Служивий мечник

IV

Стояк величали замком лише з чемності. Хоча він хвацько стирчав з вершини кам’янистого пагорба і виднівся на багато верст довкола, та все ж являв із себе усього лише укріплену вежу. Кілька століть тому вона частково завалилася, хазяї мусили її добряче лагодити, і тепер з півночі та заходу над вікнами вежа була мурована зі світло-сірого каменю, а під ними — зі старого чорного. На даху, коли лагодили вежу, поставили стрілецькі гнізда, але тільки на перебудовані боки. На двох інших кутках сиділи якісь стародавні химери, скоцюблені й вигладжені вітром та водою так, що ніхто б уже не сказав, яких саме істот вони зображували. Плаский дах із соснових дощок був покручений та протікав.

Від підніжжя пагорба до вежі вела звивиста стежка, така вузька, що рухатися нею можна було тільки по одному. Дунк їхав попереду, а за ним Беніс. Просто над собою Дунк побачив Яйка, що стояв на виступі скелі у своєму вислому брилику.

Вони зупинилися перед стайнею, виплетеною з гілля та обмазаною глиною, що приліпилася до підніжжя вежі, наполовину схована під брунатно-червоним мохом. У одному стійлі стояв сірий мерин старого пана, а поруч — Маестер. Скидалося на те, що Яйк та Сем Горбик затягли вино досередини. Двором блукали курки.

Підбіг Яйк.

— Чи ви взнали, що сталося зі струмком?

— Червоняста Вдовиця його загатила. — Дунк зіскочив з Грома і передав повід Яйкові. — Не давай йому відразу багато пити.

— Гаразд, пане. Не дам.

— Гей, малий! — покликав Беніс. — Ти б узяв і мого коня.

Яйк кинув на нього зухвалий погляд.

— Я не ваш зброєносець.

«Колись його язик до біди доведе» — подумав Дунк.

— Візьми коня, або дам ляща у вухо.

Яйк скривив похмуру мармизу, але виконав наказ. Поки він брав повід, пан Беніс відхаркався та сплюнув. Згусток яскраво-червоного слизу ляпнув хлопцеві на пальці ноги, і він кинув на бурого лицаря крижаний погляд.

— Ви мені на ногу плюнули, пане.

Беніс незграбно зліз на землю.

— Еге ж. Наступного разу плюну в пику. Не терпітиму твого клятого язика.

Дунк ясно бачив лють у хлопчакових очах.

— Подбай про коней, Яйку, — поспіхом мовив він, поки все не ускладнилося. — Нам треба побалакати з паном Явтухом.

Єдиний вхід до Стояка — двері з обкутого залізом дуба — знаходилися за три сажні над ними. Нижні сходинки були викладені з брил гладкого чорного каменю і витерлися посередині до того, що нагадували полумиски. Вище їх змінювала крута дерев’яна драбина, яку в разі лиха можна було підняти, як моста. Дунк шуганув курей і заходився перестрибувати по дві сходинки за раз.

Насправді Стояк був більший, ніж здавався. Його глибокі підвали та льохи займали добрячу частину пагорба, на якому стояла вежа. Сама вона над землею височіла на чотири поверхи; верхні два мали вікна та балкони, а нижні — стрілецькі бійниці. Всередині було прохолодніше, але так тьмяно, що Дункові довелося чекати, щоб звикли очі. Дружина Сема Горбика саме вигрібала попіл з комина, стоячи навколішки.

— Де пан Явтух? Нагорі чи унизу? — спитав її Дунк.

— Нагорі, пане. — Стара була така зігнута, що голова їй висіла нижче за плечі. — Щойно прийшов від хлопчаків у ожині.

Хлопчаки — то були сини пана Явтуха Осгрея. Едвин та Гарольд були лицарями, Аддам — зовсім юним зброєносцем. Усі троє загинули на полі Червонотрав’я п’ятнадцять років тому, наприкінці Повстання Чорножара.

— Вони хоробро билися за короля і чесно поклали свої голови, — казав пан Явтух Дункові, — тож я привіз їх додому та поховав серед ожини.

Там була похована і його дружина теж. Коли старий пан починав нове барило вина, то завжди ходив до підніжжя пагорба і чинив узливання кожному з хлопців.

— За короля! — гукав він, а тоді випивав.

Опочивальня пана Явтуха займала четвертий поверх вежі, а світлиця розташувалася поверхом нижче. Дунк знав, що саме там пан і знаходився найчастіше, човгаючи потихеньку між численних скринь та барил. Товсті сірі стіни світлиці були завішані іржавою зброєю та захопленими в ворога корогвами — здобиччю битв минулих століть, які ніхто, крім пана Явтуха, вже не пам’ятав. Половину корогв укривала пліснява, усі вони добряче вицвіли та просякли пилом, а колись яскраві кольори перетворилися на сірий і тьмяно-зелений.

Коли Дунк зійшов сходами, пан Явтух саме зішкрібав ганчіркою грязюку з якогось побитого щита. Беніс, розповсюджуючи свої пахощі, йшов по п’ятах. Очі старого лицаря наче трохи потеплішали, щойно він побачив Дунка.

— Мій добрий велетню, — оголосив він, — і хоробрий пане Бенісе. Ану ж погляньте на це. Знайшов на дні отієї скрині. Справжній скарб, жахливо занедбаний.

Скарб являв із себе щит, або радше досить убогі залишки щита. Майже половину відрубали в бою, решта посіріла та розщепилася на тріски. Залізна облямівка геть зіржавіла, дерево поїла шашіль. Кілька плям фарби ще лишилося, та вони вже не давали змоги розібрати, який на щиті колись був знак.

— Вітаю, вельможний пане, — мовив Дунк. Осгреї втратили вельможні титули багато століть тому, але пана Явтуха тішило, коли він у зверненні до себе чув відлуння колишньої слави свого дому. — Що це в вас таке?

— Щит самого Малого Лева. — Старий потер облямівку, струсивши кілька часточок їржі. — Пан Вілберт Осгрей ніс цього щита у ту битву, в якій загинув. Я певний, ви знаєте його історію.

— Ні, мосьпане, — відповів Беніс. — Не знаємо, перепрошую пана. Ви сказали, Малого Лева? Він що, був карлик чи щось таке?

— Авжеж ні. — В старого лицаря аж вуса затремтіли. — Пан Вілберт був високий та могутній, справжній лицар. Прізвисько йому дали ще в дитинстві, як найменшому з п’яти братів. У ті часи Семицарства ще не було, на престолах семи королівств сиділи сім королів, і Вирій зі Скелею якраз вели війну. Нами тоді правили зелені королі Тепличі, від крові старого Гарта Зеленорукого, під знаком зеленої руки на білому полі. Гиліс Третій повів корогви на схід воювати штормового короля, і Вілбертові брати усі пішли з ним, бо в ті часи, коли король Обширу виїжджав у битву, поруч із зеленою рукою завжди майорів клітчастий лев.

— І трапилося так, що поки король Гиліс воював деінде, король Скелі побачив нагоду відгризти шматок від Обширу, тож зібрав військо західняків і налетів на нас. Осгреї тоді були воєводами північного прикордоння, і саме Малому Левові довелося стрічати ворога. На чолі Ланістерів їхав, здається, четвертий король Лансель, а може, й п’ятий. Пан Вілберт перестрів короля Ланселя і наказав йому спинитися. «Не смійте їхати далі» — мовив він. — «Вам тут не раді. Я забороняю ступати ногою на землю Обширу.» Але Ланістер кинув у бій всі свої корогви.

— Вони билися добрих пів-дня, золотий лев проти клітчастого. Ланістер був озброєний валірійським мечем, з яким не рівнялося пересічне залізо, тож Малий Лев жорстоко потерпав, а щит його був геть пошматований. Наприкінці бою, страждаючи від десятку тяжких ран, зі зламаним клинком у руці, він кинувся на ворога з відчайдушною відвагою. Співці переказують, що король Лансель розрубав його мало не навпіл, але вмираючи, Малий Лев знайшов щілину в обладунку короля під пахвою і загнав туди кинджала. Втративши свого короля, західняки повернули назад. Обшир було врятовано.

Старий лицар попестив понівеченого щита так ніжно, як дитину.

— Еге ж, мосьпане, — проскрипів Беніс, — такі люди нам тут сьогодні б не завадили. Ми з Дунком поглянули на ваш струмок, мосьпане. Сухий, як кістка, і не від посухи, прошу пана.

Старий відклав щита убік.

— Розповідайте.

Він сів на крісло і махнув їм сідати теж. Бурий лицар заходився розповідати, а старий — уважно слухати, розправивши плечі та піднявши підборіддя, весь прямий, наче спис.

В молоді роки пан Явтух Осгрей, напевне, нагадував лицарів із малюнків у романах: високий, сильний, гарний на вроду. Час та горе, звісно, взяли своє, але пан Явтух усе ще не втратив ані міцної прямої постави, ані широких плечей, ані могутніх грудей, а риси обличчя зберіг сильні та різкі, як у старого орла. Коротко стрижене волосся побіліло, як молоко, але густі вуса, що приховували рота, лишилися попелясто-сірими. Брови він мав того самого кольору, очі — сірі, світліші, повні суму.

І суму в них додалося, коли Беніс згадав про загату.

— Цю річку знали як Клітчасту більш як тисячу років, — мовив старий лицар. — Ще хлопчаком я ловив там рибу, і мої сини теж. Алісанна полюбляла плюхатися на мілині у такі спекотні дні, як зараз.

Алісанною звали його дочку, що померла навесні.

— Саме на берегах Клітчастої я вперше поцілував дівчину. То була моя сестра у перших, молодша дочка мого дядька, з Осгреїв Листопадного озера. Нікого з них уже немає на світі, навіть її.

Його вуса знову затремтіли.

— Ми не можемо цього так подарувати, панове добродії. Та жінка не отримає моєї води. Я не віддам їй моєї Клітчастої.

— Гребля міцно збудована, мосьпане, — попередив пан Беніс. — Ми з паном Дунком за годину її не розберемо, навіть якщо лисий малий впряжеться. Знадобляться мотузки, сокири, кайла та з десяток людей. Це тільки для роботи, а ще ж комусь треба буде битися.

Пан Явтух витріщився на щита Малого Лева.

Дунк прочистив горло.

— Мосьпане, тут ще така справа… ми той, натрапили на копачів, ну і…

— Дунку, не надокучай його мосці всякими дурницями, — попередив Беніс. — Ну, повчив я одного тупака чемності, ото і все.

Пан Явтух гостро зиркнув на нього.

— Як саме повчили?

— Та мечем, як іще. Дряпнув трохи щоку, ото і все, мосьпане.

Старий лицар довго дивився на нього.

— Це ви… це ви нерозважливо вчинили, пане мій. Та жінка має павуче серце. Замордувала трьох чоловіків. Усі її брати померли ще в пелюшках. П’ятеро їх було. Чи шестеро, не пригадаю вже. Вони стояли між нею та замком. Не сумнівайтеся, вона батогами здере шкіру з будь-якого хлопа, що їй не догодить. Але щоб ви самі порізали її людину… ні, такої образи вона не подарує. Це вже напевне. Вона вимагатиме вашої крові, як вимагала Лимової.

— Дейкової, мосьпане, — відповів пан Беніс. — Красно прошу вельможного пана пробачити мені, ви його знали, а я ні, та все ж його звали Дейком.

— З вашої ласки, пане, я можу поїхати до Золотогаю та розповісти князеві Рябину про цю загату, — мовив Дунк.

Від Рябина, свого зверхнього володаря, тримали землю і старий лицар, і Червоняста Вдовиця.

— Рябину? Ні, там ви помічі не знайдете. Сестра князя Рябина вийшла заміж за Вендела, брата у перших пана Вимана, тож він є родичем Удовиці. А до того ж він мене недолюблює. Пане Дункане, назавтра ви маєте об’їхати мої села й зібрати усіх повнолітніх чоловіків, що можуть тримати зброю. Я старий, та ще не мертвий. Я покажу тій жінці, що клітчастий лев ще має кігті!

«Аж два» — похмуро подумав Дунк, — «і один з тих кігтів — я».