Слiди на дорозi

Частина друга: «Відчай»

Ось і настав день, якого я так довго чекав. У мені все вирувало у передчутті. Починається нове життя! Нарешті я стану потрібним, затребуваним, здобуду сенс і розуміння, заповню порожнечу всередині себе!

Ніхто з батьків мене не проводжав, і ніяких проводів мені не влаштовували. Я просто зібрав сумку з потрібними речами, взяв свої заощадження, яких саме й вистачало на дорогу, та пару канапок. На вокзал, звідки відходила маршрутка, зі мною приїхав лише мій друг, однокласник, з яким після цього дня ми більше не бачилися. На місці вже було близько десятка хлопців. Декого я впізнав: бачив їх на медогляді. Та тільки вони уже були пострижені наголо. Ймовірно, вирішили підготуватися заздалегідь. Мене питання зачіски не турбувало: з того часу, як я зайнявся боксом, уже кілька років мій череп був голений.

Нас усіх покликали в автобус, я попрощався з другом і сів на місце, яке перед цим зайняв. Поруч зі мною була моя невелика дорожня сумка і наплічник, я взяв лише ті речі, які порадили брати з собою у військкоматі.

В автобусі я уже відчув атмосферу пригод, і причетність до чогось величного наповнювала мене приємними емоціями. Спробував почати діалог з кількома юнаками, але розмова не пішла. Вставив навушники у вуха і отримував задоволення від поїздки. Десь через кілька годин ми зупинилися, і всі вийшли на перекур, у тому числі я. Багато хто вже перезнайомився методом «стріляння» один в одного цигарок. Я не палив. Я просто стояв і слухав, хто про що говорить. Дружини, робота, кредити, повії… всі говорили на теми, в яких я взагалі не розумівся. Ця невелика зупинка дала мені зрозуміти, що однодумців у мене, мабуть, буде не дуже багато. Ну що ж, можливо, ще в «учєбці» познайомлюся. Через хвилин десять автобус рушив далі.

Близько п’ятої ранку нас вивантажили на КПП в навчальному центрі «Десна». Зелений ліс і спів пташок налаштовували на чудо — чудо, яке незабаром станеться. При денному освітленні мені тепер було добре видно обличчя тих, хто зі мною приїхав. Більшість із них явно були старшими за мене. Причому набагато. В основному це хлопці від двадцяти двох до тридцяти. Але були й ті, кому під сорок. Вісімнадцятирічних, окрім мене, в автобусі не було. З нами було ще кілька дівчат, які так само прийшли в «учєбку» для укладання контракту опісля.

Вивантажившись, ми направилися на КІШ, далі нас не пропустили і жодної чіткої відповіді на наші запитання не дали. Сказали, що занадто рано, і нам потрібно чекати. Простояли ми під КПП близько трьох годин. Після того нас запустили і відвели в клуб, де нас перерахували, оглянули документи й розповіли кілька основних правил місцевого розпорядку:

— Вас сюди ніхто не кликав. І саме ви тут нахєр не потрібні. На ваше місце за дармовими грошима черга у військкоматах. Тому, якщо хтось порушуватиме дисципліну, поїде на хуй додому. Жити з мамашею. Всім зрозуміло? Якщо побачу хоча б одну мавпу, яка сцить десь на території… відчуєте весь тягар військової служби.

Таке привітання мене дещо насторожило. Але потім згадались американські фільми про суворих сержантів, які виховують справжніх бійців. Мабуть, це він — строгий сержант. Так, згадавши кадри з армійських фільмів, я заспокоївся, і знову повеселішав.

Після того як усіх нас перерахували, до зали почали заходити люди у формі, збирали невеликі групи, називаючи прізвища, і виводили. От одна особа у формі назвала й моє прізвище разом із шістьома іншими. На вулиці нас вишикували в колону по двоє, і подобою строю ми пішли по території частини. Я одразу відчув себе вище хлопців, які йшли зі мною, вони просто не в курсі, але ж я був командиром взводу у себе в школі, а це серйозно. І я був певен, що мій досвід мені знадобиться. Я вмів марширувати. Я намагався іти за всіма правилами, але водночас не дуже випендрюватись. Іти саме так, щоб оточення оцінило, що я в темі. Десь через кілометр я втомився і вже йшов нормальним кроком. «Яка ж велика частина», — подумав я. Дійсно, ми йшли уже хвилин п’ятнадцять, а попереду помітно було ще більше казарм. Врешті-решт нас привели до штабу, ми піднялися на третій поверх і знову стали чекати. Наш хаотичний натовп заважав час від часу людям, що проходили по коридору. Ну ось — перше випробування лідера. Я взяв ініціативу на себе і запропонував всім стати в одному місці, щоб нікому не заважати і не наражатися на невдоволення. Але не встиг я дочекатися реакції на мої слова, як чоловік, що вийшов з кабінету, покликав нас всередину. Там знову подивилися наші документи і повели в казарму.

Це була абсолютно стандартна казарма. Вона нічим не відрізнялася від тієї, яку я бачив у військовій частині у себе в місті, куди нас водили в одинадцятому класі на екскурсію. Довгий центральний прохід, який всі називали просто ЦП, був метрів сто. По обидва боки від нього в кінці розташовані кабінети, а від центру — спальні місця із двоярусними ліжками, які називали кубриками. Абсолютно стандартна казарма. Навпроти входу стояв солдат і стежив за тим, хто входить у приміщення. Місце, де він стояв, називалося «тумбочка», а солдат був днювальним. «Тумбочкою» воно називалося тому, що поруч із днювальним розміщувалася тумбочка з документацією, печатками і телефоном. Солдат тицьнув пальцем углиб казарми, супроводжуючи свій жест проханням, сформульованим у досить брутальній формі.

Там уже перебувало близько 50 людей у цивільному одязі, які сиділи на табуретках уздовж ЦП. Коли ми підійшли, Огрядний хлопець у формі, лисий, середнього зросту, років тридцяти, міцної статури і з явно надмірною масою тіла, сказав нам взяти табуретки й сідати поруч з усіма. Так ми і зробили. Окрім хлопців, що сиділи на ЦП, у казармі також перебувало близько півтора десятка чоловіків у камуфляжах. Більшість із них виглядали дуже дорослими. Пізніше я дізнався, що ми перебували в роті, призначеній для навчання військовослужбовців контрактної служби. Отже, ті хлопці в камуфляжах, які були там на момент мого приїзду, — контрактники, які приїхали проходити вишкіл на сержантів, або сержанти, яких готували на старші посади. Вони були не просто старші за мене, це були дорослі дядьки з сім’ями і дітьми. Доки я сидів без діла й розглядав усе навколо з цікавістю, люди все прибували і прибували.

Нарешті, години через три, коли в казармі перебувало вже більше двох сотень людей, з кабінету до нас вийшов чоловік із зірками на погонах. В якому він був званні, я поняття не мав, оскільки абсолютно не розбирався у знаках розрізнення. До того ж мою увагу більше привернула його зовнішність. Це був невисокий чоловік, трохи вищий за мене. Напевно, метр сімдесят п’ять. Лисий, широкоплечий і з зухвалим, моторошним обличчям. Він не був потворним, але риси його обличчя могли дійсно налякати кого завгодно. Чомусь у мене в голові виникли асоціації з вампірами з фільмів середини двадцятого століття. Він підійшов до Огрядного чоловіка У військовій формі, який стояв перед нами, щось йому сказав, а потім розвернувся і пішов назад у кабінет. Огрядний гучним низьким голосом звернувся до нас:

— Табуретки на місце і шикуватися на ЦП!

Усі піднялися і почали розставляти табуретки біля ліжок. Коли ми вишикувались у дві колони, Огрядний пішов до кабінету, з якого вийшов Вампір, постукав у двері, відкрив, щось сказав і відійшов убік. Через пару секунд вийшов третій чоловік у військовій формі — високий, зірок на погонах у нього було ще більше, ніж у попереднього. За ним слідом ішов Огрядний. Я звернув увагу, що на його погоні лише три жовті смужки. Коли високий чоловік з витягнутими рисами обличчя дійшов до центру, він звернувся до нас. Нас було дуже багато, стрій розтягнувся на всю казарму, і мені, що стояв майже біля самого краю, було дуже погано чути.

— Доброго дня! Ви… у п’ятій роті, а я ваш командир… капітан… Зрозуміло, так?

Я майже нічого не зрозумів, крім того, що це наш командир роти і він капітан. Я тоді ще слабо розумів різницю між званням і посадою. Під час монологу він не стояв на місці, а рухався повз стрій. І коли він прямував у мій бік, я починав розбирати слова.

— Ви всі прибули сюди за власним бажанням, вас ніхто сюди не кликав! Зрозуміло, так? Ваше навчання триватиме три місяці, а після ви всі підете по своїх частинах. Зрозумію, так? А доти ви у моєму підпорядкуванні. Дебіли, які не будуть дотримуватися дисципліни, відправляться додому або будуть переведені на строкову службу. Зрозуміло, так? Я здогадуюся, що багато хто з вас — сцикуни, які бояться строкової служби і як альтернативу вибрали підписати контракт у частині у своєму місті, щоб кожен день повертатися додому до мамкиної циці й жерти бабулині пиріжки. Але щоб побачити цицьку і жерти пиріжки, вам потрібно пробути тут три місяці без зальотів, і тоді ми з вами порозуміємося. Зрозуміло, так? Це ваш Старшина, — показав він на Вампіра. — Пізніше ви познайомитеся з вашими командирами взводів, коли вас розподілять по взводах. Обіду на вас немає, тому зараз вас групами відведуть у «чіпок», і ви зможете собі щось купити. Зрозуміло, так?

У мене в голові крутилося: «Зрозуміло, так? Зрозуміло, так? Зрозуміло, так?» Що за маячня… Закінчивши монолог, зрозумілий капітан дав кілька інструкцій Старшині, той сержантам, а ті почали ділити нас на три групи. По черзі новоприбулих відвели у крамницю, де практично нічого нормального не було. Ми перекусили печивом з чаєм і знову опинились у казармі. Після декількох годин просиджування на місцевих табуретках нас знову вишикували перед черговим чоловіком у військовій формі. Він мав дві великі зірки.

— Я замкомандира частини з виховної роботи, сука. Ви повинні розуміти всю відповідальність свого перебування тут. Усі ваші дії прописані Статутом. І якщо хтось із вас щось порушить, ска, ми довго розбиратися не будемо, військова прокуратура, «строчка», дисбат, в’язниця… заходів покарань багато, ска. Особливо це стосується відносин між вами. Є така стаття, як «нестатутні взаємовідносини», і якщо хтось когось ударить, в’язниця, ска. Я сподіваюся, що всі ви мене добре зрозуміли і проблем у нас не буде. Доки ви ще не підписали контракти, у вас є час передумати, відслужити нещасний рік «строчки», замість трьох років контракту, і піти додому жити далі, сука. Якщо хтось із вас прийшов сюди за грошима, то ви дуже сильно помиляєтесь, ска. В армії платять копійки, за які ви собі ні квартири не купите, ні машини. Загалом, як я вже говорив, подумайте добре, чи потрібне воно вам, і поки є час, відмовтеся.

Він говорив ще хвилин десять про все і ні про що. Коли він пішов, його місце зайняв Вампір.

— Там, у дальньому кінці казарми, розташована каптерка. Зараз вам покажуть, де ви будете спати, залишите собі всі потрібні речі в тумбочці, а потім вишикуєтеся зі своїми сумками в тому напрямку і приготуєте свої речі для зберігання до кінця вашого навчання. Вам потрібні капці, мильно-рильне, зошити, ручки та шкарпетки Все зайве буде викидатись, якщо хтось щось сховає, дуже пошкодує про це.

— Можна залишити собі блокнот? — запитав хтось із строю.

— Ти хто?

Хлопець мовчить.

— Солдат Залупа? Прізвище, сука! — крикнув Старшина.

Той назвав своє прізвище.

— Днювальний! — покликав він до себе солдата з ножем на поясі, що стояв біля тумбочки. — Сьогодні цей чоловік не лягає спати доти, доки не вивчить порядок звернення зі строю і не допоможе вам вимити туалет після відбою.

— Слухаюсь, — відповів солдат.

— Тобі ясно, чоловіче? Допомога наряду, — знову звернувся Старшина до хлопця в строю.

Після цього він зробив крок назад і голосно звернувся до всіх.

— Усе зайве, що буде знайдено в тумбочках, буде викидатися!

Від природи він мав такі риси обличчя, що постійно здавалося, що він морщиться від злості. І було важко розпізнати, з якими емоціями він говорив.

Коли він пішов у віддалену частину казарми, нами зайнялися сержанти, які були тут до нас. Новобранців швидко розподілили по кубриках, ми виклали зазначені речі і сформували чергу в каптерку. Біля дверей на стільці сидів Вампір, і перед тим як сумка відправлялась у каптерку, її вміст повністю витрушували на підлогу і переглядали. Якщо хтось занадто довго возився зі своїми речами, його сумка разом із розсипаними речами зафутболювалася Старшиною в куток, де далі тривала упаковка перед здачею. Коли підійшла моя черга, я намагався дуже швидко витрусити всі свої речі. На вершині гори виявилися таблетки від температури. Коли Старшина їх побачив, запитав мене:

— Ти наркоман?

— Ні.

— Жодних таблеток. А це що? — вказав він пальцем на маленьку темну пляшку.

— Саліциловий спирт.

— Ти алкоголік?

— Ні.

Після цього він почав вибирати ліки серед купи моїх речей і кидати їх в ящик за своєю спиною.

— Збирай сумку.

На жаль, збирав я її недостатньо швидко. Тому мої речі з сумкою полетіли у куток, де я продовжив збирати їх.

Після здачі речей ми знову сіли на ЦП й сиділи кілька годин.

У військкоматі нам дали цілий список речей, які потрібно було з собою взяти, але по суті, крім мильно-рильного, капців, зошитів із ручками і шкарпеток, нам нічого не знадобилося, навіть труси. І навіть те, що стало в пригоді, не завжди було те, що потрібно. Наприклад, із капцями у мене була біда. Я взяв із собою тканинні м’які капці, які під час прийняття душу мали тенденцію промокати, чим створювали мені купу побутових проблем.

Ми сиділи на табуретках на ЦП, а перед нами за столом, що був винесений із кімнати для занять, сидів сержант. Хлопці ставили йому різні запитання, на які той відповідав і розповідав про службу, як що влаштовано, що можна, а чого не можна.

— Чому у нас відібрали ліки?

— Тому що не можна вам мати нічого, чим можна убитися. Ви ж у «Десні». Краще хуй забити в сосну, ніж піти служити в «Десну», — усі засміялися. — Скільки хуй не забивав, все одно в «Десну» попав, — знову натовп зареготав у відповідь на вульгарну приказку. — У «Десні» найвищий показник самогубств. Так само вам пиздець, якщо у вас знайдуть календарик або блокнот і і закресленими днями. Це немов би означає, що у вас уже депресія, і ви чекаєте, коли ж все це закінчиться. Тобто ви потенційний суїцидник.

— Якось нелогічно, — сказав я. — У той момент, коли людині погано, їй роблять ще гірше. А чи не наблизить її це ще більше до суїциду?

— Друже, яка логіка? Ти в армії. Все, друзі, пора вам звикати до нового світу, який живе зовсім за іншими законами. Тут навіть закони фізики працюють по-іншому.

— Це як? — запитав хтось із молодих.

— Послужите, побачите, — Огрядний засміявся разом зі своїми товаришами старослужилими.

Далі він розповів нам про відмінності ременів контрактників і строкової служби, які називалися портупея і ліфчик відповідно, про деякі особливості армійського побуту, про службу у військах і всяке таке…

— Чому нас тут називають «мавпами»? — пролунало чергове запитання.

— А хто ж ви зараз, як не «мавпи»? Ви ж нічого не знаєте, будете постійно тупити. Тому і «мавпи».

— Скільки потрібно відслужити, щоб не бути «мавпою»?

— Щоб не бути «мавпою» або «слоном», потрібно зняти чохли і роздуплитись. Інакше, будуть вас чмирити до кінця служби.

— А хто такий «слон»?

— Те саме, що й «мавпа».

— У чому різниця між «слоном» і «мавпою»?

— У «слона» є хобот.

— Смішно, — посміхнувся новоприбулий солдатик. — А серйозно… хто такий «слон»?

— Ти, — старослуживі підтримали сміхом.

— Чому?

— Потім побачиш чому. Тому що хобот буде під руками і ногами заважати.

Загалом після цієї розмови склалося враження, що місцеві придумали для себе якусь дитячу гру з вигаданою мовою. І тепер їх єдина розвага — не розповідати правила цієї гри хлопчикам, які прийшли пограти в їх пісочницю. Ці карапузи змовницьки переморгувались і лопотіли тарабарською мовою, створюючи, на їхню думку, атмосферу таємниці та нестримних веселощів. Мені це здалося дурним. Зародились перші сумніви.

На вечір нас вже відправили вечеряти казенними харчами. Строєм із двохсот тридцяти осіб ми попрямували до їдальні. Близько сорока хвилин чекали на вулиці, а потім по черзі стали заходити всередину. Велике приміщення з купою столів і двома роздачами. До сорока хвилин додалися ще двадцять у черзі, і я, нарешті, опинився за столом. Була непогана горохова каша. Мені навіть сподобалась. Або, може, я хотів, щоб мені сподобалася. Зі школи я переконував себе в тому, що все армійське краще, що армія — це знак якості, а на армійських кашах можна виростити великі м’язи і стати дуже сильним та витривалим. З кашею йшов чай. Півсклянки несмачного чаю. Навіть не чаю, а жовтуватої води. Безперечно, мені цього було мало. Але, на щастя, в тумбочці мене чекала пляшка мінералки, що залишилася з дороги. Прийшовши в казарму, я попив води так, щоб ніхто не побачив. І сів на ЦП разом з усіма.

Загалом більшу частину дня я провів, сидячи на ЦП, слухаючи відповіді бувалих вояк на запитання новоприбулих салаг. Всупереч гоноровому вигляду, було видно, що бувальцям приємно ділитися з нами досвідом, приємно вести просвітницьку роботу в елементарних речах. Це надавало їм вагомості у власних очах.

О дев’ятій тридцять нас усіх вишикували, назвали за прізвищами і відправили спати.

Так, просиджування на ЦП і знайомство з начальством повністю зайняло увесь наш перший день. Влаштовуючись зручніше на старому, бувалому матраці, я з нетерпінням чекав завтрашнього дня: напевно, вранці мені вже покажуть бойову машину! Я ж сюди на механіка БМД прийшов навчатися! Можливо, й добре, що тоді у військкоматі так вийшло. З цими теплими думками я поринув у світ снів.

Рівно о шостій ранку я вперше почув крик, від якого мені ставало на душі огидно всі наступні роки, навіть коли просто згадував його: «Рота, підйом!» Усі підхопилися, одягли свій цивільний одяг і вишикувалися на ЦП.

Стук у двері казарми. Днювальний прокричав:

— Черговий роти, на вихід!

До дверей підбіг інший хлопець з ножем на поясі. Подививсь у вічко, потім відкрив двері й зробив два кроки назад, приставив долоню до черепа і голосно сказав:

— Товаришу старший прапорщику, під час мого чергування надзвичайних подій не відбулося. Особовий склад у розпорядженні. Черговий роти молодший сержант…

— Вільно, — перебив його Вампір.

Старшина зайшов у казарму і став перед строєм. Провів перекличку, дав півгодини на вмивання і туалет. Це була знаменна подія. Я вперше ознайомився з ранковою процедурою, яка повторюватиметься день у день протягом трьох місяців. У туалеті було лише десять умивальників і сім дірок для потреб, а нас більше двох сотень осіб. Можете уявити, що там був за балаган. Черга до нужника починалась іще в коридорі. І поки ти справляв нужду, десять пар очей пильно стежили за тобою. Періодично лунали квапливі репліки. Хто встиг зробити всі справи, хто ні, але у призначений час усі стояли у строю і чекали виходу в їдальню. Сержанти про це подбали, підганяючи нас, як пси овець у стадо.

На вулиці було досить холодно і трохи мрячило. Ми знову вишикувалися. Дали команду йти в їдальню. Стрій рушив, і під рахунок барабана ми пішли майже в ногу. В їдальні повторилася вчорашня процедура очікування. На сніданок дали щось на зразок вареної картоплі та півсклянки несмачного чаю.

Поснідавши, ми в точно такому ж алгоритмі дій, але в зворотний бік, повернулись у казарму. Знову сіли на табуретки і просиділи так весь день, перериваючись тільки на походи в їдальню. Пару разів я телефонував мамі й говорив, що у мене все чудово і я всім задоволений. Іноді до нас зверталися різні командири, нагадуючи про те, що ми тут ніхто, звати нас ніяк, що ми нахєр нікому не потрібні, а раз самі сюди прийшли, зобов’язані миритись з усіма ідіотизмами місцевого укладу життя. Так само не забували розповісти, що з нами буде, як хтось щось порушить. Особливо часто робився акцент на взаєминах між військовослужбовцями, тобто між нами. Так само постійно нагадували про те, що краще відслужити нещасний рік «строчки», ніж тупцювати тут три роки, отримуючи копійки. І поки наші контракти тільки готувались, у нас була можливість звалити.

Скотське ставлення до нас почало давати свої плоди: з десяток хлопців під кінець другого дня почали замислюватися про те, чи правильно вони вчиняють.

Увечері нас знову вишикували для переклички перед відбоєм.

— Товаришу старший прапорщику, а можна буде з’їсти печиво?

— Шо?

— У мене печиво другий день лежить у тумбочці, але через те, що ми постійно сидимо на ЦП, я не можу…

Не встиг він договорити, як його тулуб різко вилетів зі строю і, після удару об ліжко, звалився на підлогу.

Якщо під час запитання хлопця зрідка лунали смішки, то тепер у казармі була гробова тиша. Усі дивилися лише перед собою. Нашому товаришеві по службі ніхто не допоміг встати і навіть не подивився, чи все з ним у порядку. На всю казарму були лише чітко чути кроки Старшини по дешевому лінолеуму на фоні повної тиші.

— Хто ще хоче мене перебити? — спокійно запитав Старшина. — Черговий!

— Я, товаришу старший прапорщику! — швидко вимовив, підбігши до Старшини, солдат з ножем на поясі.

— Це вам допомога в наряді сьогодні вночі.

— Слухаюсь.

— Ти чув, чудовіще? — запитав суржиком Старшина у хлопця, що сидів на підлозі і тримався за живіт.

— Так точно.

— Встань, а то так скрутився, немов би зараз здохнеш.

— Рота, упор лежачи прийняти!

Усі впали, приготувавшись віджиматись. Але далі жодної команди не було і ми так і застигли.

— Я бачу, що ви зовсім не втомилися. Ну що ж, зараз виправимо це, щоб погані запитання не заважали вам солодко спати, — продовжив Старшина, повільно крокуючи повз стрій з руками за спиною.

Хлопець, повз якого проходив Старшина, не витримав і поклав одне коліно на підлогу.

— Та ти ахуєвший бабкін внук. Наєбать мене вирішив?

— Зовсім ні, — напруженим голосом відповів солдат, піднявши коліно з підлоги.

— Як ти будеш жінку свою єбать, якщо ти такий немічний? Ти ж здохнеш від безсилля після двох поштовхів.

По роті пробігся смішок.

— Відставити сміх! Встати! Досить? Чи продовжимо сон наганяти?

Рота мовчить.

— Дуже добре. Значить, продовжимо вечірній ритуал.

Почалася перекличка, після якої ми всі попрямували до ліжок. Коли всі вже лежали, між рядами ходили днювальні з числа служивих і перевіряли, як ми спимо. Один з них звернувся до мене з єхидною посмішкою:

— А ти чого не спині, тебе заколихати?

— Ні. — сказав я і закрив очі.

Старшина поводився суворо тільки з нами, «слонами», як тут називали молодих солдатів. З тими ж, хто прибув в «учебку» на перекваліфікацію, Старшина спілкувався, як з рівними собі. Навіть ті, хто прийшли на контракт після «строчки», мали деякі привілеї, наприклад, користування душем із бойлером. Старшина просто створював умови для відсіву слабких і тих, хто здався. Напевно, це логічно. Те, що ми пережили за ці три місяці, цілком може привести слабку людину до суїциду. Тому дії Старшини звужували коло потенційних жертв шляхом відсіву. Ну або ж він просто був садистом. Хоча я більше схильний до першого варіанта.

Не бажаючи, щоб мене заколихали, я заплющив очі. Я не бачив жодних снів, просто закрив очі й розплющив їх знову, почувши «Рота, підйом!»

Третій день був цікавішим від попередніх. По-перше, нас поділили по взводах з урахуванням наших майбутніх посад: механіки-водії БМП (я єдиний, хто навчався на БМД), наводчики і стрілки. По-друге, у нас усіх забрали телефони. З цього моменту жодного зв’язку із зовнішнім світом. По-третє, сьогодні ми вперше мали потрапити в лазню і отримати військову форму.

— Раз на тиждень ви будете відвідувати лазню, — говорив нам прапорщик у клубі в перший день мого прибуття в частину.

Почувши тоді ці слова, я наївно подумав, що він має на увазі справжню лазню, де ми будемо паритися. Не знаю, як я міг припустити таку дурість. Лазня — це звичайний душ, який ми будемо відвідувати лише раз на тиждень, а потім шість днів ходити брудними і пітними. Так, армійська лазня — це самий звичайний душ, точніше кілька десятків кранів у великому приміщенні.

Ми вишикувалися внизу казарми й пішли великим строєм із двохсот чоловік у бік лазні, до якої було кілька кілометрів. Саме двохсот, а не двохсот тридцяти. Бо близько двадцяти осіб висловили своє небажання продовжувати службу й поїхали додому.

Погода була мерзенна і холодна, але Старшина по дорозі так замучив нас стройовою, що всім було навіть жарко. Лазня розташовувалася за частиною, і щоб у неї потрапити, потрібно було пройти через приватний сектор. Я вперше за три дні вийшов за ворота, побачив цивільних людей та цивільні автомобілі. Я згадав, що буває свобода. З’явилося дике бажання втекти. І в очах моїх товаришів по службі я бачив, що не в мене одного. Ці три дні здорово натиснули на психіку. Поводження, як із худобою, все ж-таки зробило свою справу. Можливо, ця прогулянка була ще одним інструментом тиску на психіку… особисто я готовий у це повірити: бажання втекти стало просто нестерпним.

Лазня — це радянська одноповерхова потворна будівля, куди нас усіх завели і наказали роздягатися. Багато хто соромився і не поспішав знімати нижню білизну, а хтось, навпаки, поводився так, немов би всі мають захоплюватися його ґаздівством. Але більшість все ж таки відчували деяке збентеження, зокрема і я. Близько десяти хвилин ми стояли голі й очікували, доки помиється попередній підрозділ. Нарешті нам дали команду заходити. Я пішов у своїх капцях із тканини і зайняв чергу в одну із кабінок. Незважаючи на те, що кранів було дійсно багато, на всіх все одно не вистачало, і більшість милися під одним краном удвох, а то і втрьох. Капці мої одразу набралися води, але я про них навіть не думав, потрапивши під струмінь гарячої води. Це було незабутнє відчуття. Гаряча вода розтікалася від голови по всьому тілу, а по шкірі пробігли мурашки судового захоплення. Я би так стояв вічність, але за мною вже вишикувалася черга, а Старшина кричав, що потрібно закруглятися. Три дні без душу — це багато. Якби я знав, що іноді мені доведеться ходити брудним по кілька тижнів… Я знову вийшов у приміщення, де лежали наші речі, і побачив, що по взводах вишикувалася черга на отримання форми. Деякі вже встигли її отримати і приміряли на себе.

— У кого 42-й? Кому потрібен 43-й? — почулося з натовпу.

— У кого шапка велика?

На когось форма не налазить, із когось спадає, комусь черевики тиснуть, а у когось бовтаються на нозі. На щастя, мені все попалося чітко за розміром. Тільки шапка була завелика, зате всю голову закривала. Завжди вважав норкові шапки дурними і непрактичними, а тепер сам приречений багато років носити шапку-вушанку, правда не з норки, а з якоїсь штучної гидоти. Одягаючи нову форму, нам доводилося здогадуватися, де перед, а де зад, винаходити механізм одягання і застібання.

Нам видали два комплекти білухи, і Старшина скомандував, щоб ми одягали одразу обидва. А якщо хоч раз побачить когось тільки в одному, то знайде спосіб ускладнити життя порушника. Білуха — це такий білий, бавовняний, армійський костюм, який мав виконувати роль термобілизни в холодний період. Є тонкий, а є щільніший — на холодну погоду. Ось нам і видали по одному комплекту одного і другого. Також нам заборонили одягати труси, під страхом смертної кари (крім тих, хто вже відслужив «строчку»). Їм було дозволено одягати нормальну нижню білизну, а білухи лише за потреби, коли холодно. А всі решта були приречені паритись у бавовняній, радянській «термобілизні» три місяці, без права перегляду вироку.

Натягнувши на себе білуху, одягнувшись у зелений камуфляж, у військові берці, я відчув щось надзвичайно приємне, що надихає. Я відчув себе солдатом. Після того як прямо в роздягальні за наказом Старшини ми вишикувались повністю одягненими, у тому числі в шапки і застебнуті під горло бушлати, Вампір почав усіх нас по черзі оглядати. Було дуже жарко, в душовій безперервно текла гаряча вода і пар клубочився по всьому приміщенню лазні. У всіх нас пики були червоні й мокрі від поту. Ті з нас, хто намагався довше постояти під гарячою водою, тепер, стоячи у зимовій екіпіровці у приміщенні, сильно про це пошкодували.

Йшли з лазні ми так само довго і тяжко під нескінченні стройові команди Старшини. Але тепер я був мотивований. Мене одягай у військовий одяг і дали відчути себе особливим.

Так, через декілька днів більшість із нас потрапили у медичну роту з грипом і навіть запаленням легень, а у пробіжках наступного тижня півроти кульгало, заробивши кровоточиві рани на ногах, але я став солдатом. Я бачив це у дзеркалі.

Після повернення в казарму нас вишикували, і ми бачили той рідкісний момент, коли Ротний вийшов зі свого кабінету… щоб знову виголосити промову про близькість і принади сімейного життя. У мене склалося враження, що він існував лише заради цих промов. Надалі, коли тема поїздки додому вичерпалася, Ротний майже зник із нашого життя.

— Сьогодні вам видали форму. Після того як ви підпишете контракти, якщо захочете піти, то вам доведеться виплатити гроші за цю форму. Зрозуміло, так? Тому настійно рекомендую вам добре подумати перед тим, як поставити свою закарлючку на цьому папірці: вона прирече вас три наступні роки бути рабами. Зараз всі ви знову розсаджуєтеся на ЦП, а після обіду сюди принесуть контракти, і ви їх підпишете… чи ні. Раджу всім кілька разів перевірити інформацію, зазначену в контрактах: серію та номер паспорта, ідентифікаційний код і правильність написання прізвища. Зрозуміло, так? Якщо хтось вирішить не підписувати контракт, прошу до мого кабінету. Ніхто нікого висміювати не буде. Можливо, це найправильніше рішення у вашому, поки що короткому, житті. Ясно, так?

Після обіду ми по черзі заходили в клас, брали контракти, ознайомлювались і підписували… або йшли в кабінет до Ротного. У цей день відсіялося ще близько десятка осіб. Та що вже там… навіть я, тримаючи контракт у руках, відчув хвилювання. Тому що навіть до мене, супервмотивованого мрійника, потроху починало доходити, на яке дно я потрапив. Але у мене була мрія, а я дуже впертий. Серед старослуживих, що жили з нами в казармі, четверо були десантниками. І коли мені було складно, я дивився на їх блакитні берети і тільники, що визирали з-під кітеля: нагадував собі, навіщо я тут. Це додавало мені сил. Зрештою, я поставив свій підпис, поклав контракт на стіл у стопку до решти, і пішов сідати на свою улюблену табуретку. Тепер офіційно почався мій — курс молодого бійця (КМБ) у роті карантину. Карантином це називали тому, що нас від усього ізолювали.

У цей вечір днювальні придумали нову гру. Після відбою, коли Старшина пішов, вони ходили між ліжками і перевіряли, чи всі сплять.

— Знаєте гру «Три скрипи»? — запитав черговий, йдучи по ЦП.

— Я рахую три скрипи від ліжок, всі піднімаються, шикуються і починають дружно віджиматися, щоб втомитись і солодко заснути. Один, — сказав він, почувши перший скрип. Два, — пройшло близько хвилини. — Три. Рота, підйом!

Усі вишикувалися на ЦП.

— Упор лежачи прийняти! Раз, два, раз, два, півтора… півтора, — після секунд п’ятнадцяти у деяких вже почали тремтіти руки. — Встати. Відбій.

Усі швидко розійшлися по ліжках і вляглися спати. Через хвилину черговий голосно проголосив:

— Один, — проходить секунд двадцять. — Два. Три. Рота, підйом!

Ми знову всі вишикувалися на ЦП і почали віджиматися під рахунок. Так ми розважалися близько двох, може трьох годин. Точно не скажу, оскільки годинника не було. Весела гра. Усім сподобалось.

У цей день ми всі вже стали схожі на солдатів, тобто на одну особу, без зовнішніх ознак індивідуальності. Поголено останнє волосся, всі одягнені в однакову форму. Деяких я навіть не впізнав. Ніколи раніше не замислювався, що одяг і зачіска формує значну частину нашого «Я». Але тепер ми його втратили. Тепер ми не Саша-зварювальник, не Єгор із села під Миколаєвом і не Ваня, який був вантажником на ринку. Ми — солдати, які однаково не хочуть, але мусять копати, пиляти, носити, не спати і погано жерти. Зараз ми просто втратили зовнішні відмінності. Попереду нас чекала психологічна ломка, а для багатьох — ще й утрата людських якостей.

Прокинулися ми, як завжди, о шостій ранку. Шикування, перекличка, конкуренція за дірку в туалеті, за умивальник, сніданок — і ми знову в казармі. У нас з’явився новий квест: Старшина прибрав із туалету всі рулони з туалетним папером, буцімто, щоб ми навчилися з ним поводитися, тому що хтось щось там розмотав, залишив, зіпсував… точно не знаю. Коротше, туалетний папір тепер потрібно було здобувати. Враховуючи, що нам заборонялося відвідувати місцеві ларьки, які називалися «чіпок», здобування матеріалів для підтирання перетворилося на суворе випробування. Коли підрозділ проходив повз ларьок, Старшина ставив біля нього одного зі старослуживих, щоб ніхто не вискочив зі строю і, не дай Боже, не купив який-небудь батончик чи туалетний папір.

По казармі ходили легенди, що хтось колись чув, як знайомий його друга бачив, що якийсь солдат купив собі календарик чи навіть (страшно подумати) блокнот! Але в такі побрехеньки ніхто не вірив. Усі знали, що ті, хто мав календарики чи блокноти, давно вже були розстріляні за казармою і потрапили в пекло. Купити щось було можливо, тільки зробивши загальне замовлення взводом одному зі старослуживих, який ходив туди з дозволу Старшини.

Добре, що я не був курящим, бо їм завжди складніше. Загалом, як тільки ми одягли форму і підписали контракти, у нас відібрали всі можливі блага і комфорт, а те, що неможливо було відібрати, максимально урізали. Карантин.

Після сніданку нас відправили працювати на тактичне поле: хтось пиляв колоди, хтось тягав дрова, а я копав. Потім ми відправилися на обід. Одразу після обіду нас знову вишикували і вирішили влаштувати спортивно-масові заняття, поки ще було видно. Ми піднялися в казарму, зняли бушлати і вийшли на вулицю знову шикуватися. Це був по суті лише перший повноцінний день, а руки вже відпадали. Але прозвучала команда, і ми всі побігли. Вже через півкілометра я відчув, як щойно з’їдений борщ не хоче брати участі у спортивно-масових заняттях разом зі мною, і просить залишити його тут. Не став з ним сперечатися, врешті-решт, кожен борщ має право самостійно вирішувати свою долю. Я різко вибіг зі строю, нахилився до газону, біля однієї з казарм, яку ми пробігали, і випустив борщ із кашею назовні. Витерся рукавом, швидко наздогнав стрій і зайняв своє місце. Бігли ми близько п’яти кілометрів. Упродовж усього маршруту таких же хлопців, які поважають права борщів, я нарахував близько десяти, але, можливо, нас було більше. Я біг майже в самому кінці, й мені погано було видно, що твориться на початку, а натовп бігунів із двохсот осіб розтягнувся на досить велику дистанцію. Після кросу в казармі нас пустили вмитись, і ми знову зайняли наші місця на табуретках уздовж ЦП.

Після підписання контракту з’явилися нові обмеження, пов’язані з туалетом. Напевне, там пункт такий у контракті був, дарма я його не прочитав. Офіційно ми могли користуватися нужником тільки вранці та ввечері. Не те, щоб нас не пустили б в інший час, просто дуже рідко була можливість туди потрапити, окрім як вранці чи ввечері. Тому у праці в лісі були свої плюси: можна було спокійно справити потребу, не витримуючи на собі погляди десятка осіб, які чекають своєї черги, щоб зробити те ж саме.

А ще з цього дня ми почали записувати в зошит різні команди, порядок звернення до командирів і вчити ці репліки. Також записували нескінченну кількість статей, які мали вчити напам’ять. Не те, щоб це мало якийсь сенс, просто нас потрібно було чимось зайняти. Офіцерів і Старшину дуже дратував вигляд байдикуючого солдата.

Після відбою нас не стали чіпати, а дали можливість спокійно заснути. Раз-у-раз я чув, як у різних кінцях казарми хтось шморгав носом чи схлипував. Мені це нагадало фільм «Втеча з Шоушенка», коли нові ув’язнені плакали у першу ніч. Упродовж тижня відсіялися ще з десяток осіб. І їх навіть не лякав той факт, що тепер їм довелося оплатити видану їм форму. В одного з них я купив гумові капці за десять гривень. Серед тих, що пішли, навіть був один, хто відслужив «строчку». Він сказав, що йому потрібно їхати за сімейними обставинами. Думаю, що він брехав.

Через кілька днів у мого взводу з’явився командир. Він вийшов із відпустки. Це був капітан. Тепер, коли у всіх взводів були командири, ми шикувалися ними і в їдальню ходили так само. Тут у мене з’явилася ще одна проблема. Я був у третьому взводі, й у їдальню ми заходили останніми, а час, виділений на прийом їжі, цокав для всіх однаково. Що це означає? Це означає, що коли перші з майже двохсот осіб уже поїли, то останні ще стоять на роздачі. Тому в більшості випадків я починав сьорбати борщ під акомпанемент команди «Закінчити прийом їжі!» І я зі швидкістю світла починав запихати в себе все, що було на столі. Жувати їжу? Це для слабаків! Один хлопчина навіть якось подавився шматком м’яса, але його встигли врятувати, на щастя… а то він вже синіти почав. Врятував, до речі, Старшина. Він так бив його по спині, що здавалося, той швидше помре від його ударів, ніж від шматка м'яса у горлі.

Але варто віддати належне армійській системі: в обід ця проблема не дуже мене турбувала. Майже щодня під час масових спортивних заходів я, як за графіком, втрачав свій обід десь на території частини.

В основному наш розпорядок дня виглядав завжди однаково: підйом під солов’їний голос чергового; шикування; битва за умивальник з туалетом; шикування; спроба запхати в себе огидний сніданок за одну хвилину; шикування; копання, пиляння, рубання, тягання; шикування; чергова спроба за хвилину з’їсти обід; пробіжка у приємній компанії і сумне розставання з тим, що вдалося спожити; шикування; писанина під диктовку купи непотрібної інформації; шикування; вечеря; шикування; виконання військових ритуалів: вечірня прогулянка (у будь-яку погоду, стройовим кроком, горлаючи пісні), вечірня перевірка, тілесний огляд, термотерапія та спатоньки. Подекуди бувала приємна різноманітність, наприклад, іноді ми не бігали по обіді, а йшли далі працювати, доки видно, бувало також, що після відбою ми не спали, а займалися спортом. Це було максимально допустиме різноманіття денного розпорядку.

Під впливом різних факторів у підрозділі почали формуватися групки, які намагалися вирішувати свої завдання за рахунок морально слабких одинаків. Тобто, коли ми десь залишалися копати, пиляти тощо, вони змушували працювати за себе інших. Ну і постійно ображали і сміялися над кимось. З’явилися так само і ті, хто вибрав для себе шлях виживання через загравання з командирами, стукання на товаришів по службі й подібні, не менше принизливі речі. Я не міг терпіти, коли ображали слабших заради втіхи і самоствердження. Постійно заступався і через це псував відносини з лідерами, що з’явились у нашому взводі. Навіть ті, з ким я встиг познайомитися на початку пригоди, стали членами цих групок, і внаслідок цього моє спілкування з ними поступово зійшло нанівець. У результаті я майже ні з ким не спілкувався. Іноді все, що я міг сказати за цілий день, це було два рази слово «Я» — вранці та ввечері на перекличці. До мене приставали дуже рідко, можливо, через мою фізичну форму, але коли лізли, я відповідав дуже різко чи включав упертого бика, тобто був проблемним об’єктом для насмішок і експлуатації. Тому мене намагалися не чіпати. Крім того, всіх так залякали в’язницею у разі виникнення бійки, що до побиття майже ніколи не доходило, а як і траплялося, то кулаками по обличчю ніхто не бив, щоб не було явних слідів.

Згодом я впав у дуже глибоку мовчазну депресію. І ніяких фантазій щодо лідерства у мене вже не було. Я дуже сильно розчарувався в людях, особливо у старших за віком. Я мислив стереотипно, був упевнений, що старша людина завжди розумніша і мудріша, але тут я побачив, що тридцятирічні мужики поводяться, як малолітні хулігани, дозволяючи собі знущатися над тими, хто молодший, і несуть несусвітню муру. Також дуже сильно тиснуло на психіку оточення та погода. Складалося такс враження, що в тому регіоні хмари взагалі ніколи не розходяться. Сірий бетон навколо тебе, сіре над головою, жодної людини, з ким можна нормально поговорити і посміятися, постійно брудний, голодний, сонний і втомлений. Навколо все сіре, темно-зелене, брудне… задоволення у мене викликало просто споглядання чогось яскравого, кольорового, що бувало нечасто. Я багато різного уявляв собі про армію, коли навчався в школі, але точно не такс.

Зате я навчився спати у строю, коли ми в черговий раз на якомусь шикуванні стояли близько години. Пізніше я майже щоранку так досипав. Іноді якась добра людина могла мене притримувати за лікоть, щоб я не впав.

У перші вихідні нам не дали телефони, та й вихідних як таких у нас не було. Ми жили за стандартним розкладом — цілий день займалися дурницями. У нас це називалося «заєбать солдата». Якось один солдатик запитав у офіцера, навіщо ми займаємося марною роботою, той так і відповів: «Мені просто потрібно, щоб ти був зайобаний. Запитання?»

Тільки на наступні вихідні нам роздали телефони. Безперечно, біля кожної розетки в казармі одразу ж вишикувалася черга із пару десятків людей. Мені вдалося сяк-так зарядити мобільних, а потім мене відправили на тактичне поле тягати цеглу. Вже там, на місці, під час перекуру, я відійшов убік, дістав телефон і набрав Маму. Як тільки почув її голос, до мого горла підступив ком, і я мало не заплакав. А ось Мама не стрималась і одразу почала ридати. Ми не чули один одного всього півмісяця. Для мене це були дуже важкі півмісяця. Напевно, єдине, що стримало мене від плачу, — це Мамині сльози. Я розумів, що коли вона почує, як мені важко, заплаче ще більше, а я цього не хотів. Ми поговорили кілька хвилин. Розповів їй, що телефон у мене буде тільки раз на тиждень, що в їдальні є непогана горохова каша, а вранці іноді дають їстівну мойву. Заспокоїв її, як міг, намагаючись не брехати. Поклав трубку, витер соплі та пішов тягати цеглу разом з усіма. Сіре небо, брудний камуфляж, навколо болото чи сірий бетон, а мій телефон з яскраво червоними смужками на боках нагадував мені про ліжко, завжди забитий холодильник, сонце і зелень за вікном.

Через тиждень у нас мала бути присяга, і за цей час нам потрібно навчитися пристойно марширувати і вистріляти належних одинадцять патронів. Чому лише тиждень? Тому що два попередні тижні ми «єбашили». Хоча мали освоювати свої посади, навчатися стройової та інших армійських дисциплін. Потім я зрозумів, що це правило, в армії все так влаштовано: спочатку довго тупимо і тупцюємо на місці, а потім поспішаємо і надриваємося. Тиждень нас так мордували стройовою, що декому ставало погано під час тренувань, і їх забирали в медроту. У мене сильно боліло праве коліно, але я терпів, бо не хотів завдати собі ганьби під час присяги.

Але до присяги на нас очікував іще один незабутній день. День належних одинадцяти патронів. Цей день я багато разів собі уявляв у дитинстві. З кожним разом фантазія малювала мені все більш героїчні та незабутні картини: як я усіх вражаю своєю влучністю, як демонструю все те, чого я навчився на заняттях із військової справи у школі. І мене нарешті відзначають командири і плескають по плечу товариші по службі: «Красунчик».

Дійсність жорстоко зруйнувала дитячі фантазії. В один із днів нас усіх нарядили в радянські рвані бронежилета, сталеві каски сорокових років, утрамбували у вантажівку і ми поїхали на стрільбище. У той день був мороз, і після стояння на навчальних точках, де нас інструктували щодо поводження зі зброєю і порядку стрільби, ми вже не відчували пальців ні на руках, ні на ногах. Контакт замерзлих пальців із крижаним металом автомата посилював яскравість вражень.

— Підходите ось сюди, — пояснює сержант на навчальній точці гурту солдатів. — Автомат у цю руку. Падаєте на коліно, потім на бік. Доповідь: «Солдат Залупа до стрільби готовий!».

Отак, ніяк не можу звикнути. Навіщо використовувати різні слова, пов'язані зі статевими органами чоловіків і жінок, коли потрібно для прикладу назвати якесь прізвище. Може наші офіцери думали, що це свідчить про їх мужність, дотепність чи суворість?

По-моєму, це говорило лише про їхню обмеженість і убогий словниковий запас.

Ми пройшлися ще по кількох навчальних точках, де нам показали, з якого боку потрібно брати автомат, як він розбирається і тому подібне. Після цього сержант просто став відповідати на наші запитання, які не стосувалися цього заходу. Пам’ятаю, в якийсь момент мова зайшла про «Call of duty». Просто ми мали простояти на навчальній точці певний час, і чим ми там будемо займатися, насправді мало кого хвилювало, у тому числі й командира роти.

Після відвідин ще кількох навчальних точок ми нарешті вишикувалися перед стрільбищем. Там уже лежали десять автоматів, до яких ми мали по команді підійти, по команді взяти, і все інше також по команді: перевідник вогню перевести на АВ, вистрілити чотири рази, рахуючи подумки «двадцять два», що дорівнювало трьом вистріляним патронам, встати, зібрати свої гільзи і побігти до Старшини, щоб здати їх під розпис. Хто не знайшов одинадцять гільз, потім довго ходив по полю, як втомлений казармений привид, намагаючись знайти хоча б старі.

Як я вже сказав, наші результати мало кого хвилювали. Мішені ніхто не перевіряв і оцінки нам просто намалювали. Увесь цей захід був звичайною формальністю, яку Ротний зобов’язаний був організувати, а потім відзвітувати за її виконання перед вищим начальством.

Настав день присяги. Наша рота стоїть на найбільшому плацу в Європі, на трибуні виступає командир частини, під трибуною стоять наші батьки. Після промови гостям дозволили підійти ближче. Я впізнав серед них Маму, Бабусю і Вітчима. Ми почали по черзі підходити до командира, зачитувати присягу і ставати назад у стрій. Я вивчив присягу напам’ять, але сильно розхвилювався і довелося прочитати. Весь тиждень до цього перед відбоєм у казармі я тренував підхід/відхід до командира, але, коли дійшло до справи, знову ж вийшло не все ідеально.

Після присяги нас усіх відвели до казарми, видали військові квитки, в яких ми одразу на місці розписались, і вперше дали звільнювальні, щоб ми провели час із рідними.

Мої батьки зняли в містечку кімнату, і там ми провели решту часу до вечора. Ми їли, сміялися, розповідали, як у кого справи, а я розказував якісь смішні історії про свою службу. Точніше, вони не були смішними, просто я намагався їх смішно розповідати. На щастя, у мене не було проблем із самоіронією. Я намагався контролювати свою оповідь, аби не ляпнути чого-небудь, що могло б засмутити батьків чи змусити їх хвилюватися. Та й сам не хотів згадувати жодного негативу. Мені хотілося забутись. Я намагався не звертати увагу на цю жахливу кімнату, обставлену радянськими меблями з килимом на стіні. На кілька годин я дозволив собі бути задуреним і забути, що я не вдома.

На завтра нам обіцяли ще один день звільнення, тому я зі спокійною душею у зазначений час прийшов у казарму і вперше за довгий час побачив щиро радісні й ситі обличчя. Ніхто ні з ким не загризався, не наїжджав і не знущався. Незважаючи на заборону Вампіра проносити в казарму їжу, майже всі щось протягли. У Старшини був вихідний, тому можна було розслабитись. Я теж прийшов не з порожніми руками. У мене з собою була пара яблук… і фантазії про те, як завтра знову відправлюсь до батьків, буду їсти смачну домашню їжу в оточенні близьких, помиюсь і зніму цю осточортілу білуху.

Наступний день я провів з Бабусею, оскільки Мамі з Вітчимом довелося виїхати до залишеного вдома молодшого Брата. Ми добре провели час, я лежав на дивані й набивав пузо м’ясом, фруктами і цукерками, а коли підійшов час, із сумом одягнувся, Бабуся провела мене до КПП, і я знову опинився в частині.

У казармі атмосфера свята швидко розвіялась. Усіх вишикували на ЦІ І, а кілька осіб перевірили наші тумбочки на наявність забороненої їжі. Звісно, знайшли багато всього. Як покарання товариш Старшина вирішив влаштувати в казармі парко-господарчий день (ПГД) — тотальне прибирання. Спочатку всі ліжка з тумбочками перетягували в один бік приміщення, підлога у звільненій частині за допомогою щіток і мила намилювалася до стану стоячої піни. Потім процедура повторювалась з іншою частиною. І так по всій казармі. Загалом робота займала годин чотири-п'ять. Ми впорались якраз до відбою і заснули всі дуже міцним сном з відчуттям утрати: ми знову втратили своє цивільне «Я», воно виїхало додому разом із нашими рідними.

Як завжди, на моє прохання, днювальний розбудив мене о п'ятій ранку, щоб я без божевільної черги міг умитися, сходити в туалет, забрати свої шкарпетки із сушарки, доки їх не встигли вкрасти, і приготуватися до нового цікавого дня. У туалеті перегородки між дірками були дуже низькими і було добре видно, як якийсь хлопець, присівши над діркою, намагається дуже швидко їсти палку ковбаси, відкушуючи і ковтаючи великі шматки. Виглядало це досить кумедно.

В обід почав танути сніг, що випав на вихідних, і на ранковому шикуванні нас чекав неприємний сюрприз. Справедливо побоюючись, що в казармі відберуть їжу, багато хто вирішив заховати її в снігу, а оскільки наше пересування постійно контролювали, багатьом, а може й нікому, забрати її не вдалося. І вранці Старшина виявив на газоні кульки з ковбасою, цукерками, печивом та багато чого цікавого іншого. Ми знову були покарані. Знову ПГД. Ось тільки на цей раз у протигазах і в повному хімзахисті. В якийсь момент було навіть весело. Хоча веселість ця була істеричною. Радувало те, що у мене протигаз був дірявий, і дихалося легко. Та тільки показувати цього не можна було. Інакше ризикував отримати добрячий наганяй.

Було відчуття, що в житті змінилася полярність. Все, що раніше здавалося важливим, стало далеким і нереальним. А те, що здавалося дурним і зайвим, стало єдино можливою сутністю існування. Ось Старшина виходить із каптерки. За кілька секунд через усю казарму пошепки проходило повідомлення, що йде Вампір. Почувши це, всі тієї ж миті підривались і починали робити вигляд, що вони працюють. Неважливо, що ти робиш, головне, щоб він не побачив, як ти просто стоїш або, не дай Боже, сидиш. У цьому разі тебе чекала важка, неприємна робота. Хтось хапався за дерев’яні дощечки, якими на ліжках роблять прямі кути, тобто відбивають ліжко, як сказали б місцеві. Хтось поправляв табуретки, хтось просто падав на коліна і робив вигляд, що збирає щось розсипане, а найвідчайдушніші залазили під ліжко. Це було свято сюрреалізму. Упевнений, що Вампір все розумів, і хоч би якою була справжня природа його ставлення до нас, весь цей цирк його теж забавляв.

До речі, про залізання під ліжко… крайнє біля вікна було для нас чимось на зразок телефонної будки. З ЦП не можна було побачити, що відбувається під ним, і коли комусь потрібно було зателефонувати по контрабандному телефону, це відбувалося під цим ліжком.

Вирішити свої особисті проблеми, наприклад зашити порвані речі, вдень було неможливо. Ми весь час були зайняті чимось іншим. Але рвалися речі регулярно. А якщо хтось із начальників побачить на тобі дірку… навіть страшно було подумати, яке покарання вони б винайшли для такого випадку…

На самому початку служби, коли у мене відірвався підпогонник на бушлаті, мені зробили зауваження. Я сказав:

— Так часу зовсім немає, щоб зашитись.

— Як це немає? У тебе вночі цілих вісім годин вільних, щоб займатися своїми справами, — з посмішкою відповів сержант.

Так. Він мав рацію. Для вирішення усіх своїх проблем ми вставали серед ночі й займались їх усуненням.

Одного разу, коли ми повернулися в казарму після якогось заходу, то виявили, що всі наші речі з тумбочок валяються купою на підлозі. Все заборонене вже було вилучено, а нам потрібно було дуже швидко знайти в тій купі свої речі й скласти їх назад. Зрозуміло, що в такому балагані з’явилися ті, хто почав хапати все підряд і тягнути собі, інші, зі страху залишитися без нічого, теж стали хапати чуже. Я не був винятком, тому що залишитися без зубної пасти або пінки для гоління через рудиментарну моральність не хотілось. Але мене все ж мучила совість, і коли до мене звернувся Огрядний з питанням: «Це твоя пінка?» — я візьми та ляпни правду. — «Ні». Тут він почав розповідати про те, який я мерзотник, що на злодієві капці горять і тому подібне, а в кінці довгої тиради відправив мене до Старшини, щоб я особисто сказав, що я вкрав пінку і попросив покарати мене за це.

Постукав у двері, спитав дозволу зайти, увійшов, запитав дозволу звернутись і почав звертатися. У той момент я вперше опинився з Вампіром один на один.

— Товаришу старший прапорщику, я вкрав чужу пінку для гоління. Дайте мені, будь ласка, яку-небудь роботу.

— Хто тобі сказав прийти?

— Товариш старший сержант.

— Навіщо ти вкрав?

— Тому що всі мої речі розгребли, і я теж узяв чуже.

— Ти зрозумів, що вчинив неправильно?

— Так точно.

— Все, йди. Займайся справами.

— Слухаюсь. Дозвольте іти?

— Іди.

Я розвернувся і закрив за собою двері. Кілька секунд я стояв і не міг збагнути, що це щойно було. Я очікував чого завгодно, але тільки не такого сценарію.

Вернувшись до Огрядного, відзвітував про бесіду, той мені дозволив залишити пінку собі й більше так не робити. Ось після цього випадку мені почало здаватися, що всі ці садистські витівки Старшини неспроста. Нас карають колективно для того, щоб зробити морально стійкішими або зламати, для того, аби ми навчилися працювати в команді й нести відповідальність один за одного.

Він взагалі був цікавою людиною. Якось раз побив одного замкомвзвода за те, що той настукав йому на іншого сержанта.

А був випадок, як під час ранкового шикування хлопець з мого взводу стояв на тумбочці і зустрічав старшину. Той зайшов до казарми і запитав:

— Чому під кітелем тільки одна білуха?

Той мовчить. Старшина хватає його однією рукою за кітель і починає трясти, як мішок із тельбухами. Від кітеля відриваються гудзики і летять на всі боки.

— Якого хуя ти в одній білусі?! — криком запитує він у солдата знову. — Черговий!

— Я!

— Чому твій днювальний в одній білусі?

— Не можу знати!

— Не можеш знати? А ти знаєш, що він може замерзнути і померти?

— Так точно!

— Коли рота піде на сніданок, увесь наряд до мене!

— Слухаюсь.

Чесно кажучи, не знаю, як їх покарали, і навіть дізнаватися бажання не було. Усі покарання, які я бачив, завжди приміряв на себе, від того ставало якось сумненько на душі та боязко.

Опис нашої служби в «учебці» виглядає, як розповідь про важке життя на районі. Насправді це так і було. Я не пам’ятаю нічого, крім постійної роботи, заборон і систематичних покарань за все що завгодно. То хтось натупить, і ми залишимося на півмісяця без телефонів, або сяде в їдальні не в той ряд, і увесь взвод закінчить прийом їжі, навіть не почавши його, постійні генеральні прибирання в хімзахисті й багато-багато іншого. Щодо покарань наші командири були великими фантазерами.

У день річниці військової частини нас зібрали, щоб віднести на концерт до Будинку офіцерів. Доки ми збиралися, Старшина вийшов з кабінету і зупинився біля першого кубрика.

— Чия це тумбочка?

Усі принишкли.

— Я останній раз запитую, чия це тумбочка?

Знову тиша. Усі переглядаються.

— Замкомандира першого взводу, до мене!

— Я, товаришу старший прапорщику! — голосно сказав солдат, що прибіг.

— Зараз взвод шикується біля каптерки на отримання гуми (костюми хімзахисту) із протигазами, швидко одягається і через п’ятнадцять хвилин шикується тут.

— Слухаюсь.

— А всі решта йдуть на концерт.

Коли ми виходили з казарми, хлопці, що були вже повністю екіпіровані у протигази і гумові костюми, перетягували ліжка з однієї частини приміщення в іншу. Старшина наказав їм перемити за допомогою щіток і мила всю казарму. Концерт був хороший: музика, пісні, танці й гарні дівчата на сцені. Вперше за тривалий час побачив гарних дівчат. Коли ми повернулися до казарми, перший взвод лише закінчував роботу. Що було не так з тією тумбочкою, так ніхто й не збагнув.

День за днем, тиждень за тижнем закреслювались у намальованому мною від руки календарі у маленькому блокнотику. Я знав, що за цей саморобний календарик мені добряче могло влетіти, але так було легше. Так я візуально відчував наближення кінця цих мук. Залишалося ще близько місяця. Два вже були за спиною. У блокноті був не тільки календар. Там так само були написані приємні спогади про кіно, комп’ютерні ігри, плани на майбутнє, список людей, перед якими я був дуже винен і хотів перепросити. У тому списку було кілька моїх однокласників і однокласниць, яких ображав у школі.

Мій моральний стан був нижче плінтуса. Я практично ні з ким не розмовляв і намагався докласти всіх зусиль, щоб не перетворитися на скажену собаку, як деякі. Я не крав, не намагався перекинути на когось свою роботу або, не дай Боже, щось відібрати. У мене ж із жахливою регулярністю щось крали, й доводилось якось діставати заміну зниклим речам. Загалом було дуже непросто. Проте про суїцид я ніколи не думав. Зате я навчився отримувати задоволення в ті моменти, яких раніше не цінував. Моменти, коли можна було зануритись у себе, наприклад, доки ми кудись довго ішли, завантажені цеглою чи колодами, чи під час монотонної роботи. Я занурювався в себе і починав фантазувати. Думав про все, аби не про армію. Це було, як транс. Жалюгідна спроба втекти від реальності, щоб знайти в собі сили протягнути ще один день. Я уявляв, як під час служби назбираю грошей і зроблю собі татуювання, про що мріяв ще із чотирнадцяти років, куплю комп’ютер і мотоцикл. У блокноті у мене було все розписано: скільки грошей буду заробляти в місяць, яка сума має йти на продукти, скільки потрібно відкладати і через скільки років зможу за все заплатити. Хоча брешу, іноді я думав і про армію: уявляв, як потрапляю на війну в якійсь африканській країні.

За Статутом нам належало спати з десятої вечора до шостої ранку, але проспати всі вісім належних годин майже ніколи не вдавалося. Чи то сержанти будили нас для нічних занять спортом, чи ми прокидались о четвертій ранку, брали інструмент та зранку починали займатися тим, що зробило з мавпи людину, — працею. Але я не згоден. Праця не зробила з мавпи людину. Праця зробила з мавпи втомлену мавпу. Доказом цього було те, що від такої великої кількості праці людянішими ми явно не ставали. Людину творять більш глибинні речі. Але звідки про це знати військовим, у яких все мас бути одноманітним і під прямим кутом.

Найжахливішими були ті дні, що починалися з переривання сну про дім або Маму командою «Рота, підйом!» Ці слова виривали мене з місця, де тепло і комфортно, у місце, де я — шматок м’яса. «Рота, підйом!»… тепер у мене ці слова завжди асоціюються із жахливим станом і ще чимось огидним на душі.

Час від часу хтось потрапляв у медроту, і одного разу настала і моя черга. Укотре після походу в лазню ми розпарені вишикувалися надворі й довго чекали. До ранку у мене піднялася температура. Спочатку я зрадів, але потім мене відвели до лікаря, який безпристрасно діагностував гайморит. Початок не дуже, я ж думав — звичайна застуда.

Але ніхто у мене не забере п’ять днів незабутнього відпочинку, який я заслужив. Лікували таблетками і фурациліном. Загалом там усіх лікували фурациліном.

Під час огляду у лікаря я кілька разів спостерігав картину, як хлопці починали плакати. Так, моральний стан у всіх був не на висоті. Дуже надихали військові жінки-лікарі, звинувачуючи в симулюванні, і в тому, що взагалі, не чоловіки ми, а ганчірки. Жінка в постсовковій армії — окрема розмова. У «Десні» вони працювали в основному в їдальні та в медроті. Я був ще хлопчиськом, хоча і стрімко дорослішав у таких умовах і ніяк не міг зрозуміти: «Як? Чому Ви так з нами розмовляєте, хамите, ображаєте? Ми Вам сини годимось. А якби на нашому місці був Ваш син? Якби вів був змушений їсти цю гидоту або зліг з температурою 39. Ви б теж його піддівали, сміючись із подругами?» Довелося розчаруватися не тільки в переконанні, що «вік дорівнює мудрості», а й у тому, що «жінка — це прекрасна і світла істота». Я на власні очі спостерігав огидно характерних низькорослих і некрасивих тролів. Хоча іноді в «Десні», як виняток, траплялися приємні жінки чи дівчата у формі.

Але я не про це. Я хочу розповісти про диво. Зі мною в палаті лежав один старослуживий з моєї роти. Йому було тридцять вісім, і він мав звання старшини. У перший день ми з ним довго і цікаво розмовляли, а наступного дня його мали виписувати. У нього була із собою книга, взята в казармі, в недоступному для нас кабінеті. Я попросив у нього цю книгу і, взявши з мене обіцянку повернути її потім на місце, він дав її мені.

У цей же день я акуратно зайшов у вільну палату; де ніхто не лежав, ліг на найдальше ліжко і почав читати. Книгу’ я попросив не просто так. Вже давно у мене почалася ломка за літературою, я прямо відчував, як деградую. Позаяк нам не давали книги, я почав записувати у свій маленький блокнотик різні історії та листи моїм знайомим, яких вони ніколи не побачать. Таким чином я хоч трохи тамував спрагу мозкової діяльності, але цей процес відбирав час мого сну, оскільки писати я мав можливість лише вночі. І ось, коли я нарешті добрався до повноцінної книги, я прочитав її за один день захлинаючись. Вона називалась «Прикордонний легіон». Це був вестерн, написаний забутим мною автором. Я ніколи не вмів швидко читати. І на книгу обсягом триста сторінок у мене зазвичай ішло близько трьох-чотирьох днів, а тут я впорався за один. Але спрага інтелектуальної праці не пройшла: на наступний день почав перечитувати, але вже спокійніше і повільніше. У такі моменти, коли у тебе забирають все, стає добре видно, які речі у твоєму житті дійсно мають значення.

Окрім голоду інтелектуального, мені також вдалося вгамувати і звичайний. Нам приносили їжу з їдальні, й можна було їсти стільки часу, скільки було потрібно, а не півтори хвилини. До того ж, можна було взяти добавку. Після кожного прийому їжі я міг тільки лежати — настільки у мене боліло пузо. Тому я йшов у палату, падав на ліжко та зі щирим задоволенням віддавався порожнім фантазіям.

Незважаючи на постійний головний біль, я досить добре провів час. До того ж, там був душ і бойлер, тому щовечора я нелюдськи мився.

В основному зі мною лежали солдати з гострими респіраторними захворюваннями, але також чимало було тих, у кого гнили натерті ноги. Чесно кажучи, ніколи не бачив таких великих гнилих ран на ногах і пальцях ніг.

Настав день виписки, і слова жінки-лікаря про моє повернення у стрій прозвучали як вирок.

З перших же днів мене знову направили носити каміння по маршруту з пункту А в пункт Б. У робоче русло я увійшов так само різко, як і після звільнень на присягу. Недавній відпочинок здавався галюцинацією чи сном, тільки книга нагадувала про те, що ці чарівні 5 днів були справжніми. Я пам’ятав про свою обіцянку покласти її на місце. Проблема була в тому, що вдень навколо потрібного мені «забороненого» кабінету постійно ходила купа народу, а вночі двері були зачинені на ключ. За дві пачки цигарок я орендував ключ на десять хвилин у Чергового. О четвертій ранку я провів операцію «повернення». Та от, коли я побачив книжкову шафу, очі у мене розбіглися по полиці. Звук кроків у коридорі нагадав мені про те, що я тут не зовсім офіційно, тому швидко поклав свою і на автоматі вихопив іншу книгу, засунув у штани і вийшов геть. Віддав ключі, книгу засунув у наволочку і ліг досипати. Яку книгу я взяв? Ту, на якій було написано Е. Гемінгвей. Близько тижня я волочився з нею за пазухою і читав під час будь-якої вільної хвилини, коли ми йшли на якусь роботу.

Небо, як завжди, було сіре, а земля сира. Добре, що хоч не мороз. Солдат років двадцяти п’яти у брудному камуфляжному одязі виліз із ями і сів на держак своєї лопати.

— Мужики, зав’язуйте. Давайте перекуримо.

Ніхто не був проти. Я озирнувся навколо, чи немає начальства поблизу, виліз із величезної ями, обтрусив пісок, дістав із кишені шматок целофану, який тримав при собі постійно, і сів на нього, щоб дупа не промокла. Ще один хлопчина мовчки виліз, різким рухом занурив лопату в землю, сів навпочіпки і сказав:

— Покуримо?

— Як ви задрали своїм покуримо. Грошей немає чи сказати, де продаються?

— Чого ти кіпішуєш?

— Та тому, що задрали ви. Половина пачки роздається на ваше «покуримо».

— Коротше… краще б ти так в ямі єбашив, як претензії кидаєш.

— Усе. Не плач. Залишу тобі.

— Якийсь ти дохуя зухвалий.

Мені було абсолютно фіолетово, про що вони говорили і чим це могло закінчитись. Але наслідки можливого інциденту могли відобразитися на мені, а це було б неправильно. Тому я вирішив відволікти орлів.

— Друже, поклади, будь ласка, лопату на землю. А то ти її так поставив, що будь-хто одразу побачить непрацюючу лопату, яка височить над нами.

— А то нас не видно, що ми тут сидимо?

— Ми в темному одязі на тлі темної землі, а світлий держак лопати стирчить із землі, як флагшток.

— Ну, побачать. Яка різниця? Ми он уже скільки єбанули.

— Друже, наче ти не знаєш, що для шакалів головне — не робота, а демонстрація процесу роботи. Навіть якщо ми тут будинок до вечора збудуємо, а вони прийдуть і побачать, як ми куримо, нас виєбуть.

Тут моєму співрозмовнику передали половину цигарки. Він затягнувся і поклав лопату поруч Із собою. Потім затягнувся ще раз і видихнув запитання у мій бік:

— Нахера ти пішов одразу на контракт?

— Планував вступати до вищого військового, але завтикав із документами і медоглядом, а служити хотілося. Тому буду ще раз вступати з контракту, там ще й пільги будуть під час вступу. Це великий плюс, у мене оцінки після школи дуже херові.

— Шакалом будеш?

— Сподіваюся, що ні. Точніше, сподіваюся, що буду нормальним офіцером.

— Ага, — хлопець засміявся. — Будеш єбать усіх за те, що військове вітання не віддали.

— Чого ти доїбався до малого? — встряв у розмову єдиний з нас, у кого були цигарки. — А ти якого на контракт пішов?

— Тому що нах мені «строчка»? Я після цієї довбаної «учебки» поїду в частину до себе в місто. Мій будинок одразу через паркан. Постійно нормальне їдло, поруч із домом, ще й зарплата капає. А рік ось такого маразму, як тут… я єбав.

На якийсь час усі замовкли.

Сира земля під дупою, брудний, жодного разу не праний одяг на нас, окрім білухи, яка змінювалася раз на тиждень, а над головою — похмуре небо. До речі, я не пам'ятав, щоб сонце хоч раз сходило відтоді, як ми тут. Начебто все навколо намагається нас морально зламати, навіть погода. Боже, як хочеться помитися, одягнути чистий одяг і відчути себе білою людиною, а не рабом на галері. Якось один хлопчина намагався. Виправ форму, повісив її сушитися, вранці встає, щоб забрати, пробирається в сушарку через натовп, а форми немає. Чи варто переповідати реакцію Старшини, коли всі вишикувалися йти на сніданок, а в строю стоїть біле тіло в білусі й тремтячим голосом каже, що у нього вкрали форму. Зрештою він заплатив каптерщику за новий комплект. Певним чином він досяг результату, якого прагнув: тепер у нього була нова чиста форма.

Сушарка — це взагалі цікаве місце. Багато хто спеціально намагався прокидатися серед ночі різними способами, щоб встигнути забрати свої шкарпетки і взуття раніше. З кожним тижнем все частіше й частіше траплялися випадки, коли можна було не знайти своїх шкарпеток. Деякі, не знайшовши своїх, з переляку брали чужі, щоб взагалі не залишитися без шкарпеток. А в мене якось прямо з тумбочки вкрали три нові пари.

Розмірена бесіда текла своєю чергою.

— Вчора збирали єбош-команду тягати ящики в їдальні. Ну, і я опинився в числі щасливців. Насамперед, думав, що дійсно пощастило, близько години сиділи чекали, ніхєра не робили. А потім, як приїхала фура… Коротше, я не про це. Знаєте, що за рибу нам дають? — раптом уткнув власник цигарок.

— Мойву? — відповів інший.

— Ага, — багатозначно промовив перший і продовжив. — На ящиках, які ми заносили на склад, було написано «Корм для дельфінів».

Сказати по правді, ні мене, ні другого хлопця цей момент взагалі не збентежив. Навіть якщо і так… а то ми не знаємо, що нас годують найдешевшими помиями. І вже якщо на те пішло:

— Дельфіни… не найгірше створіння, — сказав я з усмішкою. — Чуваки он взагалі розповідали, що тягали десь у столовій чи на складі якомусь м’ясо, заморожене шістдесят років тому.

— Та ну, гон.

— Може, і гон, а може, і ні. М’ясо, яке нам дають у їдальні, його ж прокусити неможливо. Його начебто з покришок нарізали.

— Хмм… може, і правда.

— У цьому шапіто що завгодно може бути, — процідив я з досадою.

— Полізли далі копати.

— Чекай, — призупинив Першого рукою. — Я заїбався.

— Та ти гониш! — це був сарказм. — А ми немов би ні.

— Ну і нахєра лізти? Загалом показати нам вже є що, викопали багато. Хвалити нас за старання все одно ніхто не станс. Коли хтось буде йти, заліземо.

Ніхто не став зі мною сперечатись, і ми продовжили сидіти далі. Я витягнув із-за пазухи книгу, відкрив на місці, де закінчив під час минулого перекуру, і продовжив читати: «Потім йому стало шкода велику рибу, яку він спіймав на гачок: „Ну чи не чудо ця риба, один Бог знає, скільки років вона прожила на світі. Ніколи ще мені не траплялася така сильна риба“». А мені ще ніколи не траплялося таке мудре, атмосферне і водночас зовсім невелике оповідання.

Ми все частіше прокидались о четвертій ранку, щоб починати щось рубати, копати або тягати раніше, наприклад ящики зі зброєю до КПП, звідки їх везли на полігон, щоб один зі взводів міг займатися на стрільбищі. Це був взвод майбутніх стрільців, і по суті вони з навідниками були єдиними, хто хоч якось освоював свою посаду. Навідники теж іноді відвідували стрільбище… трохи частіше, ніж механіки-водії БМП. Вони теж їздили разів чотири. А ось я, єдиний механ БМД… Можливо, це тому, що списати невикористані патрони складно. А ось списати невикористану соляру просто, до того ж прибутково. Але завдяки моєму командиру взводу я все-таки один раз поїздив на БМД.

Якось увечері мені сказали, що після сніданку я не йду з усіма шикуватись, а маю відправитись у парк. До армії у мене парк завжди асоціювався з рослинами, тепер це — сірий бетон та іржавий метал, тому що це був «Парк бойових машин». Я вийшов із казарми і попрямував дорогою, яку мені намалювали на папірці. Я себе дуже незатишно почував на території частини на самоті. Увесь цей час я переміщався по частині лише у строю, за винятком двох-трьох разів, включаючи цей. Найбільше боявся зустріти злих ВСПешників (Військова служба правопорядку), за зауваження від яких можна було залишитись без грошей у кінці місяця. А отримували ми близько семиста гривень, що у всіх ішли в основному на цигарки та солодощі, які іноді вдавалося діставати. Нікого не зустрівши, я спокійно дійшов до воріт парку, де мене зустріли місцеві днювальні й черговий. До останнього моменту поняття не мав, що я тут роблю.

— Ти десантник? — запитав мене один із днювальних, доки черговий зайшов у будівлю, щоб комусь зателефонувати.

— Поки що ні.

— Десантники найкрутіші? — він посміхнувся.

— Можливо. Через місяць дізнаюся, — відповів також із посмішкою.

Вийшов черговий.

— Іди ооон до тих боксів, там тебе чекає товариш прапорщик.

— Слухаюся.

Перед боксами стояли три бронемашини з баштами і гарматами, як танки, тільки менші. На одній з них, нагнувшись, працював чоловік у чорній робі. Я підійшов.

— Товаришу прапорщику?

— Так. Ти маленький десантник?

— Думаю, так.

— Ну що, залазь на машину.

Прапорщик виявився діловим веселим дядьком, й одразу почав мені розповідати про машину і пояснювати, де що.

— Дивись, це бак для охолоджувальної рідини, це для оливи, це для соляри, а он той — теж для соляри, тут «вєрєтьонка». Той бак сто двадцять літрів, а цей — сто шістдесят, але їх там два, один перетікає у другий…

Я вперше побачив машину, на якій мені належить служити, і тут одразу стільки інформації… з корабля на бал, як то кажуть.

— Що? — запитав мене прапорщик, побачивши моє здивоване обличчя.

— Вибачте, я до армії нічого серйознішою велосипеда не водив і в техніці розбираюсь трохи менше, ніж зовсім. Половину того, що Ви сказали, я взагалі не зрозумів.

— Та… тому що начальство ваше мудаки. Ти маєш не лопатою і сокирою працювати, а ключем гайки крутити тут зі мною. Поговорю із твоїм взводним, може будеш ходити в парк працювати.

— До останнього моменту взагалі не знав, навіщо прийшов сюди. А БМД вперше побачив.

— Скільки вже тут?

— Шістдесят вісім днів.

— Ахуєнно, — він засміявся. — Наша армія непереможна, якщо запорука перемоги буде в тупості. Гаразд. Коротко я тобі пояснив, що тут і до чого. Більше ти все одно не запам’ятаєш. Тому зараз будемо їхати.

Він стрибнув у самий передній люк машини.

— Тримайся.

Я схопився за башту, сів на машину і вперся ногами. Двигун голосно загарчав, і я відчув під собою, як ця броньована громадина ожила. Прапорщик перемкнув передачу, машина сіпнулась, і через секунду гусениці повільно спрямували нас у бік паркану. Одразу за частиною дорога йшла в ліс, і через хвилину навколо нас були одні дерева, а ми далі їхали вперед по піщаній дорозі.

Хвилин через десять ми зупинились, і машина заглохла.

— Залазь на моє місце.

Я сів. Прапорщик розмістився праворуч від мене і почав показувати кнопки, важелі, вимірювальні прилади.

— Заводь.

Газ, помпа-стартер-повітря… Боже, як голосно вона заревіла. Я трохи розгубився.

— Виставляй оберти! — горлає мій інструктор, намагаючись перекричати шум двигуна.

Точно. Потрібно зафіксувати кількість обертів. Я тягнуся до невеликого краника і починаю крутити проти годинникової стрілки.

— Виставляй тисячу!

Виставив тисячу.

— Важелі на себе, газуй і плавно відпускай важелі!

З усією сили підтягнув важелі до себе. Цікаво, а дівчині вистачило б сили, щоб зрушити цю дуру з місця? Втиснув педаль у підлогу і почав плавно відпускати важелі.

— Повільніше!

Я відчуваю, як машина потихеньку починає рухатися. Прапорщик поклав свої руки на мої, давши знати, що потрібно тримати важелі в цьому положенні.

— Трохи зменш газ.

Він почав потрохи рухати мої руки, що тримають важелі. Швидкість машини починає збільшуватися.

— Красунчик! Висунь голову!

Я випростався, натиснув ногою на педаль під сидінням, мене штовхнуло вгору, і я прибрав ногу. Я по груди стирчав із люка, а прапорщик, стоячи ногами всередині машини, виліз із люка по пояс і повертав мою голову у напрямку, куди потрібно їхати.

Відчуття неймовірні. Я не просто вперше вів авто, я керував багатотонною бойовою машиною. Час від часу смикаючи то правий, то лівий важіль і балансуючи педаллю газу, відчував, як елементи управління стають продовженням мене. Гусениці — мої руки, потуга двигуна — мої ноги. І щосекунди я аналізував.

Ми зробили коло і повернулися до частини. Недалеко від воріт прапорщик пересів на місце механіка-водія і завів машину назад у парк. Ми припаркувались, і я допоміг затентувати машину. Те, що я відчував, було схоже на ейфорію.

— Скільки я проїхав?

— Близько тридцяти кілометрів.

— Ого.

— Це не багато.

— А скільки водій-механік має наїздити в «учєбці»?

— По-перше, не водій-механік, а механік-водій. Водити можна навчити і мавпу, а ось ремонтувати… ось тут потрібна голова. По-друге, я не пам’ятаю. Близько ста, здається.

Ми ще постояли, поговорили трохи, і я попрямував у казарму, щоб не запізнитися на обід. В їдальні дали три шматки картоплі, що плавали у воді в одноразовій тарілці, і називалося це тушкованою картоплею. Ще була жовтувата водичка з картоплею під кодовою назва «суп» і трохи більше половини одноразового стаканчика несмачного чаю. Після обіду була довгоочікувана спортмасова. І це був один з тих прекрасних днів, в які обід добіг до фінішу разом зі мною. Увечері я, як завжди, вмився, почистив зуби, виправ шкарпетки, повісив їх у сушарці та сходив у туалет. Немовби все, як завжди, але в ногах тремтіло відчуття багатотонного звіра, який прокидається. Я заснув майже щасливий.

Згодом у мене вкрали всі шкарпетки. Я з усіх сил намагався залишитися людиною і не дозволяв собі хапати чужі елементи одягу замість своїх під час плутанини в сушарці. Але всю ризикованість своїх переконань я усвідомлював, тому ту єдину пару, що у мене залишилась, я беріг, як міг. Сушитися вішав на ліжко з боку стіни, щоб не було помітно, інакше влетить. Мінус ще в тому, що на ранок вони завжди були мокрі, але хоча б були.

Найближчими вихідними, коли нам роздали телефони, я набрав батьків і попросив надіслати мені посилку з теплими шкарпетками. Позаяк Бабуля торгувала на базарі, я знав, що це будуть хороші, якісні шкарпетки. Попросив вісім пар. Навіть, якби у мене їх теж вкрали, все одно б вистачило до кінця «учєбки».

Через деякий час мені передали повідомлення, що на пошті лежить моя посилка. Мене і ще двох товаришів по службі, яким теж потрібно було на пошту, зібрав замполіт роти, вивів із частини і провів до поштового відділення. Офіцер змусив мене одразу відкрити ящик і показати, що там, попутно натякаючи, що потрібно буде ділитися. Він був дуже розчарований, побачивши, що там просто шкарпетки… і записка: «Синуля, бабуся всередині шкарпеток білими нитками мітки зробила, якщо вкрадуть — знайдеш. Мазь і таблетки в коробці. Амброксол від кашлю, стрептоцид розсмоктується — це від гною в горлі. Використаєш це, надішлемо ще. Книжку „Хоббіт“ бабуся не знайшла. Любимо. Цілуємо. Обіймаємо».

Добре, що я попросив усі ліки засунути всередину шкарпеток. Протягом усього перебування в «Десні» у мене постійно боліло горло і мучив кашель, але в медроту з цим ніхто не відправляв. Власне, без високої температури тіла туди нікого не відправляли. До того ж нас постійно лякали, що як будемо багато хворіти, то не закінчимо «учєбку», а це вже могло бути вкрай неприємно. Тому багато хто, у тому числі і я, терпіли. Пам’ятаю, якось одного разу, коли з Києва приїхала перевірка, практично всіх, хто лежав у медроті з температурою нижче 38, у терміновому порядку виписали.

«Всередині шкарпеток білими нитками…» — справа в тому, що нам дозволялося носити шкарпетки тільки повністю чорні, без будь-яких візерунків, і я про це сказав батькам, щоб вони враховували це при купівлі шкарпеток. Але невже вони думають, що я буду ходити і просити півтори сотні людей, щоб ті зняли шкарпетки і показали мені, чи немає там білих ниток?

На поштовому сповіщенні мама також залишила повідомлення: «Синуля, ми тебе дуже любимо. Будь людиною. Мама». Я зберіг цей папірець.

Увесь мій комфорт обмежувався сторінками маленького блокнотика. Там я малював, писав, складав плани на майбутнє. Наприклад, у списку речей, які я мав зробити при виході на волю, поруч із пунктом «відкрити рахунок у банку» був також «з’їсти грейпфрут». Не тому, що дуже люблю грейпфрути, а тому, що хотів відчути на смак щось, окрім хліба, картохи, водянистої каші, шматків покришки, які нам намагалися видати за м’ясо, і мойви. Хоча на мойву гріх скаржитися. Також у блокноті були пункти на кшталт «Вибачитися перед…». Опинившись у таких умовах, я на своїй шкірі відчув, скільки смутку і болю я приніс своїм однокласникам, ображаючи їх із причин, які мені тоді здавалися суттєвими і правильними, а насправді виявилися просто нікчемними. Те, що зі мною тут відбувалось, я сприймав як справедливе покарання за свій спосіб життя. Думаю, що записи з цього блокнота могли б стати методичкою для навчання якогось психолога-практиканта. Мені ж, через багато часу перегортаючи блокнот, було цікаво спостерігати за деформацією особистості, яка відбивалася у записах:

«Вчора поїхала Бабуся. Дуже сумую. Напевно, потрібно звернутися до лікаря, тому що у мене дуже болить коліно, горло, забитий ніс, кашель мучить і температура.

Почуваю себе дуже погано, але жодна з фізичних хвороб не зрівняється з тим болем, який у мене на душі.

Не можу ні з ким спілкуватися, немає бажання. Господи, як же я хочу додому.

Щодня я думаю про батьків, книги і відпочинок. Наголошую, щодня. Живу від сніданку до обіду, від обіду до вечері, а після вечері я радий, що день майже закінчився.

Дуже хочу повернути все, як було раніше. Сказав би, що шкодую про прийняте рішення, але не скажу, бо вважаю, що мій вибір був правильним. Я маю це пройти.

Мої думки пожирають мене. Я ненавиджу себе за дуже багато чого. Але головне — зрозумів, що єдині люди у цьому світі, які мають значення, це Мама, Бабуся і Дядя. Тому що нікому, окрім них, я в цьому світі щиро не потрібен.

Я тут уже майже місяць.»

«Сьогодні я плакав. Якщо, звичайно, злегка намоклі очі можна назвати сльозами. У будь-якому разі, я радий. Тому що виявляється, я не настільки безсердечний і черствий, як думав про себе раніше. Можливо, якщо мої думки не доведуть мене до суїциду, мені вистачить сил щось змінити у своєму житті.»

«У моїй тумбочці залишились останні дві пари шкарпеток. Якщо їх вкрадуть, буде не дуже добре. Доведеться якось викручуватись з однією парою, що на мені.»

«Горло так і болить, кашель став трохи менший, болю у коліні майже не відчуваю і намагаюся бути обережним, щоб не провокувати, біль у пальці теж проходить, сподіваюся, через кілька днів перестану відчувати. Звернув увагу, що зір дуже погіршився. За сім метрів вже важко розібрати обличчя. Постійно пульсує повіка на правому оці.»

«Сталося щось несподіване. Десь о десятій годині ранку у зв’язку з тим, що в дивізію приїхало багато начальників, з медроти в терміновому порядку всіх виписують, у тому числі і мене. Залишили тільки тих, хто на реабілітації після запалення легень і у кого гайморит у тяжкому стані.»

«Сьогодні ми підемо їсти в іншу їдальню, яка раніше була зачинена. Її знову запустили, бо приїхало нове поповнення строковиків. Сподіваюся, що тепер я буду встигати поїсти.»

«За весь учорашній день не можу згадати вільного часу, хоч день і не був дуже складним. А ось сьогодні одразу після сніданку я потрапив у робочу команду на тактичне поле. Цілий день махав лопатою, зате один із хлопців збігав у крамницю, і ми поїли печива, цукерок і навіть води попили.»

«Мені тут вже легше. Відчуваю себе вільніше. Знаю майже все, що потрібно знати. Головне, не привертати до себе уваги, не виявляти ініціативи, нікуди не поспішати. Є кілька людей, з якими я почав спілкуватися.»

«Ніколи не стій, коли можна сидіти. Ніколи не сиди, коли можна лежати. Завжди спи, коли можна спати.»

«Знову ліг у медроту. Болить ділянка навколо перенісся, особливо, коли нахиляю голову. Коли минулого разу мене звідси виписували, я мав високу температуру, нежить, кашель, боліло горло, але мені сказали, що на свіжому повітрі все заживає швидше. Ага… покидьки.

Жінки-лікарі, що тут працюють, дуже паскудні й нелюди. Є одна, про яку нічого поганого сказати не можу, але всі решта… це просто жах. Здавалося б, що жінки мають бути добрішими, ніж чоловіки, але в дійсності не так. Тут є один чоловік-лікар, він вкрай приємна людина. Забув уже, як це — просто нормально розмовляти без криків, без провокаційних питань, без напруження.»

«Господи, напевно, якби не мав цього блокнота, я би збожеволів.»

«Людей у казармі стає все менше. Нас вже близько півтори сотні. Люди йдуть і йдуть.»

«Сьогодні прочитав уже четверту книгу. Потрібно якось купити кілька пачок цигарок, щоб узяти нову.»

«Я вже не спав п’ятдесят п’ять годин. За дві з половиною доби я спав п’ять годин, по дві з половиною години на добу. Мені вже зле в голові та животі. Дуже болить живіт. Сьогодні не снідав. Довбані безрукі й тупі олігофрени, що не змогли нормально внести зміни у розклад нарядів».

«Дуже скучив за всіма. Навіть за Дідом. Сьогодні здав наряд по роті. Мені пощастило, все пройшло без пригод. А завтра знову мають бути заняття з БМД. Звісно, я мав щодня цим займатись і вивчати машину, але, що є, то є. Навіть не пам'ятаю, який із тих трьох лючків веде до бака з солярою. Ми приїхали сюди вчитись, але замість цього перетворилися на рабів дешевого будівництва. Клас. Мав щоденно навчатися по кілька годин, у результаті маю лише два заняття за три місяці.»

«Перше, що мені хотілося б сказати своїм батькам, що я їх дуже люблю. Добре, що я пішов в армію і потрапив у ці умови, тому що, коли у мене все було, не розумів, наскільки вони мені дорогі. Тільки тут, втративши все, навіть задоволення найпростіших людських потреб, я все зрозумів. Найбільше у світі мені б хотілось опинитися зараз на кухні у Бабусі й разом ліпити вареники з вишнями, а потім сісти на кухні всім разом, їсти і довго про все розмовляти. Але, на жаль, мені залишається тільки мріяти про це.»

«Загалом усе непогано. У мене все болить, але я звик. Мене ніхто не ображає. Біль в основному через роботу в не дуже комфортних умовах і брак відпочинку. Вчора я пройшов швидким кроком близько сорока кілометрів, близько трьох кілометрів пробіг і півдня працював. На щастя, не кожен день такий.

Їжа так собі… я завжди беру добавку у тих, хто не доїдає. З туалетом тепер теж особливих проблем немає. По великому ходжу щодня. Через стільки часу я себе відчуваю тут досить вільно. Не доводиться так поспішати, як раніше, тому що знаю, що до чого. Не скажу, що мені тут подобається, але, так би мовити, жити можна. Вчора в черговий раз побився. На нозі синець, але під одягом нічого не видно, тож проблеми не повинно виникнути».

«Мамо, щодо твого послання у поштовому повідомленні. Можеш не хвилюватись. У всіх ситуаціях я намагаюся чинити гідно, навіть коли на мене ніхто не дивиться.»

«Я помітив, що тут у всіх полковників є якісь свої слова-паразити: „сука“, „йопти“, „зрозуміло, так?“ Щоразу, коли чую, дуже тягне сміятись. І якби не знав, що влетить, точно заржав би. Ну, нічого, коли вийду на свободу, наржусь удосталь.»

Увечері нас усіх вишикували в казармі. Перед строєм стояв Старшина, а поруч з ним — якийсь офіцер, років тридцяти, лисий, середнього зросту і з обличчям, яке, чомусь, викликало довіру.

— Перша шеренга, два кроки вперед! Кру-гом! Спустити білухи! — крикнув Старшина.

Це було шикування перед сном. Ми стояли з голим торсом і все, що на нас було, — це штани від білухи і гумові капці. Після команди, що прозвучала, всі почали переглядатись і не зовсім розуміли, що відбувається.

— Ви, блядь, що, глухі?! Зняти штани!

Невпевнено один за одним солдати спускали до землі армійську нижню білизну. Хтось прикрився долонями, хтось почав зніяковіло посміхатись.

Я розстебнув ґудзик, відпустив пояс і залишився стояти голий. Більшість намагалися не дивитись один одному нижче пояса. Погляди були спрямовані куди завгодно: в очі товаришу, що стояв навпроти, на стелю, на Старшину, але тільки не вниз. Людина з обличчям, що викликає довіру, почала йти по ЦП між нами і розглядати наші дітородні органи. Переглянувши півтори сотні зразків, він щось сказав Старшині й пішов.

— Одягнути білухи, стати не місце!

Після цього провели перекличку, і ми пішли спати. Що-що, а про сором’язливість в армії точно можна було забути. Ти тут нікого не цікавив як особистість, разом з усією купою твоїх якостей і талантів. Головне, щоб ти міг виконувати поставлені завдання.

Три місяці я провів у неволі. Я мало їв, мало спав, заробив собі хронічний гайморит і хронічний тонзиліт, багато працював і практично нічому не навчився за своєю посадою. Навчився спати стоячи, швидко їсти й легко вибльовувати, довго стояти на одному місці на холоді та під дощем, ховати книги у штанях. Поповнив свій словниковий запас такими словами, як: «шаритись»; «проїбатись»; «єбошка» та його похідні, на кшталт «єбош-команда»; «слон»; «мавпа»; «шакал»; «обмарак» тощо. Дізнався, що «ініціатива єбе ініціатора» і що ніколи не варто поспішати виконувати команду, бо після неї надійде нова.

Чи можна назвати цей час не змарнованим? Важке питання. Життя у цьому середовищі вирвало мене з кімнатного існування та зіштовхнуло з реальними проблемами, коли холодно і голодно. Мене опустили на землю. Голова звільнилася від зайвих думок. Мої потреби опустилися до найелементарніших: їжа, гігієна, сон. Так, було складно. Можливо, складніше, ніж могло би бути, оскільки я був ще дитиною і не готовий морально зіткнутися з тим, з чим зіткнувся. Але я пережив цю незначну складність і став дещо сильнішим.

Моє мислення дуже сильно змінилося. Романтики ставало все менше, раціональності та холоднокровності все більше. За ті три місяці я подорослішав більше, ніж за довгі роки до цього. Мені вже було абсолютно начхати на «крутих» хлопців «з району», понти та іншу мішуру… я хотів їсти. А все інше було несерйозно. Найвірогідніше, якби я потрапив туди зараз, мені не було б важко. Я б знайшов своє місце в тому мікросвіті й прекрасно себе почував. Але тоді мене зламали. Тому що попри всю ту серйозність і крутість, які я намагався демонструвати, я був дуже м’якою, вразливою і не готовою до труднощів дитиною. Те, яким мене бачило оточення, було захисним механізмом, який сформувався під час дорослішання в середовищі наркоманів, алкоголіків і постійного насильства в сім’ї. Проте я завжди був ситий, вдома у мене було ліжко і більшу частину часу я належав сам собі. Багато речей, які здавалися важливими, тепер не мали значення… я хотів спати. А решта — несерйозно. Мене-дитину зламали, і далі пішов процес формування нової людини, яка залишила все позаду, з порожніми кишенями, новими переживаннями, пріоритетами і новою системою цінностей, яка була ще в дуже сирому вигляді, але вона мала стати стрижнем, на який спиралися рішення під час дуже складного вибору, коли йшлося про людське життя і його похідні.

Я люблю своїх мучителів, ворогів, свої помилки, кожен шрам на тілі й не забуваю жодної секунди болю фізичного та морального, тому що всі вони — мої вчителі. Полюбити їх було важко, але я навчився правильно приймати біль, і тепер спогади про нього існують окремо від моєї душі. Наші кістки ламаються, але опісля, коли вони зростаються, вони стають міцнішими. Так само і з нашою моральною конституцією. Ось тільки потрібно бути обережнішим, тому що у всіх є межа невороття, після якої сил на загоєння вже не буде. Це дуже тонка межа, її практично не видно, балансувати дуже складно. Але найцінніші знання знаходяться біля її меж. Потрібно бути обережним.

Настав заповітний день. Нам усім видали наші сумки, з якими ми приїхали. Я нарешті зняв ненависну білуху і одягнув цивільну нижню білизну. Нам видали наші сімсот гривень за крайній місяць, вишикували на плацу, щоб офіцери «йопта», «зрозуміло, так» і «сука» в останнє звернулись до нас з напутніми словами, і на чолі зі Старшиною наше угруповання попрямувало до КПП, до якого ми приїхали три місяці тому.

Загальне фото нашого взводу з Вампіром, завантаження в автобус, і я знову відчув себе вільним. Ось тільки свобода ця була якоюсь прісною. Немовби я не знав, що з нею робити. Я ситий, мені комфортно, можу спокійно заплющити очі й заснути… не знав, чого мені ще хотіти. За цей час я звик лише мріяти і розучився діяти. А тепер… що далі? Було відчуття, що я розучився фантазувати. Неначе армія зробила з мене робота, здатного мислити вузько, у межах визначених меж, де все просто і зрозуміло. Армії вдалося зробити те, що не вдалося школі, зробити з мене вузьколобого барана.

Нас привезли на Київський залізничний вокзал. Я був у компанії з іще чотирма хлопцями, які їхали служити в ту саму військову частину, що і я. Квитки замовили ще два тижні тому, тож ми просто зайшли у приміщення і чекали.

Не минуло й п’яти хвилин, як до нас підійшли три солдати ВСП на чолі з полковником. Він перевірив наші документи, зробив купу зауважень щодо шевронів, неправильної кількості міліметрів між петлицями і краєм коміра… загалом, звичайний клоун із серйозним обличчям розповідає абсурдні для адекватних людей речі. Написав цілий список порушень, дав напутні слова про те, що ми маємо обов’язково розповісти в частині про увесь цей список зауважень, і пішов. Побажавши йому здоров’я і віддавши військове вітання, ми попрямували туди, де були різні вокзальні кафешки. В одній із них усі замовили собі вареники. Потім я замовив ще одну порцію, а потім ще… наївся, немовби за всі три місяці «учебки».

О десятій вечора, коли прийшов наш потяг, ми вже стояли на пероні. Опинившись у плацкартному вагоні, мої попутники одразу ж почали «відзначати».

Як я вже сказав, зі мною їхали ще чотири чоловіки. Їм було 33, 31, 28 і 24 роки. Колишній даїшник, колишній бадігард, чемпіон Європи з карате, студент-заочник і я — колишній школяр. Вже завтра ми всі мали стати десантниками. На стіл розклали продукти, куплені у крамниці на вокзалі, дві пляшки коньяку, з телефона почав кричати Расторгуєв. Кілька разів серед ночі люди з вагона зверталися до нас із проханням не шуміти. П’яні військові вибачалися, робили музику і свої голоси тихіше, але вже через 15 хвилин все забувалося, рівень шуму поновлювався і веселощі тривали. Коли «пальне» закінчувалося, на допомогу приходив провідник, який приносив пляшку за пляшкою. Час від часу до нас підсаджувалися деякі пасажири, випивали і йшли, після чого їх місце займали наступні. Ніч була досить насичена, і для мого життя на той момент — безпрецедентна. Коли вже всі видохлись і поснули, я як єдиний тверезий узяв на себе відповідальність за групу, завів будильник і також ліг.

Не знаю, чи дзвонив будильник, але розбудив нас провідник, коли ми вже були в Дніпрі. Незважаючи на недосип і активну п'янку, хлопці почувалися добре. Напевне, свобода надає витривалості. Троє з нашої компанії самі були родом із Дніпра, тож ми не попрямували одразу в частину, до якої залишалося ще п’ятдесят кілометрів, а поїхали додому до найстаршого з нас. Там уже чекала його мама з накритим столом. Як же приємно було відчути таку кількість відтінків смаків різної їжі. М’ясо, картопля, салати, фрукти… вже потім, значно пізніше, при згадці про цей день у мене відразу ж починала виділятися слина.

Взагалі, спогади — дуже дивна річ. Проходить час, і ми з якимось дивним теплом починаємо згадувати те, що колись відбувалося. Навіть якщо це було щось важке, як, наприклад, смерть батька. Можливо, це тому, що ми запам’ятовуємо не саму ситуацію, а почуття, які вона викликала. А почуття та емоції завжди унікальні. Ми можемо їх згадати через десятки років через якусь дрібницю на кшталт запаху чи смаку.

Коли ми згадуємо стосунки з людьми, навіть неприємні нам, перш за все згадується щось приємне. Вголос ми можемо говорити, що завгодно, але всередині ми постійно це відчуваємо… потяг до почуттів. Кожен момент нашого життя — унікальний, зі своїм запахом, смаком, кольором, відчуттям. Це чимось схоже на машину часу. Я згадую побитий брудний кахель у кімнаті для вмивання в «Десні», дзеркала, що висять над іржавими кранами. У цьому спогаді у дзеркалі з’являюся я і виглядаю так само, як кілька років тому. Я знову в минулому і відчуваю запах армійського дешевого мила. Навколо мене, в кімнатці площею двадцять п’ять квадратів з’являється кілька десятків таких самих зелених, нещодавно пострижених наголо хлопців, які намагаються встигнути умитися, почистити зуби, випрати шкарпетки і помити ноги перед відбоєм.

Після незабутнього сніданку ми занурились у автівку колишнього даїшника і поїхали в частину.

— А що у тебе трапилося? Чого ти з ДАІ в армію пішов? — запитав колишній охоронець.

— Там довга історія. Мене звільнили.

— А нащо в армію знову пішов?

— Мені до пенсії тринадцять років відслужити залишилося.

— Добре було в ДАІ?

— Я свою першу машину купив через півроку роботи. Через місяць розбив її і купив нову. Добре, — він засміявся. — Я стояв на дорозі, по якій росіяни їхали з курорту. Тому в сезон грошей було стільки, що я вже не знав, на що витрачати. П’янки, гулянки, повії… Так, молодість у мене була яскрава.

Я їхав, дивився на ліс через вікно і слухав розмови дорослих дядьків. За той час, що я провів в «учебці», тема повій порушувалася більшу кількість разів, ніж я взагалі чув про це за все своє життя. Для мене це завжди було мерзенним і негідним, але в більшості випадків оповідачі пишалися колишніми пригодами і розповідали детально про майбутні плани, пов’язані з дівчатами легкої поведінки. Насправді в конфлікт із моїм світоглядом вступали не лише розмови про повій, але й багато інших улюблених солдатських тем для розмов. Та тільки для мене багато що стало змінюватися. Точніше, моя картина світу ставала все універсальнішою. Біле і чорне переставало існувати окремо одне від одного, і з’являлося все більше градацій сірого.

Заїжджаючи у військове містечко, що стане моїм домом на найближчі кілька років, я був вражений місцевим ландшафтом: здавалося, що п’ятиповерхові будинки побудовані прямо серед лісу. Селище було по правий бік дороги, а військова частина — по лівий. Ми зупинилися на паркуванні біля воріт перед штабом. Там нас не пустили і відправили на інше КПП, де виписали папірці, потім в супроводі днювального по КПП ми пішли у штаб, але вже по території частини. Небо було чисте, світило сонце, і від тієї вічно похмурої погоди, яка супроводжувала мене в «Десні», не залишилося й натяку. Більше того, після нескінченно сірого асфальту, цегли і бетону в «учєбці» мені одразу кинулися в очі блакитні дахи усіх споруд на території частини.

У мене був чудовий настрій, я був натхнений і налаштований змінити своє життя. Хлопці, які приїхали зі мною, вже в потязі одягли на себе тільняшки, але я не став. Для мене було принципово заслужити носити цей елемент одягу. Для мене було важливим бути, а не видаватися. Ми прийшли у штаб, де нас зустрів наряд, і отримали вказівку чекати. Доки ми чекали, повз нас пройшов товариш полковник — начальник штабу бригади. Потім повернувся і запитав:

— Ви хто?

— Товаришу полковнику, ми курсанти з «Десни», прибули для подальшого проходження служби, — відповів Даїшник.

— А якого хуя від Вас так смердить алкоголем, товаришу солдате? — тиша. — Усі бухали? Що, святкували закінчення навчання? Тепер відсвяткуйте звільнення! Зараз же піднімаєтесь у клас і пишіть пояснювальні! Нам алкоголіки нахєр не потрібні. Підете в сусідню частину, до «мабути», саме там вам місце! — дуже сердито прокричав полковник.

— Слухаюсь. — промовив Даїшник, стоячи струнко.

Моя упевненість у неминучому успіху сьогоднішнього дня трохи зменшилася. Тільки прийшли — і вже заліт. Так ще й потрапив під роздачу, невинним — я ж і не пив! Начальник штабу пішов і днювальний провів нас у клас, де нас вже чекав офіцер. Ми взяли зі столу аркуші паперу і почали щось писати. Я відчував цілий букет емоцій, мене розривали сумніви. Я не знав, що робити.

— Товаришу майоре, дозвольте звернутися? — сказав я, вставши і вийшовши з-за столу.

— Що таке?

— Мені сказали писати пояснювальну. Але з якого приводу?

— Тобі видніше.

— Я не знаю, що писати.

— Що вам сказав товариш полковник?

— Щоб написали, чому п’яні.

— Ну ось і пиши.

— Але я не п’яний.

— Що ж ти за солдат? Ти не з товаришами? — чесно кажучи, його дешева маніпуляція, що я маю отримати покарання просто за компанію, мене розлютила. — Вигороджуєш себе?

— Я не вживав алкоголь. Чому я маю нести покарання?

— Хочеш кинути своїх товаришів?

— Я не сказав, що вони пили, а сказав, що я не пив. Це велика різниця.

— Так, товаришу майоре. Він не пив! — заступився за мене Даїшник.

— Ну, наказ є наказ. Значить, писати все одно потрібно. Пиши, що не пив. А там розберуться.

— Товаришу майоре, — продовжив Даїшник. — Так, неприємна ситуація. Але ж можна по-людськи зрозуміти. Їхали додому, випили по дорозі. Але зараз же ніхто не п'яний.

— Хлопці, я вас чудово розумію, але ви напоролися на начальника штабу. Як він вирішить, так і буде.

До кабінету увійшов ще один офіцер. Це був полковник високого зросту, худорлявий, років сорока, з дуже доброзичливим обличчям. Він представився, і виявилось, що це був ще один замкомандира частини:

— …з виховної роботи, — промовив він спокійним голосом.

Ми вже щось написали у своїх пояснювальних і склали папери на передньому столі. Полковник почав з нами розмову добродушно і коротко спробував пояснити, що ми будемо робити далі. Заодно сказав кілька повчальних фраз:

— Віднині ви — десантники. І дивлячись на вас, люди будуть бачити не окремо взяту людину, а представника цілого роду військ. Тепер ви обличчя десантури. І в жодному разі не осоромте це обличчя. Те, що потрібно поступатись місцем в автобусі, сподіваюся, пояснювати не потрібно?

Мені стало якось тепло, я відчув себе вдома. Значить, все-таки, я був правий. Десантники — це особливі люди, і командири у них особливі. Я фізично відчував, як усі неприємності «учєбки» застилаються серпанком, а попереду світить сонце нового життя серед людей, об’єднаних однією метою — бути зразком солдата.

Після того нас відправили в казарму, де ми мали проходити службу. За дивним збігом обставин, з усіх можливих підрозділів, яких кілька десятків, я знову потрапив у п’яту роту. На другому поверсі казарми другого батальйону нам сказали сісти у класі для занять і чекати. Так ми і зробили. Через хвилин двадцять туди зайшов невисокий прапорщик неслов'янської зовнішності, схожий на гагауза, міцний на вигляд, років під сорок. Представився, сів за стіл перед нами.

— Вас поселять у гуртожитку на території частини. Я там старший. Колись це була казарма, потім кубрики розділили стінами, і тепер там кімнати на шість-сім осіб. Загальний туалет, душ, кухня. Щомісяця ви даєте сто гривень на різні мийні засоби для прибиральниці. Якщо ви хочете заселитись із сім’єю, то можна домовитись. Я там живу з дружиною і дитиною, — він ще довго розповідав про правила життя в гуртожитку, в частині. — Дивіться, ви вже у військах. Терпіти вас тут не будуть і контракт вас ніхто підписувати не змушував. Ви прийшли сюди добровільно, тому будьте люб’язні, робіть те, що від вас вимагають. Тут можна і по єбалу відхопити від старших товаришів. Наприклад, від мене, якщо будете себе погано поводити у гуртожитку.

Після розмови з Гагаузом я залишився на місці, а хлопці пішли по своїх поверхах. Ми всі потрапили до другого батальйону, але в різні роти.

На поверсі не було нікого, крім днювальних та чергового. Казарма практично нічим не відрізнялася від тієї, що була в «Десні», за винятком кількох моментів: вона була умовно поділена між двома підрозділами, кожний з яких жив на своїй половині; з двох кінців за ґратами розташовувалися великі збройові кімнати; і не було жодного двоярусного ліжка.

— Ти хто?

Я обернувся. Він мав худе обличчя, але його надутий живіт досить сильно випирав із загального силуету. Цей пузатий офіцер виглядав досить кумедно і миролюбно.

— Мене звати…

— Що ти тут робиш? — перебив він мене.

— Приїхав з «Десни».

— Новий контрактник?

— Так точно.

— Механ?

— Так точно.

— Друже, а де твоя тільняшка?

Я трохи розгубився.

— Ну, я ще не заслужив, — промовив невпевнено.

— Ти що, «мабута»?

— Не зрозумів.

— «Масдон»? — дві секунди мовчання. — Друже, у тебе є тільняшка?

— Я не купував. Думав, тут видадуть.

Пузатий засміявся.

— Забудь про те, що хтось тобі щось видасть. Біжи бетменом у «балдир» і купи собі тільник.

— Куди?

— У крамницю. Ліворуч від клубу, а клуб — навпроти казарми, трохи правіше.

— Слухаюсь.

Прогулюючись з казарми у «балдир», я не відчув того напруження, яке було наявне в «Десні». Тут ніхто не ламав ногу, переходячи на стройовий крок, побачивши будь-якого офіцера, солдати не були переляканими і, найголовніше, — тут світило сонце. Знайшовши крамницю, купив собі тільник і повернувся в казарму. Переодягнувшись, розстебнув верхній ґудзик і загнув комір так, щоб на грудях утворився трикутник однією вершиною вниз. Десантникам, на відміну від піхоти, за Статутом дозволялося ходити з розстебнутим верхнім ґудзиком, як на кітелі, так і на бушлаті, щоб завжди було видно тільник. Я став біля дзеркала, загладив комір і відчув, як щось всередині наповнює мене. Це була гордість. Я отримав нагороду за пережите. Я десантник!

— Де старший лейтенант? — запитав я днювального.

— У канцелярії. Ну як, подобається тільник?

— А то!

— Тобі личить, — днювальний посміхнувся, простягнув мені руку і назвав своє ім’я. Я у відповідь зробив те ж саме і попрямував до кабінету.

— Дозвольте зайти?

— Усе. Тепер те, що потрібно. Спускайся на перший поверх, чекай біля кабінету Комбата.

— Слухаюсь.

Спустився вниз, там точно така сама казарма без будь-яких відмінностей, тільки замість командира роти в офіцерському кабінеті на цьому поверсі розташовувався Комбат. Біля кабінету вже стояли хлопці, з якими я приїхав.

— Чого не заходите?

— А він там не один.

З кабінету вийшов якийсь офіцер, після чого колишній бадігард постукав у двері, відчинив їх і запитав:

— Дозвольте?

— Заходьте.

У кімнаті було двоє людей. За столом сидів Комбат. Метр шістдесят вісім, чорне коротке волосся, щокатий, із другим підборіддям. Навпроти нього сидів теж невисокий чоловік, може, метр сімдесят п’ять, зі світлою шевелюрою, широкими вилицями, підтягнутий, з погонами капітана.

Одразу почалися запитання про ранковий інцидент із начальником штабу. Хлопці робили вигляд, що виправдовуються, а Комбат вдавав, що він дуже строгий. Кілька формальних запитань про сім’ю, дітей, мотивацію тощо, потім сказав розійтися по підрозділах і залишитися тим, хто з п’ятої роти. Усі вийшли, залишились я і Даїшник.

— Ви вже знайомі зі своїм командиром роти? — запитав Комбат.

— Ні.

— Ну, знайомтесь, — він подивився на капітана, який сидів поруч.

Чоловік представився. Він виглядав дуже достойно, серйозно і одразу викликав у мене повагу.

Увесь наш подальший день був сповнений суцільними формальностями, ходінням з кабінету в кабінет, заселенням у гуртожиток і знайомством із нескінченною кількістю військовослужбовців різних звань і посад.

Упродовж кількох днів з «Десни» приїхало ще кілька моїх товаришів по службі, і нас назбиралося близько десятка. Один з них став моїм сусідом по кімнаті. Це була велика, близько двадцяти п'яти квадратів, кімната з шістьма ліжками, одним столом і кількома табуретками. Крім мене і мого новоприбулого товариша, тут вже жили два сержанти, які пройшли курси сержантів у тій же роті, де був я, але випустилися трохи раніше моєї появи там. Один стрункий, трохи вищий за мене, каратист, а другий високий, широкоплечий, масою тіла кілограмів сто. Ми познайомились, я вибрав собі ліжко, кинув сумку і сів за стіл перекусити канапкою, купленою у крамниці. В їдальню нас у той день не пустили, позаяк ми ще не стояли на постачанні.

Як я вже говорив, перший день був досить сумбурний, і переказувати безлад організації не бачу сенсу. Увечері мене і Даїшника, який потрапив зі мною в п’яту роту, відпустили, і ми попрямували в гуртягу. Перекусили, поспали і за десять восьма ранку наступного дня вже стояли на шикуванні перед казармою батальйону. Тоді я нарешті побачив усю свою роту. Нас було лише півтора десятка. Чотири контрактники і близько десяти солдатів строкової служби. Виявилося, що більша частина роти в цей час проходила курс навчання у тій самій «Десні». У казармі залишилися тільки гранатометники і кулеметники, а майбутніх командирів відділень, навідників і механів відправили вчитися. Щоб навчитися стріляти з кулемета або гранатомета, досить кілька разів сходити на стрільбище. Але тільки «навчитися стріляти», а не «стати хорошим стрільцем». А ось з наводчиками, механіками і командирами справи йшли складніше, позаяк ці посади охоплювали ширший спектр дій, ніж просто натискання пальця на спусковий гачок. Військовослужбовцям на таких посадах обов’язково потрібно розширювати свій світогляд, але ж чому їх навчать у «Десні» насправді? У мене не було ілюзій. Я вже все це випробував на власній шкірі.

Субота. Нам обіцяли, що сьогодні буде лише половина робочого дня, і після обіду ми вільні до неділі. Клас! Було б непогано відіспатися. На шикуванні до мене підійшов високий офіцер, старший лейтенант, представився замкомроти з озброєння (зампотех по-місцевому), сказав, що мене поставили на посаду старшого механіка-водія, що він мій безпосередній командир, і я буду працювати разом з ним у парку. Нарешті на мене чекає справжня робота! Ну, а сьогодні вихідний…

Але після шикування нам усім роздали завдання з прибирання території, а мені сказали, щоб я змінив одного днювального на тумбочці. Клас. Замість того, щоб іти відпочивати, я маю стояти на тумбочці й відповідати за казарму, де навіть половини начальників в обличчя не знав. Солдат, якого я мав змінити, почав розповідати мені про порядок побуту і обмовився, що, мовляв, зараз їде додому на вихідні, я запитав його: «Так просто?». Хлопець посміхнувся і пояснив, що певна кількість алкоголю або грошей може допомогти вирішити питання в потрібному напрямку. Я теж посміхнувся, але в голові промайнули перші тривожні думки.

Уже кілька годин я стояв на тумбочці, а в казармі, окрім мене, були лише черговий, ще один днювальний, та ще в канцелярії сиділи Пузатий і мій новий Старшина. Старшина був товстим, із пухкими щоками чоловік років тридцяти. Кілька років тому він проходив строкову службу в цій роті, після чого вирішив залишитися, підписав контракт і пройшов шлях від солдата до старшини ще тоді, коли існувало таке звання.

Мене покликали в кабінет, де сиділи мої нові командири. Я попросив замінити мене на тумбочці, постукав, запитав дозволу, ввійшов. Знову розмова почалася з моєї мотивації до служби. Близько п’яти хвилин вони розповідали, що тепер я десантник і взагалі красунчик. Загалом саме ці два персонажі здалися мені дуже доброзичливими і прихильними до мене. Але потім мене Просто запитали:

— Друже, а хочеш вихідний? — пузатий командир взводу усміхнувся, як чеширський кіт.

— Звісно. Я би хотів відпочити, виспатись після «учєбки».

— Зганяй, купи нам пивка з рибкою. І підеш додому.

Я відчув, наче мені вісім, і у мене відібрали морозиво. Я навіть трохи розгубився.

— В сенсі?

— Що ти не зрозумів? — встряв у розмову Старшина.

Не знав, що відповісти.

— Сходи у містечко, принеси пива і йди додому. В чому проблема?

Це було моєю першою великою помилкою, але вісімнадцятирічний дурень погодився.

— От і добре. Купи вісім літрів Львівського і в крамниці «Кега» рибу візьми.

Мені пояснили, яку рибу, і я вийшов з кабінету, але тут же зайшов знову.

— Що мені з ножем робити? — я кивнув на багнет-ніж, що висів на моїй портупеї.

— Залиш черговому. І на, візьми рюкзак.

Так і зробив. Купивши все в місті, я без проблем пройшов через КПП, все віддав. Мої командири радісно хвалили мене, доки ховали пиво під стіл, а потім сказали, що можу бути вільним до понеділка. Я попрощався і пішов з казарми прямо у ліс. Знайшов там дерево, що впало, сів на нього і намагався проаналізувати те, що сталося.

Так, тут більше свободи, але це зовсім не те, як я собі уявляв десант. Жирні лизоблюди, які спеціально створюють тобі некомфортну ситуацію, а потім пропонують за хабар її вирішити. Я ще ніколи не бачив, щоб люди пили стільки пива. Чому вони не поспішають додому, а п’ють у казармі? Чому не вдома? Чому вони не поспішають швидше повернутися і проводити час із сім'єю? На всі ці запитання я мав отримати відповідь у найближчі місяці. Причому ці відповіді були настільки категоричними, що більше у мене ніколи жодних питань не виникало. Окрім того, я навіть перестав чомусь дивуватись. Я тоді ще не розумів, що, погодившись на їхні умови, я повісив собі на спину ярлик «на ньому можна їздити».

Я прийшов сюди із твердим наміром почати нове життя, і перебуваючи в «Десні», я сформулював для себе кілька правил цього нового життя: не красти, не ображати, допомагати, щосили прагнути бути хорошою людиною, з якої виросте зразковий офіцер. Я хотів пишатись собою, і щоб мною пишалися інші. Уже в найближчому майбутньому мої юнацькі принципи вилізли мені боком.

Погулявши по лісу і місту до самого вечора, я повернувся в гуртожиток. Містечко, до слова, було зовсім маленьким. Там мешкало лише близько п’яти тисяч осіб, і обійти його можна було максимум за п’ятнадцять хвилин.

Зайшовши до своєї кімнати, я побачив лише Каратиста. Богатиря не було. Я так подумки назвав іншого сержанта через схожість його прізвища з ім’ям одного відомого в руському фольклорі богатиря… ну і, звичайно, через зовнішню схожість. Світле волосся, рум’яні щоки, міцна статура. Йому дуже підійшло б ім’я Ярема або Ємеля. Запитав Каратиста, де всі, той мені відповів, що Богатир поїхав додому на вихідні, а інший новобранець переїхав до сусідньої кімнати.

Каратист, до речі, був справжнісіньким каратистом. Він саме перед моїм приїздом щойно повернувся зі змагань з карате, влаштованих Міністерством оборони, і зайняв там якесь із призових місць. А ще він любив помахати нунчаками, які завжди лежали біля його ліжка. Спорт спортом, але Каратист був п’яний. Пізніше до нас у кімнату зайшов ще один сержант, дуже високий великий хлопець, якого всі називали Сьома.

Близько дев'ятої вечора я ліг спати, оскільки дуже втомився. Але через годину мене розбудили, перевернувши моє ліжко. Я встиг зістрибнути з нього, доки воно не завалилося повністю. Я встав, а наді мною височіла похмура голова вже п’яного Сьоми. Поруч стояв Каратист.

— Малий, тепер ти знаєш, що таке «свічка», — вимовив Сьома.

— Нахєра?!

— Не вийобуйся! Ти коли будеш у колектив вливатися?

— Не зрозумів.

— Коли приходиш у підрозділ, потрібно виставитися, щоб усе було по-людськи.

— Я не п’ю.

— Та мені похуй! Я п’ю! — крикнув п’яний чемпіон.

— Малий, — сказав Сьома, — не ми придумали правила. Отже, давай. Не лізь у залупу. Збігай у містечко і купи нам пива.

— Я не буду.

Каратист злегка дав мені в живіт, але я встиг напружити прес, тому боляче мені не було.

— Слухай, нам ще служити разом не один рік, — по-батьківськи почав Каратист. — Тобі в будь-якому разі доведеться вливатися, тому не корч із себе бетмена і зроби, що ми просимо.

Коротку суперечку в моїй голові виграв слюнтяй, який не хотів нікого провокувати. Тому я одягнувся, і серед ночі з черговим рюкзаком пішов у містечко за пивом. Але тепер мені потрібно було дванадцять літрів пива. Сказати, що мені було бридко від того, що я роблю, — це нічого не сказати. «Десна» виховала в мені переконання, що я завжди маю виконувати те, що говорить старший за званням, яким би тупим це не було. Для мене старший за званням був абсолютним авторитетом, хоч мій розум тямив, що переді мною чмо. «Учєбка» виховала в мені безхребетного і слухняного солдата.

Коли я повернувся з алкоголем у кімнату, на цьому все не закінчилося. Близько трьох годин я віджимався, присідав, отримував у живіт, вислуховував маячню п’яних сержантів про те, яка небезпечна і важка наша служба, роздягався й одягався на час і займався іншою ахінеєю, про яку соромно згадувати. Врешті-решт вони налигались і заснули. Я вмився з бочки, позаяк після десятої вечора води у крані не було, і ліг спати.

За звичкою прокинувся дуже рано. Поснідав булочкою з йогуртом і пішов у містечко шукати квартиру або кімнату. Мій намір переїхати жити в містечко не був пов’язаний із вечірніми подіями. З самого початку я планував переїхати за межі частини. Я не хотів увесь час перебувати на службі. Лягаєш спати на роботі, прокидаєшся на роботі, навіть у вихідні тебе оточують одні й ті самі особи й армійщина. Постійно в твою кімнату хтось заходить, перевіряє, як ти живеш. Ні… мене це не влаштовувало. Я хотів жити сам і відпочивати не лише тілом, а й головою від армії. А в гуртожитку це було реалізувати неможливо. Я походив по місту, розпитав у перехожих, у крамницях, почитав оголошення на стовпах і побачив, що таких, як я, дуже багато. Все зайнято і купа оголошень починалися словами «Зніму…». Але одна з жінок на вулиці показала мені, де розташований офіцерський гуртожиток і порадила запитати там. Я без зусиль знайшов його і пояснив вахтерці, що мені потрібно. Через хвилину я вже розмовляв із завідувачкою, яка пояснила процедуру поселення, і задоволений знову пішов у частину. Для поселення мені не вистачало лише одного папірця зі стройової частини, і я розраховував його дістати максимально швидко. Коли я прийшов у гуртягу в частині, Ярема вже був у кімнаті. Каратист жодним чином не натякав на те, що сталося вночі.

У понеділок після шикування я відправився із Зампотехом у парк, де він показав мені мою машину і сказав, що там потрібно замінити пневморесору, яка знаходиться за паливним баком. Як виявилося, машина була командирською, бо саме на ній їздив ротний. Тобто мені, механіку, який не знає толком, з якого боку підходити до БМД, потрібно було зняти паливний бак, зняти несправну пневморесору, замінити на нову і поставити бак назад. Легше простого. Але не сьогодні. Тому що для початку потрібно було хоча б вивчити різницю між болтом і гайкою.

Сьогодні й увесь наступний тиждень ми із Зампотехом виправляли дрібні недоліки на двох навчальних машинах. Технічно ці машини абсолютно не відрізнялись від інших.

Зампотех, так само, як Пузатий і Старшина, видався мені спершу приємною хорошою людиною. Доки він це враження не зіпсував.

Після того як мене відпустили, я зайшов до себе, зібрав речі та пішов у нове житло заселятись і знайомитися з новим сусідом.

Ним виявився теж сержант і теж із мого батальйону. Двадцять дев’ять років, лисий, з невеликим животом, з обличчям і мовою провінційного тракториста, що відпочиває і б’є морди немісцевим на п’ятничних дискотеках. Балакучий. Буквально за десять хвилин я дізнався, що він в армії вже дев’ять років, служив у розвідці, але коли змінився командир, підрозділ «скотився», і він перевівся в батальйон. Загалом, із різних боків розповів про те, який він крутий воїн. Чесно кажучи, я повівся, і перейнявшись до нього довірою, розповів про ситуацію, коли я бігав вночі за пивом, а потім ще кілька годин качався. Наступного ж дня увечері він прийшов п’яний і сказав мені:

— Малий, коротше, ти говорив, що там ті лохи бухали за твій рахунок. Я з кентом сьогодні підійшли до них і розібралися з проблемою. Коротко кажучи, вони віддали гроші. Але ми їх пропили. Зате ти відомщений, — сказав зі смішком Сусід.

Величезний плюс мого Сусіда був у тому, що п’яним він не ставав агресивним, а просто приходив і падав спати.

Ще він любив футбол і насправді непогано грав. Час від часу до нього заходили його друзі, з якими він колись служив у розвідроті. Двоє з них були теж сержантами, а один — офіцер. Вони приходили випити, покурити трави, а інколи п’яними покурити трави і пограти в нарди. Вели себе вони завжди спокійно, і в їх компанії мені було досить комфортно. Це були перші люди в частині, які хоч якось відповідали моїм юнацьким уявленнями про десантників — вони не віджимали у 18-річного пацана бабки на пиво. Можливо, тому, що вони були досвідченими? Кожен з них прослужив у цій частині близько десяти років.

Перший місяць моєї служби я можу визначити як місячник знайомства з місцевим побутом. Після тих випадків з купівлею алкоголю я більше не ставав на ці граблі. Командування регулярно нагадувало мені, що я маю влитися у колектив, але я говорив, що не маю грошей. Мене ставили в наряд на цілий тиждень, де я сам собі здавав і приймав пост. А потім пропонували дати мені відпочити, якщо я збігаю за пивом. Я відмовлявся і продовжував стояти в наряді. Я спостерігав, як інші контрактники пили в компанії з офіцерами, пригощаючи і налагоджуючи зв’язки, але я в цьому не брав участі. У результаті цього я постійно перебував відособлено від інших і не був задіяний в колективному відпочинку підрозділу. Поступово відносини з офіцерами і Старшиною у мене погіршувалися. Про жодну лояльність щодо мене з їхнього боку не могло бути й мови.

Я був шокований кількістю алкоголіків у частині, особливо серед офіцерського складу. Мої командири із завидною регулярністю ставили й оновлювали рекорди за кількістю випитого пива. Солдати контрактної служби, офіцери, усі без винятку, кого я знав, регулярно бухали. Хтось менше, хтось більше, але пили всі. Було враження, що все це селище разом із частиною було закритим алкодиспансером. Тоді, що тут роблю я?

Зі строковиками також відносини були неоднозначні. По-перше, всі вони також були старші мене, як і в «учєбці». Та й взагалі, хлопців молодше двадцяти років у роті було дуже мало. Але мій юний вік не був проблемою: складність полягала в тому, що я був незрілий морально. До того ж, я був контрактником, який працював з ними нарівні, тому що теж був простим солдатом. Але всі вони знали, що щовечора я йшов додому відпочивати і мав якусь подобу свободи, крім того, я не відслужив повноцінну «строчку». Все це викликало негативні емоції у строковиків до контрактників загалом, а зокрема відобразилось і на мені, знову ж, через вік і м’якість мого характеру. Коли мене просили чимось допомогти — я допомагав і намагався завжди відгукуватися на будь-які прохання. Ось тільки я не знав, що в собачому колективі добродушність приймають за лоховство. Поступово строковики ставали щодо мене все нахабнішими і нахабнішими, і ті, кому я допомагав з якимись питаннями, могли просто послати мене, коли я до них звертався за якоюсь допомогою. Особливо нахабні дозволяли собі штовхнути мене або вдарити в плече, але після цього я одразу відповідав тим же, і нахабство знову поверталось на рівень слів, де я вже не вступав у конфлікт, а намагався просто ігнорувати.

Якось наприкінці тижня я приніс Старшині постільну білизну на здачу, щоб отримати нову, і здуру залишив пакет з нею в шинельній шафі. Коли я повернувся в казарму, щоб здати в каптерку речі, пакета вже не було. Як кажуть в армії: «Не поцупили, а сам проєбав». Тому що злодійство — це стаття, а якщо втратив — то твої проблеми. Так чи інакше я залишився без постільної білизни, а мені потрібно було щось віддати Старшині. Я запитав у всіх, хто був, чи бачили вони, куди подівся пакет, але ніхто не знав. Те ж запитання я поставив каптерщику — високому великому стройовику. Той сказав, що може мені продати за шістдесят гривень новий комплект. Через півгодини я приніс йому гроші, за що отримав білизну в чорному пакеті, такому ж, як був у мене. Я дістав простирадло і побачив там пляму, яка залишилася від протигайморитної свічки, що випала з мого носа, коли я спав.

— Друже, це моя білизна. Де ти її взяв?

— Зараз я зателефоную тому, хто мені її приніс.

Він взяв телефон, приклав його до вуха, вдаючи, що комусь телефонує, поставив кілька запитань і сказав мені, що він не знає, це приніс хтось із іншого підрозділу. Правильно було б розбити йому хайло і забрати свої гроші з білизною, але я знову не захотів створювати конфліктну ситуацію, просто зробив висновок, що він чергова паскуда, якій не можна довіряти.

Я взагалі став досить інертним. Щоденно на службу я приходив, як на якесь випробування. Постійно у строю мене хтось чіпляв і підколював. Час від часу я все ж таки злився і відповідав, але щоразу це закінчувалося не на мою користь: вони тиснули на мене досвідом словесних перепалок, а я не був сильний в образах і пустопорожніх балачках. Кілька разів я виявив слабкість, пси відчули це, прикусили і більше хватки не послабляли. Кожен день для мене став випробуванням. У будь-яку вільну хвилину я діставав телефон і читав книжки, але вони примудрялися навіть до цього чіплятись. Іноді претензії доходили до такого абсурду, що я навіть не знав, що відповісти.

Якось під час обіду я пішов разом з іншими контрактниками в гуртожиток на території частини. Сиджу в кімнаті, читаю книгу, яку тоді постійно тягав із собою. Тут у кімнату заходить один із контрактників, який служить вже півтора року.

— Це що, книга?

— Так.

— Ти що, читаєш?

— Так.

— Ніхуя собі! — вимовив солдат із неприхованим здивуванням на обличчі.

З часом такі речі мене перестали дивувати. Я переконався і змирився, що велика частина особового складу — це безлике бидло, яке прийшло в армію через безвихідь або тому, що хотіло уникнути «строчки», замінивши її лайтовим проходженням служби, розтягнутим на три роки.

Я постійно спостерігав, як всі один в одного крадуть, підколюють, ображають, звалюють свою роботу на інших, стукають. Армія дуже добре розкриває людину. Все те гниле, що у ній є, вилазить назовні настільки явно, що починає смердіти. Ось тільки лайна навколо стає занадто багато, й одне лайно не помічає іншого, і вважає, що цей сморід навколо — звичайна річ. Саме такі й приживаються найкраще у постсовковій армії. Знаходять свою нішу і займають її. Потрібно бути неймовірно сильною особистістю, щоб залишитися собою і не стати жертвою армійської битовухи. Таким був мій ротний. Єдина людина, яка мене не розчарувала. Біда лише в тому, що вже через кілька тижнів, як я потрапив у роту, він отримав підвищення і був переведений в інший підрозділ. Коли він командував ротою, Пузатий, Старшина, Зампотех і ще одне Опудало більш-менш тримали себе у руках. Доки ротний був при нас, навіть ці тварини здавалися мені нормальними. Але коли він пішов і його посаду прийняв новий командир, ці красені розкрили увесь свій потенціал. Бухати стали в рази частіше, а ставлення до особового складу стало ще більш скотським. Гроші намагалися збивати за все, що завгодно. Особливо Пузатий і Опудало. До речі, про Опудало… Приблизно мого зросту, рудий, з горбатим носом, вічно намагався мудрувати і корчити з себе серйозного хлопця, якого насправді нічого так не цікавило, як власна вигода. Саме йому мені доводилося заносити гроші, щоб дозволили на вихідні з їздити додому, що, правда, траплялося дуже рідко, може, раз на півроку, з Пузатим, Старшиною і Опудалом завжди можна було домовитися. Вони були настільки огидними, що іноді один з них карав, а інший пропонував за могорич прибрати покарання, немовби в таємниці від іншого. А ось Зампотех був не такий простий. Він був боязким, дуже підлим, але розумнішим і не таким жадібним, як ця трійця. Це його вигідно вирізняло серед інших.

Корупція була всюди. Якщо хтось мав якийсь заліт, винний ставав золотою жилою для того, кому він попався, — від командира взводу до командира батальйону, який любив подарунки і гарненько випити не менше за інших. Мені за час служби в частині з різних причин і для різних командирів доводилося приносити подарунки в діапазоні від банальної пари пляшок горілки чи пива до снігоприбиральних лопат і плафонів на лампи. Корупція була по всій бригаді на всіх рівнях. Щоб отримати належні тобі річні (так звані підйомні, або мат. допомогу) виплати вчасно, потрібно було заплатити двадцять п’ять відсотків начальнику фінансової служби. До речі, я цього не робив, оскільки у мене був чіткий фінансовий план, як мені заробити грошей на речі, про які мріяв, тож я нікуди не поспішав. Я був упевнений, що рано чи пізно мені їх виплатять, нехай і в останню чергу.

Мені не довелося довго чекати, тому що в кінці першого ж місяця зі штабу прийшов наказ, що я маю отримати всі виплати, які мені винна бригада, оскільки їхала перевірка. Прохід у штаб був лише за перепустками, тому Пузатому довелося йти разом зі мною. На касі мені видали готівкою вісім з половиною тисяч гривень, що було тоді дещо більше тисячі доларів. Пузатому дуже кортіло, але він не знав, як видурити у мене ці гроші. Не придумавши нічого кращого, він попросив у мене позичити п’ятдесят гривень. Я розумів, що він мені їх не віддасть, але я не хотів, щоб він озлобився на мене. Віддав йому цей полтинник і забув. Можливо, якби я «включив бика» від самого початку своєї служби, одразу ж розставив усі крапки над «і», мене б рано чи пізно перестали смикати. Але я був дурний, наївний і недосвідчений. Часто прогинався під натиском, не бажаючи погіршувати своє становище. Морально я себе відчував трохи краще, ніж в «учєбці», але до стану гармонії було дуже далеко. Я не знайшов собі друзів, мені ні з ким було відверто поговорити або чимось поділитися. Залишалося тільки знову повертатися у свої фантазії та читати книги.

Згодом, бачачи, як загалом ідуть справи, я теж перестав ставитись до своєї роботи відповідально. Я все частіше намагався, як кажуть місцеві, «зашаритись».

Розпорядок дня і тижня був такий самий, як і в «Десні». Понеділок — «командирський день», а отже, всі офіцери на місці, і «заїбати» особовий склад після вихідного приносить їм особливе задоволення. Вівторок — день повітряно-десантної підготовки. Але я ще в цьому не тямив, і мені давали якусь іншу роботу. Середа — день РХБЗ (радіохімбіозахисту), чи як його називали місцеві — «гумовий день». Це день, коли весь солдатський склад зобов’язаний носити з собою протигаз і загальновійськовий захисний костюм. Вищий офіцерський склад, у свою чергу, іноді (завжди) впадав в особливо веселий настрій і проводив тренування з нормативного натягування усього цього барахла на час… інколи всередині бойової машини, що виглядало особливо еротично. Четвер — це був найправильніший день. Проводилися стрільби чи водіння бойових машин. Але навіть правильний день завдяки організації наших командирів ставав лютим маразмом. Заходи, які мали зайняти кілька годин, могли розтягнутися на цілий день. П’ятниця — «парковий день», що означає прибирання і техобслуговування автотранспорту та бойової техніки. Субота — час, названий ПГД. У цей прекрасний вихідний день усі займаються капітальним прибиранням казарми, прилеглих територій та військової частини з воістину армійським розмахом. Будь-які поверхні протираються хлоркою, підлога миється з милом і піною, а всі меблі виносяться на вулицю. Неділя — це довгоочікуваний вихідний: в «учєбці» ми прокидалися на годину пізніше і мали відносний відпочинок протягом усього дня. Коли ж я став контрактником, вихідний у мене був раз на два, а то й три тижні: позаяк я був цапом-відбувайлом або лохом в їх розумінні, мене ставили відповідальним по підрозділу замість офіцера у вихідний день. Ну, або ж я банально потрапляв у наряд.

Після закінчення двох місяців моєї служби в десанті відбулася знаменна подія. Мене покликали в канцелярію командира роти. Я зайшов. Там сиділи ротний і Зампотех. Ротний запитав у мене, чи хочу я стрибати з парашутом. Я радісно відповів, мовляв, звісно, так. Тут у розмову встряв Зампотех, який єхидно став мені розповідати, що за надану честь стрибнути я маю бути дуже сильно вдячний, позаяк ще не всі навіть офіцери закрили річну програму (є загальна програма для десантників — п’ять стрибків на рік, щоб отримувати надбавку до зарплати на майбутній рік). А в кінці своєї промови прямо сказав, що я маю принести п’ятдесят гривень, щоб отримати можливість стрибнути. Але гроші сказали віднести Пузатому.

Це було найпростіше розставання з півсотнею за час моєї служби. Як тільки я заніс Пузатому хабар, мене відправили на двотижневу підготовку до стрибків. Група була досить велика, осіб тридцять. В основному це були нові контрактники з усієї частини і кілька строковиків. Це були приємні два тижні. Я не бачив своїх начальників, строковиків, не займався якоюсь дурною роботою, а навчався справі, яка була для мене дуже цікавою. Нас навчали конструкції парашута, його укладанню перед стрибком, поводженню з ним до і під час стрибка, відпрацьовували на тренажерах дії під час польоту і в критичних ситуаціях. Було дуже цікаво. Єдиним і величезним мінусом був жахливий мороз. Заняття проходили на вулиці, парашути замітало снігом, пальці на руках і ногах німіли, але, попри те, я все добре засвоїв.

Приблизно через тиждень після навчання повідомили, що має прилетіти гелікоптер. Це була подія для всіх. У такі періоди бригада починала жити за новим розпорядком, оскільки усі були зайняті лише стрибками і підготовкою до них. Навіть ті, хто не стрибав, були зайняті допомогою тим, хто стрибає. Наприклад, строковики допомагали укладати парашути контрактникам. Строковики рідко робили більше одного стрибка за службу. У цьому була ще одна перевага контрактної служби. Нашою підготовкою займалися дещо ретельніше. У призначений день ми вирушили на склад, отримали на всіх парашути, розклали їх на плацу і приступили до укладання. Парашут можна спокійно, не поспішаючи, укласти максимум за півтори-дві години, це якщо зовсім розслабитись. Але ця робота, як і все в армії, затягувалася на півдня. До кінця дня всі закінчили, і парашути повантажили в куполовози.

Гелікоптер прилетів. І ось в день, коли настала відповідна погода, рано-вранці нас привезли на полігон. Там усі одягли парашути, нас перевірили, і ми стали чекати. Очікування — невід’ємна частина служби. Парашутистів сформували в борти по півтора десятка людей. Борт за бортом завантажувався в гелікоптер, після чого той прилітав знову, і в нього заходили наступні. Через години чотири очікування з парашутом за спиною підійшла й моя черга. Я був у борті «першоразників», і з нами навіть була одна дівчина. Нам потрібно було зробити «ознайомлювальний стрибок». Він відрізнявся від навчально-бойового висотою і відсутністю у нас зброї, пришвартованої до парашутної системи. Мені треба було стрибнути з восьмиста метрів, а моїм більш досвідченим товаришам — із шестиста. Чим вище, тим безпечніше. Більше часу є на якісь дії, як щось піде не так. Але під час бою, звичайно, в повітрі краще перебувати якнайменше часу: під парашутом ти стаєш дуже зручною мішенню.

Не можу сказати, що я боявся, скоріше, мені було цікаво. Підбігши до гелікоптера, я раптом зрозумів, що вперше в житті не просто стрибаю, а сідаю в машину, що літає. Все у гелікоптері мені вже було знайоме, тому що кілька тижнів поспіль щодня ми сиділи в макеті гелікоптера «МІ-8» і відпрацьовували всі дії всередині та при відокремленні. Задня частина дна гелікоптера знімається при десантуванні, тому нас відділяла від прірви лише невелика рампа. Я сидів практично біля неї і не міг відірвати погляд від землі. Ми швидко набрали висоту, і з такої відстані все було схоже на картину з розпливчастими олійними фарбами. Важко боятися висоти, коли мозок не може ідентифікувати висоту як явище. Я був спокійним, як удав. Заклало вуха. Я ковтнув, і у вухах знову з’явився шум двигуна.

Включився світловий і звуковий сигнал, випусковий віддав команду, прибрав перегородку, що відокремлювала нас від порожнечі, хлопці, що сиділи на бочці навпроти мене, встали, поправили на собі парашутні системи і приготувались. У цей момент вираз облич у багатьох сильно змінився. Ще один звуковий сигнал. Випусковий крикнув: «Пішов!», ляснув першого по плечу, і той за секунду зник, через дві секунди випусковий знову крикнув команду «Пішов!», ляснув по плечу наступного — він зник слідом за першим. У міру того як хлопці, що сиділи навпроти мене, вистрибували з гелікоптера, їхні місця в черзі займали ті, хто був з мого боку. Підійшла й моя черга. Я встав, усе поправив на собі, вхопився руками за ремені, як вчили, і підійшов до рампи. Через півметра попереду вже не було нічого. Прірва. «Пішов!», — крикнув випусковий, намагаючись перекричати шум гелікоптера, одночасно грюкнувши мене по плечу. Я зробив крок уперед правою ногою, відштовхнувся від борту, і мої очі заплющились, а в голові всі думки змішалися в один сумбурний згусток із криків та образів. Кілька секунд мій організм відчував дикий шок. Одразу згадавши про те, що потрібно рахувати, я видавив з себе «501, 502…». Не встигнувши дорахувати до кінця, я почув, як купол виходить із ранця, після чого мене смикнуло й очі розплющились. Я парив у повітрі. Навколо абсолютна тиша. Метрів за двадцять від мене пролетів один із моїх товаришів по службі. Я витягнув кільце, в якому вже не було сенсу, і одягнув на зап’ястя, щоб не згубити. За втрачене кільце потрібно було платити двісті гривень. По суті воно взагалі потрібне лише для страховки, оскільки прилад, розміщений праворуч на ранці, сам розкриває парашут після трьох секунд. Кільце потрібно лише для того, щоб у разі, якщо прилад з якоїсь причини не спрацює, відкрити парашут самостійно.

Під думки про нерозкритий парашут одразу згадались інструкції, я вхопився за ремені над головою, натягнув їх, озирнувся навколо і побачив здорову стрілку на землі, яка вказувала напрямок вітру, дістав стропи управління, розвернувся за вітром і… полетів. Наближаючись до землі, я напружився. У міру наближення до поверхні стає помітно, з якою швидкістю ти летиш. А швидкість-то велика, близько п’яти метрів на секунду. Я звів ноги, витягнув їх перед собою, трохи зігнув коліна і жорстко ударився об землю. Парашут продовжив свій рух за вітром, мене смикнуло вперед, я впав і поплив по піску, залишаючи після себе дві борозни від черевиків. Незважаючи на те що я намагався чинити опір руками й ногами, мене протягнуло метрів десять. До мене підбіг солдат із тих, хто мав допомагати гасити купол, місцеві їх називали «сусліки». «Суслік» вхопився за помаранчеву верхівку мого парашута і побіг у бік, щоб розгорнути його проти вітру. Після гасіння мого купола він одразу втік, щоб зустрічати хлопців з наступного борту.

Пісок був у всіх складках, манжетах і кишенях. Я спробував витрусити його, смішно підстрибуючи і смикаючи ногами. Час був обмежений, і новоспечений парашутист приступив до збирання парашута у спеціальну сумку, заховану під запасним парашутом на животі. Зібрав, закинув сумку на спину і пішов по піщаних дюнах місцевого полігону, залишаючи за собою сліди, як у фільмах про поневіряння по пустелі. Якби не лежав місцями сніг, то все навколо було б жовтим і коричневим. Ніколи раніше не бачив стільки піску далеко від води. Добравшись до пункту збору, поставив парашут біля куполовоза, відмітився, і ми стали чекати, доки всі герої зберуться. Нас вишикували. Майор, який у підзорну трубу спостерігав за нашим відокремленням (як називається вистрибування з літального апарату), із суворим обличчям почав робити деяким з нас зауваження. Найпоширенішими зауваженнями були занадто раннє відкриття купола і «не впевнене відокремлення».

Зауваження були доречними, оскільки найменша невпевненість чи неузгодженість дій може спровокувати в повітрі ситуацію із сумними наслідками. Найчастіше це спричиняється страхом. Хлопець вистрибує, у нього шок, у голову б’є адреналін, він починає рахувати, але через шок його голова міркує швидше, ніж зазвичай, і він рахує не в тому ритмі, в якому потрібно, а набагато швидше. Можливо, йому і здається, що все йде як треба (хоча найвірогідніше йому взагалі нічого не здається в той момент), але в результаті парашут відкривається раніше. Зауваження зробили багато кому, але не мені. У мене був сильний шок, настільки сильний, що я взагалі спочатку забув, що потрібно рахувати. Тому «прилад» усе зробив за мене. Напевно, вперше в моєму житті страх так явно зумовив позитивний результат.

Після розбору польотів випусковий і помічник випускового приступили до виконання ритуалу переведення нас у парашутисти. Ми вишикувалися в колону, перед колоною поставили одну з парашутних сумок зі складеним парашутом всередині, а ми по черзі підходили до сумки, імітуючи готовність до стрибка, випусковий з помічником з розмаху били нас по дупі запасним парашутом, після чого ми перестрибували сумку і проробляли дії, наче ми були в повітрі, аж до розкриття парашута. Забавна традиція, і що найпривабливіше, без участі С₂Н₅ОН, що, за моїми спостереженнями, для армії є великою рідкістю.

Потім знову було очікування. В армії я так часто чогось або когось чекав, що варто було змінити армійське гасло на «є така робота — чекати». Доки ми чекали, у жвавій бесіді пережовували деталі того, що відбулося. Ніхто не слухав співрозмовника, всі один одного перебивали і ділилися своїми враженнями, намагаючись перекричати чужі. Я стояв осторонь і розглядав горизонт. У голові крутилася думка: «А я ж щойно здійснив стрибок!». Думка перетікала з однієї півкулі в іншу, опускалася десь у ділянку сонячного сплетіння, висіла на язику. Мені подобався смак цієї думки, і я не хотів відпускати її в просторі, краще посмакую її на самоті. Здивувався тому, що лише зараз прийшло усвідомлення. Я настільки був радий, що ці нескінченні укладання, переукладання парашутів голими руками на морозі та стрибання на тренажерах закінчилися, що забув про сам стрибок. Так, армія вміє так задовбати, що навіть такі неординарні події в житті перетворюються на рутину. У майбутньому мені доведеться робити по п’ять стрибків за два-три дні, і я відокремлювався від гелікоптера взагалі без емоцій, з єдиною думкою — швидше вистрибнути, щоб уся ця хоботня закінчилася.

Зараз мені хотілося їсти, бо думки були смачні, але не калорійні. А ще я пишався тим, що не зазнав ніякого страху. Але це була ілюзія. Страх з’явився потім, через тиждень. У ліжку. Він підкрадався, коли я лягав спати, або вже уві сні, і я прокидався від жаху серед ночі. Я почав згадувати окремі деталі події, момент мого відокремлення від гелікоптера, коли я зробив крок, провалився у прірву і летів зі швидкістю п’ятдесят метрів на секунду. Мене кидало в холодний піт, серце починало битись, і більше не міг заснути. Під час свого першого стрибка я не боявся, бо не знав, що зі мною буде. Просто не знав, чого боятись. Але тепер знав. І мені було моторошно й страшно. Тепер я по-справжньому боявся висоти.

Традиція переведення в парашутисти мені сподобалася. Вона була кумедна, всі посміялись. Але радість була короткою. Як тільки я опинився в розташуванні, шакали одразу причепилися до мене: мовляв, я зобов’язаний тепер виставитись усім за те, що стрибнув. У відповідь, я, як завжди, включив дурня і запустив свою стару платівку, немає грошей і все таке… Командири знову були незадоволені. Вкотре я показав себе як поганий, несумлінний солдат, який не поважає старших за званням. Але я твердо вирішив більше за жодними пляшками не бігати. Однією з причин такої твердості була зустріч з Комбатом. Якось він зустрів мене прямо у дверях батальйону і, напевно, знаючи місцеві традиції та менталітет, вирішив перевірити, що у мене в рюкзаку. Що він там знайшов? Звичайно, ж пиво. Радувало, що він просто забрав алкоголь собі, не призначивши жодного покарання. Хоча, як міг він мене покарати? Принести йому ще пива за те, що я попався з пивом?

В армії зима розкрилася для мене новими гранями. Я відчув, як на морозі може вкусити гайковий ключ, коли засинаєш надворі й прокидаєшся від болю в кінцівках, але радієш, що хоча б відчуваєш біль. Я дізнався, що краще багато тонких шарів одягу, ніж пара товстих. Ми винаходили різні способи порятунку від морозу. Наприклад, по черзі залазили в люки, де проходила теплотраса. Якось під час чергування, вночі, ми з товаришем залізли в якусь імітацію бомбосховища із площею два квадратних метри і висотою півтора і розвели там багаття. Оскільки це було чергування, ми грілися по черзі. А черга змінювалася таким чином: кожен сидів доти, доки міг витерпіти, тому що все приміщення було заповнене димом. А вхід ми закривали, щоб зберегти тепло. Затримуєш дихання, грієшся хвилинку і вибігаєш. І так усю ніч.

До речі, часто чув, як хлопці, які відслужили вже багато років, рахували службу саме за зимами. Усі були солідарні в тому, що складнішого, ніж зима, в армії немає нічого.

Через чотири місяці мого перебування в бригаді у підрозділ повернулися строковики, які були направлені в «Десну» на навчання. Тепер на шикуванні батальйон не виглядав, як обскубана курка. Роти стояли практично у повному складі. Правда, для мене було сюрпризом, що у десантній роті за штатом лише близько п’ятдесяти осіб. Порівняно з гумовими ротами в «Десні» це виглядало якось… несерйозно.

З багатьма новими хлопцями я подружився. Але з появою великої кількості людей почалися ті ж проблеми, що і в «Десні». З’явилися лідери, групки і цапи-відбувайли. Тут у мене й почалися проблеми, варто було мені лише пару разів затупити, проявити слабкість і за когось невдало заступитися. Та й виглядав я несерйозно. Ніхто загрози в мені не вбачав, і в результаті у собачому колективі повагою я не користувався. За винятком кількох хлопців, яким я встиг допомогти.

Якось Пузатий вкотре не захотів в неділю вставати з теплого ліжка, зателефонував мені й наказав бути відповідальним у роті чи батальйоні (я вже не пам’ятаю). Я прийшов і приступив до тяжкого просиджування штанів у канцелярії. До одною з солдатів приїхала дівчина, а той, хто мав допомогти йому зі звільненням, не дотримав слова. Солдат звернувся до мене, бо більше не було до кого. Ми тоді ще не були знайомі — це був лише перший тиждень після їх приїзду. Я увійшов у його становище дуже легко, просто на секунду згадав «Десну». Знайшов йому кімнату в солдатському гуртожитку на території частини, потім пішов на КПП і поговорив відверто з черговим прапорщиком. Виявилося, що «прапор» — чудовий хлопець, і він дозволив мені провести дівчину в частину.

Оскільки я був відповідальним і перевіряти на шикуваннях наявність особового складу було моєю турботою, то я надав парочці достатньо часу для спільного дозвілля. Новий знайомий прийшов чітко в той час, в який я йому наказав бути. І одразу почав із вдячністю пхати мені гроші. Я сказав, що, як буде пхати мені гроші, більше ніколи не допоможу. Він посміхнувся і сховав папірці. Я відчував себе пречудово. Це був рідкісний випадок, коли мою допомогу прийняли адекватно і з чисто людською вдячністю. До самого кінця служби з цим хлопцем я не мав жодного конфлікту чи суперечки, хоча й друзями ми також не стали.

Мій новий командир роти не був поганою людиною. Навпаки, на тлі інших покидьків він виглядав найбільш прийнятним. Але мав величезний недолік: він був м’якою людиною. У колективі офіцерів я ніколи не бачив, щоб він комусь суперечив чи щось грубо говорив, навіть офіцерам, які були у нього в підпорядкуванні, наприклад Пузатому. Більше того, збоку здавалося, що це Зампотех, Пузатий, Опудало і Старшина рулять підрозділом, а не він. А він лише відповідає за роту перед вищим начальством. Коли шакали у його присутності намагалися збити за зальоти або, як з мене, за стрибок, гроші чи пиво, він лише мовчав і ніяково посміхався.

Із самого початку він до мене ставився абсолютно нормально, але з часом, бачачи ставлення до мене інших офіцерів роти, він також почав вважати, що я повний нетяма.

Загалом невдоволення до мене з боку начальства полягало нібито в тому, що я не відповідаю своїй посаді й не виконую своєї роботи. Та, так і було. Я став дуже аморфним. Інколи у мене з'являлося прагнення щось зробити, але через кілька тижнів траплялося щось таке, що мене обламувало, і я знову просто плив за течією. Виправдань тому я можу згадати безліч. Наприклад, мене посадили на машину, в якій я взагалі нічого не розумів, і сказали: «На. Ремонтуй. Там на столі книжка з ремонту». У книжці я нічого не зрозумів, навіть після телефонної розмови з моїм дядьком. Що таке патрубок, хомут, ресора? І в мене опустилися руки. Щоразу, коли в роті організовували водіння, мене ставили в наряд. Внаслідок цього проблема стала зачарованим колом: коли була можливість попрацювати з машиною разом із досвідченішими колегами, мені через недосвідченість давали найтупішу роботу, досвіду я знову не отримував, і наступного разу мене знову ставили в наряд або на тупу роботу. Поступово я став заручником образу нетями і невиправного ледаря. При цьому не робив ніяких кардинальних дій, щоб змінити ситуацію. Ось у цьому й була моя провина і моя слабкість.

Навесні, коли вже вся рота була у зборі, у нас почалися батальйонні навчання. І на час заходу мене поставили на посаду помічника гранатометника. На всіх підготовчих стрільбах до навчань, де була задіяна машина, мене жодного разу не посадили за важелі. Я навіть набрався нахабства, підійшов перед навчаннями до Зампотеха і попросив посадити мене за важелі МОЄЇ машини, але цього не сталося. На моїй машині поїхав інший солдат, а я був помічником гранатометника. Гранати подавав. Заради справедливості варто сказати, що хлопці, які приїхали з «Десни», дійсно набагато більше розбиралися в машинах. У «Десні» вони проходили навчання в десантному батальйоні, а там був цілий взвод механів і, звісно, ними займалися. Коли ж я проходив навчання, то на дві сотні осіб я був єдиним, хто навчався на механа БМД. Тому на мене вирішили не витрачати часу, а просто у папірцях намалювали цифри.

Одинадцята вечора. Рота спить. Приміщення прибрано. Черговий сидить у «битовці». Я стою на тумбочці, а другий днювальний спить до другої ночі — зараз його черга відпочивати. Стук у двері. «Мабуть, перевіряючий прийшов», — подумав я.

— Черговий роти на вихід! — сказав я голосним шепотом, щоб нікого не розбудити.

По дерев’яній підлозі почувся стукіт берців, які бігли. Я вказав пальцем на двері. Той підійшов до них, подивився у вічко, відкрив і зробив крок назад, приставивши кінчики правої долоні до скроні.

— Товаришу старший лейтенанте…

— Мені похуй, — сказав Пузатий, заходячи в казарму. Слідом за ним маячіло Руде Опудало.

— Порядок? — п’яним голосом поцікавилося воно.

— Так точно! — відповів сержант строкової служби.

Два п’яних тіла з рюкзаками попливли до канцелярії командирів взводів. Бля, тепер, незважаючи на те що казарма зачинена, я не міг зійти з тумбочки і сісти відпочити: віднині ми під невсипущим оком командування. У кабінеті включилася музика.

У них в обох були дружини і діти, проте так само, як і більшість офіцерів того часу, вони не поспішали додому. Вони віддавали перевагу не сімейному затишку, а пиятикам у казармі з подібними собі істотами.

Товариші офіцери виходили з кабінету лише, щоб покурити і справити потребу. Під час одного із таких заходів Пузатий зупинився біля мене і сказав:

— От нахуй ти тут потрібен?

— В сенсі?

— Ну а що, ти добре розбираєшся в машині? Ти погано робиш свою роботу.

Я промовчав і просто стояв на тумбочці. Так ми були з ним приблизно одного зросту.

— Я тобі дам пизди, — раптом вимовив він.

Дещо зігнувши коліна, я приготувався, щоб ухилитись від удару, який зараз полетить у мене. Це добре, але що робити далі? Якщо я його вдарю, у цих шакалів нарешті з’явиться можливість організувати мені серйозні проблеми. Я чекав і прокручував у голові варіанти подальшого розвитку подій.

— Ротний приїде з курсів, я тебе звільню. Зрозумів?

— Так точно.

Він просвердлив мене п’яним поглядом ще кілька секунд і пішов до кабінету. До мене підійшов черговий.

— Тобі потрібно переводитися. Вони ж не злізуть із тебе.

— Влітку буду вступати до академії, тому мені недовго залишилося тут.

— Ну, дивися сам. Я на твоєму місці не терпів би цього.

— Радій, що ти не на моєму місці, — вимовив я засміявшись.

Через півгодини Пузатий вийшов сам і пішов у туалет. Пробувши там хвилин десять, він вийшов. Командирським тоном:

— Чому параша брудна?

— Перед відбоєм все милося.

— Хочеш сказати, що я брешу? — Пузатий зморщив лоб і зробив вираз обличчя для розборок у сільському клубі.

— Зовсім ні. Зараз приберу.

Він пішов у кабінет, а я покликав чергового і попросив постояти за мене на тумбочці, доки я перевірю, де там брудно.

Зайшовши в туалет, я побачив оббльовану дірку. «От же підар», — подумав я про себе, а вголос лише стримано видавив «блядь».

Запах алкоголю і цигарок стояв на всю кімнату. Я відчинив вікна, підключив шланг до крана і напором змив усе в толчок. Не думало ж це чмо, що я руками буду після нього прибирати.

Фу, яка ж він погань. З яким же задоволенням я б ум’яв кулак у його пику. Я ще не знав, що війна надасть мені таку можливість.

Ну, а поки що я слухняний шматок м’яса.

За десять друга мене змінили, і я пішов відпочивати. Коли йшов, офіцери мого підрозділу все ще відважно несли службу в неробочий час.

Чи шкодував я, що пішов служити на три роки замість одного року строкової служби? Однозначно — ні. У мені все ще жевріла надія стати офіцером і побудувати військову кар’єру. Ну і, звичайно ж, мрія потрапити на війну нікуди не зникла, і час від часу я цікавився різними варіантами, як це можна зробити. З десятків розмов на цю тему, зокрема з людьми, які вже їздили на війни у складі миротворчих місій, я зрозумів, що без хабара зробити це неможливо. Усі називали приблизно одні й ті ж суми.

Я дочекався кінця весни, і настав час знову пробувати вступати. У процесі збору документів я зіткнувся з проблемою — потрібна була характеристика з мого підрозділу. Я підійшов з цим питанням до командира роти, він без проблем погодився. Але через кілька годин до мене підійшов Зампотех і з претензією запитав:

— Ти що, зібрався вступати на офіцера?

— Так точно, — якось ніяково видавив я із себе, немов би мені було соромно за це. Напевно, на мене вплинув його зневажливий тон.

— Твій безпосередній командир Я. І Я буду вирішувати, що тобі й коли писати.

— Напишіть мені, будь ласка, характеристику.

— Коли закінчиш машину.

Я не знав, що відповісти.

— Зрозумів? — продовжив він.

— Але вона потрібна зараз, щоб я міг подати документи.

— Ти все встигнеш, я в тебе вірю.

Розмова на цьому закінчилась.

Увечері в гуртожитку я знову взяв у руки книгу і спробував зрозуміти зміст тексту, написаного чужою для мене мовою. Я був серйозно налаштований кардинально щось змінювати, навіть домовився з одним старослуживим про безкоштовні консультації з ремонту БМД. І тут трапилася непередбачувана ситуація, по-науковому — форс-мажор.

У понеділок на зарядці у мене сильно заболіло вухо і піднялася температура. У медроті мене відправили у шпиталь на обстеження до лікаря, там мене оглянули, сказали, що нічого серйозного, і дали звільнення на три дні. Усі ці три доби я провалявся в гуртожитку з температурою. Повернувшись у частину, я підійшов до ротного і сказав, що мені дуже погано, з вуха тече гній, і мені знову потрібно до лікаря. І я заново пройшов закільцьований алгоритм з тією лише різницею, що до звільнення на п’ять діб мені додали антибіотик. Через п’ять днів мені не стало краще, і я знову почав просити у командування відправити мене у шпиталь. Зовнішній вигляд моїх командирів говорив сам за себе: «Як смієш ти хворіти, солдате, коли ворог біля воріт і територія частини неприбрана?». Загалом, мене не відпустили. Але в той момент мені було наплювати на їх заборони, і після шикування я тихо сам пішов у медроту, там мене записали і знову дали направлення. І я втретє відправився у шпиталь, але вже не у місцевий, а в місто Дніпропетровськ. По дорозі я зателефонував ротному, доповів про ситуацію, у відповідь почув, що мені будуть непереливки… та пофіг, мені вже непереливки.

У Дніпрі мене оглянули і сказали готуватися до шпиталізації. У мене був отит і неврит внутрішнього вуха. Я повернувся в частину з бронь-папірцем — направленням лікаря. Ротний уважно подивився на нього, нічого не сказав і відправив оформлятися. Взявши з собою потрібні речі, я поїхав назустріч пригодам… у міський шпиталь.

Мене поклали в палату на шість місць. Окрім мене, там були ще три військових пенсіонери, два полковники і один майор. Офіцери у відставці вели тужливі бесіди на тему служби, Афганістану і різних аспектів армійського життя. Сперечалися до хрипоти з причин, які виїденого яйця не варті. Один з них розмовляв особливою мовою, коли до фрази з п’яти слів додається сім матів. Та-ааа, він був справжнім військовим. «Армія без мата, як солдат без автомата». Цей афоризм, напевно, був вигаданий, щоб виправдати обмеженість ось таких майорів. Я нічого проти матів не маю, але мова, заснована на матах, свідчить про обмеженість і тупоголовість мовця.

Я мав вільний вхід-вихід із території шпиталю. Тому я там з’являвся лише на процедури, поспати й іноді поїсти. Весь інший час я гуляв по Дніпру, їв у кафе і просто розглядав людей, сидячи в парку на лавочці, як маніяк. Близько восьми місяців я не бачив нічого, крім сірого бетону і лісу. Так, у моїй новій частині було веселіше, ніж у «Десні», але армійська побутовщина дуже швидко приїдалась і починала тиснути своєю сірою безликою масою. На це нашаровувались особисті проблеми з, так би мовити, робочим колективом, невпевненість у майбутньому, ну і весь букет психологічних проблем затюканого підлітка укупі з невпинною депресією.

Стандартний робочий день тривав від тринадцяти годин. Приходами зі служби в гуртожиток, я встигав лише помитися, попрати, поїсти і лягти спати. Абсолютно весь мій час проходив на службі, і від строковика я відрізнявся лише тим, що сам вирішував, де мені спати, хоча й це вже було непогано.

І ось після восьми місяців монотонності я потрапив у велике різнобарвне місто, де життя вирувало. Військове містечко при частині важко було назвати містом. Два десятки панельок із базаром посередині й населенням трохи більше п’яти тисяч осіб. І всюди військові. Я кілька разів намагався познайомитись з якоюсь дівчиною, але завжди натикався чи на дружину військового, чи доньку, або ж вона сама була військовослужбовцем. Мені дуже хотілося розмежувати своє життя і службу, щоб цей армійський маразм закінчувався на порозі моєї кімнати в гуртожитку. Звісно, це було неможливо, але мені цього дуже хотілося.

Доки лежав у шпиталі, туди потрапив хлопчина з поламаною рукою з моєї частини, на кілька років старший за мене. Зламав руку під час стрибків із парашута. Ми роззнайомились і кілька разів ходили гуляти разом. Він був місцевим, дніпропетровцем. Одного разу до нас приєдналися його друзі, й ми веселою компанією сиділи у парку, розмовляли й жартували. Я побачив двох дівчат, які стояли біля поручнів поблизу водойми, в якій плавали лебеді. Одна з дівчат мені дуже сподобалася. Світлі брюки в обтяжку, яскрава червона кофта, темне волосся, чудова фігура і розумне обличчя — мрія десантника. Мені дуже хотілося підійти, але я ніяк не міг зважитися. Мені спало на думку одягнути навушники і послухати музику для сміливості. Я вибачився перед компанією, сказавши, що мені потрібно дещо терміново прослухати, і зробив задумане обличчя. Не закінчилася і перша пісня, як її подруга попрощалась із нею і пішла, а вона продовжила стояти, дивлячись на воду. Я почав хвилюватися ще більше: раптом вона зараз просто піде. «Я на секунду», — сказав хлопцям, встав і зі страхом у животі попрямував до ставка. Ці двадцять метрів були справжнім випробуванням. З кожним кроком я звертав увагу на свої недоліки. «Блін, я взутий у китайські гумові „армійські“ капці родом із „Десни“, на яких коректором написані мої ініціали, щоб не вкрали», «Потрібно було хоча б кепку вдягнути, а то подумає, що якийсь лисий гопник», «У мене пострижені нігті?»… Я підійшов до поручнів за півметра від неї, зіперся на них і зробив вигляд, що дивлюся на лебедів. У вухах заграла моя улюблена пісня «Pink Floyd» — «Sorrow». Я подивився на дівчину, і вона в цей момент подивилась на мене, я посміхнувся їй, вона відповіла тим же. Підкоряючись імпульсу, я зняв з голови навушники і акуратно одягнув їх їй на голову. Вона трохи поправила і продовжила дивитися прямо. На її губах блукала легка посмішка. Я все так же просто стояв поруч і спостерігав за тим, як плавають лебеді.

Мені розповідали, що коли лебеді селяться у водоймі, то руйнують усі чужі гнізда і виживають усіх інших птахів. Такі собі гопники у світі дикої природи. Не знаю, чому я згадав про це…

Подивився на телефон, пісня грає вже сім хвилин, залишилася хвилина. А що там наступне? «Learning to fly». Чудово. Кидаю телефон у кишеню і простягаю праву руку відкритою долонею до неї, торкаючись злегка її руки. Вона кладе свою долоню на мою, я стискаю пальці, роблю крок назад і кивком показую на тротуар уздовж ставка. Посміхаючись, вона мовчки погоджується, і ми йдемо під руку. Я махнув рукою хлопцям, ті, посміхаючись, махнули мені. Напевно, вони увесь цей час спостерігали за нами і не розуміли, що відбувається. Я, чесно кажучи, і сам не дуже розумів, що відбувається. Знову подивившись на телефон і побачивши, що пісня закінчується, я вказав пальцем на навушники, вона їх зняла, я сказав, що більше немає нічого вартого уваги, склав і сховав їх у кишеню. Нарешті ми познайомились. Близько години ми гуляли по парку, потім я запропонував піти перекусити. Пішли в піцерію і просиділи там, розмовляючи, до самого вечора. Не сказав їй, хто я і чим займаюся. Вже давно зрозумів, що мої наївні фантазії щодо того, що дівчатка захоплюються мужніми десантниками, це просто вигадки, які не мають нічого спільного з реальністю. Ми домовилися зустрітись і погуляти завтра. І так ми прогуляли кілька днів. Зрештою, я їй все ж-таки розповів, чим займаюся, тому що не придумав, як пояснити, чому кожен день в одному й тому самому одязі й чому на мені ці китайські гумові капці з моїми ініціалами. Вона показувала мені місто, ми пройшлися по крамницях і підібрали мені нормальний цивільний одяг. Разом з нею я вперше у своєму житті сходив у кіно. Ми просто гуляли, розповідали одне одному історії, жартували і сміялися.

Під час однієї з прогулянок вона сказала, що її батьки їдуть, і я можу з суботи на неділю залишитись у неї, нормально поїсти, полежати в гарячій ванні. Ванна. Я взагалі забув, що вона десь існує. Звичайно ж, я погодився. Питання зі шпиталем я планував вирішити згодом.

Спробував відпроситися у лікаря, але мені не дозволили. «Це ж військовий заклад, — відповів він. — Ви вже зовсім розперезалися, товаришу солдате. Що, свобода розбещує?». Але хто такий військовий лікар-полковник порівняно з теплою ванною, домашньою вечерею і переглядом кіно з чарівною дівчиною. Я поговорив із військовими пенсіонерами, попросив їх підстрахувати у разі чого, і вони, мабуть, згадавши свої молоді роки, благословили мене й дали своє формальне «добро». План був простий і банальний. Після вечірньої перевірки я відчиняю вікно, вистрибую і біжу до жаданої волі через паркан, а вранці перед перевіркою я телефоную «однорукому» знайомцю і той допомагає мені залізти назад у вікно, яке було на висоті двох метрів.

Після того як увечері всіх порахували, я, не гаючи часу, приступив до операції. Через кілька хвилин я вже йшов по Дніпру у напрямку її будинку і слухав музику. Проходячи повз аптеки, дещо згадав. Дещо дуже важливе. Зайшов і купив презервативи. На всякий випадок. На щастя, багатий досвід у процедурі купівлі цих виробів я здобув ще в дитинстві під час своєї реалізації підприємницьких проектів.

Спеціально завернув на проспект Карла Маркса, щоб купити квіти. До речі, ніколи раніше не купував квіти. Тільки Мамі з Бабусею. Коли за хабар їздив додому на вихідні. Хабар був за те, щоб командири забули про мене в суботу, яка немовби також робоча.

У її батьків була хороша двокімнатна квартира практично у центрі міста. Вона впустила мене, обняла й поцілувала, я вручив квіти і відповів тим самим. Не знаю, як так вийшло, але якось вийшло, що ми простояли так, цілуючись хвилин п’ять, напевно. Не знаю. Час у такі моменти рухається за іншими законами.

— Ти спочатку у ванну чи повечеряєм? — раптом запитала вона.

— Ванна, — відповів я, розпливаючись у посмішці.

Описати словами те, що я відчув, занурюючись у гарячу воду, неможливо. Мене так розслабило, що очі заплющились, і я ледве змушував свої груди напружуватися, щоб легені наповнювались киснем. Не знаю, скільки часу я так пролежав.

— Ти там живий? — почувся її голос за дверима.

— Так, вибач. Мене так сильно розморило…

— Я сумую.

— Виходжу.

На столі вже чекала вечеря. Куряче філе, запечене з томатами, салат і пюре. Одразу згадав Бабулю, і слина заповнила рот.

Під час трапези ми розмовляли, я жартував, вона сміялась, і я починав реготати слідом за нею. У неї був кумедний сміх. Я люблю, коли людям весело.

— Ну що, підемо дивитися кіно? До речі, ти зможеш залишитися у мене сьогодні? — мимохідь запитала вона.

— Так, звісно. Я з тобою до ранку. Потім мені потрібно буде з’явитися на ранковій перевірці, а після процедур ми знову зможемо зустрітися.

— Чудово. Слухай, я забула купити вино. Ти не міг би спуститися вниз, у крамницю?

— Так, звісно.

Вона мені пояснила яке, і я відправився на чергове завдання. Повернувшись у квартиру і замкнувши за собою двері, я почув її голос із зачиненої кімнати:

— Відкоркуй, будь ласка, вино. На кухні лежить штопор.

— Добре.

На столі лежав штопор і стояли два келихи. Ну, що ж, сьогодні буде виняток.

Відкоркував пляшку і, взявши на себе сміливість, налив вино в келихи. Двері відчинились і вийшла вона… у темній прозорій білизні. Сказати по правді, я й гадки не мав, що в цей момент мені потрібно було робити. Благо, вона була старша за мене на п’ять років, і сама направляла мене. Підійшовши, вона взяла келих з вином, надпила кілька ковтків, облизнулась і поцілувала мене. Я взяв її на руки і поніс у кімнату. І ми всю ніч… дивилися кіно.

Вранці мені дуже не хотілося йти, але моя відсутність на ранковій перевірці могла мати дуже серйозні наслідки. Процедура мого повернення пройшла як по маслу. У шпиталі ніхто не помітив моєї відсутності, й після обіду ми знову зустрілися.

Через кілька днів мене виписали, і я повернувся в частину. Найперше, що я почув від строковиків, це звинувачення в тому, що я «косар». Та, наплювати. Я не прагнув розбиратися в аспектах психології людей, які живуть за принципом: «Ми не хочемо, щоб нам стало краще, ми хочемо, щоб іншим було так само погано, як нам».

У мені щось перемикнулося. Ця історія з дівчиною зачепила якусь струну. І її дзвін був ще тихим, але я відчував, що скоро він стане гучним. Я відправився до Зампотеха і знову попросив його зробити характеристику. І він знову мені відмовив, нерозумно було б сумніватися. Тому що не повинен такий безрукий бовдур, як я, зайняти місце офіцера поруч із ними, гідними представниками алкокорупційної армії.

Доки був у шпиталі, я надивився на цих літніх полковників і наслухався історій з їхнього життя. З одного боку… а з іншого — чорнява красуня, і все, що з нею пов'язано. — життя, іноді складне, іноді просте. але завжди сповнене яскравих фарб. У мене виникла дуже серйозна дилема: а чи потрібно мені взагалі пов’язувати своє життя із цим. І коли Зампотех знову відмовився зробити документ, а на шикуванні замість того, щоб відправити мене у парк допомагати ремонтувати машини, мене відправили на якусь тупу роботу, я твердо вирішив, що не залишусь в армії. Просто дослужу контракт і звалю звідси до бісової матері.

Але струна звучала тихо… чи навіть зовсім замовкла. Із прийняттям цього рішення зі мною не сталося жодних якісних змін. Я продовжив службу так само, як усі інші. При першій-ліпшій нагоді я намагався не працювати, постійно косив, якщо раніше приходив до частини навіть із температурою 38, то тепер найменша застуда була приводом відкрутитися від роботи. Мені було легше думати, що армія заглушила всі мої амбіції, мрії та будь-які прагнення. Я просто хотів дослужити до кінця контракту. Я завжди цікавився, ким були мої товариші по службі до армії. Хтось начальником на залізничній станції, хтось студентом, хтось шахтарем. Позаяк я був уже упевнений у тому, що в армії не залишуся, почав розглядати різні варіанти цивільної роботи для себе. У мене настільки опустилася планка очікувань, що я всерйоз розглядав зокрема варіант копання ям за гроші. Щоб якось відволіктися і відпочити від армійського побуту, я намагався їздити у місто Дніпро за будь-якої можливості.

В армії по-справжньому розкривається не лише зима, але й літо. За те, перше моє літо в армії, я випив води з-під крану більше, ніж, напевно, за все життя до цього. Мої товариші по службі називали її «кран-кола». Влітку є один плюс — нехолодно. З нього випливали ще маленькі плюсики, зокрема можна було спати прямо на вулиці під час роботи чи чергувань.

Якось під час чергування в парку, десь о четвертій ранку, я так захотів спати, що засинав вже на ходу. Намотуючи вже соте коло навколо боксів із технікою, я піймав геніальную ідею — присісти на лавочці. Не минуло, напевно, і кількох секунд, як я заснув.

Раптом я відчув якийсь рух у ділянці пояса. Я розплющив очі й підхопився на ноги. «Стій! Хто йде?», — видавив я із себе перше, що прийшло у голову. Прямо в очі мені світив здоровенний ліхтар, який тримав у руках хтось за метр від мене. Через нього я взагалі нічого не бачив. «Прибери ліхтар!», — сказав я, вже дещо прийшовши до тями. Раптом мені в груди прилітає важкий удар і я відсахуюсь назад.

— Ахуєнно поспав? — вимовив голос за ліхтарем.

— Я не спав.

— Аж хропів. Охоронець хєров!

Він прибрав ліхтар і переді мною постав строкових, на голову вищий за мене і з мордою у два рази більшою. Я згадав про причину свого пробудження і направив руки до пояса.

— Поверни ніж.

— Двісті гривень за штик-ніж.

— Я не маю зараз грошей.

— Тепер це мій ніж.

— Я не здам наряд без нього.

— Усе. Йди гуляй.

Він розвернувся і пішов у бік армійського намету, розміщеного поблизу боксів.

— Будь ласка, поверни ніж.

Він відмахнувся, як від надоїдливої мухи і не повертаючись зайшов у намет.

Чорт, чорт, чорт, чорт… що ж робити? Я «проїбав» штик-ніж, і це буде мій найбільший заліт за весь період служби. Намагаючись прийти до тями після такого різкого пробудження та подальших подій, я вирішив зателефонувати черговому і розповісти про ситуацію. Біда в тому, що черговим був Зампотех. І викрити мене в такому проступку для нього буде просто подарунком. Але я не бачив іншого виходу. Зателефонував, коротко описав, що трапилось, але сказав, що не заснув, а йшов сонний, а цей хлопець підкрався і висмикнув у мене ніж. Так, в армії я став регулярно брехати.

Зампотех прибіг разом з іще одним днювальним. Він одразу почав голосно мене розпитувати, що трапилось, я йому знову описав вигадану ситуацію. Він був на нервах і почав кричати на мене. У мою щелепу прилетів удар. Найімовірніше не кулаком, а долонею… так мені здалося. З ревом він влетів у намет, куди раніше зайшов солдат з моїм ножем. Картина олією: там сиділи троє солдат, пили горілку і закушували. Зампотех почав з’ясовувати тепер у них, що трапилося. Колеги висловили версію, що я спав, і мені довелося знову при всіх брехати, мій кривдник одразу сказав, що я брешу, я сказав, що бреше він, загалом почався балаган. Зампотех зателефонував черговому по частині, сказав, що тут строковики замість чергування бухають. Той серед ночі підняв командира їх підрозділу, про мій ніж взагалі вже всі забули. Вся увага переключилась на п’яних солдат.

Ротного тоді не було у частині, він був на курсах, а його обов’язки виконувало Руде Опудало. І після наряду мені довелося звітувати йому про ситуацію. Той одразу почав лякати мене звільненням і тим, що інформація дійде до Комбата. Ситуація ставала небезпечною. У результаті мені довелося заплатити йому двісті гривень. До речі, суму я сам назвав. Він підсунув мені листок паперу і запитав, скільки я готовий дати за те, щоб історія зам’ялася сама собою, я написав цифру двісті… це перше, що прийшло мені в голову. Мабуть, тому що той солдат вимагав двісті за ніж. Я відчував себе тупим і не оригінальним. Загалом я ще легко відбувся. Потрапив би до Комбата, мені довелося б заплатити ще більше… напевно. Це я себе так тоді утішав. Моя зарплата була тисяча триста гривень, а в Рудого Опудала — близько двох тисяч, тож двісті гривень — це була досить вагома сума для нас. Емоції, викликані такою сумою, легко читалися, хоча він з усіх сил намагався робити кам'яне обличчя.

Я заснув на чергуванні, у мене відібрали ніж, а я, навіть нічого не зробивши, отримав по фейсу, віддав гроші… список людей, які виставили мене лохом, просто зашкалював.

До речі, гроші то були не зовсім мої. Мені їх «віддали» буквально за тиждень до цієї ситуації.

У мене задзвонив телефон. Я подивився на екран — «Номер прихований». Виявилося, що це слідчий з мого міста. Він описав ситуацію. Вони розслідують корупційні схеми з боку начальства ПТУ, в якому я навчався перед армією. А цікавлю їх саме я тому, що коли я перестав ходити на заняття і залишився працювати на заводі, мене ніхто не відраховував. За папірцями я був цілком собі нормальний студент, ось тільки стипендію мою ділили між собою куратор, головний майстер, директор і ще там хтось. А зараз це все спливло, і слідчому були потрібні мої свідчення. Ми домовилися про зустріч, і через кілька днів він під’їхав до КПП. Все закінчилося швидко: я вийшов, сів до слідчого в машину, розповів, що й до чого, поставив підпис і він поїхав.

Тижнів через два знову дзвінок з невідомого номера.

— Алло.

— Привіт! Це твій куратор. Як у тебе справи?

— Непогано. Служу.

— Слухай, ти ж у нас не довчився, і документи твої залишилися у нас. Тут потрібно щоб ти розписався, що ми тобі стипендію там платили, документи віддамо і все таке.

— Ну, я перебуваю в Дніпропетровській області, тож я ніяк не розпишусь.

— Нічого, я до тебе приїду.

Домовилися зустрітися у вихідні. У суботу він телефонує і каже, що вже під’їжджає. Я відповів, щоб чекали біля «Танка». Це пам’ятник такий біля дороги. Хороший орієнтир. У цей момент я був у гуртожитку разом зі своїм сусідом і двома його друзями, всі ми служили в одній частині. Я розповів їм коротко ситуацію і запропонував приєднатися до мене під час зустрічі, щоб налякати і витрусити побільше грошей за мій підпис. Я знав, що куратор їде не лише заради своєї шкури, а й заради порятунку всього начальства ПТУ.

Він приїхав також не сам, з ним був головний майстер і ще якийсь хлопець років тридцяти. Я підійшов до них зі своїм сусідом, а інших «подільників» попросив постояти збоку і в разі чого підійти.

Ми всі привітались, і куратор одразу перейшов до справи, дістав документ і попросив мене підписати. Я посміхнувся і сказав, що не буду підписувати. Настав час вимагати гроші. Ця ситуація була абсолютно не стандартна для мене, і було вкрай важко переламати себе й сказати про це відкрито. Я щось мусолив, розмазував соплі, доки не встряв мій сусід і не сказав:

— Так, хлопці, ви ж проїхали таку віддаль на Москвичі не просто так, правильно? Давайте так, сюди ви кладете суму, — він кладе руку на багажник. — Сюди папірець, він розписується, кожен забирає своє і мирно розходимося.

Тут із лісу вийшли ще двоє наших друзів. У куратора дуже сильно почали трястися руки.

— Скільки? — запитав він.

— Те, що ви у мене відбирали за час мого навчання, і трохи зверху. Давайте, тисяча двісті гривень.

Він поліз на заднє сидіння, дістав з барсетки гроші, відрахував суму і тремтячими руками поклав їх на капот. Сказати по правді, я ніколи раніше не бачив, щоб у людини так тряслися руки. Підпис поставив, забрав гроші, побажав щасливої дороги і помахав ручкою. Обличчя у товаришів з ПТУ були дуже невдоволені. Майстер перед тим, як сісти в машину, так мені й сказав:

— Я був про тебе кращої думки.

Його слова я прийняв філософськи і на секунду навіть дуже серйозно задумався:

— Так, я теж був про себе кращої думки, — пробурмотів я собі під ніс.

Коли ми з хлопцями йшли по лісовій стежці назад у містечко, мій Сусід попросив грошей за свою допомогу. В принципі, справедливо. Я дав двісті гривень і пішов додому, а вони пішли бухати. Пізно ввечері Сусід прийшов п’яний і одразу ліг спати. Загалом він був хорошим хлопцем, трохи бидлуватим, трохи неохайним, але зате чесним і по-своєму правильним.

Ось так у мене з’явилися додаткові гроші, і саме тому я зі спокійною душею віддав Рудому Опудалу двісті гривень. Мене трохи мучила совість за те, що я зробив. І розлучитися із цими двомастами гривнями мені було навіть радісно.

Я все нижче і нижче опускався у своїх власних очах, і найстрашніше — не розумів, як вибратися з цього болота, що засмоктувало мене. А іноді мені ставало страшно: може, я насправді й не хочу з нього вибиратися?

З самого ранку батьки зателефонували мені й привітали з Днем народження. У мене ніколи не було якогось особливого відчуття у цей день. Якби не сім’я, я б взагалі забував про нього. Так було і цього разу. Абсолютно стандартний службовий день з якоюсь безглуздою роботою. Вже пізно ввечері, коли я збирався лягати спати, задзвонив телефон:

— Алло, — здивовано промовив я.

— Алло. Сину, привіт, — напівпошепки привітався зі мною Батько. — 3 Днем народження. Ти знаєш, що я дуже тебе люблю, ти у мене найкращий. Побажаю тобі лише здоров’я і залишатися таким же хорошим хлопцем.

— Дякую. Чому ти шепочеш?

— Сину, я в тюрмі.

— Ого. Оце так новина.

— Так. Мусора все-таки знайшли привід.

— На скільки тебе закрили?

— На три роки.

— Прямо, як у мене контракт, — посміявся я. — Дембельнемося майже разом.

— Все, сину. Я маю віддавати телефон, бо тут це заборонено.

— А чий це телефон?

— Однієї людини.

— Ну добре. Телефонуй тоді в будь-який час.

— Так. Давай, синку. Ще раз зі святом.

Йшов місяць за місяцем. Я змінювався. У цьому році мені виповнилося дев’ятнадцять років. Але чи став я дійсно старшим? Ну, за останній рік я точно подорослішав більше, ніж, напевно, за кілька років у цивільному житті. До речі, у десанті я повністю вилучив зі своєї мови слово «останній», тут замість нього вживають «крайній».

Як змінилася моя думка про армію? Достатньо, аби я не хотів мати жодного стосунку до цієї структури, яка по суті своїй є збіговиськом алкашів із підвищеним почуттям власної важливості через блакитний колір у деяких елементах свого одягу.

Я втомився слухати вигадки про повій, пиятики, втомився брати участь у словесних конфліктах і змагатися в їх колючості, коли хтось намагався за мій рахунок самоствердитись. Я настільки розкис, що справді був схожий на невдаху, якому можна звісити ноги на плечі.

Колектив був мені вкрай неприємний. Були ті, з ким я міг спілкуватись, але це одиниці серед сотні людей, які мене постійно оточували.

Місцевий менталітет був особливим. Я іноді відзначав, що один і той самий чоловік у формі й без неї вів себе по-різному. Таке враження, що рівень моралі у людей падав одразу, як тільки вони одягали форму. Я не запитував, і мені було все одно, однак я постійно чув розповіді про те, як чиясь офіцерська дружина переспала з якимось солдатом, як чийсь чоловік переспав із чиєюсь дружиною. Складалося враження, що ти серед суцільного лайна. У частині було багато хороших офіцерів, але їх, на жаль, було значно менше, ніж тварюк із офіцерськими погонами.

І жарти були дебільні. Два знайомих сержанти на навчаннях ішли через ліс і побачили сплячого під деревом солдата. Вони підійшли, взяли його кепку, відрізали дашок і пішли. Запитайте, навіщо? Армійський гумор — дуже специфічний. Рідко можна натрапити на який-небудь витончений жарт. В основному все зводиться до того, аби щось зіпсувати чи непомітно украсти, а потім дивитись, як людина метушиться у пошуках зниклої речі. Одного разу Руде Опудало заховало автомат мого товариша по службі й вимагало з нього пиво. Ось такі жарти.

Такий образ десантника цього часу. Навіть офіцери-десантники. Якось вночі строковики стояли в наряді, й до них у гості заглянув п'яний товариш прапорщик. Саме цей персонаж любив познущатися над солдатиками, обізвати, «пробити раму», іноді украсти, як він згодом вкраде мій рюкзак зі спортивним одягом. І от строїв він, строїв наряд півночі, пив пиво, а потім пішов у туалет і зник Минуло двадцять хвилин, півгодини, наряд уже хвилюватися почав. Потрібно йти і перевіряти. Черговий пішов у туалет, і бачить старшину, який сидить голою сракою в дірці, ноги стирчать у щілині під дверима, а він спить обісцяний. Наряд розбудив його, той проспав до ранку на вільному ліжку і пішов.

Такий стиль поведінки культивувався роками, десятиліттями. Ця атмосфера створювалася солдатськими приказками, афоризмами, жартами нижче поясу. У радянській армії плекався образ п’яного бидла як основного героя солдатського фольклору. На жаль, українська армія не змогла якісно змінитись за минулі двадцять з хвостиком років. І навіть армійська еліта — десантники — була з’їдена цієї корозією пропаганди бидлостилю.

Я весь час жалів себе, жалів за те, що я потрапив у гаку погану історію. Але насправді я був сам у всьому винен. І дуже скоро я в цьому розібрався.

Було звичайне бригадне шикування, і не передбачалося нічого цікавого. Але раптом нам усім наказали підійти ближче до трибуни, очевидно, щоб добре почути Комбрига. Вся бригада підійшла ближче, змістилася до центру, і Комбриг почав говорити. Йшлося про те, що якийсь солдат написав лист у прокуратуру і розписав у ньому, як Нач. фін збирає гроші з солдат та сержантів. «Я знаю цю людину багато років і впевнений у її сумлінності», — говорив Комбриг, переконуючи нас таким чином у її чесності. Хоча дивно. Абсолютно всі, хто там був, знали правду. Для кого був цей спектакль? «Будьте чоловіками. Не пишіть анонімні листи, а вийдіть зараз і висловте свої претензії та звинувачення. Вийдіть зараз зі строю і скажіть все в обличчя!», — намагався маніпулювати головний начальник. Тепер зрозуміло. Цей спектакль не «для кого?», а «для чого?». Максимум — знайти конкретних незадоволених, але таких дурнів не знайшлося. Мінімум — спробувати залякати усіх інших, щоб більше й не думали щось комусь писати.

Для мене ця ситуація була щирим признанням Комбрига в тому, що він не просто замішаний, а ще й зацікавлений у тому, щоб у бригаді процвітала корупція. Ніколи в житті не повірю, що він не знає, що твориться у нього під носом. Я приїхав у бригаду, і вже через тиждень знав про те, що можна отримати всі виплати одразу, якщо дати Нач. фіну на лапу. А Комбриг не знав? Це навіть не смішно. Це — абсурдно.

Осінь. Вже рік минув відтоді, як я покинув дім і пов’язав своє життя з армією. Я весь рік мав можливість спостерігати за життям старослуживих та офіцерів, і мене лякала перспектива стати на них схожим. Сидить на лавочці прапорщик, у нього на телефоні грає армійська пісня про нескінченну мужність десантників, п’є пиво, поруч сидять дружина з маленькою донечкою.

Із самого початку я звернув увагу на те, що найбільше на цю армійську романтику ведуться люди, у яких за душею нічого немає. Я маю на увазі не в матеріальному плані, а в духовному, якщо можна так висловитися. Людина як особистість не самодостатня. Вона намагається порожнечу всередині себе заповнити за допомогою найпростіших інструментів, які доступні людині: жадібність, пиха тощо. У цьому разі це пиха. Цей прапорщик слухає пісні про відвагу десантників, щоб підняти собі самооцінку, щоб відчути себе частиною цього закритого клубу. Сам по собі він нічого не вартий. Він у свої тридцять років і п’ятнадцять разів не підтягнеться, а коли солдати здають нормативи з бігу, стоїть осторонь і чекає, коли йому намалюють оцінку. Кращим проведенням часу для нього є розпивання пива у будь-якій компанії і в будь-якому місць Про яку силу духу або фізичну силу (про ЩО співають у цих пісеньках) може бути мова? Але нікого це не цікавить. Ці пісеньки так само, як і тупі алкотрадиції, — лише спосіб відчути себе крутим, не піднімаючи дупи з дивана.

Коли я потрапив у бригаду, то теж слухав чимало подібної музики. Найсмішніше, що більшість цих пісеньок про Чечню чи Афганістан. Який ми маємо стосунок до цих воєн? Жодного. І ось я постійно замислювався над цим запитанням. Якого біса ми пишаємося словами, які не про нас? Ніхто з нас не воював. Навіть ті, хто були в миротворчих місіях. Більшість там просто займались охороною. Загалом, щоб вибити у себе з голови всю цю дешеву псевдоромантику, мені знадобилося кілька місяців. Досить просто розгледіти, що відбувається навколо, і запитання «І це все? А чим пишатися?» саме виникає в голові. За цілий рік під час стрільб я жодного разу не дізнався свого результату. Я взагалі не знав, що, виявляється, нам ще й оцінки якісь там виставляли. Дев'яносто відсотків тих, хто в армії більше дев’яти років, не здатні навіть тушу свою на турніку підняти. Усі бухають, зраджують один одному, один з одним, ніхто не працює на результат, всюди суцільна показуха, пил у вічі. Вся ця картинка — фікція, за якою немає нічого, крім обриганого в туалеті офіцера і обісцяного прапорщика, який заснув у калюжі власної сечі. Думаєте, я брешу і просто займаюся зализуванням своїх образ? Я був би тільки радий, якби так воно і було. Можливо, тоді не загинуло б стільки людей у війні, до якої ми не були готові за всіма параметрами.

Мені зателефонували знайомі з мого міста і сказали, що Тато погано себе почуває. Я зателефонував ротному, сказав йому, що не бачив Батька майже два роки (що було правдою), тому що він працював у Росії (а це вже брехня, але я не хотів посвячувати кого б то не було в нюанси свого сімейного життя), і він приїжджає додому на тиждень, а я був би дуже вдячний, якщо мені дозволять оформити лікарняний і з’їздити додому. Взагалі-то я дуже рідко про щось просив, особливо, коли йшлося про відсутність на службі. Купити лікарняний у медроті або шпиталі, щоб поїхати по своїх справах, було звичайною практикою. Всі про це знали і всі користувалися цим. Ротний сказав, що допоможе. Наступного дня мене викликали до нього в кабінет. Я зайшов. Там з ротним сидів Зампотех, який одразу ж почав єхидно у мене розпитувати, що, куди і навіщо, а потім почав висувати претензії по службі, розповідати, що він про мене думає, і що нікуди я не поїду. Та як я взагалі мав нахабство відпрошуватися на поїздку додому! Ротний у цей час не промовив ні слова. Загалом, зграя керівництва підрозділу відмовила ротного від цього негідного рішення. Додому я так і не потрапив і батька не побачив.

Чесно, я не знаю, чому мені ніколи не вдавалося знаходити спільну мову з людьми. Але я постійно був один. Я був жалюгідний і сам довів себе до такого стану і становища. Щоранку я йшов на службу, як на тортури. Мені знову доводилося бачити ці пики, вислуховувати претензії і терпіти колектив, в якому кожен думає тільки про те, як би перекинути свою роботу на іншого або поліпшити своє становище за чужий рахунок.

Той стан, в якому я опинився, був мені неприйнятним. Одного разу, розм’якнувши і давши слабинку, моя шия атрофувалась, і знову підняти голову було неймовірно складно. Але не неможливо. Просто я не дійшов до крайньої точки кипіння, коли терпіти вже було несила. Так, виявляється, я дуже терплячий, і весь цей час доходив до своєї межі.

Пройшов рік, і строковики роз’їхалися по домівках. Ще за кілька місяців до дембеля вони починали готуватися до звільнення. Сказати по правді, ніколи не розумів цих повадок: перешивати свою форму в маскарадний костюм і їхати додому схожим на павича. Але мені муки творчості майстрів швейної справи не загрожували, а в іншому — не мого розуму це справа.

Так вийшло, що це був переломний момент у нашому роді військ. У той рік було прийнято рішення, що в десантних військах більше не буде солдат строкової служби. Казарми спорожніли: на кожну роту припадало близько десятка контрактників.

Період був складний. Роботи менше не стало, а от людей катастрофічно не вистачало. Ми ходили в наряди практично через добу. І ось під час одного з таких нарядів я дійшов до своєї точки кипіння.

Ми щойно заступили в наряд, поділили ніч між собою і, стоячи в «битовці», почали думати, що купити з продуктів, доки «балдир» не закрився.

— Пиздуй у магазин за хлібом, — сказав мені Каратист, прямуючи до виходу з «биговки». Він був черговим по роті.

— Нахуй ти зі мною так розмовляєш? Скажи нормально, і я сходжу, — відповів я, стоячи у дверному отворі й відчуваючи, як починаю злитись.

Він підійшов впритул до мене, що ще більше мене розлютило.

— Якщо я тобі скажу, підеш парашу мити, — його посмішка одночасно висловлювала презирство і обіцяла жорстку розправу…

Він почав йти вперед, штовхаючи мене плечем. У цей момент рубильник переключився. Перед очима звідкілясь узявся Дід.

Різким рухом моя ліва рука схопила Каратиста за комір, а правою я вдарив його в обличчя так сильно, як, напевно, ніколи у житті не бив. Його комір вислизнув з моєї руки, а тіло втратило рівновагу і почало падати назад. У надії не загриміти ноги Каратиста почали перебирати під собою, але він все ж таки звалився накарачки. Це все сталося за секунду. Я зробив крок уперед, щоб ногою вдарити його по обличчю, але ззаду мене схопив інший днювальний і відштовхнув. Я прийшов до тями. Каратист стояв, зіщулившись на карачках з опущеною головою, а на підлогу з розбитого обличчя капала кров. У моєму житті вже була подібна картина.

— Вибач. Я не хотів, — вимовив я.

Кулак занімів: між кісточками лопнула шкіра. Незважаючи на слова вибачення, я відчував величезне задоволення і прилив сил. Я допоміг Каратистові піднятися, дав йому свою хустинку, яку завжди мав при собі. Від удару в нього на щоці лопнула шкіра.

— Головне, щоб фінгала не було, коли прийде перевіряючий, — вимовив Каратист.

— Потрібно холодне прикласти. Дай хустку, я піду, намочу її водою.

Намочив і дав йому знову. По хліб пішов інший днювальний.

Фінгал у ту ніч не з’явився, і ми благополучно відстояли наряд. У Каратиста до мене не було жодних претензій. Сидячи вночі у наряді, я згадував свою першу ніч у гуртязі й як ця людина знущалася наді мною, молодшим на рік. Сумніви розвіялись — я усе зробив правильно.

Наступного ранку, коли ми удвох прийшли на службу, він, вже із синцем на обличчі, перший із посмішкою простягнув мені руку. І загалом до самого кінця своєї служби (а йому залишалось іще півроку) він жодного разу не образив мене і завжди перший протягував руку при зустрічі.

Коли він зробив цей жест при зустрічі, я здивувався і замислився. Може, я повільно міркую, але мені здалося, що я зрозумів, як усе працює. Поверхом вище в наряді стояв солдат, який вже місяць був винен мені гроші. Але, вважаючи мене лохом, думав, що їх можна не віддавати. Я вирішив ризикнути і продовжити свій соціальний експеримент. Піднявся до нього на по верх, зайшов у казарму. Він саме в цей час стояв на тумбочці перед входом.

Дуже зухвалим тоном я його запитав про борг, а він у черговий раз відповів, що сьогодні увечері віддасть. Я розвернувся, відчинив двері, щоб вийти, і сказав:

— Тобі повезло.

— Ой, бля. Нєхуй мене лякати, — крім слів, які він виголосив, мене дуже розлютив його огидливий тон.

Я розвернувся, за два великих кроки підійшов до нього і з розмаху вдарив у груди. Він вдарився об підвішену за спиною фанеру з написом «Служу українському народові», і вона впала. Мій «позичальник» зігнувся, я схопив його за кітель і відкинув убік. Він упав, але одразу підвівся і почав розповідати про те, що я ненормальний, бо він у наряді.

— Чекаю гроші увечері, — і пішов.

До кінця дня він віддав мені борг.

Десь через тиждень я зчепився в коридорі з офіцером з іншої роти. Він намагався заштовхати мене в казарму, але я був досить міцним, і в нього це не вийшло. Я схопив його, трохи підняв над землею і кинув у бік сходів. Він, розлючений, не став знову до мене лізти, а важко дихаючи, просто пригрозив мені страшними карами і зайшов до підрозділу.

Під час роботи у боксах я зчепився із другим своїм колишнім сусідом — з Богатирем. Але тут вже перевага була не на моєму боці. Він так стиснув мою шию, що я почав втрачати свідомість. Після того як я прийшов до тями, то вже був спокійний. Ніхто ні на кого зла не тримав.

Останній випадок пригальмував мене в моєму ознайомленні з новим світом. І я не стрибав на всіх підряд із кулаками. Лише В тих випадках, коли це загрожувало моїй репутації. Більше я не дозволив нікому публічно мене принизити. Але також і почуття самозбереження було мені притаманне, і коли я бачив, що шансів у бійці у мене дуже мало, намагався вирішувати питання словами, не завжди вдавалось, але все ж частіше, ніж раніше. Я бився один-два рази на місяць. Мені подобалося. Ставлення до мене змінилося дуже сильно. Я почав перетворюватись на собаку.

Десь наверху було прийнято рішення — на базі четвертої роти створити контрактну роту, яка би брала участь у всіх навчаннях і була б показовою, а потім на базі другого батальйону зробити цілий контрактний батальйон для тієї ж мети, а потім і всю бригаду повністю укомплектувати виключно контрактниками. Нам підняли зарплату в два рази, змінили підхід до організації наряду, що стало просто революційним нововведенням, яке відразу полегшило життя абсолютно всім військовослужбовцям. Зробили робочий день до п’ятої години вечора, що здавалося чимось зі сфери фантастики. Казарму поділили гіпсокартоном на кімнати і зробили ще один гуртожиток. Загалом умови служби стали дійсно кращими. Навіть воду в містечку тепер не відключали з десятої вечора до шостої ранку. Я знову почав замислюватись, а чи не залишитись мені все ж таки в армії.

Я потрапив у цю контрактно-експериментально-показову роту, для укомплектування якої збирали контрактників з усієї бригади. Новий підхід до служби, новий колектив, нові командири — все як на замовлення. Коли мені повідомили новину про моє переведення в новий підрозділ, сказати, що я зрадів, — взагалі нічого сказати. У грудні я зробив чотири стрибки з парашутом, щоб закрити програму й отримувати надбавку до зарплати. Загалом, життя налагоджувалося.

Я стояв із парашутом за спиною, а переді мною сідав гелікоптер, щоб забрати черговий борт. Мені було так страшно, як ніколи. Дев’ять місяців тому я стояв на цьому ж місці й мені було абсолютно все одно, але зараз я боявся так сильно, що мій рот не закривався і я постійно базікав про що-небудь із ким завгодно. Намагався себе чимось відволікти.

Другий стрибок, третій, четвертий… я вже не заплющував очі. Більше того, я навіть думав під час падіння. Неймовірне відчуття. Час сповільнюється, і ти при цьому контролюєш свої думки. На цей раз я стрибав уже з шестиста метрів, і на моїх грудях був пришвартований автомат. Це створювало певні ризики. Потрібно було прибирати голову вліво: при відкритті парашута підвісна система разом з автоматом натягувалась, і можна було отримати «ствольною» коробкою по щелепі, причому від такого удару можна легко втратити свідомість.

Під час стрибків дуже важливо було не лише не втратити свідомості, але й не згубити кільце, тому що тоді ти ризикував стати біднішим на двісті гривень… Тепер у мене п’ять стрибків, і на моїх грудях висить значок парашутиста з цифрою п’ять. Я мріяв про це. Я пишався собою.

У середині грудня мені зателефонувала Мама. Я в цей момент сидів у казармі. Встав з табуретки і відійшов у бік, де нікого не було.

— Алло.

— Привіт, синку. У мене погана новина. Твій старий помер.

— Як… — це не було питання. Це просто слово, що випадково вислизнуло з мене. Я був у ступорі.

— Згорів від сухот.

— Коли похорон?

— У четвер.

— Я приїду.

— У тебе там все добре?

— Так. Давай, Мам. Мені потрібно дещо зробити.

Я знову сів на табуретку і втупився в одну точку.

— Що трапилось? — запитав мене товариш по службі.

— Все добре.

— Ти на обличчі змінився. Тобі погано?

— Ні. Все добре.

Сказавши це, я встав і попрямував до свого нового командира.

— Товаришу капітане, дозвольте зайти.

— Щось термінове?

— У мене Батько помер.

— На аркуш, пиши рапорт на тижневу відпустку за сімейними обставинами.

У будь-якій іншій ситуації я б дуже сильно здивувався тому, наскільки лояльно до мене поставились. Але зараз я не розумів, що відчуваю.

Я написав рапорт, командир його підписав, потім я зайшов до Комбата, той теж без питань підписав, і я пішов у штаб, щоб віддати в «несекретку» на підпис Комбригу. У штабі мені сказали, що не зможуть мене пропустити.

— Друже, — звернувся я до чергового. — У мене Батько помер. Мені потрібно на похорон.

— Співчуваю, брате. Проходь. Тільки не попадися без пропуску.

Останній підпис мали поставити завтра вранці, але мене без запитань відпустили вже сьогодні. Я взяв квитки на потяг і поїхав додому. У четвер вранці я виїхав у село, в якому жив Тато. Заходячи в будинок, я побачив тіло Батька у труні. Він був лисий, навкруг його голови і через лоб проходив шов, що залишився після розтину. Він був страшенно худим і страшним. Він не був схожий на себе. Я не витримав, вийшов з дому, і з моїх очей потекли сльози. Я не міг зупинитися. Навіть не міг зрозуміти, чому я плачу. Моя бабуся по лінії Батька була жахливою людиною. Вона поховала одного свого сина ще до мого народження, потім поховала свого чоловіка, якого вічно шпиняла, ображала і влаштовувала йому скандали. Тепер вона поховала свого другого сина і залишилась одна. Вигнала з Татового дому хвору на рак жінку, з якою він жив, і все продала. Жодного разу вона мені не зателефонувала і не поцікавилась, як у мене справи. Її ніколи ніхто не хвилював, окрім неї самої.

Це був перший і останній раз, коли я був присутній на похоронах.

По приїзду в бригаду мені вартувало дуже великих зусиль, щоб не підійти до свого колишнього ротного і не розмастити його безхарактерну фізіономію по стіні. Через його слюнтяйство я не побачив батька, коли він ще був живий. Я йому так жодного разу нічого й не сказав з цього приводу.

Проте я усвідомив, як багато зла може зробити проста слабкість, бездіяльність або байдужість.

У той період в армії дійсно багато чого змінилось. Усі солдати виконали програму зі стрибків, а це була велика рідкість, тому що в пріоритеті завжди були інтереси офіцерів. Тепер ми щоденно займалися тактикою, інженерною справою, стріляниною, водінням, вивчали міни. Я тримав автомат у руках щодня, крім вихідних, які тепер були регулярно, а не як захоче Пузатий чи Руде Опудало. У результаті з піднятою зарплатою і робочим днем, який тепер закінчувався чітко о п’ятій вечора, я знову задумався над кар’єрою військового.

Та й у новому колективі я знайшов багато приємних людей. Не можу сказати, що ми були друзями, але хоча би спілкувалися та інколи проводили разом час після служби. Для мене це був серйозний прогрес. Усі наші командири взводів були молодими спортивними хлопцями у званні лейтенантів.

У 2012 році у мене були навчання один раз, а в 2013-му — їх було близько п’яти. Рахунок моїх стрибків уже пішов на другий десяток. Кілька разів стрибав із літака, що набагато крутіше гелікоптера. Коли вистрибуєш на швидкості двісті п’ятдесят кілометрів на годину, вітер задуває в усі щілини так, що відчуваєш себе голим.

Тепер у мене був постійний доступ до моєї нової машини. Я майже щодня з ранку до вечора порався з нею, регулярно їздив. Я все ще був дуже поганим механіком, але тепер у мене хоча би була можливість переймати досвід у тих, хто працював поруч зі мною. Не скажу, що я був дуже старанним працівником, скоріше — навпаки. Перший рік в армії все-таки дуже вплинув на мене, особливо на моє ставлення до роботи. Проте на всіх навчаннях я сам водив свою машину, іноді сам, а іноді з чиєюсь допомогою виправляв поломки, а деякі речі навіть знав краще за інших. Щоправда, такого було небагато.

Я все ще мріяв потрапити на війну. Влітку мені навіть допомогли вийти на людей, які за гроші допомагали потрапити у списки миротворців. Послуга коштувала три тисячі доларів. Зібравши з усіх охочих по триста баксів, «надавачі послуги» зникли в невідомому напрямку.

Це був хороший підготовчий рік… підготовчий до війни. Я мріяв потрапити на війну, і я потрапив. Але, на жаль, не в чужій країні.