Смутна доба

Київ

Тарануха повертався з Волині в числі останніх. Місто видалось приїжджим незвичним, те відчули вже на Копиревому кінці, біля західної в'їзної брами.

Поверталося їх, киян — півдесятка вершників.

— Що то за люди? Якого князя Острозького?

Шляхтич, що відав охороною на воротях, кричав на них польською.

Козаків пропустили, та осадок на душі лишився у кожного. Навіть говорити перехотілось. Тимко так і не зрозумів, чому на міських воротях стояли ляхи, чому вони, зайди[205], не пускали його до рідної домівки? І хоч ззовні у Києві все було по-старому, та відчуття настороженості його не покидало. Вражала й велика кількість жовнірів — звідки їх стільки тут набралось?

Козаки повернули коней до Верхнього замку. Швидше зробили те за традицією, бо потреби їхати у воєводство не було. Та з півдороги Тарануха з двома сотниками, теж уже колишніми, повернули до садиби гетьмана, що нижче Софії, на схилі Хрещатої балки.

Покійний князь Острозький нічого не забув — Тарануха віз од небіжчика грамоту до гетьмана, вручену йому перед самою кончиною воєводи. Одержав він від покійного князя достатню суму грошей і усний наказ підтримувати й далі стосунки з вивідувачами, котрі слідкували за самозванцем.

Їм пощастило — кілька днів тому гетьман повернувся з Низу. Він одразу запріг козаків: послав Тимка за Іовом Борецьким, грамота адресувалася також і другому, а сотники подалися збирати за списком гетьмана іменитих громадян міста. До будинку гетьмана одразу покотили візки з духовними особами, скакали вершники. Стривоженість помітили і між тими, кого збирали, у місті справді було напружене становище, можна було чекати чого завгодно.

— Що трапилось? — питали один одного.

— З Острога привезли передсмертний тестамент[206] князя Острозького, будуть його читати. Для того й зібрали.

— Грядуть важкі часи!..

Великий будинок гетьмана обставлений абияк, у всьому чулася відсутність жіночої руки. У передпокої, де збиралися приїжджі, прості лави і нічим не покриті столи, тільки зброя на стінах, як в арсеналі. Там і там траплялися заклопотані старшини, метушилися джури, їх у гетьмана четверо, запрошуючи гостей до світлиці.

Люду набралось чималенько. У світлиці нараз запала тиша, коли підвівся Борецький з тестаментом князя, написаним чужою рукою. Тільки підпис був княжий.

Князь Острозький поручав Сагайдачному і Борецькому, своїм духовним спадкоємцям, вести далі почату ним боротьбу проти унії. Закликав уже вкотре зробити опорою православ'я Київ, бо Львів підкорили єзуїти.

Найбільше вразило присутніх повідомлення, що київським воєводою стане Станіслав Жолкевський, ревний католик і ненависник всього українського.

Зблідли представники духовенства, занепокоєно поглядали один на одного міщани, козацька старшина.

— Пан Жолкевський зарікався винищити нас, українців!

— Король те відає, а настановив його!

— Може, тому й настановив, що відає?!

Присутні знали, що саме під тиском Жолкевського сейм прийняв конституції «Про міста українські» та «Про корсунську і брацлавську сваволю», котрі позбавили український народ будь-яких прав.

— Коронний гетьман довів на сеймі, що він наш найлютіший ворог. Чому ж його королівська моць не зважив на те?!

— Що ми можемо змінити?

— Маємо думати, як тому перешкодити!

Зі світлиці гетьмана люди не розходились довго.

Тарануха покинув двір Сагайдачного першим і поскакав на Поділ, де не був вічність. Він не тільки скучив за Лешкою, хотілося повісити на стіну яничарку, скинути з плечей жупан, по-домашньому розслабитись. Зрештою, просто посидіти на лавочці, ні про що не думаючи.

Почуте у світлиці гетьмана новиною для нього не було. Князь Острозький, ще коли вручав козакові тестамент, сказав тихо:

— Ви, козаки, називаєте мене своїм ворогом, так воно, мабуть, і є. Та побачите, що заспіває вам новий воєвода. Цей покаже козакам де раки зимують!..

Наступали важкі часи.

Новий воєвода

Колишні надвірні козаки Острозького, не знаючи, куди себе подіти, розбрелись по всьому покордонні. Немало лишилось і в Києві, чекаючи на похід Сагайдачного. Як і раніше, таборували вони у боковому залі замкового воєводського дому, багато там і спали. Ніхто їх не турбував, взагалі воєводство не діяло — старе розбрелось, а нове ще не зібралося.

І раптом цей жовнірський наскок.

— Геть із воєводства! Бидло, наливайківці!

— Хлопці, наших б'ють!..

Окремі козаки прорвалися до міста, звідси уже прибувало колишнє надвірне та реєстрове козацтво, воно стало обкладати жовнірів, котрі збилися коло воєводства.

У сутичці були поранені й убиті.

З'явився і Тарануха, хоч він і перейшов до Сагайдачного. Через чорний хід йому вдалось пробратися до козаків, котрі закрились. Він повів групу, що жила при воєводстві, до притулку при Богоявленській церкві. Мешкали там жебраки та прочани, що приходили з сіл, притулок наповниться вщерть перед Пасхою, а козаки до того часу, певно ж, вирушать у похід.

Коней перевели до стаєнь Гулевичівни.

На все те пішло багато часу. Не заходячи додому, Тарануха подався до гетьмана.

Він ледве встиг, реєстрова старшина, котра мала супроводжувати Сагайдачного, уже вийшла на подвір'я гетьманського двору для поїздки до нового Київського воєводи.

Гетьман і старшини, одягнені в оксамит, при багатій зброї, на породистих скакунах, хоч картини з них пиши, поминули ворота і потяглися вгору до Софії. Міщани гуртувалися на обочинах вулиць, пропускаючи багату процесію, стояли так, доки кавалькада не зникла за зворотом вулиці.

— Слава Сагайдачному! — чулося з натовпу.

— Най тобі буде легко в бою, гетьмане!..

Він приймав вітання як належне, але без гонору. Приязно усміхався, підіймав руку, якщо помічав знайомих.

На Замковій горі ще литвини звели велику фортецю, обнесли її високими стінами, поставили на них півтора десятка веж і понад сотню городень, бійниць з гарматами. Фортеця мала двоє воріт, гетьманська процесія проникла в замок через ті, що виходили круто на Поділ.

На воєводському подвір'ї Тарануха побачив чимало дворян, котрі ходили у княжому почті Острозького. Минуло небагато від смерті їхнього благодійника, а вони встигли покатоличитись, ба навіть на похорон князя не з'явились. Повалили до нового воєводи, та він їх увагою не балував.

Реєстрова старшина, зайшовши у передпокої воєводського дому, раптом завагалася.

Та гетьман крикнув рішуче:

— За мною, панове-товариство! Ми королівські слуги, з тим мають рахуватися навіть воєводи!

Доладний, показний у кожному рухові, гетьман повів їх анфіладами кімнат, добре орієнтуючись в обстановці — за князя Острозького був він тут своєю людиною. Навіть слуги Жолкевського схиляли голови і стояли так, мов статуї у рицарських латах, доки гетьман не проходив повз них.

Сагайдачний знав собі ціну, особливо після останнього королівського прийому. Замість неприємностей, які йому пророкували, одержав він на ньому булаву і немалі рангові маєтності. На воротях своїх володінь у Сокалі і Києві прибив він власний герб. І це тоді, коли на сеймі так гостро стояло питання про розгром Варни та захоплення запорожцями десяти турецьких галер з товарами! Сейм осудив, а король у скорому часі підтвердив його гетьманство. Хоч що йому лишалось?! Ті паперові «старші» на Січі, які раніше призначалися у Кракові, впливу на січовиків не мали. Король швидко утвердив його, щоб не загубити вплив на низове козацтво остаточно, або мав якісь види. Так чи інакше його королівська моць змушений рахуватися з козаками, а відтак і з їхнім обранцем!..

Новий воєвода те знав і змушений був прийняти козаків, очолюваних Сагайдачним.

Супроводжуючи свого князя Василя-Костянтина, Тарануха не раз бачив Жолкевського, самозакоханого і бундючного вельможу. Титул київського воєводи ще додав йому пихи, він відверто ігнорував Сагайдачним та його старшинським оточенням.

Коли гетьманська процесія заповнила воєводський зал, хтось з почту воєводи, виконуючи роль маршалка, гучно вигукнув:

— Князь Станіслав Жолкевський — гетьман коронний, воєвода київський, староста барський, калузький, каменецький, межирецький і рогатинський!

З воєводського залу десь поділась проста дубова мебля, що стояла тут при Острозькому, опромінена сонцем тильна стіна палахкотіла барвами різних дорогих оздоб і в центрі того воєводського вівтаря зводилось крісло з високою спинкою, чимсь подібне до трону.

Новий воєвода стояв у гордій позі з високо піднятою красивою головою. Він навіть не глянув на козаків, хоч думав про них. І тепер, після рокоша, можна взятися і за них, тубільців[207] коронного покордоння, лайдаків[208] і лотрів[209]. Мав поставити їх на коліна, бидло, схизматів цього непокірного міста, відібрати у них лавру і Софію. Він, новий воєвода, встановить тут залізний порядок!

Тарануха іронічно спостерігав, як Жолкевський ігнорував козацькою старшиною, не менш досвідченою за нього, старшиною, котра прийшла не за милостинею, а з дружнім візитом. Як він буде ними керувати?..

Сагайдачний від імені покордонного козацтва засвідчив новому воєводі свою повагу.

«Козацтво, яке пан воєвода називав «Грицями-свинопасами!» — внутрішньо усміхнувся Тарануха.

Неодноразово чув те від покійного князя Острозького.

Жолкевський зрештою взяв себе в руки, навіть попробував грати перед старшиною. Сказав, що привіз їм королівське прощення, від імені короля обіцяв підняти число реєстровців до чотирьох тисяч, платити їм по червінцю та кожухові на рік.

— Чи не замалий реєстр, пане воєводо? Лише на Січі п'ятнадцять тисяч, султан і кримський хан рахуються з їхньою силою. Його королівська моць обіцяв значно збільшити реєстр!

— І православну церкву просимо поважати! — додав Томило, людина твердої принципової вдачі.

Жолкевський ледве стримував себе, навіть видом показував, що ставиться до співрозмовників зверхньо, а їхні докори сприймав як образу.

— Ходить поголос, що гетьман збирається в новий похід? То з відому його королівської моці? — запитав воєвода, але відповіді не одержав.

Руку Жолкевський не подав навіть гетьману.

Увечері Лешка збирала чоловіка в новий похід — їхав з гетьманом на Трехтемирів, а звідти в степи. Хтозна на який час?!

На волю

Дорога йшла лівим берегом Тясмина біля самої води, чистої, як з криниці, Левко навіть з коня бачив, як гуляла поміж водорослями на дні риба — метала ікру.

— Ого, яка сомина! — вигукнув Ілляш, показуючи на викрут річки.

— Скажеш! Сом носа з нори не покаже!..

Якийсь час козаки стояли на місці, не залишаючи коней — спостерігали за діловим життям річки, найпаче на обмілинах.

Неподалік Суботова дорога лізла на підвищення — звідси до самого виднокола милували око м'які ландшафти річкової заплави, де-де порослої деревами, переважно вербами. Південний небокрай нерівно темнів, там починався Чорний ліс, про який хлопці стільки чули.

Левко та його друзі, що супроводжували в поїздці, угледіли внизу під горою укріплений хутір чигиринського підстарости Хмельницького і пустили коней чвалом.

Притишили біг біля самих воріт.

— Днями Сагайдачний вирушив у степ.

— Ми теж. Чи, може, передумали? — занепокоївся Ілляш.

— Скажеш! — знову буркнув Покрова.

Левко всю дорогу до розмови не втручався. Гнав коня першим і помітно нервував. Підстави на те були. Ще в Чубівці дізнався, що однорукий вперто розшукує Долю і уже вийшов на її сліди. Бачили його людей у Суботові, на Подолі теж.

Гнів аж розпирав козака — Логвин дістане своє, пекельна душа!

Доля як ухопилася за спинку лави, що біля бокової стіни, так і стояла, наче оклякла. Він теж завмер коло порога, наче пізнавав дівчину. Тоді рвучко кинувся до неї. Здалось, що вона падала, а підхопити її не осмілювався.

— Господи, Левко! Нарешті!..

— Долечко, рідна моя!..

Їх чекали ще ранньої весни, як долетіло на покордоння, що помер князь Острозький. Перебування Долі в Суботові не лишало нікого байдужим. Її шанували не лише господарі хутора, стала вона своєю для двірської челяді підстарости, особливо відтоді, як побільшало між відвідувачів хутора підозрілих людей, котрі приставали з розпитами про чорняву дівчину з Черкас.

— Немає у нас ніякої дівчини, — відповідали всім. — Паничеві учительку виписали з Кракова, статечну жінку, у якої дочка на виданні.

Богданова вигадка прижилась, її повторювали кожному, навіть коли той був із людей Хмельницького. А як приїхав за чимось до підстарости однорукий Логвин, вітчим дівчини, дворові і господарі наче виступали у якомусь лицедійстві, відповідаючи на його обережні розпити, а Долю вивезли вгору по Тясмину мало не під Чорний ліс.

Та не допомогло, бо кілька днів тому знову приїхав вивідач однорукого і зіткнувся з дівчиною на подвір'ї, коли ховатись було уже пізно. Вивідач одразу й зник, те ще більше віщувало біду. Підстароста заспокоював Долю, та де там — дівчина місця не знаходила від тривожних передчуттів.

— Ви просто не знаєте мого вітчима, пане Михайле. То дволика і дуже винахідлива людина...

Всі чекали приїзду козаків, жили передчуттям якоїсь небезпеки. Тому ж зраділи появі. Левко виявився справді козаком, вірним на слово і рішучим на вдачу. Кожен прагнув виявити до нього свою повагу, чимсь йому догодити. А Покрова закохав у себе усіх хутірських дівчат.

Михайло Хмельницький засмутився від'їздом Долі. Добрий і великодушний, він шкодував за дівчиною, яка у його домі стала своєю людиною. Правда, Богдана вона уже підготувала до школи, Хмельницький планував на осінь віддати його якщо не до Києва, то в колегіум.

Найбільшою травмою став приїзд козаків для Богдана, після їхньої появи він взагалі утік з хутора. Дівчина розуміла його стан і була дуже делікатна. Перед від'їздом знайшла хлопця десь на задвірках і подивилася йому прямо в очі:

— Приїхав мій суджений, Богданку. Розумієш, найдорожча для мене людина.

Той поник головою і нічого не відповів. Він ледве стримував себе, не з'явився навіть на спільну вечерю.

Зібралися усім хутором в світлиці, де вона навчала хлопця премудростям науки, читала йому Гомера, Вергілія, Себастьяна Кльоновича. Доля посоромилась сісти коло Левка, примостилася між його приятелів, наче були вони її охоронцями.

Михайло Хмельницький наливав.

— Я в боргу перед тобою, дівчино. Клич на своє весілля, буду твоїм посадним батьком. Щоб не казав Левко, що взяв бідну втікачку...

Доля зашарілася, ледве видавила подяку.

Ніч видалась місячною, видно було довгі тіні двох тополь та гурт вершників, що пересікав заплаву Тясмину, прямуючи в бік Холодного яру. Михайло Хмельницький з півсотнею козаків провів їх далеко за Чигирин, оберігаючи від усяких випадковостей пройди-каштеляна, а може, й однорукого Логвина.

— Хай буде шлях вам легкий!

Міцно потиснув руки її супутникам, а дівчину поцілував у чоло.

Хмельницький із загоном козаків стояли на освітленій місяцем дорозі, поки чотири вершники не зникли в Холодноярському лісі.

Брат Галшки

Історія, коли у неї заглибитись, дає такі факти, що перевершують будь-який письменницький домисел. Галшка Гулевичівна успішно займалася городництвом у Києві не випадково. Мала вона кількох братів, відомих людей на Волині, та один з них, виявляється, жив у Києві.

Микола Гулевич, немолода, явно хвора людина, був київським городчим, тобто відповідав за городи і ключі київського замку. Особа поважна, таких призначає на посаду сам король. Городчий мав прямий доступ до огньового спорядку замку, то через нього три роки тому, перед морським походом, Тарануха поповнив арсенал вивезених на Січ фальконеток. Душею Гулевич лежав до козаків, тому в замкові Тарануха і потрібні йому люди завжди мали надійний притулок.

Гулевич прийшов до сестри, але вдома її не застав, тому одразу повернув у сусідній двір. Сів на Тимошів перелаз, натружено перекинувши одну, а потім другу ноги. Бував тут часто, навіть симпатизував Лешці. Тарануха те знав, йому навіть подобались ті залицяння, а Лешка, коли приходив її земляк, аж молодшала.

— Поспішила вискочити за козака, була б князівського роду, — жартував Гулевич. — Ось викраду твою жінку, Таранухо, та й повезу назад на Волинь.

— Спробуйте тільки, — добродушно відпирався козак. — Та й не піде Лешка в князівський рід! Правду кажу?

— Хтозна, хтозна...

Лешки цього разу на подвір'ї не було. Гулевич сказав, що думав насправді.

— Душить мене, козаче, ніяк не додушить. Та видно уже кінець, тепер уже видно. Прийшов власне, не до сестри, досить з неї і свого каліки. До тебе прийшов. Підемо зі мною, хочу ще раз послужити рідному козацтву.

Вдовець Гулевич, одинока людина, жив у замкові, у буркграбському домі, що одразу на плацові, поблизу криниці під валами. Городи, що прилягали до криниці, він уже не обробляв, не вистачало сил, хоч раніше мав сорок кіп щорічних від кожного городу.

— Хай тепер він ними займається, — кивнув на мовчакуватого, ще не старого поляка Станіслава Вигуру, що лагодив біля прибудови городній інвентар. — Ти, Станіславе, не лінуйся, либонь тобі ще жити та жити. І сім'ю он яку маєш, жінку-красуню, двох дочок красунь, витягнешся, доки їх до толку доведеш. Під город пускай і половину цього плацу, а в будуванні Богуша Ленського радив би тобі поселитись. Там жив драб[210] роти київської Ян Барбера, та йому маєтності уже не потрібні...

Вони говорили про другорядне, Тарануха в те не вникав, мав досить своїх клопотів.

Микола Гулевич ще якийсь час терся поблизу фортечних валів, показуючи Вигурі його ґрунти, що доходили одним кінцем до церкви св. Ваала під горою, а другим аж до озер з островом Заньковичами.

Лише коли Вигура кудись зник, Гулевич полегшено зітхнув і повів Тарануху до кам'яних будівель під внутрішніми фортечними стінами.

Ще раз обернувся і відкрив дубові двері до кам'яниці. Мабуть, втомився, бо одразу й присів на ящиках, що поблискували мастилом.

Під самі сволоки непідбитої стелі, в ящиках і без них, лежала зброя — армата старих і нових зразків, від важких фортечних гармат до фальконеток, поблискували гаківниці і полугаківки, старі мушкети на ногах, розмаїта холодна зброя. У напівпідвальних заглибленнях фортечної стіни осібно купчилися порохові барила, висіла на перекладинах кінська збруя та сідла.

— Скажи пану Конашевичу, щоб приганяв обоз. Забирайте, що вам до душі. Бо піду я — де ви дістанете?

— Туди не поспішай, Миколай! — дружньо потиснув його плече Тарануха, вкладаючи в потиск усю свою приязнь.

— Сьогодні і почнемо? — перепитав козак.

— Починайте!..

Три дні на замковому подвір'ї скрипіли мажари, возячи щось важке до дальніх печер. Станіслав Вигура виїхав за своєю ріднею, а Гулевичеву до козаків-візників було байдуже.

Року тисяча шістсот сьомого місяця мая тридцятого дня на вальному[211] сеймі у Варшаві король підписав ключництво і городництво у замку київському Станіславу Вигурі.

Сагайдачний

Гетьман з реєстровцями та колишніми надвірними козаками князя Острозького покинули Київ на світанку і, не гублячи з виду Дніпра, рушили на Низ. Куди вони йшли — знало кілька старшин, на раді про мету походу гетьман наказав мовчати, у війську могли бути ворожі лазутчики[212].

Сагайдачний, природно, знав більше від інших — мав він своїх людей у кримських містах, приносили останні новини низові козацькі дозори. Про набіг на Україну, який готували татари, гетьман довідався ще перед різдвом, коли пішли в улуси[213] ханські гінці з наказом готувати орду до походу.

Кінчалася весна, спали талі води на переправах, тепер жди татарву з Перекопа. Тому й поспішав гетьман до Січі. До нього щоденно приєднувались козаки, що обсіли правий берег середнього Подніпров'я від Крилова до Брацлава. Реєстровців за останній час зросло втричі, Жолкевський так і не пояснив причину такої королівської щедрості — очевидно, з'явилася нова загроза для Речі Посполитої, і Корона знову побігла за допомогою до українського козацтва.

До реєстру потрапили Левко з Отрошем, Тарануху гетьман забрав до себе козаком для особливих доручень, мабуть, врахувавши його службу при князеві Василю-Костянтину.

Набралося уже більше, ніж розраховував гетьман. Останні роки «ґвалти» на покордонні стали звичними, магнати та їх шляхта зганяли з насаджених місць цілі слободи. Ляхи хапали козаків, страчували, кидали до в'язниць, та вони не корились. У війську гетьмана таких було найбільше.

До того ж гетьман знав, коли підіймати козаків, — пішли в похід, як по селах обсіялись, а повернутися треба було до жнив.

Коли нижче Табурища перевалили на запорізькі землі, військо Сагайдачного налічувало десяток тисяч козаків. Зібрані звідусіль, вони ледве трималися купи. За рядами київських реєстровців, які йшли одразу за гетьманом, було ще кілька більш-менш організованих бойових одиниць, решта ж рухались хто як попало. Гетьман, нетерпимий до безпорядку, місця собі не знаходив.

З кількома старшинами, зупинившись на виїзді зі степового байраку, він пропустив повз себе військо аж до обозних волових паровиць, що везли гармати та огньовий запас.

— Перечекаємо, хай пройдуть і вони!..

Обоз виявився немалим, хоч гетьман і не хотів перевантажуватись — мали вони зірвати вихід орди, а не заглиблюватись на чужі землі.

— Циганський табір, а не військо. Деякі навіть запасних коней ведуть, думаєш для чого? Здобич везти!..

— То не страшно, зайвий кінь може стати в пригоді, заперечив прямолінійний Томило. — Що порядку нема — погано.

— Ото ж і кажу, — погодився гетьман без вибуху, що з ним траплялося рідко.

Гетьман та старшини поскакали у голову колони, зупинилися коло передових сотників. Рух колони не припинявся.

— Татари нас голими руками візьмуть, розбрелися, як череда. І ніяких виправдань! — повернувся до сотника, котрий почав доводити щось своє.

Круту вдачу гетьмана знали, йому не зважувались перечити.

Третього дня опівдні Тарануха примітив обриси долини, оточеної скелястими берегами невеликої річки, щедро порослими терниками. Внизу на випасах збилися овечі гурти. Почекай, це ж Тернова балка!

— Зимівник Вовчі Терни, гетьмане! Тут в останнє можна поповнити наші запаси, далі підуть нічийні землі!

— Звертаймо! — погодився з його доказами Сагайдачний.

Тарануха повернув коня між скелясті береги Інгулу. У козака таки тьохнуло серце. Літ двадцять тому, коли був, як Левко, їздив цими місцями. Кобзар Чайка співав тоді на цій поляні, а дядько Юхно лежав на байбаракові коло того валуна[214].

Поцікавився, де колишній господар зимівника, забув його прізвище. Виявляється, літ п'ять тому помер, таки від яничарського ятагана[215].

— А я його зять. З колишніх уходників.

Тимко невесело усміхнувся:

— Так-то, брате. Зайняв моє місце.

Співрозмовник його не зрозумів, а Тарануха не знайшов за потрібне розказувати, що небіжчик пропонував йому колись одружитись на доньці-красуні, дикій степовій сарні. Вона тоді сідла не покидала, а сьогодні, мабуть, на коня не вилізе!..

На зимівнику хтось переховувався, Тарануха помітив це по надто наполоханій поведінці господаря. Охота їм чинити інтриги, адже поруч, на інгульському перевалі, стоїть ціле військо! Видно, і цей лишається з татарами!..

Тарануха швидко зговорився, пастухи погнали із зимівника на перевал цілу отару. Спитав у них про Блищика, з яким колись тут познайомився. Ніхто навіть не пам'ятав такого. Помандрував, видно, в свою Білу Русь і кінці у воду!..

Томило розрахувався за овець і теж подався до козацького стану, а Тимко ще довго лишався на зимівнику, згадував свою далеку молодість. Пообідав з пастухами, на інгульську переправу повернувся аж під вечір.

Гетьман послав у степ чату козаків — уловити татарина. Повернулися вони з порожніми руками.

Гетьман був незадоволений.

— Вас до молодиць, а не на татарські лови. Мабуть, одсипалися десь у травах?

Тарануха змушений був втрутитись.

— Господар зимівника теж говорив, що степ опустів, бусурмени кудись подівались. У спокійний час бродячі татарські улуси підходять до самого зимівника, а зараз тільки звір по степу гуляв!

Гетьман відпустив козаків, котрі ходили на вивідки.

— Так і має бути, що нікого нема. Принишк степ — скоро піде орда...

Уночі в таборі трапилась пригода — двоє козаків таки побували в зимівнику і дістали сивухи. Напились, ще й вівцю викрали. Шурпи[216] попоїсти вони не встигли — п'яниць зв'язали і покинули коло старшинського намету. Вранці на колі їх висікли так, що один втратив притомність.

— Одійде, а якщо ні — туди йому і дорога. Лишіть їм коні та саламахи днів на два, і хай собі котять під три вітри!

З остороги гетьман вирішив пустити вперед обоз, військо тепер просувалось, мов у рухомій фортеці. Водночас було воно і досить маневреним — піших у похід гетьман цього разу не брав. Пустили дозори і військо рушило, помітно стало, як побільшало в ньому порядку.

Досягнувши Великого Лугу, де чекали їх запорожці, бойові колони Сагайдачного повернули в татарські степи.

Слідом за військом

У Чубівці, на подвір'ї, де журавлине гніздо на усохлому дереві, свято — старий Розтопча справляв приймаку весілля. Пісні і танці, аж у монастирі відголоски йшли, троїсті музики підняли на ноги усе село.

Обрядові торжества відбули швидко. Прискакали до сусіднього села, ще коли вони їхали в Чубівку, троє козаків і чорнява дівчина в чоловічому одязі, тільки шапку скинула, щоб вивільнити косу. Навіть коней тримали поблизу — прив'язали до церковної огорожі.

Священика привели майже силоміць, один із козаків навіть у церкві зважився оголити шаблю.

— Господи, яке святотатство!

— А молоді гарненькі, особливо вона!..

Люди, що збіглись на оказію, швидко заспокоїлись: весілля ж бо, святе діло!

Не лишився в накладі і наполоханий батюшка — Левко всунув йому цілий капшук[217] грошей, усе, що одержав від князя Острозького. Просто з радості, бо священик від них нічого не вимагав.

Так і стали вони перед приїздом у Чубівку законним подружжям — чоловіком і жінкою. Тепер до неї було зась — І каштеляну, і вітчиму!

Думали, на тому й кінець, але вперлась Текля. Що за весілля без столу? Чи ми злидні? Сусіди одразу вдарять у дзвони І не забудуть до старих віників!..

Господарі, як і належало, запросили на наступний день увесь куток. Один із приїжджих козаків, Покрова, звечора кудись завіявся, а повернувся в розпал учти[218] з посадним батьком молодої — черкаським підстаростою Михайлом Хмельницьким. Слідом за ними на подвір'я прикотило дві хури добра, дарунок молодій від названого батька.

Гості славили молодих, котрі сяяли від щастя. Правда, Левко десь загубив козацьку вдачу, ніяковів і розгублювався, чого ніколи за ним не водилось.

— От і урвався твій вік козацький! — ще і піддавав йому Отрош.

Увечері, коли розійшлися гості, у верхній хаті Розтопчів засідала сімейна рада. Козаки, що супроводжували Левка, теж.

Думали, де жити молодій до повернення Левка з походу?

— І слухати не хочу про Київ, — розійшовся Карпо. — На кого там лишиш жінку, на Лешку? Сам казав, що Логвин кружляє над нею, як шуліка. Думаєш, він зважить, що Доля побувала під вінцем. Мало ви знаєте однорукого. То така худобина, упреться за приказкою — сам не гам і другому не дам. Що ти йому зробиш?!

Текля наступала теж.

— Ти, Левко, не тривож себе, у мене ще тверда рука, — Карпо промовисто зиркнув на гаківницю, що висіла на стіні.

Нарешті втрутилася Доля, наче їй до того було останнє діло.

— Погостюю у вас, а тоді до Києва одвезете. Де Левко житиме, там і я. І тьотя Лешка там одна!

Хотіла ще сказати про Васку, свою подружку, та стрималась.

— Так і вирішили! — підсумував Отрош Покрова.

— А ми удосвіта навздогін за Сагайдачним!

Вони рано уклалися спати.

Троє вершників скакали вглиб степів. Левко, вихованець січової школи, добре читав сліди — козаків віддаляло від війська кілька днів путі.

— З ними обоз, тому рухаються вони повільно. Ми їх швидко наздоженемо!..

Сліди йшли неподалік великої ріки, ліворуч наскакував на пороги Дніпро, шумів і пінився, немов сердився, що його не пускають вниз із швидкістю, на яку він здатен.

Козаки теж поспішали. У саквах мали вони достатньо, щоб не робити тривалих зупинок, ставали лише для того, щоб попасти коней. Хоч боятися було нічого — степ наче вимер, лише звір, почувши роздолля, траплявся на кожному кроці.

Настроєні козаки були по-різному — Покрова мовчав, майже байдуже дивився по бокам, ігноруючи красоти первозданного степу, Ілляш поспішав і підганяв товаришів, Сагайдачний, певно, вже помітив його відсутність. Один Левко, кращі роки якого пролетіли в цих степах, ладен був здійнятися до неба, як оті степові орли — так легко дихалося йому на неміряних степових просторах. З кожним кроком наближалися вони до січових островів, де стояла його січова школа, де шість років учився він розуму і звитяги, найкраща дівчина у світі стала його дружиною — як тут не радіти?!

— Що він там помітив?

Покрова звернув увагу на степового орла і вправно скочив з сідла. Степовий хижак падав з неба на поросле тирсою підвищення, злітав і знову падав, долаючи якусь жертву, котра йому не давалася. Тваринка відбивалася ногами, перевернувшись на спину. Мабуть, мала добрі кігті, бо з орла щоразу летіло пір'я.

Зрештою, використавши затримку напасника, тваринка перевернулась і з усіх ніг поскакала до Отроша.

Був то звичайний заєць — упав під ноги Покрови, віддався на його милість.

— Ах ти ж татарюга нещасний! — звів рушницю козак.

Гримнув постріл. Орел, широко розправивши метрові крила, повільно осів на землю. Тої ж миті заєць зірвався на ноги і зник у травах — степ ще не встиг вигоріти.

— Переможцеві Степового орла! — урочисто підняв руку Левко. — Ти великодушний, як усі справжні люди!..

Та Покрова уже злетів на коня і вони поскакали далі.

Левко по десятках прикмет упізнавав місцевість — тут ходив він не раз.

— Плавні безкінечні — на десятки верст вшир і сотні вздовж. Гирло Дніпра порізане безліччю річок, покрите сотнями островів, ото і є Великий Луг!..

Його розпитували про січову школу.

— Звідси вона недалеко, на одному з островів у плавнях. Ясна річ, науки учили, до латини включно. Та не тільки. Так на коневі навчився по-справжньому їздити, перевертатися з сідлом, стріляти наскоку. На човнах плавати, пірнати. У нас були такі — на цьому березі пірнають, а на тому — виринуть. Сліди розпізнавати вчили і як їх заплутати. Як багаття розвести, як аркан[219] кинути!

На останній зупинці війська навіть попіл кострищ не розвіявся, козаки наздоганяли Сагайдачного.

Так було до великої татарської переправи, що на вигині Дніпра. Військо тут чомусь перевалило на лівий берег, Левко знайшов десятки доказів.

— Обоз не взяли — повернули його на Січ — бачите сліди? А гармати човнами переправили!..

Він довго розглядав поораний військовим спорядком пісок.

— Нічого не розумію, нащо їм це було потрібно? Та що маємо робити — подались і ми на той бік!

У Левка все виходило вправно — давалась взнаки січова школа. За мить спорядок козаків опинився в саквах, рушниці і ладунки[220] з порохом у правиці, і вони погнали коней на глибінь.

— Швидше, татари!

Справді, з плавнів вирвався човен, наповнений ординцями, за ним ще один, та сміливці уже знаходились посеред течії, пливучи за кіньми.

Козаки досягли лівого берега першими і під зливою стріл зникли у пустельному степові.

Напад

Логвин не з тих, хто зупиняється на півдорозі, кого лякають перешкоди.

Він ще жив у Каневі, далеко від Чигирина, та пошуки дівчини не припиняв. Остання втеча Долі розізлила його ще більше, то вона призвела його до неладів з удовою. Сухоребре дівчисько занадто багато на себе бере, недооцінює його сили!

— Ти ще не знаєш мене, чорнорота! Не таким роги ламав!..

Коли вивідач сам побачив дівчину в Суботові, Логвин вирішив діяти.

«Каштелян на те не піде, бо залежний від підстарости, — міркував. — Мені ж, черкаському старшині, з чигиринським підстаростою дітей не хрестити!»

Гарячково взявся за здійснення свого плану.

Коли Михайло Хмельницький з Покровою поскакали вбік Чигирина, поспішаючи на весілля, вони помітили на березі Тясмину, де дорога звертає до річки, гурт незнайомих вершників у тіні вербового гайка. Один з гурту, здоровий гевал[221], що недоладно сидів на невиразного кольору худоребрій кобилі, Покрові видався знайомим, та козак мав інші клопоти в голові і про вершника на непородистій кобилі швидко забув.

Покрова не помилився, канівського управителя маєтку однорукого він добре запам'ятав від нападу коло гори Московки..

Підстароста з козаками та двома хурами весільного посагу зникли за деревами, і лише тоді люди Логвина з Ситників обережно виїхали на підвищення.

— Їдьте наперед і слідкуйте за тими, хто рухатиметься назустріч, а ми будемо чекати вашого сигналу. Ти зрозумів мене?

— Це і мені їхати? — перепитав Довбня невдоволено.

Двоє одірвалися від загону і стали рухатись вгору на дорогу, швидше боязно, ніж обережно. Вивідач однорукого, котрий очолював вершників, теж не з хороброго десятка — він і носа не показав, поки згори не крикнули, що шлях вільний.

Крались поміж горбами аж до місця, де почався спуск до хутора. Обережно поглядали на село по той бік ручаю, розкидане вздовж глибоченного урочища. Праворуч на притясминській терасі виринув і хутір підстарости, оточений міцним дубовим частокіллям. Це знову наполохало вершників, та передній вже повернув до воріт.

— Хто знає, чого ми приїхали. До Хмеля щодня хтось їде!

Вони збилися коло воріт в нерішучості.

— Нічого не підпалювати, не грабувати, нікого не вбивати. Пан Логвин у разі чого обіцяв голови позносити. Маємо вихопити панночку і привезти до Канева. Зрозуміли мене, телепні?

Двірник підійшов до воріт і відкинув колодку. Ворота лише відхилив, звернувся до старшого, котрий привів загін:

— Хто будете і чого вам треба? Господаря нема вдома!

На нього накинули мішок і зв'язали, всі повалили за ворота. Від повітки гримнув постріл, ще один пролунав десь з конюшні. Посеред двору упав вершник, інший перелякано верещав, ухопившись за руку, з якої юшила кров.

На причілку будинку вивідач з пістолем у руці притиснув до стіни молоденьких покоївок, що вискочили з сіней і втікали кудись вниз, до зривища над річкою.

— Де дівчина, котра учила вашого панича? Чуєте ви, пройди?!

Ті з переляку ледве трималися на ногах. Вони зовсім не упирались.

— Панночки нема вже кілька днів. Приїхав її козак з приятелями і забрали дівчину. Зараз пан підстароста поїхав до них на весілля, кудись у Холодноярські ліси, з двома хурами весільного посагу.

— Нашого панича теж нема. Почув про весілля і забіг з дому. Відколи поїхала панночка, він сам не свій...

Нараз гримнули ще два постріли. Стріляли прийшлі, на хуторі було нікому. Ще когось поранили, а той, що з рукою, верещав далі.

Вивідач брудно вилаявся і подався до господарського дому, хоч і зрозумів, що покоївки казали правду. Надто налякані, щоб криводушити.

Канівський управитель трусив за вивідачем.

— Шукаймо панночку, може, вони надурили?

З боку урочища зачастили постріли, управитель покинув старшого і подався до воріт, звідти видно було, як по той бік, по сільській вулиці, скакали до містка, що вів на хутір, вершники, палячи з рушниць у небо. Перші уже перевалили на цей бік ручаю, скакали на конях без сідел і безугавно стріляли.

Тривога підняла жінок та дітей.

Управитель ледве вибрався на коня і смикав повіддям, тікаючи з хутора.

Рятуйтесь, там скачуть! Видимо-невидимо!..

Нападники сипонули хто куди, лише вивідач ще гасав по хутірських службах, ніде нікого не знаходячи.

Підсусідки, що прискакали на хутір, знайшли лише двох поранених, їх вкинули до льоху.

Вбитий так і лежав посеред двору.

Доля

Придане одержала вона справді багате — посадний батько лишив їй навіть воза і пару волів.

— Що я з ними робитиму?! — бідкався Розтопча.

— Під хуру ходити будете, дядьку Карпо, — сміялася Доля.

До старої хати, де жив дід Юхно, накидали мішків із зерном, либонь, на увесь рік хліба вистачить, у Теклі аж очі розбіглись, коли заходилися розбирати подаровані тканини — найліпше полотно, відрізи дорогого оксамиту, шовку, навіть білопінна габа[222], яку вона вперше побачила.

Була в посагові усіляка взуванка та одяганка, дорогі прикраси, два багатих килими.

— Вік прожила, а такої розкоші не бачила, — тішилась Текля. — З тебе, доню, на все життя вистачить!

А молода жінка з тугою дивилася за ворота, на вулицю, де зник її Левко. Жила спогадами прощання після першої шлюбної ночі. Тепер Доля нічого не боялась — сам Бог став її захисником.

У хаті не знали, де її посадити, здобула вона популярність і на кутку. Матері переповідали дівчатам про її вірність коханому, козаки завдяки їй проникались довірою до своїх наречених і подруг. Люди норовили обдарувати її гостинцем — що було на порі.

Доля соромилась тої повсюдної уваги. Роботу вона любила і завжди знаходила, стала помічницею Теклі у її домашніх клопотах, хоч жінка й відмовлялась — сама ще була у силі. Казала, що вона мати трьох синів, має ще стількох онуків поставити на ноги!

— Так хочу їх мати, пора. А хлопці не поспішають. Дід Юхно теж каже: на старості літ няньчив би хоч чужих. Мабуть, людська потреба така!..

Карпо до їхніх розмов не втручався, тільки поглядав на Долю тепло.

Прийшов сінокіс, і вони попливли на острови, усі трос. Мали худобу, треба було і їм заготовляти сіно. Жили там у курені, їжу готували на багатті, вечорами Доля співала, а вночі разом з усіма годувала комарів.

Три дні провели у плавнях, а сіна пригнали величезний пліт — ледве вмістилося на гарбі.

— Мало, — критично оглянув привезене дід Юхно. — Заїдьте на пасіці заберіть!..

Ходи поруч Левко, Доля була б щасливою. Дивилася на цих добрих людей, що її пригріли, і згадувала чомусь ластівок, котрі перед вильотом у вирій підгодовують молодь, котра відставала у ростові, — летять одна за одною із здобиччю в дзьобі цілими десятками, хай тільки встигає ковтати жовтороте. Так і її небайдуже прийняли у Чубівці, в чужому роду, коли побачили, що вона потрапила у біду. Якось забула і про вітчима, і про всі кривди, тільки образа на матір не стерлась.

Щастя далось їй не легко. Тим воно й дороге!

Долю поселили у верхній чистій хаті, де Розтопчі не жили. Влаштовувалися там родинні свята, сільські діти йшли туди колядувати. Лава, стіл, божниця у кутку та ще піл поруч лежанки, по якій можна було забратися на піч. Глиняна підлога всуціль услана ряднинами. Ото і все убранство хати.

Жили тут сини, коли навідувались з далеких мандрівок.

Відтоді, як з'явилася Доля, верхня хата з кожним днем змінювала свій вигляд — десь узялися занавіски на вікнах, того дива хата ніколи не бачила. Кращим зі свого посагу вона покрила лаву і стіл, коло постелі прибила килим. Біля божниці у полив'яному горщику стали з'являтися квіти, де вона їх щодня знаходила?!

Вигляд кімнати одразу змінився, навіть господарі заходили туди підкреслено шанобливо.

Сусідки, помітивши тягу молодої жінки до квітів, зносили хто що мав.

— Це тобі дитино, мій весільний дарунок. У Теклі вікна більші, а у мене вони вузенькі, світло крадуть.

— Відросток для куми посадила, а їй чомусь не підійшов...

Доля дякувала і брала — перетворила чисту хату у квітник.

На подвір'я Розтопчів стали забігати сусідські діти — біля Долі завжди було цікаво. Роззявивши рота, слухали вони її оповідки, затівали співанки та невідомі у селі ігри.

— Де ти всього того навчилась, дитино? — дивувалася Текля.

Навіть коли разом готували страву, виходило таке, чого у цьому дворі не пробували.

Карпо тішився — добру жінку матиме Левко. Чомусь згадалася сестра. Устинка мала іншу вдачу і жила вона для інших, а ця наче створена, щоб кожний сімейний день робити святом.

Та проходили тижні, і Доля сумнішала — від Левка ні звуку, козаки пішли і слід їхній пропав. Ще більше засумувала, коли дізналась, що вітчим знову робив напад на Суботів, підстароста навіть позов на нього подав.

— Думала, що заспокоїться, а виходить — ні. І від Левка ніяких вістей. Вони учинили необачно — трьом вирватись у степ перед появою орди.

— Правду кажеш, — згодився Карпо. — Видно, що хлопці погарячкували. Та ти не журись — таким везе...

Настрій її не поліпшувався.

— Поїду я, мабуть, до Києва. Там уже все знають про козаків...

Карпо підрядився до корчмаря. Загрузив хуру сухої риби, у шинкаря на Тясмині нею займалась ціла артіль, і покотив до Києва. Назад теж мав привезти товар.

— Дійсно, чумакування — вигідне діло. І горба не гни.

Попрощавшись з людьми, поїхала з ним і Доля.

Перекоп

То були природні ворота на Тавриду, як називали тоді Кримський півострів, і знаходились вони за перешийком, надійно закриті і недоступні для невірних.

Хоч орда гуртувалася під Бахчисараєм, на центральній частині півострова, поблизу ханської столиці, у Перекопі завжди знаходилось достатньо сил, щоб відбити ворожий напад. Та й хто на таке зважиться — лізти у саме осине гніздо?!

І раптом по цей бік перешийка перекопські споглядачі помітили запорожців. Виявили їх на більшості озер обіруч головної дороги на Крим.

Вели себе запорожці дивно. Спершу до Турхан-бея, старости міста, прискакали споглядачі з коси на Тонкій воді — донесли, що по той бік, на суходолі з'явилися численні загони запорожців. Вони одразу почали освоювати берег, наче готувалися до оборони: копали шанці[223], зводили курені від сонця.

— Беріть яничар, і хай допоможе вам аллах!

На косу кинули великий татарський чамбул, а тут гінці від соляних озер — запорожці з'явилися і там. Трохи пізніше з подібною звісткою прибули татари уже з боку Чорного моря, де острів Тендра.

— Чи не переселяються вони, шайтани? — невесело пожартував паша, економніше розсилаючи підкріплення.

На карті Боплана, писаній майже в часи згадуваних подій, поблизу Перекопського перешийка знаходимо чотири лісових масиви — були то низькорослі вербові зарослі, відокремлені від головного татарського шляху на Крим непролазними буйними шелюгами[224].

Сагайдачний з реєстровцями сховалися у центральному масиві, оточеному трикутником інших. Місцевість тут виявилася низинною, багатою на прісні джерела і підніжний корм.

Козаки окопалися півмісяцем і поставили артилерію. Як завше, гетьман підготував якусь хитрість, ще в Києві казали про невідому зброю, везли її в центрі обозу ПІД посіченою охороною. Ті загадкові бойові пристрої гетьман наказав поставити на рогах укріпленого півмісяця.

На тому приготування до бою закінчились. Реєстровці навіть носа не показували із шелюги, не палили багать — сиділи коло перешийка третій день і нічим себе не виявляли. А запорозьке військо навпаки — розгулювало берегом, на виду у татар, що сиділи по той бік коси.

— Чого вони так? — дивувалися реєстровці. — Граються з бусурменами, чи що?

— Спитай у гетьмана, то його витівки.

Виждавши час, коли татари цілком розпорошили свої сили, Сагайдачний під кінець ночі наказав непомітно вийти з шелюги. Тільки щоб ніхто не побачив козацької тіні, не почув кінського храпу, навіть копита коней козаки обмотали передчасно заготовленим ганчір'ям.

У шелюзі лишились одні пушкарі при гарматах.

— Без ніякого шуму добираємось до міста! Хай додивляються невірні свої едемські сни! З богом!..

Коли урвалися в приземкувате глиняне передмістя, козаки дали волю своїм горлянкам.

— Хотіли йти на нас, та ми вам ребра порахуємо!

— Паліть бусурменські гнізда! Щоб сліду їхнього не лишилось!..

Ілляш урвався до міста в числі перших, він не відставав від гетьмана, інші реєстровці виходили з шелюги по сотнях і вливалися в потік наступаючих, дорога не давала змоги розширити вихід козаків.

Тарануха і Левко не покидали один одного навіть у тісних татарських задвірках, рубали охоплених панікою сонних ординців без усякої пощади. Поруч чули голос Покрови та інших товаришів з їхньої сотні.

Люто розправлялися з татарами звільнені невільники.

Місто одразу запалало, його вулиці усіяли трупи. На центральному майдані збилися високі ординські кантари[225] та ще якісь підводи з військовою здобиччю, увішані саквами коні. Туди зібралися жіноцтво та дітвора, вигнані до Криму з ясирем. Крики, ридання, ревище буйволів, іржання коней злилися в суцільний гамір.

Передові козацькі загони, охмелілі від успіху, стали гнати татар, котрі вже опам'ятались і чинили все більший опір, за місто, вглиб Криму, та гетьман наказав завертати їх:

— Ми не готові до походу в Тавриду. Там завершується збір орди!

Сотники повертали козаків назад до обжитого лісового масиву. Козаки та звільнені невільники на татарських конях, озброєні хто чим, обтяжені полоном, неохоче корились. Трофеї і відбиту худобу невільники гнали до Дніпра, туди відправляли поранених, козаки зникали поміж шелюги.

— Жаль, що не вискочили на півострів!

— Всипали б нам перцю з шафраном!

— Припинити балачки! Не диміть тютюном!..

Татари, займись тим, могли б виявити їх без будь-яких труднощів, навіть по свіжо зламаній шелюзі.

Коли спав відтік козацтва та обозу з палаючого міста і настала тиша, реєстровці затаїлись, боялись зайвий раз поворухнутись. Так тривало довго, а потім через палаюче місто повалила татарська кіннота. Були то свіжі сили, очевидно, викликане пашею підкріплення. Та тільки татари досягли центрального лісового масиву, як шелюга заходилася плювати на них гарматними ядрами і прицільним вогнем козацьких рушниць. Навіть козаків вразили «органки» — пристрої з кількома мушкетами в одному ложі, які давали одноразовий залп.

Татар чекала ще одна несподіванка — три дні тому Сагайдачний наказав серед шляху зарити кілька бочок з порохом, їх ще й обкидали паліччям. Спеціально визначені козаки з гаківницями затаїлися в кущах поблизу бочок, шарахнули по бочках, коли татари уже заповнили шлях.

Ординці зняли неймовірний галас і після перших вибухів сипонули хто куди.

— Так їх, невірних! Щоб знали, як нападати на наш край!..

З боків по втікачах ударили запорожці, що підтягнулися до шляху.

Перемога була повною.

— Пашу перекопського королю, а нам своє! Зроблено лише півділа! — проголосив гетьман.

І повів військо на Очаків.

Літописи донесли до нас, що року 1608 Сагайдачний «дивовижними хитрощами» захопив і спалив Перекоп.

Отрош

У бою біля лісового масиву Левка не було, не пішов він на Очаків. Разом з невільниками, що гнали відбиту у татар худобу, переправляв він до Дніпра непритомного Отроша. У дорозі наздогнали вони обоз з пораненими, але прилучити до них Отроша Левко не захотів.

Досі не зрозумів, як то сталося. Захопившись боєм, біля якоїсь мечеті він вирвався наперед, коли почув за спиною болісній знайомий голос, котрий назвав його ім'я.

Площина перед мечеттю дала змогу круто повернути коня, та Покрови він не побачив, шаліла лише татарва, що вирвалася із завулка на центральну вулицю.

Коло глиняного рогу довгого татарського житла без вікон побачив знайомого коня, а біля його ніг людську постать на витолоченій траві провулка.

— Отроше! Ти мене чуєш?

Відповіді він не одержав.

Левко скочив на землю. Товариша не минула крива татарська шабля, полоснула небезпечно глибоко, на щастя, нижче серця. Вивільнивши бік пораненого, Левко роздобув баклагу з сивухою і швидко обробив рану. Запоясником пошматував свою сорочку, — щільно стягнув нею поранене місце. Все те робив не раз у січовій школі.

— Як же це тебе, друже?

Було образливо, під удар потрапив найдосвідченіший, все суперечило розумному глуздові.

Хтось допомагав йому нести пораненого гарячими вулицями, де тільки схлинув бій, слідом за ними до самого центрального майдану плутався у повіддях кінь Покрови. Коли скинули із якоїсь кантари військову здобич і уклали на повстину пораненого, ті ж невільники притягли на площу немолодого низенького татарина, котрий запекло упирався.

— Пан Надар, кращий у Перекопі лікар. Він ставить на ноги навіть мертвого. То без перебільшень, козаче. Довірся нам!

Левко скинув холодний погляд на спотворене страхом рідкобороде обличчя татарина, сказав тихо і втомлено:

— Помре він і тобі не жити. Вилікуєш — відпущу на волю!

Хлопці переклали панові Надарові. Він понятливий...

Так і поїхали — на кантарі поранений з татарином, а поруч Левко та невільники на конях. Коня Покрови прив'язали до задка кантари.

Кілька раз на день Надар заливав пораненого відваром баранячої шурпи, чаклував над раною, та Отрош до пам'яті не приходив.

Вони рухались за величезною овечою отарою, утопаючою в задушливій пилюзі одноманітного лівобережного степу. Поранений прийшов до тями коло Дніпра, на його притоці, що звалася Рогачин. Уже під вечір, коли спала денна спека, слабим голосом він вперше попросив води.

Темпераментний татарин аж підскочив на кантарі, кинув вершнику шкіряне відерце.

— Вода! Вода! — лопотів перекручено, та Левко його зрозумів.

Бачив, що Надар зрадів першим ознакам одужання. Дорогу вибирати не доводилось — до річки вів широкий свіжий шлях, тисячі ніг худоби і людей, що прямували з Перекопа, витолочили його повністю.

Коло плавнів побачили перших запорожців — виявилось, вийшли вони до ріки напроти Базавлука, де розміщувався січовий острів з правого боку плавнів.

Овечу отару січовий старшина кудись відправив, пораненого велів перевезти на острів у плавнях. Коло берега колеса кантари влізли у пісок по самі ступці. Довго петляли вони між очеретів у два людські зрости, долали ветхі містки та впадини, закидані різним паліччям, доки вибрались на твердь між навислих очеретів, щедро забудовану такими ж очеретяними куренями.

— Де знайдете вільний, там і ставайте.

Перед плавнями невільники відстали теж, кинувши на кантару дві вівці. Лишилися вони утрьох.

Левко знайшов підходящий курінь над самим болотом. Устелили підлогу свіжою береговою травою, затнули киреєю вхід і перенесли туди пораненого.

Отрош стогнав, а тоді, уже в курені, відкрив очі:

— Де ми?

Дізнався, що на Січі, і знову забувся в неспокійному сні.

Острів служив лівобережним козацьким лазаретом, видно, не перший рік, хоч цього разу поранених виявилось небагато. Ті, з ким говорив Левко, теж доставлені з-під Перекопа.

Січовий старшина, котрий порядкував на березі, зник у дощаному помешканні, на пологому березі Левко побачив широку прогалину між очеретів, глибоку воду і на ній кілька великих та малих човнів, прив'язаних до верби.

— Тут вихід на правий берег, щоправда, верст за шість звідси. Перевозять і збіжжя та худобу, на плотах...

Рана Отроша почала заростати. Надар виявився справді знаючою людиною. Наїздили до поранених з правобережжя і січові лікарі та костоправи[226], жили вони у тому ж дощаному помешканні, дізналися про перекопського лікаря, самі завітали до куреня над болотом.

Татарин почув, що Левко роздобуде йому в січовій канцелярії охоронний ярлик, і не пробував тікати, він чесно доглядав Покрову, стан козака з кожним днем поліпшувався. Лікар і поранений уже вели між собою розмови — Отрош трохи розумів татарську мову.

— Надар каже, що скоро видужаю. Хоч козакувати мені уже зась.

Настрій у козака був похмурий, він цілими днями мовчав, хоч як Левко не пробував його розважити.

— Чого засумував?! Не віддам же я тебе до Трехтемирова!

Левко мав на увазі шпиталь при Трехтемирівському монастирі для хворих і поранених козаків.

— А куди мені ще?!

Нарешті прийшов час, і Надар зняв з Отроша пов'язку, що приховувала під його серцем довгий багровий рубець.

Надар заговорив щось швидко і схвильовано.

— Каже, що можна везти мене далі, його допомога уже непотрібна.

Левко усміхнувся щасливо, вручаючи татарину охоронний ярлик.

— Скажи йому, Отроше, що він хороша людина. Скажи, що кантара і буйволи належать йому, на них він може повертатись до Перекопа.

Часто кланяючись козакам, татарин позадкував від куреня над болотом. А за містком, де обривався острів, прудко шмигнув у плавні.

На правому березі Левко збув кантару і буйволів, накупив у шинкарів продуктів і гайнув угору. До Табурища відходила невелика козацька чата, а там уже обжиті краї.

Отроша віз на киреї, укріпленій між двох коней.

— У Чубівці батько тебе одразу поставить на ноги!

У Чубівці чекала його Доля.

На Подолі

Обидві перепливли через Почайну на піщані висипи Дніпра, де простір і воля, і там ніжились під теплим сонцем, милуючись рівнинною Оболонню, щедро покритою стіжками і копичками сухого сіна.

— Як бачу сіно, одразу згадую дядька Карпа та його клопоти з моїм приданим.

— Це ти про воли?

— Атож! — сміялася Доля.

Купалися вони тут не вперше, коли знаходили вільну годину, бо обоє тяжіли до води. Лешка розказувала про підступну вдачу Стиру у Луцьку та про свої пригоди на річці. Доля переважно мовчала, переривати розповідь старшої людини нечемно, та й оповідала Лешка цікаво, з гумором — Доля щоразу пирскала молодим сміхом.

Може, тому, що Лешка ніколи не мала дітей, вона зберегла гнучкість стану і вдатну поставу.

Їхні чоловіки знову десь міряли покордоння — орда таки вийшла з Криму, покрила горем Брацлавщину, змусила плакати Поділля і Волинь. Козаки знову подались за татарами, хоч прожили у Києві всього кілька тижнів.

— Я уже звикла, а ти сумуєш за Левком.

— Ой, як сумую!..

Не готові до несподіванок, жінки покинули зелені околиці Подолу і пірнули у його центральні квартали. Уже за Житнім ринком повернули до приземкуватого будиночка у старому садові, що прилягав до підмурівку надвірних служб Гулевичів.

Не встигли вони переодягнутись, як мимо вікон шмигнуло кілька чоловічих постатей.

Доля сполотніла.

— Вітчим! — пізнала одного. — Господи, чого йому ще потрібно?

Встигли закрити двері на колодку, як на них почали тиснути ззовні.

— Чекай мене!

Лешка кинулась до вількарика, вікно там виходило у задній двір. Доля спершу розгубилася, а коли зовнішні двері стали ходити з одвірками, позадкувала й собі до причілкової кімнати. У її руках холодно блиснули заряджені пістолі Таранухи, він це робив завше, коли покидав домівку.

Уже як нападники лізли через причілкові вікна, мабуть, не хотіли ламати двері, боячись зайвого шуму, подвір'я стало наповнюватись дворовими людьми Гулевичів, хтось скакав на подвір'я з вулиці.

У хаті двічі глухо бухнули постріли.

Нападники вискакували і зникали на бічній вулиці, аж тинок повалили.

Козаки повернулися додому, коли татари схлинули в Крим. Стало відомо, що орда ходила на Україну за наказом Порти.

На раді старшин гетьман сказав:

— Поплачуть у мене турки! Ой поплачуть!..

Майже повторив його слова Левко, почувши про останній напад Логвина:

— Це уже занадто. Доведеться з тобою, пане Логвине, йти на поєдинок!..

Потій

Їздив до Києва він рідко і неохоче. Стримувала ворожість місцевого населення, зухвало вело себе покордонне козацтво.

У центрі своєї митрополії владика не мав на кого обіпертись. Мав на увазі не шляхту — нею, ненадійною, хоч греблю гати. У місті на Дніпрі, яке йому так подобалось, не було у нього пастви, простолюду, без якого немислиме існування парафії!

У Вільно він учинив такий погром, що між православного люду виникла паніка. А толку? Переляк — не переконаність! Та змушений був вдаватися до крайніх заходів.

Хоч це не для Києва. Ні судові позови, ні опечатування церков тут нічого не дали. Схизма вперто трималася старої віри.

Лід має зрушитись тепер, після приходу нового київського воєводи. Бути пану Станіславу Жолкевському канцлером. Особливо зріс його авторитет після того, як коронний гетьман підтримав короля у його боротьбі з рокошанами.

Потій приїхав до Києва, щоб запоручитися підтримкою такої впливової у Короні людини.

Громіздка крита карета митрополита як завжди прямувала до Видубецького монастиря в об'їзд міста. Сіяв набридливий осінній дощик, він закривав за віконцями усі видноколи. У кареті митрополит почував себе затишно, а як воно гайдукам[227], котрі стільки днів трусилися позад екіпажу на мокрих конях, зігнувшись у три погибелі. Проклинають, мабуть, свою собачу службу і владику, котрий надумав у непогідь теліпатися за тридев'ять земель!

Безпросвітна мряка псувала йому настрій, губилася перспектива. А саме тепер потрібна максимальна зібраність, повна мобілізація сил, щоб повести наступ проти схизми, може, відвоювати Лавру. Тепер на південному покордонні залізною рукою пана Жолкевського буде встановлено порядок і спокій.

— Хвала тобі, господи, що на місце Острозького прийшла надійна людина! Яка дасть управу цьому бидлу, най йому!..

Вилаявся уголос, сам того не помітивши. Добре, що був один.

Коли екіпаж звернув під монастирські стіни, на узвишші заметушились. А коли досягли воріт, десь узявся настоятель, хапливо осмикував сутану, заходився бити поклони, а коли владика Іпатій виліз під дощ, став цілувати його мокру руку.

— Мир і благодать обителі вашій!..

Він дозволив усім, хто вийшов зустрічати, прикластися до його руки і лише тоді поспішно закрокував до будинку настоятеля, до своєї багатої опочивальні — вона завше чекала його у цьому непривітному місті.

— Приїхав я, отче, не для парадів, — звернувся до настоятеля, — хочу поговорити з новим воєводою. Зумисне вибрав час, коли він прибув до Києва — новий воєвода своєю присутністю вас не обтяжує!

— Буде, як ви скажете, ваше високопреосвященство!

Наступного ранку митрополит повідомив воєводу про свій приїзд і став чекати візиту Жолкевського, перший час навіть не ходив молитися до храму. Та проходили дні, а воєвода не поспішав до резиденції уніатського митрополита. На третьому тижні Потій вирішив їхати до воєводи сам, хоч це суперечило етикету.

У супроводі гайдуків Потій рухався пустими вулицями осіннього міста, долаючи мокру вітряну хвищу. Мав озброєний супровід, а за кожними ворітьми бачив свого смертельного ворога. Швидше б до Вільни, де почував себе у безпеці!

І гадки не мав, як він гірко помилявся.

Віз Потій видану цього року свою книгу «Гармонія східної церкви з костьолом римським», де узгоджував таїнства та обряди обох релігій. Книгу він подарує воєводі, хай знає з ким має справу! Хоча, чи була в тому потреба — кожен житель Корони знав його полум'яне і мудре слово! Не говорячи уже про коронного гетьмана.

Митрополита Потія прийняли не відразу, просили зачекати. Це ще піддало, бо вдачу мав він вразливу. Папа римський приймав його відразу!..

Доведений до крайнього, Потій гнівно увійшов до зали, де приймав його цей невихований хам. Воєвода не приклався до його руки, навіть не помітив владику, рівного кардиналу!

І розмова ходила якась рвана, хоч Потій заради справи вирішив зломити свою гординю.

— Надто глибоко засіла схизма у вашому воєводському місті, князю! Маємо спільно ліквідувати її! — Жолкевський навіть не кивнув головою, сідаючи у своє крісло з високою спинкою.

— Вина в тому не ваша, пане воєводо! Це нерозумна відраза до унії покійного воєводи Острозького, це козацтво і паства, своєвольна і зухвала, як усе тут, на покордонні!..

Воєвода думав про своє, навіть не приховував байдужості до співрозмовника. Це переходило усі межі, проте митрополит тримався.

— Цієї осені ми відкрили у Києві єзуїтську колегію, ударивши тим по їхніх церковних школах, а на братську вони ще не розжились. Приїхав до вас, князю, і відносно приміщення, бо колегіум започаткували у пристосованім. Я навіть у Володимирі у своїй соборній церкві відкриваю уніатську школу, записав на неї з прибутків своєї кафедри 250 злотих щорічно...

— Владика не щедрий, — нарешті заговорив Жолкевський, мабуть, щоб принизити митрополита.

Потій аж посірів, книжка, яку хотів подарувати воєводі, уже заважала.

Все ж заговорив про похід самозванця на Москву і місце втому поході коронного війська. На Лжедмитрія покладали великі надії курія і сам папа.

Та Жолкевський не знайшов за потрібне говорити із схизматичним митрополитом про високі коронні справи. Адже унія теж щось середнє між католиками і схизмою.

Розкланялись вони сухо.

Трохи історії

Відбулось таємне вінчання Марини Мнішек з Молчановим, здійснене її католицьким духівником. Він переконав Марину, що так треба для блага римської церкви. Мнішеки визнали самозванця істинним царем Дмитрієм.

У Польщі склали інструкцію, як діяти Молчанову. Документ дійшов до наших днів, там близько двох десятків пунктів, усі вони підпорядковані утвердженню московської унії.

Старий Мнішек прожив у Тушинському таборі близько чотирьох місяців і виїхав до Польщі. Взаємини між ним і донькою зіпсувалися, батько не дав їй благословення. Кажуть, він побачив безперспективність її намагань стати московською царицею, хоч був призвідцем [228] тієї авантюри. Більше він не напише Марині жодного слова, навіть коли та проситиме шмат тканини на спідницю. По суті, покинув її напризволяще.

Військо самозванця лишалось зимувати в Тушино, за десяток кілометрів від Москви, взяти яку Молчанову не вдалося. Зібралося там двадцять тисяч військової потолочі[229], переважно ляхів, у тому величезному натовпі не було ніякої дисципліни. Вояки вимагали платні, а де самозванець міг узяти грошей?!

На зиму тушинці побудували загони з хворосту та соломи для коней та землянки для себе, поставили хто яке опалення. Для царя і цариці звели просторий житловий дім.

Лжецар оббирав міста, які йому присягли, чужинці грабували населення. Люди покидали населені пункти і тікали в лісові хащі.

У Тушинському таборі вистачало всього: м'яса, борошна, сиру, повсюди валялася забита худоба, бродили собачі зграї. Біля військового стану жило кілька тисяч купців, вони привозили війську харч та всілякі напої з монастирських погребів. У таборі зібралося багато жіноцтва, вигнаного з сіл, і тих, хто полюбляв розгульне життя. Процвітало насильство, розтління малолітніх, іновірці змушували православних монахів і монахинь співати сороміцьких пісень, шляхта заганяла в церкви худобу, на вівтарях годували собак, а на великих іконах, писаних знаменитими майстрами, чинили блуд з п'яними жінками.

Самозванець перестав бути «царем черні», його зненавидів простолюд за кривди, ним заподіяні. «Камінь заплакав би від тодішніх бід землі московської», — сказав один німець-сучасник.

Люди збираються у загони і починають боротися з чужинцями, як казав літописець, не шкодуючи голів своїх. На всю Московську землю прославилась героїчна оборона Троїцького монастиря, його так і не змогло взяти тушинське військо, хоч тримало в осаді до весни 1609 року.

Москва теж перестала підтримувати самозванця, хоч і Шуйському не симпатизувала. Підривала авторитет царя Василя неймовірна дороговизна. Неспокій торкнувся навіть бояр.

Цар звертається за допомогою до шведського короля, на початку 1609 року він її одержує. Карл XI розумів, що несуть вороги його московському сусідові. «Якщо поляки і литва стануть над вами, — писав він, — то не пощадять вони ні патріарха, ні митрополитів, ні архієпископів, ні ігуменів, ні воєвод, ні дяків, ні дворян, ні дітей боярських, ні гостей, ні торговий люд, доки не винищать славний російський рід».

Навіть окремі шведські воєводи слали на Московщину обурливі листи: «...як вам не соромно слухати всілякі нісенітниці та брати в державу всякого негідника, якого вам приводять литовці».

17 лютого 1609 року у суботу на масляну заколотники спробували повалити Шуйського, але не змогли підняти бояр. На Лобне місце силоміць витягли патріарха Гермогена, та він не пішов проти законного царя.

Сагайдачний

Гетьман слів на вітер не кидав. У 1609 році по перший траві він нападає на придунайські турецькі фортеці Ізмаїл та Килію, не поминув Білгорода, що на Дністрі. І його могутні стіни не захистили турка від козацької помсти.

— Це вам за минулорічну орду.

Є також дані, що в цьому році гетьман палив берега Анатолії.

Повернувшись до Києва, Конашевич відразу взявся за справу, викладену у заповіті князя Острозького.

Гетьман перейшов до залу з видом на зелене плетиво старого саду. Тут міг зосередитись. Натура діяльна, він не любив засиджуватись на місці, та обставини змусили — пам'ять князя Острозького він шанував.

Сагайдачний придбав київську оселю десяток років тому, та стояла вона на цьому місці, либонь, уже сотню літ. Видно бодай по садові за вікном. Морально він давно прив'язався до садиби, почував своєю домівкою. Коли від'їздив далеко, сумував за цими стінами, за видом на вікову грушу із розхитаним столом під нею.

Нарешті заспокоївся і сів. Забув уже їх, папери і книги, почував певніше з шаблею в руці, ніж з каламарем[230].

Іов Борецький застав друга за далеким од військової людини заняттям, той вивчав статут Львівського братства.

— Головне, видається мені, — звернувся до гостя, коли той сів, — створити у Києві братство. Тільки воно може згуртувати людей...

Він підняв руку з розчепіреними пальцями.

— Осібно це тільки пальці. Зведи їх до купи — кулак, сила, яку треба лише спрямувати. Ось що робить братство. Є вони навіть у Рогатині, Самборі, Замості, є у Любліні, польському місті. А в нас нема. Сором!..

Борецький погодився з гетьманом.

— Найпаче гнітить мене відсутність у Києві порядної школи. Парафіяльні до уваги не беру, ту, що при Богоявленському монастирі, також — вона нижча школа, хоч і вчаться там довше. Нам потрібна школа, близька до Острозької — з тривалим часом навчання, з філософськими науками, здатними протистояти єзуїтським колегіям, з грецькою та латинською мовами. Словом, те, що заповів нам князь Острозький, те, що мали ми в його академії. Бачите, владика Потій теж почав з колегіуму, до нього пішли діти, які могли б ходити до нашої школи!

Довго обговорювали пункти Львівського братства, визначали, котрі могли бути їм сприйнятні. Потім заходилися перебирати імена знатних киян, здатних фундувати братство, особливо його школу. Дріб'язок од внесків братчиків на ноги школу не поставить, треба значні добровільні пожертви.

— Князь Василь-Костянтин вписував у фундушеві грамоти цілі села і клав ті грамоти у напрестольні євангелії церков, до яких благоволив. Тільки в такий спосіб можна вирішити справу!

— А ще подбати маємо, аби до київського кліра ввести духовну особу, рівну Іпатію Потію, котра могла б висвячувати духовенство.

Князів заповіт зобов'язував обох до роботи, і вони не збиралися діяти впівсили.

— Беріть на себе духовенство, отче Іове, а я — світське поспільство. Маємо поспішати, бо нас переженуть. Хто знає, скільки піде на те часу?!

Вони й не підозрювали, як надовго те розтягнеться!

Думки розійшлись, коли зайшло про монастир, до якого краще прив'язати братство. Борецький стояв за Лавру, найбільший монастир митрополії.

Сагайдачний поставився до того критично.

— Не надійний чоловік її, лавру, очолює. Повірте мені, я уже знаю отця Єлисея, мабуть, як ніхто інший. Борони боже, не подумайте, що він схильний до унії. Чи що я маю до нього зло, — одразу заспокоїв співрозмовника гетьман. — Надто захоплений він своїм монастирем і нічим більше. А школа, подібна до острозької, вимагатиме уваги і витрат.

Борецький задумався, мабуть, і в нього були сумніви.

— Ще питання, де бути нашій школі. Чули, отче, що Потій їздив до воєводи, аби клопотатись про помешкання під колегіум?

— Та чув.

Вирішили прив'язувати майбутню двоступеневу братську школу до Богоявленського монастиря на Подолі — тамтешня монастирська школа нижню ступінь уже мала. І популярність теж, до неї присилали своїх дітей кращі люди покордоння.

Гулевичівна

Кам'яниці Гулевичів займали цілий квартал. То були складські приміщення, бо маєтності Гулевичі, як у Же говорилося, мали на Куренівці — жили вони там переважно взимку. Овочевий сезон проводили поблизу городів на Почайні та Житнього ринку, де товар реалізовувався.

Звечоріло, у вікна заглядали нічні сутінки. У канделябрі[231] на три свічки заспокійливо потріскував вогонь, кімнату, де лежав хворий, оповила тиша.

Пані Галшка га її сусідка Лешка, своя людина в домі, тихо залишили пана Лозку і перейшли до покою пані. Хворий минулої ночі майже не спав, мучився удень, а це, зрештою, задрімав.

Пані Галшка сварила Жолкевського, нового воєводу.

— Пан Стефан має заслуги перед королем, і гріх про те забувати. Як він міг, воєвода, не прийняти підданого свого короля, котрий служив йому вірою і правдою. Пан Стефан не відмовляв королеві навіть там, де виконання перечило його сумлінню...

— Це як?

Пані Галшка мала на увазі історію з невдалим захопленням Печерської лаври. Він уніат, але не з тих, хто зі зброєю в руках нападав на християн сусідньої віри. Робив, бо мав королівський наказ.

А пан воєвода навіть не прийняв його, старого і вірного королівського слугу. Безтактність так вразила пана Лозку, що відтоді він не встає з ліжка.

Згадували брата Миколу, котрий виїхав на Волинь.

— Тепер одна ти лишилась, — Гулевичівна тепло торкнулася Лешкиної руки. — Микола був мені найближчий, навіть по роботі. Він добрий городник — на лікоть крізь землю бачить, і підкаже, і насіння знайде, городину збували разом — мав він такі широкі зв'язки.

Лешка теж згадувала земляка з теплом.

— Зіскучилась я, Лешко, за рідною Волинню. Здавалось, усе маю: старша дочка, від першого шлюбу, уже на виданні, росте здоровий Михайлик, розумна і покірна дитина. Київ — велике і славне місто, тут такі красоти, Дніпро, а душа лежить до наших боліт, до наших лісів, до наших дощів. Дивно закроєна людина! Поїду я помирати до Луцька!

— У мене по-іншому — куди Тимко, туди і я!

Пані Галшка почувала себе в настрої, коли приходила Лешка. Земляцтво їх зближувало та навіть ріднило у чужому, як вони казали, Києві. У Луцьку Гулевичі теж мали свій великий будинок, дитинство Галшки здебільшого пройшло там. Обидві виросли на тісних вуличках цього славного міста, на Стиру, у ягідних оточуючих лісах, то було місце їхньої спільної молодості.

Пані Галшка не мала від землячки таємниць навіть в інтимному. Лешка була добре обізнана і з невдалим життям Галшки з Христофором Потієм, сином уніатського митрополита, і з її нинішніми клопотами з хворим паном Лозкою, набагато від неї старшим, і з її нелегкими чоловічими турботами по господарюванню.

Тяги до книг Гулевичівна теж не розгубила, не була байдужою до всього, що навколо неї діялося.

— Що ви про лавру говорили? Що мав до неї пан Лозка?

— Сама толком не знаю, як проходили події, коли король хотів передати лавру Потію. Полегшає Стефану — розпитаємо...

Поділилась останніми новинами.

— Днями пан гетьман зволив мене відвідати. Вважаю те за честь. Мова йшла про створення в Києві братства і школи при ньому. Я відписала на братство фундуш зі своїх волинських володінь, та це лише початок. Земля їм потрібна під забудову школи. Маю й тут якісь задумки!..

Лешка чула про братство, виявляється, то не одні балачки. Занадто набожною вона не була, хоча до церкви ходила справно, не лише на свята, а і в будні. Тимко з того навіть глузував.

— Добре б мати в Києві братство. Знайома з однією львівською вдовою, що стоїть у братстві. Людина не в достатках, а обидва сини кінчили братську школу. Сама вона ніколи б не потягла...

Гулевичівна захопилася братською школою, яка б перевершувала єзуїтський колегіум.

— Знаєш, як нам бракує освіти! І дітям, і старим людям. Мені й сьогодні хочеться йти на поклін до святих отців Богоявленського монастиря просити у них щось почитати. Монахи і дидискали тамтешньої школи багато років збирають повсюдно літописи та старовинні книги, усю трапезну ними забили. Бачила пергаментні згортки, що убереглися з домонгольських часів, від Київської Русі.

Лешка шанобливо поглядала на свою знатну сусідку. Освіта підносить людей, робить їх цікавішими, бачила те по Долі.

— Мені вже не дано, — зітхнула Гулевичівна, — сина вивчити хочу. Щоб людиною став, щоб таємниці світу осягнув!..

Заглянула покоївка з куренівської обслуги:

— Пробудився пан Стефан, просить вас, пані, до себе!

Лешка побажала їм спокійної ночі.

У Сагайдачному та Борецькому князь Острозький дійсно знайшов вірних спадкоємців. Та до засновників Київської братської школи історія зачислить і Галшку Гулевичівну.

На Подолі

Лешка її ревниво чекала у Києві. Сама прибрала для молодого подружжя найбільшу кімнату, ту, що причілковими вікнами на вулицю, та ще одну, котра від саду. Доля найбільше любила останню, може тому, що в ній чекала Левка з московського походу.

— Весело тут, особливо навесні, — сказала йому, коли повернувся. — А ще коли б зробити, щоб вікна прочинялись — хай квітуюче галуззя до кімнати заглядає!

— Все зроблю для тебе, мила.

І таки, виявляється, зробив, не забув її прохання.

Кімнат мали вони чотири, ще в одній жили Тимко з Лешкою, у вількарику стояв новий ткацький верстат. Звичній до розкошів Долі, може того видавалось замало, та іншим мешканцям вистачало.

Приїхавши з села, Доля заходилася впорядковувати житло, приохотивши до того всю рідню. Навіть Васка та гаряча до будь-яких починань Гулевичівна розшукували їй якісь картини, давали поради, щось допомагали.

Така була її вдача — робити всюди затишок. Якщо ліжко, то щоб хотілося на нього лягти, коли стіл — за нам посидіти, якщо кімната — у ній жити.

Водночас Доля несподівано знайшла себе. Почалося з того, що пошила собі сукню, та таку, що навіть Лешка не впізнала невістку. Одежа так владно сиділа на молодій жінці, так підкреслювала її молодість і вроду, що всі звертали на неї увагу.

— Мені зроби подібну, — принесла матеріал Васка, вона бігала до подружки щодня.

Привела двох дівчат з Верхнього міста, Доля і їм вгодила. Ті не знали, як дякувати, нанесли їй різних викройок, вигадливих мережок, кольорових ниток, модних ґудзиків, привезених із самої Варшави.

Поступово на Поділ зачастили найбільші модниці Києва.

— Що мені робити — нанесли цілу гору!

— Ший, дочко!..

Доля полюбила те нелегке і забарне[232] діло, яке вимагало стільки праці і хисту. Приємно було бачити щасливі обличчя замовниць, досвідчених і перебірливих, котрі знали коронних майстринь, чути їхні похвали, нести людям радість.

Суботнього дня на Житньому ринку розбили балаган мандрівні лицедії, увесь Київ збігся на Поділ, дивилися якусь жалібну драму, дотепні інтермедії в перервах. Регіт доносився до садиби Таранухи.

Доля бачила їхні вистави кілька разів. Відчувала, що лицедії несли їй щось, більше скороминучої втіхи, то була потреба її душі.

Вдома повторювала місця, які її вразили, Левко тільки дивувався — і пам'яті дружини, і тому, що в неї часто виходило ліпше, ніжу скоморохів.

Якось завітали до неї двоє:

— Нам повідали, що ви добра кравчиня. Пошийте для лицедійства сукню вельможної пані зі шлейфом. Зможете?

Доля здивувалась, проте не відмовила.

— Мабуть, зможу.

І таки змогла.

Нарешті звернулася до сусідки і Гулевичівна.

— У тебе дійсно гарний смак. Зший сукню і мені.

Галшка принесла таку дорогу тканину, що в Долі руки тремтіли, коли заходилася її кроїти.

— Славно зроблено! Вважай, красуне, маєш кусок хліба!..

Це вже було визнання.

Коли після вечері зібралися до кімнати з трьома причілковими вікнами, Доля аж розгубилась. Тоді впіймала підбадьорливий погляд Левка і взяла себе в руки.

— За його порадою, — кивнула в бік свого чоловіка, — читаю вам з «Роксоланії» Себастьяна Кльоновича.

Почала декламувати текст, який знала напам'ять.

Чоловіки латину розуміли, Лешка мала добрий слух і теж уловила ритміку слова.

— Ти, дочко, лицедійствуєш ліпше скоморохів!

Доля почувала себе щасливою.

Йшла осінь, а їхнє небо здавалось безхмарним. Хоч життя реєстровця виявилось клопіткішим від нескладного побуту надвірного козака. Будучи в Острозького, козаки місяцями нудилися без діла, чекаючи на виїзд свого патрона[233] або якусь оказію, тепер знемагали у вічній погоні за татарвою, невпинних виїздах на покордоння чи у татарський степ, реєстровець мав чатувати у глибоких дозорах, слідкуючи за появою орди, збирати мито на дорогах і переправах, захищати населення від грабіжників та убивць, яких розвелося сьогодні, як грибів у дощове літо, виконувати десятки інших буденних, але потрібних справ.

Левко ж мав і свою задумку: доки зачастять дощі, хотів здійснити помсту над Логвином.

Домовились з Ілляшем, що місто покинуть вранці.

— Васці не говори, куди і за чим їдемо, — застеріг. — Долі я теж нічого не сказав...

Пізно увечері Доля вибрала хвилинку і прошепотіла чоловікові:

— Левко, у нас буде дитина!..

Спогади Лозки

— Не спиш, Стефане?

— Не сплю, Галшко. Згадую минулі літа. Яку отця Никифора монастир відбирали...

Розповів, чого й вона не знала.

Митрополиту з Печерським монастирем не щастило з самого початку. Ще на Брестському соборі він піддав Никифора Тура, тоді архімандрита монастиря, подвійній анафемі[234], але той правив святою обителлю далі.

За Тура взявся король — послав до нього Стефана Лозку, маршалка мозирського, щоб силою забрав монастир. Лозка, як і належить, направив у монастир київського возного із двома шляхтичами — повідомити архімандрита, що йдуть вони відбирати маєтки монастиря.

Та ченці збилися коло воріт і не пустили пришельців, кажучи:

— Архімандрита свого маємо і не треба нам іншого. Митрополита, про якого ведете мову, в Києві нема, а Рогоза відщепенець, від віри нашої відступив, у Бересті його з митрополита зложили!..

Особливо наступали на пана Лозку ігумен Никон, дяки Іов та Протас, іконник Герасим, податник Михайло. Під ворітьми теж зібралися ченці з рушницями та запаленими гнотами, як свідчать літописці.

Маршалок хотів прорватися силою, та йому порадили ґвалту у божому місці не чинити. Тоді Лозка подав ченцям три листа королівські. Монахи їх прочитали, але взяти не захотіли. Лозка, згідно звичаю, уткнув листи в щілину монастирських воріт, оголосив штраф на десять тисяч червоних і поїхав ні з чим.

— Думаєш, на тому скінчилось?! Король викликав отця Никифора на суд, погрожував відібрати архімандрію і передати уніатському митрополиту. Та не вийшло — Печерський монастир на правах ставропігії, ним відає костянтинопольський патріарх!..

Довго говорили про сина. Лозка віри дружини не чіпав, синової теж.

— Віддавай його до братської школи, я не перечу. Але ж її ще нема.

— Буде! — переконано відповіла Галшка.

На чергових посиденьках вона переповіла розповідь чоловіка Лешці.

Логвин

Торжествувала осінь, буяла усіма барвами — дорога йшла поблизу Дніпра, то спадала вниз у заліснені видолинки, то лізла на підвищення. На правому березі Дніпра від самої Січі таких краєвидів не знайти.

Та Левка не зворушували красоти — ніяк не міг вгамувати свій гнів з-за останнього наскоку Логвина.

Того ж дня прибули вони до Канева, знайшли на Бованах Отроша і про все домовились. Вирішили не відкладати. Місто вони добре знали. Покрова, а за ним і його товариші, від монастиря опустилися вниз на Ситники. Зовсім недалеко, за шелюгою, порізаною карликовими озерцями, ніс свої води могутній Дніпро, мальовничі канівські підвищення утопали в жовтому золоті осені.

Левко накрутив себе так, що забув про всяку обережність. Доля — його дружина, у них буде син, по якому праву ця жорстока людина чинить на неї напади, та й зрештою, доки те буде продовжуватись?!

Ворота маєтку виявились відчиненими, козаки погнали прямо до конов'язі. Там крутилося декілька слуг, насторожених і недружелюбних.

— Пан Логвин щойно прибув! Якраз до нього нам і треба!..

Лишили коней на Покрову, він мав їх прикрити, і подалися в покої. Попереду йшов Левко, з розповіді Отроша він знав розміщення покоїв у будинку, як свій дім.

— Куди звертаєш, прямуй за мною!

Однорукий роздягався у своїй просторій опочивальні. Він усе зрозумів і позадкував до бокової шухляди.

— Пан Логвин має пояснити, чому він діє як лиходій і тать?! — без усякого вступу почав Левко, вириваючись наперед.

Та Логвин випередив. Гримнув постріл, один із козаків осів на відлогу, навіть не зойкнувши. Крізь пороховий дим Левко рвонув до однорукого, витягуючи на ходу шаблю. Та не встиг і тут, правицю різонув біль, шабля так і лишилася в піхвах. З передпліччя потекло гаряче, якось одразу стала паморочитись голова.

— Сатана! — прохрипів, останніми зусиллями підхоплюючи з підлоги Ілляша і звалюючи на себе.

Звідусіль бігли люди, чулись постріли на подвір'ї, де лишився Покрова, і Левкові довелось прокладати дорогу шаблею, котру тримав у лівій.

Він не запам'ятав, як опинилися на конях. Кинув Ілляша перед свого сідла і рвонув до воріт.

Гримнули постріли з гурту слуг, та вони уже вирвались на вулицю і понеслись галопом до центра містечка.

— Звертай на верхню заміську дорогу! — простогнав Левко.

Лише за містом козаки спинились, щоб перев'язати Левка. Ілляшеві вже нікого не було потрібно — він не дихав. Шаблями зрихлюючи землю, поховали його на найвищому місці Канева, довго сиділи мовчки коло його могили.

— Чим я виправдаюсь перед тобою, товаришу? — прошепотів Левко.

Покрова лишився чомусь на Бованах.

«Не малий, дорогу знайде», — подумав Левко, звертаючи на київський шлях.

Видубецький монастир

Того літа дяк Антоній Грекович неодноразово довів владиці Потію, що він достойний його вихованець. Будучи посланцем митрополита у Новогрудку, Грекович учинив «одповідь і похвалку», проголосивши з вівтаря, що всіх, хто не визнає Потія митрополитом, він буде переслідувати і виганяти з Корони. Потім напав на церкву Святої Пречистої в Городні, кинув до в'язниці протопопа Василя Вербського та дяка Федора, схопивши їх прямо під час церковної відправи.

Відтоді Грекович чинив наругу над різними храмами регулярно, переслідував священиків, глумився над православною вірою.

У нагороду за вірну службу Потій висвятив Грековича на попа, а невдовзі дав йому архімандрію Видубецького монастиря.

Трапилось це на початку квітня, коли уже просохло. До Видубецького монастиря зрання покотило духовенство, вщерть заповнило простору галявину коло Михайлівської церкви, зібралося немало міщан з Подолу — хто не мав діла, або міг його відкласти. Підходили також люди з південних околиць міста.

Точились різні пересуди. У всіх на устах був Грекович, закінчений негідник, місце якого у в'язниці або на шибениці. Київ знав про гріхопадіння монаха, і йому не було прощення.

— Того баніта владика поставив на чолі київського кліра! Яке нечуване зухвальство!..

— Висловлена зневага до нас, киян! То навмисно владика учинив!

Грекович став протопопом київського кліра, другою духовною особою після митрополита.

— Ганьба! Ганьба!..

На воротях зібрався великий гурт, хтось заліз на перекинуту діжу і читав заборонений «Тренос»:

— Горе мені, бідній, горе нещасній, — плакала східна церква. — Біда в містах і селах, біда в полях!..

Жінки плакали, чоловіки запекло смалили люльки, пахкали, як смолокурні.

Припинили бевкати дзвони, і всі повалили до переповненої церкви. Перед вівтарем з'явився товстий і урочистий возний, заходився неоковирно оголошувати, що прихожан зібрано для запитання божої волі його високопреосвященства Іпатія про призначення архімандрита Грековича намісником київського митрополита, і його вказівки має виконувати все духовенство міста.

— Сатана пекельна!..

— Проклинаю тебе, диявольське породження! — покривав людський клекіт густий бас соборного попа із Софії.

— Проклинаємо тебе!..

У задушливому повітрі храму звелися хрести і кулаки прихожан.

Місцеве духовенство відмовилось підкорятися новому протопопові, з осудом його виступили навіть уніати.

— Нечуване зухвальство, миряни! До нас прислано гріхотворника і осквернителя церкви!

Хтось з кимсь не погоджувався, у храмі зчинилася бійка. Буйно вели себе жінки, ґвалт стояв, як на пожежі!

Богомолки побігли в усі кінці міста:

— Кінець світу прийшов!

— Тікаймо з Києва, людоньки!

Чоловіки заспівали іншої, Київ винесло на вулиці і площі.

— Потій осквернив місто! Ганьба!

— Пішли на замок воєводи! Звідти усі нещастя!..

Київ вийшов з покори.

Історики пишуть, що заколот київського духовенства та міщан вдалося приборкати лише через три дні. Бунтівники занесли протест до гродських книг. Козаки теж вписали, що вони, сини східної церкви, захищатимуть православ'я головами.

Логвин

Підтягнутий і як завжди вишукано зодягнений у супроводі двох гайдуків простував він до канівського замку. Після останньої сутички, коли троє київських реєстровців мало не підстрелили його у власній опочивальні, сам він з дому ніколи не виходив.

За звичкою поглядав у різні боки, хоч думками був далеко. Може, навіть у своїй молодості. Почув, що з морського походу на Варну козаки привезли 180 тисяч злотих. Як не заздрити їм, молодим!..

Дорога з Ситників, як пам'ятає читач, збирається до центру містечка круто вгору в суцільному зеленому плетиві. На узвишші перед самим монастирем вона раптом роздвоюється — вулиця виходить на площу, туди ходити Логвин не любив. Звертав під старі липи і стежкою поза монастирською огорожею потрапляв прямо до підйомного мосту замку.

Звертати на стежку під липи стало у нього звичкою, Карпо перевірив шлях однорукого десятки раз. Поставивши хрест на могилі Ілляша, два тижні жив він тим, що слідкував за одноруким і ждав слушного часу.

Логвин та його охоронці порівнялися з монастирською огорожею, як між кущів виросла кремезна постать з півгаківкою в руках та пістолями за поясом.

— Прийшла твоя смерть, Логвине! Молись...

Від пильного ока Карпа не уникли підозрілі рухи гайдуків, він рвучко перевів півгаківку. Стояв похмуро і незворушно, як кам'яна брила, тільки очі застережно блиснули.

Гайдуки і Логвин задкували до провалля, щедро порослого по схилу тонкостоєм. До шелюги карликових озер, що внизу зривища, — кілька сот метрів.

Зрештою вони стали — далі відступати було нікуди.

— Я твій суд, Логвине. За чорноліське козацтво, тобою зраджене. За Юхна і Башу, за рани Левка і смерть його товариша!..

Постріл сполохнув птаство, темною хмарою піднялося воно над зривищем, прилеглими до нього озерами та широкими дніпровськими водами.

Розтопча звик стріляти раз.

Логвин, який за життя нічого доброго не зробив, скоїв стільки зла, що вистачило б на багатьох, незграбно переломився і полетів у прірву.

Цього разу рука Карпа не схибила.

— Зброю на землю, і геть з моїх очей! Чи, може, хочете за ним?..

Гайдуки покидали рушниці і дременули в різні боки.

Карпо важко повернув до монастирської огорожі, біля якої смирно стояла його кобила, запряжена в однокінний візок.

Житомирські пакти

Згідно сеймової конституції 1609 року від унії відпали крім віленського міського також новогрудське та гродненське духовенства, які півтора десятиліття знаходилися в унії. Це занепокоїло митрополита і самого короля.

Новий наступ проти православ'я розпочався одночасно з московським походом Сигизмунда і продовжувався після сейму 1611 року. Водночас польський уряд виступив проти козацтва. Перша комісія по угоді польських комісарів з козацтвом відбулася в Житомирі того ж таки 1609 року. Її постанови знову твердили про своєвольство козаків, які не визнають влади старост і своїх панів, чинять набіги на волості і чужинські міста, порушуючи угоди з сусідами.

Для приведення козаків до порядку сейм визначив комісарів, вони разом із коронним гетьманом мали гамувати козаків. Були то одні слова — московський похід вимагав збільшення реєстрів, покордонні землі вщерть наповнилися козацькими загонами під королівськими коругвами[235]. Сейм ухвалив війну з Москвою, виділивши на неї якісь кредити, король думав не про приборкання козацтва, а про розширення його числа. Комісари навіть не вимагали виконувати їхні вказівки.

Сагайдачний тримався осторонь московського походу, він одразу зрозумів двоякий характер житомирських пактів і всерйоз до уваги їх не брав. Козаки хотіли під його сильну руку, він протидіяв не лише шляхті, а й Жолкевському. Конашевич прагнув ослабити Корону і після довгих роздумів знайшов для того оригінальний шлях. Винищене під Солоницею козацтво потребувало для свого відродження доброго союзника. Та хто піде з ним в союз? Виснажена смутою Москва? Уже ряд літ мали вони спільного ворога, та де взяти московській державі сили, щоб протидіяти Короні?! Піти на союз з Портою не захоче український народ. А коли вдатися до хитрощів? Якщо козацтво посилить напади на Туреччину, Порта мститиме Короні і тим її знесилюватиме. Ляхи ж для боротьби з невірними шукатимуть союзу з козацтвом.

Згадав Борецького і його застереження:

— Бійся єзуїтського підступу, полковнику!

Отець Іов досвідчений і мудрий, до його слів треба прислухатись. Багато днів стоять вони у його пам'яті.

Згадався недавній лівонський похід, він безповоротно поглинув не лише обдерте та голодне козацьке військо, а і їхнього ватажка, знаменитого Кішку, упав той від кулі в потилицю за те, що нерозважно послухав ляхів і повів козацтво на вірну погибель.

Чи не було кулею в потилицю і його перерване гетьманство?!

Повернення

Отрош провів у Чубівці частину осені та всю зиму, і лише навесні з'явився на Подолі. Левко так і не дізнався, чому він так довго відсиджувався на Бованах після того, як вони вихопили з маєтку Ілляша і несамовито погнали з прахом товариша на узгір'я Канева, в Отроша відкрилася рана — про сідло йому треба було забувати.

Пересидівши час, приїхав козак на Поділ, запрігши Лиску в Карпів візок. У селі Отрош почував себе вільно — жив незалежно у хижці діда Юхна, мав безліч господарських клопотів, за якими спливав час, а тут одразу відчув себе зайвим. Коли числився надвірним козаком, мешкав при воєводстві — іншого пристанку у Києві він не мав.

Доля сама приготувала Покрові кімнату з вікном до саду, жінка її любила, Отрош про те знав і це його травмувало. Та змінити нічого не міг.

Двір, як і належить, жив онуками. Старшого Левко уже на коня садовив. Хлоп'я учепиться за гриву, як кошеня у моток ниток, і тримається так до кінця подвір'я.

У Долі серце мало не вискакувало з грудей.

Лешка теж почувала себе щасливою.

— Бог покарав нас — не маємо діток. Та він і милосердний — послав таких онуків!..

І співала свою нестаріючу, волинську:

Поглядаючи на них, Отрош не засиджувався вдома — зрання кидав на візок торбу з харчем і першим одчиняв ворота. Сіно возив уже вивітрене, підсушене, долежувало воно на осонні[236] за грушею, а потім збиралося у стіг з козирком, який сам Отрош і змайстрував. Під сіном Доля знаходила хлопців, особливо старшого Гната. Він і день вважав невдалим, якщо не вдавалось побувати за містом, на Оболоні, де у кожному виярку чекали на нього зустрічі зі світом пригод і тривог.

— То перепелине гніздечко? Ви знаєте певно?..

Хлопець ріс допитливим і добрим, серце мав, як у матері.

Коли доводилось їздити до вітряків за Київ, Отрош зникав на цілі дні. Коло вітряків завжди телесувався[237] люд, різний за поведінкою і вдачею, там не зважувалось показуватись жіноцтво. Казали, що саме на млинах зароджувались конфлікти, які колотили усе місто; їдучи туди, Отрош завжди клав у передок рушницю.

Трапилось це одразу після Пасхи.

Доля, окрилена і щаслива, перемахнула через перелаз і припала до грудей Левка, не соромлячись Отроша.

— Левко, голубе, я одержала запрошення на посаду гувернантки. Уявляєш, учитиму дівчаток пана Валенти.

По-доброму усміхаючись, Левко торкався рукою її розкішної темної коси. Він уже звик до її вибухового темпераменту.

— Нам своїх треба виховувати. Он які козаки ждуть твоїх рук. Та й кравчиня ти на все місто — де часу взяти!

Доля нелегко розставалася зі своїми захопленнями.

— Сам говорив, що автор «Треноса» — домашній учитель. Півдесятка європейських університетів закінчив, а учитель. Після Суботова я теж полюбила виховательську працю. Пан Валента — добрий знайомий Хмельницького, він йому і порадив мене!

Левко ласкаво повів її вглибину двору, поклавши руку на плече.

— Він учитель, а ти вільна козачка. То до лицедійства тебе тягне, то до учителювання. Тільки не треба сердитись, Доле!

Левко умів її заспокоювали.

Черкаси

Почувши про хворобу матері, Доля забула про всі образи і подалась до Черкас. Левко, звичайно, одну дружину не відпустив, забрала з собою також хлопців.

— До баби поїдете, пора вам знайомитись!..

Молодий Розтопча не відставав від візника, лише зрідка виривався наперед, коли хурманка[238] не випадала з його видимості. Часи стояли неспокійні, доводилось пильнувати.

Бачив, як на нього, вершника у добротному сідлі, озброєного рушницею та шаблею, захоплено поглядали хлопці, особливо Гнатик.

Зумисне поїхали через Мошни, на середній течи Дніпра кращих місць він не знав. Дорога тонула в буйній прибережній зелені, між неї час від часу поблискувала ріка, на роздоллі гуляли звір і птах, яких тільки знала земля.

Кілька разів траплялись гурти людей, підозрілих з виду, але дорога пройшла спокійно. Коло самого міста, у сосняку, видались такі галявини, що й дорослому захотілось покинути сідло. Левко дозволив дітям побавитись на траві, у зарослях квітучого різностою, хоч рушниць не випускали з рук ні він, ні візник.

У місті, де жила їхня мама, хлопцям усе сподобалось, а найпаче Дніпро коло пристані та замкова площа за будинком бабусі, здатна прийняти ціле військо.

Хлопців ледве загнали увечері до двору — прилучились до місцевих дітей, як свої.

Пані Логвиненкова видалась доброю безхарактерною жінкою не таких уже й похилих літ. Любила вона вишукано одягатись, утримувала шляхетський порядок за столом, а в решті хлопці одразу взяли над нею гору. Так звикли, що пробули в Черкасах місяць і не хотіли повертатися додому. Пані Логвиненкова не знала, де посадити і чим пригощати онуків.

На прощання віддала Долі одну зі своїх карет з кращим виїздом, мала вона їх декілька.

— І не перечте! Щоб мої онуки на візнику! Сором на усе покордоння!..

Шляхетського гонору у неї вистачало.

— Господи, що робитимемо з вашими рисаками[239] у Києві?! Та вони ж і нас з'їдять!

Доля і Левко запрошували пані Логвиненкову в гості.

Через місяць-півтора за Долею прийшли з магістрату. Жінка аж сполотніла — що б могло бути?! Левко теж не знав чим її заспокоїти. Довго сидів під дверима магістрату, усяке передумав.

Доля вийшла досить ошелешена, з якимись паперами — виявляється, мати переписала на неї канівський маєток.

— Приймайте спадок, кажуть. А як його приймати?!

Розхвилювалася, навіть вечеряти не захотіла.

Канів

Виїхали в екіпажі, подарованому матір'ю. За кучера сів Отрош, він наче все життя правив кіньми.

Васка аж стрепенулася, коли почула, що вони збираються до Канева. Доля те помітила і зрозуміла.

— Я б хотіла, щоб і ти поїхала з нами!..

Дівчина аж головою стріпнула вимучено.

До Трипілля хлопці тримались, а тоді розійшлись. По черзі просилися до батька в сідло, потім їм забагнулося купатися. Берег з правого боку зривистий, течія стрімка і небезпечна. Під вечір, уже коли показався Канів, виїхали на якусь завідь, де хлопці таки полізли у воду. Скочив до них прямо з крутизни берега і Левко — підстраховував меншого Ярмося.

Наробили у заводі шуму — усе птаство сполохали. Левко нарвав цілий оберемок латаття. Першою вручив Васці — та незворушно сиділа на віднесеній паводковими водами корязі, піджавши під себе ноги.

Дівчина подякувала і знову сховалася у собі. Вид мала вона невеселий.

До містечка під'їхали з тилів, одразу на Ситники.

Отрош відкрив чужі ворота і рішуче загнав екіпаж на подвір'я. На просторому ґанкові, а потім унизу з'явилися мешканці двору, вони упізнали знайому карету і панночку, кланялись, та приїжджі не звертали на них уваги.

Слуги поглядали один на одного і не знали, що їм чинити. Про те, що маєток відписаний панночці, знали всі, та бути новою господинею вона навіть не намагалася.

Отрош ворота не закрив, Васка усе ще знаходилась на задньому сидінні. Левко не зрозумів, чому карета покинула двір, не знав, як вести себе з догідливим економом, той запам'ятався йому ще з сутички під горою Московкою.

Отрош піддав до центру містечка, а від церкви повернув рисаків круто вправо, на виїзд із Канева. Васка здавалась байдужою до всього, що діялось, хоч помітно було, що вона бліда і холодок проймав вродливе широке обличчя.

Козак гнав рисаків угору, аж доки на виїзді з містечка не помітив великий дубовий хрест над порослою травою могилою.

— Тут ми його поховали!..

Васка зійшла з карети, навіть не помітивши протягненої руки. Як стала коло хреста, так і стояла, байдужа до всього на світі. Отрош не тривожив її своєю присутністю, та вона у його бік ні разу і не глянула.

Десь за Мар'їною горою уже сідало сонце, у маєтку їх, мабуть, чекали, та він не зважувався потривожити її мовчанку.

Увечері Отрош сказав господарям маєтку:

— Якщо вам потрібен управитель, то вважайте, що ви його маєте.

Доля мало не кинулась його цілувати — вона остаточно розгубилася.

Знову Канів

Подружжя Розтопчів лишили в маєтку все без змін. Доля на все згоджувалась, Левко ні до чого не втручався. Отрош повівся круто лише з Довбнею, просто сказав йому, що не хоче його бачити у дворі і за управителя тепер він. На кожен вияв догодити йому Покрова спалахував, обличчя вкривалося нездоровим рум'янцем, і він вибухав.

Землі на Канівщині не з кращих — там пісок, там яри. Але випаси коло містечка та в околишніх лісах добрі, тому в маєтку тримали переважно худобу. З промислів дворові люди займалися рибальством та сушінням риби на продаж.

Нового управителя цікавили лише худоба та промисли.

Якимись шляхами до Отроша дійшло, що пані Логвиненкова визначила, кого з прислуги лишити. Його те влаштовувало — менше голову ламати. Не переносив він лише білявку Магду, котра перші дні щоразу траплялася на його шляху і виявляла всіляку увагу.

Та він і тут не спішив. Дізнався, що пані теж недолюблює Магду, мала з нею якісь старі рахунки. До решти пані виявилась байдужою, оберігала лише стару няню, котра доглядала увесь їхній рід.

— Мене це влаштовує, — похвалився Оникієві з Бованів, котрого забрав до себе. — Я б взагалі усіх їх, крім скотарів та кухарки, порозганяв. Дармоїди і хапуги, яких світ не бачив.

— Роби як знаєш! — одразу схвалили його дії спадкоємці І більше до господарських справ не втручались.

Наступного дня Отрош знову підготував екіпаж і поставив коло ґанку. Глянув промовисто на Васку і та зрозуміла — для неї.

— Дякую тобі, Отроше!

Він не знав, про що з нею говорити.

— Пробач, яке прізвище мав Ілляш? Ми дружили, головами б наклали одне 33 одного, а прізвищами ніколи не цікавились. Ні він моїм, ні я його.

— Звичайне прізвище — Ілляш Вербич.

Знову повіз її до дубового хреста на роздоріжжі. Вона сиділа якось боком на задньому сидінні, байдужа до всього на світі, підставивши вітрові красиве обличчя.

То була найвища точка Канева, краєвиди, що проглядалися звідси, охоплювали цілих півсвіту, але нащо їм так багато, коли позаду стільки втрат!

Сказав їй без усякої підготовки:

— Васко, виходь за мене заміж!

Пауза була недовгою:

— Добре.

Коли повернулися на Ситники, Отрош одразу сказав друзям про їхню розмову.

— Жити будемо, де скаже Васка...

— У Каневі.

До Києва поїхали всі, маєток Покрова лишив на Оникія. Дівчині він нічого не нав'язував — робив, що хотіла Васка. По приїзді відвідали старого Томила, тут всюди Покрова відчував себе чужим, тут всюди нероздільно жив Ілляш.

— Тату, Отрош запропонував мені стати його дружиною. Він товариш Ілляша.

Томило відповів важко:

— Знав, що товариш, — помітив її здивування і додав: — Батько все має знати...

Васка взяла з собою лише якісь свої речі та шаблю Ілляша.

Станіслав Вигура

Левка знову кинули на митну службу, старшим. Його напарник Андрій Губа зрання кобенив[240] нового воєводу.

— Хоче перетворити реєстровців у своїх рукодайних слуг, усі дірки нашим братом затикав, холера! Скоро пошле тебе, Левко, на Житній ринок карасів продавати!..

Левко уявив себе між перекупок і усміхнувся. Хоч можна було й не дивуватись — своє надвірне військо Жолкевський забрав у московський похід, все лягло тепер на плечі реєстровців. Те, що новий воєвода перегинав палицю, обурювало і Конашевича, та що він міг вдіяти?! До того ж київське козацтво за останні роки дуже поріділо, знайшло вічний спокій на покордонні, а реєстр без Жолкевського збільшити не могли — підвоєводчий Михайло Мишко Холоневський зробити те побоювався.

Козаки на Дніпрі відбирали плату за перевіз, а ще принизливіше — порушували декрет на старовинні права киян, адже плата за перевіз належала ратуші, а не воєводі.

— Простоїш день коло діжі — коропи всеньку ніч перед очима скидаються!

Козаки мали старатись — пройшло півдня, а коло них вже побували, аби воєводу не обійшли, Павло Раховецьхий, писар гродський київський, і бурмистр Денис Мартянович.

Брали від рибалок кожну десяту свіжу рибу, наповнені діжі відправляли до замку. Уходники хитрували — свіжої риби не везли зовсім. Знали привілеї на солону і в'ялену рибу, тому й проходили перевіз безмитно, не боячись мандатів, що їх мали козаки.

— Знову когось несе, холера! — сплюнув Андрій Губа.

Та виявилось — приїхали за Розтопчею.

Левко губився у здогадах — нащо б то він став потрібен Сагайдачному. Говорив з полковником про Ілляша, ще тоді, після безглуздої загибелі козака. Відтоді його шляхи з Конашевичем не сходились. Правда, Тарануха казав, що полковник якось перепитував, де його годованець. І ось виклик і категоричне рішення Сагайдачного — пора тобі, козаче, приймати сотню! Не зістаритися б, або щось не завадило, як товаришам!..

Козак почував себе незручно — то було так несподівано.

Обстановка складалася — гіршої не придумаєш. По Києву ходили чутки, одні безглуздіші від інших, чинилися злочини, від яких холонула кров. Не було твердої руки Острозького, а ляхи своїми безконтрольними діями підігрівали розбої. Жовнірства наплодилося стільки, що вони стали швидше бандитськими зграями, ніж королівським військом.

Люди розбестилися до краю. На базарі якийсь хирлявий обідранець видер у літньої жінки сумочку і швидко зник у натовпі. Левко кинувся навперейми, та не встиг.

— Лови його!

Ніхто не ловив, нікого то не обходило, усі пішли на легкий хліб.

Людей зігнали із землі, від сіл лишилися одні руїни. Всюди не було порядку, керували Україною іноплеменці, доїли її, як тільну корову, не думаючи про майбутнє теля.

— Уніати віру в людей похитнули, ось звідки пішло зло. Звичайно, тобі це відомо не гірше мого!..

Полковник підсів до козака ближче.

— Смута московської землі не обходить і нас, її ближніх сусідів. Вся Україна знялася з насиджених місць, як перед кінцем світу. Селяни перестали сіяти хліб, козак забув для чого у нього шабля. Твоя сотня має гамувати стихію! Ми багато радились хто б її очолив?! Дійшли до думки — треба саме такого, як ти. Хто б у воду потрапив і сухим з неї вийшов, в полум'ї побував і крил не спалив!..

Розказував про останні події на Київщині і прилеглій до неї Житомирщині — по всіх дорогах бродять зграї грабіжників і вбивць, чинячи наругу над людьми.

— Починай з конкретного діла — наруги над родиною королівського ключника Станіслава Вигури! Бери людей і їдь!..

Напад на знайомого читачеві Вигуру злочинці вчинили з метою грабунку, звідкись довідались, що поляк мав побічний прибуток — виготовляв він поплавки для рибальських сітей. Насправді зарібок той не вартий був доброго слова, та спробуй те їм довести!

На замок наскочило десятків зо два заброд і вчинили такий поглум, що Левко аж задихався від обурення. Вигура клявся і божився, що грошей він не має, та грабіжники вирішили вирвати в нього зізнання. Прив'язавши до конов'язі, загнали розпечений шворінь, яким той робив отвори у дерев'яних поплавках, в нижнє місце тіла. Мученик волав на увесь Поділ, та крім дрібних грошей і зв'язки ключів у нього нічого не знайшли. Нападники поґвалтували дружину Вигури та його шестирічну доньку, а після поглуму дитину задушили. Факт того дикого вандалізму завдяки історику Михайлові Грушевському пройшов через віки, може, для того, щоб було що співставити з подібними злочинами наших днів. Врятувалася старша донька — їй пощастило втекти.

Побачивши загальну картину нападу, Левко наказав:

— Знайти і знищити! Всіх! Порубати на шматки!..

Він повністю втратив над собою контроль.

Але насильників не знайшли. Прихопивши з фортечного арсеналу зброю, вони зникли.

Наступного дня виявили старшу доньку Вигури — просиділа ніч у кущах Над зривищем фортечної стіни. Пробували щось від неї дізнатись, та дівчина лише плакала, припадаючи до колін матері. Власне, вона нічого й не знала, бо втікала від людей, які траплялися на її шляху.

Дружина Вигури посвідчила, що заводієм між волоцюг була якась довгонога потвора із темною пов'язкою через обличчя, наче його хтось огрів по писку добрячою ломакою.

— У того вар'ята ніс перебитий. Він його перев'язав ганчіркою...

Більше від жінки нічого не добилися.

Лише в кінці тижня вийшли на злочинців, і то випадково. Поблизу київських вітряків хтось підняв запеклу мушкетну стрілянину. Сотник буквально з десятком козаків налетіли на млини. Стріляли якісь обідранці без ніякої потреби, просто з сивушного перепою.

Поміж зграї угледіли довгоногого здоровила з темною ганчіркою через обличчя.

— Будьте обережні, вони п'яні до безпам'яті. Женіть їх між вітряки, а того, що з пов'язкою, хапайте!

— Це ж мушкети із замка!

Забачивши козаків, невдахи-стрільці покидали зброю і порозбігалися. Левко нарахував до двох десятків мушкетів зразка кінця минулого віку, які бачили, коли оглядали місце нападу на Вигурів.

Волоцюгу з перебитим носом дружина Вигури упізнала. З невластивою для тендітної жінки силою учепилася вона в обідранця.

— Ти задавив мою донечку, ти!..

Козаки прочесали вітряки і зігнали добрячий гурт волоцюг. Не шкодуючи гарапників[241], погнали їх, як худобу, до міської в'язниці. У Левка пропала охота самочинно розправитись із ґвалтівниками. Спустошений і розбитий він повернув на Поділ.

Сагайдачний

У світлиці тютюнового диму, хоч сокиру вішай, і винний утому сам господар — цілоденно пахкає люлькою, як ковальський міх.

Сагайдачний другий тиждень, як тума[242] — за Порогами обрали нового гетьмана. І дізнався він випадково, навіть не повідомили. Не було до нього ніяких претензій, які могли бути закиди до воїна, про хоробрість якого пісні складають?! Тільки щоб сидів за Порогами, як усі січовики. А він то там, то в Києві. От і маєш!

У світлиці знаходилось кілька старшин, Сагайдачний частіше всього звертався до Томила. Тарануха, як завжди, стояв осторонь, під рукою. Дякуючи старим зв'язкам, він легко дістав у воєводстві копію документа, який цікавив Сагайдачного.

То сердито, то іронічно той уже втретє перечитував супліку.

«Милостивий пане підвоєводчий... Зичливості та приязні наші рицарські в ласці вашій милості». Гетьман, а прямо плазує перед нашим Михайлом Мишком. Хто він, зрештою такий, цей Тискіневич, і за яким правом його обрали гетьманом?

— Мали право, пане полковнику. У кого їм те право випрошувати, самі собі пани! — бурчав прямолінійний Томило.

— Мене й не повідомили, що я вже не гетьман.

— А нащо повідомляти, раз ви уже не гетьман, пане полковнику. Дали коліном під одне місце та й усе...

— Слова які ядовиті добираєш, Томило.

Колишній гетьман знову і знову поглядав на лист з-за Порогів до київського підвоєводчого Холоневського.

— На, читай! — передав Томилу.

Той довго сопів.

«Антоній Грекович, розстрига і злочинець віри нашої, котрий іменується протопопом київським, не допускав молитись в церкві божій святій Софії за стародавнім звичаєм... Так ми принизливо і покірно просимо, аби ваша милість оному розстризі допускати рачил[243]... ми за церкву нашу східну і за віру грецьку голови свої бихми маємо покласти, оного[244] розстигу як пса убити мали б, а ми боронити словом нашим рицарським обецуєм».

Томило важко замовк, але одразу і буркнув:

— Добре сказано, пане полковнику. Хіба «принизливо і покірно» не треба.

Сагайдачний не чекав такої оцінки, він був настроєний критичніше. Та й звертання свого помічника йому не подобались.

— Зрештою, мені король дав клейноди[245]!

— Може, й не обрали, що король дав гетьманські клейноди. На Січі не люблять підігравати королям!

Сагайдачний мовчав, хоч те і йому боліло.

Томило знову ухопив супліку, цей раз тривожно.

— Чекайте, січовики попереджають нас про орду. Ось послухайте: «Іж цар кримський іде на Колзобаші з такою силою великою, певне, в землі його королівської милості, і не рач вашій милості бути безпечними, а в обережності радимо бути». Виходить, знову орда?..

Сагайдачний теж стривожився, за своїми кривдами він не помітив попередження.

— А Михайло Мишко нас не попередив, скурвий син. Старшини, ладнайте полк! Томило, піджени хлопців, котрі на виготовленні органчиків[246], таких нам би побільше!

— Буде зроблено, пане полковнику.

Сагайдачний вибухнув, але не злобливо:

— Заладив — полковнику, полковнику. Швидко ти забув про моє гетьманство!

— Вибачай, пане полковнику!

І надовго замовк.

Старшини знали, треба чекати, доки Сагайдачний перегорить. Йшло до того, раз сказав так примирливо.

Розговорились про «гуляй-города» у московському війську, тобто рухомі дубові фортечки на возах, а в них стрільці біля бійниць. Козаки теж щось замишляють.

— Поїхали до арсеналу, глянемо, що там хлопці вигадали!

Коні стояли осідланими. Старшини скакали в сідла, щоб не відстати від Сагайдачного, який уже виїздив за ворота. Шлях тримали на дальні печери.

На виїзді до Печерська Сагайдачний заходився пасти очима вліво вулиці.

— Погляньте, яка брава молодичка!

Старшини переглянулись — полковник став оживати.

На радах у полковника Левко сидів тепер часто, того вимагала його неспокійна служба. Сагайдачний не помилився — його роботу чи потягли б інші, набагато досвідченіші.

Нащо його лишив полковник — Левко не знав. Говорили про безчинства кількамісячної ватаги[247] Григорія Пашкевича, що осіла під Житомиром і не давала спокою по всьому краю — ні дворянським маєткам, ні випадковим перехожим, що траплялися на їхньому шляху.

— Розумію, тебе не можна відривати від гарячої справи — читав виписки з гродських книг, яке сваволенство чинить Пашкевич. Але передай на кілька тижнів сотню комусь із своїх — ти мені отак потрібен на іншій ділянці! Як людина, що була в московському доході і знає тамошні краї. Зрештою, як вихованець запорізької школи — грамотна людина. Пана Жолкевського сьогодні в Києві нема, він десь з королем. Під Смоленськом чи, може, під Москвою. Словом, треба його знайти. Доконче[248]...

Пояснив сотнику навіщо... Київський козацький полк дуже порідів, а питанням реєстру відає воєвода.

— Підвоєвода Холоневський дуже обмежений і полохливий за вдачею. Підписувати новий реєстр він не захотів. Воєвода Жолкевський може пробути в московському поході роки, а козаків на місце полеглих мені треба сьогодні. Маємо дані — на Україну вже іде орда. Ти маєш знайти Жолкевського і одержати його підпис. Коли треба — вирвати. Візьми з собою напарника — дороги сьогодні неспокійні...

Через два дні Розтопча з Андрієм Губою виїхали з Києва і подалися на північ.

Тушинський стан

У самозванця з'явився сильний конкурент, московський трон вирішив захопити польський король Сигизмунд. Для видимості він афішував як претендента на престол свого сина королевича Владислава, але то була ширма для здійснення королівських намірів. Восени 1609 року король уже був під Смоленськом, пішов завойовувати московську державу, звідти послав він до Тушинського табору двох своїх комісарів — вимагав, щоб поляки переходили в його стан.

Пропозиція короля викликала сильне занепокоєння ляхів, вони вирішили, що Сигизмунд хоче відняти їхні нагороди і вигоди. Особливо заперечував князь Ружинський, гетьман військових сил самозванця, повновладний господар тушинського стану.

Ружинський радить триматися самозванця — візьмемо Москву, матимемо вигоду, ні з ким не ділячись. Однак більшість ляхів вирішили служити королеві, а не самозванцеві. Вони покинули Молчанова, хоч немало торгувалися з королем, щоб той їм добре заплатив.

Обстановка склалася критичною. Що лишалось робити московському люду, котрого зібралося в таборі теж чимало? А ханові Касимовському і його татарам? А отаману Заруцькому з його донськими козаками?

Водночас, що буде тепер з православною вірою? Тушинці навіть відправили послів до короля, вимагали, щоб Владислав забезпечив непорушність православ'я.

Відчуваючи, що підтримки у нього нема, Молчанов вирішив покинути табір. Він переодягається в селянський одяг і на санях для перевезення гною втікає до Калуги, щоб звідти, заручившись підтримкою населення, боротися з ляхами, які йому зрадили.

Кілька днів після його зникнення у тушинському стані тривала паніка, до самозванця послали посольство. Молчанов листовно закликав тушивців їхати до Калуги, привезти також царицю, обіцяє за те щедру винагороду.

Лист вразив. Марина, розпустивши коси, зі сльозами на очах бігала по табору, від намету до намету, умовляла бути вірними її чоловікові і вирушати до Калуги. Неустрашима, сильна волею, вона не зупинялася ні перед чим, навіть коли її вчинки суперечили жіночій цноті.

— Тримайтесь царя Дмитрія, і ви отримаєте більше, ніж від короля, коли оволодієте Москвою!..

Ці слова переконували.

Хоч становище Марини Мнішек було досить драматичним. Кілька разів писала вона батькові та іншим родичам, описувала труднощі свого життя. Особливо трагічно звучали її слова в листі до короля:

«Думаю, ні над ким так не поглумилася доля, як наді мною. З шляхетського роду підняла вона мене на трон московський, а звідти жорстоко кинула на саме дно. Пішли нові випробовування, ба, навіть якісь надії, щоб потішити мене деякою свободою. Нині я в стані, гіршому від рабського, недостойному моєї гідності».

Хоч Марина була переконана у своїх правах на московський трон, навіть безвідносно до Молчанова — адже вона коронована і присягала московській державі.

Багато тушинців повірило Марині. До того ж у війську короля треба підкорятися дисципліні, а у тушинському стані можна робити, що кому заманеться. Особливо виступали проти короля донські козаки на чолі із Заруцьким, прихильником Марини.

Донці пішли на Калугу, правда, без Заруцького. Ружинський наздогнав їх і розгромив — кого знищив, хто повернувся назад.

Марина написала лист до польських лицарів і на коні втекла з табору, переодягнувшись у гусарський одяг. Її супроводжували служниця і кілька сот донських козаків.

Наступного ранку знайшли її лист. «Я змушена покинути вас, — писала вона, — тікаючи від принижень і бід. Не пощадили ви мою добру славу і гідність, дану мені від бога. У розмовах порівнювали мене з безчесними жінками, глумилися наді мною. Не дай бог, щоб хтось мною торгував і видавав тому, хто на мене немає прав. Залишившись без рідних, без приятелів, без підданих і без захисту, віддавшись у печалі своєму богу, я змушена їхати до свого чоловіка. Свідчу богом, що не відступлюся від захисту власної гідності. Будучи царицею московською, я не можу стати знову польською шляхтянкою, не можу вірити лицарству, котре, шануючи честь і славу, забуло присягу».

Самозванець відокремився від поляків, які скомпрометували себе перед московським людом. Приїхавши до Калуги, він зупинився у загородньому монастирі і послав до міста ченців. Ті сповістили населення, що приїхав цар, що польський король готує йому погибель, бо цар не уступає королеві Смоленськ і сіверські землі, і готовий покласти голову за православ'я і московську державу.

Самозванця зустріли з хлібом-сіллю, воздали йому царські почесті. Однак з поверненням в Тушино у нього не виходило. Навіть лист, написаний Марині, перехопив Ружинський.

Все складалося невдало. Марина збилася з шляху і потрапила до Сапеги. Тушинцям треба було або йти до короля, або втікати з-під Москви. Гроші король давати не збирався.

Лицарство зібрало коло, щоб вирішити, що їм робити.

Тим часом на Дмитрів, куди потрапила Марина, успішно наступає московське військо, шляхетські ряди захиталися. Марина вибирається на фортечну стіну і на виду у ворогів соромить оборонців:

— Що ви робите, полохливе плем'я! Я жінка, а мужності не гублю!

Шведи та росіяни змушені були відійти.

Марина вирішує знову пробиватися до Калуги. Сапега її утримує, закралася підозра, що він хоче передати її королю. Та вона нагадала йому про охорону з донських козаків.

— Чи не краще вам у Польщу, до батьків?

— Я московська цариця і дам вам бій, якщо будете мене тримати. Краще я загину на московській землі, ніж повернусь до Польщі на ганьбу!

Вдягла червоний гусарський мундир, чоботи зі шпорами, начепила шаблю і скочила на коня.

До Калуги Марину супроводжував той же загін донських козаків, бо її уже покинули всі, навіть брат перейшов у табір короля.

Нарешті тушинський табір покинув і Ружинський, віддаливши його. Частина війська пішла на Калугу, інші з Ружинським до Волоколамського монастиря. В поході Ружинського поранили і він помирає, лицарство в королівський табір привів Зборовський.

Голодна Москва полегшено зітхнула.

Потій

Під вечір знову задощило, все потонуло у сірій стіні дрібної мокрої хвищі. А його уже брала старість — задуха в сирі дні не давала дихати.

Хоч обставини складались на добре — король передав йому у Вільно всі православні церкви і сприяв, що б він не просив.

І на Львівщині, дякуючи новому владиці, настало полегшення, церкву святого Юра не треба окурювати мушкетним димом, як п'ять років тому, коли штурмував її.

Не виходило у Києві, хоч мав він королівську грамоту на київські церкви і духовенство руське. Він діятиме тепер, як значиться в грамоті, «при зуповній моці». Та чи допоможе? Раніше думав, що все залежить від князя Острозького. Так ні ж, там усі проти нього!

Не все виходить і на московській землі. Поссевін впроваджує єзуїтські училища у Римі та у Вільно, а там жодного храму католицького не звів. Його поїздка до Іоанна нічого не дала, цар просто-напросто показав йому, папському посланцю, на двері. Радили чекати покладистішого царя. Може, вирішилося б по-іншому, поїдь до Москви Скарга, адже обернув той в католицьку віру чотирьох синів Родзивіла Чорного, палив книги іновірців, навіть батькову біблію.

Митрополиту супроводі кліру повертався з вечері у місцевого кардинала.

— Від московського походу я багато чекаю, — сказав категорично протопопові. — Пішли туди кращі сили Речі Посполитої І пішли не вдує!..

Простуючи мокрими віленськими вулицями, Потій запевняв супутників, що його королівська моць візьме гору над московською державою, поширить там католицьку віру.

Вони доходили до ліхтаря на розі центральної вулиці поблизу Святодухівського монастиря. Коли звернули наліво, з довгої тіні ліхтарного стовпа рвонулася до Потія постать у довгому плащі і нанесла кілька ударів по шиї.

Напад був такий несподіваний, що ніхто з духовенства не встиг захистити владику. Митрополита врятував товстий ланцюг архієпископського хреста та його ліва рука — нападник, міщанин Тупейко, відрубав на ній два пальці.

Відрубані пальці митрополита поклали на престол кафедрального храму. Король хотів сфабрикувати змову, щоб розправитись з віленським православним духовенством, та через московський похід не дійшли до того руки.

Іов Борецький

Його двокімнатна келія крайня з лівого кутка похмурого монастирського коридору. У першій кімнаті покритий грубою лляною накидкою стіл, наповнений посудом буфет, поздовжна тумба з різними побутовими речами, до вакси[249] включно; у другій — ліжко з велетенською, немов гора, подушкою, на ній спиш напівсидячи, аналой[250] та кілька ікон у кутку. І повсюдно в обох помешканнях, на столі, прибитих до стін полицях, навіть на підлозі коло ліжка, книги, якісь пергаментні сувої, літописи, їх отець Іов особливо беріг. То було його головне багатство, зібране уже в Києві, а скільки різного чтива[251] заповнювало простору трапезну, і все ним читане-перечитане — Борецький вважався найосвіченішою людиною у Києві, хоч жив тут кілька років.

Він не зважав на канони Василя Великого і охоче приймав гостей у своїй келії. Борецький не був монахом. Отець Єлисей пропонував йому перейти до лаври, та він лишився на Подолі — числився священиком при Богоявленській церкві та читав латину в нижчій братській школі.

Отець Іов — останній, кого покійний князь Острозький схилив переїхати до Києва. Князь знав його по Львівському братству, не випускав з поля зору, коли Борецький учився за кордоном і як став ректором Львівської братської школи.

— Господарю келії моє шанування!

— Взаємно.

Плетенецький, що появився на порозі, останнім часом роздався вшир, нагуляв тіло, як його процвітаюча лавра статки. Він у звичайному темному чернечому одязі, тільки масивний золотий хрест засвідчував його нерядове становище.

— Хай господь продовжить твій вік, отче Іове!

— І твій, отче Єлисею!..

Борецький запросив архімандрита Печерської лаври не випадково — протягнув йому невелику книжку, яка ще пахла типографською фарбою. Плетенецький взяв її до рук, може, єдину в Києві, як беруть вибухівку. Правда, книжку тут уже знали, адже проголошував з неї полум'яні слова якийсь казнадій на воротях Видубецького монастиря, коли духовенство чинило бунт, не визнаючи Грековича намісником київського митрополита.

— Так оце «Тренос»!..

Книгу привезли Борецькому таємно, в Короні вона була забороненою, її не дозволялося продавати чи купувати під загрозою штрафу на п'ять тисяч злотих, видавці книги сиділи у в'язниці.

— Петро Скарга уже видав відповідь на книгу!..

Це був знаменитий плач православної церкви, виданий під псевдонімом. Автора книги, Мелетія Смотрицького, у Києві знали. Сагайдачний прочитав «Тренос» за один вечір, виявляється, полковник приятелював з автором книги, коли разом училися в Острозькій академії. Потім їхні шляхи розійшлись — Смотрицький поступив до Віленського єзуїтського колегіуму, довершував освіту в ряді європейських університетів. Зараз він — домашній учитель кричевського старости Богдана Соломирецького...

Плетенецький так заглибився у читання, наче його не було в келії.

У книзі тужила-плакала східна церква, називалися імена перевертнів-магнатів, котрі зрадили віру рідного краю.

«Сини і доньки мої, — зачитав уголос отець Єлисей, — мною породжені і виховані. Покинули ви мене і пішли за тою матір'ю, котра вами не боліла, пішли, аби вдосталь жиром її насититись».

Улесливою мачухою тою була католицька церква. Уніатське духовенство автор називав «гадючим племенем», нищівно його розвінчує. «Гасильники ви, а не світильники, брехуни, а не пастирі, архіскоти, а не архієпископи».

У довгому списку магнатів, котрі перебігли до католицького табору, значились і деякі Гулевичі та Скумін.

«Кому від того біда? Мені! — голосила мати-Україна. — Я погорджена, зневажена, оббріхана. Горе і вам, хто покинув мене!»

— Невесела книга, отче Єлисею!..

«Тренос» Теофіла Ортолога твердив, що справа православної церкви на Україні безнадійно програна.

Два нерядові читачі книги з келії Борецького, стовпи православної церкви, мали іншу думку.

Духовний заповіт

«...я, Іпатій Потій, божою милістю архієпископ митрополит Київський, Галицький і всія Русі, владика Володимирський і Берестейський, будучи в доброму здорові і пам'яті повній написав цей тестамент...

За проводом старших до тої світлої єдності, яку на соборі вселенському Флорентійському було постановлено пастирями світлої східної церкви, добрим і чистим розумом приступили єсми, святі отці церкви східної старшинство столиці верховного апостола Петра... визнали.

Душу мою грішну передаю в руки божі, а тіло землі і надію воскреснути з мертвих. Місце поховання заповідаю, якщо помру на Волині — у Володимирі в соборній церкві, перед воротами царськими, а якщо на Підляшші, то у Бресті, в церкві соборній, а коли в Литві, то у Вільні чи Новгородку, там, де краще дітям моїм й приятелям бачити прах буде.

Що тичеться речей моїх рухомих, золота, срібла, грошей, шат, коней і бидла од малого до великого заповідаю дітям моїм, синам Яну і Петрові, що тичеться речей церковних і уборів, те хай лишиться у храмах, до яких воно бути має, що тичеться листів і привілеїв, папежських і королівських, те скласти в особливу скриньку і віддати біскупові віленському на вічний схов.

Тестаментом свідчу, що боргів не лишив, записів ніяких не давав, добро церковне не оддаляв. Маєтність церковну Городок, що лежить у повіті Луцькому, син мій небіжчик Криштоф викупив за свої пенязи у пана Кандиби.

Тестамент рукою власною моєю підписаний та печаткою скріплений, а для більшої віри і печатками приятелів моїх.

Року Божого 1609 місяця листопада 19 дня».

На московській землі

Левко з Андрієм Губою виморили коней та попомучили себе, доки добрались під Смоленськ. Польський стан займав величезну заплаву правого берега. Виділялося королівське палаткове містечко, над ним маяли знамена і штандарти[252]. Там була якась кучність, а шляхетський табір розкинувся вздовж берега на багато верст. Біля самої води йшла передова лінія, — швидше оборонна, ніж наступальна.

Те, що військо стояло тут давно, козаки почули навіть по запаху — трупний дух забитої худоби заповнював річкову впадину, сягав того берега, де гордо і неприступно підпирали небо кам'яні громаддя Смоленська. Колись фортецю оточували пригороди, від них лишились одні попелища. Їх спалили жителі, а самі пішли за міські стіни. Козакам повезло, вони одразу вийшли на знайомого Левка по московському походові. Левко не знав його навіть по імені, але разом були в царській сотні першого самозванця, рядом жили у московському Кремлі.

— Якими вітрами, приятелю?

— Попутними! — небагатослівно відповів Левко, подаючи руку.

Шляхтич запросив їх до свого загону, надвірного козацтва якогось вельможі, що жив у королівському містечку. Приїжджих добре нагодували, знайшли місце у наметі, господарі якого пішли на села за провіантом[253]. Хоч потреби в палатці не було — стояла найтепліша літня пора.

Виявили ще одну добру людину — колишнього надвірного козака Острозького.

— Живемо ми, як боги. Повністю на утриманні місцевого селянства, воно нас уже проклинає. Спершу навіть за фортечні стіни йти не хотіли — король наобіцяв їм золоті гори. А тепер каються...

Земляк потрапив під Смоленськ минулої осені, в числі перших. 19 вересня прийшов сюди з військом Лев Сапега, литовський канцлер, а через два дні і Сигизмунд.

Знав він про облогу стільки, що не умовкав до самого вечора. Його охоче слухали, він говорив справді цікаве.

— Нас тоді, у вересні, зібралося сімдесят тисяч. Король посилав туди, — він показав на Смоленськ, — універсал, писав, що прибув обороняти московський люд від самозванця, зберегти йому православну віру. Писав, щоб підносили йому хліб-сіль, бо зустрівши опір, він не щадитиме нікого!..

— Смоляни, звичайно, злякались? — зіронізував Андрій Губа.

— Де там! Відповіли королю, що за віру та царя помруть, а Сигизмундові не поклоняться. Що себе і жінок своїх швидше самі знищать, ніж віддадуть до ворожих рук. Ми тобі, королю, віримо, а підданим твоїм — ні. Казали, щоб час виграти, вони йому теж не вірили. Знали ж, що він з самого початку оголосив нам, своєму війську, що йдемо для слави божої, для поширення католицької віри.

Розповідав, що оборонці вели себе мужньо з перших днів облоги. Якось шестеро сміливців серед білого дня підпливли човном до польських шанців, захопили прапор і повезли його в Смоленськ. А коли король погнав нас на приступ, розбивши петардою ворота, знов у нас нічого не вийшло. Пробували зробити підкоп, та у них в стінах виявились таємні підслухи. Пізніше, коли в місті кінчились припаси, коли і воєвода захитався, архієпископ Сергій зняв з себе облачения[254] і оголосив, що готовий прийнята муки, а вірі своїй не зрадить. І всі поклялись стояти до живота. А коли нарешті московське військо прийшло на підмогу обложеним, король направив йому назустріч під Можайськ гетьмана Жолкевського.

— То гетьмана тут нема?

— Нещодавно покинув Смоленськ, в кінці травня. Говорять, що осадив якесь Цареве Замчище під Москвою.

Земляк, людина балакуча, перейшов на гетьмана.

— Взагалі Жолкевський був проти походу на Смоленськ, усі це знають. Йому, досвідченому воякові, відомо, що така сильна фортеця не захоче здатись. Надто ляхи неорганізовані.

Казав, що був присутній, коли перед початком походу король радився з Жолкевським у Мінську, коронному гетьману не сподобався намір короля іти на Смоленськ. Але в Орші Сигизмунд зустрівся з литовським канцлером, і той таки підбив короля йти сюди.

— Жаль, що гетьмана нема. Саме він нам потрібен...

Київські козаки прожили в польському таборі два дні, а тоді вирушили шукати Жолкевського. Чим більше наближалися вони до московської столиці, тим гіршала обстановка. Траплялися села, де жителів не було зовсім. У людських оселях жили звірі, якось в одному великому оточеному лісом селі, яким вони проїздили, з дверної пройми дерев'яного будинку виліз бурий ведмідь і наполохав козацьких коней. По міських площах і вулицях бродили вовки, шмигали лисиці, а гайвороння вило гнізда на трупах. Обідранці, котрі інколи траплялись, завбачивши чужинців, прудко зникали в лісових хащах. Припаси, які вони прихопили з польського табору, кінчились, а придбати нові не було де. Розказували, що в підмосковних краях процвітало людоїдство.

— Господи, коли сюди знову повернеться життя?

— Головне, люди здичавіли, втратили людські якості.

— Не дивно.

Тут уже десятиліття не було спокою. Зборища тушинського злодія, розбишаки Сапеги, донські козаки отамана Зарудського, гонорове жондове військо польського короля, шведи, що прийшли на допомогу цареві Василю, свої ратні люди бродили краєм і чинили, що хотіли.

— Якщо нас підстрелять, я не здивуюсь. Всяк бачить у нас своїх лютих ворогів.

— Справді, будьмо обережнішими...

Зрештою зустріли невеликий польський загін і дізналися про обстановку. Справді, коронний гетьман Жолкевський в середині червня оточив Цареве Замчище, де сиділи з військом два московських воєводи — Єлецький і Волуєв. До гетьмана перейшов Зборовський, привівши тушинських поляків, котрі не хотіли служити самозванцеві. Війська в коронного гетьмана побільшало, та Жолкевський брати приступом Цареве Замчище не хотів, знав, що росіян при захисті укріплень не перемогти. Побачивши, що їх вирішили заморити голодом, воєводи послали гінця за допомогою. Та Жолкевський розгромив шведів, котрі прийшли на виручку обложеним.

— Досвідчений воїн, цього в нього не відняти!

Гетьман виявився і тонким політиком, він ставив не на короля, а на королевича Владислава. Тільки на тих умовах воєводи здали йому укріплення, вирвавши у нього клятву православній вірі зла не чинити, божих храмів не руйнувати і костелів не ставити.

На тих умовах Владиславу присягають Можайськ, Борисов, Боровськ, Ржев, навіть підмосковні монастирі. Військо хитрого Жолкевського поповнюється ратними людьми, що присягнули Владиславу, через них гетьман виходить на московський люд. Одначе москвичі вимагають, як сказано в одному з листів, щоб «господарю нашому королевичу Владиславу Сигизмундовичу охреститися у нашу християнську віру».

— Спішіть, козаки, бо ваш Жолкевський Москви досягне. Вона не лише беззахисна, а й прихильна до Владислава!..

Доходили й інші вісті — самозванець теж вирушив на Москву із Калуги, лишивши в одному з монастирів Марину Мнішек. Молчанов узяв Серпухов, йому здалися Коломна та Кашира. Але стояв Заранськ, де воєводив князь Дмитро Пожарський.

Самозванець теж швидко рухався вперед і став біля села Коломенського.

Козаки досягли Можайська, де зупинився коронний гетьман, чекаючи вістей з Москви. Він їх не прийняв, більше того — вилаяв джуру, котрий про них доповідав. Та лях одержав щедру винагороду.

— Почекайте день-два, не до вас панові Жолкевському...

А в Москві, щоб звільнити престол для королевича Владислава, назрів заколот. 17 липня 1610 року до царя Василя прийшли бояри і запропонували йому добровільно залишити трон. Люди, що заповнили Красну площу, теж просили царя лишити престол, хоч патріарх заперечував. Через два дні Захар Ляпунов з кількома князями знову побували у царя і умовили його постригтися в монахи.

Коли вістка, що колишнього царя вивезли до Вознесенського монастиря, долетіла до польського стану, джура гетьмана прибіг до київських козаків.

— Ходімо, пан Жолкевський вас прийме, у нього добрий настрій.

Козаки пішли на аудієнцію обоє.

Його служба

Сутички та бої зі злочинцями Григорія Пашкевича, котрі тримали у страхові київське воєводство, Левко Розтопча називав малою війною. Ще в 1610-му Пашкевич зібрав під Житомиром кілька тисяч озброєного бродячого наброду і спустошував усе, що траплялося на його шляху. Бандити не гребували випадковим подорожнім, що брів розгаслою осінньою дорогою, під Києвом вирізали шинкарську родину, а в корчмі виявилось двоє підсмажених курчат. Захоплювали і розтягали вони також великі дворянські маєтки з численним надвірним військом.

На початку 1611 року Пашкевич збив нову злодійську ватагу і поновив розбої. Левко відвідав Житомир, щоб прочитати у гродських книгах скаргу багатого магната Стефана Немировича, на землях якого Пашкевич звив своє розбійницьке гніздо.

Та надамо слово документу:

«Року 1611 місяця генваря 14 дня.

Писав до підстарости житомирського уроджений його милість пан Стефан Немирович обтяжливу скаргу на Григорія Пашкевича, котрий зібрав людей свавільних під назвиськом рицерства Низового Козацького і чинить розбої, наїзди та кгвалти на маєтності шляхетські. Пашкевич, не думаючи про добру славу, пристойність і боязнь Божу, злучившись зі свавільними людьми, став за старшого, полковником себе іменує, за допомогою тих волоцюг він сів, яко розбійник, на маєтність мою, Стефана Немировича (названо два десятка його містечок і сіл), року минулого тисяча шістьсот десятого, мало не через усе літо кгвалтом наскакуючи, незмірні шкоди мені і підданим моїм у маєтках зверхіменованих чинив — головорізи мордували людей, мужаток і дівок учтивих кгвалтили, нема села чи містечка, де б мені і підданим моїм шкоди розмаїтої не вчинили Пашкевич та волоцюги його і гультяї, окрім людських кгвалтів коней позабирали, збіжжя озиме і яре потравили.

Року тепер ідучого місяця генваря дев'ятого дня поіменований Пашкевич, наскочивши на моє містечко Шершневське, урядника і слугу мого шляхтича учтивого Яна Розковського зловив, прив'язав, яко поганина[255], до повозки з конем рядом, відкинувши всяку пристойність і сором. Жон і дівок учтивих кгвалтили, повідрізали їм до пояса кошулі[256] і пасли очі свої лотровські, коли жінок, як бидло, по вулиці гнали.

Іншим підданим лупи на смерть вчинили і тіла невідомо куди поділи, заліза з рудень моїх возів з півсотні забрали, різних речей на багато тисяч талярів і червоних золотих.

Умислили зловмисники маєтності мої сплюндрувати, підданих моїх люпезству піддати, а мене знищити. Пашкевич зманив мене наче для перемови про винагороду, обіцяв словом рицерським по-приятельськи обійтись, упевнив обітницею про винагороду за шкоди, мені причинені. На десятку коней подався я з моїми людьми до свого села Бежова, Пашкевич угледів, що я наближаюсь, і наказав війську своєму, якого могло бути півтори тисячі, з усіх боків нас охопити та густру стрілянину вчинити. Я ледве утік цілим до свого містечка Чернехова, а він сім десятків підданих моїх з Чернехова, Андрієва та Шершнева шаблями і кастетами побити, дочок їхніх покгвалтити, а підданого мого міщанина Семена Сухореброго на смерть забити.

Прошу, аби протестація моя до книг врядових записана була».

Наступного дня возний генерал київської землі Адам Петровський засвідчив напад банди на пана Немировича та його підданих, привезених для огляду на підводах.

Подібних документів у середньовічних урядових книгах чимало.

Київ

Бити на сполох стало модою. Хтось забрався на дзвіницю Софії і ну бунтувати населення міста тривожним дзвоном. Бив довго у великий, його підтримали церковні дзвони в різних куточках Києва. Потім і вони вмовкли, а Софія гула.

Через Боричів узвіз до Верхнього міста повалив увесь Поділ, Карпо, який на той час гостював у Тимка, прагнув не відставати від побратима. Разом з натовпом повернули вони до собору, опечатаного намісником київського митрополита. На подвір'ї Софії виднілися одні голови — малих і старих, чоловіків і жінок.

— Бев, бев, бев!

— Безчинство, не віддамо наш храм!

— Не дозволимо!

— Бев, бев, бев!..

Протопіп Грекович, низькорослий і хирлявий, з дрібним мишиним писком, увібрав голову у плечі неподалік центральних вхідних дверей, коло нього зібрався щомиті готовий втікати клір, тупцювали наляканий возний та хтось з воєводського двору.

Люди, котрі не вміщались на подвір'ї, заповнювали площу біля головних воріт. Всі були до краю збуджені, з ненавистю в очах і міцно стиснутими щелепами.

Слідом за Таранухою Карпо проштовхався на подвір'я собору — коло уніатського духовенства виявилось трохи вільного місця.

З гурту козаків довготелесий молодий жартівник шмигнув до Грековича.

— Так оце той, котрий вночі бігає до монашок, Нечипоре?

— Ага! Мерзне сам у келії.

— Панове-товариство, а чи не вирвати нам його гріх? Щоб святим став!

З дружним реготом козаки посунули до уніата.

— Зробимо отця Антонія святим! Вирвемо його гріх і викинемо бродячим псам!

Грекович зблід, став задкувати, а тоді прудко рвонув за церкву.

Козаки його не переслідували, лише реготали і дружно тупотіли об брук подвір'я чобітьми.

— Тримайте його, розпутника!

— Зробимо отця Антонія євнухом!

— Валахом, Нечипоре, валахом!

Тепер реготав увесь натовп.

Поміж магістратських хтось розгледів київського підвоєводу, — почали наступати на нього:

— Накажи відчинити церкву, перевертню, добром тебе просимо! Бо підемо громити уніатів!..

То були не пусті погрози, і Холоневський це помітив. Він махнув головою до возного, і той побіг відкривати двері храму.

Натовп грізно гудів, але до собору не ломився, доки не пройшло православне духовенство. За ними посунули парафіяни, радісно вигукуючи до уніатів:

— Спіймали облизня?!

— Ви ще узнаєте киян!..

До храму занесло і побратимів.

— Весело у вас! — буркнув Карпо до Таранухи.

1611 року місяця жовтня четвертого дня намісник київського митрополита Антоній Грекович подав скаргу на підвоєводу Михайла Мишка Холоневського за його прихильність до православних священиків.

Зустріч

Доля стала ще красивішою — зникла її дівоча вуглуватість, молода жінка влилася у доладно скроєні форми своєї сукні, різкуватість розмовної манери змінилася м'якою материнською вимовою.

Жінка легко рухалась вулицями Подолу, і всі на неї обертались.

Біля Житнього ринку вони зійшлися впритул, вперше за багато років. Він прямував вбік Богоявленського монастиря, уже цілковитий юнак, навіть пушок з'явився на місці майбутніх вусів.

— Богданчику, чи це ти? Зовсім дорослим став!..

Бачила по його очах — теж зрадів зустрічі.

— Чотири роки у Богоявленській школі! І ні разу не шукав зустрічі?! — вигукнула аж ревниво.

— Не шукав! — сказав прямо.

Довго роздумувала над сказаним, вишукуючи його потаємний зміст, як і звикла, коли ще була гувернанткою.

Тоді сказала зважено:

— Ти сильна людина, переконав ще раз, — і повторилась: — Це тобі скільки? Господи, як летить час!..

Згадувала нелегкі часи і видались вони їй гарними, наче й не мала вічної боязні, що її схоплять, потопчуть людську гідність. І життя її було тоді теж наповнене змістом і крила мала для лету.

— А пам'ятаєш, як ми читали «Роксоланію»?

Молодий Хмельницький продовжив:

Подивувалась, що обом прийшли на пам'ять ці рядки з поеми Себастьяна Кльоновича.

Але сказала інше:

— У тебе гарна латинська вимова!

Юнак сприйняв похвалу стримано, навіть пояснив причину:

— Багато часу віддаю латині — буду йди до єзуїтського колегіуму на Львівщині, де колись працював батько. Маємо знати і їхні премудрості. Не бійтесь, я не перекинусь до унії, — випередив її питання.

Неспішно брели вулицями кудись униз — молода вродлива жінка з перевеслом кіс на голові і юнак із вперто стиснутими губам та рішучими очима.

— Рада, що тебе зустріла. Я завжди тобі симпатизувала.

Стала розпитувати про хутір, про знайомих та свого весільного батька.

Потім стишила довірливо до найсокровеннішого:

— Є дівчина, яка тобі до вподобі?

— Є.

— Ну і слава богу!..

Зупинились аж коло Почайни, ліпилися там до причалу якісь суденця. Далі поблискувала вода.

— Проведи мене додому — побачиш моїх синів. Познайомлю з чоловіком, — він гарна людина і дуже мені дорогий!

— Не проведу!..

Жінка не наполягала, і вони розійшлись, швидше всього назавжди.

Сагайдачний

Думка запала полковнику в голову ще на Різдво, коли до Києва з усього покордоння з'їхались реєстровці. Так повелось від Стефана Баторія, кожен реєстровець відповідно до чину одержував на займищах землю, як разовий королівський дарунок, а платня видавалася щорічно — по червінцю і шматку сукна на кожного.

На Різдво їх збиралося кілька тисяч, Конашевич з тугою згадував, що колись ця велика людська маса підкорялася йому. Та ще Січ, не обмежена ніякими реєстрами. Кинь клич на волость (нащо клич, пусти невеликий поголос!) і до тебе прийдуть ще десятки тисяч!..

Наказав джурі, щоб його не турбували, хто б там не прийшов. Але нічого не робив. Дивився, як за вікнами спливала зима, а там, у південних степах, на сонячних схилах балок, мабуть, уже цвіте голубий сон-трава та розпускаються золоті зірочки брендуш, любив смакувати ними, коли ходив у запорізьких ватагах.

— І горілку забери!..

Джура виконав наказ, а в дверях усміхнувся.

«У тебе лише київські реєстровці, жменька, хоч і вдалось поповнити реєстр на кілька сот козаків. Та і ті рідко коли виходять за межі київського воєводства. А гетьман його королівської милості війська запорізького — так його називають — і реєстрового козацтва — кулак, здатний поламати хребет не лише орді. Добре було князеві Острозькому, у нього за спиною завжди стояло двадцять тисяч надвірних козаків. Хоча Січ — теж реальна сила!..»

У місті, зважаючи на зимовий час, січовиків теж зібралося немало. Свідомо залучав їх до відпору уніатських наскоків. Хай знають на Низу — коли не зважив на їхній лист підвоєвода, то у Києві є кому захистити православну віру!

З багатьма січовиками, що зимували в місті, полковник вів довгі розмови. У них знову нема гетьмана. Підкидав кожному, що з приходом весни міг би він стати за гетьмана. Хоч розумів, що окремі січовики справи, звичайно, не вирішували, а січова старшина далеко — нагулювала жирок по зимівниках на степових паланках[257]. Та буває по-всякому, інколи так повертає, що й рядовий січовик кидає зерня, яке проросте!

Полковник встав вибити люльку, прочадів нею світлицю. За вікнами весняне сонце, горобці збиваються в купи. Диви, уже шпачки прилетіли! Гай-гай, це більше двох років, як він не гетьман. Кинути б цим ситим життям і знову за Пороги! А болячки?!

«Сьогодні ти можеш робити, що хочеш, як, до речі, було і при князеві Василю-Костянтину. А коли повернеться Жолкевський?!»

Аж кулаками стукнув по підвіконню.

Обстановка складалася підходящою. Королеві не до Києва, Жолкевський теж з головою у московських справах. У принципі нічого у них не виходить. Короля дезінформували з самого початку — сказали, що досить йому з'являтись на московській землі, як бояри змусять царя Василя зректись престолу і передадуть трон королевичу Владиславу, чи йому самому, і москвичі поставили умову — перейти королевичу у православну віру. Владислав завагався, і те використав самозванець. Ще в липні минулого року патріарх Гермоген благословив на престол Владислава, якщо, звичайно, той прийме православну віру, а самозванця прогнав з храму. Але Молчанов, граючи на почуттях простолюду, таки домігся, що його запросили на престол без усяких штурмів столиці. Царював він недовго, через кілька місяців, на полюванні, його вбили свої ж охоронці — татари, помстились за знищення їхнього хана.

Сьогодні московські люди, втомлені десятирічною смутою, збираються вигнати литву, а духовенство відмовилось присягати нерішучому Владиславу. Патріарх Гермоген «за православну віру всім повелів стояти і померти». Ляхи схопили його і добивають голодом, як колись протосинкела Никифора.

— Це їм дарма не пройде! Не пройде!..

Раптом Конашевичу прийшла думка — а за кого ти? Чиєї поразки хочеш? Може, з московською державою Україні було б краще, ніж з гоноровою Річчю Посполитою?! Ти над тим думав? Але хто ти такий, якийсь там полковник з півтисячею реєстровців?! Будь гетьманом, тоді б вирішував з ким тобі краще! Будь-що треба повернути до своїх рук Січ. Матимеш Січ — матимеш силу!

Конашевичу було тісно, чув, що він здатен на більше!..

Прийшла думка — треба писати на Січ. Звичайно, не так — хочу бути гетьманом! Якщо повести мову так — пан підвоєвода не відповість вам на супліку про захист Софії, бо він сам уніат. Ми, реєстрове козацтво, дамо відповідь січовому лицарству! Ще сказати — зробите гетьманом, усіх запорожців до київського братства припишу! А братство в Києві от-от появиться!

— Джура, каламар і папір!..

Сидів над листом ніч і наступний день. Двічі рвав написане. Під очима з'явилися круги і голова паморочилась, коли наказав розшукати Тарануху, козака з особливих справ.

— Ось лист до лицарства січового. Бери кількох реєстровців і скочи на Базавлук. Знайдеш дорогу?

— Жартуєш, полковнику! — усміхнувся Тимко.

Того ж дня київське посольство виїхало у південні степи.

Протест владики

«Іпатій Потій, архієпископ митрополит Київський, Галицький і всія Русі, єпископ Володимирський і Берестейський, протестувався напротивко велебному Єлисею Плетенецькому, архімандритові Київського монастиря печерського і усіх ченців та попів, ігуменів неслухняних, в митрополії київській будучих, про те, іж року теперішнього Плетенецький і поіменовані попи, ченці, ігумени, зверхності митрополитові чинячи, посміли впровадити до монастиря печерського якогось ченця грека Неофіта, котрий іменується митрополитом бути і презвітерів та дяків на сан духовний святити. Плетенецький та його клір вперто повинності віддавати не хочуть, підданих, що осіли на Звіринці і трьох озерах Гачище, Борвище і Калне данину медову з добр монастиря Печерського, що все належить монастиреві митрополитському Видубецькому, ґвалтовно відняли і собі привласнили, через різних осіб і козаків робити проти митрополита і всього уніатського духовенства різні погрози.

Року тисяча шість сот дванадцятого, місяця жовтня шостогонадцятого дня».

І. Софійський митрополит Неофіт (авт.)

Марина Мнішек

Коли з полювання привезли обезголовлене тіло Молчанова, Марина (була вона на останніх днях вагітності), бігала по нічному місту з факелом, рвала на собі одяг і вимагала помсти. Жителі лишились байдужими до її горя, Марину вони не любили, проте Заруцький погнався з донськими козаками за татарами і знищив їх.

Через кілька днів Марина народила сина, назвала його Іваном, і вимагала, щоб йому присягали як законному спадкоємцеві. Люди на те не йшли, вони ненавиділи чужинців, і Марина належала до них.

Король вимагав піддати московську землю вогню і мечу, ляхи безчинствували, займалися поборами і розбоєм. Самозванець став для них причепкою, щоб наскочити на московські землі. Особливо розперезалися зайди під Москвою — уже вважали себе переможцями. Лише у Китай-городі вирізали вони до семи тисяч мешканців, переважно жінок і дітей. Чужинців заходилися нещадно винищувати, палили разом із власними дворами.

На зміну Молчанову приходять нові Дмитрії — у Пскові, в Астрахані, до одного з них схиляється нижнє Поволжжя. Сіверська земля підкорилась Заруцькому. По країні блукають безконтрольні людські маси, творячи нечувані злочини.

На довершення московську землю і далі переслідували неврожай і голод.

У кінці 1611 року найбільш нетерпимі зібралися в Нижньому, в церкві Спаса ударив дзвін.

— Православні! Прийшла наша погибель. Гине московська держава, гине православна віра. Поляки і литва замислили знищити нас, обернути віру хрестову в латинську єресь!..

Крикнув яловичник Кузьма Мінін:

— Не пошкодуємо животів своїх за рідний край, двори Продамо, жінок і дітей віддамо заложниками. Ударимо чолом Тому, хто заступиться за істинну православну віру! Піднімемось ми, і всі підуть за нами!

Поїхали до князя Дмитра Пожарського просити, щоб він очолив ополчення.

«Хай буде над ними милість від бога!» — сказав патріарх Гермоген, конаючи в Чудовому монастирі.

Ополчення рухається на Москву, Заруцький посилає до нього таємних убивць, просить допомоги в Персії — його лист перехопили в Казані. Ватажок донських козаків хоче зробити царем сина Марини.

Навесні 1612 року Сигизмунд нарешті повертається до Польщі, а царем на московській землі обирають Михайла Романова.

Та смута продовжується. Івашко Заруцький та Марина Мнішек з трирічним сином збирають навколо себе всілякий набрід і продовжують чинити опір. Цар посилає проти них князя Івана Одоєвського, той розгромив донських козаків під Воронежем. Отаман Заруцький відкотився вниз до Астрахані, слідом за ним рухається царська рать Одоєвського та загін стрільців під командою Василя Хохлова.

Заруцький на стругах тікає вгору по Волзі. А коли він захотів непомітно проскочити мимо міста, астраханці його виявили і заходилися переслідувати. Донці причалили до берега І розбіглись по очеретах, Заруцькому з Мариною вдалося проскочити вниз. Довго не могло вийти на них царське військо, лише в кінці травня стрілець Єлизаров з риболовецького учуга Колуберей доповів старшому, що бачив втікачів на двох стругах.

У морі стрільці їх не виявили і подались на Яїк. Прибічників Заруцького нараховувалось до шести сотень, їх наздогнали на Ведмежому острові.

Оточені заколотники зв'язали Заруцького та Марину з сином і віддали стрільцям, а самі цілували хрест царю Михайлу.

На початку липня ув'язнених доправили в Астрахань, а потім у супроводі двох великих загонів стрільців вивезли до Казані. Марину з сином конвоювало п'ятсот ратників. Її відправили до Москви, Заруцького посадили на палію, чотирирічного сина Марини повісили.

Про долю Марини пишуть по-різному. Польські історики твердять, що її умертвили; російські — що вона померла у в'язниці від хвороб.

Іпатій Потій

Іпатія Потія не стало 18 липня 1613 року, поховали його у соборно-кафедральній церкві Володимира-Волинського.

З енергією засліпленого фанатика він уводив на Україні унію.

Острозький нарік творців Брестської унії віровідступниками і зрадниками православ'я, казав, що ці «злонравні люди по-злодійському згодились між собою, як христопродавець Іуда з жидами».

Іпатій Потій діяв нерозбірливо і грубо, насильством, інтригами, підступом та брехливими доносами. Хапав непокірне православне духовенство і кидав до в'язниці, іншим прилюдно, на вулиці чи в церкві, брив голови та бороди; третіх виганяв з приходів, піддавав різним тортурам, найбільш впертих виставляв перед урядом як бунтівників, до яких потрібні суворі карні заходи.

Потій багато досягнув як «апостол унії», та навіть його крайні заходи успіх мали невеликий. Коли в одній із двох православних єпархій, які протримались найдовше, помер владика Михайло Копистенський і на його місце Потій висвятив шляхтича Олександра Крупецького під ім'ям Афанасія, то останній, за свідченням уніатського єпископа Якова Суші, прибувши у величезну перемишльську єпархію, «не знайшов у ній жодного уніата».

Автор довго не зважувався помістити на сторінках роману «духовний» заповіт Іпатія Потія, а потім дав його без будь-яких змін. Виявлено також доповнення до «духовного» заповіту, написане митрополитом незадовго до смерті, але й там не чутно духу мучеництва і генія справжнього сина свого народу. То заповіт скупого лихваря, а не пророка.

Виявити могилу Іпатія Потія у Володимирському соборі автору книги не вдалось. Це не випадково. Мабуть, найповажніший нарис про Потія, виданий понад сотню літ тому, закінчується такими словами знаменитого церковного історика митрополита Макарія: «Усі недостойні заходи, які вживав він для здійснення своєї мети, усі кричущі неправди, які не соромився постійно вживати він для подолання своїх ворогів, усі насильства і переслідування, якими прагнув він нав'язати православним ненависну унію, кладуть на ім'я Потія в історії незгладиму пляму вічної ганьби і неслави».