Служивий мечник

XV

Вогонь палав до самого ранку. Тієї ночі не спав ніхто у Стояку. За деякий час почало тхнути димом; удалині, наче дівчата у кармазинових спідницях, танцювали язики полум’я. Всі питали себе, чи не добереться вогонь аж сюди. Дунк стояв за огорожею і палаючими очима видивлявся вершників у ночі.

— Бенісе! — покликав він, коли бурий лицар піднявся на дах, жуючи кислолист. — Вона хоче вас. Вам би краще тікати.

— Тікати? — заіржав він ослячим сміхом. — Моїм конем? Та я б далі утік верхи на одній з тих клятих курок, що гасають дворищем.

— Тоді здавайтеся. Вона хоче тільки вирвати вам ніздрі.

— Мій ніс, бовдунку, мені до вподоби разом із ніздрями. Хай приходить і спробує мене взяти. Отоді ми ще побачимо, хто кому що вирве.

Він сів спиною до зубця муру, схрестивши ноги, видобув з мішечка при поясі гострильного бруска та узявся до свого меча. Пан Явтух став над ним, і вони почали тихо перемовлятися про свою війну.

— Довговерх чекатиме на нас коло греблі, — почув Дунк слова старого лицаря, — а ми йому натомість ниви попалимо. Вогонь за вогонь.

Пан Беніс погодився, що саме так і слід учинити, але додав, що непогано пустити за вітром ще й млин.

— Дотуди тридцять верст з іншого боку замку. Довговерх там нас не чекатиме. А ми їй спалимо млин та вб’ємо мірошника — ото вона пожаліє.

Яйк теж усе чув. Він кахикнув і глянув на Дунка величезними побілілими очима.

— Пане, ви маєте їх зупинити!

— Як? — запитав Дунк. «Їх зупинить Червоняста Вдовиця. А ще пан Лукас Довговерх.» — Вони тільки пилюку в очі пускають, Яйку. Їм лишилося або вихвалятися, або зі страху обісцятися. Та нам до них уже немає діла.

На світанку небо було сіре та похмуре, а повітря щипало очі. Дунк хотів вирушити якнайскоріше, але після ночі без сну не був певний, чи далеко вони заїдуть. Разом із Яйком він поснідав вареними яйцями, поки Беніс зганяв селянське військо на ще один вишкіл. «Тепер вони — Осгреєві служиві люди, а ми — ні» — казав Дунк собі. Сам він з’їв чотири яйця — завважив, що хоча б їх він у пана Явтуха вислужив. Яйк з’їв два. Сніданок вони запили пивом.

— Можна поїхати до Файного острова, пане, — запропонував хлопчик, поки вони збирали речі. — Якщо там нишпорять залізняки, то князь Файян має шукати собі вояків у найми.

Думка була вдала.

— А ти бував на Файному острові?

— Ні, пане, — відповів Яйк, — але люди кажуть, що він гарний. Стіл пана Файяна теж гарний. Недарма зветься Файною Вежею.

Дунк засміявся.

— Гаразд, їдемо до Файної Вежі.

Він почувався так, наче з плечей звалився великий тягар.

— Подбаю про коней, — мовив він, зав’язавши обладунок у великого клумака та стягнувши його конопляною мотузкою. — Піди на дах, зброєносцю, та збери нашу постіль.

Чого він бажав цього ранку найменше — то це ще однієї сутички з клітчастим левом.

— Якщо побачиш пана Явтуха, не чіпай.

— Гаразд, пане.

Надворі Беніс вишикував вояків зі списами та щитами і намагався навчити їх наступати разом, одночасно. Бурий лицар не звернув на Дунка, поки той перетинав двір, ані найменшої уваги. «Він веде усіх на смерть. Червоняста Вдовиця з’явиться тут будь-якої миті!»

З дверей вежі вибіг Яйк і застрибав дерев’яними сходами, тягнучи згортки їхніх постілей. Над ним, спершись руками на огорожу даху, застиг пан Явтух. Зустрівшись очима з Дунком, він затремтів вусами і відвернувся. Повітря було задимлене і смерділо.

Щит Беніса висів у лицаря через плече за спиною: довгастий, краплевидний, не розмальований ніякими знаками, темний від безлічі шарів покосту, облямований по краю залізом. Бляха посередині щита нагадала Дункові якесь велике, щільно заплющене око. Таке ж сліпе, як сам господар щита.

— Як ви збираєтеся битися? — спитав Дунк.

Пан Беніс оглянув своє військо, червоніючи повним кислолисту ротом.

— Пагорба зі стількома списами не втримати. Треба засісти у вежі. Зачинимося там.

Він кивнув на двері.

— Тут лише один вхід. Втягнемо сходи, і ніхто до нас не добереться.

— То вони драбину приставлять. А ще привезуть мотузки з гаками, та й залізуть крізь дах. А як ліньки буде, то стануть навколо з самострілами і битимуть кожного, хто висунеться з дверей.

Дині, Боби та Ячмені уважно слухали все, що говорилося. Їхні вихваляння мовби корова язиком злизала, хоча в Осгреєвому хазяйстві не було жодної. Селяни стояли, вчепившись у свої загострені палиці, й зиркали то на Дунка з Бенісом, то один на одного.

— Від оцих зухів вам не буде ані крихти зиску, — мовив Дунк, кивнувши на репане Осгреєве військо. — У полі вершники Червонястої Вдовиці порубають їх на шматки, а всередині вежі їхні списи нічого не варті.

— Можна кидатися чимсь важким з даху, — розважив Беніс. — Мет казав, що добре кидає каміння.

— Еге ж, камінь-другий він жбурне, — відповів Дунк, — а тоді хтось із Вдовициних арбалетників простромить його стрілою.

— Гей, пане! — Позаду стояв Яйк. — Якщо ми хочемо їхати, пане, то краще вже рушати. Бо раптом Вдовиця з’явиться.

Малий мав рацію. Якщо затриматися, можна втрапити до пастки. І все ж Дунк вагався.

— Відпустіть їх, Бенісе.

— Та ти що? Розігнати наше звитяжне військо? — Беніс зиркнув на селян і заіржав ослячим сміхом. — А ви, телепні, не слухайте дурниць! Спробує хтось утекти — випатраю.

— Спробуйте зачепити когось із них, і я випатраю вас. — Дунк оголив меча і звернувся до селян. — Ідіть по домівках, усі ви. Розходьтеся по селах і подивіться, чи вціліли ваші хати та врожай.

Ніхто не рушив з місця. Бурий лицар дивився на нього, ворушачи губами. Дунк не зважав.

— Ідіть звідси, — повторив він.

Здавалося, слова вкладає йому в вуста якийсь бог. Але точно не Воїн. Чи є на світі бог дурнів?

— ГЕТЬ ЗВІДСИ! — заволав він на весь голос. — Забирайте списи та щити і тікайте, бо не доживете до ранку! Ви хочете ще раз поцілувати дружин? Обійняти дітей? Тікайте додому! Чи ви оглухли?

Ні, вони не оглухли. Серед курей зчинився навіжений переполох. Великий Роб, кинувшись тікати, наступив на одну курку, а Баш запнувся на власному списі й на якихось пів-стопи промахнувся, щоб не випатрати Віла з Бобів. Але зрештою розбіглися усі. Дині чкурнули в один бік, Боби в інший, Ячмені у третій. Пан Явтух кричав на них згори, та ніхто не зважав. «Таки оглухли, тільки до слів свого пана» — подумав Дунк.

Поки старий лицар вигулькнув з башти та збіг донизу сходами, у дворі серед курей лишилися тільки Дунк, Яйк та Беніс.

— Поверніться! — заволав пан Явтух до свого прудконогого війська. — Я не дозволяю тікати! Я забороняю вам тікати!

— Та годі вже, мосьпане! — сплюнув Беніс. — Їх не повернути.

Пан Явтух навис над Дунком, тремтячи вусами від люті.

— Яке ваше право відсилати моїх вояків?! Ніякого! Я заборонив їм тікати, суворо заборонив! Я заборонив вам розпускати їх!

— А ми вас не чули, мосьпане. — Яйк зняв бриля і відмахувався ним від диму. — У дворі так курки квохтали, що ми за ними геть нічого не чули.

Старий важко опустився на найнижчу сходинку Стояка.

— Що та жінка пообіцяла вам за зраду? — бляклим голосом спитав він. — Скільки золота ви отримали за те, щоб видати мене, відіслати моїх хлоп’ят і лишити тут самого?

— Ви не самі, мосьпане. — Дунк вклав меча у піхви. — Я спав під вашим дахом, їв яйця з вашої кухні ще цього ранку. Я винен вам службу. Я не втечу звідси, підібгавши хвоста. Мій меч лишається з вами.

Дунк торкнувся руків’я при боці.

— Один меч. — Старий лицар повільно звівся на ноги. — На що можна сподіватися з одним мечем проти тієї жінки?

— Для початку відігнати її від вашої землі.

У голосі Дунка бриніла тверда рішучість. От якби він справді мав її стільки, як показував.

Вуса старого лицаря тремтіли з кожним подихом.

— Так, — мовив він нарешті. — Краще сміливо виїхати в поле, ніж ховатися за кам’яними мурами. Краще померти левом, аніж зайцем. Тисячу років ми були воєводами північного прикордоння. Я маю вдягти броню.

І лицар рушив угору сходами.

Яйк дивився на Дунка.

— Досі не знав, що ви маєте хвоста, пане, — мовив малий.

— Хочеш ляща у вухо?

— Ні, пане. Не хочу. А ви хочете ваш обладунок?

— Хочу, — відповів Дунк. — А окрім нього, ще одну річ.