Скалаки

1. У вільшнику

Із бравого драгуна вийшов статечний господар. Балтазар Уждян був тепер щирим, роботящим хліборобом. Він любив землю, якою наділив його милостивий пан, увільнивши на час від панщини, возового та всіляких інших повинностей, од яких гнулися плечі підданих селян. Адже, як було записано в урбарі[15], господар «Скелі» мав одбувати панщину тричі на тиждень із двома тяглами, а опріч того від святого Яна до святого Вацлава[16] давати до двору раз на тиждень одного пішого робітника.

Отож Балтазар міг зорати свій лан і засіяти його вчасно, і його врожаєві загрожували тільки дощ та град; сусідам же його найбільш допікало інше — накази економів або управителя, оголошувані дозорцем. Балтазар часто мав змогу допомагати сусідам навесні та в жнива і охоче робив це. Надана йому пільга збуджувала заздрість, але його щирість і подільчивість прихилили до нього всіх.

Дивний збіг! Як «Скеля» височіла над усім селом, так і її господарі завжди чимсь вирізнялися серед односельців. І ця вищість перейшла з Скалаків на Балтазара. Бо ж він був вояком, охоронцем села Ж., немало бачив світу, багато дечого вмів, а до того ж був заможніший од інших селян, хоч і йому нелегко було відкладати щороку якийсь там гріш. Якби тоді селяни мали право самі обирати собі війта з-поміж себе, то запевне обрали б Уждяна.

І ще одним уславилася «Скеля» в околотку. Тільки-но стара Маркета, Лідущина бабуся, трохи обвикла там, як стали до неї приходити люди з їхнього села, та й із сумежних, за порадою і поміччю. Її небіжчик чоловік був «письмак»[17], розумівся на різному зіллі, знав засіб од багатьох хвороб, а найбільш того відомий був своїм умінням лікувати худобу. Від нього багато дечого навчилася й Маркета. Вона вміла замовляти простріл, зводити гузки та інші нарости на тілі, відвертати сухоти. За це їй несли щедрі гостинці; вона брала їх задля онуки. Віддавала все господарю, а той купував своїй мазушечці Лідці то гарненьку хусточку, то ще яку обновку.

— Ти ба! — сказав якось Ванєк у неділю вранці, стоячи з господарем біля воріт і дивлячись на Лідку, що йшла до церкви.— Хто б то подумав — за ті шість років, що вона тут... Я її мов зараз бачу, наче це сьогодні було, як вона стояла отам під липою в благенькій суконьці, засмагла, й губи сині од чорниць. А тепер уже скоро й на порі стане; струнка, як та берізка в нас на луці. А йде як! Чиста тобі пава!

А старий Балтазар, скинувши шапку, усміхався та пригладжував свою сиву чуприну.

Вже шість років минуло відтоді, як стара Маркета з Лідкою прибилися до садиби на скелі, й багато-багато дечого змінилося за цей час. Балтазар іще був бадьорий і при силі, але голова його посивіла, а зморшки на виду й на чолі розсипалися густіше. Його Медушка й досі була віддана та ласкава, але не могла вже так баско ставати дибки й класти передні ноги на плечі своєму господареві. Маркеті в Уждяна добре велося, вона поралася по хазяйству, товклася, скільки дозволяли їй немолодий вік і вже обважнілі ноги. Ванєк так само сперечався з господарем, обстоюючи честь піхоти перед гордою кавалерією. Та старий Балтазар охоче погоджувався з ним, коли Ванєк, побачивши Лідку в неділю, казав:

— Ти ба! Хто б то подумав!..

Бо це таки була правда. З малої Лідки виросла вродлива дівчина; вона вже майже зовсім заступила бабусю в хазяйстві й ще більше звеселяла всю господу. Була чистенька, чепурненька, як та ластівочка, і все в домі при ній було таке.

Лідушка все робила співаючи; старий дядечко Балтазар завжди з замилуванням слухав її чистий альт, а надто коли вона співала йому, як «в чистім полі вояк лежить, з голівоньки крівця біжить...»

А як зрадів він, коли забриніли струни старих цимбалів, що доти висіли на стіні безмовні. Попросився на «Скелю» якийсь захожий чоловік, і йому дали притулок на час. Удень він ходив кудись у своїх справах, а ввечері вертався ночувати й на подяку за гостинність розважав господарів співом та грою на цимбалах. А побачивши в меткій дівчині велику охоту до музики, навчив і її грати.

Ото вже було радості та дива, як вона вперше ударила паличками по дротяних струнах і заспівала своїм приємним голосом улюблену дядечкову вояцьку пісню! Балтазар, стоячи посеред світлиці, нахилив голову і махав у такт пісні рукою, а тоді й сам почав тихенько підспівувати. Згодом, вправляючись сама, Лідушка навчилася грати дуже добре.

У неділю по обіді вона звичайно кудись щезала зі своїми цимбалами. Першої ж весни, що вона жила тут, Лідушка надибала стежечку на кручі між кущами і спускалася нею, поки не опинилася, здивована, перед покинутою, занедбаною хатинкою серед густого тінистого гайка на березі шумливої річки.

Тієї неділі, коли Ванєк уранці дивувався на Лідушку, примовляючи: «Ти ба! Хто б то подумав!..» — вона по обіді теж подалася з цимбалами за хату, до кручі. Дядечко Балтазар із Ванєком спали на травиці під липами, а бабуся, втікаючи з світлиці од задухи та мушви, примостилася в сінях на східцях, що вели на горище.

Лідушка, перебігши лужок за подвір’ям, пішла вузенькою стежечкою, майже невидною серед кущів та розмаїтого зілля. Небо синіло ясно, лиш ген над лісами та горами громадилися ще одні гори з білих хмар. Тихо-тихо було довкола, папороть під великим каменем хоч би ворухнулась під подихом вітерця, тіні від дерев та високої жовтоцвітної дивини непорушно лежали на землі. Біля каменя Лідушка спинилась і поклала цимбали коло ніг. Щоки її розчервонілися, мов у дитини, юні груди високо здіймалися від глибокого дихання. Спираючись на сірий камінь, на якому чорніла молода смерічка, вона задумано обводила поглядом спокійний по-святковому краєвид. Біля ніг її цвіла червона гвоздика, в траві синіли рясні дзвіночки, повітря було напоєне духом непримітного чебрецю. Часом озивалося дзижчання мухи; знизу долинав глухий гук річки.

Довго стояла там дівчина, мов у сновидді, не думаючи ні про що певне. Співати їй не хотілося, якась незнана туга стискала серце, мов від утрату або ж передчуття якоїсь прикрості.

Та от вихопився звідкись із темного затінку вітерець, і все одразу змінилося. Гілля смереки злегка гойднулося, затріпотіло зілля, задрижали на схилі тіні.

Лідушка прокинулася з задуми. Ця круча й цимбали Скалаків на стежці нагадали їй бідолашних вигнанців. Це ж сюди, до каменя, скотилася нещасна дівчина, втікаючи од чужого пана — Балтазар ніколи не казав Лідушці, хто то був. Отут її і знайшов брат...

Посмутніла дівчина рушила далі в долину. Уже скінчилася в неї під ногами камениста, тверда, лиш подекуди заросла травою стежка, й вона ступила на м’який килим невеличкої галявинки під кручею, в коліні річки. Тут, у затінку густих дерев панував приємний холодок. Під самою кручею тулилася задньою стіною до скелі невеличка хижка, що належала до їхньої садиби. На її солом’яній стрісі, злежаній і почорнілій од часу й негоди, зеленіли оксамитовим покривалом латки гладенького, м’якого моху. Темні рублені стіни вже похилилися. Низенькі двері з двома кам’яними сходинами й два віконечка дивились на річку, ще два віконця були в причілковій стіні, під дощаним причілком стріхи. Стежечка до дверей майже зовсім заросла травою, трава пробивалася й між кам’яними сходинами. Вікна знадвору мали дерев’яні віконниці, колись пофарбовані червоним, та фарбу вже давно змило дощем, лишилися тільки бурі плями — сліди грубо намальованих квіток. Праворуч од дверей, біля самої хатини, здіймався вгору могутній старий клен; шелест його листя та щебетання ластівок, що поналіплювали гнізд попід стріхою, оживляли спустілу хатину. Перед нею зеленів невеличкий лужок, кроків із десяток завширшки. Далі, по березі річки, росли старі вільхи, розкинувши свої густі крони високо над хатиною, а між їхніми чорними стовбурами буяли верболіз та молода вільшина, переплетені диким хмелем, що вився по деревах або китицями звисав з гілля над прозорою водою. Ця зелена стіна обступала всю галявину, а по краях зливалася з буйною зарістю на стрімкому схилі.

От до цього тінистого тихого куточка, сповненого музикою пташиного співу, шелесту дерев та плюскоту річки, прийшла Лідушка й стала на м’якій уквітчаній галявинці, мов сарна в безлюдній лісовій гущині. Вона глибоко зітхнула; свіжий легіт, що колихав злегенька верхів’я та гілля дерев, обвіяв її біле чоло. Потім сіла на кам’яну сходину під дверима, поклала цимбали на траву і, підперши голову рукою, подивилася довкола себе.

Тут вона почувалася відгородженою від усього світу. Бачила тільки дерева перед собою, ясне небо угорі та білу хмаринку, що пливла вдалині; у просвітках між гіллям спалахували відблиски сонця на хвилях річки. Більше не видно було нічого, все закривала зелена заслона.

Поклавши цимбали на коліна, Лідушка взяла палички й ударила по струнах. Тихо забринів тремтливий звук і завмер, мов дзижчання далекої мухи; забринів знову, його наздогнав другий, і от уже тиха, задумлива мелодія полилася в зеленому затишку.

Нараз руки дівчини спинились: їй здалося, що вода зашуміла гучніше, немов розбиваючись об якусь перепону, а тоді й кущі на березі захиталися дужче, ніби хтось ліз із води на берег. Але тут вітер дмухнув сильніше, й Лідушка заспокоїлась. Посидівши ще хвилину, вона поклала цимбали й, штовхнувши трохи прочинені двері, вбігла до хатини.

Щоразу, як Лідка приходила у вільшник — а вона бігала туди кожної вільної хвилинки,— вона заглядала до вбогої, занедбаної хижки. Щось вабило її до цього невеличкого самотнього житла. Біля вікна в кутку стояв старий стіл, під стіною — довга нефарбована лава без бильця; коло облупленої печі — якась чудна синя скриня, розмальована химерними квітами та птахами.

Ясний сонячний промінь, проникаючи у вікна, тремтів на стінах тьмяної кімнатки.

Та що це! Зненацька почулася тиха, солодка музика. Лідка здригнулася, хотіла була вибігти подивитись, хто то грає так гарно, але її наче щось прикувало до місця. Прислухавшись, вона почула гарний чоловічий голос, що негучно співав під звуки цимбалів:

Лідка слухала, затаївши віддих. Такої пісні вона ще не чула.

Музика й спів стихли. Лідка ще хвилинку повагалася, потім тихою, легкою ходою вийшла з хатини, витягуючи шию, щоб побачити незнайомого співця..

2. Cпівець

На кам’яній сходині біля дверей хатини сидів юнак років вісімнадцяти. На колінах у нього лежали цимбали; юнак схилився над ними, немов уважно розглядаючи їх. Лідушка, ставши на порозі й спершись правою рукою на одвірок, украй спантеличено дивилася на незнайомого парубійка. Вона не злякалась, скорше здивувалася. На виду юнак був худий, смаглявий, з-під облямованої чорним "смушком шапки спадали на чоло темні кучері, на потилиці коротко підстрижені. Вбраний він був убого, по-простому: мав на собі куртку з грубого сукна, вицвілу й полатану, короткі штани з цупкого небіленого полотна "й розхристану матірчану сорочку. Ноги були босі.

Поклавши цимбали на траву, він озирнувся. Очі його зустрілися з очима молодої стрункої дівчини, що стояла в дверях і дивилась на нього. Та юнак не збентежився, не почервонів. Зате Лідушка не витримала огнистого погляду темно-карих, майже чорних очей. Вона мимохіть зашарілася, хотіла вже була повернутись і втекти назад до хижки, та її стримав і привів до тями голос незнайомого.

— Ти живеш тут? — спитав він.

Такого голосу вона ще ніколи не чула. Ні дядечків Балтазарів, ні Ванєків, ні будь-чий у їхньому селі не був подібний до нього. Низький, а проте не грубий, цей голос бринів як струна. Отже, це він, він щойно співав ту гарну пісеньку...

— Ні, я з садиби, що на горі! — Дівчина мимоволі вимовила ці слова уривисто, ніби згорда.

Незнайомий хлопець якось чудно осміхнувся, показавши білі, як сніг, міцні зуби.

— Знаю, зі «Скелі»,— сказав він.

— А звідки ти знаєш про «Скелю»?

— Цимбали ж звідти.

— Хто тобі сказав?

— Я сам їх там бачив, на стіні висіли,— відповів незнайомий, нахмуривши чоло.

— Чого ж я тебе там не бачила? А граєш і співаєш ти гарно... Заграй і заспівай мені що-небудь!

Юнак глянув на неї, як допіру, і Лідушка знову опустила очі; а підвівши їх, побачила, що він кладе цимбали на коліна, так само чудно осміхаючись, і бере палички.

Як затанцювали вони по струнах! Цимбали гули, вищали, реготали, весела, хвацька мелодія розлягалася довкола, мовби хотіла втягти все в радісний, буйний танок. Струни то гриміли, то щебетали, звуки зливалися в невтримному вихорі, аж нарешті хвацький рейдовак[18] урвався на високій ноті.

Музика, склавши руки на цимбалах, озирнувся на Лідушку; на його уста знову набігла та чудна усмішка, та зразу й зникла.

На вродливому обличчі дівчини ніяк не відбилася весела, буйна музика; в її душі й досі бриніла та зворушлива побожна пісня. Вона дивилася на чудного цимбаліста поважно, майже суворо.

— Вподобалося? — спитав він.

— Навіщо ти заграв такої? Адже ж допіру...— Лідушка не доказала. Вона відчувала, що юнак навмисне ушкварив такої хвацької, аби її подражнити. Дівчині не хотілося більше просити його, тому вона й замовкла. Незнайомий хлопець усе ще дивився на неї; але в його погляді вже не було такої глузливості, як перше. Повільно одвернувшись, він знову взявся за палички.

Струни глухо зарокотіли. Здавалося, це вже не ті цимбали, не той музика; в чистому повітрі зеленої галявини стиха залунав приємний чоловічий голос:

Доспівавши пісню, незнайомий юнак провів рукою по чолу і встав. Обличчя його було серйозне, аж смутне.

— Це твої цимбали? А ти бачила, що в правому куточку вгорі стоїть літера «С»?

— Аякже! Це, певне, означає «Скалак». Ці цимбали колись були їхні.

— Хм... Скалаки... Скалаки...— неначе силкувався пригадати хлопець. — Чув я колись це прізвисько. Один із них хотів забити камердина з замка. Так, так, пригадую; їм через це довелося втекти.

— Забити? Навряд: він тільки провчити його хотів, щоб знав, як знущатися.

— Кажуть, вони й зроду бунтівники були.

— А якби тобі хто допік, ти боронився б чи ні? О, вони, сердеги, набралися лиха. Та хіба тільки тоді?

Юнак не зводив чорних очей із розчервонілого Лідчиного обличчя.

— Набралися лиха, кажеш... А хто тепер його не знає? Наймит, халупник, господар — усі бідують. Мало хіба людей покидало свої господарства? Не чуєш, як скрізь стогнуть та ремствують? Хіба не женуть вас на панщину — одробляти стільки часу на чужому полі, що на своє тільки й можете вийти, як негода настане? А все це од начальства та панів. О, якби той Скалак уколошкав тоді свого пана, то всім би...— Юнак не договорив, стиснутий кулак його опустився, лиш очі ще жаріли вогнем.

— Що це ти кажеш! — з докором мовила Лідушка незнайомому. Попри його жорстокі слова, він усе-таки подобався їй отакий — гордий та запальний. Серед парубків у селі не було ні одного такого, хоч убиралися вони краще.

— А якби тобі хто допік, ти боронилася б чи ні? — відповів юнак її ж власними словами.— Але навіщо я це тобі кажу? — Він махнув рукою. — Можна заглянути до хижки коли вже я заблукав сюди?

— Там ніхто не живе, — одказала Лідка.

Не дожидаючи дальших пояснень, незнайомий зайшов до хатини й спинився біля порога. Лідушка стояла позад нього в сінях, коло, відчинених дверей.

Здавалося, хата дуже зацікавила юнака.

Та зненацька він обернувся й вибіг надвір, мовби не бачачи дівчини біля дверей. Майнув у неї перед очима, а коли вона отямилась і вискочила за ним, він уже швидко йшов лужком до річки, несучи під пахвою її цимбали. Лідушка спинилася, злякана й здивована, потім кинулась навздогін, кричачи:

— Стривай! Цимбали!

Біля густих кущів на березі хлопець став, підняв цимбали високо над головою і гукнув:

— Це мої! Мої!..

І зник у зарості. Лідушка, добігши до вільшини, почула, як за кущами гучніше заплюскотіла й засичала вода, наче хтось брів річкою; та за густою зеленню вона не побачила хлопця. Він щез, як у воду впав. Злякана, спантеличена дівчина спробувала прогорнути густе галуззя, та марно. Вона стала, як статуя, і дивилась у бік річки, ніби сподівалася, що чужий хлопець іще вернеться й принесе її укохані цимбали.

І що воно за людина? Так гарно співав, так палко говорив... але ж ні, він і грав, наче якийсь баламут, і осміхався так непевно! Мабуть, добрий жевжик! Та Лідку брала не так злість, як жаль. «Любов ясна і ревна...» — ще озивалося у неї в голові, а він, бач, украв, заніс цимбали, що їх так любив дядечко Балтазар.

Сонце вже хилилося до заходу, останні золоті промені, переткані пурпуром, лилися поміж деревами.

— Лідушко! Лідко! — почулося згори.

Дівчина стрепенулася, впізнавши дядечків голос.

Золоті пасма світла погасли, вільшник почав огортатися присмерком. У спустілій хижці стемніло. А нагорі, на «Скелі», гриміла крута лайка; старий господар по-драгунському чистив невідомого злодія.

3. Бідаки

Десь за годину ходу від Ж., поблизу розкиданого на узгір’ї села Б., стояв самотній хуторець. Хата й стодола були вже старі, дерев’яні: недалечко за хатою, на схилі невеликої травистої балочки, по дну якої проходив глибокий жолоб виїждженої дороги, зеленів березовий гайок.

Уранці в понеділок після тієї неділі, коли незнайомий юнак заніс Лідущині цимбали, в убогій світлиці на тому хуторі чулося жіноче голосіння. Світало, і в низенькій хаті поволі танув нічний присмерк. На грубо збитих стільцях лежала одіж, постелі були ще не позастилані. Жили тут люди такі бідні, що не мали навіть запони біля ліжка, звичайної в ті часи й у сільських хатах. У темному кутку біля печі видно було над старосвітнім ліжком чотири стовпчики з дерев’яним дашком, але з нього не звисала квітчаста завіска. На дашку лежала купа старого одягу й стояли високі чоботи.

На широкій постелі під стіною спав маленький, років чотирьох, хлопчик у замизканій сорочечці з цупкого полотна. Запечені щічки дитини червоніли, як яблучка, товстенька гола ніжка висунулася з-під синьої ковдри. Біля хлопчика лежав старий дід зі схудлим обличчям і глибоко запалими, тьмяними очима. На зморшкувате чоло його спадало ріденьке сиве волосся. Кощава, висхла рука, на якій можна було перелічити сині жили, біліла коло дитячої ніжки. Дід важко дихав і раз по раз судорожно кашляв на всю хату.

Обіч ліжка на мальованій скрині сиділа жінка в старій сукні; напіврозплетені коси звисали їй за спину. Жінці було років за сорок: вона скрушно дивилася змученими очима на нещасного стражденного діда.

— Не легше вам, таточку? Встати не здужаєте? — спитала вона, з тривогою вдивляючись у дідове обличчя. Той ворухнув устами, але невтримний кашель перебив йому мову, і він тільки головою покрутив.

Жінка похилила голову на груди й зашепотіла, згорнувши руки на колінах:

— Боже, боже! Що ж із нами буде?

Трохи перегодя старий спитав тихо, з зусиллям:

— Франтіна ще спить?

— Пішла по траву; мабуть, уже принесла.

— А хто піде на панщину?

— Не знаю... Овес нам викосити нікому, вже й так перестояв, далі нікуди. А Франтіна мусить до фільварку, вже сам оконом учора лаявся; а я сама що вдію? — Помовчавши хвилину, жінка додала: — Тату, я більше не можу. Мабуть, краще це господарство зовсім...— І не змогла договорити.

Старий ворухнувся й важко зітхнув.

— Таж ні одна наймичка не мучиться так, як я. О боже, нащо ти забрав мого Антоніна?..

Сердешній господині справді було чого нарікати. Нещодавно в неї помер чоловік; був здоровий, як дуб, та звалився од наглої недуги й за два дні вже лежав на столі. Лишилась вона сама; єдиною її підпорою була вісімнадцятирічна дочка Франтіна, малий син іще нічим не міг допомогти їй. Старий свекор, що вже був передав господарство синові й пішов на спочинок, тепер знову взявся господарювати, заступивши по своїй змозі небіжчика сина. Та сила його була вже вичерпана, й скоро він з надсади сам занедужав.

Сталося це якраз серед жнив. Небагатий урожай з їхнього клаптика поля мав би вже лежати в стодолі на поживу бідній сім’ї до майбутньої весни. Та на це не було ні грошей, ні робочих рук, а як приспів час, із замка загадали виходити на панщину, бо ж на господарстві бідної вдови тяжіла повинність. — три дні на тиждень давати до фільварку одного пішого робітника. Пан управитель звів докупи панщину за два тижні, і тепер матері або дочці треба було на цілих шість днів кинути своє та збирати збіжжя на панському полі.

Вдова не знала, що діяти, її зовсім приголомшила біда та страх перед панами з Находського замка. На її слізне прохання управитель зласкавився й дав їй пільгу на тиждень, але далі зволікати вже не дозволив.

— А як сусід Кліма? — по кілько хвилинах гнітючої мовчанки тихо спитав слабий дідусь.

— Він сьогодні теж на панщині; в суботу нам уже поміг трохи перевезти, а в нього ще й своє не звезене...

— Нема ради, хай Франтіна йде. Може, ще постоїть на годині, а мені, дасть бог, до завтра полегшає, то...— Кашель не дав йому доказати.

Господиня вийшла з хати. Біля дверей вона зустрілася зі здоровою, міцною кароокою дівкою. То й була її дочка Франтіна.

— Нажала корові?

— Вже й нагодувала.

— Дідусь кажуть, щоб ти йшла...

— На панщину? — тоскно, протягло спитала дочка.

Мати тільки головою кивнула.

— Що вдієш, комусь же треба; я піду на своє, а Ваша хай зостається з дідом.

Дочка не відповіла. Ввійшовши до сіней, вона взяла на старій шафі серп і хустку. Мати зав’язала в шматинку кавалок хліба, й дочка невесело пішла до воріт із клуночком у руці.

— Куди це ти, чорнява? — почувся раптом якийсь гучний голос.

Франтіна зупинилася посеред двору й здивовано подивилась на незнайомого юнака, що покликав її. Це був стрункий хлопчина, бідно вбраний; під пахвою він ніс цимбали.

— На панщину.

— Як то на панщину? Чоловіків хіба в вас немає? Постривай хвилинку! — І, підійшовши ближче, спитав господині, чого вона не пошле наймита. Жінка розповіла йому все.

Трохи подумавши, юнак відповів:

— Нема ради, треба йти; пішов би я за тебе, так ти ж удома з матір’ю стільки роботи не зробиш, як я. Іди, я викошу вам овес, а як можна буде, то й звеземо.

Мати з дочкою зачудовано дивилися на незнайомого.

— Але ж у мене нічим заплатити... — сказала господиня.

— Кусень хліба, мабуть, знайдеться. Та покладіть де-небудь оці цимбали.

— Дай тобі, боже, здоров’я! — щиро дякували обидві. Дочка вже веселіша пішла на панщину.

З-за обрію показалося сонце.

— То не гаймося, тітонько, дайте мені шмат хліба, коли маєте, та й підемо.

Жінка метнулася до хати, за нею ввійшов і невідомий із вільшника. Поклавши цимбали в кутку на полиці, він підійшов до постелі, де лежав слабий дід. Хазяйка коротенько розповіла все свекрові. Старий тихим голосом подякував юнакові.

— Звідки ти? — спитав він.

— З Батньовиць.

Хлопчик, що спав біля діда, прокинувся, протер свої чорні, як дві тернини, очі й здивовано втупив їх у незнайомого гостя. Господиня тим часом принесла хліба й молока, і юнак з великою охотою взявся до їжі. А наївшись, попросив косу.

— Хай вас бог покріпить,— сказав він старому.

Той, зітхнувши, відказав:

— Та аби дав господь...

— А ти, малий, слухайся дідуся; мама до обід вернеться.

Потім, узявши косу, пішов за господинею в поле.

— Година добра, до обіду можна й скосити.

— А по обіді зв’язати,— докинув юнак, бадьоро ступаючи стежкою, що вела на вдовине поле, котре лежало на косогорі біля великого лісу.

4. У лісі

Того ж дня пополудні в лісі над удовиним полем залунали постріли з рушниць, веселий перегук голосів, собачий гавкіт та звуки мисливських рогів. Пани виїхали на влови; старий ліс було розбуджено з довгої задуми.

Залопотіли кущі на зеленій від моху лісовій землі, посиланій сухою глицею, загойдалися верхівки молодих дерев, і на просіку виїхав вершник на гнідому коні. Спинившись, він приклав до уст ловецьку сурму, надув щоки, й темним лісом полетів різкий звук. А верхівець, смикнувши за повід, уже щез між деревами. Незабаром почулися голоси, тупіт, і на просіку вийшла юрма селян, Яких вів один із ловчих находського князя.

Ці люди, здебільшого виснажені, бідно вбрані, були озброєні киями та ломаками. Високий, маслакуватий ловчий із червоним обличчям і шиєю, на якій виразно виділялося жовте, мов солома, волосся, грубим голосом віддавав нагоничам короткі накази. Хлопи, виконуючи їх, розтяглися довгим ланцюгом. Ловчий, почувши сигнал розставлених навпроти мисливців, пронизливо свиснув, і селяни, як їм було звелено, повільно рушили вперед. Скоро вони з ловчим сховалися в гущавині, але на просіці ще довго чути було стукіт дрючків об дерева, вигуки та тюкання. То наганяли дичину князеві та його гостям.

Щойно зникли за кущами нагоничі з ловчим, як на просіку виїхав іще один вершник. Під ним був породистий білий красень огир у коштовній збруї. Верхівець — молодик шляхетного вигляду — мав на собі невеликий трикутний капелюх, з-під котрого біліла модна перука з косою, темної барви каптан, підперезаний гарним поясом, на якому висів дорогий мисливський ніж, а на ногах — вузькі лосини й високі чорні чоботи зі срібними острогами. Спинивши коня на вирубі, він повернув голову в той бік, звідки долітав знятий нагоничами галас, прислухався, тоді дав остроги своєму білому, поїхав вузенькою лісовою стежечкою вниз, у протилежний бік. Кілька разів він зупинявся, прислухаючись, а на галявинах гнав коня ристю, поки не виїхав на узлісся.

Перед ним розстелився смарагдово-зелений луг, оточений з усіх боків густим бором. У ньому проглядали де-не-де білі стрункі стовбури беріз, мов срібні нитки в темній тканині. Далі на темному тлі смерек та ялин вирізнялися ясною зеленню крони могутніх буків. Навпроти, по той бік лугу, стояли поряд три старі дуби, мов брати-велетні. Під ними білів розкішний намет.

Молодий мисливець, пильно оглядівшись довкола, погнав коня чвалом через луг до намету. Не доїхавши до дубів, спинився, встав із коня, завів його в кущі й прив’язав до гілляки, а сам сторожко, тихо пішов до намету. Буйна трава глушила його кроки. Мляві юнакові очі заблищали дивним блиском. Підійшовши до намету, він легенько відгорнув запинало при вході й заглянув усередину, потім тихенько ввійшов у намет, спустив за собою запону і, нахилившись уперед, жадібними очима уп’явся в даму, що спочивала на імпровізованій канапці, застеленій м’яким килимом.

Дама, здавалося, спала спокійним сном. Вона була дуже принадна в своїй недбалій позі. Напудроване, вправно зачесане вгору волосся відкривало високе біле чоло, над довгими чорними віями вигиналися гарні темні брови. Ніс у дами був трохи кирпатенький, і це надавало обличчю виразу лукавства й милої кокетливості. Між розтуленими рожевими губками біліли зуби, мов разок дрібних перлів.

Молодий мисливець бачив напівоголені білі перса, притиснуту до серця білу ручку; з-під сукні визирала зграбненька ніжка, з якої впав у траву розкішний черевичок на високому корку. Юна дама глибоко дихала; лиця її розшарілися. Блідий вид молодого мисливця теж залив гарячий рум’янець; його розпломенілі очі жадібно поглинали вроду сонної дами. Тихенько підступивши ближче, він нахилився, ніби хотів уліпити їй палкого поцілунка, але зразу ж випростався. Дама підхопилася, мов сполохана сарна, й сіла на канапці, здивовано оглядаючись довкола себе. Потім швиденько встала і, опустивши гарні блакитні очі, вклонилася молодому мисливцеві. Той ніжно взяв її за руку й попросив сісти та вибачити йому за те, що порушив її сон.

— Я заблудився в лісі,— сказав він по-французьки солодким голосом, не випускаючи повненької ручки вродливої панни.— А виїхавши ненароком на узлісся навпроти, не міг не заїхати сюди, щоб дізнатися, чи минулася вже ваша недуга, що, на жаль,— а для мене, виходить, на щастя,— тихіше додав він,— вразила вас перед ловами.

— Дякую, ясний княже, сон покріпив мене.

— Бачу, бачу, він намалював на ваших щічках такі чарівні рожі...

— Ясний пане, коли б мисливці...— гарненька хитрушка лукаво всміхнулася.

— О немилосердна! А все-таки вам уже зовсім добре, я можу не тривожитись? — у захваті прошепотів князь і, стиснувши її білу ручку, схилився до неї ближче.— А що ж доктор — я тільки оце згадав,— допоміг він вам?

— Покликати його, ясновельможний пане, щоб він потвердив...— І панна грайливо зиркнула на розчервоніле обличчя молодого князя. — Звольте самі подивитись, отам під дубом він спочива по трудах своїх.— І, сміючись, устала.

Князь скористався з тої нагоди, прошепотів: «Стривайте»,— і, ніжно горнучи її до себе, знову посадив на ліжко. Та в цю мить надворі розітнулася сурма. Князь скинувся, по обличчю його промайнула хмарка гніву, однак він зразу ж отямився.

— Мене шукають, треба йти... на жаль. Але спершу, люба панночко, дозвольте одне питання. Чому я вже два вечори не чую вашого чудесного співу?

— Я ходжу в сад біля манежу, втішаюся там чарами тихого вечора. Така гарна містинка...

— О так, тіниста альтанка біля статуї Діани — найзручніше місце для роздумів. Або... для сповіді,— додав князь, усміхаючись.— Панно, я повинен відкрити вам одну таємницю, висповідатись перед вами. Тільки ви можете дати мені розраду. Сьогодні, напевне, буде погожий вечір. Ви мене вислухаєте?

Очі молодого князя прикипіли до вродливого личка молодої дівчини.

— Ви мене вислухаєте? — повторив він тихо, повним ніжності голосом.

Сурма пролунала знову, вже зблизька.

— Невже ви відпустите мене в такому відчаї, без усякої надії?

Князь відчув, що ручка, яку він пригортав до свого серця, стисла його руку. Знадливі губки панночки усміхнулися.

— Який я щасливий! Отже, ввечері біля статуї Діани! — прошепотів він і, палко поцілувавши білу ручку, швидко вийшов із намету. Панночка пішла за ним аж до виходу і, прогорнувши трохи запинало, дивилася вслід молодому вродливому князеві.

Була то панна фон Штреревіц, компаньйонка графині Катерини Франкенберг. Графиня приїхала погостювати в батьківському домі — Находському замку, що його разом з усіма землями успадкував по їхньому батькові Лаврентії Пікколоміні її брат Ян-Помпеюс, батько князя Йосифа-Парілле, котрий саме, вийшовши з намету, сів на коня й рушив до верхівця, що стояв серед лугу. Той вершник, князів камердинер, побачивши свого пана, під’їхав ближче й скинув шанобливо капелюха. Щойно, заздрівши, як пан виходить із намету, він глузливо осміхнувся, але тепер на його обличчі був вираз запобігливий, а проте не зляканий, хоч молодий князь дивився на нього сердито.

Панна фон Штреревіц бачила, як обидва верхівці чвалом помчали через луг. Поминувши намет і самотнього дуба віддалік за ним, вони сховалися в лісі. Під дубом молодий Пікколоміні, проїжджаючи, побачив замкового лікаря. Той лежав у холодочку біля збитого з грубих дощок столика, на якому стояло кілька пляшок. Лікар спав, відпочиваючи по «трудах», а недалечко в кущах хропів його слуга. Князь усміхнувся, загледівши маленьку фігурку лікаря, вбрану в чорний оксамитовий сурдут. Його велике черево, обтягнуте довгою, аж до гладких стегон, квітчастою камізелькою, здіймалося угору, мов невеличкий пагорбок. На грудях, на білому жабо сорочки, лежали окуляри в чорній роговій оправі, що звалилися з бурякового носа, біля правої руки блищав у траві скляний келишок. Товсті пальці лівої стискали срібну табакерку. Капелюх чорнів далеченько від голови, вкритої пишною перукою.

Князь, де тільки дозволяла дорога, гнав коня чвалом. Обік нього скакав камердинер. Галас облави до них уже не долітав, і вони пустилися навпростець. Темний ліс порідшав, за деревами показався вируб, порослий молодняком.

Камердинер махнув рукою направо; туди й звернув молодий Пікколоміні, а слуга поїхав нижче, другою стороною трикутного вирубу. Князь, їдучи в холодку під старим лісом, зрештою вибрався до в’їждженого селянськими возами путівця. За дорогою чорніла вузенька смужка лісу. Молодий Пікколоміні спинив коня й уважно подивився в обидва боки.

Довкола стояла мертва тиша. В гарячому повітрі мигтіли тисячі мушок. Князів кінь марно кивав головою, марно обганявся від них хвостом; вершникові нелегко було втримати на місці гарячого огиря. Було душно, парко. Мертву тишу порушив зненацька протяглий глухуватий звук мисливської сурми.

Вузькою курною дорогою поспішала кудись Лідушка. Її босі ноги запорошилися. На дівчині була зелена спідниця, не дуже довга, і чорна шнурівка. Білу хустку вона перекинула через руку, голова була запнута під бороду хустиною, що затінювала їй лице. Коли князь, виїхавши з лісу, спинився перед нею, вона прикипіла до місця, мов сарна, заскочена мисливцем. Він заговорив до неї чужою, незрозумілою мовою. На обличчі її відбилися збентеження й страх; хоч би вона й зрозуміла його, то не спромоглася б відповісти зразу. Верхівець силкувався щось розтлумачити їй: показав рукою на ліс, вимовив назву села, вплівши в своє запитання й кілька чеських слів. Дівчина зрештою зрозуміла: пан питає, чи втрапить лісом до села П. Вона показала йому, куди їхати. Пан став просити, щоб завела його в ліс. Після недовгого вагання дівчина повернулась і пішла до лісу. Вершник поволі їхав за нею.

Вони вже вступили в прохолодний лісовий затінок. Лідушка спинилась; хустка зсунулася їй з голови на плечі. Князь побачив зарум’яніле свіже личко гарненького шістнадцятилітнього дівчати, стрункого та гнучкого, як молода берізка. Він став не пускати її, просити, щоб провела й далі; а коли вона показала йому назад на дорогу — мовляв, їй іще самій далеко йти, — ласкаво всміхаючись, запропонував узяти її до себе на коня. Дівчину раптом обняли страх і тривога; очі незнайомого верхівця якось дивно блищали, обличчя вже не мало такого спокійного виразу, як перше. Блискавкою сяйнув у неї в голові спомин про нещасну дочку Скалаків. Лідушка й сама не знала, чому згадала її саме в цю мить. Вона хотіла була обернутись і шмигнути в гущавину, врятуватись утечею, як олениця, але рука молодого пана вже обхопила її плечі, тягнучи до себе. Лідушка зойкнула й запручалась.

Та слабеньке дівча не могло довго опиратися хтивому князеві; жага додавала сили його рукам. Лідущині ноги одірвалися од землі, вона була вже в обіймах Пікколоміні. Біла хустина лебединим крилом злетіла з пліч на зелений мох. Та в цю хвилину з-за кущів майнула чиясь міцна засмагла рука, що стискала цурку для в’язання снопів; вістря цурки, мов увігнане молотком, вгородилося в кінський круп. Бідолашний кінь болісно заіржав, хвицнув задом і помчав шаленим чвалом. Гілля лопотіло, тріщало, вершник припав до конячої шиї, вчепився в гриву, капелюх із нього злетів у кущі.

Охоплена млостю, Лідушка впала на білу хустку; отямившись, вона побачила того самого юнака, що у вільшнику співав та грав їй, а потім украв цимбали. Він був уже без куртки, тільки в штанях та сорочці, а в руках тримав цурку, червону від крові породистого огиря. Лідка зашарілась, як вишня, і стала квапливо оправляти на собі вбрання та розпатлане волосся.

Юнак невесело дивився на дівчину своїми чорними очима.

— У тебе он кров тече! — зойкнула Лідушка, побачивши червону пляму на його руці.

— Та це тільки панського коня кров. А шкода,— юнак прикро всміхнувся. Потім спитав: — Він знає тебе?

— Навряд... Звідки б він мене знав?

— А ти його знаєш?

— Теж ні, — тихо відповіла дівчина. В цю хвилину звичайна одвага залишила її.

— Це був наш милостивий пан, молодий князь,— Юнак засміявся. Лідушка тривожно глянула на нього.

— Куди ти йдеш? — спитав він знову.

— Та на Туров, але тепер, мабуть, краще вернутись додому.

— Ні, йди далі, скоріше. Облава на тому кінці, назад тобі не можна. Іди отак прямо й прямо, а як дійдеш до криниці, звернеш стежкою вниз. Далі вже й сама втрапиш.

Дівчина боялася йти далі, але слова незнайомого юнака підбадьорили її. Вона послухалась, бо вірила йому.

— Хай тобі бог віддасть,— гаряче подякувала вона.

— Нема за що.

— Скажи хоч, як тебе звуть...

— Я не маю ймення,— відповів невідомий. А побачивши, як посмутніло Лідущине обличчя, додав: — Клич мене Їржиком.

Раптом, мовби згадавши, вона стурбовано запитала:

— А що як тебе пани спіймають?

Їржик злегка всміхнувся й відрізав:

— Іди вже, йди, не бійся нічого. Йди, не гайся. Щасти тобі! — І, стиснувши їй руку, зник у гущавині.

Лідушка пішла. Пройшовши трохи, вона ще зупинилася й озирнулась, та Їржика вже не було видно. Дівчина рушила далі. За хвилину їй здалося, ніби в кущах щось, шелестить; вона злякано оглянулась, але не побачила нічого. Незабаром вона дійшла до криниці, над якою височіла темна смерека. На її замшілому стовбурі висів грубо намальований образок діви Марії. Лідушка пустилася стежечкою вниз.

Коли вона зникла з очей, Їржик обернувся й побіг лісом назад. Опинившись над шляхом, він прислухався й почув у далині галас, стривожені вигуки й звуки сурми. Хлопець засміявся й чкурнув, як заєць, до ліска по той бік дороги. Там він присів під старою сосною, а коли вибіг на поле під лісом, у руці його вже не було закривавленої цурки.

Вдова біля воза, запряженого худою шкапиною, чекала нетерпляче.

— Я вже думала, ти не вернешся...

— Та я, напившись, побачив панів на вловах і задивився на них.

Узявши віжки, Їржик почав помалу зводити коня вниз. Удова йшла за ний, радіючи, що звезе хліб додому ще за сухої погоди.

5. Буря

Ще не з’їхали Їржик з удовою на дорогу, як на горі біля лісу почувся якийсь галас. На узліссі майнули один за одним два верхівці, за ними пробігло кілька піших, слуг і селян, котрі начебто щось пильно шукали.

— Стійте! Почекайте! — почули Їржик з удовою чийсь надсадний крик. Через поле мчав до них верховий із князевого почту. — Ви тут не бачили, допіру ніхто не вибігав із лісу?

Вдова з переляку не могла й на слово здобутися перед «паном».

— Ні, паночку,— відповів йому Їржик.

— А давно ви на полі?

— Я з самого ранку, а матінка по обіді прийшла.

— Так ви не постерегли нікого, ніякий непевний чоловік не вештався по лісі, не виходив з нього?

— Ні, паночку.

— А звідки ви?

— З Мартинівського хутора, ласкавий пане.

Верховий, щось буркнувши, повернув коня й помчав назад до лісу. Їржик, випроставши спину, осміхнувся з погордою, потім сіпнув за віжки, й віз покотив далі.

— Що воно таке скоїлося? — дивувалась жінка.

— А грець його знає. Пани ж за ніщо до людей присікуються.

День хилився до вечора. Було парко, на заході здіймалася з-за обрію чорна хмара.

— На ніч буде гроза,— мовила жінка.— Хвала богові, що так завчасу звеземося.

Віз із вівсом уже стояв у стодолі, господиня кришила в молоко хліб. Та нараз вона поклала ножа й побігла до вікна: її покликав малий син, що стояв там поруч Їржика. Той прикипів поглядом до видолинка під березовим гайком. Жінка теж побачила диво дивне.

Глибоко вибитою дорогою попід березняком сунули два мисливські повози; перед ними й за ними йшли або їхали верхи панські ловчі. На передньому возі їхали три дами; серед них панна фон Штреревіц, що знову заслабла. На задньому сидів молодий князь Йосиф-Парілле Пікколоміні з перев’язаною головою і рукою, а навпроти нього гладкий замковий лікар. За возом вели пораненого білого коня. Здіймався, рвачкий вітер і роздимав плащі вершників та кінські хвости.

Глибокий жолоб дороги звертав управо, й похід сховався за поворотом. Ще трохи виднілися над високим узбіччям голови кількох вершників, потім зникли й вони.

Їржик усе стояв біля вікна, замислено дивлячись надвір; господині довелось аж двічі кликати його до столу. Надворі засвистів вітер і наліг на хату, мов хотів повалити її. Дерева гнулися. Вдарив перший грім.

Щойно повечеряли, як знялася страшна буря. В хаті разом стемніло. З недалекого села вітер доносив жалібне калатання дзвонів, що проганяли грозу. Темряву розтинали сліпучі блискавки, у вікна репіжив дощ; за хвилину почувся рев каламутної води, що потоками збігала по косогорах.

— Господи, це ж і панів застало в дорозі,— загомоніла до свекра господиня.— Ну, Франтіна у дворі перебуде... З нами бог! Отче наш, що на небесах...— молилася вона, засвічуючи грімницю[19].

Їржик побачив крізь стіну дощу двох верхівців, що мчали від лісу. Тільки-но вони зникли в присмерку, як ізнову показалося кілька чоловіків. Вони бігли дорогою попід березняком до близького села, понатягавши від дощу куртки на голови, мов переряджені колядники.

Їржик знав, що то люди, послані ловити зухвальця, котрий напав на молодого князя. Вимучені, змоклі, вони верталися ні з чим.

Камердинер знайшов свого пана під деревом непритомного, пошарпаного. Слуга підняв його, щоб покласти на свого гнідого. Тут надбігли гуртом мисливці; вони побачили на галявині князевого білого огиря, що біг без вершника. Наполоханого коня впіймали біля намету. Панна фон Штреревіц, зачувши галас, забула про свою недугу й вибігла надвір. Побачивши закривавленого білого скакуна, вона вереснула й поточилась до ліжка. Незабаром принесли й князя. Хоч доктор, розбурканий із солодкого сну, встановив, що поранення не серйозне, та влови вже було зіпсовано. Всі почали збиратися назад до замка, лиш двоє ловчих, сівши на коней, повели нагоничів шукати зловмисника. Та надаремно: той уже сидів безпечно на Мартинівському хуторі й у задумі дивився в вікно, в темну ніч.

— Що тобі таке? — спитала його господиня.

— Хай бог боронить тих, хто зараз у лісі або в чистому полі,— відказав він.

— Твоя правда! Отче наш, що...— замурмотіла жінка слова молитви. Хлопчик повторював їх за нею, а дід тільки ворушив устами.

Їржик підвівся й сказав їм добраніч,— він, мовляв, піде спати на горище.

На «Скелі» теж не спали. Старенька бабуся, засвітивши грімницю, читала молитву од бурі, в тривозі думаючи про внучку. Балтазар Уждян сидів на постелі напіводягнений і бушував, як та гроза надворі.

— Надав же тобі чорт послати її проти ночі по ту твою медунку! Це ж її застало в лісі або в полі. А бодай тобі, ото гримонуло! — гув він, прислухаючись.— Це й старому кіннотникові страху нагнало б, не те що такому дівчиськові!

6. Матерниця

Тоді, коли все це діялося, в Находському краю було ще багато старих, великих лісів.

Біля межі земель находського князя й володінь Полицького кляштора розкинувся великий бір; у ньому є урочище, відоме в окрузі під назвою Материнці. Там між пагорбами, порослими густим лісом, тягнеться вузенька долина.

За тих часів, про які мовиться мова, Матерниця була дикою, безлюдною пущею. Лиш зрідка траплялися на її крутих схилах находжені стежки.

Того вечора, коли над Мартинівським хутором та всією околицею розбуялася страхітлива гроза, в Материнці було справжнє пекло. Чорна пітьма затопила глибоку долину, дощ лив як з відра, вітер бушував у бору, вивертаючи з корінням усохлі й слабші дерева. Раз по раз гримів грім, переповнений потік ревів, кипів у пітьмі, розбиваючись об каміння.

В найвужчому місці долини, де підніжжя горбів підступали до самого потоку, крізь густі кущі, схилені над водою, пробивалося червоне світло. Воно лилося з маленького віконця вбогої халупи, що тулилась у приярку, ніби ховаючись од людського ока.

В бідній світличці горіла скіпка, застромлена до щілини в стіні. Біля столу з грубих дощок сидів старий, згорблений дід. Волосся його біліло, як сніг, обличчя було все в зморшках, та очі надавали йому лагідного, спокійного виразу. Хто побачив би у віконце цього дідуся, той ні на мить не завагався б постукати в двері й попроситися на ніч; та напевне він спершу подумав би, загледівши в хатині високого чоловіка з смаглявим обличчям, що саме розвішував на стіні промоклий кобеняк.

Його тонкі уста під орлиним носом були міцно стиснуті, з під густих брів похмуро дивилися сірі очі. То був Мікулаш Скалак, колишній власник «Скелі», котрий, утікаючи з своїм батьком, сестрою і сином від панського гніву, забився зрештою в цю глушину.

Тієї ночі, коли Скалаки, послухавшись драгуна, кинули свою домівку, їм довелося брести крізь сніг і мороз, як зацькованим звірам. Натерпілися вони багато, а надто недужа Марія; ховалися спершу в сусідній окрузі, аж нарешті дісталися до цієї халупи. Вірний Циган не біг за ними в цих тяжких і невеселих мандрах. Він здох від ран, які дістав у бою з панським слугою.

Разом з ними мандрували злидні та горе. Набрались вони його без міри.

Розтанув сніг, знову буйно зазеленіли ліси, але сердешна Марія не перемогла своєї недуги. Вона вмерла на батькових руках.

Відтоді брат її став іще похмуріший і мовчазніший.

Рік за роком минали в тихому сховищі, однак не без тривоги й турбот.

— Я гадав, що ти вже й не прийдеш під таку грозу,— озвався старий до сина.

— Та в лісі забарився. Пани сьогодні виїздили на лови; були вже недалеко. Приходив до нас один чоловік із тієї сторони, розповідав, буцімто там хотіли забити молодого князя.

— І не забили?

— Ні, тільки коня поранили. А шкода!

— Мікулашу! — гримнув на нього старий.

— А хто нас зі «Скелі» зігнав, хто Марії віку збавив, хто...

— Годі. «Мені відомщення»,— сказав господь. Подай біблію, Мікулашу.

Дебелий Мікулаш послухався, як мала дитина. Пішов у куток, одсунув убогий мисничок, підняв одну дощечку в підлозі, дістав зі схрону велику товсту книгу й поклав її на столі.

Старий Скалак, запаливши нову скіпку, звелів синові читати. В їхній родині віддавна було заведено щовечора, а по змозі й ранком читати уривок із святого письма — звісна річ, таємно, бо цю книгу ніхто чужий не повинен був бачити, її ховали, як скарб. Книга та була спадком від їхнього пращура, того самого «хлопського офіцера», і завжди давала втіху й пораду його нащадкам. Її переховували й берегли, як дорогоцінність. Як шанували Скалаки цю книгу, так і віри своїх батьків твердо трималися. Вони весь час належали до громади Чеських братів, жили за їхніми приписами, й це завжди підносило їх над усіма односельцями. Про людське око вони мусили визнавати католицький обряд.

Молодший Скалак, нахилившись над книгою, почав читати, але нараз щось постукало в двері. Мікулаш випростався.

— Це не Їржик,— сказав він і запитливо глянув на батька.

— Піди відчини, але книгу...

Син мовчки встав, і за мить над схроном уже стояв судник.

— Хто там? — вийшовши в сіни, суворо спитав Скалак.

— Відчиніть, будьте ласкаві, — озвався за дверима тоненький голос.

Грюкнув дерев’яний засув, і до хатини ввійшла дівчина. Старий Скалак, виступивши насеред світлиці, допитливо розглядав незнайому. Вона промокла до нитки, мокре розпатлане волосся поприлипало до чола. Спідниця була пошарпана, ноги закаляні, подряпані до крові. Це була Лідушка. Несміливо дивлячись на діда, вона благально заговорила:

— Я заблудила в цій пущі, будьте ласкаві, пустіть мене переночувати.

Суворість зійшла з Мікулашевого виду. Старий Скалак сказав дівчині, щоб вона сіла.

— В нас є що попоїсти? — спитав Мікулаш.

— Я зоставив Їржикові, але він уже не прийде. Там у печі стоїть.

Дівчина, що сиділа на лаві, похиливши голову, аж скинулася, зачувши ім’я «Їржик».

— Звідки ти? — спитав старий Скалак.

— Із Ж.

— Із Ж.? — Батько з сином перезирнулися.— А як же ти сюди заблукала?

— Я йшла на Туров по зілля для бабусі; вийшла по обіді з дому, та загаялася в Б-ському лісі...— Дівчина затнулася.— А тоді мене під горою, де криниця, застала гроза, впала темрява, я йшла і йшла, аж поки у вас світло загледіла.

— А бачила в Б-ському лісі панські влови? Казали, ніби там хтось хотів князя забити. Це правда? — спитав Мікулаш.

— Та ні, він його не хотів забити. Він тільки,— рішуче додала Лідушка,— на поміч прибіг.— І замовкла.

— Хто це «він»? Кому на поміч? — квапливо спитав Мікулаш.

Лідушка почервоніла. Хоч-не-хоч довелося їй розповісти все; однак дівчині раз у раз замикало уста. Мікулашеві очі загорілися гнівним вогнем, він зціпив кулаки.

— Бідолашечка,— пожалів її старий Скалак.— Мікулашу, де ж вечеря? — І подав дівчині кухоль молока та окраєць хліба.

Поки вона їла, дід ізняв із Жердки спідницю, хустку й полотняну сорочку.

— Сердешна Марія...— зітхнув він у задумі. Потім, показавши на одіж, мовив: — Оце тобі, дівчино, перевдягтись, а твоє до ранку висохне,— і разом з сином вийшов у сіни.

Перевдягаючись, дівчина чула, як вони там про щось тихенько говорять. Вона огляділась по хаті. Стіни голі, небілені, ніде ніякої окраси.

Коли вона вже перевдяглася, дідусь із Мікулашем вернулись.

— Ти, певно, стомилася. Ну, йди спати й не бійся нічого. Порозвішуй свою одежину гарненько — так, так,— а тепер ходи зі мною. Узявши скіпку, дідусь вийшов у сіни.

Лідушка сказала Мікулашеві добраніч, але той не відповів; він сидів за столом, підперши голову дужими руками. В сінях старий Скалак показав на драбину.

— Лізь на горище. Пройдеш трошки, там є сіно, в нього ляжеш. Більш у нас ніде тебе покласти.

— Бог вам віддасть. Добраніч!

Іншого разу, побачивши себе такою, Лідушка не вдержалась би від сміху: все на ній висіло, як на опудалі, спідниця була задовга.

Лагідний дідусь пішов, і її огорнула пітьма. Помацки ступивши кілька кроків, Лідка почула під ногами м’якеньке сіно і вляглася на цій пухкій, запашній постелі. Вона почала читати «Отче наш» перед сном, та уста її ворушились, а думки витали далеко. Чого лишень не сталося з нею за день! Її послали по зілля, що було тільки в якоїсь бабусі, котра жила під Туровом. Пригода в лісі, влови, князь, Їржі — все це мигтіло в неї в голові; потім вона згадала свою жахливу дорогу лісом, як після довгого страшного блукання побачила світло з самотньої хижки, схованої в приярку. Знизу з пітьми чулося ревіння води. Лідушка обережно пробиралася до світла, дерлася крізь хащі, поки не опинилась під малесецьким віконцем. Крізь шибку вгледіла лагідне обличчя діда: Мікулаша, що сидів спиною до вікна, вона не могла побачити в лице. Потім у хаті почула ім’я «Їржик» і здогадалася, хто був її оборонець. Упевнилася, що він зі Скалаків. Тоді почула й ім’я «Марія», яке знала з оповідань дядечка Балтазара.

Ну звісно, вона потрапила до Скалаків, це на ній Маріїне убрання. А де ж сама Марія? Мабуть, померла. А той малий хлопчисько, Їржик,— це він сьогодні оборонив її. «Я не маю ймення»,— сказав він їй у лісі. Авжеж, хіба він смів його відкрити? І де його застала гроза?.. І чи ловили його?..

7. Туров

У Находській окрузі над селом Рокетником височить гора Туров. Те, що повідають у всій Чехії про Бланік, у рокетницькому околотку люди розказують про Туров. Туди оце і йшла Лідушка.

Коли вона, добре спочивши, прокинулася, був уже ясний день. У сінях і в хаті було тихо. Вона вийшла за двері. У лісі вже панував спокій; тільки потік за хатиною шумів дужче, ніж звичайно. Збігши до води, Лідушка вмилася. Щоки її розчервонілися, очі сяяли, їй було вільно й легко на серці, мов тій пташині, що весело виспівувала десь поблизу. Умившись, вона ввійшла до хати. Там було тихо. На вбогій постелі лежав старий Скалак; Мікулаш уже давно пішов на роботу. Дідусь був блідий, на виду його відбивалося страждання, проте він лагідно привітав дівчину й показав їй на піч, де стояв для неї сніданок: кухоль молока й шмат хліба.

Потім спитав її, звідки вона і куди йде. Він уже забув, що дізнався про це вчора ввечері.

— Іду по зілля для бабусі. Їй нащось треба такого, а в нас його ні в кого нема.

— А як зветься твоя бабуся?

— Бартоньова.

— Хм... Не пам’ятаю такої... Ви, певне, в Ж. недавно мешкаєте?

— Ми живемо на «Скелі» в Уждяна,— несміливо мовила дівчина, трохи боязко й водночас допитливо дивлячись на діда. Вчора при Мікулашеві вона б цього не сказала, але їй дуже хотілось пересвідчитися, що вона не помилилась у своїх здогадах, і взнати, що думають Скалаки про дядечка Балтазара, котрий господарював на їхньому колишньому обійсті.

Старий поворухнувся і, зронивши голову на подушку, глибоко зітхнув. Лідці здалося, що він зблід іще дужче; її пойняв жаль до нещасного діда. Той знову важко зітхнув. Дівчина зрушила з місця, ніби хотіла підійти ближче й спитати, чи не треба йому чого.

— Стій, дівчино, стій так, як стояла,— попросив Скалак, із зусиллям підводячись у ліжку. — Мені, бач, як я дивлюся отак на тебе, здається, ніби це небіжчиця Марія. Вона була трошки вища за тебе, але в оцьому вбранні ти все ж нагадуєш мені її...— Дід, здійнявши руки до грудей, довго дивився згаслими, глибоко запалими очима на дівчину, вбрану в одіж його дочки.

— Годі, годі,— прошепотів він за кілька хвилин,— в очах тьмариться...— Хвилювання змагало його.— Перевдягнися, дівко.

Лідка, відійшовши в закуток, перебралася в свою вже просохлу одежу. Старий, побачивши її в своєму, здавалося, забув про дочку.

— Що робить Уждян? — спитав він.— Я його колись знав. Як там йому ведеться?

— Живий, здоровий. Що йому переказати?

— Та він мене вже не пам’ятає,— ухилився од відповіді Скалак, закашлявся й упав на подушку.

Лідка, зібравшись іти, подякувала йому за все.

— Син уже пішов до лісу, а я тебе не можу провести. Йди весь час понад річкою, поки не вийдеш із лісу. Тоді берись лугом та стежкою попід лісом до узгір’я. А там уже побачиш Рокетник і Туров.

Лідка вийшла. Спинившись надворі, вона оглянулась на хижку. Її було ледве видно в приярку за густими кущами та деревами. Лідушка подалася вузеньким берегом потоку. Чисте повітря дихало пахощами лісу. Накинувши на плечі білу хустку — в лісі зранку стояла прохолода,— дівчина проворно, мов сарна, йшла вузьким берегом, то хапаючись руками за деревця, то перескакуючи через каміння. Береги зеленіли папороттю та щавлем, у темному лісі по схилах шумів ранішній вітер, звідусіль озивалися пташині голоси. Подекуди густа зарость нависала над самим потоком, так що й пройти ніяк було, і Лідка мусила дертися в обхід по схилу. Вона ніби й не бачила темного похмурого бору довкола себе, бо думкою була ще в хатині, з її мешканцями. Старий Скалак лежить там нині недужий, сам, і доглянути його нікому; онук його Їржик помагає чужим людям і не знає, що дідусь заслаб... А от далеко в лісі почулися важкі глухі удари: то, певно, Мікулаш надсаджується там, рубаючи ліс на дрова чи на вугілля. А хто в цьому винен?

Уперше в житті її душу сповнило гірке почуття. Невже цей світ весь тільки для панів, а інші люди створені лиш на те, щоб терпіти від них муку та наругу? За віщо їм таке право, такі розкоші! Дівчина й раніше чула скарги сусідів та оповідання про лиху кріпацьку долю, а вчора й на собі спізнала, що то таке пани. Побачивши ж, як бідують Скалаки, довершила в уяві смутну картину.

Схили, що стискали потік, розходилися чим далі, тим ширше. Уже розкрився перед нею весь простір синього неба, по якому пливли білі хмарки. Лідушка вийшла на край лісу. Спинившись, вона оббігла очима долину. Де-не-де поміж деревами виднілися хатки, а далеко на обрії синіли в прозорому повітрі чесько-кладські гори. Лідка повернула ліворуч і пішла попід лісом до крутого узгір’я.

До Турова було вже недалеко. Під цією горою в бідній халупці жила бабуся, що знахарювала, як і стара Бартоньова.

В цей час на вершині Турова під могутнім старим буком спочивав Їржик. Поруч нього лежали цимбали. Згорнена куртка правила йому за подушку, шапка скотилася з голови. Вітерець обвівав його відкрите чоло, граючись темними кучерями. Хлопець спав.

Удова на Мартинівському хуторі марно шукала вранці після буремної ночі незнайомого юнака, що поміг їй у скруті. Він зник удосвіта, непомітно взявши свої цимбали, й попрямував до Рокетника.

Чому він пішов на Туров?

Бо сподівався зустріти там когось. Хотів дізнатися, де перебула грозу та, що про неї він згадував на Мартинівському хуторі.

Їржик ріс не так, як хазяйські синки в селі, не зажив їхніх утіх; він із самого малку спізнав темний бік життя. Той злощасний вечір на «Скелі» полишив незгладиму пам’ятку в його душі. Він над усе любив своїх рідних, бачив їхню муку й кривду. З того дня Їржі всім серцем ненавидів винуватця їхньої біди: в жилах хлопця текла гаряча, бистра батькова кров. Сховавшись од світу в лісовій хатині, Скалаки терпіли страшну нужду. Молода Їржикова тітка Марія, що заступила хлопцеві матір, сконала, і смерть її лежала на сумлінні панів. Перед Їржиковими очима весь час були стражденний слабий дід і понурий, придавлений бідою батько. Хлопець ріс без товаришів, сам, як деревина в лісі: він, може, здичавів би, став би злим і запеклим, якби не вплив лагідного, тихого дідуся. Старий Скалок, твердо тримаючись своєї віри, вмів покірно терпіти й прощати. На собі відчуваючи недолю своїх рідних, юнак бачив і відчував недолю всіх кріпаків, і ці чуття наводили його на всілякі думки. Тут він сходився з своїм батьком. Дід оддавався на волю божу, а Мікулаш жадав помсти за себе й за своїх рідних.

Синові думки схилялися до батькових, і життя немало сприяло цьому. Їржик не мав ні одного товариша, ні одного друга, він не зажив тих радощів, що їх знають і найбідніші діти в селі. Вирісши в лісовому відлюдді, він пособляв батькові в роботі, потім ходив працювати по селах, ніде, однак, не наймаючись на постійну службу. Трудився, помагав своїм, як міг. Хлопець успадкував бистрий розум Скалаків, злигодні та життєвий досвід загартували його дух.

Зійшовши на верх Турова, Їржик довго видивлявся по долині та по дорогах, аж поки зміг його сон: тієї ночі він зовсім мало спав. На горі, в лісі, стояла тиша, дерева не шуміли: ясне проміння сонця лилося на стовбури, на землю, вкриваючи її мереживом із світла й тіні.

— Їржику! Скалаку! — пролунало зненацька над сонним юнаком.

Те друге ймення розбудило його. Їржик підхопився й огледівся довкола. Біля його стояла розчервоніла Лідка; світле волосся золотим сяйвом розвіялося круг чистого чола. Накинута на плечі біла хустка була зав’язана на грудях слабеньким вузлом.

— Лідко! — вигукнув Їржик здивовано. Потім уже спокійнішим голосом, допитливо дивлячись їй в обличчя, спитав: — Ти знаєш моє прізвище? Як ти довідалася, що я Скалак?

— Довідалась... Адже ж твій дідусь і тато живуть у Материнці?

— Та живуть, але... Ти, певно, заблукала до нас учора?

— Я в вас ночувала.

— І вони тобі сказали, хто ми такі?

— Та ні, але я так подумала, здогадалася.

Трохи згодом вона тихо спитала:

— А Марія померла?

Юнак мовчки кивнув головою.

— А чого ви ніколи не приходите до нас на «Скелю»? — В її голосі бринів докір.

Їржі мовчав.

— За віщо ви гніваєтесь на дядечка Балтазара? Він так часто вас згадує, так жалкує за вами; нічого йому так не хочеться, як знайти вас. Хіба ж він винен, що пан оддав йому ваше господарство? Якби не він, то хтось інший сидів би там.

— Та воно то так, але ж його від панщини звільнили й надавали йому стільки всього на завід за те, що князя врятував.

— Він тільки вас хотів урятувати; хіба він у нагороду садибу взяв? Ото буде, як розкажу йому, що знайшла вас та що ти зробив для мене!..

— Нічого ти йому не розкажеш, — швидко перебив дівчину Їра.— Що я зробив, того нікому не слід знати, навіть твоєму дядечкові.

А помітивши розгублений Лідущин погляд, додав:

— Як скажеш, я весь час буду тривожитися.

— І про вас не можна казати?

— Ні, Лідко, не кажи й про нас. Мені тато заказав відкриватись будь-кому.

— А дідусь ваш так не думає...

— Ні, ні, Лідко, не можна; жди, як треба буде, я тебе знайду. Хоча б і в вільшнику.

Лідушка смутно схилила голову.

— А я так раділа, що дядечка потішу, розказавши про вас. Думала, прийдемо до вас у гості, принесемо вам дещо з вашого на розживу...— І замовкла.

Їржик дивився на дівчину, що стояла перед ним похнюплена, зовсім іншим поглядом, ніж позавчора у вільшнику, і на уста його не набіг уже такий осміх, як тоді.

— А ти не така, як мені здавалося,— мовив він.

— Ти й на мене серце мав? Ти хіба знав мене?

— Е, я тебе часто в селі бачив, то ти мене не помічала. Стану, було, під муром біля цвинтаря і дивлюсь тобі вслід, як ти пишно вбрана йдеш із церкви додому, мов та пава. Ти ж живеш у нашій хаті... Сам не знаю чому, але...— Їра, звичайно такий сміливий, не доказав. За хвилинку він почав знову: — Я тебе й у вільшнику часто бачив. Мені здавалося, що ти кирпу гнеш, хотілось тебе провчити, от я і прийшов тоді у вільшник забрати в тебе те, що тобі миле, цимбали себто... Але ти вже й тоді...— І вмовк. Він хотів сказати: «Ти вже й тоді мало не збила мене з мого наміру». Вже й тоді хлопця зворушила її мова, повна співчуття й щирості, але гордість у ньому взяла гору.

— Візьми свої цимбали,— сказав він.— Тепер ти знаєш, що я мав право на них, але як вони тобі милі, то візьми...

— Ні за які гроші, — палко вигукнула Лідка.— Хай будуть тобі, Їржику, заграєш на них дідові, може, батька розвеселиш. А до нас коли-небудь прийдеш пограти? — несподівано з усмішкою спитала вона.

— Прийду,— якось замислено відповів Їржик, піднімаючи цимбали.

На струну сіла муха й зразу ж злетіла. В лісовій тиші забринів ніжний, ледь чутний звук.

— Їржику, а ти не боїшся?.. — спитала Лідка.— Знаєш, за вчорашнє.

Молодий Скалак усміхнувся.

— Хіба що ти докажеш на мене. А так вони й за сто років не винюхають. Але ж ти вчора лиха набралася; я про тебе згадував. Ну й гроза була!

— Еге ж, я довго блукала лісом і теж про тебе згадувала. Думала — де ж тебе це страхіття спостигло?..

Їржик хотів був розповісти дівчині, як тривожився за неї на Мартинівському хуторі, але не зміг видушити з себе й слова. Обоє мовчали, та мовчання це промовляло: серця повні того, чого й висловити не можна. Смагляве Їржикове лице почервоніло, він чув, як колотиться його серце в грудях. Хлопець ніби снив, з ним ніколи ще не діялось такого.

Та нараз він стис кулаки, очі йому спалахнули вогнем.

— Чого ти? — злякано спитала Лідушка.

— Дивлюсь на тебе, таку гарну, та згадав оте княжа нікчемне. Лиш тепер мені спало на думку, чого він міг накоїти!

— Годі, Їржику, не треба, адже все минулося. Краще заграй!

— Еге, якби я міг заграти так, щоб розбудити отих,— хлопець показав на землю, — я б їм розповів, хто нас найбільш мордує! Невже ще мало в нашій землі лиха? Чого ж вони не прокидаються?

— Хто, Їржику?

— А ти не знаєш? Повідають, ніби в оцій горі, отут під нами, спить святе військо, стародавні лицарі, й з ними святий Вацлав. Їх іще ніхто ніколи не бачив, тільки один старий коваль із села, що під горою. Він буцімто якось у великодню ніч кував святим лицарям коней. Як увійшов туди і як звідти вийшов, він не знав: якийсь невідомий чоловік зав’язав йому очі й завів туди. А як вернувся коваль той додому, то дізнався, що його вже й оплакали. Бо він пробув у цій горі цілий рік і один день, а йому здавалося, що тільки один день. У мішок, що в ньому він ніс вухналі, насипали йому сухого листя. Опинившись надворі, він його висипав, а вдома як жбурнув зо зла той мішок, то в ньому щось забряжчало. Він до мішка, а там ще кілька червінців лишилося. Кажуть, ніби отам, де криниця під лісом, є в зеленому байраці хід, але ніхто ще туди не входив. А іноді в неділю вранці буцімто чутно з гори тиху музику і глухий барабанний гуркіт.

Лідушка, слухаючи, сіла на землю.

— А як настане в нашій землі найтяжче лихоліття, тоді нібито вийде з гори святе військо з святим Вацлавом на чолі й прожене наших ворогів, і відтоді в Чехії знову стане добре жити.— Докінчивши, Їржик глибоко зітхнув.

Трохи перегодя він спитав:

— Батько був удома, як ти йшла від нас? Питав тебе, чия ти?

— Ні, не питав. Його вже не було, тільки дідусь.— Лідка все розповіла Їржикові.

— Сердега дід! — зажурився хлопець.— Знову занедужав... Лідко, я мушу йти. Спустишся ось сюди, до он отієї хатки, а тоді берися шляхом до села, там уже тобі скажуть. Мені треба до діда. Бувай здорова; може, скоро побачимось.— Стиснувши їй руку, він перекинув куртку через плече, взяв цимбали й пішов. Скоро він сховався за кущами.

Їржик і в гадці ніколи не мав, що буває так тяжко звідкілясь відходити. Він кілька разів озирався, але Лідки вже не побачив. Ішов він швидко, бо до їхньої халупи була добра година ходу.

Лідка ще трохи посиділа на тому ж місці. Їржик пішов так раптово, що вона й попрощатись ледве встигла. Чудний хлопець... Нещасний! Іде безлюдним лісом до своєї темної халупки. А там же так смутно!.. В Лідущиній уяві раптом ожило його оповідання. Вона огледілась по тихій таємничій вершині, й їй стало якось аж моторошно. А що як зараз звідкись із хащів виступить закутий у залізо лицар, убраний як святий Вацлав на іконі, а за ним і його військо?.. Але на горі було тихо, в лісі не чулося брязкоту зброї та лунких звуків бойової сурми.

Сонце, котячись ясним небосхилом угору, сполошило холодок під буками, й палюче проміння впало на Лідушку. Взявши свій клуночок, вона лісом спустилася з овіяної таємницею гори й вибралася на рівну дорогу.

Вийшовши від баби-знахарки, вона ще постояла, подивилась на цю гору, що про неї ходило стільки казок, а йдучи додому, сама почувала себе неначе в казці.

8. Смерть

На «Скелі» Лідушку зустріли з великою радістю. Навіть поважний, суворий Балтазар розчулився, погладив свою годованку по щоці, знову розбурчавшись на бабусю, що послала її саму в незнайому сторону. Лідці довелося про все розповідати. Найбільше допитувалися в неї, де її застала буря та де вона від неї ховалася. Бартоньова хрестилася, завмираючи від жаху, а старий драгун, стиснувши кулаки, перебивав Лідчину розповідь прокльонами, коли дівчина стала оповідати про свою пригоду з князем.

— Так он воно як було! Шкода, що він його не порішив!

— Ми тут також прочули вже,— пояснила бабуся,— ніби молодого князя на вловах забити хотіли.

— А що ж то за хлопець, що порятував тебе? — спитав дядечко.

— Не знаю, — відповіла, зашарівшись, Лідушка.— Він зразу й щез, тільки-но показався. Але мені здається, той самий, що цимбали... — вона не доказала.

Старий вояк ходив по хаті, понуривши голову. Він згадував Скалакову Марію. А це вже друга з того самого двору... От так молодий князь! О, скоро весь маєток перейде до нього; ото буде щастя підданим!

— Так ти не бачила більше того хлопця? — спитав він іще раз, спинившись перед Лідкою.

— Ні,— відказала дівчина не одразу, мовби спершу подумавши. — Він зараз же й щез.

Уждян розізлився на князя Пікколоміні. Тепер хоробрий вояк навряд чи зважив би на князівський титул цього молодого розпусника, навряд чи став би рятувати його з небезпеки. Старий надовго запам’ятав образу, завдану його любій годованці.

Тепле літо минуло. Птаство відлетіло у вирій, листя осипалося, під уже холодним промінням сонця блищало бабине літо, а на галявині у вільшнику хилився під осіннім вітром пізноцвіт. Сумно стало в покинутій хижці над річкою. Тільки ще зелені вільхи та сонячні блискітки на хвилях, що миготіли крізь їхнє гілля, нагадували погожі літні дні. Стежечку по схилу вже засипав шелесткий осінній лист, жовтий та червонястий. Однак Лідка ще часто ходила туди. Сідала там на кам’яну сходину біля дверей, згорнувши руки на колінах, і замисленим зором дивилася в далину. Лице її вже не сяяло давньою веселістю. Часто вона заходила й у хатину. Щось вабило її до тієї пустки. Поспішаючи туди, дівчина щоразу думала, що на неї там хтось чекає або ж прийде туди до неї. Сидячи на камені, вона часом наспівувала тихенько мотив пісні, з якої пам’ятала тільки перші слова:

«Прийду»,— пообіцяв він на Турові. І не прийшов. Першої ж неділі після тої зустрічі Лідушка, йдучи з церкви, поглядала на цвинтарний мур, але Їржика там не побачила. Її весь час гнітила думка про нього та про його діда й батька. Зима ж настає, а вони в такій норі... Там і влітку як у могилі. Бідолашний дідусь! І чого Їржик не схотів, щоб вона розповіла про них дядечкові Балтазару? Невже він ото такий гордий? Але ж їм можна помогти так, що ніхто й не знатиме! Багато міркувала отак Лідушка, аж зрештою вирішила відкрити дядечкові, де знайти Скалаків, про яких він так часто згадував.

А тим часом у самотній хатині в Материнці ставало дедалі смутніше. Від того дня, як Лідушка бачила старого Скалака, він так і не підводився з постелі. Літа, знегоди тілесні й душевні зломили його; він марнів із дня на день, умирав. А разом з його недугою тяжчала синова й онукова тривога. У Скалаків родинні почуття завжди були сильні, а вигнання та злигодні ще більш зміцнили їх. Батько й син палко любили лагідного дідуся. Понурий, грубий на вигляд Мікулаш жив тільки для своїх рідних. А тепер його старий батько зліг, і не було надії, що він одужає.

Якось надвечір Мікулаш, прийшовши з роботи, сів біля ліжка, на якому дрімав слабий його батько, Їржик, стомлений безсонними ночами біля діда, міцно спав десь у закутку. Рослий темнолиций Мікулаш, склавши руки на колінах, втупив очі в обличчя сонного батька, освітлене вогником застромленої в стіну скіпки. На глибоко запалих очах діда лежали тіні, щоки й уста були безкровні, вилиці повипиналися, на скронях і чолі синіли набряклі жили.

Мікулаш довго дивився на старого, що дихав ледве чутно. У голові в нього промайнула невиразна смутна думка. Наче неживий! Як нерухомо лежить він! А оцей змучений, блідий вид і руки зморшкуваті, з випнутими синіми жилами!

Але старий Скалак прокинувся й усміхнувся до сина.

— Приснилась мені твоя мати небіжка,— промовив він.— Прийшла нібито в святочному вбранні у хатину й каже: «Ходімо, Марія вже жде». Нічого, скоро прийду,— додав він тихо.— Як же ви тут з Їржиком, сердеги...

Другого дня по обіді Їржик сидів над потоком. Весь цей час він майже не виходив з дому, доглядав за дідом та сидів біля нього ночами. Тепер на самоті він залетів думкою аж на вершину таємничого Турова. Про той день він згадував часто, й щоразу в його уяві поставало зчервоніле Лідчине обличчя. Чи згадує і вона його? Тільки-но одужає дідусь — а Їржик твердо вірив у це,— він передовсім сходить до покинутої хижки над річкою.

Хлопець навіть не помітив, що батько сьогодні вернувся раніше й стоїть біля нього.

— Ти тут? — спитав Мікулаш сина.

— Дідусь сплять.

— Ходімо складатися. Завтра виберемося звідси.

Їржик зчудовано підвів на нього очі.

— Дідусеві не можна, лишатися в цій темній вогкій норі. Я став у Рокетнику за наймита до одного хазяїна; сьогодні ж почнемо переноситись.

— А дідусь?

— Дідуся, віднесемо завтра.

Вони зайшли до хати. Дід тим часом прокинувся.

— Якщо це задля мене, то не варт,— сказав він, коли Мікулаш усе розповів йому.— Я чую, що вже на цім світі довго не пробуду.— А трохи перегодом мовив до сина, що сів біля ліжка:— Мікулашу, може, буде яка скрута, то піди на «Скелю» до Салакварди, він із дорогою душею поможе тобі.— Помовчавши, старий додав: — Примирись із цим світом. Що бог присудив, те й добре. Все в його всемогутній правиці.

Закашлявшись, він знову замовк. Син підняв вище його сиву голову. В хаті стемніло; Мікулаш запалив скіпку. Дід поклав кощаву руку на темне онукове волосся, немов благословляючи його.

— Дотримуй нашої віри, не відступайся від неї ніколи; може, ти дочекаєшся ліпших часів.

Невимовна тривога обняла хлопця — ніби передчуття смерті.

— Прочитай мені що-небудь, — попросив старий.

Мікулаш, уставши, вийняв зі схрону братську біблію, розгорнув її і почав читати Давидові псалми, сповнені віри й відданості богові. Читаючи, він час од часу поглядав на батька; нараз швидко поклавши книгу, нахилився над старим, що заснув, стомившись.

— Іди лягай, Їржику, я сам посиджу.

— Я побуду з вами, мені не хочеться спати.

Батько й син мовчки сиділи біля ліжка. Туга й таємний страх стискали їм серця. На їхню хатину впала тінь смерті. Смутна тиша стояла біля смертельного ложа.

Раптом Мікулаш із сином порушили цю тишу, схопившись з місця. Вони кинулись до ліжка й схилилися над старим; тіло його під ковдрою кілька разів судорожно сіпнулось.

— Дідусю! — скрикнув Їржі, пойнятий жахом.

Та дідусь не чув. Він уже заснув навіки.

Гірке ридання розітнулося в хатині.

А через два дні до Матерницького лісу прийшли Лідка з дядечком. Вони поспішали до хатини Скалаків. Бо Лідушка вже відкрила дядечкові все, не сказавши тільки про зустріч на Турові, й він мусив пообіцяти їй поки що хоч чим-небудь таємно запомогти Скалаків. Дівчина провела його потоком до самої хатини. Але хижка вже стояла порожня; даремно несли вони кошик. Видно було, що мешканці вибралися назовсім.

Балтазар Уждян засмучений, сердитий сів на порозі. Він довго ждав, потім почав гукати, та відповідала йому лиш луна. Нарешті, вже як стало смеркати, пішов, покинувши кошик у хатині на припічку. Балтазар не міг утриматися, щоб не дорікнути своїй улюблениці:

— Не могла раніше сказати. Бозна, куди їх тепер занесло.

Та Лідка вже й сама себе картала. Вона мало не плакала; та що ж, як Їржик заборонив їй! Сердешний хлопчина! Куди ж він подався, де то блукає тепер, як зацькована звірина... І чи не вмер його дідусь?

Смутна була їхня дорога додому.

9. Сніг і дощ

Листя вікових лип перед «Скелею» осипалося, земля заклякла.

Поки не випав сніг і не позамітав дороги, Балтазар іще раз сходив у Матерницю, сподіваючись знайти Скалаків. Та халупка їхня стояла така сама тиха й порожня, як і того разу, коли вони приходили з Лідкою. Уждян розпитував і в Рокетнику, і по всій окрузі, та марно. Лідка, поки дозволяла погода, щонеділі ходила до церкви в село, але даремно виглядала там Їру. Одного разу загледіла за кущами під цвинтарним муром смагляве обличчя й зустріла погляд вогнистих чорних очей; у Лідушки аж серце забилося, та тільки-но вона спинилась, як обличчя зникло. Дівчина постояла хвилинку, тоді вернулась до цвинтаря, але не побачила там нікого. Певно, помилилася... Гірко стало Лідці. Чому він її уникає? Невже йому байдуже про неї? Чи, може, знову її зненавидів за те, що живе на «Скелі», що гарно вбирається? Цілий тиждень ходила вона замислена, смутна. Чи то справді був він? Чи їй тільки привиділось?

Потім уже не можна було ходити ні до церкви, ні до вільшника: настала зима, така люта, що ні стара Бартоньова, ні драгун не пам’ятали такої. Кручу над вільщником засипало снігом, до села не можна було пройти, і Балтазар, запрягаючи іноді сани, щоб поїхати в село, мусив брати з собою лопату розчищати дорогу. За зиму Лідушка кілька разів їздила з дядечком до церкви, однак її надія ні разу не справдилася. Та й як би зміг Їржик добитися сюди такими заметами? Гірські стежки позаносило снігом; шляхом, що в долині, й то важко було пройти. Та й хто зна, де він тепер...

Минуло різдво, січень, лютий; зима не попускала. Снігу нападало по горах і долинах на кілька ліктів, халупки під горами та в лісі позамітало зовсім.

— Крий нас, боже, від повені! — казала бабуся Бартоньова, виглядаючи надвір, де шалено крутив густий сніговій.

— Нещасні халупники та наймити! — журився господар.— До весни з’їдять, що заробили, а далі як?

— Це так люди й насіння поїдять! — докинув Ванек.— Що тоді сіятимуть? А на озимину мало надії, повипріває під оцим снігом.

— Помилуй нас, боже: лихого року діждалися! — погодився Балтазар, киваючи сивою головою.

Їхні побоювання справджувалися. Минув лютий, настав березень, а снігу не убувало. На селі день святого Йосифа[20] вважають першим днем весни. А в 1770 році того дня знялася така сніговиця, яка буває лиш у грудні та січні. Увечері мешканці Находського краю полягали в страху божому; та виспатися їм не дало: ще вдосвіта їх розбудила жахлива буря. Кілька днів ревів скажений вітер над горами й долами, женучи перед собою цілі хмари густого снігу, що без упину падав із насупленого неба. Здавалося, весь край потоне, згине в глибоких заметах.

На день-другий завія вщухла, та це був лиш перепочинок перед іще страшнішими бурями. Біляста запона звихреного снігу з’єднувала небо з землею, а коли заметіль уляглася, то все гнулося під його тягарем. Птахи замерзали в повітрі, і їхні трупи чорніли на білих площинах ланів. Дикий звір, полохливий заєць утікали з негостинних спустілих лісів і шукали людських осель, щоб хоч чим-небудь поживитися. Люди лічили дні, сподіваючись, що прогляне ж нарешті з сивих хмар тепле сонце. Та вже йшли перші дні квітня, а зима не кінчалася.

— Мабуть, уже не буде їй кінця,— журилися всі. Господарі смутно дивилися на снігову пустелю.

— Не буде хліба...

— Пропали жита...

І це була правда. На кінець квітня сніг розтанув, у лісі й по узгір’ях заревли бурхливі потоки, річка вийшла з берегів. Обернувшись на воду, сніг знову наробив лиха. Озимина, як і передбачали селяни, пропала, випріла під снігом; лишалась надія на ярину.

Вже мали б посіви сходити й зеленіти, коли хлібороби тільки вийшли на лани. Зітхаючи важко, витягали вони своє знаряддя, плуги та борони.

А тут пішли по дворах дозорці заганяти на панщину. Гнів природи ущух, та його змінило тиранство. Хлопи мусили виїздити на панську землю. Кому не ставало худоби, той запрягався в рало чи борону сам, запрягав жінку, дорослих синів та дочок.

Невблаганні стихії трохи вгамувались, і треба було поспішати, користатися з нагоди. Сяк-так обсіялись селяни, скільки спромоги стало. Сумна була картина розлогих ланів, що мали б уже зеленіти буйними рунами. А нині вони лежали чорні, тільки де-не-де виднілася зелена латочка.

Уже зазеленіла, захвилювала під лагідним вітерцем ярина, засяяло на ясному небі сонце, наповнюючи серця хліборобів надією: «Хвала богові, може, щось таки вродить, аби лиш пан біг на годині подержав!» Та не діждалися ще жнив, не звезли збіжжя до стодол, як упало на них нове лихо. Сонечко сховалося за хмарами, що знову заволокли небо; дощ, то дрібний, то рясний, лив і лив на розкислу землю. А як він перестав, ударив приморозок, і під нахмуреним небом повіяв холодний, наче осінній вітер. Потім знову потепліло, показалося сонце, розігріло повітря, стало парко, над лісами піднялася чорна хмара й принесла страшну грозу[21].

Селяни молилися. Про жнива годі було думати. Хліб повилягав, а як доспів, то дощ не дав його упорати; він поріс, попрів.

Збіжжя страшенно подорожчало; ще й зима не почалась, а бідні люди не могли його докупитися. Як після бою звірі в людській подобі грабують мертвих і ранених на бойовищі, а дикі звірі жеруть їхні тіла, так у час нужди й дорожнечі бідноту грабують інші звірі — глитаї. Вони до своїх запасів іще поскуповували зерно, де яке було, і вже цим підняли на нього ціну. Багато хліборобів, понадившись на добрі гроші, попродали хліб, у кого був який мішок зайвий, сподіваючись, що наступного року вродить.

На «Скелі» поки що не було великої скрути. Хоч Балтазарів запас добре-таки поменшав, бо ж він і сусідів запомагав по змозі, проте на зиму й весняний посів йому вистачило. Правда, Бартоньова не могла вже спекти якогось там коржика чи пирога, доводилось удовольнятися й чорним, вівсяним хлібом. А по халупах та менших садибах уже чути було зітхання й ремство.

10. Дванадцятиразова дорожнеча

Зима 1771 року була не така люта та довга, як попередня, сніг зійшов досить рано, однак пам’ятка по зимі лишилася. Холодні вітри не відлетіли за своєю білокосою матір’ю і не пускали до краю весну. Повітря й земля мовби боролися. Вже поверне на тепло, випаде сонячний день, а тоді знову на кілька днів настає холод. Весна борсалася в путах зими й не могла скинути їх; земля страждала.

В кого був який запас хліба, за зиму вийшов. Збіжжя з дня на день дорожчало, за корець[22] уже дванадцять золотих просили. Тоді дванадцять золотих були для бідних людей великою сумою: адже восени 1769 року корець жита коштував один золотий. Де було взяти вбогому халупникові такі гроші? А хто й ладен був заплатити їх, то не міг знайти продавця. Картопля теж не вродила, голод уже вдерся до бідняцьких хатин, підбирався й до заможніших господарств.

Якби хоч посіви могли покріпити нещасний люд надією: от, мовляв, дождемося жнив! Але хто ж міг вимовити такі веселі слова, побачивши миршаві жита, побиті морозами та посічені дощем... Темна тінь смутку впала на села.

Старий Балтазар Уждян спустився з горища. Ванєк, стоячи серед хати, запитливо поглянув на нього.

— Кепська справа, брате,— пробурчав старий драгун,— Мабуть, доведеться набагато зменшити пайку, щоб зовсім без хліба не зостатись. Я оце лазив дивитись на пашню, мало вже її там.

— Подумати тільки, господарю! Дванадцять золотих! Корець жита за дванадцять золотих. Страх, та й годі! А той злодюга, луцький мірошник, хоче чотирнадцять!

— А в нього є?

— Та прикидається, ніби немає, скиглить, але я його знаю, глитая, шкуродера старого. За чотирнадцять знайде.

— Іди запрягай, поїдемо до нього.

— Але ж чотирнадцять золотих, господарю!

— Завтра буде п’ятнадцять. Запрягай!

Ванєк вийшов за ворота, де на лужку під липами скубли ріденьку травицю троє коней, серед них і Медушка. Корму не було, коні дуже схудли, їм, як і всій худобі, теж дався взнаки недорід. Балтазар, зайшовши до комори, відчинив стару мальовану скриню, що стояла в кутку. Там насподі, під одежею, він ховав калитку, в якій лежало трохи наскладаних про чорний день грошенят. Адже він ще з війська приніс дещицю, та й потім, не обтяжений панщиною, за ліпших часів мав змогу заощадити якийсь там гріш.

— Ну, зоставайся здорова, Лідко! — попрощався він із своєю годованкою, що сиділа біля вікна й дивилася надвір.

Розбуджена зі своєї задуми, дівчина рвучко обернулася, й на устах її з’явився блідий, непевний усміх.

— Ой дівко, дівко, щось із тобою діється, не подобаєшся ти мені!

— Та ні, нічого, дядечку!

— Треба буде виміряти, чи не сухоти в неї,— озвалася від печі Лідчина бабуся.

— Ну, гаразд, по обіді ми вернемось.

Надворі загрюкотів віз. Балтазар із Ванєком поїхали.

Вже давно вони зникли з очей, а Лідушка все дивилася їм услід. Вона дуже змінилася за цей рік. Свіжі рум’янці на її щоках погасли, зникла веселість і лукава усмішка. По обличчю розлилася ніжна блідість.

— Не знаю, не знаю... — хитала головою стара Бартоньова.— Звісно, не так живемо, як перше, але ж голоду ще нема... Певно, це в неї щось усередині.

І стурбовано вивіряла кілька разів, і мірою, й «мокрим» способом — міряючи воду на ложці,— чи не сухоти в онуки. Виходило, що ні.

Уже другий рік, як Лідушка не чула про нього ні словечка! Бозна, де він поневіряється. А ще оцей недорід... Певне, велику нужду терплять, сердеги, і він, і батько! Лідка мало не щоразу, сідаючи їсти, згадувала їх. Але чого ж він не показується? Видно, йому байдуже: якби хоч трошки думав про неї, то прийшов би за цей час хоч раз. І знову прикрість пойняла її душу. Навіщо тоді й вона так часто про нього згадує? Вирішила, що не думатиме більше про нього, та тільки-но вийшла у двір і побачила стежку до вільшника, як знову вже була думкою там.

Того дня, коли Балтазар Уждян поїхав до луцького млина, від лісу, що в ньому позаторік відбувалися князівські лови, йшов до Мартинівського хутора Їржик Скалак. Хлопець, тепер уже двадцятилітній, дуже змарнів за цей час. Його убога одіж була вкрай обношена, сорочка груба. Смагляве обличчя схудло, темних кучерів, що вились над високим чолом, давно вже не торкалися ножиці.

На Мартинівському хуторі багато дечого змінилося. Лихоліття принесло сюди велике горе. Хвороба й нужда звели в могилу старого свекра. А тепер у темній хаті, на тій самій постелі, на якій він помер, лежала тяжко хвора господиня. Біля ліжка стояла її дочка, бліда, схудла, й дивилася чорними, мутними від безсонних ночей очима на нещасну матір. Жінка важко дихала. Час од часу дівчина виглядала у вікно на дорогу під березняком або втішала малого братика, що сидів у кутку біля печі. Бідолашне хлоп’я! Колись було таке опецькувате, з товстенькими ручками й ніжками, червонощоке, а тепер цупка сорочечка прикривала зсохле, кощаве тіло. Хлопчик тихо плакав і жалібно просив:

— Франтіно, дай хліба, я їсти хочу!

Та зморена дівчина не мала нічого, крім слів утіхи:

— Цить, мій маленький, цить! Скоро прийде Єнік, принесе від ртинського дядька хліба. Почекай іще трошки!

— Та ти весь час так кажеш, а мені їсти дуже хочеться...

«Мені теж», — могла б відказати сестра, але вона знову стала втішати малого.

Єнік, про якого говорила Франтіна, був її наречений. Він іще змалку лишився сиротою, а підданці-сироти мусили служити в панському дворі аж до повноліття. Пани брали їх під опіку — для власного ж зиску. Адже вони ставали власністю панів.

Єнік теж працював у панському дворі. Йому було вже двадцять два роки, він збирався оженитись і думав іти в прийми на Мартинівський хутір. Франтінина мати давно погодилась, але суворий економ, щоб не втрачати доброго робітника, не давав дозволу.

Єнік прочув, що старий господар помер і що на хуторі велика скрута, але на похорон прийти не зміг: у дворі саме ставили нову комору, й він возив дерево. Але хлопець знав, як бідує удовина сім’я, й у неділю втік. Тих харчів, що він приніс із собою, вистачило ненадовго, сусіди з села вже не могли нічим помогти, і Єнік подався до Ртині, де в хазяйки був багатий родич, вольний селянин Нівлт[23]. Він і раніше потроху зарятовував удову збіжжям та борошном; був то чоловік статечний, помагав людям і в своєму селі, й в околиці, скільки змоги було. От звідти й чекала Франтіна помочі. Єнік, бачачи нещастя своєї коханої та її рідних, забув і про двір, і про свою службу. Вже третій день минув, як він господарював на хуторі, дбаючи про всіх, наче батько.

Хлоп’я перестало плакати: до хати ввійшов довгожданий Єнік. Малюк зрадів, побачивши в його руках клуночок. Франтіна підбігла й привітала милого. Потім зиркнула в вікно, на подвір’я, де стояв візок. Він був порожній.

— Оце й усе?..— протягло спитала вона.

— Усе... На кілька день вистачить, а там уже як бог дасть.— І, розв’язавши клуночок, поклав на стіл два буханці чорного, вівсяного з висівками хліба. Хлоп’я жадібно вчепилося в одрізаний йому окраєць.

— А оце мамі,— Єнік витяг із кишені торбинку темного борошна.

Франтіна зразу ж викресала вогню, розпалила піч і поставила горщика з водою, зварити слабій матері якусь юшку, а сама зі смаком узялася до шматка чорного хліба.

— А ти їв, Єніку? — дбайливо спитала вона.

— Та нехай пізніше, мене там нагодували. Ой боже, що воно буде... Біля луцького млина стоїть цілий натовп люду, просять, благають мірошника, щоб продав їм хоч якого посліду або висівок. А той кровопивець продає їм за велику ціну пилюку, зметену в млині.

— А в Рихетського вже теж кінчається?

— Ще б пак ні! Поки міг, помагав усім. О, то добрий чоловік, мудрий. Отакого б до панських гамазеїв поставити!

— Адже ж стара княгиня звеліла відчинити їх і давати людям хліб у позичку.

— Та вона то звеліла, але ж управитель із писарями роблять як самі хочуть. А що буде, як молодий князь стане господарем!

— Молодий князь?

— Еге ж: цього року, по жнивах. У дворі казали.

— У дворі... Господи, Єніку, ти вже так давно звідти...

Франтіна не встигла доказати. Знадвору почулися кроки, й у світлицю ввійшли війт із коншелом[24] із ближнього села, а за ними панський дозорець. Війт і коншел привіталися, поглянули на слабу жінку, на Єніка, потім один на одного, ніби не знаючи, кому починати. Зрештою війт зсунув шапку на потилицю, пошкрябав за вухом, відкашлявся якось несміло й промовив:

— Ага, ти тут... А тебе шукають,— і оглянувся на дозорця.

— Ходімо зі мною,— грубо сказав той.

Франтіна аж здригнулася.

— Мене тут більше потребують, ніж у дворі,— відмагався Єнік.

— А мені яке діло! Збирайся та ходімо!

Мати, яка допіру перед приходом Єніка була заснула, тепер прокинулася. Зрозумівши, про що йдеться, вона застогнала:

— Не карайте його, будьте ласкаві; якби не він, нас уже на цьому світі не було б...

Війт із коншелом, співчутливо позирнувши на вдову, понурили очі.

— Ну, живо, живо! Там тобі покажуть, будеш знати.

Єнік мусив підкоритись. Прощаючись, він стис руку Франтіні та її матері.

Сусіди пішли, раді, що відбули свій прикрий обов’язок. Надворі Єнік іще попросив їх, щоб не покинули в біді нещасну родину.

Франтіна, плачучи, стояла біля вікна й дивилася на дорогу, якою йшов до березняка Ян із дозорцем за спиною, наче злочинець.

— Це ж його битимуть там, мучитимуть! — заридала вона й закрила фартушиною обличчя.

— Боже, не остав нас! — шепотіла бліда мати, заламуючи висхлі руки.

Двері відчинилися, й до хати ввійшов Їржик. Мати з дочкою зразу впізнали юнака, малий його не пам’ятав.

— Ішов побіля двору, думаю, загляну, як ви тут. Радніший би помогти вам, та зараз це не легко. Став би на роботу, так де її знайдеш... Робітника годувати треба, а хліба ні в кого нема.

Франтіна сказала йому, щоб урізав собі скибку, Їржик покрутив головою.

— Я не голодний, їжте ви. У Рихетського були?

— Та оце ж від нього, вже останній, і в нього запас кінчається.

— Ну, тоді вже не знаю...— Їржик замовк.

На дорозі в березовому гаю затарахкотів віз; Їржик, виглянувши у вікно, швидко сказав:

— Не бійтеся, на якийсь час буде вам хліб!

Він вибіг надвір і подався до гайка, гукаючи: «Стійте!» — на Уждяна із Ванєком, що везли з млина трохи збіжжя та борошна. Догнавши їх, Їржик попросив Балтазара, щоб віддав борошно йому.

Старий драгун очі витріщив.

— Себто як? — спитав він.

— Там на хуторі з голоду помирають.

— Хм... Ми скоро теж, мабуть, помиратимемо. Навіщо тобі стільки зразу?

— На всю сім’ю.

— У луцького мірошника є ще.

— Так у них грошей нема.

— У кого це «в них»? Ти що, не їхній? Ти хто такий?

— Я... Їржик... Скалак.

— Стонадцять чортів! Чого ж ти зразу не сказав! Ай-яй-яй, так це ти тоді в лісі... Грім би його побив, того князя! Хто б то подумав!.. Ото Лідка зрадіє! Їдьмо зі мною, гайда на воза. А як там тато й дідусь?

— Дідусь померли...

— Он воно що!.. Але ж...

— Дядьку, будьте ласкаві, дайте тим горопахам борошна!

Балтазар, не довго думаючи, завдав мішок на плечі Ванєкові, і той нехотя відніс його на хутір. Їржик теж іще повернувся туди — сказати, від кого цей дарунок, та попрощатися. Мати й дочка зі сльозами дякували йому.

Сівши на воза, Їржик мусив усе розповісти старому Уждянові про себе та своїх рідних.

Драгуна дуже засмутила звістка про смерть старого Скалака.

— Випив повну, сердега... А втім,— додав Уждян трохи згодом,— воно й ліпше для нього, що він уже там. Багато б радості він тепер мав? Ну, а тато?

Їржик розповів, що по смерті дідуся вони перебралися аж за Ртиню та живуть там і досі.

— Я прийшов подивитися, чи справді тут така біда, як у нас говорять.

Багато дечого не сказав він: і що вони з батьком весь цей час ходили від села до села, ночуючи здебільшого в лісах, і що батько послав його сюди умисне, і з якою радістю виконав він наказ суворого, понурого батька, бо ж сподівався зустрітися з тою, милого личка якої не бачив так давно.

Сонце ховалося за ліс. Лідка стояла під липами, дивлячись на шлях, по якому котилися осяяні призахідним сонцем клуби куряви. І хто ж з’явився перед нею в цих червонястих клубах! В дівчини аж серце замліло. Завищали колеса, коні стали, дядечко Балтазар, наче молодий хлопець, зіскочив із воза й весело гукнув:

— Ходи сюди, Лідко, гостя тобі везу!

11. Дорогий гість

Лідка зашарілась і в милому збентеженні стала перед Їржиком. Старий драгун усміхнувся й уже підняв був руку підкрутити пишні вуса, та згадав, що давно зголив їх.

На кабиці в сінях тріскотів вогонь; стара Бартоньова готувала рятівникові своєї любої внучки розкішну як на той час вечерю — яєчню і затірку. Лідка крутилася, як веретенце; ніколи ще не була вона така швидка та моторна, як того вечора.

Їржик сидів у світлиці сам. Балтазар вийшов до стайні, тоді поліз на горище. Бідний хлопчина сидів у хаті, де він народився. Все тут було так само, як за його дитинства: он велика піч, біля якої панський слуга боровся з дідом, а там сердешний дідусь упав, а тут пролилася кров вірного Цигана... Задумавшись, Їржик мимовільно підвівся, вийшов у сіни, вступив до комори й став посеред неї. Вже смеркало, малесеньким віконцем пробивалося останнє світло дня. Їржик бачив ліжко з стареньким квітчастим покривалом, на стіні над ним — образок у віночку зі свіжих квітів. Це тут він пробув із тіткою, батьком і дідом останні хвилини перед утечею. Спогад про минувшину стис йому груди.

По вечері Балтазар довго сидів із Їржиком; старий вояк не міг надивуватися з розумного хлопчини. Розмовляли про недорід та нужду, про голод, про панщину. Лідка, сидячи в кутку, слухала.

— Вже ж по всій окрузі народ ремствує,— казав Балтазар.— І тепер лихо, а як молодий князь стане володарем, буде ще гірш. Десь за тиждень має бути церемонія...

— Та що народ ремствує, це добре,— відказав Їржик. Балтазар здивовано глянув на нього.— А то, господи боже, що воно й за люд настав, — вів далі юнак.— Мучать його, мордують, а він мовчить. Давніше, за старих часів, не стерпіли б.

— Ти гадаєш? Тепер би нічого не вийшло. Що ж вони можуть удіяти?

— Взяти панів за горлянку.

На хвилину запала тиша.

— Гей, хлопче, хлопче, ти ще молодий, кров у тебе гаряча. Я на твоєму місці теж рубав би отак з усього маху, але... Шкода й гадки.

— Так, по-вашому, нічого б не вийшло, хоч би й усі разом...

— Еге-ге, Їржику, якби ж то всі разом... Та чи буде воно так? І що то за думки в тебе...

— Та якби вони обернулися в діло... Ніхто про нас не дбає, бог задля нас чудес творити не буде, отож мусимо дати собі раду самі.

— Покинь і думати про таке, Їржику. Я теж колись думав був про це, але з нашим народом нічого не зробиш. От якби з полк драгунів:, він більш вартий, ніж тисяча хлопів.

Надворі почулися кроки. До хати вступив війт. Він сказав, що йде просто з Находа й забіг сюди по дорозі, бо має справу до Уждяна. Потім почав бідкатися, який йому клопіт із тим війтівством.

— То те їм подавай, то те їм не так, а як станеться що в селі, знову ж таки на мені все окошиться. Пан управитель весь час грозиться цюпою, від людей у селі теж добра не бачу. Всі нарікають, а я чим винен? Та й як таки його проти своїх іти... А тут іще, подумайте лишень, за тиждень у замку свято буде, церемонія: стара княгиня передає маєтки молодому князеві. Ото вже буде забава!

— А люди з голоду мруть! — буркнув Балтазар.

— Правда ваша, сусідоньку, мруть, та нема ради. Мусимо дати з кожного села кількох верхових, і ми, війти, з «правом», та ще — отож-то й халепа! — дівчат, принаймні по дві з села, для процесії.

Лідка здригнулась. Їржик, що досі сидів похиливши голову, глянув на любу дівчину.

— Еге ж, дівчат, — вів далі війт.— А де їх узяти? Колись-то їх було як квітів, а тепер скільки нас усіх у тому селі лишилося? Рахував, ідучи, всю дорогу, а більше як двох дівчат не нарахував. Було б їх чотири підходящих літ, але ж Доротку Яворову забрали до Дубенського фільварку служити, так вона собі таке там вислужила, що крий боже. Впала в око панові окономові; тепер вернулась додому, а спідниця не сходиться. А з Мадленкою Суковою те саме. Та на пана писаря нарікає. От часи настали, господи боже! Моя ще мала... От і лишається тільки Марженка Паштялкова та...— війт нерішуче докінчив: — Ваша Лідушка.

— Лідушка не піде, — відказав Балтазар.— Ви знаєте, пане-брате, я що хочете для вас ізроблю, тільки не це. Ось слухайте чому.

Лідушка вибігла за двері, а Балтазар у небагатьох словах розповів війтові про замах на Лідущину честь, не згадавши, звісно, про Їржика й не показавши на нього, бо тоді хлопець мусив би назвати війтові своє ім’я. Війт поки що не спостеріг юнака, який сидів у темному кутку.

— Ну, це річ інша... але ж, сусідоньку, зважте на мій клопіт: двох дівчат дай, хоч розірвись. Таж князь її й не помітить між стількома, а зате вам не треба буде на коні виїздити, хоч ви б для цього найбільш пасували.

— Аякже, поїду я йому на парад!

— Можете провести Лідушку, щоб вона там не згубилася в натовпі; а не вийде, то мене потім зовсім затягають.

— А ви не знаєте, хто там усім порядкує?

— Пан писар із замка.

— Не камердинер?

— Та й він, але той при панові.

— Лідушко!

Дівчина ввійшла.

— Підеш у процесію?

— Ні, дядечку.

Балтазар не став їй наказувати, а почав удвох із війтом умовляти її; дівчина, побачивши, що Їржик не суперечить, зрештою погодилась, хоч і нерадо. Війт, заспокоївшись, пішов.

— Не бійся, я буду з тобою,— втішав Балтазар Лідку. — Треба ж виручити чоловіка...

— Я теж буду там,— шепнув Їржик дівчині.

Було вже пізно: на «Скелі» полягали спати. Настала ніч, тепла та ясна, небо було всіяне зорями. Близько півночі якась темна гнучка постать, тихенько обійшовши «Скелю», звернула в садок, у який дивилося віконце колись Маріїної, а тепер Лідчиної комірчини. Під тим віконцем і спинився тихий нічний блукач, Їржик Скалак. Не встиг він постукати, як хтось доторкнувся до його голови. То була Лідка, вона якраз виглянула у вікно. Напіврозплетені коси падали їй на плечі.

— Лідко! — приглушено вигукнув радісно здивований Їржик.— Ти не спиш?

— Та не спиться... А ти де блукав?

— Був у вільшнику.

— Так пізно?! Їржику, ти не можеш забути...

— Не можу. І простити не можу, розумієш?

— Що ти надумав?

Їржик помовчав хвилинку, ніби задумавшись, потім відповів:

— Ще й сам не знаю, але далі так не буде.

— Їржику! Я боюсь...

— Лідко! — Вхопивши дівчину за руку, Їржик несподівано поцілував її. Як воно так вийшло, хлопець сам не знав: чи то він її до себе пригорнув, чи вона сама до нього нахилилась.

Яблуня, що росла під віконцем, тихо шелестіла, крізь її розложисте гілля блимали ясні зорі, а знизу, з урвища, долинав глухий гук річки.

Якусь хвилину Їржик із Лідкою стояли мовчки, не в силі вимовити слова. Але тепер обоє ясно знали, що кохають одне одного, хоч про це ніхто з них так і не сказав.

Їржик пішов щасливий. Лідка ще довго стояла біля вікна, милуючись тихою літньою ніччю.

Старий господар теж був щасливий, але тільки вві сні. Йому приснилося, ніби він при повній зброї, в новій драгунській уніформі, на своїй баскій Медушці виїздить із двору на парад; стара Бартоньова дивиться на нього, Лідушка плеще в долоні, а Ванєк, киваючи головою, мурмоче: «Е, таки кіннота — це не абищо!»

12. Рихетський

Другого дня Їржик уже йшов дорогою до панського лісу, прямуючи до Материнці. Балтазар нізащо не хотів відпускати його зі «Скелі», а Лідушка зажурено похнюпила голову, коли Їржик твердо став на своєму, виправдуючись, що йому треба розшукати тата. Але хлопець мусив пообіцяти старому драгунові, що скоро прийде знову й приведе з собою батька, якого Уждянові не терпілося побачити.

Юнак легкою ходою йшов путівцем; після довгої негоди знову припікало сонце, і парка спека загрожувала новою грозою. Невеселе видовище являли лани, що лежали облогом або жовтіли миршавими житами. Був уже липень, а низький, мізерний хліб і досі стояв у полі — то негода, то панщина не давали зібрати й ці убогі дари землі.

Біля самого лісу Їржик раптом звернув з дороги й польовими стежками вийшов на другий путівець, що вів до битого шляху. Зітхаючи, дивився хлопець на зігнуті постаті, що ходили по торішній стерні, немов чогось шукаючи. Він знав: ці змарнілі люди збирають пирій, щоб зварити його з кропивою та хоч якось заглушити голод. Село над дорогою неначе вимерло. Крайня оселя стояла, пусткою, крізь навстіж відчинені ворота не видно було в дворі ані курятка. Господар, начепивши торби, покинув свій дім. А там шкутильгала через дорогу старенька бабуся. Син чи зять, що годував її, подався світами, лишивши стару напризволяще, і вона йшла до сусідів попросити шматочок хліба. Далі чулося з хати дитяче квиління, а там за плотом у садку дітлахи, зовсім малі й підлітки, вишукували під деревами падалицю й жадібно пхали в рота. Цим нещасним створінням із хворобливо-блідими личками й роздутими животами вже недовго лишалося жити. З багатьох дворів чути було якесь гупання. Там товкли деревну кору: з неї, змішавши з висівками або млиновим пилом, пекли чорні, нестравні коржі. Їржик це знав, бо таке, як тут, було у всіх селах. Лютий голод змушував людей удаватися до бозна-чого: вони рвали кропиву, збирали всякі корінці й давились ними, попаривши окропом. Отаке страхіття було в кожній хаті, од наймитської халупи до оселі заможного господаря.

Їржик поспішав перейти село: угледівши його, люди зачиняли двері, гадаючи, що він іде просити хліба. Лиш за селом він перевів дух, але скоро дійшов до другого, а там було таке саме видовище, як не страшніше. Понад дорогою лежали або сиділи скоцюрблені люди з блідими, опухлими обличчями, в злиденному рам’ї, і простягали до бідного хлопця кощаві руки... Ця картина зворушила б найзапекліше серце. Їржик відвертався, щоб не бачити цих змучених людей, не дивитись у їхні потьмарені, застиглі очі.

Вже перед полуднем Їржик вийшов на шлях, що вів із Находа до Ртині. Збігши на високе узбіччя шляху, він оглядівся й побачив далі в долині, коло білого каменя, чоловіка, що сидів згорбившись над ровом. Їржик попрямував до нього. То був його батько.

Колись темне, лиснюче волосся Мікулаша вже посріблила сивина. І на виду він дуже зістарів. Його запалі очі нерухомо дивилися вперед, уста були міцно стиснуті. Зазнавши тяжкої кривди від своїх панів, Мікулаш мусив ще й ховатися від них, стільки років жити в глушині, в нужді та скрусі, й став недовірливий, маломовний, відлюдькуватий. Ним весь час володіла одна думка — про помсту.

Поки живий був старий батько, Мікулаш скорявся його забороні й стримував себе. Але тепер батько спочивав у домовині, й він лишився сам на сам із своєю думкою, віддався їй усією душею.

— Давно чекаєте? — спитав його Їржик.

— Допіру прийшов. Ну, що там?

— Нате спершу попоїжте.— Їржик витяг із кишені шмат хліба, що йому дав на дорогу Балтазар.

— А що сказав Гварда?

— Вітає вас і просить, щоб ви неодмінно прийшли до нього якнайскорше.

— Гаразд... А про те ти з ним говорив?

— Каже, шкода й гадки: мовляв, тепер нічого не вийде, на наших людей покластися не можна.

— Господи, і він як усі! — зітхнув, похмурнівши. Скалак.— А як там ведеться?

— Ой, зле! У нього то ще сяк-так... Приходив до нього при мені війт, загадував на свято в замок.

— А він?

— Спершу був відмовлявся, а тоді погодився, аби війта виручити. Пошле дівчину, годованку свою. Вона піде в процесії.

— У нього є годованка? В процесії піде? Авжеж, щоб ясновельможний міг вибрати собі котру-небудь із тих дівчаток! — глумливо усміхнувся Мікулаш.

Їржик почервонів.

— Отже, нічого,— вів далі його батько.— О, я й так це знав! Цей нарід не вміє сам собі помогти, тільки моляться та нарікають, а бог нас оставив.

Велика прикрість звучала в цих словах: коли Мікулаш, було, відповідав на людські скарги: «А чому ви терпите? Поможіть собі самі, вдарте на панів!» — усі лякалися такої мови, і Мікулаш з відразою одвертався од людей.

— Ти ба, Скалаки! — вигукнув хтось недалечко. Батько й син озирнулись у той бік, звідки почувся голос. Там стояв, спираючись на ціпок, і дивився на них невисокий, середнього віку чоловік у синьому каптані. Підійшовши ближче, він став перед ними. Лице в нього було дуже примітне: орлиний ніс, вогнисті очі. Вбрання, хоч і просте, свідчило, що це заможний хазяїн.

— Здоров був, Рихетський,— привітався Мікулаш.

— Про що раду радите? — спитав чоловік.— Біда, друже Скалаку, а помочі нізвідкіль. Правда, я маю одну надію. За п’ять днів буде та церемонія в замку, знаєте ж, так приїде якийсь пан од цісарського двора. Я думаю попросити авдієнції в нього й розповісти йому про все.

— А пан управитель тебе до цюпи завдасть.

— Мене, вольного господаря?.. А той пан, може, таки зглянеться на нас.

— Так, як і всі, — криво всміхнувся Мікулаш.— Піди, то й побачиш. Нам одно лишається...

— Еге, в тебе тільки це й на думці. Не час тепер бунтуватися.

— Ну, чекай, поки ще гірше стане, — в’їдливо відказав Мікулаш.— Годі вже з мене, шкода й мови.— Він підвівся.

— Куди ви?

— В ліс, — відповів Мікулаш.

Рихетський серйозно покивав головою. Їржик мовчки йшов поруч з ними.

Рихетський був війтом у Ртині. Війтівство у їхньому вольному роду було спадковим. По-справжньому він звався Нівлт, але більше знали його під прізвиськом Рихетський, бо його хата була рихтою — сільською управою. По всій околиці його поважали за розум. Його самого не зачіпала прямо недоля посполитих, бо ж на господарстві його не тяжіла кріпацька повинність, але він завжди заступався за бідний люд. Не лабузнився до пана управителя, не запобігав у нього ласки, говорив правду в вічі й твердо стояв на своєму, захищаючи односельців. Був він письменний, знався на рахунку й не давався ні на який обман у замковій канцелярії. Люди йому дуже довіряли. Зі Скалаком він знався віддавна.

Дорогою він розповів, як у Находському замку готуються до вступу молодого князя в володіння маєтками.

— Все догори дном перевернули, пани канцеляристи, мабуть, уже ноги повідбігали. Вже й гостей наз’їжджалося, самі молоді графи, всі в оксамитових гаптованих каптанах та в мундирах. А кухарям роботи! Самої дичини з панських лісів стільки навезли!

— А люди з голоду мруть,— докинув Мікулаш.

Незабаром вони побачили Ртиню. Село ховалося в густій зелені; на краю виднілась церковця з дерев’яною дзвіницею й цвинтарем, перед яким стояла кам’яна статуя царя Давида. Ту статую поставив колись своїм коштом один із Нівлтів-Рихетських, що обіймав якусь посаду в Находському замку. Навпроти церковці, над шляхом, розложисті липи обступили велику рублену будівлю рихти з двома високими шпилями солом’яної стріхи.

Рихетський став кликати Скалаків до себе, але Мікулаш попрямував із Їржиком у Матерницький ліс, до хижки, де помер його батько.

Прийшовши туди, Мікулаш сів на лаві в покинутій хатині і, спершись ліктями на коліна, обхопив голову мозолястими долонями. Він часто замислювався так, але того вечора сидів, наче скам’янілий, надзвичай довго. Їржик аж дивувався і, готуючи вечерю, кілька разів озирався на батька. Та він здивувався ще більше, коли батько, зненацька скинувши з себе задуму, сказав йому, що вони підуть до замка подивитись на князеве свято. А потім, узявши сина за руку, мовив похмуро:

— Заприсягнись, Їржику, що не відступишся від нашої віри й ніколи не злигаєшся з панами, не піддасишся їм. Заприсягнися!

— Присягаюсь,— відказав Їржик, ніби уві сні. Дивний вираз батькового обличчя і його мова глибоко збентежили юнака.

— Дотримай слова,— заговорив знову старший Скалак,— і не забудь тітчиної та дідової могили й тих, хто так покривдив їх і нас.

Зчудований Їржик мимоволі спитав батька, що йому сталося. Але той, не відповівши, звелів синові йти спати.

Їржик, лігши, зрештою заснув, та батько ще довго не спав, молився.

13. У замку

По тривалій перерві знову ожила стародавня резиденція панів Сміржицьких, а тепер маєток князів Пікколоміні — Находський замок. Сила гостей з’їхалася на свято з нагоди вступу молодого князя Йосифа Пікколоміні в володіння маєтками. 5 серпня 1771 року він мав бути проголошений повнолітнім й урочисто перебрати владу над усіма маєтностями з рук княгині-вдови Маргарити-Катерини. Коням прибулих гостей ледве вистачило замкових стаєнь, подвір’я кишіло почтом та слугами; частину їх довелося розмістити в Наході. Молодий князь прибув із Відня за два дні перед святом із юною дружиною Марією-Христиною, уродженою княжною Караччолі. Опріч шляхти чеської, були там і гості з Відня на чолі з камергером, що репрезентував королеву Марію-Терезію. Приїхала й вельможна графиня Франкенберг, тітка молодого князя, зі своєю компаньйонкою фон Штреревіц. Позаторік, після тих злощасних ловів, пані графиня зразу ж від’їхала до Відня, й панні фон Штреревіц довелось розлучитися з замком, де в саду, біля статуї Діани, в затінку альтани з підстрижених букових кущів, вона зажила стільки насолоди в обіймах молодого князя. Тепер панна знов прибула до Находа в великому дормезі, поруч своєї пані, вельми радіючи з майбутнього свята. Вона знала, що в молодого князя юна вродлива дружина, що він, певне, ще під владою її чар; але весела, вдатна на зальоти панна не дуже журилася тим. Адже там будуть гості, молоді браві паничі, церемонія, бал.

Замкова челядь поспішала заклечати та уквітчати брами й портали, бо над лісом Монтаці піднімалася важка чорна хмара. Подвір’ями та широкими сходами просторого замка навзаводи бігали лакеї.

Пустельний спокій тихих залів було порушено; по їхньому навоскованому паркету знову ходило панство в шовкових панчохах, гаптованих оксамитних каптанах і білих перуках. Знову шаруділи там шовкові шлейфи вельможних дам, що їх водили кавалери, галантно джергочучи по-французьки чи по-німецьки. В стінах, що були колись власністю Їржі з Подєбрад[25], панів Сміржицьких і Трчків[26], лунала чужоземна мова.

Учта тривала до пізнього вечора. Столи гнулись від потрав, пінилось вино, виголошували пишні тости; ніхто не зважав, що надворі починається буря і негода.

Коли гості розійшлися по своїх покоях, розбуялася гроза, полив дощ. Кілька паничів залишилися в салоні біля старовинного залу й сиділи, спорожняючи одну за одною пляшки старого вина. Очі в них уже блищали, обличчя пашіли, розмова точилася невимушено, жваво. Найбільше чути було маркіза д’Ербуа, з яким недавно заприязнився князь Пікколоміні; його самого там не було. Заклавши ногу за ногу, маркіз розповідав різні пікантні історії з життя французького двора; часом його перебивав регіт слухачів, потім знову дзвеніли келихи й лунали веселі тости.

— Панні фон Штреревіц ви б не насміли розповісти таке,— оскалився молодий граф Коллоредо.

— Ха-ха-ха! Чому це не насмів би? Її б це вельми потішило!

— Шкода, що вона не чула... А втім, її винагородять «Contes moraux»[27].

— Панна читає Мармонтеля?[28]

— Ох, яка розкіш! Та ще, напевне, в постелі.

— Про це вам колись, може, розповість д’Ербуа! — зареготав барон Пільніц, старий парубок велетенського зросту, драгунський ротмістр.

— Еге, і я завважив. Ой, і заздрю ж я вам, д’Ербуа!

— Правда, правда, вам щастить, як у казці. А найбільше тому, що князь одружився.

— Чого там! Вона б обох ощасливила.

Всі знову розреготалися й підняли келихи «за кохання». Маркіз д’Ербуа значуще осміхався.

Надворі вдарив грім, у подвір’ях старого замка жалібно завив вітер. Паничі на хвилину стихли.

— Оце гарна призвістка завтрашнього свята!

— Бідолашна Штреревіц, напевне, тремтить зараз від страху. Який жаль! — Велетень ротмістр знову гучно загиготів.

— Та ще й оселили її, як на те, в покої князя Яна,— всміхнувся молодий Коллоредо.

— Князя Яна? — озвалося кілька голосів.— А що це за покій?

— Е, то дивовижна історія, уривок роману з привидами, скомпонованого на правдивому грунті дурними лакеями.

— Розкажіть, розкажіть, графе! Під оцей грім та вітер тільки й слухати такі байки,— мовив ротмістр.

— А це не буде нескромність перед нашим господарем? — спитав маркіз д’Ербуа.

— Нітрохи. Історія ця широко відома, до того ж ми тут усі свої. А втім, я її гаразд не пам’ятаю, вже забув багато дечого з того, що мені розповідав учений доктор Сілезіус.

— Панове, невже ми прогавимо таку цікаву річ! Сподіваюся, ви всі за те, щоб покликати доктора?

— Розбуркайте ту вчену сову! — засміявся ротмістр.

— Звісно, так, як ви, д’Ербуа, він розповідати не вміє, але...— І юний Коллоредо звелів лакеєві покликати лікаря.

Невдовзі припхався гладкий доктор у своїй величезній перуці, покинувши в передпокої намоклий плащ: адже йти з свого помешкання йому довелося через двір. Хоч, залишаючи свій покоїк, він сердито бурчав, але тепер низько вклонився вельможному панству й чемно спитав, чим може прислужитися. Розвеселілі паничі налили йому вина, він випив зі смаком, а тоді, почувши бажання шляхетних панів, почав оповідати, пересипаючи мову латинськими словами й фразами. Вчений доктор Сілезіус, опріч медицини, займався також генеалогією, зокрема князівського роду. Він здобув велику ласку вельможної графині Франкенберг тим, що знав напам’ять увесь родовід і всіх родичів князів Пікколоміні. Тому він у своїй розповіді заліз набагато далі в минуле, ніж треба було, і тільки після репліки ротмістра вернувся in medias res[29].

У князя Лаврентія, сина Франціска Пікколоміні,— так розповідав доктор, — та в його дружини Анни-Вікторії, уродженої графині Коловрат-Лібштейн, було п’ятеро дітей, найстарший із них — син Ян-Вацлав. Пані Катерина, по мужеві графиня Франкенберг,— його найменша сестра. Ян-Вацлав дуже смутив своїх рідних. Він ізмалку був дивак — любив ховатися в замковому рові, в далеких переходах та покоях замка, в старій книгозбірні. Потім став часто забиратися потай у склепи, де, згідно з переказами, Колда з Жампаха й Находа[30] тримав свої жертви, переважно жінок; або вибігав на замкову вежу, пролізши тісними, страшними темницями в її мурах. Був маломовний, упертий; дійшовши віку, вибрався у світ, але подорож не пішла йому на добро; він став гнівливий, жорстокий, часто замикався в залі, де висіли портрети предків, а поміж них і образ Альбрехта Валленштейна. Ян-Вацлав не любив навіть своєї ласкавої матері, не вірив їй. Ходили чутки, що він не сповна розуму, що його переслідує невідчепна ідея, нібито мати хоче його якось усунути, щоб маєтки успадкував молодший брат Норберт; хіба що так можна було витлумачити його дивний стосунок до власної матері. Він не довіряв нікому. Якось, побачивши, що його навчитель Юнгблют виходить із княгининих покоїв, Ян-Вацлав накинувся на нього й трохи-трохи не вбив до смерті. Тоді заговорили, що він справді божевільний, і мати мусила щось робити. Раптом рознеслася чутка, ніби має приїхати крайова комісія, розслідувати справу. Князь Ян-Вацлав, напевне, якимсь побитом теж про це довідався; він дедалі ставав відлюдькуватіший, зблід, схуд, виходив чи виїздив із дому рідко, а виїхавши, помічав, що люди уникають його, бояться. А повернувшись додому, страшенно лютував, і перелякана, побита челядь чула, як князь швидко ходить по залу та розмовляє вголос сам із собою.

Крайова комісія, приїхавши в листопаді 1720 року, визнала князя Яна-Вацлава божевільним, передала опіку над маєтками княгині-матері й розпорядилася, щоб князя тримали в, покоях під наглядом. За товариство до нього приставили двох єзуїтів. Ян-Вацлав, у якого відібрали зброю, спочатку поводився тихо, тільки зрідка його нападало шаленство, й він метався, вигукуючи скарги й прокльони, так що ченцям доводилося кликати на поміч слуг. Лиш одного разу він вирвався від них і в нестямі звелів переляканим слугам витягти на вали гармати й палити по замку; але раптово стих, наче опам’ятавшись, і надовго впав у глибоку, тупу задуму. Кілька місяців після цього він поводив себе тихо, та в 1721 році разом із шалом стихії прокинувся й його шал. Сталося це вночі на сімнадцяте квітня. Близько третьої години ночі мешканців замка розбудила страхітлива, нечувана гроза. Місто Наход, замок, уся околиця тремтіли; здавалося, настає кінець світу. Собаки вили, худоба ревла, наймужніших людей пойняв великий страх. Єзуїти, прокинувшись, побачили, що князя немає. Мурмочучи псалми та молитви, вони побігли до фамільного залу, немов керовані таємним передчуттям. Двері залу стояли розчинені навстіж. Було ще майже зовсім темно, незважаючи на вранішній час.

Посеред залу, оздобленого портретами предків, стояв князь Ян-Вацлав. Спалахи блискавки освітлювали його високу тонку постать у темних шатах. Він давно вже не носив напудрованої перуки, не підстригав волосся й не голився; в нього виросла довга чорна борода. Здійнявши руки догори, він виряченими очима дивився у вікно, за яким лютувала гроза. Крізь завивання бурі проривався його жалібний голос:

«Я не винен... помста... рід... зрадники!..»

Такі уривчасті слова долітали до ченців. Вони, боячись увійти, скликали челядь. На щастя, княгині-матері тоді не було в замку. Гроза не втихала. Тільки-но старий слуга, побачивши свого нещасного пана в небезпеці, вбіг до залу, щоб вивести князя звідти, як тут же впав, уражений блискавкою, що влетіла в зал. Ще двоє слуг кинулись до нього й стали піднімати, але в ту ж мить ударило вдруге, вибило трупа в них із рук і повалило обох додолу. Ошелешені ченці притулились до стіни, слуги розбіглись або попадали в німому жаху. Гроза наче завзялася знищити замок. Іще сім разів підряд ударяла звивиста блискавка в високу круглу вежу. Князь Ян-Вацлав усе стояв навколішки у фамільному залі, схрестивши руки на грудях і звівши очі до неба, безмовний і непорушний, як статуя.

На ранок гроза вщухла. Вежа була страшенно поруйнована, блискавка, пролетівши кілька покоїв, понівечила в кухні посуд, в аптеці перебила всі пляшки, в старому арсеналі понищила багато зброї, порвала залізні рури водогону. Старий слуга був неживий, його товариші опечені, кухарчука, що біг через подвір’я, біля вежі оглушило блискавкою; всі були на смерть перелякані. Одного тільки князя Яна-Вацлава не зачепив страшний гнів стихії.

Таке розповів доктор Сілезіус молодим панам. Надворі гриміла гроза, синювате світло блискавки раз по раз осявало салон. Усі мовчали. Потім кілька голосів одразу спитало:

— Ну, а що ж сталося далі з князем?

— Після того вже ніхто не мав сумніву, що він є furibundus, себто божевільний.. Іноді, правда, здавалося, що він при своєму розумі, бо говорив досить доладно; але тут же вплітав до своєї мови якісь химерні fabulae[31], то смішні, то жахливі. А то, було, замовкне на багато тижнів, тиняється по переходах замка, як привид, аж зрештою якось уранці знайшли його в фамільному залі під батьковим портретом, мертвого. На матір він сердився до самої смерті.

— A propos[32], докторе, в котрому покої він жив?

— У правому крилі, там, де тепер помістили панну фон Штреревіц. А в передпокої жили ті єзуїти.

Пільніц поглянув на д’Ербуа.

— А ми чули іще про якийсь привид.

— Та то, nobilissime[33], вигадки лакеїв та покоївок,— осміхнувся гладкий лікар.

— А ви все-таки розкажіть...

Десь далеко загриміло.

— Опівночі під час бурі, отак як сьогодні, коридорами нібито блукає тінь князя Яна-Вацлава, потім зникає в фамільному залі ось тут поряд, і звідти чути тоді його скарги та нелюдське ридання...

— Ет, побрехеньки! Випиймо, панове! — перебив його ротмістр.

Усі цокнулися з ним келихами, але без великого завзяття. Тільки Пільніц та д’Ербуа браво вихилили своє вино.

Паничів помалу змагала втома, і коли один підвівся, за ним повставали майже всі. Останнім був маркіз. За столом лишилися тільки п’яний ротмістр та доктор.

Решта квапливо розходилася по своїх покоях: слуги присвічували їм по дорозі. Сказавши один одному добраніч, молодики зникали в своїх кімнатах.

У замку вже все затихло, тільки в салоні розлягався ротмістрів регіт та дзвеніли келихи. Десь опівночі лікар, варнякаючи щось, сповз із стільця на паркет. Витриваліший Пільніц устав, перечепився через кругле черево, обтягнуте квітчастою камізелькою, й поточився до своєї спальні, спираючись на слугу. Свічки в салоні погасили.

Невдовзі вже й доктор плентався до свого помешкання. В коридорі він наткнувся на якусь темну постать і, мимрячи щось латиною, помацки почалапав далі. Врешті його кроки стихли. Темна постать спинилася біля дверей покою, в якому колись жив нещасний князь Ян-Вацлав Пікколоміні, а нині перебувала панна фон Штреревіц, і постукала умовним стуком. То був маркіз д’Ербуа.

У спальні вродливої молодої княгині Марії-Христини на столику біля пишного ложа з запоною із дорогої тканини горіла свічка. На краю ліжка сиділа в розкішному негліже юна княгиня, біля її ніг стояв навколішки князь Йосиф-Парілле Пікколоміні. Вона горнулася до нього, мов ніжна горлиця, а він палко цілував свою чарівну дружину. Його холодні очі знову жаріли вогнем, лице пашіло рум’янцем любовної жаги. Надворі була темна грозова ніч, лив дощ, буйний вітер гнув до землі кущі, шмагаючи ними забуту могилку нещасливої сільської дівчини — Марії Скалах.

А в убогій хатині в Матерницькому лісі сидів у цю годину при світлі соснової скіпки блідий, хмурий Мікулаш і думав про свою помсту.

14. Церемонія

На понеділок п’ятого серпня 1771 року припадало свято діви Марії Сніжної. Рано-вранці в околицях Находського замка загриміли мортири. Статечні міщани, поважно вистромивши з вікон голови й, глянувши на небо, мовляли: «Ти диви! Хто б то подумав!» — а тоді вбиралися в довгі святочні каптани й надягали трикутні капелюхи. Усі простували на гору, до замка. Схили замкової гори тоді були голі, лиш подекуди зеленіли на них кущі. Але того дня гора немов перемінилась і пишалася в строкатому уборі. Люд кишів довкола. Звечора багато хто нарікав, що гроза зіпсує свято, одначе до ранку небо проясніло, а природа після дощу наче обновилася. На синьому небі сяяло ясне сонце, і в його промінні іскрилися краплинки на листі й квітах. Цікавіших прикро вразило те, що біля замкової брами, звернутої до Находа, стоїть варта — два гайдуки — й нікого в двір не пускає.

У натовпі видно було й Мікулаша та Їржика Скалаків. Мікулаш прийшов у святному вбранні, яке носив ще колись на «Скелі». Його навіть упізнати важко було. Їржик був убраний як звичайно. Батько, бачачи, що цією дорогою вони до замка не дістануться, потяг сина за рукав, щоб ішов за ним. Обійшовши по пагорбу замок, вони опинились на західному схилі. Там на дорозі до замка було вельми людно; князівські урядовці шикували процесію. На чолі поставили чоту верхових у святочних строях, на худих сільських коненятах, убраних стрічками, за ними стала находська капела, за музиками цехові, потім дівчата-міщанки в білому, з вінками на головах, за тими — сільські дівчата, далі депутації міст Находа й Чеської Скалиці та містечок Упиці й Гронова, війти та коншели всіх сіл, що належали до володінь князя Пікколоміні. За ними товпився люд, пнучися краще розгледіти всю процесію, яку замикала знову ж таки чота верхівців-селян. Мікулаш зразу ж став шукати очима Рихетського. Той жваво розмовляв із сільськими війтами, котрі уважно прислухалися до його слів. Кожен війт тримав у руці ремінного нагая, вгорненого в білу хустинку. То було «право», знак війтівської влади. Мікулаш, відкликавши Рихетського вбік, попросив якось провести його на подвір’я замка.

— Та це неважко буде; ти, Мікулашу, сьогодні наче який війт або коншел. Ставай між нас.

— Зараз, тільки скажу дещо Їржикові.

Хлопець стояв оддалік і дивився на Лідку, котру щойно загледів. Вона була недалечко, але він не міг, та й не хотів пропихатися до неї, бо постеріг поблизу голову старого Балтазара. Нехай після свята зустрінеться з нею, думав він, а поки що милуватиметься здалеку. Яка ж гарна вона була! Біляві коси, проплетені кісниками, звивалися на тім’ї у вузол, сколотий шпилькою. Біле чоло було пов’язане рожевою стрічкою, кінці якої спадали на спину; тугі перса облягала вишивана шнурівка, дядечків дарунок з ліпших часів. На плечах сніжно-білої сорочки з коротенькими повними рукавцями червоніли банти-«крильця», біле скляне намисто стягував іззаду блакитний бант. Спідничка була зелена, облямована чорним, фартушок широкий; на ногах білі панчохи й низенькі черевички з опушкою.

Їржик обернувся, зачувши батьків голос. Попереду вже залунала музика, процесія зрушила з місця. Мікулаш, ухопивши сина за руку, квапливо заговорив, і Їржикові здалося, що голос його тремтить.

— Їржику, пам’ятай те, що пообіцяв мені вчора, не забувай ніколи. Як не повернусь увечері до Материнці, не жди мене, розумієш?..— Він хотів сказати ще щось, але натовп уже рушив за процесією. Мікулаш стис синові руку й став протискатися назад, між війти.

Здивований Їржик побачив, як батько ще раз обернувся, потім зник у натовпі. Але який він мав вигляд! Лице бліде, в очах якийсь чудний, тоскний вираз... Їржикові стало моторошно, він відчув: батько щось надумав. Хлопець вирішив стежити за ним, хотів пробратися ближче, але людський потік підхопив його. Лунала музика, вигуки й гомін юрми, віддалік гриміли мортири. Похід увійшов у браму, минув перше й друге подвір’я і спинився на третьому. Їржик весь час шукав очима батька, та марно.

Процесія стала півколом у третьому подвір’ї, звідки вели сходи побіля каплиці в маленький дворик під високою круглою вежею, яким ходили до замкових покоїв. Усі в третьому дворі не помістилися, частина мусила стояти в другому. Тиснява була страшенна, даремно слуги та кінна сторожа відпихали людей. Кожен хотів бачити князівську родину та гостей, як вони йтимуть до каплиці на урочисту відправу. Депутації міст і містечок та війтів з коншелами впустили через маленький дворик до замка. Сходи були застелені килимами, все кругом аж блищало, вбране запашним квітом. У коридорі біля залу, який нині називається залом Пікколоміні, чекали панські урядовці на чолі з управителем. Слуга в пишному уборі доповів, і депутація вступила до просторого залу, на стінах якого висіли портрети всіх визначних членів князівського роду. На узвишші в розкішному кріслі, оббитому червоним оксамитом, сидів молодий князь. Він щойно прийняв віншування вельможних гостей, а тепер прийшли піддані з присягою. Князь мав на голові білу перуку: з вузьких рукавів темно-синього гаптованого сріблом каптана виглядали мереживні манжети, шию обвивав білий шарф. На грудях, на довгому жовтому камзолі, теж шитому сріблом, біліло жабо. Вузькі панталони до колін, білі шовкові панчохи та черевики з срібними пряжками доповняли його туалет. При боці висіла коштовна шпага з золотим руків’ям. Вид молодого вродливого князя був трошечки блідий. Праворуч нього, трохи нижче, сидів королівський камергер, за його спиною стояв князів камердинер, тримаючи на червоній подушечці князівське жезло. По обидва боки сиділи півколом у пишних кріслах князеві родичі та високі гості.

Управитель, підступивши на чолі урядовців до князевого трону, тричі низько вклонився і виголосив вітальну промову, припоручаючи себе й своїх підлеглих ласці вельможного пана. Йосиф-Парілле милостиво кивнув головою, і урядовці відступили назад; управитель, одначе, лишився біля помосту. Потім, кланяючись, підійшли міщанські депутати, війти та коншели. Находський бургомістр у великій перуці чеською мовою прочитав від імені всіх місцевих управ довгу орацію, закінчивши її так:

— Маючи всю надію в бозі всемогутньому, що осіняє вельможних володарів наших благодаттю своєю, в щонайглибшій покорі молимо в нього для вашої високої ясної княжої милості утіхи серцю, доброго здоров’я повсякдень і божого благословення в усьому потомстві вашому й у неминущому цвіті добрих діл ваших і щиро зичимо, щоб славному роду княжому не було переводу, а ймення його славлене було від покоління до покоління по вік вічний. А смиренно того зичачи і приручаючи себе уклінно ласці та незмінній прихильності вашої високої ясної княжої милості, зостаємось вашої ясновельможної княжої милості вірні й покірні піддані.

Потім, поклавши «право» до ніг нового володаря, зложив перед ним від імені міщан присягу на «послух, вірність і покору». А управитель ім’ям князя знову віддав йому в руки «право».

Після бургомістра підійшли, низько вклоняючись, депутати Скалиці Чеської, Упиці й Гронова, а також і війти всіх сіл і, так само поклавши «право» до князевих ніг, зложили присягу не тільки на «послух, вірність і покору», а ще й на «підданство». Далі, одержавши з управителевих рук знаки своєї гідності, відійшли кланяючись назад.

Підвівся королівський камергер, узяв у камердинера князівське жезло й подав його князеві від імені її королівської величності, а тоді ступив кілька кроків уперед і вигукнув голосно:

— Віват Йозефус князь Пікколоміні!

Надворі засурмили сурми, від пострілів з мортир стрясалися шибки. Гості підвелися, урядовці, селяни й міщани тричі вигукнули: «Віват!» Знову залунали фанфари, загриміли мортири, подвір’ями замка, заглушаючи музику, покотився крик натовпу: «Віват! Віват!» У залі мовчав тільки Рихетський, та надворі Балтазар Уждян, що стояв недалеко від Лідки, хмурив чоло.

Їржик, сповнений нестерпно тоскного чекання, не зважав на вигуки й сам не кричав.

— Зараз вийдуть! — пробігло по людях.— Уже йдуть!

Піднявся новий гамір, крик, люди пхалися вперед, спиналися навшпиньки — хотіли бачити своїх гнобителів у всій пишноті. Аж от заграла знову музика, за мурами загриміли мортири, і люди загорлали:

— Віват! Слава!

На сходах показалося панство в дорогих гаптованих уборах: князь, королівський камергер, графи й барони, вельможні дами з високими напудрованими зачісками, в розкішних барвистих сукнях. Марно силкувалися гайдук зі слугами стримати натовп. Зчинилася штовханина. Князь, милостиво киваючи головою й усміхаючись людям, уже підходив до каплиці.

Ніхто не помітив, як зметнулася над ним чиясь рука, як блиснула в ній під сонцем криця. Та в цю ж мить розітнувся несамовитий зойк, потім знявся галас, переполох.

— Князя забито! Князь неживий! — побігло з уст в уста. Найбільша тиснява була біля каплиці, там наче вирувало розбурхане озеро.

Їржик, який спершу щосили пропихався вперед, зачувши ці слова, сполотнів. В голові у нього блискавкою сяйнули батькові слова, перед очима зринуло на мить його бліде обличчя з дивними, смутними очима.

— Пропустіть мене! — скрикнув він і став продиратись до каплиці, ліктями розпихаючи людей. Під дверима каплиці збилися купкою двораки та ловчі: посеред них виднілася висока постать у селянському вбранні. Там же стояв і вже знайомий нам камердинер молодого князя. Їржик, поглянувши туди, остовпів: то в’язали його батька! Віддалік панство обступило князя, котрого оглядав доктор Сілезіус. Дами вже виходили з каплиці, куди втекли були з переляку. На князеві не було навіть подряпини.

Камердинер, підійшовши до управителя, простяг йому довгого ножа.

— Осьде зброя того лайдака!

Мікулаш Скалак, не зважаючи на удари, що сипалися на нього, обернувся в той бік, звідки почув розпачливий вигук; але його сіпонули й потягли геть, б’ючи, штовхаючи та узиваючи всякими словами. Провівши через два двори, його затягли до третього, де була в’язниця для непокірних хлопів.

Як допіру слова: «Князя забито!» — так тепер розлетілось по натовпу ймення: «Скалак!» Почули його й Балтазар Уждян із Лідушкою.

— Мати божа! — глухо скрикнув драгун. — Лідко, йди звідси, почекаєш мене за брамою, а я тут подивлюся.— Він подався за людьми, але Лідка пішла не до брами, а слідом за ним. Сльози душили її.

— Скалак! Скалак! — гули навкруги.— Хотів князя забити! — Вже його схоплено!

Лідка згадала Їржикові слова. «Він, напевне він!» — думала вона.

Князь і більшість гостей повернулися в покої: ясновельможному треба було спочити. В каплиці, однак, лунала урочиста музика, священик із численним причтом правив месу і гучним голосом співав: «Те deum laudamus!»[34] — складаючи подяку за чудесне врятування вельможного пана.

Мікулаш Скалак, котрий усю дорогу до в’язниці мовчки терпів знущання панських посіпак, біля дверей, обернувшись до цікавого люду, що натовпився аж сюди, вигукнув на весь голос:

— Я вас визволити хтів!

Вид його був блідий, волосся розпатлане, одежа розхристана, пошарпана, на чолі червоніла кров.

Скам’янілі люди втупили повні подиву очі в змордованого чоловіка, схожого скорше на мученика, ніж на жорстокого вбивцю. Потім побачили, як до нього протискається молодий хлопчина, як він поривається доторкнутись до руки, що здійнялась на князя. Скалак нахилився був до хлопця, але його вже потягли далі. В чорному отворі дверей ще раз мигнуло бліде закривавлене обличчя, й двері зачинилися.

Їржик, упавши на коліна, заціпеніло дивився на окуті залізом дошки, що відгородили його від батька.

Хтось доторкнувся до юнакового плеча, та він не оглянувся.

— Їржику! — почувся ззаду тихий голос. Уждян підвів його. Поруч стояла, плачучи, Лідушка.

Балтазар вивів його за браму, на дорогу, де вранці збиралася процесія. При дорозі був гайочок; туди й завів юнака старий драгун. Їржик повалився на мох, закривши руками обличчя. Уждян понурий стояв над ним. Лідушка повними сліз очима дивилася на свого милого.

Балтазар став умовляти Їржика йти до них, на «Скелю», та той ніби не чув. Несподівано він зірвався на рівні ноги й погрозив кулаком у той бік, де виднілася стара замкова вежа. Лице юнака було бліде, але очі палали страшним вогнем; і незчувся Балтазар, як він рвонувся бігти й зник з очей. Марно старий біг за ним, марно гукав хлопця. Похмурий, зажурений, рушив він додому... За ним ішла смутна Лідушка.

15. Суд

Злощасний день минув, настала ніч. Біля західної брами Находського замка, там, де чорніли в мурі темничні віконця, в порослому травою замковому рові сидів під самим муром Їржик. Правою рукою він спирався на землю, непокрита голова поникла йому на груди. Ніч була ясна та тиха, над лісом стояв яскравий місяць, по всьому неосяжному небосхилу сяяли зорі.

У тиші літньої ночі лунала музика; в замку грали менуета. Їржик був у якійсь нестямі. Він дивився вгору, на загратоване віконце, але бачив тільки відблиск місяця на чорних гратах.

— Тату! Тату! — покликав хлопець півголосом, бо за брамою чулися кроки вартівника. Та відповіді не було. З замка долинали солодкі звуки менуета. Панство там танцює, веселиться, піднімає келихи за здоров’я врятованого князя...

Їржик звів очі до зоряного неба. В його мозку зродилася в цю мить та сама думка, що вразила його батька, коли вони збиралися втікати зі «Скелі». О, якби хоч раз іще побачити тата! Що з ним зроблять? Який йому буде присуд? Їржик чув, що люди гомонять: смерть...

Князь колись зазіхнув, мов грабіжник, на його тітку, і Марія згинула; а якби батько поскаржився на князя, його самого, напевне, покарали б за ту скаргу. Сьогодні він вирішив скарати князя сам, за себе й за знедолених людей — і от говорять: смерть...

«Пам’ятай!» — сказав йому батько. Тепер він зрозумів. О, він пам’ятатиме! І не тільки він! Їржик підвів голову. Вид його був блідий, лиш очі палали, мов у гарячці. Він знову поглянув на зоряне небо, на сонний край. Нема закону, нема справедливості, але буде справедлива помста!

А в замку гриміла музика — веселий, буйний туш.

Грайте, танцюйте! А він лежить тут у рову, мов жалюгідний черв’як, і плаче біля грат, за якими сидить його рідний змучений батько... Перед Їржиком знову зринуло бліде, закривавлене обличчя. Хлопець стис кулаки. Його татка судитимуть, засудять! Їржик затулив руками обличчя і впав на вогку траву.

Цілу ніч, повну муки, не склепив він очей. У такі години народжуються грізні думки.

Другого дня Мікулаша привели до канцелярії. Про вчорашню подію написали докладного протокола; згадали в ньому й про давню провину Скалака, грунтуючись переважно на свідченні (певна річ, кривому) камердинера. Мікулаш відповідав коротко, спокійно. Він не відмагався, що хотів забити князя. Його зв’язали, посадили на воза й повезли до Градця-на-Лабі, до крайового суду. Камердинер теж супроводив в’язня.

За Находом на шлях раптом вибіг бідно вбраний хлопчина.

— Їржику! — зворушено гукнув Мікулаш. Син побіг за возом. Камердинер, спинивши свого коня, звелів спинитись і возієві.

— Це щеня з того самого чортового кубла. Стій, хлопче! Зв’яжіть його й посадіть на воза!

В Градці батька розлучили з сином. Мікулаш Скалак був спокійний, здавалося, що йому до всього байдуже, що він отупів. Для цього світу він був уже мертвий, тільки думка про сина хвилювала його. Довгих допитів з ним не провадили, бо він не міг, та й не пробував відмагатися, тільки сина свого ревно боронив, твердячи, що Їржик не причетний ні до чого. Судді й самі скоро пересвідчились у цьому.

Нарешті оголосили вирок. У ньому дуже докладно говорилося про все; зазначалося, що Мікулаш Скалак колись уже здіймав руку на князя, і це обтяжувало його провину, як і те, що він важив на життя свого пана. Далі називалися статті, які він переступив, головним чином стаття 73-я «Constitutionis Criminalis Theresianae»[35]. А за все те, говорилося у вироку, його присуджено до шибениці.

Мікулаш, вислухавши це, тільки ледве помітно здригнувся: Їржик пополотнів і осів на лаву. Мікулаша відвели до в’язниці, а сина випустили на волю. Він не хотів іти, просив, щоб лишили з батьком. Та його вивели.

Прийшов смуток і на «Скелю». До гірського села вже долетіла звістка з крайового міста, що Мікулаша Скалака за бунтівництво й замах на життя князя засуджено до страти.

— І чом я тоді не дав Мікулашеві задушити того лакузу, сучого сина... — сказав зажурений Балтазар Уждян, ляснувши себе по чолі.

Дідка гірко ридала.

Балтазар скрізь розпитувався, коли відбудеться страта. Дізнавшись про це напередодні її, він зав’язав у хустинку буханець хліба, взяв ціпок і вирушив до Градця. Бартоньова, правда, не пускала його, та Дідка намовляла йти.

— Дурна бабська балачка! Піду: як-таки лишити хлопця самотнього! Він же там, сердега, один як билинка в полі.— І пішов.

А Їржик висиджував довгі, тоскні дні під палючим сонцем на сходах судової кам’яниці. Худий, бідно вбраний сільський парубійко привертав до себе увагу; люди, що бачили його ще на суді, знали, хто він такий, і співчували йому. Синівська відданість зворушила багатьох. Зрештою й судовики зласкавились над ним і стали щодня на часинку пускати до батька. Страшні, тужні були ті хвилини останніх їхніх зустрічей у темній в’язниці.

Єдиним просвітком у цьому мороку була одна думка, що зродилася в Їржиковій голові. Коли хлопець тихенько розповів батькові про неї, смутне обличчя Скалака трохи проясніло.

Нарешті з столиці прийшло схвалення вироку й було призначено день страти.

Настав фатальний ранок. До в’язниці зійшлося все місто й незліченні юрми людей з околишніх сіл — глядачі страшної вистави. На майдані судовий возний оголосив, що «в разі, коли трапилась би під час екзекуції та чи інша неполадка, приміром урвався б мотуз абощо, то щоб ніхто під страхом смерті не смів здіймати руки на ката чи його підручних, а тим паче на стратенця чи суддів, або ж чинити будь-який бешкет».

Балтазар Уждян протовпився до самих воріт суду.

— Мікулашу! — гукнув він до засудженого, коли того вивели. — Мікулашу, про Їржика не турбуйся! — швидко додав старий драгун.

Повний вдячності погляд був йому відповіддю. Стратенця посадили на двоколісний повіз і повезли за місто.

Приїхали до шибениці. З міста долинав похоронний дзвін. Зійшовши на риштовання під шибеницею, Мікулаш глянув на поміст, де сиділи судді, й побачив коло Них князевого камердинера. Стратенець мимоволі стис кулаки й рвонувся до нього.

— Отой-о зі своїм паном убили мою сестру й батька і далі вбивають людей!..

Почувся квапливий наказ, і барабанний гуркіт заглушив слова Мікулаша Скалака. Панський слуга почервонів і спантеличено відступив за спини суддів.

Їржик, заломивши руки, дивився на батька. Тоді одвернувся й сховав обличчя на грудях у старого драгуна. Той повів нещасного хлопця геть. Гриміли барабани, жалібний дзвін затихав. Серце Мікулаша Скалака спинилося назавжди.

Військову варту одвели, судді й глядачі розійшлися, страшна містина збезлюдніла.

Зайшло сонце, настав тихий літній вечір. На шибениці, біля якої ходив вартовий, гойдався труп Мікулаша Скалака, людини з «бунтівничого» роду. А останній у цьому роду сидів на землі віддаля. Надаремно вмовляв Балтазар Уждян Їржика йти з ним додому; син хотів бачити, як ховатимуть батька. Він пообіцяв, що прийде на «Скелю».

На третій день надвечір кат зняв тіло страченого. В гайку поблизу викопали могилу, і там під тінистими деревами поховав останній Скалак свого нещасливого батька.

Смеркалося. Блимали перші зорі. Шумів гай.