Слід золотого обозу

ХИТРИЙ ЗАДУМ ЦИГАНА

А в цей час Давид Циган, Петро Суходіл та ще кілька деміївців, переодягнені у форму, зняту з убитих білогвардійців, попід насипом тракту пробиралися назустріч танкам. Через кілька хвилин непомітно переповзли шлях і між бур'янів поплазували в поле. Там залягли і стали чекати, коли наблизяться танки.

Першого з них пропустили, до другого, як тільки він порівнявся з засадою, прудко кинувся Давид. Вихопив гранату і гуркнув нею в товщу залізної громади. Раз і вдруге.

Машина чмихнула, скреготнула високими гусеницями й стала. Відкрився люк, і в отворі з'явилася голова в шкіряному кашкеті.

— В чом дело, мужичок? — сердито крикнув водій.

Давид швидко й нервово замахав руками, показуючи кудись у далечінь степу. Водій уже наполовину висунувся з люка, сторопіло вдивляючись за обрій: що ж там таке?

Цього й чекали деміївці. Вони одним махом вихопили танкіста. Той і слова не встиг мовити, як уже лежав, приголомшений ударом міцного кулака. З кулеметником покінчили всередині танка…

— Мартине, — звернувся Давид до ІПумила, бійця з третьої підводи, — ти ж був шофером, спробуй зрушити з місця цю черепаху, а я подамся в башту до кулемета…

Мартин всівся попереду, роздивився — нічого складного. Тут простіше, ніж в автомобілі. Натис ногою на педаль, дав газу, рвонув на себе важіль — машина сіпнулася і слухняно загуркотіла важкими гусеницями.

Об'їхали переднього танка й розвернулися перед ним впоперек.

Чи той екіпаж був обачнішим, чи, напевно, зрозумів, що потрапив у небезпеку, але, хоча машина й зупинилась, з неї ніхто не виходив. Тоді Суходіл з кількома хлопцями скочили на башту і взялися багнетами зривати кришку люка. Та марно.

— Виповзай! — закричав Суходіл. — Бо вщент рознесу гранатою!

Усередині зашаруділо, заскрипіло, знову заторохтів мотор, і машина поволі позадкувала.

— Нам цього не взяти, — вигукнув Суходіл, — треба його підірвати.

Відбігли на кілька метрів, одночасно метнули три гранати під танка. Гусениця обвисла і стала поволі слатися на землі. Танк перехилився і закляк.

— Тягни до своїх! — крикнув Шумилові Суходіл, а сам разом з Новиченком та Олексою Рузяком поповз, ховаючись за танком, якого щойно захопили, до шляху.

Мартин Шумило перетнув тракт, об'їхав танком валку з правого боку, по дорозі розігнав ворожих стрільців, що позалягали у видолинках, і рушив прямо на позиції денікінської артилерії.

Грімкотливе сталеве чудовисько, огорнуте сизою хмарою диму, навально наповзало на гармати. Настрахана обслуга вискочила з окопів та й дременула — хто куди.

Давид лише встигав брати на приціл кулемета переполоханих артилеристів…

На спостережному пункті Пальчевського теж зчинилась паніка. Полковник, тільки-но збагнув, що танк потрапив до рук червоних, забігав по окопу, радячись з офіцерами, що ж робити далі.

Повернувся з погоні Дзюба. Тут же підійшов прапорщик Паливода. Примітивши його, Пальчевський кинув охриплим голосом:

— Прапорщик, мерщій за підмогою!

Танк, який насувався на позиції артилерії, раптом випустив коротку цівку густого диму й зупинився.

Можливо, Мартин Шумило, все-таки був не досить обізнаний з машиною, а може, й сам по собі зіпсувався мотор — хтозна. Тільки він як зненацька змовк, то що вже Мартин не робив, а машина з місця не рушила.

Пальчевський, помітивши, що танк вийшов з ладу, подав команду оточити його.

Десятків зо два солдатів, забігши з боків, обступили танка. Почали щосили молотити в залізні борти прикладами. Потім хтось приніс каністру гасу, хлюпнули ним по башті, кинули сірника, і взялася полум'ям залізна фортеця. І тої ж миті всередині пролунав вибух. Танк сколихнувся й осів. Екіпаж Давида Цигана підірвав себе гранатами…

Білогвардійці з правого флангу знову пішли у наступ на загін Устименка. А в Трохима Казимировича — жодної стрічки з набоями. Він залишив на возі охололого «максима», затис у руках дві останні гранати й скотився у рівчак до тих, хто ще був здатний чинити ворогові опір:

— Хлопці! Приготуватись до рукопашного!

Ніхто й звуку не зронив. Кожен мовчки думав про єдине: може, цей бій буде для нього останнім…