Слiди на дорозi

Частина третя: «Надія»

Мене мало хвилювала політика. Так само, як і переважна більшість, щодо цього питання я був абсолютно інертним. Краєм вуха чув про якісь мітинги в Києві, але не більше. Мені здавалося, що усталена ситуація в моїй країні і навіть у світі ніколи не зміниться. Все навколо сприймалось, як саме собою зрозуміле і закостеніле щодо будь-яких принципових змін. Ми продовжували жити у своєму стандартному ритмі: тактика, саперна справа, стрільба, водіння та інші аспекти військової підготовки. Щодня у моїх руках був автомат. Бувало, що він був зі мною цілодобово, — в їдальні, в туалеті, навіть спав з ним в обіймах. Я полюбив свій АКС-74. Він настільки органічно лягав мені в руки, що мені здавалося, що це найпрекрасніша річ, якою можна володіти. У мене був не дуже добрий зір, але всі мішені на стрільбищі клав із першого пострілу. Полюбляв чистити свій автомат і ніколи не здавав його раніше належного часу.

Не менше автомата я любив свою машину. Вона була пофарбована в камуфляж темно-коричневого кольору і виділялася з-поміж інших зелених та салатових машин батальйону. У неї були проблеми з паливним насосом високого тиску (ПНВТ), тому на малих обертах вона глохла, була розбита коробка передач і постійно вибивало першу і другу передачу, а з усіх систем постійно витікала олива, соляра та антифриз. Загалом непростий апарат. Але я її відчував. Відчував, коли вона задихалась і акуратно підтримував у ній життя, балансуючи важелями та педаллю газу. Вона була продовженням мене, і я любив її з усіма тими недоліками. А від любові до ненависті один крок, і цей крок був температурний. У мороз я її ненавидів. Бувало випадково візьмеш голою рукою ключ, а він, як оса, жалить. Різко викидаєш і матюкаєшся собі під ніс, сам, мовляв, дурень. Соплі під носом замерзають, а потрібно розбивати кувалдою гусеницю, щоб прибрати кілька траків. А ще гірше вимочувати губкою з-під двигуна соляру з оливою або ж воду, доки не встигла замерзнути і не заблокувала рух тяг для управління машиною.

Часто всі механіки роти з моїм новим зампотехом залишалися в парку до пізньої години і навіть працювали на вихідних, щоб встигнути підготувати машини до чергового виїзду. Ніхто не був проти, всі розуміли відповідальність.

За рік у новому підрозділі багато чого змінилося. Тепер я не тільки розумів різницю між гайкою і болтом, а й знав, як зняти двигун з машини і встановити новий.

Чуток із Києва приходило все більше і більше. У бригаді ввели нові порядки: регулярно раз на тиждень нас збирали в Будинку офіцерів і проводили політзаняття, де командування мальовничо розповідало про маргиналів та люмпенів, що зібралися на Майдані і намагаються дестабілізувати ситуацію в країні. Згодом по бригаді почав ходити ролик із кадрами, де якийсь лідер харківської організації «Оплот» красномовно і з надривом звертається до людей на Майдані з закликом розійтися. Ми цьому вірили, оскільки не мали жодної іншої інформації. Але вірити не означає, що нас це якось хвилювало чи ми це обговорювали, загалом усім було байдуже. Ми жили в своєму ізольованому світі й нас хвилювали лише буденні проблеми, з якими ми стикалися тут і зараз. Солдати — не ті люди, які можуть усвідомити весь масштаб подібних подій. Та і складно оцінити факт брехливої пропаганди, якщо ніколи з нею не стикався.

Я, як і всі, не був здатний критично мислити і ніколи не стежив за новинами. Інколи я телефонував Мамі й запитував, що там відбувається. Мама розповідала про всі деталі, про беркут, який безжально бив мітингувальників, про людей, які виступали зі сцени, про все. Поступово ця тема порушувалась у нашому армійському колективі все частіше й частіше.

Тим часом наша служба продовжувалася. Саме був тиждень нічних занять. Себто вдень ми відпочивали, а вночі тренувалися. В армії є така тенденція, коли тепло — ми сидимо в казармі, а коли холодно — починається вся робота. Так вийшло і цього разу. Температура вночі досягала мінус двадцяти шести градусів. Кожну ніч нам давали якесь завдання, і ми його виконували.

Снігу було до колін. Дійшовши до якоїсь зруйнованої будівлі на полігоні, ми заховалися там від вітру і розвели багаття. Розставили пости і чергували по півгодини, позаяк довше стерпіти мороз було просто неможливо. Доки стоїш біля вогнища і грієш руки, перестаєш відчувати дупу, а коли повертаєшся спиною, щоб її зігріти, через п'ять хвилин перестаєш відчувати ніс. Було весело.

— Хлопці, ви чули, що Сущ складає списки охочих їхати на Майдан? — звернувся до нас зводний.

— Ні. Які списки? — запитав солдат у горці, що стояв біля багаття.

— Списки охочих їхати на Майдан, що тут не зрозуміло?

— У ролі кого?

— У ролі беркуту.

— Ого… оце то новина. Це взагалі як?

— Не знаю. Завтра зранку зможеш підійти запитати. Оплата щоденна.

— Скільки?

— Не запам’ятав. Подобово, здається. Валютою.

Настав мій час заступати на чергування. Зі мною пішов командир мого відділення на прізвисько Компас. Пройшовши сто метрів до місця, де нас уже чекали замерзлі колеги, ми змінили їх і стали дивитись у здоровенний, важкий радянський прилад нічного бачення, в який нічого не було видно, окрім візуальних шумів. За сценарієм, на нас мали напасти цієї ночі.

— Чо, сходимо завтра до Суща? — запитав мене Компас.

— Щодо поїздки?

— Ну так. Цікаво, що ж там за такі гроші пропонують?

— Мені цікаво, як це ми туди поїдемо у вигляді беркуту? Це, як мінімум, незаконно. Але сходимо, звісно.

— Ти знаєш, що там поруч ще один майдан зібрався?

— Це як?

— Антимайданом називається, — Компас засміявся.

— Ти жартуєш?

— Ні. Я серйозно.

— Що за цирк там твориться…

— Та, дійсно, дичина. Вчора дивився новини, що пости гайців біля Києва розбиті й там уже нікого немає.

— Тобі не здається, що попахує чимось дуже недобрим? З кожним тижнем не стихає, а лише все більше і більше розпалюється. Я інколи заходжу в комп’ютерний клуб, щоби в ютюбі подивитися ролики з Майдану. Складається враження, що там війна іде.

— Так, я теж бачив кадри. А чув, що в Криму також щось починається? — запитав Компас, переступаючи з ноги на ногу, витоптуючи під собою сніг.

— Чув. Захар телефонував своїм у Крим. Каже, що там все нормально і нічого не відбувається.

— А яким боком взагалі Крим до цього всього має відношення?

— Поняття не маю.

— Ти дивишся в нічник?

— А хулі толку? Я очима бачу більше, ніж через цю хєрню. Ну, хіба що, якщо хтось із них буде курити величезну сигару. Хоча, і в цьому випадку я її очима побачу без проблем.

— Як ти думаєш, скільки років цьому нічнику?

— Він вісімдесят якогось року.

— Ого.

— Ти знаєш, що у німців уже в Другу світову війну були прилади нічного бачення?

— Чувак, ти забув, з ким ти розмовляєш? — запитав він мене з награною важністю. — Я сержант повітряно-десантних військ! «Фахівець»! — продовжив він, махаючи піднятим вказівним пальцем.

— Звісно, не знаю.

Ми засміялись. Сніг за нашими спинами захрустів. Прийшла зміна.

Закінчивши нічні тренування, не здаючи автомати, ми поспали в казармі до обіду, а потім, як і домовлялись, разом пішли до зам-комбата. Сущ, як ми його називали, сидів у своєму кабінеті один. Ми постукали, зайшли.

— Товаришу майоре, нам вчора повідомили, що записуєте людей, охочих на Майдан їхати, — почав я.

— Так, надійшла така команда. Хочете записатися?

— Та розкажіть деталі. Ми лише про списки чули.

— Ну, процедура проста. Вас швидко звільняють з бригади, оформлюють у беркут і їдете у відрядження.

— А це законно? — перехопив Компас.

— Ото ж для того, щоб було законно, вас і звільняють з бригади.

Вам же там ще й платити будуть.

— Скільки?

— Чотириста доларів на тиждень.

— А де ми там жити будемо?

— Хлопці, поняття не маю. Мабуть, у якихось приміщеннях розмістять. Особливо на комфорт не розраховуйте. Хоча… Бог його знає.

— Офіцери наші їдуть? — це вже я цікавлюся.

— Чому тебе це цікавить?

— Нуууу, просто…

— Це не важливо. Записуватися будете?

— Поки що ні. Потрібно подумати.

— Ну. Справа ваша.

— Всього доброго.

Ми вийшли з кабінету. Компас подивився на мене і запитав:

— Що ти думаєш?

— Братан, хєрня якась.

— Я також так думаю.

— Звільнять тут, оформлять там. Якщо там все так однозначно: тут погані, там хороші, до чого це шифрування?

— Пішли вони на хуй, — так міг посміхатись лише Компас, добре і з матюком.

— А ми йдемо спати, — підтримав його у відповідь.

До цієї теми ми більше не повертались і наступні тижні спокійно несли службу. Наскільки я знаю, у беркут так нікого і не перевели: дурнів не знайшлося.

Робочий день добігав кінця, і ми стояли, створивши чергу біля зброярки, щоби здати зброю.

— Після здачі одразу шикуватися на поверсі, — пролунала команда командира роти.

Усі зібралися. Взводний доповів ротному. Ротний вийшов і почав говорити:

— Можливо, завтра зранку надійде команда, і ми вирушимо в Київ. Усі будьте на зв’язку. Якщо ваші командири взводів та відділень накажуть, то ви маєте негайно прибути в розпорядження для отримання зброї та сухпайків. Хто мешкає за межами території гарнізону, рекомендую заночувати в казармі. Все, мужики, всі вільні. Розійтись.

Стрій розсипався, і натовп розплився по всьому поверху у своїх справах.

— Їдемо пиздити людішек! — зухвало прокричав гопник у військовій формі з Миколаївської області.

— Ти дебіл? — спокійно запитав його командир взводу.

— А хулі… хоч якась різноманітність. Задрало сидіти в частині.

У казармі зашуміло, всі щось обговорювали. Я пішов до командира роти. Постукав у двері:

— Товаришу капітане, дозвольте?

— Так, заходь.

— Я завтра за розкладом у наряд заступаю. У разі, якщо буде команда, мені готуватися до виїзду?

— У разі чого командир взводу тобі все скаже.

— Зрозумів. Всього доброго.

— Давай. Добраніч.

Я вийшов із казарми і стежкою через ліс, якою ходив уже безліч разів, попрямував у бік офіцерського гуртожитку, додому.

Дорогою я роздумував про можливі сценарії на завтра. Їхати розганяти Майдан… стати в одному ряду з підарами, які в часи мого дитинства вечорами збивали гроші з сопляків у парках. Проти людей у будівельних касках і з камінням у руках, що стоять там у десятиградусний мороз проти президента-зека… Думав дуже довго. Я солдат і зобов’язаний виконувати накази, але… Мені хотілось зателефонувати своїй колишній дівчині, поговорити, як раніше, щоб заспокоїтись. Але вона в минулому, і телефонувати було нікому.

Уже лежачи в ліжку, я вирішив: «Якщо скажуть їхати — напишу рапорт на звільнення».

Мабуть, ще ніколи не був такий радий прокинутися за дзвінком будильника. Ніхто вночі не телефонував. Спокійно зібравшись, вирушив у частину. Підходячи до курилки, побачив кількох хлопців зі своєї роти. Хотів було запити в них, що вони тут роблять так рано, але вони мене випередили:

— Привіт. Ти що, не поїхав?

— В сенсі? Рота поїхала?

— Так. Рано-вранці всі зібрались і вирушили в Меліоративне.

Оце так новина. Я пішов у казарму. Зі всього батальйону лишилось близько десятка людей.

В обід нас вишукував старший лейтенант, який лишився в батальйоні за старшого. Він нас проінформував, що сьогодні зранку кілька наших машин з людьми із другого підрозділу поїхали на станцію завантаження, щоби потім вирушити в Київ… але не доїхали. Один з Уралів перекинувся. Близько десятка людей постраждали і троє загинули. Раніше у нас гинули люди лише під час навчань, але за територією гарнізону ще ніколи. Одразу після шикування я зателефонував Компасу, який був у відправленій у Київ групі.

— Алло.

— Привіт. Що там у вас?

— Та нічого. Сидимо на станції завантаження, втикаєм. Тут купа народу, заблокували потяг.

— Якого народу?

— Цивільних. Мужики, баби. Стоять тут з плакатами: «Не їдь!» «Не вбивай!», «Відмовся стріляти у свій народ!».

— А що командири кажуть?

— Нічого не кажуть. Сидимо, чекаємо.

— Ти чув про Урал?

— Так.

— Там хтось був із наших?

— Ні. Я не знаю, з якого вони були підрозділу.

— Ясно. Телефонуй, у разі чого.

— А ти чого не поїхав?

— Я в наряд сьогодні заступаю. Мені навіть не зателефонували.

— Багато там з тобою лишилося?

— Близько десятка зі всього бату.

— Ну, зрозуміло. Давай. Будемо втикати тут далі.

— Давай.

Час від часу я телефонував своїх хлопцям і запитував, як справи. Після обіду вони вже погрузились у вагони, але нікуди не рушали. І раптом під час чергового дзвінка Компас відповів захеканим голосом:

— Коротше, ми йдемо в бригаду пішки.

— Що за маячня? У повному екіпіруванні, з рюкзаками пішки тридцять кілометрів?

— Так точно.

— Чесно, друже, співчуваю. Добре, не буду відволікати.

— Давай.

Уявив себе на їхньому місці, й у мене защеміло під серцем. Я знав, що то є — довгі марші, коли на тобі дуже багато незручних кілограмів… це складно. Власне, тридцять кілометрів за таких умов я ще ніколи не ходив.

Увечері мені зателефонували і сказали, що роту підібрали Урали, і вони будуть через півгодини. Я, як справний черговий, відкрив збройну кімнату, прийняв у всіх зброю і не ставив нікому ніяких запитань. Хлопці були дуже втомлені і змучені.

Рота у повному складі знову була в ППД (пункті постійної дислокації).

Субота. Я саме планував поїсти і піти в тренажерний зал. Але, як кажуть, хочеш розсмішити Бога, розкажи йому про свої плани. Близько третьої години дня мені зателефонував Компас і повідомив, що о шостій вечора шикування батальйону. Я грішним ділом подумав, що це просто чергова перевірка.

Довелося тренування перенести на пізній вечір і йти на шикування.

Біля під’їзду вже стояло повно народу. Це добре. Більше шансів, що все пройде без зальотів і нас скоро розпустять.

Прозвучала команда, і ми вишикувались. Ротні доповіли Комбату про наявність особового складу, і він сказав коротку промову, яку я запам’ятав на все життя:

— Товариші військовослужбовці, на територію Автономної Республіки Крим вторглися російські війська. Наші військові частини в Криму заблоковані. Наша розвідрота, яка брала участь у навчаннях у Криму, зараз теж заблокована на території 36-ї бригади берегової охорони.

Я слухав Комбата і не міг у своїй голові скласти докупи те, що він сказав. Росіяни? Російські війська напали на Україну? Такого бути не може. Я не можу в це повірити.

Піднявшись на поверх, ротний почав роздавати накази:

— Отже, панове. Ви всі чули Комбата. Всі сто відсотків знаходяться в розташуванні, ніхто за територію частини не виходить. Командири взводів, проконтролюйте, щоб всі вікна на поверсі з боку дороги були заклеєні. Можете взяти газету «Народна армія». І зберіть у своїх взводах телефони. Це наказ Комбрига.

Коли ротний закінчив, взводний повторив нам про вікна і телефони, і ми розійшлись по кімнатах. Доки ми заклеювали вікна, я ще встиг зателефонувати додому і сказати Мамі, що не буду на зв’язку деякий час. Мама вже була в курсі всіх новин і дуже нервувала. Через півгодини я залишився без зв’язку. Час тупо втрачати не хотілось, і ми провели тренування прямо в казармі, трохи обговорили ситуацію, що склалась, і розійшлися по ліжках.

Вранці зампотех зібрав усіх механіків і відправив нас у парк готувати машини. Ми не знали, до чого їх готувати, але я намагався максимально виправити всі недоліки.

Так і повелося, доки десь нагорі приймалися доленосні рішення, я весь свій час проводив зі своєю машиною. Так минуло кілька днів. Ми були відрізані від зовнішнього світу, і в нас у частині з’явилися свої оповідачі — ті, хто мав захований другий телефон. Вечорами навколо них збиралися солдати і слухали «політінформацію», густо приправлену матами. Звичайно, інформація доходила до нас в уже спотвореному, суб’єктивному вигляді. Позаяк за чутками, російські війська вже вступили на материкову Україну, а російський прапор прискореними темпами піднімається над нашими військовими частинами — однією за одною. Що ми знали точно, так це те, що багато військовослужбовців Криму перейшли на бік росії, в тому числі і вище командування Українського флоту. А наші товариші по службі з розвідроти все ще продовжують сидіти заблоковані.

Серед солдатів уже пішли розмови про те, що, може, і не погано зовсім перейти на російський бік. Яка різниця? До того ж, там зарплата вища.

Всі новини, що доходили до мене, навіть ті, які відповідали дійсності, здавалися мені якимось абсурдом. Я повірити не міг, що громадяни країни, яку я з дитячої наївності та під впливом пропаганди щиро вважав рідною, наважилися підняти зброю на українців.

Кожен день командири на шикуваннях доводили нам коротке зведення новин про те, що вже є загиблі з нашого боку, що росіяни роблять спроби штурмувати кримські військові частини, що перебувають в облозі.

Через якийсь час нам знову роздали телефони. Насправді майже нічого не змінилось: я і так телефонував додому щодня з чужих мобільників. Але була одна людина, якій я міг зателефонувати лише зі свого, оскільки не пам’ятав її номер. Мій Дядько був у росії, тому інформація від нього була особливо цінною. Те, що я почув, просто вибило ґрунт із-під ніг. Він повідав про загальний настрій серед росіян та їх ЗМІ: бандерівці, фашисти, вбивства і викрадання російськомовних, заборона на російську мову… Це виглядало як якась фантасмагорія. Як у цю маячню можна повірити? Таке враження, що ми з росіянами все життя споконвіку жили за величезним парканом, і раптом цей паркан впав, а ми вперше побачили один одного.

За винятком перших двох днів, коли була можливість збігати додому, щоб взяти усе потрібне, на кшталт зубної щітки, робочої форми і тому подібного, весь тиждень нас не випускали за територію частини.

Увесь цей час я проводив у парку й усував недоліки своєї машини. Здається, настільки підготовленою до виїзду вона ще ніколи не була. Я зробив все, що було в моїх силах. Доки механіки працювали з технікою, інші займалися отриманням боєприпасів для кулеметів, гармат і споряджали їх у стрічки. Всі бокси були забиті ящиками з боєприпасами, складеними у штабелі по кілька метрів у висоту. Такої їх кількості я ще ніколи і ніде не бачив… крім складів РАО. Підготовка техніки, зброї… нам нічого не говорили, але ми чудово розуміли, до чого все йде.

І ось нарешті шосту роту озброюють, садять в Ікаруси і кудись відвозять. В якому напрямку вони вирушили, я не знав, але пізніше, в цей же день, мені зателефонувала Мама і сказала, що по ТБ показують, як якісь машини на чолі з депутатом Партії регіонів блокують автобуси з бійцями 25-ї бригади. Увесь цей сюр просто не вміщувався в голові.

Сьомого березня ввечері командир роти повідомив, що завтра вранці бригада вирушає на станцію завантаження. Нам дали кілька годин на те, щоб збігати додому і зібрати свої сумки.

У мене не було проблем зі зборами. На щастя, завдяки численним навчанням, я добре знав, які сюрпризи для нас може приготувати командування щодо побуту, які речі мені можуть стати в пригоді і до яких умов життя готуватися. За годину, не поспішаючи, я все упакував у рюкзак, ліг на ліжко, включив музику і заплющив очі.

Протягом усього життя мене переслідувала думка, що все складається так, як я того хочу. При цьому абсолютно незалежно від моїх зусиль. Ось хотів я потрапити на війну, дупу рвав через це, бігав, шукав зв’язки, домовлявся, платив гроші, а в результаті війна сама мене знайшла. Не знаю, як це працює, але якщо це так, було б непогано навчитися це контролювати.

Полежавши півгодинки, я з’їв банан, закинув рюкзак собі на плечі, попрощався з вахтеркою і пішов через ліс у напрямку частини.

Вранці прокинувся за дзвінком будильника. Я лежав в обіймах з автоматом у такій самій позі, як ліг спати. Встав, дістав з-під подушки магазини і почав будити всіх навколо.

На шикуванні Комбриг виклав наше перше в житі і бойове завдання. Було наказано висунутися на станцію завантаження. Він ще раз акцентував увагу на тому, що з цієї хвилини ми виконуємо бойове завдання, і з цього часу ніхто нікому не віддає військове вітання. Сказав, що всіма нами пишається.

Я відчував себе якось по-особливому. У мене було усвідомлення, що зараз відбуваються історичні події, які торкнуться усіх і кожного в нашій країні, а я беру в них участь. Ні, не так. Я впливаю на хід цих подій. Від того, наскільки якісно ми будемо виконувати нашу роботу, залежить їх подальший розвиток. Це не та війна, де в одному бою битимуться сотні тисяч, а втрати обчислюватимуться десятками тисяч. Сьогодні лише один взвод чи навіть солдат може дуже серйозно вплинути на обстановку. Залишити свій слід в історії. Ця думка в подальшому була підтверджена реальними подіями десятки разів, а поки я просто розпихував свої шмотки.

Усі речі завантажені на БМД, машини розподілені за підрозділами, заправник їздить, заправляє машину за машиною, а ми займаємось останніми приготуваннями. Залишилося зовсім мало.

Мене відправили в бокси першого батальйону з якимось дрібним дорученням. А там я побачив велику рідкість — розкладені на столі інструменти, а серед них (о боги!) лежали дві викрутки. Я одразу згадав, що у мене в ЗІПі немає викрутки, а стартуємо ми вже ось-ось. Коли офіцер, що стояв поруч, відвернувся, я здолав опір своєї совісті й схопив ту, в якої була розламана ручка. Є приказка: «Ти або труси вдягни, або хрестик зніми» — це про мене. Задумавши вкрасти чуже, я залишив хорошу, а вкрав погану, ну ніби так моя крадіжка не така ганебна, і совість на місці. Ще я заспокоював себе тим, що я виїжджаю, а вони залишаються тут… мені потрібніше.

Блін, скільки часу пройшло, а я досі пам’ятаю цю викрутку і як я її вкрав.

Напевно, доречно буде пояснити, що у нас герметики, хомути, болти, гайки, викрутки і багато інших дрібниць купувалися за свій рахунок. Ключі, молотки та інші корисні речі систематично чудесним чином зникали і виявлялись у наборі інструментів твого сусіда. Тому хороші набори інструментів дуже цінувалися. Збиралися ці набори методом «взяв попрацювати і забув віддати». Потрібно було постійно стежити, щоб ніхто не спробував зібрати свій набір за рахунок твого. Такий собі кругообіг інструментів у природі.

Ось біжу я, значить, із поцупленою викруткою в кишені до машини, а самого совість гризе зсередини, і згадується деснянська пінка для гоління.

Усі завантажились і по радіозв’язку пролунав голос командира: «Заводь».

Я хвилювався. Мені вперше було їхати в такій великій колоні тридцять з гаком кілометрів за маршрутом, з яким не був знайомий. Машини завелися. Коли настав мій час, я рушив, і ми повільно поїхали вздовж паркану, до виїзду з частини. Хвилювання, яке я відчував, було не від невпевненості, а навпаки, від передчуття. Все це було чортовськи цікаво.

Їхали ми довго. Дорога була складна: основним видом дорожнього покриття на нашому шляху був пісок. Було відчуття, що ми не їдемо, а пливемо. Іноді кут різких спусків або різких підйомів досягав, напевно, градусів 45. До станції завантаження ми приїхали близько другої-третьої години ночі. Батальйон став уздовж залізниці і… і все. Більше ніяких вказівок. Я людина військова, тому відразу кинув бронежилет між своїм і командирським сидіннями, поклав сумку під голову і заснув. Може, через годину або трохи більше я прокинувся від того, що у мене почали боліти занімілі від морозу пальці на ногах. Від холоду було настільки мерзенне відчуття по всьому тілу, що я не міг поворухнутися. Десь тут, у машині, зі мною повинні були бути ще дві людини.

— Мішлен! — видавив я із себе.

— Так? — почулося з місця навідника.

— Де третій?

— Не знаю. Виліз, напевно.

— Ти спиш?

— Спав.

— Як ти себе почуваєш?

— Холодно.

— Полізли назовні?

— Не хочу.

— А я поліз. Зараз лише із силами зберуся. Блін, як же огидно.

— Ага.

— Я через годину перевірю, чи живий ти.

— Як хочеш.

— Я не хочу.

— Ну, тоді не перевіряй, — видавив із себе мій сонний товариш по службі.

— Окей. Ти був хорошим хлопцем… тільки п’єш багато. Скільки тобі років?

— Вісімнадцять.

— Так… Це ж ти тільки півроку назад контракт підписав.

— Так.

— І вже на війну їдеш.

— Схоже на те, — він засміявся.

— У тебе ще залишилася канапка?

— Яка?

— Яку я тобі дав перед відправкою.

— Там було півканапки.

— Так вона у тебе?

— Я з’їв.

— Хєрово.

— Чому?

— Я хотів її забрати.

— Давай вилазь уже.

— Не хами, салага, — вимовив я з удаваною важністю. — Я промерз до кісток. Тут не так все просто.

Зібравшись із силами, я відкинув холодний важкий люк і висунув голову з машини.

— Ось ти де! Я думав, ти не відгукуєшся, тому що помер, — звернувся я до Компаса, який сидів біля багаття.

— Я замерз до чортиків і виліз. У машині холодніше, ніж тут.

— Отож, — я стрибнув на землю.

Біля багаття лежали кілька скручених у холодний бублик солдатів і спали, я підтягнув до себе один із чужих бронежилетів і компактно вмостився на ньому, поклавши голову на спину якогось хлопця.

— Що там? — сказало тіло, на чий бік я кинув голову. Сказавши це, вояка навіть не поворухнувся.

— Хвилююсь за тебе. Хочу вухом печінку твою зігріти.

— Окей.

— Товаришу лейтенанте, коли почнеться завантаження? — звернувся я до свого взводного.

— А мені звідки знати? — відповів він, потираючи руки біля багаття.

— Гарна погодка, правда? Свіжа.

— Не те слово. Як мене задрав цей тупак армійський. Спочатку тупимо півдня, потім біжимо кудись, спотикаючись, потім чекаємо, потім знову біжимо, запізнюємось, а потім знову чекаємо. Ну що ж за йоб вашу мать…

— Подивимося, що буде далі. Може, війна щось змінить.

— Та, може, і не буде ніякої війни. Взагалі нічого не зрозуміло, що відбувається.

— Може, і не буде, а може… і буде, — договорив я вже із заплющеними очима, від’їжджаючи туди, де немає холоду, спеки, а тільки комфорт і затишок.

Відкрив я очі, вже коли було світло. Розбудив мене шум двигунів.

— Ми збираємось? — запитав я похапцем у хлопця, який підкидав дошки в багаття.

— Ніхто нічого не казав.

— Спимо далі, — віддав я команду сам собі й заплющив очі.

Хлопця, чию печінку я грів, вже не було, тепер я лежав у позі холодного бублика на чужому бронежилеті.

Доки приїхали платформи, локомотив, вагони, доки суть до справи, вже була година одинадцята. Батальйон нарешті почав завантажуватися. По черзі ми під’їжджали до платформ і акуратно заїжджали на них. Машина за машиною, вся техніка батальйону занурилася на ешелон. Оскільки ми люди військові, без втрат не обійшлося. За дивним збігом обставин одна з БМД заглохла, переїжджаючи залізничну колію. Машиніст локомотива, що саме їхав у цей момент, не встиг зупинитись, і ми, ще не вступивши в бойові дії, примудрилися залишитися без одного танчику. Добре, що солдат встиг вистрибнути. Удар прийшовся в задню половину машини, на правий борт. Броня лопнула, а механізми навколо двигуна деформувалися так сильно, що бойова машина автоматично перетворилася на купу металобрухту.

Мені як найбільш везучому разом з іще трьома щасливчиками випала честь швартувати всі машини нашої роти. Це була довга, складна і дуже втомлива робота. Коли я закінчив, у мене просто не було сил навіть на емоції. Я просто ліг на землю за п’ять метрів від рейок і закрив очі. Але не тут-то було! Замполіт батальйону, який проходив повз, — низький, товстий, з гарненьким обличчям, вирішив мене вилаяти. Мовляв, чого це я так довго, сука, швартував машини, а заодно (ні в тин, ні в ворота) пригадав мій зальот із ножем у наряді дворічної давнини.

Чесно кажучи, я був такий втомлений, що мені було глибоко наплювати на все, що він говорить. Він полаявся і повів свою жирну тушу у бік вагону, в який півгодини тому дозволили завантажитись особовому складу. Точно, вагон! Я взяв свою сумку і з великим запізненням пішов шукати собі місце у плацкарті. Людські якості особового складу мого взводу сильно відрізнялися від колег, з якими я служив два роки тому, через це, навіть не сильно здивувавшись, я виявив, що мені вже зайняли місце. Пробурчавши щось, що можна було б сприйняти як вираження подяки, я кинув свої кістки на полицю.

Їхали цілу добу, тому що потяг часто й подовгу зупинявся. Але ми тому були тільки раді. Нам тепло, під час зупинок ми бігали в магазин за їжею, а в туалеті у крані є вода. Просто казка.

Близько шостої вечора ми приїхали в Миколаївську область і одразу приступили до розвантаження техніки. Коли всі були готові, колона вирушила в бік полігону «Широкий лан», у народі «Ширлан» або «Шріланка». Ближче до півночі ми були на місці. Місцеве командування показало нам, де залишити машини і розмістити намети. Усіма приготуваннями ми займалися близько трьох годин. Коли більш-менш сформувався наш табір, нам дозволили лягти спати. Ось тільки спати було ні на чому. Ми занесли в намет кілька десятків ватних матраців, кинули кілька з них на промерзлу землю, впали на них одягненими ближче один до одного, щоб було тепліше, і матрацами ж укрились. Так, у теплому колі друзів, ми проспали близько трьох годин… о шостій годині ранку підйом.

Настрій у всіх був чудовий. Ось тільки на будь-яке звернення хотілося посилати куди подалі: «Незлим тихим словом» усіх і вся. На сніданок їжа гірша, ніж у «Десні». Перловка з розведеною у воді консервою «кілька в томаті». Після сніданку нас всіх відправили займатися машинами. Прийшовши до місця, де була розміщена вся техніка, я побачив величезну кількість танків, БМП, САУ, порівняно з якими наші БМД здавалися іграшковими машинками. Ніколи раніше не бачив стільки бойових машин в одному місці. Не знаю, хто там що робив, але я, коли заліз у машину, відразу вирубився і проспав до обіду. Тільки завбачливо зняв захисні листи з двигуна і повісив на бортик брудне дрантя: що, не бачите, — я працюю! Прокинувся від того, що болів живіт і нудило. Я знав, що зі мною. Мій організм вже не вперше стикається з армійської польовою кухнею, зокрема з цією кількою. Виліз із машини, з демонстративним гуркотом кинув великий гайковий ключ на 32 на машину і пішов до дороги, за якою починався степ. Проблювався, вмився водою з фляги, мені полегшало, подумав «чому б і ні» і пішов на обід. Десантник я чи ні? Де там моя сира жаба?..

Але їжа — це сущі дрібниці. У таборі не було питної води. Пити можна було тільки те, що наливали у стакан під час прийому їжі. Звичайно ж, цього було мало, і ми пили ту воду, яка призначалася для миття посуду. Поняття не маю, що це була за вода… сподіваюся, що просто з-під крана, а не набиралась у якійсь найближчій річці. Нею ми вмивались і чистили зуби.

Про жоден душ взагалі не йшлося. Наприкінці дня нам привезли кілька снопів сіна, щоб кинути їх під матраци. У такі моменти краще забути, що на вулиці двадцять перше століття, а у мене в кишені телефон, який у тисячі разів потужніший комп’ютера, що висадив людину на Місяць. Краще взагалі звільнити голову від думок — що може бути краще. Добре, що не лежимо просто на голій землі, покритій інієм. Зате завжди є місце диву.

1 воно сталось — на третій день нам привезли буржуйки. Тепер у наметі було тепло. Життя заграло новими фарбами. Та й взагалі, на що скаржитись? Я навіть примудрився ночами заряджати телефон у зв’язківців, непомітно підключаючись до їх генератора, який роздавав електрику в намети офіцерів.

За перші дні, що ми пробули на полігоні, там встиг загинути один солдат з якоїсь частини і ще один втекти кудись. Втекти? Серйозно? Напевно, поки цей слух дійшов до мене, він уже кілька разів змінився. Тому що мені важко уявити дурня, який вирішить втекти з цього табору, враховуючи, що на вулиці мороз, а до найближчого населеного пункту хрін знає, скільки десятків кілометрів. А ось про загиблого, на жаль, була правда.

Мета нашого прибуття в «Широкий лан» полягала в тому, щоб зіграти невеликі навчання і показати вищому командуванню, що бригада готова… до чогось.

Ну, ми зіграли. Політали гелікоптери, позапускали феєрверки, БМД і піхота постріляла, все, як написано у Статуті. Один і той же сценарій я програвав уже третій рік, а в нашій армії цією клоунадою займаються ще з радянських часів. Той факт, що в сучасних реаліях це все не працює, нікого не цікавив.

Ми всі здали «залік», і нашою нагородою був від’їзд із цього Богом забутого місця, де нічого немає, крім вітру, що гуляє степом, морозу і купи командування.

На шостий день ми вишикувались у колону разом із бійцями 79-ї бригади та вирушили на станцію завантаження. Цього разу мені пощастило, і зашвартувавши лише свою машину, я відправився у вагон. У туалеті вагона за допомогою кружки я повністю помився і виправ свої речі, після чого зі спокійною совістю заліз на полицю і заснув.

Куди нас везуть, ми, як завжди, і гадки не мали. Власне, нам було байдуже. Головне, що в поїзді було тепло і була вода. Їхали ми близько двох діб. Часто зупинялись і стояли по кільканадцять годин. Із чуток, які ходили потягом, це відбувалось тому, що ми були не в пріоритеті в «Укрзалізниці», і нас пропускали в останню чергу. Сухпайки, видані в перший день, були одразу з’їдені, й на другий день ми підійшли до замкомроти з питанням:

— Товаришу старший лейтенанте, нам планують видавати сухпайок сьогодні?

— Хлопці, те, що ви з’їли вчора, було розраховано на сьогодні.

— А що ми мали їсти вчора?

— Слухайте, я знаю, як це нерозумно звучить, але я вам кажу те, що сказав Комбат.

— Може, нас тоді у крамницю відпустять?

— Давайте я поговорю з командиром роти і вам скажу. Поки приготуйте списки і по одній людині зі взводу. Може, на наступній зупинці сходять.

Рано-вранці мене розбудили:

— Збирай речі, йдемо машини готувати.

Березень того року видався жахливо холодним. Залишаючи потяг, солдати крали теплі коци з вагонів, позаяк більшість не мала навіть спальних мішків. А я не взяв… мене все ще гризла совість за викрутку.

Потяг приїхав рано-вранці в Запорізьку область. Ми розвантажилися, збудували колону і поїхали. Табір розбили в полі за десять кілометрів від моря біля якогось села. Упродовж години з’їхались місцеві й почали завалювати нас їжею. Поки я усував у машині неполадки, що виникли за час останніх маршів, якийсь місцевий мужик на вантажівці привіз дерев’яні піддони, які одразу ж занесли в намети, щоб поставити під матраци.

Я міняв патрубок, що лопнув, через який сочилася олива, а до мене без кінця підходили якісь люди в цивільному, пропонували допомогу, інструменти, привезли купу старого одягу на ганчір’я, засипали гайками і болтами. Було дивно, незвично, але дуже приємно.

Трохи пізніше приїхали кілька джипів, з яких вийшли кремезний чоловік років сорока з місцевим чиновником.

— Щоб до кінця дня в табір провели електрику, — жорстко сказав кремезний чоловік чиновнику і продовжив. — Інакше ти будеш висіти на ось цьому стовпі. — Він вказав пальцем на стовп, по якому проходила лінія електропередач.

Цей здоровань залишився жити з нами, в наметі Комбата. Тільки переодягнувся у військову форму і одягнув краповий берет. Пізніше я дізнався, що наш краповик був із місцевого керівництва «Правого сектору». Двояке відчуття. Хоча, напевно, з чиновниками по-іншому не можна.

На в’їзді в табір поставили КПП, і це був перший випадок на моїй пам’яті, коли всі хотіли потрапити на чергування. Секрет простий: все, що приносили місцеві, осідало на КПП, ну, і відповідно до закону тяжіння, містичним чином переносилось у намет того підрозділу, який чергував. Звісно, все ділилося, але значна частина все ж таки відносилась до своїх.

Крім приємних зустрічей, іноді траплялися й ексцеси. Одного разу, коли я чергував разом із колишнім бадігардом і чемпіоном Європи з карате, вночі до КІШ приїхав Жигуль із декількома молодчиками. Ця братва, вигукуючи в нашу сторону прокльони, особливо не підбирала висловів. Загалом, усе зводилося до того, що вони нам не раді. Звичайно, ніхто не збирався застосовувати зброю. Тому ми стояли і мовчки вислуховували увесь цей потік нецензурщини. Після того, як у наш бік полетіла пляшка, чемпіон засмутився. Він тихо поставив автомат на БМД, за кілька кроків наблизився до них і роздав першим двом по удару з ноги. Хлопці прилягли і вирішили не вставати. Чемпіон також мовчки повернувся і знову взяв автомат у руки. Вражені друзі поспішили затягнути своїх «втомлених» товаришів у машину, і вони поспішно ретирувались. А через кілька днів приїхав трактор і по всьому периметру табору з’явився один довгий шанець, бо нєфіг тут лазити.

Незважаючи на те що місцеві регулярно приносили нам їжу, начальство не соромилось іноді підгодовувати нас армійськими делікатесами: кашею з розведеною у воді кількою в томаті.

А потім по табору пройшла чутка, що хтось привіз нам баранину, і йдучи на роздачу, я сподівався побачити у себе в казанку хоча б маленький, але шматочок м’яса… Але начальство вирішило, що кілька корисніша і вітамінів у ній більше. Приготували її багато — для нашого «задоволення» ще й на вечір залишилася. Про баранину, напевно, знову «слон ФМ».

З самого ранку наступного дня я почав возитися з тягами, намагаючись виявити можливу проблему з перемиканням передач. І раптом звучить команда «Повітря», а в таборі починається метушня. Паніка — це весело, тому я трохи висунув голову з люка, щоб розгледіти причину, і побачив, як в нашу сторону летить гелікоптер. За заздалегідь спланованим показушним сценарієм, всі одразу зі зброєю побігли у шанці. Гелікоптер приземлився на гелікоптерному майданчику, метрів за двадцять від мене. Ми змайстрували його кількома днями раніше саме для таких, особливих випадків. З нього одразу вистрибнуло кілька РЕКСів, мабуть, з СБУ, обступивши гелікоптер і впавши на одне коліно, приготувалися до стрільби. В кого? Ви, Бог знає, як далеко від найближчого зеленого чоловічка, ще й у таборі ЗСУ. У кого ви зібралися стріляти, клоуни? Як я люблю армійську показуху. До моменту їх приземлення я вже заліз назад у машину, щоб мене не було видно, і спостерігав все у триплекс, сидячи на м’якій подушці й попиваючи згущене молоко. І ось на сцену виходить головний герой: з гелікоптера з’являється командувач ПДВ. Груди колесом, пузо — браво біжить попереду господаря, цей невисокий огрядний чоловік років тридцяти п’яти одразу попрямував до намету Комбата. Разом із подушкою я пересів до іншого триплексу, щоб нічого не пропустити. А драма розгорталася за всіма законами жанру. У командувача добре вийшло передати напруження в цій сцені, коли він з дуже серйозним виглядом, впевненою ходою і надутими щоками попрямував до намету нашого найстаршого командира. Через кілька хвилин командувач вийшов із пістолетом у руках, а за ним слідом в одній лише тільняшці без кітеля з намету виліз і Комбат. Одразу стало помітно, що вони схожі, як брати, за своїми антропоморфними характеристиками: обидва примудрялися тримати колесом не тільки груди, а й пузо. Разом вони попрямували до гелікоптера, сіли, РЕКСи забігли слідом за ними, повітряне судно піднялося у повітря і відлетіло в невідомому напрямку.

Уууух, як стало цікаво, що ж трапилося в наметі? Тому я виліз з машини і пішов шукати свідків того, що сталося.

А відбулося наступне: коли командувач зайшов у намет до Комбата, він його не знайшов. Тому що замість нього на ліжку лежало бухе тіло, яке всю ніч пило та їло шашлик із баранини. Загалом Комбат сьогодні був не Комбат. Чарівник відібрав у тіла пістолет, накричав, не подарував п’ятсот ескімо, зате забрав з собою на блакитному гелікоптері. Напевно, на підвищення… Загалом безкоштовне кіно, яке показав чарівник, мені сподобалося.

Командування взяв на себе замкомбата з бойової підготовки, який ще місяць тому складав списки охочих їхати на Майдан як беркутня. Не подумайте, найвірогідніше, він не відчував якихось особливих почуттів до майданівців або до беркуту, він просто виконував наказ згори. Він просто військовий, без особистої думки, прав на яку він сам себе позбавив.

У цій історії був один однозначний плюс: я тепер знав, куди поділася баранина.

У нас були проблеми з питною водою і миттям особового складу, але начальство не збиралось їх вирішувати, посилаючись на те, що біля табору є джерело. А нам нічого не залишалось, окрім як використовувати його за призначенням. Милися ми в цьому джерелі водою, температура якої була трохи вище нуля. Замість фена у нас був степовий вітер, що висушував нас за хвилину. Суцільні плюси.

З питвом було не так добре. Вода із джерела жахливо смерділа. Один місцевий, вирішивши справити на нас враження, підвів запальничку до того місця, де йшла вода, але нічого не відбулося.

— Раніше вогонь спалахував, — сказав роздратовано.

Напевно, сірководень або ще якийсь газ виходив разом з водою.

Загалом холодною її пити ще можна було, але якщо вона нагріється, або не дай Бог чай з неї приготувати… можна одразу виливати, пити неможливо, аж до нудоти.

До нас у табір приїхав священик і освятив наші танки. Напевно, я повинен був при цій процедурі щось відчути… я, власне, і відчув — повну абсурдність того, що відбувається. Цього ж дня нам роздали медпакети. Вперше тримаючи в руці цю упаковку розміром з кулак, не міг натішитися. Це немов би добре, про нас піклуються. Ось тільки дата виробництва 1972 рік. Ну, якщо в мені зроблять дірку з кулак, можна спробувати заткнути її цим пакетом. Авось допоможе.

Ось це «авось» було девізом нашої армії. Не закручується гайка до кінця? Авось і так піде. Не дістає рука, щоб герметиком патрубок змастити? Авось згодиться. А потім по дорозі у машин катки відлітають, пальне тече, тощо.

Більше в таборі нічого цікавого не відбувалося. Хтось втрачав магазини з патронами, а потім крав у когось, щоб відшкодувати втрату, а ті крали далі, а ті далі… Ще в одного з наших танчиків двигун зловив клин. Але цю проблему ми вирішили — нам привезли новий двигун, і в польових умовах ми поміняли в БМД двигало. У моєї машини коробка передач вкрай збожеволіла. Передачі не хотіли включатись, а якщо включалися, то їх у будь-який момент могло вибити. Тоді машина різко гальмувала, що було дуже небезпечно, особливо коли на броні сидить екіпаж.

Навколишній антураж та зусилля нашого командування створили для нас умови досить насиченого місяця, проведеного на узбережжі Азовського моря. Ми пройшли курс виживання в несприятливих умовах, курси полювання на дичину, курс правильного реагування на весь спектр наказів керівництва в польових умовах (від дебільних до справді важливих), навіть на бойових машинках покаталися. Але персонально для мене, ці без сумніву цікаві заходи були затьмарені гайморитом, що знову розігрався. Мені з температурою й головним болем доводилося чергувати в мороз, митись у крижаному джерелі, займатися заготівлею дрів і подібними побутовими речами, які в нормальному стані не викликають особливих проблем.

А потім — знову команда вирушати. На той час моїй машині зовсім стало зле, і її довелося заводити зі штовхача, щоб стати в колону.

У машині, крім мене, нікого не було. Через постійні поломки і накопичені хронічні технічні проблеми я постійно відставав. Унаслідок цього я виявився не просто в кінці… увесь підрозділ від’їхав далеко вперед, а я залишився посеред поля з поламаною машиною, яка не заводилася. Добре, що повз мене проїжджав такий же невдаха, який зумів оживити свого монстра. Я попросив допомогти завести мене. Кинув до них трос, і зі штовхача моя БМД знову запрацювала. Потихеньку, на другій передачі, з горем навпіл я доїхав до станції завантаження. Довга дорога в дюнах…

На під’їзді до своїх мені ткнули пальцем, куди потрібно стати. Машина була в передсмертному стані, нею було дуже складно керувати, але в жодному разі не можна було знову заглохнути. Тому намагаючись запаркуватися, не маючи інших варіантів, я з’їхав з дороги і проїхав п’ять метрів по полю. На що одразу ж істерично відреагував товстенький Замполіт, який ніколи не втрачав можливості мене зачепити. Цей ходячий утилізатор пива діставав мене і на станції завантаження в Меліоративному, і в таборі біля Азовського моря, будучи впевненим, що я симулянт і «волинщик», а радше відіграючись за те, що я колись давно відмовився спонсорувати його алкозалежність. Почав кричати на мене й ображати. Я ніяк не відреагував, був втомлений, і мені взагалі на все було наплювати: був просто щасливий, що зміг доїхати.

Але майор не заспокоївся. Коли я стояв у самому центрі майданчика, де розмістився наш батальйон, товстенький Замполіт, проходячи повз, знову зачепив мене й образив. Точка кипіння була пройдена.

— Товаришу майоре, якщо ви хочете розмовляти в подібному тоні зі мною, тоді зніміть погони і давайте відійдемо в лісопосадку, поговоримо.

Він стояв метрів за три від мене, розвернувся і почав йти. Це викликало посмішку і навіть сміх у десятків солдатів, які за цим спостерігали. Щоб хоч якось проявити свій характер, йдучи, він щось крикнув мені, але я не розібрав.

— Куди ж ви йдете, товаришу майоре! Я ж не чую, що ви мені говорите, — говорив я вже з неприхованим глузуванням, а він все віддалявся і віддалявся.

Доки не стемніло, вирішив зайнятися машиною, щоб налаштувати хоча б одну передачу, якби це не вийшло, я б просто не зміг завантажитись на ешелон. Але за допомогою зампотеха одного з підрозділів третього батальйону, який чомусь їхав з нами, у мене це вийшло, і я сумлінно ліг спати. На щастя, найхолодніші дні були позаду. У той день, восьмого квітня, пройшов рівно місяць, як ми виїхали з бригади.

Коли прокинувся, навколо вже нікого не було. Що за чорт, коли лягав спати, навколо мене було три десятки бойових машин і купа народу, а тепер нікого. Я стрибнув на землю і відбіг сто метрів у бік дороги, звідки було чути звуки двигунів. Батальйон вже завантажувався на платформу, а я все проспав. Оперативно завів машину, на першій передачі наздогнав колону, знайшов свою роту, встав на своє місце і… чекав. Чекав, похропуючи, до п’ятої ранку. Виявляється, ми ще не завантажувалися, а просто під’їхали до шляхів.

Мене розбудили звуки двигунів. Нарешті дали добро на завантаження. Через кілька годин всі машини стояли зашвартовані на платформах, ну а нас за традицією не пускали у вагони щеблизько п’яти годин. Чекав ще п’ять годин. Чекати, чекав, чекали, очікування — вся моя служба в армії виткана різними мовними формами цього слова.

Я вирішив сходити на залізничну станцію цього села, попросити води і зарядити телефон. Це була маленька будівля з одним оператором всередині. Мені не відмовили. У них навіть був умивальник, і мені нарешті вдалося умити нормально з милом своє обличчя.

Як завжди, ми поняття не мали, куди нас везуть. І, як завжди, їхали з дуже довгими зупинками, близько трьох діб. Але нас це не напружувало. Їхати в потязі — це щастя для українського солдата. Не перестану повторювати, який це кайф, коли у вагоні тепло, є вода в туалеті, щоб помитись і випрати речі. Плюс до цього нас вже вільно відпускали у крамницю, а на станціях під час зупинок ми заряджали телефони. Це були прекрасні три дні затишку і комфорту.

Коли добралися, все відбувалося так само, як до цього, розвантаження, колона, марш. Ось тільки їхати тепер було дуже складно. Я не знав, що мені робити з машиною. Звертався вже до всіх зампотехів, кого знав, але ніхто нічим допомогти не міг.

Стали табором у посадці біля села Добропілля Донецької області. Жодного джерела тут не було, навіть, на жаль, смердючого. Піддонів теж. Усюди було болото. Пройшовши три метри, ти збирав на кожну ногу по кілограму землі. Щоб не кидати ватяні матраци на болото, ми наносили сіна і засипали ним увесь намет. Пізніше з’явились і піддони.

Провели ми там близько тижня і весь цей час лив дощ. Єдина відрада — їжа, яку приносили місцеві. Так, місцеве населення знову засипало нас їжею. Це було дуже здорово.

Наш Комбат так і не повернувся. Мушу зазначити, що Сущ мені здався більш підходящою кандидатурою на роль командира батальйону. У всякому разі, я жодного разу не бачив його п’яним.

Через тиждень, увечері, надійшов несподіваний наказ готуватися до маршу. Ми завантажилися, побудували колону і… чекали. Чекали близько восьми годин. Розвели багаття, поїли, поспали, хтось навіть встиг напитись і отримати по морді за це. Нарешті близько третьої години ночі команда «По машинах».

Машина гальмувала на кожному повороті. Страшно було набирати швидкість, тому що в будь-який момент могло вибити передачу і весь мій екіпаж у сім чоловік, разом з моїм взводним, злетів би на землю, отримуючи каліцтва. Тому плентався як черепаха. Ми заїхали в село вузькою дорогою. Я раз у раз застрявав на кожному повороті й затримував весь батальйон. Зрештою з великими труднощами від’їхав убік так, щоб не заважати руху. Вистрибнув із машини, поліз до двигуна в надії побачити щось, що не міг виявити вже більше місяця. Але безрезультатно. Мені не вдалося реанімувати машину. Коробці передач вже остаточно прийшов кінець. До мене під’їхав зампотех батальйону, запитав у чому справа, подивився на двигун і взяв мене своїм БТР-Д на буксир. Мій екіпаж перед цим перестрибнув на іншу машину, зі мною залишився тільки мій командир відділення Компас. Через три години ми приїхали в село Олександропіль. Навіщо? Ніхто не знав. Ми просто збилися в купу посеред поля біля річки. Не гаючи часу, я відразу пішов митися і пратись. Уже була середина квітня, та й погодка радувала. Нарешті я повноцінно помився вперше за півтора тижні. Батальйон стояв, як укопаний. Я раптом виявив, що починаю призвичаюватися до поняття «чекати» в армії. Я ліг на м’якій травичці під сонечком і солодко захропів.

Мене розбудив взводний:

— Дивись, ти залишаєшся тут разом з іншими поламаними машинами.

— А ви вже їдете?

— Так.

— Далеко?

— Назад, у Донецьку область.

— А навіщо ми сюди приїхали?

— Бо гладіолус. Я не знаю.

— Ясно.

— Ну все, давай, побачимось.

— Так, до зустрічі.

Несправних машин було дуже багато. Після кожного маршу декілька одиниць бойової техніки випадало з наших рядів. Навіть у доброму стані вони не призначені до маршів на сотню кілометрів, а що вже говорити про наших. Моя БМДшка, наприклад, була 84-го року випуску.

Буксиром мене і ще чотири машини відтягнули у місцеву тракторну бригаду.

З нами поїхав якийсь майор, зампотех одного з окремих підрозділів. З ним ми два дні намагалися відремонтувати ці старовинні вироби радянського оборонпрому, але в результаті він прийняв рішення всі машини відвезти в бригаду. Так моя машина була переведена в категорію «гробів».

— Алло.

— Алло. Привіт! Ну, що там у вас?

— Ми на Краматорському аеродромі. Чув, що сталося? — запитав у мене Компас.

— Ні. Я ж без інтернету.

— Нас розформують.

— В сенсі?

— Бригаду розформують.

— Чому?

— Тому що товариш виконуючий обов’язки президента так вирішив.

— Що, блядь?! — я не втримався і крикнув. — Ти можеш нормально, без своїх закидонів, пояснити, що сталось?

— Коли ми заїхали в Краматорськ, нас почали блокувати натовпи місцевих, якими управляли якісь утирки зі зброєю та георгіївськими стрічками. Ти прикинь, якась дурепа поклала свою дитину під гусеницю БМД і кричить: «Давай! Наматай єво на гусеніцу!». Повний звіздєц творився. Добре, хоч серед місцевих знайшлися і співчутливі. Вони нас провели через місто манівцями, тому наша рота встигла прорватись і заїхати на аеродром. А решта бату залишилася заблокована. Прилетів на гелікоптері Командувач ПДВ і наказав усім здати бійки від автоматів, обіймався з георгіївським утирком на камеру, а потім здав сєпарам бійки. Але бійки, то ще півбіди, вони віджали у деяких підрозділів ще й техніку. Отже, вони вже озброєні нашими БМД і НОНАми. Ще я чув, що у розвідроти зброю з технікою відібрали, але що там точно сталося, не знаю. Це на рівні чуток.

— Чому не постріляли тих, хто зі зброєю?

— Вони за місцевими ховалися. Слухай, там повний треш творився. Ми стріляли тільки в повітря, коли проривалися. Я ж кажу, тільки наша рота нормально проїхала, інші застрягли на багато годин.

— Розформують… а з нами що? Сущ щось говорить?

— Ніхто нічого не знає. А у тебе там що?

— Сьогодні мають приїхати «Наташки» і кран, щоб погрузити машини, і відправляють у бригаду ремонтувати.

— Все, давай. Маю бігти.

— Давай. Телефонуй у разі чого. Я без інтернету, але мобільний зв’язок є.

— Окей. Давай.

Я розповів новину всім хлопцям, що були зі мною в тракторній бригаді. Усі знітилися.

Приїхали Урали, ми завантажили машини, добралися до бригади, я здав зброю з боєприпасами і, не питаючи ні в кого дозволу, пішов додому спати.

Вранці я прийшов на восьму ранку і одразу попрямував до виконуючого обов’язки командира батальйону.

— Товаришу старший лейтенанте, бригаду розформують?

— Ну, по телевізору сказали, що так.

— А командування?

— Командування нічого не говорить.

— Добре. Тоді я пішов у парк, займатися машиною?

— Так, йди.

— Там є хтось, хто може допомогти з машиною?

— Іди, не турбуйся. Там знайдеш когось.

— У сенсі, когось?

— Де ти машину залишив?

— Перед першим Батом.

— Перегони її до наших, там у тебе буде велика компанія.

— В сенсі.

— На місці все зрозумієш.

— Я не зможу перегнати машину, тому що вона не їздить.

— Тоді одразу йди до наших боксів.

— Добре.

Вийшовши з казарми, я натрапив на бригадне шикування. І тут я охренів. Як ні в чому не бувало, на місці виконуючого обов’язки командира бригади стояв наш Комбат, який у березні полетів у супроводі командувача лікувати свій алкоголізм. Вилікував напевно, бля. Ми всі думали, що його чекає як мінімум звільнення, як максимум в’язниця за те, що під час виконання бойового завдання командир батальйону, у якого в підпорядкуванні кілька сотень людей, постійно бухав. Але ні. Він на місці. Бригаду шикує. Командира бригади підміняє.

Коли помер мій батько, він без питань відпустив мене додому. За що я йому завжди був дуже вдячний як людині. Але як до військового я не відчував до нього ні краплі поваги.

Я чітко розмежовував поняття «людина» і «військовий». Тому що це дві абсолютно різні форми життя. Як говорилося в одному фільмі: «Військовий — це не професія, а сексуальна орієнтація». Це був жарт, але, як то кажуть, у кожному жарті є частка жарту. Я, до речі, був жахливим військовим. У всякому разі щодо того, як я собі уявляв справжнього військовослужбовця.

Прийшовши в парк, я одразу пішов до своїх боксів. Тааааак, там був аншлаг. Кілька десятків поламаних машин перед боксами, над якими вже працювали бійці.

Мене буксиром відтягнули до всіх, і я просив консультацію у старших товаришів. Зампотех бригади, примруживши розумне обличчя, порадив мені поміняти бортовий фрикціон. Я поняття не мав, як це може бути пов’язане з тим, що витворяла моя машина. Ну, та нехай. Хто я такий, щоб сперечатися із зампотехом бригади. Рік тому на заміну фрикціона у мене пішло близько тижня. Подивимось, як я впораюсь цього разу.

З навушниками у вухах, роздягнений, в одних штанах під теплим сонцем, я працював щодня з ранку до вечора. Тому всі дні були досить одноманітні. Але довго нудьгувати не довелося — до нас приїхав якийсь полковник із Києва з перевіркою.

Йде, отже, полковник з великим блокнотом у руках, попереду нього рухається його не менш великий живіт, і раптом він кличе до себе зампотеха бригади і наказує вирівняти корми всіх машин по ліхтарному стовпу. Якби вся моя рука не була в мазуті, я б закрив долонею обличчя, щоб не бачити цієї ганьби. Те, що жодна з цих машин не на ходу, деякі з них без катків і навіть без гусениць, його не хвилювало, ми повинні були пересунути всі машини, щоб вони стояли красиво в одну лінію.

У країні почалася війна, у нас величезні небойові втрати в техніці й потрібно в найкоротші терміни поставити її у стрій, але замість цього ми втратили повний день, щоб виставити «гроби» в одну красиву лінію.

Нехай все навколо вибухає і горить, головне, щоб скрізь були рівні кути і прямі лінії. Сука…

Я сидів у коридорі роти на дивані і раптом заходить кілька хлопців, з якими я розлучився в Олександрополі.

— Привіт! — одразу попрямував до них.

— Здоров.

Ми обнялися.

— Як справи?

— Дуже добре! Чув, про тих, хто здав бійки?

— Так.

— Так ось, це були ми.

— Що там сталося?

— Та що… обступили нас місцеві, баби тупорилі з дітьми стали перед машинами. А деякі взагалі дітей під гусеницю клали.

— Це мені розповідали.

— Прилетів командувач, наказав здати йому всі бійки. Цей упир віддав їх сєпарам, нас відпустили, а він, як я чув, провів з ними ще добу. А тепер увага… Ми, ті хто здали бійки за наказом командувача, тепер під слідством, і президент назвав нас зрадниками.

— Він просто виконувач обов’язків.

— Та плювати. Пішов він на хуй.

— Кого і потрібно судити, так це цього жирного виродка, який віддав бійки сєпарам. Вони, до речі, вже й на техніці нашій катаються.

— Так, це я теж чув. Що будеш далі робити?

— Гадки не маю. Що скажуть, те й буду. Ми люди військові. Від нас багато не залежить. Не виконаєш наказ — стаття, виконаєш наказ — стаття.

Через тиждень приїхали ще кілька бійців з моєї роти разом із нашим зампотехом. Машина, якою вони прибули, також потребувала ремонту. Але полагодити ми її вже не встигли. Оголосили про відправку групи на Схід.

За цікавим збігом обставин, які відомі тільки тим, хто у штабі складав списки, я в групу не потрапив, але потрапила моя машина, над якою я саме встиг закінчити роботу, але навіть не перевірив, як що працює. Ось так зампотех із хлопцями пересіли на мою БМД і поїхали, а я залишився у бригаді й не знав, що мені далі робити. Усі мої обов’язки були сконцентровані навколо машини, тепер її немає. Я ніби втратив свою корисність. Механік-водій БМД без БМД.

Я ходив у парк і допомагав іншим з ремонтом. Щоденно заходив до старшого лейтенанта, який за комбата, і просив, щоб він заніс мене в наступні списки відправки на Донбас. Час минав абсолютно марно і, розбавляючи нудні вечори в казармі, я навіть встиг пройти перший Fallout.

Очікування моєї відправки затягнулося. Хлопці з фронту нічого особливо цікавого не розповідають. Кажуть, що просто вбивають час. Я купую собі лікарняний, збираю речі та їду додому.

Вдома добре. Бабусині пиріжки, Мамині сльози, все мені говорило про те, що мене тут люблять і завжди чекають. Я любив приїжджати додому нечасто, десь раз на півроку, рік, щоб за мною всі встигли скучити, і ненадовго, щоб не встиг набриднути.

Іду травневим теплим вечором по вулиці, в компанії дівчинки, і раптом дзвонить телефон.

— Алло.

— Алло. Привіт!

— Здорова. Що ти, зайнятий?

— Ну, зважаючи, що у тебе, — у мене чудовий настрій і я не проти ним поділитися.

— Руля мертвий.

Я встав, як укопаний, і посмішка з мого обличчя пропала в ту ж мить.

— Як помер?

— Убили.

— Хто?

Якийсь шурхіт у трубці.

— Давай потім, а то я вже не сам.

— Давай.

Я опустив телефон і стояв зі скляними очима, втупившись перед собою.

— Щось трапилось? — запитала у мене дівчинка.

— Вибач, мені потрібно йти.

Не прощаючись, взагалі забувши про її існування, розвернувся і пішов у напрямку свого будинку, по дорозі замовляючи телефоном квиток. Я встиг купити місце в потязі, який йшов через три години з міста за сто п’ятдесят кілометрів від мого.

Прийшовши додому, я зібрав речі, попрощався з усіма, сказав, що терміново викликають, замовив таксі, заплатив сімсот гривень, сів у потяг і вночі приїхав у Дніпро. Потрапивши в бригаду, одразу попрямував у штаб і пару годин бігав по кабінетах, благаючи, щоб мене відправили на Схід. Потім пішов до старшого лейтенанта і знову нагадав про себе.

Через годину він телефонує мені і каже, що збирають групу на відправку, і потрібно бути готовим через дві години. Як казав батько: «Під лежачий камінь вода не тече».

На душі стало спокійно: далі все закрутиться по процедурі. Зібрав речі, прийшов у казарму, в зазначений час на плацу чекав Урал. Усього нас було близько десятка. Бійці були з мого бату, але я нікого з них не знав: всі були мобілізовані. Зате я знав старшого групи — це було Руде Опудало. Але я вже не був тим зеленим вісімнадцятирічним салабоном, яким потрапив під його командування. І я ненавидів його… Тому щоразу, коли він просто звертався до мене, я відповідав вкрай різко… і тільки й чекав приводу вм’яти свій кулак у його огидне обличчя. Але, на жаль, після кожної моєї відповіді він не розвивав тему далі.

Доки ми їхали в кузові, я познайомився і потоваришував із колегами. А ще по дорозі ми захопили якихось іноземних журналістів, які їхали за нашою машиною. У нас зібралася досить весела компанія.

Приїхали в Ізюм пізно вночі, нам виділили намет, де ми і розмістилися. Вранці нас озброїли двома БК патронів до АК, гранатами, РПГ, дали медпакети 72-го року випуску і уколи буторфанолу.

Я і ті хлопці, яких збиралися судити за «зраду», ми всі добровільно поїхали назад на війну, незважаючи на те що у нас повністю була відсутня будь-яка повага і довіра до нашого начальства. Потвор, які тоді нами командували, ніколи не хвилювало наше здоров’я, життя, благополуччя та якість побуту. Лише картинка і вічна показуха, паралельні й перпендикулярні лінії. Нас планували розформувати, назвали зрадниками на національному рівні, але ми всі тут. Чому? У чому наша мотивація? Я не знаю. Сам дивуюся.

Присутність Рудого Опудала постійно тримала мене в тонусі: я завжди був готовий до бійки. Більше того, я шукав її. Як там Мауглі казав: «У Мауглі під язиком досить колючок, щоб увіткнути в шкуру кожному Рудому Псу». У мене вистачало колючок, і вони завжди були напоготові. Але моя, стиснена у пружину агресія іноді вистрілювала не в потрібний бік. З нами був здоровий хлопець, сержант, на дві голови вищий за мене і важчий кілограмів на сорок. Прямо в наметі у присутності Опудала він недобре відгукнувся про мене. Я підірвався з ліжка і з ошаленілим виразом обличчя, вирячивши очі, став на нього наїжджати, провокувати на бійку, пропонувати відійти «за намет» і заодно кинув фразу: «Сержант, капітан, мені насрать! Я будь-кому морду розіб’ю за такі слова!». Не чекаючи такого напору, здоровань дав задню, а пізніше ще й вибачився, після чого і я у нього вибачився. Але справа не в цьому. Найголовніше, що цю всю ситуацію бачило Опудало з погонами старшого лейтенанта. Після цього випадку я більше ніколи не чув у його тоні зверхності або огиди, і говорив він якось… акуратно чи що. Мені більше не хотілося його бити. Я був задоволений тим, що він боїться. Я його вже принизив. Змусив відчути страх перед солдатом. Я чув його слабкість в кожному слові, що він промовляв.

Між тим хлопчиком, який не міг знайти себе в цьому середовищі, і цим собакою, який відчуває себе чудово в будь-яких умовах і в будь-якому солдатському колективі, різниця лише рік… На жаль, я все більше переконувався, що вчиняю і поводжу себе правильно.

— Друже! — окликнув хтось мене.

Я розвернувсь і побачив хлопця, який поїхав на моїй машині разом із зампотехом роти.

— Привіт! — обійняв його. — Що ти тут робиш?

— Вчора приїхав в Ізюм. Ну і надрочилися ми з твоєю машиною.

— Що з нею?

— Та все, «гроб». Відтягнули в бригаду. Коробці кінець.

— У тебе їжа є?

— У сенсі?

— Пішли, печивом пригощу.

Ми пішли до мене в намет, я пригостив його вафлями, і він мені розповів про ситуацію на блокпостах. Мені ще більше захотілося якнайшвидше туди потрапити.

Чи давав я хабарі? Так. Чи пропонував їх сам? Так. Турбувала мене ситуація в країні? Абсолютно ні. Мене турбувало лише своє власне благополуччя, комфорт і амбіції. Ось і прийшов час платити за свій особистий внесок.

Але чому ж я тоді злився на всіх навколо? Адже розумів, що абсолютно все навколо — наслідок моїх рішень. Я опустив руки. Я перестав мріяти. Дозволив своєму світу звузитися. Моя агресія і злість породжувалися зростаючою впевненістю, що мої життєві цілі стали нікчемними і негідними. Колись я мріяв бути космонавтом, ученим, піратом, хотів відкривати для себе нове, а тепер я цілком задовольнявся перспективою копати ями за гроші. Я ненавидів себе, але мої внутрішні чорти намагалися знайти винних в оточенні, і я піддавався. Викид агресії давав мені задоволення, але ненадовго. Я кайфував від своєї перемоги іноді годину, іноді цілий день, але ейфорія проходила, і я знову бачив у дзеркалі слабку людинку, не здатну впоратися із простими побутовими завданнями.

В Ізюмі був великий табір. Дуже багато підрозділів, кілька сотень людей. Полонених, яких взяли по дорозі, ми залишили тут. У таборі були і свої полонені. Їх іноді виводили з ями з мішками на голові, щоб погодувати.

Я провів тут менше тижня. Одного ранку нам сказали збиратися і відвезли у вантажівці з якимись ящиками до злітного майданчика, неподалік від табору. Нас вже чекав гелікоптер. Завантажили ящики, завантажились самі й піднялися в повітря. На той час бойовики вже збили кілька наших гелікоптерів, тому ми летіли на мінімально низькій висоті. Ілюмінатори були відкриті, й з них стирчали дула наших автоматів, пильно спостерігаючи за зеленкою внизу.

Ми пролетіли прямо над Карачуном, де розташовувалися наші артилеристи, і приземлилися на Краматорському аеродромі. Нарешті, знайомі обличчя, в тому числі наш тимчасовий командир батальйону.

Насамперед я пішов шукати свою роту. Хлопці жили в місцевій казармі одноповерховому бараку. Там же, в невеликій окремій кімнаті, жило командування нашого бату. Мене одразу визначили на блокпост. Точніше, в моє розпорядження дали машину, яка перебувала за сімдесят метрів від блокпосту. Машина була неробоча, на місцевому діалекті «гроб».

Стояла собі самотньо за декілька метрів від дороги, наполовину прихована високим бур'яном. Там, прямо в башті, вже кілька тижнів жив навідник на прізвисько Бурят. Ми з ним з різних рот, але були знайомі вже близько року і тут знову зустрілися. Він швидко ввів мене в курс місцевого побуту: вода, їжа, робота тощо. Дав мені один із двох своїх ватяних матраців, і я взявся майструвати собі спальне місце на сидіннях командира, механіка і кулеметника.

В обід ми пішли в їдальню на території аеродрому. До неї було близько кілометра уздовж — злітної смуги. В їдальні зауважив значний неприємний факт: величина порцій і асортимент страв явно демонстрували, що тут вже є проблеми із провізією. У супі рідко можна було виявити щось, крім води. Хліба не було — давали сухарі. Наїдалися ми переважно кашею. Ми з Бурятом одразу взяли собі в казанки по порції на вечерю, тому що увечері часто починалися обстріли і в їдальню йти не дозволяли.

Так чи інакше, побут ми потихеньку налагодили, життя увійшло в якесь русло. Хоча загалом наша диспозиція виглядала не дуже добре. Наш батальйон був сильно скорочений: лише близько чотирьох десятків людей при належних трьох сотнях. Решту бійців розкидали по блокпостах навколо Слов’янська і Краматорська. Так само було і з машинами. З більше ніж трьох десятків належних одиниць бойової техніки на аеродромі було до десятка, приблизно стільки ж — на блокпостах, інші були придатні хіба що на металобрухт.

Ми з Бурятом непогано проводили час. До нас дуже рідко хтось заходив, тому більшу частину часу ми були удвох. Вдень ми насипали землю в мішки, засмагали, займалися спортом, розмовляли, вечорами сиділи за мішками, перечікували мінометні обстріли, а коли все припинялося, робили невелике багаття у спеціальній ямці, кип’ятили воду, яку вдалося заощадити протягом дня, і заварювали чай із трави, яку збирали в полі та сушили на машині. Раз на три дні нам видавали банку згущеного молока, і це було свято. Вдень температура повітря піднімалася до сорока градусів, і після заходу сонця ще дуже довго на вулиці було тепло. Ми сиділи і пили чай, іноді до першої чи до другої ночі, й розмовляли про все.

— Буря, звідки ти родом? — запитав я, прибираючи чашку з теплим трав’яним чаєм від рота.

— Я місцевий. Із Дніпропетровської області. А ти?

— А я ні. Знаєш, я так сильно хотів закінчити школу і виїхати з дому, так рвався, спеціально вибрав частину, розташовану в лісі, відірвану від цивілізації… але ніколи не замислювався, нащо.

— А зараз задумався?

— Немов би.

— Ну і нащо?

— Тобі ніколи не здавалося, що думки, які приходять до нас у голову, з’являються там не просто так?

— Ти говориш про Бога?

— Я поняття не маю, про що говорю. Просто я згадую те, з чим доводилося зіткнутись, і таке враження, що все моє життя йшло до того, щоб я опинився зараз тут з тобою саме з тим досвідом і набором знань, який у мене є.

— Мені не хочеться думати, що все в житті зумовлено. Вважаю за краще думати, що сам вирішую свою долю, де, з ким і для чого мені опинитися.

— Не сміши. По-перше, щоб ти там собі не розпланував, зараз може прилетіти міна і, як Медику, щелепу відірве. І все, що ти розпланував, вже нікому не буде цікавим. По-друге, я не сказав, що зумовлено. Мені здається, є щось, що підштовхує нас до певного шляху, але йти по ньому чи ні, вирішувати нам.

— Дивися, скільки зірок на небі, — Буря закинув голову, дивлячись вгору.

— Так, дуже гарно.

— До армії ніколи не думав, що на небі стільки зірок. Знаєш чому?

— Кажи.

— Через заграву. Джерела світла засвічують небо, і нічого не видно. А наша армія — це чорна діра, в якій навіть світла немає. Тому небо так добре видно.

— Цікава теорія.

— Я іноді замислююсь про які-небудь глобальні речі, удаю кімнатного філософа. Особливо під час довгих нічних чергувань, а потім дивлюся на небо, і все здається настільки незначним.

— Скільки тобі до кінця контракту лишилося?

— Два роки, — якось сердито відповів Буря.

— Будеш продовжувати службу?

— Та пішли вони в дупу. Живеш, як тварина. Виродки ці на ліжках сплять, а ти у бруді. Протягом кількох діб не спиш, працюєш на знос, а тебе зрадником обзивають і під суд, як хлопців із четвертої роти.

— А ти чув, скільки наших майорів, полковників і генералів на бік росії перейшло?

— Так, щотижня в новинах пишуть про нові. Війна закінчиться, звільнюсь і поїду додому. Мене тут тримає тільки бажання відстояти своє. А тобі скільки залишилося?

— Зараз порахую… близько чотирьох місяців.

— О, то ти скоро додому.

— За двох умов: якщо доживу, і якщо закінчиться війна.

— Яка твоя мотивація?

— Не знаю. У мене відчуття, що я повинен тут бути.

— Це як?

— Ну, знаєш… я зараз не можу уявити себе де-небудь ще, крім, як тут.

Буря сьорбнув із кружки і подивився на ящик.

— Ти знаєш, що колись у цьому ящику було багато їжі? — він посміхнувся.

— Якої?

— Снікерси, печиво, каші та таке інше.

— Де ж воно тепер?

— Знаєш Старшину з моєї роти?

— Ну, ти запитав, я перший рік служив там… тож формально це ти в моїй роті служиш.

Буря оцінив жарт, піднявши урочисто свій «кубок».

— Так ось, коли тебе ще тут не було, а батальйон не був розкиданий по блокпостах, волонтери та місцеві навезли нам провізії. А Старшина наш, жирний кнур, все забрав собі і зжер разом із командиром взводу.

— Яким? Рудий був у батальйоні, значить Пузатий?

— Ага.

— Фу, ну і мерзота.

— Так, прямо при хлопцях усе забрав і сказав, що ми не заслужили.

— А ви що?

— Нічого.

— Чому? Потрібно було натовпом його забити в цей ящик разом зі снікерсами.

— Та хай іде на чужі руки.

— Не впевнений, що я б стримався.

— Ти ж знаєш мене. Я миролюбний.

— Миролюбний, ось скажи мені. Ти навідник, правильно?

— Так.

— Башта на машині цілком робоча і боєздатна. Тому ти тут і перебуваєш. А я механ. Моя справа водити машину й іноді, може, з курсового кулемета пострілювати. Машина не на ходу — це раз. Через те, що ми в ямі, від кулемета толку немає — це два. Навіщо мене відправили до тебе?

— Може, Сущ думає, що ти машину відремонтуєш?

— Двигун потрібно міняти, що я тут можу зробити?

— А він у чудеса вірить. Ти знаєш, цей красень недавно прийшов і запитує мене, чи може наша тридцятиміліметрова гармата стріляти мортирною стрільбою?

— Як гаубиця?

— Ага.

— Він був нетверезий?

— На жаль, абсолютно тверезий. Знаєш, коли замкомбат із бойової підготовки задає такі запитання, стає сумно. А ти дивуєшся, чому тебе сюди посадили. А чого ти взагалі скаржишся?! Хіба погано сидимо?!

— Та я не про це. Дуже сподівався, що з початком війни вся ця показуха і армійський ідіотизм почне відходити, але щось не схоже…

— Шакальйо як крало, так і краде. Командування як вважало тебе шматком м’яса, здатного тримати лопату і сокиру, так і вважає. Нещодавно привіз якийсь дядько хлопцям із сусіднього підрозділу форми британські, так їх старшина всі забрав і почав продавати.

— Знаєш, я радий, що опинився тут з тобою, — на моєму обличчі розтягнулася посмішка. — Я буду сумувати за тобою, якщо тебе вб’ють. А ти будеш сумувати за мною?

— Ні.

— Чому?

— Я зможу забрати свій матрац. І знову буду спати на двох.

— Ось так, значить?

— А ти знаєш, як мені тисне шматок металу від сидіння в ребра?

— Гадки не маю.

— Ось тому ти будеш сумувати, а я ні.

Ми засміялися.

— Давай вип’ємо за те, щоб у Старшини від снікерсів дупа склеїлась?

— Амінь.

Ми чокнулися, допили чай і заварили знову.

І ось так ми могли сидіти до пізньої ночі, все одно ночами було неспокійно…

Кожен наступний день мало відрізнявся від попереднього, з тією лише різницею, що був день, коли згущене молоко було, а були дні, коли його не було. Ніколи не любив згущене молоко, але в таких обставинах я ним ласував як чимось надзвичайно смачним. Хоча були й інші дні, які розривали помірний хід життя, приводили до тями і нагадували про те, де ми перебуваємо і що навколо відбувається: приблизно раз на тиждень у моєму батальйоні хтось отримував поранення чи гинув. Нарешті, я перестав цікавитися, чи є у нас втрати, мені більше не хотілося почути знайомі прізвища.

Вся моя зона комфорту звузилася до найпростіших потреб: попити, поїсти, попрати, помитися, поспати. При цьому я відчував себе чудово. Про дім навіть не думав.

Щовечора ми з навідником розпалювали маленьке багаття в ямі й кип’ятили в казанку воду — це був неначе символ того, що ми прожили ще один день. Символ безсмертя і нескінченного процесу.

Вода закипіла, розлили по чашках, Буря дістав галети і цукор з ящика. Ми сиділи на бетонній плиті, поруч лежали автомати, я дивився на небо. Раніше думав, що побачити падаючу зірку — це велика рідкість, але на війні я зрозумів, що помилявся… через місяць складно було придумати, що б ще побажати: настільки їх було багато. Буря сидів в одних трусах і гумових капцях, я був скромніший — на мені були штани. Бетонна плита нагрілася за день і тепер віддавала тепло нам: незважаючи на одинадцяту годину, нам було спекотно.

І ось сидимо ми, розмовляємо про щось, і раптом я питаю у Бурята:

— Ти боїшся висоти?

— У сенсі?

— Ну, стрибати тобі страшно?

— Звичайно.

— Скільки у тебе стрибків?

— П’ять. А у тебе?

— Дванадцять або тринадцять. Не пам’ятаю вже точно.

— 1 як, страшно?

— Щоразу. Більше того, я тепер по-справжньому став боятися висоти. До армії постійно бігав на кар’єр купатися, стрибав там зі скелі висотою метрів дванадцять, так там ще й вперед потрібно було чимало пролетіти, щоб не впасти на каміння. А останній раз, додому як їздив, сходив на кар’єр, став на виступ у два рази нижчий, а стрибнути так і не зміг. Страшно, капець.

— Я думав, що чим більше стрибаєш, тим менше страху.

— Ні. Страх залишається. Просто він змінюється.

— Це як?

— Ну, спочатку ти просто боїшся самого стрибка. Боїшся стрибнути. А потім страх стає все більш усвідомленим. Страх перестає бути абстрактним. Ти боїшся не просто стрибка, а конкретних моментів. Переживаєш за правильне відокремлення, за вдале розкриття, щоб ніяка мавпа не влетіла тобі в парашут, щоб об землю не дуже вдарило, щоб ноги цілі залишились. Якщо коротко, то спочатку боїшся стрибнути, а з досвідом боїшся приземлятися.

— Ясно. Значить, можна не сподіватися, що страх пропаде? — він хихикнув.

— Надія помирає останньою. Буря, як ти думаєш, ти будеш нудьгувати за всім цим?

— За чим за цим?

— За життям тут, за нашими розмовами, за цим чаєм, за тим, наскільки тут просто і по-своєму затишно. Так, вдома ти собі зможеш заварити нормальний чай, але ж там він не буде таким смачним, там ти не будеш смакувати кожен ковток, як тут. Там ти не будеш так відчувати життя, як тут.

— Не знаю.

— А я впевнений, що буду.

Ми з Бурятом прийшли в нашу невелику їдальню, поставили магазини від автоматів на стільці біля одного зі столів і стали в чергу біля роздачі. Я взяв тарілку з супом, повернувся і побачив, що мій магазин хтось прибрав на сусідній стілець, а на зайнятому мною стільці розмістилася чиясь кепка. Знизав плечима і прибрав цю кепку туди, куди поставили мій магазин. Я вже почав сьорбати теплий суп, як підійшли два орли з тарілками в руках і в польових сорочках поверх тільників. Обидва були років близько тридцяти, без знаків розрізнення, і один з них каже:

— Ми зайняли цей стіл.

— Де твоя кепка?

— У сенсі?

— Твоя кепка лежить он там, значить, там і сідай або в будь-якому іншому місці, де вільно. А чужі боєприпаси і зброю я раджу тобі наступного разу не чіпати. Можна по руках отримати.

— Ти, блядь, не зрозумів? Цей стіл зайнятий, — він потягнувся однією рукою до сусіднього стола, поклав тарілку і продовжив стояти біля мене.

Я теж піднімаюся з-за столу і встаю перед ним. Щоб дивитися йому в очі, довелося трохи задерти голову.

— Дружочок, сядь, будь ласка, спокійно їсти.

— Я тобі не дружочок, — різко сказав він і відштовхнув мене однією рукою так, що я вперся ногами у свій стілець.

Тут я вже не витримав. Міцно упершись ногами в підлогу, провернув увесь тулуб і зарядив йому кулаком у груди так, що він відскочив назад на півтора метра і вдарився спиною об стіну.

— Друже, — знову звернувся до нього, — будь ласка, сядь за стіл і спокійно обідай. Добре?

Він тримався за груди і нічого не говорив. Його товариш весь цей час стояв осторонь біля сусіднього стола і навіть не думав встрявати. Ось за що поважаю десантний колектив: попри всі його недоліки, я міг бути впевнений, що в наш конфлікт ніхто «третій» не встряне і мене ніхто не вдарить у спину.

Через кілька секунд мовчання я сів за стіл і приступив до споживання їжі. Буря дивився на мене і посміхався. А я відходив від інциденту і намагався заспокоїтися. Мені не хотілось робити того, що довелось. Але у мене не було вибору. В їдальні було багато людей, і я був зобов’язаний публічно покарати того, хто намагався мене принизити. Собачий колектив не пробачає слабкостей. Зараз ти промовчиш, а потім тобі на шию ноги звісять. Перший рік в армії багато чому мене навчив.

Коли ми виходили, біля їдальні стояв припаркований Урал, в кузові якого сиділи бійці третього полку спецназу. Біля нього стояв той хлопець. Я подивився на нього, усміхнувся і пішов далі. Але буквально через кілька кроків мене окликнув грубий чоловічий голос. Я повернувся. В мою сторону йшов високий майор з густою чорною бородою із вкрапленнями сивого волосся.

— Яке у Вас звання?

— Солдат, товаришу майоре.

— Ви знаєте, що особа, з якою Ви зіткнулись, капітан?

— Товаришу майоре, Ви мені вибачте, — мій тон став агресивнішим. — Але мені плювати на звання, коли зі мною так розмовляють. За таке я розіб’ю морду кожному, будь-то капітан чи майор, мені все одно, — коли я говорив «майор», то не мав на увазі його. Просто його погон був перед моїми очима і це перше офіцерське звання після капітана, яке прийшло мені в голову, а ось він, напевно, прийняв це на свій рахунок.

— З якого Ви підрозділу?

— 25-ка.

— Давайте, щоб подібних інцидентів більше не було.

— Та я і слова грубого йому не сказав. Це Вам капітана потрібно виховувати.

— Не мудрувати, товаришу солдате.

— І не думав.

— Гаразд… гарного Вам дня.

— Вам також, товаришу майоре.

Ми з Бурею розвернулись і пішли до своєї позиції.

— Ти чого такий злий? — запитав мій навідник.

— Тому що життя змушує. Був би я таким же здоровим, як ти, може, і конфліктів було б менше. Скільки ти важиш?

— Не знаю вже. Напевно, близько дев’яносто п’яти.

— А я сімдесят три, метр сімдесят зросту і личко гарненьке. Ось люди і думають хибно, що можна нахабно поводитися.

— Може, й так.

— Може, й так…

За десять метрів від нас в асфальті стирчало оперення міни після вчорашнього обстрілу, а далі по дорозі були розкидані вирвані з грунту шматки землі діаметром від п’яти до тридцяти сантиметрів. Обстріли й осколки, що б’ються об броню, стали частиною нашого побуту, це не викликало вже абсолютно жодних емоцій.

Сєпари перебили нам водопровід, і ми залишилися без води. Сонце припікало нещадно. Сил не було, навіть щоб очі відкрити. Командири виділяли нам літр води на людину на добу, а через пару днів доза зменшилася до півлітра. Сказати, що цього не вистачало — нічого не сказати. Тому ми ходили набирати воду з пожежної ями. Сира вода звідти, напевно, містила всі хвороботворні бактерії світу, тому ми намагались її кип’ятити і, здається, ніхто не захворів.

Одночасно у нас почалися ще більші проблеми з провізією. Каші давали зовсім маленькі порції, сухарі теж закінчилися, замість них були галети. Дороги навколо нас контролювалися колабораціоністами, а гелікоптерів було збито вже близько десятка, тому ввели заборону на польоти.

І раптом свято — нам з літака скинули ящики на парашутних системах. Кілька ящиків вітром понесло в бік міста, і наші оперативно поїхали за ними… Але, очевидно, бойовики теж не особливо жирували, тому з того боку до нас рвонула назустріч «група перехоплення жратви». І ось русофільські герої вступили в нерівний бій з українською десантурою за ящик печива і бочку варення. Але бій був і справді нерівний, десантник — це серйозний противник, а голодний десантник — це просто берсерк і термінатор в одній особі. Наші приїхали на аеродром з перемогою і з ящиками. Але яким же було розчарування, коли замість їжі там виявились боєприпаси. Не біда. Будемо жерти кулі.

Прокинувшись одного ранку, виліз із машини і побачив на бетонній плиті мертву змію.

— Буря!

— Чого? — почувся голос позаду БМД.

— Це ти змію вбив?

— Так.

— Нащо?

— Виліз вранці в туалет, а вона повзла по плиті, я її і вбив.

— Нащо?

— А нащо вона потрібна?

— Нуууу, ти гониш. Ти можеш зараз створити живу змію?

— Не зрозумів.

— Що ти не зрозумів? Можеш зараз взяти і дати чомусь життя? — Ні?

— Ну так якого дідька ти поспішаєш його забирати? Я б ще зрозумів, якби на плиті була мертва людина, але тварина…

Колись, у дуже ранньому дитинстві, я грався біля джерельця. Там були жаби. Просто з цікавості взяв палицю і вдарив по воді, вони почали стрибати в різні боки, а я знову замахнувся палицею і поцілив по жабі. Вона розпласталась на березі, у неї тремтіли кінцівки, відкривався й закривався рот. Через кілька секунд вона перестала рухатися. Мені стало страшенно боляче на душі й соромно за те, що я вбив живу істоту. Ця картина разом із тими жахливими емоціями, що я відчував у той момент, дуже глибоко врізалась у мою пам’ять. А тут змія… і її вбив мій друг… Ну і правильно зробив, буде чим перекусити!

— Та чого ти закипаєш, зараз я її приберу з плити, і будеш лежати засмагати.

— У мене спина згоріла вчора, тому я поки що зав’язав із сонячними ваннами. Стривай викидати її. Якщо вже вбив, давай з’їмо. Я м’яса бозна скільки не їв.

— Ти вмієш готувати змій?

— З такими командирами, як у п’ятій роті, не тільки змій навчишся готувати… Як ти думаєш, у Старшини вже злиплася дупа?

— Не знаю, — Буря засміявся.

— У тебе в ящику масло є?

— Соняшникове?

— Ні, блін, вершкове масло у тебе часом не збереглося в ящику при сорокаградусній спеці?

— Щось ти якийсь злий прокинувся.

— Тому що прокинувся мокрий. О сьомій тридцять у машині вже неможливо спати… як у мікрохвильовці. А тут ти ще зі своєю змією.

— Соняшникова олія є.

— От і чудесно. Засмажимо в олії, як картоплю фрі.

Я дістав ніж, відрізав змії голову, зняв шкіру, випатрав, порізав на шматочки довжиною по чотири сантиметри і кинув у киплячу олію.

— Смачно? — запитав Бурю, який узяв перший шматочок.

— Таке… З сіллю піде, ужарилось надто.

— Який мисливець, така і здобич. Наступного разу здобувай пітона.

Так, м’яса в змії було зовсім небагато, але після води під назвою «суп» і каші з галетами — навіть нічого.

Прийшов час, коли наше розмірене життя мені набридло. Захотілося хоч що-небудь змінити. Єдина подія, що робила наше життя різноманітнішим, — обстріли. Зазвичай у такі моменти ми просто сиділи за валом з мішків із землею, який самі ж і змайстрували. Це було безпечно, але нудно. Я знайшов собі розвагу. Під час мінометної активності наших запорєбрикових друзів, залишаючи Бурю, який у цей час займав свій пост, тобто залазив у башту, я приєднувався до наряду, що сидить на блокпості за сімдесят метрів перед нами. Механ без робочої машини все ще може виконувати роль простого стрільця.

На блокпості стояв порожній мобільний ДОТ, в який ніхто чомусь не залазив, я поставив у ньому табуретку, поруч банку згущеного молока, і коли починалися обстріли, сідав всередині, смакував згущене молоко і спостерігав у бійницю, чи не підступає до нас ворожа піхота, доки ми ховаємося від їх мінометів.

А рішення це я прийняв не просто так. У молодих контрактний була біда з дисципліною, та й з логікою теж. Під час одного з обстрілів я переконався, що увесь цей час ми були у великій небезпеці. Наряди у нас змінювалися щодня. В одній групі були дорослі хлопці від двадцяти п’яти і старше, зате у другій — зовсім зелені.

Було близько шостої години вечора. Я лежав у машині і спав. Ба-БАХ! Мені на обличчя посипалася фарба зі стелі машини. «Що таке?» — запитав я сам у себе.

— Буря, по нас стріляють?

— Ага, — він одразу стрибнув на місце навідника і почав крутити башту.

Я не поспішаючи викинув із машини бронежилет, автомат, слідом виліз сам і почав взуватися. Свист… я присів. Ба-БАХ. Встав і почав взувати кеди далі. Я тоді перший раз чомусь вирішив сходити на блокпост. Накинув на себе старий, рваний бронежилет, який при ходьбі бовтався, як оселедець, оскільки липучки давно вже не виконували своїх функцій, взяв автомат і неспішним кроком попрямував до посту. Знову свист. Я опустився на одне коліно. Ба-БАХ. Встав і продовжив іти. Доходжу до поста, але нікого не бачу. Свист. Присів, Ба-БАХ. Куди подівся весь наряд? Перша думка була, що всіх зарізали. Я навіть насторожився. Але потім мені спало на думку перевірити перекриту щілину, яку викопали тиждень тому. Підійшов до неї, нахилився, щоб заглянути всередину, а там, у шанці зі стелею з колод, засипаних землею, і одним входом/виходом, сидить увесь наряд.

— Ось ви де! А що це ви тут робите?

— Так це… нас же обстрілюють.

Свист. Присів навшпиньки. Наряд у ямі теж присів і притулився до стінки шанця. Ба-БАХ.

— Серйозно? Орлики, за вашими спинами сотня хлопців сподівається, що ви тут гідно несете чергування, прикриваєте їх і стежите за обстановкою на передовій. А якщо вони мінометним обстрілом прикривають наступ піхоти? Прийдуть на порожній блокпост, кинуть сюди до вас в ямку гранатку, і будуть потім у похоронному бюро сперечатися, кому чию ногу пришивати.

Сидять, дивляться на мене.

— Хлопці, давайте, щоб ми не сварилися, ви вилазите з цієї нори і займаєте позиції. Добре?

На щастя, вони так і зробили. Ненавиджу тупих упертих баранів, які не розуміють своєї неправоти.

Я зайняв свій ослінчик і, посьорбуючи згущене молоко, спостерігав за соняшниковим полем. Я знав, що в разі, якщо поруч впаде міна, то ДОТ мене не врятує, а відлетить разом зі мною. Він взагалі не був закопаний, а просто стояв на асфальті, але я намагався про це не думати.

— Пам'ятаєш Малого з моєї роти, який зухвалий такий, до всіх ліз битись будь-що? — запитав мене Буря, доки ми з ним об’їдали нашу здобич — шовковицю, що стояла біля злітної смуги.

— А чому малий? Йому стільки ж, скільки нам.

— Ти габарити його бачив? Коротше, знаєш ти його. Чув, що сталося вночі?

— Нєа, — відповів я, жуючи ягоди.

— Заступив він уночі на чергування…

— А де він чергує?

— У них пост з боку міста. Так ось… заступив на чергування з якимось мобілізованим. Підходить час доповіді, а від них нічого немає. На них виходять по радіостанції, не відповідають. Усі вже подумали, що все, прикінчили Малого з тим мужиком. Зарізали або в полон взяли. Виступає черговий підрозділ до них, а вони лежать там п’яні.

— Ого. Що, прямо взагалі п’яні?

— Так, що двох слів зв’язати не можуть.

— А де ж бухло взяли?

— Та дідько його знає. Напевно, через таксиста замовили.

— А ти п’єш?

— Не п'ю. Так, слухай далі. Загалом, відмудохали їх так, що вони на себе не схожі. Привели в казарму, Малий хапає кулемет і кричить, що зараз усіх перестріляє.

— Боже, оце дурень.

— Не те слово. Коротше, відмудохали його ще раз.

Я так заржав, що з рота аж шовковиця випала. Буря продовжив.

— Сущ наказав кинути його в яму на п’ять діб. Той почав кричати, що подасть до суду. Коротше — цирк. Я коли заходив за телефоном, саме побачив його біля ями, сидів і їв. Голова схожа на надувну кульку. Навіть не впізнав його з першого разу.

— Він ще там?

— Так.

— Буря! Це ж чудово! Я піду подивлюся. Залиш мені шовковиці, не з’їж усю.

Прийшовши до казарми, одразу попрямував до ями, яка була викопана прямо навпроти входу. Це був великий бліндаж, обсяги якого дозволяли сховатися всім, хто знаходиться не на чергуванні.

Заліз у бліндаж, побачив цю людину з головою — надувною кулькою і просто не зміг стримати сміх. Він був невисокого зросту, худий, але «китайське» обличчя було настільки розпухле, що голова виглядала в два рази більшою.

— Друже, ти дивився бойовики? — запитав я у китайської кульки.

— В сенсі?

— Ну, фільми. Пам’ятаєш, як там постійно місять всі один одного по обличчю, а у них лише круті рани залишаються і мужньо кров тече по щоці?

— Так. Фантазери.

— Ось-ось. І я про те ж. Якби їх зображали, як тебе, то всі бойовики перетворювалися б у комедії. У китайські комедії. Ти, як Майкл Джексон, — я знову засміявся.

— Що?

— Ну, він був негром, став білим, а тебе горілка за ніч перетворила з європейця в азіата.

— Все, досить гнати.

— Та ні, друже. Ти ще й мало отримав. Як я розумію, ти ще й злишся на інших, що тебе покарали? На себе гнівайся.

— Якщо чесно, я прийшов поржати. А тепер іду. Давай, не ображайся, — сказав я з усмішкою, — ти заслужив.

Сьогодні вночі ще один хлопець загинув. Здається, з третього полку спецназу. Причому свій свого застрелив. Один повертався з туалету, а інший у нього вистрілив.

Хєровий день.

— Друже, — звернувся до мене Буря, який щойно прийшов з їдальні. — Там тебе до ротного кличуть.

— Ти набрав мені їжі в їдальні?

— Так, тримай, — він простягнув мені казанок.

— Блін… доки прийду, воно ж все охолоне.

— Таке життя. Воно бентежне.

— Слухай, мені тут в інтернеті постійно трапляється абревіатура «АТО». Знаєш, що це таке?

— Гадки не маю.

— Ясно, — вимовив я і, з досадою залишивши казанок, пішов до командира.

Прийшовши в казарму, привітався з усіма і одразу попрямував до начальства. Знову, блін, будуть мене лаяти за те, що ходжу не в берцях, а в капцях.

— Збирайся, їдеш на інший блокпост. Там машина залишилася без механа.

— Скільки у мене часу?

— Через три години виїжджає машина.

— А як же сєпарські блокпости?

— Ви їх об’їдете.

— Я вас зрозумів. Товаришу капітане, скажіть, будь ласка. В інтернеті я знаходжу статті про те, що відбувається на фронті, і там всюди зустрічається абревіатура «АТО». Що це таке?

— Ти гониш. Ти перебуваєш в АТО. Антитерористична операція. Уже півтора місяці.

— Зрозуміло. Дякую. А то так би і помер дурою, — вимовив я і згадав про активність нашого «політвідділу» під час Майдану. Щось вони якісь пасивні зараз. Напевно вважають, що ми і без інформації про АТО зможемо героїчно загинути.

Після короткої розмови з ротним повернувся до Бурята, повідомив йому хорошу новину — тепер йому знову можна буде зручно спати — і сів обідати.

У призначений час мене, ще п’ятьох хлопців і якісь ящики помістили у вантажівку і повезли на блокпост.

Я вже відчував себе всюди своїм на цій війні. На новому місці було багато хлопців, з якими я вже був знайомий. Насамперед, я познайомився з тими, кого не знав, і пішов дивитися свою нову машину. Вона стояла посеред дороги, загороджуючи одну смугу, а поруч стояла боком інша машина, перегороджуючи іншу смугу, щоб машинам, що проїжджають блокпост, доводилося робити зигзаг.

— Привіт! Ти навідник? — запитав я у хлопця, який сидів на башті.

— Ну, наче так.

— Що значить «наче так»? Так чи ні?

— Зараз так. Я взагалі механ цієї машини, але у мене не стало навідника. Оскільки я ще шарю і в башті, мене перекваліфікували в навідники. Позаяк вільних навідників немає, а механ без машини є. У тебе ж немає машини?

— Тепер є. А що з навідником?

— Хлопець з п’ятої роти, високий такий, років тридцяти, може знаєш?

— З Дніпра?

— Так, — він говорив про мужика, з яким я приїхав з «Десни», про Даїшника.

— Що з ним?

— Живіт прострелили.

Мій настрій різко зіпсувався.

— Він живий?

— Так, його одразу відвезли. Зараз у шпиталі лежить.

— Ну, слава Богу.

— Так. Ось тепер ти замість нього.

Заліз у машину, подивився, що там є, чого немає, запитав механа-навідника цієї машини про позитивні сторони, недоліки, підводні камені. Завів, перевірив. Гарна машина. Хороший двигун. Коли працює, задоволення для вух.

Я облаштував собі в машині місце для сну, мене ввели в курс місцевого побуту. І я приступив до несення служби на блокпості в новому колективі.

Цієї ночі, лежачи в машині та слухаючи музику, я уявляв, як куля влучає в живіт Даїшника і рве всередині кишки. Який це біль… Уявивши на його місці себе, згадав, як жахливо болить кишечник при отруєнні, а це в тисячу разів сильніше.

Спостерігаючи за якимись історіями в кіно, книгах тощо, я ніколи не асоціював себе з тим, хто виграє, а ставив себе на місце того, хто програв, кого вбили, кому боляче. Мені здавалося, це допомагає об’єктивніше сприймати ситуацію.

Мені пощастило, на цьому блокпості ніс службу Компас. А може, і не пощастило… Одного разу він запропонував піти поміняти сигналки в зеленці, які спрацювали. Я тільки радий був розім’яти кістки, а то вигляд дороги вже на нерви діяв. Мене підмінили на машині і ми пішли групою з чотирьох осіб.

Йшли колоною невеликою протоптаною стежкою. У першого була карта із зазначеними розтяжками, я йшов другим, за мною якийсь молодий контрактник, а замикав нас Компас.

— Де ти стояв на аеродромі? — запитав мене Компас.

— На блокпості, на виїзді, який біля казарми.

— Ти з Бурятом там стояв?

— Ага.

— Цікавий хлопець. Він дійсно з Бурятії?

— Та ні. Він із Дніпропетровської області.

— А за зовнішністю так і не скажеш.

— По тобі теж.

Компас був дуже смаглявий і легко зійшов би за мешканця Близького Сходу.

— У вас там часто розтяжки спрацьовують?

— Тільки від зайців, їжаків та іншої живності. Особливо вночі бісить, коли починає свистіти.

— Учора ввечері тут розтяжки почали спрацьовувати, відправили групу, перевірити. А там хлопчак років п’ятнадцяти з палицею ходить і розтяжки знімає.

— Звідки він взявся?

— Сказав, що дядьки дали йому п’ятсот гривень, щоб він тут з паличкою походив.

— От покидьки. А якби там гранати були… підірвали б дитину.

— Так, було б негарно. Уявляєш заголовки в статтях: «Українські військові підірвали дитину біля Слов’янська»?

Раптом я почув збоку різкий звук, як від петарди. Секунда здивування.

— Назад! — крикнув Компас.

Ми встигли зробити пару кроків, як пролунав вибух, і мене відкинуло метрів на чотири.

Я розплющив очі, але все ще було темно. Страшний гул у вухах, перед очима в темряві мерехтять зірки. Зір починає повертатися, потім слух. Чую стогони. Поруч лежить Компас, у нього вся права рука і нога в крові. Але він у свідомості й лише злегка кривиться. Солдат, який ішов першим, вже встав і підійшов до лежачого хлопця, який у колоні йшов за мною. У його черевика була відірвана підошва, а м'які тканини на п’ятці розмішало в кашу, на його руці не вистачало кількох пальців.

Я поступово почав приходити до тями. Компас все ще лежав і копався однією рукою в своїй аптечці. Хлопець, якому дісталося найбільше, чи то тремтів, чи то від болю смикався — я не міг розібрати. Він не переставав стогнати. Солдат, який сидів над ним, вколов йому буторфанол. По рації почали виходити на нас. Я ледве піднявся, підійшов до Компаса, впав біля нього на коліна, взяв його рацію і доповів:

— Ми підірвалися на міні. У нас два трьохсотих. Потрібна евакуація.

Потім перевів погляд на Компаса, намагаючись зрозуміти, чи потрібна йому допомога.

— Як ти себе почуваєш?

— Бачиш, як руку посікло? Зараз здохну від горя, — він спробував скривитися в посмішці.

— То що, тебе добити, ганчірко? — відповів я жартом у відповідь. — Де буторфанол твій, бійцю? Буду зараз тобі надавати першу допомогу.

— Спасибі, не потрібно. Я ще жити хочу. А буторфанол вже вколов.

— Який ти спритний! У ліжку такий же?

— Давай ще про Мамку мою пожартуй, нігере.

— А що, встанеш і відлупцюєш мене? Давай!

Я подивився на хлопця з відірваними пальцями. А ні… пальці не зовсім відірвані. Вони висять на шкірі. Везучий. Може, ще пришиють.

До нас під’їхав БТР-Д, з нього зістрибнули кілька солдатів, затягнули нас на броню і повезли до табору. Там Компаса та іншого хлопчину поклали на землю, Док їм відразу щось вколов і почав розрізати одяг.

— Як ви себе почуваєте? — запитав Док у мене та іншого уцілілого, не відволікаючись від розрізання одягу.

— Наче пив усю ніч.

— Звідки ти знаєш? Ти ж казав, що не п’єш.

— Ну, тому і наслідки такі важкі, організм не звик. Може, якби пив частіше… Я, мабуть, піду полежу.

— Точно все нормально?

— Так. Коли хлопців заберуть?

— Уже вийшли на штаб. Мають швидко приїхати.

— Добре, — я підійшов до Компаса, — як ти?

— Сука, нову британку зіпсував.

— Дивися, не здохни по дорозі у шпиталь, а то прикро буде.

— Кому?

— Твоїй Мамці.

— Хєровий жарт.

— Згоден. Але краще тупо пожартувати, ніж соплі на кулак намотувати. Самоіронія, друже мій, допомагає вижити більше, ніж бронежилет. Але жарт, правда, хєровий. Піду полежу, може придумаю щось краще, потім СМСкою тобі пришлю.

— Бачиш дірки в чохлі мого бронежилета?

— Ага.

— Моє пузо від осколків врятував саме бронік, а не твоя іронія.

— Раз на рік і палиця стріляє.

Я закрив очі, але довго не міг заснути. Мене страшенно нудило. Через годину заснув, а коли прокинувся, хлопців вже забрали.

— Сука, звідки там гранати, якщо мали бути тільки сигналки? Йобаний хлопчик з паличкою… — прохрипів я собі під ніс.

За тиждень я повністю освоївся на новому місці і відчував себе, як вдома. Єдиний явно помітний мінус порівняно з аеродромом — це багатолюдність. На нашій з Бурею позиції були тільки ми вдвох, а тут постійно туди-сюди ходило, бігало, сиділо і лежало купа народу. Я віддавав перевагу усамітненню. А тут, окрім наших, ще й до десятка беркутівців.

Зате на новому місці був величезний плюс. Тут постійно стріляли. Практично щоденно. Або ж якісь провокації відбувалися. Кілька разів на блокпост приходив натовп місцевих, чоловік сорок, кричали, щоб ми йшли геть, фашисти прокляті. На них особливо увагу ніхто не звертав, і через якийсь час вони йшли. Але кожен раз після їхніх візитів по нас починали працювати з вісімдесятих мінометів. І з кожним разом бойовики пристрілювалися все краще і краще. Протягом дня по нам працювали «Утьоси» і снайпери. Нудно не було. Було спекотно… у всіх сенсах. Але не нудно.

Сєпарам вдалося вбити мого товариша. Чудову людину. Дівчина вагітна залишилася.

Чомусь я не відчував жодного жалю в подібних ситуаціях. У мене було розуміння, що це жахливо. Але я не відчував абсолютно жодних емоцій.

Я часто задумувався над запитанням: «Чому нічого не відчуваю?». Може, причина в тому, що я ще не розібрався, що мені в таких ситуаціях відчувати? Адже до війни я ніколи не бачив, як вбивають. Я колись читав, що з марихуаною так само. Коли ти її пробуєш вперше, вона може не справити на тебе жодного ефекту, позаяк організм ще не знає, як реагувати на речовини, що потрапили всередину нього.

У наших десантників із загиблих був лише цей хлопець, а ось у беркутівців… перед моїм приїздом загинуло вісім їхніх хлопців. Збили гелікоптер. Весь екіпаж разом з пілотами загинув. Бійці, які вирушили на місце аварії, забирати тіла, описували, який там був жах.

Я сидів на колоді, пив кока-колу і спостерігав, як хлопець у бронежилеті поверх тільняшки і РПКСом напереваги перевіряє документи у чергового водія, в якого на лобовому склі приклеєний аркуш А4 з написом «Діти». За винятком того часу, коли блокпост обстрілювали, все було досить нудно і одноманітно. За останні півтора тижні я встиг уже прочитати дві книги. Точніше одну, але два рази. «Соляріс».

Бах, Ба-БАХ. Біля однієї з машин, на узбіччі, де був наш шанець, піднявся стовп пилу. Я схопив автомат, стрибнув у найближчу яму і направив дуло у бік посадки.

— Поранений! — почувся крик з місця, де бахнуло.

— Звідки стріляли?! — крикнув хтось збоку.

— Це наша РПГ вибухнула! Док!

Минуло секунд п’ять тиші.

— Док! — повторився крик з окопу.

Я виліз із шанця і побіг до хлопців. Там сиділи двоє бійців, один був увесь у сажі й тримав руки біля обличчя, а другий стояв біля нього.

Підбіг Док і почав оглядати потерпілого.

— Що трапилося? — запитав він.

— Я не бачу! — кричав боєць, притиснувши руки до обличчя.

— РПГ вибухнуло, — відповів інший.

— Усе! Розійшлись! — підійшов командир блокпосту.

Ми відійшли, а Док почав займатися постраждалим.

— Що там трапилося? — запитав я пізніше в одного очевидця.

— РПГ були одразу зведені на випадок бою. Доцент клеїв дурня і натиснув на кнопку, граната вилетіла і здетонувала об брустер. Йому посікло морду і шию. Але там нічого страшного. Може, пару шрамів невеликих залишиться.

— А що там з очима, чому стільки істерики?

— Злякався чоловік.

— Буває…

Бій почався, коли я повертався з туалету.

Над моєю головою щось свиснуло, прошелестівши між листям. Не добігши до своєї БМД, я впав за бугром. Не думаю, що стріляли навмисно в мене. Дуже високо. Куля-дура. Зі сторони автостради почали лунати звуки стрілянини. Тож через кілька секунд я планував знову підхопитись і побігти до дороги. Висунув голову з-за бугра, щоб озирнутись, і побачив двох людей, які крадуться в зеленці. Запорєбриківські гості намагались обійти нас збоку. Ну що ж, колись це мало статися… Я прицілився, «двадцять два», «двадцять два», чотири ПСи і два трасери полетіли в їхній бік. Вони обидва упали. Потім один підірвався і зник за деревами, а другий продовжував лежати на боці. Я пустив у лежаче тіло ще дві короткі черги й уважно оглянув «територію конфлікту»: може, ще якась зараза лізе. Нікого не побачив, стиснув автомат однією рукою і бетменом побіг до машини. По дорозі забіг до кулеметника і сказав, що з флангу теж лізуть і застрибнув на свою машину з боку двигуна. Сильно вдарив прикладом два рази у башту і крикнув своєму навіднику:

— Не стріляй! Я залажу в машину!

— Давай! — почувся крик з вежі.

Я стрибнув і завів БМД. Ні, я не збирався нікуди їхати. Я просто виконував інструкції.

На дорозі нікого не було. Мабуть, цього разу вони лізли тільки по зеленці, без техніки.

Вперше я вистрілив і побачив, як випущені мною кулі поклали людину. Чи поцілював я раніше в когось? Не знаю. Я не був із тих, хто шмаляє направо й наліво. Мій палець натискав на спусковий гачок лише тоді, коли на те були серйозні підстави. Коли я бачив якийсь рух, або мені здавалося, що там був рух. Тому порівняно з деякими колегами можна було подумати, що я взагалі не стріляю. Може, я не маю рації, але завжди несерйозно ставився до тих, хто випускав магазин за магазином. Звичайно, іноді було необхідно просто стріляти, щоб подавити вогонь супротивника, але кількість таких випадків можна порахувати на пальцях руки того хлопця, який підірвався разом зі мною на гранаті. Цікаво, йому встигли пришити пальці?

Я все промотував у голові сцену, як ще дві черги поцілюють у лежаче тіло. Я не дуже добре бачив, тому деталі домалював у своїй фантазії. Як я вже згадував, з поганим зором я досить непогано стріляв. Тільки раніше лягали ростові мішені, а тепер там було тіло живої людини, чиї м’які тканини рвало від куль, що врізались у них. Цікаво, він був живий, коли я стріляв у нього повторно, чи помер вже після перших влучень і впав замертво? Хоча за весь час, проведений тут, мені ще жодного разу не доводилося бачити, щоб у людину потрапляла куля, і вона одразу вмирала. Напевно, таке тільки в фільмах буває. Він лежав, його внутрішні органи були розірвані, йому було боляче, може, навіть були пробиті легені й він захлинався кров’ю, і тут у нього влучають ще кілька куль. Що він відчув? Сподіваюсь, я влучив йому в голову або серце, і він не мучився. А другий… чи вдалося мені його поранити?

Кілька днів я думав про це, немов би змушуючи себе відчути хоч щось, але мені було абсолютно байдуже. Чому? Чому на війні я нічого не відчував, крім голоду, бажання спати і спеки. Що зі мною не так? А може, все так? Може, так і має бути? Може, насправді ніхто нічого не відчуває, а всі емоції — це просто удавання, щоб не здатися байдужим? Не знаю… я навіть за домом не сумував.

Ні з ким не обговорював і нікому не розповідав того, що сталося. Та й не цікаво це нікому. На війні — звичайна справа. Знав тільки командир поста.

Я не думав про те, що буде далі, а жив тільки сьогоднішнім, ну, максимум, завтрашнім днем. А думки про те, що я можу померти, навіть не приходили мені в голову. Це неможливо. Я безсмертний. Хоча… чому тоді я ховався за пагорбом?

«Блін, ну і спека. А завтра, кажуть, буде ще гірше», — подумав я і попрямував у бік дерев у посадці, що росла вздовж дороги. Підійшов до одного з дерев і сів, спершись спиною об стовбур. Свій «ствол» поклав праворуч від себе, від’єднав магазин, подивився, який патрон перший — трасер. Приєднав назад. Що б ще зробити?

Знову нудно. Вже два дні жодного пострілу. Тільки черга з цивільних машин, що проїжджають через наш блокпост, створює якусь динаміку. Ще й сонце це вбивче так смажить, що ноги ледве пересуваєш. Не те що воювати, навіть фільм цікавий подивитися облом. Може, почитати що-небудь? «Слов’янськ» — прочитав я вже в сотий раз вертикальний напис на стелі з боку дороги. Начитався… Я, напевно, єдиний, хто ще не сфотографувався поруч з нею. Чому? А тому що це попса. Бути в тренді круто, Слов’янськ, Краматорськ в усіх новинах, а тут ти такий із крутим автоматом і увесь такий в окулярах та на тлі «Слов’янська»… можна потім дівчині своїй надіслати. Але через місяць буде наступне місто, про яке почнуть триндіти всі телеканали, через два — ще одне, і так кожна тема буде змінюватися наступною, і про Слов’янськ із Краматорськом всі забудуть. Та й дівчини у мене немає. А йти на поводу у трендів, які задають журналюги… краще я по-дитячому буду тихо бунтувати. А ще краще, посплю. Точно! Ось це крута ідея. Що ще робити в таку спеку, коли навіть жерти не хочеться. Моя черга чергувати не скоро, тож можна обід пропустити, піддатися безсиллю і провалитись у сон. Мої очі заплющились у передчутті солодкої дрімоти.

«Ррррррр», — завівся двигун БМД.

— Та вашу ж мать!!! — вилаявся вголос. Тільки я вирішив поспати, цю дуру вирішили оживити.

Хтось завів машину. Хмара диму вирвалась з обох колекторів і попрямувала в мій бік. У мене була думка встати і вийти з радіуса ураження отруйного газу (який і так уже зі свого одягу не виперу ніколи в житті), але через спеку у мене була така слабкість, що я не зміг себе змусити це зробити. Тому вирішив просто затримати подих в надії, що хмара швидко змінить свій напрямок, або ще краще, що машину зараз заглушать. Не вгадав, і мені все-таки довелося підняти свою ледачу дупу і вийти. Згідно із законом функціонування буття, як тільки я встав, машина заглохла. Але сформулювати своє невдоволення в яку-небудь чергову лайку не встиг: мою увагу привернула вібрація у правій кишені. Телефон. Засунув руку в кишеню, нащупав його, дістав, закрив долонею екран від сонця, щоб розглянути, хто телефонує. Дивно, номер прихований. Хто це може бути? Ще кілька секунд подумавши, відповідати чи не відповідати на дзвінок, натиснув на кнопку із зеленою трубочкою і спрямував динамік мобільника до вуха.

— Ульо, — зазвичай так я починав телефонну розмову. Мені здавалося, що це створює дружню атмосферу з самого початку розмови… так мені здавалося.

— Здаров, нігєр, — пролунав знайомий голос, що досить сильно мене спантеличило і навіть відобразилося на моєму виразі обличчя.

— Здоров, — привітався у відповідь рівним тоном.

— Чьо там, как оно?

— Жарко.

— Да, — людина засміялася, — тут не паспоріш. Как вообще твайо здоров’є?

— Та начебто без змін. Ти зателефонував запитати, як моє здоров’я?

— І ето тоже. Чувак, что-то ти напряжонний какой-то.

— Тобі здається. Просто трохи не очікував тебе почути.

— Да уж, — людина знову засміялась, а потім додала, — а я знаю, гдє ви стоїте.

— Всі знають, де ми стоїмо. Тут інфу зливають, напевно, навіть собаки з кішками.

— Ну ето да. Слушай, я вообще звоню, чтоб тебе рассказать кое-что очень важное.

— Що ти мені не будеш борг віддавати?

— Какой долг?

— Ти на початку березня у мене сотню позичив.

— Да. В натуре, — знову сміх. — Я і забил. Так ето ти із-за сотні такой напряжонний?

— Ну так, звісно. Адже більше немає через що.

— Ладно. Завязивай. Я дєйствітєльно по важному дєлу звоню.

— Я сповнений уваги.

— Ти ж мєхан єщьо?

— А до чого це?

— Ти задрал. Ти можеш нормально со мной говорить? Я тебе не враг, — буквально дві секунди і особа знову засміялась, — хотя, да.

— Послухай, як я маю з тобою розмовляти? Я вже кілька хвилин намагаюся зрозуміти, як мені потрібно було відреагувати, коли почув твій голос. Ми говоримо, а це вже щось. Нехай я ще й не зовсім розумію, що… мені здається, тобі гріх скаржитися на мій тон.

— Ладно. Убєділ. Но ти попитайся бить немного доброжелательнее. Я ведь не со злим умислом позвоніл.

— Так. Ще механ.

— В общем, смотрі. Там в течєнії двух суток планируют діверсію у вас на блокпосте. Должен прілєтєть ПТУР в машини. Так что постарайся сільно там не тусоваться возле ніх.

— Звідки ти знаєш?

— Да услишал, как наши командори тут планіровалі.

— Вони що, сидячи на ґанку і покурюючи цигарки, все це обговорювали при всіх?

— Не совсем так, но то і не важно. Главное, что я хотел тебе сказать, сказал.

— Дякую.

— Та не за что.

— Скільки вам там платять?

— Та нічєво тут не платят. Ми за ідею.

— Яку?

— Ну а что ета страна мне дала?

— А що вона мала тобі дати?

Кілька секунд тиші й людина відповіла:

— Ладно. Давай не будем ето обсуждать.

— Як скажеш. Як там Старлей, живий? А то тут за чутками, його вже мінімум разів зо два, зо три вбивали.

— Та живой. Возле Стрелкова тусуєтса пастаянна, ахраняєт ево. Квартіру палучіл в Донецке.

— А ти?

— Что я?

— Квартиру не отримав?

— Тю, так у меня і так квартіра в Донецке. Зато теперь БМВ єсть, с охренітельнимі діскамі.

— Ти ж казав, що нічого не платять.

— Ну… по-всякому, — прозвучало якось ехидно. — Всьо. Мне нужно ідті.

— Окей. Дякую за інформацію.

— Та всьо нормально. Давай. Берегі себя.

— Давай.

Не встиг я відвести телефон від вуха, як дзвінок обірвався. Да уж… Чого-чого, а такого я сьогодні точно не чекав. Навіть спека вже не так турбувала мою голову, як ця розмова. Ну і якого біса я стою? Кинув автомат за спину і пішов на протилежний бік посадки, де стояв наш невеличкий табір і намет командира блокпосту.

Дійшовши до місця призначення, я ще раз дістав телефон, подивитися на номер. «А, так. Він же прихований», — згадав і поклав назад у кишеню.

— Дозвольте, — сказав я, заходячи в намет.

Намет був відкритий навстіж, а низ по всьому периметру задертий сантиметрів на сорок. Коли б це не зробили, то в наметі можна було б відчути себе, як курка в духовці.

— Так. Що там? — відволікся командир від блокнота, в якому щось записував, сидячи на розкладачці.

— У мене для Вас є цікава інформація.

— Говори.

— Мені тут люди зателефонували, розповіли, що з того боку планують диверсійну операцію на нашому блокпості із застосуванням ПТРК протягом двох діб.

— Хто зателефонував?

— З того боку люди.

— Прізвища є у цих людей?

— Є. Але ви їх все одно не знаєте.

— Ясно. Іди займайся справами.

— І що, нічого робити не будемо?

— Мені що, на кожен дзвінок увагу звертати?

— Можна, щоб ми хоча б машини розвернули у напрямку дороги, а то вони там боком, як мішені стоять. А так хоч площа машини, по якій можна потрапити, буде меншою.

— Ні.

Я помовчав кілька секунд і відповів:

— Окей.

І попрямував до виходу. Ось як на таке реагувати? В голові одні матюки і розділ Статуту про субординацію. Значить, будемо вирішувати проблему без допомоги начальника…

Зупинився і почав оглядатися. На дорозі у шаховому порядку стояли шість БМД, повернені боком у напрямку руху. Оцінив, звідки може прилетіти ПТРК. Ракеті потрібен відносно чистий обрій, щоб можна було її вести до мети. Але ж там найвірогідніше буде не тільки один ПТРК, а ось стрілянина може вестися вже звідки завгодно. Мдаааа, завдання…

Вийшов на дорогу. З машин, які чекають, поки їх перевірять і пропустять, вже утворилася черга. Підняв голову вище і побачив Карачун. Задивився, навіть забув, навіщо прийшов. Раптом побачив Максона, що саме вилазив з БМД.

— Максоне!

Він, зістрибнувши з машини, попрямував було в інший бік, але почувши, що я його позвав, обернувся.

— Чого?

— Де інші механи?

— А що, вирішив проф-вечірку влаштувати? — посміхнувся він.

— Так, блін, дискотека намічається, з дисками кулеметника Ганса… І це ніхєра не жарт.

Попросив зібрати всіх через п’ятнадцять хвилин біля 740-ї машини, тому що є просто звіздєц, яка важлива інформація. Максон недовірливо примружився. Його вираз обличчя говорив: «А чи не охрєнів ти, намагаючись мною командувати?». Але послухавсь і пішов збирати механів. А я продовжив оцінювати місцевість, ходити навколо і думати, що можна зробити. Заспокоював себе думкою, що ми ж тут начебто і так до всього готові. Але якщо чесно, ця думка була якоюсь маленькою і все норовила кудись втекти і сховатись від страху.

Через п’ятнадцять-двадцять хвилин усі зібрались, і я почав розповідати:

— Хлопці, коротше, упродовж двох днів на блокпост має бути здійснена атака. І головною мішенню будуть БМДешки. Тому я настійно рекомендую всім знайти собі й обладнати якесь інше місце для ночівлі, бо є шанс бути підсмаженим.

— З чого ти взяв?

— Газа телефонував.

— Ого! Він ще живий. А говорили, що завалили.

— Нашого Старлєя теж ховали кілька разів. Але я запитав у Гази, каже, що живий, бігає наш Старлєй всюди за Стрєлковим, як собака, охороняє його.

— Що ж. Такі дохнуть в останню чергу.

— Або взагалі не дохнуть. Гаразд, хлопці, давайте переїздом займемося.

Протягом півгодини всі речі з машин були витягнуті, а ті, у кого був намет, швидко почали копати собі невелику ямку за посадкою. Ну, а я просто переїхав до свого товариша, який жив один у двомісному «палаці». Попередив усіх, хто був на блокпості, й все-таки спробував себе заспокоїти, що все буде пучком. На годиннику була лише дванадцята година дня, а вже стільки всього цікавого сталося. Так і не поспав. А день монотонно стікав олійними потьоками до самого вечора.

Ранок почався, як завжди — черга машин і спека, що сягнула апогею. На блокпості стояли беркути з Івано-Франківська і неспішно перевіряли автомобілі. Я поснідав, повернувся до дороги і знову сів біля дерева в лісопосадці, навпроти своєї машини. Засунув у рот соломинку, яку зірвав, поки йшов, і закрив очі.

Минуло більше доби з тих пір, як мені розповіли про можливий напад, і вже встиг заспокоїтися, вірячи, що нічого не станеться. Жарко… потрібно піти набрати води у хлопців.

Піднявся, обтрусив штани від травинок і зробив крок у напрямку бочки з водою. Раптом почувся якийсь вибух у далині… сссссссс-с-с-с-с-с-іііііі ба-бах! Рвонуло так, що я секунд десять нічого не чув. Рефлекси — хороша справа. Я вже лежав на землі й побачив, що збоку від мене двоє хлопців сидять у шанці. Недовго думаючи, за секунду доповз до ями і стрибнув до них вниз головою разом з автоматом. Саме перед вибухом на блокпості перевіряли якийсь військовий Урал. Коли лупонуло, водій цього Уралу немов би на місці розвернувся і помчав у зворотний бік за кілька секунд, а в цивільних машин, що чекали в черзі на перевірку за ним, вилетіли всі вікна. Я озирнувся — усі наші машини цілі. Дорога була трохи на підвищенні, а з протилежного боку узбіччя йшла вниз, ось вони і потрапили на метр нижче, в землю.

Пройшло буквально секунд двадцять, і по нас почали стріляти з крупнокаліберних кулеметів. Щільність вогню була велика. Але, на щастя, недовго, близько хвилини. Хоча здавалося, що тривало це набагато довше. Усю цю хвилину ми намагалися якось розгледіти, звідки ведуть вогонь. Як тільки інтенсивність бою знизилась, колишній студент, який два роки тому їхав зі мною з «Десни», стрибнув у башту БМД-2 і розрядив у цих упирів практично увесь БК тридцятки. Тут з’явився Максон і стрибнув у копійку (БМД-1), біля якої і вибухнув ПТРК. Відразу запустив у них близько шести гранат із сімдесятитрьохміліметрової гармати. Ну що, в сміливості йому не відмовиш: в цю БМДеху легко міг прилетіти другий ПТРК. Щільність вогню сєпарів знизилася до коротких черг, і всі вже підняли голови й почали відстрілюватись. Я, якщо чесно, не бачив сенсу витрачати патрони, стріляючи з автомата. По-перше, ворог знаходився на відстані декількох сотень метрів від мене, по-друге, я його не бачу, по-третє, по ньому вже працювали як мінімум дві гармати, які бачать набагато далі, ніж я, за рахунок висоти і оптики. Загалом я просто вдивлявся в зеленку і намагався хоч щось розгледіти. Пролунав останній постріл з автомата і… тиша. Почекав секунд десять і виліз із шанця, сівши на мішок із землею. Командир гукнув, щоб усі сержанти через три хвилини були у нього в наметі. А я пішов по воду.

Напившись і вмивши забруднене обличчя, я сів біля свого дерева, спостерігаючи, як метушаться цивільні навколо своїх машин. «Нехай радіють, що живі залишились, а то через вікна переймаються. Нерви потрібно берегти: рак можна заробити», — подумав я, почувши кілька злих матів від одного із постраждалих гостей нашого блокпосту, і засунув у рот соломинку, яку зірвав по дорозі до деревця. Та пофіг, самі винні. Потрібно було не нас блокувати у квітні, а сєпарню.

Після закінчення цього перфомансу, який і боєм назвати складно, пройшло буквально хвилин двадцять. У кишені завібрував телефон. Дістав, дивлюся на екран, номер прихований. Натискаю на зелену кнопочку.

— Ульо.

— Прівєт, нігєр.

— Привіт.

— Ну что, братан? Жив-здоров?

— Так. Дякую. Всі цілі. Навіть машини.

— Ну, немного промахнулісь.

— А ти звідки знаєш?

— Так я бил в той групє.

— Ахуєнно…

— Слушай, давай к нам. Пойдьош ко мнє в групу. Будем, как раньше, бегать вдвоем.

— Ти смієшся?

— Кстаті, ти ж мєхан. Давай к нам с машиной?

— Якою машиною, ти в своєму розумі?

— А чєво? Залєзєш по-тіхому, завєдьош і рваньош к нам. Там пока всє раздуплятса, ти уже і в город заєдєш, а тут ми. Всєво 1200 м.

— Навіщо ти змушуєш мене повторюватися?

— Давай. Тут і платят нормально, і одєвают… да і єщьо бонусов много крутих. Но то уже неофициально.

— Ти ж казав, що вам не платять і ви всі за ідею?

У трубці забулькав сміх.

— Ну да, — прозвучало дуже єхидно.

— Чувак, дякую, що попередив, але не треба мені нічого пропонувати і вже тим більше намагатись мене вербувати.

— Ладно, ладно. Нє горячісь.

— Ти тільки що намагався мене вбити. Якого хєра я не повинен гарячкувати?

— Но нє убіл ведь.

— Ну так. З цим не посперечаєшся.

— Ладно. Мне нужно ідті. Єслі что, я буду тєбє звоніть на етот номер. І смотрі там, аккуратно. Ето я сейчас смог прєдупрєдіть, потому что ето била моя група. А там єщьо чувакі с міномьотамі прієхалі, я, скореє всего, с німі уже нє буду. Так что, будет продолженіє.

— Добре.

— Давай. Пока.

— Будь здоров.

Цього разу трубку першим поклав я. Посидів буквально пару хвилин, обдумуючи розмову, почув, як кричать моє прізвище.

— Я! — голосно крикнув у відповідь.

— До командира в намет.

Що він ще хоче… Як говорила моя бабуся: «Пізно всрався». Я прийшов до намету, трохи зігнувся, щоб увійти, по дорозі кинув формальне «Дозвольте», і начальник одразу почав говорити.

— Якщо буде ще інформація, то одразу кажи мені.

— Ясен хєр. Немов би ж так і зробив минулого разу, ось тільки подивились ви на мене, як на дурня.

— Не перебільшуй.

— Та куди тут перебільшувати. Ви помітили, що всі механи з машин переїхали?

— Не мудруй. Якщо буде інформація, доповідай мені. Можеш іти.

— Слухаюсь.

Я розвернувся і вийшов з намету. «Так. Командир може помилятися. Командир не має права бути самодуром», — потрібно буде записати цю думку…

Сьогодні я прочитав у новинах, що збили наш ІЛ, який заходив на посадку в Луганському аеропорту. На борту було сорок наших десантників. Деяких я знав. Занадто добре знав… У нього залишилася маленька донечка. Їй ще навіть року немає. Що ж за блядство твориться! Я нічого не відчував вбиваючи, але смерть добре знайомих людей робила боляче.

Цей день мені добре запам’ятався. Я плакав.

— Йдемо на інструктаж, начальник збирає, — покликав мене Максон.

Блін… тільки звільнилася годинка, хотів подрімати.

— Так. Так. Іду.

У наметі вже чекали кілька сержантів. Дочекались останнього, хтось зайшов у намет до командира доповісти, що всі на місці. Через хвилину вийшов командир. Шикування, стоїмо шеренгою. Я за своїм звичаєм, вишкірив зуби і стояв, посміхався. На фронті щоразу при шикуванні мені пригадувалися радянські фільми про війну.

Я все чекав, коли командир зафігачить полум’яну промову про німецько-фашистських загарбників, щоб аж мурашки по шкірі… Але він провів по нас втомленим поглядом і почав нудити. Розповів про порядок руху вночі, про доклади, новий пароль і про використання приладів нічного бачення. Якщо ту радянську, важку, непотрібну хєрню можна назвати приладом нічного бачення… Потім нас відпустили, і всі пішли на свої позиції. Нудьга.

Мені з Максоном було по дорозі, і ми пішли разом. Він дістав цигарки, взяв одну в рот і почав було прикурювати, але раптом зосереджено прислухався.

— Ти чуєш?

Я прислухався. Звук мотору.

— Щось істеричний звук якийсь.

— Йдемо до дороги швидше.

Біжимо до траси.

Якась хрєнь темного кольору ревіла, як стадо буйволів, і дуже швидко наближалася до нашого блокпосту. У сусідньому селі йшла зачистка, і по цій дорозі ніхто не їздив, крім військових, вже кілька днів. Але щось мені підказувало, що це не військові, а ця машина не дуже схожа на УАЗ, УРАЛ, Шишигу чи якусь іншу нашу машину з нескінченним ресурсом.

Чергові встигли доповісти командиру, лише коли машина була вже метрів за двісті від нас. Усі вже були на позиціях і сиділи хто в окопі, хто за мішками. Я теж сидів за мішком на узбіччі, з автоматом із перемикачем вогню на ОД і спрямованим у бік машини. От що робити в такій ситуації? А раптом у машині мати з трьома маленькими симпатичними дітьми, просто любить швидку їзду. Але у нас немає ні хвилювання, ні сумнівів, позаяк на подібний випадок є чіткий наказ: «У жодному разі не відкривати вогонь першими». Тому ми не стрілятимемо в матір із трьома дітьми доти, доки вона не почне стріляти у нас. Коли є наказ, тоді й живеться легше. Сидимо, чекаємо, доки нас пристрелять.

Зовсім трохи. Вже сто метрів від нас. На тій відстані на дорозі стояли наші «їжаки» місцевого виробництва. Хєрові з нас інженери: їжаки розлетілися в різні боки під натиском дива корейського автопрому, немов би вони були з пінопласту. Наміри матері з трьома милими дошкільнятами, що їхали в машині, вже були зрозумілі, але вогонь відкривати все ще не можна.

Усе. Контакт. На повному ходу машина врізається в нашу БМД, якою була перегороджена дорога. Який гарний червневий теплий вечір, у такі вечори трапляються чудеса. І ось темно-синя КІЛ перетворюється у броньований танк, що таранить БМД. Пара секунд і з машини починає клацати замок зброї, а в нас хаотично летять пульки. Формально команда «Вогонь!» була віддана «турботливою матір’ю», що стріляє по нас. Близько десяти стволів почали шмаляти у відповідь по салону машини.

— Припинити вогонь! — спробував перекричати шум взводний через якийсь час. Потім ще пару разів крикнув, доки не замовк останній ствол.

Тиша. Усі завмерли в очікуванні ще якогось дива. Ну або хоча б чиєїсь дії.

Через хвилину взводний, тактовно попередивши, що, якщо хто стрельне, тому він відірве яйця, попрямував до машини. Усі були трішки напружені й стежили за кожним його кроком. Взводний теж був напружений, палець на спусковому гачку, ноги напівзігнуті, в будь-який момент готовий стрибнути. Підійшовши до машини на відстань, щоб можна було розгледіти, що там всередині, він розслабився: ноги випростались, автомат опустився дулом донизу. Ліміт чудес на сьогодні вичерпано.

О, командир, як з-під землі! Швидко бігає наш начальник. Десантура, це не хрєн собачий. Підійшов до взводного, і вони почали щось обговорювати. Потім підніс транк до рота, щось гаркнув туди. Нарешті, покликав нас, ми теж підійшли до машини.

Мда… картина олією. У водія відірвана щелепа, той, що праворуч від водія, найціліший… ну, в сенсі ніяких пошкоджень, щоб ніяковів мій погляд, на ньому не було, тільки купа дірок у тулубі. І третій… живий. От кажуть же, що найбезпечніше місце за водієм, ось вам живий доказ. П’ять куль у нього влучило, і все якось по дотичній, тільки одна здерла шкіру з голови так, що було видно білий череп, і одна трицепс відірвала на правій руці. А в іншому — цілком собі цілий юнак. А що за запах, не зрозумів?

— Викликайте даїшників, тут водіння в нетверезому стані, — вимовив я з посмішкою, продовжуючи розглядати вміст салону темно-синьої КІА.

Хтось істерично хихикнув збоку. Адреналіновий відходняк: хочеться над чимось поржати, хоча смішного замало. Проте в машині направду сильно смерділо перегаром.

— У багажнику п’ять автоматів і декілька цинків із патронами, — почулося ззаду.

— Так, хлопці. Витягуємо все і складаємо на узбіччі…

— А що з тілами? — запитав один із солдатиків.

— Все кладемо на узбіччя, що неясно?

— З живим що? — ще хтось запитав.

— Док! — командир покликав медика. — Зроби так, щоб це лайно вижило. І доки у свідомості, нехай розповість, хто, звідки і куди. Максоне, перевір кишені та машину на наявність документів.

Приступили до вилучення сміття з чудової південнокорейської машини. Документи були. Вижив із Ростовської області, водій з ампутованою нижньою щелепою був із Брянська, а симпатяга — місцевий. У машині виявилося близько десяти автоматів, ПМи, кілька тисяч патронів розсипом у радянському речовому мішку, гранати. Той, який живий, незважаючи на зовнішні некрасивості, спричинені парою влучень по ньому, досить непогано себе почував. Воно й не дивно… як він сказав, перед здійсненням своєї мегакрутої операції, вони бахнули дві пляшки коньяку на трьох і прийняли якісь медикаменти. Під час нашої теплої бесіди він повідав нам, що життя в Ростовській області нині непросте, тому йому довелося відсидіти у в’язниці дев’ять років. Ну що ж, буває, життя воно таке, сука, складне. Ніч провів у шанці зв’язаний.

Трупи пролежали у нас аж до наступного дня. Забирати їх приїхала ціла делегація з якимось майором, до яких пізніше приєднались і журналісти.

— Товаришу, майоре, розкажіть, будь ласка, що тут трапилось? — запитала журналістка, тикаючи мікрофоном в обличчя невисокому солідному чоловікові з однією зіркою на погоні.

— Ми провели спецоперацію зі знешкодження трьох терористів, громадян російської федерації, які намагалися перевезти велику кількість зброї та боєприпасів до Слов’янська.

— А звідки надійшла інформація про них?

— Ми не маємо права розкривати наші джерела, тому я не можу про це говорити. Скажу лише, що це все стало можливим завдяки швидкій та якісній роботі Генерального штабу і співробітників ССО…

А наступного дня ми дивилися репортаж про спецоперацію. Солідний майор розповідав про крутих спецназівців на тлі зрешеченої синьої КІА. Ми зітхали і потай заздрили ССОшнікам. От же ж у людей робота цікава, а тут сидиш, блін, і ніхто тобі навіть полум'яну промову про фашистів не зарядить… Безпросвітна нудьга.

У гостях добре, але вдома краще. На машину, до якої мене відрядили, поставили нового штатного навідника з того ж підрозділу, якому належала і ця БМД. Я був більше не потрібний і мене відправили назад на аеродром.

Моє місце в поламаній машині все ще було вакантне, тому я знову його зайняв. Буря був радий мене бачити І дістав другий матрац ще до того, як я встиг згадати про нього. Коли не було обстрілів, ми знову кип’ятили в ямці воду, пили чай, сьорбали згущене молоко і розмовляли про все.

Мені було добре. Я відчував себе на своєму місці й отримував задоволення від того, що переживав. Кайфував від атмосфери, що панувала навколо мене, але ніяк не міг розібратися, чому?

День добігав кінця, небо на горизонті було багряного кольору. Я включив у навушниках Moby — A Case For Shame, виліз босий в одних трусах на башту машини, став на повний зріст, заплющив очі, розставив руки, розвів пальці, щоб між ними проходив теплий вітерець, і робив руками рухи, немов би я пілотую. Ніколи не відчував себе настільки живим. Тут, де навколо стільки болю, горя, смертей, я відчував себе ментально вільним, як ніколи.

Це ми тут дурницями страждаємо… вбиваємо один одного, калічимо, а природі плювати. Через певний час ніхто і не скаже, що тут могла йти війна, кров змиє дощем, а сліди нашого перебування тут, гільзи, вирви від розривів снарядів покриються землею і заростуть густою травою. І, може, на цих місцях житимуть нові люди. Все пройде… і ми пройдемо, а життя триватиме. З нами або без нас, а життя завжди триває… і це прекрасно.

До початку війни я дивився на те, що відбувається навколо мене, з відчуттям, що я тут ні при чому. Мене засмучувала моя непричетність. Це як дивишся з вікна свого будинку-в’язниці, який сам збудував навколо себе, а там, через дорогу, життя вирує. Кожну хвилину проїжджають сотні машин, усі кудись поспішають, будуються будинки, витрачаються величезні суми, робляться великі відкриття, а що я… я ні при чому. Моє вікно знаходиться на іншому боці дороги, де нічого не відбувається. Я бачив себе настільки некорисним на тлі того, що рухає планету, що перестав відчувати власну значимість у своєму ж житті. Але я не розумів, що не можна дивитися на одні явища через призму інших. Прирівнювати неправильно. Усі відчуття, події, дії потрібно розглядати в масштабах кожної окремої людини, її часу та місця. Я не можу сам побудувати хмарочос, але можу брати участь у його будівництві. Можу стати будівельником, юристом, письменником, бізнесменом і навіть президентом… Я можу все. Я тепер не страждаю, дивлячись у вікно, а коли захочу, виходжу, переходжу дорогу і беру участь у тих глобальних подіях, які вражають уяву. І я зараз говорю не тільки про війну. Це стосується всього на світі.

Війна дала мені можливість відчути себе і краще зрозуміти. Я нарешті перестав прикидатись і брехати собі, став чесним із самим собою, і мої слабкості більше не засмучували мене. Слабкості можна побороти або отримувати від них задоволення. Я відчув себе частиною всього.

А смерть… смерть не лякає. Думки про неї заспокоюють. Звичайно, мені б не хотілося втрачати його, але… це просто життя. Не більше і не менше. Напевно, вперше в житті мені дійсно подобається жити.

Практично щодня нас обстрілювали з мінометів і АГСів. Єдиним снайпером, що нам докучав, виявилася жінка. Звідки я знаю? А ми виявили її в зеленці в уже досить зіпсованому і підгнилому вигляді. Напевно, ми вцілили в неї з АГСа… випадково.

На аеродромі було відносно безпечно. Не в останню чергу це була заслуга полковника, який там командував. Не знаю його прізвища, але хлопці говорили, що він служив у третьому полку спецназу. За весь час, проведений там мною, не відбувалося жодних ексцесів.

Я зайшов до казарми, щоб зняти телефон із зарядки, взяти банку згущеного молока і набрати води. До мене підійшов сержант із моєї роти і простягнув конверт.

— Друже, тобі лист.

Такого здивування у мене не було дуже давно.

— Від кого?

— Волонтери приїжджали з Києва і залишили тобі лист.

— Вони ще тут?

— Ні. Вони буквально на півгодини заїхали, вивантажились і поїхали.

— Ще щось корисне привезли?

— Щось для командування… не знаю.

— Ясно.

— Ой, постривай. Тобі ще ось банку персиків передали.

Взявши лист, персики, згущене молоко, воду, відправився до своєї БМД.

— Що це? — запитав Буря.

— Гадки не маю. Волонтери передали мені лист. На ньому моє ім’я.

— Від кого?

— Я ж сказав, що поняття не маю.

— А персики звідки?

— На. Увечері з’їмо, — простягнув йому банку, відійшов убік і сів на бетонну плиту.

Розкрив конверт, дістав лист і фотографію. Я ще більше здивувався. На фото була симпатична темноволоса дівчина в сарафані, що сиділа на лавочці на березі моря, повернена боком до фотографа. Я почав читати листа:

«Привіт, любителю ананасів :-) . Сподіваюся, персики тобі теж сподобаються».

Було якось, коли я був ще на блокпості, до нас приїжджали волонтери. Я познайомився з одним із них і випросив банку ананасів. Ми обмінялися телефонами і додали один одного в соцмережах.

«Насправді, найбільше я сподіваюсь, що ти живий і неушкоджений, і таким же повернешся з війни. Я за всіх хлопців там переживаю дуже сильно, хоча немов би нікого з особистих знайомих там немає… Але ось чомусь за тебе переживаю якось особливо, ти мені здаєшся якось ближчим і ріднішим, навіть не знаю, чому.

Може, вся справа в ананасах :-)

Сьогодні сказала мамі, що хочу поїхати з нашим спільним знайомим відвозити передачу, тільки не знаю сама, куди саме. Ага, звичайно… Увесь день потім мама просила не їхати туди, а продовжувати допомагати звідси… Ну, крім того, що я можу туди просто не доїхати, є ще один фактор, кілька сотень хлопців, тривалий час без інтиму, і я не найстрашніша дівчина все-таки… Але все одно я не облишила обмірковувати це.

А виїхати і не сказати не вийшло б, саме в ті дні вона телефонувала би привітати з Д.Н. А взагалі вся справа в тому, що я не знаю, чим можу реально там допомогти, пофіг все інше.

Але що поробиш, я просто не можу сидіти тут, у Києві. Просто бігати збирати передачі — це так мізерно мало! Збираю, купую — так, але…

Не знаю, як вам особисто я можу зараз допомогти.

Те, що ти й інші хлопці робите там, взагалі те, чому ви там, — просто безцінне! І мого „спасибі“ мало — але все одно — спасибі!!! І від мене, і від багатьох-багатьох інших.

Є з колегою ідея, як допомогти/спробувати допомогти хлопцям, які повернулись уже з каліцтвами. За принципом „дати вудку і навчити рибалити, а не просто дати рибу“.

Самі працюємо в IT, ось є ідея та бажання навчити хлопців того, що самі вміємо, і, може, вийде допомогти влаштувати їх на роботу. Все-таки робота головою, отже, ймовірність є. Це поки ідея, подивимося, що вийде. Тому що гроші на ліки/лікування — це так, але життя все одно продовжується, і треба „ставати на ноги“.

Ходили у шпиталь тут, у Києві, хотіли просто підтримати хлопців, не пустили…

Не знаю… Не можу зрозуміти, як деякі люди можуть сидіти тут і не дуже заморочуватися.

Напевно, якось нерозумно писати тобі за свої переживання і потуги хоч щось зробити, коли я все-таки тут, а ти там у пеклі.

— так, дійсно, спекотно, як у пеклі. Я пересів туди, де була тінь.

— Та… листів на війну я раніше не писала, тому, може, і дурниці пишу, вже вибач…

Наш спільний друг, який ананаси тобі передав, сказав, що тебе там кудись перекидають… Сподіваюся, потім скажеш, куди.

Будь ласка, передай йому весь список потрібних вам речей, а я буду намагатися допомогти з цим. Тільки не соромся, говори все, як є. Він говорив, що телефонує іноді тобі, хоча пару днів вже нічого не говорить. Мені прямо якось незручно щоразу його про тебе запитувати… Ой, за всіх вас, звісно :-)

Ах, а чи зробив шнурівки з гадюки? :-) Я бачила на твоїй сторінці у facebook фотографії. Наш друг показав мені тебе там, коли розповідав про ананаси. Там я і читаю твої новини, якими ділишся.

Що ще сказати… Я тобі від щирого серця бажаю повернутися живим, неушкодженим, не втратити віру в людей та бажання жити і рухатись далі. І повернутися скоро!

Ось, написала все це ще вчора, а сьогодні прочитала на твоїй сторінці, де ти вже. Вибач, питала про тебе у інших людей на facebook (які до вас також їздять), сказали, що за останні три дні у вас втрат немає. Ти навіть не уявляєш, як я рада!!! Я не маніячка, зазвичай так за людьми не стежу :-)

По правді кажучи… Мене дуже „ковбасить“ тут за тебе, І я уявити не можу, як важко твоїм рідним та друзям увесь цей час. Коли не знаєш, яка новина до тебе може прийти наступною. Хоча кому я це кажу… у вас же там не ясніше.

Сподіваюсь, у вас хоч іноді зв’язок буває, щоб зателефонувати рідним, дружинам, дівчатам. Хм, і це незрозуміле кільце у тебе на ланцюжку, хммм… :-)

З приводу телефону… наш друг може передати мені номери телефонів, кому потрібно поповнити рахунок — я без проблем можу поповнювати, щоб завжди був залишок на рахунку у вас. А то ті картки передавати — довго і мало. А може, вам всім і поповнюють, і це взагалі не проблема — я ж не знаю…

Повертайся, будь ласка.

P.S. А фотка — для підтримки бойового духу :-) Це я, ага :-)»

Далі дата й ім’я.

Оце так справи… Я інколи викладаю в соцмережі фотографії з гарним змістом, щоб Мама не хвилювалась. І фотографії процесу приготування змії теж виклав. Мені це було потрібно для заспокоєння моїх рідних, але те, що хтось сторонній може зацікавитися моєю сторінкою, читати мої «новини» — я і подумати не міг.

Так, якщо я правильно зрозумів, волонтер передав мені банку ананасів, взяв мій номер телефону і розповів про мене дівчині, яка цю банку йому вручила раніше. І весь цей час вона стежила за тим, що я публікував на своїй сторінці, й, схоже, встигла закохатися. «Кільце» на шиї… моє золоте кільце. Або не моє?.. Одягнути — на душі боляче, а залишити десь — совість не дозволяє. Ніхто не знає, що це за кільце. Нехай так і залишається. Це нікого не стосується, крім мене.

— Алло, друже, привіт, — привітався я, не чекаючи стандартного «алло», як тільки взяли трубку.

— Привіт. Як там справи у Вас? — відповів волонтер.

— Усе тихо. Це ти приїжджав і передав мені лист?

— У мене не вийшло. Там інші хлопці приїхали.

— Слухай, а що це за дівчина?

— Хороша дівчина, гарна, розумна, добра, — він засміявся.

— Друже, ти знаєш, що сватання — справа невдячна?

— А хто ж вас сватає? Я просто розповів їй, кому віддав фрукти, і показав твою сторінку в ФБ.

— Ясно. А дай мені її номер, будь ласка.

— Так, зараз СМСкою пришлю.

— Дякую. Чекатиму.

— Алло, — відповів приємний жіночий голос.

— Алло. Здрастуй. Розповідай.

— А хто це?

— Любитель ананасів, — жартівливо відповів я.

— Ой. Вибач, — почув збентеження в жіночому голосі. — А де ти взяв мій номер?

— Ну, тут варіантів небагато.

— Так, дійсно.

— Значить, ти боїшся сюди їхати, бо тут купа стурбованих хлопців, але водночас надсилаєш такому ж стурбованому своє фото?

— Я не так написала, — вона засміялася.

— Ну, від перестановки доданків сума не змінюється. Ну, то таке… Я тебе не відриваю?

— Ні, я сьогодні працюю вдома.

— Працюєш в ІТ-сфері?

— Так.

— Сказати по правді, ти моя перша знайома, яка працює в цьому напрямку. Хоча, у мене взагалі мало знайомих не з армії.

Ба-БАХ!! Метрів за сто від мене пролунав вибух. «Як же невчасно», — подумав я.

— Що це? — стурбовано запитала вона.

— Зараз, хвилинку. Тільки не клади слухавку.

Я взяв автомат і побіг до свого доту. Ба-БАХ знову. Заліз, сів на свій стільчик, приклав телефон до вуха:

— Слухаю тебе.

— Що це було?

— Опади. Не бери в голову. У цьому регіоні зараз сезон… опадів.

— Тобі не небезпечно розмовляти по телефону?

— Ну, я не знаю… хіба що, якщо ти маніячка, і при зустрічі ти мене вб’єш… тоді так, небезпечно.

— Не смішно.

— Не погоджусь.

— Я не маніячка, — в динаміку почулось хіхікання.

— Навіть не сумніваюся.

Ба-БАХ.

— Блін, це по вас стріляють?

— Та ні. Це ми, — нешкідлива брехня на благо.

— A-а. Ну тоді добре. Якщо це так…

— А що, як це не так? Ти приїдеш мене рятувати?

— А ти цього хочеш?

— Ну, можна спробувати. Мене ще ніколи не рятували.

— І я ніколи не рятувала.

— Як багато у нас спільного, — я сьорбнув згущене молоко. — Велике спасибі за персики.

— Уже з’їли?

— Ще ні. Ми з товаришем повечеряємо. Тут нечасто вдається щось солодке роздобути. Волонтери до нас рідко заїжджають. А з тим хлопцем я познайомився, коли стояв на блокпості на в'їзді у місто. Там я, до речі, вперше взагалі дізнався про те, що є волонтери, люди, які їздять регулярно на фронт і роздають одяг, екіпіровку, техніку. Для мене це був великий сюрприз.

— Так це вже давно відбувається.

— Не сумніваюся. Просто я постійно стояв у таких місцях, що до нас з об’єктивних причин незручно було їздити. А ти теж волонтер?

— Намагаюся щось купувати, передавати, допомагати, чим можу. Збираємо на роботі гроші й щось організовуємо. Дуже складно морально сидіти без діла. І навіть, коли і роблю щось, все одно здається, що це мізерно мало. Іноді ці думки так мучать, що місця собі не знаходжу. Як вам можна ще допомогти?

— Ну, мені, наприклад, ти вже допомагаєш.

— Як?

— Розмовляєш зі мною, відволікаєш, розвантажуєш мою нервову систему, так би мовити.

— Теж мені допомога.

— Ти хочеш допомогти більше?

— Ну звісно!

— Давай тоді зробимо так, коли у мене буде можливість, я приїду до Києва, і в знак подяки за ананаси й персики пригощу тебе чаєм. Хоча… чай коштує набагато дешевше. Значить, покажеш мені, де у вас найдорожчий чай, і я тебе пригощу.

— Ти зараз серйозно?

— Про чай?

— Про те, що ти приїдеш.

— Чому ні? Я в Києві був крайній раз років п’ятнадцять тому.

— Ну, я буду дуже рада тебе бачити.

— Це взаємно.

Ба-БАХ.

— Чому зараз сильніше вибухнуло?

— Зараз вистрілила гармата, яка ближче до мене.

— Ясно. А що за кільце у тебе на шиї, ти одружений?

— Я схожий на того, хто будучи одруженим, дзвонить дівчатам і запрошує їх на чай?

— Не знаю, на кого схожі ті, хто так роблять? Але все ж думаю, що ти не такий…

— А який?

— За чашкою чаю розберемося.

— Домовились.

Ми проговорили ще близько двох годин. І всі наступні дні і ночі безперервно ми розмовляли багато годин…

— Алло, синку, привіт.

— Привіт, Мам.

— Як ти там?

— Все чудово.

— У тебе там є що їсти?

— Так, звісно. Вже скоро буду йти на обід.

— Це добре. Бабуся там тобі привіт передавала.

— 1 ти їй передавай. Як там у вас взагалі справи?

Мама розповіла мені, як справи у неї, як Брат вчиться в школі, як Дід постійно бухає, лається з Бабулею, а та телефонує Мамі й постійно скаржиться на Діда. Приблизно так всі наші розмови і виглядали. Я коротко доповідав про обстановку, часто не договорюючи, що відбувається насправді, й просто слухав, як Мама ділилася зі мною своїми побутовими справами.

Сказати по правді, мені чомусь було складно розмовляти з рідними. Було присутнє якесь напруження з мого боку, але я не міг зрозуміти, в чому саме справа. І з початку бойових дій, з кожним місяцем це напруження у мене зростало все більше і більше.

5 липня громадянин Росії, житель Москви, лідер терористів Стрелков разом із членами свого бандформування вийшов зі Слов’янська і Краматорська та втік у Донецьк. Для всіх нас це була знакова подія. Ми повірили, що кінець війни дійсно близький. Настільки близький, що я думав, ніби до кінця мого контракту, в жовтні, буду вже цивільною людиною, яка пройшла війну і перемогла в ній.

Одразу після цієї події штаб АТО перемістився на Краматорський аеродром. Приїхала велика кількість інженерної техніки, всюди викопали шанці, бліндажі, поставили десятки наметів і навіть здоровенний телевізор. Щодня наші «Смерчі» вели вогонь у невідомому для мене напрямку. Аеродром із тихого затишного місця перетворився в гучне і вкрай жваве. Але мені в принципі було все одно. Я розумів, що скоро нас відправлять далі, туди, де тепер передова. Тому я просто відпочивав.

У наступні кілька днів всю нашу бригаду зібрали в одному місці. Більшість були зняті з різних блокпостів, але був і підрозділ, який воював під Ямполем. Вони знехотя розповідали про жах, який там творився.

Вся наша техніка була вишикувана на великій порожній ділянці, порослій травою. БМД і БТР-Д було багато, але враховуючи, що це вся 25-а бригада, було сумно. Набір техніки тягнув максимум на півтора повноцінних батальйони при тому, що там були машини окремих рот і дивізіонів. За ці кілька місяців війни ми втратили дуже багато техніки. Тому спішили відремонтувати, що могли.

Зустрілися люди, які не бачили один одного кілька місяців… дуже важких місяців, які для багатьох наших друзів виявились останніми у житті. Ми обнімалися, плакали, пили (крім мене) і не думали ні про що, крім сьогоднішнього дня. Ми знали, що це не кінець, а короткий перепочинок перед наступним забігом, який буде а житті багатьох найжахливішим, істеричним, кривавим і чесним.

БМД, яка весь цей час служила мені будинком, була віддана в підрозділ, якому належала по штату, а я переїхав у намет своєї роти. Днями нас обіцяли відправити у відпустку на тиждень, і я всерйоз задумався: «А чи хочу я у відпустку?». Мене не тягнуло додому, я ні за чим не нудьгував. Все, що мені було потрібне для того, щоб добре почуватися, можна знайти і тут. Хіба що… я міг би з’їздити до Києва. Здається, я починав закохуватися.

Мені вручили нову машину — БТР-Д, яку терористи у квітні забрали у нас, а тепер ми повернули її. Зверху на ній була встановлена зенітна установка ЗУ-23-2, на якій замість стандартних сидінь були прикручені зручні автомобільні. Виглядала машина досить переконливо. Двигун був дуже потужним, і коробка працювала чудово. Я почувався щасливим. Мені дали день на те, щоби привести її до ладу і бути готовим до виїзду на якийсь блокпост із підрозділом з першого батальйону. Ця новина мене втішила. Я відчував, що вже навідпочивався. Але в призначений день ми не виїхали. А мені сказали чекати.

Знову переїхав у машину, щоб бути постійно поруч з нею. У бойових машинах завжди є що ремонтувати і вдосконалювати. Зручно було жити в машині, прокидатися зранку й одразу приступати до ремонту. Командир підрозділу, до якого мене відрядили, не заважав мені працювати, і я мав повну свободу дій. Більше того, він радився зі мною щодо техніки, пропонував мені людей на допомогу і навіть сам збирався допомагати. Таке я побачив вперше. На моїй пам’яті ніколи командир роти не бруднив руки в мастилі, працюючи поруч із солдатом. Ця людина мені дуже сподобалася. Єдине завдання, яке переді мною стояло: машина має бути у строю. А щодо іншого мене не турбували. Я привів до ладу бортові фрикціони, усунув всі протікання, відрегулював тяги… Тепер вона була не лише потужною, але й слухняною. Я спав у машині і щоранку чекав виїзду.

Чотирнадцятого липня мені виповнився двадцять один рік. Я попросив хлопців, які їхали в місто, купити пару рулетів і колу. І ввечері, коли спала спека, ми, компанією в п’ять чоловік, відійшли від табору на пустельну галявину. Посиділи, з’їли солодке і розійшлись. Якщо абстрагуватися від навколишнього нас антуражу, це був найправильніший день народження в моєму житті. Навіть з подарунками. Мені подарували гранату Ф-1.

І ось чергова несправедливість. Відправки я так і не дочекався. Мене знову перекинули у мій підрозділ, а машина, яка вже встигла стати мені рідною, дісталась іншому механу. Життя — біль. Я знову механік без машини, сплю в наметі своєї роти в обід, бо мені немає чого робити. Точно! Обід. Я встав, виліз із намету і попрямував до польової кухні. Набрав собі в тарілку кашу зі шматком м’яса і попрямував назад у намет. Благо, разом з полковниками і генералами на аеродром завезли нормальну їжу.

Не встигнувши дійти метрів десять до свого намету, я побачив, як до медиків притягли хлопця, всього у крові. Абсолютно всього. Від голови до ніг. Все дійство було метрів за сім від мене. Його намагалися підняти із землі, щоб покласти на покривало, але не виходило. Руки медиків зісковзували по крові. Напевно, коли я з’явився на світло, теж був такий слизький. Хлопець голосно безсило стогнав, наче вже втомився і не може цього робити, але біль не дозволяє йому перестати. Відчув запах, який йшов від нього, і спіймав себе на думці, що більше цей запах не викликає у мене блювотного рефлексу… взагалі нічого не викликає. Я наколов на виделку м’ясо, відкусив шматок і почав жувати, дивлячись на роботу медиків. Їх там було осіб п’ять, вони дуже старалися допомогти. Розвернувся і пішов до своїх. У наметі, сівши за стіл, я забув про хлопця вже через хвилину, і з апетитом проковтнув свій обід. Ми всі знали, що це може статися з кожним. Якщо на цьому зациклюватися — можна збожеволіти.

До мене дійшли чутки, що бійців 79-ї і 24-ї бригади обстріляли в Зеленопіллі. Подейкували, що бригади були мало не знищені. Розуміючи, як в армії працює «слон ФМ», припустив, що, найвірогідніше, все не настільки сумно. До 79-ї бригади я відчував особливі почуття, оскільки у військкоматі у мене був вибір, 25-ка або 79-ка, плюс у мене там було дуже багато знайомих, та й мій колишній замкомбриг був там командиром бригади. Я сподіваюся, що насправді у них все добре. Ну, або не так погано, як кажуть…

Через тиждень увечері вишикували наш батальйон, і Суш почав говорити:

— Хлопці, завтра-післязавтра вас відправлять у відпустку, але є одне «але». Командування наказало виділити п’ять чоловік, які залишаться і поїдуть виконувати бойове завдання. У відпустку вони теж потраплять, але пізніше. Я не хочу призначати, враховуючи, що всім вам довелося пережити, і деякі з вас вже п’ять місяців не були вдома. Тому пропоную зробити вибір вам. Хто бажає — вийти зі строю.

— Товаришу майоре, — заговорив сержант зі строю. — Ми нікуди не поїдемо, доки нам не дадуть обіцяну відпустку.

«Друже, говори за себе», — прозвучало у мене в голові. — «Самі копайте ями за гроші, а я займуся війною».

Я зробив два кроки зі строю, розвернувся до всіх обличчям. Кілька секунд панувала тиша.

— Хто ще? — продовжив командир. — Потрібні ще чотири людини.

Слідом за мною з’явилося ще чотири добровольці.

— От і славно. Командири, підрозділи у вашому розпорядженні.

На жодне бойове завдання ми не поїхали. Але в той момент я зробив вибір. Мої думки і побоювання знайшли підтвердження в моїх діях. Мені подобалось те, у що я перетворився за останні три роки. Мені подобалось, як моя наївність перетворюється в цинічність. Кожен день тут робив мене сильнішим, і мене абсолютно не цікавило, що відбувається там, де немає шансу бути розірваним снарядом. Хтось працює, гуляє з дівчатами, чудово проводить час із сім’єю або просто байдикує, мені не було до цього діла. Я не відчував жодної образи через те, що вони там, а я тут. Мій вибір був зроблений на користь подальших випробувань і мого перетворення у цьому напрямку. Я був впевнений, що я все витримаю. А на випадок, якщо не витримаю, в моїй кишені завжди була припасена граната для себе улюбленого, з одним відрізаним вусиком, щоб навіть однією пораненою рукою я міг висмикнути кільце.

У відпустку я все ж-таки потрапив.

Із Краматорська нас відвезли на автобусах у частину, де ми здали зброю, боєприпаси, написали рапорти на п’ять діб відпустки, і одразу були відпущені.

— Товаришу старший лейтенанте, вибачте. Через проблеми, пов’язані з громадським транспортом, у мене тільки дорога займе близько доби. Можна врахувати це і не зараховувати у відпустку дні, витрачені на дорогу?

— Скільки тобі потрібно?

— Ще два дні.

— Сто гривень.

Постань я ще півроку тому перед таким вибором, заплатив би, не думаючи. Але зараз… Я своєю шкірою відчув, що через таких хабародавців, як я, і таких мудаків, як цей лейтенант, ми й опинилися в такій дупі.

— Ні, дякую.

Провівши два дні вдома, я зібрав речі й поїхав до Києва.

На вокзалі я був близько одинадцятої вечора. Взяв таксі й поїхав за адресою. Будинок був з якимось цікавим заїздом, і водій не зміг його знайти.

— Алло. Сонце, я приїхав, але водій не знає, як заїхати у двір.

— А з якою ти боку?

— На перехресті. Бачу АТБ.

— Виходь там. Зараз я підійду.

Було вже пізно, і вулиці, освітлені помаранчевим світлом ліхтарів, були абсолютно порожніми. Через хвилин п’ять із-за рогу будинку з'явився акуратний жіночий силует і попрямував у мій бік. Я вийшов із машини і з наростаючим хвилюванням йшов на зустріч. Ми зчепилися в обіймах і стояли так мовчки, напевно, хвилин п'ять. Час у такі моменти тече інакше… Іноді вона цілувала мене в щоку і знову клала голову на моє плече. Я відчув, що моя футболка стала мокрою від сліз. Вона шмигнула носом. Я посміхнувся та обняв її міцніше.

— Ну що, будемо йти? А то зараз промокну, подує вітерець, захворію і доведеться залишитись у тебе набагато довше, ніж планував.

Вона засміялась.

Я притиснув її до себе міцніше, підняв над землею і зробив пару кроків вперед.

— Що ти робиш?

— Іду до тебе додому. Ти ж з того боку прийшла…

— Ми впадемо, — її сміх знову солодко пролунав біля мого вуха.

— А що робити… життя взагалі не проста штука, — поставив її на землю. — Давай на рахунок три, ліву ногу назад, а потім праву. Один, два, три.

Ось так, обнявшись, ми пішли до неї додому.

— Ти ж не знаєш, куди йти.

— А ти мені кажи.

Не забираючи рук з моєї шиї, вона розвернула голову назад.

— Он там, де сходинки, праворуч.

— Тобто ліворуч?

— В сенсі?

— Ну, це для тебе праворуч, тому що ти йдеш спиною вперед.

— Ну так, — знову засміялася, поклала голову мені на плече, роблячи акуратні кроки назад, міцно притулившись до мене.

Зайшовши у квартиру, я роздягнувся, помився, мене нагодували, і ми лягли в ліжко. Цю ніч ми не спали, точно так само, як і наступну та всі інші. Ми взагалі з ліжка не вилазили.

Я зателефонував знайомому офіцерові зі свого батальйону, запитав, коли відправка в АТО, той мені сказав, що через три дні. Зважив усі «за» і «проти», можливі наслідки і вирішив, що не приїду в частину вчасно, спізнюся на кілька днів. Стирчати два дні в казармі, вдаючи дурня, у мене не було бажання. Приїду в частину так, щоб одразу отримати зброю і поїхати на фронт. Зателефонував взводному, пояснив ситуацію, сказав, що готовий прийняти будь-яке покарання і що перед відправкою я буду в батальйоні.

Так, я точно закохався. Раніше таких дурниць не робив. За три роки навіть на службу жодного разу не запізнився. А тут…

А що тут? Мені навіть слова ніхто не сказав у батальйоні, хоч я і запізнився на два дні. Усі були страшенно зайняті: бійці — дурневалянням, а офіцери — паперовою роботою. Тому до мене нікому не було діла.

— Алло, привіт!

— Привіт! — відповів у трубці вже настільки рідний жіночий голос.

— Я приїхав, але тут, окрім взводною, ніхто й не помітив моєї відсутності.

— Значить, ти міг ще побути зі мною?

— Ну, по-перше, сильно нахабніти теж не можна, я все ж-таки солдат, і у мене є обов’язки. А по-друге, завтра відправка. Тому я був зобов’язаний бути сьогодні, щоб підготуватися.

— Ти тільки не гнівайся… знаю, що тобі ця тема не подобається, але, може, все-таки подумаєш над тим, щоб зав'язати зі службою? Ти ж сам казав, що тепер, після всього, що ти пережив, і з моєю підтримкою ти зможеш досягти всього.

— Зможу, але зараз у мене немає вибору.

— Чому? Ти ж казав, що хто не хоче їхати на фронт, сидять у казармі або звільняються. Ти говорив, що ніхто не змушує.

— Я не про заборони зараз говорю. Я відчуваю, що зобов’язаний бути там.

— А ти не відчуваєш, що зобов’язаний бути зі мною?

— Будь ласка, не став так запитання.

— Я кохаю тебе.

— І я тебе. Ти знаєш, що ти пахнеш шоколадом?

— Шоколадом? — у трубці почувся милий сміх. — Ти ж не любиш шоколад.

— Раніше не любив.

Кілька секунд мовчання.

— Будь обережний. Будь ласка.

— Буду.

Повертаючись до Краматорська в автобусі, дивився у вікно і слухав у навушниках «Тартак» — «Ти подумай». Я любив такі моменти. Дуже романтично. За вікном змінювався будинок за будинком, пролітали дерева, а люди зупинялись і дивились на нашу колону. Цікаво, що в них у голові? Як вони сприймають нас? Хто ми для них?

Одразу по поверненню нам наказали готуватися до завтрашнього маршу. Я був без машини, тому довелося виконувати роль простого піхотинця.

На броні ми доїхали до Красноармійська. Там об’єдналися з першим батальйоном, переночували і знову — марш.

Ми ще не встигли під’їхати, а наша артилерія вже почала працювати по позиціях терористів навколо міста.

Ми їхали двома колонами шаховим порядком позаду танка по околиці міста. На покажчику був напис «Дебальцеве». Десь була чутна стрілянина, але я нічого не бачив. Моя рота зайняла вже порожній блок пост на великому перехресті з купою кафешок і заправкою.

Через хвилин десять по нас випустила близько шести снарядів наша ж артилерія. Поранило хлопця на прізвисько Спецназ. Ми сховалися, але, на щастя, продовження не було.

Нам сказали, що залишаємось на цьому блокпості. Використовувати обладнані позиції борців за русскій мір було огидно, тому розмістились у порожній кафешці. Через чотири дні нас змінила 128-ма бригада, а ми знову вирушили в марш.

Їхали близько чотирьох годин. Колона стала біля двох териконів. Ми поставили машини, як наказав командир, і приступили до обладнання укриттів. Але виявилося, що закопатись неможливо. Увесь ґрунт був зі сланцю, каменю і вугілля. Тому вирішили використовувати ландшафт і розмістилися поміж тих самих териконів.

З моменту нашого приїзду минуло буквально години дві, як нас почали обстрілювати з мінометів. Посипали довго й дуже рясно. У перший же день ми втратили п’ятьох і, напевно, чоловік п’ятнадцять були поранені. Одним із загиблих був високий широкоплечий Семен, який три роки тому з Каратистом вночі займалися моїм вихованням.

Якось переживши перший день, на наступний ми знову почали пробувати робити укриття. Приїхав трактор і з труднощами, але викопав неглибокі ями для БМД. А нам… ми знайшли собі кращий прихисток. Поруч із териконами в землю було вкопано якусь будівлю з бетонною стелею на рівні землі. З боку, де земля була розкопана і стирчала частина стіни, ми пробили в ній дірку тридцятиміліметровою гарматою БМД-2. Всередині було абсолютно порожнє, велике приміщення, близько шістдесяти квадратів із високою стелею. Там і розмістились. Коли метушня закінчилась, я раптом згадав, що сьогодні наше свято — друге серпня. Святкувати нікому не хотілося.

Близько обіду нас знову почали обстрілювати. Але тепер до мінометів приєдналися гаубиці і танки, що стріляли по нам прямою наводкою з іншого боку посадки. Ми були на височині, тому їм було дуже зручно. Знову загиблі, у три рази більше поранених, і кілька згорілих БМД. Серед поранених був Буря. Він возився з баштою, коли почався обстріл. Поруч із ним розірвався снаряд, і його посікло, до укриття добігти не встиг. Йому здорово порвало шкіру на правому боці та стегні, але, на щастя, крім кількох застряглих у ребрах осколків, нічого серйозного, інше нам вдалося витягнути на місці.

Загальна атмосфера була гнітюча. Ми просто стояли на місці й нічого не робили, а нас вбивали… одного за одним. Старшина роти знайшов чудовий варіант перечекати важкі часи, і весь цей час безпробудно бухав, вилазячи з нашого «бункера» тільки щоб справити природні потреби.

Ротний покликав мене до себе:

— Ти ж без машини?

— Так точно.

— Завтра їдеш у Краматорськ.

— Чому?

— Командування бригади наказало.

— Ясно.

— Будь готовий відправитися.

З моменту виїзду з Краматорська я не вистрілив жодного патрона. Бути піхотинцем жахливо нудно. Сьогодні воює техніка, а не автомати.

Повернувшись на аеродром з іще декількома бійцями, я одразу зайшов у намет, закріплений за моєї ротою, впав на найближчий каремат і заснув.

Спав дуже довго і прокинувся пізно. Навіть коли відкрив очі, у мене не було бажання вставати. Тут дуже тихо. У мене знову немає машини. Що мені тут робити? Кілька днів я валявся на ліжку, перериваючись лише, щоб поїсти.

Нарешті мене з іще декількома солдатами кличуть до зампотеха батальйону. Враховуючи отриману інформацію, завтра в обід ми повинні завантажити решту БМД на Урали і знову висунутись у бік Шахтарська.

— Я без машини, товаришу майоре.

— Коли приїдете, там тобі дадуть машину.

Я збираю рюкзак і чекаю.

Машини завантажені на Урали, колона вишикувала перед штабом аеродрому. Останні хвилини тут ми витрачаємо на розмови ні про що, а також спільну фотографію.

Проїжджаємо перший блокпост, потім наступний, нескінченну кількість блокпостів з довгими чергами цивільних машин з наклеєними листками на лобовому склі з написом «Діти». Бійці на блокпостах, пропускаючи нас через свої позиції, стають струнко і віддають нам військове вітання. Подібний прояв поваги захоплював мене. Все-таки на війні люди стають іншими. Добрими чи поганими… це вже інше питання. Головне, чесними. На війні вся внутрішня гидота дуже швидко проявляється в людині й вилазить назовні, те ж стосується і хороших якостей. Та й взагалі, навіщо займатися дурницями і вішати комусь ярлики «хороший» чи «поганий». Інфантильні люди на війні довго не живуть. Тут має значення лише істина, а вона невловима, як мило в лазні. Що це означає? Що думати потрібно дуже обережно, а то можна самовбитися раніше, ніж тебе дістане ворожий снаряд чи куля. Тут є абсолютно мерзотні люди, яким можна доручити складне бойове завдання, і є добряки, яким ти ніколи не довіриш прикривати свою спину.

Поки ми їхали, вже встигло стемніти. Ми заїхали на якесь поле. Здається, соняшники. Фари включати не можна було, а дорога була просто жахлива. У деякі моменти мені здавалося, що ми ось-ось перевернемось, або, як мінімум, БМД звалиться з Уралу. Колона зупинилася, і голос у радіостанції наказав заглушити двигуни. Навколо непроглядна темрява, з нашого боку не було жодного джерела світла, навіть телефони ніхто не включав, а здалека чулися звуки пострілів і вибухи. Усі уважно вслухались у чорну порожнечу, де на відстані витягнутої руки не було видно власної долоні.

Раптом десь із-за обрію під гучний звук черг у небо полетіли вогники. Піднявшись вгору, вони почали вибухати. Кожен наступний розрив освітлював тисячі осколків від попередніх розривів. Це були якісь осколкові боєприпаси, які розривалися над противником і посипали його шрапнеллю. Виглядало фантастично красиво. Хто і в кого їх випускав, мені було не відомо. Я міцно стискав у руках автомат і сподівався, що ми не потрапимо в засідку. Коли не ідентифікований мною бій закінчився, двигуни знову завелися, і ми продовжили маршрут із вимкненими фарами.

Зупинилися в якомусь селі, на великій площі, де нас вже чекав кран для розвантаження Уралів. З мого підрозділу разом зі мною приїхала лише пара бійців, але в цілому людей було досить багато, десятка три-чотири. Між двома десятками БМД ходили офіцери з ліхтариками і називали невідомі мені прізвища. Я почув і своє прізвище:

— Я!

— Ти де?

— Іду.

Я підійшов до капітана, якого ніколи раніше не бачив.

— Тепер це твоя машина, — показав він ліхтариком на БМД-1 з навареними по периметру сітками.

— Зрозумів. А екіпаж?

— Я і ще один хлопчина.

— Добре. Коли виїжджаємо?

— Зараз.

— Є хтось, хто знає цю машину?

— В сенсі?

— Її особливості.

— Там проблеми з коробкою передач, особливо з другою при старті.

— Що саме?

— Вибиває.

— А як двигун? Витягне старт із третьої?

— Не знаю. Залежить від тебе. Ще тече олива і соляра.

— Сильно?

— Олива дуже сильно. Там у десантному відділенні лежать баклаги з оливою. Тому будемо підливати, раптом що.

— Окей. Тоді я заводжу?

— Давай.

Я одразу поліз у машину, завів її, видавив зчеплення і почав перевіряти передачі. «Оце вони називають проблемою?» — я подумки хмикнув. Все вирішилося за п’ять хвилин за допомогою довгого дроту, яким я перемотав один із фіксаторів біля ручки перемикання коробки передач. Більше передачі не мало вибивати. Правда, щоб рушити із другої передачі, мені тепер потрібна була третя рука, але це не біда. Тааак, олива тече з фільтра, а паливо з-під ПНВТ. А я непоганий механ, виявляється. Гаразд… потім розберемось.

БМД почали шикувати в колону. Я став на вказане мені місце і чекав, доки дадуть команду рушати.

Їхали недовго. Близько години або двох. Поки доїхали, вже почало сходити сонце.

Ми зайняли позиції по лінії лісопосадки, що росла вздовж поля соняшників. Мені здається, що ми там були для прикриття артилерії, яка стояла поруч з нами і випускала снаряд за снарядом без перерви.

Я страшенно хотів спати і їсти.

— Командире, у нас є щось поїсти? — запитав я у свого нового начальника, що їв, сидячи на траві разом із ще двома військовослужбовцями.

— Тримай, — простягнув мені банку консерви інший офіцер, що сидів поруч.

— Дякую.

Я впізнав його. У цього старшого лейтенанта я старив із боксів поламану викрутку. Всі його називали Чіга, він був зампотехом у третьому баті.

Сів поруч із ними, дістав ніж, відкрив банку і приступив до трапези. Доки сидів, розговорився і роззнайомився з новим колективом. Дізнався, що тепер воюю в сьомий роті.

— Друже, може, підеш, поспиш? А то раптом доведеться їхати, а ти втомлений, — звернувся до мене Чита.

— Командире, сказати по правді, за три роки моєї служби, мені вперше офіцер пропонує піти поспати.

— А хто у тебе до цього були командирами?

Я розповів йому про Пузатого, Старшину, Руде Опудало і інших.

— Так… на жаль, знайомий.

— Добренько. Тоді пішов я спати, а то дійсно аж нудить від недосипу. Це я вже скільки без сну? — поставив я запитання сам собі й почав швидко підраховувати в голові. — Уже тридцять годин. Все, товариші. Дякую за консерву! Я пішов.

Перед тим як зануритись у сон, я ще раз подивився на місця, де тече олива і соляра, остаточно переконався, що зараз не можна вирішити проблему, бо якщо я почну працювати, машина як мінімум на півгодини буде не на ходу. А в наших умовах такого не можна було допустити, ми могли зірватись і відправитись далі у будь-яку хвилину. Тому я з чистою совістю заснув на травичці під деревами.

Постійні звуки пострілів з гаубиць не заважали мені спати, але почувши метушню і людські голоси, я одразу прокинувся.

— Що трапилось? — запитав я у бійця, який проходив повз мене.

— Збираємося.

Я піднявся, знайшов свого начальника.

— Командире, що ми, виїжджаємо?

— Так. Машина готова?

— Само собою.

Блін, краще б я взагалі не спав. Цією парою годин тільки гірше зробив… у голову неначе бетону налили.

Ми вишикувались у напрямку, звідки приїхали.

Уздовж колони проїхав Комбриг. Він був у доброму гуморі, щось сказав екіпажу першої машини і поїхав назад.

Проїхали одне село, друге, ще одне… прямо якась Східноукраїнська агломерація. Колона зупинилася, щоб зосередитись, а то, як завжди, дуже сильно розтягнися. Скориставшись моментом, заповнив у системі оливу замість тієї, що витекла.

Ми їдемо по околиці якогось міста, проїжджаємо його, з’їжджаємо з дороги і потрапляємо в якийсь парк з великим ставком. Тепер цей парк — наш базовий табір на наступні кілька місяців.

Моя рота, що складається лише з десятка солдатів, розташувалася прямо біля ставка. Вся бригада після розбивки табору одразу вирушила митись і пратись. Подібної картини я ще ніколи не бачив. Дві сотні абсолютно голих бійців купаються, перуть речі, а по стежині уздовж водойми гуляють якісь місцеві парочки. Але це нікого не бентежило. Після важкого маршу за сорокаградусної спеки ми хотіли тільки одного — поринути з головою в холодну воду.

Після прийняття ванни я повернувся до машини, що стояла за тридцять метрів від води, розвішав мокрий одяг на протикумулятивній решітці й пішов до командира роти.

— Командире, ми тут надовго?

— Думаю, що так. Де ти будеш спати?

— У машині розміщуся.

— Всередині спатимеш?

— Ну так.

— Тобі там вистачає місця?

— Уже три місяці сплю в машині.

— Нам волонтери передали намети туристичні. Візьми собі один.

— Дякую. Поставлю біля машини.

— Чому не поруч з нами?

Машина стояла за сто метрів від місця, де розташувалася сьома рота.

— Вибачте, мені спокійніше поруч із БМД. Прокинусь, одразу почну працювати, відпочину трохи і знову приступлю до роботи.

— Ну, дивись сам. Їсти будеш з нами?

— Само собою.

— Дивись, ні в наряди, ні на чергування ти не заступаєш. Займаєшся тільки машиною.

— Зрозумів, — по моєму обличчі розплилася посмішка.

Я взяв намет, розклав його поруч із БМД, приготував місце для сну і приступив до більш детального огляду машини. Патрубок на трубці, що виходить із паливного бака, просто одягнений, але нічим не закріплений. Таааак, проблема витоку зрозуміла: з центрифуги просочувалась олива; у місцях кріплення форсунок до двигуна просочувалася соляра; з-під ПНВТ соляра витікала просто струмком; погано відрегульовані бортові фрикціони. Але це все дрібниці, які я запросто усуну. Ця машина мала величезний плюс — прекрасний двигун, що працює, як годинник. Його звук для мого слуху був, як музика. Плюс хороша коробка передач. Порівняння з моєю попередньою машиною не витримувало жодної критики: це все одно, що протиставити бігуна інваліду на поламаному візку. З нею я був переконаний, що коли закінчу роботу, машина буде мене слухатись і чітко реагувати на мої команди.

Проблема була лише в тому, що у мене не було потрібних деталей. Але тут я зіткнувся зі ще одним приємним сюрпризом. Мій командир роти постійно приходив перевіряти, як ідуть справи, хвалив мене, запитував, чим може допомогти, і діставав для мене всі потрібні деталі. Навіть ті, які на місцевому імпровізованому «складі» ремроти значились під грифом «ніхрєна немає». А за інструментами я ходив до Чіги. Він без запитань ділився зі мною всім, що у нього було. Звичайно, я розповів йому про вкрадену викрутку. Ми просто посміялися з цієї історії, а він подарував мені свою сумку з інструментами, яка одягалася через плече. Абсолютно безпрецедентний випадок у моєму житті.

Протягом тижня я відремонтував машину і зібрав у себе в сумці всі потрібні інструменти. Я був найщасливішим механіком-водієм БМД-1 у світі.

Увечері ми сіли навколо багаття і зібрались вечеряти.

— А звідки продукти? — поцікавивсь я.

— Це ще ті, що волонтери передали.

— Я не бачив, коли вони приїжджали.

— Ти просто не звернув увагу. Ти ж постійно біля машини вовтузишся або купаєшся. А про нас згадуєш тільки, коли їсти хочеться. — Усі засміялись.

— Прийму це як комплімент.

— Ну, а чому б не похвалити такого механа. Свою машину відремонтував, розвідвзводу допоміг. У тебе золоті руки, друже.

— Командире, припини, а то зараз почервонію, а всі подумають, що я закохався в тебе.

— Ти молодець. Там, позаду тебе, ще кола лежить, бери пий.

— До речі, щодо волонтерів. Ви коли вперше дізналися, що є люди, які їздять на фронт і речі привозять?

— Не знаю… місяців два тому, — відповів один з бійців.

— Я, якщо чесно, довго не міг зрозуміти, що відбувається: якісь цивільні, купа одягу, їжі, апаратура.

— Так. Війна дуже багато розкрила виразок нашого суспільства, але також і дала проявити себе хорошим людям. Немає лиха без добра, — командир задумався.

— Це дуже приємно. Часто, коли руки опускались від утоми, особливо на тлі блядського ставлення командування до нас, думки про те, що люди нас підтримують і все це не дарма, давали силу вставати і працювати далі, — поділився я своїми думками.

— Волонтери… Спільну справу робимо. Вип’ємо за волонтерів.

Усі взяли по літровій пляшці коли, чокнулись і випили.

Як казав кіт Матроскін: «Спільна праця об’єднує». Іноді я приходив до старшого лейтенанта Чіги, допомагав йому крутити гайки на машинах його підрозділу, і в процесі спільної роботи ми дуже здружились.

Якось, коли я прогулювався по табору, мене зустрів Сущ.

— А що це ти тут вештаєшся? Куди ти пропав?

— Що значить вештаюсь? Я відряджений до третього батальйону, — відповів я якось надто зухвало.

— Давай, щоб сьогодні увечері був у наметі своєї роти.

— Я відряджений до третього батальйону.

— Ти мене погано почув?

У мене одразу з'явилася тривога на душі. Мені зовсім не хотілося повертатися до свого підрозділу, де до мене ставляться, як до порожнього місця. Тому я одразу пішов до Чіги і розповів про ситуацію. Він взяв мене і відвів до комбата третього бату.

— Товаришу майоре, дозвольте? — звернувся Чіга до комбата.

Комбат сидів на мішку з землею.

— Говори.

— У нас механа хочуть забрати. Класний хлопець, старанний. А піде, не буде кого за важелі садити.

— Кажеш, хороший хлопець?

— Відмінний!

Він взяв радіостанцію:

— Товаришу полковнику, дозвольте?

— На прийомі.

— Тут другий бат хоче у мене бійця забрати, який сидить на нашій машині, замінити ніким. Не дайте в образу, з мене подяка, — Комбат засміявся.

— Значить, жодних проблем. Боєць залишається у тебе, а командування другого бату може написати мені письмову скаргу.

— Спасибі, товаришу полковнику! — попрощався з комбригом і вимкнув рацію. — Ще питання?

— Дякую, товаришу майоре! — сказав я, зворушений.

По дорозі назад я ще довго дякував Чізі. Це було просто якесь… чудо, навіть не так — Чудо! Ось так, не залишаючи армії, я став відчувати себе людиною.

Повноцінно добре себе почувати мені заважав жахливий біль у животі, який не припинявся вже тиждень. А зараз живіт розболівся прямо не на жарт. Тому від Комбата я одразу завернув до лікарів.

Так зійшлися зорі, що не прослуживши і двох тижнів у новому підрозділі, я був знову перекинутий у черговий колектив, де не вистачало машини. Це був окремий розвідвзвод третього бата. Загалом, тепер я став розвідником. Чітко вирішив особливо ні з ким не знайомитися. Військовий досвід навчив мене: чим краще знаєш людину, тим важче її потім втрачати. Я не хотів пройти через це ще раз. Хоча хлопці, звичайно, були розумні, і в мирний час цілком могли би стати друзями. З навідником я, само собою, роззнайомився. На найближчий час ближчої людини і у фізичному, і в моральному сенсі у мене бути не могло, бо сидів він прямо у мене за спиною, а наші життя в бою залежали один від одного. Звали його Парашутист. Середнього зросту, темноволосий, завжди зібраний і підтягнутий, навіть у вихідні. Весь тиждень, щодня, з ранку до вечора, ми усували в машині усілякі ганжі: навідник займався баштою, а я ходовою частиною. Той день був знаменним: я закінчив установку ПНВТ на двигун своєї нової БМДехи. Потім, через багато часу, довгий шрам на моїй руці нагадував мені про того солдата, через якого мені довелося знімати і заново його встановлювати: процес зриву гайки на двигуні пройшов не так гладко, як хотілося б.

А в обід нам сказали, що ми переїжджаємо з Дебальцеве на нове місце дислокації. Переїзд — справа важка, але звична. Ми зібрали всі свої речі й завантажили їх на машину між бортами і протикумулятивними сітками. Їхали, як цигани: речі були розіпхані по баулах і нагромаджені купою. Досить багато довелося залишити, бо БМД — це вам не фура.

Вирушили ми рано-вранці, ще до світанку, із твердим переконанням, що переїжджаємо на нове місце дислокації. Їхали полями вздовж асфальтованих доріг. Моя машина рухалася другою в колоні, і коли ми проїжджали чергове поле, по броні почали стукати кулі, я подумав, що ми потрапили в засідку. Трохи пізніше я дізнався, що нас навмисно вели на блокпост терористів. Але в той момент, під дзвінку мелодію куль, що ударяли по броні, я не намагався розплутати конспірологічний клубок, а просто голосно щось кричав матом своєму навіднику і включав рефлекси механа, щоб вижити.

Як у кіно: піхота, танки, артилерія. У той момент нам навіть якоюсь мірою все це подобалося, напевно, через адреналін. Ми сміялися щоразу, коли біля нас або об нас щось вибухало.

Піхота спішилася. Хлопці швидко пострибали з броні. Зі мною в машині залишились кулеметник і навідник. Ну що, поїхали? І ми всім екіпажем із шести стволів почали розстрілювати позиції противника у лісопосадці. Те, що почало відбуватися, було для нас сюрпризом, але ми швидко очухалися. Піхота сипала з підствольників, машина стріляла з кулеметів і гармати.

Я не зміг ідентифікувати все те, з чого стріляли по нас, але вм’ятини на машині прямо кричали, що це не 5.45. Пам’ятаю очуміле обличчя кулеметника, коли по нас вперше попали з РПГ (спасибі волонтерам за сітку, згоріли б ми там живцем, якби не вона), ось коли нам стало не до сміху.

На ніс машини за кілька днів до цього я приклеїв дитячі малюнки, привезені волонтерами, їх знесло від першого ж розриву міни перед нами. Але іноді мені здається, що ця броня з дитячих фантазій виявилася міцнішою радянського алюмінію.

Як на зло, прямо під час бою сталась поломка в машині: педаль відпускаю, а оберти не падають. Взяв єдине, що було важке під рукою, і почав хєрачити по тягах, щоб педаль пішла, але вона не піддавалася. Ми стояли на місці, у відкритому полі під обстрілом, а я не міг зрушити з місця це чудо радянського оборонпрому.

Уключив нейтралку і поліз у десантне відділення. Під дзвінкі звуки осколків, що бились об броню, почав з’ясовувати, у чому справа. Швидко, як ніколи, зняв усі перегородки і почав піднімати броньований лист, який закривав двигун. Ситуація ускладнювалася тим, що на листі стояла двохсотлітрова бочка, наповнена водою (ми ж просто переїжджаємо, блядь!). Піт заливав обличчя, було відчуття, що в очі з лоба капає сірчана кислота. Засунув лом, зафіксував якнайвище цей лист і, витираючи піт, поліз рукою всередину механізму, навпомацки з’ясовуючи, що не так, І знайшов! Там є шарнір біля двигуна, він повинен ходити вільно, а у мене болт, який його повинен фіксувати, був занадто сильно затягнутий. Ось така дрібничка підвищила градус наших пригод. У той момент усунути цю проблему було неможливо, але я дещо придумав. Взяв шматок ганчірки і почав зав'язувати один кінець біля шарніра, щоб інший протягнути в десантне відділення. У цей момент біля правого борту вибухнула міна, щось впало на силовий лист, лом зіскочив і тридцятикілограмовий шматок заліза, що слугує захистом двигуна, разом із двохсоткілограмовою бочкою води притискають мені руку. Можливо, мені це здалося на фоні реву двигуна, але, здається, я не видавив жодного звуку, зате рот я відкрив так широко, що думав, губи порвуться. Відразу схопив іншою рукою лом і, намагаючись не звертати уваги на біль, знову зафіксував лист. Протягнув другий кінець ганчірки у десантне відділення, посадив туди солдата, взяв у рот свисток і щоразу, коли мені потрібно було скинути оберти, я йому свистів, і він тягнув ганчірку. Зовні з рукою все було в порядку, тільки пара подряпин, але стиснути кулак було боляче. Підняв з-під ніг брудну ганчірку, просочену соляркою, і перемотав руку. Я свиснув, солдат смикнув «мотузку», оберти спали.

Ось так, посвистуючи, ми почали міняти позицію. І тут до нас прилетіло вдруге. Від тиску, який утворився всередині машини, підірвалися усі люки. Прийшовши до тями і з зусиллям закривши люки назад, ми знову почали, посміхаючись, кричати один одному вітальні послання з нагоди того, що ми все ще живі. На правому борту почали горіти речі та сумки з боєприпасами. Слава богам, у нас є волонтери! За кілька днів до цього нам передали два вогнегасники, як же вчасно вони з'явились у нас! Вогонь ми загасили раніше, ніж встигли здетонувати боєприпаси, яких у сумках було ДУЖЕ багато. В екіпажу попереду вже був один поранений. До них під'їхав медичний БТР і евакуював його. Слава Богу, у нас поки все… Ба-БАХ!… щось здорово вдарило броню, і мене трусонуло так, що я сильно вдарився головою об шматок металу, що стирчав у машині. І якби не каска, яку за кілька днів до цього мені теж дали волонтери, пускати мені зараз слину собі на коліна — у кращому випадку, а хлопці взяли б на пам’ять мій скальп, здерши його з машини.

Весь екіпаж контузило. І десь у цей момент, нарешті, під’їхало два танки. Правда, входячи у курс справи і розвідуючи ситуацію, ці друзі якийсь час ховалися ЗА МОЄЮ АЛЮМІНІЄВОЮ БМД. Це виглядало, як тато в бійці ховається за семирічним сином, але я не тримав на них образи. Приїхали — і добре. Це, звичайно, викликало потік… ееммм… обурення у всього нашого екіпажу, але десантники довго гніву не таять.

Однак танки терористів не розполохали, бій тривав. Ми пару разів міняли позицію, коли ворог пристрілювався, але викурити їх із лісосмуги не змогли. Танки пішли вперед метрів на сорок. Підтягнулися інші машини, і ми бойовою лінією почали наступати на ворожі позиції. А потім Парашутист у щось поцілив: за посадкою стовп вогню потягнувся вгору метрів на тридцять — було дуже мальовничо. Ніколи раніше такого не бачив.

Сам блокпост ми проїхали не зупиняючись, з люка я лише побачив розкурочені загородження і кілька трупів. Ми з півгодини перепочили і перекусили в зеленці, в якій ще недавно сидів противник. Щоб бригада висунулася далі, мені потрібно було проїхати з кінця колони в саму її голову, щоб зайняти своє місце. Моя машина, вся понівечена, погнута, в дірках, з димлячим пробитим бортом, їхала зі швидкістю людини, що йде, уздовж колони, а ми відчували себе зірками на червоній доріжці від того, як на нас дивились екіпажі інших машин. Хлопці з інших підрозділів зізналися, що звуки нашого бою змусили охреніти і задуматися навіть бувалих у бувальцях солдат, настільки інтенсивним і тривалим він був. Брудні, на пом’ятій машині, що диміла, ми їхали зі скляними обличчями і спостерігали, як всі дивилися на нас.

Доки ми шикували заново колону, щоб їхати далі у бік Вуглегірська, на взятому нами блокпості з’явилася Нацгвардія… Я покликав одного з «нациків», дав телефон і попросив сфотографувати нас, і цей хлопець зафіксував наші замурзані сажею морди на тлі мого пом’ятого танчика.

Одна з гранат, випущених по нас з РПГ, пропалила броню у хвості, де був радіатор, і вода більше не циркулювала, а просто виливалася. Що я зробив? Я відкрутив люк від бака з водою, поставив бочку з водою поруч, засунув у неї шланг, потягнув пару разів ротом з іншого кінця, коли вода полилася, засунув шланг у лючок, і вода з двохсотлітрової бочки почала текти у бак і витікати з радіатора. Ось так і їхали. Я періодично дую у свисток, напарник смикає за ганчірку, щоб скинути оберти, з бочки в радіатор надходить вода і виливається на землю…

На середині шляху до Вуглегірська ми зупинилися біля якогось гаю, щоб оцінити стан техніки і людей. На нас чекав сюрприз: два паки зі скляними пляшками Боржомі, які ми вранці завантажили на машину, були цілісінькі! Навколо них було все побите й обгоріле, а пляшки сяяли своєю білизною і манливо переливалися на сонці, булькаючи жаданою рідиною. Кожен разом з екіпажем, який був на першій машині, взяв собі по пляшці й цокаючись, вітав один одного з пережитим.

До мене підійшов Чіга, поплескав по плечу, похвалив, а я пригостив його водою і розповів подробиці бою. Він пообіцяв, що подасть мене на нагородження за те, що проявив стійкість і кмітливість. Ми ще трохи поговорили, посміялись, і він пішов далі. Мені було дуже приємно. Я ще ніколи не отримував нагород.

Чіга — один із кращих, кого я зустрічав у своєму житті. І він перший привітав мене в той день з тим, що я вийшов цілий з бою.

Проте моя машина була у вкрай поганому стані. Далі в місто я не поїхав, і ми залишились з екіпажем стояти на під’їзді до нього. Доки ми сиділи на позиції, за нами приїхала БМД, взяла нас на буксир і притягла у центр міста.

Тут було кілька десятків нашої техніки, багато солдатів, ліхтарні стовпи валялись на землі, більшість вікон були вибиті, а в деяких стінах зяяли дірки. Все говорило про те, що тут було спекотно. Дуже шкода, що я не зміг сюди доїхати.

Стоячи на броні, я побачив зампотеха бригади, що проходив повз.

— Товаришу полковнику, скажіть, будь ласка, де зампотех третього бата, старший лейтенант Чіга?

— Годину тому він загинув.

Тринадцяте серпня. Штурм Вуглегірська. Для мене один із найважчих днів на цій війні. Я не міг зрозуміти своїх відчуттів щодо хлопців, які гинули. Іноді мені було абсолютно байдуже, а інколи думки про цих людей не давали мені спокою. Правило, яке я собі сформував: ні з ким не зближатися, — дуже корисне. Ось тільки мені ніяк не вдавалося його дотримуватись.

Крім Чіги, який був зампотехом у восьмій роті, загинуло ще багато бійців, у тому числі й зампотех третього батальйону. Вони сиділи разом на машині, коли до них прилетіло щось і відірвало їм обом голови.

Весь бат залишився без кваліфікованих механіків.

Мій екіпаж залишився у Вуглегірську, а мене відправили на ремонт назад у Дебальцеве. Буксирував мене Танк Т-64, що теж брав участь у штурмі. Він був із 17-ї бригади. Добралися ми до табору пізно вночі. Мене прихистила ремрота, біля намету якої і залишили мою машину.

Практично всі підрозділи ремроти складалися з мобілізованих. Дуже приємні, доброзичливі хлопці. Вранці, вийшовши на вулицю, я побачив кілька десятків поламаних машин. У принципі ремонт всієї цієї техніки — це був обов’язок ремроти, але їх було мало, плюс вони не володіли потрібними знаннями і вміннями, тому здебільшого кожен механік сам займався ремонтом своєї машини, а хлопці допомагали.

Сказати, що я був розбитим, нічого не сказати. Перший день я просто валявся на ліжку з навушниками у вухах і тільки іноді піднімався, коли звучала команда «Гради», і біг до найближчого шанця.

На наступний день я змусив себе підвестися, піти до машини і приступити до її ремонту. Як завжди, почав із загального огляду. Коли закінчив, у своєму блокноті, де планував записати список поломок і недоліків, я просто написав одне слово «пиздець» і пішов до намету спати далі.

З мого боку дуже безвідповідально, але мені було на все начхати. Мобільного зв’язку не було абсолютно. Не можна було ні зателефонувати, ні CMC відправити. Тож мене ніхто не турбував.

На третій день я приступив до роботи. Зняв свій оплавлений радіатор і замінив його на робочий, знятий з іншої підбитої машини, замінив розбиті тримплекси, ломом вигнув грати так, щоб вони не чіплялися за гусеницю, полагодив дещо дрібного і прибрав усередині.

Поспішати мені було нікуди, але я впорався досить швидко: днів за два. Закінчивши роботу, я прогулявся містом, зайшов у ще не розбомблений АТБ, поспілкувався з людьми і відвідав імпровізований концерт «Воплі Відоплясова» для десантників. Правда, до кінця дослухати не вдалося, тому що прозвучала команда «Гради», і артист побіг в укриття разом із солдатами.

Того самого дня, увечері, я зустрів начальника штабу свого нового батальйону.

— Товаришу майоре, добрий вечір! — почувши мій голос, він обернувся.

— О! А де ти пропав? Тебе шукали.

— Мене, як притягли сюди на буксирі, так я тут і стою.

— Що з машиною?

— Робоча і готова виконувати завдання, так, як і я.

— Завтра вранці ми ідемо на штурм.

— А я?

— Не знаю. Будь тут. Зараз розберемось, — відповів він і пішов.

Через годину до мене підійшли офіцер із сержантом і представились моїми новими командиром і навідником. Подивились машину, навідник заліз у башту, подивився, що там є, чого немає, а потім вони пішли. Через хвилин п’ятнадцять навідник повернувся з іще двома хлопцями. Навідника звали Апльот, а хлопці з ним, Фріц і Буля. Імен я не питав і не хотів знати. Мене вони теж усі називали просто Механ. Вони принесли з собою ящики і приступили до завантаження боєприпасів у башту. Я мимохідь запасся оливою і водою для охолоджувальної системи.

Коли ми закінчили, до вирушення залишалося ще близько чотирьох годин, і я вирішив подрімати. Раптом виявив, що у мене порвався ланцюжок, і мій хрестик, який подарували волонтери, загубився. Я не релігійний, але це був подарунок. Носив просто тому, що був сентиментальний. У цьому я побачив певний знак, і мені стало тривожно. Довго шукав, але знайти так і не зміг. Що вже тут поробиш? Потрібно лягати, часу на відпочинок стає все менше і менше. Вранці штурм. Я постелив собі армійську ковдру прямо на втоптаній траві поруч із машиною, ліг і заснув.

Прокинувся за дзвінком будильника і відчув, що мені дуже недобре, жахливо болів живіт. Поки був час, я побіг до лікарів за знеболювальним. Лікар дав мені три таблетки і сказав:

— Ось цю вип’єш зараз, якщо через годину не пройде, вип’єш ось цю, а якщо і тоді не пройде, приймеш ось цю. Але будь обережний. Бажано, щоб до третьої не дійшло.

Коли підійшов назначений час, колона вже була вишикувана. Механіків і командирів на місці почали інструктувати: мовляв, їдемо на стільки-то десятків кілометрів углиб ворожої території, що сцяти не треба, бо і з більших дуп виходили… і все в такому ж героїчному дусі. Я закинув першу таблетку, і ми вирушили в дорогу, тоді ще в незнайоме мені місто Жданівка. Я тепер був у дев’ятій роті, й командир роти їхав у моєму екіпажі. Останнім часом мені щастить на командирські машини.

Я дуже уважно дивився на час, тому що живіт мій не переставав боліти ні на мить. Тому, як тільки минула година, кинув у себе наступну таблетку.

На кожній зупинці я вилазив із люка й по машині пробирався крізь натовп екіпірованих, озброєних бійців, що сиділи на моїй БМД, для перевірки рівня оливи, соляри і води.

Ось ми вже проїхали останній блокпост з українським прапором, далі — територія, не контрольована нами.

Колону зупинили. До міста залишалися дві посадки, розділених між собою лісосмугою. Я випив третю таблетку. Через просіку вже було видно висотні будинки. На око, до меж міста залишалося метрів п’ятсот.

Командування чомусь полюбляло зупиняти нас прямо посеред поля, напевно, щоб не випускати з поля зору. Але це подобалося також і нашим ворогам, тому не дивно, що зовсім скоро на нас почали падати міни. Недалеко від моєї машини вибухнула одна з них. Усі так різко притиснули голову до тіла, що у деяких каски налізли на очі. Я подивився на хлопця, що сидів на броні ліворуч від мене, широко посміхнувся і запитав:

— Страшно?

Він повернувся до мене, його обличчя було все чорне від кіптяви, і тільки два білих ока злісно й осудливо блиснули. Так нічого і не відповів. А через пару секунд прозвучала команда про продовження руху, і ми всі знову зосередилися. Колона рушила. Метрів за триста від міста ми розділились і попрямували у трьох напрямках, щоб оточити місто і взяти блокпости.

У моєму напрямку моя машина була першою. Довелося їхати через поле із сухим соняшником. Через кілька десятків метрів шматки соняшника були навіть у трусах. Все жахливо свербіло, температура повітря близько 38 градусів, біль у животі… відчуття було мерзенне. Буквально через десять хвилин картина на околиці міста змінилась і вже відповідала тим подіям, що відбувалися там: соняшник горів, кругом лунали хлопки автоматних пострілів, хлопки трохи голосніші від розривів, і про соняшник у трусах вже всі забули, крім мене. Ліки не допомогли, живіт болів ще сильніше, більше того, я боявся, що у мене може «прорвати дно». Але ліки все-таки подіяли: вони спричинили сильну сонливість.

Навколо все стріляє; їду через поле і не можу нічого розгледіти у тримплекс; я весь мокрий від спеки; піт стікає по лобі й пече очі; болить живіт; я боюсь, що обісрусь прямо в машині; і при всьому цьому у мене заплющуються очі й я борюся зі сном. Загалом штурм був незабутній. Класична геройська історія, яку можна розповісти онукам.

Саму атаку навіть згадувати не хочеться. Досить сказати, що у нас не було жодних втрат. Місто наше. Зате вже після штурму, під час руху колони один з бійців випадково вистрілив у спину іншому. Хлопець помер. Відповідно, без втрат не обійшлося. На війні такі випадки — звичайна справа, на жаль.

У Жданівці ми зупинилися, розтягнувшись колоною на кількасот метрів. Я одразу вискочив з машини і побіг за ріг найближчого будинка. Зробив там свою справу, потім взяв баклагу з водою, яку приготував для машини, і почин пити залпом, поки не знудило Потім повторив процедуру ще раз, викликав у себе блювотний рефлекс і пішов до машини з надією, що мені полегшає. І дійсно, після таких екзекуцій мені спочатку перехотілося спати, а потім і живіт почав відпускати.

Мене покликав механ із БТР-Д, яка стояла переді мною, і попросив допомоги. Я впізнав цю машину. Це її я ремонтував у Краматорську в надії, що поїду на ній. Тільки зенітну установку зняли. У бійця була проблема з тиском оливи. Я подивився на двигун. Там все було очевидно. Текло з колекторів. Значить, проблема із двигуном. Я нічого не міг зробити.

Я думав, що після взяття міста нас відправлять назад у Дебальцеве, на відпочинок, але так не сталося. На виїзді зі Жданівки моєму екіпажу було наказано стати блокпостом на тому місці, де до нас стояли терористи. По всьому периметру блокпосту були вирви від снарядів, але він був досить цілим. Ми зайняли дорогу, пропустили бригаду і продовжили там стояти ще близько двох годин. У цей час місцеві мешканці почали нам нести баклаги з водою і пляшки з молоком. І тут теж наші…

Надійшла команда, я завів машину, і ми поїхали у тому напрямку, куди дві години тому попрямувала вся бригада.

Коли приїхали, вже сутеніло. По дорозі я звернув увагу на стелу, яку ми проїжджали, — «Комунар». Позицію нам вказали на пагорбі й наказали спостерігати за зазначеним сектором. Ми думали, що це максимум на ніч, але весь наступний день ми теж просиділи на цьому місці. Зрозумівши, що це вже не на день, і ми тут можемо простояти ще невідомо скільки, почали вибирати собі кращу позицію. Знайшли широке, неглибоке заглиблення, загнали туди машину так, щоб вона була більш-менш прихована, але водночас могла стріляти в зазначений сектор. Поруч була глибока яма з великою водопровідною трубою всередині, ми вирішили використовувати її як схрон під час обстрілів.

Мені добре запам’ятався краєвид, що відкривався з пагорба. На південь було видно кілометрів на десять. Весь горизонт димів або горів. Як у кіно про Сталінград.

З іншого боку пагорба, внизу, починалося село. Я відпросився у Командира, взяв із собою ще одного бійця і спустився униз. Ми пішли шукати їжу. Дійшли до криниці, в якій набирав воду чоловік років сорока п’яти. Ми привітались і попросили продати нам картоплі. Він мовчки відвів нас до себе додому, дав картоплі, хліба, сала, яєць і молока. Гроші він не взяв. Оскільки ми залишилися при грошах, після короткої наради вирішили постукати у ще один будинок по дорозі, щоб купити їжі і для колег з іншого екіпажу, які стояли за двісті метрів на південь від нас. Яке ж було наше здивування, коли і тут нам насипали повні корзини всякої всячини, а від грошей знову відмовилися. Більше того, ще й налили по тарілці супу з м’ясом. Ми відчули, що ми на своїй землі. Нас тут чекають. Можливо, не всі, може навіть меншість, але заради навіть невеликої кількості тих, хто вірить у нас, потрібно було закінчити розпочате.

Коли ми повернулися, всі дуже зраділи. Зв’язалися із хлопцями з сусідньої машини, прийшло двоє бійців і взяли їжу. Всі були ситі, задоволені, жартували, сміялися.

Ранок наступного дня. Він міг закінчитися так само буденно, як і попередній. Ми могли поїсти, попити, потягнути час із телефонами в руках, але сталось інакше. Ми почули звуки польоту «Граду».

Одразу всі попадали в яму. Коли вилізли, побачили, що велика частина залпу припала на село. Голосно гавкали собаки, були чутні істеричні крики жінок. І тут по радіостанції прозвучала доповідь від тієї самої сусідньої машини. Доповіли про втрати. Далі комбат зв’язався з нами і наказав з’їздити до них, перевірити. Я з Командиром і навідником сіли в БМД і поїхали.

Коли я зупинив БМД і виліз, то не міг зрозуміти, що я бачу. Понівечені, розірвані, в нелюдських позах тіла, розкидані кінцівки, кишки, що стирчать із пробитих животів, шкіра чорна, як вугілля тільки зуби й очі білі, голови… Їх немає. Стогін, хрипи і запах… ніколи в житті не забуду цей запах. Запах смаженого людського м’яса, нутрощів і крові. Після п’яти секунд огляду цього жаху я зістрибнув з БМД, і ми почали вантажити поранених. П’ятеро хлопців були живими. Двоє дуже тяжкі. Вони були без свідомості, обличчя залиті кров’ю, а в одного було видно мозок. Їх дихання було, наче під час якогось нападу, дуже швидким і коротким. При цьому звучало хрипіння, наче горло чимось залите. Евакуювати поранених наказано було мені, тому що колісна техніка там не пройшла б. З горем навпіл, так акуратно, як міг, я довіз хлопців до асфальтованої дороги, де стояла медичка. Вивантаживши всіх, я розвернувся і поїхав назад за іншими. Повернувшись, зрозумів, що поспішати вже нікуди. Ми почали вантажити на машину загиблих хлопців і те, що від них залишилося. Щоб трохи відволіктись головою від того, що роблять руки, почав наспівувати собі під ніс:

Поклали їх на силовий лист над двигуном, зверху поклали кінцівки, і я повіз їх до дороги. Крім медички, там стояли хлопці з розвідвзводу, з якими ми брали Вуглегірськ, комбат, який допоміг мені залишитись у третьому баті, медики та ще з десяток військовослужбовців. Один з медиків, підійшовши, щоб допомогти вивантажувати хлопців, вказав на одного із загиблих солдатів і, заїкаючись від хвилювання, сказав:

— Нащо ви поклали на нього тіла, він же дихає!

Ми з навідником перезирнулися. Я відсунув верхнього і показав, що у «дихаючого» тіла відсутня голова. Чи то медик він некваліфікований, чи у нього істерика. Обидва варіанти — лайно.

Нам підносили чорні мішки, і ми клали в них наших товаришів по службі, точніше їхні частини. Коли стягували чергове тіло, з машини раптом ринув потік крові. Я встиг відскочити, а мій навідник ні. Уся його тільняшка нижче грудей і штани забарвились у червоний колір зі шматками чогось м’якого.

Залишився останній хлопець, і тут медик заявив, що мішки закінчились, і запропонував покласти його у дощовик. Я в той момент був трохи не в собі, і слова про дощовик мене дуже сильно зачепили. Крикнувши йому: «Я зараз тебе самого замотаю в дощовик і зроблю так, щоб вже нікому не здалось, що ти дихаєш», я заліз у машину і дістав свою ковдру. На неї ми поклали бійця, віднесли до решти і накрили вільними краями.

Кров була всюди. Вся машина була у крові, на моєму тулубі шкіра була чистою тільки в тих місцях, де її закривав тільник, та й сам він аж блищав від згустків засохлої крові на ньому.

Я вирішив підійти до хлопців з розвідвзводу, привітатися. По дорозі мене окликнув комбат:

— Як ти себе почуваєш?

— Ідеально. — Я спробував видавити із себе посмішку. Вийшло хєрово.

Я подивився на свої руки і подумав: «Та да… у всякому разі, точно краще, ніж деякі». Дійшовши до хлопців, з усіма обнявся, запитав, як їхні справи, чи всі цілі. Зав’язалася розмова, і розвідка розповіла, що в наш бік рухаються танки противника. Проти танків ми мали тільки ПТРК, ще хтось говорив про гаубиці, але сам я їх не бачив. Отож приблизно за хвилину я вже звик до думки, що день буде довгим, важким і, можливо, останнім. Так, у той момент я дійсно був готовий до цього.

Узяв телефон і зателефонував додому. Коли Мама підняла трубку, нижня губа по-зрадницькому затремтіла, але мені вдалося впоратись зі своїми емоціями. Маму заспокоїв, сказавши, що я все ще перебуваю в тилу, що до передової далеко, потім попросив дати трубку Вітчимові. Йому-то точно було наплювати на мене, в цьому я був упевнений. Двома словами пояснив, що все дуже погано, і попросив, щоб мене не закопували, а спалили, коли щось зі мною трапиться. Потім зателефонував дівчині. Теж збрехав, що все відмінно, але потрібно бігти працювати. Утер соплі й пішов до машини. Потрібно було готуватися до… чогось.

Було прийнято рішення кинути пост на пагорбі й спуститися в село. А спостерігачів залишити тільки на териконі, який був розташований поруч.

В одній з машин згоріло зчеплення, передачі не вмикалися. Мене покликали подивитись, у чому справа. Недовго думаючи, я прийняв рішення тупо заштовхати цю БМД у село своєю машиною. Так і зробили.

У поспіху під’їхали до околиці села і стали вирішувати, що далі робити. Поки кожен висловлював свою нескінченно важливу думку, швидко стемніло, потрібно було припиняти цей балаган. Я сидів на машині й мовчки дивився, як внизу обговорювали долю підрозділу на найближчу ніч. Тонкий писк… засвербіла щока… комар, сука. Рефлекторно підняв руку, щоб почухати, і знову відчув цей нудотний сморід. Потрібно обов’язково знайти воду і змити кров із рук. А якщо завтра вдасться набрати води в криниці, змию кров ще й з машини, а то смердить до нудоти. Мій погляд впав на тільник, на ньому теж були засохлі згустки крові, блискучі від яскравого світла місяця. Я його зняв охайно, щоб не торкатися брудними руками до тіла, і викинув у бік. Пірнув у машину, дістав і одягнув футболку.

Я не брав участі в обговоренні. Сидячи на гарматі своєї БМД-1, дивився на місяць, намагався абстрагуватися від того, що відбувається, і заспокоїтись. Згадав пісню «Queen» «Do not stop me now», закрив очі, наспівуючи у себе в голові, й на обличчі почала з'являтися посмішка. Раптом я почув злий голос, що звертається до мене:

— Якого хєра ти постійно посміхаєшся?!. Тобі смішно?! — Хтось крикнув у мій бік.

Я впізнав цього хлопця — той самий, до якого я звертався перед штурмом Жданівки. Тільки тоді його обличчя було в кіптяві.

— Друже, мої руки й ноги цілі. Я живий, тому і посміхаюсь. Коли я буду сходити з розуму від болю, тоді, може, перестану, а доти, будь ласкавий, терпи. І перестань гарчати, а то схожий на дурну собаку.

Я бачив, що він на нервах, тому намагався говорити з ним м’яко. Усі присутні стежили за діалогом, але ніхто не встрявав. Коли ми закінчили, консиліум продовжився.

Нарешті обговорення добігло кінця. Переночувати вирішили біля підніжжя терикону, який був метрів за сто, а машину залишити тут, щоб не шуміти двигуном. Коли вибирали, хто залишиться з машиною на ніч, я всіх заспокоїв, сказавши, що якщо машина залишається тут, то і я теж тут. Командир змахнув сльозу (брешу звичайно, ні хрєна він не змахував) і сказав, що я можу бути спокійний і лягти спати, тому що навколо вже виставлені пости. А через кілька хвилин вже не було нікого.

На вулиці було дуже тепло. Я сидів на башті, думав і намагався перетравити те, що сталося вдень. Формулював собі завдання на завтра і одночасно намагався заспокоїтися, щоб поспати хоч пару годин. Раптом у лісосмузі, яка росла вздовж дороги, щось зашаруділо. Я завмер і почав вслухатися. Знову шурхіт. Десь в голові у мене було розуміння того, що найвірогідніше це якась тварина, але у світлі останніх подій моя фантазія намалювала зовсім іншу картину. Рука обережно потяглася за автоматом. Взяв розвантажку з магазинами і гранатами й обережно зістрибнув з машини, так тихо, як тільки було можливо. Після стрибка по інерції сів і знову почав прислухатися. Тиша. Ні, знову щось рухається в густих заростях. Дуже тихо й обережно я метнувся до протилежного боку дороги, там була невисока стіна від розваленого будинку, близько півметра у висоту. Я сів за нею і знову почав прислухатися. Знову рух. Як попередити своїх? Який тут зв’язок, коли дві радіостанції на роту? Десь у моїй свідомості все-таки залишились адекватні думки, і вони (думки) вирішили покликати того, хто в кущах. Я так і крикнув: «Хто в кущах?». У відповідь шурхіт припинився. Напружився ще більше. Через кілька секунд звук ламання сухої трави під ногами з’явився знову. Я крикнув, що зараз стрілятиму. Десять секунд розриваючої свідомість тиші, й знову звук: МЛЯЯЯ, точно, хтось повільно крадеться, наступаючи на сухі гілки. Мої нерви вже були на межі. З автомата вирвалась черга з трьох патронів, трохи лівіше — та-та-та, ще черга, праворуч — та-та-та, черга. Швидко стрибнув за інший кавалок стіни, що був за декілька метрів лівіше. Тиша. Рахую, випустив близько десяти патронів. Чую крики: «Хто стріляв?». Якомога голосніше кричу у відповідь номер машини. Через кілька хвилин підходить Командир з двома бійцями. Встаю з-за стіни і виходжу до них на дорогу. Запитує:

— Хто стріляв?

— Я.

— В кого?

— У їжачка.

— У якого їжачка? Чи ти п’яний (Командир прекрасно знає, що я не п’ю)? Навіщо?

— Нєхуй лазити в кущах, коли у мене дах їде. Знаєте, давайте я краще все-таки заведу машину і під’їду до вас, бо якщо я залишуся тут на всю ніч, то спалю нахєр всю зеленку.

— Добре (відчувалось, як полегшено розслабилися і бійці, і Командир). Заводь і їдь за мною. Тільки натягни гусениці, там немає дороги.

Ніч ми пережили спокійно, танків так і не було. Я впав у невелику депресію. Потрібно було комусь виговоритись, але не було кому. Між собою ми цього не обговорювали, а додому я теж не міг зателефонувати і розповісти. І залишився я зі своїми думками та переживаннями наодинці. Чомусь мені прийшло в голову виговоритись на папері — адже він усе стерпить. Дістав свій блокнот і почав записувати вірш.

Двоє хлопців, які були тяжко поранені, не дожили до ранку.

Увесь наступний день я намагався відмити руки від нудотного запаху крові. У мене перед очима ще довго стояла картина, як ми намагаємося закинути на машину пораненого хлопця з роздробленим черепом і відкритим мозком. Я намагаюсь акуратно взяти його за плечі, а голова його все норовить відкинутись і вимастити мене.

Чому так сталося? Все через нашу безпечність і недбалість. Одразу приїхавши на місце, ми мали б закопуватись, якомога глибше, але все лінувалися, ходили на повний зріст по вершині пагорба, який проглядався за багато кілометрів. «Град» пройшов повз мою машину і пішов смугою прямо по сусідній позиції. Мені пощастило, а їм ні. Так, справа саме у везінні. На жодному із нас не було ні бронежилетів, ні касок, так само, як і на загиблих і поранених хлопцях. Тільки розірвані, обвуглені тільники.

З цими роздумами потрібно було зав’язувати. Тяжкі думки несумісні з життям.

У селі ми знайшли собі гарне місце у покинутому будинку, і день на третій прийшла мені в голову геніальна думка — перевірити обстановку на наявність потенційних зрадників.

«Фууу… ну і мерзенна ж погода», — подумав я і закрив двері будинку назад. Годі було й перевіряти. Що я там чекав побачити, коли другий день ллє дощ? Тільки засмутився.

Пройшов до столу і взяв пару цукерок у дорогу. Фріц сидів на неньку перед вікном абсолютно порожнього будинку і одягав черевики. Дивлячись на вираз його обличчя, я припустив, що вони все ще мокрі після чергування. Ну а що робити? Є робота, яку потрібно зробити. Горка, яку я позичив у Булі, теж іще вся сира.

— Усе. Я готовий, — сказав Фріц.

— Взяв гранати?

— Припиняй. Ці дурні сидять у своїх норах і тільки те й можуть, що артою накривати. Ми хрєн кого зустрінемо з них.

— Будь ласка. Мало що…

— Не хочу. У мене дев’ять магазинів повних. Мені нікуди їх класти.

— Станеться хєрня, і якщо ти хоча б десятьма відсотками боєприпасів поцілиш, на кожному кроці буду про твій подвиг розповідати… якщо доживемо, — сказав я, посміхаючись.

— Усе. Зав’язуй і пішли, доки не стемніло.

— Я, коли поїду у відпустку, залишу тобі свою розвантажку.

Ми мовчки подивились один на одного пару секунд, і Фріц, посміхнувшись, пішов до свого речового мішка з боєприпасами. Кинувши дві гранати в підсумок для скидання магазинів, підійшов до мене і з усмішкою сказав:

— Ну що, пішли косити укроп?

Я відповів скромненьким смішком, і ми вийшли з дому.

Щоб потрапити на інший бік села, потрібно було обійти болото, яке в темряві хрєн пройдеш, тому потрібно було поспішати до темряви, щоб не палити себе ліхтариками серед очеретів. Сутінки — саме те. Нас здалеку не видно, ну а нам видно добре, що перед носом. А повертатися… щось придумаємо. Головне, щоб чергового, який заступить увечері, не забули попередити.

Вийшли. Два перевірених бійці, в горках традиційного російського крою.

— Ну що, вже не так засмучений через невисохлі черевики?

— Ага. Чого через них засмучуватись? У мене он уже і шкарпетки мокрі.

— Та, розумію.

Я ішов і прислухався, як чвакають ноги в берцях.

— Одного разу почався дощ і не припинявся чотири місяці. За цей час ми пізнали всі види дощу: прямий дощ, косий дощ, горизонтальний дощ і навіть дощ, який іде від низу до верху.

— Шо? — обличчя Фріца спотворилось подивом.

— Ну ти й нерусь, — добре, що він не ображався. — Це слова Фореста Ґампа, коли він у В’єтнамі був.

— Сам ти нерусь. Я перезасмаг у дитинстві, — ми обидва засміялись.

— Як Обелікс у дитинстві, перепив еліксиру?

— Хто? Якого еліксиру?

— Іди. Не звертай уваги.

От якби я почав розмову про якусь хєрню, то він би точно підтримав. Ми добрались. Уже саме й стемніло. Усе за планом.

— Що далі в твоєму геніальному плані? — пожартував Фріц.

— Імпровізація. А ти хочеш щось запропонувати?

— Ага. Повернутись у будинок і лягти спати.

— Ще встигнемо.

Ми пройшли будинків п’ять, і я думав вже стукати в двері, але Фріц вказав пальцем на якогось діда, котрий щось робив у себе на ґанку. Ми попрямували до нього.

— Здраствуйтє, дедушка!

— Здрастє, — дід випроставсь і подивився на нас.

— А можна у Вас папрасіть вадічкі папіть?

— Ну а чєво ж нельзя… Сейчас.

Дід зайшов у будинок. Я подивився на Фріца і прошепотів:

— Уяви, зараз різко виходить із дому з рушницею і з двостволки нас обох одним пострілом. І закінчиться наша розвідка, не розпочавшись.

Фріц єхидно посміхнувся і зробив два кроки в бік від мене. Двері рипнули, і дід вийшов з великою чашкою води, напевно, з літру. Підійшов до воріт, відкрив, покликав нас, ми увійшли. Я взяв чашку перший, зробив пару ковтків і передав Фріцу.

— Как Вам живьотса тут с укропамі?

— А што мне? Жена с дочкой уже давно виєхалі в Краматорск, а я астался за домам сматрєть.

— Нє страшна, што следующий снаряд в дом пападьот?

— Страшна, — погодився Дід.

— Патаму нужна гнать етіх вирадкав с нашей землі. Ви ж билі на референдуме?

— Не бил я ні на каком референдуме. Там как-та без нас абашлісь.

— Каво нас?

— Меня і жени с дочкай.

— Ну, вайна всьо-такі. К сажелєнію, нє всьо виходіт сейчас делать, как нужна. Укропи далеко тут стаят?

— Ані тут многа, где стаят. На шахте, на тєрріконє, в центре горада і возле рєчкі. Ета то, што я відєл і што люді гаварят. Бліжайшие те, што возле тєррікона. Окала кіламєтра, єслі по прямой. Но по прямой нікто не ходіт, там балота. Єслі дарогай мерять, то чуть дальше виходіт. Ані тут как паявілісь, то по нам сразу стрелять началі. Ні вади, ні света. Харашо, што калодєц свой і гєнєратар єсть.

— Ходят в село?

— До калодца ходят, по нескольку раз на дню. Мєсниє там больше нє набірают воду. Ходят в другое места.

— Так што, можна атравіть калодєц? — підкинув я вголос ідею.

— Не нужна. Вайна кагда-та закончітса, а нам тут єщьо жить, і вода в калодце нужна.

— А єслі ми замініруєм? — сказав Фріц.

— Ну, єслі калодєц нє падарвьоте…

— Нє. Там толька ногі поотриваєт.

— Ехх…, — протягнув дід. — Дастала ета вайна. Міра хочєтса, спакойнай жизні.

— Ну, дедушка. Ми-та тут і єсть для етава, штоб мір бистрее наступіл.

— Лучше замініруйтє тралінку, каторая ідьот са старани тєррікона. Па той трапінкє, кстаті, ви і самі можете к нім заглянуть. Там дерев’ев многа, вас не заметят.

— А сколька укропав там?

— Я, кагда атвазіл жену, відєл у ніх окала десятка чєлавєк і дає машини, БМП, наверна.

— БМД, — поправив Фріц діда.

— Неважна, — сказав я. — А чєво так мало? Всєво десять чєлавєк.

— Так ані ж не толька там стаят. Ета те, каториє бліжайшиє. Їх єщьо на шахте многа і в клубе.

— Ясна. Может єщьо чєво інтєрєснава расскажете?

— Та не, наверна. Больше нічєво не знаю.

— Ну ладна, спасіба, дедушка, за воду. Будем ідті. Да свіданія.

— Та раді Бога. Удачі.

Відійшовши від будинку метрів двадцять, Фріц тріумфально звернувся до мене:

— Ха. Непогано для першого ж разу! Будемо мінувати?

— Ти здивуєшся, але так. Тільки давай ще чуток пройдемо. Може, ще чого цікавого дізнаємося.

Далі не так весело пішло. Протьопали ще, напевно, кілометра півтора і зустріли тільки одну бабусю. Нічого цікавого не розповіла, тільки скаржилась на все на світі. Ледве пішли… відпускати не хотіла, тараторила, як автомат. Нудно бабусі, мабуть, немає з ким поговорити. Але, як мені здалося, Бабуля була проукраїнською. Це радує. А то після Діда неприємний осад лишився.

— Котра година? — запитав я у Фріца.

— Майже десята.

— Коротше, пішов я стукати у двері. Тому що так можна все село пройти, нікого більше й не зустрівши. Та й будити не хочеться нікого.

— Окей.

— Який будинок тобі більше подобається?

— Чесно, мені все одно.

— Не цікавий ти.

— Ну… он той, — він тицьнув пальцем в один із будинків.

— Може, тепер ти?

— Ні, ні. Ти це придумав, ти і займайся. Я на підстраховці.

Я підійшов до воріт. Закрито.

— Хозяева!

Чекаю секунд п’ять.

— Хазяєва! — крикнув я і потім сильно постукав у металеві ворота.

У вікні спалахнуло світло, а потім і на вулиці. Двері відкрилися. З них вийшов мужик років сорока. Підійшов до воріт. Відкрив. Я побачив, як його погляд одразу впав на автомат. Я поспішив запитати:

— Добрий вечер. Я ізвіняюсь, што так позна, но уже в два дома стукалі, нікто не отзиваєтса. Можна у Вас папрасіть вади папіть. — «Блін, Станіславський не повірив би», — подумав я.

— А што ета ви так позна гуляєте?

— В смисле, гуляєм? — різко сказав Фріц. Навіть якось агресивно.

Якось напружено все почалося.

— Ну, ваших впєрвиє віжу в селе, дальше блокпаста, так позна.

— Так то укропи стаят на блокпастє, а ми мєсниє, с Луганска. Слава Наваросії! Так как, дадітє нам вадічкі?

— Да. Сейчас.

Він розвернувся і зайшов у будинок.

— Щось стрьомний чудак якийсь, — напружився Фріц. — Його попросили водички дати, а він запитання задає, наче підловити хоче.

— У тебе патрон у стволі?

— Так.

— Добре. У мене теж. Як ти думаєш, терарюги кажуть «Слава Новоросії»?

— Бог його знає. І ти задрав зі своєю водичкою. Зараз отрути щурячої насипе.

— Може, й насипе…

— А може, й справді з рушницею вийде.

— Може, і вийде…

— Круто!

Якщо чесно, мужик дійсно дивно поводився. Хоча… ситуація теж не зовсім пересічна. Не думаю, що до нього щоденно пізно ввечері стукають у двері озброєні люди і просять водички. Та й я не розраховував представлятися до того, як пригостить водою. Двері знову відчинилися. Дядько вийшов із півторалітровою пляшкою води. Слава Богу. Скажу, що з собою візьмемо. Беру в нього пляшку і питаю:

— Што у Вас тут, укропи нє бєспакоят?

— Та ну как нє бєспакоят… как могут нє бєспакоїть пастаянниє взриви і стрєлкатня? На блокпастє пастаянна асматрівают машину, после абстрєлав води нє стала… єщьо люді ісчєзают.

— В смисле?

— Ну, бил чєлавєк в горадє, а патом нє стала.

— Так, может, уехал? Сейчас многа кто уєзжаєт із зони боєвих дєйствій.

— Самніваюсь. Кагда ви їх уже виб’єте атсюда, штоб ми спакойна жилі?

— Ну… нє всьо так проста. А ви как, нє думал і в апалчєніє вступіть, памаглі би? Ведь нам нє больше всех нужна.

— Та думал. Но не магу ж жену аставіть саму, кагда тут еті таваріщі бегают. Сколька вон історій рассказивают, как вирадкі еті женщін насілуют… прічьом нєзавісіма ат возраста.

— Так вивезіте єйо в Данєцк.

— І над етім думал. Но толька в Славянск хател атвєзті. Патамушта в Данєцке хоть і сваї, но туда всьо равно прілєтает, а в Славянскє тіха. Вазнікла праблєма с пєрєвозкай вєщєй, і так на етам вапросє всьо і застапарілась.

— Ну, єслі надумаєте всьо такі в апалчєніє вступіть, запішитє номер чєлавєка, он Вам паможет са всємі нюансамі, што могут вазнікнуть, і атвєтіт на все вапроси. Кстаті, может паявітса шанс палучіть квартіру в Данєцке. Так што нє затягівайтє.

Дістаю з кишені телефон, включаю, заходжу в «контакти».

— Запісуєтє? — мужик теж дістав телефон і увімкнув.

Я продиктував йому номер.

— Кагда пазвонітє, скажите, што ат Мєхана.

Двері будинку знову відкрилась і з них вийшла жінка. Напевно, дружина. Стала поруч із чоловіком і каже нам:

— Сколька ані будут нас мучать? Вот што ми їм такова сдєлалі? Істрібляют рускіх, фашисти еті. Патамушта ми па рускі гаварім.

— Так ані же в бальшинствє свайом тоже рускагаварящіє.

Пара секунд мовчання, а потім жінка продовжила:

— Німі тоже займутса, кагда ані памогут етім фашистам в Кієвє нас унічтожить. Їм нужна толька земля наша, без нас.

— Ну да… Вот толька не будет етава. Не в пєрвий раз рускім фашистав біть. У нас ета в краві, — засміявся Фріц.

— А многа там укропав на блокпастє? — вирішив я поставити нарешті питання.

— Я, кагда єзділ, відєл окала десятка. Но гаварят, што камандаваніє їх с бальшим калічествам солдат засела на шахте.

— А еті, каториє на блокпастє, аткуда к нім лучше падабратса?

Мужик задумався. Але тут у розмову вступила жінка:

— Мне женщіна, што живьот на той старанє села, где тєррікон, гаваріла, што ані больше не могут хадіть к калодцу, патамушта еті там теперь пастаянна ходят па воду. Может, можна їх там падстерєчь і па аднаму давіть?

— А Ви думаете ані па аднаму ходят?

— Ну даже єслі і по два… не вєліка разніца, его ж хахли, голие, босие.

Я засміявся.

— Да. Ваша правда. А пачєму мєсниє не ходят к калодцу?

— Баятса.

— Чево?

— Ну, што уб’ют. Па тєлєвізару каждий день паказивают, што ані витваряют с мєснимі: марадьорят, насілуют, убівают… ужас.

— У вас тут ловіт расійскає тєлєвідєніє?

— Канєшна. Ми толька єво і смотрім. Патамушта на українскіх каналах враньйо татальнає, ані же заїнтєрєсовани в етам, а расія — нет. Ну, в смисле расія памагаєт, но вигади та нікакой не імєєт.

— Ясна. Так, может, атравіть калодєц?

— Тю… так, а где ж люді патом воду брать будут? Ета сейчас проста винуждєнная мера. А так, то там очень харошая вода.

— А атнасітєльна абстрєлав, што думаєте?

— Ну вот меньше нєдєлі назад по селу стрєлялі. Тогда у нас вадаправод і свет пєрєбіла. Женщіну одну убілі. Тут другова мненія бить не может, мразі еті вижить нас хатят.

— А ані уже стаялі здесь тагда?

— Да. Какраз пару дней, как прієхалі, началі стрелять. Та так, што і сваїх пабілі, і машини сваї падарвалі.

— Так што ета ані, виходіт, самі па себе стреляют?

— Нет. Ані в село целілісь, но, навєрнає, прамахнулісь. Там аднаврємєнна нєскалька дєсяткав снарядав прілєтєла, земля, ужас, как дражала, і нєскалька снарядав па нім самім і папала.

— Ясна. Дебіли, — вимовив я з глибоким зітханням.

— Ну, што, будем ідті? — звернувся до мене Фріц.

— Да. Спасіба бальшоє за воду. Пайдьом ми к сваїм.

— Удачі парні.

— Спасіба. І вам.

Відійшовши трохи від будинку, Фріц звернувся до мене:

— І зав’язуй з водою. По-перше, я не хочу вже, а по-друге, насправді отруїти можуть.

— А що мені у них питати? Попросити зателефонувати мамі в Тамбов, тому що мій телефон розрядився?

— Запитай, чи можна конфіскувати будинок на потреби народного ополчення, — засміявся Фріц.

— Гарна думка. Ось тільки не думаю, що після цього вони нам розкажуть щось корисне.

— Розкажуть. Злякаються і розкажуть. А що за номер ти йому продиктував?

— Свій.

— Нашо?

— Ну, щоб я знав, коли він наважиться стати ополченцем.

— Мля… Навіщо?

— Ну, я його потім зведу з хорошими людьми.

— А чому Механ?

— Тому що у мене немає знайомих, кого так називають, крім мене. І називають мене так тільки тут.

— І що?

— Я одразу згадаю, про що мова, і хто телефонує.

— Зрозуміло. Що, будемо ще кудись іти?

— Чесно? Я задрався лазити по цьому сраному селу. Тому йдемо назад.

Пройшли в тиші декілька сотень метрів, як раптом Фріц задає мені запитання:

— Давай подивимося кіно якесь, як прийдемо?

— Яке?

— Ну, то, що ти говорив, про дощ.

— «Форест Ґамп»?

— Мабуть.

— Але у мене його немає на телефоні, потрібно завантажувати.

— То скачай.

— Воно до ранку закачуватися буде.

— У хлопців із Шахти візьмемо вай-фай.

— Я не хочу до них їхати. Далеко.

— Я з’їжджу завтра з розвідниками.

— Тоді окей, — я посміхнувся. — Умовив.

У зворотний бік йшлося якось швидше, і навіть болото вже не здавалося таким важким для подолання, хоч і довелося топати майже наосліп: сутінки почали згущуватися. З черевиків можна було виливати воду, але ми знали, що вже через півгодини їх знімемо, поставимо сушитись і самі сядемо грітися з чашкою гарячого чаю. Як тільки підійшли, я зупинився і почав виглядати чергового.

— Фріц, ти його бачиш?

— Слава Богу, ні.

— Ну так. Нарешті вдалося вбити в голову, що нєхєр тушею своєю світити у повен зріст.

— Дати б у голову тому красеню, який відправляє сюди хлопців, у яких за спиною ні «строчки», ні навіть «учєбки».

— На цьому пості у них є тепловізор?

— А фіг його знає. Він щоночі на різному пості.

Я пройшов вперед метрів п’ять, де було вище, і почав махати руками. Тиша.

— Ну, що… доведеться кричати, — сказав я.

— Черговий! — раптом, несподівано для мене, крикнув Фріц.

— Ти що, самий ініціативний? — почав було я, і похолов. За три метри від нас виросла постать з автоматом, спрямованим на нас, і українськими шевронами, які ще проглядалися на такій відстані…

«Триндець нам…», — подумав я…

— Хлопці, де ви ходите? Я повинен на посту стояти, як салага, і чекати на вас? Ви чого мене нервуєте? Я вже думав, що вас якась бабка в підвалі зачинила і здала в СБУ! — У темряві блиснули зуби ротного.

«…Ми ж паролю сьогоднішнього не знаємо. Він лише годину тому з'явився», — запізніло закінчилась моя думка.

— Так це, Командире, ми ж на завданні… — почав мимрити Фріц.

— Завдання… Ідіть переодягайтесь, через десять хвилин доповісте мені.

Підійшовши до будинку, я запропонував Фріцу, щоб він ішов відпочивати, а я на доповідь до ротного. Він, звичайно ж, радісно погодився.

— Тук, тук, — «постукав» я у ковдру, яка закривала вхід у кімнату Командира. — До Вас можна?

— Потрібно. То що ви бабці пообіцяли, що вона вас з підвалу випустила? — Ротному явно подобався його жарт про бабцю. Ну що ж, підіграю Командиру.

— Бабуля була, і направду відпускати не хотіла, — я засміявся.

— Ну, розповідай, як все пройшло? — переключився на серйозну розмову.

— Загалом про всі наші позиції місцевим добре відомо. Навіть про чергових на териконі. Єдина ділянка, де до нас можна підійти дуже близько — це стежка від криниці. Місцеві воду труїти найвірогідніше не будуть, бо самим потрібна, але варто перестрахуватись і ходити по воду лише після того, як почне темніти. А то в селі кожен собака знає, що ми там набираємо воду… і, причому, тільки ми. Бо місцеві ходять кудись в інше місце. Нехай якомога менше бачать, що ми там тусуємося. Ходити варто по троє і дуже обережно, а то одна тітка навіть запропонувала чекати наших біля криниці і по одному ловити… або валити, вже не пам’ятаю, яке дієслово вона використала. А про те, що ми живемо тут, у будинку, вони так і не знають досі. Але ми ж все одно збираємося звідси з’їжджати через пару днів, так?

— З багатьма поспілкувалися?

— Ну… дід, баба і чоловік з дружиною.

— А чого так мало?

— Мені видалося, що не варто сильно афішувати серед місцевих наш захід.

— Ну добре. Хтось був нормальний?

— «Підараси, сер». Вони таку нісенітницю несли, що на голову не натягнеш. Баба та придуркувата взагалі заявила, що це ми «Градами» самі по собі стріляли, щоб заодно і їх убити.

— Цікаво, а чого ж нам так сильно їх вбити хочеться? У неї були версії?

— Тому що вони, бачте, російською говорять.

Ротний задумавсь.

— Неймовірно, — Командир явно засмутився. — Їм потрібно терміново відрубати російське телебачення. Це навіть важливіше, ніж наша присутність тут. От би ще хтось на Київських пагорбах проявив волю до вирішення цієї проблеми…

Я шанобливо мовчав: Командир філософствує, хотілося відчути всю значимість цього моменту, відобразити його у своїй пам’яті, щоб потім…

— Чого стоїш? Далі розповідай!

Я здригнувся від несподіванки і з переляку вирішив зайти з козиря:

— Можна я озвучу пропозицію?

— Спалити село напалмом? — Командир хижо оскалив зуби.

— Трохи пізніше, — я мило посміхнувся. — Пропоную зробити таблички з написом «заміновано» і поставити їх біля криниці й на стежці з нашого боку. А для того, щоб повірили, зробити вдень якусь метушню біля криниці й підірвати пару гранат. Ну і… може пару сигналок, щоб вгору злетіли, щоб уже напевно побачили і почули.

— Ну, то ти цим і займешся.

— Тю… так це я щойно собі завдань нарізав на завтра?

— Виходить, що так.

— Не вигідно в армії бути ініціативним.

— Вигідно. Цілішим будеш. Ще щось цікаве є?

— Усе. Більше нічого цікавого.

— Добре. Іди відпочивай із Фріцом. Сьогодні на чергування не заступаєте, а завтра займетеся фейковим мінуванням.

— Зрозумів. На добраніч.

— Давай, сєпар. До завтра.

Через тиждень ми змінили нашу дислокацію. Стали на околиці села у полі й, навчені гірким досвідом, стали одразу окопуватися. Ґрунт був такий, що ми дві кирки зламали, поки заглибилися хоча б по пояс. На щастя, наступного дня до нас приїхав трактор, хоча і він зміг вирити яму трохи глибше метра. Після обстрілу села «Градами» там пропало водопостачання та електроенергія. Але у нас був генератор. А за п’ятдесят метрів від нашої позиції із землі стирчала труба діаметром сантиметрів сорок.

— Місцеві сказали, що там вода тече. Давай прострелимо, — запропонував Апльот Командиру.

— А раптом лайно поллється?..

— Переїдемо на інші місце, — Апльот голосно засміявся.

— Фріц, ти у нас єдиний кулеметник, — звернувся Командир. — Візьмеш на себе відповідальність прострелити трубу?

— Що накажете, те і прострелю.

— Ну щасти.

Нам пощастило, і звідти хлинув фонтан водопровідної води. Загалом налагоджували побут, як могли. Місцеві почали приходити до нас, щоб заряджати ліхтарики і телефони. Ми, звичайно, не відмовляли. По-перше, все-таки шкода людей. По-друге, потрібно було налагоджувати відносини.

Якби мене запитали: «Чи там більше проросійських, чи наших людей?», я б не зміг відповісти. Були й такі, що приходили до нас і приносили консервацію, хвилювалися за нас, плакали, а були й такі, хто підказував, з якого боку до нас краще підкрастися, щоб перебити.

Там, у полі, ми стали двома позиціями. З однією БМД на кожній. У другій БМД було спалене зчеплення. Тобто моя машина була єдиною повністю робочою. Ну, ще БТР-Д був, але у нього з колектора текла олива — немов би теж не зовсім справний.

Нас було лише вісімнадцять чоловік. Три машини, з яких тільки одна нормально функціонує, і вісімнадцять чоловік — це збірна із двох рот. За нормою дві роти повинні були вміщати двадцять дві машини і більше сотні солдатів. Але у нас вся техніка була спалена, підбита, поламана, а люди… близько трьох десятків мобілізованих сиділи в казармі й відмовлялися їхати, а ще більше сорока людей були вбиті й поранені.

Залишились ми вісімнадцять спартанців на трьох тарантайках.

Сидимо ми, отже, граємо в карти, як бачимо, до нашої позиції наближається досить огрядна жінка років тридцяти п’яти і несе в руках каструлю. Черговий її зупиняє, дивиться в каструлю і кричить нам, що всередині макарони. Командир махнув рукою, щоб черговий її пропустив. Один із солдатів взяв у неї каструлю, поставив на стіл.

— Привіт. Мене звати Свєта. Я вам тут макарошки відварила.

— Велике спасибі, — прозвучало у відповідь.

— Я живу одна.

Незручна тиша.

— Ну, добренько, — продовжила вона. — Каструлю не мийте. Я через годину прийду, заберу.

Ледве дочекавшись, коли вона піде, ми заржали так, що дерева затряслися. Одразу було вигадано не менше десятка жартів на цю тему, деякі з них стали мемами у нашому куцому підрозділі. Всі один одного підколювали, від сміху боліли боки. «Я Свєта. Я живу одна», — це був найзрозуміліший жіночий натяк у моєму житті.

До речі, судячи з того, що ми бачили, в селі не було мешканців молодше тридцяти п’яти років, крім однієї бідної сім’ї, що складається з батьків-п’яниць і цілої купи брудних маленьких діточок. Практично всі жителі виїхали з села ще до нашого приїзду. Частково саме завдяки цьому від обстрілів було не так багато постраждалих, як могло б.

Нас обстрілювали щодня. Міномети, гаубиці, «Гради». Сюди прилітало все. Іноді за день могло бути до десятка залпів «Граду». Але в половині випадків вони накривали село, а не нас.

Не дивно, що з часом інфраструктура в селі була повністю знищена. Тепер вже не місцеві ділилися з нами їжею, а ми з ними. Щоразу, коли до нас приїжджав Урал з обідом, та сама багатодітна неблагополучна сім’я була тут як тут.

Фріц був розумний хлопець.

— Віриш у карму? — запитав у мене Фріц.

— В сенсі?

— Ну що, мовляв, усі проблеми, з якими ти стикаєшся, це наслідок гріхів у минулому житті.

— Не знаю. Колись я думав, що «учебка» в «Десні» — це моє покарання, але зараз мені здається, що так мало статися. Три місяці «учебки» для мене були набагато складніші, ніж війна. Тому тепер я ставлюся до цього не як до покарання, а як до підготовки.

— То, можливо, твоє покарання — війна?

— Якось занадто багато всього, щоб покарати одного дурня. Вищий розум міг придумати покарання цікавіше і таке, щоб інших не зачепити.

— То, може, ми всі заслужили… і всі скопом тут розплачуємось?

— Може. А ти чого таке запитуєш?

— Ооооо, знав би ти, що у мене в голові твориться…

— Друже, повір, ти не один такий, — сказав я з посмішкою і поклав йому руку плече.

— Де та межа, де закінчується людина і починається тварина, що вже не замислюється про мораль своїх вчинків?

— Ти про когось конкретного?

— Тиждень тому приятель із дивізіону розповів, що їх офіцер на п’яну голову застрелив полоненого.

— Вважаєш, це неправильно?

— А ти так не думаєш?

— Я вже давно не знаю, що мені думати стосовно всього, що тут відбувається.

— Але ти ж ще не перетворився на тварину.

— Я не знаю. Не впевнений. Справа не в межі між звіром і людиною, а в ситуації, коли людина перестає прикидатись і стає тим, ким є насправді.

— Сподіваюся, ти не правий.

— Я теж сподіваюся, але ситуація, про яку ти мені розповів, наводить на інші думки.

Фріц важко зітхнув.

— Знаєш, дуже злить, коли всі свої щілини, з яких сочиться лайно, зараз намагаються заткнути патріотизмом.

— Погоджуся, зараз цей термін для мене дуже неоднозначний.

— Якщо у шкільні роки все було більш-менш зрозумілим, то зараз усе змішалося.

— Та ж хєрня.

— Зараз настільки різні поняття вкладають у слово «патріот», що мені зовсім не хочеться, щоб це слово застосовували до мене. Можновладці маніпулюють цим поняттям, як їм вигідно.

— А чого ти хотів від них? Вони не люди, а автомати з підрахунку рейтингів. Сказане ними вони не оцінюють, як правду чи брехню. Для тих, хто тягнеться до влади, існують лише слова, які принесуть рейтинг або не принесуть. Усе. А простих смертних, їх сподівання, бажання, надії, вони вже давно не знають і не розуміють.

— Слушна думка. Мені подобається.

— Зараз називатися патріотом так вигідно, що запідозрити когось у щирості цих слів дуже складно.

— Почали за здравіє, закінчили за упокій, — Фріц засміявся.

— Що ж, — я підтримав його посмішкою. — А з чого ми починали?

— З карми.

— Так, згадав. Так ось… Чим важча дорога, тим глибше очищення. Отож можеш подякувати своєму Богові за надані випробування.

— У нас з тобою різні Боги?

— Повір, у всіх свій унікальний Бог.

— Мабуть. Не боїшся, що наступне випробування не витримаєш?

— Я безсмертний.

— Точно. Я забув. А ще постійно посміхаєшся і жартуєш… шкода тільки, що не смішно.

— У тебе просто почуття гумору немає.

— Це ще чому?

— Тому що не буває поганих жартів. Буває погана публіка.

— Хочеш сказати, що я — погана публіка?

— Це ти сам щойно сказав.

— Іди он за річкою пошукай. Там товариші росіяни. Може, вони з почуттям гумору.

— Почуття гумору — це наслідок наявності інтелекту.

— Аргумент. — Фріц посміхнувся.

Ми живемо, радіємо, боремось, йдемо до своїх цілей, робимо все те, що здається важливим. Але ми вмираємо, наші могили заростають травою, надмогильні плити розсипаються, нас забувають разом із нашими вчинками, і навіть наслідки наших дій губляться в історії. Чи робить це наше життя порожнім?

Придумали собі сенс життя, возвеличили його над усім іншим і прийшли лише до того, що нас не стало. Нас забули. То чи варто перейматися через таку дрібницю, як життя?

Я стояв біля машини і дивився на зеленку біля річки, до якої було метрів триста від мене. Чомусь мені завжди здавалося, що там хтось є і спостерігає за нами, а я дивився, щоби шмальнути першим, коли цей «хтось» проявить ознаки життя. Шизофренія, звісно, але на війні взагалі раціонального малувато.

Вже сутеніло, і терикону, який виглядав із-за дерев, але був кілометрів за три від нас, майже не було видно. Не знаю, як щодо зеленки, але те, що з терикону за нами спостерігали і коригували вогонь — це ми знали напевно. Хлопці, коли ходили ставити розтяжки в гайок, казали, що за зеленкою є річка чи ставок… пронизливо занив організм: було б добре поїсти риби, а то жерти щоденно по два рази одне й те саме уже відвертало, хоча місцеві не скаржилися — частенько приходили до нас пригощатися. Подумавши про це, навіть якось зніяковів: невже я, будучи солдатом, більше вибагливий до їжі, аніж місцеві цивільні? Ееее… Та в принципі, похєр, що за дебільні думки, просто хочеться риби. За спиною у мене стояв ящик з-під пострілів для гармати: наш столовий, а також гральний, більярдний, шаховий, маскувальний, стратегічний і ще бозна-який стіл. За ним сиділи Командир та ще троє бійців, грали в карти, доки світло ще давало можливість розгледіти зображення на них.

Почувши, як хлопці почали щось дуже голосно обговорювати між собою і сміятись, я озирнувся. Доки намагався заглибитися в суть причини сміху, мою увагу привернули дві тіні, що рухались у нашому напрямку від села. Беру з машини автомат, підходжу до столу і, не зводячи очей із силуетів, звертаюся до хлопців:

— Товариші, мені соромно переривати вас у процесі настільки важливого і веселого заняття, але до нас хтось іде. Ми когось чекаємо?

Усі звернули на мене увагу, обернулись туди ж, куди дивився і я, себто в напрямку хитких тіней. Через пару секунд мовчання я обійшов стіл, перевів перевідник вогню на ОД, до чого після місяця штурмів у мене вже виробився рефлекс, і доки ці істоти ще були на пристойній відстані, крикнув їм:

— Стій! Хто йде?!

Тіла зупинилися.

— Ми до Бульвінкеля!

— Стояти!

Тіла зупинились. Я обернувся до своїх і запитав:

— Де Буля?

— Та десь поруч із другою машиною, — відповів кулеметник Фріц.

— Що з ними робити, Командире? — звернувся я до ротного.

Ротний встав, трохи відійшов від столу в напрямку гостей і крикнув:

— То підходьте!

— Покликати Булю? — запитав я.

— Ні.

За тим, як говорив Командир, мені здалося, що він щось передчуває. Коли два тіла підійшли, я розгледів серед них одного місцевого. Інколи він приходив зі своєю дружиною і чотирма замурзаними дітьми, коли нам привозили їжу, і ми з ними ділилися. Вони були завше брудні та зачухані. Баба з мужиком хай там, а ось діти… дітей було шкода, лише заради них їм жерти й давали. Дітлахи у нас на позиції завжди збирали гільзи, які накопичувалися за ніч. Наскільки я зрозумів, цей високий, якого ми знали, привів до Булі другого, низькорослого, який мав довге волосся та риси обличчя, схожі на щурячі, виражено гострі.

— Я вас слухаю.

— А мені Буля потрібен, — промовив Низький.

— Його немає. А що тобі від нього потрібно? — щось якось надто по-дружньому Командир з ним розмовляв, я напружився.

— Та треба йому дещо передати. Ну, та нехай. Я завтра підійду.

— Та почекай. Навіщо він тобі потрібен? Це ти йому приніс? — Командир вказав на якийсь згорток у його руках, розміром десь сантиметрів десять на десять.

— Так. Але я завтра йому передам.

— Та чого ти будеш два рази ходити? Залишай, я йому передам. Хлопець дещо розгубився.

— Нуууу, добре, — невпевнено простягнув згорток Командиру.

— А що там? — запитав Командир, взявши пакет.

— Чай, — гості дещо заметушились і почали розвертатися, щоб піти.

— Чай? Зачекай. Мені ж треба перевірити, щоб мені потім не закинули, що вкрав.

Командир відкрив пакет, понюхав, посміхнувся.

— Чай?

Командир зненацька наблизився до низького і вдарив ногою по стегну так, що той аж сів. Після того вдарив ногою по голові — і той упав. Нічого собі поворот. Все навколо почало мерехтіти і рухатись, як уві сні. Я поняття не мав, що відбувається, і зробив те, що в ту мить мені здалося єдино правильним, перевів погляд на другого, який був вищим, та вдарив його кулаком у живіт, він видав глухий стогін, я добавив по ногах якнайнижче, щоб він упав. І він упав. Наступив ногою йому на обличчя і крикнув:

— На живіт перевернувся!

Забрав ногу, він перевернувся, потім знову наступив ногою йому на спину.

— Лежати!

— Хлопці, я не з ним! Я нічого не знаю! Я просто привів його!

— Рота закрий!

А тим часом за спиною в мене розгорталася подібна сцена, сповнена криків, матів та ударів. А я все ще не розумів, що відбувається. Зненацька підбіг боєць, який перебував увесь цей час неподалік, і доки Низький сидів на дупі, вдарив його зі всієї сили ногою по фейсу так, що я почув хрускіт. Потім він узяв автомат і направив на Низького, щось голосно кричав матом. Очевидно, солдат намагався щось дохідливо пояснити, але було помітно, що Низький уже погано сприймав, що відбувається. Мій товариш по службі відвів дуло автомата дещо вбік від голови тіла, що вже мало що розуміло, і почав стріляти. Вже навіть ротний почав кричати йому, щоб той заспокоївся. Але він не заспокоювався. Я вибачаюсь, звичайно, але це вже якийсь пиздець… що відбувається? Але я мовчав.

Я зосередився на двох речах: руках розпластаної піді мною людини, яка була прикута до землі моєю ногою, що стояла на її спині, і на дурдомі, що розгортався на п’ятачку три на три метри. У центрі п’ятачка на землі сидів Низький. Його опущена голова намагалася щось сказати, але боєць, що стояв поруч із ним, кричав так, що я нічого не чув. Зате добре чув, як він хрюкає, намагаючись дихати.

Нервовий тик скривив м’язи обличчя. Я вже чув цей звук. Так хрюкали мої друзі всього лише три тижні тому, коли я переносив їхні тіла. Все буває вперше. І три тижні тому я вперше в житті збирав своїх друзів після того, як випав «Град». Вперше… тому я не знав, що вони були просто «живими трупами», що хрюкали: до вечора ніхто з них не дожив.

Істеричний боєць заспокоївся. Точніше, його заспокоїли. Низький припідняв голову і мені стало його шкода. Очевидно, що був зламаний ніс і його рот заливало кров’ю, тому він не міг нормально дихати і видавав тихі звуки. Я бачив, як ротний схилився над ним і почав про щось з ним говорити.

Здрастє, а я? Про мене і Високого всі забули. Може, дарма я його в живіт та ще й чоботом на морду, незручно якось… Таааак, солдат, зібрався! Нічого не дарма — діяв за ситуацією. Я голосно запитав:

— Що з ним робити?!

Командир підійшов, присів біля голови Високого і звернувся до нього:

— Що з тобою робити?

— Він просто попросив привести його до вас! — дуже перелякано відповів Високий. — Я не знав, що він приніс! Я не з ним! — швидко додав.

— У тебе ж сім’я… що ти робиш, дебіл?

— Я не з ним! Я просто привів! Я не знаю, що в пакеті!

— Так, дивись, якщо надумаєш поїхати із села, знайдем і… — Командир зробив багатообіцяючу звірячу гримасу. — Просто не роби цього, добре?

— Я нікуди не поїду!

— Це добре. Повзи в бік села, доки я не передумав, — Командир перевів погляд на мене. — Простеж.

Ротний вернувся до розмови з Низьким. Я не чув, про що вони говорили, оскільки чітко виконував наказ: простежував. Високий почав повзти. Кожні два метри він робив зупинку і важко дихав.

— Ти що, дурень? — запитав я. — Повзи звідси, бігом!

— Я перехворів на сухоти, — промовив він, важко дихаючи і кашляючи. Що сказати на це? Правильно, нічого — просто повільно йду поруч з ним. Почав вловлювати легкий адреналіновий відходняк і мене потягнуло на моралізаторство.

— Якого милого твої діти постійно замурзані? — раптом запитав я.

Мовчить.

— Що за батько такий, що приводиш до нас свою сім’ю жерти просити, а від самого вічно водярою тхне? Якби не твої діти, ми б тебе давно на хуй послали. І взагалі, якого хєра ти досі сім’ю не вивіз? У тебе ж дах «Градом» знесло. Пощастило, що всі живими лишились, але ти, мабуть, думаєш, що другий раз не прилетить? Про дітей своїх подумай, дебіл. А у тебе їх аж четверо.

Мовчить і все ще повзе по пару метрів з довгими паузами. Ми вже відійшли на віддаль, з якої було важко розібрати, що відбувається біля машини.

— Встань. — сказав я. — Встань! — голосніше і злісно повторив Високому.

Він встав.

— Біжи звідси.

Він поглянув на мене, глибоко дихаючи і хриплячи, як кіт, що відхаркує шерсть. Потім розвернувся і побіг. Це виглядало смішно. Руки бовтались, як шланги, та й біг він з такою швидкістю, як я швидко ходжу. Ймовірно, дійсно важко дихати. Цей біг колишнього сухотника нагадав мені про абсурдність ситуації та про те, що я досі не знаю, що відбувається. Спокійним кроком я почав повертатись до машини. Підійшовши ближче, побачив, що Низький лежить фейсом у землю, а над ним Фріц зв’язує руки. Не інакше, як у цьому пакеті був план замаху на Президента. Двоє його підняли, і Командир звернувся до них:

— Ведіть його на КП батальйону, як будете підходити, наберіть мене.

— Слухаюсь, Командире, — з посмішкою відповів один із солдатів.

Так, настав час моїх запитань:

— Вашу мать! Мені взагалі планує хтось пояснити, що тут відбулось і що було в цьому грьобаному пакеті?

— Це він намагався з нами відносини налагодити. — Командир недобре посміхнувся. Після паузи: — Друже, це він зливав наші позиції. — Командир протягнув мені замурзаний блокнот. — Ось подивись блокнот, знайшли у нього. Тут схематична карта наших колишніх позицій та імена зв’язкових сєпарів.

Десь всередині мене обірвався зв’язок із мозком. Кожен орган почав жити сам по собі. Очі, як у кінотеатрі, почали прокручувати картини з розірваними тілами хлопців, яких я знав. Ось я несу до машини кожного з них по черзі, а потім по дорозі підбираю маленькі шматочки їхніх тіл, ось моя машина: з неї тече кров прямо в пилюку дороги, ось мої руки чорні, з прилиплою пилюкою і червоною грязюкою під нігтями, ось…

Відчув, як пальці на моїх руках почали трястись. Я негайно стиснув їх у кулаки і стиснув так, що нігті почали врізатися в долоню. До горла підступив клубок. Відчув, як починають мокріти очі. Моргнув, по щоці ковзнула одна сльоза і зупинилася, дійшовши до бороди. Схопив однією рукою автомат, що висів на спині, і поклав його на ящик. Я розумів, що він мені не потрібен.

Ноги швидко понесли мене у напрямку караульних, які віддалялися. Не моргаючи, я дивився прямо на них. Права рука на ходу розстебнула піхви і міцно стиснула рукоятку ножа. Мозок гарячково намагався отямитись, але адекватні думки повністю заступила картина того, що я мав намір зробити…

Я вже майже біг. Права рука міцно стискала рукоятку ножа, що був уже в розстебнутих піхвах, і ніщо не заважало клинку вискочити і слухняно спрямуватися туди, куди його планували спрямувати мої емоції.

— Стій! — гукнув до мене Командир, але я не чув нічого навколо, окрім своїх думок. Чи точніше буде — думки. Однієї. Яка заступила увесь простір.

— Зачекайте, — я озвався до солдат максимально спокійно.

Вони почули і пригальмували. Не зупиняючись, обійшов солдата праворуч і став перед Низьким. Місячного сяйва було цілком достатньо, щоб роздивитись його з такої віддалі. Його гострий ніс став більшим, і набряки вже пішли під очі, а частина обличчя нижче носа була забруднена кров’ю. Він тяжко дихав і дивився на мене.

Переді мною тепер стояв не незнайомець із незрозумілим пакетом, а вбивця моїх друзів, якого я ненавиджу кожною клітиною свого тіла. Навіть гірше вбивці. Цей щур був упевнений, що зможе безкарно зливати наші позиції, чудово розуміючи, що нас будуть убивати. Весь мій біль перетворився на злість, і я відчув задоволення від того, як зручно ніж сидить у руці. Я дивився в його очі й розумів, що зараз його вб’ю. Ось прямо зараз застромлю в нього ніж, потім спокійно його вийму, розвернуся і спокійно піду. Так, друже, ти дуже змінився за останні місяці. Я нічого не відчував, окрім люті. Ні збудження, ні страху. Просто це потрібно було зробити. Як роботу, як викопати ямку, коли приїжджаєш на нову позицію. Просто потрібно і все.

Моя ліва рука злетіла і схопила його за горло. Вираз його обличчя змінився. Мені здалося, що до цієї миті його обличчя виражало переляк, але тепер воно було перекошене від жаху. Хлопці відсахнулись, але нічого не зробили, вони просто стежили за тим, що відбувається. Я на них не дивився, але думав, що кожен з них у глибині душі мріяв зробити те саме…

…Спасибі тобі, Командире…

— Друже, відпусти його, — спокійний голос ротного. Його рука лягла на моє праве передпліччя, він бачив, що я тримаю ніж за рукоятку. Мені чомусь стало ще болячіше на душі. Клубок знову підступив мені до горла, а очі стали вологими. І ось тут мені стало страшно. Страшно від власних думок. Я заморгав і подивився на Командира.

— Я вже доповів комбату, що до нього ведуть полоненого. Він має туди дійти.

Тверезі слова Командира, як вітром, здули туман із моєї голови. І я почав заспокоюватись. Я відпустив горло щура. Бачачи, що я розслабився, Командир негайно наказав, щоб бійці йшли далі.

— Звідки Ви знали, хто він? — майже прошепотів я.

— Нам його злили інші місцеві. Сказали, що він постійно ходить до сєпарів. А паралельно ще й травкою торгує в селі. Його знайти не змогли, тому через місцевого Буля замовив у нього траву.

— А блокнот?

— Блокнот ми випадково знайшли. Схоже, цей «полупокер» постійно його з собою носить.

Дещо помовчавши, я пробурмотів:

— Піду перекушу. Вам відкрити консерву?

— Ні, дякую. Ти заспокоївся?

— А я й не нервував, — промовив я посміхнувшись.

Так ось чому той солдат, як оскаженілий, накинувся на Низького. Просто він знав, хто це, а я — ні.

Добре, похаваю в гордій самотині. У нас було кілька банок консервів на чорний день, але мені негайно потрібно було щось вкинути в себе прямо зараз. Поліз рукою в кишеню, щоб подивитись на телефоні час, і зачепив рукоятку ножа, про який я зовсім забув. Він був наполовину вийнятим. Дивно… не пам’ятаю, щоб висовував його. Засунув назад і заклацнув кнопку на піхвах. Прийшовши до машини, взяв із мішка банку, дістав ніж, різким ударом увіткнув клинок у кришку, пиляючими рухами відрізав кришку по обідку банки, нирнув всередину ножем, дістав шматок риби і почав їсти з ножа.

Я часто дорікав своїм товаришам по службі за купівлю дорогих бойових ножів. З моєї точки зору, це просто понт. «Максимальне застосування ножа на фронті, — казав я, — це порізати хліб з ковбаскою і відкрити банку». «Хмм… у принципі, я був правий», — я посміхнувся і наколов на ніж ще один шматочок риби.

За годину Низького привели назад. Я зробив вигляд, що мені все абсолютно байдуже. Дістав телефон, зателефонував дівчині й захоплено розмовляв з нею про наше чарівне майбутнє. Говорив я розгублено, мої думки насправді були зайняті абсолютно іншим. Чимось страшним, але заманливим, тим, що має заспокоїти мою жагу помсти і принести мені спокій.

Його зв’язали, кинули в окоп. Я закінчив розмову і з підкреслено байдужим виглядом підійшов до компанії, що стояла біля окопу. На мене звернули увагу:

— О котрій годині ти чергуєш?

— Сьогодні з дванадцятої до третьої ночі.

— Наглядай вночі ще й за цим, щоб не втік.

— А навіщо його взагалі привели знову?

— Комбат так наказав. Завтра зранку приїдуть розвідники, заберуть його.

— Добре. Пригляну.

«Мабуть, це знак, — думав я. — Доля знову дає його мені в руки. І вночі всі будуть спати».

О дванадцятій ночі я заступив на чергування. Низький все ще був у шанці, лежав животом на землі зі зв’язаними руками й ногами. Автомат я залишив на машині, стрибнув у шанець, розв’язав вузли на руках та ногах Низького, дістав ніж і сів поруч. Навколо панувала тиша. Навіть цвіркунів не було чути. Та й звідки їм тут взятись, якщо в радіусі кількох десятків метрів вся трава була випалена.

— Як ти вважаєш, чи є у світі справедливість? — запитав я в Низького, закинувши голову вгору і роздивляючись зорі.

— Я не порушував закон, — прохрипів Низький.

— Може, й не порушував. Але мені чхати на правосуддя. Я запитав тебе про справедливість, — гаркнув я на нього і продовжив.

— Мені здається, що це все казки для незрячих дурнів. Мати все життя, плачучи по ночах у подушку, розплачується за помилку Лікаря, а той спокійно бере хабарі, чудово живе і його ніщо не хвилює. Це дурні люди в нескінченному прагненні все впорядкувати придумали «добро», «зло», «справедливість» і подібну нісенітницю. Цьому світу не властива «справедливість». Ось лежиш ти тут, увесь побитий, зі зламаним носом як мінімум. Чи справедливо це? Можливо, через тебе ніхто й не помер. А можливо, ті, які померли, заслуговували цього. Хто вирішує? А якщо ти зараз втечеш, це буде справедливо? А якщо я тебе дожену і заріжу; чи буде це справедливо? — я зробив невелику паузу і дивився на нього. — Хто взагалі вирішує, за які вчинки можна вбивати? А можливо, вбивати взагалі не можна нікого? Ти мовчиш, тому що тобі немає чого сказати чи ти боїшся? Я розв’язав тебе, сядь нормально. Чи тобі подобається запах вашого родючого грунту, на якому, окрім бур'яну, нічого не росте, — він мовчав і не рухався. — Якщо ти зараз не сядеш нормально, я знову зв’яжу тебе, — він сів, спершись спиною на стінку шанця, дещо ліворуч, навпроти мене. — Мені здається, що шукати справедливість — занадто нерозумне заняття. Навіть у чарці більше сенсу. Чому ти мовчиш?

— Мені холодно, — пригнічено відповів Низький.

— Знаєш, друже. На твоєму місці я б зараз найменше переймався цим. Як тобі здається, я спокійний?

— Так.

— Коли я познайомився зі своєю дівчиною, я їй сказав: «Мила, запам’ятай, будь ласка, чим тихіше і спокійніше я розмовляю, тим гірше. Тому, як помітиш щось подібне, одразу обійми мене і відверни від того, на чому я зосереджений, тому що я нароблю лиха». Від нашої розмови зараз багато що залежить. Побачимо, до чого ми з тобою дійдемо. Тебе ще турбує холод?

— Ні.

— Добре, а то я думав уже дати тобі свій спальник і, як говорив один мій давній знайомий, «заколихати тебе». Знаєш, ми нещодавно подивились карти терористів і порівняли їх з картами АТО. На наших картах це село повністю зафарбовано червоним, тобто нас тут немов би й немає. Хоча на ваших, сєпарських, картах це селище майже повністю оточене, але не захоплене. Тобто ми тут немов би в оточенні. Розумієш?

— Так.

— Абсурдно, напевно, але тут, сидячи в цьому так званому оточенні, я відчуваю себе вільним більше, ніж будь-коли у своєму житті. Тут немає законів, тут не діють жодні правила. Тут кожен — сам собі влада. Хочеш — заходь, чини насилля, кради, вбивай, чи ділись їжею, водою, дай ліки чи взагалі не звертай уваги. Я тут немовби маленька дитина в магазині іграшок, де нікого немає, окрім мене. Розумієш? Мене тут обмежує лише моя мораль, система цінностей, яку встиг сформувати за все життя.

Я мав десятки можливостей поїхати і не повертатися. Знаєш, заради чого я залишився тут? Щоб ніхто з моїх близьких не побачив і не відчув те, що довелось пережити мені… А можливо, це тут і ні до чого. Можливо, я просто отримую задоволення від подібного способу життя. Ти знаєш, я все ж схиляюсь більше до другого варіанта, хоч яким би це не було цинічним. Ще два місяці тому я боявся, що війна закінчиться надто рано, і я не встигну досхочу повоювати. Яка ж я потвора. Що ти думаєш з цього приводу?

— Не знаю, — процокотів зубами Низький.

— Ні, це не свобода. Це щось первісне, що радіє тому, що вдалося вирватись назовні і, незважаючи на сотні тисяч років еволюції, можна знову гризти, бити, вбивати. Це, як наркотик. Ти отримуєш кайф від цього відчуття. Але, як і будь-який наркотик, він тебе нищить, отруює твою свідомість, вбиває особистість. Усе моє життя зведено тут до найпростіших потреб, і мені більше не потрібно нічого, аби відчувати себе добре. У простоті нічого поганого немає, але те, чим вона зумовлена… Ні, це не свобода. Якщо всі так будуть жити, світ порине в хаос.

Свобода. Свобода — це не дар, а привілей, за який потрібно заплатити велику ціну. Мені пощастило, за мене її заплатили інші, кого з нами вже немає, і як мінімум — я мушу зробити правильні висновки…

Ось я інколи згадую, як сприймав війну, читаючи книжки і дивлячись кіно. І знаєш, тут немає нічого спільного з тим, що я уявляв, сидячи в теплій квартирі на дивані. Я коли десь бачу героїзацію війни, мене починає трясти від злості. Тому, що це брехня. Війну потрібно показувати такою, якою вона є, з усіма жахами й мерзотами, що тут відбуваються. Знаєш, у чому головна причина того, що політики настільки легко розв’язують війни? У тому, що люди обдурені схибленим сприйняттям війни і хочуть воювати. Люди мають боятись війни, і при цьому бути готовими відстоювати свободу будь-яким чином. Ці лицемірні виродки намагаються надати значущості чиїмсь вчинкам, показуючи їх на тлі великої кількості смертей. Ніби кількість трупів надає цьому важливості. Я днями віршик накатав, там є така строфа:

Хоча, знаєш, мабуть, щодо героїзму я не маю рації. Знав я пару людей. От тільки все не так, як багато хто собі уявляє. Справжніх героїв ніхто не знає. Про справжніх героїв не говорять. Але ті, кому все ж таки пощастило пізнати таких людей, дивляться на них і захоплюються рисами їх характеру, але поводити себе так само не можуть, тому що таким не можна стати за день, місяць чи рік. Таких мало, тих, хто не зіпсований гріхами суспільства.

Справжніх героїв цієї війни одиниці, і знають їх одиниці. Мало у кого з них є належні нагороди, позаяк для отримання нагород потрібний не лише подвиг, а ще язик проворний і вологий. Це особливі люди, вони природно справедливі, і це більше як дар, а не риса характеру. Поруч із такими людьми дійсно починаєш вірити в те, що справедливість існує. Мабуть, саме таким людям підійшла 6 збірна назва «невідомий солдат». Він воює, тому що так потрібно, і гине, тому що в одну мить чинить, як людина… гине людиною.

Як вважаєш, якщо ти прямо зараз помреш, ти помреш як пес чи як людина? — я зробив паузу, відвів очі від зоряного неба і подивився на Низького. Відчувши паузу він, мабуть, здогадався, що я чекаю відповіді.

— Я не знаю.

— Мабуть, даремно я покидьків постійно порівнюю з собаками. Що поганого в цих тваринах? Чудесні створіння. У мене, до речі, з дванадцяти років шрам на руці від ікла вовкодава. Але я не гнівався на пса за те, що він мене вкусив. Я був сам винним, тому що я розумніший. Знаєш, може, з такою ж логікою і до людей підходити? Якщо людина робить зле іншим людям — просто пожаліти її. Я не знаю. Це складно. Ти хотів би повернути час назад?

— Дуже.

— А ось я ні. Ні про що не жалкую і не хочу повертати час назад. Нащо мені втрачати досвід, який я так важко здобув. Я здобував його кров’ю, потом, сльозами… у прямому сенсі цих слів. Можливо, якби я опинився у твоїй ситуації, я б думав інакше, — я зробив паузу і задумавсь. — А знаєш… Тримай, — я протягнув йому свій ніж рукояткою до нього. Все за правилами етикету.

Він подивився на ніж, потім на мене.

— Друже, я не боюсь померти. А ти?

Його очі дивились то на ніж, то на мене.

— Як хочеш, — я забрав від нього ніж і знову спрямував погляд на зорі. — Я стільки запитань тобі поставив… чи все ж таки я поставив їх собі? І не знаю жодної відповіді. Всі відповіді є лише у дурнів. Сподіваюсь, що я не дурень.

До війни я давав хабарі. Практично за кожну свою відпустку мені доводилось підкидати грошей. І знаєш, ненавиджу себе за це. Через це… та і не тільки… відчуваю свою провину за те, що відбувається. Як ти вважаєш, скільки ти коштуєш? — я зробив паузу.

— Я не маю грошей.

— Я не пропоную тобі відкупитись. Ти або помреш сьогодні вночі, або завтра зранку тебе повезуть у штаб бригади на допит. Гіпотетично: яка твоя ціна?

— Я не розумію.

— Ну, за яку суму ти був би готовий… не знаю… зробити щось принизливе, негідне.

— Я не хочу.

— Чого ти не хочеш?

— Не хочу помирати.

— Розумію тебе. Я не боюся смерті, але помирати теж не хочу. Жити класно. Щодо ціни… Я для себе виробив таке правило: людина коштує рівно стільки, скільки готова вкрасти. Ось узяв хтось хабар на мільйон гривень, значить його ціна мільйон. Про тих, хто готовий продатися за менше, я взагалі мовчу. Хоча… різниця між ними досить умовна. А ось якщо ти ні за які гроші не готовий продатися, значить, ти безцінний. Хороша теза. Я записав її собі у блокнот. Дай відповідь мені: ти вважаєш себе чесною людиною?

— Ні.

— Півтора місяці тому я приїхав у відпустку додому на пару днів і зустрів одного дядька. Місцевого алкоголіка, який мешкає зі своєю матір’ю. Йому вже років сорок, мабуть. Але з ним не так все просто. Він з народження дурник. При пологах йому лікар там щось пошкодив, коли витягав його щипцями. Його свідомість тягне років на чотирнадцять, можливо, менше. Так от, він попросив у мене кілька гривень. Я вирішив, що якщо на їжу, дам йому полтиник. Запитав: «Навіщо?». Каже: «На горілку». Подумав і дав йому п’ять гривень за чесність. Я ціную в людях чесність і зневажаю слабкість. Колись одна людина виявила слабкість перед своїми колегами і зробила мені цим дуже болісно. У тебе є батько?

— Немає.

— У мене теж.

— А Мама?

— Є.

— У мене теж. Вона постійно телефонує мені й запитує, як у мене справи, а я завжди відповідаю: «Все добре». Знаєш, за минулі півроку я дуже правдиво навчився говорити ці два слова. Мені дуже соромно за те, як я розмовляю з Мамою. Щоразу, коли вона намагається витягнути мене на якусь розмову, я починаю нервуватись і врешті-решт підвищую голос і кричу в слухавку. Не знаю, чому так, нічого не можу з собою подіяти. Нещодавно Мама сказала: «Ну, нічого. Покричи — покричи, я хоча б почую, що у тебе все добре». Вона промовила це так добродушно, як жарт. Мені стало значно легше від того, що вона розуміє, що я не зі зла. Розумієш? Вона запитує мене, як погода, а я згадую «Град» і всі події, пов’язані з обстрілами. Тяжко розмовляти. Ти хороший співрозмовник. Мені вже дуже давно потрібно було виговоритися. Ти мені дуже допоміг, чесно. Але мені здається, що речі, про які я тобі тут розповів, суперечать одні одним. Значить, мені ще належить знайти золоту середину, — я подивився на годинник. — Давай, дружочок, лягай.

— Тобто?

— Лягай, як лежав. Буду тебе зв’язувати. Час мого чергування доходить кінця, буду тебе цілим і неушкодженим передавати наступному бадігарду, — він ліг, я почав його зв’язувати і після невеликої паузи додав. — Раніше я думав, що в цьому місці я опускаюсь до основних інстинктів, але тепер розумію, що тут я не потураю примітивним бажанням, тут розкривається глибинне «Я», я бачу, ким є насправді.

Я його зв’язав, заліз у машину, дістав свій старий літній спальник і кинув на полоненого.

Коли я прокинувся зранку, Низького вже повезли.

Через тиждень до мене дійшли чутки, що його пристрелили і скинули в шахту. «Цікаво, якби він знав, що з ним трапиться, він взяв би мій ніж?» — запитав я сам себе.

Коли сидиш довгий час на одному місці і кожен день тебе посипають з арти, дах потроху, але впевнено, їде. У полі, де була наша позиція, весь час дув вітер. Постійний низький, глухий шум вітру. Мені здавалося, що від нього я зійду з глузду швидше, ніж від чогось іншого. І дах зривало не у мене одного.

Якось я прокинувся в машині від звуку стрільби. Підскочив і почав дивитись у триплекс, оцінюючи обстановку. Нічого не зрозумів, довелось вилазити з люка. І тут я побачив, як один з наших з надривистими криками шмаляє вгору за вітром з періодичними метафорами, що підкреслювали, як він все тут «любить і обожнює». Пізніше у нього з’явилися послідовники, які, крім пострілів в порожнечу, додумалися ще й гранати кидати туди ж. Утворилась ціла секта вітроненависників. Хоча в тому антуражі це не виглядало чимось незвичайним.

З деким із місцевих у нас були чудові відносини. Майже за місяць, що ми тут провели, Булю навіть встигли посватати. А одна сім'я, залишаючи село, віддала нам ключі від будинку: «Хлопчики, догляньте за курочками, будь ласка». Ми погодилися лише тому, що будинок був зручним місцем відпочинку для тих, хто чергував на териконі. Потім я інколи заходив до хлопців у гості назбирати горіхів.

Якось, під час чергового мого візиту я застав одного з бійців дуже п’яним. Це був той самий хлопець, що кричав на мене через мою посмішку. Ніс якусь несусвітню маячню, нив. Я у цей час сидів на веранді й заряджав телефон від генератора. Він зайшов на веранду.

— Друже, от шо ми тут робимо?

— Давай, заспокойся, — відповів я йому.

— А я й не нервуюсь.

— Направду, іди проспись, — встряв у розмову ще один боєць.

— Нафіг ми тут потрібні! — крикнув він, зриваючи голос.

— Із мраззю воюємо, — боєць продовжив наївно відповідати на питання п’яного ідіота.

— А ми шо, кращі?!

Він дістав гранату і почав розгинати вусики біля кільця. Я різко встав зі стільця. Ми були в маленькому приміщенні, й мене зовсім не влаштовувало закінчити життя через психічну неврівноваженість якогось п’яного дурня.

— Прибери гранату! — крикнув йому я.

Він не звернув уваги на мій окрик і взявся за кільце.

— Останній раз кажу — прибери гранату.

Гарячково почав перебирати в умі варіанти. Другий боєць стояв поруч зі мною, а п’яне тіло загороджувало вихід на вулицю. Можна стрибнути всередину будинку або… Він витягнув кільце. «Сука!» — вигукнув я про себе. Граната все ще була в його руці. Він тримав її, стискаючи запобіжний важіль. У мене дежавю.

— Ти мені друг? — звернувсь я до п’яного, роблячи повільний крок вперед.

— Ти мужик. Я тебе уваж…

Не встиг він договорити слово, як я схопив обома руками його долоню, що стискала гранату з важелем, міцно її стиснув і почав бити головою в його лице. Вистачило кількох ударів, щоб його ноги розслабились і він, упершись спиною в стіну, сповз додолу. Я акуратно перехопив гранату і крикнув, щоб мені дали кільце. Вставив кільце назад, зняв з п’яного автомат і кинув у будинок. На цей момент біля веранди вже стояли ще двоє місцевих бійців.

— Я зараз змию з обличчя його кров і піду на свою позицію, — звернувся я до всіх. — Командиру не буду розповідати, що тут трапилось. Як його покарати, вирішуйте самі… чи здайте Командиру. Вам з ним жити, а мене тут взагалі не має бути.

Я подивився на свої руки, вони тряслись. Адреналін у крові здорово мене розбурхав. Та все ж… спасіба Дєду за… досвід.

Був з нами хлопчина, контрактник молодий. Приїхав разом із так званим підкріпленням: хлопцями з Луганського аеропорту. Їм обіцяли відпустку, але замість цього відправили до нас.

Він був старший за мене на два роки, але для мене він був молодим, позаяк в армії провів лише півроку. Як кажуть місцеві: пороху не нюхав. Так ось… Сидимо ми, отже, з Командиром, Фріцом, граємо в карти, розмовляємо. І заходить мова про десантні традиції. А конкретно — про биття пляшок об голову. У хлопчини аж очі загорілись, як не дивно, ця тема його дійсно захоплювала. Я повернувся до Командира, підморгнув оком, той у відповідь кивнув головою. Ну що ж, намічався урок виховання десантника, і я почав розповідати хлопчині різні дурниці. Що це, мовляв, традиція, кожен повинен це зробити, якщо не розбив, то не десантник. А хлопчина сидить і солодко заковтує все, що я говорю.

І на тобі — оказія, була у нас скляна пляшка. Хлопчина взяв її і почав щось обмірковувати. Я очима запитав у Командира: «Що, продовжувати?». Він знову кивнув. Я підійшов до хлопчини і почав його інструктувати, як правильно бити пляшку об голову. Він ледь нахилився, зібрався з думками, зробив кілька глибоких вдихів і махнув пляшкою в напрямку своєї пустої голови. Ми почули дзвінкий звук від удару. Міцноголовий десантник, потираючи голову в місці удару, ледь скривився і промовив: «Ай». Ми почали сміятися.

— Боляче? — запитав я хлопчину.

— Так.

— Ну, звісно! А ти думав, що легко бути мужиком?

Я подивився на Командира, той знову кивнув. І я знову почав інструктувати хлопчину, як правильно бити, вказуючи на його минулі помилки. Він бере пляшку, робить пару вдихів і з усієї дурі лупить себе пляшкою по голові. Дзіііінььь. Ми знову сміємося. Хлопчина береться рукою за лоб і промовляє: «Ай, блядь!». Психанув, відводить руку і знову б’є себе пляшкою по лобі. Тут вже регіт став гомеричним, у глядачів боліли боки, щоки, животи. Але хлопцеві було не до сміху: видно було, що йому вже трохи зле. Він випроставсь, і стало помітно, що з-під чубчика потекла тоненька цівка крові.

Я подивився на Командира. Той заперечно помахав головою. Боєць тримав у руках пляшку і розчаровано витирав кров із брови.

— Друже, ти дебіл, — я по-доброму посміхнувся.

— Чому? Ну, не вийшло з першого разу.

— Ні. Ти дебіл, тому що вже спробував. Озирнись навколо. Ти перебуваєш на фронті, навколо тебе кояться речі, які декому в кошмарах сняться. По нас із «Градів» гатять по кілька разів на добу, а ти намагаєшся самоствердитися за допомогою биття пляшкою об голову. Що і кому ти хочеш довести? Навіть, якщо ти її розіб’єш, це тобі розуму не додасть. Ти вмієш БМД водити? Ти ж десантник, а Василь Пилипович як заповідав? Кожен десантник має вміти їздити на БМД. Чому ти до мене не підійдеш і не попросиш, щоб я тебе навчив? Займайся, доки є час, освоюй зброю, якої не знаєш, вчися. Ти ж тільки місяць тому пішов зі «строчки» і підписав контракт.

Тут Командир встряв у розмову. Почав запитувати його щодо парашутної системи, скільки строп, яка вага і тому подібні речі. І знову хлопчина не знайшов, що відповісти.

— Ось бачиш, що потрібно знати, вміти і робити, — ти не вчиш, не вміст і не робиш, а всякою дурнею займаєшся, — продовжив Командир. — А розбивання пляшок, купання у фонтанах і подібну єресь залиш російським десантникам.

Коли по нас не стріляли, нам лише й залишалося, що займатись побутовщиною та розмовляти на різні теми. Приїзд бійців з Луганського аеропорту став каталізатором ще однієї цікавої розмови.

— Хлопці, які прибули з Луганського аеропорту, не розповідали тобі, хто командував там ними? — якось запитав мене Командир.

— Ні.

— Твій Комбат.

— Тобто Сущ?

— Ні. Твій штатний Комбат.

— Останній раз я його бачив ще у квітні. Я ще тоді здивувався, що він не під слідством, а виконує обов’язки командира бригади.

— За те, що його командуючий п’яним застав, і вони разом на гелікоптері полетіли?

— А ти звідки знаєш?

— Усі знають. Так ось… він же на аеродромі не просто командував, твій Комбат і там начудити встиг.

— Що він уже начудив? — на моєму обличчі відобразилася злісна допитливість.

— Ще, здається, у червні відправив з аеродрому хлопців за горілкою в окупований Луганськ.

— Як?

— А ось так. Пальне закінчилося. Доки вони ходили по горілку за наказом твого Комбата, їх взяли в полон козаки.

— А де вони зараз?

— У частині. Їх швидко встигли обміняти. Так козачки навіть виписали їм документи, що вони офіційно були в полоні. Уявляєш?

— Оце так історія. Я сподіваюсь, цього разу правоохоронні органи ним зайнялись?

— Авжеж. Він тут, у Комунарі, командує другим батальйоном.

— Це якийсь лютий пиздець, Командире.

— Будемо сподіватися, що війна вплине на нашу армію, і врешті еволюція й нас торкнеться.

— Тут не еволюція потрібна, а революція. Тому що розвиток пішов взагалі не в той бік.

— Ну, в принципі, потроху зміни відбуваються. Як ти кажеш «революційні».

— Наприклад?

— Знаєш нашого начальника фінансової служби?

— Хто ж його не знає.

— Він у бігах.

— В сенсі? — я здивовано вирячився на Командира.

— Попався на корупції.

— Ого! Я пам’ятаю, його навіть Комбриг прикривав.

— Так. А тепер всі гріхи звалили на нього.

— Ну, все одно звучить непогано.

— Згоден.

— Фріц! — озвався я до нашого кулеметника.

— Чого тобі?

— Скажи, хороший у нас Командир?!

— Скажу.

— Знаєте, хлопці, я по суті до війни жодної іншої служби за межами другого батальйону і не знав. Але за це літо я зустрів командирів, які докорінно змінили мій погляд на офіцерів. Ось ти. Командире, чергуєш з нами, копаєш, жерти готуєш, і в той же час твій авторитет не падає в очах солдатів. Навіть, якщо хтось суперечить, потім все одно піде і виконає наказ, а значить — тебе поважають. Загалом ти один з кращих офіцерів, яких я зустрічав за три роки служби.

— Прозвучало, як тост! — пожартував Командир.

— Загалом, увесь свій час тут я витрачу на вивчення твого феномену.

— Якого ще феномену?

— Коли авторитет не тримається на маті, покараннях і відчуженості від рядового складу.

— Амінь, — Фріц урочисто підняв чашку з чаєм і відпив.

— Ви не дивились в інтернеті, скільки там уже долар? — Командир запитав і дістав з кишені телефон.

— Здається, шістнадцять гривень був, коли я останнього разу дивився, — відповів Фріц.

— Блін. Збирав гроші на комп’ютер, — раптом вирішив я поскаржитись. — Але ще в Краматорську, коли долар піднявся до тринадцяти, я перестав відстежувати.

— Таки так… не дуже приємно дивитись, як з кожним днем грошей у тебе стає все менше і менше, — прикро промовив Командир.

— Хтось був на останніх виборах? — звернувся я до всіх присутніх.

— Обіцяли організувати нам можливість проголосувати, але якось не склалося, — відповів Фріц на моє запитання. — А ти був?

— На щастя, ні.

— Чому на щастя?

— Тому що я не освічений.

— В сенсі?

— Усі кандидати в історії України в два горла кричали, що коли вони прийдуть, «на деревах будуть гроші рости». Але щоб розуміти, що це неможливо, потрібно мати відповідну освіту і досвід. На жаль, я досі вірю, що їх саме з дерев і збирають.

— Тобто ти не гідний вибирати президента своєї країни?

— Якось так. Я дуже мало знаю, і мене дуже легко обдурити.

— А як ти собі уявляв демократію?

— Що ти називаєш демократією? Коли голос наркомана, який відсидів за вбивство пенсіонерки, цінується на рівні з голосом людини, яка виховала трьох дітей і має свій чесний бізнес?

— Так сказав, що аж знудило.

— Та так воно і є.

— Йой, ти якийсь розбурханий сьогодні, — зауважив Командир.

— Надто емоційний.

— Напевно, не виспався.

— Іди відпочинь, а то хвилююсь за тебе.

— Та. Так і зроблю.

Не догравши, поклав карти на ящик, заліз в машину, розтягнувся на трьох сидіннях, вставив у вуха навушники, включив музику і під гітарний перебір «Led Zeppelin» занурився в сон.

Наш побут був налагоджений до автоматизму. Всі знали де, в який час чергувати, як себе поводити у разі чого. Загалом ми прижились на новому місці. Лише обстріли інколи збивали наш режим.

— Що за гамір біля другої машини? — звернувся я до Фріца, вилазячи зі своєї БМД після солодкого сну.

Той відірвався від миски каші з фазаном, якого Апльот застрелив вранці, недобре подивився на натовп, що зібрався біля другої БМД, і відповів:

— Бунт на кораблі.

— Тобто?

— Звалити хочуть, — пояснив Командир.

— Чому?

— Тому що хтось їм сказав, чи десь прочитали, що через три дні на наші позиції буде наступ.

— І все? А як вони планують звалювати?

— На автобусах.

— На яких автобусах?

— Не знаю. Піди запитай.

— Так і зроблю.

У гумових капцях та в сімейках я попрямував до другої машини, де стояли шестеро бійців і щось обговорювали.

— Хлопці, привіт. Що тут у Вас?

Зі мною привіталися і пояснили, що хтось із терористів оголосив, що на наші позиції буде наступ. А вони не хочуть вмирати, і тому зараз волонтери приженуть їм автобуси і солдатики поїдуть.

— Хлопці, припустимо, ваш геніальний план з автобусами спрацює, і за вами приїдуть. Я, Командир, Фріц, ми всі залишаємось тут. Ви нас кинете?

— Ну, якщо за тобою вдома ніхто плакати не буде, то це твої проблеми, — кинув мені механ зламаної машини.

Мене ця фраза дуже сильно зачепила. Мій запобіжник моментально перегорів, і я попрямував до нього з явним наміром зробити боляче. Не встиг я зробити й двох кроків, той відскочив до своєї машини, схопив автомат і вигукнув:

— Ти шо, думаєш, раму накачав і крутий? Я тобі зараз коліно прострелю!

Я впав у короткочасний ступор від подібного повороту подій. Потім мені стало смішно, і я одразу заспокоївся.

— Знаєш, я на фронті всяке бачив, але такого сцикуна бачу вперше. — я засміявся. — Їдьте, куди хочете, від таких щурят все одно жодного толку. Тільки сміття своє заберіть із собою. А то розвели свинарник навколо машини, як у бомжатнику. Десантники…

Я розвернувся і пішов до своєї машини, де все ще обідали Фріц, Командир і навідник Апльот, який приєднався до них.

Ні автобусів, ні наступу ми так і не побачили.

Світ дуже жорстке, страшне і холодне місце. Але він стає ще страшнішим, якщо ми самотні. Якщо нам немає з ким розділити цей страх.

Ми одні. І завжди будемо одні — від народження і до самої смерті. Ніхто і ніколи не зрозуміє повною мірою те, що відбувається всередині іншої людини. Але це не означає, що ми повинні бути самотні. Нам потрібна опора, щоб не зламатися під тиском того, що нас оточує. Потрібно знайти людину, з якою можна буде розділити спільну самотність.

Залишитись одному в цьому світі — одне з головних нещасть людини. Більш виснажливе й руйнівне для душі важко знайти. Щоб залишатись людиною, потрібно любити.

Любов — це головний бар’єр, що не дає вийти за рамки людяності, і єдине, заради чого дійсно варто бути вільним.

А Свобода — це єдине, що у нас є від народження і що дійсно гідне боротьби.

Кінець вересня, у нас ювілей — нам вже втретє пообіцяли, що виведуть з оточення. Цього разу це була правда. До мене доходили чутки, що наш вихід був складною військовою операцією, яка розробляється на самому верху. Тому так довго. Ми провели тут півтора місяці. Організація виходу і саме просування демонстрували, що ця операція дійсно була непростою. Від Нижньої Кринки до Дебальцевого ми їхали, напевно, годин дев’ять, а то й довше. Відходячи, ми підірвали міст, утримання якого й було нашим бойовим завданням. Сам я цього моста в очі не бачив.

По дорозі я встиг потрапити в аварію, внаслідок якої ледь не втратив голову в прямому сенсі. Мені гарматою ледь не відірвало голову. Особливо запам’ятався абсолютний спокій, що взявся казна-звідки у той момент, коли гармата повільно здавлювала мою шию, яка застрягла між нею і люком механіка. Відчуття було для мене новим, і я не міг зрозуміти, подобається воно мені чи ні. Але довго я на цьому не зациклювався, головне, що всі залишились живими.

Напередодні виходу з оточення атмосфера в колективі була дуже неоднозначною. Тут загинуло стільки наших друзів, а ми просто залишаємо позиції і віддаємо їх противнику. Багато з нас були сильно засмучені. Деякі здорові дядьки, які завжди виглядали такими стриманими і серйозними, раптом ставали істеричками і ридали ридма. Думка про те, що все це було даремно, клубком стояла в горлі.

Але знову опинившись у Дебальцевому, ми все одно зітхнули з великим полегшенням. Командир подав мене на нагородження і, на мій подив, мене затвердили. Залишилося тільки дочекатись. Я згадав про те, як Чіга теж обіцяв подати мене на нагородження, але в той момент новина про його смерть вибила ці думки з моєї голови.

Перші два дні я просто спав. Постійно. Було таке враження, що моя нервова система нарешті розслабилась, і їй потрібно дуже багато часу, щоб відновитись. Я не був проти і з задоволенням піддавався втомі, а музика в навушниках мені допомагала в цій приємній справі.

Через тиждень всю нашу бригаду повернули в Дніпро на переформування підрозділів. На той момент наша частина мала найбільші втрати в людях і техніці. Рішення, звісно, правильне, але я, блядь, знову потрапив у свій штатний підрозділ.

У бригаді було недостатньо техніки, щоб забезпечити всі підрозділи, тому нам подарували нові БТР-4 «Буцефал».

Саме в цей час, у середині жовтня, у мене закінчився контракт, але я не звільнився, а залишився в армії. Я відчував відповідальність за те, що відбувається, і розумів, що мої знання ще можуть принести користь. Та й що мені робити на «гражданці»? У цьому болоті я навчився плавати. Тут я кров’ю і потом заробив собі такий-сякий авторитет і репутацію, а там я ніхто. Та й ставлення до війни серед населення неоднозначне. У мирних містах багато хто з радістю назве мене фашистом так само, як і на території, підконтрольній російським бойовикам і колабораціоністам.

З жовтня по лютий ми сиділи у бригаді й займались дурницями, чекали, доки наших механіків, хто мав водійські права, навчать управляти новими БТРами. У мене прав не було, тому я перекваліфікувався у старші стрілки. Я не був проти, навіть навпаки — дуже радий. Колісна техніка не викликали у мене тих емоцій, які давала гусенична. Не було в цих «Буцефалах» ніякого драйву, рок-н-ролу в них не вистачало. Мене втішала чутка, яка ширилась по бригаді, що у нас сформують танкову роту. Ось на танк я би сів… На жаль, я їх так і не побачив.

До січня я рідко з’являвся в бригаді. В основному проводив час у Києві з дівчиною. Я почав дуже серйозно сприймати наші стосунки і потай вирішив для себе, що цієї весни звільнюсь і покличу її заміж. Я був впевнений, що ось ще трохи, і я зможу піти. Мені здавалось, що так буде правильно. Мені критично була потрібна рідна людина поруч. У моїй голові творився абсолютний бардак, і мені було складно впоратись з ним самотужки. Мене переслідував страх, що можу не витримати тих випробувань, які підкидає мені доля. Я вірив, що сімейний затишок допоможе мені знайти гармонію між мною і тими думками та досвідом, що я придбав.

Я виростав у більш-менш нормальних умовах. Виховувався, навчався, звикав до стереотипів упродовж усього цивільного життя. На моїх очах нікого не розривало на шматки, ніхто не згорав заживо, не вмирали діти. Я звик жити у відносно мирній, стереотипній обстановці. Ці стереотипи, або як їх ще можна назвати — інструкції, допомагали мені жити в суспільстві. Завдяки їм я розумів, як ставитись до тих чи інших людей, ситуацій, релігії, Бога, батьків, як реагувати на якісь події, взагалі до всього, чим керувався в цивільному житті. В інструкціях, у принципі, немає нічого поганого… доки я не усвідомив, що вони не універсальні, а Всесвіт рухається зовсім за іншими законами. Тепер в мені боролися два мене. Один — хлопчик з маленького містечка, що вірить у паралельно-перпендикулярний світ, де все рухається по рейках, а твоє завдання вчасно застрибнути в потрібний потяг. Другий — я, що пройшов війну, який усвідомив, що світ — це впорядкований хаос, де всьому є місце і все для чогось потрібне, навіть огидне, погане чи хворобливе. Через цю роздвоєність у мене й виникли проблеми у свідомості.

Мій світ існував виключно в рамках отриманих в дитинстві інструкцій. Але на війні я потрапив в умови, де всі ці правила абсолютно не працюють, і моя, сформована упродовж всього життя, картина світу зруйнувалася, як картковий будиночок. Моя свідомість вже не знала, як сприймати інших людей, ситуації, батьків і все, що відбувалося навколо. І від цього я божеволів. Тепер моє завдання — скласти цей будиночок знову. Сформувати нову картину світу і правильно вставити в неї свій новий досвід.

— Алло, — відповів я на дзвінок.

— Здарова, Механ, — пролунав голос Фріца.

— Здарова.

— Як у тебе справи?

— Непогано. У Києві з дівчиною.

— Ну, нічого собі! Ми значить в АТО тут дупи морозимо січневим морозом, а ти там у затишку й теплі.

— Ну якось так. Мені тебе пожаліти? — піддів я.

— Постараюсь прийняти це як чоловік, — засміявся мій давній товариш.

— Слухай, як там у вас обстановка?

— Ми тут недалеко від Донецького аеропорту. Пострілюють.

Ми ще поговорили хвилин десять. А коли поклав трубку, мене не залишала думка, що час повертатися.

У частину мені потрібно було повернутися післязавтра, але я приїхав на день раніше й одразу попрямував до свого командира батальйону.

— Товаришу майоре, дозвольте.

— Так, заходь.

— Товаришу майоре, дозвольте, я відправлюся до третього батальйону?

— Тобто?

— Ну, як я був раніше відряджений до третього бату. Ми зараз у ППД, а у них бої. Я тут не потрібний, а там від мене користь буде. Я механік-водій, а вони єдині в бригаді, у кого ще залишилися БМД.

— Ні. Мені потрібні люди тут. До того ж, скоро і ми виїжджаємо.

Я був упевнений, що навесні я звільнюсь, і мені хотілося встигнути зробити якнайбільше. Я трохи засмутився, що мене не пустили до хлопців, які для мене стали рідними, але, і в своєму баті я міг бути корисним, тим більше, що за словами Комбата, ми теж скоро виїжджаємо. Добре, хоч Компас відновився після свого поранення — не так сумно буде.

Я спробував набрати Фріца, але у нього, як зазвичай, не відповідав телефон. Вирішив набрати Командира, щоб запитати, як у них справи.

— Алло?

— Командире, це механ.

— Ааа, привіт.

— Відпрошувався у свого начальства, щоб до вас відправили, але не дали добро. Як у вас справи?

— Сьогодні вранці був бій. Довелося відступити. Фріц загинув.

Армія — зло. Але сьогодні, це потрібне зло. Благополуччя всього світу будується на крові, і ми — ті виродки, які проливають кров заради цього світу.

Ми люди, що проливають кров заради миру, як би абсурдно це не звучало. Ми — витратний матеріал. Ресурс. А коли ми виконаємо завдання, самі добровільно вирушимо в утиль. Передумови до цього я вже бачу в своїй поведінці та думках. Напевно, після того, що ми тут робили і бачили, там нам і місце.

— Алло.

— Привіт. Завтра вранці їдемо в АТО. Тому збирайся і біжи в казарму, — це був голос мого командира відділення Компаса.

— Слухаюсь, товаришу сержанте, — радісно відповів я.

Зібравши сумку і викинувши всю їжу з кімнати, я прийшов, ні, примчав у бригаду.

Вранці ми завантажились у БТРи і поїхали туди, куди мене так тягнуло. Хтось ляпнув, що ми будемо допомагати виходити хлопцям у Дебальцевому з оточення. Тож настрій у всіх був більше ніж бойовий. Ніч ми перечекали в Костянтинівні в якомусь занедбаному багатоповерховому будинку, а вранці знову завантажились у машини і виїхали.

Проїхавши буквально хвилин сорок, ми чомусь зупинились, але двигуни «Буцефалів» продовжували працювати. Сидячи в БТРі, я оглянувся навколо. Хтось спить, хтось дивиться в телефон, хтось потягує цигарку. Я дивився на свій автомат, потім — на хлопця, що сидів праворуч, він спить. Я знімаю запобіжник на своєму автоматі. Через шум двигуна клік не почув навіть я. Потім знову дивлюсь на своїх друзів по нещастю. Ніхто не звертає на мене жодної уваги. Я впираю приклад автомата в цинк з боєприпасами, що лежить між моїми ногами, «ствол» спрямовую до свого підборіддя, кладу палець на спусковий гачок і створюю незначний тиск на нього. Знову пробігаю очима по хлопцях, що їдуть зі мною, їх семеро. Ніхто не бачить, що я роблю. Зараз БТР рушить, машину смикне, спусковий гачок під незначним зусиллям пальця запустить механізм всередині «ствольної» коробки, і мені в голову вилетить куля у мідній оболонці, яка збавить мене від збирання різноманітних карткових будиночків та розкиданих пазлів у моїй голові. Зараз…

— Земля! — пролунало з місця командира машини.

— Земля! — продублював навідник.

«І як це розуміти? — обурився голос у моїй голові. — Невже доля?».

Увесь екіпаж починає вистрибувати з машини, я прибираю автомат і вистрибую слідом. Ми займаємо позицію на якомусь пагорбі біля дороги. Навколо нічого не відбувається. Тиша.

«Ну ти і дурень! — продовжив я розмову сам з собою. — На тебе чекає дівчина, яка тебе кохає. Разом ви зумієте навести лад у тебе в голові. Ти знаєш більше, ніж багато хто інший, лише б зуміти застосувати ці знання. Ти потенційно успішніший за багатьох. Твій досвід перетворить все те, що інші бачать лише в чорно-білих кольорах. Тобі не потрібно копати ями за гроші, щоб вижити, ти зможеш досягти всього, що побажаєш. І ти зібравсь ось так безглуздо померти? Якщо ти справді такий дебіл, то не чекай, що БТР сіпнеться, а прямо зараз візьми і прострель свою тупу макітру, якщо там за цей час так нічого і не з’явилося!».

Я дістаю телефон, набираю останній вихідний виклик.

— Алло, милий.

— Привіт, хороша моя. Як твої справи?

— Працюю вдома за комп’ютером. А ти там як, все добре?

— Так. Все тихо і спокійно. Чуєш? Не стріляють. Тільки холодно. Знаєш, сонце, я зараз дещо зрозумів.

— Що?

— Я не буду чекати травня. Я звільнюсь одразу, як приїду в бригаду, і відправлюсь до тебе.

— Ти навіть уявити не можеш, як я рада це чути.

— Так, я теж дуже радий. Сонце, якби я покликав тебе заміж ти б погодилась?

— А ти кличеш? — почувся збентежений дівочий сміх.

— Вибач, що по телефону таке запитую. Це, напевно, дуже неправильно. Як тільки зустрінемось, я одразу тебе запитаю. Домовились? — я посміхався так щиро, як, напевно, ніколи в житті.

— Буду чекати з нетерпінням.

— Більшого мені й не треба. Я кохаю тебе.

— Я тебе сильніше кохаю.

— Як скажеш, — я засміявся. — Спробую прийняти це як чоловік. — От причепився ж цей вислів Фріца. — Все, мені потрібно відключатись, а то пальців вже не відчуваю.

— Давай. Телефонуй у будь-який момент. Навіть серед ночі.

— До зв’язку.

Я кладу трубку. Що це було в машині? Не знаю, що зараз відбувається в моїй голові, але тепер навіть повітря інакше, воно свіжіше. Я відчуваю страх. Вперше за багато років я відчуваю страх. Страх смерті. Що ж я міг щойно натворити…

— По машинах! — крикнув командир.

Була моя черга їхати зверху БТРа, в ролі «спостерігача за горизонтом». Я лізу нагору і починаю готуватись. Одягаю феску на обличчя, щоб не продуло, окуляри-маску і чекаю відправлення. Всі вже розсілися, тільки механік чогось бігає біля машини. Нарешті ми рушаємо. Навколо не було жодних населених пунктів, тільки лисі дерева, під якими ще лежить сніг, змінюють одне одного. Коли я був маленьким, взимку завжди було багато снігу, а тепер… чи замерзле болото, чи мокре.

Раптом, крізь шум вітру, який обдував мою голову, я почув якийсь вибух. Я не встиг зрозуміти, що сталося. Башта БТРа вибухнула, і я відчув удар жахливої сили по всьому своєму тілу. Я втратив відчуття горизонту і не розумію де верх, а де низ, лечу з БТРа кудись убік. Вибухом мене відкинуло на кілька метрів від дороги. Свідомості я не втратив, але на очі нічого не бачу, крім незрозумілих плям. Чомусь земля піді мною крутиться, як карусель. З’явився біль. І кожну секунду біль наростає все сильніше й сильніше. Я відчуваю страшний біль по всьому тілу. Все пече. Мої кінцівки гудуть і стогнуть нестерпним болем, але я не можу ними поворухнути, а може і ворушу, але не відчуваю. Вони, як закам’янілі. Мене нудить. Мене нудить, але блювання не починається. Чому немає звуків бою? Я розумію, що моя колона з трьох БТРів поїхала. Повернувся зір. Я дивлюсь на свої руки, вони обвуглені, чорного кольору з кривавими тріщинами, але пальцями я можу рухати. Потрібно щось зробити. Не можу думати, біль заполонив усю свідомість. Навіть не можу кричати. Зціпивши зуби, я стогну, щоб хоч якось витримати ці тортури. Дивна прохолода в горлі, немов би тече рідина по глотці. Я поперхнувся і зайшовся кашлем. Розплющив очі й побачив, що вихаркнув щось криваво-червоне. З рота потекла кров. Я продовжую стогнати від болю, який зводить із розуму і не дає зосередитися ні на чому, окрім нього. Намагаюсь думати. Пригадую, що на бронежилеті, в кишені, є буторфанол. Ліву руку, яку хоч трохи почав відчувати, я тягну до підсумки. Я не відчуваю пальцями, що до чогось торкаюсь, вони ледве слухаються і не хочуть напружуватися. З великими труднощами відкриваю кишеню на липучці й дістаю шприц. Підніс його до рота, затиснувши зубами ковпачок, прокручую колбу з рідиною, щоб вона пробилася голкою, відводжу шприц у зворотний бік і витягаю голку. Вколоти вирішив у ногу. Тягну шприц до стегна, опускаю голову і бачу, що однієї ноги нижче коліна немає, а другої… важко сказати, є вона чи немає. Я знову піднімаю шприц і колю його в шию. Більше не знаю, що можу зробити однією рукою. «Що у мене є? — запитую себе вголос. — Думай! Целокс, бинт, джгут з турнікетом… Сука!». Буторфанол, здається, почав діяти. Моє серце. Воно зараз із грудей вискочить.

— Що я можу зробити? — прохрипів я, аби просто відчути, що ще можу розмовляти. — Що в моїх силах? На що я ще здатний? От же ж охочий ставити собі запитання. Потрібно спробувати вилізти на дорогу, щоб мене побачили свої. Вони вже скоро повинні за мною повернутися.

Я намагаюся впертися руками в землю і відштовхнутися на спині назад, до дороги, яка була за моєю спиною в декількох метрах.

— АААААА! — крикнув я від різкого болю в попереку. — Йобаний буторфанол, дій, сука!

Я знову намагаюсь повторити свої дії. Але не виходить. Бракує сил.

«Що ж… залишається просто лежати, — подумав я. — Ноги — хєрня. Мордочка немовби ціла, значить, дівчинка не дуже засмутиться, — намагаюся підбадьорювати себе. — Чого я взагалі хвилююсь, я ж безсмертний. І медаль… мене чекає моя медаль… або навіть орден». Від болю у мене постійно напружуються м’язи, які, на щастя, мене ще слухаються. Я стогну крізь зуби, видавлюючи через них слину з кров’ю.

Від уколу чи ні, але раптом біль почав відступати. Відчуваю, як серце почало заспокоюватись. Я лежу, дивлюся в небо, там ні хмаринки. Не знаю, скільки часу я вже лежу…

За мною прийшли. Два хлопці підійшли до мене і втупилися зверху. Я їх знаю, це були хлопці з мого взводу, але з іншої машини. Вони стоять, дивляться на мене. Один щось сказав іншому спокійним тоном. Той, що праворуч, завів автомат за спину, нахилився наді мною й акуратно, провівши долонею по моєму обличчю, закрив мої очі.