку високого пагорба. Чолом стояла до вузенької гірської дороги, а кроків за двадцять за садибою спадав до бистрої річки стрімкий схил, порослий буйним чагарником, а подекуди й молодими деревцями.

Нині все було вкрите снігом, і лиш посеред схилу над білим покривалом стримів великий темний камінь, біля якого росла чорна смеречина. Гілля її згиналося під вагою снігу. Попід тим каменем пробігала вузенька стежечка, що вилася змійкою од садиби аж до річки. Стежкою тією ходили тільки мешканці «Скелі». Зеленої пори її і не видно було серед кущів та всякого зілля. Мало хто з сусідів знав ту стежечку.

Біля самої річки на невеличкому лужку під кручею стояла вбога хижка. Старий клен та темні вільхи закривали її влітку своїми густолистими кронами. Стіни хижки не біліли серед темної зелені, а од шибок не відбивалися золоті сонячні промені. Злежану солом’яну покрівлю встилав зелений килим моху. Чорні вікодавні стіни похилилися. Лиш навесні та влітку, коли ластівки ліпили гнізда під стріхою, коли дерева шелестіли, лужок красувався квітами та шуміла річка, було там весело. А нині хижка стояла в снігових заметах самотня, покинута, забута; господарі «Скелі», яким вона належала, не дбали про неї. Та й сама садиба часами стояла пусткою. В Чеській землі нерідко таке бувало, що селяни кидали свої домівки. Переслідування за євангелічну, або ж чесько-братську віру[3], знущання вояків — і чужоземних, і своїх, цісарських та панських,— усе це виганяло хлібороба з хати, зганяло з батьківського лану, а то й змушувало зі зброєю в руках ставати проти гнобителів.

Року 1627-го «Скеля» спорожніла; її господареві неспромога стало відробити панщину, утримати жінку й діточок і прогодувати худобу. Та на другу осінь у садибі все ж з’явився новий хазяїн. Ніхто спершу не знав, звідки примандрував він сюди.

— Цей теж скоро втече,— гомоніли в кількох дворах, що лишилися з багатолюдного колись села. Але він не втік. Над «Скелею» тепер знову здіймався димок із комина, а в вікнах вечорами світилося.

Треба було справді неабиякої одваги, щоб зайняти покинуте, спустіле обійстя. За тих часів халупник за голову брався, коли дідич давав йому велике господарство, і слізно благав пана змилосердитися над ним та оддати ту садибу комусь іншому.

Новий господар «Скелі» звався Їра Скалак. У селі скоро здогадалися, що то не справжнє його прізвище, і спочатку не дуже-то довіряли йому. Та з часом він здобув повагу сусідів і став у селі першим чоловіком. Од людей не втаїлося те, що Їра Скалак на початку 1628 року був серед повсталих опоченських[4] селян. Не навчені бойової науки, погано озброєні повстанці недовго чинили опір панам, котрі закликали на поміч цісарського генерала, жорстокого дона Мартіна Уерту. Генерал узяв приступом Нове Мєсто-на-Метуї і тамтешній замок, де забарикадувалися повсталі селяни, й розігнав їх. Ватажків повстання схопили й страшно покарали.

Про участь Їри Скалака в цьому повстанні було записано і в протоколах слідства, що провадилося в Опоченському замку, і в родинній книзі Скалаків. Змістом ті записи не то що різнились, а суперечили один одному. В протоколі писалося, що Їра Скалак із своїм братом Мікулашем «підбурював хлопство на ребелію, item[5] учинив crimen laesae Majestatis[6], item бунтував проти влади, разом з іншими ребелянтами фортецю і замок Новомєстський захопивши, пограбувавши й сплюндрувавши дощенту». А на палітурці старої біблії, реліквії роду Скалаків, син Їри Мікулаш записав, що батько його повстав із збуреним народом проти панів і що за те його схопили пораненого, вкинули у в’язницю і разом з братом Мікулашем та іншими страхітливо покарали.

Брата його Мікулаша колесували, а над ним самим змилувалися і зменшили йому кару: тільки одрізали вуха та на спині тавро випекли. Він утік з Опоченщини й оселився в селі Ж., в маєтностях находського князя, в садибі на скелі. Спотворений, позначений тавром, він, проте, зумів здобути пошану своїх сусідів. Нащадки його так і лишилися жити на «Скелі». Предківський дух переходив од батька до сина, й кожен із Скалаків черпав силу й утіху в книзі, що була таємницею роду, його скарбом.

Минулися страхіття Тридцятилітньої війни[7], почалося нове сторіччя, а війнам кінця-краю не було. Села виплюндровували так, що й сліду не можна було знайти, де вони стояли. Хлібороби кидали свої оселі, а сини їхні, силоміць узяті до війська, лили свою кров на далеких бойовищах.

Рід Скалаків удержався на «Скелі». Вони терпляче зносили всі злигодні кріпацтва й знегіддя прусських війн; здавалося, що згасли в них сила й одвага їхнього предка, що тяжке рабство притупило їхній розум. Забулася в селі слава першого Скалака, героя-повстанця, і на його онуків не дивилися вже, як на рід своїх оборонців. Тільки розважливість, добра вдача та письменність лишилися прикметами тої родини, і це завжди підносило Скалаків над усіх їхніх односельців.

Наприкінці Семилітньої війни найстаршим у роду був Їржі Скалак. То він із примусу підстелив панським коням останню пашу своєї останньої корови й засипав їм у ясла рештки борошна й висівок — останній хліб своєї родини. Їржі господарював на «Скелі» удвох із своїм єдиним сином Мікулашем, рано овдовілим. Молода сестра Мікулаша Марія стала за матір Їржикові, тому самому хлоп’якові, що так одважно заступився за свою Лиску.

Їржикового батька того вечора не було вдома: по обіді повз «Скелю» проїздив загін гусарів генерала Фестетича, що збилися з дороги, і вони примусили молодого господаря провести їх до Броумова. У люту завірюху мусив Мікулаш бігти тюпцем біля коней: командир угорських гусарів шаблею плазом підганяв його.

4. «Нуте, заспівайте нам пісень...» ^{Псалом 137 (136)}

Коли старий Скалак увійшов до світлиці, один з подорожніх уже сидів за столом, присунутим до великої печі. Другий — той, що одібрав у старого господаря останній припас,— стояв збоку, не скидаючи плаща.

Рублених стін хати ніколи не торкалася щітка з вапном; стеля з грубого делиння була темна, закурена. Праворуч од дверей на старосвітньому суднику стояло кілька простих мисок. На стінах не було ніяких оздоб, жодного образка. Підлога нагадувала твердо вбитий тік. Низенькі віконця знадвору закривалися двійчатими віконницями. Біля столу стояв чорний дерев’яний світлач, у якому горіла соснова скіпка. Червона жарина на кінці чорніла й закручувалася.

Широкий, теплий плащ ясновельможного, розвішений на жердці біля печі, утворював ніби балдахін над молодим паном. Щойно старий Скалак увійшов, панський слуга звелів йому розпалювати. Господар, укинувши в піч сухого хмизу, підпалив його скіпкою. Сухе паливо вмить спалахнуло. Панський камердинер вийняв із кишені свого плаща невеликий згорточок, розгорнув його і, звелівши Скалакові подати череп’яну тарілку, виклав на неї і поставив перед ясновельможним добрячий шмат печені. Це було приємною несподіванкою для молодого пана.

Старий господар, ставши біля стіни за піччю, дивився на панів. Він упізнав камердинера, що вже теж скинув плаща. Цього «пана» старий часто бачив у Находському замку, коли ходив туди на виклик управителя; його смаглявий вид із кирпатим носом і маленькими сірими очицями запам’ятався Скалакові. Камердинер, високий плечистий чоловік років за тридцять, статурою та обличчям більше скидався на грубого вояка. Коли він звертався до свого пана, вид його являв рабську покору й улесливість, сірі очиці світилися відданістю, а товсті губи розтягалися в солодку усмішку, відкриваючи два рядки великих білих зубів.

Молодого пана, що сидів за столом обличчям до печі, Скалак не знав. Певно, це був якийсь вельможний гість панів із замка. Про це свідчила камердинерова запобігливість та вбрання незнайомого пана. Лице він мав вродливе, біле, хоч і худорляве, ніс орлиний, над холодними очима вигиналися гарні брови. Заросту ще не було ні на верхній губі, ні на підборідді. Волосся закривала біла перука з косою. Станом панич був стрункий, тендітний; убраний був у вузький каптан із тонкого темно-червоного сукна, під каптаном мав на собі гаптований камзол, довгий, аж до стегон, не надто м’язистих. На ногах у пана були вузькі штани з оленячої шкіри й високі, до колін, чоботи зі срібними острогами. Коштовну шпагу слуга одстебнув йому і поставив біля столу. Молодому панові було років сімнадцять, хоч здавався він старшим.

То був Йосиф-Парілле Пікколоміні де Віллануова[8], з ласки божої наслідник князя Священної Римської імперії, герцога Амальфі, володаря Находа, Статіані й Поррони.

Молодий князь із великою охотою взявся до холодної печені.

Йосифові Пікколоміні, котрого батько викликав був на час із столиці до себе в замок, того дня заманулося по обіді поїхати до Костельця, де, як він прочув, став постоєм драгунський ескадрон, що прямував до Кладська. День був досить погожий, і молодий князь, який страшенно нудився самотою в пишних покоях Находського замка, надумав трохи розважитись прогулянкою, а потім побавитись у товаристві офіцерів. Од’їхавши од замка, він звернув із шляху на заметений снігом путівець. Даремно слуга шанобливо застерігав його, що це не та дорога; князь тільки рішуче махнув рукою, вказуючи напрям. Він уже вирішив їхати цією дорогою і був певен, що не заблудить. І справді, вони й так були б утрапили куди треба, хоч і накинувши немалого гака; але небо затягло густими хмарами, знялася віхола, і молодий князь збився з дороги. Хвища заліпляла снігом очі подорожнім, вони їхали і їхали навмання, аж поки не видобулись на шлях під лісом, а потім не потрапили до напівсплюндрованого села Ж., за годину шляху від Находа. Уже вечоріло, коли заблудлі подорожні прибилися до «Скелі». На подяку за гостинність вони пограбували хазяїв убогої хатини, однявши в них хліб і пашу. Сумління їх не тривожило. Панський камердинер не знав жалю, благання старого Скалака не зворушило його серця. Адже ж це були сільські хами, власність його князя.

Старий Скалак стояв біля печі й час од часу підкладав хмизу в огонь. Обличчя його було смутне. Зрідка він поглядав на незнайомого панича, що краяв ножем печеню й жадібно уминав її. Старий селянин давно вже не бачив такої страви. Він думав про свою сім’ю, про охлялу корівчину. Глянув на малого онука, що стояв поруч, і серце дідове сповнилося гіркістю. Він знав, що в них уже на порозі лихий гість, що от-от уже перебереться з хліва до хати голод.

Малий Їра розглядав пишно вбраного чужого пана, аж поки його погляд не спинився на мисці з печенею. У хлопця забурчало в животі. Одвернувшись, він побачив смутне дідове обличчя. Коли старий знову нахилився до печі, хлопчик обережно шепнув йому:

— Дідусю, Марія хоче втекти у вільшник.

— Зажди ще трохи.

Наївшись, молодий князь кивнув своєму камердинерові, щоб той сів та доїв рештки. Печеня швидко зникла в великому роті голодного слуги.

Скалак чув, що молодий князь щось питає в камердинера, але, не знаючи по-німецьки, нічого не зрозумів. Та скоро він узнав, про що була мова: камердинер, раптово обернувшись до старого селянина, швидко спитав його:

— То ви тут допіру співали, як ми під’їхали?

Господар якусь мить дивився на камердинера, тоді спокійно відповів:

— Так, паночку, то ми з онуком псалмів співали.

— Удвох? А нам здалося, що й жіночий голос було чути.— І камердинер уп’явся очима в Скалака.

— Та то, певне, був Їрин голос, паночку; він же ще дитина.

Селянинове обличчя було спокійне; здавалося, він не бреше.

Камердинер знову заговорив по-німецьки. Молодий князь кивнув головою, і звелів слузі подбати про постіль. Його морив сон у теплій хаті після стомливої подорожі на морозі, в заметілі. Камердинер наказав Скалакові постелити їм, а сам, запаливши скіпку, вийшов у хлів — пересвідчитися, чи добре хлоп доглянув пайового улюбленця Гнідого та його Воронька.

Молодий Пікколоміні зиркнув на старого селянина, котрий вимощував якнайвигідніше постіль на старому дерев’яному ліжку. В очах вельможі видно було бридливість. Він глибоко зітхнув, побачивши вбогу постіль. Правда, вона була чистіша, ніж він сподівався від селянської постелі, та йому пригадалося пишне ложе з дорогою запоною в Находському замку. Князь позіхнув і ліниво потягся, наскільки це дозволяв твердий стілець, тоді знову підвів голову й уже уважніше глянув до печі. На нього дивилися великі темні очі, дивилися невідривно, однак без будь-якого захоплення й подиву. На цьому худенькому смаглявому личку не було виразу німого переляку або безтямного зчудування, які він звичайно зустрічав, проїжджаючи іноді селом. І князь чомусь не одвернувся з погордою від сільського хлопчака, що так пильно дивився на нього.

До світлиці повернувся камердинер. Очі його якось незвичайно блищали. Він скоса глянув на господаря, котрий саме стелив другу постіль.

— Усе гаразд, ясновельможний пане. До того ж я пересвідчився, що хлоп збрехав. Вони не тільки вдвох із хлопцем тут співали. Ви, ясний пане, не помилилися, з ними справді співала жінка.

— Що, що? — швидко спитав Пікколоміні й випростав спину.

— У цього старого пройди є вродлива дочка. Я загледів її лиш на одну мить, але, здається, прегарна дівка. Він її ховає.

— Ну, ну, розказуй!

— Тільки-но я вступив до хліва, аж чую, ззаду рипнули двері. Я озирнувся і, хоч у сінях од моєї скіпки було не дуже-то видно, помітив біля хатніх дверей ще одні, до якоїсь комірчини, трохи прочинені, а в тих дверях гарне дівоче лице. Але вона зразу сховалася.

— А справді гарна?

— Здається, дуже.

Сон миттю злетів із князя, його холодні очі загорілися. Думка про невеличку пригоду захопила його. Що дівчина справді могла бути вродлива, він не мав сумніву: йому траплялася в селах уже не одна красуня.

— Кажеш, у комірчині поряд? — квапливо спитав вій, підводячись.

— З ласки вашої, ясновельможний пане, будьте тільки обережні, бо оцим-о довіряти не можна. Візьміть скіпку та вийдіть буцімто глянути на коня. Двері ось тут, біля хатніх. А я цих тут затримаю.

Князь Пікколоміні взяв запалену скіпку й вийшов. Господар, що з недовірою позирав на заїжджих панів, провів його здивованим поглядом.

— Живо, живо, лаштуй постіль, щоб ясновельможний, вернувшися з хліва, міг лягти спочити. Та як ти стелеш, хіба на такому пан зможе заснути?

І звелів Скалакові перестилати наново.

— Так, так, вище в голови... Гей, хлопче, постривай! — гукнув камердинер на Їру, що ступив був до дверей. Кмітливий хлопчак постеріг, як дід моргнув йому, мовби наказуючи: «Вийди за тим паном!»

Їра спинився.

— Подай води!

Старий господар квапливо перестилав постіль. Їра, уважно дивлячись на чужого пана своїми темними очима, подав йому води, тоді знову намірився до дверей.

— Куди ти тікаєш, хлопче? Поможи краще! Он візьми шпагу, поклади на полицю.

Скалак усе поґлядав на двері; тоді схилив голову, наче прислухаючись. Але тут знову загув грубий камердинерів голос:

— Сюди шпагу, сюди! О, а це що таке? — Панський слуга зняв із полиці щось схоже на одрізок дошки й поклав його на стіл.

На дошці були натягнені струни.

— О, цимбали! — Камердинер провів рукою по струнах, вони гучно забриніли,— Ти диви, бідкаються та скиглять, а музикою бавляться! Ходи сюди, хлопче, заграй-но!

— Я не вмію! — Їржик запитливо поглянув на Діда.

— Ну то заграй ти, старий!

— Ласкавий пане, я теж не вмію!

Старий знову нахилив голову, та камердинер іще раз сильно вдарив по струнах, що бренькнули різко, незграйно.

— Брешеш! Навіщо ж вам тоді цимбали? Заграй, кажу!

— Та то мій син трохи вміє.

— А син навчився від тебе. Заграй, заграй, нехай хоч трохи розважусь у вашому барлозі. Заграй і заспівай, я ж чув, як ти співаєш. Такий тоненький голосок маєш, мовби яка панянка! — Камердинер зареготав на всю хату з власного жарту.

У селянина тіпнулися уста.

Камердинер знову вдарив по струнах, іще сильніше. Та брязкіт струн не зміг заглушити голосів, що долетіли крізь двері.

— Даруйте, паночку, не можу! — Скалак метнувся до дверей.

— Та постривай, розкажи мені про ту свою співуху, коли не хочеш грати! — І панський слуга заступив старому дорогу.

— Пустіть мене! — рішуче вигукнув селянин і, випроставшись, гнівно блиснув очима з-під густих брів.

— Назад, мугирю! — ревнув камердинер. Озирнувшись на двері, він побачив, що хлопчика вже немає в хаті. З сіней почувся приглушений скрик.

— Пустіть! — знову гримнув селянин і рвонувся до дверей. Та камердинер схопив його.

— Злодії! Дитя в мене хочете вкрасти! Та хоч би ви...

Обидва затупцяли по хаті. Камердинер відтрутив Скалака від дверей, та за хвилину старий знову був біля них. Борюкаючись, вони зсунули з місця стіл, перекинули стілець. Із сіней знову долетів зойк. У хаті чулося уривчасте хекання борців та камердинерова лайка. Зі столу з жалібним дзвоном упали цимбали, й бренькіт струн злився з закликами на поміч.

5. Останній Пікколоміні

Їра вибіг у сіни. Він зрозумів, що тут ідеться про тітку Марію, котра мусила сховатися в комірчині, тільки-но до воріт під’їхали незнайомі верхівці. Хлопчик відчув, що вони не з добром приїхали. Що ці люди можуть заподіяти його молоденькій тітусі, Їржик не знав, але вони напевне хотіли її скривдити, бо ж інакше навіщо б їй ховатись? І за це він одразу зненавидів їх. Потім один із заїжджих налаяв дідуся, забрав солому в бідолашної Лиски... І тепер, почувши з комірки тітчин зойк та побачивши, як дід зчепився з панським слугою, хлопець в’юном вислизнув у сіни й метнувся до хліва. Однак там було темно. Виходить, не на коня поглянути вийшов молодий пан! Їржик вибіг у сіни, підскочив до дверей комірчини й схопився за клямку. Та двері, видно, підперті зсередини, не піддалися. Їржик почав стукати — ніхто не озвався. Він прислухався й почув якусь мову, але то був не тітчин голос. Хлопця обійняв страх. Він почав гукати тітусю на ймення, а у відповідь почув її зойк. Вона в небезпеці! Їржик знову навалився на двері, котрі зачинялися тільки на клямку і звичайно піддавалися навіть дитячій руці. Та зараз вони були мов залізні. Їржик побіг кликати діда, відчинив хатні двері й скам’янів на порозі. Полум’я скіпки коливалося, немов одвертаючись од нерівного бою: старий дід боровся із жильним чоловіком. Рішучість покинула хлопця. Їра бачив, що дід відступає, падає й знову підводиться, що ноги вже не держать його й він от-от піддасться своєму супротивникові. Це так вразило малого, що він одразу отямився, і з горлянки йому вирвалося:

— Дідусю!

Зачувши цей крик, старий схопився й став з новою силою одбиватись од панського слуги. Це піддало духу й хлопцеві. Він хотів уже кинутись на поміч дідові, але тут із комірчини знову почувся якийсь грюкіт і зойки. Їржик миттю вилетів у сіни, одсунув сінешні двері й вибіг надвір.

Була зимова ніч. Небо вже проясніло, й у густій синяві блимали зорі. Довкола стояла мертва тиша. Від темного лісу тягло морозним вітерцем. Оглядівшись довкола, хлопець побачив лиш високі чорні комини спалених сусідських хат. Ніде ні світельця, ні вогника, ні признаки життя, тільки згарища. Звідки ж чекати помочі? Батько не вертався.

— Рятуйте! Рятуйте! Поможі-іть! — загукав Їржик і прислухався. Голос його, підхоплений вітром, безслідно завмер у морозяній далині.

В ту ж мить у буді під хатою заскавчав собака. Лиш він озвався на поклик хлопця. Їржик метнувся до буди, одв’язав вірного друга і, примовляючи: «Скоріше, Цигане, скоріше!» — вбіг із ним у сіни.

Дід іще бився з панським слугою.

— Не давайтеся, дідусю, йду вам на поміч! — гукнув Їра, але кинувся спершу до комірчини, бо й звідти чутно було гамір. Нацькований Циган, гавкаючи, наскакував на двері комори. Хлопець теж навалився на них, та двері не піддавалися ні його рукам, ні лапам собаки. Нараз у Їржиковій голові майнула добра думка — визволити діда й разом з ним удертися до комори.

Камердинер, зачувши гавкіт, зрозумів, що ворогів прибуває, напружив усі сили й дужою рукою трусонув діда, котрий одчайдушно відбивався. Ще одне зусилля, і ослаблі руки старого Скалака опустилися, він безвладно упав на долівку біля судника.

Камердинер обернувся до дверей. Вбрання на ньому було розхристане, пошарпане, перука з косою під час бійки злетіла з голови й валялася на чорній долівці, стоптана ногами. Обличчя й шия його почервоніли як буряк; водячи вибалушеними очима, він уривчасто, важко дихав.

Із сіней почувся гавкіт собаки і Їржиків крик. Камердинер, отямившись, вихопив свою довгу шпагу — в бійці йому цього ніяк не вдавалося зробити — й хотів вибігти з хати. Але тут до світлиці влетів кудлатий Циган, а за ним Їржик. Камердинер сторопіло відступив перед страшною появою, оперся спиною на піч біля дверей і став одбиватися од здоровенного пса, що наскакував на нього.

Їржик підбіг до діда, котрий усе ще лежав на долівці, вхопив його за руку й нахилився до блідого зморшкуватого лиця, кличучи:

— Дідусю! Дідусю!

Хлопець припав до сивої дідової голови; йому здалося, що дідусь помирає, і він знову й знову кликав його, силкувався підняти, помагаючи звестись на ноги. А над ним лунав скажений гавкіт Цигана та прокльони камердинера, котрий, відмахуючись від нього шпагою, горлав на Їру, щоб той утихомирив пса. Але Їра не чув; він у цю мить забув навіть про тітку. Адже його дідусь був у небезпеці!

А в комірчині постінь застромлена в шпарину скіпка освітлювала таке ж прикре видовище. Князь Пікколоміні ввійшов до маленької кімнати несподівано, без опору — адже двері не мали засува — і вражений спинився на порозі. Посеред кімнати стояла ставна дівчина і вгортала плечі в стару хустину. То була Марія, дочка старого Скалака, Їржикова тітка.

Пікколоміні знав уже не одну сільську красуню, гідну князівської уваги; але такої вроди, на яку натрапив у оцій темній комірчині, він ще не бачив. Напіврозплетені чорні коси спадали їй на плечі, лице було бліде. Дівчина дуже злякалася, загледівши молодого князя, і стояла нерухомо, не зводячи своїх карих очей із стрункої постаті й блідого тонкого виду незнайомого пана. На його ніжних устах заграв знадливий усміх. Тремтячи, як билинка, дівчина мовчки стояла перед паном. А він умить забув і про тяжку дорогу, і про свою відразу до ночівлі в хлопській хаті й тільки жадібно дивився на пишну дівочу вроду, відчуваючи, як по всьому тілу розливається приємний вогонь. Усміхаючись, князь підступив до дівчини і облесливо заговорив до неї по-чужинському, вплітаючи в свою мову ласкаві чеські слова, яких устиг навчитися. Марія мов скам’яніла, вона навіть не відняла руки, за яку взяв її пан. Та коли він спробував обняти дівчину, її карі очі спалахнули гнівом. Вона випручалася з хтивих обіймів молодого гульвіси; та він, розпалений її опором, знову хотів був обняти її. Марія скрикнула, кличучи на поміч, і стала відбиватися, рвучись до дверей. Моторна сільська дівчина, загартована важкою працею, стялася з князівським синком.

Пікколоміні підпер двері спиною. Нараз у них щось загупало і з сіней почувся знайомий голос малого Їри та завзятий гавкіт вірного Цигана. Потім ці звуки стихли, віддалилися. Невтримна хіть додавала князеві сили. Він уже вхопив був дівчину в обійми, та раптом заточився й одлетів насеред комірки. Двері розчинилися, дівчина боса, в самій сорочці та спідниці вискочила в сіни, майнувши в нього перед очима розплетеними чорними косами. Отямившись, князь кинувся навздогін. Дівчина вибігла надвір, у морозну ніч. Женучись за нею, Пікколоміні навіть не помітив, як б’ється у світлиці його камердинер. Лють закипіла в серці молодого князя. Це сільське дівчисько наважилося опиратися йому, відштовхнути його від дверей — його, свого пана, котрий ще ніде не діставав такої відсічі. Він думав, що в селян на те й ростуть вродливі дочки, щоб панство могло бавитися ними, а ця-от сільська квочка зняла на нього руку, подужала його! І він як був, простоволосий, подався надвір за Марією — покарати її.

Розпачливий Їржиків крик вернув діда до тями. Скалак розплющив очі й глибоко зітхнув, немов прокидаючись від тяжкого сну. Тоді схопився на рівні ноги.

В цю мить Циган заскавчав з болю й упав на долівку, заливаючи її кров’ю.

— Не ворухнись мені, луб’я старе, бо й тобі те буде, що твоєму собаці! — вигукнув камердинер і погрозив старому шпагою.

Із сіней долетів жалісний голос Їржика:

— Її нема! Марії вже нема!

Старий Скалак, загледівши на полиці шпагу, судорожно вхопив її і стис у руці вбійчу зброю. Та в цю мить перед ним блиснув камердинерів клинок, грозячи йому смертю. Одначе шпага так і зависла в повітрі, немовби рука панського слуги раптом здерев’яніла. Знадвору почулися чиїсь важкі кроки й гучний голос:

— Іду! Йду!

А у відповідь пролунав радісний крик малого Їржика:

— Тато! Тато!

Старий рвучко обернувся до дверей. До хати блискавкою влетів рослий чоловік у кожусі й високій кучмі. Він умить розгледів, що тут діється, і незчувся сторопілий слуга, як із руки його вже вилетіла вибита шпага. Брязнула криця, а слідом за нею від важкого удару сукуватим києм повалився на чорну долівку панський слуга.

— Мікулашу! — скрикнув старий Скалак. Їржик уже горнувся до батька.

— Що це тут скоїлося? — вигукнув молодий господар.

— Ой боже! Марія! — зойкнув старий, — Ходімо, мерщій!

Це ім’я пояснило Мікулашеві все. Він одразу збагнув, що сестра його в небезпеці, і, вхопивши з світлача скіпку, вискочив за Їрою в сіни.

У комірчині, куди вони ввійшли, не було нікого. Лавка лежала перекинена, подушки валялися на долівці. Мікулаш вибіг надвір, присвічуючи собі скіпкою; дід і онук подалися за ним. За порогом вони спинилися. Червоне сяйво освітило сліди на снігу.

— Ось! Осьде боса нога! — скрикнув Їржик.— Ось куди вона побігла! — І, прожогом влетівши в комору, встромив ноги в старі чоботи, накинув на плечі курточку та прихопив іще скіпок, як сказав йому батько.

Маріїн слід вів за хату. Дорогою старий Скалак нашвидку розповів синові про все. Вони вийшли за двір і стали над кручею; сюди завів їх слід. Мікулаш підпалив пучок смолистих скіпок. Червоне полум’я коливалося від морозного подиху ночі. Світло падало на стрімку білу стіну й розсіювалося в чагарі. Внизу глухо шуміла річка.

Мікулаш, роздивляючись, нахилився в той бік, де збігала вниз стежечка до покинутої хижки: він гадав, що сестра хотіла сховатися там, у вільшнику. Та на заметеній снігом стежині слідів не було. Мікулаш злякався. Невже сестра з того переполоху змилила зі стежки й упала в урвище? Він присвітив скіпкою. І справді, он праворуч розритий сніг... Мікулаш став навколішки і, спершись на руки, перехилився далеко вперед. По схилу тяглася вниз прорита в снігу борозна, кінця її не було видно.

— Тут! — глухо мовив він, показуючи на борозну.— Ви, тату, постійте біля стежки, а ти, Їро, присвіти!

Старий Скалак хотів лізти з ним униз, та син не дозволив йому. Він обережно спускався по засніженому, заледенілому схилу, хапаючись за кущі, які стриміли з-під снігу. Дід з онуком бачили, як він сковзається, провалюється в снігу й знову обережно спускається далі. От він спинився, нахиляється, тоді починає продиратися крізь кущі вправо, до стежки. На руках у нього якась ноша; він наближається, хапаючись за кущі. От на нього вже впало світло скіпки... На руках у нього Марія!

Старий Скалак здригнувся і, не витримавши, кинувся назустріч синові. От він подає йому руку, сам підхоплює Марію...

— Господи боже! — простогнав дід. — Додому! Скоріш додому!

Пойнятий жахом Їржик пішов попереду, світячи скіпкою; за ним батько з дідом несли Марію.

— В комору! — гукнув на нього дід, коли хлопець звернув до теплої світлиці.

Марію поклали на ліжко. Вона лежала в самій сорочці та спідниці, бліда як смерть, із посинілими губами. Руки й ноги її захололи. Темне волосся розсипалося по білій шиї; повіки, опушені довгими чорними віями, наче назавжди закрили карі Маріїні очі. Аж тепер страх переміг хлопця, і малий Їржик заплакав. Його тітуся лежала як мертва, не розплющувала очей, не могла промовити й слівця.

Батько й брат як уміли силкувалися вернути її до притомності. В ту хвилину жоден не пам’ятав про заїжджих панів, винуватців усього нещастя. Єдина їхня думка була одволати Марію. Дебелий смаглявий Мікулаш хапливо робив усе, що велів йому досвідченіший у таких речах батько.

Мікулаш повернувся на «Скелю» саме вчасно. Гусари відпустили його з півдороги, й він поспішив додому, бо знав, що часи ще непевні, хоч війна вже й відкотилася від них, і розумів, що старий батько не здужає захистити сім’ю і господарство. Пішов він не шляхом, а навпростець, гірськими стежками. Ніч застала його в дорозі; густі хмари розійшлися, небо проясніло, похолоднішало. Ніч була тиха, такої пори кожен звук чути далеко. Мікулаш уже бачив обриси дерев на «Скелі», і йому здалося, що там світиться. Це здивувало його. Він думав, що вдома всі вже давно сплять; світити світло в такий пізній час було необачно. Раптом Мікулаш спинився: йому вчулося, ніби хтось кличе на поміч. Він прислухався; вітер і справді доніс до нього відчайдушний крик. Лихе передчуття пойняло Мікулаша, і він наддав ходи, часом зупиняючись і прислухаючись. От почувся гавкіт собаки. Мікулаш пустився бігом. Чим ближче підбігав він до двору, тим виразніше чувся звідти гвалт. Мікулаш уже здогадувався, чого то там світиться так пізно. Він гадав, що до «Скелі» вдерлися звільнені з війська солдати, які блукали тоді по всьому краю. Захеканий, упрілий, добіг він до двору, міцніше стис у руці свого важкого сукуватого кия і, не спиняючись, влетів прямо в світлицю.

Зопалу він навіть не помітив молодого Пікколоміні, котрий гнався за Марією. Дівчина скоро щезла князеві з очей, а мороз остудив його запал. Пещений юнак був без плаща й капелюха. Він тремтів од холоду й хотів був уже повернутися до теплої світлиці, але тут за ворітьми зарипів сніг, почулися чиїсь швидкі, важкі кроки. Пікколоміні відступив у затінок. Повз нього пробіг якийсь рослий чоловік у кожусі й високій кучмі, що тримав у руці сукуватого кия, мовби рвався до бою. Князь зрозумів, що він поспішає на поміч старому селянинові, і, побачивши, що сила тепер не на його боці, розгубився. Та коли б і шпага, яку він забув у світлиці, була при ньому, це навряд чи додало б йому одваги. Його пройняв дрож; та невідомий не помітив князя. Пікколоміні зітхнув з полегкістю й, скрадаючись попід стіною, вернувся до дверей. У освітленому вікні він загледів підняту руку з києм і, не тямлячи себе од ляку, вскочив до хліва. Тільки скорчившись там у темному кутку, Пікколоміні перевів дух. Із хати до нього долітав гомін, та камердинерового голосу не було чути. Невже той удар, що він мигцем бачив у вікні, був... Князь здригнувся. Голоси ближчали, вони лунали вже в сінях. Пікколоміні ждав, що обидва розлючені хлопи вдеруться до хліва й заб’ють його. Він боявся ворухнутися. Та голоси стихли, гроза минулася. Довгий час було тихо; молодий Пікколоміні вже наважився був підійти до дверей і визирнути, але тут знову почулися кроки й голоси. Люди ввійшли до комори, й знову стало тихо. Та раптом — О боже! — двері хліва тихенько відчинилися, червоне світло впало на худющу корову. Князь весь похолов і зблід як крейда.

— Ясновельможний пане! — тихенько покликали його.

Пікколоміні схопився й побачив свого камердинера, блідого, пошарпаного, закривавленого. Тримаючи в правій руці запалену скіпку, слуга лівою прикривав полум’я, і воно ще ясніше освітлювало його обличчя.

— Хвала богові, ясний пане, що я вас знайшов! Треба втікати, бо тут і голову можна згубити. Такий зарізяка... Тільки швидше, поки вони там панькаються в коморі з тією дівкою...— квапливо зашепотів камердинер.— Будьте такі ласкаві, потримайте світло.

Князь забрав із його рук скіпку, й слуга з великим поспіхом заходився сідлати коней та надягати на них ковані сріблом вуздечки. Від того удару, що його дістав од Мікулаша, він і досі був як п’яний. Але страх додав йому сили.

Нарешті коні були готові. Князь тремтів від холоду.

— Плащ, плащ! — прошепотів він.

— А, сто сот крот! — Слуга з тої досади, що не догадався прихопити плаща, вилаявся вголос, забувши про присутність пана, й повернувся, щоб іще раз прокрастися до світлиці. Але тут мукнула корова, і коли він прочинив двері, з комори хтось вийшов. Мов громом уражений, спинився панський слуга на порозі хліва. Дух йому перейняло, він не міг видушити з себе й слова. Втеча не вдалася...

— А, ось де ти, розбишако! — загримів Мікулаш Скалак, що знову скипів гнівом, уздрівши непроханого гостя. Кров ударила йому в лице, і він ревнув, зціпивши кулаки:

— Виходь!

6. Salva guardia

Упала зимова ніч. Ліси замовкли, все стихла, заніміло, тільки зорі блимали на небосхилі. Вузькою гірською дорогою попід лісистим узгір’ям їхав у напрямку села Ж. верхівець. Кінської ступи не чути було, пухкий сніг глушив її. Кінь був темної масті, вершник мав на собі широкий білий плащ, комір якого зовсім закривав йому вид. Перед сідлом стриміли з кобур руків’я двох довгих пістолів; на ремені, перекиненому через ліве плече, теліпався за спиною верхівця карабін. Іноді, розгойднувшись дужче, він стукався об луку сідла. До того ж ременя була пристебнута й ладівниця. При лівому боці висіла чималенька баклажка, ремінець якої перехрещувався з ременем карабіна. З-під плаща виглядав кінець довгого прямого палаша.

Невеликий гнідий коник ступав, похиливши голову, хоч і не швидко, але впевнено і рівно. Морозний вітер дошкуляв вершникові, та він не підганяв коня великими острогами, що їх мав на своїх кавалерійських чоботях, а навпаки, часто нахилявся до нього, гладив та поплескував його по шиї, а то й промовляв кілька слів. І розумне створіння, стригнувши вухами, наддавало ходи. Вершник тоді, пустивши повід із рук, знову ховав їх у рукава й до самого носа вгортався в комір плаща. Часом палаш брязкав об острогу або карабін стукався об сідло, й знову ставало тихо. Вершник не розглядався довкола: краєвиди його не цікавили, в природі він знав тільки бурю та тишу, спеку та холод. Того дня його в лютий мороз послали з наказом до Броумова. Сідаючи на коня й виїздячи надвечір із містечка К., він тихенько лаявся; та незабаром до нього вернулася байдужість. Він же вояк, а вояк повинен підкорятись. Наказ мав до ранку прибути на місце, тому й послали його, бо він знав дорогу. Він звик до дисципліни й вірив, що без неї й світ не стояв би. Не всім же командувати!

Отак часто міркував собі Балтазар Уждян, солдат драгунського полку королеви Марії-Терезії. Військова служба була йому до вподоби, він і народився в військовому таборі. Батько його, як мати казала, був гусарський вахмістр. У таборі було весело, вина досхочу, вряди-годи одноманітне похідне життя скрасять чорні очі якоїсь сільської дівчини, а як засурмить сурма — мерщій на коней і гайда «робити м’ясо»...

Часом у дорозі, от як сьогодні, Балтазар мугикав собі якусь там пісеньку, що їх немало навчився при табірних багаттях або по корчмах; але в такий мороз... Раптом вояк підвів голову: йому здалося, ніби обіч нього здіймаються якісь велетенські тіні. Він озирнувся довкола. Понад дорогою чорніли високі комини спалених хат, а в заметах виднілися рештки стін та обгорілі колоди.

Балтазар спинив коня. Інший королевин драгун і оком не моргнув би. «Що ж, на те війна...» — подумав би, та й по всьому. Але Уждян, подивившись на згарища й озирнувшись на покинуту оселю, не знизав байдуже плечима. Всіх людей, які жили тут колись, він знав. Вони мусили покидати свої розорені домівки й бозна-де поневірятися тепер світами.

Швидко проїхавши селом, драгун спинився під узвозом. Нагорі, поміж деревами, майнуло червоне тріпотливе світло, мигнуло, як болотний вогник, і щезло. У таку пору світло, та ще рухоме... О, а це що?.. Драгун, нахилившись уперед, уважно прислухався; йому вчувся якийсь гомін, котрий одразу ж стих. Він хотів був уже нокнути на коня й піднятися узвозом, але вогник з’явився знову, тільки більший і в іншому місці. Він уже не мигав, а плив угорі, мов кривава зоря; проплив за хатою, добре відомою Уждянові, що бував у цих краях, і над кручею спустився до землі. Драгун якусь хвилину дивився туди, прислухаючись, але не почув більш нічого. Тоді стис коліньми боки своєї гнідої кобилки — до острог йому не треба було вдаватися — і погнав її на пагорок. Виїхав на верх, був уже недалеко від хати, коли там знову мигнуло світло, а тоді почулися збуджені голоси.

— Ой старенька, щось тут не так; видно, якась мародерська банда бешкетує. Ану, наддай, старенька, наддай,— заговорив він до кобили й сіпнув за повід.

Вірне створіння, мовби зрозумівши, припустило ристю, і за мить драгун уже стукав у ворота. Ніхто не озвався. Він затарабанив іще раз, дужче.

— Еге, не чують або ж не мають часу! Ну, побачимо, чи не можна добути цієї фортеці приступом!

Вояк випростався в сідлі, кинув погляд на пістолі та карабін і, звернувши повз ворота, під’їхав під розложисті дерева біля чільної стіни хати. Нахилившись до вікна, драгун зазирнув у світлицю й умить зрозумів, що там діється. Він загупав своїм важким кулаком у раму маленького вікна, так що рублена стіна старої хати аж загула.

— Агов! Що там таке?

Розлючений Мікулаш Скалак саме вхопив панського слугу за барки, та, почувши несподіваний стукіт, опустив руки й здивовано глянув на вікно, звідки почувся голос.

Камердинер, підбігши до вікна, зарепетував:

— Сюди! Рятуйте! Вбивають! Рятуйте! Гвалт! — І висадив шибку.

За вікном виднівся темний силует коня й білий плащ вершника. Вояк нахилився, і світло з хати освітило темне, засмагле обличчя, блискучі очі, довгі вуса.

Сторопілий Скалак, отямившись, рвонувся до вікна, щоб знову насісти на камердинера. Але, побачивши драгуна, спинився і вигукнув:

— Салакварда![9]

— Відчиняй, Мікулашу, не морозь мене тут! Зараз розберемося, що і як.

Камердинер понурив голову, з грудей його вирвалося зітхання. Він думав, що прийшов рятівник, а цей цісарський вояк, виявляється, приятель того хама!

— Ані руш мені! — погрозив йому Мікулаш, виходячи.

Камердинер бачив, як вершник у білому плащі повертає під деревом коня, як він заїздить у двір... Вікно тепер вільне, а що як... Камердинер озирнувся. Знову в нього втупились ці чорні сміливі очі! Їржик стояв біля дверей, а далі в кутку білів вид князя. І слуга почовгав до лави, на яку впав, увійшовши до хати, молодий Пікколоміні. Холод, страх, усі гострі враження цієї ночі зломили слабенького, пещеного панича.

Знадвору почувся дзенькіт острог і голоси, й до світлиці ввійшов Мікулаш із Балтазаром Уждяном. Драгун був високий, широкоплечий. Увіходячи, він мусив нагнутися, а в хаті, коли випростався, мало не торкався головою стелі. Відгорнувши комір плаща, вояк відкрив своє вже немолоде лице, засмагле, обвітрене, з великими вусами.

Молодий Скалак уже встиг коротко розповісти все драгунові. Обличчя вояка мало суворий вираз, він пронизав камердинера гнівним поглядом. Але, уздрівши молодого князя, драгун спинився й мимохіть виструнчився перед ним, мовби перед офіцером. Суворість і гнів де й поділися з його виду.

Мікулаш широко розкритими очима глянув на нього, немов питаючи його тим поглядом: «Невже справді?..»

Молодий селянин, побачивши шанобливість Уждяна, в першу мить перелякався. Він, кріпак, наважився зняти руку на князя, свого пана!

— Це ясновельможний князь Пікколоміні,— шанобливо мовив Балтазар, обернувшись до Скалака.— Поможіть йому, мерщій, він зомлів.

Мікулаш стояв, нахиливши голову, ніби в замішанні. Він постеріг осміх на лиці камердинера, що дивився на молодого селянина з дикою, мстивою радістю в маленьких сірих очицях.

— Чого стоїш, як баран, ти, ребелянте! — визвірився він на Мікулаша.— Чуєш, що тобі сказано?

Та Мікулаш спогорда підняв голову і вийшов, не сказавши й слова.

В коморі біля ліжка сидів на низенькій мальованій скрині старий Скалак і гладив рукою чоло дочки, котра вже опритомніла. Він укрив її всіма ковдрами, які лиш знайшлися в комірчині; Їра вгорнув тітусині ноги старенькою хусткою. З укривал виглядало бліде обличчя дівчини, облямоване розплетеним темним волоссям.

— А де Мікулаш? — ледь чутно спитала вона.

Мікулаш якраз увійшов до комірчини з понурим, стурбованим лицем і невесело обвів поглядом своїх рідних.

Молодий князь, очунявши, якусь хвилину безтямно водив очима довкола; його спантеличила постать у білому плащі. Слуга радісно сповістив його, що вони врятовані, й коротенько розповів, що сталося. Пікколоміні вирішив негайно ж їхати геть.

— Ясновельможний пане, таж надворі ніч і мороз великий, а ваша милість так ослабли...

Камердинерові уже не хотілося виїздити вночі, він сподівався спокійно переночувати тут під охороною драгуна.

— Поїду додому, цей вояк нас проведе, — уперся князь.

— Ясновельможний пане,— виструнчившись перед ним, сказав Балтазар каліченою німецькою мовою,— мені до ранку треба одвезти наказ у Броумов. Але тут недалечко біля шляху є ще одна садиба, там ви будете безпечні.

— А де оті?..— вигукнув нараз Пікколоміні, згадавши про непокірливих селян.

— Вони тут, поряд.

— Зараз же приведіть їх сюди, а ти приставиш їх до замка, — звелів князь Балтазарові.

— Ясновельможний пане, я ж їду з депешею. Вони до ранку нікуди не втечуть.

— Але вранці, ясновельможний пане, хай їх хлопи пов’яжуть і одведуть до замка,— докинув камердинер.

Балтазар глянув на нього так, наче хотів пронизати його тим коротким поглядом наскрізь. Та панський слуга не помітив нічого.

— Це вже доручаю тобі! — одказав князь.

Камердинер припнув своєму панові до пояса шпагу і вкутав його в широкий темний плащ, тоді вбрався сам. Балтазарові тим часом звеліли вивести коней.

Драгун не пішов просто до хліва, а, звернувши праворуч, вступив до слабо освітленої комірчини. Скалаки сиділи біля ліжка мовчки, понуривши голови. Їра тривожно поглядав то на діда, то на батька. Марія, зачувши дзенькіт острог, злякано зирнула на двері. Там показалася постать у білому плащі.

— Не бійтеся, це я, Балтазар, сальва гвардія.

Вояк потис старому господареві руку й співчутливо глянув на Марію.

— Ще не забула мене, Марженко? — тихенько, ласкаво спитав він її. — Ну як, одійшла вже трохи?

Дівчина кивнула головою. Уждян повернувся до чоловіків.

— До ранку ви повинні щезнути. Іншої ради нема,— глухо сказав він.

— Самі знаємо,— відповів Мікулаш.

— Зразу, як ми від’їдемо, збирайтеся.

— І навіщо тебе сюди принесло, Балтазаре?

— На твоє щастя. Ну, вколошкав би ти князя, а далі що? Це ж тобі не те, що нашого братчика... Але ти затям добре, то блазень мстивий... Куди ви хочете податися?

— Ще й самі не знаємо.

— Тільки не гайтеся. Може, скоро побачимось... Чуєш, уже зібралися. Ну, хай вас бог береже,— щирим, приязним голосом промовив старий драгун і вклав Мікулашеві в руку гаманець, в якому було трохи срібних грошей. Підійшовши до Марії попрощатися, він одчепив баклажку з вином і поклав їй на ковдру.— Це тобі, покріпишся трохи. Ну, з богом, щасти вам!

Усі щиро стисли йому руку, тільки малого Їру драгун за поспіхом не помітив. У комірчині запала смутна тиша; знадвору чути було кроки, дзенькіт острог та кінське іржання. Мікулаш, підійшовши до віконця, побачив, як із двору виїхали троє верхівців і поїхали шляхом угору.

Він звів очі до зоряного неба й мимохіть стиснув кулаки. Весь світ раптом остогид йому. А бог? Як може праведний бог до отакого допускати?

Його сивоголовий батько заломив руки, і тихою комірчиною полетіло глибоке зітхання, схоже на болісний стогін.

— Мусимо втікати, кинути домівку... Навіки!

7. Марні розшуки

Перший промінь ранкового сонця, що пробився до низенької світлиці на «Скелі», не розбудив її мешканців, не осяяв сивої голови старого господаря, схиленого на молитві біля вікна. А заблукавши до вбогої постільки, не збудив, як бувало, Їру: постіль була порожня. Моторна господиня Марія не кресала вогню, щоб, ставши навколішки біля печі, розпалити в ній. Тиша стояла на «Скелі». Вікна позавішував мороз білим серпанком, у хаті було холодно. Посередині лежав перекинутий стілець, а там стіл стояв зсунутий із свого місця; з лавки звисала хустка, напевне, забута. Ковдр на ліжку не було. Господарі покинули обійстя, втекли з нього, як і сотні інших селянських родин.

А он на темній долівці біля печі червона пляма — кров! Тут точився бій, собака бився тут; він теж зник, лишився тільки цей слід його вірності та одваги. В морозну ніч пішли вигнанці, і їхній жаль немовби сповнив смутком усю оселю. Сумно стало на «Скелі».

Лиш на хвилину було порушено тут тишу. Рано вранці, мов лягавий пес, прибіг сюди камердинер із кількома селянами, принизивши їх до ганебного діла — в’язати своїх сусідів та вести до замка. Він гасав по садибі, обшукував усе, од горища аж до погреба, й сипав прокльонами, не тямлячись од люті. Та ні він, ні селяни не знайшли нічогісінько. Панський слуга присікувався до них — вони, мовляв, змовилися з утікачами,— випитував їх на всі лади, обходив із ними все село й навіть згарища під снігом, але так нікого й не дошукався. Селяни, що ходили з ним, самі дивом дивувалися, куди це так могли щезнути Скалаки. Камердинер повернувся на «Скелю» й ще раз облазив там усе. В хліві лежала Лиска; на ній і окошився великий гнів пана камердинера. Він так копнув її, що бідолашна корова від болю аж підхопилася, але не встояла на ногах і знову впала на голі дошки.

Потім посипав сніг, і скоро на дворі позамітало всі кінські сліди, що лишилися від минулої ночі. І сліди босих ніг та чоловічих чобіт, що вели аж ген на кручу над річкою, теж засипало снігом.

Князевим ім’ям камердинер звелів війтові не пізніш як за три дні розшукати тих бунтівників зі «Скелі» й приставити до Находського замка для покарання, грозячи панською неласкою та тяжкою покутою йому самому, якщо це не буде зроблено. Війт низько вклонився, за ним і всі інші. Потім війт подержав камердинерового коня, ще один хлоп — стремено, і знову всі вклонилися панові з замка, котрий, гордовито піднявши голову, поїхав до садиби, де вони з молодим князем заночували.

Князь сів у вистелені ковдрами сани, до яких запрягли четверо худих коненят. Возій цьвохнув батогом, і коні чвалом вихопилися з села. За саньми їхав верхи камердинер, ведучи на поводі князевого Гнідого.

Тільки тоді хлопи понадягали шапки й зітхнули з полегкістю. Не один із них лихим поглядом провів сани, що скоро зникли з очей за метелицею. Потім селяни розійшлися по своїх домівках: ніхто не наважився бодай підняти стиснутий кулак.

На «Скелі» знову настала смутна тиша. Про те, що сталося з Скалаками, багато говорили на селі, але були то самі здогади, певного ніхто нічого не знав.

Другого дня по обіді до села завітав Балтазар Уждян. Він заїхав прямо до війта. Той йому все розповів — як камердинер розшукував Скалаків, як нишпорив скрізь та казився. Старий драгун, слухаючи, раз у раз буркав щось не вельми похвальне про панського попихача. Війт нарікав та плакався, що боїться панів із замка.

— А тобі який клопіт, пане-брате? Ні ти, ні той панський пес їх не знайдете. Ти що думаєш, дурні вони тут зоставатись, аби вам у руки попастися? Нічого не бійся, скажи тим каламарям у замку, що на Находщині їх немає.

Війт вилупив очі.

— Що, ніяк не второпаєш? А ти сам зостався б, якби йшлося про твою голову? Я оце їду з Броумова, так чув дорогою від полицьких, що в Д. бачили якусь сім’ю втікачів. Це, звісно, невелике диво, але як я розпитав про тих людей, так за всіма прикметами вийшло, що то були Скалаки, більш ніхто. Можеш це сміло сказати хоч би й самому князеві. Хай собі їх у Полицькій окрузі ловлять, то вже не твій клопіт, а тут у вас їх шкода й шукати, так і скажи.— І Балтазар пригладив свої довгі вуса.

Війт зітхнув із полегкістю.

Драгун просидів у нього до смерку, а тоді осідлав кобилу й, не прийнявши війтових запросин переночувати в нього, поїхав. Уже стемніло.

— Тепер він їм так і скаже. Хай собі нишпорять,— мурмотів старий вояк, їдучи назад до Костельця.

Гніда кобилиця поволі ступала дорогою, що вела на гору. З’їхавши на верх, Уждян звернув із шляху праворуч і зупинився в пустому дворі на «Скелі». Біля воріт сумовито шуміли старі дерева. Під’їхавши під саму хату, Балтазар голосно покликав:

— Мікулашу! Мікулашу! Це я, сальва гвардія!

Але на той поклик ніхто не озвався, ніхто не вийшов із хати. Балтазар покликав іще раз, та відповіді не було. Постоявши трохи, він повернув коня й поїхав, невесело подумавши: «Куди ж вони подались, бідолахи, де поневіряються?..»

Драгун стис коліньми боки своїй кобилі, й вона припустила ристю. Уждян повертався до Костельця.

Родина Скалаків як у воду впала, ніде не знайшли й сліду їхнього. Та й хто б із односельців так пильно дошукувався їх? Утікачів жаліли; згадуючи про них, люди й самі скаржились на свою кріпацьку недолю. Всі сходились на тому, що Скалаки, певне, сховалися над річкою у вільшнику, в тій убогій халупці, що належала до їхньої садиби; та жодного сліду, який свідчив би про це, ніхто не бачив. Війт і не пробував дістатися туди ані карколомною стежкою по кручі, ані манівцями, занесеною снігом долиною; він був радий, що про цю криївку мало хто знає. Війтові не дуже-то хотілося тягти свого сусіда до замка на тортури, а то й до крайового суду в Градець-на-Лабі.

На своє виправдання він принижено, скрушно переповів панові камердинеру те, що нараяв йому Балтазар Уждян. Камердинер лаявсь, грозився, мало не луснув з люті. Зрештою війта відпустили; відходячи, він низенько кланявся, а за брамою замка, йдучи додому, посміявся з великорозумних панів.

— Нехай тепер шукають, — тихенько сказав він сам собі.

А до села приніс новину: молодий князь занедужав. Війт сам бачив у замку, як сходами до князевих покоїв поспішав гладкий замковий лікар у пишній перуці й з окулярами на червоному носі.

Останні дні січня 1763 року не стихала хуртовина. З захмареного неба майже без упину сипав сніг, усі дороги позамітало, й селянам доводилося прочищати їх. Із Находського замка не надходило більше ніяких розпоряджень щодо втеклих Скалаків. У війта наче камінь із пліч спав.

Саме в ці дні, мов блудний вогник, пробігла по околиці радісна вість: смолоскип війни згасає! Скільки разів уже розходились такі звістки й скільки разів затихали... Змучені хлібороби вже й віри їм не йняли.

Та цього разу жадана вість не згасла, як той болотяний вогник. Цісарські урядовці потвердили її, оголосивши: року 1763-го місяця лютого 15 дня в саксонському мисливському замку Губертсбург під Дрезденом укладено мир[10].

Весь край зітхнув з полегкістю. Але чад погаслого ненажерливого вогню ще висів над землею. Підписання миру не могло усунути страшних наслідків війни. Прикордонні округи, особливо Находщина, зазнали найбільше лиха за часів прусських війн, але й по їх закінченні не настав край злигодням. Військо поверталося з Сілезії та Кладська, де стояло досі, й велика його частина проходила через находські села. А тоді ще на довгий час стали постоєм гусари. Кінець війни був для хлопів не легший, ніж її початок. Вояк на постої в селянина був паном, самовладним господарем. А для похідних колон кріпаки повинні були доставляти харч, фураж і підводи, вдовольняти всі їхні потреби.

За тих часів, як і воєнної доби, безліч селян покидали свої домівки, й панам, аби не терпіти збитків, доводилося силою примушувати людей займати покинуті господарства.

8. Новий господар

У селі Ж. хлібороби ладнали своє знаряддя. Сніг із горбів та схилів посходив, теплий вітер звістував весну. Селяни з більшою охотою бралися до плугів, ніж торік чи позаторік. Вони знали, що цього року невблаганне військо не витопче їхнього жита й не викосить його коням на пашу. Тільки одна грізна хмара висіла над ними, як і щороку: панщина. А навесні 1763 року вона була страшніша, ніж будь-коли. Худоби в селянських хлівах поменшало; і коні, й корови, й вівці та свині або жовніри позабирали, або ж вони самі поздихали з голоду та від пошесті. Як тут одробити всю панщинну роботу, та й самому обсіятись?

Було в селі кілька дворів покинутих, спустілих; на їхніх господарях колись лежала велика підданська повинність. А тепер замок, щоб уникнути збитків, примушував хлопів одбувати панщину за своїх односельців, котрі покидали землю.

— А як же «Скеля»? Так і висітиме в нас на шиї? — понуро питав війта його сусіда Духач.— Ото мороку матимемо — три дні на тиждень із двома тяглами відробляй за неї. А що, про Скалаків так нічого й не чути?

— Ні слуху ні духу, немовби й не жили тут ніколи. Бозна-де запропали.

— Ну, таке господарство пани без господаря не залишать.

— Тільки чи знайдуть кого...

— Ото буде комусь легко починати на новому місці. Ні телятка, ні колосочка, анічогісінько, як виметено...

Довго здавалося, що на господарство Скалаків так і не знайдеться охочого. Ніхто не приходив, як у 1628 році, щоб осісти на ньому. Та коли почали розпукуватися дерева, ожила й садиба над урвищем.

Десь на початку травня по обіді до двору «Скелі» в’їхав віз, запряжений парою коней. Із передка зіскочив возій, уже немолодий чоловік. А другий, що сидів іззаду, заходився скидати на землю в’язки соломи й сіна, накладені на возі. Його товариш показав йому, де тут хлів, і він, узявши одну в’язку соломи, поніс її туди, а згодом завів до хліва й коней.

«Скеля» стояла трохи віддалік від села, і тому сюди не позбігалися одразу цікаві сусіди чи принаймні їхні діти. Нові господарі «Скелі» занесли до комори кілька повних мішків, складених на дні воза, а потім прибрали сіно та солому.

Возій, узявши з воза величенький клунок, поніс його до хати й поклав на лавці біля печі. Зайчики полудневого сонця тремтіли на стінах і темній долівці. За вікнами, в зарослому травою, занедбаному садочку, весело виспівував якийсь птах, і той спів у смутній тихій світлиці якось дивно проймав душу. Все в хаті було так, як і після тієї фатальної ночі, що погнала родину Скалаків блукати світами; тільки вікна потемніли від пилюки й дощових патьоків та в кутках і попід стелею сіріло густе павутиння, в якому непорушно сиділи чорні павуки. Стіл і досі стояв так, як після пам’ятного бою, а з лавки ще звисала забута хустка. Після тих подій навряд чи хто переступав цей поріг.

Чоловік трохи постояв у задумі біля порога, а тоді, зітхнувши, розв’язав клунок і повикладав з нього всіляке потрібне в господарстві начиння: молоток, сокиру, свердел, цвяхи тощо. Потім приніс оберемок соломи й розстелив на ліжку, а вийшовши ще раз надвір, до воза, вернувся з меншим клунком — згорнутим великим білим плащем, із якого стирчали металеві піхви шаблі. Плащем він застелив ліжко, а на гвіздках над ним повісив важкий драгунський палаш і пістоль у мусянжевій оправі, що теж був угорнений у плащі.

Дивний вигляд мали ці оздоби на почорнілій стіні сільської хати, але, глянувши на могутню постать власника тієї зброї, кожен сказав би, що вони тут на своєму місці. Незважаючи на його наполовину сільське вбрання, в ньому легко було впізнати вояка: весь вигляд, і хода, й мова нового господаря «Скелі» свідчили про це. Був то Балтазар Уждян.

Він порався в хаті, не складаючи рук, до самого вечора, переставляв усе, давав усьому лад, щоб хоч трохи обжити дім. Товариш ретельно помагав йому, виконуючи короткі по-військовому накази.

Балтазар вийшов поглянути на кобилу. Хіба ж міг старий кавалерист не дбати про свою Медушку, котрій тепер малося відвикати від вояцького сідла й привчатись до тісного хомута селянської коняки! Вона одчайдушно хвицалася, коли на неї вперше надягли робочу збрую і запрягли її до воза. Балтазар щиро жалів свою Медушку, але радніший був завдати їй такої кривди, аніж розлучатися з вірною подругою нелегкого вояцького життя.

— То що, Медушко, зостаємося тут? — загомонів він до кобилиці, погладжуючи її.— Такого привілля, як у війську, нам уже не буде, зате вівса діставатимеш більше.— І підгорнув їй обрік у жолобі.

Коли він вийшов на двір, уже смеркало. Тихий, теплий весняний вечір спадав на землю. В сінях нового господаря привітало червоне сяйво домашнього вогнища: Балтазарів челядник розпалив вогонь на кабиці під димарем і варив скромну вечерю. Коли Балтазар підійшов, товариш подав йому цимбали, що їх знайшов у кутку в світлиці. Це були ті самі цимбали, на яких пихатий панський слуга примушував старого Скалака грати веселої. Чи то Скалаки за поспіхом забули їх, чи просто не змогли взяти з собою.

Балтазар знав ці цимбали, чував колись і музику, що її видобував із них старий Скалак або його син; побачивши їх, старий драгун знову згадав нещасливу родину, про яку думав, переступаючи сьогодні поріг цієї хати. Тепер і батько, й син не стали б, певне, розважатися грою на цимбалах; не потішила б їх музика в їхніх злигоднях. А він, котрого Скалаки колись так гостинно прийняли до себе в дім, став господарем на обійсті, з якого їх було вигнано.

Після вечері Балтазар, іще вийшов із товаришем надвір, під старі липи. Запаливши коротеньку дерев’яну люльку, він почав складати на завтрашній день «ordre de bataille»[11]: як розумний господар, розподіляв роботу на завтра собі й челядникові.

Любо було йому сидіти під шумким віттям старих лип: ані сурма не кликала його до сну, ані суворого наказу, що збудить серед ночі, не треба тобі боятись. Про це й розговорився Балтазар; а Ванєк, челядник його, був слухач тямущий, досвідчений у таких речах, теж бувалий вояк: він одслужив більш як вісімнадцять років у Вольфенбюттельському пішому полку і міг вам точно сказати, скільки місяців та днів понад вісімнадцять років носив рушницю. Балтазар уподобав його, як старого вояка, але сам не встерігся від пихи: кавалерист тілом і душею, він через це вважав себе за щось вище й дивився на піших «багномісів» трошечки згорда.

Була вже пізня ніч, коли відставні вояки пішли спати. Балтазар іще раз заглянув у стайню до Медушки, а потім утомлено простягся на вбогій солом’яній постелі. Ванєк постелився собі на долівці біля печі, погасив світло, й за хвилину обидва старі вояки вже хропли на всю хату.

Коли Балтазарова мати в гомінливому військовому таборі народила сина, їй, либонь, і на думку не спало, що він може колись стати мирним хліборобом. Вона була певна, що виростить його для ворожої кулі.

Скінчилась Семилітня війна, і велику частину австрійської армії було розпущено. В драгунському полку Марії-Терезії одним з найстарших драгунів був Балтазар Уждян; адже він служив ще з 1735 року й зістарівся у війську. Уждян завжди думав, що ніколи не розлучиться з конем і шаблею й помре смертю одважного вояка. І от йому дали в руки папір, у якому була списана вся його солдатська путь. У тому папері його хвалили як справного і хороброго вояка, а під кінець рекомендували до служби цісарським урядовцям та шляхетним панам. Цю рекомендацію було вписано за прямим наказом старого полковника, прихильного до Балтазара. Окрім нього, папір підписали ротмістр та молоденький граф, поручник із Балтазарового ескадрону; з ним колись у таборі вояк поділився останнім шматком чорного хліба.

Скам’яніло дивився старий драгун на папір, який розлучав його з вірною Медушкою. Довго стояв він у стайні, прощаючись із своєю улюбленицею, що врятувала йому життя в кривавому бою під Ліссою[12]. І вперше з самого дитинства він тоді заплакав.

Смутний, похмурий подався Уждян до Находського замка, де служив у князя один із його полкових приятелів. У Балтазара на всьому білому світі не було душі рідної, той слуга з замка був йому найближчою людиною, і до нього він прийшов питати поради.

Приятель його пішов до управителя просити для драгуна якоїсь служби. Трохи згодом Балтазара покликали до канцелярії, і управитель сказав, що ясновельможний князь дає йому садибу в селі Ж., прозвану «Скелею». Старий вояк вельми здивувався і спершу завагався був — чи прийняти цю ласку; тільки коли йому спало на думку, що так, може, вдасться забрати до себе Медушку, та ще як йому пообіцяли на початку помогти і на деякий час звільнити від панщини, він погодився.

Балтазар зразу ж поспішив до Костельця, де ще стояли драгуни, і там почав просити та благати, щоб йому віддали його кобилу, пропонуючи за неї всі свої скромні заощадження. В полку його знали й любили, і йому пощастило домогтися свого. Медушка радісно заіржала, побачивши давнього хазяїна. В господарському дворі Находського замка йому за наказом управителя дали все найпотрібніше на перший час і приділили челядника — Ванєка. Так і став Балтазар Уждян господарем «Скелі».

Унизу, в селі, дуже здивувалися, побачивши другого дня, що на «Скелі» рівним стовпом здіймається до ясного неба дим із комина.

— Певне, якісь волоцюги заночували,— гомоніли люди.

Війт із двома селянами вирушив на «Скелю». Підійшовши до воріт, вони спинилися під липами, здивовані: у дворі стояв віз, запряжений одним конем, а якийсь незнайомий чоловік виводив із хліва другого. Із хати, нагинаючись у дверях, вийшов ще один чоловік — у високій кучмі на зачесаному назад волоссі, в старій солдатській куртці, широких селянських штанях і високих кавалерійських чоботях — і став біля порога, розглядаючись довкола.

— Господи!

— Та це ж Салакварда!

Селяни аж роти пороззявляли з подиву. Балтазар рушив їм назустріч.

— Здорові були, люди добрі,— мовив він, потискаючи їм руки.— Ну, раз уже прийшли до мене раніш, ніж я до вас зібрався, то прошу вас прийняти мене в сусіди.

— Он як! Ти, виходить, зостаєшся на «Скелі»? Але ж яким побитом?..

Балтазар у кількох словах розповів їм усе. Довго дивувалися селяни, довго хитали та крутили головами; аж нарешті війт сказав, зітхнувши:

— Ну що ж, хай бог щастить, але краще, ніж у війську, навряд чи житимеш. Не знаєш ти, яке то селянське життя. Якби ще це господарство не панщинне — річ інша, але так...

— Божа воля...

Сусіди пішли, а Балтазар із Ванєком поїхали до Находського замка — забрати решту майна, виділеного їм на хазяйство.

9. Життєпис Балтазара Уждяна

Довго точилася в корчмі розмова про нового господаря садиби Скалаків. Усі селяни сходилися на тому, що Балтазар, напевне, вміє тільки шаблею махати і що йому скоро набридне мозоляна хліборобська праця. Але вони помилялися.

Ванєк колись уже служив у фільварку і тепер став напочатку вчителем свого хазяїна, а той, ще з війська навиклий до всяких злигоднів та труднощів, не втрачав охоти до господарювання.

Великою пільгою було йому звільнення від панщини. Як часто доводилось Балтазарові чути ремство селян: тільки-но надійде час орати й сіяти та стане на годині, так, було, і йде по дворах посланець із замка. І мусять нещасні кріпаки виходити на панські лани, ще не обробивши своїх.

Звісно, Балтазар із Ванєком не могли зорати й засіяти всієї землі, що належала до садиби. Для цього б їм не вистачило ані пашні, ані іншого засобу. Та вони сподівалися надолужити пізніше те, чого не спроможуться зробити першого року. Балтазар легко звик до нового життя і був ним задоволений. Господині він не потребував; вони з Ванєком, обидва старі парубки, були призвичаєні до простої страви, яку вміли собі зварити самі. Ванєк порався вдома, доїв двох корів, а господар працював у полі, найнявши за погонича одного підлітка, сина бідного халупника з їхнього ж таки села.

Балтазар Уждян вважав себе за находського уродженця, хоч народився в таборі під Темешваром. У селі Ж. знали весь його життєвий шлях. Мати Балтазарова була родом із села Олешниці біля Червеного Костельця й служила там наймичкою в одного господаря. Балтазар з любов’ю згадував її і казав, що він удався в неї. Була вона висока, чорнява, з огнистими карими очима. Заміж вона вийшла незвичайно: Балтазарів батько викрав її з Олешниці.

Сталося це так. У неділю вранці господар із господинею пішли до церкви, й Катерина лишилася вдома сама. Вийшла вона на двір нагодувати дробину, аж тут біля воріт майнув гусарський доломан, блиснула шабля. Дівчина, знаючи, які ті вояки розбещені, метнулась була назад у хату, але незнайомий вершник уже в’їхав у двір і гукнув: «Постривай, дай води напитись!» Вона боязко подала йому води в череп’яному кухлику, але гусар кинув кухлик на землю, вхопив дівчину в оберемок, і не зчулася вона, як опинилась уже на коні. Вояк, посадивши її перед себе й міцно тримаючи, втихомирював дівчину та сміявся, з її плачу. Марно просилася Катерина, марно видиралася з його рук.

Господар дуже здивувався, не заставши Катерини вдома. Люди бачили, як віз її гусарин на коні; пошкодували за нею трохи, та як була вона сирота, то ніхто й не став її розшукувати.

Гусар, що заїхав до Олешниці випадком, одвіз свою здобич до табору. За тих часів це була звичайна річ; куди лиш не йшли полки, за ними повсюди мандрувало немало жіноцтва, здебільшого різних волоцюжок та повій. Ото між такий набрід і потрапила недосвідчена Катерина. Розповідала потім синові, скільки вона наплакалася та як мало не зсохла з туги. Втекти шкода було й гадки: військо вже зайшло до чужих, далеких країв.

Чоловік її був словак. Він любив Катерину і спершу був дуже ласкавий до неї, але потім удався в пияцтво та картярство. Отоді-то й набралася найбільш лиха його дружина.

Гусарський полк потрапив до Угорщини, до армії принца Євгенія[13], що вирушив у похід на турків. У таборі війська, яке в 1716 році облягло Темешвар, і породила Катерина Балтазара.

Наступного року принц Євгеній, простоявши два місяці під Белградом, вирішив здобути турецьку фортецю нічним штурмом, щоб покласти край виснажливій облозі. Розгорілася запекла битва. Цілу ніч до світання й цілий ранок билися дві армії.

Хоч Катерина вже й звикла до страхіть війни, однак тієї темної ночі вона стояла перед табором сама не своя і дивилася туди, де, мов у якомусь пекельному танку, рухалися юрми вояків; вона знала, що це бій вирішальний. Турецьке військо прийшло на поміч залозі фортеці, в таборі цісарської армії лютували пошесті та голод.

Катерина, тремтячи, тулила малого сина до грудей. У нічній темряві гриміла канонада й рушнична стрілянина, аж земля двигтіла; спалахи пострілів прорізали морок, мов блискавки. Цілу ніч простояла так Катерина, в страшній тривозі молячи бога, щоб зберіг їй чоловіка та дав перемогу цісарському війську. До табору вже зносили поранених, рев битви вже, було, трохи стих, тоді знов почав наростати.

Небо поблідло, на сході заясніла над обрієм світла смуга. Поранених прибувало; з табору й до табору на вмилених конях мчали, як скажені, ад’ютанти. Засурмили сурми, забили барабани, знявся гамір; останні полки виступили з табору в бій.

Жінки, потерпаючи, поралися біля ранених; здавалося, що цісарському війську непереливки.

Зійшло сонце, й ранкове повітря затремтіло од тисячоустого щасливого крику: «Перемога!» Той крик розлігся по всьому цісарському війську й радісною луною озвався в таборі. Гроза стихала, змовкав гарматний грім і тріскотнява рушниць. Принц Євгеній переміг, Белградська фортеця здалася. Мури, рови і поле довкола просякли людською кров’ю, новий день побачив тисячі спотворених трупів, серед котрих лежав із розрубаною головою і гусарський вахмістр Уждян. Дружина не дочекалася його, Балтазар так і не побачив свого батька.

В далекій чужині, серед воєнного грому, лишилася Катерина зі своїм сином сама-самісінька. Наплакалась же вона та набідувалась! Хоч і знущався з неї часом чоловік, та все ж таки був у сердешного немовляти батько, була якась підпора. Катерина згадала рідний край, і давня туга за батьківщиною спалахнула в ній з новою силою. І хоч її не пускали, хоч дехто й золоті гори обіцяв, та вона безстрашно подалася незнаними краями додому. Довго мандрувала вона, багато зазнала лиха, поки дісталася до рідного села. Люди в Олешниці насилу впізнали цю високу жінку, худу, запечену, аж чорну на виду, що прийшла до села, несучи на руках хлоп’ятко. Катерина знову стала за наймичку.

Ледве підріс Балтазар, як уже мусив по своїй змозі помагати матері. Коли йому минуло шістнадцять, мати його померла, а ще за рік і він зник із села. Подейкували люди, що завербувався до війська.

— Гусарська кров заговорила! — мовляли.

Про своє дитинство Балтазар не розповідав ніколи, не вбачаючи в ньому нічого вартого уваги або принаймні цікавого для слухачів — полкових товаришів або селян із Ж. Згадував тільки найпримітніші події, які сталися з ним самим або про які чув од матері. Зате своє солдатське життя змальовував дуже широко, часом аж надміру, і завжди з великою охотою й захопленням. Пам’ять у нього була дивовижна. Немало світу він об’їздив і перебачив, але все міг пригадати точно і до найменших подробиць. Чудово пам’ятав, де і що їв і пив, де згубив люльку й добув нову або де й коли перековував коня.

На сімнадцятому році життя Балтазар завербувався до пішого полку князя Пікколоміні. Отам-то він дізнався, що вояцьке життя зовсім не таке, як він чував і яким уявляв його собі. За тих часів військова служба тривала вісімнадцять-двадцять років; старі вояки, що дослужували вже другий десяток і посивіли в походах, вважали за новобранців навіть тих, хто прослужив років п’ять.

Службу в полку Пікколоміні Балтазар згадував недобрим словом. Офіцери були шляхтичі, зелені юнаки, часом шістнадцятилітні. Про них Балтазар і Ванєк обурено казали, що вони жовніра, простого чоловіка, за худобу мають. І щоразу старий драгун пускався в спогади про котрого-небудь із офіцерів; біографії багатьох із них він знав достеменно.

— Ой, собаче було наше життя в тих Піколонів,— так скорочував Балтазар наймення своїх панів.— Самі поміркуйте: в сорок третьому з полку дезертирувало півтораста жовнірів, одного за це розстріляли. В сорок четвертому втекло двісті шістдесят дві душі, розстріляно шістьох. А в сорок п’ятому розстріляно п’ятьох, утекло ж двісті шістдесят — серед них і я.

Так він здихався «піхтурячих» гамаш.

Та недовго блукав Балтазар, заживаючи золотої воленьки; незабаром пішов у драгуни.

В драгунах йому сподобалося. Замість гамаш йому дали високі кавалерійські чоботи, убрали в вузькі штани й короткий білий мундир із синіми вилогами й відігнутими полами, підбитими синім сукном. Як гордо сидів він на своєму Вороному, хвацько збивши набакир чорного трикутного капелюха! Тоді була саме війна з Пруссією, і полк не лишався подовгу на одному місці, бойовий вихор носив драгунів по всьому краю, сьогодні вони билися тут, завтра там — найбільше в Сілезії та на північно-східних кордонах Чехії.

Найдужче терпіли од війни села Находської округи: їх то обдирало дощенту поборами цісарське військо, то плюндрували, вдираючись раз по раз до краю, пруссаки. Село Ж. витерпіло, може, більше за всіх. Доведені до відчаю, його мешканці стали просити управителя з Находського замка, щоб їм дали військову сторожу, чи то salva guardia, яка охороняла б їх від мародерів та гвалтівників.

Управитель, змилосердившись, виклопотав для села Ж. в передових полків, що відступали з Сілезії, охоронний загін з кількох кавалеристів. Серед них був і Балтазар Уждян.

Балтазар чесно виконував свої обов’язки охоронця. Скільки ставало сил, боронив мешканців села Ж., своїх земляків, від усіляких бешкетів цісарського війська; селяни ж не могли надякуватися йому за це. А надто полюбили чесного вояка в родині Скалаків. Салакварду, чи просто Кварду, знали всі діти в селі, й ніхто не боявся високого вусатого драгуна. Коли він згодом дістав наказ повернутися до полку, усі в селі посмутилися, всі щиро стискали йому руку, а декому й сльоза на очі набігла. Адже він їхав на бій.

Довго по тому не бачив Балтазар краю, „звідки родом була його мати. За цей час побував він не раз «у самому пеклі», не раз бачив смерть увіч. У бою біля Коліна[14] 1757 року під ним убито його вірного Воронька, й ворожа куля зачепила йому ліве плече. Цісарське військо гнало тоді пруссаків аж у Сілезію.

За Коліном — Лісса! В грудні біля села Лейтен під Ліссою Фрідріх II розбив цісарську армію, узяв двадцять тисяч полонених і сто тридцять чотири гармати; близько шести тисяч душ полягло. Про той бій Балтазар розповідав ширше, ніж про інші. Кляв та лаяв на всі заставки генералів; а як дійде, було, до того моменту, як його оточили й він мало не попав у полон, то аж очі йому загоряться; і мова потече вільніше й живіше, коли почне розказувати, як він шаблею прорубав собі дорогу та як новий кінь, здобутий у Колінському бою, врятував йому життя своєю прудкістю. То й була його Медушка. З ескадрону, в якому служив Балтазар, лишилося живих тільки тридцять чоловік. Рештки цісарського війська поквапливо відступили до Чехії.

Балтазара доля знову занесла до села Ж. Цього разу він уже не міг обороняти своїх гостинних господарів від розбещеного вояцтва. Та Скалаки не забули того, що робив він для них колись як охоронець. В Лейтенській битві його було поранено, та ще й відкрилися дві старі рани, абияк загоєні. На «Скелі» його дбайливо доглядали. У ті дні всі села на чесько-кладському кордоні стали шпиталями; по них було розміщено велику частину поранених вояків.

Отоді-то настало лихоліття! Сільський люд, що й так гнувся під тягарем всіляких злигоднів, тепер мусив іще доглядати недужих вояків, не маючи для цього ні коштів, ні місця. Ані ліків, ні доброго харчу не було, поранених тільки перев’язували сяк-так, і багато їх помирало. А як минула люта зима, розтанув сніг і настали перші весняні дні, почали гинути поспіль і жовніри, й селяни: пішла селами пошесть, стинаючи людей, мов косою. На «Скелю» теж упала її тінь, забравши дбайливу господиню — молоду Мікулашеву жінку.

Ця смерть тяжко вразила Уждяна, що вже потроху одужував.

— Нащо мене бог лишив на світі, а таку хорошу жінку взяв до себе? Навіщо я кому здався, старий шкарбун?..— говорив він.

Нарешті Балтазар став на ноги й зміг вийти до своєї Медушки. А невдовзі осідлав її і, подякувавши щиро своїм добродійникам, приєднався разом з іншими жовнірами до війська.

— Навряд чи ми ще його побачимо! — казав старий Скалак, коли зайде, — було, річ про Балтазара Уждяна. Адже в селі, а надто на «Скелі», драгуна згадували дуже часто.

Подальше його життя змальовувати нема потреби, було воно таке саме, як у кожного вояка за воєнного часу. Виснажливі походи, часто брак хліба й води, всілякі невигоди в таборах чи на постої по селах, над усяку міру сувора дисципліна, грім битви, каліцтво та смерть на кривавому полі — такий був життєвий шлях солдата. Всього цього, опріч останнього, зазнав досхочу й Балтазар Уждян.

Наприкінці Семилітньої війни драгун знову потрапив до Чехії і до своїх рідних країв. Як він зустрівся з Скалаками, вже розказано вище.

Отакий був життєпис старого драгуна Балтазара Уждяна, прозваного Салаквардою.

Тепер Уждян став хліборобом. Уже не їздив він на своїй Медушці темними ночами по незнаних шляхах; тепер він виходив із двору й, ступаючи по зелених, зарослих пахучим чебрецем межах, обходив свої лани.

Уже виколосилися жита, під гарячим сонцем достигло зерно. Балтазар з Ванєком звозили свій перший урожай до стодоли.

Літо минуло.

10. «Скеля» оживає

Під липами перед «Скелею» сиділи на дерновій лавці старі вояки, а нині хлібороби — Балтазар із Ванєком. Господар подав своєму челядникові й товаришу повного гамана з тютюнцем — набити майже догорілу люльку,— а сам, пускаючи в чисте повітря хмарки синього диму, задивився на дорогу, що збігала до села. На ній не було ні душі. В гірському селі стояла недільна тиша.

Ванєк, набивши люльку, припалив од господаревої клаптик губки, поклав жарину в свою і завзято запахкав. Розмова, що була стихла на хвилину, почалася знову. Тема була та сама, щоденна, невичерпна: військова служба та переваги піхоти чи кінноти.

— Ото щастя — на марші місити багно або здіймати куряву, висолопивши язика од задухи. От на коні — інша річ! Сидиш як пан, маєш на собі тільки шаблю та карабіна, решту несе конячка,— хвалився драгун.

— Еге ж, еге ж, конячка! А як приїдете виморені на нічліг, ще треба подбати про ту конячку, вичистити її, а наш братчик лягай та й спи!

— Та хоч-не-хоч ляжеш, бо на ногах уже не встоїш! Хе-хе-хе! А голодувати вам мало доводиться? Чи багато понесеш на собі? Коли й добудеш чого побільше, то дорогою мусиш викинути. Еге, я пам’ятаю, як до нас раз у раз бігали гамашники-багноміси та канючили: «Земляче кіннотнику, дай шматок хліба!» Або ж чи я не бачив, які в них ноги після походу опухлі, аж кров, було, дзюрить. Еге, кінські ноги — золото!

Балтазар, розійшовшись, махнув рукою. Тоді пахкнув кілька разів люлькою — говорячи, він держав її в лівій руці,— але вона вже погасла. Старий сплюнув і провів рукою під носом, немов хотів погладити вуса, забувши, що зголив їх іще тоді, як став хліборобом.

Ванєк, визнаючи в глибині душі, що господар правду каже, все-таки не хотів здаватись, хоч Балтазар іще раз вигукнув:

— Еге, кінські ноги — золото!

Та вже розкривши рота відбити атаку, Ванєк раптом побачив маленьку дівчинку, що вийшла з-за гіллястих дерев.

— Диви, господарю, гості!

Дівчинка — років так десяти — спинилася під старою липою, немов боячись іти далі, й несміло дивилась на чоловіків, що сиділи на лавці. Хоч уже стояла осінь, дівчинка була вдягнена зовсім по-літньому: лиш старенька суконька прикривала її худеньке тільце. Гарне, м’якеньке біляве волоссячко було непокрите; босі ніжки запорошені — видно, дівчинка зранку пройшла шляхом уже добрий шмат.

Старий драгун, зиркнувши на дівча під липою, гукнув:

— Ану, підійди ближче, пуцьверінку!

Голос його звучав не дуже-то привітно, і дівчинка, певно, злякалася владного тону, бо підступала повільно-повільно.

— Та не бійся, дівко, йди сюди! — підбадьорив її Ванєк.

Тоді дівчина підійшла сміливіше.

— Звідки ти? — спитав Балтазар.

— З Олешниці.

— Ага, з Олешниці! — прогув старий вояк, і спогади зразу обсіли його. Вже лагідніше додав він: — А чия ж ти?

— Бартоньова.

— А тут що робиш?

— Хліба прошу...

Ці прості слова глибоко зворушили Балтазара, розкривши перед ним гірку долю, що випала безневинній дитині; старий вояк згадав, як і він малим стояв попід дверима в людей, випрошуючи шматок хліба, бо його бідна мати не завжди могла досхочу нагодувати сина.

— Бартоньова... — протяг він і нахилив голову, ніби пригадуючи. Потім знову почав допитуватись: — А що, в тебе нема нікого? Сама ходиш?

Це питання боляче вразило дівчинку. Вона гірко скривилася.

— Мама на тім тижні померла, а татка до війська забрали.

І тоненькою ручкою витерла сльози.

— От собаки! — вилаявся Балтазар, обернувшись до Ванєка.

Той тільки мовчки кивнув головою, хоч перший подумав, що дівчинку треба нагодувати. Лиш тепер він помітив, що губи в неї сині, аж чорні. «Бідолашне, певно, в лісі чорниці збирало, аби голод утишити»,— подумав Ванєк і спитав:

— Хочеш їсти, еге?

Дівча, кивнувши головою, звело на нього великі, блискучі від сліз очі. Ванєк устав і пішов до хати.

— Іди сядь коло мене, ось тут,— мовив Балтазар.— Хочеш у нас зостатися?

Дівчинка подивилася йому в обличчя.

— Я ж із бабусею...

Балтазар наморщив лоба.

— А де твоя бабуся?

— А он там сидять, під липою,— показало ручкою дівча, зіскочивши з лавки.

Вернувся Ванек, несучи окраєць чорного хліба.

— Ану веди мене до своєї бабусі,— звелів Балтазар.

Дівчатко повело Балтазара, за ними пішов і Ванек. Недалеко від дороги під липою сиділа чи скорше лежала жінка, біля неї на землі валялися невеличкий клуночок та ліщиновий костур. Забігши вперед, дівчинка стала перед бабусею навколішки й показала їй на чоловіків, що наближалися до них. Старенька насилу звелася й сіла, спершись на дерево спиною.

Балтазар, якось незвичайно поважно розмовляючи з Ванєком, підійшов до жебрачок і побачив бліде обличчя, яке порили зморшками літа, а надто клопіт та нужда. Очі в старої були запалі, тьмяні, одіж злиденна, латана-перелатана. Убога жінка, жебрачка... Баба з онукою жадібно їли поданий їм хліб. Лиш як вони його доїли, Балтазар почав розпитувати стареньку.

Вони дуже скоро порозумілися. Баба була з Олешниці, з того самого села, яке старий кавалерист вважав своєю батьківщиною. Він пригадав, що знав колись цю жебрачку ще молодою дівчиною; тепер їй було років шістдесят. Вона теж згадала гусарового сина, котрий ще юнаком утік до війська, але нізащо в світі не впізнала б його сама. Стара дивом дивувалася з того, як склалося його життя, і зичила йому щастя. Тоді згадала себе й, гірко нарікаючи, розповіла чоловікам у кількох словах про свою недолю. Лишилася в неї по небіжчику чоловікові халупка, де вона й жила в великій нужді з єдиною дочкою. Пристав до них у прийми один хороший хлопець із села, та не пожили молодята й чотирьох років, як пруссаки силою забрали його до війська. Так він і не вернувся.

День уже хилився до вечора.

— Куди ж ви йдете? — спитав Балтазар.

— А куди очі світять, — зітхнула стара.— Нема в нас домівки ніде, голод нас жене з нашої хижки.— І, поглянувши на сонце, що стояло вже невисоко над лісом, попросила Балтазара, щоб пустив їх переночувати, бо вона вже стомилася дуже й ноги болять.

— Та я б вас і сам не одпустив,— відказав старий вояк і пішов з Ванєком до воріт. Старенька пошкутильгала за ними; онука держалася за її спідницю. В хаті вони повечеряли всі разом, а як смерклося, Ванєк постелив їм на долівці. Тільки Балтазар іще довго сидів за ворітьми, пихкаючи люлькою.

Над чорним лісом уже давно висів місяць, коли він надумав лягати. Ввійшовши до хати, побачив, що всі уже поснули. Очі його спинилися на малій Лідушці, яка міцно спала на соломі. «Ач як розметалося, бідолашне! — подумав старий вояк.— Таке мале, а вже стільки натерпілось. А щічки як розчервонілися! Все ж таки велику втіху має та нещасна стара...» Ще за вечерею Балтазар жартома сказав, що в неї вже й онука є, а він, бач, і досі старий парубок. Тепер знову ця думка мимохіть майнула у нього в голові, але він уже не засміявся. У нього, старого буркуна, в цілому світі немає душі рідної...

Постоявши трохи над сонною Лідушкою, Балтазар махнув рукою, ліг і зразу ж міцно заснув.

Прокинувшись уранці, він побачив, що Бартоньова вже сидить на соломі. Лідушка ще спала.

Ванєк уже порався по хазяйству. Він уніс глек молока скип’ятити на снідання, взявся був за кресало, щоб розпалити в печі, та Бартоньова випередила його. Вечеря та спокійний сон покріпили стару, до того ж вона хотіла чимсь віддячити гостинному хазяїнові, а тому не дала Ванєкові затопити, сама скип’ятила молоко й прибрала в світлиці та в сінях.

Балтазар був приємно здивований, коли вернувся знадвору. Лідушка вже вертілася коло печі, помагаючи бабусі. Господар покликав їх до столу; а коли Бартоньова, поснідавши, взяла свій клуночок та стала дякувати, збираючись іти, він спинив її біля порога:

— Слухайте, бабо, чи не схотіли б ви зостатися в нас?

Старенька аж очі вирячила; спершу вона прийняла ці слова як жарт, потім стала відмагатися, що, мовляв, уже стара, що тільки хліб дурно їстиме, бо не здужає обпорати всього в домі, та зрештою, плачучи від радості, погодилася.

— Хай вам бог оддасть, господарю, за оце дівча, убогу сирітку, що ви її пожаліли!

— Хочеш зостатися тут, Лідко? — спитав Балтазар дівчинку, і вона, усміхаючись, радісно закивала головою.

Того дня старий драгун був незвичайно веселий. Ходячи по дворі, посвистував, а в хліві, чистячи шкребницею вірну Медушку, мугикав свою улюблену жовнірську пісеньку:

На «Скелі» знову з’явилися жіночі руки. Це стало помітно зразу: перше там було мов у військовому таборі, все лежало як попадя, часом у великому безладді.

Хоч Бартоньова була вже не молоденька, та робила все, що здужала. Оклигавши потроху, вона з Лідущиною поміччю стала за господиню в хаті. Чоловіки були вельми вдоволені її дбанням; таких вигод, як тепер, у них перше й заводу не було.

Тихий, похмурий двір ожив; його добрим духом, сонячним променем у цьому тьмавому закутку стала Лідушка. Щічки її порожевіли, смага зійшла з личка. Сміх її та співанки веселили всіх, а найбільше старого драгуна, що всім серцем прихилився до дитини. Тепер і оселя стала йому веселішою та ріднішою. Досі він нікого так не любив, як свою Медушку. Сам того не знаючи й не думаючи, він любив її більше, ніж будь-кого з людей; і знову ж таки, йому й самому невтямки було, як приросло йому до серця це дівчатко, немов то була його рідна дитина.

Одного погожого дня по обіді Ванєк вивів із стайні Медушку. Балтазар, що стояв із Лідкою посеред двору, свиснув. Розумна тварина зразу ж підбігла до нього й зіп’ялася дибки, мов хотіла покласти передні ноги на плечі господареві. Лідушка виснула й кинулася навтьоки, подумавши, що Медушка сказилася. Балтазар розреготався.

— Е, Медушко, не виходить уже в тебе; старіємо ми з тобою, старіємо. Колись ти не так уміла! Ану, дочко, ходи сюди, — покликав він налякану дівчинку.

Лідушка побачила, що кобила стоїть спокійно, нахиливши до господаря голову, і вже сама підійшла ближче, погладила маленькою ручкою лиснючу шерсть Медушки, а старий драгун, піднявши дівчинку, посадив її на кінську спину. Дівча спершу боялося й хотіло зіскочити додолу, та коли Медушка, слухаючи Балтазарового наказу, пішла по двору тихою ступою, Лідка заспокоїлась. Балтазар вельми потішився, а дівчинка відтоді вже не боялася коняки й носила їй усе, що могла, годуючи її з своєї ручки.

Господинею були задоволені всі, а найдужче Ванєк, якому вже не доводилося доїти корів та прати шмаття.

Так минала осінь. Лідушка виганяла на пастівник невеличку череду із «Скелі». Вгорнувшись у теплу хустку, вона сиділа на межі й співала або ж блукала очима по горах і долинах довкола; а то низала на нитку червоні ягоди шипшини, мов коралі, або зривала в траві останні квіточки. Ластівки вже полетіли з села, високо під сивими хмарами поважно пропливали на південь журавлині ключі.

На тій полонині Лідка звичайно, була сама; пастушки з села пасли в долині або на дальших узгір’ях, але вона не нудьгувала в своїй самоті.

Потім худобу перестали виганяти на пашу. Смеркалося вже раніше, й сльотавими вечорами в голому гіллі свистів вітер. Уже й земля заклякла, а далі вкрилася білим плащем; дороги позамітало.

«Скелю» ніби одрізало од світу; лиш зрідка заходив сюди хто-небудь із села або ж показувався на гірській дорозі якийсь повіз чи подорожня людина. Але мешканці «Скелі» не нудьгували. Хоч не було в домі великого достатку, але й нужда їм не загрожувала. Вечорами господар Балтазар сидів із усіма своїми домівниками за столом. Ванєк колов скіпки, Бартоньова з хлопцем-наймитом пряли, а господар, посадовивши біля себе Лідушку, розповідав що-небудь.

Розважаючи своїх слухачів дивовижними пригодами, він переносився із Чехії до Сілезії, з Сілезії до Угорщини, далі до Туреччини, потім назад до Чехії. Лідка не могла, було, дочекатися вечора. Жвава дитяча уява малювала їй чужоземних вояків, битви, буремні ночі. Чуючи завивання вітру в гіллі за вікном, вона горнулася до дядечка Балтазара. Найдужче вражали її оповідання про Балтазарову матір, як вона потерпала під час штурму Белграда, про їхню дорогу додому до Олешниці — старий драгун тут не шкодував подробиць — та про Медушку, як її прудкі ноги в бою під Лейтеном врятували пораненого дядечка від полону.

Такими вечорами Балтазар Уждян часто замислювався; вставши з лави, ходив важкими кроками по світлиці, а тоді, спинившись біля вікна, вдивлявся в чорну ніч.

Одного разу, коли вітер надворі вив дужче, ніж звичайно, і закидав вікна лапатим снігом, Балтазар уголос мовив сам до себе, зітхнувши:

— Сердешні Скалаки!..

Лідушка не дала йому спокою, поки він не розповів їй, хто ж такі ті Скалаки.

— Вони жили до нас у цій хаті, це їхнє господарство, але пани їх вигнали й оддали його нам.

Без кінця допитувалася Лідушка, як та що. Мав клопіт старий драгун, поки якось відкараскався від малої.

Того вечора Лідка вже не сміялася; їй не йшла з думки родина вигнанців — дідусь, молода дівчина, малий хлопець. Дівча бачило в уяві, як вони грузнуть у снігу, темної ночі тікаючи з дому, а дикий вітер жене над ними чорні хмари, і їхні очі марно вдивляються в морок, шукаючи якого-небудь вогника.