Слід золотого обозу

ТАКИЙ ДОРОГОЦІННИЙ ПАПІРЕЦЬ

Чорнявий поспішав. Навіть забув перевірити, чи добре причинив дверцята синьої будки, в якій чистив взуття. Він майже біг, гріючи в кулаці невеличкий клаптик паперу.

«Цей папірець вартий мільйонів золотих», — не полишали його слова, мовлені незнайомцем.

Важко дихаючи, дістався він до свого будиночка і відразу ж подерся на горище. Свиснув тричі тихенько, щоб Семенов зненацька кулею голову не продірявив.

— Приніс? — почулося з темряви.

— Так, але дайте дух перевести.

— Гаразд. Що почув від гостя?

— Я його й розгледіти не встиг. Назвавши пароль, на самісінькі очі насунув кашкета. Разом з грошима за гуталін тицьнув мені ось цей аркушик, сказавши, що коштує він мільйон золотих. Та вже з порога додав, що треба поспішати.

— Це я й без нього знаю, — буркнув поручик, дістаючи із-за комина черевики.

Господар спустився з горища, обережно вийшов на вулицю, оглянувся довкола і хутко повернувся назад.

— Тихо…

— Ходімо, Лозенко. Тепер — до штабу, за офіцерськими погонами, — підвівся Семенов, струшуючи з себе солому.

До околиці міста денікінці добралися манівцями. Вже коли за спинами лишилася остання хатина, що притулилася в неглибокому ярку, Семенов присів на кореневище зваленого клена.

— Сховай. Попадешся червоним — проковтнеш непомітно. А я вже й так запам'ятав, що там написано. Доберешся до своїх — вручиш папірець пану полковнику.

— А ви? — здивувався Лозенко. — Хіба не підете зі мною?

— Ніде я не дінусь, — заспокоїв офіцер, — але якщо скрутно доведеться — тікай. — Він замовк, озирнувся, а потому додав:

— А я прикриватиму. Зброя ж то при мені…

Першим далі рушив Лозенко, а за ним неподалік брів Семенов. Пробиралися мимо хутірця. Праворуч та ліворуч лунали постріли. Ось уже й городи лишилися позаду, на яких за літо вигналися високі будяки. Перетнули вибалок. Зразу ж за шеренгою дерев, знав Семенов, — козачі роз'їзди. На нього вже чекають. І тут раптом, мов з-під землі:

— Стій! Руки вгору!

Віч-на-віч з Лозенком стояв молодий червоноармієць, тримаючи напоготові гвинтівку. За сусіднім пагорбом підвівся ще один.

— Що ви, хлопці, свої ж… Ходив оце до міста. Може, гадав, конячину якусь вдасться купити, — забубонів Лозенко. — Нова влада нам землю дала, а обробляти її нічим…

— Яку тобі зараз конячину, коли бої йдуть! — перервав балаканину червоноармієць.

— Бої йдуть не перший день, а їсти щось треба. Земля гуляє, то що ж матимемо завтра…

— Ти все-таки підніми вище руки, обшукаємо. Побачимо, що ти за покупець!

Семенов, тримаючи нагана у рукаві латаної свитини, вийшов з бур'янів і попрямував до червоноармійців.

— О, дивися, ще один! — гукнув молодший боєць.

Семенов наблизився і, рвучко вихопивши нагана, вистрелив у юне, вкрите прозорим пушком, обличчя хлопця. Той випустив з рук гвинтівку і повільно похилився на лівий бік. Другий червоноармієць, який саме обшукував Лозенка, повернувся до Семенова, але постріл з нагана перервав той рух…

— Біжи! — крикнув Лозенку Семенов.

Лозенко блискавкою метнувся в кущі. За ним стрибнув у густу зелень Семенов…