Смерть бере відпустку

На три наступних дні, за винятком часу, потрібного для того, щоб добігти до підземелля, поспіхом написати листи й відіслати їх на пошту, смерть перетворилася навіть не на тінь музиканта, а на повітря, яким той дихав. Тінь має велику ваду, вона може загубитися, її стає не видко, коли тільки забракне джерела світла. Смерть сиділа поряд із ним у таксівці по дорозі додому, ввійшла разом із ним до помешкання, прихильним оком споглядала несамовиті милощі, якими пес зустрів господарів прихід, а потім, наче запрошена побути тут якийсь час, зручно вмостилася. Хто не потребує рухатися, тому це нескладно, бо ж однаково, чи сидіти на підлозі, чи залізти на шафу. Репетиція оркестру закінчилася пізно, вже незабаром і споночіє. Віолончеліст нагодував пса, потім приготував вечерю для себе самого, використавши для цього вміст двох бляшанок, розігрів те, що треба було розігріти, відтак застелив кухонний стіл скатертиною, поклав на неї ніж, виделку та серветку, налив у келих вина й без поспіху, наче в задумі, підніс до рота першу виделку з їжею. Пес усівся поруч, якісь рештки, залишені господарем на тарілці й потім передані йому з руки, стануть його десертом. Смерть дивиться на віолончеліста. Засадничо вона не розрізняє бридких і гарних людей, мабуть, тому, що, знаючи себе саму тільки за формою черепа, вона не може не вгадувати ліній нашого під покровом обличчя, яке ми виставляємо напоказ. В істоті речі, ніде правди діти, в очах смерти всі ми однаково бридкі, навіть тоді, коли ми були королевами краси або королями її аналога для чоловічної статі. Дужі пальці їй подобаються, вона має враження, що ліва долоня йому з плином часу поволі погрубішала й де-не-де намуляла мозолі, у житті таких, та й інших несправедливостей не бракує, взяти хоча б оцю ліву руку, що виконує найтяжчу частину роботи з віолончеллю, проте оплесків від публіки на її долю припадає знач­но менше супроти руки правої. Повечерявши, музи´ка помив посуд, старанно склав по згинах скатертину та серветку, поклав їх у шухляду шафи й наостанок оглянув кухню, перевіряючи, чи, бува, щось не зателіпалося не на своєму місці. Пес рушив услід за ним до музичної зали, де на них чекала смерть. Усупереч нашому припущенню, зробленому в театрі, музикант не став грати бахову сюїту. Колись у розмові з іншими оркестрантами, котрі напівжартома обговорювали можливість створення музичних портретів, справжніх портретів, а не узагальнених типів на кшталт самуеля ґольденберґа та шмуйле в мусорґського, він прохопився був, що на його власний портрет, якщо він справді існує в музиці, вони натраплять не в якійсь композиції для віо­лончелі, а в коротенькому шопеновому етюді, опус двадцять п’ятий, номер дев’ять у соль-бемоль мажорі. На запитання, чому так, він відповів, що не годен упізнати себе ні в чому більше, написаному в нотоносці, і що це пояснення, на його думку, найкраще з усіх можливих. І що в п’ятдесят вісім секунд шопен увібгав усе, що можна сказати про людину, якої він ані видком не видав, ані чутком не чував.

Кілька наступних днів гостріші на язик з-поміж колеґ розважалися тим, що жартома, але незлосливо називали його п’ятдесят вісім секунд, та це прізвисько було задовге, щоб прирости до носія, а крім того, не можна ж підтримувати розмову з тим, хто поклав собі чекати п’ятдесят вісім секунд перед відповіддю на будь-яке звернене до нього запитання, тож у підсумку віолончеліст у цьому дружньому протиборстві здобув перемогу. Ніби відчувши присутність у своєму помешканні когось третього, що йому, невідь-навіщо, слід би розповісти про себе, та уникаючи довгої промови, потрібної на те, аби навіть про найпростіше життя повідати щось хоч трохи путнє, музикант сів за фортеп’яно й по коротенькій паузі, задля створення належного настрою в авдиторії, заходився грати. Уже напів­сонному псові біля пюпітра, як здавалося, було геть байдуже до звукового буревію, який вирував над його головою, може, через те, що він його вже чув не один раз, а може, через те, що його давнє знання про господаря тим ніяк не збагачувалося. Натомість смерть, зі службового обов’язку реґулярна слухачка му´зики, особливо похоронного маршу від того ж таки шопена або adagio assai з третьої симфонії бетговена, вперше за своє довжелезне життя дістала уявлення про можливість досягнення досконалої гармонії між формою та змістом вираженого. Їй мало залежало на тому, що це був музичний портрет віолончеліста, якісь подібності, чи вже справжні, чи уявні, він найімовірніше, сам витворив у власній голові, натомість справді пройняло смерть те, що за ці п’ятдесят вісім секунд вона в перенесенні на ритм і мелодію неначе почула історію всякого людського життя, і нічим не примітного, й геть виняткового, завдяки оцій трагічній стислості, розпачливій напруженості, а ще завдяки фінальному акордові, цій точці завісу в повітрі, не знати де, десь там собі, ніби щось залишилося назавжди невиповідженим. Віолончеліст припустився був людського гріха, що належить до найтяжче прощенних, гріха гордині, саму лише власну особу побачивши в портреті, який у підсумку зображував усіх, і цю ж таки гординю, принаймні, якщо спробувати вдивитися, а не ковзати поглядом по поверхні баченого, рівною мірою можна витлумачити як вияв її цілковитої протилежности, тобто покори, адже коли цей портрет зображує всіх, то заразом і мене. Смерть вагається, вона не може схилитися на жоден бік, обрати чи вже гординю, чи покору, і щоб вийти з глухого кута, покінчити з сумнівами, гає час, спостерігаючи за музи´кою, в надії, що недосказане прозрадить вираз його обличчя, або, можливо, ру´ки, ці дві розгорнуті книжки, не з міркувань, слушних чи хибних, хіромантії, де йдеться про лінії серця та життя, еге ж, життя, ви все добре розчули, дорогенькі, са`ме життя, а тому що вони промовляють, коли стискаються або розтискаються, коли пестять або б’ють, коли витирають сльозу або затуляють усміх, коли лягають на плече або махають на прощання, коли працюють, коли спочивають без руху, коли сплять, коли прокидаються, й нарешті смерть, удовольнившися спостереженим, дійшла висновку, що насправді покора не є антонімом гордині, хоч би як на протилежному наполягали всі словники світу вкупі, сердешні словники, змушені орієнтуватися, й орієнтувати нас, на наявний запас слів, тоді як у ньому ще є стільки прогалин, адже бракує, наприклад, евентуального активного протизначника гордині, але в жодному разі не покори, цього слова, що ясно прочитується на обличчі та руках віолончеліста, дарма що воно неспроможне донести до нас його ймення.

Наступний день припав на неділю. За сприятливої погоди, як-от сьогодні, віолончеліст має звичку проводити ранки в одному з міських парків у товаристві пса та та однієї чи двох книжок. Пес ніколи не відбігає далеко, навіть коли сила інстинкту веде його за запахом від дерева до дерева, що всі вони помічені собачим племенем. Час від часу він задирає одну ногу, але тим і обмежується в справі задоволення своїх природних потреб. Оту другу, більшу, він дисципліновано справляє на подвір’ї будинку, в якому мешкає, тому віолончеліст не мусить ходити за ним, збираючи екскременти до поліетиленового пакету за допомогою спеціально винайденої для цього лопатки. Це ж уміти треба так виховати пса, можна було б подивуватися, якби не та надзвичайна обставина, що пес додумався до цього самотужки, він-бо певен, що музикантові, віолончелістові, митцеві, сповненому прагнення належним чином опанувати виконання бахової шостої сюїти опусу тисяча дванадцять у ре-мажорі, з огляду ту місію, задля якої він прийшов на цей світ, повторімо, він певен, що музикантові, віолончелістові, митцеві не личить підбирати з землі ще тепле гівенце свого пса чи будь-якого взагалі пса. Так не може бути, той-таки бах, для прикладу, ствердив яко`сь пес у розмові з господарем, ніколи нічого такого не робив. Віолончеліст відказав, що відтоді часи сильно змінилися, але так чи так мусив визнати, що бах і справді нічого такого не робив. Хоч музикант високо цінує літературу загалом, на підтвердження чого вистачить окинути поглядом середні полиці його бібліотеки, особливо йому подобаються книжки про астрономію та природничі науки, й оце сьогодні він прихопив із собою підручник ентомології. Зважаючи на недостатній попередній вишкіл, він не сподівається багато чого звідти навчитися, але його бавить інформація, що на землі існує майже мільйон ґатунків різних комах і що вони поділяються на два підкласи, крилатих, наділених літальними органами, і первиннобезкрилих, які їх не мають, і що серед них бувають прямокрилі, як-от сарана, таргануваті, як-от прусаки, богомолові, як-от боліварії, сітчастокрилі, як-от золотоочки, різнокрилі, як-от бабки, одноденки, як-от деякі мушки, волохокрилі, як-от ручайники, терміти, як-от білі мурахи, блохи, як-от скакелюхи, воші, як-от пухоїди, блощиці, як-от ковалики, рівнокрилі, як-от попелиці, двокрилі, як-от мухи, перетинчастокрилі, як-от оси, лускокрилі, як-от бражники, твердокрилі, як-от хрущі, та, нарешті, щетинкохвості, як-от лусочниці. Як можна бачити на поданій у книжці ілюстрації, бражник мертва голова це метелик із латинською назвою acherontia atropos. Метелик це нічний, у якого на спинці візерунок, подібний до людського черепа, розмір він може мати до дванадцяти сантиметрів, барва його темна, а задні крила жовто-чорні. І називається він atropos, тобто смерть. Музи´ці невтямки й невдогад, що смерть у захваті позирає над його плечем на кольорову світлину метелика. Вона захоплена, але й сколочена. Пригадаймо собі, що за перехід комах від їхнього життя до нежиття, тобто за їх убиття, відповідає не ця парка, а інша, чий спосіб виконання обов’язків у багатьох випадках, ясна річ, сходить на те саме, але й винятків не бракує, досить сказати, що комахи не вмирають з причин, дуже поширених серед роду людського, як-от від запалення легень, сухот, пістряка, синдрому набутого імунодефіциту, загальновідомого під назвою снід, унаслідок нещасних випадків на дорогах чи серцево-судинних негараздів. То все є речі, зрозумілі кожному. А от що тяжче збагнути, що збиває з пантелику ту смерть, яка й надалі визирає з-за віолончелістового плеча, це факт появи людського черепа, напрочуд чітко вималюваного, невідь-коли саме, при сотворенні світу, на волохатому попереку якогось метелика. Воно-то правда, що на людському тілі іноді теж можна побачити якісь метелички, але це ніколи не виходило за межі примітивного ремісництва, бувши простим татуюванням, тоді як з роду ніхто того не має. Імовірно, міркує смерть, був час, коли все живе зливалося водно, та потім, у ході розрізнення, воно поділилося на п’ять царств, бактерій, протистів, грибів, рослин і тварин, усередині яких, тобто царств, упродовж віків відбулися незліченні дальші розрізнення, то більші, то дрібніші, тож зовсім не дивно, що посеред такої плутанини, біологічної мішанини, деякі особливості одних істот повторилися в інших. Цим можна було б пояснити, наприклад, не лише бентежливу наявність білого черепа на спині метелика acherontia atropos, який, прецікава річ, іменується, крім як за смертю, ще й за назвою річки, що протікає в пеклі, а й не менш бентежливу подібність людського тіла до кореня мандраґори. Не знати, що собі й думати перед лицем нескінченних природних див, перед лицем таких величавих таїн. А втім, поки смерть і надалі пильно видивляється з-за віолончелістового плеча, її думки вже гайнули деінде. Вона, власне, зажурилася, порівнюючи, наскільки ліпше було б мати за своїх посланців оцих мертвоголових бражників, аніж дурнуваті листи фіолетового кольору, які спершу здалися були їй винаходом мало не геніальним. Такому метеликові ніколи не спаде на думку повернутися, його обов’язок позначений у нього на спині, саме для цього він і народився. Крім того, зовсім інакшим був би сценічний ефект, замість звичайнісінького листоноші, доправника нашої кореспонденції, ми побачили б дванадцятисантиметрового метелика, який пурхав би в нас над головою, такого собі янгола пітьми з чорно-жовтими крилами, і раптом, промчавши над самісінькою землею й обвівши коло, звідки нам уже не вийти, він вертикально злетів би перед нами й завис зі своїм черепом навпроти нашого. Нема жодного сумніву, що на цю акробатику ми не пошкодували б оплесків. Звідси стає очевидним, що смерті, відповідальній за людські істоти, ще вчитися й учитися. Певна річ, метелики, як нам це добре відомо, їй не підпорядковуються. Ні вони, ні всі інші ґатунки тварин, що їм і ліку не знати. Їй довелося б звертатися до колежанки з зоологічного відділу, вповноваженої опікуватися цими природними створіннями, й позичати в неї потрібну кількість бражників мертва голова. Хоча найімовірніше, на жаль, з огляду на велетенську різницю в території та в числі особин, згадана колежанка відповіла б їй зверхньою, нечемною та різкою відмовою, слід-бо затямити собі, що життєве правило, нюхачів багато, а табаки нема, має силу навіть у справі заподіяння смерти. Подумаймо лишень про отой мільйон ґатунків комах, що про нього йшлося в елементарному підручнику ентомології, уявімо, якщо це можливо, кількість живих представників кожного ґатунку, і скажіть-но мені, чи кількість цієї нечисти на нашій землі не перевищує кількість зірок на небі, або ж у зоряному безкраї, коли нам більше до вподоби поетичне окреслення дриґотючої дійсности, називаної все­світом, де ми тільки якийсь котяшок, майже розтертий і затоптаний. Смерть людських істот, під цю пору жалюгідних семи мільярдів чоловіків і жінок, геть нерівномірно розподілених між п’ятьма континентами, це смерть друго- чи третьорядна, вона сама чудово здає собі справу зі свого місця на танатосових єрархічних щаблях, як вона це й визнала, зрештою, цілком чесно й відверто, в листі, надісланому до газети, де її ім’я подали були написаним з великої літери. А втім, поринути в царство мрій так легко, так безпроблемно для кожного, за це ж бо навіть податків не треба платити, тим-то й смерть, про яку мова, покинувши визирати з-за віолончелістового плеча, розкошує собі видивом батальйону метеликів, відданих під її команду й вишикуваних на столі, як вона робить їм переклик і кожному дає інструкції, полетиш туди й туди, знайдеш таку й таку особу, виставиш їй поперед очі череп і повернешся сюди. Тоді музи´ці здалося б, що його бражник мертва голова злетів із розгорнутої сторінки, то була б його остання думка й останній образ, назавжди закарбований у сітківці, не якась там гладуха в чорному за вістунку смерти, що її, як кажуть, бачив марсель пруст, і не якесь там одоробало, загорнуте в біле простирадло, що про нього правлять пильні спостерігачі при власному сконі. Метелик, саме´ тільки ніжне фуркання шовкових крил великого темного метелика з білим малюнком, схожим на череп.

Віолончеліст поглянув на годинника й побачив, що давно час обідати. Пес уже з десяток останніх хвилин думав про те саме, він сів обік господаря, поклав голову йому на коліно й терпляче чекав, поки той повернеться до реального світу. Поблизу був ресторанчик, де подавали перекладанці та всякі інші легкі перекуски подібного ж ґатунку. Приходячи до цього парку згаяти ранок, віолончеліст неодмінно туди показувався й щоразу робив однакове замовлення. Два перекладанці з тунцем під майонезом і келих вина для себе, один перекладанець із напівсирим м’ясом для пса. За гарної погоди, як оце сьогодні, вони сідали на траву й мали спільну бесіду під час їжі. Пес завжди залишав найкраще на кінець, починав він із по­їдання шматків хліба й тільки по тому ласував м’ясом, жуючи без поспіху, з розсудом, смакуючи соки. Неуважний віолончеліст їв як прийдеться, він думав про бахову сюїту в ре-мажорі, про її прелюдію, певний з біса підступний фраґмент, на якому він уже не раз зупинявся, вагався, сумнівався, а нічого гіршого музикантові в житті трапитися не може. Доївши, вони вляглися один обік одного, віолончеліст задрімав, а пес і собі заснув був іще за хвилину до того. Коли вони прокинулися та рушили додому, смерть пішла разом із ними. Поки пес гуляв на подвір’ї, щоб випорожнити кишки, віолончеліст поставив на пюпітр бахову сюїту, розгорнув її на місці притички, на тому гаспидському п’яніссімо, й безжальний сумнів повернувся. Смерті зробилося його шкода. Йому ж, сер­дешному, така вже сумна правда, не стане часу доскочити свого, їм, зрештою, часу бракує завжди, навіть тим, хто підійшов упритул, іще йти та йти. Тоді смерть уперше звернула увагу на те, що помешкання не прикрашав жоден портрет жінки, за винятком літньої пані, судячи з усього, матері, в товаристві чоловіка, який мусив бути батьком.

Я маю до тебе велике прохання, промовила смерть. Коса, як завжди, не відповіла, що вона почула сказане засвідчив хіба її ледь помітний бренькіт, загальний вияв фізичного дискомфорту, адже з отих вуст іще ніколи не злітали слова на кшталт прохання, а вже велике, то й поготів. Я мушу на тиждень відбавитися, вела далі смерть, і хочу, щоб ти мене заступила й заопікувалася відсиланням листів, звичайно, я не прошу тебе їх писати, тільки висилати, тобі треба буде тільки подумки видавати такий нібито наказ і трішечки тріпотіти лезом усередині, наче почуттям, емоцією, якимось знаком того, що ти жива, цього буде досить, щоб листи вирушили до своїх адресатів. Коса й надалі мовчала, але мовчанкою запитальною. Річ у тім, що я не можу раз у раз смикатися туди-сюди заради поштових справ, пояснила смерть, я маю цілковито зосередитися на розв’язанні проблеми з віолончелістом, знайти спосіб доправити йому того нещасного листа. Коса й надалі перебувала в очікуванні. Смерть вела далі, Я придумала таке, я за одним заходом напишу усі листи на цілий тиждень наперед, поки буду відсутня, на що я йду тільки з огляду на винятковість ситуації, і, як я вже сказала, тобі доведеться тільки їх висилати, навіть не треба буде покидати твого місця біля стіни, й завваж, що я виявляю товариськість, прошу тебе про дружню послугу, тоді як могла б просто й без надуми віддати тобі наказ, адже той факт, що я останнім часом тобою вже не кори­стуюся, аж ніяк не означає, що ти мені більше не служиш. Зрезиґнована мовчанка коси підтверджувала, що так воно й є. Тож ми домовилися, підсумувала смерть, цей день у мене піде на написання листів, за моїми підрахунками, їх буде десь зо дві з половиною тисячі, уявляєш, зароблю собі, мабуть, розтяг зв’язок у зап’ястку, листи я тобі залишу на столі, розкладені по окремих стосиках, починаючи з лівого боку й закінчуючи правим, будь уважною, бо влаштуєш мені ще одну пекельну замороку, якщо люди одержать свої повідомлення невчасно, чи вже зарано, чи запізно. Хто мовчить, як кажуть, той не перечить. Коса мовчала, а отже, не перечила. Загорнута у своє простирадло, з відкинутою назад відлогою, щоб мати ліпший огляд, смерть засіла за роботу. Вона писала й писала, минали години, а вона все писала, крім листів, були ще й конверти, також треба було згинати й заклеювати, можна було б запитати, як їй це вдавалося, коли вона не має ні язика, ні звідки на нього могла б натекти слина, але так воно було, шановне панство, за старих добрих часів кустарництва, коли ми ще жили в печерах тільки-но заповіданої модерної доби, тепер конверти бувають самоклейні, треба тільки зняти з відповідного місця паперову смужку, й готово, з багатьох колишніх застосовань язика про це можна сказати, що воно належить історії. Розтягу зв’язок у зап’ястку смерть собі не заробила, але тільки тому, що вона й так уже має його споконвіку. То просто вислови, що не сходять нам із язика, ми їх і надалі уживаємо, хоча вони давно вже втратили своє первісне значення, й не помічаємо, що, наприклад, у випадку тієї смерти, яка ходить поміж нас у подобі скелета, розтяг зв’язок був присутній від народження, й рентґен ясно це показує. Прощальний помах руки, й двісті вісімдесят скількись там сьогоднішніх конвертів зникли в гіперпросторі, бо коса почне виконувати щойно доручену їй функцію переправляти листи на пошту тільки від завтра. Не проказавши ні до побачення, ні бувай, смерть підвелася зі стільця, попрямувала до єдиних наявних у залі дверей, отих вузеньких, на які ми, не маючи зеленого уявлення про їхнє призначення, вже стільки разів звертали увагу, відчинила їх, переступила поріг і знову зачинила за собою. Від зворушення косу по всій довжині леза, аж до самісінького кінчика, пройняв циганський піт. На її пам’яті ці двері ще ніколи не використовувано.

Проминули всі потрібні години для того, щоб сонце зійшло надворі, та не тут, не в цій білій і холодній залі, де бліді лампи, завжди засвічені, здавалося, мали завдання розганяти тіні перед мертвяком, який боїться темряви. Видавати подумки наказ на зникнення з підземелля другого стосу листів ще зарано, тож коса може ще трохи поспати. Таке зазвичай кажуть мордовані нічницями, кому за цілу ніч не вдалося склепити очей, але вони сподіваються накликати на себе сон, просячи в нього ще трохи часу, зовсім трішечки, дарма що їм не даровано ні хвилини спочинку. На самоті впродовж усіх цих годин, коса шукала пояснення дивного виходу смерти через сліпі двері, зацвяховані, здавалося, відтоді, як їх навішено, й до суду-віку. Насамкінець їй набридло ламати собі голову, раніше чи пізніше вона довідається, що` за тим усім стоїть, бо між смертю та косою секретів бути практично не може, як нема їх між серпом і рукою, що його стискає. На годиннику процокотіло десь із пів години, аж двері відчинилися й на порозі з’явилася жіноча постать. Коса чула, що таке буває, що смерть може перетворюватися на людську істоту, переважно на жіночу, з міркувань родової приналежности, але думала, що йдеться про одну з незліченних вигадок, мітів чи леґенд, на кшталт відродження фенікса з попелу, носіння дров мешканцем місяця, покараним за те, що працював у святковий день, витягнення з болота бароном мюнхгаузеном за волосся себе самого разом з конем, безсмертя вбиваного й перевбиваного семигородського дракули, з яким можна покінчити, та й то не зовсім напевно, тільки простромивши йому серце кілком, зойки славно­звісного каменя в давній Ірландії на доторк справжнього короля, епірський ключ, що гасив запалені походні й запалював погашені[11], жінок, які бризкали кров’ю з місячного на ріллю, щоб збільшити плодючість засіяного лану, мура`х завбільшки зо псів і псів завбільшки з мурах, воскресіння на третій день, бо на другий його не могло бути. Яка ти гарна, завважила коса, й то була чиста правда, смерть виглядала дуже гарно й молодо, десь на тридцять шість чи тридцять сім років, за оцінкою антропологів, Ти врешті промовила, вихопилося в смерті, Далебі, не без належної на те підстави, бо ж не щодня бачиш смерть, перебрану на когось, ворогом чийого роду вона є, Тобто не тому, що мене маєш за гарну, І через це теж, і через це теж, але промовила б я була й у тому разі, якби ти явилася вбраною в чорне гладухою, як перед месьє марселем прустом, Я не гладуха й не вбрана в чорне, а ти й зеленого уявлення не маєш про те, ким був марсель пруст, З очевидних причин ко`си, чи вже на стинання голів, чи на косіння трави, ніколи не мали нагоди навчитися читати, але пам’ять ми всі маємо добру, вони пам’ятають живицю, я кров, мені не раз випадало чути прустове ім’я, й я пов’язала між собою факти, то був великий письменник, із числа найвидатніших за всі часи, і його формуляр мав би зберігатися в старих архівах, Авжеж, але не в моїх, бо вбивала його не я, То він, виходить, був не з цієї країни, отой месьє марсель пруст, запитала коса, Ні, з іншої країни, що зветься франція, відповіла смерть, і в її словах чулися певні нотки смутку, Хай на потіху, що це не ти його вбила, кралечко моїх очей, тобі прийде боже благословення, спробувала розрадити її коса, Я не сумую за тим, що не я його вбила, Тоді за чим, Не можу цього пояснити. Коса недовірливо подивилася на смерть і постановила змінити тему, Де ти знайшла те, що на тобі, запитала вона, Там за дверима є з чого вибрати, то такий собі склад чи театральний ґардероб, сотні шаф, сотні манекенів, тисячі вішаків, Заведи мене туди, попрохала коса, То буде без сенсу, ти ж анітрохи не розумієшся на модах і на стилях, Неозброєним оком видно, що ти на них розумієшся не набагато краще, думаю, різні частини твого вбрання не надто пасують одна до одної, Ти ніколи не виходиш із цього підземелля, тому й не знаєш, що` тепер носять, А я тобі скажу, що оця твоя блуза дуже мені нагадує ті, які я пригадую з часів своєї роботи, Моди мають тенденцію до круговороту, вони минають і вертаються, вертаються й минають, якби я тобі розповіла, що тепер бачу на вулицях, Вірю тобі на слово, Ти гадаєш, що блузка не пасує до барви штанів і взуття, Мабуть, пасує, мусила згодитися коса, А до цього капелюшка, що я маю на голові, Теж пасує, А до шкіряної курточки, Так само, А до цієї торбинки через плече, Не скажу про неї нічого лихого, А до цих сережок у вухах, Здаюся, Я невідпорна, визнай це, То вже на кого як із чоловіків, одного тим звабиш, другого ні, В усякому разі, ти не заперечуєш моєї сьогоднішньої краси, Я це перша тобі сказала, не прохана й не питана, Тоді що ж, щасти тобі, я повернуся в неділю, щонайпізніше в понеділок, не забувай щодня висилати листи, то, мабуть, не буде затяжка робота для когось, хто цілими днями підпирає стіну, А того листа ти береш із собою, запитала коса, постановивши пропустити глузи повз вуха, Авжеж, я поклала його всередину, відказала смерть, торкнувшися торбинки кінчиками тонких і задбаних пальчиків, що їх так і кортіло б поцілувати.

На світло денне смерть виткнулася посеред вузької вулички, з обох боків затиснутої мурами, майже на самісінькому краю міста. Не видно якихось дверей чи брами, звідки вона могла б вийти, як не видно й жодного сліду, що дозволив би нам відтворити її путь від холодного підземелля до цього місця. Сонце не засліплює порожніх орбіт, тому черепи, видобуті з археологічних розкопів, не потребують замружуватися, коли їм в обличчя раптом б’є світло, а щасливий антрополог оголошує, що його кістяна знахідка за всіма ознаками скидається на неандартальця, хоча пізніша перевірка в підсумку показує, що то звичайнісінький собі homo sapiens. Однак смерть, та, що обернулася жінкою, витягає з торбинки темні окуляри й захищає ними свої очі, тепер уже людські, від небезпеки запалення, аж надто ймовірного в випадку особи, яка ще довго муситиме звикати до ранкового літнього сяйва. Смерть спускається вулицею до того місця, де закінчуються мури й починаються перші будівлі. Далі вже йде добре їй знайома околиця, серед навколишніх будинків, та й усіх інших, що бовваніють перед її очима аж до кінця міста та до кордону країни, немає жодного, куди б вона не завітала раз, а чи й не раз, навіть до оцієї-ось іще не завершеної споруди їй за два тижні доведеться зайти, щоб скинути з риштовання неуважного муляра, який не помітить, куди ступає ногою. У таких випадках ми зазвичай кажемо, життя, воно таке, хоча далеко доладніше було б сказати натомість, смерть, вона така. Оцю дівчину в темних окуларах, яка сідає в таксівку, ми напевно б так не назвали, а радше подумали б, що вона є втіленням життя, побігли б, захекавшися, за нею, дали б указівку іншому таксистові, якби той нагодився, їхати за цією автівкою, але дзуськи нам, бо її таксі вже зникло за рогом, а іншого, до якого можна було б звернути благання, Їдьте, будь ласка, за цією автівкою, тут нема. Зате тепер є глузд сказати, що життя, воно таке, й розвести руками. Хай там як, а ми принаймні маємо причину тішитися з того, що лист у смертиній торбинці призначений іншому отримувачеві й має іншу адресу, а наша черга впасти з риштовання ще не прийшла. Усупереч цілком резонним передбаченням, смерть назвала водієві не адресу віолончеліста, а адресу театру, в якому він грає. Звісна річ, по стількох неталаніннях вона поклала собі діяти певно-певнісінько, та почала вона з перевтілення себе в жінку аж ніяк не навмання й не з міркувань родової приналежности, як, відповідно до нашого попередньо висловленого припущення, могло б здатися кому-небудь із граматичним типом мислення, бо недаремно ж обидві вони, мовляв, і жінка, і смерть, жіночого роду. Попри свою цілковиту недосвідченість у справах зовнішнього світу, надто в ділянці почуттів, хотінь і спокус, коса влучила була в самісіньке яблучко, запитавши на котромусь етапі розмови зі смертю, якого саме чоловіка та` мала на меті звабити. То буле ключове слово, звабити. Смерть могла б піти навпростець до віолончелістового помешкання, задзвонити в двері, зачекати, поки він їх відчинить, закинути, здійнявши темні окуляри, перший гачок із наживкою в подобі лагідного усміху, назватися, для прикладу, продавчинею енциклопедій, зачіпка стара як світ, але напрочуд дієва, а тоді вже одне з двох, або він запросив би її зайти, щоб спокійно побалакати на цю тему за чашкою чаю, або ж він із порогу заявив би, що йому це нецікаво, й показав би, що ладен зачинити двері, водночас делікатно перепрошуючи за відмову, Якби це була, принаймні, енциклопедія музична, спробував би він виправдатися з ніяковою усмішкою. За всякого повороту справи вручити листа було б легко, уточнімо навіть, скандально легко, а це було смерті не до шмиги. Чоловік її не знав, але вона його знала, бо провела в одній з ним кімнаті цілу ніч, чула, як він грає, а такі речі хоч-не-хоч зближають, творять злагоду, започатковують узаємини, сказати йому зненацька, Ви помрете, маєте тиждень на продаж віолончелі та пошуки нового господаря для пса, така брутальність не личила б привабливій жінці, на яку вона обернулася. План вона має інакший.

Афіша, вивішена при вході до театру, доводила до відома достойної публіки, що на цьому тижні відбудуться два концерти національного симфонічного оркестру, один у четвер, тобто позавтра, другий у суботу. Природна цікавість того, хто з пильною та прискіпливою увагою стежить за розгортанням цієї оповіді, вишукуючи в ній суперечності, промахи, прогалини та логічні помилки, вимагає пояснити, звідки смерть візьме гроші для купівлі квитків на концерти, адже вона тільки дві години тому вийшла з підземелля, де, за наявними відомостями, немає ні банкоматів, ні банків на потреби всякого клієнта. І, захопившися запитаннями, він також зажадає інформації щодо того, чи таксисти вже покинули брати плату з жінок у темних окулярах, із приємною усмішкою та гарною фігурою. Отож, аби оцей недоброзичливий закид не почав защеплюватися в головах, ми без зволікань ствердимо, що смерть не лише заплатила повну суму, вказану таксометром, а й не забула дати чайові. Що ж до походження грошей, коли воно ще й надалі цікавить читача, то досить буде сказати, що вони взялися звідти ж, звідки й темні окуляри, тобто з черезплечної торбинки, не відомо-бо про жодні засадничі перепони, які унеможливлювали б появу другої речі звідти, звідки вже з’явилася перша. Могло, звісно, трапитися так, що гроші, якими смерть заплатила за поїздку таксівкою та платитиме за квитки на концерти, а також за готель, де зупиниться на кілька днів, уже виведені з обігу. Нам-бо не первина буде лягти спати з одними грішми, а прокинутися з іншими. Та все ж треба радше гадати, що ці гроші повноцінні й передбачені чинним законодавством, або ж іще, з огляду на всім відомий смертин хист підманювати людей, що водій таксівки, не помітивши ошуканства, взяв від жінки в темних окулярах банкноту не з цього світу чи принаймні не з цієї епохи, з портретом президента республіки замість високошановного та знайомого обличчя короля. Театральна каса оце якраз відчинилася, смерть заходить до неї, всміхається, дає на добридень і просить дві ложі першого класу, одну на четвер, другу на суботу. У розмові з касиркою вона наполягає, що на обидва випадки їй потрібна та сама ложа, причому, голов­не, вона має бути розташована якнайближче до правого краю сцени. Смерть недбало сунула руку в торбинку, витягла гаманця й подала банкноти в достатній, на її думку, кількості. Касирка повернула решту, Тримайте, сказала вона, сподіваюся, що вам сподобаються наші концерти, ви ж, мабуть, до нас уперше, принаймні я вас не пригадую, а пам’ять на обличчя в мене прекрасна, я жодного не забуваю, хоча то правда, що окуляри дуже міняють людям обличчя, особливо темні, як оце ваші. Смерть скинула окуляри. А тепер яке враження ви маєте, Маю певність, що ніколи раніше вас не бачила, Може, тому, що особа, яка перед вами стоїть, моя теперішня, ніколи не потребувала купувати квитки на концерт, декілька днів тому я мала приємність бути присутньою на репетиції оркестру, й мене ніхто не помітив, Я не розумію, Нагадайте мені, щоб я вам одного дня пояснила, Одного дня, це коли, Неминучого дня, Не лякайте мене, Смерть усміхнулася своїм осяйним усміхом і запитала, А по щирості, вам здається, що мій вигляд може когось настрашити, Яка дурниця, я зовсім не те хотіла сказати, Тоді робіть, як я, всміхайтеся й думайте про щось приємне, Концертовий сезон триватиме ще місяць, Яка гарна новина, можливо, ми ще побачимося наступного тижня, Я завжди тут, майже на правах театральних меблів, Не хвилюйтеся, я б з вами зустрілася, навіть якби вас тут не було, То я тут на вас чекатиму, А я обов’язково прийду. Смерть помовчала, а тоді запитала, До речі, у вашій родині хтось отримав фіолетового листа, Від смерти, Так, від смерти, Хвалити бога, ні, але в одного з сусідів завтра закінчується його тиждень, він у такому розпачі, що дивитися боляче, Що поробиш, життя, воно таке, Ваша правда, зітхнула касирка, життя, воно таке. Тут, на щастя, з’явилися нові охочі придбати квитки, інакше ця розмова могла б завести казна-куди.

Тепер треба підшукати готель не надто далеко від домівки музи´ки. Смерть рушила в напрямку середмістя, зайшла до якоїсь туристичної аґенції, попрохала дати їй план міста, швиденько знайшла театр, від якого її вказівний палець посунувся на папері до дільниці, де мешкав віолончеліст. То було трохи далеченько, але готелі в тих місцях знайшлися. Співробітник порадив їй один із них, без розкоші, але вигідний. Іще він запропонував, що сам туди зателефонує й забронює номер, а коли смерть спитала, скільки винна за послугу, з усміхом відповів, Хай воно мені зарахується. Така вже в людей заведенція, лепечуть собі щось навмання, говорять, не добираючи слів, і їм навіть на думку не спадає, які з того можуть бути наслідки, Хай воно мені зарахується, сказав цей чолов’яга, певне, в непозбутній серед своєї статі зальотницькій надії на приємну зустріч у найближчому майбутньому. Він наражався на ризик того, що смерть відповість йому холодним поглядом, Схаменіться, ви уявлення не маєте, з ким говорите, але вона тільки всміхнулася легенько, подякувала й вийшла, не залишивши ні телефона, ні візитівки. У повітрі по ній залишився відчутний аромат, у якому змішалися запахи троянди та хризантеми. А й справді, вона є тим, на що схожа, напівтроянда, напівхризантема, промимрив собі під ніс службовець, поволі згортаючи план міста. На вулиці смерть зупинила таксівку й назвала водієві адресу готелю. Вона була незадоволена з самої себе. Налякала привітну касирку, покепкувала собі з неї, а то було непрощенне зловживання. Люди й без того вже трусяться перед смертю, тож геть зайве їй з усміхом виростати перед їхніми очима й вітатися, здоровенькі були, мої дружечки, ось я ваша молода, тобто повсякденним, так би мовити, запанібратським відповідником суворої латинської перестороги memento, homo, quia pulvis es et in pulverem reverteris[12]. А зразу по тому, ніби поперед­нього не вистачало, вона мало не кинула симпа­тязі, що зробив їй ласку, безглузде запитання, яким так звані вищі класи суспільства нахабно й зверхньо провокують нижчих від себе, Ти з ким говориш. Ні, смерть не задоволена зі своїх учинків. Вона певно знає, в подобі кістяка їй ніколи не спало б на думку поводитися в такий спосіб, можливо, це трапилося через те, що вона перевтілился в людину й людське стало їй не чужим, як вона сама мусила припустити. Знічев’я вона подивилася в вікно таксівки й упізнала вулицю, якою вони їхали, тут мешкає віолончеліст, а ось де й його домівка на першому поверсі. Смерті неначе щось ураз стислося в сонячній заплітці, вона відчула раптове нервове зворушення, то могло бути тіпання мисливця, що побачив здобич і виціляє її з рушниці, а міг бути й якийсь неясний острах, ніби вона почала сама себе остерігатися. Таксівка зупинилася, Оце ваш готель, повідомив водій. Смерть розплатилася рештою, отриманою в театрі від касирки, Що згори, хай буде вам, сказала вона, не помітивши, що давала згори більше, ніж нарахував таксометр. Виправдовує її те, що вона лише від сьогодні почала користуватися послугами цього громадського транспорту.

Підходячи до готельної стійки реєстрації, вона згадала, що чолов’яга з туристичної аґенції не спитав її імені, а тільки попередив телефонного співрозмовника, Я зараз пришлю до вас гостю, еге ж, гостю, й ось вона тут, гостя, яка не зможе сказати, що її звати смерть, з малої літери, будь ласка, але й не знає, яке ім’я подати, та ба, в неї ж є торбинка, черезплечна торбинка, де знайшлися темні окуляри та гроші, торбинка, де має знайтися й документ на посвідчення особи. Добридень, чим я можу вам допомогти, запитав черговий адміністратор, Зо чверть години тому вам був дзвінок із туристичної аґенції щодо броні для мене, Так, добродійко, на нього я й відповів, То я вже тут, Будь ласка, за­повніть оцей формуляр. Тепер смерть уже знає своє ім’я, підказане посвідченням особи, розгорнутим на стійці, завдяки темним окулярам вона зможе непомітно для адміністратора переписати всі дані про себе, прізвище та ім’я, дату народження, цивільний стан, професію, Готово, сказала вона, Скільки днів ви пробудете в нашому готелі, Маю намір виїхати наступного понеділка, Дозвольте мені зробити ксерокопію вашої кредитної картки, Я не взяла її з собою, але можу заплатити одразу за всі дні наперед, якщо бажаєте, Ні, цього не треба, відказав адміністратор. Він узяв посвідчення особи, щоб звірити з ним написане в формулярі, й підвів очі з виразом подиву на обличчі. На світлині в документі була жінка значно старша. Смерть скинула темні окуляри й усміхнулася. Адміністратор, розгублений, знову поглянув на документ, тепер світлина й жінка навпроти були однаковісінькі, наче дві краплі води. Чи маєте з собою валізу, запитав він, витираючи рукою спітніле чоло, Ні, я приїхала до міста на закупи, відповіла смерть.

Увесь день вона просиділа в номері, пообідала й повечеряла теж у готелі. Допізна переглядала телебачення. Потім поклалася в ліжко й вимкнула світло. Заснути вона не заснула. Смерть не спить ніколи.

На концерт смерть прийшла в новій сукні, придбаній учора в одній із центральних крамниць. Сидить вона сама-одна в ложі першого класу й дивиться, як і під час репетиції, на віолончеліста. Той іще перед притемненням світла в залі, поки оркестр чекав на дириґента, помітив цю жінку. І він був не єдиним серед оркестрантів, хто звернув на неї увагу. По-перше, через те, що вона одна займала цілу ложу, це не було чимось винятковим, але траплялося все-таки не надто часто. По-друге, через те, що вона була гарна з себе, може, не найгарніша з-поміж усіх жінок, присутніх у залі, але гарна по- особливому, невхопно й словами непоясненно, немов вірш, чий кінцевий сенс, якщо віршеві можна приписати щось подібне, ніяк не дається перекладачеві. І, нарешті, через те, що її одинока постать отам у ложі, звідусіль оточена порожнечею й відсутністю, ніби в осередді ніщоти, виглядала як утілення повної й цілковитої самоти. Смерть, удосталь і аж занадто напосміхавшись, відколи вийшла зі свого льодовитого підземелля, тепер сидить без усміху на вустах. Серед глядацтва чоловіки позирали на неї з непевною цікавістю, жінки з бентежними ревнощами, а вона не зводить очей з віолончеліста, наче орлиця, націлена ринути ня ягня. Однак є й відмінність. У її орльому погляді непохибної хижачки, чиїм жертвам ніколи не було порятунку, проступає ніби тінь милосердя, орлине плем’я, як усім добре відомо, мусить убивати за своїм природним покликом, але ось ця орлиця, можливо, воліла б тепер, бачачи перед собою беззахисне ягня, змахнути нагло потужними крилами й шугнути знову в височінь, у холодне повітря просторищ, до недосяжних хмариних стад. Оркестр замовк. Віолончеліст заводить своє соло, граючи так, наче тільки заради цього виступу й народився на світ. Йому невтямки, що оця жінка в ложі має у своїй новісінькій ручній торбинці лист фіолетового кольору, призначений йому, він того не знає й не може знати, та все одно грає так, наче прощається з цим світом, наче висловлює наостанок усе раніше замовчуване, недобачені сни, нездійснені прагнення, коротко кажучи, суть життя. Інші музиканти дивляться на нього зачудовано, дириґент із подивом і повагою, публіка зітхає, тремтить, тінь милосердя в гострозорому орльому погляді переходить у сльозу. Соло вже скінчилося, оркестр, як велике й неквапливе море, помалу залив собою спів віолончелі, ввібрав його в себе, побільшив його, немовби прагнучи привести туди, де му´зика вивершується тишею, тінню бриніння, що пробіжить шкірою наче останній і нечутний відголос барабана, зачепленого метеликом. Згадка про шовково-зловісний лет бражника мертва голова швидко промайнута в смертиній пам’яті, але вона відігнала її помахом руки, подібним і до того, після якого зі стола в підземеллі зникали листи, і до подячного на адресу віолончеліста, що саме тепер повертав голову в її бік, шукаючи її очима в перенагрітому мороці театральної зали. Смерть повторила свій помах, її тонкі пальці неначе дотяглися до руки, що водила смичком по струнах, і спочили на ній. Хоча серце зробило все від нього залежне, щоб таке трапилося, хибної ноти віолончеліст не взяв. Більше пальці його не торкатимуться, смерть зрозуміла, що ніколи не треба відволікати митця від його мистецтва. Коли концерт добіг кінця й зала вибухнула овацією, коли засвітилися люстри й дириґент підняв з місць оркестрантів, і далі, коли він дав знак віолончелістові, щоб той постояв сам-один, отримуючи належну собі порцію оплесків, смерть, нарешті усміхнена, підвелася на ноги в ложі, мовчки схрестила руки на грудях і сам лише погляд спрямувала на інших, що плескали в долоні, щось вигукували, десять разів виклика`ли дириґента, на відміну від них, вона просто дивилася. Відтак, поволі й ніби знехотя, публіка почала розходитися, тимчасом як оркестр ладнався покинути сцену. Коли віолончеліст повернувся в бік ложі, її, жінки, там уже не було. Життя, воно таке, вихопилося в нього ледь чутно.

Він помилявся, життя не конче буває таким, жінка з ложі чекатиме на нього біля входу для артистів. Декотрі з оркестрантів, полишаючи театр, дивляться на неї значущо, але розуміють, невідь-як, що вона захищена невидимим колом, ланцюгом великої напруги, що спопелив би їх, мов дрібних нічних метеликів. Аж ось з’явився віолончеліст. Побачивши її, він завмер і мало не почав задкувати, ніби зблизька ця жінка була вже не жінкою, а чимось іншим, чужим, несьогосвітнім, прибулим зі зворотного боку місяця. Він нахилив голову і спробував приєднатися до походу колеґ, утекти, але з віолончельним футляром на плечі виконати цей ухильний маневр було нелегко. Жінка поставилася навпроти нього, кажучи, Не уникайте мене, я просто прийшла висловити вам подяку за почуття й задоволення від вашої гри, Велике спасибі, але ж я простий оркестрант, не якийсь там широкославний соліст, із тих, на кого шанувальники чекають цілу годину, аби тільки до нього доторкнутися й попросити автограф, Якщо ви про це заговорили, то я теж могла б у вас його попросити, я не взяла з собою альбом для автографів, але маю ось тут конверта, який цілком на те згодиться, Ви мене не зрозуміли, я хотів сказати, що ваша увага, звісно, лоскоче моє самолюбство, але я не думаю, що заслужив її, Схоже на те, що публіка не поділяє вашої самооцінки, День на день не випадає, Ваша правда, день на день не випадає, й саме сьогодні випав день, коли ось я перед вами, Я не хотів би виглядати у ваших очах невдячним і невихованим, але вже завтра, найімовірніше, рештки вашого сьогоднішнього зворушення минуть і вийде з того ой була та нема, Ви мене не знаєте, я ніколи не відступаю від задуманого, І що ж ви задумали, Тільки одне, обізнатися з вами, Ми вже знайомі й тепер можемо попрощатися, Ви мене боїтеся, запитала смерть, Хіба лише почуваюся трохи напружено, Почуватися напружено в моїй присутності, то майже ніщо, Почуватися напружено не конче означає боятися, то може бути просто відруховий вияв обачности, Обачність спроможна тільки відкласти неминуче, раніше чи пізніше ви здастеся, Маю надію, що в моєму випадку так не буде, А я маю певність, що буде. Музикант перевісив віолончель з одного плеча на друге, Ви втомилися, запитала жінка, Сама віолончель важить небагато, а от футляр ще й як, особливо цей, старосвітський. Мені треба з вами поговорити, Не бачу для цього можливости, незабаром виб’є північ, усі вже порозходилася, Ще кілька душ тут стоїть, Вони чекають на дириґента, Ми могли б порозмовляти в якомусь барі, Уявіть лишень, як я входжу з віолончеллю за спиною до перелюдненого закладу, всміхнувся віолончеліст, бракувало б тільки привести з собою всіх колеґ з їхніми інструментами, Ми мог­ли б дати ще один концерт, Ми, повторив музикант, заінтриґований формою множини, Еге ж, колись, було, і я на скрипку грала, є навіть мої портрети в такій подобі, Ви, здається, поклали собі дивувати мене кожним вимовленим словом, Дізнатися, як сильно я вас іще можу здивувати, залежить тільки від вас, Відвертіше вже нікуди, Помиляєтесь, я не мала на увазі того, про що ви подумали, А про що я подумав, якщо можна знати, Про ліжко, і про мене в ліжку, Вибачте, То моя провина, якби я була чоловіком і почула ті самі слова, то напевно подумала б те саме, що й ви, це плата за двозначність, Дякую вам за щирість. Жінка зробила декілька кроків і сказала, Нумо ж, рушаймо, Куди, запитав віолончеліст, Я до готелю, в якому зупинилася, а ви, слід гадати, додому, Ми більше не побачимося, То вам минуло почуття напруги, Я взагалі не напружувався, Неправда, Добре, хай напруга була, але тепер я її не відчуваю. Смертиним обличчям промайнуло щось схоже на усмішку, але нітрохи не веселу, Саме тоді, коли на те побільшало причин, завважила вона, Я ладен ризикувати, тож повторюю своє запитання, Яке саме, Чи ми ще побачимося, Я прийду на суботній концерт, сидітиму в тій самій ложі, Буде інша програма, без моєї сольної партії, Я це вже знаю, Так виглядає, що ви про все подумали, Авжеж, І чим це має закінчитися, Воно ще тільки починається. Наближалася вільна таксівка. Смерть зупинила її помахом руки й повернулася до віолончеліста, Я підвезу вас додому, Ні, це я завезу вас до готелю, а тоді вже поїду додому, Буде, як я сказала, або вам доведеться брати іншу таксівку, Ви звикли до того, що ваше зверху, Інакше не може бути, Не зарікайтесь, трапляється, що й на мудрому чорт катається, а кулі бог усіляко носить, Я можу тут-таки показати вам, що мої кулі завжди влучають, Я готовий до показу, Не дурійте, раптом змінила тон смерть, у її голосі пролунала глибинна, темна, жахлива погроза. Віолончель покладено до баґажника таксівки. За всю дорогу жоден із пасажирів не прохопився й слівцем. Коли таксівка зупинилася біля першого місця призначення, волончеліст сказав, перш ніж вийти, Мені несила зрозуміти, що між нами відбувається, мабуть, краще нам більше не бачитися, Цього ніщо не може відвернути, Навіть ви, чиє завжди зверху, запитав музикант, намагаючись бути іронічним, Навіть я, відповіла жінка, Це означає, що ваша куля не влучить, Це означає, що вона влучить. Водій іще раніше вийшов був і відкрив баґажника, чекаючи, коли виймуть футляр. Чоловік і жінка не попрощалися, не сказали одне одному до суботи, не доторкнулися одне до одного, між ними неначе розірвався чуттєвий зв’язок, ураз і незворотньо, ніби вони заклялися небом, землею та пеклом більше ніколи не бачитися. Несучи віолончель на плечі, музикант віддалився й увійшов до будинку. Він не озирнувся навіть тоді, коли ненадовго затримався перед порогом. Жінка не зводила з нього очей і міцно стискала свою торбинку. Таксівка рушила.

Віолончеліст зайшов до себе, промовляючи, Вона причинна, причинна, причинна, треба ж такому статися, єдиний раз у житті хтось чекає біля виходу, щоб привітати тебе за гру, і на тобі, маєш розумово хвору, а я теж наче вчорашній, давай питати її, чи ми ще побачимось, сам собі шукати халепи, бувають слабкощі не без ґусту, але приндитися смішно, пиндючитися смішно, я осмішився з ніг до голови. Автоматично погладивши пса, що прибіг зустріти його в дверях, він зайшов до фортеп’янної зали. Відкрив футляр із м’якою внутрішньою оббивкою й дуже обережно витяг звідти свого інструмента, який іще треба буде піднастроїти перед тим, як лягти спати, бо поїздки таксівкою, хоч які короткі, не йшли йому на користь. Він пішов на кухню й дав поїсти псові, а для себе приготував накладанець і налив келих вина. Його роздратування вже притупилося, але почуття, що помалу його заступало, аж ніяк не діяло заспокійливіше. Він пригадував собі жінчині фрази, натяк на обов’язкову плату за двозначність і усвідомлював, що всі слова, сказані від неї, хай доладні в обставинах розмови, неначе несли в собі інший сенс, що вхопити його несила. Танталів досвід, зникання води перед спраглими вустами, відсування гілки перед простягнутою по плід рукою. Що вона причинна, того не скажу, подумав він, але що чудна, сумніватися годі. Доївши, він повернувся до музичної зали, чи то пак фор­теп’янної, дотепер ми її йменували були й так, і так, хоча значно логічніше було б назвиати її віолончельною, адже саме цим інструментом музикант заробляє собі на хліб, та в кожному разі слід визнати, що звучало б це недобре, якось образливо для приміщення, неначе пониженого в статусі, щоб зрозуміти хід наших думок, досить буде простежити послідовність дедалі скромніших щаблів, музична зала, фортеп’янна зала, віолончельна зала, досі воно ще залишається прийнятним, але треба тільки уявити, до чого ми дійдемо, якщо станемо говорити кларнетна зала, флейтова зала, барабанна зала, дримбова зала. Поміж слів теж існує своя єрархія, свої протокольні правила, свої шляхетські грамоти, свої варнацькі тавра. Пес прийшов разом з господарем і ліг на підлогу обік нього, перед тим тричі перекинувшись ко`том на пригадку, єдину, що йому лишилася, про ті часи, коли він був вовком, музи´­ка ж тим часом настроював віолончель за стандартним камертонним ля, з любов’ю відновлював гармонійність інструмента, розладнаного трясінням таксівки по бруківці. Інколи йому вдавалося на хвильку забути жінку з ложі, власне, не її саму, а бентежну розмову, яку вони мали біля входу для артистів, дарма що гарячі перемовки в таксівці й надалі стояли йому в вухах, неначе приглушені барабанні дрібушки. Про жінку в ложі він не забував, про жінку в ложі він і не хотів забути. Йому ввижалося, як вона стоїть, схрестивши руки на грудях, він відчував на собі її ярий погляд, діамантово твердий і, коли вона всміхнулася, діамантово блискучий. Він подумав, що в суботу знову її побачить, еге ж, побачить, але вона навряд чи підведеться на ноги, навряд чи схрестить руки на грудях, навряд чи подивиться на нього здалеку, ця магічна мить вивітрилася, її стерла мить наступна, коли він повернувся глянути на неї, як він гадав, востаннє, але її вже не було.

Камертон замовк, віолончель знову була ідеально настроєна, аж раптом задзвонив телефон. Музикант здриґнувся, зиркнув на годинника, майже пів на другу. Якого біса телефонувати о такій порі, подумав він. Піднісши слухавку, кілька секунд чекав. То було безглуздя, озватися першим мав, ясна річ, він, назватися або назвати номер телефона, з того боку, ймовірно, відповіли б, Я помилився, пробачте, але зі слухавки натомість почулося запитання, Це пес відповідає на дзвінок, якщо це він, то хай зробить ласку й гавкне, тоді віолончеліст промовив, Так, це пес, але я вже давно облишив гавкати й так само покинув звичку кусатися, хіба можу сам себе погризти, коли життя насточортіє, Не сердьтеся, я вам телефоную для того, щоб ви мене простили, наша розмова від початку пішла небезпечною стежиною, чого наслідок, катастрофічний, ми бачили, Хтось її так спрямував, але то був не я, Уся провина на мені, зазвичай я буваю врівноважена та спокійна, Я не помітив у вас жодної з цих чеснот, Може, в мене роздвоєння особистости, У такому разі ми подібні одне до одного, бо я і пес, і чоловік водночас, Іронія у ваших вустах лунає негарно, ваш музикальний слух вам це мав би вже підказати, Дисонанси, добродійко, то не­від’ємна частина му´зики, Не називайте мене добродійкою, Іншого способу звернутися до вас у мене нема, я не знаю, як вас звати, ким ви працюєте, що ви за одна, Прийде час, і дізнаєтесь, скорий поспіх людям посміх, ми щойно познайомилися, Ви попереду мене, бо знаєте мій телефонний номер, На те існують довідкові служби, черговий адміністратор легко це з’ясував, Шкода, що це старосвітський апарат, Чому, Із сучасним я б уже знав, звідки ви телефонуєте, Я телефоную з готельного номера, Велика новина, Що ж до старосвітськости вашого телефона, то, маю признатися, для мене це зовсім не несподіванка, саме це я передбачала, І чому ж так, Бо у вас усе здається старосвітським, ніби вам не п’ятдесят років, а п’ятсот, Звідки ви знаєте, що мені п’ятдесят, Я добре вгадую вік людей, ніколи не хиблю, Я маю враження, що ви занадто наполягаєте на власній непохибності, Правда ваша, сьогодні, наприклад, я схибила двічі, чого, присяй-бо, зі мною ніколи раніше не траплялося, Не розумію, Я маю вручити вам листа, але не вручила, хоча могла це зробити біля дверей театру або в таксівці, І що то за лист, Ствердімо, що я його написала, побувавши на репетиції до вашого концерту, Ви на ній були, Була, Я вас не бачив, Це природно, ви й не могли мене бачити, Так чи так, то не мій концерт, Скромність вам править за другу натуру, І ствердімо, що вона не дорівнює непохибності, Інколи дорівнює, Але в цьому разі ні, Мої вітання, крім скромности, вам притаманна прониклівість, Що то за лист, Прийде час, і про це ви теж дізнаєтесь, Чому ви мені його не вручили, мавши на те нагоду, Дві нагоди, І все-таки, чому ви мені його не віддали, Це мені й самій цікаво знати, можливо, я віддам вам його в суботу, бо в понеділок мене вже не буде в місті, Ви тут не мешкаєте, І не мешкаю, і не живу, Нічого не розумію, говорити з вами то ніби блукати в лабіринті без виходу, Ба, яке гарне визначення життя, Ви не життя, Я далеко менш складна, Писну´в же був один, що кожен із нас життям і є в оцю хвилину[13], Еге ж, в оцю хвилину, лише в оцю хвилину, Хай би вже вся ця завороть розплуталася позавтра, невручений лист, причини цього та все інше, я вже стомився від загадок, Те, що ви називаєте загадками, часто слугує захистом, хто захищається панцером, хто загадками, Захист захистом, а я хочу бачити того листа, Якщо я не схиблю втретє, ви його побачите, І чому ж ви схибите ще й утретє, Якщо таке станеться, то причина може бути тільки та сама, що й у попередні рази, Годі жартувати зі мною, ми ніби граємося в кота й мишки, У ту славнозвісну гру, в якій кіт у підсумку завжди ловить мишку, Хіба що мишці пощастить накинути бубонця котові на шию, Відповідь наче й гарна, але то тільки марна мрія, вигадка з коміксів, навіть якби кіт спав, шум його розбудив би, а тоді прощавай, мишко, Це я та мишка, якій ви кажете прощавай, Якщо ми граємося в цю гру, то хтось із нас мусить бути мишкою, а вас я не бачу ні в котячій подобі, ні з котячою хитрістю, То я приречений усе життя бути мишем, Поки воно триває, так, мишем-віолончелістом, Ще один комікс, А ви ще не помітили, що людські істоти то й є комікси, І ви так само, слід гадати, Ви мали нагоду бачити, яка я є, Красуня, Дякую, Не знаю, чи ви помітили, що ця телефонна розмова дуже скидається на залицяння й кокетування, Якщо телефоніст у готелі для розваги підслуховує розмови гостей, то він уже мав би дійти того самого виснов­ку, Хай навіть так, можна не боятися поважніших наслідків, адже жінка з ложі, чийого імені я й надалі не знаю, в понеділок поїде собі геть, І ніколи не повернеться, Ви певні того, Навряд чи повториться привід для моєї появи тут, Навряд чи не означає напевно ні, Я вживу належних заходів, щоб не було потреби повторювати цю подорож, Попри все, воно було того варте, Попри що, Пробачте, я висловився нетактовно, я хотів сказати, що, Не припиняйте бути люб’язним зі мною, для мене це щось нове, а поза тим, угадати, що ви хотіли сказати, нескладно, та якщо вам здається, що потрібне пов­ніше пояснення, є шанс на продовження нашої розмови в суботу, А перед тим я вас не побачу, Ні. Слухавку повішено. Віолончеліст поглянув на свою, ще триману в руці, вологій від нервового зворушення. Мабуть, це мені наснилося, прошепотів він, щоб отаке, та сталося зі мною, повірити годі. Він недбало поклав слухавку на місце й запитав уже на повен голос, звертаючись до фортеп’яна, до віолончелі, до книжкових полиць, Чого від мене треба цій жінці, хто вона така, чому з’явилася в моєму житті. Прокинувшися від галасу, підвів голову пес. У його очах була відповідь, але віолончеліст не звернув на це уваги, він походжав уперед-назад кімнатою, розбурханий ще дужче, ніж раніше, а тим часом відповідь була така, Коли вже ти завів про це мову, то мені наче пригадується, що я спав на колінах у жінки, чи, бува, не в тієї самої, Яких іще колінах, у якої жінки, запитав би віолончеліст, Ти тоді спав, Де, Та де ж, як не в ліжку, А вона де була, Ось тутечки, Ну, й жартун же з тебе, псиську, в цю хату, в цю кімнату жодна жінка не заходила бозна-відколи, Та попустися, Ну, кажи вже, Як ти мав би знати, собачий рід сприймає час інакше, ніж людський, та все ж і мені здається, що вже минуло багато часу, відколи у твоєму ліжку востаннє побувала жінка, це я кажу, ясна річ, без іронії, Отже, тобі наснилося, Швидше за все, Пси снять безперестану, навіть із розплющеними очима, нам досить побачити що-небудь у сутіні, й ось уже ми уявили, що то жіночі коліна й застрибуємо на них, Собачі звичаї та обичаї, прокоментував би віолончеліст, Хоч воно й непевно, озвався б пес, та ми не нарікаємо. У своєму готельному номері смерть стоїть, роздягнена, перед дзеркалом. Вона не впізнає´ себе.

За ввесь наступний день смерть не зателефонувала, а віолончеліст не виходив з дому, чекаючи. Минула й ніч, і ні слівця від неї. Спав віолончеліст іще гірше, ніж попередньої ночі. У суботу зранку, перед виходом із дому на репетицію, йому майнула в голові химерна думка порозпитувати по найближчих готелях, чи в них не зупинилася жінка з такою фігурою, з таким кольором волосся, з такою лінією вуст, з таким усміхом, з такими жестами рук, але до здійснення цього нісенітного наміру не дійшло. Було очевидно, що йому одразу даватимуть відкоша, з неприхованою підозрою та різкістю в тоні, Ми не маємо права надавати відомості, що вас цікавлять. Репетиція пройшла для нього ні гарно, ні погано, він обмежився тим, що грав по- писаному, намагаючись тільки не фальшивити понад міру. По її закінченні він знову поквапився додому. По дорозі він думав, що в разі, коли вона телефонувала під час його відсутности, їй не було як залишити повідомлення через брак отого нещасного автовідповідача в його апараті, Я не з епохи п’ятисотрічної давнини, я троглодит із кам’яного віку, всі нормальні люди ставлять собі автовідповідачі, тільки я один його не маю, пробурмотів він. Та наступні кілька годин дали чіткий доказ того, що вона таки ж не телефонувала. Загалом беручи, хто не дотелефонувався до когось, телефонує ще раз, але клятий апарат уперто мовчав упродовж пообіддя, байдужий до дедалі розпачливіших із бігом хвилин позирків віолончеліста. Спокійно, є всі ознаки того, що дзвінка від неї не буде, можливо, якісь причини їй стали на заваді, але ж вона піде на концерт і вертатимуться вони обоє разом тією самою таксівкою, що й після попереднього концерту, а коли доїдуть до цього місця, він запросить її до себе й вони матимуть нагоду неквапно побалакати. Вона врешті віддасть йому жаданого листа, й потім вони обоє навтішаються надмірними похвалами, написаними нею в мистецькому запалі після репетиції, на якій він її не бачив, і він скаже, що з нього кепський ростроповіч, а вона, що хтозна, які повороти йому готує майбуття, й коли вони вже набалакаються до краю, або ж коли слова почнуть іти в один бік, а думки в інший, тоді стане видно, чи вимальовується щось таке, про що варт буде згадувати на старі літа. У такому душевному стані віо­лончеліст полишив свою домівку, той-таки душевний стан привів його до театру, з тим самим душевним станом він вийшов на сцену й сів на своє місце. Ложа була порожня. Вона запізнилася, сказав він сам собі, ось-ось має з’явитися, адже дехто ще заходить до зали. То була правда, перепрошуючи за завданий клопіт тих, що вже встигли сісти, спізнілі глядачі діставалися своїх місць, але жінка так і не з’явилася. Може, в антракті. Марні очікування. Ложа залишилася порожньою до самісінького кінця. Та все ж можна було не без надії сподіватися, що, не мігши прийти на концерт із причин, які пояснить, вона чекатиме на нього перед театром, біля входу для артистів. Не було її й там. А що надіям притаманна властивість одна одну породжувати, завдяки чому вони, попри таку силу нездійснень, ще не перевелися в цьому світі, то чи не чекатиме вона біля входу в під’їзд, з усміхом на вустах і листом у руці, Ось нате, де обіцянка, там і данка. Не було її й тут, віолончеліст зайшов до свого помешкання, наче робот, старезний, ще першого покоління, що йому треба було просити дозволу в однієї ноги, аби переставити другу. Він відтрутив пса, який прийшов з ним привітатися, притулив віолончель абиде й абияк і гепнувся на ліжко. Маєш собі научку, йолопе, й цілком заслужену, в які дурні ти пошився, поприписував на власний розсуд значення словам, а тепер видно, що сенс вони мали зовсім інший, але його ти не знаєш і ніколи не знатимеш, ти повірив усмішкам, а то були всього-навсього свідомо розраховані м’язові скорочення, ти забув, попри ласкаве нагадування, про свій п’ятисотрічний баґаж літ, і ось тепер лежиш, наче ганчірка, на ліжку, де думав бути з нею, а вона тим часом сміється з того, як ти сів маком, і взагалі з твого безнадійного недоумства. Забувши про образу, відштовхнутий було пес прийшов його втішати. Він поклав передні лапи на матрац, підтяг тіло, поки не доліз до лівої руки господаря, відкинутої безглуздо й безсило, й легенько поклав на неї голову. Він міг би її лизнути раз і ще багато разів, як те поробляють пси пересічні, але природа, в цьому разі прихильна, наділила його особливою чулістю, що підказувала йому навіть різні способи зовнішнього вираження завжди тих самих і незмінних емоцій. Віолончеліст повернув тіло в бік пса, зігнувся так, щоб його власна голова опинилася на відстані долоні від собачої, й вони обидва залишилися в цих позах, дивлячись один на одного й безслівно промовляючи, Врешті-решт, я не маю уявлення, хто ти такий, але яка різниця, головне, що ми один одного любимо. Віо­лончелістова розпука потроху меншала, адже, сказати правдоньку, таких ситуацій у світі хоч греб­лю гати, він чекав, вона підманула, вона чекала, він підманув, в істоті речі для нас, неприторенних скептиків і невірних хом, значно гірше було б, наприклад, зламати собі ногу. Сказати це було легко, але далеко краще було б помовчати, бо слова часто справляють ефект, протилежний задуманому, аж настільки, що зовсім не дивина після прокльонів і запевнень, Я її ненавиджу, Я його ненавиджу, бачити, як той самий чи та сама, хто це сказав чи сказала, одразу ж по тому заходяться плачем. Віо­лончеліст усівся на ліжку, обійняв пса, який на додатковий знак солідарности поклав йому лапи на коліна, й удався до самокартання, Ану збери себе докупи, їй-богу, годі вже слину розпускати. Потім звернув запитання до пса, Ти, ясна річ, хочеш їстоньки. Вимахуючи хвостом, пес відказав, Авжеж, їстоньки я хочу, бо вже не їв кілька годин, й обидва вони рушили на кухню. Собі віолончеліст не взяв нічого, бо не мав охоти, та й застряглий у горлі клубок заважав би йому ковтати. По спливі пів години він уже був у ліжку, випивши перед тим піґулку снодійного, користь від якої, одначе, була невелика. Він то прокидався, то засинав, і знову то прокидався, то засинав, йому не виходило з голови, що треба бігцем-бігцем наздоганяти сон, щоб нічниці не присусідилися до нього в ліжку. Жінка з ложі йому не снилася, але раз він прокинувся й побачив, як вона стоїть посеред музичної зали зі схрещеними на грудях руками.

Наступний день припадав на неділю, коли треба було вивести пса на прогулянку. За любов любов’ю платиться, неначе наполягало готове до виходу звіря, аж гризучи повідець. Коли віолончеліст, уже в парку прямував до своєї улюбленої лавки, виявилося, ще здалеку, що на ній сидить якась жінка. Садові лавки нічийні, призначені для загального користування та найчастіше безкоштовні, й тому, хто нас випередив, не скажеш, Ця лавка моя, зробіть ласку й пошукайте собі іншу. Цього ніколи не зробив би такий вихований чоловік, як віолончеліст, тим більше, коли ця постать йому виглядала схожою на ту саму жінку, що він її бачив у ложі першого класу, на ту, що його підманула, на ту, що постала перед ним зі схрещеними руками посеред його власної музичної зали. Як відомо, в п’ятдесят років очам уже не можна довіряти, ми починаємо моргати, щулити їх, ніби наподоблюючи героїв дикого заходу або давніх мореплавців, у сідлі або на прові каравели, з рукою на крисах капелюха і пильним поглядом, що роззирається в далеких обріях. Жінка вдягнена інакше, в штани та шкіряну куртку, то напевно інша особа, пояснює віолончеліст серцеві, але той, хто має гостріший зір, підказує, розуй очі, це вона, тепер уважай на себе. Жінка підвела голову, й віолончелістові сумніви відпали, то таки вона. Добридень, промовив він, зупинившись біля лавки, чого-чого я сьогодні не чекав, то це зустріти вас тут. Добридень, я прийшла попрощатися й вибачитися за вчорашню непояву на концерті. Віолончеліст сів, відчепив псові повідець, сказав йому, Біжи, та, не дивлячися на жінку, продовжив, За що мені вас вибачати, щось таке трапляється повсякчас, люди купують квитки, а потім із тієї чи тієї причини не можуть прийти, то річ природна, А наше прощання ви ніяк не прокоментуєте, запитала жінка, Це дуже мило з вашого боку, що ви надумали прийти попрощатися з незнайомцем, хоча мені геть невтямки, звідки вам може бути відомо, що я цей парк щонеділі навідую, Обмаль є того, що мені про вас не відомо, Будь ласка, не повторюймо безглуздих четвергових розмов на виході з театру та пізніше телефоном, ви про мене нічого не знаєте, ми ніколи раніше не бачилися, Не забувайте, що я була на репетиції, І я не розумію, як вам це вдалося, наш дириґент дуже не любить пускати сторонніх, і тільки не розповідайте мені, що ви й його знаєте, Не так, як вас, але ж ви виняток, Краще б я ним не був, Чому, Ви хочете, щоб я вам це сказав, справді хочете, щоб я вам це сказав, запитав віолончеліст палким, майже розпачливим голосом, Хочу, Бо я закохався в жінку, про яку нічого не знаю, яка бере мене на кпини, яка завтра десь завіється й яку я більше ніколи не побачу, Я виїжджаю сьогодні, не завтра, Ще й оце на додачу, І то неправда, що я вас беру на кпини, А дуже скидається саме на те, Що ж до вашої закоханости, то не чекайте від мене відповіді, деякі слова мені не вільно вимовляти, Ще одна таємниця, І не остання, Із цим прощанням їм усім настане край, Але на зміну можуть прийти інші, Будь ласка, дайте мені спокій, не мучте мене більше, А лист, Мені до того листа нема діла, Якби я навіть хотіла, то не могла б вам його віддати, бо залишила в готелі, сказала жінка з усміхом, Тоді подеріть його, Я поміркую, що з ним робити, Що там міркувати, подеріть його та й квит, Жінка підвелася на ноги, Ви вже йдете, поцікавився віолончеліст, не встаючи. Голову він мав похнюплену, щось залишилося недосказаним. Я до вас жодного разу не доторкнувся, стиха вирвалося в нього, Це я не хотіла, щоб між нами був доторк, Як вам це вдалося, Мені це не важко, І навіть тепер ні, Навіть тепер ні, Хоч руку подайте, Руки маю холодні. Віо­лончеліст підвів голову. Жінки поряд уже не було.

Чоловік із псом рано полишили парк, перекладанці помандрували з ними додому, вилежуватися на осонні вони не стали. Пообіддя, невеселе, тяглося без кінця, музи´ка взявся був за книжку, прочитав пів сторінки й відклав її вбік. Сів був за фортеп’яно трохи пограти, але руки не слухалися, вони були затерплі, холодні, ніби мертві. І коли він вхопився був за улюблену віолончель, власний інструмент йому не піддався. Він закуняв у фотелі, прийшло бажання зануритися в сон без кінця-краю, ніколи більше не прокидатися. Пес, лежачи на підлозі, спостерігав за ним, марно чекаючи на якийсь знак. Може, знеохоту в господаря спричинила та жінка, що їм зустрілася в парку, промайнуло в його голові, нема-бо правди в прислів’ї, як з очей, так і з думки. Узагалі ті прислів’я тільки збивають нас із пантелику, зробив остаточний висновок пес.

У двері задзвонено об одинадцятій. У котрогось сусіди якісь негаразди, припустив віолончеліст і пішов відчинити. Добривечір, сказала жінка з ложі, ступаючи на поріг, Добривечір, озвався музи´ка, поборюючи спазми в горлі, Ви не запросите мене до себе, Звісно, заходьте, будь ласка. Він пропустив її всередину, замкнув двері, усе поволі й потроху, щоб серце йому не вибухнуло. На непевних ногах він провів її до музичної зали, непевною рукою вказав на фотель. Я гадав, що ви вже поїхали, кинув репліку він, Як бачите, я постановила залишитися, відповіла жінка, Але завтра поїдете, Таку обіцянку я дала, Мабуть, ви принесли листа, замість подерти його, Так, він лежить у моїй торбинці, То віддайте його мені, Це ще встигнеться, я вже раз вам казала, здається, що скорий поспіх людям посміх, Як собі бажаєте, я здаюся на вашу волю, Насправжки, Це моя найбільша вада, все, що я кажу, буває насправжки, навіть тоді, коли людей розсмішу, особ­ливо тоді, коли людей розсмішу, У такому разі я наважуся спитати, чи ви не зробили б мені одну ласку, Яку саме, Скомпенсуйте мені неприхід на вчорашній концерт, Не розумію як, У вас тут стоїть фортеп’яно, Облиште цю думку, піаніст із мене посередній, Або віолончель, То інша справа, я міг би заграти вам одну-дві речі, якщо вам на тому дуже залежить, А вибрати я можу, запитала жінка, Так, але тільки те, що мені до снаги, на що стане мого хисту. Жінка взяла в руки альбом із баховою шостою сюїтою й попросила, Оце, Вона дуже довга, більш як на пів години, а вже робиться пізно, Я повторюю, все встигнеться, У прелюдії є фраґмент, із яким мені тяжко впоратися, То пусте, перескочте через нього, коли дійдете до того місця, сказала жінка, а може, й потреби такої не буде, перевершите самого ростроповіча, ось побачите. Віолончеліст усміхнувся, Будьте певні. Він розгорнув альбом на пюпітрі, глибоко вдихнув і видихнув, поклав ліву руку на ґриф віолончелі, права рука провела смичком побіля струн, і гайда. Як далеко йому до ростроповіча, він знав аж задобре, з нього тільки оркестрант, якому на примху програми іноді випадають сольні партії, але тут, перед цією жінкою, із псом попід ногами, в цю пізню пору, оточений книжками, нотними альбомами, партитурами, він перевтілився в йогана себастьяна баха, коли той у кетені писав опус, якому пізніше дадуть номер тисяча двана­дцять, майже досягши своїми працями числа учинених при створенні світу. Складний фраґмент він і сам незчувся, як віртуозно подолав, під вправними руками віолончель шепотіла, говорила, співала, ревла, ось чого бракувало ростроповічу, цієї музичної зали, цієї години, цієї жінки. Коли він дограв, її руки вже не були холодні, його аж палали, тож вони самі собою сплелися разом в одне ціле. Було вже далеко по першій ночі, коли віолончеліст запитав, Вам треба ви´кликати таксівку до готелю, а жінка відповіла, Ні, я залишуся в тебе, й підставила йому вуста. Вони зайшли до спальні, роздяглися, й наперед виписане нарешті сталося, й сталося вдруге, й утретє. Він заснув, вона ні. Потім вона, смерть, підвелася, розщепила торбинку, залишену в залі, й витягла з неї фіолетового листа. Озирнулася нав­коло, ніби в пошуках місця, де його залишити, покласти на фортеп’яно, застромити поміж струн віолончелі, чи сунути в самій спальні під подушку, на якій спочивала чоловікова голова. Нічого такого вона не зробила. Натомість пішла на кухню, запалила сірника, звичайнісінького сірника, вона, спроможна знищити папір самим лише поглядом, перетворити на ненамацальний порох, спроможна підпалити його самим лише доторком пальців, і ось уже від сірника, простого сірника, нічим не примітного, буденного, горить лист від смерти, лист, який лише смерть може знищити. Попелу по ньому не лишилося. Смерть повернулася до ліжка, притулилася до чоловіка й, сама не знаючи, що з нею діється, відчула, як їй, споконвіку невсипущій, ніжненько стуляє повіки сон. Наступного дня ніхто не помер.