Слід золотого обозу

СМЕРТЬ АНДРІЯ ЦИБУЛІ

— На землю! — гукнув Устименко, скочуючись з воза, — Рубай посторонки, звільняй коней!

Дехто здивовано глянув на. командира. Той знову повторив:

— Рубай, кажу, посторонки. Нині нам коні ні до чого!

Деміївці залягли обабіч дороги. По них, чергуючись, били два кулемети. Кілька денікінських вершників висипали з лісу на глибоку колію, хвилин десять тому видавлену колесами возів, що тепер височіли посеред тракту.

Помітив Устименко й те, що поле праворуч і попереду обозу вкрили солдатські постаті. Вони поступово наближалися до деміївців. Ось денікінці знову залягли, втиснули голови в землю. Андрій пройшовся по них кулеметною чергою.

Половину свого загону Устименко швидко перевів наперед підвід, щоб відбиватися від піхоти. Під задніми колесами інші бійці залягли для зустрічі вершників, які гарцювали на околиці лісу.

— Приготувати гранати! — звернувся до своїх Трохим Казимирович.

Але кіннота, яка скупчилася у низині, в атаку не пішла. Натомість деміївці почули якесь безперервне дивне гудіння. Звелись на лікті, глянули — в густому клубочінні диму від гаю сунули дві високі гуркотливі потвори.

— Хлопці, так це ж танки! — крикнув Олекса Рузяк.

Деміївці притихли у напруженому чеканні. Важко ревли мотори танків. Та ось один з них зупинився, і на кінчику чорної башти запульсувало сліпуче сяйво. «Кулемет», — здогадалися оборонці. Біля коліс дзенькнули кулі.

Іван Новиченко скотився в рів і поповз назустріч танкам. Ледве звівся на лікті Олекса Різяк, щоб кинутись за ним, та відчув, як сіпнуло ліву руку, і по ній потекла цівка крові.

Олекса зі стогоном звалився у придорожній кювет і заліг поруч Новиченка.

У цей час перша лава піхоти почала обходити обоз спереду і ліворуч від лісу. Це помітив Андрій і різонув по ній довгою прицільною чергою. Ланцюжок атакуючих завмер.

Офіцер, який вів солдат, схопив гвинтівку і, ховаючись між дерев, вистрелив в Андрія Цибулю, але не влучив. Він швидко перезарядив гвинтівку і прицілився удруге. Андрія штовхнуло у лівий бік, він на мить випустив з рук гашетку кулемета. Денікінці знову метнулися вперед. Однак гаряча черга кулеметного вогню знову пришила білогвардійців до землі. Скривившись від болю, з останніх сил налягав на «максима» Цибуля.

Він ніби передчував, що жити йому лишилося кілька хвилин, його тіло, обпечене багатьма ранами, гуло й здригалося від люті й ненависті до тих он, що підповзали, підбирались бур'янами й перелісками, і він бив і бив по них без передиху, немов поспішав устигнути розрядити у ворога всю кулеметну стрічку до кінця.

І не встиг. Денікінський офіцер ще кілька разів вистрілив у Цибулю, та кулемет не змовкав. Тоді білогвардієць спересердя жбурнув гвинтівку у чагарник, висмикнув з-за пояса гранату, розбігся й кинув її в бік невгамовного кулемета. Вона бабахнула посеред шляху, метрів за п'ять від воза Андрія Цибулі. Але досить було єдиного і, можливо, найменшого осколочка, щоб зупинити хоробре серце кулеметника. Він якось повагом, наче з обережністю, сповз з полудрабка під колеса, перевернувся на спину й випростався впоперек дороги…

Оглушений вибухом гранати, Василько вискочив з-під воза, зненацька зіткнувся з денікінським офіцером, який скористався короткою розгубленістю в рядах оборонців і безперешкодно проник у їх розташування. Збитий з ніг, хлопець клубочком покотився по дорозі. Звалився горілиць на землю й денікінець. Але якщо Василько відразу ж і підхопився, то офіцеру цього зробити не вдалося. Двома пострілами з нагана Трохим Казимирович прикував білогвардійця до землі.

Устименко тут же з розгону скочив на воза, розвернув у зворотному напрямку кулемета і шалено закричав до своїх бійців, що скупчилися між підводами:

— По місцях! Давай простір для обстрілу!

Він якраз угледів, як четверо білогвардійців видралися на останню від лісу підводу і дружно взялися розбивати прикладами ящик зі скарбом, який після вчорашнього артилерійського обстрілу сяк-так стулив докупи Давид Циган.

З пробитих дірок посипались золоті речі. Такого щастя денікінцям ще не випадало. Бувало, хіба нові чоботи та шкірянки з убитих знімали. Ще вдавалося награбувати щось по хатах. А тут тобі — золото! І вони кинулись поспіхом пхати його в кишені, патронташі, халяви чобіт…

Цок-цок-цок! — пройшлися по тому возу густим рядом кулі, випущені Устименком з кулемета. І загребущі руки біляків покорчилися і заклякли. З узбіччя хутко видряпались Давид Циган і Петро Суходіл, які гукнули хлопців на підмогу й гуртом постягали трупи денікінців у рівчак.

Василько гостро вп'явся оченятами в Цигана та Суходола, очікуючи, що ж вони далі робитимуть з тими постріляними. Оклик Устименка відволік його від того видовиська:

— Синку, лови чалого і мерщій поганяй до Козельця. Там десь наші, проси на підмогу. Самотужки нам звідси не вибратись… Давай Васильку! Ти в мене тепер — єдина надія!

Правда, Устименко цим проханням переслідував ще одну мету. Вивести Василька із білогвардійського оточення. Все ж таки дитина, дивись, її появу в цьому пеклі денікінці сприймуть як випадковість і не стануть переслідувати.

А там, за ворожим кордоном, юний розвідник обов'язково потрапить до наших. Тут брало гору батьківське почуття: будь-що відвести підлітка від смертельної небезпеки.

Василько ж слова Устименка сприйняв як бойовий наказ. Йому раптом стисло в горлі, він уже хотів було притулитись на прощання до дядька Трохима, але побачив, що той знову ухопився за гашетку кулемета, і, ковтнувши сльозину, подався бігцем до рівчака, на дні якого стривожені коні вищипували траву.

Василько спритно накинув уздечку на чалого, міцно вхопився руками за жорстку гриву, вискочив на спину й притис коліна до теплих боків слухняного коня…