Слiди на дорозi

Інтро

Чи є межа пережитого, грань, переступивши яку, навіть не усвідомлюючи, ти не станеш сильнішим, а зламаєшся? Межа, сягнувши якої, потрібно зупинитися? Де поріг, за яким людина втрачає все, що має бути в Людині, те, що називається людяністю. Коли душа перетворюється у згусток тотальної холоднокровності й байдужості… Чим більше солдатів, яких я знав, підривають себе, вішаються, ріжуть вени чи позбавляють себе життя в якийсь інший спосіб, тим реальнішою видається мені ця грань та її небезпека.

Це були ті, що ризикнули й не витримали…

Коли вони розпочали свою війну, мені було 20, а коли закінчилася моя, мені було… це вже немає значення.

Я не мав освіти, не мав сім’ї, не мав чогось, чим би міг пишатися. Голову мою розривало від суперечливих думок, і я писав — писав, щоби сходи, по яких рухаються у божевілля, не коротшали.

Моя війна тривала занадто довго. Чим більше минало часу, тим переконанішим я ставав, що вона закінчиться разом зі мною. І йдеться не про кулі, що свистять над головою, не про грудки землі, Що падають за комір після розірваного поруч снаряда, не про загиблих товаришів та інші жахіття війни… Йдеться про божевілля, що коїться в голові кожного з нас меншою чи більшою мірою, і про вибір, про існування якого багато хто навіть не підозрює, доки не зіштовхнеться з ним. Про вибір, що вбиває фізично чи морально. Та який вибір ви б не зробили, життя після нього вже не буде.

Стверджують, чим більше горя й труднощів довелося зазнати людині, тим міцнішою, сильнішою, стійкішою вона стає. А коли ще є здатність думати та аналізувати, то і — розважливішою. У людини, що має такий досвід, більше шансів вижити в цьому світі, ніж у тої, чия душа наповнена дитячою наївністю. І чим довше ця наївність живе в людині, тим вища ймовірність, що вона не зможе піднятись, колись спіткнувшись. Сумно, але в реальній системі соціуму, в цій машині, колеса якої зупинити практично неможливо, яку ми самі створили і продовжуємо підтримувати та забезпечувати всім потрібним для її існування, наївність — просто неприпустима розкіш. Кров — ось пальне, котрим живиться ця машина. А знаєте, чия кров їй потрібна для життя? Наша з вами. І віддаємо ми її добровільно. І найбільше приносять у жертву власну кров для неї ті, хто наївно вірить в існування таких істин, як правда та справедливість.

Дехто, йдучи за інстинктом самозбереження, виховав себе мерзотою, спираючись на найлегший спосіб вижити — його обирають боягузи. Мерзотою стають саме через страх перед цим незримим вибором, навіть якщо того і не усвідомлюють. Вибором, перед яким їм, можливо, ніколи і не доведеться постати. Бояться, тому захищають себе у найпримітивніший спосіб. Так простіше жити. Але простіше — не означає правильно, хоча я вже не впевнений, що розумію різницю між правильним і неправильним. Найвірогідніше, ці поняття просто придумали люди, намагаючись впорядкувати і класифікувати всі явища цього світу й події свого життя. Які ж люди все-таки наївні…

Щасливі моменти життя не призводять до втрати наївності, а навіть навпаки. Досвід здобувається через випробування. Питання лише в тому, що можна влаштувати самому собі «контрольовані» труднощі, а можна отримати їх раптово, що найчастіше і трапляється. Я був саме так, «раптово», досвідченим. Ті, про кого кажуть «людина бувала».

Жалійте злих, жадібних створінь, вони цього варті. Бути жалюгідним — гірше за смерть, але, як зазвичай трапляється, саме такі помирають в останню чергу. Боягузи завжди живуть довше, ніж Люди.

Тут йдеться не про війну, а про те, як я помилявся і який вибір зробив. Навіть не так: вибір зробив не я, вибір робив мій досвід. Кожна риса мого характеру, кожна здібність та навичка були зіткані самим життям — старанним павуком, що плете ілюзію вибору.