Скалаки

1. Вечоріє

Лідка раз по раз вибігала за ворота виглядати: того дня мав вернутися дядечко Балтазар. Сонце сховалося за темний ліс, а він так і не прийшов. Важко, тривожно було на серці в Дідки: вона сподівалася, що дядечко приведе Їржика, а він і сам не вертався, нікому було й розповісти. Дівчина лягла, але їй не спалося.

Пізно вночі у ворота хтось затарабанив. Поки прочумалась бабуся та встав Ванек, Лідушка була вже надворі.

— Хто там?

— Я! — почувся Балтазарів голос.

Лідка швиденько відчинила. Дядечко був сам. У світлиці вже чекали Ванєк і Бартоньова. Злагодили йому повечеряти. Бачачи, як не терпиться їм розпитати його, він при світлі скіпки стисло розповів усе. Бартоньова й Лідка заплакали. Ванєк сидів мовчки, понуривши голову. Потім спитав:

— А як той хлопець?

— Зостався біля батька. Хоче його поховати.

Минув день, і другий, і третій, а Їржик не приходив; минув і тиждень, і другий, а про сина нещасливого Мікулаша не було й чутки. Де не розпитував Салакварда, ніхто не бачив хлопця. Усі жаліли Скалаків, а надто сердешного батька. Ті слова, що їх Мікулаш на подвір’ї замку кинув у натовп: «Я вас визволити хтів!» — летіли од села до села, тлумачено їх на всякий лад, але зрештою всі погоджувалися, що Скалак був нещасною жертвою, що він хотів народові добра. Лиш тепер багато кому стало зрозумілим те, що говорив колись небіжчик, мандруючи по селах. Правду казав... І не одна голова нині замислювалася над Мікулашевою радою. А потім іще почули люди, як одважно він умирав, що сказав уже під шибеницею камердинерові та панам. Балтазар розповів це у себе в селі, а звідти його оповідання розлетілося по всьому околотку. Куди б він не прийшов, усюди мусив розповідати і завжди робив це без довгого припрохування, відводячи душу крутими словами, по-драгунському.

— Якби кожен був Мікулашем Скалаком, хіба б докотились ми до отакого! А той псюра, той лакуза панський...— гомоніли люди.

Ненависть до камердинера ще зросла, коли стало відомо, як його винагороджено. Настановили його економом Плговського фільварку, а до того ж сам пан управитель віддав за нього дочку, справивши бучне весілля.

По всій Находщині оповідали, що Рихетський із Ртині, котрий умів говорити з панами, просив аудієнції в королівського камергера з Відня, аби той пан замовив слово перед цісаревою за змучений люд. Рихетський склав зворушливу супліку, та надаремно, його не пустили до камергера, князь не дозволив.

Дивно вітали находські підданці нового володаря:

— Ото буде пан, хай бог милує! І почалося гарно, а яка буде нам полегкість, видно вже з того, що він і Рихетського не допустив ані до того двірського пана, ані до себе.

— О, вони обоє рябоє, і князь, і той паскуда, новий оконом. Крий боже! Ото буде роботи дозорцям! То вже цюпа, канчук та диби не гулятимуть!..— Отакі розмови точилися поміж людьми.

Князь не допустив до себе Рихетського, бо був вельми розгніваний на бунтівливих хлопів. Молодій княгині не довелося довго вмовляти його залишити цей похмурий замок, де й життя його не було в безпеці; раніше, ніж звичайно, він поїхав до Відня.

Настала зима, смутна та страшна пора, а надто для мешканців оддалених гірських сіл та хуторів Находської округи. Тої зими багато бідаків згадували небіжчика Мікулаша Скалака та його слова.

На «Скелі» теж було невесело. Старий Салакварда вже не сперечався з Ванєком про переваги кінноти. Щодня, стоячи в стайні біля схудлої Медушки, він зітхав:

— Ох, конячко моя золота! От бачиш, у війську ліпше було, Медушко! — І гладив вірне створіння.

2. На «Скелю» прийшла панщина

Сніг розтав. По околиці ходили різні чутки про допомогу, та ніяк не справджувалися. Злигодням не видно було кінця.

Небо проясніло, в чистому повітрі знову задзвеніли жайворонки; дерева та кущі на кручі над вільшником уже вбиралися в нові шати. Тільки до Лідущиного серця не завітала весна; не співала вона, як бувало, стоячи на скелі над річкою, веселої веснянки. Коли вперше спускалася стежечкою до покинутої хижки, сльози душили її. Колись вона сиділа тут така щаслива, мугикала собі любу пісеньку, слухаючи шелест дерев та звуки цимбалів. Не стало Їржика, й усе потемніло, зів’яло. Цілу зиму Лідушка не чула про нього; тепер настала весна, ластівки вже ліпили під стріхою хижки свої гнізда, а він не приходив. Обіцяв, що прийде, і не прийшов. Може, з ним що скоїлося? Щось стискало їй отут серце, і вона побігла додому. Там біля воріт стояв дядечко Балтазар і дивився вслід панському дозорцеві, що віддалявся шляхом.

— Якого їм дідька треба? Навряд щоб щось хороше,— бурчав драгун.

І не помилився.

Другого дня перед полуднем він уже виходив з канцелярії від пана управителя. Вхопивши ціпок, якого, входячи, поставив біля дверей, він судорожно стис його в руці й ледве стримався, щоб не погрозитись ним. Вид і шия старого драгуна налилися кров’ю од гніву, очі горіли. В кінці коридора він спинився, обернувшись, грізно поглянув на двері канцелярії й тільки тоді натяг на сиву голову кучму і побіг сходами вниз.

— Гей, куме Салаквардо, куди це так поспішаємо?

Балтазар, побачивши Рихетського, зупинився.

— Ет, утікаю, щоб не плюнути ненароком отим у пики! — Він кивнув головою в бік канцелярії.

— Тихше, не так шпарко, пане-брате, бо тут і стіни мають вуха. Але я маю до вас справу; може, почекаєте, поки я сходжу до управителя?

— Чому ні! — Й Балтазар побіг униз.

Ртинський війт пішов до канцелярії, а Уждян, чорніший од хмари, ходив по двору. Нівлт повернувся не скоро.

— Ну, так що там з вами сталося?

— Ет, ходімо звідси, мене тут у цьому панському кублі душить усе, нехай у полі розповім.

Коли замок уже лишився за спиною, старий драгун почав розповідати; з його різких рухів видно було, що він знову розпалився.

— Мене на сьогодні викликано, до управителя. Прийшов я вчасно, але чекати мусив добру годину, поки він зволив згадати про мене. Закликали мене до канцелярії. Сидить він там із писарем, знаєте, з отим худим, косооким. Той починає: «Ти Балтазар Уждян?» — «Я»,— кажу. «Ти дістав у 1763 році з ласки милостивого князя садибу в Ж., звану «Скелею»? Я мовчу, мене оте «з ласки» заїло. Гарна ласка! А той гугнявий каламар знову питає, вже з серцем: «Дістав чи ні?» Я кивнув головою. Він як визвіриться: «Ти, мурмило репане! Говорити не вмієш, чи що?» А управитель слухає та, бачачи, що писарчук сердиться, й сам озлився: «Ти, лайдаче!» Він же по-нашому більш нічого й не вміє. Стонадцять чортів, як мене за печінки взяло! На мене, старого драгуна, отак кричати! — Салакварда сплюнув.

— А далі що ж? — допитувався Рихетський.

— Та, одно слово, той перодряп ознаймив мені від імені пана управителя, що... що я мушу виходити на панщину.

Балтазар зупинився. Рихетський запитливо глянув на нього.

— Ви ж знаєте, пане-брате,— почав знову Уждян,— що як мені наділили це господарство, то звільнили від панщини й усіх повинностей, опріч податку, на десять років. А тепер обкрадають мене на два роки, та ще й мушу починати в найтяжчий час, у таке лихоліття, коли й сам уже заборгувався кругом.

— А ви ж їм що?

— А я кажу, умова була не така, нехай пан управитель буде ласкав пригадати, що обіцяв мені пільгу до тисяча сімсот сімдесят четвертого року, а зараз тільки сімдесят другий. Писар витлумачив те йому, а тоді на мене як напуститься, де в мене, мовляв, папір, та щоб я йому чорним по білому показав, та що це буцім сам князь так звелів. Я йому кажу, що мені на словах пообіцяли, то я й повірив; а він тоді кричить на мене: «Стара шельма, шахрай!» Стонадцять чортів, я з тої злості забув, де я, та як бовкну навпростець: бачу, мовляв, що вони б і на папір не зважили. Ех, побачили б ви, що там зчинилося! Писар грозить, що дозорця покличе, управитель кричить: «Лайдак!» Тоді показали мені на двері, а завтра вже мушу вийти до Плговського фільварку.— Старий драгун глибоко зітхнув.

— Шкода мені вас, пане-брате, бігме, шкода, але нема ради. Що ви їм удієте? Але, може, якось... бачте, тепер і вас зачепило, самі знаєте, така скрізь нужда, голод, та дорожнеча, та хороби; люди ж мруть як мухи. А тут іще й панщина... Панів шкода й просити. Є в мене одна думка, але хотілося спершу з кількома розумними краянами порадитись. Я вже казав декому, і всі обіцяли прийти: з Батньовиць, із Слатіни, з Червеної Гури, з Жернова, із Студниць, із Славікова; приходьте й ви з вашим війтом у неділю до мене на рихту, поговоримо. Пани нам не помагають і не поможуть, мусимо самі собі зарадити.

— А яка в вас думка?

— Почекайте, хай потім скажу.

— Ет, найліпше було б рушити на отих та...— Старий драгун обернувся до замка й посварився важким кулаком.

— Поспіх тільки шкодить; це нам лишається аж наостанок. То прийдете?

— Аякже! І війта приведу.

Іще трохи вони йшли разом, а на роздоріжжі стисли один одному руки й кожен звернув до свого села.

Незвичайні думки вирували в сивій голові старого драгуна. Ще колись у війську йому траплялося розмовляти про відносини між кріпаками й панами, але тоді він вірив, що все так і має бути, як є; ставши ж сам хліборобом, він спізнав хлопську недолю й несправедливість панів, котрих зненавидів за кривду, завдану Скалакам. А тепер Уждян позбувся й решток поваги та доброї думки про своїх володарів. Отак-то вони дотримують слова! За віщо вчинили з ним так? Тепер він би вже не став стримувати Мікулаша, як того зимового вечора на «Скелі».

Того дня Балтазар удома був надзвичай сердитий.

— Це ще не все, вони ще з чимсь до мене присікаються! — бурчав він.— Але нехай спробують! — додав загрозливо.

Другого дня рано-вранці, коли Ванєк запрягав воза їхати на панщину, Балтазар сидів за столом, підперши сиву голову мозолястою рукою. Ванєк виїхав із двору повільно, невесело, навіть батогом не ляснув.

3. На рихті

Навпроти церкви у селі Ртині стоїть величенька садиба, відома в околиці під назвою «рихти». То було вольне господарство, власник якого не відбував панщини й користувався різними пільгами та привілеями, потвердженими востаннє королем Їржі Подєбрадським. Там жили спадкові війти, котрі мали право шинкувати. На святого Яна та на храмове свято їм дозволялося купувати пиво де завгодно, іншої ж пори — тільки в упицькій броварні.

За тих часів рихта була велика рублена будівля, поставлена чолом до шляху, що звивистою стрічкою збігав із узгір’я до села. Висока солом’яна стріха здіймалась угору двома шпилями, між якими лежав жолоб для дощової води. На дощечці під пристрішком було чітко вирізьблено ймення того, хто збудував цю хату, а далі — віршик духовного змісту. Довкола великого подвір’я, обставленого господарськими будівлями, шуміли гіллясті липи. Через дорогу на пагорбку стояла церковця, а біля неї височіла рублена дзвіниця на круглому кам’яному підмурівку.

Рихта була пам’яткою колишньої вольності. Віддавна жили там Нівлти-Рихетські; тепер на ній хазяйнував Антонін Нівлт, котрий так прагнув порятувати люд у біді. Хоч йому й не допікали нужда та панщина, неволя не давила його, однак він день і ніч думав, як зарадити лиху.

В домовлену неділю на рихту зійшлися запрошені — найповажніші люди з околишніх сіл. При великій світлиці з небіленими стінами й старосвітніми меблями була хатина, в ній і зібралися на раду селяни. Обличчя їхні, здебільшого змарнілі, зморшкуваті, були невеселі. Поруч Рихетського сидів Балтазар Уждян. З ним прийшла й Лідушка: старий хотів якось розважити зажурену дівчину. Перш ніж зайти до товариства, він звів її з дочкою Рихетського, трохи меншою од Лідки. Челядь і дівчата пішли в церкву до ранньої вечерні, чоловіки зачинились у хатині. В великій світлиці сиділа сама господиня. Надворі був ясний весняний день, липи тихенько шелестіли, та зрідка долітали з церкви приглушені звуки органа. З хатини чутно було гомін — спершу тільки голос Рихетського, потім Уждяна, а далі й інших.

У церкві на пагорку Лідка, стоячи навколішках, повторювала за священиком слова літанії. Заграв орган, люди заспівали, а Лідка все молилася за того, хто, може, колись бував тут із своїм батьком. Відправа скінчилась, люди почали виходити. Лідка підвелася, лиш коли її покликала Барушка Рихетська. За дверима вони зупинились: там стовпилися люди, тісним колом обступивши когось. Крізь галас чути було регіт та окремі слова цікавих глядачів. Дівчата протиснулися до середини й побачили чоловіка, що зібрав біля себе такий гурт. На ньому була нужденна, латана-перелатана одіж, при лівому боці висіла химерна стара торба. Капелюх на чорних кучерях був весь обвішаний всілякими цяцьками, яскравими образками, клаптиками, стрічечками, обтиканий пір’ям. Лідка, зачувши голос цієї прояви, похолола.

— Божевільний! Так він, сердега, знавіснів! — чула дівчина круг себе. Дивак поки що стояв до неї спиною.— Ви послухайте, послухайте! Чули ви таке?

— Таж бога немає вдома, він забув про вас! Ха-ха-ха! Забув, а ви його шукаєте. Він у березняку сховався, а ви його шукаєте! Стривайте! Гей, ти, чорнява, чуєш? От буде скоро храм, так приїде пан управитель, і пан писар з ним; отоді ми їх почастуємо! Спіймаємо в лісі зайчика, а вам зостануться сколотини. Приходьте лиш до нас, у нас є всього досхочу. Я ваш голод прожену, а живу як у замку!

Лідка, тремтячи, пропхалася далі, щоб побачити обличчя божевільного.

— Гей, чого посмутилися! Панове музики, вріжте но веселої! — Метнувшись до статуї, що стояла недалечко перед цвинтарною брамою, він схопив із землі цимбали й сів на підніжжя.

Їржик! Лідка збіліла, як стіна, очі її безтямно дивились на нещасного. А він, поклавши цимбали на коліна, вдарив по струнах і заспівав:

— Ух, дощечка![36] Танцюйте, хлопці, танцюйте, дівчата! — І завів нової:

У натовпі розітнулося гірке ридання й розпачливий зойк:

— Їржику!

Всі здивовано повернули голови до Лідки. Спершу в неї кров захолола в жилах, серце завмерло від жаху, тепер біль прорвався голосним плачем.

Їржик схопився, швидко ступив кілька кроків до неї, та раптово спинився і втупив у дівчину очі. Його худе обличчя на мить поблідло. Потім він обвів натовп застиглим поглядом, від якого всім аж моторошно стало, повільно підійшов до дівчини й простяг їй руку.

— Хай тебе бог утішить у твоєму горі, сестрице. Я теж недавно справив похорон. — Він прикипів очима до Лідки, котра й не доторкнулася до його простягненої руки.

— Сердега, думає, що й у неї хтось помер, як у нього. Він же бачив, як вішали батька. І не диво, що збожеволів,— гомоніли кругом.

— Їржику, ти хіба не впізнаєш мене? — спитала в розпачі Лідка, дивлячись повними сліз очима на молодого Скалака.

— Я теж справив похорон, а в могилу кинув розмарин. Тільки ніхто того не бачив, і пани теж, а то були б украли. О, цього року буде великий крадіж, обберуть вас до нитки, а тоді в замку бавитимуться музикою, а ви ходитимете один до одного на похорон.

Голос йому зірвався. Піднявши цимбали, він подався геть. Люди боязко розступилися перед божевільним. Скалак побіг просто на рихту; над головою в нього маяло пір’я та стьожечки, вітер розвівав з-під капелюха чорні кучері.

— Бідолаха! — жаліли його люди.— А все це на совісті у панів.

— Та хіба тільки це!

— То кіт із замка одібрав йому розум.

— Їсть сметанку, а ми голодуємо...

— Хоч і божевільні речі, а правда в них є.

— Бог над ним тепер суддя!..

— Де ж він досі був?..

— Мабуть, у березняку.

— Та напевне... Або ж блукав десь світами. Од самої страти його тут не бачили.

— Крий боже, пане-брате, яка біда...

Смутно киваючи головами, люди розходились. Перед церквою стало тихо, мов на ближньому цвинтарі. Лідка й досі стояла, як скам’яніла. Оце-то зустріч! Так довго сумувала за ним, а він, бач, розум стратив, знавіснів з горя.

Барушка повела її додому; Лідка йшла й не бачила нічого, рясні сльози котилися в неї по щоках.

У хатині на рихті тим часом розгорілася суперечка. Почалась розмова зі скарг; кожен розповідав, як він заборгувався, та які злидні в нього вдома й в усьому селі, та що люди мруть з голоду й хвороб.

— Отаке, люди добрі, діється у вас, таке ж саме й у нас,— сказав Рихетський.— Куди не глянь — там біда, а там іще більша. Якщо так і далі буде, пропадемо всі або ж почнемо грабувати та вбивати один одного. Для того ми й зійшлися, щоб порадитись, як біду перебути. Треба знайти поміч, негайно. Тільки де?..

— Самі собі ми помогти не спроможні.

— Хіба що пан...

Люди непевно перезирнулись. Уждян зневажливо осміхнувся:

— Що ж, спробуйте до пана...

— Я вже просився, щоб вислухали мене, самі ж знаєте,— докинув Рихетський.— Не допустили...

— Ну то порадь, господарю, ти серед нас наймудріший.

Рихетський виклав свою думку.

— Потрібен припас — збіжжя, борошно, і то негайно. Грошей треба, а також зменшити...

— Панщину! — докінчило за нього кілька голосів.

— Воно то так, та чи пани погодяться...

— А хіба над панами вже й нема нікого? — спитав Рихетський.— А двір, а цісар?

Мало не всі зчудовано вирячили очі.

— Та ви що, пане-брате! — мовив один нарешті.

— Не знаю, не знаю,— похитав головою другий.

Більшість не схвалила думки Рихетського, як він сподівався, бо вона була протизаконна. Коли кріпак мав яку-небудь скаргу, він повинен був подати її своєму панові й чекати на відповідь два тижні, якщо ж пана не було вдома — шість тижнів. Не вдовольнившись пайовою ухвалою, він міг скаржитись крайовій владі, далі губерніальній[37] і аж потім монархові. Хто перескочив би через котру-небудь інстанцію і вдався зразу до Відня, того чекала судова кара.

«Підданим дозволяється належним ладом подавати скарги в писемному вигляді, складені людиною тямущою, і складачеві скарги за те не належиться ніякої покути. Коли ж би виявилося, що скарга та неслушна й неправдива, то і скаржник і складач підлягають тяжкій карі (тілесній і на горло). На кожній писемній супліці складач її має бути пойменований і власною рукою підписаний». Таке правило було чинне за тих часів.

Більшість присутніх, боячись кари, вважала, що треба спробувати ще раз звернутися до князя. Розмова пожвавішала, кожен міркував по-своєму, дехто й зовсім зводив мову на стороннє. Найбільш заперечував проти депутації до Відня Ржегак із Слатіни. Натомість старий драгун твердо стояв за Рихетського:

— Ідіть, ідіть до пана, виженуть вас, як собак, а то й у глибку вкинуть, яко бунтівників. Ідіть, просіть, плачте, то й побачите. До двора можна поскаржитись, цісарева має добре серце, я знаю, ще як у війську служив...

— Ну то й що,— впав йому в річ Ржегак,— думаєте, так вам зразу сядуть та почнуть мільйони роздавати? А за два тижні не помремо, зате будемо безпечні...

— Та ви звісно, вам що, на своєму господарстві...

— Ну й що? Думаєте, я не знаю, чого ви так завзялись?

— А чого? — Салакварда схопився з місця.

Рихетський почав утихомирювати Уждяна й Ржегака; знявся гамір, так що ніхто не почув війтишиного голосу. Двері хатини відчинилися, й на порозі став Їржик. Його розцяцькований капелюх був збитий на потилицю, цимбали він приставив до одвірка. За спиною його стояла спантеличена війтиха, котра не зуміла затримати хлопця. Галас одразу стих, усі з подивом витріщились на молодого Скалака.

— Чого тобі треба? — грубо спитав найближчий.

Їржик низько схилився перед ним.

— Уклінно цілую ручку, пане управителю!

Дехто засміявся, інші зачудовано дивилися на юнака. Уждян і Рихетський стали навшпиньки, щоб через голови інших розглядіти дивну прояву.

— Пане управителю, дозвольте мені прочитати вашій мості невеличку супліку. Бо я зовсім пропадаю...

— Божевільний... Хто він такий?

— Мати божа, це Скалак! — скрикнув Салакварда; старий драгун увесь здригнувся, впізнавши хлопця.

Тепер уже селяни зрозуміли, хто це; ім’я те було відоме всім.

— Мікулашів син,— загомоніли в хатині, співчутливо або з цікавістю дивлячись на Їржика, котрий щось шукав у кишенях своєї нужденної лахманини. Зрештою він витяг пожмаканий аркушик. Балтазар, отямившись, підійшов до нього й поклав йому руку на плече.

— Їржику, що з тобою сталося? Де ти пропадав так довго?

Їржик втупив у нього очі й, мляво всміхнувшись, промовив:

— Уклінно прошу, я здалеку, мені ще треба сьогодні додому вернутись. Дозвольте прочитати супліку.

Балтазар спохмурнів.

— Їржику, а мене ти знаєш? — спитав Рихетський.

— Ви були в Градці, як там дзвонили на похорон.

— Це він усе про батька. Он чого він...

— Ну, прочитай нам свою супліку.

Їржик усміхнувся, але той усміх краяв серце Уждянові. Хлопець почав читати:

— «Високородний, вельмишановний пане управителю Находських маєтків!

Даруйте нам милостиво, що ми зважилися турбувати вас своїм нікчемним писанням. Б’ємо чолом вам і просимо вас уклінно бога милосердного ради помогти нам у нашій біді».

Далі в тому проханні списувалася скрута двох селянських родин, які, терплячи велику нужду та голод, неспроможні були виконати свої підданські повинності й просили, щоб їхні господарства було передано комусь іншому, бо інакше, писали вони, їм доведеться покинути все напризволяще.

— «До стіп ваших припадаючи, просимо такої вашої ласки, щоб ви над нами змилостивились та помогли нам. А ми за те будемо й самі, й зі своїми жінками та діточками і встаючи, й лягаючи вас у своїх негідних молитвах поминати, щоб вам бог всемогутній дав здоров’я, й добра всякого, і довгого панування із усім вашим родом, а на тому світі жизнь вічну дарував».

— Я знаю цю супліку! — вигукнув Мітіска з Ліпого.— То наші, Матєна і Гаєк, попросили їм написати.

— І подавали її? — спитав Рихетський.

— Авжеж; але нічого не вийшло. Матєна й досі сидить. Кажуть, бовкнув там щось у канцелярії, так його й...

— От вам, люди добрі, чуєте? Просіть, канючте, пишіть супліки, як оця-от, а що випросите? — мовив Рихетський.

Їржик зі своїм папірцем у руці стояв біля дверей мовчки, дивлячись у землю. На хвилину всі, опріч Уждяна, забули про нього.

— Хочете іще йти просити до замка? Щодо мене, то я й кроку не ступлю туди; знаю, що все це на вітер.

Війтова партія зросла, нерішучі пристали до більшості, так що врешті й Ржегак нехотя махнув рукою:

— Про мене, хай і так.

— А хто піде до Відня?

— Рихетський! — закричали всі.

— Піду, люди добрі, але не сам, треба ще хоча б двох чоловік.

— Салакварда нехай іде, то хлоп бувалий!

Балтазар тільки головою кивнув. Стали радитися про третього: Їржик тим часом стояв, похнюпивши голову, і лиш зрідка несміливо зиркав на людей. Нарешті ухвалили, що третім піде Бартонь із Слатіни. Ржегак іти не погодився.

— Люди добрі, треба ж подати цісареві й щось писане,— зауважив Рихетський,— Якусь супліку. Хто її напише?

— Ти! Ти! Ви! — закричали всі навперебій.

— Цісареві? — озвався зненацька Їржик Скалак.— Так його, кажуть, уже давно вдома немає. Будьте ласкаві, вітайте його, перекажіть, що я живий-здоровий. От куплю іще Градець і пошлю йому гостинця. Осьде, ха-ха-ха! — І витяг з кишені шмат чорного, спеченого з тирси, кори й висівок глевтяка.

— Ось наша супліка! — вигукнув Балтазар Уждян, вихопивши в нього хліб і піднявши його над головою.— Оце ми й подамо цісареві, нехай пересвідчиться!

Схвальний гомін покрив його слова, всі радо погодилися подати таку супліку. Всі тепер повернулися до Їржика, на котрого проникливим оком дивився Рихетський.

Молодому Скалакові набігла на уста бліда усмішка, й він швидко, монотонно забубонів:

— Князь хоче Марію брати, але я мушу перш іще Градець купити, і Прагу, й Відень, а тоді перекладу піч та запхну в неї його боярина, отого камердина, хай співає весільної:

тихенько заспівав він.

Всі притихли. Балтазар, забувшись, підняв руку покрутити давно зголеного вуса й зітхнув.

Із великої світлиці почулося ридання. На стільчику біля печі сиділа Лідка, закривши лице руками, Їржик здригнувся.

— Їржику, підеш зі мною? — спитав нараз Уждян.

— Хай уже як казання скінчиться. Гей, ви що, не бачите? — скрикнув хлопець несподівано й показав пальцем у вікно.— Ха-ха-ха, падайте ниць, бовдуряки! Чого стоїте? Онде він, онде! — Вхопивши цимбали, він метнувся надвір, не чуючи, як гукає його Лідка.

Шляхом їхала коляска, запряжена двома вороними кіньми. В ній сидів пан економ Плговського фільварку, колишній камердинер, із своєю панією, а позаду їхав верхи пан писар. Селяни бачили, як Їржик вибіг на шлях, чули, як він ударив у струни й щось заспівав: потім хлопець побіг шляхом навздогін за панами.

4. «Сільський отченаш»[38]

Ухвалили так, як і хотів Рихетський: за кілька днів мала вирушити депутація до Відня, до цісаревої, просити негайної помочі від голоду та злиднів і полегшення панщинного тягаря.

Стовпившись біля вікон, селяни дивилися вслід Їржикові. Коли він зник з очей, усі зійшлись у великій світлиці й заговорили з жалем про юнака та про всю родину Скалаків, спостигнуту такою лихою долею. Всі дивувалися — звідки він міг узятись? Адже від того дня, як страчено Мікулаша Скалака, про хлопця не було ні слуху ні духу.

Аж надвечір розійшлася селянська рада. Салакварда пішов останній. Жалісливо дивився він на Лідку, що з червоними від сліз очима збиралася додому. Старому драгунові, мало досвідченому в справах серця, аж тепер розвиднілося в голові. «От чого вона бувала така невесела! — подумав він.— Бідолашечка! Я привів її сюди розважитись, а тут маєш — вона його кохає, а він збожеволів». Зморшкувате обличчя старого вельми посмутніло.

Рихетський закликав його до хатини.

— Куме Уждяне, що ви думаєте про Скалака? — тихенько спитав він.

Балтазар сумно глянув на нього.

— А що ж тут думати... Шкода хлопця...

— Так ви гадаєте, що він справді божевільний?

— А ви хіба...

— Потерпіть, нехай як з Відня повернемось, може, скажу вам більше; а поки що мовчіть. Отже, за три дні чекаю вас у себе.

Мовчазні верталися Уждян з Лідкою додому. Було тихе весняне надвечір’я, білий туман плив долинами. В небесній високості заблищала ясна зірочка, одна, самотня. Лідка зненацька спинилася і повернула голову до лісу, що чорнів кінець узгір’я. Їй здалося, що на узліссі видніється темна чоловіча постать. Серце її тьохнуло: «Він!»

Од лісу війнуло вітерцем і рознесло по тихому гірському краю звуки металевих струн і чоловічого голосу:

Балтазар прислухався. Лідка заридала й упала обличчям йому на груди.

— Їржику! Їржику! — гукав Уждян.

Але темна постать зникла в лісовому сутінку.

— Не плач, голубонько моя! — втішав драгун дівчину, гладячи її по голові.— Бач, він уже співає, як розумний; воно в нього з часом минеться.

Лідка перестала плакати. Йдучи, вона раз у раз оглядалася на ліс. Це ж та сама, така люба їй пісня... Але, може, він і сам не зна, що співає: може, це просто так, із... Лідка здригнулася при слові «божевілля».

Тієї ночі вона й очей не змружила.

На третій день Балтазар вирушив у дорогу до Відня. Взяв у клуночку харчів, які були, та трохи грошенят поклав у кишеню довгої камізелі з синього сукна, з понашиваними червоними квітками. На камізелі, як і на довгому святочному каптані, були густо нашиті «брандебури» — великі мусяжеві гудзики. Лишивши Ванєка на хазяйстві, Уждян попрощався зі «Скелею».

Невесело стало там. Лідка вже зовсім перестала співати. Бабуся, не знаючи, в чому річ, марно силкувалася розвеселити свою онуку. А та пильно прислухалася тепер до всього, що повідали жебрущі люди, яких тепер ходило доволі. Вони розказували про Їржі Скалака, що він ходить од села до села, грає на цимбали та співає якихсь чудних пісень, лає панів та підбурює народ проти них. А одного дня Лідка почула, що плговський економ звелів його схопити й одвести до замка. Нова тривога та жаль: «Він же не при умі, а вони ще мордуватимуть його за те, що наговорив без тями...»

Їржик справді потрапив до замка. Сталося це так.

На ланах Плговського фільварку працювали панщани з кількох довколишніх сіл. Лан був великий, робітників багато. Дозорець із нагаєм у руці наглядав за ними. Було ще рано, економ поки що не показувався. Дозорець мав добрий клопіт із «хлопством».

— Лайдаки! Ледацюги! — лаявся він без угаву.— Якби вас на своє поставити, то працювали б до кривавих мозолів, а тут... Гей, ти, шмаркачу, чого там гав ловиш!..

І ремінці нагая вже свистіли над спиною худенького підлітка, що був розігнувся на хвилину.

Поки він отак лютував на одному кінці лану, хлопи на другому робили абияк.

На той час ішов мимо Їржик. Люди, які знали його й чули, що з ним скоїлося, стали гукати:

— Куди йдеш, Їржику?

Усміхаючись, він спитав замість відповіді:

— Заграти вам?

Не чекаючи згоди, Їржик сів на межі, поклав на коліна цимбали й ударив у дзвінкі струни. Панщани працювали тільки для годиться, а самі уважно слухали. В свіжому весняному повітрі залунав звучний Їржиків голос:

Люди зовсім кинули роботу: те, що співав Їржик, було на серці в кожного.

— Хліб наш щоденний! — повторив іще раз Їржик і, закінчивши сумним акордом, подивився на своїх слухачів.

Декотрі з кріпаків оглядалися, чи не йде дозорець, більшість же слухала. Хто зітхав, хто журливо кивав головою.

— О, я цю пісню знаю! — озвався один сивий панщанин.— Це «Сільський отченаш», чував я його ще від свого діда. А тоді людям, бач, не ліпше жилося. Але він не вряд співає.

Струни забриніли знову.

— Е, там таких слів не було! — вигукнув сивий панщанин.— Звідки воно в нього береться, в цього дурника? Це ж...

Він не доказав: межею вже чесав сюди з другого кінця широкого лану дозорець.

— О, вже летить шуліка! Тікай, Їржику, тікай, бо будеш битий! — кричали з усіх боків панщани, Їржик устав, але навтьоки не кинувся.

— Працюйте, розтелепи, лайдаки, мугирі! А ти... — Дозорець визвірився на юнака. Той стрепенувся, блиснув очима, та зразу ж на уста його набігла дурнувата усмішка.

— Ти що тут співав? За це тобі знаєш що? А, ти ще й зуби до мене шкіриш! Та я тобі...— І дозорець оперіщив Їржика нагаєм по спині. Але Їржик, пустивши з рук цимбали, мов кішка стрибнув на панського посіпаку, повалив його ниць, викрутив з руки нагая, і на спину роз’юшеного дозорця градом посипались удари.

Панщани не поспішали рятувати свого наглядача. «Дай, боже, рясніш!» — думав собі кожен: усі, сміючись подумки, вдоволено дивилися на цю сцену. Марно дозорець силкувався вирватись, марно лаявся та кликав людей, щоб відтягли цього скаженюку. Ніхто й пальцем не ворухнув. Хай, думали, й сам покуштує, як смакує його нагай.

Раптом із-за пагорба донесло кінський тупіт, а скоро показався й верхівець — пан економ, колишній камердинер. Їржик саме кинув нагая; оглянувшись, він побачив над собою злостиве економове обличчя. Два гострі погляди схрестилися. Дозорець уже підхопився з землі й кількома словами розповів усе. Ошалілий від люті економ, не злазячи з коня, сипнув на робітників цілу зливу лайок та прокльонів.

— Зв’яжіть його, вкиньте у склеп! Диби його втихомирять.

— Та він же божевільний! — наважився заперечити старий панщанин.

— Божевільний? Знаємо ми, що це за пташка! Прикидатись добре вміє! Гайда в замок!

Надійшов іще й гуменний із фільварку. Вдвох із дозорцем, узявши Їржика під пахви, вони повели його до замка. Люди жалісливо дивились услід співакові.

Увечері, коли вже розходились, багато хто з панщан став просити старого, щоб прочитав їм той «Сільський отченаш».

— Оце пісня! Все в ній є...

— А як він її співав!

— Про ціп та косу буцім від себе додав.

— От тобі й юродивий!..

— А що, хіба не його правда?

— Та воно то так, але як же ти... А іншої ради, мабуть, таки нема.

— Ох, і наклав же він йому!

— Шкода, що оконом так скоро приїхав.

— Та не завадило б і тому всипати...

— Еге, і старий був сволота, а це зовсім харцизяка якийсь.

— Іще гірш!

Цю пригоду славили по всій окрузі, для всіх Їржик став героєм. Відшмагавши дозорця, він догодив усім, помстився за всіх.

— Отак якби кожен робив! — гомоніли люди.

— Не всі ж божевільні...

— Тут-то він розумно вчинив!

— А в замку не вірять, що він божевільний.

— Та вже ж, хіба дурний так придумає? Горопаха!

Всі щиро жаліли його.

Їржика спершу кинули до темниці, потім привели в канцелярію. Там його довго, з усякими хитрощами допитували, але марно. Потім відвели назад до в’язниці й спробували тортурами витягти з нього те, чого не спромоглися випитати хитрістю. Немало перетерпів молодий Скалак: три дні його морили голодом, потім садовили на «осла» — лаву з гострим ребром,— він усе мовчав або ще й усміхався. Часом і говорив або мугикав щось, але все не до ладу, незрозуміле.

— Що з ним робити? — спитав плговський економ управителя.

— Випустити: хто б це зміг так прикидатися! Напевне, в нього справді клепки бракує.

— Та то хитра лисиця. По-моєму, слід було б порадитися з доктором.

Так і зробили. Покликали вченого доктора Сілезіуса, і він, начепивши на червоного носа окуляри, заходився допитувати Їржика. Крутив весь час головою, метляючи косою на перуці, мимрив якісь учені латинські фрази і зрештою визнав:

— Homo vesamis, sed non furibundos[39], себто тихий божевільний, non periculosus[40].

Їржика випустили, віддали йому його любі цимбали, й він подався геть із Находського замка. Але як вимучили молодого Скалака за той тиждень! Хоробливо блідий, з гарячковим блиском в очах, поплентався він польовими стежками в далекі нетрі Материнці.

5. У материнці

Минуло три тижні, а Балтазар Уждян не вертався додому. Лідка часто бігала на шлях виглядати, та марно. Погода того літа, на відміну від двох минулих, стояла гарна, небо було ясне, чисте повітря дзвеніло співом жайворонків, на ланах хвилювали зелені жита, обіцяючи багаті жнива. Люди не могли вже дочекатися їх.

Та Лідку не тішив цвіт на луках: тепер вона ходила у вільшник хіба що поплакати на самоті. З чуток вона знала, що робили Їржикові в замку. Потім зачула, що його випустили. «Там такий вийшов, як із хреста знятий»,— повідали люди нібито зі слів тих, що самі стрічали хлопця. Дехто кликав його й до себе, та Скалак усе поспішав кудись, поки не щез у лісах. «Наче наполохана звірина,— казали. Тепер, мабуть, і не вийде до людей, боятиметься їх».

«Мовчи, дочко, нехай як повернуся з Відня, може, скажу тобі більше про Їржика...» Ці слова, що їх дядечко шепнув дівчині перед своїх відходом, тепер спливали їй на думку. А в неділю, вертаючи додому з церкви, вона почула: «Щось він не схожий на справжнього божевільного...»

Їржик справді утік, чи то заповз, як ранений, зацькований звір, у темну пущу, в ту саму хатину, де так довго переховувалася родина Скалаків. Він був у Материнці. Муки останніх днів, надзвичайне нервове напруження зломили юнака, вичерпали його силу.

Він лежав, утупивши блискучі від гарячки очі в одну точку. Голова йому горіла, все тіло було налите жаром. Незв’язні думки диким вихором кружляли в голові. Їржик бачив живими своїх рідних, чув їхню мову, знову ховав дідуся: перед ним виникала страшна споруда — поміст, шибениця, він бачив батька, потім стояв перед церквою в Ртині й співав; люди сміялися з нього, жаліли його, він бачив її, чув її голос — і мусив прикидатися юродивим. Йому вже не ставало сили й уміння прикидатись, а проте він переміг себе, втік од неї, одвернувся, блазнював далі. Знову він терпів муку, бачив темницю й жахливе катівське знаряддя, в сутінку чорніли диби, «осел», «скрипочка», «драбинка». Потім стало темно, Їржика вкинуло в палючий жар; він хотів схопитися, втікати кудись, але сили не було. В цю мить він відчув на своєму чолі приємний дотик. Над ним схилилося бліде дівоче обличчя, що світилося ласкою, любов’ю і співчуттям.

— Лідушко! — скрикнув Їржик.

— Упізнав! — зраділа дівчина.

Вона здогадалася, що Їржик міг піти тільки в Maтерницю. Дядечко Балтазар не повертався, про милого більш не було ніяких звісток, і Лідка вирішила пересвідчитись у своєму здогаді. Вона сама пішла вже знайомою дорогою в глиб лісу, знайшла там занедбану хатину, а в ній нещасного Їржика.

Молодий Скалак став до одважного бою.

Початок був тяжкий. У замку, самі того не знаючи, мучили свого найгрізнішого ворога. Його відпустили: і от біля нього з’явилася, мов ангел-охоронець, Лідушка. Їржик весь час сумував за нею, але прийти побачитись не міг. Там, під церквою у Ртині, він бачив, як уразив її, й насилу спромігся не зрадити себе. Тепер, коли вона зненацька з’явилася перед ним, Їржик подумав, що це омана; але ж він чув її руку на своєму чолі, дивився їй у сповнені любові очі.

— Ти мене розумієш? — спитав він.

— Розумію,— потвердила вона, хоч зовсім не знала, про що це він.— Але ти слабий, Їржику, тобі не можна тут лишатися. Встань, якщо здужаєш, ходімо звідси.

— А куди?

— До нас, на «Скелю»! Не бійся, Їржику, ходімо!

Він не суперечив; підвівся й вийшов поруч із нею.

Вони пішли лісовою стежкою вниз, зовсім повільно, часто спиняючись: неміч перемагала Їржика. Лідка мусила його підтримувати. Довга, тяжка була їхня дорога. На узліссі Їржик зовсім упав і почав мурмотіти щось недоладне, химерне. Перелякана Лідка в розпачі розглядалася довкола, щоб покликати когось на поміч, та не побачила ні душі. Недалечко виднілось село; мотнутися б туди, але ж він тим часом може бозна-де забігти. Дівчина почала лагідно умовляти Їржика, але він не чув її, марив про все страшне, так що Лідку аж морозом проймало.

— Та я ж не божевільний, не тікай, стривай! — кричав, потім знову заводив про шибеницю, замок та панів.

На дорозі під лісом показався якийсь чоловік із візочком. Лідка стала на весь голос кликати його. Він озирнувся й зупинивсь не одразу. Дівчина помахала йому рукою. Надійшовши, він злякано втупив очі в слабого.

— Боже мій! Скалак! Що з ним таке?

— Тяжко занедужав. Поможіть його до села доправити.

— Ти його там хочеш покинути?

— Та звідтам, може, хтось возом одвезе до нас на «Скелю». А ви його знаєте? Будьте ласкаві, поможіть, як же його тут покинути самого...

— Ще б пак не знати! Колись нас рятував, а тепер і сам, сердешний...— Чоловік поклав уже затихлого Їржика на візочок.

Їржик раз у раз починав борсатись, і вони мусили зупинятися. Насилу довезли його до села.

Молодий чоловік, котрий надійшов у таку слушну хвилину, був Єнік з Мартинівського хутора. Тоді, коли його силою відлучили від нещасної родини, він одбув сувору покуту в дворі, а потім був приставлений до тяжкої роботи. Нарешті, досягши повноліття, парубок здихався гіркого рабства і просто з двору поспішив на Мартинівський хутір, де був притьмом потрібен. Того року він мав уже взяти шлюб із Франтіною, але її мати, що весь час нездужала, померла, не знісши нужди та турботи. Тепер Єнік ішов по труну до найближчого села, де був тесля. Тою дорогою він і зустрівся з Лідкою та Їржиком, про котрого так часто чув у себе вдома.

В селі Їржика злякалися, подумавши, що це в нього буйне божевілля. Та нарешті один господар, Уждянів знайомий, запріг коней, намостив на віз соломи й повіз слабого на «Скелю». Лідка сіла біля Їржика. Бабуся з Ванєком вельми здивувалися, коли дівчина повернулась таким робом додому.

Їржика занесли до комірчини, де колись, того злощасного вечора, лежала його недужа тітка. Його хвороба тяжчала, він так і не вернувся до притомності. Стара Бартоньова невтомно клопоталася, носила та варила ліки, які тільки знала, а внучка її сливе не відходила від ліжка слабого.

— Ти бач,— казала стара Ванєкові,— диво дивне, як та дівчина дбає про нього. Мабуть, і мене б так не доглядала.

— Еге, як полюбиш кого, то душу з себе виймеш для нього.

— Та що з того, коли й одужає, однаково ж не при умі...— зітхнула старенька.

Одної місячної ночі Лідка сиділа в коморі біля Їржика. Від утоми голова їй упала на груди; дівчина задрімала. Нараз у вікні з’явилось чиєсь обличчя, потім почувся тихенький стукіт.

— Лідко, ти спиш? Лідушко!

Дівчина стрепенулась, стиха зойкнула, здивована, й кинулась надвір. Старий Садакварда повернувся.

6. Нагорода ходакам

Депутація ходила недаремно. Найбільш помогла селянам при дворі «супліка» з тирси, кори й висівок, звана хлібом. Така незвичайна, несподівана річ справила сильне враження. Ця чорна грудка висвітлила майже все; решту доказали хоч і не красномовні, зате правдиві уста ходаків. Усі вони впали перед цісаревою ниць[41]. Син її Йосиф, присутній при тому, розпитав селян про все. Його лагідність і прихильність розв’язали Балтазарові язика, й він сказав, що найбільш допікає сільському людові панщина.

— Ох, та панщина,— повторив за ним цісар, киваючи головою.

З веселими серцями поверталися ходаки з аудієнції в цісарському палаці. Їм пообіцяли допомогу.

— А що дістали б, якби послухалися Ржегака? — сказав Рихетський.

— Ваша правда, пане-брате...

В Чехії, особливо в гірських краях, нужда була найтяжча. Але тут надійшла допомога: Йосиф II сам поїхав до Чехії пересвідчитись і вжахнувся. Він побачив обшарпаних, напівголих калік у злиденних халупах, людей, що мерли з голоду по селах та від пошестей по шпиталях. Він звелів для негайної запомоги видати борошно з військових магазинів і скасувати привілей пекарського цеху, тобто дозволити кожному пекти хліб; потім привезли з Угорщини та Австрії жито й риж, а пшеницю аж із Сіцілії. Люди благословляли молодого монарха.

Салакварда радів. Та Рихетський хитав головою:

— Звісно, й це добре, та якби ще панщини спекатись. Голод минувся, а давнє лихо знову вилізло наверх. Панщина — то рана: заліпи її зверху, вона насподі ще дужче розболиться.

Члени депутації здобули велику шану в окрузі.

— От бачите, Ржегаку, якби зробити по-вашому, що б ми мали з того? — шпигали слатінського війта.

— Почекайте, не хваліть день до вечора,— відповідав той, зневажливо всміхаючись.

І це була правда.

Балтазар Уждян сидів біля слабого Їржика: нещасний юнак і досі ще марив у гарячці. Старий драгун був невеселий, бо Бартоньова потай від Лідки шепнула йому:

— Не знаю, чи вичуняє хлопець...

«Воно чи не ліпше б йому було померти,— думав собі старий господар,— якщо неправда те, що мені дорогою сказав Рихетський. Та він Скалак, від нього можна сподіватися!»

Тут до нього ввійшов війт, що вертав додому з Находського замка, і ознаймив Уждяна, що той має завтра на дев’яту годину з’явитися до замкової канцелярії.

— Чого їм треба? — різко спитав Балтазар.

— Або я знаю; звеліли передати, й усе. Бувайте здорові.— Війт пішов.

«Це, певно, за ту депутацію, бодай їх...» — старий драгун вилаявся.

Уранці другого дня він увійшов до подвір’я замка. Там біля дверей каплиці вже стояв Бартонь із Слатіни; тільки-но вони встигли привітатись, як надійшов і Рихетський.

— До канцелярії?

— Еге. І ви теж?

— Ну, так напевно за Відень.

— А бодай їм! Та ми не піддамося!

— Ржегак із мене вже сміявся: «Не на моє вийшло? Матимеш тепер за ту депутацію».

— А ну його, єхиду! Ходімо.

Довго чекати їм не довелось, прийшов управитель і почався допит. Пан Франц, писар, сидячи за столом, писав по-німецьки протокола, як диктував йому пан управитель. Селяни не відмагалися. Рихетський відповідав за всіх.

— Бідували дуже, пан помогти не схотів, то що нам лишалося, з голоду помирати? Пішли й випросили собі поміч, а яка з того кривда вельможному панству?

— Яка кривда? Ах ви...— І посипалася лайка. Пан управитель лаявся і по-чеськи, й по-німецьки; найбільш визвірявся він на Рихетського. Та той ані оком не моргнув, не щулився, не гнув спини, не просив ласки. Це й зовсім розлютило управителя.

Так само, як Рихетський, повелися й Уждян із Бартонем.

— Лайдак! Лайдаки! — репетував управитель.— Лашек! Лашек!

Ускочив Лашек, дозорець, що чекав у передпокої.

— Лашек! Неси лаву!

За мить дозорець уже поставив посеред канцелярії лаву й став біля неї сам з ліщиновою різкою в звичній руці.

— Лягай, лайдак! — звелів управитель Рихетському.

Той почервонів: уся кров ударила йому в голову, очі загорілися полум’ям гніву.

— Що? Мене на лаву? Мене, вольного ртинського обивателя? — гримнув він на весь голос, так що писар аж перо з руки впустив.

— На лаву! Лягай! — горлав управитель.

— Спробуй доторкнутись до мене, лакузо паршивий! — Рихетський так копнув ногою лаву, що вона вилетіла у двері. Дозорець сіпнувся був до Нівлта, але дістав од нього такого стусана, що вилетів слідом за лавою.

— Я права маю! Спробуйте зняти руку на вольного! — кричав Рихетський, стоячи посеред канцелярії, гордо випростаний, з гнівним обличчям.

Управитель мало не луснув. Такого йому ще не траплялось. І дійсно, він не мав права чинити так із вільною людиною.

— Постривай, лайдаче! — просичав він і зігнав свою лють на Уждянові та Бартоневі.— До цюпи їх!

Прибіг, отямившись, Лашек, а за мить збіглися на галас двораки й накинулись на Бартоня та Уждяна. Рихетський зітхнув і глухо промовив:

— Не можу вам помогти. Але не піддавайтеся!

— Не бійсь! — рішуче відповів Салакварда.— Розкажеш у нас дома.

Їх вивели.

— Стривай, іще побачимося! — пригрозив управитель Нівлтові. Але той, навіть не озирнувшись, вийшов за схопленими товаришами. Він не був кріпаком, привілей дідівської рихти захищав його.

На подвір’ї Балтазарові й Бартоневі, яких вели до в’язниці, зустрівся плговський економ, колишній камердинер. Упізнавши Салакварду, він оскірився з диявольською зловтіхою:

— Ха-ха-ха! Пане драгуне, а чи прийде депутація просити за тебе? — І розреготався.

Балтазар зціпив кулаки.

На «Скелі» дуже налякалися. Добре, що хоч сповістив їх розумний Рихетський: якби дізналися з чуток, то ще більш було б переполоху. А Нівлт зумів їх заспокоїти, хоч і не розвіяв зовсім тривоги.

Сумний, похнюплений вертав ртинський війт додому. «Доки ж терпіти! — думав він. — Чим далі, тим гірше...» — І мимохіть згадав небіжчика Мікулаша Скалака.

На Лідку звалилася нова турбота: її любий дядечко сидів у темниці. Звістка про це швидко рознеслася по околотку. «Били їх там; це управитель мститься»,— розповідали люди, лаючи мучителя своїх захисників. По всій окрузі тільки й говорили, що про Салакварду, Бартоня та Рихетського; всі співчували їм, лиш слатінський війт Ржегак твердив: «А не я казав? Бач, що виходили собі; о, з панами тільки заведіться!»

За тиждень в’язнів випустили. Уждян, вийшовши на пагорб за замком, погрозив тій гордій будівлі:

— Постривайте ж! Скільки в драгунах прослужив, і не було зі мною такого, а тепер на старості літ відшмагати на лаві, як рекрута... Та ви ще взнаєте драгуна!

Куди б він не пішов, усюди його вітали, спиняли та розпитували. Всі співчували йому. Гнів і ненависть до панів із іскор розгорялися в полум’я.

7. Родинна книга

Минули жнива. Цього року вони добре далися взнаки господареві «Скелі»; Пан економ Плговського фільварку чого тільки не вигадував, аби примусити Балтазара відчути як слід кріпацьку неволю. Чинячи так з волі пана управителя, економ зганяв на старому й власну злість: він не міг і досі забути своєї давньої ганьби на «Скелі». Година того року стояла добра, і Балтазар не зазнав великої шкоди від того, що мусив спершу відробити панщину. Але він не забував ані найменшої кривди, і ненависть його росла. Підданські злигодні, свої й чужі, дуже змінили його. Тепер при думці: «Чому це для них, для панів,— усе, а для решти — нічого? Чому це весь люд мусить гнути спину на маленьку купку?» — він уже не махав рукою й не казав: «А що я вдію?» Тепер він думав і далі: «До чого воно йдеться? Доки вже терпіти? І як його змінити все?» Часто, гладячи Медушку, старий драгун гомонів:

— Ти ба, до чого ми дожилися з тобою, конячко! Еге ж, у війську ліпше було, стонадцять...

Іще його непокоїли Лідушка та Їржик. Дівчина не відходила від слабого. Сумно було тепер на «Скелі»: Їржикові цимбали спочивали в кутку, пісень у хаті теж не чутно було, хіба що стара Бартоньова вранці заспіває псалом.

Осінь принесла з собою радість. Дні стояли погожі, сонячні, здавалося, що літо не хоче відходити з краю. Тої пори Їржик вернувся до притомності й почав одужувати. Лідка аж заплакала, коли молодий Скалак, очутившись, уперше глянув на неї й усміхнувся. Ані знаку божевілля не було на його виду.

Всі на «Скелі» раділи, що він подолав тяжку хворобу, а найдужче Лідушка та Балтазар, котрий, пам’ятаючи дану небіжчикові Мікулашу обіцянку, вважав себе названим батьком осиротілого юнака. Їржик говорив тільки при ньому та при своїй вірній Лідушці. Обоє вони слухали в тривожній напрузі, чекаючи зі страхом недоладних слів; одначе він говорив спокійно й розумно.

Одного дня Їржик спитав:

— А де книга?

— Яка книга, Їржику?

— Біблія.

Дівчина злякалася, та зразу ж отямилась: напевне, це він про ту книгу, що її читав його батько тоді, під час грози, як вона заблукала до Материнці. Лідка нічого про неї не знала.

— Мабуть, у Материнці...

Їржик занепокоївся.

— Певно, я її поклав на столі, тоді, як мене скрутило. Може, хто зайшов туди та...

— Не бійся, Їржику, як я прийшла, книги там не було. Ти, мабуть, сховав її.

— Може, й так, але якби...— Їржик розповів, де схована книга, і другого дня Лідка принесла її. Їржик радісно усміхнувся і палко подякував дівчині.

Які то були гарні хвилини, коли Лідка погожого дня по обіді сідала біля ліжка й читала що-небудь із старої братської біблії, яка лежала перед нею на столику. Їржик не зводив очей із Лідущиного обличчя, аж почервонілого від ретельності. Балтазар, коли мав час, теж слухав, потай дивуючи з Лідки та хвалячи її. Часом Їржик задивлявся на синяве пасмо гір на обрії та на білі хмари, що пливли над ними; все те видно було в малому віконці, перед яким вітрець легесенько колихав малинові кущі. Замислившись отак, він ледве чув приємний Лідущин голос.

Балтазарові дуже хотілося спитати хлопця про недавнє минуле, про його божевілля. Але, бачачи, що Їржик іще не зовсім одужав, старий мовчав.

Їржик уже вставав із ліжка й потроху ходив. Якось у неділю по обіді Лідка вперше вивела його з хати, й він зразу попрямував до вільшника. Дівчина відраджувала його — мовляв, йому важко буде зійти з кручі.

— Дарма... Мені дуже хочеться там побувати.

Скоро вони вже стояли на лужку перед старою хатиною. Хижка вже зовсім занепадала: одну віконницю одірвало вітром, і вона висіла, мов зламане крило. Стежка й кам’яні сходини заросли травою. Вільхи ще й досі буйно зеленіли, тільки на клені листя пожовкло. Їржик сів на сходину. Обоє мовчали; глянувши за хвилинку на Їржика, Лідка побачила, що очі в нього повні сліз.

— Я так давно не бачив цієї містинки, а тоді ще згадав про своїх, про тебе... Це ж тобі я маю дякувати, що сиджу зараз отут.— Їржик пригорнув її голову до своїх грудей.— Як дивно ми тут спіткалися, розлучились і знову зустрілися... Аби ж то не треба було ще раз розлучатись!

— А що, треба? — сумно спитала Лідка.

— На час принаймні...

— Не думай зараз про це, краще я тобі почитаю. Шкода, що я не взяла цимбалів. Заграв би, як тоді, тільки не тієї шаленої, а отієї: «Любов ясна...» — Лідка замовкла, а трохи перегодя спитала тихо: — Їржику, ти співав її тоді, під лісом, як ми зі Ртині йшли?..

— Співав... але нехай іншим разом про це, Лідко. Ти взяла книгу; читала вже, що там на першій сторінці та на палітурах?

— Почала була, та не змогла розібрати того старосвітського письма.

Їржик, узявши книгу, почав читати рукопис на палітурах та першому аркуші дебелого паперу. Записів там було декілька, з різних часів. Прадід починав, дід писав далі, а онук іще не докінчив. То був літопис сім’ї Скалаків, їхня родинна хроніка; згадувались у ній тільки прикрі події.

Їржик читав про те, як переслідували людей за віру «чеських братів», про опоченське повстання, про страшні кари, що впали на бунтівних селян. Лідка таїла дух, завмирала, слухаючи.

— Боже мій,— зітхнула бона.— І ото все за віру?

— Авжеж, за пікартську[42], за «баранячу»,— прикро всміхнувся Їржик.

— А я чувала, та й бабуся казала це, нібито євангелісти зовсім і не християни... — несміливо мовила дівчина.

— Та про нас іще й не такого навигадували, тільки це й чуєш день крізь день.— І він почав розповідати їй про «чеських братів», про свою віру. Перед Лідкою відкрився новий світ.

— Подумай про це,— закінчив Їржик,— і переконайся сама.

Вставши, він зайшов до хижки. Не міг не одвідати цих стін, де його предки ховалися самі й ховали в часи утисків свої святощі — книгу, де й сам він ще малим хлопцем знайшов із своїми рідними схованку. Він стояв у задумі, поки не зачув поруч глибоке зітхання. Біля нього стояла Лідка, смутна, з заплаканими очима. Їржик обняв дівчину.

У дверях з’явився старий Балтазар Уждян і мовчки став на порозі; лице його осяяв промінь радості.

Лідка зашарілась і вирвалася з Їржикових обіймів. Дядечко сказав їй вийти, і вона прожогом вилетіла надвір. Балтазар лишився на самоті з Їржиком.

8. Юродивий. У Відні

Довгенько обидва мовчали. Нарешті Балтазар промовив:

— Якби ти знав, скільки та дівчина наплакалася через тебе...

— Знаю, дядечку, й ніколи того не забуду.

— Тепер я вже тямлю, чого вона так журилася, надто ж тоді, у Ртині, бідолашечка! Ти вже зовсім одужав, Їржику?

— Вже, дядьку Балтазаре. Скоро зможу піти від вас.

— Піти? А навіщо? Хіба тобі в нас не до вподоби?

— Та якби тільки в цьому річ. Ви пам’ятаєте, як я був у вас перед князевим святом та про що ми тоді розмовляли?

— Та пам’ятаю і тепер уже не злякався б, але... нічого з того не вийде.

— Вийде, як не сидіти склавши руки. От тому я й іду. Візьму з собою цимбали.

— Невже знову юродивим? — злякано спитав Балтазар.

— Вам, дядечку, я можу відкритись: інакше не виходить.— Їржик зітхнув.

Уждян замислився. Отже, Нівлт слушно здогадувався. Тепер він це з власних Їржикових уст чує.

— Ой Їржику, Їржику...— Покрутив старий головою.— Не знаю... Але скажи, як це ти тоді, у Ртині, зметикував?

— Я дізнався, що ви там зійдетесь. Ту супліку, що прочитав вам, переписав у чоловіка, котрий подавав її. Бачте, вони людей за рабів мають, але ж...

— Гадаєш, щось переміниться?

— Повинно, коли будемо всі як один. Для того й мушу йти, щоб очі людям відкрити.

— Облиш, Їржику, нехай уже навесні. Он у Відні нам пообіцяли якось подумати про панщину...

— Ех, якби-то на це була надія! Ні, тільки самі мусимо собі помогти.

— А як пани дізнаються, що ти не...

— Мене ж сам замковий доктор визнав за божевільного! — Їржик гірко всміхнувся.

— Ой, злапають тебе!

— Я вже раз був у їхніх лабетах, а татко за це саме на шибеницю пішов.

На це старий Уждян уже не мав чим відповісти.

Ішлося вже до зими, коли Їржик залишив свою рідну «Скелю». Лідка плакала в комірчині. Відходячи, він сказав їй:

— Не лякайся, хоч би й що про мене почула.— А Балтазара попросив: — Будьте ласкаві, дядьку, ви тепер усе знаєте, то розраджуйте її. Я ж скоро повернуся. Відпочину в вас та покріплюся трохи.

— Вертайся скоріше, вертайся,— щиро просив господар.— Ото хлопчина! — гомонів він сам до себе у стайні.— Правдива кров Скалаків. Щасти йому, боже!

Настала зима. Дороги позамітало, проте на «Скелю» частенько доходили чутки з околиці:

«Подумайте лишень! Їржик Скалак занедужав після тортур у замку; Уждян забрав його до себе, і він уже був вичуняв там. Уже буцім говорив, як розумний, і робив усе. Старий Салакварда не міг натішитись тим, та нараз Їржик загледів у кутку свої старі цимбали, і наче його що по голові ошелешило: знову збожеволів.— Такий був короткий зміст усіх тих балачок.— Узяв цимбали, почав грати й співати і тепер знову ходить по селах. Але ж у тих цимбалах сам диявол, видно, сидить: тільки глянув на них Їржик — і стратив глузд. Правда, грає він тепер не як божевільний. А в тих цимбалах, певно, чари якісь. Слухаєш — і з місця зрушити не можеш.

— А співає?

— А то як же! Того «Сільського отченаша» від нього скоро всі навчаться, куди не піди, там його й співають. Але ж і пісня, ніде правди діти! До самого серця промовляє.

— О, той Скалак уміє співати! Часом як заведе про пана управителя, про дозорця, про все те кодло з замка, то за живіт хапаєшся.

— Бозна, де воно в нього й береться.

— Видно, сам складає.

— А де б же більше він їх набрав. Але то якийсь дивний дурник!

— Еге ж, дивний... Якби часом не витинав таких коників, то можна б подумати, що нам його бог послав.

— Той дурник більше за нас тямить.

— І добре серце має...

— Що надають йому, знов роздасть майже все, та ще й у роботі помагає. Он у Радехові працював кілька днів одному халупникові задурно. Чоловіка погнали до двору молотити, жінка сама з купою дітей лишилась, хоч плач, так той божевільний поміг їй».

Отаке гомоніли по селах про Їржика. Люди мудріші тільки головою хитали та мовляли, показуючи пальцем на лоба:

— В нього тут не порожньо!

Люта, морозна зима не всіх увільнила від панщини. Халупники та ті господарі, на яких лежала повинність тільки піша або ж менша, ніж три дні на тиждень, мусили й узимку працювати в панських дворах. Молотили од світа до світа, а то ще й при каганцях; і за день тяжкої, виснажливої роботи їм платили сім крейцарів! А як наставала субота, вони ніколи не одержували всієї платні: пан економ звичайно вивертав половину за податок або за позичене збіжжя. Плговський економ навіть і половиною не вдовольнявся, уривав іще більше. Марно просили і плакали люди, цього жорстокого чоловіка нічим не можна було зворушити, він виплачував тільки малу частку тієї кривавиці. Його кляли всюди, де б не згадали.

На «Скелі» знову стало невесело: до Лідки дійшли ті дивні чутки про Їржика. Балтазар тепер мав змогу її розважити, але всього їй не розповів. Те, що перед відходом відкрив йому Їржик про своє «божевілля» й про свої заміри, Уждян вважав таємницею. Лідці він сказав лиш таке:

— Не журися тим, дівчино, він при своєму розумі. Він, може, розумніший за нас, тільки що мусить так робити.

«А чому це мусить?» — питала вона сама себе і часто подовгу думала про це. Розрадою Лідці була книга, котру Їржик доручив їй.

Надійшло різдво. Ясної ночі Лідка вертала з Ванєком із села, од утрені. Мороз був лютий, зірки мигтіли. Старий жовнір і молода дівчина поспішали додому. Біля старих кленів за селом вони спинилися: з-під дерев назустріч їм виступив Їржик. На плечі в нього висіли цимбали. Лідка від несподіванки скрикнула. Скалак радісно стис їй руку.

— Це їй добрий гостинець на свято,— мурмотів Ванєк, швидко ступаючи рипучим снігом. «Гаряча ж кров у тих молодят,— думав" він.— Простояли б отак і цілу ніч. На варті, надійсь, так не вистояли б!..»

Їржик із Лідушкою повільніше йшли за ним.

— Довго ж ти нас не згадував, Їржику!

— Згадував щодня й щогодини, але...

— Якби ти знав, чого тільки люди не плещуть про тебе!

— Та я уявляю, але все це колись урветься.

— Ох,— зітхнула Лідка.— Коли ж то?..

— Як доведу своє діло до кінця, тоді вже...— Він не доказав.

— Ой, як же я боюся за тебе! А що ти надумав? Я то здогадуюсь, але ж ти мені не дуже довіряєш...

— А ти згадай, що сама казала мені у вільшнику та на Турові. Знаєш же, скільки ми випили гіркої; за все те мусить бути відплата. А ще я хочу, щоб люди були людьми, а не рабами.

Вони стали на пагорбі, обвели очима весь гористий виднокруг, укритий білим снігом.

— Поглянь, Лідушко, на оці села: нема серед них ні одного, ба ні одної хати, де б жили щасливі люди. Нині вони сплять, а завтра їх знову ждуть горе та злидні або ж клопіт і тяжка праця. Та ще хто зна, як вони сплять. І марно люди ремствують та моляться. А тамті,— Їржик показав у той бік, де виднілася в далині замкова вежа,— тамті мають усього досхочу, бенкетують, марнотратять, спочивають у пухових перинах. І все те ссуть із оцього замученого люду. А чи ж вони не такі самі смертні, як і всі ми? Тато мій за те, що боронив себе та хотів за всіх обстати, пішов на шибеницю. Бог велів прощати, але отим-о простити не можна. Вони не пожаліють нас, у них нема душі, нема серця, і за те їх має спостигти кара божа. Знаєш, як у всіх селах, по всій окрузі люди прозріють, як повстануть і закричать: «Чиніть по закону!» — то цей гордий Находський замок і всі замки затрясуться, і пани побачать, що ми не сліпі й не дурні, що ми люди. Бач, чого я прагну й чого домагаюсь! І бог мені поможе. Час нам самим подбати про себе.

Весь вид і очі юнакові вогнем палали. Лідка в захваті не зводила очей із цього натхненного обличчя. І оце говорить юродивий?! Вона стисла йому руку й прошепотіла:

— Хай тебе бог боронить і укріпляє! Я вже не буду плакати за тобою.

Під Новий рік Балтазар зустрів у Наході в корчмі Рихетського.

— Як там Їржик, Уждяне?

— А так, як ви й гадали: він не божевільний, вам це можна відкрити.— І розповів йому все.

— Хм...— Рихетський похитав головою, — Правдивий Скалак. Матиме він добрий шмат роботи, та не знаю, може, воно й ні до чого. У Відні, кажуть, уже радяться про скасування панщини...

— Ет, пане-брате, і ви ото Вірите?

— А як ні, тоді вже й не знаю... Їржик у вас? Відтоді, як нам ото так нарадив та поміг, у мене він ще не був.

— Збирається до вас, може, завтра його побачите.

Вони вийшли з кутка, де стояли, й підсіли до хлопів, котрі сиділи за великим столом і про щось сперечалися.

— Та от же Рихетський і Уждян! — вигукнув один. — Вони його там бачили!

— Кого?

— Нашого князя.

— Авжеж, авжеж,— відказав Балтазар.— Бачили; йшли саме з палацу, так він мало не стоптав нас. Їхав на гарному білому огирі коло пишної карети, а в кареті сиділа якась графиня. Все на ньому аж блищало!

— Де пак ні! А та графиня, певно, не його жінка?

— Та відома річ, що чужа, але так уже в панів ведеться.

— Правда, правда! Сього року, кажуть, раніш до нас приїде.

— А нам однаково: його посіпаки мордуватимуть нас так самісінько, хіба в нього доб’єшся права!

— Еге, найліпше було б зробити так, як отой юродивий Їржик у нас розповідав. Каже, що був у Поржичі, в Славікові, в Павлішові, в Ліпому, в Слатіні, одно слово, всі села нашої округи перелічив, і буцімто там повсюди хлопи ухвалили, що на панщину не вийдуть. І ніби справді не вийшли. Та й сміявся ж він, розказуючи, як буцім у замку лютували та лаялись, а потім і просити стали, але з усіма селянами нічого вдіяти не змогли. Ха-ха-ха! Звісно, клепки бракує хлопцеві...

— А хіба не правда, пане-брате? — відказав Салакварда.— Якби так учинили по всій окрузі та по всьому королівству, то побачили б ви!

— Бігме, правда! От тобі й юродивий... А де він тепер?

— Та блукає од села до села, ночує, в кого прийдеться, його всюди радо приймають.

— Але найчастіше бува на Мартинівському хуторі. Там він як удома.

Невдовзі після різдва Їржик пішов зі «Скелі». Прощання цього разу було не таке сумне, як минулого. Він знову подався блукати по окрузі, навчати людей, розпалювати народний гнів.

Минула зима, настала весна, на ланах, уже буйно хвилювали жита, а пани іще не прибули з Відня.

Князь Пікколоміні з молодою княгинею хотіли приїхати до Находа ранньої весни, і в замку вже приготувалися зустрічати їх. Та нараз прибув гонець і повідомив, що князь приїде пізніше. Від нього ж маєткові урядовці довідалися, чого молодий князь так довго забарився у Відні. Приголомшені звісткою, вони спершу не хотіли вірити. Але потім доміркувалися, що вже ж серпень місяць, а пана й досі нема. Отже, правда... Надвечір у замковому саду тільки й говорили про це. Панщину мали скасувати! При дворі у Відні думали нібито, як би звільнити селян чи то зовсім, чи хоч частково. Управитель з економами віри не йняли, не могли уявити собі, як воно буде без панщини. Сама думка, що хлопство може стати вільним і не муситиме вже їх боятись та тремтіти перед ними, лякала їх.

У Відні справді думали про скасування панщини[43]. Скарги й прохання лунали вже біля самого трону, не почути їх, не побачити цього моря злигоднів було неможливо. Як минулого року депутація з Находщини, так навесні 1773 року до цісарського двору прийшло багато сільських депутацій з усіх кінців королівства. Усі плакалися, просили, і люди безсторонні, справедливі потверджували ці скарги. При дворі почали радитися. Марія-Терезія стояла за полегшення повинностей селянського стану, син її Йосиф — за цілковите скасування. Але на шляху цих реформ була велика перешкода — сильна шляхта. Скасування чи зменшення підданських повинностей ламало її привілеї, а що шляхта — це втілення привілеїв, то вона, вбачаючи в їх порушенні загрозу самому своєму існуванню, затято опиралася.

Для того й лишився князь Пікколоміні у Відні, щоб захистити своє панування.

Вирішення затяглося. Вже починалась осінь. Якраз тоді було зламано хребта ворогові людства, а надто простого народу — єзуїтському ордену, сильному спільникові шляхти. З празької колегії єзуїтів уже вигнали. Кілька покоїв там було встатковано під канцелярію, з якої й повинні були вийти радісні для народу ухвали. Там мала працювати комісія, утворена для впорядкування відносин між підданими й панами. Єзуїти вибрались, але шляхта лишилася. Вона була споєна, одностайна. Панство зібралося радити раду, як боронитися. Було обрано депутацію, складено меморандума; до депутації потрапив і молодий князь Пікколоміні.

Люди простого роду, в убогих сіряках, боронили людські права; а супротивниками їх були ті, хто володів великими маєтками, налічував багато предків, посідав урядову й місцеву владу. Наслідок боротьби неважко було передректи.

Пани твердили, що підданські повинності є невід’ємною частиною маєтку, яку вони разом із грунтами успадкували по своїх батьках або ж купили за готові гроші, отже, придбали законним чином, як те й записано в межових книгах. А її величність, мовляв, у коронаційній присязі зобов’язалася зберегти всі пільги та привілеї, чеськими королями їм надані й потверджені. Доводили, що новий порядок піде скорше на шкоду, ніж на користь краю. Ставши вільним, казали вони, селянин матиме з того тільки більше вільного часу, який він однаково промарнує, а пан натомість зазнає великого збитку. Підданцям потрібен нагляд і примус; якщо ж їх звільнити від повинностей, це тільки зашкодить їм.

Так захищалося панство.

Чутки про все це скоро дійшли й до находської глушини. Від села до села летіла радісна звістка, що страшне ярмо має бути зняте з люду. Декому не вірилося, інші, навпаки, вірили надто щиро і вже тішилися майбутньою волею. Тільки наймудріші крутили головами:

— Хтозна, хтозна...

Цісарева й королева Марія-Терезія не поступалася, вимагала, щоб привілейовані стани погодились на зміну відносин між панами й підданими. Але шляхта, котра не надто пильно захищала честь і добробут вітчизни, дбаючи тільки про те, щоб запобігти ласки при дворі, тепер дозволила собі опозицію, бо ж захищала себе.

Їржик на час облишив своє діло. Нелегко було розворушити людей, які від довгого рабства отупіли, стратили одвагу й віру в себе. Нині перед ними заблимав блудний вогник — надія, і вони погналися за нею, сподіваючись визволення «згори». Багато хто вже підняв голову вище, наважувався перечити князевим урядовцям. А ті мстилися, ще обтяжуючи понад закон ярмо панщини. В народі ж зростала ненависть до них.

Минула осінь, минула й зима.

— Навесні! Навесні! Діждемось нарешті!

— Вже вирішено! Цісарева обстала за нас!

— Наше зверху! Кінець панщині!

Так гомонів народ. Але Їржик мовчав. Він не вірив панам. Думав, як воно буде далі: «Як побачать люди, що надія їхня не справдилася, то, може, хоч це збурить їх, і для мене настане слушний час». Він тепер частенько бував на «Скелі», помагав у господарстві, або жив на Мартинівському хуторі. На молоде подружжя — Єніка й Франтіну — можна було покластися.

До Находського замка надійшла звістка, що князь приїде наприкінці квітня. Сніг розтав, настала сподівана весна.

9. Універсал

Почалися весняні роботи. Економи вже загадували підданцям панщину, як і щороку. Наймит чи наймичка мусили відробити тринадцять днів на рік; халупник, який платив 53 крейцери податку,— двадцять шість днів. Хто платив до 2 золотих податку — відбував один день на тиждень, хто до 7 золотих — два дні, хто до 9 золотих — три дні; господарі, що сплачували від 9 до 14 золотих податку, відробляли три дні одним тяглом; від 14 до 28 — двома тяглами, та ще від святого Яна до святого Вацлава мали давати до двору раз на тиждень одного пішого робітника. Ті, що платили від 28 до 42 золотих, посилали на панщину троє тягол тричі на тиждень і в зазначений вище час одного робітника пішого раз на тиждень, хто ж платив понад 42 золотих — четверо тягол тричі на тиждень і від святого Яна до святого Вацлава одного робітника пішого раз на тиждень.

Отакий тягар навесні 1774 року знову навалився на плечі людям, котрі вже були сподівалися та раділи, що нарешті здихаються його. А тому багато хто зволікав, відмовлявся виходити на панщину; відповіддю на те була цюпа, а потім ще й грамота, що розхвилювала весь народ. То був універсал, виданий 21 квітня. В замковій канцелярії з радістю зустріли цей указ, яким було повелено, щоб до остаточного вироку всі повинності виконувалися дотеперішнім порядком. Універсал показали війтам, звертаючи увагу на слова «дотеперішнім порядком», і звеліли оголосити по селах цісарську волю. Багато людей ходили в канцелярію побачити вивішений там папір і пересвідчитися. Справді, там стояло: «дотеперішнім порядком», як і завжди.

Страшне розчарування спіткало людей; одні понурили голови, другі стискали кулаки. Зовсім мало було таких, котрі ще покладали надію на оте «до остаточного вироку».

— Манять, хіба не розумієте? Підмазали медом, щоб не таке гірке було. О, ви ще мало знаєте панів!

— Цісарева, кажуть, і хотіла, але двірські пани все зіпсували.

— А наш Піколон буцім найдужче опирався.

— Того ж то він і не приїхав сього літа до замка.

— Шкода, що Скалак його тоді не порішив...

— За худобу нас має!

Не тільки на Находщині, але і в довколишніх маєтностях діялось таке саме. Народ кипів.

Балтазар Уждян, зачувши про указ, грюкнув кулаком по столу, не ймучи цьому віри. В цю хвилину на шляху почувся кінський тупіт. Виглянувши у вікно, Уждян побачив, як за липами чвалом промчав вершник, але впізнати його не встиг.

До світлиці ввійшла Дідка.

— Хто то був? — Балтазар аж тепер помітив, що вона почервоніла, як маків цвіт.

— Ат, оконом плговський,— відказала дівчина, витираючи фартушком кругленьке підборіддя.

— Що він, розмовляв із тобою?

— Побачив, що несу воду, спинив коня й кличе до себе. Я підійшла нехотячи, він узяв збанок, п’є й дивиться на мене, аж мені мороз поза спиною пішов. Тоді спитав, чия я та чи служу тут, усміхнувся так бридко, сказав: «Дякую, панночко», — і вщипнув мене за підборіддя отими своїми холодними кощавими пальцями. Бр-р!..

— Ах ти мерзота! — загримів Балтазар.— Не закаявся з того разу? Гляди, щоб знову не вскочив!

Однієї серпневої неділі на рихті у Ртині зібралося по обіді кілька чоловіків — усе найповажніші люди з сіл Находської округи. Був на тих зборах і Їржик Скалак. Цимбали його спочивали десь у кутку, а разом з ними він скинув і личину юродивого. У цьому товаристві юнак міг показатись і без неї, цим людям можна було довіритись. Він познайомився з ними в своїх мандрах і скликав їх сюди за згодою Рихетського. Тепер Їржикові не важко було переконати ртинського війта, котрий після видання універсалу мусив визнати слушність Скалакових думок. А маючи його на своєму боці, Їржик міг сподіватися на успіх, бо Рихетського знали й поважали по всій окрузі.

Балтазар Уждян сидів мовчки в кутку, червоний від гніву: він допіру розповів, що плговський економ звелів йому прислати до нього за няньку ту дівчину, котра живе в нього на «Скелі». Старий господар знав, що пан економ замислив собі з тою «нянькою». Та не діжде він побачити Лідушку на фільварку! Одного разу її вже визволили з пастки, вдруге вона сама в неї не вскочить, він її не віддасть, хоч би й з господарством довелося попрощатись.

Найбільше злякала ця звістка Їржика. Він заговорив про те, що настав для народу якнайслушніший час визволитися. Розповів про всі злигодні, яких набачився в своїх мандрах, і сказав, що всі мирні засоби надаремні. Чим більше народ терпітиме, тим більше на нього навалюватимуть. Треба повстати, і саме тепер, бо тепёр напевне всі або більшість відгукнуться на заклик.

— Зійдемося всі, цілими селами, цілою округою, озброєні, до замка й зажадаємо свого. Заявимо, що доти не будемо платити податку і виходити на панщину, поки не домовляться з нами по-людському. А якщо вони вдадуться до сили, то і в нас знайдеться зброя,— пропонував Їржик.

— Зі зброєю йти не можна, — заперечив Рихетський.— Відмовимося одбувати панщину, то й муситимуть погодитись із нами. А збройно починати не слід.

— А як ударять на нас?

— Тоді будемо боронитись.

— А чи ж підуть за нами всі? — спитав один із селян.

— Примусимо! А далі нас і інші підтримають,— відповів Їржик.

— Які ж це інші?

— Полицькі, я добре знаю, там теж усе кипить, та й німці за горами, на Броумовщині.

— Три округи — це вже чогось варт! А коли починати?

— Негайно,— відказав Їржик.— Коваль клепле, поки тепле.

Рихетський і всі інші стали заперечувати, тільки Балтазар промовчав. Нівлт запропонував почекати ще трохи, чи не справдяться слова універсалу «до остаточного вироку», а потім домовитися з полицькими.

— Та це можна й зараз,— сказав Їржик і вийшов. Скоро він вернувся, привівши із собою якогось чоловіка, що досі сидів під липами перед рихтою.

— От вам Достал із Маховської Лготи, він вам більше скаже, ніж я.

Достал, високий худий чоловік із вогнистими очима, сів і почав розповідати, яке невдоволення панує в Полицькій окрузі, а надто серед німців на Броумовщині, та що в них уже збираються силою домагатися свого.

— Якби й ви пристали до того, то було б ліпше для вас і для нас, бо двоє більше здолають, ніж один.

На це всі охоче погодились. Рихетський, однак, додав, що таку важливу справу не можна починати зопалу, треба все обміркувати, а тому варт іще трохи зачекати.

— Ну, гаразд,— сказав Достал. — Зачекаємо. Я тим часом іще дещо розвідаю та порозуміюся з німцями, мені до них недалечко; а потім підмовимо й інших.

— Їржі Скалакові можете говорити все, він буде між нами за зв’язкового.

Тільки дорогою, вертаючись із Балтазаром на «Скелю», Їржик зняв мову про Лідку та економа.

— Що маємо робити? — спитав Балтазар.

— До двору віддати не можна.

— А вона, бідолашечка, ще й не знає нічого...

Прийшли вони додому надвечір. У дворі було тихо, не чути ані голосочка. Їржик здивувався, що Лідка й досі не вибігла стрічати їх, як звичайно.

— Що воно таке! До села, чи що, всі пішли? — чудувався господар.

На порозі світлиці обидва спинилися, приголомшені. Стільці валялись поперекидані, стіл був зсунутий зі свого місця, а в кутку біля печі сиділа стара Бартоньова й плакала.

— Що це тут діється!? — скрикнув Балтазар, пойнятий лихим здогадом.

Старенька, побачивши господаря, заридала:

— Нема її! Нема!

— Кого? Лідки? — квапливо спитали обидва.

— Лідки,— простогнала стара.— Забрали її!

— Як то забрали? — вигукнув Салакварда.— Годі ревти, розкажи, що сталося! — звелів він бабі.

Та Бартоньова ще довго не могла здобутися на слово. Нарешті розповіла: по обіді Ванєк пішов до села, а Лідка сиділа надворі під липами. Тут підійшли якісь два чужих чоловіки, один наче дозорець, і звеліли Лідці йти за ними на фільварок.

— Дівчина втекла до світлиці, не давалася їм, і я її боронила, та ті гицлі затялись на своєму — мовляв, Лідка сирота, батька-матері не має й до повноліття належить панові. Я не давала дівчини, то мене як турнули осюди в куток, я вже й устати не могла, мусила дивитись, як мою Лідку забрали та повели до двора служити. Боже мій, боже! — знову заголосила стара.

Балтазар і Їржик ужахнулися. Старий драгун у гніві почав бігати по світлиці та лаятись. Потім, раптово спинившись, вигукнув:

— Де той Ванєк? Хай сідлає Медушку. Я їм покажу, чия це дівка.

— Куди ви хочете, дядьку? — спитав Їржик, що стояв із нахмуреним чолом.

— Як то куди? Куди ж, як не до двора? Заберу назад Лідушку, хоч би й...

— Дядьку Балтазаре, я теж був зразу про це подумав, але цього не можна.

— Добрий мені зух, а ще її...

Їржик, хоч і дуже схвильований тієї пригодою, все-таки не стратив здорового глузду. Він почав доводити Балтазарові, що в дворі з нього тільки посміються або ще й батога дадуть скуштувати, а Лідушці від того буде тільки шкода.

Довго умовляв Їржик старого; нарешті, коли минув перший спалах гніву, Балтазар послухався.

— Але що ж робити? Хіба можна лишити її в тому кублі гріха й ганьби?

— Про те ви не турбуйтесь, я її визволю звідти, тільки ви не робіть нічого, й пальцем не ворухніть. Але на «Скелі» вона не буде безпечна, я відведу її на Мартинівський хутір, у тому закутку її так скоро не знайдуть, а потім...

Бартоньова, плачучи, просила, щоб не лишали там дівчину сохнути з туги.

— Ой дитятко ж моє, золоте, єдине! — бідкалася вона.

— Я сьогодні ж дам їй знати, що ми не покинемо її в біді й визволимо якнайскорше.

— А як?

— Те вже полиште на мене, пізніше взнаєте. А тепер зоставайтеся здорові; вже вечоріє, а до Плговського двора не близенький світ. Лідки не дам і на макове зерня скривдити, або ж...— блиснувши очима, він погрозливо підняв кулак.

Потім квапливо вийшов.

10. Сирітська служба. Початок

Хоч настала осінь, та князь Пікколоміні не від’їхав, як звичайно, в столицю. Бо цього року він приїхав до замка пізно, недужий, стомлений. Тут, у тихому гірському куточку, він помалу відпочив і, набравшися сили, вирішив по змозі зажити сільських утіх. Збирався строїти великі лови, розіслав запрошення всій околишній шляхті.

Йосиф-Парілле Пікколоміні встав пізно, мало не опівдні. Він щойно відставив чашку, з якої сьорбав шоколад, коли йому доповіли, що прийшов його колишній камердинер, нині плговський економ. Князь звелів негайно впустити його і, спитавши про те, про се, промовив зрештою:

— Ну, що там нового?

Він знав, що економ запевне прийшов із якоюсь новинкою.

Колишній камердинер розповів, як випадково дізнався, що то за дівчина, котру ясновельможний пай, коли його ласка пригадати, спіткав на вловах три роки тому, і сказав, що та дівчина тепер у нього. Князь здивовано глянув на економа; той додав іще, яким побитом заволодів нею та що мав на те повне право, і дозволив собі зауважити, що баба тієї дівчини або господар «Скелі», певне, будуть вимагати, аби її відпустили, і, може, прийдуть до самого ясновельможного пана.

— А вона така сама гарна, як і тоді? — спитав Пікколоміні.

— Мабуть, іще гарніша, ясний пане, справжня троянда у повному розквіті.

— Ну, гаразд, нехай приходять, — усміхнувся князь.— Тільки нагадаєш мені про неї пізніше, аж по вловах, розумієш?

Тим часом на подвір’я замка вкотилося з грюкотом кілька карет. До найбільшої, найпишнішої збіглися двораки й помогли висісти двом дамам. Одна з них була стара, поважна, з холодним гордовитим лицем, друга молода і вродлива. Це була сестра князя Пікколоміні, котра приїхала з своєю тітусею із столиці. Вона прибула на забави раніш, ніж обіцяла, бажаючи зробити сюрприз братові та невістці, молодій княгині.

В ту ж хвилину примчав до замка верховий гонець із крайового міста Градця-на-Лабі. Зіскочивши з умиленого коня, він побіг просто до канцелярії й там віддав управителеві якийсь пакунок. Управитель, розпечатавши його, знайшов там цілу пачку паперів, видрукованих у формі указу. Взявши верхній, він пильно, здивовано подивився на нього, потім безтямно обвів поглядом писарів і швидко перебіг друковані рядки. Видно було, що їхній зміст дуже вразив його. Управитель кинув злощасний папір на стіл і кілька хвилин ходив по канцелярії, сиплючи прокльони. А втихомирившись, узяв папір і пішов до князя, котрий допіру вернувся від своїх гостей у вельми веселому настрої.

— Що несете?— милостиво спитав він управителя.

Той мовчки, низько вклонившись, подав молоденькому панові щойно одержаний папір. Блідувате князеве обличчя спохмурніло; дочитавши, він поклав папір на стіл.

— Що накажете робити, ясновельможний пане?

— Приходьте завтра! — нашвидку відбув його князь.

Управитель пішов.

У канцелярії тим часом писарі переглянули одержані папери; вони були всі однакові, одного змісту, більша частина надрукована чеською мовою. То був розісланий місцевою владою «регулятивум», чи то інструкція, про тимчасовий порядок відбування підданських повинностей. Розмір тяглової панщини лишався майже такий самий, але піша була зменшена наполовину.

— Діждалися все-таки! — зітхнув один писар.

— Та це що, он примітку внизу подивись! — відказав другий і прочитав уголос, що «зрештою піддані можуть самі домовитися з панами про спосіб відбування панщини» та що ця інструкція має бути вивішена в усіх канцеляріях і розіслана по одному примірнику у всі села округи.

— І оце от дати прочитати нашим хамам?

— «...Можуть самі домовитися...» — з притиском процитував іще раз другий писар.

— З глузду вони зсунулися там, у Відні, чи що? — вигукнув на дверях управитель, побачивши спантеличені пики своїх підлеглих.

Лідушка жила бранкою на Плговському фільварку. Коли її забирали з рідної «Скелі», вона була мов уві сні. «Це помста, це вони хочуть дядечкові допекти,— думала дівчина.— А що, як і зі мною щось надумали?» І мороз пішов їй поза спиною.

Лідку привели до економа. Він пояснив дівчині, чому її забрали, сказав, що їй уже давно слід бути тут, бо вона, як сирота, належить панові.

— Але ж я не сирота, в мене є бабуся, а дядечко Уждян узяв мене за дочку,— сміло заперечила вона.

— Та це може будь-хто сказати. Не журись, тут тобі ліпше житиметься, ніж на «Скелі».

Економ одвів її до своєї дружини — глядіти їхню дитину.

Першу ніч у відведеній їй комірчині Лідка й очей не змружила. Віконце було загратоване, у ньому виднівся невеличкий клаптик подвір’я та високої мурованої огорожі. Надворі забряжчали засуви та замки: то запиралися на ніч. Потім розгавкалися відв’язані собаки. Годі було втекти від цих страшних сторожів.

Оце тут вона мусила відслужити цілих три роки! А в разі економ щось замислив із нею... Лідка згадала, як він брав її за підборіддя, як блиснули його масні очі, й затремтіла.

За вікном у гіллі дерев шумів вітер. Та нараз... що це? Лідка нахилилась до вікна і прислухалася, затаївши віддих. За муром у нічній темряві пролунав спів:

«Він! Їржик!» — зраділа дівчина й рвучко підхопилася, ніби хотіла бігти назустріч йому. Собаки оскаженіло загавкали, бігаючи попід муром; знову почувся спів і, віддаляючись, стих. Лідка стояла посеред комірчини, стискаючи сплетені пальці, серце її колотилося. «Це він подав знак, що про мене не забудуть».

Минав день за днем. Лідка стала до своєї служби. Вона бачила, що челядники та двірські дівчата роблять важку роботу, а сама тільки доглядала дитину пана економа та помагала в господі. Лідушка завважила, що челядь поглядає на неї скоса й уникає її. Економ майже не звертав на неї уваги, та вона помічала, що часом він зиркає на неї якось дивно, і в такі хвилини почувала себе як тоді, на «Скелі», коли подавала йому напитись. Зі «Скелі» до дівчини не доходило ані слова. Вона дуже нудьгувала, та марно видивлялася, як би втекти.

Лиш через багато днів сяйнув їй промінчик надії. Одного ясного дня по обіді вона сиділа з економовою дитиною на руках під каштанами у дворі; до неї підійшла стара шафарка й сказала:

— Їржик і ваші зі «Скелі» вітають тебе.

Дівчина спершу злякалась, тоді аж зашарілася з радості.

— Не бійся,— вела далі старенька.— Вони тебе тут не покинуть, а поки що я стерегтиму тебе. Тільки уважай, щоб ніхто про це не дізнався.— І зразу ж відійшла.

Лідка зчудовано дивилася вслід старій, що вже зникла в дверях. Хотіла, було, покликати її, розпитати, та зразу ж отямилася. Потім вона цілий день думала про це. Тепер їй стало веселіше, знала, що про неї якось дбають.

Їржик скоро пересвідчився, що проникнути до двору не так-то легко. Докладніше він розвідав усе на Мартинівському хуторі: адже Єнік знав фільварок, як свої п’ять пальців, а його стара тітка була там шафаркою. Від неї молодий Скалак довідався, як живеться Лідці та що з дівчиною досі нічого лихого не сталося; звістку цю він заніс і на «Скелю», вельми потішивши старого Балтазара та Бартоньову.

Через Єніка й дійшла до Лідки та люба, така несподівана для неї вість.

Їржик був наче на роздоріжжі. В нього силоміць забрали милу. Що він мав діяти? Передовсім визволяти її? Але ж розпочате діло треба було не гаючись доводити до кінця. А в ньому вся кров закипала від думки, що брутальний економ може зганьбити його кохану. Він часто подовгу замислювався. Так сидів він одного дня під липою на межі біля дороги до Ртині, сховавши лице в долоні. Чорні кучері спадали з чола на руки. Біля ніг його лежали цимбали. Над ланами віяв холодний осінній вітер. Скалак думав про Лідку і про свою справу, думки в голові в нього мигтіли, як мошва над річкою, й він ніяк не міг упіймати потрібної. Тут до його плеча хтось доторкнувся. Їржик, підвівши голову, побачив Достала з Маховської Лготи.

— Ой Достале, я вже був збирався до вас.

— Збирався, та мало не забув... А втім, я знаю чому. Забрали в тебе любку...

— І ви вже знаєте? Так треба починати!

— Оце через те?

— І через те, й не через те. Далі зволікати нікуди. Князь іще тут, от-от настане зима, він поїде, а треба, щоб він був.

— Можна й починати, у нас це буде неважко.

— Але Рихетський відкладає аж до весни, а ви ж знаєте, Нівлтові вірять.

— Хм... Ото лихо...— Достал усміхнувся.

— Дядьку Достале, ми його примусимо. Ви ж кажете, що у вас можна починати, то й починайте, а тоді доведеться й нам. Шкода,— додав він протягло,— я весь час думав, що ми тут устанемо перші. Але як наші почують, що Броумовщина й Поличчина піднялись, це їх розворушить, я знаю, повстануть, злетяться, як бджоли, і розважливий Рихетський уже не вагатиметься. Рушимо тоді,— говорив Їржик, дедалі дужче розпалюючись,— на той гордий замок і...— Він на хвильку замовк.— І визволимо себе й її теж.

— Як це?

— Як? Обступимо двір, і хай нам її віддадуть, а ні, то... — Їржик схопився й випростався перед Досталом.— От тому треба починати негайно. Хто зна, як воно буде до весни, а так нехай навесні всі виходять у поле вже не на панщину, вольними!

— Так, так, твоя правда, Їржику. Гадаю, що тепер і Рихетський уже не вагатиметься. Він, певно, теж уже прочитав нову грамоту, «регулятивум».

— Який такий «регулятивум»?

Достал розповів Їржикові про той папір і переказав його до слова. Молодий Скалак сторопів.

— Пішу панщину зменшують наполовину й можемо домовитись, — промурмотів він за хвилину, втупивши очі в свої цимбали,— А хотіли всю панщину скасувати! Половину... Не може того бути! — раптом шпарко вигукнув він.— Нас дурять, не може того бути! Яка ж із цього полегкість, кому це поможе! А казали ж, ніби хочуть зовсім скасувати. Достале, це якесь ошуканство!

— І я те кажу. Ходімо на рихту!

Їржик, узявши цимбали, пішов польовою дорогою поруч із Досталом до прадідівського дворища ртинських вольних селян.

— «Можемо домовитись»? Гаразд, будемо домовлятися! — вигукнув Їржик.— Домовлятись будемо, тільки від свого не відступимось!

Під липами на пагорбі вони здибали Рихетського з батньовицьким війтом.

— Про вовка помовка! — ще здалеку гукнув до них Нівлт.— Ходіть сюди; здибалися до речі, недарма виглядав.— І щиро стис руки Досталові та Їржикові.

У великій світлиці старої рихти було повно людей. На лавах попід стіною чи за столом сиділи селяни різних літ; інші, стоячи серед хати, жваво розмовляли. Коли Рихетський увів Достала та Їржика, хата аж загула від гомону. Були там війти майже всіх сіл Находської округи. Того дня, в неділю, вони зібралися в замку, де їм прочитали згаданий уже «регулятивум», що так спантеличив їх.

Нівлт показав на Достала та Їржика.

— Оце той юродивий; та ви знаєте його, це Скалак. Тепер вам відомо, що він був за юродивий, яке діло підняв! Це Мікулашів син!

— Мікулашів син!

— Того, що хтів нас визволити!

— Слава пам’яті Мікулаша Скалака! — мовив старий, сивоголовий війт, подаючи руку його синові. За ним і всі радо потисли юнакові руку.

Знялась мова про нову грамоту, котру кожен війт ніс до свого села. Рихетський, розгорнувши свій примірник, іще раз перечитав його.

— «Домовитись»! Диво, та й годі, — озвався радеховський війт.

— Авжеж, домовитись, — відказав Рихетський.

— А як? — спитало кілька чоловік одразу.

Господар виклав готовий план. Нехай на поданий знак зберуть чоловіків своєї громади, а потім з’єднатись усім в один гурт і рушити на замок. Тоді пани змушені будуть погодитись на переговори.

— А як хто не схоче йти?

— Треба його примусити! — докинув Їржик.— Ми це робимо не для себе, а для всіх, то хай і йдуть усі!

— Принаймні один чоловік із кожного двору,— запропонував Нівлт. Це схвалили одностайно.

— Любі сусідоньки, воно-то річ добра,— сказав війт із Жернова, шкрябаючи за вухом,— і я на все згоден, але що, як пани не захочуть із нами говорити та викличуть із Градця військо на нас: адже ж це, по правді кажучи, бунт!

— Який же то бунт — свого домагатися? — заперечив молодий Скалак.— Хіба ми не такі самі люди, як і пани? Довіку, чи що, гнути на них спину?

— І худоба борониться, як її б’ють,— додав Нівлт.

— А до того ж іще хто зна, як воно вийшло з тим указом! — вів далі Їржик.— Ви ж усі добре пам’ятаєте, що при дворі у Відні хотіли скасувати панщину, та пани перешкодили, а найбільше наш. Так говорилося; однак цей указ дещо полегшує. А нащо б їм поступатися, якби їхня взяла? Та ще й оте «домовлятися»! Я хлопчисько проти вас, люди, ви досвідніші; але й вам, гадаю, це дивним здалося. Це указ не справжній, цісар запевне підписав щось інше, а десь там, по канцеляріях, його втаїли й дали нам оце от натомість. І цим ми вдовольнимось?

Якусь хвилину панувала тиша; всі дивились на юнака, що, стоячи посеред хати, держав у високо піднятій руці «регулятивум». Достал і Рихетський кивали головами. Знявся гомін, потім справжній гамір:

— Правду каже!

— Добре сказав!

— Мені теж так здалося! — лунало в світлиці.

Слово забрав Рихетський. Він сказав, що ніхто не хоче бунту й це ніякий не бунт. Вони ж не збираються грабувати, плюндрувати та вбивати, а тільки домагаючись свого права; не хочуть нікого кривдити, але й свого не попустять. Потім додав, що таке діється не лише на Находщині, а й повсюди.

Насеред хати вийшов Достал, почав розповідати, що робиться на Поличчині та Броумовщині, потім закликав об’єднатися. Усі радо пристали на це. Нівлт запропонував, щоб кожен війт у своєму селі переповів сказане тут; людей переконати неважко буде. Умовилися й щодо знаку. Про час трохи посперечалися. Їржик вимагав починати якомога скоріше, негайно. Більшість поважних війтів не погоджувались із ним; до них пристав і Рихетський. Домовилися, що зберуться тут іще раз.

— Авжеж, збиратимемось тут, де ще є спосібніше місце! Тут буде наш штаб,— докинув молодий збечницький війт.

— Еге, штаб! А Рихетський — наш генерал! — гукнув поржицький.

— Генерал! Генерал! — закричали захоплені селяни.

— Гаразд, сусідоньки, але ви повинні мені помагати, а найперш оці-о.— Рихетський узяв за руки Достала та Їржика, що стояли обіч нього.

— Помагатимемо! Помагатимемо! —.загули всі.

— Бог нам поможе! Наша річ свята, справедлива!

Раптом навстіж розчинилися двері, й на порозі став червоний од швидкої ходи Балтазар Уждян. Радісний гомін привітав старого вояка, котрого всі любили. Рихетський та Їржик підбігли до нього.

— Все раду радите! — вигукнув Балтазар.— Облиште вже балачки та підемо, я вас поведу! Доки ми будемо радитися! Я знаю одну раду: вдарити на них, поки нас не задушили, не виморили!

— Що сталося? — навперебій питали його.

— Що сталося? Та чи ж ви не знаєте? Обкрадають, обдирають нас! Дочку в мене забрали, а як пішов домагатися правди, зробили з мене, старого чоловіка, блазня.

Він розповів, що вже тричі ходив до князя скаржитись на економа, котрий забрав Лідку, та йому все забивали баки й веліли прийти іншим разом. А сьогодні відмовили наодріз, сказали, щоб він більше не надокучав — князь не хоче його прийняти, бо економ учинив законно.

— От я й прийшов по раду та поміч,— вів далі Уждян,— хотів вас, Рихетський, переконати, що вони там у замку вже достигли, час трусонути. Як хочете, люди добрі, терпіть і далі, а я вже не хочу. Коли ви мені не поможете, сам собі буду раду давати, мені не первина головою важити, тридцять літ у війську відслужив.

— Поможемо, поможемо! — закричали селяни.

Зразу ж ухвалили, що зійдуться незабаром, щойно подасть звістку Достал. Їржик значуще поглянув на нього, й він кивнув головою: зрозумів, мовляв.

— Тоді вже умовимося достотно, що і як, а тим часом нехай кожен у себе в селі робить своє діло.

— І хай нам бог щастить! — мовив сивоголовий війт. Усі палко повторили за ним ті слова.

— Коли буде якась новина, сповіщу вас усіх через Їржика,— сказав Рихетський. А тепер підпишіться, що твердо й одностайно стоятимете за нашу справу.— Він вийняв зі столу аркуш паперу, чорнило й перо.

— Генерал перший!

Рихетський підписався.

— Підпишіть там моє ймення, а я, як треба буде, шаблею розпишуся! — вигукнув Балтазар і поставив три хрестики над своїм прізвищем, яке написав Рихетський.

Один за одним люди підходили до столу й писали на папері свої прізвища, або ставили хрестики.

— А ви, Ржегаку, що, останнім будете? — спитав Достал слатінського війта.

— А чого пхатися, місця вистачить,— спокійно відказав Ржегак, примруживши очі.

— Підписано! — гукнув за кілька хвилин Нівлт і, взявши папір, прочитав, що всі присутні словом і рукою обіцяють вірно й несхитно стояти за права пригнобленого поспільства. Той, чиє прізвище зачитувалося, виходив уперед і подавав Рихетському руку. Так зробили один за одним усі.

Знадвору долетів кінський тупіт. Обернувшись до воріт, селяни побачили даму на гарному білому коні, поруч якої їхав верхівець у темно-червоному, гаптованому золотом оксамитовому каптані.

— То князева сестра.

— А чоловік?..

— Якийсь гість... їх буцімто має з’їхатись у замок багато, якесь свято вряджають.

— Діждемося й ми свята! — докинув Їржик.

— Дивіться, он він і сам!

Показався князь, що трохи віддалік за сестрою повільно їхав шляхом до лісу в супроводі камердинера.

— З прогулянки їдуть. Але ж подивіться, на що він звівся!

Обличчя князя було бліде, змарніле.

— Цей навряд чи вдержався б на коні, якби стрівся з вами в бою, Салаквардо,— мовив один із селян.

11. Буря

Земля заклякла, випав сніг. У замку було тихо. Свято, до якого стільки готувались, не відбулося. Спокою Находських лісів не розбудив веселий гук рогів, гавкіт собак та крики ловців; гості не з’їхалися. Князь занедужав, не міг вийти надвір, тинявся покоями понурий, кволий, знуджений. Про від’їзд до шумної столиці годі було й думати.

Нудно, невесело було в пишних залах стародавньої оселі панів Сміржицьких. Правда, незабаром дещо трохи розбуркало князя, розігнало його нудьгу. Але це була не зваблива усмішка панни Зале, славної балерини. Пролунав голос могутній і страшний — голос народу.

«Регулятивум» розтривожив селян. По всій окрузі говорили про нього, розбирали і сяк і так, особливо примітку. Прислухалися, як тлумачать грамоту війти, поважані по селах люди. Скрізь помітно було незвичайний рух, якийсь глухий шум, немов роїння бджіл, немов вітер — провісник бурі. Тяжкий гніт, ошукана надія, потім часткова пільга — все це збурило народ. Досить було тільки подати знак, трохи підштовхнути — і буря знялася б. Тупий спокій і покора зникли, а де ще й лишались, то мали потонути в потоці загального обурення. Розмови, чутки дедалі ширились. Давно спокійна, мертва гладінь народного моря захвилювала.

Тепер Їржик Скалак мало ходив по селах із своїми цимбалами. Його часто можна було побачити на дорозі, що вела зі Ртині до Махова; він був зв’язковим між Рихетським і Досталом. Стара рихта — селянський «штаб» — ожила. Туди стали частіше заходити люди з довколишніх сіл; погомонівши, пошептавшися з господарем, вони зникали. Шумніше стало і в заїздах та корчмах. І там тільки й мови було, що про підмінену грамоту.

— Та, справжня, з золотим підписом цісаревої, лежить схована в замку, пани її сховали!

— Аякже, віддадуть вони її!

— Це ж однаково, що сказати: «Не ходіть уже на панщину, й ми над вами більш не пани».

— Сто сот крот, діждеш від них! Але ж це крадіж, грабунок!

— Дарма, візьмемо своє самі!

Невдовзі на рихті відбувалася друга нарада. Розходячись, люди тисли один одному руки зі словами:

— До побачення перед замком!

Після цієї наради по селах Находщини розійшлися писані од руки грамотки. Війти передавали їх із хати в хату. В них писалося:

«1. Хай ніхто не важиться виходити на панщину чи то за платню, чи то без неї.

2. Хай кожен запасеться хлібом на три дні й чекає напоготові й удень і вночі.

3. Почувши дзвін на сполох, хай усі сходяться на цей знак.

4. Хто покине свою оселю й сховається, того грабувати й палити».

На Поличчині ті грамотки розповсюджував Достал.

— Гей, на панів! — уже кричав дехто.

— Господи, до чого воно йдеться?..— жахалися полохливіші та жінки.

— Підемо добувати указа з золотим підписом! — гомоніли люди, маючи на увазі справжній указ, котрий нібито цісарева підписала золотом.— Урвалася панщина!

І знову бриніли цимбали, а Їржик співав:

Так кінчалася його пісня. Личину свою він уже міг скинути.

Наче на крилах летів «Сільський отченаш» із новим кінцем од села до села. Люди кидали роботу, вже й за чарку бралися на радощах:

— Агей, браття! Вільні будемо!

Гроза мала вдарити одразу, несподівано, впасти на панів зненацька. Однак утаїти всього не можна було, чутки дійшли й до замка, наробивши там переполоху.

Ошелешений управитель одно повторював: «Лайдак! Лайдаки!» — та шукав очима Лашека, котрий сидів у передпокої канцелярії на горезвісній лаві, з ліщиновою різкою при боці. Тепер уже не можна було звеліти йому: «Лашек, неси лаву!» Тепер треба було б більше таких Лашеків, та й не з різками. Гнів душив пана управителя.

В цю хвилину до канцелярії, підлесливо зігнувшись, увійшов слатінський війт. Пом’явшись та покліпавши своїми сірими очима, він почав доповідати. Хитрун говорив не навпростець, а все манівцями. Зраділий управитель нетерпляче допитувався, а зрозумівши, чого хоче Ржегак, пообіцяв зменшити йому панщину, а то й зовсім звільнити від неї його господарство. Тоді зрадник відкрив усе й поклав на стіл грамотку, що їх безліч ходило по окрузі. Управитель, почувши, що там пишеться, збілів.

— Це заколот, ребелія!

І забігав по канцелярії.

— А коли мають почати? — спитав він, раптово спинившись перед Ржегаком.

— Не знаю, ласкавий пане, ще не оголошено, тримають у таємниці.

— А хто?

— Та... оті... Рихетський, Уждян, Достал і отой юродивий Їржик Скалак,— відповів слатінський війт, трохи помулявшись.

— Лайдаки! Зараз же звелю посадити їх!

— Я б вам, ласкавий пане, цього не радив, буде ще гірше, тільки роздрочите народ.

Потім зрадник почав просити, щоб милостиві пани не забули про нього, бо ж він задля них на велику небезпеку наражається, та щоб ніхто про його службу не знав.

Хитрий хлоп думав собі: «Вдасться повстання — добре, а ні, то я уникну покути, ще й нагороду дістану».

Ржегак нищечком подався додому, до Слатіни, і в голові не покладаючи, що за ним стежать.

Коли управитель доповів про все князеві, той зблід, затремтів. А отямившись, звелів лаштуватися негайно в дорогу; він вирішив від’їхати завтра ж. Однак учений доктор Сілезіус наважився відраджувати його: поки ясновельможний пан не одужає, подорож може йому вельми зашкодити.

— Що ж робити? — спитав наполоханий князь.

— Та нічого страшного ще нема, ясновельможний пане, викличемо військо.

— Атож, і я хотів те саме запропонувати,— докинув управитель.

— Але дамам, ясний пане, ліпше нічого не казати,— порадив Сілезіус.

Управитель звелів старанно розвідати, що робиться в окрузі. Звістки, принесені йому, були не вельми страшні, але й не зовсім утішні. Вислухавши все, він послав верхового гінця до Градця-на-Лабі.

На замковому подвір’ї заметушилися двораки, готуючи карети до від’їзду. Князеві не сиділося в своїй резиденції.

Було ще й не пізно, а вже смеркало: небо затяглося сивими хмарами, що вістували густу віхолу. В голому гіллі лип на «Скелі» посвистував вітер. У печі тріскотіли дрова. Бартоньова, сидячи на лавці біля печі, з острахом дивилася на старого господаря. Він стояв посеред хати, біля дерев’яного світлача, і соснова скіпка кидала червоне світло на його смаглявий вид. На голові в драгуна була висока кучма, могутню постать обгортав старий вояцький плащ, колись білий; з-під нього виглядав важкий палаш, принесений іще з війська. Останніми роками той палаш разом із плащем лежав схований у скрині як дорога пам’ятка. Уждян пальцем спробував лезо надійної зброї, обтер її рукавом і з брязкотом укинув у піхви. Бартоньова здригнулася. Господар, осяяний світлом скіпки, в білому плащі, з палашем у руці, наводив страх на неї. Мовчки, поважно оперезався він шаблею. Бабуся біля печі мало не плакала. Вона знала: щось ладнається; адже останнім часом на «Скелю» заходило багато незнайомих людей, а господар нахвалявся, що визволить Лідку з двору. Оце ж він, видно, зі зброєю йде по неї!

До світлиці ввійшов Ванєк.

— Медушка готова, господарю! — доповів він.

Балтазар вийшов надвір. Біля дверей стояла Медушка під селянським сідлом. Лице старого драгуна заясніло. Підійшовши до своєї улюблениці, він поплескав її по карку.

— Нумо, Медушко, ще раз до бою!

Відповіддю йому було веселе іржання: видно, білий плащ та брязкіт шаблі нагадали конячині давно минулі часи бойової слави. Медушка сильно зістарілась. Їй уже було добрих двадцять років, ноги її здеревіли; тепер навряд чи винесла б вона свого пана з кривавої битви. Салакварда одним махом злетів у сідло: здавалося, нове життя влилося в його й конячі жили. Старий драгун випростався гордо, мовби їхав на парад. Брязнула шабля, і Медушка, стригнувши вухами, знову весело заіржала. Бартоньова, стоячи біля вікна, хрестилась, а Ванєк, котрий іще поправляв збрую, відступив трохи й задивився на свого господаря. Мимоволі в нього з уст зірвалося:

— Що то кавалерія!

— Ну, зоставайтеся з богом,— попрощався Балтазар і, стиснувши коліньми коневі боки, рушив до воріт.

— З богом,— відказав щиро Ванєк і хотів був додати: «Господарю!» Але слово те чогось завмерло в нього на язиці.

Медушка хотіла погарцювати трошки, та нічого в неї не вийшло, і вона спокійною ристю вибігла з двору. Ванєк і Бартоньова дивились услід старому вершникові в білому плащі, поки він не сховався за липами.

Того ж дня, трохи раніше, ніж Балтазар при повній зброї виїхав на Медушці зі «Скелі», засніженим шляхом од Гронова до Ртині промчав учвал гонець. Кінь був важкий, робочий, верхівець у селянській одежі. А трохи пізніш за ним проскакав і другий, що їхав із Гронова до Находа.

В Находському замку було начебто тихо, але коридорами бігали двораки й урядовці, а по канцелярії нетерпляче походжав управитель, раз по раз то визираючи надвір, то посилаючи виглядати когось із своїх підлеглих; а коли той вертався, управитель питав:

— Не видно нічого?

Та щоразу чув заперечну відповідь. Він ждав Ржегака, що мав принести певніші звістки. Зрадливий війт відтоді, як оддав управителю грамотку, бував у замку частенько, приносячи новини, але сьогодні чомусь не йшов. А управителеві дуже потрібно було поговорити з ним саме сьогодні. Не повертався й гонець, посланий до Полиці розпитати в тамтешніх урядовців, які настрої в тих краях та чи не назріває що й там.

Рихетський теж частенько виходив на пагорбок біля свого двору і вдивлявся в далину. Нарешті він побачив на білому тлі темну цяточку, яка швидко наближалася, й невдовзі перед війтом спинив умиленого коня верхівець.

— Ну, як там? — квапливо спитав Рихетський.

— Добре. Вже почалося.

Обидва пішли до рихти. Гонець розповів:

— Німці під Теплицями та на Броумовщині вже піднялися. Ведуть їх шоновський та рупрехтицький війти. Спалили панський двір у Дєтржиховицях, а в тій веремії — ніхто й досі не зна, як воно сталося,— зайнялась шоновська церква й згоріла разом із фарою[44].

Рихетський з досадою махнув рукою.

— Господи, що вони собі думають! Лихий початок!

Гонець вів далі:

— У нас на Поличчині вибухло сьогодні. Обступили кляштор, панів урядовців нікуди не випустили. Достал удерся з людьми до канцелярії й зажадав, щоб оддали прихований указ. Ізліз на стіл, почав лаяти урядовців та вимагати волі для всього люду. Ті були затялися, довго відмагалися, так Достал вийшов на ганок і звернувся до народу. Знявся страшенний крик, галас, буча, люди розлютилися, хотіли вже погромити кляштор, аж тоді в канцелярії злякались та написали грамоту про те, що знімають панщину й дають людям волю.

— Хвала богові!

— Починайте й ви, тільки негайно, сьогодні-таки!

— З божою поміччю почнемо.

Тим часом по селу рознеслося, що приїхав гонець із Поличчини; до рихти насходилися люди, які привітали звістку веселим криком:

— Ну, так з богом!

— Гайда на панів!

— До Находа, на замок!

Рихетський звелів одному челядникові сісти на коня та їхати мерщій до П. Там уже чекав Їржик, котрий мав виступити перший.

День згасав, смеркалося. В усьому селі панував незвичайний рух, люди бігали з двору до двору, стояли купками на вулиці, про щось шпарко гомоніли. Сходилася молодь, озброєна здоровим дрюччям та довбнями. Нараз усі вмовкли: вдарив дзвін. Люди повернули голови до дерев’яної дзвіниці біля церкви. Дзвонили не до служби божої, а на сполох у великий дзвін, потім по долині рознеслося гудіння всіх дзвонів. У відчинених вікнах дзвіниці спалахнуло кілька смолоскипів, вони освітили постать Рихетського. Унизу закричали, гук полетів од хати до хати. Рихетський побачив, як у полі за селом замигтіли в вечірньому присмерку вогники.

— На Чортовому горбі,— мовив один із селян, що стояли поруч нього на дзвіниці.

Чортів горб між Ртинею й Батньовицями, схожий на довгасту могилу з плескатою верхівкою, лежить серед рівного поля самотньо, від чого й пішла його назва: повідають у народі, ніби його впустив там розгніваний чорт.

— Це батньовицькі! Почули й побачили наш знак! Певно, скоро надійдуть!

Невдовзі примчав гонець із недалеких Батньовиць і зайшов до рихти. Нівлт, побачивши його, спустився з дзвіниці.

— Бачили ваш знак,— сповістив посол.— Зачекайте нас, ми ще хочемо сватоньовицьких діждатися.

— У вас усі підуть? — спитав ртинський війт.

— Дехто не xoче, та ми примусимо!

Настала вже ніч, а розлоге село Ртиня не втихало. Юрми розхвильованих селян чекали тільки знаку та приходу сватоньовицьких.

Надвечір того ж дня в корчмі села П. стояв незвичайний гамір. У невеликій, тьмавій хаті зібралося багато народу. В густому димі, що наповнював корчму, блимав вогник каганця, слабо освітлюючи людські обличчя. Люди пили пиво, пахкаючи коротенькими люльками, й голосно розмовляли. Декому випите вже розігріло кров. Майже всі говорили про прихований панами указ, про золотий підпис, про злидні.

Часом в одному чи другому кутку хто-небудь заводив пісню, та вона зразу тонула в галасі. Їржик ходив од гуртка до гуртка. Люди, звісно, дивувалися вельми такому раптовому одужанню, але скоро взнали усі, в чому річ.

Скалак, стоячи посеред корчми, глузував із хлопської одваги.

— Будь-який писарчук його змордує, вкине до цюпи, різками звелить одчухрати, а він, вийшовши з глибки, ще й ручку цілує ласкавому панові. Тільки за брамою посвариться кулаком, та й то в кишені.

Більшість зареготали, та дехто грюкав по столу й кричав:

— Побачимо!

— А я чув іще, ніби хлопи молебні правлять за милостивих панів, що скинули хоч половину пішої панщини.

— А указ? — гукнув хтось.

— У замку під замком сховали! — відповів Єнік.

Їржик ударив у струни, і всі на мить затихли.

Струни затихли. Старий селянин, що мовчки сидів у куті, підвів голову й прислухався. По зморшкуватому обличчю діда видно було, як вразила його ця пісня.

Цимбали забриніли знову, і Їржик заспівав:

Старий селянин, сперши чоло на мозолясту долоню, застогнав:

— Ой Єнічку мій, Єнічку!

— Сердега старий, єдиного сина в нього забрали. Двадцять років... Хіба він його діждеться?..

— Єнічку мій! — ридав дід. Пісня роз’ятрила його давній біль.

Старий підняв голову; його мутні очі були мокрі від сліз.

— Ой, відкупив би, відкупив би,— застогнав він,— та сам не маю чого їсти!

— То плговський оконом йому таку ласку зробив!

— Та той не одного нашого має на совісті!

— Дольський тепер також підтяг би нам, та скніє в цюпі!

— То теж плговський подбав!

Цимбали забриніли гучніше. Ніхто не помітив, що один із тутешніх селян і двоє з сумежного села вийшли за двері. Всіх прикували до себе Їржиків спів та горе старого селянина. Сумно, жалібно дзвеніли струни; та от цимбали грізно загриміли.

заспівав на весь голос Їржик, а за ним і Єнік:

Пісня вливала завзяття в серця селян, її підхопили всі, з такою силою й захватом, що аж рублені стіни корчми задрижали.

Посеред хати стояв старий худий селянин. Він не співав, але його запалі очі горіли страшним гнівом. Свої зсохлі руки він простягав у той бік, де був Плговський фільварок. Сиве волосся розвіялось йому круг чола, розхвильованим голосом він кричав:

— На панське кодло! На кодло!

Зненацька всі змовкли. Надворі тривожно забамкав дзвін.

— Знак! — загули всі разом.

— На панське кодло! — вигукнув Єнік, а за ним нещасний батько рекрута.

— По указ із золотим підписом!

— По волю! — крикнув Їржик.

Дзвін гудів, надворі з галасом збігалося село. За вікном майнуло щось біле, в сінях забряжчала шабля, й до корчми ввійшов високий чоловік у білому плащі.

— Салакварда! — закричали люди і обступили Уждяна.

— На мучителів! — гукнув він. — Ходімо, годі вже терпіти!

— На панів! На панів!

До корчми під’їхав ще один вершник, зіскочив з коня, вбіг до хати і, побачивши Їржика, доповів йому:

— Рихетський переказує тобі, що на Поличчині сьогодні повстали. Обступили кляштор і примусили панів написати грамоту, що панщина скасовується.

— Панщину скасовано! Грамоту дали!

— Ходімо й ми по неї!

— На замок! По указ!

— На замок потім, спершу до Плговського двора! — закричав старий селянин.

— Так, так, туди найперше, люди! — підхопив Їржик.— Плговський оконом найбільш нас мордував! Уперед, за мною, браття! Всі за мною!

Люди з галасом повалили з корчми. Балтазар, скочивши на коня, поїхав на майдан, усі рушили за ним. З усіх боків збігалися селяни — цікаві, налякані, дехто озброєний. Їржик із Єніком та війтом та кілька їхніх вірних помічників скликали й шикували людей. Кого не було, по того посилали. З гучним криком, співаючи, виступили повсталі з села. На чолі їхав Балтазар Уждян, salva guardia. Червоне сяйво смолоскипів падало на нього, на Їржика та Єніка, на війта і сивого діда, що йшов поруч них. Розлившись по засніженій дорозі, юрма посунула до Плговського фільварку.

Той другий верхівець, що їхав із Полиці через Тронов до Находа, був гонець находського управителя. Під’їжджаючи до села, він зачув крик, гамір і дзвони й зрозумів, що тут хлопи вже повстали. Гнаний страхом, гонець повернув коня на заметений путівець, яким, хоч і за довший час, теж можна було дістатися до Находського замка. Кінь грузнув у заметах, марно верхівець підганяв його. Лиш пізно вночі під’їхав він під замкову браму. Перемерзлий, дрижачи, подався гонець до управителевого помешкання. Той, почувши новину, зблід. А опам’ятавшись, зразу ж побіг із нею до князя.

— Їдемо звідси! Негайно! — звелів князь, що мав від’їхати завтра; екіпажі вже стояли у дворі приготовані. Йосиф Пікколоміні не тямив себе від страху.

В замку знявся переполох; покоївки княгині й князевої сестри плакали та тремтіли з ляку. Вельможні дами віддавали плутані накази, котрі виконувалися так само плутано.

— Чого ж військо не прийшло? Що таке сталося? — бідкався управитель, бігаючи по своїй кімнаті.

Тієї ночі в замку ніхто й очей не змружив. Лашек ходив перевіряв, чи добре позамикано брами та двері, а сам думав про відплату, яку може дістати за ті ліщинові гостинці, що ними наділяв хлопів.

На Плговському фільварку було тихо. Челядь сиділа після вечері в челядні; засніженим двором, угорнувшись у кожух, походжав економ і оглядав замки та засуви. Довкола стояла тиша, вікна не світилися. Економ був насторожений, він знав, як неспокійно по селах, і побоювався раптового вибуху. Спинившись, він заглянув у слабенько освітлене вікно свого помешкання. В теплій кімнаті біля колиски економового синка сиділа Лідушка. Пані економова того дня поїхала до своїх батьків, лишивши дитину на дбайливу няньку.

Лідка весь цей час нудила світом, мов у в’язниці; за нею пильно наглядали, не пускали нікуди вийти, навіть із челяддю говорити боронили. Тільки старій шафарці вдавалося часом щось крадькома шепнути їй. Дівчині були єдиною розрадою ці вісточки від Їржика, котрий через Єніка втішав свою милу та обіцяв їй скоре визволення. Від старої Лідка чула, що діється по селах. Вона й боялася за Їржика, і щиро бажала, щоб він нарешті знайшов спокій, а люд — полегкість. Поки що економ не зачіпав її й словом. Надвечір він вийшов, і Лідка лишилася з дитиною сама. Її гнітила якась неясна тривога. В задумі, машинально похитуючи колиску, вона згадувала дядечка, бабусю, Їржика. Немовля заплакало; Лідка ніяк не могла втихомирити його. Вона заспівала несвідомо:

Повертаючись додому, економ ще раз глянув у бік челядні. Вікна не світилися.

— Сплять,— буркнув він,— усі поснули...

Однак спали ще не всі. Звернувши в коридор до свого помешкання, він помітив крізь шпарку світло в комірчині, де жила стара шафарка. Відчинивши зненацька двері, економ побачив, що стара сидить за столиком, обличчям до вікна.

— Ти чого не спиш? — гримнув він на неї.

— Не спиться, паночку...

— Гаси та лягай мерщій!

Стара погасила світло. Економ, тихо ступаючи, пішов далі.

Князь весь час нездужав, ніяк було підсунути йому свою бранку і заслужити нагороду. Завтра він поїде, вернеться бозна-коли, забуде про неї... А вона така гарна, просто диво, як він, економ, сам зміг досі втерпіти... І він не пішов до своєї спальні, а повернув до покою, де сиділа Лідка з дитиною. Тихенько відчинивши двері, ввійшов і замкнув їх за собою. Світло каганчика, що горів на столі, падало на Лідку, котра дрімала, сидячи на стільчику. Економ почервонів, очі його заблищали. Хусточка зсунулася з Лідки, відкривши білу шию й кругле оголене плече. Економ аж затремтів. Тихенько підкравшись до сонної дівчини, він нахилився й поцілував її в шию. Лідка підхопилася, великими від ляку очима огляділась довкола, мов після моторошного сну, тоді скрикнула й відскочила за колиску. Економ, од жадоби сам не свій, почав умовляти її, підлещуватись, обіцяти золоті гори. Дівчина якусь мить стояла мовчки, тремтячи всім тілом; щоки в неї горіли. Економ знову підступив до неї.

— Стійте! — вигукнула Лідка.— Невже ви своєї дитини не соромитесь?

— Ах ти ж, вивірко! — розпалений економ рвонувся до дівчини, та вона знов одскочила.— Ти від мене не втечеш!

Та незчувся він, як Лідка схопила з колиски дитину й підняла її над головою.

— Чуєте, назад, а то...

Немовля заплакало.

— Віддай дитину, бо я тобі...

— Одійдіть!

— Ти мені будеш перечити, хамко? Віддай дитину! — загорлав розлючений економ, кинувся до дівчини й став видирати в неї свого синочка. Мале кричало, аж заходилось; Лідка пустила його з рук, боячись якось увередити. Батько в нестямній люті кинув дитя на постіль, а сам погнався за нянькою — покарати її. Лідка метнулась до дверей — вони були замкнені; тоді назад до вікна — хазяїн за нею. Раптом знадвору почувся якийсь гамір, мовби наближався великий натовп. Економ застиг на місці й став прислухатись, вирячивши очі й роззявивши рота. Галас наближався, а собаки не гавкали. Що воно таке?.. От уже кроки почулися в коридорі й зупинилися перед його помешканням. Чути було багато голосів; економ розрізнив голос старої шафарки:

— Ні, не тут, отам він.

— Тут він! Тут! — крикнула Лідка.

— А, бунт! Зрада! — ревнув економ і сікнувся до дверей, але гомін чувся уже зовсім близько. Лишалося тільки вікно. Дитина кричала, за дверима гули голоси, хтось уже гатив у двері. А здалеку, мов буря, насував новий гук.

— Затримай його, Лідко! Не дайся, ми вже йдемо! — гукала шафарка.

Економ опам’ятався..

— А, от як ви! — просичав він і підбіг до вікна, щоб вискочити надвір.

— Назад! — крикнула Лідка, силкуючись затримати його.— Висадіть двері! Він хоче втекти!

На двері посипались важкі удари. Економ, очманівши від страху, накинувся на няньку. Завзята дівчина не змогла довго опиратися розлюченому здоровилові. Важкий його кулак упав на Лідчину голову, і вона, непритомна, звалилась додолу. Забряжчало скло, економ вискочив у вікно й зник.

За брамою розлігся протяглий громовий крик. Юрма повсталих селян спинилася перед Плговським фільварком. Облягати його й брати приступом не довелося, Їржик давно вже через стару шафарку порозумівся з челяддю. Брама розчинилася. Червоне світло смолоскипів упало на засніжений двір і на будівлі. У світлі тому показався Балтазар на коні, а за ним із гучним криком валив, мов повінь, весь натовп.

— Оконома! Оконома! Кровопивця дайте нам! — кричали люди.

— Задушити його, звірюку! — почувся голос старого селянина, що мчав до економових покоїв, мов юнак. Та його випередив Їржик — він поспішав до своєї Лідки. В сінях Скалак набіг на стару шафарку.

— Де вона? — зірвалося з його уст.

— Он там!

Скалак влетів у кімнату, на яку показала йому шафарка. На підлозі біля вікна лежала Лідка. Коло неї вже поралось, намагаючись одволати її, кілька дворачок. Юнак несамовито скрикнув і впав навколішки біля дівчини, кличучи її на ймення.

Лідушка розплющила очі. Над нею вже схилився й старий дядечко в білому вояцькому плащі, гладив її, називав ласкавими словами. Дівчину перенесли на ліжко. У дворі тим часом стояв грізний крик і гамір, блудними вогнями мигали смолоскипи. Люди бігали по всьому двору й по дому, горлаючи, перекидали й трощили все економове та панське.

— Оконома! Оконома! — лунали дикі покрики.

До кімнати, де сиділа на ліжку Лідушка, вбіг старий селянин.

— Оконома! Де він, звірюка!? А, осьде його щеня!— розкричався він, мов несамовитий.— Давайте його сюди! Татко втік, то давайте синка! В нас же забирають синів, то давайте його сюди!

Дворачка скам’яніла зі страху.

— Не чіпайте дитини! — зойкнула Лідка.

— Стійте, діду! — гримнув Балтазар.— Це пискля нічого вам не зробило.

— Ха-ха-ха, захищайте панське поріддя! Годуйте його!

— Дитини не руште ані пальцем!

— Дайте мені оконома!

— Ходімо, я вам його дам!— озвався Їржик.— Дядьку Балтазаре, побудьте поки що тут, я пришлю Єніка, нехай одведе Лідушку на Мартинівський хутір.— І вибіг за двері.

Селяни трощили, де що запопали. Один знайшов у економових покоях кілька пляшок вина; побачивши те, люди кинулися до склепів, виламали двері, позабирали там усі напої, викотили барило пива, і почався дикий бенкет. По переходах при світлі скіпок та ліхтарів, у покоях — повсюди пили, галасували, співали.

Їржик знайшов Єніка на чолі юрми, що обшукувала двір.

— Ось під вікном Слід, де він вискочив. Побіг до задньої хвіртки, але там уже затоптано,— сказав молодий селянин.

— У поле побіг, не до замка! — закричав дід.— Доженемо! — І щодуху помчав до хвіртки.

Молодий Скалак послав Єніка до Лідушки, а сам подався хвірткою в поле. Незабаром за ним слідом біг уже й Балтазар із кількома чоловіками. У старого драгуна в руці блищала гола шабля. Попереду видно було старого селянина з П. Нахиливши голову, він біг снігом навпростець по економовому сліду: зійшов місяць, і на снігу видно було глибокі сліди чоловічих ніг, що вели просто в поле. От Їржик спинився й показав рукою в бік невисокого крутого схилку, над яким чорнів лісок.

— Онде! Он! То він! — вигукнув юнак і припустив швидше, випередивши діда.— До лісу хоче, а попід лісом до замка! Стривай, однаково не втечеш!

Погоня пустилася бігом. Бігти глибоким слідом було важко, ноги грузли, усі повпрівали, піт котився по обличчях. Далеко попереду біг Їржик, за ним дід, що йому жадоба помсти додала юнацької сили. Економові теж було нелегко втікати: схил був крутий, а спуститись і бігти низом він уже не наважувався. Раз по раз він провалювався в замет або сповзав назад. До лісу було ще далеченько. А ззаду вже долітали голоси погоні.

— Цього разу вже не вислизнеш, як на «Скелі»! — кричав Їржик.

— І Салакварда вже йде! — глузливо вигукнув Балтазар. А потім додав іще: — Ну, як, прийде депутація?

То він натякав на економову посмішку тоді, в замку, як Уждяна вели до цюпи.

Втікач наближався до лісу, пнувся до кущів, хапаючись за які легше було б видертись нагору. От він дістав рукою гілляку, підтягся... Внизу радісно скрикнули: економ знов посковзнувся й покотився схилом. Однак йому пощастило зачепитися за самотній кущ; він підвівся й повернувся, щоб знову кинутись навтьоки.

— Стій! — дужим голосом гукнув Їржик, що вже був недалеко. Щоки його горіли від швидкого бігу, очі блищали.

— Постривай іще, хаме сільський! — ревнув економ і підняв праву руку. Салакварда побачив спалах, у нічній тиші прогримів постріл, і Їржик упав на сніг. Селяни підбігли до нього.

— Доганяйте! Доганяйте! — кричав молодий Скалак. Сніг біля його плеча забарвився кров’ю.

Старий драгун дико скрикнув і стрілою помчав за втікачем. Білий плащ маяв за його спиною; важко було повірити, що то біжить старий, відслужений вояк. Ударив другий постріл.

— От тобі, маєш! — видихнув із себе Балтазар і зупинився. Темної постаті втікача вже не було видно: економ звалився в сніг. Балтазар, одвернувшись, запхав за пояс старого драгунського пістоля і хотів був бігти назад до Їржика, але той уже наближався сам, підтримуваний двома селянами.

— Я хочу його побачити, — сказав юнак.— Дай вам, боже, здоров’я, дядьку,— подякував він драгунові.

Селяни обступили економа. Той лежав на снігу, забарвленому кров’ю, що струміла з рани. Побачивши над собою темні постаті хлопів, він заскиглив, звився в корчах, захарчав, кров линула йому з уст; потім тіпнувся кілька разів і стих.

— Здох, як собака! — буркнув сивий дід, дивлячись на трупа свого кривдника.

— Добре вцілив! — сказав Балтазар, нахиляючись над трупом.— А що тобі, Їржику?

— Та нічого, пусте, — тихо відказав зблідлий Скалак.

— Хто ж його знав, що в нього пістоль...

Вправною рукою Балтазар нашвидкуруч перев’язав Їржикові рану на правому плечі.

— Гайда на фільварок, там уже зробимо як слід.

— А з цим що? — спитав один із селян.

— А що з ним, нехай дубіє! — відказав дід.

Люди пішли назад. Балтазар підтримував Їржика.

Місяць світив їм на дорогу й у посиніле обличчя забитого економа.

У дворі Їржик зразу ж спитав про Лідушку.

— Поїхала з Єніком, їм сани запрягли.

Скалак зітхнув із полегкістю. Його поклали на економове ліжко. Балтазар, розказавши старій шафарці, що треба приготувати для рани, сів біля пораненого юнака.

— Отже, знову кров. Але він перший її пролив,— міркував старий.

— Невеселий початок, дядьку, — мовив Їржик.

— Чи ж ти зможеш устати?

— Хоч і зараз. До штабу гінця послали?

Балтазар, підкликавши одного селянина, спитав, чи поїхав хто у Ртиню.

— Так, як ви й веліли. Взяв доброго коня; вже він, певно, й там. Все, як було, розповість і перекаже, щоб зранку були біля замка. Ми знаємо, що ртинські були напоготові й вирушили після півночі.

У дворі розлігся гучний зик. То старий хлоп ознаймив п’яній юрмі, що сталося з економом. Люди радісно загули.

12. «Пляма на короні»

Тієї ночі навряд чи спав хто-небудь у Находській окрузі. Щойно стихав дзвін на сполох в одному селі, як уже лунав у сусідньому. Так і летів той тужливий дзвін од села до села, піднімаючи всіх. Люди, що бували на нарадах у «штабі» й знали все, зразу вставали й скликали народ. Селяни збігалися, щоб іти по свою волю та по її запоруку — указ. Багато оспалих та лінивих вагались, ховалися, але їх примушували йти з усіма. Хто ж опирався, того часом і громили. Люди збирались юрмами й простували до Находського замка.

Дорогою од Слатіни до Находа сунув перед світом гурт селян, що налічував душ понад триста. На чолі їхали верхи війти з Гавловиць, Маршова й Лібнєтова. Між гавловицьким і маршовським тюпав, понуривши голову, якийсь чоловік. Люди йшли не лавами, а як кому заманеться, в морозному світанковому повітрі далеко розлягалися покрики й гомін. Передні говорили про чоловіка, що йшов, наче бранець, між кіньми; то був слатінський війт Вацлав Ржегак. Його узивали зрадником. Свого часу Їржик та Достал застерегли Рихетського, і той доручив Бартоневі стежити за ним. Таким чином на рихті стало відомо, що він никає до замка: хитрого лиса перехитрили. Коли всі збиралися в похід на замок, Ржегак сховався, але його знайшли. Розлючені селяни, виливаючи свій гнів і зненависть, іще вдома змолотили його, а тепер вели, як злочинця. Його мав судити «генерал» Рихетський з іншими війтами перед очима всього народу.

Юрма вже минула Лготки. Показався хрест, що стояв недалеко від замка. Біля хреста вершники спинили коней.

— Ми, видно, перші,— мовив гавловицький війт.— А мусили б уже посходитись... Чш-ш, пане-брате... чуєш? Тихо, люди! Увага!

Здалеку донесло стоголосий гук.

— Уже йдуть! Це ртинські!

— Чуєш, війте Ржегаку? Ідуть люди, й ніхто з них не ховався. Бо в них війт не такий, як ти в нас був! — напосівся на свого війта один халупник, що стояв поблизу.— Він із них так не знущається, як ти з нас! Тобі б, тварюко, окономом бути, ти б...— І вперіщив Ржегака дрючком.

— За податки гриз нас не згірш од панських посіпак,— докинув іще один і теж двічі вчистив його.

— А оце тобі, зраднику паскудний, за те, що хотів нас продати!

— Як панщини не буде, ходитимеш на неї сам! А от маєш завдаток!

Так сипались удари на змордованого Ржегака; він тільки щулився та ухилявся від дрючків.

Нарешті показався другий, багато більший гурт селян.

— Аге-е-ей! — кричали вони, і слатінські товариші відповіли таким же криком. То йшли костелецькі, ртинські, батньовицькі та трубійовські. Підійшовши, вони загледіли побитого Ржегака.

— А це що?

— Зрадник!

— Он яке діло!..

— Так ось йому й від нас!

І всі, хто міг доступитись, заходилися бити слатінського війта. Марно він просився та кричав, марно відбріхувався та зарікався; його жалібний голос потонув у галасі розгніваного люду й зрештою зовсім стих: Ржегак непритомний повалився на сніг під хрестом. Нівлт даремно силкувався стримати розлючених людей; вони втихомирились, тільки коли Ржегак упав.

Війти на конях з’їхались купкою, решта обступили їх довкола.

— Знаєте, люди добрі,— сказав Рихетський з коня,—що Плговський фільварок у наших руках? Уночі приїхав звідти гонець. Їржик Скалак і Уждян-Салакварда там.

— А оконом? — спитав хтось.

— Як гонець виїздив, його ще не знайшли, сховався десь. Але тепер уже, певно, злапали.

— Так нумо далі! На замок! — загули голоси.

Рихетський попросив уваги. Всі затихли, і «генерал» став тлумачити, що слід робити їм та як поводити себе. Застерігав, щоб, боронь боже, не бешкетували, нікого не кривдили.

— Ми йдемо по свою волю. Як дадуть нам її й потвердять писемно — добре; як же ні, то візьмемось за них по-іншому. А як ми кого-небудь покривдимо, то пани матимуть зачіпку, щоб повернути закон проти нас.

Вийнявши з нагрудної кишені аркуш паперу, він помахав ним над головою.

— Ось тут списано все, що нас гнітить і чого ми хочемо. Нам потрібна грамота, котра б скасовувала панщину й податки, поки все не буде вирішено у Відні.

Люди схвально загомоніли.

— От нехай сьогодні нам її підпишуть, а ні, то...

— Ходімо! Ходімо!

Тим часом Ржегак очуняв, і його знову взяли поміж коні. Великий, тепер уже об’єднаний гурт рушив далі. Почало світати.

В Находському замку після довгої метушні нарешті зібралися від’їжджати. Блідий князь, закутаний у шубу, вмостився у вигідному ридвані, навпроти нього сів доктор Сілезіус. До другого екіпажа сіли дружина молодого Пікколоміні з його сестрою, в інших повозах розмістилися слуги. Обидва панські екіпажі було запряжено четвернею. Троє ловчих і ще кілька сміліших слуг мали супроводити панів верхи. Військо так і не прибуло.

Довгий поїзд виїхав із двору, й браму зразу ж міцно замкнули. Управитель, украй заклопотаний, вернувся до своїх покоїв: він лишився тут сам, не діставши ніяких вказівок.

— Якщо дуже круто прийдеться, то вже поступіться їм чим-небудь там...— Оце була і вся князева інструкція.

Управитель млів од страху. Що він робитиме, як повстане вся округа? Коли й прибуде якийсь там ескадрон війська, хіба воно встоїть перед озвірілими юрмами? В розхвильованій уяві його малювалися найстрашніші, найкривавіші сцени, він бачив замок у полум’ї, роз’юшених хлопів і себе серед них, побитого, розтерзаного.

Так само потерпали й усі його підлеглі.

Панські екіпажі їхали повільно, в передсвітанковій імлі треба було пильнувати, щоб не збочити з заметеної дороги. Князеві та повільність здавалася нестерпною, він дратувався, але не наважувавсь навіть виглянути у віконце, щулився в куточку, кутаючись у шубу. Кожна зупинка лякала його. Він прислухався — чи не почує громового крику розлючених хлопів.

Десь у далині загули дзвони.

— Що це? — спитав князь лікаря.

— В цю пору, здається, дзвонять до утрені, але це дзвін якийсь чудний...

— На сполох...— прошепотів князь.

Раптом він здригнувся: здалеку долинув протяглий глухий гук.

— Ви чуєте, докторе?

— Наче ліс...

І знову стало тихо, чутно було тільки вищання коліс, рипіння снігу та голос візниці, що підганяв коней.

— Ми вже далеко від замка? — спитав князь трохи перегодя.

Лікар виглянув у вікно.

— Ще його видно, ясновельможний пане.

— Mon Dieu![45] — простогнав князь.

Наблизились до невеликого ліска, та в’їхати під його захист не встигли.

— Стійте! — загриміло перед каретами.

Князь збілів. Лікар, виглянувши, побачив, що дорогу перегородила незліченна юрма селян. Попереду було кілька вершників.

— Стріляйте!

Ще князь не договорив, як ударило кілька пострілів. Двоє селян упало на сніг. Гнівний рев розлігся довкола.

— Це князь їде!

— Пропустімо! — почулися голоси.

— Овва! Таж він нам і потрібен! — Княжий поїзд уже оточили з усіх боків. Про оборону годі було й думати, надто велику чисельну перевагу мали селяни.

А ззаду вже насувалась нова хвиля голосів. Надійшов іще один загін, ніби навздогінці за панами-утікачами. На чолі їхав вершник у білому драгунському плащі, Балтазар-Салакварда, поруч нього — Їржик Скалак.

На Плговський фільварок прилетіла звістка, що князь утікає. Їржик, хоч і поранений, не послухався дбайливого Балтазара, сів на коня й пустився в погоню за панами на чолі загону, відібраного з селян, що захопили Плговський двір. Юнак був на виду білий, мов сніг довкола, лиш очі його гарячково горіли. Темні кучері віялися з-під шапки на холодному вітрі. Їржик не чув болю, не пам’ятав у ту хвилину, що він поранений. Він жадав побачити увіч свого ворога й помститися на ньому.

Скалакові пощастило наздогнати князя. Всі замети довкола панських карет були втоптані юрмою, що ринула до замка. Їржик із Балтазаром спинились біля князевого ридвана. Дами тремтіли зі страху. Дверцята екіпажа розчинились, і скутий жахом князь побачив могутню постать у білому плащі, а поруч — юнака, що втупив у нього вогнисті чорні очі. Лікар, затинаючись, став пояснювати, що це його милість князь, тож нехай...

— Самі знаємо,— відказав Їржик,— Ясновельможний пане, я Їржик Скалак! Я, правда, був тоді хлопчаком, коли ваша милість зволили одвідати «Скелю». Ми дали вам, ясновельможний пане, притулок. Зате ж і віддячили ви нам! Тітка моя померла, старий дідусь сконав вигнанцем із горя та нужди, батька мого через вас повісили: я мусив прикинутись безумним, але в мене ще лишилося досить розуму й сили, щоб помститися.

— Furibundus, — промимрив лікар.

Князь, котрий розумів по-чеськи, затрусився. Він був певен, що цей шаленець живим його не пустить. Несміло зиркнувши праворуч, Пікколоміні побачив біля себе свою дружину й сестру. Голова його впала на груди.

— Чого ти хочеш? — видушив він із себе.

— Стривайте, це ще не все. Ви хотіли занапастити мою наречену; пам’ятаєте, на вловах, я тоді лиш вашого коня поранив. Але не тільки нашу сім’ю, а й усіх оцих людей, що ви бачите перед собою, й ще тисячі інших у ваших маєтностях мордували з вашої волі. А як вони домагалися справедливості від вас та ваших урядовців, ніхто їх і слухати не хотів.

— Та ще й у темницю нас кидали, шмагали, мов хлопчаків, коли ми шукали помочі деінде,— докинув Балтазар.

Навколо схвально загомоніли.

— А коли вища влада над нами змилосердилась,— вів далі Їржик,— та видала указ, щоб нас од тяжкого ярма звільнити, то ви ще спротивились тому і втаїли, сховали від нас той указ із підписом нашої королеви.

— Указ! Указ віддайте! — закричали навкруги.

— Ми могли б на вас помститися, та хоч ми лиш репані хлопи, але так не зробимо. Ми хочемо тільки свого, того, що нам належиться. Указ же, певне, при вас.

— Нема в мене ніякого указу... Його й не видавали зовсім.

— Бреше! — гукнув хтось.— Давайте обшукаємо!

На ті слова люди зразу кинулися до валіз і заходились ретельно перетрушувати все.

Лікар услід за князем заприсягся, що жодного указу при них немає і що такий указ взагалі не надходив до замка. Але повстанці не вірили й не втихали: вже чути було погрози.

— Князь заприсягся, що не знає ніякого указу,— звернувся Їржик до народу.— А нам байдуже! Нам потрібен указ або те, що в ньому було! Хай напише сам.

— Авжеж! Авжеж! — загули селяни.

Князь став відсилати їх до управителя.

— То пройдисвіт! Він і не може нічого зробити! Його підпис не варт нічого! — кричали люди.

— Дайте йому повноваження, а він хай потім напише грамоту од вашого ймення,— запропонував Балтазар.

Такий вихід сподобався селянам. Князь спершу був відмагався, але перед такою грізною небезпекою мусив поступитись: він розумів, що його або примусять силою, або завернуть назад у замок. Тому, вийнявши течку, він написав управителеві повноваження домовлятися з підданими на свій розсуд. Повстанці тим задовольнились.

Тут підступив закривавлений селянин: другого вели двоє товаришів.

— А нам що? — спитали поранені.

— Це ваші слуги зробили — задля вас! — мовив Їржик.— А люди ці неповинні, і діти в них...

Князь тремтячою рукою простяг їм гаманець із червінцями.

— Візьміть за свою кров,— звелів Їржик.

Доктор Сілезіус став просити, щоб їх уже пропустили, бо холод дуже вадить ясновельможному панові й дамам.

— Ну як, пустимо? — спитав Їржик людей.

— Князеве слово й підпис маємо, про решту в замку домовимось! — загомоніли у відповідь.— Хай собі їдуть.

— Ну, ви вже поквиталися! Але я ще ні. За кривду дідову, батькову, тітчину і моєї нареченої мені ще не заплачено, так я сам візьму собі плату. Князь збавив віку молодій дівчині, сестрі мого батька, от я й візьму за те князеву сестру собі! — вигукнув він і підійшов до княжни.

Пікколоміні здригнувся й ступив крок уперед, ніби хотів захистити сестру.

— Стійте! — загримів Їржик.— Хто лиш ворухнеться, тут йому й смерть! Ходімо зі мною, прекрасна княжно, будемо любитися та веселитися!

Вельможна панна зойкнула, відсахнулась і припала до свого брата. Той, ухопившись за шпагу, оглянувся на слуг.

— Ані руш! Ви моя! — Їржик підступив до неї.

— На бога, зглянься! — волала княжна.— Я ж тобі нічого не зробила!

— Моя тітка князеві теж нічого не зробила, вона тільки була вродлива. Ото й уся її вина, а ваш розбещений брат... Одно слово — око за око! Дядьку Балтазаре, розкажіть їм усе!

Балтазар нашвидку розповів, чого накоїв колись князь. Княгиня затулила руками обличчя, княжна тремтіла, як осика на вітрі.

— Їржику, що це ти надумав? — дивувався Уждян.

— Це вже моє діло! — Їржик простяг руку до княжни. Та вивернулась і скрикнула:

— Обороніть же мене!

Однак князь, обступлений людьми, не міг і ворухнутись, так само як і слуги. Їржик раптом опустив руку й погордливо глянув на князя. Настала хвилина грізної тиші; нарешті Скалак глухо промовив:

— Їдьте... Та пам’ятайте, ясновельможний пане, як метиться хлоп!

— Гайда на замок!

— Аге-ей! Аге-ге-гей! — радісно закричали селяни, Їржик з Уждяном посідали на коней.

Князь упав на м’яке сидіння карети, сам не свій. Голова його поникла на груди, в яких кипіло справжнє пекло. Отаке приниження, така ганьба! І від кого! Від такого хама, неотесаного сільського парубійка!

Юрма селян знову рушила до замка. На чолі їхали верхівці, поперед усіх Балтазар, що ховав під плащем княжого листа. За ним мовчки їхав Скалак: глибоке хвилювання видно було на його лиці. Він згадував своїх дорогих небіжчиків, найбільш батька.

Незабаром показалася вежа старого замка. Здалеку почувся глухий гук, на пагорбі зачорніли тисячі людей, мов мурашня. Селяни знову загомоніли, розмахуючи над головами ломаками та довбнями.

Управитель цілу ніч не спав, а проте йому здавалося, що все це лиш моторошний сон. Він був немов громом прибитий. Хто б міг подумати, що ті самі хлопи, котрі так недавно тремтіли перед ним і слухалися кожного слова, так збунтуються проти своїх панів! І все-таки це була дійсність... У замку чути було дзвін на сполох, а вдосвіта за мурами розлігся протяглий громовий крик. Управитель із кількома урядовцями виліз на високу круглу вежу і, ховаючись за кам’яну колону галереї, оглянув засніжені пагорби довкола. На одному темніла юрма. Видно було кілька вершників, киї та ломаччя над головами. З другого боку, на іншому горбі — така сама картина. Унизу, в місті, вже попрокидалися, по майдану та вулицях бігали збентежені, налякані міщани.

Коли управитель зійшов униз, там його вже чекала звістка: Плговський фільварок захоплено, все в ньому сплюндровано, під лісом на снігу знайшли економа застреленого.

Управитель зблід; він не спромігся навіть вимовити «Лайдаки!».

Перший гурт селян уже підступив під замок, невдовзі за ним і другий, а трохи згодом на шляху зі Скалиці знову загуло — наближалася ще одна юрба. Перелякані міщани зачиняли крамниці та двері будинків. Навколо всього міста панував незвичайний рух, кишіли люди всякої подоби й у різному вбранні, однак усі сільські. Зимовий ранок будили їхні покрики та гомін. Селян усе прибувало й прибувало. Замок був уже оточений натовпом.

Навколо Рихетського зібралися війти всіх сіл, переважно на конях. Почалась рада: найперш, однак, відбувся суд. Судили слатінського війта Вацлава Ржегака. Дарма він виправдувався та присягався; його було висвідчено. Бартонь простежив кожен його крок. Розгнівані селяни хотіли покарати зрадника тілесною карою, та Рихетський не дав. Він запропонував накласти грошову пеню, на що погодились і всі. Потім обрано було депутацію до замка. На чолі її став Рихетський. Старий драгун також був поміж тими, що мали провадити переговори з управителем. На їхню вимогу їх впустили до замка. Лашек, відчиняючи, низенько вклонявся «панам хліборобам». Їржика серед них не було: рана та втрата крові нарешті звалили його. Вже біля самого Находа він мало не впав з коня; Салакварда, побачивши те, разом з іншими одніс юнака до найближчого дому, де його поклали на ліжко. Опритомнівши, він умовив Балтазара йти в замок, хоч старий хотів лишитися біля нього.

Управитель прийняв депутацію вельми ласкаво, однак заприсягся, що указу, якого вони вимагають, у замку нема і що такий взагалі не надходив; охоче відчинив шафу й подав книгу з указами. Рихетський довго переглядав її, але нічого не знайшов. Тоді Балтазар витяг князевого листа.

— Якщо указу нема, напишіть нам грамоту самі, от вам повноваження від князя.

Рихетський теж вийняв свій папір і прочитав проект угоди, яку мав підписати управитель. Той ужахнувся й став викручуватись та відмагатися, що, мовляв, сам не може цього зробити. Уждян тицькав йому під носа князів лист, та управитель усе одно не погоджувався. Селяни стали погрожувати, хотіли вже були йти, однак він, затримавши їх, почав торгуватись. Терпляче пояснював, що вони вимагають забагато, що від цього буде великий збиток панові. Нарешті почав просити, щоб ця угода була чинною тільки до прибуття королівської комісії. Рихетський, подумавши, вийшов зі своїми товаришами за двері порадитись.

— Щодо того указу, то я їм не вірю,— мовив один із війтів.— Певно, добре сховали.

— У Полицькому кляшторі теж його не віддали, сказали, нібито не одержували.

— А що то за комісія?

— Від цісарського двору; там на нашу руч стоять, тож не підуть проти нас. Пани муситимуть піддатись.

— А муситимуть, от побачите!

— Але що нам на це там скажуть? — спитав один, показуючи надвір, звідки долітав гомін натовпу.

— А ми їм розтлумачимо.

— Тільки спершу тут умовимося достотно, — сказав Рихетський.

Так і зробили. Управитель руками й ногами опирався повному скасуванню панщини. Сперечалися довго. Якби не розважливий Рихетський, то управителя, напевне, були б відлупцювали, зіпсувавши всі переговори. Але Нівлт зумів угамувати всіх, навіть Балтазара.

— Напишемо поки що угоду, а тоді прочитаємо всім людям та й побачимо, як вона їм здасться.

Незабаром депутація вийшла з замка, і Рихетський, ставши на узвишші, почав промовляти до народу. Ознаймив, що універсалу з золотим підписом вони не знайшли, як не перешукували скрізь, та що його й взагалі годі знайти, бо такого указу буцім і не видавалося зовсім. Нагадав, що князь і управитель заприсяглись на тому.

— Указ! Указ! — кричали люди.— Дурять нас! Де указ?

Та Рихетський говорив далі; запропонувавши замість цісарського указу вимогти князівську грамоту, розгорнув свій папір і почав читати на весь голос:

— «Канцелярія Находського замка цим писемно сповіщає все поспільство Ртинської сільської громади, що віднині аж до прибуття цісарсько-королівської комісії жоден панщинний підданець не мусить одробляти ніяких повинностей, опріч одного дня на місяць одною парою коней та ще шести днів пішої панщини на рік із кожного двору, а халупник без землі має відробляти два дні. Так само й стягнення всіх виплат припиняється аж до прибуття повноважної цісарсько-королівської комісії, й господарська канцелярія про ті виплати нагадувати не буде. В разі ж поспільство буде уважати себе ще в чому покривдженим, то хай спишуть свою скаргу на папір і подадуть панові, аби можна було те владнати за обопільною згодою. Писано в замку Находському року 1775-го...»

Люди сприйняли прочитане по-різному. Багато хто не вірив, вимагав указу, хоча така угода давала їм майже все, чого вони хотіли. Годі було й порівнювати ці повинності з тим тягарем, що гнітив селян досі! Рихетський радив погоджуватись. Полохливіші, ті, що прийшли сюди з примусу, голосно підтакували йому, а за ними й інші.

— Беріть, що дають! — кричали,— А то покличуть військо та розженуть усіх!

Багатьом хотілося іще того та іншого. Радіючи нагоді зігнати оскому на панах урядовцях, люди вимагали, щоб декого з них прогнали зі служби. Та нарешті більшість пристала на ту угоду, що її зачитав Рихетський.

— Кожна громада дістане таку грамоту! — оголосив він і, зійшовши вниз, рушив із усією депутацією до канцелярії, де й було написано грамоти для всіх сіл. Грізна хмара розходилася, з облич зникав гнів, стихли грозьби та прокльони, чути було лиш веселий гомін та радісні покрики.

— Хай нам утрату відшкодують! За дорогу! — гукнув хтось у натовпі. Люди зразу підхопили те слово: — За дорогу! За дорогу!

Управитель і на це погодився. Викотили барила з пивом і горілкою, й почався буйний бенкет.

— Воля!

— Минулася панщина!

— Як і не було! То вже пусте, що лишилося!

— Ух-ха! Ой Рихетський, куме Рихетський, дай вам, боже, здоров’я! — І селяни, обступивши одважного ртинського війта, тягли до нього руки з чарками.

— Не мені дякуйте, а он їм,— відповів Рихетський, показуючи на війтів та Уждяна.— А найбільш Їржику Скалакові.

— А! Їржик! Скалак! — озвалися радісні вигуки.— Де ж він? Чого його тут нема?

— Його встрелив плговський оконом,— відказав Балтазар. — Лежить у місті ранений.

Гамір розростався. Лашек і носа не витикав, боячись, щоб хлопи не розізлилися знову та не пригадали йому минулого.

Рихетський і Уждян пішли в місто до Їржика. Була вже пообідня пора. Біля раненого сиділа Лідка. Вона не погодилась їхати на Мартинівський хутір — хотіла побачити та втішити свою бабусю. Але на «Скелі» їй теж не сиділося: адже Їржик і дядечко Балтазар пішли до замка. Як не вмовляла її бабуся, та Лідка сама-одна подалась до Находа й там дізналася, що сталось. Зачувши, що Їржика поранено, вона перелякалась і, не тямлячи себе, побігла до нього. Скалак зустрів свою милу усмішкою.

— От і кінець... Гадаю, там усе владнали як слід. Лідушко, тепер я можу подумати й про тебе, тепер ти вже зовсім моя. Ти ж підеш за мене?

Дівчина в сльозах нахилилася до раненого, що простягав їй руку.

Надійшли Рихетський з Уждяном.

— Ну, як там? — нетерпляче спитав їх Їржик. Рихетський усе йому розповів.

Скалак замислився.

— Невже таки ми помилялися з тим указом?..— промовив він.— Зате маємо угоду...

Рихетський запевнив його, що все гаразд.

— Ну, дай боже! — зітхнув Їржик.— Що могли, те зробили. Якби ж то небіжчик тато цього діждався...

— Він усе бачить,— поважно сказав Балтазар.

— Дядечку, ви були досі мені за батька, будьте ж і надалі. Ви взяли Лідку за свою, прийміть тепер нас обох.

— Я вже давно прийняв вас, дай вам, боже, щастя!

З замка народ врешті розійшовся, та в місті й по околишніх дорогах до пізньої ночі не втихав галас: люди веселилися, здобувши жадану волю.

Балтазар Уждян найняв сани; на них поклали Їржика. Лідка сіла коло нього.

Було вже пізно, коли вони приїхали на «Скелю». З великою радістю привітали їх Бартоньова та Ванєк; усім полегшало на серці, коли вони зібралися в своїй старій хаті. І Балтазарове обличчя проясніло.

А вдосвіта перед Находським замком зупинився загін вершників. То були гусари Наундорфського полку.

Такий був початок селянської бурі, що її Марія-Терезія назвала плямою на своїй короні. Як на Находщині, так і повсюди селяни страждали у панському ярмі. Останній «регулятивум» та чутка, ніби пани приховали справжній указ про скасування панщини, збурили й без того неспокійний народ. Ледве гроза трохи втихла на Находщині, як знялася в сусідніх округах — Новомєстській та Опоченській — і ширилась, мов бурхлива пожежа, аж поки не розбурхалась на весь Градецький край. Подекуди вона розгорілася ще грізніш, ніж на Находщині. Селяни збиралися в один потік, силою множили свої лави і йшли од села до села, од гори до гори, зупиняючись на верхів’ях і кидаючи гучні поклики, немов хотіли підняти всю країну на повстання. В панських замках і фільварках тремтіли перед цими розгніваними юрмами, що мали за зброю лиш киї та ломаччя. Бунт розростався, до повсталих приставав усякий набрід, що шукав тільки грабунків, поживи. Не було одностайності, не було ватажка, котрий узяв би в руки розбушовану орду. То була повінь, бистрина, яка чим ширше розливалася з гучним ревом, тим більше тратила силу. Досить було абиякої перепони, щоб хвилі об неї розбилися. А до того повстанська ріка ще й розділилася. Один потік ринув через Подєбрадщину й несподівано скоро виплеснувся під Прагу.

Ця сліпа сила була приречена. Під Прагою душ півтораста селян схопили, з них чотирьох повішено: Йозефа Черного в Лібні, ще одного в Розтоках, третього перед Уєздською брамою, а четвертого — перед Вишеградською.

Не більш пощастило й тим, що пішли через Біджовську округу. В Хлумці була невелика військова залога, котра після недовгого бою, перемігши селян, загнала їх у ставок. Звідси й пішли сумні прислів’я: «Удалося, як хлопам під Хлумцем» і «З греблі та в став».

Небезпека минула; пани, вернувши собі владу, заходилися жорстоко карати своїх підданих. Знову наповнились панські темниці, прибуло роботи гайдукам та дозорцям — роздавати селянам «на сніданок» по п’ятдесят канчуків, «на обід» по двадцять п’ять та стільки ж «на добраніч».

У селянському війську, розбитому під Прагою та Хлумцем, небагато було находських. Ватажки повстання на Находщині ставили собі за мету тільки визволення люду від тяжкого ярма — панщини. А людей, котрих легко було підбити на всякий бешкет, настрашила звістка, що до замка прийшло військо.

Управитель заспокоївся. Військо прийшло — щоправда, трохи запізно, бо угода була підписана і в руках у селян, але все-таки прийшло. І пан директор вирішив, що дотримувати слова перед селянами не треба, бо ж вони, на його думку, допустилися великого злочину перед своїми панами.

Рихетський засмутився, почувши, що прибуло військо. Скоро йому принесли наказ, який він мав оголосити: «Кожного, хто чинитиме опір війську, буде схоплено, а в разі потреби й заколото чи застрелено на місці».

— Ой, біда... Тепер поставлять у нас жовнірів по селах! — зітхнув він. Дружина в тривозі зачала просити його, щоб він утікав, бо пани його, напевне, без кари не залишать.

— І не подумаю,— відповів одважний війт. — Ніякого беззаконня я не чинив, грамота у мене в руках. Вони, певне, просто бояться дальшої колотнечі. Але Уждянові тут лишатися небезпечно: він же їм оконома застрелив, цього йому не подарують. Піду на «Скелю».

13. Salva guardia в останньому бою

Балтазар глибоко замислився, взнавши, що до замка прибули гусари. Коли війт оголосив йому наказ, старий драгун вилаявся:

— Отак-то вони дотримують слова!

Їржикові й Лідці він не сказав нічого.

Рана молодого Скалака була досить небезпечна: тут ізнову придався досвід старої Бартоньової. Онука її дбайливо доглядала свого нареченого, сиділа біля нього ночами, сповнена тривоги й ніжності. Як і давніше, похмурими зимовими днями й довгими вечорами читала слабому братську біблію. Підсідав до них і господар, як перше, однак видно було, що він не чує Лідчиного читання: неспокійні думи обсідали його. Чутки про бурю, яка розбуялася в краї, доходили й на «Скелю».

Невдовзі завітав до них якось над обід Рихетський. Усі радо привітали його, тільки Балтазар здогадався, що ртинський війт прийшов неспроста. У коморі Нівлт поділився з господарем своїми побоюваннями.

— Вам не простять, і Їржикові теж ні. Мусите рятуватись.

— Але ж куди? Та ще з пораненим?

— Пане-брате, тут ідеться про голову!

Балтазар, подумавши трохи, відповів:

— Ваша правда... Спасибі вам, що не забули про мене. Я й сам побоювався, але не думав, щоб так зле обернулось діло. Адже ж він перший стріляв, я тільки боронився...

— На це ніхто не зважить; скажуть, забив умисне, та й усе.

— Та мені про себе байдуже, от дівчини та парубка шкода...

— Та невже ж вам хочеться, щоб ваша сива голова гойдалася на шибениці?

— На шибениці...— буркнув драгун.

Коли Рихетський попрощався, господар трохи провів його.

— А ви й самі побереглися б, Нівлте, вам теж не подарують.

— За мене не турбуйтеся, рятуйте себе. Бувайте здорові.

— Щасти вам боже. Вітайте там ваших та сусідів.

Вони міцно стисли один одному руку. Не знали, що це востаннє...

Задуманий вернувся Балтазар додому. Сіли обідати; чекали тільки Ванєка, що поліз на горище скинути сіна. Раптом на сходах почулись його кроки, незвичайно квапливі. Балтазар вибіг у сіни.

— Господарю,— швидко мовив Ванєк,— гусари їдуть. Певне, до нас. Я з горища у віконечко побачив, уже під горою.

— Під горою? А скільки їх? — поквапно перепитав господар.

— Не добрав як слід. Душ шість.

— Біжи витягай сани, запрягай Медушку та Ворону, живо! — рішуче, громовим голосом звелів Балтазар. Де й поділася задума з його обличчя: проворно, мов юнак, вбіг він у хату.

— Лідко! Вбирайся, треба тікати. Винеси повстину й кожух для Їржика, він поїде з нами. Вартонько, вберись і ти, та скоренько!

Дівчина зблідла. Від ляку вона не могла з місця зрушити.

— Роби, що кажуть, не питай! — крикнув Уждян.

Лідка машинально послухалася.

— Що там скоїлось, дядьку Балтазаре? — озвався здивований Їржик.

— Гусари їдуть, хочуть нас схопити,— відповів Балтазар, надягаючи плащ. Потім припнув шаблю і набив обидва пістолі.

Вартонька зовсім очманіла від страху.

— Мати божа! — голосила вона.— Що ж це буде!

— Вбирайся! — гримнув на неї Балтазар. Він знову був вояком, командував.

Лідка, почувши, що їм загрожує, зразу подолала свій ляк. Їржика й дядечка мали схопити, забрати! Де й узялася снага в дівчини: вона вмить одяглася сама, тоді помогла вбратися бабусі.

— Лідушко, біблію візьми! — нагадав Їржик. Дівчина винесла книгу. Надворі вже чекав Ванєк.

— А, бодай йому з тією раною... І помогти вам не можу,— бідкався Їржик.

— Зіпрись на мене, о, отак...— Уждян вивів його й посадив на сани. Бартоньову вмостили біля нього.

— Ти, Ванєку, втечи та сховайся де-небудь, бо сани вже повні.

— Я зостануся тут, господарю, забавлю їх.

— Гаразд. Лідко, сідай у передок! Ну, бувай, Ванєку. Ми їдемо до кордону. Що тобі робити, сам знаєш.

— Хай вас бог береже!..

Бартоньова плакала. Їржик кивнув Ванєкові на прощання головою, Лідка подала йому руку.

Балтазар, ставши ззаду на полоз, сіпнув за віжки і вйокнув.

— Прощавай, «Скеле»,— муркнув він, виїздячи з двору, й оглянувся на хату. Вірний Ванєк стояв і дивився вслід утікачам. Балтазар кинув оком на шлях; там не було видно нікого. Дорога швидко бігла назад, дерева, кущі тільки мелькали, скалки льоду з-під кованих копит летіли аж на Балтазара. Лідка мусила відвернутись, бабусі дух займало. Балтазар раз у раз поганяв коней, і вони мчали шляхом з гори, мов на крилах. Іншого разу Лідку, може, налякала б така прудка їзда, але тепер вона тільки дивилась на Їржика, питаючи час од часу, чи не болить йому та чи вигідно сидіти. Уждян і не дивився ні на кого, тільки поганяв коней та озирався назад; але вершники на шляху ще не показувалися. За малу хвилинку примчали до села. Бартоньова стала просити, щоб лишили її тут. Лідушка відраджувала її, та стара наполягала на своєму. Уждян тим часом зважив, що її правда — їй же ніщо не загрожує, а коням буде легше.

— Лишу тебе в Кропачека. Скажу йому, хай мовчить. За кілька днів добудешся до нас, ми їдемо до Кладська. А втім, і Лідка може з тобою лишитися.

Дівчина аж скинулась і з тривогою глянула на Їржика.

— Та нехай зостається з Їржиком: хто ж його доглядатиме?

Доїхали до Кропачекового двору; Балтазар спинив коней лиш на мить, поки Бартоньова злізла. Плачучи, дивилась вона вслід саням, що зразу ж за двором звернули в поле. Потім зажурена ввійшла до хати, де її приязно зустрів добрий Уждянів приятель Кропачек.

У ворота «Скелі» сильно загупали. Ванєк, неквапно перейшовши двір, одчинив і побачив сімох страховидних верхівців. Були то гусари Наундорфського полку. Вони спитали, де господар. Ванєк відповів, що десь поїхав, але скоро вернеться. Гусарський старішій, увійшовши до світлиці, почав розпитувати про парубійка, що нібито також живе тут; він мав на увазі Їржика. Ванєк відмагався: не знає він ніякого парубійка і ніколи тут такого не було. Гусар репетував, грозився, та Ванек затявся на своєму: нічого він не знає. Тоді старший звелів чотирьом воякам злізти з коней і обшукати всю оселю, а сам зайшов до стайні. Коней там не було. Один із вояків показав йому на свіжий слід саней, що тягся од двору в напрямку села.

— Зачув нас і втік! Гайда навздогін!

Четверо гусарів лишилося на «Скелі», а двоє зі старшим учвал помчали до села. Ванєк з досадою дивився їм услід.

— Бісова кавалерія! — бурчав він.— Женуть, як нечиста сила. Хоч би їм бог на який час у головах помутив, щоб загаялися тут, поки смеркне, а там нехай ловлять вітра в полі. Ох,— із полегкістю зітхнув він,— сніг пішов!

Знялася хуртовина: мело дедалі густіше. Гусари, лаючись, повернулися до світлиці, обнишпорили кожен закуток, кожну шпаринку, та не знайшли нічого. Тоді визвірились на Ванєка, щоб дав їсти та пити; Ванєк охоче налагодив їм, що знайшлося, і добув із льоху барильце горілки, котре гусари привітали радісними вигуками. Одіп’явши шаблі й посідавши за стіл, вони жадібно накинулись на їжу, а наївшись, запалили коротенькі люльки й заходились кружляти горілку.

Старий драгун звернув у поле. Дорога була мало в’їжджена, але тим безпечніша. Він правував до кордону Чеського королівства, наміряючись дістатися до Кладська, який недавно відійшов під прусського короля. Туди було добрих дві години дороги, а в таку погоду й ще більше. В тому краю, як і в королівстві, жили чехи, і Скалаки мали там кількох знайомих.

Балтазар часто оглядався назад, однак нікого не було видно. Він уже в думці славив бога за те, що почалась віхола. Та нараз старий смикнув за віжки: він побачив далеко позаду темну цяточку, а за нею другу.

— Лідко, а поглянь-но, чи ти щось бачиш? — звелів Уждян, щоб упевнитись, чи йому не привиділось.

— Здається, їде хтось за нами,— відказала злякано дівчина.

Вона не помилилася: незабаром Уждян розгледів, що то гусари. Вони дедалі наближались, коні зі «Скелі» не могли так летіти, як прудкі гусарські. Вже долинали до втікачів їхні покрики. Було їх троє. От один звернув убік і погнав коня по засніженому полю, певно навперейми втікачам. Скоро він зник з очей у метелиці.

— Їржику, ти добре знаєш дорогу, поглядай, щоб не змилити. Поїдемо на Кончіни, а звідтам на Строужне. На тобі віжки, Лідко, і правуй, як Їржик казатиме. Пильнуйте дороги, назад не оглядайтеся. Понахиляйте голови, сядь ближче до Їржика, попригинайтеся. Стережіться!

— А ви ж як, дядечку? — спитав Їржик.

— Мовчи, слухай, що кажуть! — гримнув Балтазар.

Виморені важкою дорогою коні вже йшли ступою.

— Піджени коней, Лідко!

— Вони вже не можуть.

— Ех, Лейтен, Лейтен... Уже ж більше двадцяти років минуло! — промурмотів старий драгун і гукнув: — Ану, Медушко! Медушко!

Стара, вірна коняка знову пустилася ристю. І саме вчасно, бо один верхівець уже під’їхав так близько, що на санях почули його окрик:

— Стійте!

Ніхто не обізвався. Їржик почув тільки, як іззаду щось клацнуло. Балтазар звів курок пістоля; брязнула об сани шабля, й знов стало тихо, тільки рипіли полозки та свистів вітер, припорошуючи коней і людей дрібним снігом. Балтазарове обличчя вже почервоніло від холоду, сніг налип на густих бровах. Спершися спиною об короб саней, він не зводив очей із погоні. Гусари ще й ще раз закричали: «Стійте!» Передній був уже близько.

— Піджени коней, Лідко! Медушко! Вйо, Медушко!

Та в цю ж мить ударив постріл, і підпряжний кінь став падати. Ще не звалився він на сніг, як загримів другий постріл — цього разу з саней. Гусарів кінь зіп’явся дибки й упав, придавивши собою верхівця. Балтазар умить зіскочив із саней, вихопив шаблю, перетяв посторонки і, ставши знову на полоз, скомандував:

— Їдьмо!

Медушка лишилася сама, однак тягла, скільки ставало сили. Сани, звісно, вже не летіли так, як перше, і гусар швидко наздоганяв їх. Чути було, як він покрикує, підганяючи коня. От він підняв пістоля, розітнувся постріл. Куля свиснула над саньми, пролетіла Балтазарові біля вуха. Лідушка здригнулась і притулилася до Їржика.

— Пробі, дядечку! — скрикнув Їржик. Прикра то була хвилина для нього — гнутися безпорадно й тільки дивитись, як старий вояк самовіддано боронить його та Лідку.

Вдарив другий постріл, за ним іще один. Другий не влучив, третій був Балтазарів. Гусарин якось тіпнувся, нахиливсь набік і злетів з коня. Кінь спинився над ним.

— Ці нам уже не страшні. Але ж їздці добрі, чортяки!

— Дядечку, а вас не вцілили? — поквапно спитали в один голос Їржик і Лідка.

— Поки що ні, дітки, але де той третій... Їх же троє було.

— Він подався полем навперейми; певно, десь застряг.

— Е, дідько його знає... Їдьмо скоріш, як минемо оту яругу, будемо вже безпечні. До кордону недалеко, а там ліс почнеться.

Смеркалося. В надвечірній імлі виднілися тьмяні обриси лісу на кордоні. За лісом здіймалися велетенськими тінями гори; над усіма ними височів розложистий Бор. Дорога збігала вниз, в’ючись попід крутим засніженим узгір’ям. Сніг посипав густіше, вітер дужчав. Стомлена Медушка ледве бігла. Щоб їй було легше, Балтазар зіскочив із полоза й побіг за саньми, набиваючи похапцем пістоля.

— Ура-а! — пролунало десь угорі над утікачами. Всі стрепенулися: на кручі маячіла крізь сутінь і завірюху темна постать верхівця.

— Ліворуч! — гукнув Балтазар, скочивши знову на полоз. Він вирішив звернути з дороги в поле, щоб оддалитись од вершника. Та щойно стих його голос, як ударив постріл; Медушка рвонулась і зіп’ялася дибки.

— Біда! — буркнув Балтазар і вихопив шаблю, бо пістоля не встиг набити. Він зрозумів, що вірну конячину поранило. Та Медушка не впала на сніг, а бігла далі, хоч дорогу позначав кривавий слід.

— Стійте! — ревнув гусар. Бачачи, що кінь не падає, він намірився добре і вистрілив ще раз; та скільки не дивився вслід саням, на них ніхто й не ворухнувся.

— А, сто сот чортів! — вилаявся старший гусарин, зрозумівши, що не зловить утікачів. Потім озирнувся навколо: по товаришах його в присмерку й заметілі не видно було ані знаку. Він опинився на цій кручі, бо пустивсь переймати сани, не знаючи місцевості. З’їхати вниз по засипаному глибоким снігом схилу годі було й думати. Об’їздити кружним шляхом — задалеко, та й небезпечно було переслідувати втікачів самому в тих лісах, що до них уже наближалися сани. От вони вже зникли з очей, сховалися в чорному лісі. Гусар сердито сіпнув за повід і повернув коня. Вернувшись на путівець, він наздогнав пораненого товариша, котрий, очунявши, їхав назад до села. Незабаром вони натрапили й на третього, що й досі лежав під застреленим огирем. Невесело скінчилася їхня погоня.

Діставшись до «Скелі», вони побачили своїх друзів п’яних, як ніч. Двоє вже спали на лаві, інші двоє ще горлали пісень.

— Де той мугир, що нам відчиняв? — гримнув старший.

П’яний гусарин, безтямно водячи очима, проварнякав:

— Десь тут... десь нема...

Ванєка не було, він щез, як у воду впав.

Тільки під лісом, коли гусара вже було не видно й не чути, Балтазар укинув шаблю в піхви. Аж тепер його пронизав гострий біль: по білому плащі струміла тепла кров і, капаючи на сніг, зливалася з кривавим слідом вірної Медушки. Salva guardia був поранений. Коли його догнала куля, він тільки сперся сильніше на короб саней і стояв твердо з шаблею напоготові, боячись, що гусар усе-таки відважиться переслідувати їх. Із рани била кров.

Сани спинились.

— Їдьмо далі! — звелів старий, притискаючи рану на грудях рукою, щоб спинити кров. Він не хотів, щоб Лідка зараз побачила, що його поранено. Та дівчина не послухалася.

— Мати божа! — пролунав болісний зойк. Вона побачила кров. Тремтячи всім тілом, підступила Лідка до старого.

— Дай сюди хусточку та поганяй далі. Не можна гаяти часу, поки Медушка тягне, а то зостанемось серед лісу.

— Дядечку, рідненький! — ридала дівчина. Їржик, звівшись у санях, скам’яніло дивився на свого оборонця. Чим він міг помогти?

— Сядьте в сани, на бога вас прошу, сядьте!

— Зараз. Подивись, куди Медушку вцілило.

Лідка метнулась до коняки.

— У шию.

— Витри рану снігом, а я тим часом перев’яжуся.

Сівши на санях, Балтазар заходився коло своєї рани. Від гострого болю темніло в очах, та він навіть не застогнав, тільки зуби зціпив.

Їржикова рана теж боліла, та ще більш мучило його те, що він мусить сидіти без діла. Лівою рукою, скільки здужав, помагав старому, не зважаючи на біль, що розтинав плече при кожному порухові. Медушка не стояла спокійно, навіть задом вихнула, коли до рани доторкнувся холодний сніг. Лідушка, трохи промивши рану, перев’язала її великою хусткою, яку взяла з саней.

— Тяжко поранило? — спитав Балтазар.

— Наче не дуже...

Лідка, взявши віжки в руки, вйокнула й побрела глибоким снігом біля саней. Їржик теж устав і пішов пішки. Хуртовина замела кривавий слід.

Вже зовсім смерклося; їхати заметеною дорогою було важко.

Балтазар мовчки лежав на санях. Химерні думки зринали в його старій голові. Довго дивився він перед себе, на Медушку; серце його стискалося.

«Бідолашна... Трьох урятувала. А Лейтен?.. От коли мене гусарська куля наздогнала... Але драгуни не піддаються! Нема чого нарікати, чесна смерть — ліпше, ніж у зашморгу. Отже, доїхав я; скоро, мабуть, відбій ударять... Ну й з богом! Зате оцих обох урятовано».

— Дядечку! — почув він над собою ніжний Лідущин голос.— Дуже болить вам?

— Та ні, донечко, не дуже. А як там Їржик?

— Іду за вами. Чим лиш ми вам віддячимо?..

— Менше з тим. Ну, гусарів ми, можна сказати, спекались. Я, мабуть, устану, а то сердешній Медушці й так важко.

— Ні, ні, й не ворушіться!

Лідка не чула морозу; вона брела снігом, ні на що не зважаючи. Дорога піднімалася вгору; коли з’їхали на вершок, Їржик вигукнув:

— Світло!

У прогалині між деревами заблимав червоний вогник.

— Хвала богові! Це Строужне.

За чверть години вони були вже в селі.

— Ото скраю, то Галінина хата.

Лідка спинила сани перед ворітьми. За хвилину вони зарипіли, й утікачі в’їхали в двір. Урятувались!

14. На чужині. Повернення

Кладське графство за тих часів було куди більш чеським, ніж тепер. То вже пізніш тверда рука прусської влади викоренила там чеську мову так, що її можна було почути лиш у кількох селах біля самого кордону нашого королівства, де вона збереглась попри всі утиски. Одним із тих невеличких гірських сіл і є Строужне, що лежить при підніжжі скелястої гори з подовгастою вершиною. Гора та — Бор — заввишки майже тисячу метрів. До неї прилягає ще одна, менша, з невеличкою полонинкою на вершку, немов велетенська крута сходина до кам’янистого Бору. На тій полонині між сірими пісковиковими скелями стоїть кілька вбогих хаток — сільце Буковіна. Строужне лежить у западині, над ним здіймається крутий Бор, довкола менші гори, порослі густим лісом. Гарний то куточок навесні та влітку...

Мешканці села переважно євангелічної віри. Родина Скалаків мала серед них не одного доброго приятеля. Одним із них був і Якуб Галіна, до якого приїхали Балтазар з Лідкою та Їржиком. Він прийняв їх по-братському і подбав про поранених, скільки стало змоги. Балтазара негайно перев’язали; рана його була глибока, небезпечна.

— Смертельна,— тихо сказав Уждян Галіні.

Їржикова рана теж роз’ятрилася.

Вітер до ранку втих, сніг перестав іти. Перший промінь пізнього зимового сонця, проникнувши до Галіниної хати, освітив невеселу картину. На ліжку, важко дихаючи, землистий на виду, лежав старий Salva guardia, в кутку стояв, низько схиливши голову, смутний Їржик, а біля дядечкової постелі сиділа Лідушка. Глибоке страждання відбивалося на її зблідлому обличчі.

Галіна, підійшовши до раненого, нахилився, щоб почути його голос.

— Тут вони не будуть зовсім безпечні, перепровадь їх кудись далі в гори. Хай тільки побудуть тут, поки я живий, мені, мабуть, уже недовго лишилось, а без них не хотілося б умирати...

Говорив він тихо, але твердо, не стогнав, не скаржився. Трохи перегодя спитав про Медушку.

— Не їсть нічого, стоїть невесела, голову понурила.

— Так, так... Уже одслужила своє.

Напередодні, коли вони з такою мукою дісталися сюди і коняку вже одводили до стайні, Балтазар підійшов і погладив її. Медушка глухо заіржала. Більше він її не бачив. Так попрощався старий драгун із своєю вірною конячкою.

На біду, ніде було знайти Уждянові лікаря. За кордоном, у Чехії, жив недалеко цирульник, та посилати по нього було небезпечно; інший мешкав надто далеко, як на зимове бездоріжжя. Та й старий драгун не велів нікого кликати:

— Я знаю, ніхто вже мені не поможе.

Лідка не відходила від нього.

Надвечір йому погіршало.

— Під шістдесят чоловікові, навряд чи виживе...— сказав надворі Галіна своїй дружині.

Балтазар покликав Їржика.

— Приручаю тобі Лідку. Знаю, що ти її любиш; дбай про неї та про її бабу. Не справдилась наша надія, але святе діло переможе. Мене часом досада брала, що не згину в бою, але тепер я хвалю бога, що послав мені таку смерть. Умираю за чесне діло, зате ви, може, доживете до ліпших часів. Справедливої речі ніхто не здужає в землю втоптати. Любітеся, діти, і хай вас бог благословить.

Лідка гірко плакала. Їржик у німій скрусі впав біля постелі на коліна.

Цілу ніч не спали Їржик і Лідка біля коханого дядечка. Ще двічі спитав він про Медушку. Їржик, сходивши подивитись, сказав, що вона лежить. Балтазарові дедалі гіршало, він нічого не їв, тільки сильна спрага мучила його. Але він так і не застогнав ні разу. Вранці, склавши долоні, він хвилину дивився непорушно в стелю. Всі мовчали, бачачи, що старий молиться. Потім попросив, щоб його поховали в вояцькому плащі, а шаблю поклали при боці. Драгунські пістолі він одказав Їржикові на згадку.

— Колись же вернетесь у свій край, то вітайте Рихетського, бабу й Ванєка. Не судилось мені вдома...— Уждян зітхнув. Прикрою була йому думка, що поховають його на чужині. Та за мить він знову був спокійний і терпів муку, як тільки він один те вмів.

Третього дня о схід сонця він сконав. Чесні очі його, що стільки разів бачили смерть увіч, закрив Їржик Скалак.

В простій домовині, вгорнений у білий закривавлений плащ, лежав Балтазар Уждян, Salva guardia, колись драгун полку Марії-Терезії, потім одважний борець за народне право. Важкий кавалерійський палаш блищав у нього при боці. Обличчя його було спокійне. Надійшов найвищий наказ — покинути цей світ,— і Балтазар виконав його без ремства.

В день похорону несподівано прийшов до Галіни Ванєк. Розповів, як утік од п’яних гусарів та як переховувався, а занудившись, подавсь до Кладська. Старій Бартоньовій він пообіцяв, що приїде по неї, як дізнається, де знайшли пристановище господар із Лідкою та Їржиком.

Ванєка мов громом прибило, коли його завели до комірчини, де лежав старий драгун. Він перехрестив холодне чоло, на яке спадали сиві пасма, і на очах його виступили сльози. Йому розповіли, що вчинив Балтазар, як умирав.

— От де був вояк! Правдивий кіннотник! — зітхнув Ванєк і витер мозолястою рукою очі.

В тихому куточку чесько-кладських гір, на строужненському цвинтарі, над котрим здіймає Бор своє кам’яне чоло, після стількох походів та дивовижних пригод знайшов спочинок у темній, тихій оселі Балтазар Уждян — Салакварда.

Медушка ненадовго пережила свого пана. Немало розповідають про вірність собак, котрі здихають на могилі своїх господарів; та не менш вірне створіння — кінь.

Медушка не брала вівса й сіна, накладеного їй у жолоб, і щоразу, повідав потім Галіна, смутно оглядалася, коли хто-небудь заходив до стайні.

— Дядечка чекала,— казала Лідка. А коли до коняки зайшов Ванєк, кобила тоскно заіржала. По тій ночі, коли Уждян загомонів до неї, ніби на прощання, і погладив її, Медушка більше не побачила свого господаря. Другого дня після похорону її знайшли в стайні вже задублу.

Тієї ж таки зими долетіли до тихого гірського сільця невеселі вісті з-за кордону. Пани почали переслідувати ватажків «заколоту й ребелії».

Рихетський, зачувши наступного дня про втечу Балтазара та погоню за ним, теж подумав був, що треба якось рятуватись, бо зрозумів, що панове урядовці йому не подарують. Та перш ніж він устиг здійснити свій намір, рихту оточили гусари з Находа, в хату вдерся поручник, командир загону, і, наставивши на війта пістоля, звелів йому здаватися. Що мав діяти беззбройний Нівлт? Зв’язали його, мов якого злочинця, поклали на воза і відвезли до Градця Кралове.

Про Достала дійшла чутка, що він устиг втекти до Кладська, але де переховуєтеся, ніхто не знав.

Поки зійшов сніг, рана молодого Скалака майже зовсім загоїлась; а як зазеленіли дерева; строужненський священик звінчав Їржика з Лідушкою. На весіллі були бабуся молодої — Бартоньова, котру Ванєк перевів через кордон, сам Ванєк і Галіна. Весілля було тихе, просте. Старій Бартоньовій спершу вельми не подобалося, що її онука перейшла в «баранячу» віру, однак вона скоро примирилася з тим, знаючи Їржика та познайомившись із строужненськими людьми. Того урочистого дня всі не раз щирим словом згадували небіжчика Салакварду, на могилці якого вже пробивалася перша травиця.

Молоде подружжя жило дуже скрито. Відомо стало, що Уждяна та Їржика шукають, але із строужненських ніхто не зрадив молодого Скалака. Вони, перебралися до Буковіни, де Їржик за літо поставив хижку. Бабуся Лідущина пішла з молодятами, Ванєк теж не захотів розлучатися з ними. Жили вони не багато, але щасливо, в миру і злагоді. Їржик з Ванєком зробили два верстати й ткали полотно.

Ванєк часом ходив потай на чеську сторону і щоразу приносив якусь новину. Так вони дізналися, що Рихетського відвезли з Градця до Праги, де він нібито сидить у в’язниці на Малій Страні.

Молодий Скалак завжди нетерпляче допитувався, як там живеться людям та що чутно про панщину, але втішних вістей було не гурт.

— Цісарева послала генерала Валліса,— розповідав одного разу Ванєк,— щоб утихомирив усі ті заколоти. Бунтівників він настрахав карою, їздить із округи в округу, скликає всіх урядовців та хлопів і читає їм указ про панщину. Ех, не той то, що з золотим підписом... Деяка пільга буде, але не дуже велика.

— А як же люди?

— Мусять мовчати, налякані всі.

— Не справдились наші надії, не справдилися...— зітхав Їржик.

Невдовзі Ванєк приніс і веселішу новину. На коронних землях цісарева скасувала панщину, замінивши її грошовим податком. Опріч того, панам заборонили полювати де попадя й толочити селянський хліб.

Потім прочули, що Рихетського після довгого, суворого слідства відпустили додому, присудивши до двох років примусової роботи.

— От тобі й вольний...— зітхнув Скалак.— О, якби-то панам хоч крихітку його душі! А що про Достала чувати?

— О, той у них з-під носа втік!

Минуло шість років. Якось у неділю над обід, наприкінці літа 1781 року, в глибині Матерницького лісу спинились над потоком молоді чоловік і жінка. Чоловік, розглядівшись довкола, мовив:

— Позаростало вже... Ось тут можна пройти.

Його супутниця рушила за ним.

Скоро вони побачили вбогу хатину біля потічка.

— Ніхто тут після нас не жив, стежечка заросла. Зовсім розвалюється хатка... Тепер би в ній уже ніхто не сховався від грози та дощу.

Обоє стали на порозі темної пустки.

— Ось тут сидів твій дідусь, а отам тато, а отам, на горищі, я спала.

— А отут дідусь помирав... Скоро розвалиться хижка. А й добре, що тепер нікому вже не доводиться ліпити таких халабудок та ховатися в них. Ех, не діждались вони...

Лісовий потік вивів їх у поле. Ішли стежками, межами; аж пообідньої пори побачили «Скелю». Там хазяїнував тепер молодший Кропачеків брат. Вони зайшли до нового господаря. Той довгенько дивився на незнайомих, та нарешті вигукнув зраділо:

— Лідка! Скалак!

Потім запросив гостей до столу, став частувати.

— Отак-то, Їржику... Припало мені тепер сидіти на хазяйстві твого татка та твого, Лідко, дядечка Салакварди. Сердега!..

— Хай тобі бог щастить; ми прийшли тільки подивитись на свою стару домівку.

Поки чоловіки бесідували, Лідка вийшла надвір, спустилась по кручі вниз і опинилася у вільшнику. Халупка вже зовсім занепала, тільки дерева шуміли так само лагідно та кущі розрослися ще густіше. Сівши на камінь, Лідка задумано розглядалася навколо. За хвилинку вже й Їржик стояв біля неї. Обоє поринули в спогади.

Коли вони вернулися до хати, господар уже наготував їм приємну несподіванку — на столі лежали старі цимбали.

— Ой, цимбали! — радісно вигукнув Їржик.— А я так шкодував за ними, думав, пропали. Тоді мені їх були принесли з Плгова, але як ми втікали, то покинули їх.

— Візьми собі, це ж ті, що ти грав на них, як удавав юродивого.

— Та грав, грав,— зітхнув Їржик, — тільки мало що виграв. Дякую, пане-брате, нехай поки що лежать у тебе. Мені ще сьогодні треба у Ртиню, на рихту.

Надвечір того ж дня приємно вражений Нівлт стискав руки несподіваним гостям. Він за ці роки дуже постарів. Скалак розповів йому про всі події, що сталися після здобуття грамоти в замку, про втечу, смерть дядька Балтазара, про своє життя.

— Ванєк уже посивів, а бабуся ледве-ледве ноги переставляє, але розум має ще добрий. Нас уже побільшало, є синок і донька. Жилося нам усі ці роки, хвала богові, досить добре, тільки нудьгував за рідним краєм. Але тепер, гадаю, можна вже повернутись. Цісар видав толеранційний указ[46], тепер лютеран та кальвінців і в Чехії не цькуватимуть, отож думаю, що й мене, кальвінця, не закидають камінням. Оце прийшов до вас порадитись.

— Управитель помер: той переляк із нього сплив, як вода з гуски, він потім усе гладшав та гладшав, поки сало його не задавило. Про тебе тим часом забули. Досталові вже три роки як дали спокій. Він тоді через два роки вернувся, але од кари не відкрутився, тільки що легше відбувсь, ніж я.

— Та я знаю, він до мене в Буковіну кілька разів приходив. Але вам дісталося...

— Божа воля. Терпів я недаремно, наша робота все-таки не була марною, народові тепер ліпше живеться, ніж тоді, й у влади легше правди домогтися. Панщина, звісно, ще тягне жили, але проти того, що було... А колись, дасть бог, і це скінчиться; мусить скінчитись, так не зостанеться, тільки ми навряд чи діждемося того. А ясновельможний князь усе-таки спіймав облизня: тоді, як вислизнув від нас, буцім грозився страхітливою помстою, та нічого не вийшло.

— А в замку нібито відтоді так і не був.

— Ні, рознедужався потім знову. А тепер, кажуть, жирує в столиці. Один ловчий, що їздив із ним, повідав, ніби такий там, як із хреста знятий. Каже, що він, ловчий себто, не помінявся б із ним, хоч би йому й ще один маєток давали... Ну що ж, Їржику, вертайся, поможу тобі, скільки снаги стане.

Скалак міцно стис Нівлтові руку.

Другого дня Їржик вернувся з Лідкою в гори, до свого села, взявши на «Скелі» такі дорогі йому цимбали. Хату він спродав і наладився перебиратись. Як почало облітати листя з дерев, Їржик перевіз своє скромне збіжжя через кордон. Заїхавши до одного села під Туровом, Скалаки оселилися там, найнявши хатину.

Залишаючи Строужне, Їржик з дружиною сходили на тихий цвинтар, до могили коханого дядечка.

— Тут спить ваш дідусь,— мовила Лідка до дітей. Голос її тремтів, очі зросилися слізьми.

Salva guardia лишився у самоті, та Їржик з Лідкою часто залітали вдячною думкою до низенької могилки.

Їржі Скалак тішився своїми хорошими дітками, виховував із них чесних людей.

— Святе діло переможе. Справедливої речі ніхто не здужає в землю втоптати,— не раз повторював він їм слова небіжчика Балтазара.— Люди будуть рівні й вольні; може, ви цього дочекаєтесь.

Безнастанна, важка праця була постійною гостею в Скалаковій хаті, але й мир та згода ніколи не залишали її.

Я стояв на балконі Находського замка. Внизу шуміли похмурі темні модрини та білокорі берези. В розквітлому бузку, що ним поріс увесь схил замкової гори, виднілися руїни круглої вежі-хурдиги. Я щойно пройшов залами й довгими переходами славнозвісного замка, і в думці моїй оживали події, що відбувались у цих мурах, та перекази, які осявали старовинну будівлю чарами поезії. І от переді мною розіслалася повита красою гірська країна. Ген на обрії синіли чесько-кладські гори з могутнім Бором, довкіл бовваніли лісисті пагорби, поміж ними вилась зелена долина Метуї. В долині та на схилах працювали хлібороби. Нині вони працюють вільно, на своїх ланах, для себе і навряд чи знають, скільки стогону чули ці лани. Онук забуває про дідові муки.

Страждання народу зворушило мою душу: я ніби увіч бачив його недолю, його рабство, а в цьому панському гнізді мені вчувалися гіркі зітхання. Невеселі, похмурі барви має змальована мною картина, та на темному тлі тим ясніше сяє світла ідея свободи, боротьби за людські права, опору гноблених гнобителям.

Сто літ минуло! Батьки вистраждали кращу долю синам. Але й у синів є мета, є обов’язок перед народом. Вони повинні бути його серцем, його силою.

Хай же вони завше пам’ятають це!