Скалаки

Школа мужності

28 жовтня 1918 року була проголошена незалежна Чехословацька республіка. Прочитати в цей день від імені всієї нації слова присяги припала честь письменнику Алойсові Їрасеку.

Велика честь — і заслужена. Майже півстоліття до того сподіваного дня Їрасекові твори навчали чехів, будили в них думку й одвагу боротися за національне й соціальне визволення. Трохи не з першої своєї книжки Їрасек став найпопулярнішим, найулюбленішим у народі письменником. Саме в народі, бо «вищому суспільству» та офіціальній критиці не до смаку були Їрасеків демократизм і реалізм, брак модної естетської витонченості в його творах. Однак і досі в усій чеській літературі можна знайти небагато творів, які могли б позмагатися своєю популярністю з книжками Їрасека. До них зверталися люди в найкритичніші для нації часи. Як писав визначний чеський учений, академік Зденек Неєдлий, у роки першої світової війни, коли перед поневоленими народами Австро-Угорської імперії замріла надія на визволення, чи не кожен солдат-чех носив у ранці томик Їрасека. Тоді й багатьом літературним гурманам, що доти згорда дивились на письменників доробок, відкрилась уся його глибина, і Їрасекова слава стала буквально всенародною.

А тим часом у величезній, на кількадесят томів, творчій спадщині Алойса Їрасека зовсім мало творів, які прямо трактували б проблеми сучасного йому життя Чехії. Письменникова стихія — історія, давнє або й не дуже давнє минуле чеської землі. Чи не мусило б таке замилування в минулому скорше відвертати читача від пекучих питань сучасності? На це найкращою відповіддю будуть слова самого Їрасека:

«Я намагався оживити нашу минувшину, наблизити її до нашого розуміння. Я не чинив як мрійник, котрий, звернувшись до минулого, не дбає про тяжку боротьбу свого народу в теперішньому. І саме через те, що я всією душею переживав цю боротьбу, я відчував, що необхідно звернутися до нашої історії, бо хто не знає вчорашнього дня, той не зрозуміє сьогоднішнього. В ланцюгу життя ланки сучасності зчеплені з ланками минулого. І не все, що було колись, є мертвою минувшиною. Борці пішли від нас, але боротьба лишилася».

Історія в Їрасековому розумінні — школа боротьби, школа мужності.

В історії Алойса Їрасека вабило не життя та криваві «подвиги» можновладців, пишне рицарство; горді замки для нього — не свідоцтво колишньої слави, а пам’ятка давніх кривд. Герой і творець його історії — народ. «У силі народу завжди був наш порятунок і наше життя. В цій силі наша втіха й надія на майбутнє. Але звідси й наше завдання, наш обов’язок — служити народу»,— писав Їрасек у 1887 році в передмові до циклу «Дерева».

Бо й сам він — плоть від плоті народу.

Народився Алойс Їрасек 23 серпня 1851 року в тихому містечку Гронові, Находської округи, на північному сході Чехії. Батько його, хлібороб і ткач, спромігся «вибитися в люди» — стати власником маленької пекарні, та великого достатку в сім’ю це не принесло. Змалку бачив хлопець нужденне життя, важку працю селян неродючого гірського краю, вбогих сільських ткачів, змалку відкладалися в його пам’яті картини народного побуту й звичаїв, оповідання матері та перекази старих людей про давню давнину, про повстання 1775 року, про наполеонівські війни, ще живі в народі легенди про гуситів, їхнього вождя Жижку. Ще тоді зародилась у майбутньому письменникові любов до історії рідного краю й національна самосвідомість, із самого початку пов’язана з сильно розвиненим соціальним почуттям.

Їрасекове навчання — спершу в броумовській, далі в краловеградецькій гімназії, а потім і перші курси Празького університету — припало якраз на роки пожвавлення суспільного життя, патріотичного руху в Чехії. Минулося десятиліття жорстокої реакції, що настала в Австрійській імперії після придушення революції 1848 року. Відкривалися чеські школи, театри, зокрема Національний театр у Празі, організовувалися всілякі патріотичні спілки, відроджувались літературно-художні журнали, виникло товариство «Умєлєцка беседа» («Мистецький клуб»). У таких умовах і складався світогляд майбутнього письменника. В Празі Їрасек близько сходиться з передовою мистецькою молоддю — поетом Ярославом Врхліцьким, скульптором Йозефом Мислбеком, художником Міколашем Алешем. Якийсь час він сам вагався — присвятити себе літературі чи живопису.

Спад революційної хвилі в 70-х роках позначився у мистецтві згасанням оптимізму, нотами смутку, зневіри, скепсису. Не уникнув цих настроїв і молодий Їрасек у своїх перших літературних спробах — ліричних віршах та оповіданнях. Однак занепадницькі мотиви, данина часу й літературній моді були, по суті, чужі життєлюбній натурі Їрасека. Шукаючи світу здорового, повнокровного життя, він звертається до історії. Пригадується йому й рідний Тронов, люди з цікавими, сильними характерами, викуваними тяжкою боротьбою за існування. Низка таких народних типів постає в ранніх прозових творах, що вийшли окремою книжкою — «Оповідання з гір» — у 1878 році. Літературними вчителями були йому в цей період зачинателька чеського реалізму Божена Нємцова та Гоголь, але в оповіданнях видно вже й власне письменницьке обличчя Їрасека. Він не ідеалізує, як Нємцова, своїх героїв, він підкреслює їхню грубість. Мало світлих тонів у цих оповіданнях, здебільшого це образки народної недолі. Але їх автор бачить не тільки біду, а й силу в народі! Ці люди не погані й не слабкі, коли вміють так битися за життя. Гне їх тільки неволя духовна й фізична, і проти неї треба повстати.

Поряд із цими образками стоїть і найбільше «оповідання з гір» — роман «Скалаки», писаний 1874 року. Той-таки Зденек Неєдлий твердив, що «немає, мабуть, у всій нашій літературі твору, який змальовував би повстання проти панів так пристрасно, з такою прихильністю до бунтарів і з таким упередженням проти панів, як цей перший Їрасеків роман».

«Скалаки» починають собою ряд творів, присвячених найтяжчій добі в історії чеського народу — півторастарічному лихоліттю після поразки чехів при Білій горі 1620 року. Та й у добі найтяжчої неволі Їрасек прагнув і умів знаходити для прикладу сучасникам прояви бойового духу в народі.

Після закінчення університету Їрасек став учителем гімназії в провінціальному місті Літомишлі Враження від життя в цьому місті вилились у циклі повістей «Містечкові історії», найцікавіша з яких —«Філософська історія», що відтворює переддень і події революції 1848 року, настрій тих днів.

За вісім років по «Скалаках» виходить у світ другий роман про побілогорську добу — «Песиголовці». Це один з найкращих романів Їрасека і, безперечно, найпопулярніший із його творів у Чехії і за її межами. Розповідається в ньому про повстання ходів — населення південних прикордонних районів Чехії — проти їхнього пана, барона Ламмінгера, що вибухнуло в 1695 році. В «Песиголовцях» уже з повною силою виявились усі риси стилю Їрасека-реаліста. З надзвичайною точністю й сумлінністю, гідною вченого-історика, відтворивши історичне тло та події того часу, він водночас зумів розкрити їх суспільну суть, намалювати узагальнену картину.

Їрасек, великий новатор у царині історичного жанру, завжди дуже сумлінно підготовляв свої твори, вивчав архівні матеріали, бував на місцях історичних подій, знайомився з нащадками своїх героїв, їхнім побутом, звичаями, мовою. Та зібраний матеріал служив йому не для натуралістичного копіювання, а для реалістичного перевтілення в живі художні образи.

1886 року вийшов роман «Скали» — про похмурі роки зразу після Білогорської битви,— теж пройнятий духом непіддатливості. Навіть у романі «Пітьма», дія якого розгортається в часи найстрашнішого розгулу єзуїтської реакції, в XVIII столітті — останньому з закінчених творів, дописаному напередодні світової війни,— письменник дає відчути приховану в народі волю до опору.

Мабуть, чільне місце в творчості Їрасека належить темі гуситського руху — доби розквіту і фізичних, і духовних, і моральних сил народу, найгероїчнішої сторінки чеської історії.

Ще в 1883 році виходить повість «Гетьманська слава», в 1887 — «Блажей Хотержинський». Та найвизначніші серед Їрасекових творів на тему гуситства — епопеї «Між течій» (1887 — 1890), «Проти всіх» (1893) та «Братерство» (1899—1909).

У трилогії «Між течій» зображено назрівання, початок гуситської революції. Письменник бачить у ній не бій за релігійні догми, а масовий народний рух, що зродився з великих соціальних потреб. Вожді — Гус, Жижка — виростають із народного руху Змальовуючи юність Жижки, Їрасек показує, з якого засіву кривд зійшла його ненависть.

Роман-епопея «Проти всіх» — картина найбільшого розмаху гуситства. Величчю народних мас, що повстали на бій за свої права «проти всіх» сил реакції — імператора, магнатів своїх і чужоземних, католицької церкви — надихані сцени життя Табора, боїв під Бенешовом, Табором, на Вітковій горі.

Третя гуситська епопея — «Братерство» — оживляє події останнього, словацького, походу гуситів, занепад їхньої сили й слави, Їрасек показує, як розбрат, конфлікт егоїзму ватажків з інтересами мас, жадоба слави й багатства призвели зрештою до поразки гуситів. Разом з тим «Братерство» — пам’ятник великій дружбі чеського й словацького народів.

Монументальні портрети вождів гуситського руху як виразників волі й настроїв широких мас народу створив Їрасек у своїх історичних драмах «Ян Жижка», «Ян Гус», «Ян Рогач». Ці драми, сприйняті народом як заклик до боротьби, мали такий резонанс, що цісарська цензура мусила, заборонити ставити їх на сцені чеських театрів.

Третя з провідних тем Їрасекової творчості — тема змалювання епохи національного відродження. Наприкінці вісімнадцятого століття чеський народ почав прокидатись від довгого животіння в тяжкому чужоземному ярмі, боротись за свою мову, культуру, національне й соціальне визволення.

Від ранніх романів на цю тему — «При герцогському дворі» (1877), «Скарб» (1881) — письменник прийшов до монументальних полотен — п’ятитомної епопеї «Ф. Л. Вєк» (1891 — 1906) та чотиритомної хроніки «У нас» (1896—1904).

«Ф. Л. Вєк» — всеосяжна картина життя чеського суспільства, всіх його верств, що охоплює час від світанку національного відродження аж до кінця наполеонівських війн. Дія епопеї розвивається то в Празі — письменник відтворює образи найвизначніших діячів відродження: Добровського, Видри, Крамеріуса, Тама, вводячи їх із великим художнім тактом у тканину оповіді,— то в тихому провінціальному містечку Добрушці, й не випадково іоловним героєм Їрасек обрав містечкового крамаря, недовченого студента зі знаменним прізвищем Вєк: письменник хотів підкреслити масовий, народний характер руху відродження, особливу роль у ньому провінціальних містечок Чехії, менше понімечених, ближчих до народного життя. Прототип образу Вєка — історична особа, справжній добрушський купець Ф. Л. Гек, скромний діяч національного відродження.

Тло хроніки «У нас» — уже зовсім глуха провінція, рідний Їрасеків Гронов з довколишніми селами. Час — від двадцятих до початку п’ятдесятих років минулого століття. Якщо в романі «Ф. Л. Вєк» наголошувався ідейний бік відродження, то в хроніці «У нас» поряд із національно-культурним найвиразніше виступає соціальний його бік. Письменник малює картини страшної нужди й темноти. Центральна постать хроніки, сільський священик Гавловицький, сам виходець із народу, ціле своє життя не тільки воює з темнотою та забобонами, а й прагне навчити людей побороти нужду, пробитися до кращого життя.

Твори Їрасека на тему національного відродження не тільки з художнього, а й з наукового погляду найкраще, найповніше освітлюють цю добу.

Перелічуючи доробок Їрасека-історика, не можна обминути «Старовинні чеські легенди». Це художня обробка матеріалів стародавніх літописів та фольклорних творів, що в споетизованій формі змальовує різні періоди та події в історії чеського народу, відбиває його погляди, прагнення й сподівання.

Звертався Їрасек іноді й до сучасних йому тем. У романі «На острові» (1888) він палко критикує тодішнє буржуазне суспільство, його егоїстичність, інертність, космополітизм, фразерство. Відбились у цьому творі й ілюзії автора: він накреслює в романі свій ідеал чеського буржуа — працьовитого, енергійного, практичного і водночас щирого патріота й культурну людину.

Життя тогочасного села, його суперечності трактуються в п’єсах «Войнарка», «Батько», що руйнують ідилічне уявлення про чеське село. Драма «Самота» викриває моральний та ідейний розклад чеської буржуазії, що порвала зв’язки з народом, занедбала свої ж, іще такі свіжі, прогресивні традиції.

Звісно, поглядам Їрасека властива була й деяка обмеженість, історичної перспективи він ясно не розумів, і з утворенням самостійної національної держави його розвиток як ідеолога вичерпався. Їрасек жив іще довго (помер письменник 12 березня 1930 року в Празі), але останній його історичний роман «Гуситський король», писаний у 1914—1920 роках, так і лишився недокінчений. Та його історичні твори й далі несли читачам демократичні, революційні, визвольні ідеї. Неминуща їхня вартість очевидна й тепер. У сучасній соціалістичній Чехословаччині Їрасека читають і шанують, і недарма ювілейне тридцятидвохтомне видання його творів символічно назване «Заповітом народові».

«Скалаки» — перша спроба Їрасека в великій прозі. У палітрі художніх засобів молодого письменника ще виразно помітні барви романтизму. Однак у розумінні суспільних проблем, розвитку характерів уже відчутне гостре око реаліста. Їрасек із самого початку своєї літературної роботи розвиває далі, поглиблює реалістичні тенденції творчості своїх учителів і попередників — Божени Нємцової, Вітєзслава Галека.

Багато подій, зображених чи відбитих у романі,— історичні факти: і воєнна руїна, і страшні грози та зливи, що впали на Чехію влітку 1770 року, і голод після них, і «дванадцятиразова дорожнеча» — цей вислів іще жив у пам’яті народу, коли писався роман,— і чутки про «золотий указ», і врешті саме повстання 1775 року, одно з найбільших і найорганізованіших за всю історію Чехії (адже для його придушення уряд мусив послати сорок тисяч пішого війська й чотири полки кінноти). Багато персонажів роману — князь Йосиф Пікколоміні, Рихетський, Достал, зрадник Ржегак — історичні особи. У зображенні деталей побуту відчувається сумлінність і точність ученого-історика, така характерна й для всіх дальших творів Їрасека. Писано роман у Гронові, на теремі відбитих у ньому подій, та й зріс письменник серед синів і онуків своїх героїв. Однак іще не це — головні риси, які визначають реалістичність «Скалаків».

Головне те, що Їрасек зумів проникнути зором митця в саму суть соціального конфлікту.

Зобразити страшну нужду в селянській хаті вміла не згірш за нього й Нємцова — скажімо, в оповіданні «У замку й на підзамчі». Але в Нємцової ще лишались якісь ілюзії щодо панів, вона могла спитати устами свого персонажа: «Чому багатії не відчиняють двері своїх комор та не продають біднякам хліба за дешеву ціну, щоб ті могли їсти як слід і підтримувати свої сили, чому не будують дешевих здорових помешкань, чому не врядять притулків для бідняцьких дітей, щоб вони не лишались напризволяще, поки їхні батьки працюють; чому не заведуть лікарень, де, захворівши, бідняк мав би належний догляд і харч... Чому, наймаючи робітника, вибирають тих, кого голод змушує працювати за найдешевшу платню? Якби на все це звернути увагу, не було б такої нужди, горя й голоду, не було б стільки хвороб, таких злиднів..»

Їрасек уже цього не питає, він знає чому. Він розуміє, що між селянами й панами не може бути доброї згоди. У нього Їржик Скалак каже: «Бог велів прощати, але отим то простити не можна. Вони не пожаліють нас, у них нема душі, нема серця. Їрасек доводить, що тільки в боротьбі селяни можуть здобути волю, і славить народне повстання. От чому й демократизм його, і реалістичність методу глибші, ніж у попередників.

Їрасек не приховує своїх симпатій і антипатій за маскою безстороннього оповідача, ми зразу бачимо, що вся його любов і тепло серця віддані кривдженим трудівникам. Вони в нього людяніші, шляхетніші, одважніші, а не раз і мудріші за своїх гнобителів. У образах князя Пікколоміні, його вельможних гостей, його прислужників письменник весь час підкреслює егоїзм, розбещеність, жорстокість, цинізм, слабодухість. Світ трудівників і світ паразитів протиставляється в самій композиції твору: за сценою тяжкого горя в сім’ї удови на Мартинівському хуторі йде опис панських розваг-ловів; за страшною картиною голодного села — учта в замку, фривольна розмова паничів, святкова церемонія.

Всі сюжетні лінії, історія кривд кожного з героїв — на тлі картини дедалі тяжчих злигоднів усього кріпацтва — перекопують нас у неминучості вибуху народного гніву, ніби в фокусі сходяться в повстанні. Доля сім’ї Скалаків — утеча в морозну ніч у безвість від помсти розбещеного княжати, поневіряння, смерть Марії та старого Їри і зрештою загибель Мікулаша на шибениці. Доля Балтазара Уждяна — на подяку за врятування князя драгунові спершу урвали два роки від обіцяної пільги, тоді відшмагали за участь у депутації до цісарського двору, а зрештою забрали його улюбленицю Лідушку на ганьбу, на забавку князеві. Вольному Нівлтові погрожують різками за те, що рятував князевих же підданців від голоду. На Мартинівському хуторі вмер господар, умер старий свекор, занедужала господиня, а молодого дворака Єніка жорстоко карають за те, що прибіг помогти в тяжкій скруті сім’ї своєї нареченої. Селянина Матєну кидають у темницю за те тільки, що подав прохання управителеві... Не видно кінця кривдам і злигодням, і надія на цісарську милість не справдилася: пани, мовляв, утаїли указ із золотим підписом.

В історію «бунтівничого» роду Скалаків укладена ідея спадкоємності народного протесту. Півтораста років тому Мікулаш та Їржі Скалаки піднімали люд на Опоченщині, й тепер нові Мікулаш та Їржі Скалаки кличуть селян на повстання. Воля до боротьби, свідомість зростають від батька до сина: старий Їра наважився зняти руку на пана, тільки захищаючи своїх кревних («У Скалаків родинні почуття завжди були сильні...»); Мікулаш, зневірившись у можливості повстання, вирішує мститися самотужки. А Їржик уже розуміє, що домогтися волі можна, лише виступивши всім народом, одностайно. Їржика пече не тільки кривда, вчинена йому та його рідним, його болить біль усього народу.

Як у чільних героях «Скалаків», так росте гнів та рішучість і у всій народній масі. На початку книжки, в першій її половині арена дії обмежена переважно «Скелею», вузьким колом її мешканців, про долю народу автор тільки розповідає. Але чимдалі сторінки роману населяються густіше, народ виступає наперед, аж зрештою дія виливається в грізні масові сцени повстання. В такій побудові видна неабияка формальна вправність молодого автора «Скалаків». Велике реалістичне вміння видно й у окресленні персонажів. У якихось дві сотні сторінок умістилося дванадцять багатих подіями років і немало людських образів, але попри всю стислість викладу Їрасек уміє наділити кожного зі своїх героїв — лагідного діда Скалака, похмурого Мікулаша, палкого Їржика, статечного хлібороба й рішучого вояка Балтазара Уждяна, розважливого й незалежного Нівлта — своїм обличчям. Та й епізодичні постаті — війт села Ж., замковий лікар, гості князя Пікколоміні — сприймаються як живі люди.

Відчутний у романі, як уже зазначено, і вплив традицій романтичної школи — різкі контрасти чорної та білої барв, деяка гіперболізація образу Їржика: нагромадження випробувань його душевної сили і незвичайний шлях боротьби, обраний ним,— його удаване божевілля; настрій загадковості в епізодах обох перших зустрічей Лідушки з Їржиком та Лідущиної пригоди в Матерницькій пущі; і дещо мелодраматичний тон у змалюванні зустрічі біля церкви у Ртині, коли Лідушка вперше побачила Їржика-юродивого; і розказана замковим лікарем легенда про божевільного князя Яна-Вацлава; і романтичний пафос у описах грози та й у інших пейзажах... Романтизація властива буде й подальшій творчості Їрасека, але там вона органічніше вплітатиметься в реалістичну манеру оповіді.

Повстання в романі, як того вимагала історична правда, кінчається поразкою, і Їрасек добре розуміє, що інакше тоді й не могло бути. А проте й він почасти поділяє наївну віру селян якщо не в спроможність цісарської влади дати згори краще життя трудовому людові, то хоч у добрі наміри Марії-Терезії та Йосифа II. Протиставляючи егоїстичній політиці поміщиків монаршу «турботу про загальне добро», він переоцінює освічений обсолютизм. Насправді далекогляднішим за своїх вельмож владарям Священної Римської імперії йшлося про власні інтереси, про те, щоб зберегти панування: щоб не відставати безнадійно від інших європейських держав, треба було розчистити шлях капіталізмові, промисловому розвитку, який потребував вільних робочих рук.

Незважаючи на весь трагізм фіналу — розгром повстання, переслідування бунтарів, загибель старого Балтазара,— «Скалаки» сповнені оптимізму, віри в народ. Боротьба й страждання не пропали марно, ярмо панщини полегшало, тріснуло. І не вмерла надія на майбутнє. «Святе діло переможе! Справедливої речі ніхто не здужає в землю втоптати! — повторює Їржик Скалак своїм дітям передсмертні слова старого Уждяна,— Люди будуть рівні й вольні; може, ви цього дочекаєтесь».

Юрій Лісняк