Слiди на дорозi

Частина перша: «Ненависть»

Проїхавши буквально сорок хвилин, ми чомусь зупинились, але двигуни «Буцефалів» продовжували працювати. Сидячи в БТРі (бронетранспортері), я роззирнувся довкола. Хтось спить, хтось дивиться в телефон, хтось посмоктує цигарку. Дивлюся на свій автомат, потім — на хлопця, що сидить праворуч, він спить. Знімаю запобіжник. Через шум двигуна клік навіть сам не почув. Потім знову дивлюся на своїх товаришів по нещастю. Ніхто не звертає на мене жодної уваги. Впираю приклад автомату в цинк із боєприпасами, що лежить між ногами, ствол спрямовую до підборіддя, кладу палець на спусковий гачок і створюю незначний тиск на нього. Знову пробігаю очима обличчями хлопців — їх семеро. Ніхто не бачить, що я роблю. Зараз БТР рушить, машину смикне, спусковий гачок під незначним зусиллям пальця запустить механізм всередині ствольної коробки, і в голову вилетить куля у мідній оболонці, яка позбавить мене збирання різноманітних карткових будиночків та розкиданих пазлів у голові. Зараз…

Як світ створює людину, котра готова вбивати і помирати? Що за трансформація відбувається з істотою, яка створена для любові? У кожного з нас — тих, хто опинився на війні в 2014 році, — є відповідь на це запитання: достатньо покопирсатися у пам’яті.

Моя історія починається восени 1992 року, коли один юнак вкотре вирішив не користуватися контрацептивами, приємно проводячи час зі своєю дівчиною, і вона через пару хвилин стала моєю майбутньою Матір’ю. Дівчинка була відмінницею, дуже гарною, розумною, грала на скрипці.

Майбутній Батько — також був хлопець розумний, упевнений у собі, та надмірно гордий, що й зламало все його життя. Під час служби у війську (а служив він десь поблизу Афганістану) серйозно захопився канабісом, за це його розжалували і відібрали сержантські лички. Чи знав він тоді, що наркотики позбавлять його у майбутньому чогось набагато вагомішого за лички — скажімо, життя? Спершу в переносному, а згодом — й у прямому сенсі. Не думаю, адже був надто впевненим у собі хлопцем: не поганим, але зіпсованим. Розбещеним батьками, сімейним достатком і вседозволеністю.

Коли дівчина вже була вагітна, один хлопець з компанії мого Батька привіз інгредієнти для здобування через хімічні процеси у домашніх умовах чарівного засобу від усіх проблем, більше відомого як ширка, чи баян. Тоді диявол із запахом звичайного розчинника набирав значної популярності у наших краях. І ось цей юнак, широко крокуючи по всій земній кулі, впевнений, що легко зможе тримати себе в руках, запускає собі в кров речовину, яка перетворює його на свого раба на два десятки років, позаяк більше він не прожив. Хоча з усієї своєї компанії прожив найдовше. Очевидно, його самовпевненість була не лише виплодом його розпещеності, Щось у ньому таки було, але, на жаль, було…

Коли моя майбутня Мати дізналася про нове захоплення мого майбутнього Батька, то спробувала вплинути на ситуацію. Вона щиро вірила, що його ще можна виправити. Але насправді було запізно. Життя Тата тепер вже міцно прив’язане до шприца з коричневою рідиною.

Батько погодився поспілкуватися з наркологом, проте до наркології він приїхав уже вмазаний. Мама чекала вироку під кабінетом в коридорі. Через якийсь час до лікаря покликали Маму і наодинці він їй оголосив діагноз:

— Я Вам зараз скажу одну дуже страшну річ, Ви мені не повірите, Вам буде болісно, Ви будете заперечувати, але це вже ні на що не вплине, і чим швидше Ви це зрозумієте, тим буде краще… Йому кінець, ідіть від нього, у Вас з ним нормального життя не буде, він наркоман, у повному сенсі цього слова, а наркоманів колишніх не буває.

«Наркоманів колишніх не буває», — лікар мав рацію, і Мама запам’ятала ці слова на все життя. Як і попереджав лікар, вийшовши з лікарні, вона не усвідомлювала повною мірою, що відбувається. У неї в голові крутилася думка: «Я маю його врятувати. Він без мене не зможе» і тому подібні рожево-самаритянські думки. Певний час дівчина намагалася коханому допомогти, і вони навіть пробували жити разом.

У дев’яності жити було, м’яко кажучи, непросто, всі займалися абичим, лише б вижити. І моя вагітна Мати разом з моїм вмазаним Татом подорожувала селами і торгувала шмотками. Їздили електричками, Тато весело тягав сумки, ну а Мама… Я досі не розумію, навіщо молода вагітна дівчина вешталась по ринках. Мабуть, щоби моя бабця не свердлила її поглядом, позаяк товар був придбаний за її гроші, а бабуля, татова мати, була неймовірно жадібним і неприємним персонажем, якого я пам’ятав винятково з поганого боку.

У татових батьків, в селі, за сорок кілометрів від міста, була дача, туди Батько й забрав Маму. Там вони мешкали, звідти їздили електричками до сусідніх сіл торгувати. А тихими сільськими вечорами гуляли. Романтика. 1 під час вечірніх прогулянок з моєю Матір’ю Тато (як справжній розвідник екстра-класу, в народі «РЕКС») видивлявся мак у людей на полях, а наступного ранку забігав на ці поля збирати «врожай». Як можна здогадатися, не на подарунковий букет своїй вагітній дівчині, а для хімічних експериментів із синтезу опіуму. Маму не радувало таке життя, та й перспектива закопати себе разом зі мною в селі її також не влаштовувала. Одного разу вона таки наважилася, зібрала речі й тихцем поїхала назад у місто, жити до своїх батьків, тим самим розірвавши будь-які стосунки з моїм Батьком, а разом з тим і з його жахливою матір’ю. Про що в майбутньому жодного разу не пожалкувала.

Якось у Мами прямо на базарі почалися перейми. У животі закололо, вона розхвилювалась, але, на щастя, тривало це недовго, оскільки то були хибні перейми. У принципі нічого екстраординарного, але Мама цей день запам’ятала на все життя, а через пару днів я все ж таки вилупився на світ. Увесь у слизу, маленький і найкращий для дівчини із заплаканим, змученим обличчям, яка щойно стала Матір’ю. Та коли б я народився на базарі, початок був би колоритнішим. Втім сталося все навіть дуже буденно — у звичайному міському пологовому будинку. Посеред літа 1993 року.

Власне, на цьому спільна історія моїх батьків закінчується, і після мого народження єдине, що у них лишилося спільним і було нагадуванням час від часу про колишню близькість, — це я.

Ось так і почав формуватись головний герой цієї оповіді. Ще до моєї появи на світ було передбачено, що я матиму антинаркотичну залежність. Бо життя і смерть Батька, який згорів, як наркометеорит, на небосхилі мого життєвого шляху, поставило розпечений відбиток у свідомості: наркота — це дуже погано, небезпечно й соромно. Головне — соромно, я ненавиджу це відчуття.

Наша маленька сім’я (я і Мама) стрімко розрослася через переїзд до маминих батьків. Мешкали вони в невеликому містечку, яке на той час славилося значним числом шанувальників маку та інших, доступних і популярних на той час, речовин для розширення сприйняття світу. А район, де вони мешкали, за кількістю нариків вирізнявся навіть у самому місті. Такий був час. А мій Батько був з-поміж тих, хто не пройшов випробування тим часом.

Ще наше містечко було доволі популярним у вузьких колах людей, що заробляли на життя далеко не законним способом. Це було зумовлено вдалим розташуванням міста, та і взагалі всього регіону. Але, на щастя, моя сім’я (виключаючи Батька) жодним чином не була пов’язана з подібними речами. Тата я можу сміливо видалити з кола сім’ї, хоча б через те, що я з ним ніколи не жив. Хіба приїздив до нього в гості в село на короткий час, чи він брав мене на прогулянки, коли приїжджав до міста. Але його справи і те, чим він заробляв, жодним чином не торкалися ані мене, ані моїх родичів, з якими я виростав. Мешкали ми у трикімнатній квартирі, яку дід отримав на всю родину, ще за радянських часів, працюючи на заводі зварювальником.

Сміливим я став завдяки Діду. Дуже його боявся до 13 років. А потім я посміливішав. Усі члени моєї сім’ї чесно у поті чола працювали на загальне благо племені… окрім Діда. Так, саме Діда, а не дідуся, тому що у мене язик жодного разу в житті не повернувся назвати його дідусем, хоча часом з ним можна було й нормально поговорити. Дід завжди усвідомлював себе окремо від нас. У нього була особиста тумбочка з особистими речами. Своїми грошима він завжди порядкував сам. Даючи частину зарплати у загальний бюджет, вважав це невимовно великодушним вчинком, шляхетності якого просто не було меж. Адже не може ж бути межі у нескінченності. Ще він безперестанно нагадував усім, що ми всі живемо в ЙОГО квартирі. Крилаті вислови Діда назавжди врізались у мою пам’ять: «Тут всьо МАЙО!!», «Вон Бог, вон порог. Вон на хуй отсюда!» Отакий був чоловік, сам собі на умі.

А ще бухав. Страшно бухав. Дуже багато сліз було пролито через його вічно п’яну мармизу: моїх, Бабусиних та Маминих, лише Дядько ніколи не плакав. Хоча, може, я просто не бачив. Заради справедливості варто відзначити, що Дід був відмінним зварювальником і єдиним з нашої сім’ї, хто мав стабільну роботу упродовж тривалого часу. Попри те, що були постійні проблеми через пияцтво, зі всього міста до нього надходили приватні замовлення, бо він умів зварювати так, як ніхто інший. Виконанням замовлень займався у гаражі: варив котли, труби і купу всілякого іншого різноманітного і складного у виконанні. Тільки от з гаража завжди повертався п’яний.

Ощадливим я став завдяки Бабусі. Вона не надто обтяжувала себе глибокими життєвими роздумами, була дуже практичною людиною і більше переймалася питанням, як нас прогодувати, дуже працьовитою й готовою на все заради своєї родини. У дев’яності ми вижили ледве не винятково завдяки її працьовитості й відповідальності за нас. Колишній радянський м’ясокомбінатний працівник — як тільки моя Бабуся не намагалася заробити, аби прогодувати нас. Мені запам’ятався запах клейонки та нарізані шматочки з неї по всьому дому, коли Бабуся сама викроювала та шила дощовики. Якось я випадково торкнувся зап’ястком гарячої праски. Вже не пам’ятаю, чим саме мені мастила Мама руку, але огорнула її тою самою блакитною клейонкою — корисна річ у господарстві.

А ще пригадую дрібненькі гілочки для штучних квітів, бо пізніше Бабуся почала паралельно з дощовиками виготовляти вінки. Я дуже добре запам’ятав ці пластмасові гілочки, вони були пустотілі, і я грався ними, як конструктором, засовуючи одну в одну, виробляючи різноманітні фігурки. У принципі, вінки — доволі прибутковий і стабільний бізнес. Так і з’являється здоровий цинізм у маленькому воякові: смерть трапляється, і на ній деякі люди заробляють.

Мало-помалу Бабуся перейшла на торгівлю одягом, а згодом — взуттям, чим, напевно, займається й дотепер. Їздить сусідніми селами й торгує вже понад півтора десятка років, навіть будучи на пенсії. Мені запам’ятався образ Бабусі, яка рано-вранці приїжджає з Одеси, куди їздила за товаром, будить мене ні світ, ні зоря і дає нову іграшку. Ці теплі спогади для різноманітності перемішуються з іншими, більш строкатими. Бо Бабуся часом могла піти в запій на пару з Дідом. Виглядало це дуже страшно. Але, на щастя, у Бабусі, на відміну від Діда, який міг пиячити тижнями без перерви, організм був не такий стійкий до алкоголю, і цей кошмар тривав не довше за тиждень. Вона просто не витримувала. Ну а соло-п’янки Діда для мене не були кошмаром: я це сприймав як само собою зрозумілу та невід’ємну частину нашого життя.

Ще пам’ятаю, що у Бабусі постійно були синці на тілі. Їй від Діда діставалося найбільше. Мама з Дядьком час від часу їхали з міста, і я залишався сам на довший час з Бабусею і постійно п’яним Дідом. Атмосфера, що тоді панувала вдома, сприяла розвитку таких якостей майбутнього героя, як скритність, маскування, стресостійкість. Але ще краще було тоді, коли Бабуся їхала за новим товаром до Одеси, і я залишався з цією людиною сам на сам. Образ Діда, що йде на мене, витягаючи зі штанів пасок, я пам’ятав дуже довго, до кінця життя. А брався він за пасок з будь-якого найменшого приводу. Це вже були повноцінні курси виживання. Добре, що я їх пройшов так рано, — згодом знадобилось. Але не будемо заглиблюватися в опис тих веселих, насичених дитячими емоціями, теплих вечорів.

Був у нас і свій захисник — Дядько. Йому часто доводилося битися з п'яним Дідом, заступаючись за мене, Маму і Бабусю. Добре пам'ятаю їхні бійки. Хоча це радше не бійки… не можна сказати, що Дядько там когось бив, швидше він намагався вгамувати Діда.

Мій Дядько — свята людина, скажу я вам. Чесно, з нього можна ікони писати. Руки йому дістались у спадок від майстровитого Діда, та при цьому він не бухав, на відміну від свого батька. У мене ще тоді склалося враження, що коли він не може щось відремонтувати, побудувати чи вдосконалити, значить, цього взагалі неможливо зробити. Саме мій Дядько замінив мені батька і виховував мене. Тривало це недовго, але за той короткий проміжок часу, доки він був поруч, заклав у мене багато істин і відкрив для мене чесноти, які я й нині вважаю визначальними в людині.

Коли був ще малим, у нас була така гра: я тицяв пальцем у предмет, Дядько розповідав мені, як він виробляється, а я дивувався, що він усе знає. А ще Дядько дуже любив мене. Багато часу проводив зі мною, займався зі мною, перевіряв уроки і карав. Не називав я його татом лише тому, що вже звик називати Дядьком.

А ще він мене бив. За більшість проступків я отримував паском по дупі. Якось, після чергового покарання, я вирішив зробити Дядькові «підлянку» і помститися. Як і зазвичай, прокинувся раніше за всіх, пішов на кухню, набрав води у склянку, накидав туди дуже багато солі, розмішав, спробував, скривився, посміхнувся і пішов до Дядька в кімнату. Тихесенько буджу його і кажу:

— Дядьку, я тобі солоденьку водичку зробив.

Дядько знехотя відкрив очі.

— Добре. Дякую. Постав біля телевізора.

Я засмутився, що він не скуштував одразу, але слухняно поставив. Ледь змусив себе піти і дочекатися, доки він прокинеться і врешті поп’є моєї «солодкої» водички.

Коли стало зрозуміло, що він уже встав і щось робить, я вийшов і знову повторив:

— Дядьку, я тобі солодку водичку приніс.

— А нащо ти в неї сіль кинув?

У мене був шок розсекреченого агента. «Як він здогадався?» — подумав я.

Це була перша спланована помста, яку я пам’ятаю. І вона гучно провалилась. А в моєму житті з’явилося два види покарання — «просто так» і «за діло». І це також формувало мій життєвий досвід. Усе зводилося до того, що, якщо ти гальмуєш — будеш покараний. Умій уникнути покарання, якщо воно несправедливе, і вмій прийняти його, коли дійсно винний.

Мені не подобалось отримувати по дупі паском, але Дядька за це я пробачив, тим паче, що згодом він вибачився. Сам… просто так. Зрозуміло, що психіка у нього була не в біса: адже ріс у сім’ї, де пили й били його обидва батьки, мої Дід і Бабуся. Тому й не тримаю на нього зла. Насправді він був дуже добрий, і, якби його не було в моєму житті, увесь мій досвід міг втілитись у з’яві чергової наволочі у цьому світі.

Потім він поїхав на заробітки до Москви. Ми бачилися з кожним роком усе рідше і рідше, доки Дядько не отримав там громадянство і не залишився остаточно.

Мій дошкільний розвиток ряснів яскравими фарбами розквітлої довкола наркоманії та алкоголізму. Колориту додавала сім’я наркоманів, що проживала прямо під нами. Усі мешканці цієї квартири, окрім їхньої мами, були наркоманами. Наскільки я пам’ятаю, там було два брати та дві сестри. Був ще третій брат, але я його бачив лише один раз у житті, він приїздив на мерседесі наприкінці дев’яностих відвідати матір. То був єдиний з їхньої родини, хто вів нормальний спосіб життя. Запам’яталася мені ця сім’я найбільше тим, що у них постійно в квартирі дуже голосно гримів важкий метал, і моя Бабуся регулярно висловлювалася з цього приводу в різко нецензурній формі. Нині у тому помешканні проживають інші люди і уявлення не мають про колишніх господарів, які по черзі померли всі до єдиного. Останньою відійшла їхня мати — непогана жінка. Інколи я замислювався, як це — безпорадно старіти, слабнути і спостерігати, як один за одним твої діти вбивають самі себе. Це страшно. Моя смерть точно буде значно веселішою.

Мама й Дядько — не єдине світло у житті маленького мене. Справжньою окрасою нашої оселі був тоді великий чорний кіт Малюк. Таких розумних кошаків я більше не зустрічав. Це було неймовірне скупчення терпіння й толерантності. Якось я, ще зовсім малий, підповз до сплячого на підлозі кота, вперся головою в його спину, відкрив рота й вкусив з усією силою дитячої безпосередності’. Малюк, нявкнувши, підстрибнув від несподіванки, навіть не дряпнувши дурної дитини. І хоч як би я його надалі не гриз, не тягав за хвіст, не дер за хутро, він жодного разу не вкусив і не дав пазуристою лапою по моїй пиці у відповідь на таке нахабство.

Пам’ятаю його лише за старими світлинами. Після його смерті у нас мешкали ще два коти і кицька. Втім вони не стали для мене значущими. А Малюк закарбувався у пам’яті.

Я й досі ставлюся до нього як до члена сім’ї, що помер дуже давно, у той час, звідки образи постають статичними, як на старих, збляклих світлинах. Він пішов раптово: одного дня я запитав у Бабусі: «де Малюк?». І вона відповіла — кіт помер. Більше я ні про що не запитав, розвернувся й попрямував до своєї кімнати, а там вже випустив кілька скупих чоловічих сліз. Мені було лише два чи три рочки, але тоді відчув потужну журбу від того, що більше не побачу Малюка.

Був у мене ще й віртуальний друг. Він стояв у кутку Бабусиної з Дідом кімнати. Вдень на вихідних, коли Дід працював на заводі, Бабуся на ринку, Мама в перукарні, а Дядько у перерві між підробітками залишався вдома зі мною, він вмикав мого друга — це був програвач із казковими платівками. Я залазив на диван, і слухав скрипучий голос, а моя фантазія створювала хрипкі чарівні образи. Коли виріс, нічого не міг згадати з цих казок, але тепло голосу оповідача, який так затишно поскрипував під шипіння голки програвача, залишилося зі мною.

Значну частину дитячого щастя вкрав садочок. Він закарбувався як місце, де обмежували мою свободу та право вибору. Згадую, що постійно хотілося пити. Нам видавали воду порціями, а за пиття з крану сварили. Обмежені люди, наші вихователі, штучно створили собі поле застосування влади, аби зануритися у п’янке відчуття, якого не мали у власному побуті й стосунках з близькими дорослими. Два основні стани на тоді: мене або мучила спрага, або ж я стояв покараний у кутку, адже мене спіймали на злочинному питті водопровідної води.

Несправедливість штовхнула мене на вчинок, котрий мав відчутний вплив на формування незміцнілої дитячої свідомості. Якось на ранковій прогулянці я подивився на свій будинок через паркан, а він стояв метрів за п’ятдесят від садочка, і мені прийшла в голову геніальна ідея: втекти. Нащо? Я не знаю. Можливо, з протесту. Але це достеменно відомо лише тій дитині, що стояла біля паркану влітку 1997 року і дивилася на свій будинок. Я озирнувся довкола. Всі зайняті якимись важливими справами на кшталт копирсання в пісочниці — єдиному місці у садочку, де відчувалося щось рідне: від неї тхнуло вбиральнею мого Малюка. Я протиснувся поміж арматурами у найширшому місці, притулився до зовнішнього боку паркану і вперше в житті опинився один на вулиці, без догляду. Я був приголомшений: виявляється, світ за парканом такий величезний. Будинки, дерева, люди-гіганти. І я — маленький, переляканий і спантеличений. Я пам’ятав це відчуття до кінця свого життя. Але врешті зміг відірватися від паркану і побігти в бік свого під’їзду. Я біг повз старий жовтий громадський автобус, який часто припарковували біля нашого будинку, і він мені видався значно більшим, ніж зазвичай, просто гігантським і дуже страшним. Я добіг до під’їзду, піднявся на свій поверх і постукав у двері. Відкрила Мама. Обличчя зображало крайній ступінь здивування, і вона запитала мене:

— А чому ти не в садочку? Хто тебе привів?

— Я втік, — промовив винувато.

— Чому?

— Я не знаю, просто захотів піти.

— Тобі хтось зробив погане, образив? — стурбовано запитувала Мама.

— Ні, я просто переліз через паркан і побіг додому.

— А коли б вдома нікого не було?

— Пішов би до тебе в перукарню.

— Який самостійний! — сказала, посміхнувшись, і пішла далі збиратися на роботу, а я сів на тумбочку в коридорі й чекав її. Доки ми йшли до Мами на роботу, я дивився на речі довкруги, які досі видавалися мені величезними і лякали своїми масштабами, але тепер вони знову стали звичайними, тому що поруч була Мама. Мене завжди захоплювало дитяче сприйняття довкілля. Кожен крок — це пригода. Мамина присутність змінила сприйняття світу — від величезного і страшного до звичного і простого — всього лише за кілька хвилин. Я тоді ще не міг аналізувати, що і з якої причини зі мною відбувається, однак, коли згодом потрапив на фронт, мої дитячі враження набули чіткого усвідомлення важливості ролі командира на війні. Як перетворити незрозуміле і страшне у зрозуміле і просте — це важливе уміння й мудрість.

Коли Мама пішла від Батька, закінчилась їхня спільна історія, але зі мною Тато регулярно підтримував зв’язок. Завжди, коли приїздив із села до міста, брав мене погуляти й дарував іграшки, а взимку привозив ялинку. Як зараз пам’ятаю: заходить до квартири Тато з ялинкою, бере мене на руки, цілує в щоку й притискає до себе, а мені дуже коле його щетина.

Під час прогулянок ми інколи заходили до його друзів. Там тхнуло марихуаною та ацетоном. Він ширявся, і ми йшли гуляти далі. Ніколи не розповідав домашнім про це. Так, всі ті запахи я добре пам’ятаю. Ацетон все життя асоціювався у мене не з розчинником, а з маленькою металевою мисочкою з коричневою рідиною, що стоїть на електроплиті. Бинтик, шприц, джгут, заштрики між пальцями на ногах, у пах… Я вдячний Батькові за урок, який він мені дав ціною власного життя, так само, як і Дідові за урок з алкоголем.

Моє перше «Перше вересня». Всі у костюмах. На мені штанці й біла сорочечка, на якомусь хлопчику поруч зі мною величезний піджак із підшитими плечиками, тому плечовий пояс виглядає неприродньо широким відносно решти частин його тіла. Він став моїм кращим другом, шкода, пропав з початком війни. Маленька дівчинка з дзвіночком у старшокласника на плечі, як виявилось у подальшому процесі шкільного життя — дуже неприємна особа. Якась дівчинка співала у мікрофон, якісь тітки щось довго розповідали, та так довго, що не сила було терпіти, стоячи на місці. Каналізаційний люк, закритий каменем-скелею (впевнений, він там до цього моменту лежить), і все таке у стилі традиційного «Першого вересня». Дуже нудно.

Початок мого шляху до світу знань збігся з подією, яка змінила моє життя й суттєво вплинула на його якість. Спочатку на заробітки до Москви подався Дядько. А пізніше до Києва з тієї ж причини поїхала й Мама. Я лишився наодинці з Бабусею й Дідом і зі строкатим букетом вражень від алкогольно-бідно-люб’ячої суміші емоцій моєї усіченої сім’ї.

Мама пробувала забрати мене до Києва. Втім усе вказувало на те, що киянином мені бути не судилося. Виявилося, я був єдиним, з ким Бабуся могла поспілкуватися — єдиною розрадою від жахливих агресивних сцен, що на сімейному подіумі розігрував регулярно п’яний дід. А попри те, оренда на житло у столиці подорожчала. І навіть ще одна мамина робота не дозволяла утримувати нормальне для нашого спільного життя помешкання, прийшлося переїжджати на інше, значно менше.

Тягаючи мене із квартири до квартири, зі школи до школи, а вихідними ще й із собою на роботу, Мама розуміла, що такі поневіряння навряд чи підуть на користь семирічному хлопчаку. І було прийнято командирське рішення відправити мене назад туди, звідки я виповз… жартую… додому, у рідне містечко, до Бабусі. Вона на той час уже встигла так сильно скучити за мною, що сама приїхала до Києва, аби забрати. Ніде правди діти, мені й самому не подобалося мешкати у такому великому місті. Безупинна метушня, поспіх і натовпи людей скрізь і в будь-який час доби. Позаяк я потрапив до столиці на початку осені, а поїхав звідти наприкінці, то й запам’ятався мені Київ сірим і вічно похмурим. Я почувався неспокійно і хотів повернутися додому, до звичного середовища існування. І доля повернула саме так, як мені того хотілося.

Це був перший випадок, коли я усвідомив, що колесо фортуни прямує у той бік, який загадую сам. Захотів повернутись і повернувся, хоча самотужки вирішити це питання не був спроможний. Мене все життя переслідувало відчуття, що у світі все відбувається саме так, як я того прагну.

По поверненні до рідного міста мене віддали зовсім не до тої школи, де я навчався у першому класі, а у сусідньому районі. Чому? Через дивне бажання, примху мого Дядька, який на той час приїхав із Москви на відпочинок. Йому здавалося, що та школа краща. Я там провів лише шість місяців, після чого повернувся до своєї першої школи, але незбагненним чином виявилося, що Дядько мав рацію: за ці півроку я познайомився зі спортом і полюбив його. Найважливішим предметом для мене виявилася (фізкультура, бо вчитель не філонив і по-справжньому займався з дітьми. Ми постійно здавали різні нормативи, бігали, стрибали, грали в ігри, в яких доводилося дуже активно рухатись. Але не це зумовило початок моєї любові до фізичного навантаження, а те, з чого починався кожен урок. Тобто — з виконання нормативів із підтягування. Я не міг підтягнутися жодного разу. Сором випалював мене розпеченим залізом на кожному занятті, але на щастя я мав уже дві важливі риси характеру: прагнення бути завжди кращим та неймовірну впертість. Ці помічники привели мене на майданчик перед під’їздом нашого будинку. Я став займатися щодня. Наступного навчального року, по поверненні у нову/стару школу, вже ніхто з однокласників не підтягувався більше за мене. Так у мене розвинулася пристрасть до спорту, а разом з тим з’явилася можливість спрямовувати у потрібному напрямку свою жагу конкурувати. Це була відправна точка в моєму захопленні спортом — захопленні, яке з кожним роком все більше й більше мене поглинало. Проте жодних особливих досягнень так і не здобув, хіба що підтягнувся більше за всіх десятикласників у моєму рідному місті на спортивних зборах у 2009 році.

Стосунки з однокласниками були такі самі, як і з дітьми в садочку. Глузували з мого росту, прізвища тощо. Не знали мої однокласники, що таким чином вони формували характер майбутнього справжнього солдата. Нууу і ще людину, що створить їм певні незручності в найближчому майбутньому. Небагато в кого виникало бажання дружити зі мною. Причина проста — спочатку я був небажаним, а потім став агресивним. Постійно сперечатися, сваритись з іншими дітьми, битися мінімум раз на тиждень — ось моє кредо того часу. Діти можуть бути дуже жорстокими, і я — не виняток. Регулярні вправи зробили тіло міцним, я ставав сильнішим за своїх однокласників. До м'язів додалася моя запальність, і чим старшим я ставав, тим серйознішими були бійки, тим рідше хтось дозволяв собі косо подивитись у мій бік. І це спрацювало. Так живе спільнота дітей у нашій країні. За правом сильного я здобув певний авторитет, і до мене вже дослухалися. Не тому, що я дуже розумний, а тому, що боялися заперечувати. Таким чином у мене склалося хибне переконання, що агресивним і злим бути круто і корисно. А суспільство впоралося зі своїм першим завданням — прищепило майбутньому солдату потрібні рішучість, агресивність і швидку реакцію. Те, що ці якості насправді не будують, а руйнують, я зрозумію надто пізно.

Але це станеться згодом, а поки що у старших класах учителі просто сварили мене за поведінку. Мали право, бо я їх жахливо діставав. Хоч я й не був чудовиськом у дитячій подобі, але витримати мої зачіпки міг не кожен.

Антипатія вчителів позначалася на моїх оцінках. 1 Дядько, час від часу приїжджаючи з Росії, шмагав мене за погані результати у навчанні та догани за поведінку. Він був практично єдиним важелем тиску на мене і єдиною людиною, яку взагалі цікавила моя успішність. Коли ж Дядько від’їжджав, я міг дозволити собі розслабитися. Позаяк для Бабусі важливість мого навчання стояла десь між «не забути погодувати кота» і «заспокоїти п’яного Діда». На першому місці було здобування харчів. Мама й надалі працювала в Києві. Ну а Дід… про нього я взагалі мовчу У моєму житті його нічого не цікавило. Абсолютно. Він мав лише три турботи: книжки, телевізор і С2Н5ОН. Брав нову газету з розкладом програм на ТБ, визначав на його думку варте уваги, а потім протягом тижня переглядав все, що навідмічав. Під час рекламних пауз чи поглинання їжі він читав. Ото й край, більше його нічого не турбувало. Він мав крісло біля дивана перед телевізором, на яке ніхто не мав права сідати. Перед кріслом — табуретка, на ній газета, на газеті пульт, поруч книга з носовою хустинкою у ролі закладки, а на книзі окуляри. Його життя звелося до набору цих простих елементів. Його речі — недоторкані. Якщо хтось сідав у його крісло (а зазвичай це був я) чи брав пульт, коли він щось дивився, це викликало яскравий спалах незадоволення Діда у формі матів під ніс, а якщо пульт не одразу повертався на місце чи я не забирався негайно з крісла, то й різких вигуків на нашу адресу. Дід не був найкомунікабельнішою людиною. Загалом у моєму житті він проходив якось побіля. Чим старшим я ставав, тим менше уваги ми звертали один на одного… та й то коли він був тверезий. Коли ж притягав додому свою п'яну тушу, картина різко змінювалась, і байдужим вже не міг залишитися ніхто із присутніх у квартирі.

Чим менше Дядько затримувався дома між своїми від’їздами до Москви, тим менше контролю було наді мною. Я нахабнів, домашні завдання виконував чимдалі все рідше, уроки прогулював усе частіше. Я не був дурним, але був ледащим і не цікавився навчанням. Я не зміг сформулювати жодної вагомої причини, аби змусити себе витрачати час на навчання. Відсутність мотивації підживлювалася ставленням до мене вчителів. Навіть коли йшла цікава тема, і я дуже старався, мені все одно, за звичкою, ставили нижчі оцінки, чим повністю демотивували мене. Один мій однокласник (який, до речі, перекинувся до російської армії під час окупації Криму) скатав у мене контрольну з математики, списав не все і з помилками, а проте оцінку отримав вищу за мою. Чому? Бо я не подобався багатьом учителям. Бачили вони в мені щось таке, що їм було не до душі. До цього часу я не розібрався, у чому ж саме була справа. Ну, а з початком війни у школі повісили мій портрет, і якось одного разу, коли з фронту приїхав у відпустку й зайшов до школи, ті самі люди розхвалювали мене на всі голоси й згадували, як сильно мене любили під час навчання. Я стояв і слухав. Слухав і дивувався. Яким же насправді без устиду фальшивим і лицемірним людям ми довіряємо своїх дітей. А скільки ще дітлахів пройшло й проходитиме через їхні руки. Страшно.

Якою ж мірою недолуга наша система освіти. Вона спрямована на те, щоб зробити кожну дитину зручною для вчителя. Виховання самостійно мислячої, незалежної Людини, Особистості взагалі не стоїть як завдання перед сучасним вітчизняним освітянським процесом. З такої системи виходять хороші солдати, але хренові офіцери.

Аби вгамувати нудьгу, я міг прийти на урок зі своєю книжкою, що жодним чином не стосувалася шкільної програми, і читати її. Тому в учительському середовищі за мною закріпилася слава бунтаря. Ось таким чином негідник і бунтар — агресивний, хитрий і навчений тікати від проблем — входив у доросле життя.

Я ріс, скандалив з Бабусею з будь-якого приводу, одним словом — дорослішав. Завжди з великим нетерпінням чекав приїзду Мами, Дядька чи Тата. Для мене це завжди було великою подією, і коли це все ж таки відбувалося, бігав за ними скрізь, показував свої іграшки, позбутися мене вони могли, лише закрившись у туалеті. Але навіть там я їх діставав, ставлячи різноманітні запитання через двері, а запитань у мене було мільйон. Але врешті-решт всі їхали, і ми з Бабусею та Дідом знову залишались утрьох, кожний заклопотаний власними проблемами.

Колись, під час одного зі своїх рідкісних візитів, Тато взяв мене погуляти, і ми зайшли в гості до його друга. Я не пам’ятаю, що ми там робили і про що були розмови, але одна Татова фраза врізалася мені у свідомість:

— Синку, запам’ятай, ти хороший хлопчик, дуже розумний, щоб там хто не казав. У тебе завжди і все має бути найкращим. Ніколи не розмінюйся на щось дешеве, це стосується всього, у тому числі, й людей. Якщо це дівчина, то вона має бути найгарнішою і доброю, якщо це одяг, то він має бути якісним, і будь-яка інша річ теж має бути найкращою. Нехай у когось щось з’явиться раніше, але ти ніколи не поспішай У тебе буде все, що ти захочеш, але згодом… головне, не розмінюйся на дріб’язок. Знай собі ціну, та лише не зазнавайся ніколи.

Оглядаючись у минуле і згадуючи пережите, завжди переконуюсь у Батьковій правоті. У мене завжди відбувалося все, чого дуже сильно хотів. А ось з розмінюванням на дрібниці… Це складне питання. Часто думав, що розмінююсь на дрібниці. Коли трапляється у житті щось складне чи погане, ми водночас отримуємо новий досвід та знання. Ми набираємося мудрості, наше мислення змінюється, і увесь світ також змінюється у наших очах, а те, що видавалось колись найважливішим, найбільш значущим, згодом втрачає вагу. Люди, до яких ми тяжіли чи яких поважали, згодом починають дратувати й більше не викликають колишньої пристрасті чи пошани. Кожний новий життєвий досвід перетворює світ, і ми бачимо його по-іншому. Наше мислення еволюціонує, і це чудово, але є в цьому й дрібка смутку: озираючись назад уже з якимось багажем життєвого досвіду, ми применшуємо важливість власних досягнень, і нам здається, що роки прожиті задарма. Але це не так, якщо ти робиш розумні висновки з подій, що відбуваються. Все у світі відносно, і щоби ми не здійснили, завжди знайдемо базу для порівняння, яке здатне принизити значимість нашого досягнення. На все можна поглянути, як на дурницю, абсолютно на все.

Але я знаю: коли ти дивишся в очі смерті, то гарячково намагаєшся згадати свої гідні вчинки чи яскраві враження. Особливо ті добрі справи, про які ніхто не знає. Добрий вчинок — це як твердо конвертована валюта в момент смерті. І ти швидко водиш руками навколо себе в пошуках тих монеток, і потрібно поспішати, адже помираєш. І якщо раптом ти зрозумів, що у тебе за спиною немає таких вчинків, холодний піт заливає тебе, і навіть на секунду перестаєш помирати, тому що помирати стає страшно.

Але це я пізнаю згодом, а поки що — навчаюсь у дев’ятому класі і вперше по-справжньому закохався. Мені сподобалася дівчинка із сусіднього двору. Я приходив туди щодня, аби побачити її. Шукав спільних знайомих, щоби бодай опинитись із нею поруч в одній компанії. Врешті-решт ми зазнайомились. Я дізнався, що один із моїх друзів також мав до неї симпатію, але вона його не сприйняла. Хлопець мав хорошу репутацію на районі, але у нього нічого не вийшло. Страшнувато, блін, але мене це ще більше мотивувало довести справу до кінця. Хитрий чоловічий план, домовлений з товаришем — і ми вже граємо в карти на бажання у покинутому будівництві. Як справдешній шулер я домігся, аби мій друг побажав, щоби Вона мене поцілувала. Дівчинка знітилася, що й очікувалось, і я, відповідно до плану, запропонував відійти трохи вбік, щоб ніхто не бентежив її.

Стоячи за рогом, ми дивилися один на одного.

— Я не вмію цілуватися, — промовила вона, опустивши голову, але все ще дивлячись на мене.

— Можеш просто чмокнути, — через силу пожартував. Я насправді також страшенно ніяковів.

Вона мовчала. Бачачи її ніяковість та знаючи, що вона зазвичай сміливіша, я збагнув, що подобаюсь їй, і саме тому вона знітилась. За кілька секунд, натхненний своїм відкриттям, сказав:

— Слухай, давай я тебе поцілую, а всім скажеш, що ти все зробила і виконала бажання. Піде?

— Добре, — промовила вона, нарешті посміхнувшись.

— Заплющуй очі.

Вона заплющила оченята, я трішки нахилився до неї і поцілував у губи. Потім взяв за руки і сказав:

— А знаєш, що ти мені подобаєшся?

— Ні, — на її щоках з’явився рум’янець.

— Ну, тепер знаєш, — тихо засміявся. — Будеш моєю дівчиною?

Помовчавши кілька секунд, вона широко посміхнулась і відповіла:

— Так.

Моя дитяча, а втім вже така доросла «багатоходівка» увінчалася успіхом. А через два дні відчув, що мені вона стала зовсім не цікавою, й симпатія пропала враз. Я знову отримав те, чого домагався, і знову розмінявся на дрібниці… Причому не відпускало відчуття, що в цій ситуації дрібницею міг бути саме я.

А ще у школі в мене відкрився підприємницький хист. Ооооо, вчителі не мали до цього жодного стосунку. У п’ятому класі я захопився нумізматикою. Якось сидів на уроці малювання і за звичкою займався фігнею — патякав на останній парті зі своїм однокласником. Раптом у рамках звичайного хлопчачого випендрьожу він мені показав британську монету в десять пенсів із портретом королеви на аверсі й левом з короною на голові на реверсі. Тоді я, мабуть, уперше тримав у руках іноземну монету. Вона була неймовірно прекрасною. Напевне, у мені запалала прадавня людська жадібність. Очевидно, так само старий ломбардець зважував на руці золоту монету, міркуючи, чи це не підробка. Монета була досить великою в діаметрі, її вагота приємно відчувалась у руці. Вона заворожувала своїм малюнком і блиском. Вона стала моєю першою монетою в колекції: я обміняв її на 80 круглих карток із покемонами.

Мене охопила жага колекціонера, але з’ясувалося, що цей захват був доволі дорогим, і довелося напружити свою голову у міркуваннях, як можна заробити гроші.

Почав із підробки іграшок. Себто я підробляв своїми руками популярні на той час іграшки і продавав їх своїм однокласникам, видаючи за оригінальні. Пам’ятаю, продавалася тоді на базарі така штука: повітряна кулька діаметром сантиметрів дванадцять з надрукованою мордочкою і набита якимось порошком, завдяки чому вона зберігала ту форму, в яку її зліпиш. У моєї прабабусі вдома було багато продовгуватих кульок, які вона використовувала, коли торгувала квітами. Так ось… я брав ці кульки, набивав їх звичайнісіньким борошном, зав’язував у потрібному місці, відрізав зайве, заклеював акуратненько, малював на них різноманітні пики, навіть щось приклеював, а потім продавав. Цей витвір дійсно був схожий на те, що продавали на базарі, і за фізичними характеристиками також зовсім не поступався. Але! У мене було дешевше. Продукований асортимент складався з 2–3 виробів. Собівартість — нуль, прибуток стовідсотковий.

Ще я вигравав в однокласників наклейки з картками, потім їм же продавав. Загалом крутився як міг. Але справжній бізнес почався, коли я став дещо дорослішим.

— Ото я вчора тьолочку завалив! — казав мій однокласник, закочуючи очі, а всі навколо з розумінням підтакували і зубоскалили, типу «я знаю толк у тому, про що мовиш». Ніхрєна вони не знали, звісно. Потрібно сказати, що високий рівень інтелекту не вважався у нашому містечку чеснотою. З-поміж восьми- та дев’ятикласників модним було «ботати по фені» і випендрюватися. Приміром, хизуватися своїми уявними перемогами над представницями слабкої статі, причому в дуже брутальній манері.

У такі моменти я почувався не у своїй тарілці. Чудово розуміючи, що ніхто тут нікого не «завалив», я, втім, не ризикував руйнувати цю ідилію жлобства.

Саме тоді вкотре сидів на перерві в подібній компанії і, по-дурному посміхаючись, думав про своє. Мені було огидно все це чути, але іншої компанії не було. Бац — і в голову прийшла геніальна ідея. Я змушу їх заплатити за свої безпідставні вихваляння й хамство! Причому у прямому сенсі цього слова — грошима.

Увечері побіг до свого товариша, що жив поблизу і навчався у паралельному класі.

— Слухай, я придумав, як нам заробити!

Він недовірливо скривився.

— Знову свої іграшки пропонуватимеш?

— Та ні! Будемо продавати презервативи!

— Шо!!!??? — він ошелешено вирячив очі.

— Ну, ти цих красунчиків, наших однокласників, на перервах чув? «Я з тьолкою те, я з тьолкою се…»

— Ну, чув, так це ж чешуть. Брешуть вони.

— Отож! Вони купуватимуть у нас презики, щоб гідно триматися! Адже якщо не купиш — значить, ти тріпло.

— Ух ти… може спрацювати, — товариш замислено почухав потилицю.

Отак і народився наш стартап. Звісно, був ризик, що моє припущення виявиться хибним, і ніхто у нас нічого купувати не буде. Але який же стартап без ризику. Насамперед нашкребли початковий капітал. Це було нескладно — мали заощадження. Та це ще не все — прийшов час закуповувати товар. Ось тут і вигулькнула проблема. Нам по тринадцять, ми ніколи не купували презервативи. Було страшно навіть подумати про самий процес закупівлі. Душевні муки продовжувалися два-три дні, але знаменний час настав. Ми зібралися із силами і наважились: як кажуть «пацан сказал — пацан сделал». На ватяних неслухняних ногах дошкандибали до центральної аптеки міста. На вулиці викинули на камінь-ножиці… купувати першим випало мені. За двері я ступив, як в ополонку: швидше б усе закінчилося. В аптеці стояв шкіряний диванчик, ми сіли, чекаючи моменту, коли людей у торговій залі не буде. Народ розсмоктався, і, відчуваючи, що червонію, я підійшов до прилавку.

— Що тобі, хлопчику? — запитала добра тітка-аптекар.

— Ось це, — я тицьнув пальцем у скло прилавку.

— Що саме? — і дійсно, під склом було багато всього.

Аааа, була не була:

— Презервативи, — тихо так, не по-чоловічому.

Тітка-аптекар із розумінням посміхнулась. Я відчув, що позаду хтось підійшов. Кутовим зором побачив жінку з дитиною.

— Скільки тобі? — блін, ну що ж так багато запитань…

— П’ятдесят, — як відрізав.

— Скільки?!! — тітка перестала посміхатися. Мій друг катався від сміху по шкіряному диванчику.

Я відчував, що просто згораю. Обличчя, вуха, шия, здавалося, навіть руки у мене стали буряковими. Своєю відповіддю я привернув до себе увагу і жінки з дитиною, і ще якогось пенсіонера, що встиг підійти під час діалогу.

— П’ятдесят, — я говорив тихо, але уперто.

Здавалося, цілу вічність ця тітка зі здивовано-поважним виразом обличчя відраховувала п’ятдесят презервативів. Доки вона рахувала, я плавився від сорому, боячись підняти очі на глядачів цієї мізансцени. Схопивши твердою рукою пакетик із жаданим товаром, я поспішив вийти з аптеки. За мною викотився і товариш, тримаючись за боки від судомного реготу. Наступні процедури пройшли значно легше: ми втяглись у процес. Натомість як пішла справа!

— Блін, як я з цією тьолочкою! Вона мені і… і… А я чотири рази поспіль. Сьогодні знову потрібно буде сходити на здибанку. Ги-ги, — заливався мій однокласник на кличку Себір.

— Слухай, тут у мене саме прези зайві є, якщо треба — можу продати.

Як і передбачалося, усі погляди учасників бесіди запитально перенеслися на Себіра. І він не зміг відмовитись.

— Звісно, чувак, оце ти виручив, оце ти підігнав вчасно! — рахуючи в умі збитки, Себір відлистав мені належну суму за чотири презервативи. А як же? Адже чотири рази поспіль.

Ми одразу накрутили 100 відсотків до ціни. Незабаром уже вся школа знала, що презики можна купити в мене. Вважалось особливим шиком підійти на перерві за скупчення народу і купити одразу штук п’ять — десять, після чого багатозначно оглянути свідків угоди. А потім я знаходив ці презервативи на подвір’ї школи, розірваними після різноманітних експериментів на кшталт наповнення водою.

Усі мої бізнес-проекти приносили достатній дохід для улюбленої справи — нумізматики. Перегодом усі на районі дізналися про те, що я готовий платити гроші за якісь нікому не потрібні монетки, і мені їх несли ледь не з усього міста, а я купував за копійки. За радянський полтинник 1926 року я заплатив одному хлопцю 5 гривень, а його ціна навіть на тоді була значно вищою. Інколи до мене приходили люди, яких я взагалі не знав. Колекція зростала.

Якось потрапив до рук п’ятак Катерини Великої 1787 року. На ньому була велика глибока подряпина, що проходила через усю монету зі сторони реверса. Я потім її успішно загубив, але саме тоді старі монети стали головним об’єктом мого божевілля, моєю хворобою. Коли я тримав їх у руці, переживав просто неймовірне екстатичне задоволення. Було у них щось, від чого не міг відірвати погляду і не хотів випускати їх з рук. Мене не аж так цікавила їхня цінність у нашому фізичному тлінному світі. Значно важливішим був інший аспект — накопичена енергія давнини, навіть сказати б — дух, що жив у кожній з них.

Я перетворився на нумізматичного наркомана. Вже було нецікаво просто володіти, я хотів ще й знати все про старовинні гроші, розуміти, що ж я тримаю в руці. Чому вона виглядає саме так? Чому на ній зображена голова саме цього дядька, а не якогось іншого? Подібні запитання не давали мені спокою, і я почав вивчати літературу. Була прочитана величезна купа книжок, і моя голова зберігала багато історичних фактів та подій, пов’язаних із монетами і навіть з історією видобування металу, з якого вони виготовлялися. Я всмоктував інформацію із книг, як губка. По ходу моїх досліджень захопився історією в широкому значенні цього слова: міфи, культура, революції, війни… Я розкошував у величезній кількості інформації. Навіть влаштував у себе в кімнаті музей. Бабуся не була у захваті, але не дуже й опиралася.

Через нумізматику навіть знайшлася точка дотику з Дідом. В один із тих небагатьох днів, коли ми з Дідом були у нормальних стосунках, поїхали разом до центру міста: йому потрібно було забрати годинник з ремонту. Прийшли в крамницю годинникаря — старого бородатого єврея, і мій погляд привабили старі монети, виставлені у нього на вітрині за склом. Багато старовинних монет. Вони там лежали і дивилися на мене, а я на них. Натякнув Діду, як було би круто доповнити свою колекцію однією чи кількома новими монетами, а він узяв та й купив мені парочку. Я так здивувався, що довго не сварився з Дідом і терпів усі його витребеньки. А коли у черговий раз він збирався до центру міста, напрошувався у компанію і вкотре просив купити монету чи просто вициганював гроші на монети, коли він був п’яний. Ось так у нашій з Дідом спільній історії з’явилося дещо, схоже на дружбу. Бабуся на це сказала: «Нехай хоч тобі дає, менше залишатиметься на горілку».

З роками мій фанатизм вщух, і я дещо заспокоївся. Але в жодному разі не облишив цього заняття: збирав монети аж до моменту, коли пішов до війська. Але після цього моє захоплення зійшло нанівець через об’єктивні причини — на нього не було часу.

На війні у мене була гра: доки нас припікали «Гради», розмірковував, з якою частиною тіла я би розстався із найбільшим жалем. Ніяк не міг визначитися. Проте щодо чуттів був переконаний на сто відсотків — ніколи б не хотів втратити слух. Хай усе вкриється суцільною темрявою і втратить запах, лише б музика не зникла з мого життя. Музика — це божественне чудо, створене Людиною. Це одна з небагатьох мирських речей, що творять Людину, формують її душу та свідомість. Слухач шансону ніколи не буде схожий на пошановувача The Beatles чи AC/DC. Музика не просто подобається чи не подобається, вона формує світогляд. Для мене на фронті, як для того, хто не п’є і не курить, музика стала єдиною віддушиною, що вберегла від божевілля. Важлива якість солдата — вміння самостійно розвантажувати психіку. І знову змушений констатувати — ця риса також родом із дитинства.

Одного разу, коли я був ще у першому класі, але вже не вірив у Діда Мороза, Дядько подарував на Новий рік касетний плеєр. Правду кажучи, на той час мене мало цікавили подібні речі, я розраховував отримати іграшку, скажімо, якогось круглого різнокольорового робота, а якби у нього ще й лікті з колінами рухалися, то й знепритомнів би від щастя. Тому я радше засмутився, ніж зрадів, і мав дурість сказати про це Дядькові. Тоді вже він засмутився:

— Блін, я у твої роки мріяв про такий плеєр. У нас із твоєю мамою була можливість слухати музику лише на бобінах, та й то Дід купив магнітофона, коли нам було років по 10… Ти спершу послухай, може, все ж таки сподобається.

З кислою фізіономією, похитавши головою, взяв дві касети, які Дядько мені дав разом із плеєром, і відніс їх до кімнати. Час від часу вставляв у вуха навушники і все ж таки слухав. Це були збірки популярних вітчизняних виконавців. Пам’ятаю, що часто доводилося міняти батарейки, а нові навушники тоді коштували півтори гривні.

Нічого особливого той плеєр у моє життя не приніс, але через п’ять років у мене з’явився магнітофон, який видавав звук трохи кращий. От на ньому я вже слухав усе підряд, від Арії до Емінема, від Enigma до Глюкози. А ще через вісім років Дядько вкотре звершив вчинок, який вплинув на все моє життя. Під час одного зі своїх тижневих візитів додому привіз новий МРЗ-плеєр Samsung YP-T7. І ось тоді я вже перейнявся звуком по-справжньому. Заплющуючи очі, бачив багато різнобарвних візерунків, які рухались і змінювали свої форми й колір під ритм та настрій музики, неначе заставки на Windows Media. Я подумки розподіляв сцену між усіма інструментами, які чув, мені подобалося дослухатись до окремих звуків, уявляти, на якій віддалі вони один від одного, які форми створюють і як рухаються у просторі. Все, що чув, з’являлося в голові у вигляді образів. Це була справжня ейфорія, викликана магією музики, а не хімічними препаратами. Я почав по-справжньому любити звук і формувати свої смаки.

Попса мене абсолютно не приваблювала. Справжнім випробуванням також були кліпи реперів-торчків, що читають про важке життя на районі з косячком у зубах і димом, що піднімається з рота на тлі напівзаплющених очей. Така музика — ознака деградації. Створювали її зовсім не дурні, але для дурних, на яких можна було впливати, стимулюючи найниціші людські інстинкти. Коли такого продукту забагато, як було у моєму дитинстві, це означає лише одне: маса деградантів, які вимагають поживу для своїх вбогих мізків, стала критичною. Попит породжує пропозицію. Дурні вимагають, безсоромні заробляють. Музикант, що продукує подібний ерзац, схожий на священика, що наставляє свою паству ненавидіти інакодумців. У тому, що окремі персонажі, проїхавши сотні, а то й тисячі кілометрів, потрапляли під приціл мого ПКТ, значну роль відіграли Круг, Бутырка та всілякі шуфутинські. Вони виростили ціле покоління деградантів, а можливо, й не одне. Мені на місці цих «музикантів» було би страшно помирати.

Юність пройшла з Бі-2, ДДТ, Led Zeppelin, Alice Cooper, Deep Purple, Земфірою, групами Queen, Сплін, System of a Down, Slipknot, Moby та багатьма іншими. Я ніколи не шкодував про час, проведений з цією компанією. Став старшим, звернув увагу на класику. Під час прослуховування класичної музики, особливо мінорної, космос, що з’являється перед очима, інакший, чутливіший. Не знаю, як це ще пояснити, але мені здається, навіть якщо Бетховен і Верді нагрішили у своєму житті, то число душ, які вони вилікували (і ще вилікують!) за сотні років, їм обов’язково зарахується.

Потроху почав відбирати улюблені композиції у кожного виконавця і складати їх в одну теку. Треків ставало все більше, і мені доводилось їх класифікувати за жанрами та особливостями. Я дуже любив порядок. За вісім років зібрав близько півтори тисячі улюблених пісень. Півтори тисячі треків, які не набридають…

Моє захоплення звуком аж ніяк не виняткове. Дуже багато хто фанатіє від музики. У майбутньому вона відіграла значну роль у моїй поведінці на війні. Вона розслабляла і надавала сили тримати себе в руках у моменти, коли я міг цими руками наробити багато страшних речей. Вона створювала у свідомості атмосферу для відпочинку, навіть коли навколо було мокро, холодно і брудно, я міг розслабитися з навушниками у вухах.

Літо після восьмого класу перед дев’ятим було багатим на події, найбільш насиченим літом шкільного періоду. Саме тоді з’явився плеєр, що так уяскравив моє життя. Тоді ж колекція доповнилася найціннішими монетами. Того літа мене навіть на море звозили. У те літо я почав активно цікавитися дівчатами. Погуляв з кількома і злякався. Непокоїло, що можу стати подібним до одного з тих, у кого все підліткове життя зводилося до недозрілих любовних переживань. Напевне, це звучить дивно, але мені видалося це нелогічним, і я віддав перевагу заняттям спортом.

Авжеж, як і у будь-якого чотирнадцятирічного хлопця, мої гормони грали дай Боже. Але я сам собі чесно признався, що через соромливість секс мені не світить. Тому обрав простіший варіант — спорт. Тут все зрозуміло: чим старанніше тренуюся, тим швидше прогрес, усе залежить винятково від мене. З дівчатами складніше.

Моє захоплення турніком сягнуло апогею: я не просто підтягувався сотні разів щодня. Я вже міг робити серйозні силові вправи. Окрім того, почав займатися боксом і карате.

У секцію потрапив обхідним шляхом. Саме тоді почалися регулярні війни з батьками через відвідування комп’ютерних клубів — Lineage 2 (в народі просто «Лінійка», яка набирала популярності). Я вигадував різноманітні способи пограти так, щоб батьки не здогадувалися про це. Зазвичай просто прогулював школу. Але якось, на початку весни, двоє однокласників запропонували піти з ними на тренування з боксу… Секція була поруч із комп’ютерним клубом, і черговий план визрів у голові.

Це здавалося ідеальним варіантом — пропадати на кілька годин, і при цьому батьки були б свято переконані, що я на тренуванні.

Але на щастя, все ж таки спробував позайматись. І знаєте, мені так сподобалось, що я не пропускав жодного тренування. Більше за те, згодом навіть приїжджав на тренування на дві години раніше за інших, займався із тренером, доки ще нікого не було, а потім ще дві години з рештою.

Спершу, ясна річ, боксував гірше за однокласників, які займалися довше за мене, і дуже болісно це переживав. Зачіпав той факт, що я в чомусь слабший за них, і це мотивувало. Я розширив свої тренування і став бігати вечорами. Попервах по два кілометри, згодом — по три, а пізніше — по шість і по дев’ять. Був переконаний: коли тренуватимуся більше, то матиму перевагу над іншими. Мої слабкості змушували працювати все більше і все частіше. Ходив на тренування вже не тричі на тиждень, а щодня. Позаяк грошей на спортінвентар у мене не було, тренер, побачивши мої старання, подарував старі радянські рукавиці зі шкіри лами та з кінським ворсом. Усі їх називали крабами через зовнішню подібність із клешнями. Такі самі рукавички можна побачити на Мохаммеді Алі під час його боїв. Дійсно, рукавички були дуже старі, але добрі. Я досягнув рівня однокласників за місяць, при тому, що вони займалися три. Ну, а я через три місяці вже стояв у парах із розрядниками, а через півроку з КМСами. На мене звернув увагу один дядько, який також займався в тому залі. Свого часу він нокаутував чемпіона Європи, але потім усе втратив, бо захопився алкоголем і наркотиками. Він став тренувати мене індивідуально, тоді як усі тренувалися групою. Я зростав дуже швидко.

І раптом змінюється тренер, з ним приходить до секції багато нових хлопців та йдуть деякі старі. Пішов і дядько, що займався зі мною індивідуально. Взагалі тренування продовжувались, і все було непогано. Та одного разу тренер покликав мене до себе у каптьорку, показав на стілець, запропонував сісти. Я відмовився, бо не хотів охолоджуватися, позаяк запросив він мене безпосередньо під час заняття. Почав розповідати про майбутні змагання, а я уважно слухав. І раптом після слів про розряд, який, як він сказав, мені світить, прозвучала фраза про суму в 700 гривень. Мені стало не по собі. Я нічого не відповів цьому старому упирю, просто розвернувся, попрямував до роздягальні, перевдягнувся, пішов і більше ніколи туди не повертався. За кілька місяців тренувань, нехай їх було небагато, я по-справжньому полюбив бокс. Ні, навіть не полюбив, я захворів боксом. Аж так, що уві сні придумував для себе нові комбінації. І раптом дізнаюся, що це все не має значення. Не важливо, як добре я боксую, бо коли не заплачу грошей, то жодних титулів у мене не буде. Він вимагав хабаря!

Я пішов займатися до іншого залу і ніколи вже не повертався. Жодні змагання мене більше не цікавили, і я просто тренувався у своє задоволення, доки не пішов до війська. Мовчки приходив, відпрацьовував дві години і йшов. Я дуже любив бокс. Але тепер я любив його мовчки.

Майбутній солдат — це не лише любов до спорту, але й відраза до алкоголю. А як домогтися відрази до певної речовини? Правильно — забезпечити її різкий надлишок в організмі.

На мій тринадцятий день народження виникла геніальна ідея: купити пива, взяти двох знайомих дівчаток і піти до ближчого покинутого будівництва. Нащо? Для реалізації наших пристрасних тілесних бажань. Дівчатка погодились, ура! Залишилося пиво. Скинулися з хлопцями по парі гривень, пішли у місцеву Наливайку, купили два літри «Чернігівського міцного».

Але на шляху підліткового статевого життя постає чимало перешкод: дівчаток батьки покликали додому, й гуляти з нами вони не будуть. Блін, як завжди. Але ж натомість є пиво. Воно було теплим (мені здавалось, що так дівчата швидше сп’яніють) і настільки огидне, що його споживати ніхто не схотів. А грошей шкода… Ну, і що робити? Вирішили зіграти партійку в дурня, і хто програє, має вижлуктити всю пляшку. І як ви думаєте, хто програв? Ну, було б нецікаво, якби не я. Узяв сулію до рук, кілька разів глибоко вдихнув. Фу… воно не лише жахливо гірке, а ще й смердить. Зібравшись із думками, почав пити залпом. Десь за п’ять хвилин упорався.

А за півгодини я вже був повноцінно п’яний. У пиві було понад сім відсотків етилового спирту, а в мене увійшло близько півтора літри. Отже випив я понад сто грамів спирту, чи двісті п’ятдесят грамів горілки. Нагадаю, мені — тринадцять, і це моя перша п’янка. Я мимрив, плив горизонту за обрій і відчував мир у всьому світі. Друзі мене не покидали… до того часу, доки їхні батьки додому не покликали. І я залишився сам на сам зі своїми проблемами. Мозок стікав по спині кудись у кросівки, руки й ноги жили своїм життям, наполегливо намагаючись впустити мене на асфальт. Не відчував ані веселості, ані хоробрості, хоча й очікував, адже саме вони властиві п’яним. Я страшенно боявся показатися на очі родичам. Тому продовжував вештатись по вулиці в надії, що мене ось-ось відпустить. Чомусь не відпускало. Тиняння по дворах я пам’ятаю окремими кадрами, як слайд-шоу. Ось я сиджу на лавочці, дивлюсь поперед себе; ось на чомусь лежу із заплющеними очима, і здається, що мене хтось запустив у космос, і я літаю, кружляю навколо своєї вісі, а ось я вже позаду свого будинку стою перед чиїмось балконом, упираючись однією рукою в стіну, а другою намагаюся викликати блювотний рефлекс. Врешті надія, що мене колись відпустить, остаточно покинула моє серце, і я вирішив іти додому… на розстріл.

Дома на мене вже чекали і, очевидно, передбачали те, що трапилось. Я не з першого разу впізнав свій поверх, дістав ключі й спробував відімкнути двері. Тепер я зрозумів, чому Дід, прийшовши додому під градусом, так довго копирсається у замковій шпарині. Дійсно, складно потрапити ключем у цю маленьку підлу дірочку, яка все норовить втекти то вправо, то вліво. Оп! Ні, знову дірочка вислизнула. Ще спроба… і ще раз я тицьнув ключем і промахнувся. Що це за звук? Замок вирішив змилуватися наді мною і відкривається сам? А ні, відбій. Це всього лише Бабуся. Їй набридло чекати, доки юний алкоголік влучить ключем у дірочку. Я підняв голову, подивився на Бабусю, вона відійшла назад, надаючи можливість зайти до квартири. Я розумний, я вловив тонкий натяк. За її спиною маячило здивоване обличчя Мами. Так, стоп, що у нас далі? Точно, потрібно ж зайти. Але для початку взяти себе в руки. Так, очі відкрити ширше. А з якої ноги починати ходу? Почну з лівої, як у танці. От тільки незрозуміло: потрібно одразу взяти ручку дверей і закривати їх водночас із переступанням порогу, чи спершу зайти, а потім зачинити за собою двері?

— Блядь, ще довго будеш стояти? — ніжно звернулася до мене Бабуся.

Блін. Схоже, я вже надто довго стою, але я ще не визначився зі стількома фундаментальними питаннями! Блін. Блін. Що робити? Зараз спалюсь!

Так! Все! Візьми себе в руки і плавно, як човник по воді, просочися всередину.

— Заходь швидше! — схоже, Бабуся втрачає терпіння.

Блін! Я все ще стою.

Заходжу в квартиру. Помалу розвертаюсь, беру ручку і зачиняю двері. Все, зачинив. Чорт, мабуть, потрібно ще замок замкнути. Чи ні? Протягую ключ до дверей. Що за дурниця, де підла замкова шпарина? Рука з ключем підведена до дверей, але куди його пхати? Шок, у моїх дверях замкова щілина лише ззовні, а тут ручка! Рокіровка на другу руку… і починаю поволі її крутити. Чому не крутиться? Бля… не в той бік.

Так. Я вдома. Зараз потрібно швиденько піти до кімнати і лягти спати, доки ніхто нічого не помітив.

— Я трішки притомився. Дуже хочу спати, — проговорив я по дорозі у свою кімнату.

— Роззуйся, імениннику, — сказала мені Мама.

Та що ж за смуга невдач така? Бабуся починає кричати на мене. Все… схоже, я спалився. Але де? В якому місці я проколовся? Усе було сплановано від початку до кінця та виконано з ювелірною точністю. Мабуть, це все клята дверна щілина мене видала. Бабуся продовжує рвати горло. Але раптом за мене заступилась Мамуся.

— Мам, не чіпай його. Ти бачиш, що він зараз п’яний усмерть. Нехай проспиться, а завтра зранку йому все виговориш!

Спасибі, Мамусь. Ти завжди мене підтримувала. Зараз я роззуюсь і відправлюся спати, як ти й сказала.

З горем пополам влігся спати. Наступного дня, звісно, я начувся від усіх потроху, а від кого побагато. Як же ж мені було соромно! Після цього я напивався ще два рази, і щоразу мучило жахливе відчуття сорому. У мене виникали огидні асоціації. Я порівнював себе з обісцяним Дідом, що лежить і скиглить у коридорі на підлозі. Кинув пити, як закінчив школу. Це може звучати дивно тільки для тих, хто думає, що школярі, які випивають, — рідкість.

Вдруге я напився культурніше. Точніше, я не планував напиватися, пам’ятаючи сумний досвід теплого пива. З чотирма однокласниками вирішили організувати новорічну вечірку, як в американських юнацьких фільмах. І знову причиною моєї алкогольної інтоксикації стали дівчата.

Місцем дії була вибрана вільна квартира одного з хлопців. Ні меблів, ні ліжок. Лише на кухні — радянські стандартні тумбочки. Там ніхто не переймався. Ми видраїли її, помили, стягли до тої квартири все, що було потрібно, хто що міг: стіл, солдатське ліжко, стільці, пару килимів, колонки і всього потроху. Запросили нашу однокласницю і домовилися з нею, щоб вона покликала якихось подруг. З нас квартира і випивка, а з них — їжа.

За кілька днів ми все підготували: квартиру, музику, випивку і дівчат запросили. І тут ми припустилися чергової стратегічної помилки. Чомусь здалося, що від горілки нам не буде так погано, як було від пива… тому ми купили чотири літри цього мерзотного напою.

Хлопці зібралися раніше і почали потроху святкувати. Близько десятої вечора ми вирішили відкрити пляшку горілки. Адже дорослі ж уже, кретини малолітні. Наливаємо один одному і п’ємо грамів по десять. Щось обговорюємо, жартуємо, сміємось, ну і якось дотягли до одинадцятої. До цього часу увесь чоловічий склад підтягнувся, не було лише однокласниці з подругами. Сидять, отже, за столом чотири хлопці; грає неголосно музика; на столі майже літр горілки; біля стіни ще купа всілякого алкоголю, який докупили в цей день: пиво, коньяк і ще три літри горілки; на годиннику уже майже дванадцята, а дівчат усе немає, і слухавку не беруть. Ми навіть дещо засмутилися від думки, що залишимось на всю ніч тут одні, з алкоголем і голодні.

Дванадцята. Розлили потрошки у пластикові стаканчики, всі стоять біля столу, а я виголошую якийсь позитивний натхненний тост: мовляв, зате ми разом, один за всіх і всі за одного та іншу маячню, яка ніяк не змінювала відчуття, що нас добре киданули, і ми це приниження запам’ятаємо надовго… За вікном починають вибухати феєрверки, чути радісний жіночий вереск, а ми закидаємо стаканчики і випиваємо до дна. Раптом дзвінок у двері. Господар квартири іде в коридор, відсутній секунд десять, і ми чуємо крізь музику жіночі голоси. Відлягло… Прийшли дівчата. Я подивився на своїх однокласників, було помітно, що вони дещо розгублені, і я не був винятком. Зараз у кімнату мали зайти дівчата, з якими нам належало познайомитись і почати про щось говорити. Ось вони з’явилися біля входу, і я побачив пакети у їхніх руках. Точно… Вони ж їжу принесли. Я миттєво опинився біля них, демонструючи готовність підставити свої руки.

— Давайте пакети. Друже, підійди, будь ласка, бо мені рук не вистачить, щоби дівчатам допомогти.

— Іду, іду.

Bay! Контакт відбувся, і досить непогано.

Доки розкладали їжу, всі перезнайомилися. Зазвучали жарти і сміх. Я був радий, дівчата виявилися досить привабливими, ще й старші за нас на цілий рік. Я увімкнув музику, вимкнув світло і стало зовсім атмосферно. Під час танців практично всі розібралися по парах, і вже було зрозуміло, хто кому подобається.

Лише одна з дівчаток не танцювала. Вона сиділа у шляхетній самотності і пила горілку, схоже, зі знанням справи, усім виглядом демонструючи велич свого потаємного горя. Але мені було байдуже. Ми пили, їли, сміялись, танцювали, фліртували, і я вперше відчував себе впевнено у спілкуванні з привабливою дівчиною. І тут все зруйнувалося. Хтось задзвонив у двері, хтось їх відчинив, і ось уже до кімнати заходять два чуваки, на вигляд помітно старші за нас. Виявляється, одна з панянок вирішила зателефонувати своєму колишньому хлопцю і запросити, не запитуючи у нас. Той приперся зі своїм другом. Я відчував, що найпрекрасніший вечір у житті вислизає від мене і розчиняється у чужих бажаннях. Але хлопці поводили себе не нахабно, і жорстких підстав для конфлікту з ними не було.

Потрібно викручуватись із патової ситуації. Голова тямила не дуже, і я вирішив її провітрити на балконі. Постояв там недовго, а коли повернувся, все вже зруйнувалось. Один із прибулих хлопців тусив зі своєю колишньою, другий повністю заволодів увагою моїх друзів, розповідаючи байки «старшого, навченого бувалого в бувальцях», а дівчинка, яка накидалась горілкою, голосно хропіла, лежачи на столі. І немов би всі були веселі, й немов би продовжували спілкуватись, але чарівність моменту була втрачена без вороття. Я відчував це усіма фібрами душі, й у мені почала закипати злість. Злість — це не кращий супутник веселого вечора, і я вирішив не псувати нікому свята. Вдягнувся і вийшов на вулицю подихати зимним повітрям, охолодити голову, пошукати пригод.

Під час прогулянки мені траплялись всілякі п’яні компанії, жінки, що горлопанили на всю вулицю, залишки від нещодавно зірваних салютів і постійно звідкись долинали чоловічі волання з матами. І ось іде вона — пригода. Істотно п’яна, але яка вже є.

— Ей ти! Хуйло! — звертається до мене пригода. — Прикурити є?

Хуйло, значить. Хвиля неприборканої люті винесла на поверхню п’яну дівку, яка спить за столом, моїх недолугих друзів та ввічливих хлопців, які мимохіть зруйнували мій омріяний вечір. Проте зараз є той, хто відповість за всі накопичені образи.

— Звісно є, зараз дам, — відповів я, уже починаючи рухатись у його напрямку.

Не зупиняючись, я викинув вгору руку, і мій кулак зіткнувся з його підборіддям. Пригода акуратно впала на сніг і більше не виявляла жодних ознак агресії, злоби чи нетактовності… Та що там, вона не виявляла навіть ознак життя. Гнів умить розвіявся, зате на його місце прийшов страх. Я одразу обернувся навколо на триста шістдесят градусів у пошуку свідків. Нікого не було. Підійшов до тіла, щоби перевірити активність бодай якихось біологічних процесів. Закоцюблими пальцями доторкнувся до горла в надії знайти пульс, як це завжди робили герої кінофільмів, але задубілі пальці нічого не відчували. Потім підніс палець другої руки до носа, щоби вгадати дихання, але вітер на вулиці обдував мій палець достатньо, щоб я не зміг визначити, чи дихає мій підопічний. До голови прийшла ще одна ідея. Було гидотно, але я засунув руку йому під куртку, намацав шкіру живота і натиснув ближче до грудей. Тіло дихало. Фууух. Відпустило.

Мда… Наламав дров, доведеться розрулювати. Не можу ж я його тут залишити, замерзне бідака. От чому я просто не пройшов повз? Смикнув же дідько… Єдине, що прийшло в голову, це затягнути його до під’їзду. Найближчий був метрів за п’ятдесят. Добре, що на вулиці сніжок. Укатаний! Взявши хлопця за обидві руки, потягнув його по дорозі у напрямку будинку. За кілька хвилин, затягнувши його на перший поверх, я задзвонив в одну з квартир. Кілька разів настирливо натиснув на дзвінок, вибіг з під’їзду і зупинився метрів за двадцять, спостерігаючи, чи хтось відчинить. За хвилину двері відкрились, і я радісний побіг у напрямку будинку, де проходила наша вечірка. Досить із мене прогулянок, збадьорився більше ніж треба.

Підходячи до будинку, я побачив кілька машин, запаркованих біля нашого під’їзду, і компанію юнаків, що стояли групками від двох до чотирьох осіб. Час від часу одні заходили до під’їзду, інші виходили. Наблизившись, я впізнав кілька облич. Ні з ким не привітався, пройшов до під’їзду і забіг усередину. Сходи були брудні, всі у мокрих слідах, і десь у шлунку заворушилася підозра, яка стала твердим переконанням: брудні сліди закінчувались біля наших дверей. Натиснув пальцем на дзвінок, невідомо хто відімкнув замок, двері дещо прочинились, і з квартири долинула музика, шум десятків голосів і сміх. Далі двері відкриватися не хотіли. Схоже, цей хтось просто відімкнув замок, почувши дзвінок, і пішов собі. Впоравшись із дверима самостійно, я увійшов всередину. Одразу ж повз мене прочалапав чувак, навіть не звернувши на мене увагу. Взутий у чоботи, сука, по моїх килимах. Просунувшись далі, уже не роззуваючись, я побачив у кімнаті близько десятка людей. Хтось танцював з незнайомими дівками, хтось сидів за столом та поїдав олів’є, а хтось просто жлуктив горілку. Побачивши знайоме обличчя однокласника, я наблизився до нього й запитав:

— Що тут відбувається?

— Вечірка трішки вийшла з-під контролю, — сказав він, розплившись у п’яній посмішці.

— ?

— Я не знаю. Хтось комусь зателефонував, хтось із кимось прийшов… я не знаю.

Тхнуло їжею, пивом, парфумами, димом цигарок і марихуани, потом і хіттю — так відгонить розбита мрія підлітка. На мою присутність ніхто навіть не звернув уваги. Зазирнув через вікно вниз, де був вхід у під’їзд, з висоти добре видно, скільки там народу і машин. Доки я стояв і дивився, кілька машин від’їхало, але на їхнє місце одразу підкотилися інші, до під’їзду зайшла компанія хлопаків і дівчат, пришвартувалося таксі й вивантажило ще пару людей, які привіталися з кимось на вулиці, а потім також зайшли у будинок.

І тут мене охопило кришталево чисте усвідомлення того, що моє друге сп’яніння в житті просто неминуче. І я змирився перед нездоланною необхідністю…

Розплющив очі вже під ранок. Прислухався — тиша. Зайшов до зали, а там навколо столу, під тьмяним світлом торшера сидять мої однокласники, пара якихось дорослих мужиків і кілька знайомих хлопців, дещо старших за нас.

— Ну що, поспав? — зі сміхом вимовив один із них.

Усі обговорювали те, що трапилося вночі. На обличчях посмішки, і вони очевидно пишалися тим, на що перетворилася наша вечірка. Мене дратували їхні посмішки, головний біль, спогад про «пригоду» і взагалі відчуття втраченого часу.

— У мого знайомого був собака. Якось він чимось захворів.

Усі мовчки обернулись до мене, а я продовжив.

— Хтось порадив поїти пса одним стаканом вина на день, мовляв, це має допомогти.

Я потягнувся за пляшкою вина, яка лежала на столі. Навіть не знаю, звідки вона взялася, бо вина ми не купували. Відкрив корок і почав собі наливати у пластиковий стаканчик.

— Ну і що, собака одужав? — запитав мене мужик років сорока.

— Ні, здох, а господар спився, — випив вино до дна. — Пішов я, мабуть, додому. Не поламайте мої колонки і не спаліть килими, бо прикро буде… після пережитого.

Це була моя друга пиятика, після якої я пообіцяв собі уже вдруге, що більше ніколи.

Потрібною якістю солдата є відчуття сили, відчуття впевненості, що ти не відступиш і зможеш. Я здобув відчуття сили у тринадцять років. Тоді досить часто бився, бо легко піддавався гніву з будь-якого приводу. Гормони вирували у підлітку, як вулкан. Проте лише одна бійка подарувала мені це відчуття впевненості в собі — бій з моїм Дідом. З Дідом — як символом підсвідомого страху, відчаю, несправедливості й моторошної сили, що пригнічує і підкорює.

Усе почалося цілком банально. Ми тоді завели чергового кота, й одного разу, коли ми з Дідом були у квартирі самі, той почав мені закидати, що я недостатньо піклуюся про тварину. Слово за словом — і Дід уже стоїть, стискаючи руками моє горло. На день народження Бабуся подарувала мені телефон Siemens С75, мушу сказати, дуже міцний апарат. Я дотягнувся до кишені в штанях, витягнув його і почав бити щосили по обличчю Діда. Перший удар — щока. Другий — розбитий ніс, хватка на моїй шиї слабне. Третій удар — знову ніс. Четвертий — око. Обличчя Діда і моя рука з телефоном у крові. Він відпускає мою шию і з заплющеними очима задкує. Я роблю крок до нього і продовжую бити телефоном по обличчю. Після чергового удару він падає на коліна і впирається руками у підлогу. Я зупинився. По всій підлозі — бризки крові, а під Дідом накапала ціла калюжа. У цей момент мені стало його шкода. Це було милосердя над переможеним ворогом, кривдником. Уперше. Він стояв на колінах, я стояв над ним. Мої руки були в ЙОГО крові. Він стогнав від болю. Я пішов на кухню, взяв рушник і поклав біля його руки. Він відштовхнув його вбік з матами. Ну і нехай, я повернувся до кімнати, вдягнувся, вийшов із квартири і подавсь на вулицю прогулятися. Намагався перетравити все, що відбулося, збагнути, які відчуття зараз вирують всередині. А все було дуже просто: я сповнився силою.

І останньою, найважливішою рисою доброго солдата є бажання — бути солдатом.

Від одинадцятого класу я вже нічого не очікував, не мав жодних ілюзій. Знав, що я — закостенілий двієчник, і жодного дива вже очікувати не варто. Просто хотів якось протягнути цей рік. Але трапилося маленьке чудо. З’явився предмет, за котрий так само, як і з фізкультури, я став отримувати добрі оцінки, — військова справа. Учитель усе зорганізував прямо як в армії, і йому знадобився командир взводу. Ним мав стати хтось із нас. Щоби вибрати найбільш гідного, учитель порадився з класним керівником. Вона порекомендувала хлопця, що прийшов до нас у клас лише в цьому році. Добрий, розумний хлопець був відмінником і подобався класній, але він не хотів бути солдатом. Уже через місяць учитель збагнув, що зробив хибний вибір, і вирішив провести голосування серед учнів. Вибрали мене. Учитель також брав участь у голосуванні і віддав свій голос за мене. Маю визнати, що тоді дуже пишався собою. Завдяки кращій фізичній підготовці мені легко вдалося бути попереду всіх на тренуваннях чи здачах нормативів. Та й теоретичний матеріал я засвоював дуже легко. Тому що було цікаво. Тоді, мабуть, вперше задумався, що хочу в армію. Моя влада, що обмежувалась нікчемними сорока п’ятьма хвилинами уроку, одурманила мені голову, і я не гребував карати когось за балаканину і змушував віджиматися. Мене всі слухали і рідко сперечалися.

Окрім того, у школі вчителі постійно транслювали думку, що ті, хто погано навчається, підуть в армію. Ці слова мали мотивувати гризти граніт науки, але на мене вони подіяли зовсім по-іншому. Я дійсно вже бачив своє майбутнє в лавах військових, заспокоївся стосовно успішності й перестав взагалі цим перейматись. Тепер я знав, що в армію можна потрапити з будь-яким атестатом. Виконання обов’язків командира взводу в школі переконало у тому, що я зможу стати не просто солдатом, але й цілим офіцером! Мама мене підтримала, навіть, мабуть, зраділа. А з родом військ питання не стояло ніколи. Звісно, повітряно-десантні війська, десантура. В моїх очах це були найкрутіші хлопці з усіх, хто живе на планеті. Тому одинадцятий клас я подолав зі спокійним серцем і впевненістю, що це саме те, що мені потрібно і чого я хочу.

Я почав серйозно готуватися до втілення своїх планів. Прокидався о п’ятій ранку, бігав дев’ять кілометрів, розтягував ноги, йшов на турнік із брусами, потім додому, щодня — бокс, щодня — турніки і футбол. У той період засинав одразу, як тільки моя голова торкалася подушки. Припинив витрачати час на дівчат. Спорт, книжки, постійні прогулянки за місто, це те, чим я був захоплений. Мені цікавий безперервний розвиток і прогрес. Після останньої п’янки я не випив жодної краплі алкоголю і більше жодного разу не з’явився на шкільній дискотеці чи інших подібних заходах. Розваги просто втратили будь-яку цінність.

Цей опис відповідає образу хрестоматійного юного героя. Сильному, сміливому, доброму. Так буває в легендах, але в житті покращення якихось рис людини тягне за собою пиху, а за пихою купу інших вад, основаних на самозакоханості та відсутності поваги до оточення. Я ставав сильнішим, агресивнішим, завдяки моєму «відлюдництву» тестостерон знаходив вихід лише у спорті та бійках. Будучи «іграшковим» взводним у класі, я відчув, що таке влада, і це п’янке відчуття мені подобалось. У спілкуванні з однолітками я поводився владно і жорстко, з дорослими — зухвало.

Моя друга серйозна бійка з Дідом яскраво продемонструвала трансформації, які зі мною відбувалися. Це трапилось за місяць до закінчення школи, коли Бабуся торгувала на базарі, й ми знову з ним опинилися у квартирі самі. Через якусь дрібницю виник черговий конфлікт, але цього разу Дід схопив на кухні ніж і почав розмахувати ним у мій бік. У нас різні історії були: він мене душив, викидав на сніг босого в одних підштанках, ганявся за мною по вулиці, але з ножем кинувся вперше. На ніж, що раптово з’явився перед моїм обличчям, я відреагував не зовсім адекватно, як здається. Замість того, щоб відступити, я навпаки схопив обома руками його руку, що тримала ніж, і почав бити лобом по його обличчю доти, поки ніж не опинився на землі, а слідом за ножем упав і Дід. Усе моє обличчя було в крові… в його крові з розбитого носа, розсіченої брови і губ. Я стояв над ним і глибоко дихав. Всередині вирували тваринні емоції, у тому числі й тріумф перемоги над давнім кривдником. Дід лежав і пускав криваві бульби з носа. Раптом мені здалося, що він знову тягнеться до ножа. Я підняв ніж, кинув його в умивальник, узяв свого дев’яностокілограмового Діда за руку і потягнув на сходовий майданчик. Було дуже важко, але я впорався. Дотягнув до сходів, штовхнув ногою, і він скотився на один прогін, упершись у стіну. А переможець розвернувся і пішов до квартири, прийняв душ, приготував собі поїсти, сів за комп’ютер і навіть не згадав про те, що трапилося. Дід зняв побої і написав заяву в міліцію. Для мене все закінчилося висновком про самооборону, але зовсім не це стало головним наслідком події. Мені здавалося, що дитинство закінчилось: я був дуже крутий, непримиренний до ворогів, дисциплінований і фізично сильний. Ну просто ідеальний солдат. Я помилявся і відчув це досить скоро.

…А тим часом навчальний рік добіг кінця. В атестаті навіть стояли дві двійки чи трійки — вже не пам’ятаю. Але були і дві дванадцятки — з фізкультури та довійськової підготовки. Єдиний із класу з двома дванадцятками… і двома двійками чи трійками.

На випускний я знову напився. Якими аргументами себе переконав зрадити своїм поглядам — уже не пам’ятаю. Третя і остання в житті пиятика. Було страшенно соромно від того, що хтось бачив мене в такому стані. Знову асоціював себе з Дідом, ще більше, ніж будь-коли, і це було огидне відчуття.

Зранку прокинувся з почуттям свободи і легкої розгубленості від того, що мені не потрібно більше готуватися до навчання та йти до школи.

Я більше ніколи не бачив більшість зі своїх однокласників.

По закінченні школи я віддалився від усіх своїх знайомих. Більше часу став проводити на самоті. Мій будинок стояв на краю міста, тому до безлюдних місць мені було палицею докинути, і я частенько ходив прогулятись до посадки в навушниках, позасмагати на сонці чи податися ще далі й дійти до старого затопленого кар'єру. Я купався, стрибав зі скелі, засмагав тривалий час, а потім повертався додому. До кар’єру було близько години ходу. Взагалі дуже багато ходив пішки. У тому числі й до Мами, яка жила на іншому кінці міста зі своїм новим супутником життя і моїм маленьким братом. Після повернення з Києва, коли мені було чотирнадцять, Мама зустріла чоловіка і почала з ним жити. Я до них не переїхав, а залишився жити з Бабусею.

Дивно, як все раптом змінилось у моїй системі спілкування із собі подібними. Я досить довго хотів потрапити в компанію до крутих хлопців з моєї школи. Ну, знаєте, морально слабкі люди завжди об’єднуються в групки чи вступають в уже наявні, щоб відчути себе частиною чогось більшого, надати собі значущості, самоствердитись. Таким чином вони намагаються заповнити порожнечу всередині себе чимось підставним, тим, що видається їм важливим, що надасть сенсу їхнім вчинкам. Ця порожнеча тягне за собою невпевненість, боягузтво, комплекси, і найлегший спосіб, до якого часто звертаються люди, — заповнити пустку чимось штучним. Наприклад, компанією крутих хлопців, яких ти не поважаєш, не любиш, не цінуєш, ти просто «з ними», а вони створюють враження крутизни. І часточка цієї наносної крутизни дістається тобі. Але це не заповнить порожнечі, лише породить агресію, за рахунок якої ти будеш самостверджуватися, або страх — і тоді ти втратиш себе остаточно. Коли таке трапляється з дітьми, ще можна зрозуміти. Дитяча несформована свідомість не здатна оцінити марність подібних кроків повною мірою. Тут потрібні батьки, щоби наставляти хлопчака на правильний шлях. А от коли дорослі люди страждають чимось подібним, це вже дуже сумно. Дорослі чоловіки, що відслужили нещасні півтора-два роки «строчки» у ПДВ двадцять років тому, що пиячать у тільняшках і намагаються розбити різні скляні предмети об свою тупу голову, — яскравий тому приклад. Ці люди, не маючи у житті нічого, чим можна було б пишатися, хапаються щосили обома руками за прожиті два роки життя, об’єднуючись у цьому прагненні з такими самими жалюгідними невдахами, як і вони. Мене ніхто не вчив. Якось інтуїтивно зрозумів, що мені в цих компаніях нема чого робити. Мені було нецікаво — я був цілком поглинений своєю мстою.

Я не планував нікуди йти вчитися далі після школи, але все одно зареєструвався на іспити з предметів, які найчастіше вимагалися до вступних іспитів у ВНЗ. Одразу після випускних мені прийшла в голову ідея все ж таки ризикнути і податися до військового вищого навчального закладу. Але це було спонтанне, не підготовлене рішення, і я тупо запізнився на медогляд.

Звісно, я не впав у відчай, а продовжив готуватися за тим планом, який виробив раніше: йти служити на контракт і звідти вже вчитися на офіцера. До того ж моє рішення періодично підкріплювалося різноманітними чутками і припущеннями, типу, що при вступі з солдатським контрактом на руках передбачені якісь знижки, що мене, двієчника, не могло не тішити.

Проте, склавши всі шкільні іспити і не потрапивши до військового інституту, задумався, чим зайняти найближчий рік. Усе вирішилося само собою. Зателефонувала мама мого знайомого, яка працювала у місцевому ПТУ, сказала, що там недобір у групі електриків, і запропонувала піти туди вчитись. У результаті мене взяли без будь-яких іспитів.

Особливо розповідати про ПТУ нічого. Цей заклад користувався поганою репутацією, і я соромився, що був з ним пов’язаний. Тому я ніколи не ходив туди прямою дорогою, а добирався через двори, щоб не потрапити комусь на очі з наплічником. Завершувати навчання у моїх планах не було. Я хотів лише набути знання для того, щоби вміти дома ремонтувати електрику, а наступного року, коли вся група мала отримати «корочки», я планував уже топтати плац у шкіряних берцях.

От тільки провчившись там чотири місяці, я практично жодних знань не здобув, для будь-якої оцінки вимагалося дешеве спиртне а щомісячна стипендія у двісті гривень ділилася навпіл між мною і куратором. Група учнів існувала лише задля того, щоби начальство мало частину наших грошей.

Коли у лютому настав час іти на практику, я потрапив на хлібозавод. Знаєте, бути різноробочим при мінус двадцяти — не так просто, як я собі уявляв. Хоча… і взагалі цього ніяк не уявляв. В один прекрасний момент раптом зрозумів, що я весь день брудний, холодний, голодний і втомлений, а грошей мені за це не платять.

Тому після двох місяців такої «практики» я не став повертатись до ПТУ. Знань, на які розраховував, не дістав, а сто гривень на місяць, які потрапляли мені до рук, не були вагомим аргументом. Я залишився працювати на хлібозаводі, але вже за гроші. Відпрацювавши ще кілька місяців, вирішив відпочити перед армією і нічим не займатися. Грошей я заробив небагато, зате здобув досвід, завдяки якому практично перестав їсти вироби з борошна: антисанітарія там була кричуща.

Чотирнадцятого липня я доволі скромно відсвяткував свій день народження у компанії запеченої качки з картоплею на березі річки. А п’ятнадцятого липня вже сидів у кабінеті воєнкома і писав заяву, що бажаю йти служити на контракт у десантні війська. Спершу мені хотіли відмовити, посилаючись на зріст (метр сімдесят два), але коли я здав нормативи з фізпідготовки і підтягнувся тридцять разів, сумніви у керівництва відпали, і весь наступний місяць пішов на те, щоб знову зібрати всі потрібні документи, пройти тести і медогляди. Був лише один момент, який мене засмутив: перед тим, як стати повноцінним десантником, я був зобов’язаний пройти вишкіл у «Десні». Із військкомату зателефонували в частину і запитали, які посади потрібні, ті назвали кілька, і я вибрав механіка — водія БМД (бойової машини десанту). Це була єдина вакантна бойова посада. Біда лише в тому, що на техніці я розумівся дещо менше, ніж взагалі нічого. Але недарма ж їду в «учєбку»… там навчать.

Наприкінці серпня зателефонували і повідомили, що дев’ятого жовтня о десятій вечора буде відходити автобус на «Десну», і мені потрібно там бути з речами і сто двадцятьма гривнями, аби заплатити за дорогу. От і дізнався я про дату, якої чекав з чотирнадцяти років. Мною будуть усі пишатись, я стану втіленням сили і мужності. Я стану десантником.