Смерть бере відпустку

Не масова загибель, а щось далеко гірше. За сім місяців, поки тривало одностороннє перемир’я, запроваджене було смертю, до ніким не баченого списку черговиків потрапило понад шістдесят тисяч готових спочити навіки, точніше шістдесят дві тисячі п’ятсот вісімдесят осіб, які відійшли в засвіти за одну-єдину мить, що її вбивчий потенціал можна порівняти хіба з деякими людськими каральними акціями. Ми, до речі, не втримаємося від нагадування, що смерть сама по собі, без зовнішньої допомоги, завжди вбивала набагато менше, ніж люди. Можливо, якийсь допитливий розум тепер цікавиться, як нам пощастило з’ясувати названу вище точну кількість, тобто шістдесят дві тисячі п’ятсот вісімдесят осіб, яким рівночасно склепилися навіки очі. Зробити це було зовсім нескладно. Знаючи, що в країні, де все це відбувалося, проживало приблизно десять мільйонів людей, а показник смертности становив десять промілле, дві прості аритметичні дії, справді елементарні, а саме множення та ділення, вкупі з належним урахуванням проміжних місячних і річних пропорцій, дозволили нам отримати, плюс-мінус, вузький числовий діапазон, у якому названа насамкінець цифра постала як прийнятний середній показник, і якщо ми кажемо прийнятний, то це означає, що ми так само могли б прийняти сусідні величини, тобто шістдесят дві тисячі п’ятсот сімдесят дев’ять осіб або шістдесят дві тисячі п’ятсот вісімдесят одна особа, якби смерть президента асоціації похронних контор, ставшися раптово й в останню хвилину, не внесла збурливого чинника в наші обчислення. Та все ж ми певні, що реєстрація смертних випадків, розпочата від перших же годин наступної доби, підтвердить точність здійснених підрахунків. Якийсь інший допитливий розум, із тих, що раз у раз перебаранчають оповідачеві, можливо, поцікавиться, яким чином лікарі могли б довідатися, на яку адресу їм треба прибути, щоб виконати той обов’язок, без якого померлий не стане мертвим із погляду закону, дарма що справді мертвий-мертвісінький. У деяких випадках, зайве про те й казати, самі родини померлих виклика`ли свого сімейного або закріпленого лікаря, але цей спосіб з об’єктивних причин не міг мати широкого застосування, адже йшлося про офіційне засвідчення в рекордні терміни за виняткової ситуації, аби, боронь боже, не підтвердилося зайвий раз прислів’я, біда не ходить сама, що означало б у виниклій ситуації, по раптовій смерті, гнилля в домі. Саме тоді показалося, що прем’єр-міністри опиняються на своєму високому щаблі невипадково, а також, згідно з безустанку повторюваною мудрістю всіх націй, що кожен народ має той уряд, на який заслуговує, хоча з цього конкретного приводу обов’язково слід зазначити, що насправді не тільки не всі прем’єр-міністри, на добре чи на зле, не є однакові, а так само й народи не є чимось незмінним. З одним і з другим воно буває, одне слово, різно. Чи то пак, висловлюючи те саме двома словами, коли як. Як ми побачимо, будь-який спостерігач, навіть не надто схильний до неупереджености в присудах, без щонайменшого сумніву ви´знає, що зі складною ситуацією уряд упорався впевнено.

Ми всі ще пам’ятаємо, як під час евфорії перших солодких днів безсмертя, зрештою зовсім недовгої, яка охопила тоді ввесь простосердий народ, одній пані, незадовго перед тим овдовілій, спало на думку відзначити новознайдене щастя, вивісивши національний прапор з уквітчаного балкончика власної їдальні, що виходить на вулицю. Не забули ми й того, що прапоризація менш ніж за дві доби, немов огню вхопивши, немов якась нова пошесть, поширилася на всю країну. По семи місяцях безустанних і болісних розчаровань тих прапорів лишилося обмаль, та й ті вже дійшли до маловтішного стану пошматованости, вибляклости й вилинялости барв під дією сонця та дощу, не кажучи вже про прикре порушення малюнка герба. Виявивши подивугідну передбачливість, уряд серед низки невідкладних заходів, покликаних пом’якшити непряму шкоду від несподіваного повернення смерти, знайшов нове використання для прапора батьківщини, який цього разу став знаком, що отут, на цьому четвертому поверсі з непарної сторони, чекає на оформлення померлий. Відповідно проінструктовані, родини, що їх навідала смертоносна парка, висилали когось із-поміж себе до крамниці купити прапор, вивішували його з вікна та, відганяючи мух з обличчя померлого, чекали, коли прийде лікар і засвідчить смерть. Належить визнати, що ця ідея імпонує не лише своєю ефективністю, а й неабиякою вишуканістю. У кожному місті, містечку, селі чи присілку місцевим лікарям залишалося тільки об’їжджати вулиці автівкою чи велосипедом, або ж обходити їх пішки, видивляючись за прапорами, стукати у двері відповідного помешкання та, пересвідчившись у смерті неозброєним оком, без використання інструментів, оскільки надзвичайна ситуація внеможлювала ретельніший огляд тіл, виписувати документ, потрібний для похоронних контор, завдяки якому ті могли мати певність щодо характеристик надаваного їм матеріалу, тобто, що не винесуть із цього оповитого жалобою дому личкований крам. Як можна було здогадатися, вчасно запроваджене нове використання національного прапора набуло подвійного призначення та принесло подвійну користь. Слугувавши від початку як орієнтир для лікарів, прапор стане маяком і для пакувальників померлих тіл. У більших містах, а особливо в столиці, непропорційно розрослій у порівнянні з невеликими розмірами країни, розподіл міського простору на дільниці, з метою встановлення справедливих квот у справі доступу до пирога, як дотепно висловився був сердешний президент асоціації похоронних контор, неабияк полегшить пошуки людських останків, що їх належало провадити в змаганні з часом. Вивішування прапорів мало й іще один побічний наслідок, непередбачений і несподіваний, але водночас промовистий щодо того, наскільки ми можемо помилятися, пускаючись у систематичне плекання скептицизму, то була достогідна поведінка деяких громадян, завзятих шанувальників споконвічних традицій і бездоганних манер у громадському співжитті, а крім того вірних колишній заведенції не ходити на людях простоволосими, які, проминаючи оздоблені вікна, скидали з голови капелюха, хоча це породжувало тяжкорозвійний сумнів, чи вони те роблять із пошани до померлого, чи до вічноживого вітчизняного святого символу.

На газети, зайве вточнювати, був шалений попит, ще більший, ніж під ту пору, коли здавалося, що вмирання відійшло в минуле. Ясна річ, багато людей уже знали з телебачення про те лихо, що впало їм на голову, й багато хто з них уже мав удома померлих родичів, які чекали на прихід лікаря, й вивішений із балкона прапор сумної звістки, та водночас дуже легко можна зрозуміти, що є різниця між учорашнім зображенням на маленькому екрані зденервованого генерального директора в ролі диктора та оцими серцезворушними, бентежними сторінками, з яких били в очі розпачливі й апокаліптичні заголовки, адже їх можна згорнути вдвоє чи вчетверо, засунути до кишені й принести додому, щоб перечитати неквапно, з того всього ми наведемо тільки добірочку прикладів, нехай невеличку, але репрезентативну, Після раю в пекло, Бал веде смерть, Безсмертя ненадовго, Знову роковані на смерть, Шах і мат, Відтепер попереджені, Оскарженню не підлягає, та ще й з обтяжливими обставинами, Фіолетовий аркушик, Шістдесят дві тисячі померлих за одну мить, Смерть атакує опівночі, Від долі не втекти, З солодкого сну в жахливе страхіття, Повернення до норми, Чим ми це заслужили і т. д., і т. п. Усі без винятку газети відтворювали на першій сторінці рукописний лист від смерти, але одна з них, щоб полегшити читання, вмістила його текст у рамочці чотирнадцятим кеґлем, розставивши розділові знаки, виправивши будову речень, упорядкувавши словоформи, повернувши на їхнє законне місце великі літери, включно з підписом наприкінці, що був смерть, а став Смерть, і ця зміна, невхопна на слух, викличе того ж самого дня гнівний протест від авторки послання, знову письмовий і знову на такому самому фіолетовому папері. За оцінкою авторитетного мовника, з яким газета проконсультувалася, смерть узагалі не була навчена мистецтва писати бодай на елементарному рівні. Особливо почерк, відзначив він, якийсь навдивовижу розхристаний, таке враження, наче в ньому сполучилися всі знані способи, прийнятні та хибні, виводити літери латинської абетки, наче кожну з них писала інша особа, але на це ще можна було б примружити очі, вважаючи за дрібницю, на відміну від геть безладної побудови речень, браку прикінцевих крапок, невживання дужок там, де вони конче потрібні, впертого нероблення уступів, розставляння ком навмання та, непрощенний гріх, умисного та майже диявольського відкинення великої літери, зокрема, хто б міг повірити, навіть у самому підписі, де на її місці з’являється відповідна мала літера. Це ганьба та провокація, наполягав мовник і ставив питання, Якщо вже смерть, мавши безцінну нагоду супроводжувати в минулому найбільших геніїв літератури, пише отак, то чого ж чекати завтра від наших дітей, яким закортить наподоблювати таку філологічну потворність під тим приводом, що смерть, споконвіку присутня серед нас, мусить бути досконало обізнаною в усіх галузях науки. Насамкінець мовник заявив, Синтаксичні неоковирності, яких повно в цьому прикрому листі, наштовхували б мене на думку, що ми маємо справу з велетенською та незграбною підробкою, якби не та болісна очевидність, що жахлива погроза здійснилася. Того самого дня по обіді, як ми вже заповідали, до редакції газети надійшов лист від смерти з якнайрішучішою вимогою виправити написання імені, Пане директоре, писалося в ньому, я не Смерть, а просто смерть, що таке Смерть, вам, панове, геть невтямки, ані в першому наближенні, ви, людські істоти, можете знати, і хай мовник зверне увагу, що я вмію й безособові форми вживати, вам, людським істотам дано знати тільки оту дрібну й буденну смерть, якою є я, тобто неспроможну, навіть у випадку найгірших катастроф, унеможливити продовження життя, та одного дня ви дізнаєтеся, що таке Смерть з великої літери, й отоді, якщо вона, проти сподівання, дасть вам на це час, ви здасте собі справу з дійсної відмінности між відносним і абсолютним, між повнотою та порожнечею, між іще буттям та вже небуттям, і коли я правлю про дійсну відмінність, то маю на думці щось таке, що його годі виразити словами відносне, абсолютне, повнота, порожнеча, ще буття, вже небуття, й у цьому вся сіль, пане директоре, адже слова, якщо вам це невідомо, є дуже рухливі, вони міняться з дня на день, вони непевні, неначе тіні, бо й самі є тіні, не розбереш, чи присутні, чи зниклі, мильні бульбашки, черепашки майже без подиху, спиляні стовбури, ось маєте інформацію, безкоштовну, я за неї з вас нічого не візьму, а натомість подбайте про те, щоб гарненько пояснити вашим читачам різновиди та причини життя та смерти, і, вертаючись тепер до теми цього листа, написаного мною, як і лист на телебачення, власноручно, я вимагаю від вас, відповідно до шанигідних приписів закону про пресу, невідкладно здійс­нити передбачене ним спростування помилок, недоглядів чи огріхів, причому з аналогічним розташуванням і в аналогічному графічному виконанні, і то є випадок, коли ви, пане директоре, ризикує­те тим, що в разі неоприлюднення цього листа в повному обсязі, я завтра ж таки вишлю вам заздалегідне попередження прямої дії, перед тим передбачене для вас по спливі певної кількости років, скількох саме, я вам не скажу, щоб не затруїти решту ваших днів, вичерпавши всі теми, підписуюся з належною до вас повагою, смерть. Точнісінько наступного дня цей лист був оприлюднений у супроводі багатослівних вибачень від директора, та ще й продубльований, тобто репродукція кострубатого рукопису плюс друкована версія в рамочці чотирнадцятим кеґлем. Тільки після того, як число газети надійшло в продаж, директор насмілився полишити бункер, у якому замкнувся був на сім замків одразу ж по прочитанні погрозливого листа. І залишався настільки переляканим, що відмовився публікувати графологічне дослідження, особисто принесене йому авторитетним фахівцем у цій галузі. Вистачить того, що я вскочив у халепу з отим підписом смерти з великої літери, сказав він, несіть ваше дослідження до іншої газети, лихо треба поділити на всіх, і відтепер нехай на все буде воля божа, а я не хочу другий раз наражатися на той жах, який мене був спіткав. Графолог обійшов редакції ще трьох газет, і лише в четвертій, коли він уже й надію був майже втратив, у нього прийнято результат його багатогодинної й морочливої роботи, над якою він сидів з лупою вдень і вночі. Ґрунтовна та змістовна студія починалася з нагадування, що тлумачення почерку на своїх початках було одним із відгалужень фізіогноміки, поряд із такими іншими її частинами, варто уточнити для необізнаних із цією точною наукою, як міміка, жестикуляція, пантоміма та фоногномонія, після чого пішли належні посилання на найавторитетніших спеціалістів у цій складній ділянці знання, з різних епох і різних місць, як камілльо бальді, йоган каспар ляфатер, едуар оґюст патріс окар, адольф генце, жан-іполіт мішон, вільям т’єрі преєр, чезаре льомброзо, жюль креп’є-жамен, рудольф пофаль, людвіг кляґес, вільгельм гельмут мюлер, алісе енскат, роберт гайс, що завдяки ним графологія перебудувалась у своїй психологічній складовій, вийшла на яв двозначність графологічних особливостей і потреба охоплювати вираження їх усіх у сукупності, а відтак, покінчивши з розглядом історичних та теоретичних аспектів питання, наш графолог пустився у вичерпну характеристику основ­них прикмет досліджуваного почерку, до яких належали розмір, спосіб сполучення, сила притиску, розташування на площині, нахили, пунктуація, співвідношення верхніх і нижніх рисочок або ж, іншими словами, напруженість, форма, похиленість, напрямок і міра нерозривности графічних знаків, нарешті, ясно застерігшися, що метою його дослідження не було поставити клінічний діагноз, проаналізувати характер чи оцініти профпридатність, фахівець зосередив свою увагу на очевидних ознаках зв’язку з криміналітетом, які раз у раз виявлялися в почерку, Незважаючи на це, написав він не без розпачу та скрухи, я наштовхнувся на суперечність, що видається мені нерозв’язною, й то нерозв’язною принципово, вона полягає в тому, що, з одного боку, всі компоненти методично та скрупульозно здійсненого мною графологічного аналізу вказують на те, що авторку послання є всі підстави назвати серійною вбивцею, з другого боку, з мого дослідження так само неуникненно випливає ще один цілком безсумнівний висновок, у певному сенсі протилежний першому, висновок про те, що цього листа писано рукою особи мертвої. Так воно й було, й самій смерті нічого іншого не лишалося, крім як це підтвердити, Правду пишете, пане графологу, такі були її слова по прочитанні цієї академічної розправи. Єдине, що годі було збагнути, це як їй, мертвій і геть закостенілій, удавалося вбивати. А листи писати й поготів. Ці загадки назавжди залишаться нерозгаданими.

Пустившись у розповідь про те, що` відбулося по настанні фатальної години з шістдесятьма двома тисячами п’ятьмастами вісімдесятьма особами в стані підвішеного життя, ми відклали до кращої нагоди, яка оце тепер нам випадає, доконечні міркування щодо реакції на новопосталу ситуацію з боку старечих притулків, лікарень, страхових компаній, махвії та церкви, особливо церкви католицької, що її кількісне домінування в країні породило загальнопоширену віру, згідно з якою господь наш ісус христос, коли б йому випало повторити, від а до я, своє перше та, скільки відомо, досі єдине земне існування, не вибрав би собі жодного іншого місця, де б йому народитися. У старечих притулках, з яких ми почнемо, почуття були цілком сподівані. Беручи до уваги, що безперервна ротація пожильців, як було чітко пояснено на самому початку розповіді про ці подивугідні події, становила абсолютну передумову економічної успішности згаданих установ, повернення смерти мусило втішити та наснажити, й таки ж справді втішило та наснажило, їхній адміністративний апарат. Коли минув перший шок, спричинений зачитанням на телебаченні славно­звісного листа, керівники відразу заходилися робити розрахунки на перспективу й переконалися, що вона виглядає райдужно. Опівночі відкорковано й випито чимало пляшок шампанського, адже зовсім уже й не жданий поворот до нормального стану речей належало гідно відзначити, й хоча ззовні це скидалося на крайню байдужість і зневагу до чужого життя, насправді то була тільки природна полегша, цілком законний викид емоцій тими, хто, опинившися було перед замкненими дверима без ключа до них, тепер побачив їх розчиненими навстіж, а за ними ясне сонечко. Люди совісні скажуть, що принаймні можна було обійтися без шумкої та простацької церемонії розпиття шампанського, стрілянини корками та розлиття піни, що для святкування цілком би вистачило скромного келиха портвейну або мадери, краплини коньяку, філіжанки кави, присмаченої бренді, але зі свого боку ми, добре свідомі того, як легко дух губить віжки, коли тіло звеселене понад міру, можемо їх як не простити, то бодай зрозуміти. Наступного ранку менеджери закладів сповістили родини, що треба забрати тіла, наказали провітрити кімнати та поміняти білизну, а далі, відбувши збори з працівниками та повідомивши їх, що життя, хоч там як, усе одно триває, засіли за списки охочих заселитися, з-по­між яких годилося вибрати найперспективніші, за всіма ознаками, кандидатури. Із причин не в усьому однакових, але не менш ваговитих, з ночі на ранок неабияк покращав гумор також серед керівництва лікарень і медичного персоналу. Вище вже йшлося про те, що велику частину невиліковних хворих, чий клінічний стан дійшов до останнього ступеня, якщо так можна говорити про стан, оголошений вічним, було спрямовано додому, під опіку їхніх родин, Чи можна віддати цих бідолах у ліпші руки, лунало лицемірне риторичне запитання, одначе не бракувало й таких, що не мали ні родичів, ні грошей на оплату перебування в старечому будинку, й ці останні накопичувалися, скільки їх могло вміститися, вже не в коридорах, за давньою заведенцією в цих заслужених закладах для надавання допомоги, вчорашньою, сьогоднішньою та завжденною, а по прикомірках, закапелках, закамарках і на горищах, де часто бувало, що до них ніхто не підходив упродовж кількох днів, і на це навіть ніхто не звертав уваги, адже, як казали лікарі та санітари, хоч як їм буде погано, та померти вони не помруть. Тепер, коли вони, померши, вже були вивезені й поховані, повітря в лікарнях зробилося кришталево чистим, у ньому чувся неповторний аромат етеру, розчину йоду та фенолу, неначе високо в горах просто неба. Пляшок із шампанським не відкорковувано, але щасливі усмішки завідувачів і головних лікарів нес­ли полегшу серцям, що ж до лікарів, то про них вистачить сказати одне, їм повернувся отой їхній леґендарний хижий погляд, яким вони пасуть молодшеньких медсестер. Отже, стан речей нормальний, в усіх розуміннях цього слова. Третіми в списку були страхові компанії, але дотепер про них особливо нема чого розповідати, бо вони ще визначилися з відповіддю на питання, чи у світлі змін, раніше внесених у страхування життя й докладно описаних вище, новопостала ситуація обернеться їм на шкоду чи на користь. Не оглядівши броду, вони й кроку не ступлять у воду, а коли насамкінець ступлять, то зразу на місточок у вигляді нового типового договору страхування, який найкраще відповідатиме їхнім інтересам. Тим часом, позаяк майбутнє в руці божій і невідомо, що нам принесе день прийдешній, то й надалі вважатимуться мертвими всі застраховані, що досягли вісімдесятрічного віку, ця синиця вже в їхній жмені, а чи завтра спіймається на додачу ще й журавель, день завтрашній і покаже. Зрештою, дехто суґерує, що за такої розгублености в суспільстві, яке вперше за всі часи аж до такої міри почуває себе між молотом і ковадлом, між сціллою і харібдою, між києм і нагаєм, може, якраз непогано було б довести вік умовної смерти до вісімдесяти п’яти чи навіть до дев’яноста років. Логіка тих, хто обстоює таку зміну, ясна й прозора, як вода, вони кажуть, що, доживши до таких літ, люди здебільшого не лише не мають родичів, які в разі потреби про них подбали б, або ті родичі й самі вже такі старі, що чи вони є, чи їх нема, не відіграє жодної ролі, але, крім того, їхні пенсії істотно втрачають на вартості внаслідок інфляції та постійного здорожчання життя, через що в дуже багатьох випадках ці люди бувають змушені припинити оплату страхових внесків, а це дає компаніям усі підстави вважати їхні договори страхування недійсними й відкликаними. Дехто закидає, що це негуманно. Бізнес є бізнес, відповідають інші. Побачимо, що з того вийде.

Де ще в ці години багато говориться про бізнес, то це в колах махвії. Може, поданий на цих сторінках опис темних тунелів, якими згадана злочинна організація закоренилася в похоронному ґешефті, через свою надмірну докладність наштовхнув частину читачів на думку, що яка недолуга ж, мовляв, ця махвія, коли в неї нема інших способів заробляння грошей зі значно меншими зусиллями та більшими зисками. Насправді такі способи в неї були, ще й багато різних, як і в кожній іншій подібній структурі, що їх не бракує в жодній із семи частин світу, однак місцева махвія, винятково вправна в підтримуванні рівноваги та в узаємному степенюванні тактик і стратегій, не обмежувалася прозаїчною гонитвою за негайним прибутком, її цілі були значно далекосяжніші й зазіхали на саму вічність, а саме, ними передбачалося, домігшися мовчазного схвалення родинами переваг евтаназії та діставши негласне призволення з боку політичної влади, про людське око заклопотаної іншими справами, отримати абсолютну монополію на умертвіння та поховання людських істот, яка водночас тягла б за собою відповідальність за підтримання демографічного балансу відповідно до біжучих потреб країни, що можна порівняти, як це вище вже робилося, з відкручуванням або прикручуванням крану, а з використанням більш спеціальної термінології це називається контроль за лічильником. Якщо бракувало можливости, принаймні на цьому першому етапі, стимулювати або пригальмовувати розмноження, то принаймні від махвії залежало б прискорення або вповільнення поїздок до кордону, не географічного, а з вічністю. У той-таки момент, коли ми потрапили до зали, обговорення зосере­дилося на тому, я´к можна використати в не менш прибуткових сферах діяльности наявний персонал, залишений без роботи через повернення смерти, й хоча зусібіч лунали пропозиції прерізні, то більш, то менш радикальні, та все ж у підсумку постановлено триматися давнього, добре відомого й випробуваного методу, що не потребував складних механізмів, а саме, дахування. Уже наступного дня по всій країні, від півночі до півдня, до похоронних контор навідалися по двоє людей, найчастіше двоє чоловіків, інколи чоловік і жінка, зовсім зрідка дві жінки, які чемно просилися поговорити із завідувачем, а відтак дуже коректно пояснювали йому, що його заклад наражається на ризик нападу або навіть цілковитого фізичного знищення, чи вже вибухом, чи пожежею, з боку членів певних нелеґальних організацій громадян, які вимагають включення права на вічність до загальної декларації людських прав і, вибиті тепер із рівноваги, наміряються зірвати свій гнів на богу духа винних похоронних конторах, мстячися їм тяжко за те, що вони всього-навсього забирають мертві тіла до місця останнього впокоєння. Ми маємо відомості, розповідав один із посланців, що скоординовані руїнницькі дії, здатні доходити, в разі опору, до вбивства власника, завідувача та їхніх родин, а коли родин немає, то одного чи двох працівників, почнуться вже завтра, може, в цьому кварталі, може, в котромусь іншому, І як я можу цьому зарадити, питав бідолаха з душею в п’ятах, Ніяк, ви тому не можете зарадити ніяк, але ми можемо вас захистити, якщо ви попросите, Звісно ж, я прошу, ще й як прошу, будь ласка, Треба виконати певні умови, Я пристаю на все, будь ласка, захистіть мене, По-перше, ви не повинні розповідати про це нікому, навіть своїй дружині, Я неодружений, Це не має значення, тоді навіть матері, бабусі, тітці, Мій рот буде на замку, От і добре, бо інакше є ризик, що він закриється назавжди, А решта умов, Є ще тільки одна, платити, скільки ми заправимо, Платити, Нам доведеться спрямувати на ваш захист співробітників, а це, добродію, коштує грошей, Я розумію, Ми навіть могли б захищати все людство, якби воно погодилося за це належно платити, і, зреш­тою, надії на це ми не втрачаємо, позаяк за цими часами завжди приходять нові, Я розумію, То добре, що розум ви маєте бистрий, І скільки ж я маю платити, Ось на цьому папірці написано, Це за рік, чи за місяць, За тиждень, То занадто, як на мої статки, на похоронних послугах так легко не забагатієш, Вам іще пощастило, що ми не просимо стільки, скільки, на вашу думку, варте ваше життя, Звісно ж, іншого в мене немає, І не буде, тож радимо вам поберегти те, яке маєте, Я подумаю, мені треба буде поговорити зі співвласниками, Маєте на це двадцять чотири години, ні хвилиною більше, після того ми вмиваємо руки й не втручаємось, уся відповідальність лежатиме тільки на вас, коли з вами трапиться нещасний випадок, а ми майже певні, що він не буде смертельним, бо перший є перший, тоді ми, можливо, поновимо розмову з вами, але ціна подвоїться, й у вас уже не буде іншого виходу, окрім як заплатити заправлену ціну, ви й уявити не можете, наскільки безжальні ці організації громадян, що домагаються вічности, Добре, я заплачу, За чотири тижні наперед, будь ласка, Чотири тижні, Ваш випадок належить до невідкладних, і, як ми вже сказали, нам доведеться спрямовати на ваш захист співробітників, а це коштує грошей, Готівкою чи чеком, Готівкою, чеками тільки інші суми та за інші операції, коли не випадає, щоб гроші безпосередньо переходили з рук у руки. Завідувач відчинив сейф, порахував купюри й запитав, віддаючи їх, Я отримаю квитанцію, документ на підтвердження захисту, Ні квитанції, ні документа, вам доведеться вдовольнитися нашим чесним словом, Чесним, Саме так, чесним, ви й не уявляєте, які ми на нього кріпкі, Де я вас знайду, якщо виникнуть якісь проблеми, Не хвилюйтеся, ми самі вас знайдемо, Я вас проведу до виходу, Не турбуйтеся, ми вже знаємо дорогу, треба повернути ліворуч після складу домовин, далі через ґримерню, коридор, приймальню через двері на вулицю, Ви не заблукаєте, Ми маємо дуже розвинуте почуття простору та часу, ніколи в них не губимося, наприклад, на п’ятий тиждень починаючи з сьогоднішнього дня хтось прийде від нас по оплату, Як я знатиму, що то хтось саме від вас, Як його побачите, вам усе буде ясно, До побачення, До побачення, дякувати нема за що.

Нарешті, last but not least[7], католицька й апостольська римська церква мала багато підстав для самовдоволености. Від початку переконана, що скасування смерти могло статися лише через диявольські каверзи, а допомогти богові в протистоянні з демоном найкраще можна невпинними молитвами, вона занехаяла таку чесноту, як скромність, у звичайних обставинах плекану з немалим зусиллям і жертовністю, й заходилася беззастережно розкошуватися в успіхові всенаціональної молитовної кампанії, яка мала на меті, нагадаймо, просити господа бога про якнайшвидше повернення смерти, щоб урятувати бідолашне людство від найгірших жахів, кінець цитати. До неба молитви доходили майже вісім місяців, але не слід забувати, що навіть до планети марс нам діставатися десь місяців із шість, а небо, як легко можна уявити, розташоване на значно більшій відстані, трина­дцять мільярдів світлових років, беручи із заокруг­ленням. Та все ж законну самовдоволеність церкви супроводжувала й темна тінь. Богослови сперечалися й не могли дійти згоди щодо тих причин, які спонукали бога нагло наказати смерті повернутися, навіть не давши часу на соборування шістдесяти двох тисяч приречених умерти, позбавлених таким чином останнього таїнства, адже переставилися вони швидше, ніж саме це слово звучить. Сумнів щодо того, чи бог владен над смертю, чи, навпаки, смерть стоїть на вищому щаблі за бога, приховано мучив уми та серця представників святої установи, де ризиковане твердження про те, що бог і смерть становлять дві сторони тієї самої медалі, перейшло від статусу єресі до статусу богопротивного блюзнірства. Цим жилося всередині. Назовні ж кожен міг бачити, що церкву реально зачіпало питання її участи в похороні королеви-матері. Коли шістдесят дві тисячі звичайних мертвяків уже спочили у своїх останніх пристановищах і більше не заважали рухові вулицями міста, надійшов час доправити до королівського пантеону цю високошановну пані, покладену, як годиться, до свинцевої домовини. Як не оминуть написати газети, перегорталася сторінка історії.

Мабуть, тільки досконалим вихованням, дедалі рідкіснішим у наші часи, а також, наважмося на таке припущення, більш-менш забобонною пошаною до писаного слова, притаманною богобоязливим душам, можна пояснити те, що читачі, яким аж ніяк не бракує приводів виявити виразні ознаки ледь стримуваного нетерпіння, все-таки не відклали вбік нашої докладної оповіді й надалі бажають довідатися, а що ж тепер, після тієї доленосної ночі, коли вона оголосила про власне повернення, поробляє смерть. З огляду на важливу роль, відіграну ними в переказаних безпрецедентних подіях, звісно ж, годилося з усіма подробицями розповісти, як саме зреаґували на раптову й драматичну зміну ситуації старечі будинки, лікарні, страхові компанії, махвія та католицька церква, однак, якщо тільки смерть, беручи до уваги силу-силенну померлих, що їх належало за лічені години поховати, не постановила виявити несподівану й гідну подяки поблажливість і не продов­жила свою відсутність іще на кілька днів, щоб життя мало час повернутися на круги своя, то нові нещодавно померлі, тобто померлі в перші дні повернення до звичного порядку речей, неминуче мали долучитися до тих бідолах, які впродовж місяців перебували між тут і там, і про цих нових померлих було б цілком логічно так само поговорити. Тим часом цього не сталося, смерть не виявила такої великодушности. Причина паузи, впродовж якої ні­хто не помер і почала виникати хибна ілюзія, ніби нічого в підсумку й не змінилося, випливала лише зі здійсненого перегляду стосунків між смертю та смертними, а саме з новозаведеного зобов’язання заздалегідь попереджати про прихід останнього тижня життя, так би мовити, перед скінченням терміну, щоб можна було владнати свої справи, написати заповіт, оплатити податкову заборгованість, попрощатися з родиною та з найближчими друзями. Теоретично ідея виглядала на знамениту, але практика невдовзі мала показати, що то було не зовсім так. Уявімо лишень людину, наділену прекрасним здоров’ям, із тих, кому ніколи в житті не боліла голова, з принципових і природжених життєлюбів, яка, вийшовши зранку на вулицю, щоб дістатися роботи, натрапляє на всіма поважаного місцевого листоношу, а той і каже, Як добре, що ми зустрілися, пане такий-то, бо я для вас маю листа, й ось уже в руках листоноші з’являється конверт фіолетового кольору, що на нього, може, й не варто було б надто зважати, бо хтозна, чи то не ще одна вигадка нав’язли­вих рекламників, коли б не чудний почерк, яким написано ім’я отримувача, точнісінько такий самий, як на тій славнозвісній репродукції в газеті. Якщо в цю мить серце йому тьохне з переляку, якщо його охопить моторошне передчуття непоправного лиха й він через те спробує відмовитися одержувати листа, то дарма, бо тоді неначебто хтось за лікоть делікатно допоможе йому зійти зі сходинки, не наступивши на бананову шкурку, що лежить на землі, й заведе за ріг так, щоб ноги не перечепилися одна об одну. Також нема сенсу братися роздирати листа на дрібні шматочки, адже відомо, що листи від смерти за своєю природою незнищенні, їх і автоген на повній потужності не візьме, а наївний виверт, випустити конверт, ніби ненароком, із руки на землю, так само нічого не дасть, бо лист, наче приклеєний, не відставатиме від пальців, і якби навіть якимось дивом це вдалося зробити, то тут-таки неминуче знайдеться сумлінний і послужливий співгромадянин, який його підбере й побіжить наздоганяти удаваного розтелепу з криком, Здається, то ваш лист, мабуть, важливий, а то`му нічого не залишиться, окрім як сумно притакнути, Еге ж, правда ваша, то лист важливий, дуже дякую за вашу турботу. Але це могло ставатися лише на початках, коли ще мало хто знав, що смерть для доправлення своїх попереджень удається до послуг державної поштової служби. За лічені дні фіолетовий колір став найненависнішим із-поміж усіх, ненависнішим навіть за чорний, тобто за колір жалоби, й це дуже легко зрозуміти, адже жалобу носять живі, а не мертві, навіть коли цих останніх ховають одягненими в чорне. Варто лишень уявити турбацію, тривогу, розгубленість людини, що йде собі на роботу й раптом наскакує на смерть у подобі листоноші, який ніколи не натисне на дзвоник двічі, йому вистачить, якщо він не зустріне адресата на вулиці, вкинути листа до скриньки відповідного мешканця або просунути його в щілину під дверима. Людина стоїть без руху посеред хідника, при своєму прекрасному здоров’ї, зі своєю ясною головою, що навіть і тепер не болить, незважаючи на жахливий шок, світ ізненацька перестав належати їй, а вона світові, вони тепер зробилися позичені одне одному на вісім днів, на якихось жалюгідних вісім днів, каже оцей лист фіолетового кольору, щойно розпечатаний проти власної волі, й очі в сльозах насилу прочитують, що в ньому написано, Шановний добродію, на жаль, маю сповістити вас, що ваше життя закінчиться по спливі однотижневого терміну, який не підлягає переглядові чи відкладенню, скористайтеся якнайкраще з іще наданого вам часу, з належною повагою, смерть. Підпис із малою літерою на початку, а це, як ми знаємо, певним чином підтверджує його справжність. Чоловік вагається, пане такий-то, так звертався до нього листоноша, а отже, то була особа чоловічої статі, і ми самі це одразу ж перевірили, чоловік вагається, чи йому вертатися додому, щоб поділитися непозбутнім горем з родиною, а чи, навпаки, витерти сльози та йти собі далі на роботу, сумлінно відпрацювати всі дні, які ще залишилися, тоді можна буде запитати, Де твоя, смерте, перемога[8], навіть знаючи, що відповіді не буде, бо смерть ніколи не відповідає, не тому, що не хоче, а просто тому, що не знає слів, якими б промовити перед лицем найтяжчого людського болю.

Цей епізод на вулиці, можливий тільки в невеличкій країні, де кожен знає кожного, дуже добре увиразнює недоліки системи оповіщення, запровадженої смертю для розірвання тимчасового контракту, що ми його називаємо життям або існуванням. То міг би бути ще один садистичний вияв жорстокости, яких ми чимало бачимо на щодень, але смерть не має щонайменшої потреби бути жорстокою, їй досить і задосить просто забирати людям життя. Їй не промайнула думка, маємо те, що маємо. І тепер, цілком сподівано заклопотана відновленням своїх допоміжних служб після довгої семимісячної зупинки, вона не має часу бачити й чути зойки відчаю та розпуки від чоловіків і жінок, які одне за одним отримують повідомлення про незабарну смерть, хоча ці відчай і розпука часом тягнуть за собою наслідки, геть протилежні первісно передбачуваним, а саме, роковані на смерть не владнують своїх справ, не пишуть заповітів, не сплачують податкових заборгованостей, що ж до прощань з родиною та найближчими друзями, то вони їх відкладають до останньої хвилини, чого, ясна річ, замало навіть для найформальнішої розлуки. Погано поінформовані про глибинну природу смерти, інакше називаної ще планидою, газети перейшли всі межі в несамовитих нападах на неї, якщо прислухатися до їхніх звинувачень, то вона безжальна, жорстока, мучителька, лиходійка, кровопивиця, вампірка, володарка зла, дракула в спідниці, ворогиня роду людського, підступна, душогубка, зрадниця, ще раз серійна вбивця, ба навіть знайшовся один тижневик гумористичного штибу, який, використовуючи далі нема куди саркастичний талант своїх креативних співробітників, здобувся щодо неї на вислів суча дочка. На щастя, в деяких редакціях іще зберігається крапля здорового глузду. Одна з найреспектабельніших газет у королівстві, ще й найдавніших за часом існування, надрукувала стриману передовицю, в якій заклика`ла до відкритого й відвертого діалогу зі смертю, без ментальних забобонів, щиросердого та братерського, за умови, звісна річ, що пощастить з’ясувати, де вона мешкає, знайти її закуток, її барліг, її генеральний штаб. Інша газета підказувала поліційним структурам, що треба стежити за канцелярськими крамницями та папірнями, адже людські споживачі конвертів фіолетового кольору, якщо такі були, а їх у кожному разі не могло бути багато, напевно вже мусили поміняти свої смаки в листописанні з огляду на останні події, тож тепер буде дуже легко застукати зловісну клієнтку, коли вона надумає попов­нити свої запаси. Ще одна газета, запекла конкурентка попередньої, негайно оголосила цю ідею несосвітенною глупотою, бо тільки дурневі дуренному могло спасти на думку, що смерть, тобто, як усім відомо, скелет, загорнутий у простирадло, вийде на власних ногах, стукотячи кістлявими п’ятами об брук, вкидати листи до до поштової скриньки. Прагнучи не відставати від друкованої преси, телебачення порадило міністрові внутрішніх справ вислати співробітників до місць збирання поштової кореспонденції, воно, вочевидь, забуло, що перший лист, до нього самого ж і спрямований, якось потрапив до кабінету генерального директора, хоча його двері були замкнені на два оберти ключа, а шибки на вікнах цілісінькі. У підлозі, стінах і стелі не було жодної тріщинки, куди могло б пролізти бодай лезо для гоління. Можливо, існував реальний шанс умовити смерть із більшим співчуттям ставитися до приречених неборак, однак для цього треба було, щонайперше, її знайти, а де й як її шукати, ніхто не знав.

Саме тоді одному судмедекспертові, добре обізнаному з усім, що прямо чи непрямо стосувалося до його фаху, спало на думку запросити з-за кордону славнозвісного спеціаліста з відтворення облич на основі черепів, який, спираючись на зображення смерти на давніх малюнках чи рисунках, особливо тих, де можна бачити голову без відлоги, мав повернути на своє місце м’язову тканину, вставити очі в орбіти, повтикати в належних пропорціях волосся, вії та брови, підшукати кольори для шкіри обличчя, аж нарешті перед ним постане досконала й викінчена голова, яку буде сфотографовано, зроб­лено тисячу відбитків й роздано їх тисячі оперативних працівників, щоб вони носили їх у гаманці та порівнювали з усіма жіночими обличчями, які їм навертатимуться на очі. Одна біда, коли закордонний спеціаліст закінчив свою працю, тільки зовсім ненатренований погляд міг би визнати за однакові ті три черепи, що на них припав вибір, а отже, оперативні працівники замість однієї світлини мусили працювати з трьома, що, певна річ, неабияк ускладнювало завдання ловів смерти, як цю операцію, не без амбіційности, було названо. Завдяки цьому тільки одне доведено поза всяким сумнівом, а саме, що для помилки не залишали місця ні найпримітивніший живопис, ні найзаплутаніша типологія, ні найглибша символіка. Смерть в усіх своїх рисах, ознаках і прикметах безперечно була жінкою. Аналогічного висновку, як ви, певно ж, пам’ятаєте, дійшов і той визначний графолог, що дослідив був перший рукопис від смерти, адже говорив він не про його автора, а про авторку, хоча це могло статися й просто під впливом звички, оскільки, за винятком деяких, нечисленних, мов, де невідь-чому обрано чоловічий або середній рід, смерть завжди була особою жіночої статі. І нехай ця інформація вже прозвучала, заради кращого затямлення належить ще раз наголосити на тому факті, що згадані обличчя, всі три жіночі й молоді, різнилися одне від одного певними рисами, незважаючи навіть на очевидну схожість між ними, визнавану одностайно. Адже, відкидаючи ймовірність існування трьох різних смертей, які працювали б, наприклад, позмінно, дві з них конче треба було відсіяти, хоча ситуація також могла ще й додатково заплутатися в тому разі, якщо скелетний зразок справжньої та автентичної смерти не збігався з жодним із трьох обраних для реконструкції. Як заведено казати, то було б усе одно, що стріляти наосліп і покладати надію на кулю, мовляв, хай вона сама поцілить, куди треба.

Почалося це розслідування, інакше-бо й бути не могло, в архівах офіційної реєстраційної служби, що має збірку світлин, розкласифіковану й упорядковану за основними властивостями, широкоголових сюди, вузькоголових туди, якою охоплено всіх мешканців країни, як тубільного походження, так і чужородців. Наслідки розчарували. Оскільки моделі, вибрані для відтворення зовнішніх рис обличчя, як уже згадувалося, були взяті з давніх малюнків і рисунків, то загалом із того ясно випливає, що годі було сподіватися знайти олюднений образ смерти в новочасних реєстраційних системах, які використовуються тільки трохи понад сто років, однак, із другого боку, беручи до уваги, що сама смерть існує споконвіку й не видно жодної причини мінятися її обличчю з плином часу, а також не забуваючи про те, що їй тяжко було б виконувати свою роботу належним чином і захищеною від підозр, якби вона перебувала на нелеґальному становищі, цілком логічним є припущення, що вона вписалася до актів реєстрації цивільного стану під прибраним ім’ям, адже для смерти, як ми всі мусимо й навіть повинні знати, немає нічого неможливого. Хай там як, а випадає констатувати, що, хоча оперативні працівники звернулися до найобдарованіших фахівців у галузі інформатики для зіставлення даних, жодна світлина із зображенням реальної й відомої особи жіночої статі не збіглася з жодним із трьох віртуальних портретів смерти. Тож не залишалося іншої ради, зрештою, відповідно до наперед передбачених можливих поворотів справи на гірше, ніж покластися на старі добрі способи розслідування, на одвічну поліційну заведенцію діяти навмання, або ж методом тиця, тобто розіслати по всій країні оту тисячу оперативників, які від хати до хати, від крамниці до крамниці, від контори до контори, від фаб­рики до фабрики, від ресторану до ресторану, від бару до бару й навіть по всіх заслужених закладах, призначених для надання сексуальних послуг, мали переглянути всіх жінок, чий вік не потрапляв до категорії підліткового або підстаркуватого, позаяк три роздані їм світлини безсумнівно вказували на те, що смерть, у разі зустрічі з нею, виявиться жінкою приблизно тридцятишестирічного віку, та ще й рідкісної краси. Відповідно до наданого зразка, будь-яка з них могла бути смертю, однак у дійсності жодна нею не була. Доклавши величезних зусиль, змірявши ногами бозна-скільки кілометрів вулиць, шляхів і путівців, видершися сходами, якщо їх усі скласти докупи, на висоту неба, оперативники змог­ли знайти двох таких жінок, які відрізнялися від своїх портретів з архівних збірок тільки через те, що скористалися були з послуг пластичних хірургів, притому якоюсь незбагненною грою випадку, якимось дивним трафом, їм підкреслено схожість облич із обличчями відтворених моделей. А втім, прискіпливий розгляд їхніх біографій безумовно виключив усяку можливість того, що вони коли-­небудь, хоч би в години дозвілля, виконували смертоносні функції парки, чи вже на засадах фахових, чи просто аматорських. Ще одну жінку, третю, розпізнано лише за допомогою родинного фотоальбому, бо вона торік померла. Простий умовивід підказує, що смертю вона бути не могла, сама жертвою смерти ставши. Зайве й уточнювати, що, поки йшло розслідування, а тривало воно кілька тижнів, конверти фіолетового кольору не припиняли надходити до адресатів. Було очевидно, що смерть від своєї домовлености з людством не відступила.

Звичайно, напрошується питання, чи уряд обмежувався незворушним спогляданням щоденної драми, переживаної мільйонами мешканців країни. Відповідь двоїста, ствердна, з одного боку, й заперечна, з другого. Ствердна, нехай дуже відносно, бо вмирати, врешті-решт, то річ якнайнормальніша й янкайбуденніша, вияв чистої життєвої рутини, епізод у нескінченній спадкоємності від батьків до дітей, принаймні від адама та єви починаючи, й уряди в усьому світі дуже зашкодили б нестабільному громадському спокоєві, якби взялися оголошувати триденну жалобу щоразу, коли помре який-небудь старий голодранець у притулку для незаможних. Але водночас і заперечна, бо навіть кам’яне серце не могло залишитися байдужим перед наочним доказом того, що встановлений смертю тиждень чекання перетворився на справжню суспільну катастрофу, не лише для тих пересічно трьохсот осіб на добу, в чиї двері стукала невблаганна доля, але й для всіх інших, не більше й не менше, ніж для дев’яти мільйонів дев’ятисот дев’я­носта дев’яти тисяч і семисот осіб усякого віку, статків і станів, які щоранку, прокинувшися по ночі, сповненій янайжахливіших снищ, бачили дамоклів меч, підвішений на мотузочці над своєю головою. Коли брати тих трьохсот, що отримали фатального фіолетового листа, кожен із них реаґував на невідкличний вирок, ясна річ, по-своєму, за покликом власної натури. Окрім тих людей, уже згаданих вище, котрі, спонукувані збоченим наміром помсти, яку слушно було б, удавшися до неологізму, назвати передпосмертною, постановили махнути рукою на свої громадянські та родинні обов’язки, не писали заповітів і не погашали податкової заборгованости, аж ніяк не бракувало й таких, що переводили в життя якнайганебнішу версію горацієвого carpe diem[9], запропащали рештки відведеного їм на цьому світі часу, віддаючись каригідним сексуальним оргіям, наркотичному дурманові та пияцтву, можливо, їм думалося, що за такі нестримні ексцеси їх поб’є грець або трафить шляк, а як ні, то спопелить грім божий, і загибель таким способом зразу на місці вирве їх із пазурів смерти як такої, треба ж її провчити бодай отакою підкладеною свинею. Інші, стоїчні, сповнені гідности й мужности, схилялися до такого радикального кроку, як самогубство, бо теж гадали, що таким робом покажуть, чого варті, й дадуть научку владі танатоса, колись давно це називалося символічним ляпасом, і за тодішніми щиросердими переконаннями вважалося, що він болить найдужче, бо йде з царини етики та моралі, а не з примітивного поруху, здійсненого завдяки фізичному зусиллю. Зайве й казати, що марні були всі ці спроби, як не брати деяких упертюхів, що відклали власне самогубство на останній день терміну. То був, ніде правди діти, майстерний хід, якому смерть нічого не змогла протиставити.

До її чести, першою інституцією, яка чітко й повно усвідомила пригніченість душевного стану цілого народу, стала католицька й апостольська римська церква, що її назву в наш час, коли спостерігається нестримний потяг до використання літерних абревіатур у повсякденному спілкуванні, чи вже приватному, чи офіційному, можна було б доладно скоротити до карц. Воно то й певно, що тільки цілковита сліпота могла не дати побачити, як її храми, мов на помах руки, раптом заповнилися юрбами знедолених, що шукали в них за словом надії, розрадою, бальзамом на серце, болетамівним ліком, заспокійливим для душі. Ті, що раніше жили з ясним усвідомленням неминучости смерти, від якої не втечеш, але водночас міркували собі, що коли вже померти судилося такій силі-силенній люду, то тільки через зовсім лихий жереб могла прийти саме їхня черга, тепер гаяли час, потайки визираючи з-за завіси на вікні, чи не йде листоноша, або боялися вертатися додому, де жахливий лист фіолетового кольору, страшніший за кровожерливого хижака з роззявленою пащею, міг чигати на них за дверима й готувати стрибок. По церквах не було жодної миті перерви, довгі черги розкаяних грішників, постійно поповнювані, неначе конвеєр на промисловому підприємстві, двічі обкручувалися навколо центральної нави. Чергові сповідники працювали не складаючи рук, іноді їхня увага через утому притуплювалася, іноді знову раптово збуджувалася через якусь скандальну подробицю в розповіді, насамкінець вони про людське око накладали єпитимію, стільки-то отченашів, стільки-то богородиць, і хутенько давали розгрішення. Під час коротенької павзи між двома сповідями, поки вже відсповіданий виходить, а наступний заходить і вклякає, вони відгризали шматок від курячого перекладанця, що мав їм правити за ввесь обід, а тим часом подумки вже винагороджували себе добрячою вечерею. У казаннях повсякчас говорено про смерть як єдину браму до небесного раю, з уточненням, що туди ніхто ніколи не потрапляв живим, і проповідники в розрадницькому запалі не зупинялися перед використанням ні найвищих осягів риторичного мистецтва, ні найпримітивніших прийомів з підручників закону божого, аби тільки переконати настрашених парафіян, що вони, зрештою, мають підстави уважати себе за щасливіших супроти предків, коли вже смерть надала їм доволі часу, щоб приготувати себе до входження в едем. Щоправда, в затемнених і затхлих сповідальницях декому зі священників доводилося на превелику, їй-бо, силу долати себе самих, бо зранку вони самі вже отримали були свої фіолетові конверти, а отже й мали досить і передосить підстав сумніватися в тому, чи несуть промовлювані ними слова хоч якусь полегшу.

Те саме відбувалося з психотерапевтами, яких міністрество охорони здоров’я, спішно імітуючи душезцілювальні заходи з боку церкви, виділило для надання допомоги найбільш зрозпачілим. Не раз і не два траплялося, що психотерапевт, рекомендуючи пацієнтові дати волю сльозам, бо то найліпший спосіб угамувати пекельний біль, тієї самої миті й собі починав ридма ридати, на згадку про те, що й він сам міг стати одержувачем такого точнісінько конверта з першим ранковим рознесенням пошти. Сеанс закінчувався обопільним нестримним плачем спостижених спільним горем, але психотерапевтові пригадувалося, що в разі приходу лихоносної звістки він іще матиме вісім днів, аж сто дев’яносто дві години життя. Сексуальні оргійки, наркотичні забави та пияцькі посиденьки, про проведення яких він чував, допоможуть йому перейти в інший світ виступцем, хоча буде й ризик того, що в його етерному осідку тебе потім опосяде тим дужча туга за посейбіччям.

Кажуть люди, носії мудрости народної, що немає правил без винятків, і воно справді так і мусить бути, бо навіть у випадку правил, що ми всі їх маємо за абсолютно обов’язкові, як-от правило неминучости смерти, де з самого визначення тямки випливає неможливість появи жодного протиприродного винятку, одного разу трапилося так, що лист фіолетового кольору повернувся туди, звідки його вислано. Пролунають заперечення, мовляв, нічого подібного статися не може, адже смерть уже через саму свою всюдисущість не може перебувати лише в якомусь одному конкретному місці, а звідси годі уникнути висновку, що в такому разі немає ні фізичної, ні метафізичної змоги з’ясувати й окреслити те, що ми його зазвичай називаємо словом де, або ж, коли маємо на думці, як-ось тепер, походження чогось, словом звідки. Пролунають також заперечення, нехай і з меншими претензіями на спекулятивну глибину, мовляв, коли вже тисяча оперативників упродовж тижнів шукала смерть по всій країні, не проминаючи жодного будинку, прочісуючи її всю густим гребінцем, неначе то була десь дуже глибоко захована й причаєна воша, а притому їм не вдалося навіть слідів її побачити хоч би краєчком ока, то в цій справі не може бути двох думок, як ніхто дотепер не дав нам жодного пояснення щодо шляхів надходження листів від смерти на пошту, так і про загадкові шляхи повернення листа в її руки нам ніхто нічого не скаже й поготів. Брак пояснень у цьому випадку, та й у багатьох інших, ми мусимо з якнайглибшим жалем визнати, як і повинитися в тому, що неспроможні їх надати на вимогу зацікавленої публіки, хіба лишень, зловживаючи читачевою легковірністю та відмітаючи вимагану в розповіді логіку подій, ми наважилися б додати ще трохи вигадок до непозбутньої вигаданости нашого сюжету, і хоча ми чудово розуміємо, що ці недоліки неабияк підважують його вірогідність, однак усе це аж ніяк, повторімо, аж ніяк не означає, що згаданий лист фіолетового кольору не був і справді повернений відправникові. Факти є факти, й оцей факт хоч-не-хоч має бути занесений до числа неспростовних. І найкращим доказом цього є образ самої смерти, що стоїть у нас перед очима, вона, загорнута у своє буденне простирадло, сидить на стільці, й рельєф її лицевих кісток виражає цілковите сторопіння. Вона непорозуміло витріщається на фіолетовий конверт, крутить його в усі боки, щоб побачити, чи немає на ньому котроїсь зі стандартних поштарських позначок, обов’язкових у таких випадках, як-от відмова отримати, адресат змінив місце проживання, адресат виїхав у невідомому напрямку на невизначений час, адресат помер, Що за дурниці лізуть мені в голову, промурмотіла вона, як це адресат помер, якщо лист, надісланий, щоб його вбити, повернувся. На останні слова, що промайнули їй у голові, вона спершу не звернула особливої уваги, але потім одразу за них зачепилася й повторила вголос, із задумливою інтонацією, Повернувся. Не конче бути листоношею, щоб знати різницю між повернувся і був повернений, адже повернувся може означати просто те, що лист фіолетового кольору не дійшов до місця призначення, що будь-де по дорозі з ним трапилося щось таке, від чого він розвернувся й попрямував туди, звідки вийшов. Притому листи можуть іти лише туди, куди їх несуть або везуть, вони не мають ні ніг, ні крил і, скільки відомо, не керують собою, якби так було, то вони, можна закластися, відмовлялися б доносити жахливі вістки, так часто їм доручувані. Як оцей мій, неупереджено визнала смерть, повідомити когось, що він помре в отаку точну дату, це найгірша з вісток, це все одно, що хтось бозна-скільки років сидить у камері смертників, аж раптом приходить тюремник і каже, На твого листа й готуйся. У цьому зв’язку цікаво, що всі решта листів з останньої розсилки були вручені своїм адресатам, тож оцей єдиний виняток мусить пояснюватися тільки якоюсь непередбачуваною випадковістю, були ж бо випадки, що про їхні наслідки краще й не замислюватися, коли любовний лист ішов п’ять років до адресата, який мешкав за два квартали від відправника, тобто менше ніж за чверть години ходу, й так само могло статися, що цей лист непомітно для всіх потрапив з однієї транспортерної стрічки на іншу, а потім повернувся туди, звідки виходив, неначе заблуканий у пустелі, якому немає більше на що покластися, ніж на залишені за собою сліди на піску. Вихід один, надіслати його другий раз, промовила смерть до коси, що стояла поруч, приставлена до білої стіни. Від коси годі очікувати, що вона озветься, й ця коса винятком не стала. Смерть повела далі, Якби я послала була тебе, з твоїм нахилом до дієвих методів, питання було б уже розв’язане, але часи тепер сильно помінялися, слід осучаснювати засоби та системи, зважати на нові технології, наприклад, використовувати електронну пошту, мені доводилося чути, що то найкраще з погляду гігієни, не залишається чорнильних плям і не забруднюються пальці, а ще вона швидка, не встигне хтось відкрити майкрософтівський аутлук експрес, як одразу й уклепався, недолік тут той, що я мала б працювати з двома картотеками, однією на тих, що користуються ком­п’ютерами, та другою на тих, що ними не користуються, в усякому разі, часу подумати нам не бракує, адже постійно з’являються нові моделі, нові конструкції, щоразу досконаліші технології, тож, може, я коли-небудь і наважуся спробувати, а тим часом далі писатиму на папері пером, умоченим у чорнило, це приваблює своєю традиційністю, адже у справі помирання традиція багато важить. Смерть повизиралася на конверт фіолетового кольору, зробила помах правою рукою, й лист ізник. Завдяки цьому ми дізналися, що всупереч думці багатьох смерть своїх листів на пошту не носить.

На столі лежать список із двомастами дев’яноста вісьмома іменами, трохи менше, ніж звична середня цифра, сто п’ятдесят два чоловіки та сто сорок сім жінок, і така сама кількість конвертів і аркушів фіолетового кольору, призначених для наступної поштової операції, або скону-поштою. Смерть додала до списку ім’я адресата листа, що повернувся туди, звідки його вислано, підкреслила слова й поклала ручку до пеналу. Якби вона мала нерви, можна було б сказати, що вона відчувала легеньке хвилювання, й то небезпідставно. Вона вже досить прожила на світі, щоб ставитися до факту повернення листа як до малозначущої дрібнички. Можна легко збагнути, на те вистачить крихти уяви, що робоче місце смерти чи не найнудніше з усіх створених відтоді, як, чисто з божої провини, каїн убив авеля. Після такої невеселої події, що на самих початках існування світу вивела на яв складощі родинного співжиття, й аж до наших днів усе йшло усталеним трибом, століття за століттям, в нескінченному повторенні, безперервно, без затримок, без розривів тяглости, по-різному, якщо дивитися на багатоманіття способів переходу від життя до нежиття, але в істоті речі завжди однаково, бо ж і вислід був щоразу той самий. Справді-бо, ніколи не бачено, щоб не помер той, кому належить померти. Аж раптом отака чудасія, попередження за власноручним підписом смерти, попередження про скін особи, що не підлягає переглядові чи відкладенню, повернено туди, звідки воно вийшло, до цієї холодної зали, де авторка підписаного нею ж листа сидить загорнута в понурий саван, свій історичний однострій, з відлогою на голові, й розмірковує про те, що сталося, а тим часом її пальцеві кістки, або кістляві пальці, теркотять по поверхні стола. Вона сама трохи дивується власному бажанню, а нехай би другий раз висланий лист знову був повернений, але, наприклад, із написом на конверті виїхав у невідомому напрямку, адже це таки була б цілковита несподіванка для неї, завжди здатної знайти нашу схованку, якщо комусь спаде на думку кудись від неї по-дитячому заникатися.

Вона не припускає, одначе, що гаданий виїзд буде доведений до її відома написом на звороті конверта, в неї архіви оновлюються автоматично, вистачить нам зробити щонайменший помах, порух чи крок, зміна адреси, цивільного стану, професії, навичок і звичок, чи ми палимо, чи ні, чи їмо багато, чи мало, чи зовсім не їмо, чи ми непосиди, чи сидні, чи нам болить голова, чи пече в стравоході, чи ми потерпаємо на закреп, чи на швидку настю, чи нам випадає волосся, чи завівся пістряк, чи так, чи ні, чи можливо, а їй досить витягти шухлядку алфавітної картотеки та знайти відповідну картку, де все це вже зафіксовано. І не дивуймося, якщо в ту саму мить, коли ми читатимемо свій власний формуляр, перед нашими очима з’явиться новий запис про переляк, від якого ми скам’яніли. Смерть знає про нас усе, й мабуть тому вона така сумовита. Що вона ніколи не всміхається, то правда, але тільки тому, що не має губів, і з цієї анатомічної научки можна виснувати, що всупереч поширеній серед живих думці усмішка не пов’язана з наявністю зубів. Дехто каже, з гумором радше сірим, ніж чорним, що вона має таку собі назавжди приклеєну посмішку, але то неправда, назовні в неї видніє ґримаса страждання, бо її повсякчас переслідує спогад про ті часи, коли вона мала рота, а в роті язика, а на язику слину. Злегка зітхнувши, вона підсунула ближче аркуш паперу й почала писати першого на сьогодні листа, Шановна добродійко, із сумом маю сповістити вас, що ваше життя закінчиться по спливі однотижневого терміну, який не підлягає переглядові чи відкладенню, бажаю вам якнайкраще скористатися з іще наданого вам часу, з належною повагою, смерть. Двісті дев’яносто вісім аркушів, двісті дев’яносто вісім конвертів, двісті дев’яносто вісім галочок у списку, воно наче й не скажеш, що від такої праці коні дохнуть, та смерть добряче намордувалася, поки все це зробила. Уже знайомий нам помах її правої руки звіяв геть двісті дев’яносто вісім листів, після чого вона, перехрестивши руки, сперлася ліктями об стіл, а згори поклала голову, не для того, щоб поспати, бо смерть ніколи не спить, а для того, щоб перепочити. По спливі пів години, коли вона, вже відсвіжена, підвела голову, лист, повернутий було туди, звідки його вислано, а потім другий раз відправлений, знову лежав на столі перед її витріщеними порожніми орбітами.

Якщо смерті марилося про якусь несподіванку, що відірвала б її від набридлої буденщини, то її мрія здійснилася. На` й не нарікай. Перше повернення могло трапитися внаслідок звичайної технічної випадковости, відпалого коліщатка, недозмащення, експрес-листа, що дуже поспішав і просунувся вперед, тобто загалом унаслідок нештатного функцінування механізму, де, як і в людському тілі, бувають непередбачувані збої, що їх наперед годі вирахувати. Натомість повторне повернення, то вже було щось інше, воно внаочнювало наявність необхідно`ї перешкоди десь по дорозі до домівки адресата, налетівши на яку, лист відскакував навкопить і вертався назад. У першому випадку з уваги на те, що лист повернувся наступного дня, ще можна було робити припущення, мовляв, листоноша, не вручивши листа адресатові особисто, замість укинути його до скриньки чи просунути під двері, спрямував його назад, не зазначивши причини повернення. Заперечних дієприслівникових зворотів тут забагато, але то могло б бути задовільне пояснення цієї пригоди. Другий випадок був інакший. Між висланням і поверненням минуло щонайбільше пів години, а мабуть, і набагато менше, адже лист уже лежав на столі, коли смерть відірвала голову від своїх твердих передпліч, а радше від обох кісток, ліктьової та променевої, які саме на те й є між собою з’єднані. Неначебто якась чужа, загадкова, незбагненна сила опиралася смерті цієї особи, дарма що дата її скону, як і в усіх інших людей, була наперед визначена від самого дня її народження. Бути такого не може, промовила смерть до мовчазної коси, ніхто в світі чи в позасвітті ніколи не мав влади, більшої за мою, я є смерть, а решта є ніщо. Вона підвелася й пішла до картотеки по підозрілий формуляр. Не було жодного сумніву, ім’я збігалося з написаним на конверті, й адреса так само, з фаху то був віолончеліст, навпроти цивільного стану пропуск, звідки випливало, що він не був ані одружений, ані вдівець, ані розлучений, позаяк у смерті формуляри ніколи не містять позначки неодружений, адже то була б несосвітенна дурниця, завести формуляр при народженні дитини й записати в ньому як не професію, ще не відому, її-бо тільки майбуття покаже, то хоч би цивільний стан новоприведеного на світ, а саме неодружений. Що ж до віку, то згідно з формуляром, який смерть тримає в руці, віолончелістові виповнилося сорок дев’ять років. І якщо потрібен доказ бездоганного функціювання архівів смерти, то ось ми його й одержуємо, коли за десяту частку секунди, а чи й не швидше, число сорок дев’ять змінюється на п’ятдесят просто в нас на очах, хоч вір, хоч не вір. Сьогодні віолончеліст із формуляру має вродини, йому треба надсилати квіти, а не попередження про смерть по спливі вісьмох днів. Смерть знову підвелася, походила по залі, двічі зупинилася перед косою, немовби бажаючи їй щось сказати, порадитися з нею, дати наказ чи просто признатися, що вона почувається збентеженою та спантеличеною, чому, нагадаймо, нітрохи не треба дивуватися, маючи на думці, скільки часу вона вже відпрацювала на своєму місці без найменших проявів незгоди з боку людської отари, беззастережно відданої під її руку. Аж ось смерті в голові сяйнула недобра підозра, що цей випадок може мати ще більшу вагу, ніж їй від початку здавалося. Вона сіла за стіл і заходилася перевіряти, починаючи від найновішого, смертні списки за останні вісім днів. У першому ж переліку імен, тобто вчорашньому, всупереч її очікуванням, віолончеліста не знайшлося. Вона гортала списки один за одним, після другого третій, після третього четвертий, але тільки у восьмому нарешті віднайшлося шукане ім’я. Вона помилково гадала, що ім’я мусить бути в учорашньому списку, а тепер опинялася в ситуації геть-чисто скандальній, бо той, кому належало померти два дні тому, й надалі топтав ряст. І це ще було не головне. Отому чортовому віолончелістові, від самого народження рокованому на смерть ранню, тобто по сорока дев’яти прожитих веснах, оце щойно випов­нилося п’ятдесят, навсупір усьому святому, долі, таланові, призначенню, гороскопові, фатумові та цілій решті сил, покликаних усіма засобами, чесними й нечесними, протидіяти невіддільному від людської натури прагненню жити. Це справді була повна ганьба. І як мені тепер виправити помилку, що не мала права статися, коли нічого подібного раніше не бувало й у приписах нема ні слова про належний у таких випадках порядок дій, запитувала себе саму смерть, надто через те, що померти віолончеліст мусив у віці сорока дев’яти років, а не п’ятдесяти, які вже прожив. Упадало в очі, що бідолашну смерть охопив розпач і відчай, ще трохи, й вона почне битися з гіркої розпуки головою об стіни. За тисячі й тисячі століть безперервної роботи ніколи не було жодного збою, натомість тепер, саме тоді, коли вона запровадила щось нове в класичні відносини смертних зі своєю справжньою та індивідуальною causa mortis[10], от тобі й маєш, із такими зусиллями здобутій репутації завдано нищівного удару. Що його тепер робити, загадувалася вона, уявімо тільки, що, не вмерши, коли йому було призначено, він опинився поза моїм засягом, то чи взагалі ще буде мені як на сухе видряпатися. Вона подивилася на косу, вірну товаришку в стількох пригодах і душогубствах, але та вдавала, ніби її це не обходить, відповіді від неї завжди дарма було чекати, а тепер вона геть безвиразно, ніби нудячи світом, стояла зі щербатим та іржавим лезом притуленим до білої стіни. Аж тут смерті роз’яснилося в голові. Кажуть же люди, що де раз, там і два, де два, там і три, а чи ж бог не любить трійцю, от і побачимо, чи тому правда. Вона ще раз зробила рукою прощальний помах, і двічі повернутий лист знову зник. Але тільки на якихось дві хвилинки, а чи й менше. Ось він ізнову тут, на своєму попередньому місці. Листоноша не просунув його попід дверима, не задзвонив, але лист, ось він.

Співчувати смерті, звісно ж, зайве. Нашим цілком обґрунтованим наріканням на неї не було й нема ліку, тож тепер із нашого боку геть недоречним буде почуття жалю до неї, того жалю, якого вона за всі минулі часи ніколи не вважала потрібним знаходити для нас, хоча й знала краще за всіх інших, як нас прибивала горем та вперта наполегливість, з якою вона, не зупиняючись ні перед чим, завжди робила свою справу. А тим часом у нас перед очима, бодай на одну коротку мить, манячить щось більше схоже на статую скорботи, ніж на ту страшливу постать, яка, за словами декотрих людей, дуже спостережливих при власному сконі, з’являється в ногах нашого ліжка в останню годину, щоб рукою зробити помах, подібний до того, яким відсилає листи, але навпаки, тобто не від себе, а до себе. Через якесь дивне оптичне явище, реальне чи віртуальне, смерть тепер видається набагато меншою, ніби кістяк їй усох, а може, вона завжди була такою, й то тільки наші очі, вибалушені від переляку, роб­лять з неї велетку. Неборака з тієї смерти, та й годі. Нам аж кортить підійти до неї, покласти руку на її тверде плече й промовити їй на вушко, або радше туди, де воно було, під тім’яну кістку, кілька слів на потіху, Не переймайтеся, пані смерте, щось таке завжди може трапитися, ось ми, наприклад, людські істоти, маємо величезний досвід розчарувань, спроневір і невдоволень, але ж рук ми не опускаємо, згадайте давнину, коли ви нас без жалю й співчуття викошували у цвіті віку, чи подумайте про часи теперішні, коли ви з такою самою безсердністю й далі робите те саме з людьми, позбавленими найпотрібнішого для життя, ймовірно, то було змагання на витривалість, хто раніше втомиться, чи ви, чи ми, я розумію вашу досаду, перша поразка най­дужче болить, але потім ми звикаємо, так чи так, не ображайтеся, коли я вам скажу, хай це буде не во­станнє, і то не з мстивости, бо хіба ж такою буває помста, це однаково, як показати язика катові, що має відтяти тобі голову, а нам, людським істотам, сказати правду, небагато що й лишається, окрім як показувати язика катові, що має відтяти тобі голову, тож, мабуть, саме тому мені страшенно цікаво дізнатися, як ви будете виплутуватися з халепи, куди вас загнано, коли лист гуляє туди-сюди, а віолончеліст жодним робом не зможе вмерти в сорок дев’ять років, бо вже має виповнену п’ят­десят­ку. Смерть нетерпляче відмахнулася, різко струсила з плеча покладену на нього нашу братню руку й підвелася зі стільця. Тепер вона здавалася вищою й телесуватішою, така собі пані смертяка, що аж ну, в якої аж земля під ногами двигтить, а з-під савана на ходу струмує дим. Смерть розсердилася. Пора показувати їй язика.

За небагатьма винятками, як-от у випадку зі згаданими вище пильними спостерігачами при власному сконі, що бачили її в ногах своїх ліжок у класичній подобі поторочі, загорненої в білу тканину, або, як воно сталося, здається, з прустом, у подобі вбраної в чорне гладухи, смерть поводиться скромно й воліє залишатися непоміченою, надто, коли обставини змушують її вийти на вулицю. Загалом заведено думати, що смерть, решка тієї монети, про яку де­хто полюбляє казати, що за орла в неї бог, мала б бути, як і він, за самим своїм єством невидима. Аж ось і ні. Ми цілком певно свідчимо, що смерть це загорнутий у простирадло кістяк, мешкає вона в холодній залі разом зі старою іржавою косою, яка не відповідає на запитання, й попід побіленими стінами її кімнати поміж павутиння стоять кількадесят каталожних шаф із великими шухлядами, повними формулярів. Отже, цілком зрозуміло, що смерть не бажає з’являтися перед людьми в такому вигляді, по-перше, з мотивів особистої естетики, по-друге, щоб нещасні перехожі не дали дуба, повертаючи за ріг і раптом натикаючись поглядом на її великі порожні орбіти. На людях, і то правда, смерть стає невидимою, але не в приватних стосунках, як це могли підтвердити, коли справа до того дійшла, письменник марсель пруст та пильні присмертні спостерігачі. Натомість із богом справа стоїть інакше. Хоч як би він намагався, йому ніколи не вдасться зробитися видимим для людських очей, і то не через брак спроможности, він-бо є, не забуваймо, всемогутній, а просто тому, що він не знає, в якій подобі постати перед істотами, нібито собою ж і створеними, оскільки він, найімовірніше, їх не впізна`є, або ж, іще гірше, вони його не впізна`ють. Дехто, зрештою, вбачає наше велике щастя в тому, що бог не бажає являтися перед нами в посейбіччі, бо наш ляк перед смертю здаватиметься дитячою забавкою супроти того жаху, який би нас тоді вхопив. Та, кінець-кінцем, про бога й про смерть тільки всякі історії й розповідають, і одна з них наша.

Отож, смерть поклала собі піти до міста. Вона скинула простирадло, єдину одежину, що на ній була, дбайливо склала його й повісила на спинці стільця, на якому, й ми це бачили, перед тим сиділа. Окрім цього стільця та столу, а також каталожних шаф і коси, в залі більше нічого немає, хіба лише оті вузькі двері, що про них ми не знаємо, куди вони ведуть. Оскільки більше не видно жодного виходу, логічно було б подумати, що смерть через них і вирушить до міста, але події поточаться інакше. Без простирадла смерть знову виглядає нижчою, її зріст, за людськими мірками, щонайбільше метр шістдесят шість або метр шістдесят сім, і, голісінька, без жодної нитки на собі, вона здається нам іще меншою, якийсь підлітковий кістячок, та й годі. Ніхто не сказав би, що це є та сама смерть, що з такою силою струсила була нашу руку з плеча, коли ми зі співчуттям, на яке вона не заслуговує, пробували розрадити її смуток. Далебі, немає на світі нічого голішого за скелет. За життя він ходить двічі прикритий, по-перше м’ясом, яким обростає, по-друге, якщо тільки її не скинуто, щоб викупатися або вдатися до приємніших утіх, одежею, що її згадане м’ясо полюбляє на собі носити. Зведений до того, чим він насправді є, тобто до не надто щільно з’єднаних між собою кісток когось, чиє існування давно припинилося, він ніби ладен ось-ось розсипатися на порох і зникнути. І саме це з ним стається, від голови до ніг. Перед нашими зачудованими очима кістки втрачають міцність і твердість, їхні обриси потроху розмиваються, що` було твердим, робиться газуватим і розлітається навколо легеньким серпанком, скелет немовби випаровується, тепер це вже тільки нечіткий контур, крізь який можна бачити байдужу до всього косу, аж раптом смерть ізникає, наче корова її язиком злизала, чи, може, не зникає, а стає для нас невидимою, або ж іще вона просто пройшла крізь стелю підземної зали, крізь велетенську масу наваленої згори землі, й подалася геть, як і надумала була в глибині душі, коли фіолетовий лист повернувся втретє. Куди саме вона прямує, ми знаємо. Убити віолончеліста вона не може, але вона хоче побачити його на власні очі, непомітно доторкнутися до нього. Вона має певність, що найближчими днями вина­йде спосіб, як його зліквідувати, не ламаючи занадто приписів, а тим часом вона дізна`ється, що` то за один, до кого не доходять попередження від смерти, які сили за ним стоять, у разі, коли вони за ним стоять, або ж із’ясує, що він наївно живе собі звичним трибом, й гадки не мавши, що вже давно мусив би бути мертвим. Замкнені в оцій холодній залі без вікон і з одними дверима, невідомо для чого зроб­леними, ми й не помітили, як швидко минає час. Пробила третя година ранку, смерть уже мала б дістатися віолончелістової домівки.

І таки ж вона туди дісталася. До того, що найдужче втомлює смерть, належать і зусилля, яких вона має спрямовувати на себе саму, коли не хоче бачити всього того, що враз постає перед її очима. І в оцій деталі вона дуже схожа на бога. Пригляньмося. Хоча цей факт у дійсності не є частиною об’єктивних даних людського чуттєвого досвіду, ми звикли думати ще з дитячого віку, що бог і смерть, ці найвищі сили, є присутні рівночасно скрізь, тобто всюдисущі, одне з тих багатьох слів, у яких простір змішався з часом. Насправді, одначе, дуже ймовірно, що, коли ми це думаємо, а коли висловлюємо, то й поготів, з огляду на нашу заведенцію казати все, що слина на язик принесе, ми не усвідомлюємо чітко його значення. Легко сказати, що бог є повсюди, як повсюди є смерть, але ми при тому начебто й не помічаємо, що коли вони справді присутні скрізь, тоді мус їм в усіх незліченних місцинах, де вони перебувають, бачити все, що там можна побачити. Від бога, який за посадовими обов’язками є присутній рівночасно в усьому все­світі, інакше-бо не було б жодного сенсу в його створенні, їй-бо, годі очікувати, що він виявлятиме якесь особливе зацікавлення маленькою планеткою землею, знаною йому, про що, мабуть, мало хто здогадується, під зовсім інакшим ім’ям, натомість смерть, приділена, як ми сказали на поперед­ніх сторінках, родові людському на засадах виключности, ні на хвилину не зводить з нас очей, тож навіть ті, кому наразі ще зарано вмирати, повсякчас відчувають на собі її невідривний погляд. Звідси можна спробувати уявити, яких геркулесівських зусиль доводилося докладати смерті в тих нечастих випадках, коли вона впродовж нашої спільної істо­рії з тієї чи тієї причини мусила зменшувати свою сприймальну здатність до людського рівня, тобто бачити кожну річ по черзі, бути щоразу тільки в одному місці. У тих конкретних обставинах, про які йдеться, нема інакшого пояснення тому фактові, що вона оце тільки-но змогла зайти до домівки віо­лончеліста. Кожен пройдений нею крок, і якщо ми називаємо його кроком, то тільки для того, щоб допомогти читачевій уяві, а зовсім не тому, що смерть справді пересуває ноги, означає для неї затяту боротьбу з самою собою, адже вона мусить придушувати притаманний її натурі потяг до розпросторення, дати волю якому не можна, бо тоді зразу лусне й розсиплеться в просторі її хитка й нестабільна єдність, на таку превелику силу здобута.

Планування приміщень у помешканні віолончеліста, якому не прийшов лист фіолетового кольору, відповідає поліпшеному проєктові економ-класу, тобто є типовим радше для дрібного безпретензійного міщанства, ніж для послідовника евтерпи. Від вхідних дверей починається коридор, де в темряві ледь видніють п’ятеро дверей, одні в глибині, які, уточнімо одразу, щоб потім не вертатися до цієї теми, ведуть до лазнички, й ще по двоє з кожного боку. Перші двері ліворуч, які смерть обирає для початку інспекції, прочиняються в невеличку їдальню, на вигляд нечасто використовувану, звідки можна перейти до ще меншої кухні з тільки найпотрібнішим устаткуванням. З кухні теж є вихід до коридору, просто навпроти дверей, про які смерть, навіть не торкаючись, знає, що вони неробочі, тобто не відчиняються й не зачиняються, хоча цей опис суперечить одному дуже простому доводові, бо коли кажуть, що двері не відчиняються й не зачиняються, то мають на думці двері зачинені, які не можна відчинити, або ж, якщо вдатися до ще одного всім відомого вислову, двері сліпі. Звісно ж, смерть могла б пройти крізь них та крізь те, що за ними, але перед тим їй довелося добряче напружитися, щоб зібрати себе докупи й окреслитися в подобі хай і невидимій для звичайних очей, та більш-менш людській, дарма що, як ми вже казали, без ніг, тож тепер і мови не могло бути про такий ризик, як розкластися на частки й проникнути в деревину дверей або шафи з одягом, що напевно стоятиме з другого боку. Смерть рушила собі далі коридором до перших дверей праворуч від входу до помешкання й зайшла до музичної зали, бо як іще можна назвати приміщення, де бачиш відкрите фортеп’я­но та віолончель, пюпітр із фантазійним тріо шістдесят три роберта шумана, як змогла прочитати смерть у слабкому помаранчуватому світлі вуличного ліхтаря, що падало крізь два вікна, а також кілька стосів зошитів у різних місцях і, як про них не згадати, високі етажерки з книжками, де література гарненько собі співіснує з музикою в якнайдосконалішій гармонії, що її тепер розуміють як знання акордів, а колись же то була дочка арея й афродіти. Смерть погладила струни віолончелі, злегка пробігла пучками пальців по клавішах форте­п’яна, але звук інструментів могла розібрати лише вона сама, спершу довге й журливе жаління, потім коротке пташине тьохкання, і те, і те нечутне для людських вух, зате дуже дзвінке й чітке для тієї, що здавна навчилася витлумачувати сенс зітхань. Отам, у сусідній кімнаті, має спати господар. Двері відчинені, темінь, хоч і густіша, ніж у музичній залі, не перешкоджає бачити ліжко та вистать, що лежить на ньому. Смерть крокує вперед через дверну пройму, але нерішуче зупиняється, відчувши присутність у спальні двох живих істот. Знавчиня певних життєвих заведенцій, хоча, природно, не з власного досвіду, смерть подумала, що чоловік тут не сам, що обік нього спить інша особа, якій вона ще не посилала фіолетового листа й яка в цій хаті розділяє з чоловіком ніжний доторк тих самих простирадел і теп­ло тієї самої ковдри. Смерть підійшла ближче, ледь не зачепившись, якщо можна так висловитися, об маленьку шафку в головах, і переконалася, що чоловік спить сам. Та з другого боку ліжка, згорнувшись клубком на килимку, спав пес середнього розміру й темної масти, найімовірніше чорний. Скільки їй пам’яталося, смерть уперше за всі часи з подивом упіймала себе на думці, що, маючи функцію забирати життя тільки в людських істот, вона ніяк не могла засягти своєю символічною косою цю тварину, що доторкнутися до неї хоч би злегка не в її силах, а тому цей розіспаний пес також став би безсмертним, буде видно, на як довго, якби його законна смерть, ота, що опікується іншими живими створіннями, тобто тваринами та рослинами, десь поділася, наслідуючи її власний приклад, і тоді хтось мав би всі підстави написати на початку іншої книжки, Наступного дня жоден пес не здох.

Чоловік поворухнувся, може, йому щось наснилося, а може, він і далі грав шуманове тріо й видав фальшиву ноту, адже віолончель не схожа на фортеп’яно, де ноти назавжди закріплені за тими самими нерухомими клавішами, на віолончелі ноти розтягнені по всій довжині струн, їх треба шукати, розпізнавати, точно вибирати місце, правильно нахиляти й притискувати смичка, а отже, вві сні дуже легко можна помилитися в одній чи двох нотах. Смерть нахилилася вперед, щоб краще розгледіти обличчя чоловіка, і в цю мить їй спало на думку щось абсолютно геніальне, ідея, що формуляри в її картотеці мусять мати наклеєну на них світлину, й то не абияку, а на рівні останніх наукових досягнень, що, подібно до постійної автоматичної актуалізації даних про перебіг життя осіб, так само оновлювалася б із плином часу, від червоного зморщеного немовляти на материних руках аж до сьогодення, коли ми самі питаємо себе, чи ми справді залишаємося тими, ким були, а чи, може, якийсь дух із лампи щогодини замінює нас іншою особою. Чоловік знову заворушився, неначе прокидаючись, але ні, його подих повернувся до нормального ритму, все ті самі трина­дцять разів на хвилину, його ліва рука лежить на серці й ніби промацує його биття, відкрита нота на діастолу, закрита на систолу, тоді як права, покладена долонею догори, з трохи зігнутими пальцями, немовби чекає на з’єднання з другою. Чоловікові на вигляд більше, ніж його п’ятдесят прожитих років, а може, він не здається старшим, а просто втомлений і чимось змучений, але про це можна буде дізнатися тільки тоді, коли він розплющить очі. Частина волосся йому повипадала, а те, що лишилося, добряче побите сивиною. На вроду це чоловік звичайний, ані бридкий, ані гарний. Як він тепер лежить навзнак перед нашими очима в смугастій піжамі, що її верхню частину не зовсім ховає під собою простирадло, ніхто б не сказав, що він перша віолончель у міському симфонічному оркестрі, що його життя розгортається поміж чарівних ліній нотоносця, хтозна чи не в пошуках того ж таки глибинного серця музики, павза, звук, систола, діастола. Усе ще сердита через збій у державних системах зв’язку, але вже без того роздратування, з яким вона сюди йшла, смерть дивиться на заспане обличчя, й у голові їй жевріє думка, що цей чоловік уже мусив би бути мертвий, що цьому м’якому диханню, вдих, видих, уже мав би настати край, що серце, затулене лівою рукою, вже мало б зупинитися й знекровитися, назавжди завмерши в своєму останньому скороченні. Прийшла вона, щоб побачити цього чоловіка, й ця мета вже досягнута, в ньому немає нічого особ­ливого, чим би можна було пояснити триразове повернення фіолетового листа, тож найліпше тепер повернутися до свого холодного підземелля й помізкувати над тим, я´к мерщій дати собі раду з тією придибенцією, що цей цигикало сам себе пережив. Смерть вдалася до цих аґресивних виразів, придибенція, цигикало, щоб підстьобнути власну злість, уже неабияк притуплену, але очікуваних наслідків це не дало. Цей занурений у сон чоловік анітрохи не винен у тому, що сталося з фіо­летовим листом, йому геть невтямки, що він оце живе не своїм, за правилами, життям, і якби все йшло належним чином, то його мали б поховати принаймні тиждень тому, а чорний пес, немов навіжений, гасав би містом у пошуках свого господаря або сидів би перед входом до будинку й тоск­но чекав на нього, забувши про їжу та воду. На якусь мить смерть вийшла з себе, поширившися до самих стін, наповнила собою всю спальню й проникла, наче газ, до сусідньої кімнати, де одна з її частин прикипіла поглядом до розгорнутого нотного зошита на стільці, це була шоста сюїта, опус тисяча дванадцятий у ре-мажор, йогана себастьяна баха, скомпонована в кетені, і їй не потрібна була музична освіта, аби розпізнати, що, як і дев’ята симфонія бетговена, цей твір написано в тональності веселій, як вираз єдности між людьми, дружби та любови. І тут сталося щось ніколи не бачене, непомисленне, смерть уклякла, зібравшися знову в цільне тіло, а отже, й маючи тепер коліна, ноги, ступні, руки, пальці та обличчя, затулене долонями, й плечі, що тремтіли невідь-чому, бо плакати вона не плакала, було б занадто чогось подібного очікувати від когось, хто завжди залишає по собі слід зі сліз, але тільки з чужих, не зі своїх чи бодай одненької своєї. У такій подобі, ані видима, ані невидима, ані кістяк, ані жінка, вона схопилася на ноги й зайшла до спальні. Чоловік за цей час і не поворухнувся. Смерть подумала, тут мені робити вже нічого, треба йти, дарма було й приходити, щоб просто побачити розіспаних чоловіка та пса, можливо вони сняться одне одному, чоловікові пес, псу чоловік, пес бачить уві сні, що вже настав ранок і його голова лежить поруч із чоловіковою, чоловік бачить уві сні, що вже настав ранок і його ліва рука обіймає тепле й м’яке тіло пса, притискаючи його до грудей. Поряд із шафою на одежу, приставленою до дверей, які виходили б у коридор, стоїть невеличка канапа, на яку смерть усілася. Зробила вона це ненароком, просто сіла собі в цьому куточку, можливо, згадавши про холод, що проймав у цю годину все її підземне архівне сховище. Перед її очима, розташованими на тій самій висоті, що й чоловікова голова, вичітковується його профіль на тлі помаранчевого досвітку, який ллється через вікно, вона знову повторює собі, що нема чого й далі тут сидіти, але вмить на думку їй спадає протилежний довід, а таки ж є чого, й не просто так, адже це єдине помешкання в усьому місті, в усій країні, в усьому світі, де хтось ламає найсуворіший з усіх природних законів, той, який визначає життя та смерть, який не питав тебе, чи ти хочеш народитися, й не питатиме, чи ти хочеш померти. Цей чоловік уже мертвий, подумалося їй, усе, що має померти, є мертве від початку, треба тільки, щоб я легенько підштовхнула його пальчиком або надіслала йому фіолетового листа, від отримання якого не можна відмовитися. Цей чоловік не мертвий, подумалося їй, за кілька годин він прокинеться, встане з ліжка, як і щодня, відчинить двері надвір, щоб пес вилив із себе зайвину, поснідає, завітає до лазнички, звідки вийде з полегшею, чистий і поголений, можливо, піде разом із псом на вулицю купити газету в кіоску на розі, можливо, сяде перед пюпітром і ще раз заграє шубертове тріо, можливо, подумає про смерть, без чого людським істотам ніяк, але він не знає, що в цю мить ніби має безсмертя, бо смерть, утупивши в нього очі, не може придумати, як його вбити. Чоловік повернувся спиною до шафи, що загороджувала двері, його права рука висунулася в напрямку пса. За хвилину він прокинувся. Йому хотілося пити. Він запалив лампу при узголів’ї, встав, узув капці, що лежали, як завжди, в пса під головою, й попростував на кухню. Смерть пішла слідом. Чоловік налив у склянку води й випив її. У цю мить з’явився й пес, вгамував спрагу водою з миски під дверима й підвів угору голову, позираючи на господаря. Авжеж, надвір хочеш, промовив віолончеліст. Він відчинив двері й зачекав, коли пес повернеться. У склянці лишалося трохи води. Смерть поглянула на неї, спробувала уявити, що таке спрага, але не змогла. До цього не дійшло б навіть тоді, коли їй випадало вбивати людей спрагою в пустелі, але тоді вона й не намагалася. Пес уже вертався, вимахуючи хвостом. Ходімо досипати, сказав чоловік. Вони знову зайшли до спальні, пес двічі перекотився через себе самого та влігся клубком. Чоловік накрився по шию, двічі кашлянув і незабаром заснув. Смерть спостерігала зі свого кутка. По спливі якоїсь часинки пес підвівся з килима й застрибнув на канапу. Смерть уперше в житті довідалася, як воно сидиться з псом на колінах.

Миті слабкости в житті з усяким трапляються, і якщо сьогодні обходиться без них, то завтра вони прийдуть напевне. Подібно до ахіллеса, за чиїм бронзовим панцером билося в підсумку ніжне серце, згадати хоча б біль у лікті, від якого герой потерпав десять років, відколи агамемнон йому забрав коханку, полонянку брісеїду, а що вже казати про страшний гнів, що знову погнав його на війну, коли його друга патрокла вбив гектор, так само й у найміцнішому з усіх обладунків, дотепер викуваних, та ще й з ґарантією служби до остаточного виповнення часів, а говоримо ми про смертин скелет, не можна виключити, що одного дня в цьому моторошному кістяку сам собою, наче незалежно від її волі, забринить лагідний акорд віолончелі, простенька фортеп’янна тріль, або самий лише вигляд розгорнутого нотного зошита на стільці наведе твою думку на те, про що ти волієш не думати, що ти не жила й хоч зі шкіри пнися не житимеш, якщо тільки не. Ти з холодною увагою видивлялася на розіспаного віолончеліста, цього чоловіка, вбити якого ти не зуміла, бо тільки з запізненням змог­ла прийти до нього, ти бачила згорнутого клубком пса на килимі, й навіть до цієї тварини тобі доторкнутися зась, бо ти не її смерть, і в літеплій півтемряві спальні ці дві живі, занурені в сон істоти, що їм до тебе байдуже, тільки підкреслюють усю глибінь твого провалу. Ти, звикши мати силу, нікому більше не дану, виявилася тут геть безсилою, зв’язаною по руках і ногах, з анульованим у цьому помешканні дозволом на вбивство 007, ще жодного разу, відколи смерть смертю, тебе так не принижувано. Саме тоді ти вийшла зі спальні до музичної зали, вклякла перед сьомою сюїтою для віолончелі йогана себастьяна баха й зробила плечима ті швидкі порухи, які в людських істот зазвичай супроводжують ридання, саме тоді, коли ти стояла твердими колінами на твердій підлозі, твій розпач раптово розсіявся, як отой невагомий серпанок, у який ти часом обертаєшся, не бажаючи бути цілковито невидимою. Ти повернулася до спальні, пішла за віолончелістом на кухню, коли той пив воду й відчиняв двері для пса, спершу ти бачила, як він спить, потім уже, як ходить і стоїть, либонь через якусь оптичну оману, спричинену вертикальними смугами на піжамі, він здавався набагато вищим за тебе, але того бути не могло, то тільки так виглядало у викривленій перспективі, адже логіка фактів підказує нам, що вищою є ти, смерть, вищою за все інше, вищою за нас усіх. А чи й не завжди вищою, може, у світі трапляється так, що запановує гра випадку, наприклад, сліпуче місячне проміння, яке музи´ка пам’ятає з дитинства, світило б було надаремно, якби він тоді спав, авжеж, гра випадку, бо ти вже знову стала маленькою смертю, повернувшись до спальні та сівши на канапу, й іще більше поменшала, коли пес підвівся з килима і застрибнув тобі на коліна, неначе на дівчачі, й тоді тобі подумалося про якнайгарніше, подумалося про те, якою несправедливістю стане прихід смерти, не твій, а іншої смерти, що одного дня загасить приємний жар цього ніжного тваринячого тепла, таке подумалося тобі, хто б це сказав про тебе, таку призвичаєну до арктично-антарктичного холоду, що проймає залу, де ти в цю мить сидиш і куди тебе покликав голос твого лихоносного обов’язку, обов’язку вбити цього чоловіка, чиє обличчя вві сні нібито набуває гіркого виразу, прикмети того, хто за всеньке життя не мав у ліжку справді людяного товариства, хто домовився зі своїм псом снити один про одного, пес про чоловіка, чоловік про пса, хто встає вночі та йде в смугастій піжамі на кухню, щоб напитися води, звісна річ, простіше було б поставити біля узголів’я склянку води, коли лягаєш спати, але він того не робить, він воліє прогулятися вночі коридором на кухню, посеред нічного спокою та тиші, з псом, що завжди йде назирці й інколи проситься надвір, але не щоразу, Цей чоловік мусить померти, кажеш ти.

Смерть знову показується кістяком, загорнутим у саван, відлога нависає над її чолом, завдяки чому найбридкіші частини черепа сховані, але ця піклота, якщо був такий намір, не виправдовує витрачених на неї зусиль, адже тут нема кому лякатися жахного видовиська, очам-бо відкриваються хіба кістляві кінчики рук і ніг, ноги спочивають на кахлях підлоги, не відчуваючи їхнього крижаного холоду, руки гортають, неначе скребачкою, сторінки повного за всю історію зібрання правил для смерти, від найпершого з усіх приписів, що складався з одного-однісінького слова, вбивати, до найновіших доповнень і додатків, де зібрано докупи всі відомі дотепер способи та варіанти вмирання, про які можна сказати, що їх перелікові ніколи не буде кінця-краю. Неґативному наслідкові пошуків смерть не здивувалася, бо, далебі, було б недоречним і насамперед зайвим уміщати в книжці, яка для кожного представника людського роду визначає кінцевий пункт, фінал, остаточний вирок, смерть, ще й такі слова, як життя та жити, чи живу та житиму. Місце в ній є лише для смерти, й аж ніяк не для нісенітних припущень, що комусь, мовляв, пощастило її уникнути, такого ніхто ніколи не бачив. Хіба що, шукаючи пильно, можна буде натрапити ще раз, лише один, на дієслівний час я жив у необов’язковій примітці внизу сторінки, але до такої ретельности ніколи по-справжньому не дійшло, з чого мало б випливати, що існують аж занадто поважні причини на те, щоб навіть факт попереднього життя не мав права на згадку в книзі про смерть. І що інакша назва книги про смерть, нам годиться це знати, то книга про ніщо. Кістяк відклав зведення правил убік і підвівся. Як і зазвичай у ситуаціях, коли треба дійти до самісінької суті питання, він двічі обійшов навколо зали, а потім висунув шухлядку з формуляром віолончеліста й витяг його звідти. Цей рух нагадав нам про те, що настала слушна нагода, якої пізніше з цього приводу вже не буде, щоб роз’яснити один важливий аспект, пов’язаний із функціюванням архівів, які привернули до себе нашу увагу, аспект, що про нього через каригідне недбальство оповідача дотепер нічого не було сказано. По- перше, й усупереч тому, що можна було б гадати, десять мільйонів формулярів, розміщених у цих шухлядках, не були заповнені смертю чи написані її рукою. Цього ще бракувало, смерть то є смерть, а не якась там писарчучка. Формуляри з’являються на своєму місці, тобто відовідно до алфавітного порядку, тієї самої миті, коли люди народжуються, і зникають тієї самої миті, коли люди вмирають. До винайдення фіолетових листів смерть навіть і труду собі не завдавала витягати шухлядки, внесення та видалення формулярів завжди проходило безперешкодно, гладесенько-рівнесенько, на пам’яті немає таких неприємних сцен, щоб хтось відмовлявся народитися, а хтось інший наполягав на своєму небажанні вмирати. Формуляри померлих переміщаються, без жодного втручання з будь-чийого боку, в іншу залу, розташовану поверхом нижче, чи, точніше, займають своє місце в одній із підземних зал, що йдуть униз одна за одною, все глибше й глибше, й уже наближаються до вогняного ядра землі, де всі ці стоси паперу коли-небудь і згорять. Тут, у залі смерти та її коси, годі було б застосувати критерій, подібний до запровадженого тим доглядачем актів цивільного стану, який постановив звести до одного архіву імена та документацію, все гамузом, і живих, і мертвих, відданих під його опіку, на тій підставі, що тільки разом вони зможуть репрезентувати людство так, як його слід розуміти, тобто як абсолютну цілокупність, незалежно від часу та місця, а попереднє їх відокремлення одне від одного назвав замахом проти духа. Ось де є величезна різниця між тутешньою смертю та отим розважливим доглядачем паперів про життя та смерть, якщо вона по-олімпійському показово нехтує вже померлих, пригадаймо собі безжальну приповідку, безліч разів повторювану, що було, те загуло, то він, навпаки, завдяки тому, що в повсякденній мові зветься історичною свідомістю, обстоює позицію, згідно з якою живих у жодному разі не вільно відділяти від мертвих, інакше-бо не лише мертві назавжди залишаться мертвими, а й, головне, живі тільки наполовину житимуть своє життя, нехай навіть довше від матусаїлового, щодо якого є непевність, чи воно тривало дев’ятсот шістдесят дев’ять років, за твердженням масоретського заповіту, чи сімсот двадцять, як каже самаритянське п’ятикнижжя. Звичайно, не всі погодяться зі сміливою архівною інновацією доглядача всіх минулих і прийдешніх імен, але, з огляду на ймовірність підтримки цієї ідеї в майбутньому, варто її принагідно зафіксувати.

Смерть переглядає формуляр і знаходить у ньому тільки раніше вже бачене, тобто біографію му­зи´ки, який уже понад тиждень тому мав би померти, та попри це й далі собі живе-поживає у своєму скромному помешканні митця, зі своїм чорним псом, що лягає паням на коліна, з фортеп’яном і віолончеллю, зі своєю нічною спрагою та смугастою піжамою. Та мусить же бути спосіб дати собі раду з цією заковикою, подумала смерть, найкраще було б, ясна річ, якби цю справу вдалося залагодити по змозі непомітно, але для чогось же є на світі вищі інстанції, не все ж їм вислуховувати славу та хвалу на свою адресу, і якраз тепер вони матимуть нагоду продемонструвати свою небайдужість до виконавиці тяжкої роботи отут надолині, нехай змінять правила, нехай передбачать виняткові заходи, нехай дозволять, якщо виникне така потреба, не зовсім законні дії, все що завгодно, але терпіти далі цю скандальну ситуацію аж ніяк не годиться. Цікавина тут у тому, що смерть і зеленого уявлення не має про те, які конкретно вищі інстанції мали б покінчити зі згаданою заковикою. Воно-то правда, що в одному зі своїх листів, оприлюднених у пресі, як не помиляємося, в другому, вона прохопилася про смерть усеохопну, що коли-небудь винищить усі прояви життя в усесвіті, аж до останнього мікроба, але йшлося, з одного боку, про філософську очевидність, адже ніщо, навіть смерть, не може тривати вічно, а з другого боку, цей висновок, уґрунтований, практично беручи, у здоровому глузді, вже віддавна ходив поміж галузевими смертями, хоча йому бракувало підтвердження, спертого на експериментальне або досвідне знання. Їм і так багато коштувало підтримувати віру в загальну смерть, яка до сьогодні ще нічим не виявила своєї уявної всевладности. По-справжньому, подумала смерть, працюємо саме ми, галузевички, розрівнюючи терен, і я б, далебі, нітрохи не здивувалася, в разі зникнення космосу, якби це сталося не шляхом урочистого проголошення все­охопної смерти, що лунатиме поміж галактик і чорних дір, а як кінцевий наслідок накопичення довірених нам індивідуальних і персональних смертоньок, одна по одній, ніби ота курка з при­слів’я, замість клювати по зерну, по зернятку, по-дурному враз випорожнила своє воло, і мені радше здається, що так воно й має статися з життям, яке саме´ прямує до свого кінця, не потребуючи нас, не чекаючи на нашу підмогу. Розгубленість смерти зрозуміти легше легкого. Її вислано в цей світ так давно, що вона вже й не пригадає собі, від кого саме отримала інструктаж щодо належного виконання доручених їй обов’язків. Їй тицьнули в руки правила, виділили слово вбивати як єдиний орієнтир у майбутній роботі та, мабуть, не помітивши присутньої в тому чорної іронії, сказали самій опікуватися своїм життям. Що вона й робила, мавши на думці, що в разі сумніву чи якоїсь малоймовірної плутанини в неї завжди буде запевнена підтримка, буде хтось, керівник, зверхник, духовний наставник, у кого можна буде попросити поради та напучення.

Годі, одначе, повірити, й тут ми, нарешті, беремося до безстороннього й об’єктивного розгляду, конче потрібного в справі смерти та віолончеліста, в те, що така досконала інформаційна система з постійним оновленням архівів упродовж тисячоліть, із невпинною актуалізацією даних, із заведенням та вилученням формулярів відповідно до факту народження чи смерти, годі повірити, повторімо, що система такого типу може бути простою та односпрямованою, що інформаційне джерело, де б воно не розташовувалося, своєю чергою не отримує повсякчас даних, дотичних до щоденного виконання смертю своїх обов’язків. І якщо вона справді їх отримує, але не реаґує на таку надзвичайну новину, як чиєсь невмирання у визначений для цієї особи час, тоді одне з двох, або ця подія, всупереч нашим логічним і природним очікуванням, її не обходить, через що вона не відчуває потреби втручатися з метою усунення цих функційних збоїв, або ж мається на думці, що смерть, сама про те не здогадуючись, наділена всіма належними повноваженнями, щоб на власний розсуд розв’язувати будь-яку проблему, виниклу в процесі її щоденної роботи. Це слово сумнів мусило раз чи два тут прозвучати, щоб у смертиній пам’яті нарешті відлунив один уривок із правил, загнаний у котрусь там посторінкову примітку, на якому через те не зупинялася й уже поготів не зосереджувалася дослідницька увага. Випустивши з пальців формуляр віолончеліста, смерть натомість узялася за книжку. Вона знала, що потрібне їй місце було не в доповненнях і не в додатках, що воно мусить віднайтися десь на початку правил, у їхній найдавнішій і через те найрідше читаній частині, як воно зазвичай буває з основоположними історичними пам’ятками, й саме там вона на нього натрапила. Зміст його був такий, У разі виникнення сумніву вповноважена смерть, спираючись на власний досвід, мусить у якнайкоротший термін ужити відповідних заходів задля беззастережного виконання вимоги, що нею за будь-яких обставин незмінно мусять визначатися її дії, тобто задля покладення краю людським життям по спливі часу, відведеного їм при народженні, якщо навіть це потребуватиме використання неординарних методів у разі надзвичайного спротиву зацікавленої особи невідворотньому присудові чи в разі втручання всіляких аномальних чинників, що їх напевно не можна передбачити в час, коли складаються ці правила. Усе ясно, як день. Смерті дозволено чинити, як їй заманеться. Що не було, як показує здійснюваний нами розгляд питання, жодною новиною. Погляньмо-бо, чи це справді так. Коли смерть на власний страх і ризик постановила припинити свою діяльність від першого січня поточного року, в її порожній голові й гадки не сяйнуло, що якась вища інстанція могла б із неї спитати за таку неподобну химерію, і так само їй і на думку не спало, що, цілком імовірно, її кольоритний винахід із застосуванням фіолетових листів може не сподобатися чи вже згаданій інстанції, чи ще вищій за неї. Такі небезпеки породжуються механічною працею, надокучливою монотонністю, втомою від рутини. Людина, або смерть, у цьому разі різниці нема, ретельно порає доручену їй роботу, день у день, без ускладнень, без сумнівів, спрямовуючи всю свою увагу на дотримання спущених згори приписів, і якщо за якийсь час ніхто не прийде перевіряти, чи вона належним чином виконує свої обов’язки, можна й до ворожки не ходити, що ця людина, а зі смертю відбулося те саме, непомітно для себе почне поводитися так, наче вона сама собі пані, й визначати не лише що` їй робити, а й коли та як. Тільки цим можна доладно пояснити, чому смерть не вважала за потрібне просити дозволу згори, коли вона ухвалила й перевела в життя відомі нам несвітські рішення, що без них ця оповідь, на щастя чи на жаль, не могла б з’явитися на світ. І чому вона навіть про це не подумала. І який же парадокс, саме тепер, коли її аж розпирає від задоволення через новину, що влада над людськими життями кінець-кінцем належить тільки їй і що ні перед ким за неї не треба звітувати, ні сьогодні, ні перегодом, коли від диму слави їй паморочиться в голові, вона не може уникнути боязкого почуття полегші, яке приходить до когось, хто, вже застуканий було на провині, останньої миті якимось дивом виходить сухим із води, А таки ж воно мене оминуло.

Незважаючи ні на що, смерть, яка ось тепер підводиться зі свого стільця, це імператриця. Місце їй належалося б не в цьому льодуватому підземеллі, де її наче живцем поховано, а на верхівці найвищої гори, звідки вона заправляла б долями світу, поблажливо дивилася б на людське стадо, як воно рветься й сіпається в усі боки, не усвідомлюючи, що всі напрямки ведуть до того самого пункту призначення, що ступити крок назад так само наближає до смерти, як і ступити крок уперед, що все сходить на те саме, бо кінець усе одно буває однаковий, той, що про нього якась частинка тебе ніколи облишить думати, темне тавро твого непозбутнього людського стану. Смерть тримає в руці формуляр музи´ки. Вона знає, що з ним треба буде щось зробити, але що саме, ще не надумала. По-перше, вона мусить заспокоїтися, усвідомити, що вона не стала відтепер на більшу міру смертю, ніж раніше, що єдина відмінність між днем учорашнім і сьогоднішнім, це більша певність того, чим вона є. По-друге, відзискана нарешті спроможність порахуватися з віолончелістом не дає підстав забути про потребу розіслати сьогоднішні листи. Не встигла вона це подумати, як на столі перед нею вмить з’явилися двісті вісімдесят чотири формуляри, половина на жінок, половина на чоловіків, і водночас двісті вісімдесят чотири аркуші та двісті вісімдесят чотири конверти. Смерть знову сіла, відклала вбік формуляр музи´ки, й заходилася писати. У пісочному годиннику, розрахованому на чотири години, остання піщинка переси´палася б тієї самої миті, коли вона ставила підпис під двісті вісімдесят четвертим листом. Ще за годину всі конверти були заклеєні, готові вирушити до адресатів. Смерть пішла по вже тричі висланого й тричі повернутого листа й поклала його згори на стос фіолетових конвертів, Я дам тобі останній шанс, промовила вона. Звичний порух лівої руки, й листи зникають. Та не минуло й десяти секунд, як лист до музи´ки безгучно знову вигулькнув на столі. Тоді смерть сказала, Чого ти хотів, те тобі й буде. Вона витерла в формулярі дату народження й перенесла її на рік пізніше, а відтак змінила ще й вік, де було написано п’ятдесят, переправила на сорок дев’ять. Цього тобі не вільно робити, озвалася з віддалі коса, Уже зробила, Це потягне за собою наслідки, Тільки один, Який, Смерть, аж нарешті, того проклятущого віолончеліста, що кепкує собі з мене, Але ж він, сердега, навіть не знає, що вже мав би бути мертвим, У моєму сприйнятті воно виглядає так, ніби він знає, В усякому разі ти не маєш права та повноважень вносити зміни до формуляру, От і неправда твоя, я маю всі права та всі повноваження, я є смерть, і завваж, що я ніколи нею не була до такої міри, як від сьогодні, Ти сама не відаєш, у що вскочиш, застерегла коса, В усьому світі є тільки одне місце, куди смерть не може вскочити, І що ж це за таке місце, Те, що його називають домовиною, труною, дубовиною, деревищем, гробом, саркофагом, туди я не потраплю, туди потрапляють лише живі, після того, ясна річ, як я їх уб’ю, Скільки слів позначають одну річ, та ще й таку безрадісну, Така вже в людей заведенція, їхня мова, то завжди недомовка.

Смерть має план. Зміна року народження музи´ки була тільки першим кроком в операції, де, як ми одразу можемо заповісти, будуть застосовані засоби геть виняткові, ніколи не використовувані за всю історію стосунків людського роду зі своєю шляхетною ворогинею. Наче в шаховій грі, смерть посунула вперед королеву. Ще кілька ходів, і буде поставлений мат, партія закінчиться. Напрошується запитання, чому смерть не вертається до поперед­нього трибу існування, коли люди вмирали просто тому, що прийшла їхня година, без очікування на поштаря, який принесе їм листа фіолетового кольору. У цьому запитанні є своя логіка, але й у відповіді логіки не менше. По-перше, йдеться про справу чести, самоповаги, професійної гордости, адже в очах усієї спільноти поновлення смертю попередніх простакуватих практик дорівнювало б визнанню нею власної поразки. Коли вже чинні на сьогодні правила передбачають використання ли­стів фіолетового кольору, то віолончеліст мусить померти відповідно до їхніх приписів. Уявімо-но себе на смертиному місці, й слушність її розумування для нас вочевидниться. Ясна річ, як ми вже чотири рази мали нагоду бачити, ключова проблема доправлення адресатові вже геть здороженого листа нікуди не поділася, й саме тут задля досягнення жаданого результату ввійдуть у дію ті виняткові засоби, на які вже натякалося. Та не випереджаймо подій, поспостерігаймо за тим, що смерть робить тепер. А саме в цю мить вона не робить нічого такого, чого не робила раніше, тобто, якщо вдатися до розмовного вислову, валандається, хоча, правду мовивши, про неї влучніше було б сказати, що вона не валандається, а справляє сидні. І робить вона це повсюди рівночасно. Їй не треба бігати за людьми навздогін, вона завжди буде при них. Тепер, завдяки системі листовного попередження, вона могла б спокійнісінько сидіти у своєму підземеллі й чекати, поки пошта виконає роботу, але власну натуру не переробиш, їй треба почуватися вільною, розкутою. Як завважено в давньому прислів’ї, не потрібна солов’ю золота клітка, краща йому зелена вітка. Тож у переносному значенні смерть перелітає з віт­ки на вітку. Вона більше не скоїть дурниці або непрощенної слабкости тлумити в собі найкраще, свою бежмежну здатність розпросторюватися, а отже, не повторить прикрого зусилля, потрібного, щоб самообмежитися й утримувати себе на останньому порозі видимости, не переступаючи його, як вона це на превелику силу зробила була вночі, впродовж тих годин, що вона їх провела в помешканні музи´ки. Присутня, як ми вже тисячу й один раз сказали, повсюдно, вона й там бачить усе. Пес спить надворі, на осонні, чекаючи повернення господаря додому. Він не знає, куди й навіщо той пішов, бажання вистежити його за слідами, якщо й навідувало пса колись, то вже минуло, бо гарних і гидких запахів у столичному місці забагато, й вони кого завгодно зіб’ють на манівці. Нам ніколи не спадає на думку, що пси знають про нас інші речі, про які ми не маємо зеленого уявлення. А от смерть знає, що віолончеліст сидить на кону в театрі, праворуч від дириґента, в місці, відведеному для його інструмента, вона бачить, як його вправна рука водить смичком, бачить і ліву руку, ліву, та не менше вправну за праву, як вона ковзає вгору-вниз по струнах, смерть і собі те саме робила була в півтемряві його зали, дарма що ніколи не вивчала му´зики, навіть найелементарнішого сольфеджування, так званого розміру три чверті. Дириґент перервав репетицію, постукав паличкою об пюпітр, щоб дати коментар і наказ, він закидає, що в цьому фраґменті віолончелі, саме віолончелі, ніби звучать, але не виграю`ть, така собі акустична шарада, без труду розлущувана музикантами, в мистецтві воно так, профанові деякі речі здаються геть неможливими, а в підсумку виявляється, що зовсім дарма. Зайве й казати, що смерть виповнює собою театр на всю його височінь, аж до алегоричних образів на стелі та до велетенської незасвіченої люстри, але за спостережний пункт собі в цей момент обирає ложу понад рівнем сцени, навпроти, хоч і трохи навскоси, групи струнних темного звучання, тобто навпроти альтів, що серед скрипок постають контральтами, віолончелей, що відповідають низькому темброві, та контрабасів, що дають звук густий. Тут вона сидить у вузькому крісельці, оббитому кармазиновим оксамитом, і не спускає очей з першої віолончелі, з того чоловіка, якого вона бачила розіспаним у ліжку, одягненим у смугасту піжаму, та в якого є пес, що спить собі надворі, на осонні, чекаючи, коли господар повернеться додому. Це той, хто їй потрібен, музикант, всього-навсього музи´ка, точнісінько такий, як і ще майже сотня чоловіків і жінок, розташованих півколом перед їхнім особистим шаманом, тобто дириґентом, й за скількись-там днів, тижнів, місяців чи років кожен із них отримає свій лист фіо­летового кольору та залишить вільним своє місце, поки на того самого стільця не сяде наступний альтист, або флейтист, або сурмач, можливо, вже перед іншим шаманом, що вимахуватиме паличкою, виворожуючи звуки, життя це вічнограйний оркестр, байдуже чи зіграний, чи незіграний, лайнер титанік, що вічно тоне й вічно виринає на поверхню, і принагідно смерті спадає на думку, що вона залишиться не при ділі, якщо потонулий корабель більше ніколи не спливе під серцезворушний спів вод, що стікають з облавків, не шелесне м’яко по хвилястому тілу богині амфітріти в унікальну годину її народження, обертаючи її на ту, що б’ється об морські береги, згідно зі значенням даного їй імені. Смерть запитує себе, де ж тепер та амфітріта, дочка нерея та доріди, де тепер є те, що, ніколи не існувавши в дійсності, все ж жило впродовж нетривалого часу в людській свідомості й створило в ній, теж ненадовго, певний особливий спосіб тлумачити світ, шукати розуміння тієї-таки дійсности. Якої вони так і не збагнули, подумала смерть, бо де їм її збагнути, хоч би як вони пнулися, коли все в їхньому житті тимчасове, все хилитке, все минає без вороття, боги, люди, що було, того вже нема, що є, не триватиме вічно. І навіть я, смерть, зникну, коли вже не буде кого вбивати, чи вже класичним способом, чи з допомогою пошти. Ми знаємо, що подібні міркування не вперше навідують те, чим вона мислить, що б то не було, але вперше ці думки, промайнувши, принесли їй загальнознане почуття глибокої полегші, наче в когось, хто, доробивши до кінця роботу, поволеньки відкидається на спинку меблів, щоб відпочити. Раптом оркестр замовк, чується тільки звук віолончелі, це називається соло, воно, скромненьке, не потриває й двох хвилин, наче з виворожених шаманом сил вирвався голос, що промовляє чи не за всіх тепер замовклих, навіть дириґент і собі завмер, він дивиться на цього музи´ку, що залишив на стільці розгорнутий зошит із шостою сюїтою, опусом тисяча дванадцятим у ре-мажор йогана себастьяна баха, сюїтою, якої він ніколи не заграє в цьому театрі, бо він є тільки віолончелістом в оркестрі, нехай головним у своїй групі, але далеко не одним із тих широкославних солістів, що їздять навколо світу, даючи концерти та інтерв’ю, засипувані квітами, оплесками, почестями та нагородами, велике щастя йому буває в тих нечастих випадках, коли він може зіграти кілька сольних тактів завдяки великодушності котрогось композитора, який згадав про той бік оркестру, де зазвичай мало що виходить поза межі буденної рутини. Коли репетиція закінчиться, він покладе віолончель до футляра й поїде додому таксівкою, з тих, що мають великий баґажник, і не виключено, що сьогодні по вечері він розгорне на пюпітрі бахову сюїту, глибоко вдихне й видихне та проведе смичком по струнах, щоб перша ж видобута нота стала йому за розраду перед лицем невиправної сірости світу, а друга примусить постаратися її забути, соло вже закінчилося, оркестрове разом перекрило останнє відлуння віолончелі, а шаман владним помахом палички повернувся до власної ролі виворожувача та провідника звукових духів. Смерть пишається гарною грою свого віолончеліста. Ніби йдеться про родичку, матір, сестру, наречену, от тільки не дружину, бо цей чоловік ніколи не був одружений.