Служивий мечник

XVIII

Він отямився не в тому замку.

Розплющивши очі, Дунк не зрозумів, де знаходиться. Стояла блаженна прохолода. У роті відчувався смак крові, на очах лежала пов’язка з якоїсь важкої тканини, просякнутої цілющою мастю. «Гвоздиками тхне» — подумав він.

Дунк помацав обличчя, стяг із нього пов’язку. Над головою на високій стелі танцювало світло смолоскипа. Кроквами гуляли круки, вдивляючись униз чорними очицями та каркаючи до нього. «Принаймні не сліпий.» То це він у маестерській башті. Стіни були зайняті полицями з травами та настоянками у глиняних горщиках і слоїках зеленого скла. Довгий стіл на кобильницях був захаращений пергаменами, книжками, дивним спижевим приладдям. Усе навколо було заляпане послідом круків. Він чув, як вони щось бурмочуть один одному.

Дунк спробував сісти. Прикра помилка. У голові все попливло, а ліва нога запалала болем, щойно він переніс на неї трошки ваги. Він побачив, що гомілка огорнута полотном. Груди й голова теж були перев'язані.

— Тихше, не рухайтесь.

Над ним з’явилося обличчя: молоде, гострих обрисів, з темними карими очима та гачкуватим носом посередині. Дунк знав це обличчя. Воно належало чоловікові у сірій рясі, з вільним ланцюгом навколо шиї — маестерським ланцюгом з багатьох металів. Дунк ухопив його за руку.

— Де?…

— У Холоднокопі, — відповів маестер. — Ви отримали надто багато поранень, щоб повертатися до Стояка, тож пані Роганна наказала доправити вас сюди. Ось випийте.

Він підніс кухлика з… чимось… до Дункових вуст. Трунок був гіркий, наче оцет, але принаймні змив смак крові.

Дунк примусив себе випити усе. Потім зігнув та розігнув пальці на мечевій руці. Тоді на щитовій. «Руки та пальці працюють — вже добре.»

— Що… що я собі пошкодив?

Маестер пирхнув.

— Спитайте радше, що не пошкодили. Ви зламали гомілку, звихнули коліно, зламали ключицю, забили собі… геть усе. Від пояса і вище ви жовто-зелені, а правиця трохи що не чорна. Я гадав, що вам і череп пробили, та здається, ні. Ще є поріз на обличчі, пане. Після нього, на жаль, залишиться рубець. А ще ж ви потонули, поки ми встигли витягти вас із води.

— Потонув? — перепитав Дунк.

— Ніколи не гадав, що одна людина здатна проковтнути стільки води. Навіть така велика, як ви. Вважайте, вам пощастило, бо я сам — залізного роду. Жерці Потоплого Бога добре вміють топити людей і повертати їх до життя, а я навіть склав розвідку про їхні звичаї та вірування.

«То я потонув.» Дунк спробував сісти, але не мав сили. «Я потонув у воді, що не доходила навіть до шиї.» Він зареготав, але відразу застогнав з болю.

— Як там пан Лукас?

— Мертвий. Чи ви сумнівалися?

Та ні. У цьому якраз Дунк не сумнівався. Він згадав, як сила раптом залишила відразу всі члени Довговерхового тіла.

— Яйка, — вичавив він із себе. — Яйка б мені.

— Яєчко хочете? Голод — то добрий знак, — відповів маестер, — але зараз вам краще спати, ніж їсти.

Дунк хитнув головою, про що негайно пошкодував.

— Яйк — то мій зброєносець…

— А, отой? Хоробрий хлопчина, ще й сильніший, ніж здається. Саме він витяг вас із річки. Допомагав знімати з вас обладунок, їхав з вами на возі до замку. Сам не спав, а сидів поруч із мечем на колінах, аби вас ніхто не скривдив. Підозрював навіть мене: примушував куштувати усе, що я давав вам пити. Дивакуватий малий, але дуже відданий.

— Де він зараз?

— Пан Явтух запросив його на весілля зі свого боку. Нікого іншого ж не було. Нечемно відмовлятися.

— На весілля? — Дунк нічого не зрозумів.

— Та ви ж не знаєте, ясна річ! Після вашого бою Холоднокоп зі Стояком примирилися. Пані Роганна попрохала старого пана Явтуха про дозвіл перетнути його землю та відвідати могилу Аддама, і він дозволив. Вона стала навколішки у ожині та заплакала. Це так зворушило старого, що він пішов її втішати. Цілісіньку ніч вони пробалакали про юного Аддама і вельможного батька моєї пані. Князь Виман та пан Явтух були друзі не розлий вода, аж до самого Повстання Чорножара. Його вельможність та мою пані одружив цього ранку наш добрий септон Сефтон. Явтух Осгрей — тепер господар на Холоднокопі, а клітчастий лев майорить коло павука Тенетників на кожній башті та мурі.

Світ закрутився навколо Дунка. «Це все трунок. Я зараз засну.» Він заплющив очі й дозволив болю витікати геть. Круки каркали та верещали один на одного; він чув їхні голоси, свій подих і щось інше… якийсь тихий, м’який, настійливий шурхіт, що дивно заспокоював.

— Що це таке? — пробурмотів він у напівсні. — Що це шурхотить?

— Що? — Маестер прислухався. — Та це просто дощ.