Служивий мечник

III

Додому вони рушили просто крізь глушину Гакового Гаю, вдячні за ріденьку тінь, що її давали дерева. Хоча все одно спеклися. У лісі мали бути олені, але з живих створінь лицарі побачили самих лише мух. Вони дзижчали навколо Дункового обличчя, повзали Громові просто по очах, викликаючи скажену лють велетенського коня. Повітря стояло нерухоме, задушливе. У Дорні дні також були сухі, але ж ночами зате бувало так холодно, що і в кобеняку замерзнеш. А тут у Обширі, аж куди північніше, ночі стояли не надто прохолодніші за дні.

Пірнаючи під навислу гілку, Дунк зірвав з неї листка та розтер між пальців. Листок розсипався пилом, наче тисячолітній пергамен.

— Дарма ви поранили того чоловіка, — мовив він до Беніса.

— Та трохи чиркнув по щоці, аби навчити чемності, ото й усе. А мав би горлянку врізати! Та вони б тоді кинулися врозтіч, мов зайці. Довелося б усіх доганяти та конями давити.

— Ви убили б двадцятьох людей? — недовірливо перепитав Дунк.

— Двадцять двох. На двох більше, ніж у тебе пальців на руках та ногах, бовдунку. Їх треба вбивати усіх, бо інакше базікатимуть.

Вони об’їхали повалені дерева.

— Треба було сказати панові Лантуху, що його сцяний струмок знищила посуха, ото і усе.

— Панові Явтуху. Ви б йому збрехали?

— Еге ж, а чом би й ні? Хто йому правду скаже? — Беніс вишкірив мокрі червоні зуби. — Пан Лантух ніколи не виходить зі своєї вежі, тільки до хлопців у ожину.

— Служивий мечник має казати панові правду.

— Є одна правда, а є інша, бовдунку. Є така, яку казати не треба. — Він сплюнув. — Посуху насилають боги. Хоч дупу собі розірви, а проти богів нічого не вдієш. А от проти Червонястої Вдовиці… ми скажемо Лантуху, що та сука відвела його воду, і він стане дибки, бо честь накаже йому забрати воду назад. От побачиш: він візьме собі в голову, що має щось зробити.

— А таки має. Нашим селянам потрібна вода для ланів.

— Нашим селянам?! — Пан Беніс заіржав ослячим сміхом. — Чи не зробив пан Явтух, бува, тебе спадкоємцем, поки я до вітру ходив? Скільки, гадаєш, у тебе селян? Десятеро? Еге ж. Рахуючи дурнуватого синочка Косоглазої Джейни, який не знає, з котрого кінця братися за сокиру. Висвяти у лицарі кожного з них, і ти матимеш половину від лицарів Удовиці. Це ще не рахуючи зброєносців, лучників і решти. А щоб порахувати їх усіх, знадобляться не тільки твої руки-ноги, а ще й твого лисого малого.

— Я не рахую на пальцях ніг.

Дунка нудило від спеки, мух і товариства бурого лицаря. Так, колись той їздив з паном Арланом, але за минулі з тієї давньої пори роки став неймовірно бридким, підлим та боягузливим.

Дунк вдарив коня п’ятами і потрусив уперед, аби залишити гидкий сморід позаду себе.