Смерть бере відпустку

Перший арґумент проти зухвалого твердження духа, що ширяв над водою акваріуму, сходив на те, що його речник був не дипломованим філософом, а всього-на-всього учнем, який устиг засвоїти тільки дрібку підручникових відомостей, елементарних, неначе амеба, та ще й насмиканих то тут, то там, клаптикових і розрізнених, без голки з ниткою, які б їх ізшили докупи, нехай навіть в усій строкатості барв і форм, одне слово, то була філософічна школа, що її можна було б назвати блазенською, або еклектичною. Однак цим питання далеко не вичерпувалося. Хоча головна суть твердження йшла, поза сумнівом, від духа, що ширяв над водою акваріуму, перше ж ознайомлення з діалогом, викладеним на двох попередніх сторінках, давало підстави визнати, що філософський учень теж долучився до зародження цієї цікавої ідеї, принаймні в ролі слухача, доконечного діалектичного чинника ще від сократівських часів, про що всім відомо. І годі було заперечити щонайменше одну річ, що людські істоти не вмирали, а інші тварини так. Коли ж брати рослини, то перша-ліпша особа, навіть геть не обізнана в ботаніці, легко могла констатувати, що вони, як і раніше, народжувалися, розпускалися, далі в’янули й потім засихали, і якщо оцей кінцевий етап, чи вже супроводжуваний гниттям, чи ні, не називати смертю, то нехай хтось спробує це пояснити в переконливіший спосіб. Той факт, що тутешні люди не вмирають, а всі інші живі істоти так, закидали деякі опоненти, слід тлумачити лише як доказ того, що нормальність іще не остаточно зникла з цього світу, а якнайнормальнішим буде, шкода й мови на це, вмерти, коли прийшов твій час. Еге ж, умерти, а не встрявати в суперечки про те, чи смерть була наша від самісінького народження, чи випадково звернула на нас увагу просто мимохідь. В інших країнах люди й надалі собі вмирають, і здається, що це не робить їх нещасливішими. Спочатку, звісна річ, були заздрощі, були різні таємні заходи, траплялися поодинокі спроби наукового шпигунства, щоб вивідати, я´к нам таке вдалося, але зважаючи на всі ті проблеми, що відтоді на нас посипалися, загалом поміж людности цих країн переважало ставлення, передаване словами, Хай бог милує.

Церква, як і слід було очікувати, вийшла, а радше виїхала верхи на поле прі на своєму незмінному муштровому коні, а саме, шляхи господні є такі, які вони завжди були, незбагненні, й у переказі звичайною, нехай навіть трохи блюзнірською, мовою це означає, що нам не вільно підглядати крізь щілину небесної брами за тим, що діється всередині. Говорила церква й про те, що тимчасове й більш чи менш тривале припинення дії природних причин і наслідків не було, властиво, нічим посутньо новим, досить пригадати собі незліченні дива, вчинені з призволення божого за останні двадцять століть, а єдина відмітна риса теперішніх подій полягає в масштабах дива, адже те, що раніше зазвичай торкалося однієї особи, завдяки її індивідуальній вірі, тепер перемінилося на явище всеохопне, неперсоналізоване, й власницею еліксиру безсмертя стала, так би мовити, ціла країна, не тільки віряни, які, за логікою, заслуговують на вирізнення, а й атеїсти, агностики, єретики, схизматики, безбожники всіх мастей, бузувіри, добрі, лихі та геть плюгаві, чеснотливі та приналежні до махвії, кати та жертви, поліцаї та злодії, вбивці та донори крови, несповна розуму та при здоровому глузді, всі вони, всенькі без винятку, були рівночасно свідками та отримувачами найвищого з коли-небудь зазнаних див, віч­ного життя тіла, навічно з’єднаного з вічним життям душі. Католицьким єрархам, починаючи від єпископів і вище, нітрохи не сподобалися ці містичні фіґлі від їхніх, спраглих див, кадрів середньої ланки, тож як наслідок з’явилося дуже становче звернення до вірян, де, крім неуникненної згадки про незбагненність шляхів господніх, підкреслювалося те, що вже з самого початку відрухово висловив був кардинал у перші години кризи в телефонній розмові з прем’єр-міністром, коли, подумки поставивши себе на місце папи й просячи в бога пробачення за таку простакувату зарозумілість, він запропонував нову тезу про відтерміновану смерть в надії на стільки разів уже хвалену мудрість часу, з якої випливає, що завжди приходить завтрашній день і приносить розв’язання тих питань, які сього­дні здавалися нерозв’язними. У листі до очільника своєї улюбленої газети один читач оголошував себе готовим пристати на думку, що смерть постановила сама себе відтермінувати, але водночас із належною пошаною просив пояснити йому, звідки про це дізналася церква, і якщо вона справді настільки обізнана в цих справах, то їй би мало бути відомо, як довго цей термін триватиме. У редакційній примітці газета нагадувала читачеві, що то була тільки пропозиція щодо лінії поведінки, дотепер, зрештою, не переведена в життя, а це мало б означати, згідно з її висновком, що церква знає про це стільки ж, скільки ми, тобто нічого. У цей момент хтось написав статтю з вимогою повернутися до того питання, з якого почалася дискусія, тобто, чи смерть одна, чи смертей багато, чи треба казати смерть в однині, чи смерті в множині, й принагідно, не випускаючи пера з руки, розкрити ту правду, що церква, обравши таку двозначну поставу, просто зволікає з відповіддю й намагається виграти час, а тому й заходилася тягти жабу за жабра та ворожити, неначе баба, надвоє. Перший із цих народних зворотів неабияк спантеличив журналістів, які ніколи в житті нічого такого не читали й не чули. Утім, здорова професійна конкуренція спонукала їх пошукати за розгадкою загадки, й вони витягли з полиць словники, якими час від часу послуговувалися, пишучи свої статті та замітки, й почали з’ясовувати, до чого тут ця земноводна істота. Не знайшлося в них нічого, тобто знайшлися жабра, знайшлася жаба, знайшлося дієслово тягти, але глибинний сенс усіх трьох слів укупі вилущити їм не пощастило. Аж нарешті комусь спало на думку покликати старого брамника, який багато років тому приїхав із села і з якого всі сміялися, бо він, живши бозна-відколи в місті, й надалі балакав так, ніби розповідав казочки онукам біля печі. Його запитано, чи знає він цей вислів, й отримано відповідь, що, звісно ж, паночку, він його знає, його запитано, чи може він пояснити його значення, й отримано відповідь, що, звісно ж, паночку, він це може зробити, То поясніть його нам, сказав голов­ний редактор, Тягти, панове, то означає те саме, що смикати, Це ми й самі знаємо, ви нам скажіть, будь ласка, як це пов’язане з жабиними жабрами, Пов’язане так, що жабу за жабра ніхто не може потягти, Чому, Тому що жаба не має жабер, І що з того випливає, Що можна й не пробувати, як нема, то й катма, Але ж у реченні, що його написав читач, це мусить означати щось інше, Так кажуть і тоді, коли якусь роботу робиться дуже довго, і коли воно бува навмисне, то це називається воловодити, або тягти жабу за жабра, Отже, церква воловодить, або тягне жабу за жабра, Еге ж, паночку, У такому разі читач-дописувач написав чисту правду, Так воно й є, але ж я тільки при брамі стою, Ви нам дуже допомогли, А другий вислів не треба пояснювати, Який вислів, Ворожити надвоє, Ні, його ми й без вас знаємо, бо самі це щодня робимо.

Полеміка про смерть в однині та смерті в множині, так удало розпочата духом, що ширяє над водою акваріуму, та учнем філософа, закінчилася б комедією або фарсом, якби не вийшла стаття з-під пера економіста. І хоч він, за його власним визнанням, не спеціалізувався професійно на актуарному розрахунку, все ж таки його знання в цій галузі дозволяли йому вийти на публіку із запитанням, звідки країна думає брати гроші, щоб за якісь двадцять років, плюс рік, мінус два, виплачувати пенсії мільйонам непрацездатних за віком, які вже такими й залишатимуться століття за століттям й до яких неминуче додаватимуться все нові й нові мільйони, тож однаково, чи то буде проґресія аритметична, чи геометрична, катастрофи нам у жодному разі не уникнути, бо настане безлад, колотнеча, банкрутство держави, рятуйся, хто може, але ніхто не порятується. Перед цією жахливою перспективою метафізикам не лишалося нічого іншого, крім як защепнути язика на петельку, ба й церква опинилася в ситуації, коли могла робити тільки одне, донесхочу перебирати свої чотки-вервиці та чекати-ждати на кінець віків, коли, згідно з її есхатологічним світобаченням, усе розв’яжеться враз само собою. Та й справді, вертаючись до занепокійливих доводів економіста, порахувати все це було зовсім не складно, досить поглянути, скільки є економічно активного населення, що робить відрахування до фонду соціального забезпечення, а скільки непрацездатного, яке отримує з тих відрахувань пенсію чи вже за віком, чи за інвалідністю, й тоді, з огляду на постійне зменшення активної частини супроти непрацездатної, яка невпинно й нестримно зростає, годі збагнути, чому ніхто зразу не звернув уваги на те, що зникнення смерти, здавалося б, вершина можливого щастя, насправді нічого доброго з собою не несе. Треба було філософам і іншим мудрагелям добряче поблукати в трьох соснах власних розумувань про майже та про нуль, як по-простацьки називають буття та ніщоту, щоб наперед вийшов здоровий глузд із прозаїчним папірцем та олівцем у руці, доводячи за допомогою a + b + с, що існують знач­но нагальніші речі, над якими ламати голову.

Як можна було передбачити завдяки знанню темних сторін людської натури, з того самого дня, коли публіка ознайомилася з занепокійливою статтею з-під пера економіста, ставлення здорової частини населення до безнадійних хворих почало змінюватися в гірший бік. До того часу, хоча всі були однозгідні у визнанні великого тягаря та клопоту всіх можливих ґатунків, спричиненого такою ситуацією, все ж панувала думка про те, що пошана до старих і взагалі до немічних становить один з основ­них обов’язків усякого цивілізованого суспільства, і як наслідок, дарма що часто згнітивши серце, про них таки ж дбано в належний спосіб, ба й траплялося навіть, що в деяких виняткових випадках ці турботи підсолоджувано ложечкою співчуття та любови перед тим, як загасити світло. Певна річ, існують також, як ми це аж занадто добре знаємо, родини бездушні, піддатливі на нашепти власної невиправної нелюдяности, які не погребували послугами махвії, аби тільки позбутися жалюгідних людських почвар, що лежали в нескінченній агонії поміж двох простирадел, вологих від поту й закаляних природними випорожненнями, але від нас вони заслуговують на осуд, як і ота родина з давньої, тисячі разів переказаної казки про дерев’яну миску, хоча вона, на своє щастя, в останню мить порятувалася від прокляття завдяки, як ми побачимо, доброму серцеві восьмирічної дитини. Казочка ця недовга, й ми її тут розкажемо заради освідомлення нових поколінь, не знайомих із нею, у надії, що вони її не висміють як наївну та сентиментальну. Тож уся увага до повчальної научки.

Жила собі в давній країні казок одна родина, до якої належали батько, мати, дід, тобто батьків батько, й ота вже згадана восьмирічна дитина, а був то хлопчик. Отож дідові, вже геть старенькому, тремтіли руки й часом випадала їжа з рота, коли вони сиділи за столом, а це дуже дратувало його сина та невістку, які раз у раз казали йому вважати на себе, але бідолашний дід, попри всі намагання, не міг зупинити тремтіння. Ба гірше, йому за це дорікали, та закінчувалося все незмінно, забрудненою скатертиною й розсипаною їжею на підлозі, не кажучи вже про серветку, пов’язану навколо дідової шиї, яку треба було міняти тричі на день, на сніданок, на обід та на вечерю. Отак воно все йшло, без жодних надій на поліпшення, аж син постановив покласти край цій халепі. Він зайшов до хати з дерев’яною мискою в руках і сказав батькові, Від сьогодні їстимете з неї, а сидітимете на порозі, бо тут легше за вами мити й ваша невістка не матиме клопоту з такою силою брудних серветок і скатертин. Так і сталося. На сніданок, обід і вечерю старий сідав самотою на порозі, доносив, як міг, їжу до рота, половина її по дорозі губилася, з другої половини частина стікала підборіддям униз, і зовсім, зрештою, небагато потрапляло в те, що по-народному зветься пролигом. Онукові, здавалося, байдуже було до такого негарного поводження з дідусем, він на нього зиркав, потім зиркав на батька з матір’ю, й їв собі далі так, ніби його це не обходить. Аж одного дня, повернувшись з роботи, батько побачив, як син довбається цизориком у шматку дерева, й подумав, що то він, за тодішнім, давнім уже звичаєм, власноруч майструє собі якусь цяцьку. Та наступного дня він помітив, що то не може бути візочок, бо не видно було, куди приставляти колеса, та й запитав, А що це ти робиш. Хлопчик удав, ніби не чує, й далі довбався в дереві вістрям цизорика, то відбувалося в часи, коли батьки менше лякалися й не квапилися забирати дітям із рук такий корисний струмент для вироблення забавок. Ти почув чи ні, що ти робиш із цим оцупком, запитав батько вдруге, а син, не відриваючи очей від роботи, відказав, Роблю миску на ту пору, коли батько будуть старі й руки їм тремтітимуть, коли їх садовитимуть їсти на порозі, як оце тепер дідуся. То були слова чудодійні. З батькових очей упала полуда, він побачив істину в усьому її сяйві, одразу ж побіг просити пробачення в рожденика й на вечерю власноруч допоміг йому сісти на стільця, власноруч підносив йому ложку до рота, власноруч дбайливо витирав йому підборіддя, бо сам він усе те ще здужав робити, а його милий батечко вже ні. Що сталося потім, про те історія мовчить, але є в нас дуже певне знаття, що, хоча хлопчикова робота зупинилася на половині, цей шматок дерева не загубився. Нікому не заманулося спалити його або викинути, чи вже для того, щоб не забувати цю научку, чи на той випадок, якщо комусь у майбутньому спаде на думку закінчити роботу, а таку можливість годі виключити, зважаючи на подивугідну живучість згаданих вище темних сторін людської натури. Як хтось уже запримітив, усе, що може статися, станеться, питання лише коли, і якщо ми того не побачимо, поки ходимо тут, це означає, що наших днів просто не вистачило, щоб до того дожити. Як здається, додаймо, аби нам не закидали зловживання фарбами з лівої частини малярської палітри, дехто був ладен припустити, що екранізація цієї на диво гарної казки, показана телебаченням після передруку в котрійсь газеті та розчищення запорошених полиць колективної пам’яті від наплетеного павутиння, могла б посприяти відновленню в понівеченій родинній свідомості культу чи традиції плекати непроминальні вартості щирої духовности, поширені в суспільстві за давнини, коли панівний сьогодні матеріалізм низької проби ще не оволодів нашою волею, яку ми уявляли сильною, а вона насамкінець у всій безпросвітній ясності показалася нам як образ і подоба нашої ганебної слабкодухости. Тим часом не втрачаймо надії. Тієї миті, коли ця дитина з’явиться на екрані, половина всього населення країни, як хочеться думати, побіжить по хустки, щоб утерти сльози, а друга половина, наділена, мабуть, більшою мужністю, дасть їм мовчки стікати вниз по обличчю, аби легше було переконатися, що скруха за поганий вчинок або за потурання йому, то не завжди порожнє слово. Аби лишень устигнути порятувати дідусів і бабусь.

Несподівано й, на жаль, зовсім не замислюючись про доречність власних дій, свій голос у цій делікатній ситуації надумали піднести й республіканці. Їх не було багато, вони навіть не мали представництва в парламенті, дарма що їхня політична партія раз у раз брала участь у виборах. Притому вони неабияк носилися з тим невеличким впливом, який мали в суспільстві, особливо в мистецьких і літературних колах, де вони час від часу поширювали свої маніфести, загалом гарно скомпоновані, але щоразу незавадні. Відколи смерть ізникла, вони не подавали ознак життя й не силкувалися навіть, як годилося б очікувати від фронтальної, за її власними словами, опозиції, вимагати бодай пояснень у справі чуток про участь махвії в ницому ґешефті з перевезення безнадійних хворих. Тепер же, користаючись з неспокою, що затруював життя країни, фактично роздираної між марнославним почуттям власної унікальности на всій планеті та острахом бути не такими, як усі, республіканці вийшли, ні мало ні багато, з пропозицією зміни політичного устрою. Неприховані супротивники монархії та природні вороги трону, вони вважали, що знайшли новий довід на користь потреби негайного запровадження республіки. Вони твердили, що країні з усіх раціональних причин не годиться мати безсмертного короля, який, навіть зрікшися влади з огляду на вік або на послаблення розумових здіб­ностей, залишатиметься королем, першим у нескінченній низці всадовлень на престол і наступних зречень, у нескінченному разочку королів, прикутих до ліжка в вічнодаремному очікуванні смерти, у вервечці королів ні живих, ні мертвих, які в кінцевому підсумку, якщо тільки їх не покладуть у палацових коридорах, заповнять до краю, а потім уже й не вмістяться в пантеоні, де спочивають їхні смертні попередники, що їм кістки повивалювалися з суглобів або тіла всохли на плісняві мумії. Хіба не раціональніше мати президента республіки з грошовою винагородою на певний період, один або щонайбільше два терміни його повноважень, а далі хай він дає собі раду, як уміє, хай вертається до свого приватного життя, пише книжки, бере участь у конґресах, конференціях і симпозіумах, виступає на круглих столах, об’їжджає планету з вісімдесятьма зустрічами, висловлюється про дов­жину спідниць, коли їх знову почнуть носити, та про зменшення кількости озону в атмосфері, якщо на той час іще існуватиме атмосфера, одне слово, хай він про себе дбає сам. Усе, що завгодно, аби тільки не читати щодня в газетах і не чути на телебаченні та радіо вічно однакові медичні комюніке, ні сюди, ні туди, про стан ушпиталених у королівських лазаретах, які, варто принагідно повідомити, після двох послідовних розширень уже стоять на порозі наступного, третього розширення. Ужиток слова лазарет у множині тут означає, що, як заведено в закладах охорони здоров’я, чоловіки та жінки лікуються окремо, тож королям і принцам своє приміщення, королевам і принцесам своє. Респуб­ліканці ж тепер закликали народ взяти свою природну відповідальність на себе й самому визначитися з власною долею, тобто розпочати нове життя й ступити на новий і квітучий шлях, що веде до зорі прийдешнього. Цього разу їхній маніфест промовив не лише до митців і письменників, так само схвально влучний образ квітучого шляху та поклик зорі прийдешнього сприйняли й інші верстви су­спільства, внаслідок чого нечувано збільшився вступ до партії нових членів, охочих улаштувати подію на взір ловлі сома, яку називають історичною, коли риба ще у воді й не відомо, що саме витягнуть на поверхню. На превеликий жаль, у наступні дні словесному вираженню громадянського ентузіазму новоприбулими прихильниками цього зверненого в майбуття, пророчого республіканства часом бракувало шанобливости, якої вимагають гарне виховання та добропорядне демократичне співжиття. Декотрі з їхніх висловів навіть перейшли межі найобразливіших грубощів, коли, наприклад, про королівські особи говорилося, що дзуськи годувати свиней помаранчами, а баранів хвиґами-миґами. Усі люди, наділені гарним смаком, однозгідно вважали такі слова не просто неприйнятними, а непрощенними. Вистачило б сказати, що постійне зростання витрат королівського двору та довкола нього небезпечно розхитує економічні підвалини держави, й усі б усе збагнули. Це відповідало б дійс­ності й нікого не ображало.

Завзятий напад із боку республіканців, а головно висловлені в статті тривожні передбачення щодо неминучої, й дуже скорої, руйнації економічних підвалин держави під тягарем нескінченної виплати пенсій за старістю чи хворобою, спонукали короля довести до відома прем’єр-міністра, що між ними має відбутися відверта розмова наодинці, без звукозапису й без жодних свідків. Прем’єр-міністр, прибувши, поцікавився здоров’ям королівських осіб, і насамперед королеви матері, яка під останній новий рік була на порозі смерти, а тепер, подіб­но до сили інших людей, дихає тринадцять разів на хвилину, хоча інших ознак життя її тіло, розпростерте на ліжку під балдахіном, подає обмаль. Їхня величність подякували, завважили, що королева-мати простують своїм хресним шляхом із гідністю, належною тій крові, що тече й надалі в її жилах, і перейшли до порядку денного, де на першому місці стояло оголошення війни республіканцям. Не доберу, що` стрельнуло в голову цим людям, сказав король, країна опинилася в найжахливішій кризі за всю свою історію, а їм подавай зміну устрою, Я б не брав цього поважно, мій пане, вони тільки пробують скористатися з ситуації, щоб поширити свої так звані урядові пропозиції, в суті речі вони просто намагаються зловити рибку в каламутній воді, Каригідно забуваючи про свої патріотични обов’язки, треба додати, Ваша правда, мій пане, про батьківщину республіканці мають такі думки, що їх тільки вони самі й можуть зрозуміти, та й то навряд чи, Що вони думають, мене не обходить, від вас я хочу почути, чи існує така ймовірність, що їм пощастить домогтися зміни устрою, Вони навіть не мають представництва в парламенті, мій пане, Я маю на увазі державний переворот, революцію, Це неможливо, мій пане, народ держиться свого короля, збройні сили вірні законній владі, То я можу цим не перейматися, Анітрішечки, мій пане. Король поставив хрестик у блокноті навпроти слова респуб­ліканці, сказав, Із цим ясно, й відтак запитав, А що це за історія з невиплатою пенсій, Ми їх виплачуємо, мій пане, хоча майбутнє має похмурий вигляд, Тоді я, мабуть, не вчитався, бо я подумав, що вже було, так би мовити, призупинення виплат, Ні, мій пане, дуже велику тривогу в нас викликає завтрашній день, Тривогу щодо чого, Щодо всього, мій пане, держава може завалитися, от так просто, неначе картяна будівля, Чи ця ситуація зачіпає тільки нашу країну, запитав король, Ні, мій пане, в довшій перспективі з цією проблемою стикнуться всі, але тут важить різниця між умиранням і невмиранням, бо то є різниця фундаментальна, вибачаюся за банальність, Не розумію, В інших країнах люди вмирають у звичному ритмі, кількість смертей компенсує потік народжень, а в нас, мій пане, в нашій країні, ні­хто не вмирає, погляньмо хоч би на королеву-матір, здавалося, що вона вже ось-ось переставиться, а в підсумку вона ще й досі з нами, тобто я маю на увазі, на щастя, й повірте, що я не перебільшую, нам на шию накинуто зашморг, А тим часом до мене дійшли чутки, що дехто все-таки вмирає, І так воно є, мій пане, але то тільки крапля в морі, адже не всі родини наважуються на такий крок, Який крок, Передати своїх хворих організації, що бере на себе самогубства, Не розумію, навіщо вчиняти самогубство, коли не можеш умерти, Ці вмирають, І яким же робом, Це складна історія, мій пане, Розкажіть її мені, адже ми тут самі, По той бік кордону люди вмирають, мій пане, То ви хочете сказати, що ця організація переправляє їх туди, Саме так, Тоді це корисна організація, Вона трохи допомагає нам уповільнити накопичення безнадійних хворих, але, як я вже сказав, то тільки крапля в морі, І що ж це за організація. Прем’єр-міністр, зітхнувши, відповів, Це махвія, мій пане, Махвія, Так, мій пане, махвія, інколи на брудну роботу держава мусить задіювати сторонніх виконавців, Ви мені про це нічого не казали, Мій пане, я не хотів втягувати вашу величність у цю справу й відповідальність беру на себе, А військо, що стояло на кордонах, Воно виконувало своє завдання, Яке завдання, Буцімто перешкоджати переправленню самогубців, але насправді ні, А я гадав, що воно запобігало вторгненню ззовні, Такої небезпеки ніколи не було, й ми в усякому разі маємо домовленості з урядами цих країн, у нас усе під контролем, Окрім проблеми з пенсіями, Окрім проблеми зі смертю, мій пане, якщо ми й надалі не будемо вмирати, то майбутнього в нас нема. Король поставив хрестик навпроти слова пенсії й прорік, Щось мусить статися, Так, ваша величносте, щось мусить статися.

Коли секретарка генерального директора телекомпанії ввійшла до кабінету, конверт лежав на столі. Він був фіолетовий, тобто неординарний, а ґофрований папір нагадував текстурою полотно. На вигляд він був старий, і складалося враження, що вже вживаний. На ньому не було жодної адреси, ні відправника, що іноді буває, ні отримувача, чого не буває ніколи, а лежав він у кабінеті, що його двері, замкнені на ключ, оце щойно відчинено, й куди ніхто не міг зайти впродовж ночі. Перевертаючи його, щоб побачити, чи нічого, бува, не написано з другого боку, секретарка подумки відчула, з якимось непевним почуттям безглуздости такої думки й такого почування, що конверту там іще не було, коли вона вставляла ключ у шпарину й повертала механізм замка. Тільки без марень, пробурмотіла вона, я, мабуть, його просто не помітила вчора, коли виходила. Вона озирнула кабінет, перевіряючи, чи все в ньому гаразд, і пішла до свого робочого місця. Як секретарці, до того ж іще довіреній, їй було дозволено розпечатувати чи вже цей, чи будь-який інший конверт, тим більше, що в цьому разі не було ніякого застереження на кшталт особисто в руки, обмежений доступ чи конфіденційно, та все ж вона того не зробила, хоча й сама не могла б назвати причини такої своєї поведінки. Двічі вона вставала зі стільця й прочиняла двері кабінету. Конверт лежав на тому самому місці. Щось мені верзеться, мабуть, через той колір, подумала вона, хай уже він швидше прийде й покладе край цій загадці. На увазі вона мала свого шефа, тобто генерального директора, який запізнювався. Коли він урешті з’явив­ся, була вже чверть на одинадцяту. На слова він був скупий, проказував добридень і відразу ж прямував до свого кабінету, куди секретарка мала наказ заходити тільки по спливі п’яти хвилин, потрібних йому на те, щоб вигідно влаштуватися й закурити першу ранкову цигарку. Коли секретарка зайшла, генеральний директор іще не скинув піджака й не курив. Він обома руками тримав аркуш того самого кольору, що й конверт, і руки йому тремтіли. Він повернув голову до секретарки, яка підступала до нього, але неначе не впізнаючи, хто то є. Раптом він виставив уперед руку з розчепіреними пальцями, зупиняючи її, й промовив не своїм голосом. Негайно вийдіть, зачиніть за собою двері й нікого сюди не пускайте, чуєте, нікого, хто б то не був. Занепокоєна, секретарка запитала, чи щось негаразд, але він брутально її обірвав запитанням, Ви не чули, що я вам сказав вийти. І зійшов майже на крик, Та йдіть же ж геть, сказано вам. Бідолашна жіночка вийшла зі слізьми на очах, вона не звикла, щоб із нею так поводилися, воно-то правда, що директор, як і кожен інший, має свої вади, але загалом людина з нього вихована й секретарок він за попихачок не має. То все через отой лист, нема іншого пояснення, подумала секретарка, шукаючи хустки, щоб утерти сльози. Вона не помилялася. Якби вона насмілилася знову зайти до кабінету, то побачила б, як генеральний директор бігає з місця на місце наче попечений, із нестямним виразом обличчя, так, ніби він не знає, що йому робити й водночас чітко усвідомлює, що тільки він і ніхто інший може зробити те, що треба. Директор подивився на годинника, потім на аркуш, зовсім тихенько, неначе потайки, прошепотів, Ще є час, ще є час, і знову сів перечитати загадкового листа, механічно проводячи вільною рукою по голові нібито в прагненні переконатися, що вона ще на своєму місці, що він її не загубив у коловороті страху, від якого скиміло в животі. Дочитавши, він безтямно втупився в простір і подумав, треба з кимось поговорити, й тут йому в голову прийшла рятівна думка, що то є просто такий собі жартик, дуже кепського ґатунку, від одного з багатьох чимось невдоволених телеглядачів, на додачу ще й наділеного хворобливою уявою, хто керує на телебаченні, дуже добре знає, що тут не все встелене трояндами, Але зазвичай не мене вибирають, щоб відвести душу, подумалося йому. Цілком природно ця думка спонукала його нарешті зв’язатися з секретаркою, Хто приніс цього листа, Не знаю, пане директоре, коли я прийшла й відімкнула двері вашого кабінету, як я це завжди роблю, він уже лежав на столі, Але ж того не може бути, впродовж ночі ніхто не має доступу до цього кабінету, Саме так, пане директоре, Тоді як це пояснити, Мене про це не питайте, пане директоре, я ж бо оце допіру хотіла розповісти вам, що сталося, але ви, пане директоре, мені й рота не дали розтулити, То правда, що я вас трохи образив, вибачте, То пусте, пане директоре, але боліти воно болить, ще й як. Генеральному директорові знову почав уриватися терпець, Якби я сказав вам, що` там написано, тоді б ви знали, що таке болить. І він поклав слухавку. Ще раз подивився на годинника, відтак промовив сам до себе, Це єдиний вихід, іншого я не бачу, є такі рішення, що мені самому їх ухвалити годі. Розгорнув записника, пошукав і знайшов потрібний номер, сказав, Ось він. Руки йому й надалі тремтіли, він на превелику силу втрапляв пальцями в кнопки, а коли йому відповіли, на ще більшу силу опанував власний голос, просячи, Зв’яжіть мене з кабінетом пана прем’єр-міністра, говорить директор телебачення, генеральний. Слухавку взяв очільник адміністрації, Добридень, пане директоре, як гарно, що ви зателефонували, чим я можу вам допомогти, Треба щоб пан прем’єр-міністр якнайшвидше мене прийняв, ідеться про справу абсолютно невідкладну, А ви могли б пояснити мені, про що саме йдеться, щоб я це переказав панові прем’єр-міністрові, Мені дуже шкода, але це неможливо, бо то справа не лише невідкладна, а й суворо таємна, Тоді чи можете ви бодай натякнути, Отут перед моїми очима, що їх виїсть земля, лежить документ величезної ваги для самого існування нації, і якщо моїх слів не досить, якщо вони не переконали вас зараз же зв’язати мене з паном прем’єр-міністром, де б він тепер не був, то я маю неабиякі побоювання за ваше особисте та політичне майбутнє, То справа аж настільки надважлива, Скажу вам хіба одне, відтепер за кожну згаяну хвилину відповідальність нестимете ви й тільки ви, Я подивлюся, що можна зробити, в пана прем’єр-міністра дуже напружений графік, То віднапружте його, якщо хочете заслужити ордена, Уже роблю, Я зачекаю, А чи можу я ще про щось вас запитати, Бога ради, що вам іще треба знати, Чому ви сказали про свої очі, що їх виїсть земля, адже це було раніше, Я не знаю ким раніше були ви, але хто з вас є тепер, знаю напевно, дуб дубом та й годі, зв’яжіть, кажу вам, мене з прем’єр-міністром, і то негайно. Неочікувана брутальність у висловах від генерального директора свідчить про його крайнє душевне заворушення. Усе йому в голові помішалося, він сам себе не впі­знає, не годен збагнути, як він міг образити людину лише за те, що вона поставила йому цілком нормальне запитання, чи вже за формою, чи за змістом. Треба буде перед ним вибачитися, скрушно подумав він, завтра він іще може бути мені потрібен. У голосі прем’єр-міністра бриніло роздратування, Що відбувається, запитав він, з проблемами телебачення, як я їх знаю, звертатися треба не до мене, Про телебачення не йдеться, пане прем’єр-міністре, я отримав листа, Мені вже сказали, що ви отримали листа, і що` ви тепер хочете від мене, Я тільки прошу вас його прочитати, й нічого більше, все інше, повторю ваші слова, то вже питання не до мене, Бачу, що ви хвилюєтесь, Авжеж, пане прем’єр-міністре, я просто на ножах сиджу, І про що ж повідомляє той таємничий лист, Телефоном я вам того не можу сказати, Це захищена лінія, Все одно не скажу, тут жодна обережність не буде зайвою, Тоді перешліть його мені, Я мушу передати його вам із рук у руки, довіритися посланцеві то завеликий ризик, Я сам до вас когось пришлю, хоч би й очільника адміністрації, когось ближчого до мене вже й нема, Пане прем’єр-міністре, будь ласка, я б вам оце, напевно, не надокучав, якби не мав дуже поважної причини, ви мусите обов’язково мене прийняти, Коли, Зараз же, Я маю багато справ, Пане прем’єр-міністре, будь ласка, Гаразд, коли ви вже так наполягаєте, то приходьте, сподіваюся, що ваша таємниця того варта, Дякую, вже біжу. Генеральний директор поклав слухавку, всунув лист до конверта, сховав його у внутрішній кишені піджака й підвівся. Руки йому вже припинили тремтіти, зате лоб був увесь мокрий від поту. Він витер обличчя носовичком, потім зателефонував до секретарки внутрішнім зв’язком і сказав їй викликати автівку, бо він виїжджатиме. Переклавши відповідальність на когось іншого, він трохи заспокоївся, ще якісь пів годинки, й його роля в цій справі буде дограна до кінця. Секретарка показалася у дверях, Машина вже чекає, пане директоре, Дякую, скільки часу мене не буде, не знаю, я маю зустріч із прем’єр-міністром, але про це нікому не розповідайте, Можете не хвилюватися, пане директоре, я нікому нічого не скажу, До зустрічі, До зустрічі, пане директоре, хай усе в вас добре пройде, Як воно тепер виглядає, то вже годі розібрати, де добре, а де погано, Ваша правда, До речі, а як там ваш батько, Без змін, пане директоре, страждати він, здається, не страждає, але лежить собі й худне та всихає, вже минуло два місяці, відколи він у цьому стані, і з огляду на те, що діється, мені лишається тільки дочекатися своєї черги, щоб і мене поклали в ліжко обік нього, Хтозна, хтозна, сказав директор і вийшов з кабінету.

Очільник адміністрації, зустрівши генерального директора на вході, привітався з ним підкреслено сухо й відтак сказав, Я проведу вас до прем’єр-міністра, Хвилиночку, спочатку я хотів би перед вами вибачитися, дуб дубом у нашій розмові справді брав участь, але то був я, Найімовірніше все-таки жоден із нас, усміхнувся очільник адміністрації, Якби ви могли бачити, що я приніс в оцій кишені, ви б зрозуміли мій душевний стан, Не переймайтеся, зі свого боку я вас уже вибачив, Я вам за це дякую, в усякому разі залишаються лічені години до вибуху бомби, коли все вийде на поверхню, Аби тільки той вибух не прогримів засильно, Він прогримить сильніше, ніж за найстрашнішої грози, а блискавки сліпитимуть дужче, ніж усі дотеперішні разом, Ваші слова не можуть не хвилювати, Коли це станеться, я маю певність, що ви, мій любий, ще раз мене вибачите, Ходімо вже, пан прем’єр-міністр зачекався. Вони пройшли через приміщення, яке за давніших часів мало б називатися передпокоєм, і за хвилину генеральний директор опинився перед прем’єр-міністром, який зустрів його усміхом, То погляньмо, з яким же питанням життя чи смерти ви до мене прийшли, З усією повагою, я переконаний, що з ваших вуст іще не сходили влучніші слова, пане прем’єр-міністре. Директор витяг із кишені листа й поклав його на стіл. Його співрозмовник здивувався, Тут нема імені отримувача, Імені відправника теж нема, відказав директор, то є лист, адресований нібито всім людям, Анонімний, Ні, пане прем’єр-міністре, як ви побачите, під ним стоїть підпис, але прочитайте його, прочитайте, будь ласка. Повагом розпечатавши конверт і розгорнувши аркуш, прем’єр-міністр по прочитанні перших рядків відірвав від нього очі й сказав, Це скидається на жарт, Може, воно й справді жарт, але мені так не здається, бо цей лист опинився на моєму столі в геть непоясненний спосіб, Я не думаю, що то є достатня підстава вірити в те, про що тут говориться, Читайте, будь ласка, далі, читайте ж. Дійшовши до кінця листа, прем’єр-міністр, поволі ворушачи губами, безгучно проказав єдиний склад слова, що правило за підпис. Відтак поклав аркуш на стіл, втупився очима в співрозмовника й сказав, Уявімо, що то просто жарт, Це аж ніяк не жарт, Я теж гадаю, що це аж ніяк не жарт, але пропоную уявити таку можливість тільки для того, щоб продовжити, за лічені години ми знатимемо напевно, чи це жарт, чи ні, Точнісінько за дванадцять годин, бо тепер маємо якраз південь, Я до того веду, що коли заповіджене в листі здійсниться, а люди не будуть про це попереджені, то повториться, тільки навспак, те, що сталося було новорічної ночі, Чи вони будуть попереджені, чи ні, пане прем’єр-міністре, вислід усе одно буде той самий, Обернений навспак, але той самий, Чиста правда, однак якщо ми їх попередимо, а насамкінець виявиться, що то був тільки жарт, люди переживуть тяжкі години намарно, хоча про слушність ужитку цього прислівника, звісна річ, можна дискутувати, Мені здається, воно того не варте, адже ви, пане прем’єр-міністре, самі сказали, що на вашу думку то аж ніяк не жарт, Еге ж, То що тоді робити, попереджати чи не попереджати, Оце й є питання, мій дорогий генеральний директоре, ми маємо подумати, зважити, розміркувати, Питання вже у ваших руках, пане прем’єр-міністре, вирішувати вам, А таки ж і справді мені, я міг би навіть подерти цю папірчину на тисячу дрібних шматочків і потім чекати, що станеться далі, Не вірю, що ви так учините, Ваша правда, я того не вчиню, тому слід на щось наважитися, адже не вистачить просто сказати, що населення слід попередити, треба знати, як саме попередити, На те й існують засоби масової інформації, пане прем’єр-міністре, ми ж маємо телебачення, газети, радіо, То ваша ідея полягає в тому, щоб розіслати по всіх цих засобах ксерокопію листа, супроводжену урядовим комюніке із закликом до населення зберігати спокій та певними рекомендаціями на випадок надзвичайної ситуації, Ви, пане прем’єр-міністре, висловили мою думку краще, ніж я сам би коли-небудь спромігся це зробити, Дякую вам за цю похвальну оцінку, але тепер напружтеся, будь ласка, й уявіть, що б вийшло, якби ми діяли таким чином, Не розумію, Від генерального директора телебачення я очікував більшого, Коли так, то я здаю собі справу з власної обмежености, Не впосліджуйте себе, все вам зрозуміло, тільки відповідальність вас пантеличить, А вас, пане прем’єр-міністре, не пантеличить, І мене пантеличить, але я від того принаймні не тетерію, На щастя для країни, Я ще раз вам дякую, ми не говорили багато між собою, загалом про телебачення я розмовляю тільки з відповідним міністром, але тепер я думаю, що настав час зробити з вас фігуру національного масштабу, Ось тепер я вже геть нічого не розумію, пане прем’єр-міністре, Усе просто, ця справа залишиться між нами й тільки між нами до дев’ятої години вечора, коли випуск теленовин розпочнеться зачитуванням офіційного повідомлення, в якому буде пояснено, що` має статися сьогодні опівночі, а ще буде зачитано короткий переказ змісту листа, й зачитати це все випаде не кому іншому, як вам, пане генеральний директоре телебачення, по-перше, з огляду на те, що ви були отримувачем листа, нехай не зазначеним у ньому самому, по-друге, з огляду на те, що саме на вас, пане генеральний директоре телебачення, я покладаюся у справі виконання місії, яку на нас поклала, не кажучи цього навпростець, та пані, чий підпис стоїть під документом. Із цим завданням, пане прем’єр-міністре, краще впорається диктор, Я не хочу ніякого диктора, я хочу, щоб це був генеральний директор телебачення, Якщо таке є ваше бажання, я матиму це за честь, Тільки ми двоє знаємо, що станеться сьогодні опівночі, й так триватиме, допоки населення не буде сповіщене, якби ми зробили те, що ви запропонували були допіру, тобто зразу поширили новину в суспільстві, настали б дванадцять годин безладу, паніки, розруху, колективної істерики й чого там іще, а отже, оскільки унеможливити ці реакції не в наших силах, тобто не в силах уряду, то принаймні обмежмо їх до трьох годин, із тієї миті від нас уже нічого не залежатиме, буде всього вдосталь, будуть сльози, буде відчай, буде погано прихована полегша, будуть нові життєві плани, Ідея здається непоганою, Воно-то так, але тільки тому, що ліпшої в нас нема. Прем’єр-міністр узяв аркуш, оглянув його не читаючи й завважив, Дивина, перша літера в підписі мала б бути велика, а вона мала, На мене це теж справило дивне враження, починати ім’я з малої літери ненормально, А хіба є бодай щось нормальне в усій цій історії, в яку ми потрапили, Ваша правда, нема нічого, До речі, а ви вмієте робити ксерокопії, Я не фахівець, але кілька разів я їх робив, Чудово. Прем’єр-міністр поклав листа з конвертом у течку, набиту документами, й викликав очільника адміністрації, якому наказав, Негайно звільніть від людей приміщення, де стоїть копіювальний апарат, Він стоїть там, де працюють чиновники, пане прем’єр-міністре, це його місце, Хай вони кудись вийдуть, хай вийдуть у коридор або на перекур, нам вистачить якихось трьох хвилин, правда ж, генеральний директоре, Навіть менше, пане мій, Я можу зробити ксерокопію в цілковитій таємниці, якщо йдеться, як я вас розумію, саме про це, сказав очільник адміністрації, Ідеться саме про це, про таємність, але цього разу я візьмуся за роботу сам, із технічною допомогою, так би мовити, присутнього тут пана генерального директора телебачення, Звісно, пане прем’єр-міністре, я зараз же віддам потрібні накази для звільнення приміщення від людей. За кілька хвилин він повернувся, Приміщення вже порожнє, пане прем’єр-міністре, якщо ви не заперечуєте, я теж піду до свого кабінету, Я радий, що не мушу вас про це просити, й не ображайтеся, будь ласка, на те, що не будете ближче посвячені в усю цю на позір дивну конспірацію, ви ще сьогодні дізнаєтеся про причини такої обачности, й я навіть не муситиму вам їх пояснювати, Звичайно ж, пане прем’єр-міністре, я ніколи б не насмілився поставити під сумнів обґрунтованість ваших мотивів, Це приємно чути, мій дорогенький. Коли очільник адміністрації вийшов, прем’єр-мі­ністр ухопив течку й сказав, Ходімо вже. Приміщення було порожнє. На виготовлення ксерокопії знадобилося менше, ніж хвилина, на ній були відтворені кожна літерка й кожне слово, але вийшло з того щось інакше, бракувало занепокійливого ефекту від фіолетової барви паперу, тепер це був банальний папірець із текстом на кшталт, Нехай цей лист застане вас у доброму й міцному здоров’ї серед усієї вашої родини, а я, зі свого боку, пишучи його, можу тільки добрим у житті похвалитися. Прем’єр-міністр вручив копію генеральному директорові, Оце вам, промовив він, ориґінал залишиться в мене, А урядове повідомлення, коли я його отримаю, Присядьте, я його вмить напишу власноручно, воно просте, Дорогі співвітчизники, уряд уважає за свій обов’язок сповістити країну про те, що сьогодні в його розпорядженні з’явився лист, на значенні й вазі якого немає потреби зупинятися, і хоча ми не маємо всіх підстав поручитися за його справжність, ми припускаємо, не оголошуючи наперед його змісту, імовірність того, що заповіджене в цьому документі може й не статися, однак, щоб населення не було застукане зненацька ситуацією, в якій виникатиме напруга та різні критичні моменти, він негайно буде зачитаний, на урядове доручення, паном генеральним директором телебачення, перед чим насамкінець має пролунати ще одне запевнення цілком очевидного характеру, а саме, що уряд з незмінною увагою дбатиме про інтереси та потреби населення в ті години, що належатимуть, поза сумнівом, до найскладніших від часу нашого існування як нації та народу, тому ми закликаємо вас усіх зберігати спокій і витримку, які ви вже не раз продемонстрували впродовж низки суворих випробувань, крізь які ми пройшли з початку року, водночас ми впевнені, що ліпше майбуття принесе нам поновлення миру та щастя, на які ми заслуговуємо і які ми знаємо з попередніх часів, дорогі співвітчизники, пам’ятайте, що в єдності сила, таке є наше гасло і наш девіз, зберігаймо єдність, і в нас буде попереду гарна прийдешність, оце й згодиться, як бачите, робота не забрала багато часу, ці офіційні відозви не потребують великого напруження уяви, можна б сказати, що вони пишуться самі собою, отут є друкарська машинка, передрукуйте й ретельно зберігайте все в таємниці до дев’ятої години вечора, не розлучайтеся з цими паперами навіть на мить, Не турбуйтеся, пане прем’єр-міністре, я прекрасно розумію свою відповідальність у цій ситуації, будьте певні, що я вас не підведу, Ось і гарненько, тепер можете повернутися до своєї роботи, Дозвольте поставити вам іще два запитання перед тим, як я піду, Шкварте, Ви щойно сказали, пане прем’єр-міністре, що до дев’ятої години вечора про цю справу знатимуть тільки дві особи, Саме так, ви та я, навіть уряд нічого не знатиме, А король, якщо з мого боку не буде нахабством тикати носа в чужий город, Його величність довідається про це рівночасно з усіма іншими, ясна річ, якщо переглядатиме в цей момент телебачення, Гадаю, він не буде дуже задоволений з того, що його не поінформували наперед, Цим не переймайтеся, монархів, звісно ж, у монархіях конституційних, найдужче прикрашає вміння з розумінням ставитися до того, що відбувається, Ага, І яке ж друге запитання ви хотіли поставити, Це не зовсім запитання, А що ж то є, Річ у тім, що мене, правду сказати, зачудовує ваша зовнішня незворушність, пане прем’єр-міністре, мені самому те, що станеться з країною опівночі, уявляється як катастрофа, як ніколи не бачене й не чуване лихо, мало не як кінець світу, а дивлячись на вас, складається враження, що ви розв’язуєте чергове питання урядової рутини, ви спокійнісінько видаєте накази, а оце трохи раніше мені здалося, що ви всміхнулися, Я певен, що й ви, мій дорогий генеральний директоре, так само всміхалися б, якби могли бодай уявити, скільки проблем я скидаю з пліч зав­дяки цьому листові, навіть не поворухнувши пальцем, а тепер дайте мені попрацювати, я маю видати декілька наказів, поговорити з міністром внутрішніх справ, щоб він вивів запобіжні поліційні сили, треба буде вигадати вірогідний привід, можливість замаху на громадський порядок, він не з тих, хто довго міркує, він любить діяти, хочеш зробити його щасливим, то просто дай йому діяти, Пане прем’єр-міністре, дозвольте мені запевнити вас, що я вважаю за велику честь для себе провести обік вас ці історичні миттєвості, От і добре, що ви це так сприймаєте, але можете не сумніватися, що ви швидко зміните свою думку в тому разі, якщо бодай одне слово з того, що прозвучало в цьому кабінеті, чи вже моє, чи ваше, стане відомим поза його стінами, Я це розумію, Як монарх у конституційній монархії, Саме так, пане прем’єр-міністре.

Було майже пів на дев’яту вечора, коли генеральний директор викликав до свого кабінету головного редактора теленовин, аби повідомити його, що вечірній випуск розпочнеться зачитуванням повідомлення від уряду країни, яке має бути доручене, як і зазвичай, дикторові сьогоднішньої зміни, після чого він сам, тобто сам генеральний директор, прочитає ще один документ на доповнення першого. Якщо ця процедура головному редакторові здалася ненормальною, непрактикованою та незвичною, він нічим того не прозрадив, а тільки попросив надати йому обидва документи, щоб спрямувати їх на телесуфлер, цей безцінний апарат, який дозволяє створити ілюзію, нібито мова оголошувача призначена безпосередньо й виключно кожному його слухачеві. Генеральний директор відповів, що в цьому разі телесуфлер не використовуватиметься, Ми зачитаємо тексти по-старому, сказав він і уточнив, що сам увійде в студію точнісінько за п’ять хвилин до дев’ятої й тоді вручить урядове повідомлення дикторові, який має бути суворо проінструктований, що течку з документом він має розгорнути аж тієї миті, коли почне читати. Головний редактор новин подумав, що тепер уже годиться виказати певне зацікавлення цією справою, й запитав, То воно аж таке важливе, За пів години довідаєтеся, А прапор, пане генеральний директоре, чи треба його розмістити за тим стільцем, де ви сидітимете, Ні, жодних прапорів, адже я не голова уряду й не міністр, Ані король, усміхнувся головний редактор з виразом улесливого спільництва на обличчі, неначе натякаючи, що його спірозмовник таки ж є королем, але королем національного телебачення. Генеральний директор удав, що не чує, Можете йти, за двадцять хвилин я з’явлюся в студії, Вас не встигнуть підґримувати, Мені не треба ґриму, читатиму я зовсім недовго, а телеглядачам буде про що думати, крім як про моє підґримоване чи непідґримоване обличчя, Як ви скажете, пане генеральний директоре, В усякому разі подбайте про те, щоб на зображенні моє обличчя не мало западин, я не хотів би виглядати на екрані, неначе з могили вийнятий, сьогодні ще менше, ніж будь-коли. О двадцятій годині п’ятдесят п’ять хвилин генеральний директор увійшов до студії, вручив черговому дикторові течку з урядовим повідомленням і сів на відведене йому самому місце. Приваблені неординарністю ситуації, нови­на-бо цілком сподівано розійшлася по всьому колективу, співробітники позбігалися до студії більшим числом, ніж зазвичай. Режисер дав сиґнал тиші. Рівно о двадцять першій годині під фірмовий музичний супровід розпочалася яскрава заставка теленовин зі швидкою зміною прерозмаїтих кадрів, якими телеглядача належало переконати, що ця телекомпанія з її цілодобовими пересиланнями має присутність повсюдну, як раніше казали про бога, й отримує новини звідусіль. Тієї самої миті, коли диктор виголосив до кінця урядове повідомлення, камера номер два вивела на екран генерального директора. Було помітно, що той нервується і що йому перещепило голос. Прокашлявшися, щоб прочистити горло, він заходився читати, Вельмишановний пане генеральний директоре національного телебачення, з усіма наслідками, які з того можуть випливати для зацікавлених осіб, сповіщаю, що від опівночі цієї доби поновиться вмирання, яке споконвіку відбувалося, й то без істотних протестів, аж до тридцять першого грудня минулого року, маю пояснити, що призупинити мою діяльність й облишити забирати життя, вкласти в піхви символічну косу, яку мені вклала в руки нестримна уява давніх малярів і ритівників, мене спонукало прагнення бодай натяком показати людським істотам, що так мене ненавидять, чим обернеться для них вічне, тобто нескінченне життя, хоча, між нами казавши, пане генеральний директоре, маю признатися, що не знаю, чи ці два слова, вічне та нескінченне, є такі вже рівнозначні, як заведено гадати, гаразд, по спливі цього кількамісячного терміну, що його можна б назвати випробуванням на опірність або часовим бонусом, зважаючи на безрадісні результати цього експерименту, чи вже з погляду морального, тобто філософічного, чи з погляду практичного, тобто соціального, я дійшла висновку, що як для родин, так і для суспільства загалом буде краще, коли я привселюдно визнаю непорозуміння, за яке несу відповідальність, і оголошу про негайне повернення до нормального стану речей, а це означає, що життя всіх осіб, які на цей час уже мали б померти, але залишилися на цьому світі, при здо­ров’ї чи без нього, згасне з останнім опівнічним ударом дзиґарів, попереджаю, що про удар дзиґарів сказано суто в переносному значенні, хай нікому не спаде на думку немудре бажання зупинити вежові годинники чи повиймати била з дзвонів у надії, що в цей спосіб можна позволікати й спротивитися моєму невідкличному рішенню, а саме, повернути в людські серця страх перед останньою годиною, більшість людей, скупчених перед тим у студії, вже її полишили, а ті, які ще зоставалися, тихенько перемовлялися між собою, притому на гугіт їхніх голосів режисер, сторопіло роззявивши рота, навіть не зреаґував своїм фірмовим розлюченим жестом, до якого мав звичку вдаватися в далеко менш драматичних обставинах, тож ізмиріться й умирайте без ремства, бо воно вам нічого не дасть, а проте є один момент, щодо якого я почуваюся до вини, момент, пов’язаний з моїм несправедливим і жорстоким способом діяння, коли я забирала людям життя підступно, без попере­дження, не сказавши хто не заховався, мусю визнати, що то була неприйнятна брутальність, скільки разів я навіть не залишала часу на написання заповіту, звісно ж, у більшості випадків я насилала на них хворобу, щоб уторувати шлях, але від хворіб, що цікаво, люди завжди мають надію врятуватися й тільки коли вже запізно усвідомляють, що оця стане їхньою останньою, коротко кажучи, відтепер усі однаково діставатимуть попередження й матимуть один тиждень на впорядкування тих життєвих питаннів, які перед ними ще стоять, на написання заповіту та на прощання з родиною, на вибачення за вчинене зло та на замирення з тими, кого вже двадцять років і знати не хотіли, сказавши це, пане генеральний директоре національного телебачення, мені залишається тільки одне, просити вас, щоб ви сьогодні ж донесли до всіх домівок у країні це моє власноручно писане послання, яке я підписую тим ім’ям, що під ним мене загально знають, смерть. Побачивши, що його вже не показують, генеральний директор підвівся зі стільця, склав навпіл копію листа й засунув її в одну з кишень піджака. До нього наблизився режисер, блідий і з розгубленим виразом на обличчі, То ось що воно було, прошепотів він майже нечутно, то ось що воно було. Генеральний директор мовчки кивнув головою й покрокував до виходу. Він не почув слів, які вже почав непевним голосом виголошувати диктор, Ви щойно прослухали, й потім не почув новин, які втратили будь-який сенс, бо в усій країні ніхто вже на них не звертав найменшої уваги, у домівках, де були безнадійні хворі, родини збиралися біля ліжка нещасливця, але не могли сказати йому, що за три години він помре, не могли сказати, що оце таки ж при­йшов час написати заповіт, чого він раніше не бажав робити, не могли запитати, чи треба покликати брата в перших, щоб із ним замиритися, й так само не могли вдатися до звичайного лицемірства, питаючи, чи йому трішки покращало, їм залишалося дивитися на бліде та змарніле обличчя й потайки позиркувати на годинник, чекаючи, коли спливе визначений час і світовий потяг повернеться на свою завсідну колію, щоб їхати звичним і незмінним маршрутом. І немало було таких родин, які, вже заплативши махвії за те, щоб вона забрала від них жалюгідну людську руїну, за припущення, що вони принаймні не побиваються над грошима, пущеними на вітер, могли тепер побачити, що якби їм не забракло милосердя та терпцю, то справа розв’язалася б безкоштовно. На вулицях було велетенське заворушення, можна було бачити людей застиглих у безрусі, спантеличених або здезорієнтованих, що не знали, куди їм бігти, людей у сльозах від розпачу, людей в обіймах одне одного, які, здавалося, вже надумали розпочати процедуру прощання, дехто шукав винного за все це, чи то був уряд, чи медична наука, а чи папа римський, один хома невірний наполягав, що, скільки сягає людська пам’ять, ніколи ще такого не бувало, щоб смерть писала листи, тож треба терміново зробити експертизу письма, адже, як він казав, рука, що складається з самої лише кісткової матерії, ніколи не напише так, як це може зробити рука повноцінна, справжня, жива, з кров’ю, жилами, нервами, хрящами, шкірою та м’язами, і якщо кістки, річ ясна, не залишають на папері відбитків пальців, а отже, за їх допомогою не можна виявити автора листа, то не виключено, що аналіз днк пролив би якесь світло на цей несподіваний епістолярний прояв від істоти, це коли вважати смерть за істоту, яка все попереднє життя була безслівною. Цієї самої миті прем’єр-міністр телефонічно спілкується з королем, пояснюючи причини, через які вирішив був не повідомляти його про лист від смерти, й король притакує, еге ж, він усе прекрасно розуміє, а тоді прем’єр-міністр висловлює свій щирий жаль із приводу сумного кінця, яким останній опівнічний удар дзиґарів загрожує життю королеви-матері, тоді як король знизує плечима, ніж животіти, краще не жити, сьогодні вона, завтра я, адже й наслідний принц уже не годен приховати власного нетерпіння, питаючи, коли ж настане його черга побути монархом у конституційній монархії. По цій довірчій розмові, в якій бриніли нотки незвичної щирости, прем’єр-міністр доручив очільникові адміністрації скликати всіх членів уряду на надтермінове засідання. Хай усі з’являться тут за сорок п’ять хвилин, рівно о десятій, сказав він, ми маємо обговорити, схвалити й запровадити ті заходи, що є в наших силах, для обмеження всіляких безладів і колотнеч, які неминуче виникнуть у найближчі дні у зв’язку з новою ситуа­цією, Ви маєте на думці кількість померлих, що їх треба буде якнайшвидше забрати й поховати, пане прем’єр-міністре, То ще буде найменше з наших лих, мій дорогенький, на те й існують похоронні контори, щоб розв’язувати проблеми такого ґатунку, зрештою, для них криза скінчилася, вони мають стрибати від щастя й рахувати майбутні зиски, тож хай вони ховають мертвих, як уміють, а от нам доведеться подбати про живих, наприклад, зорганізувати групи психологів для надання допомоги людям, які муситимуть пережити травму, пов’язану з поверненням перспективи померти, тоді як вони вже повірили були, що житимуть вічно, Це справді буде тяжкий удар, я й сам про це вже думав, Не гайте часу, нехай міністри візьмуть із собою своїх державних секретарів, я хочу бачити їх усіх тут рівно о десятій, якщо будуть запитання, кажіть кожному, що його викликають першим, вони-бо як діти малі, ласі на солоденьке. Задзвонив телефон, почувся голос міністра внутрішніх справ, Пане прем’єр-міністре, до мене звертаються з усіх газет і вимагають надати їм копії листа, щойно оце зачитаного на телебаченні від імені смерти, про який я, на жаль, нічого не знав, Нема чого жалкувати, якщо я постановив узяти на себе відповідальність за збереження таємниці, то тільки для того, щоб не наразити нас усіх на дванадцять годин паніки та безладу, То що мені тепер робити, Викиньте цю справу з голови, моя адміністрація негайно розішле листа до всіх органів масової інформації, Добре, пане прем’єр-міністре, Уряд збирається на засідання рівно о десятій, візьміть із собою своїх державних секретарів, Їхніх заступників теж, Ні, ці хай сидять удома, мені завжди говорено, що багато народу, багато суєти, Добре, пане прем’єр-міністре, Будьте пунктуальні, засідання розпочнеться хвилина в хвилину о десятій, Будьте певні, ми з’явимося перші, пане прем’єр-міністре, За це вам буде медаля, Яка ще медаля, Це просто такий вислів, не звертайте уваги.

Представники від похоронних контор, гробокопів, крематоріїв та цілодобових перевізників о тій самій годині зберуться в осідку корпорації. Перед лицем велетенського та безпрецедентного професійного виклику, що його принесе з собою одномоментна смерть і слідом за нею поховання тисяч людей по всій країні, єдине реалістичне розв’язання проблеми, яке їм спаде на думку, зрештою, напрочуд вигідне під економічним кутом зору завдяки можливості раціонального зменшення собівартости, полягатиме в спільному та скоординованому використанні наявних людських ресурсів і технічних засобів, коротко кажучи, логістики, при рівночасному пропорційному розподілі квот на доступ до пирога, як дотепно висловиться президент галузевої асоціації, під делікатні, але супроводжувані усміхами, оплески від присутніх. Доведеться зважати, для прикладу, на те, що виробництво домовин, трун, дубовин і деревищ, розрахованих на людей, завмерло було ще від того самого дня, коли припинилося вмирання, й навіть якщо, хоч повірити в це важко, в тій чи тій деревообробні, керованій консервативно, ще є якісь залишкові запаси, з ними повториться те, що сталося з малербовою малою розеттою, яка, перетворившись на троянду, проіснувала, скільки могла, тобто одним-одненький ранок. Літературна алюзія з вуст президента[6], нехай не надто доречна, ви´кликала оплески в авдиторії, після чого той повів далі, Хай там як, а для нас скінчилася доба ганьби, коли ми ховали псів, котів і домашніх канарків, І папуг, почувся голос із задніх рядів, І папуг, погодився президент, І тропічних рибок, нагадав інший голос, Це сталося лише після полеміки, започаткованої духом, що ширяє над водою акваріуму, уточнив секретар зборів, відтепер їх віддаватимуть котам, недарма ж казав отой лявуаз’є, що в природі нічого не створються й не зникає, а тільки перетворюється. Якщо залишилося невідомим, яких іще висот календарної ерудиції міг би сягнути цей форум похоронних контор, завинив у цьому один із присутніх, що нетерпляче стежив за часом, і позаяк його годинник показував уже за чверть одинадцяту ночі, він підніс руку й запропонував зателефонувати до асоціації дерево­обробників і запитати, що там у них із трунами та домовинами, Нам треба знати, на що ми від завтра можемо розраховувати, закінчив він свій виступ. Цілком сподівано ця пропозиція була зустрінута гарячими оплесками, але президент, насилу приховуючи власне невдоволення тим, що йому самому це не спало на думку, відказав, У них там, певно, о цій порі нікого не буде, Дозволю собі взяти ваші слова під сумнів, пане президенте, ті самі причини, що покликали нас сюди, мали б і в їхньому випадку спрацювати. Автор пропозиції влучив у десятку. З асоціації деревообробників відповіли, що одразу ж по оголошенні листа від смерти до членів, задіяних у відповідному напрямку роботи, вже спрямовано звернення з тим, щоб вони якнайшвидше поновили виробництво домовинного асортименту, і що за наявними відомостями, постійно уточнюваними, багато підприємств не лише терміново ви´кликали своїх працівників на робочі місця, а здебільша й уже встигли запустити повноцінний виробничий процес. Це суперечить трудовому законодавству, уточнив речник асоціації, але з огляду на надзвичайність ситуації в національному масштабі, наші адвокати мають певність, що урядові не залишиться нічого іншого, як примружити на це очі, а в підсумку ще й подякувати нам, чого нам не вдасться забезпечити, принаймні попервах, то це звичної раніше для клієнтів якости зовнішнього оздоблення трун і домовин, з поліруванням, лакуванням і вирізьбленням розп’яттів на віках доведеться зачекати до кращих часів, коли почне зменшуватися хвиля похоронів, та в кожному разі ми усвідомлюємо власну відповідальність як ключового учасника в цьому процесі. На зборах представників від похоронних контор знову залунали оплески, ще гарячіші, бо тепер уже з’явилися всі підстави для взаємних поздоровлень, жодне тіло не залишиться непохованим, жоден рахунок не залишиться невиставленим. А що з гробокопами, знову озвався автор пропозиції. Гробокопи робитимуть, що їм буде сказано, роздратовано відповів президент. І неабияк помилився. Наступний телефонний дзвінок приніс звістку, що гробокопи вимагають істотного підвищення своєї платні та її потроєння в понаднормові години. Це питання належить до компетенції місцевого самоврядування, сказав президент, хай воно й домовляється. Але якщо ми приїдемо на цвинтар, а ями копати нікому, підкинув питання секретар. Дискусія ніяк не вгавала. О двадцять третій годині п’ятдесят хвилин із президентом стався інфаркт міокарду. З останнім опівнічним ударом дзиґарів він помер.