Смутна доба

Розплата

Дніпро скувала метрова товща криги, передсвітом мороз аж тріщав.

Київ міцно спав за приміськими горами, покритими зимовим лісом, звідти не блимав жоден вогник, тільки біля Видубецького монастиря панувало якесь пожвавлення. Спершу гурт чоловіків у довгих кожухах та волохатих шапках, з рушницями та шаблями без зайвого шуму поминули ковані ворота, їм хтось допомагав, бо нападники проникли на головний двір, не прикладаючи зусиль. Лише у надвратній сторожці зв'язали ченця та забили йому рота ганчіркою — він лише харчав.

— Нічого з тобою не станеться, божий чоловіче. Похарчи...

Люди у кожухах знали, чого хотіли — вони оточили просторий дім настоятеля, що вище Михайлівської церкви, і видобули звідти Антонія Грековича, протопопа київського уніатського кліру, правої руки нового митрополита Іосафата Рутського.

Нападники підняли Грековича прямо з постелі, босоніж, зі скуйовдженою головою гнали його по снігу до воріт. У спідньому він був ще плюгавіший, мов висушена таранька.

— Хто ви такі, що чините мені наругу?! Я до його милості воєводи!..

Люди не звертали уваги на його викрики.

— І де взялося воно таке засмоктане?

— А смердить як!

— Я до магістрату!

Простуджений голос обірвав настоятеля:

— Помовчи, шолудивий. Думаєш, дарма твого Хведора Ходику поперли з магістрату назад у райці[258]?! Спарувалися ви у кривді, то й маєте. Він хоч утямкував та примовк, коли перестав бути войтом, а ти собача порода, ніяк не вгамуєшся!

Весь у білому, з посинілими ногами, дрібнотілий Грекович упирався далі. Його підганяли кийками вниз від воріт, до ополонки на Дніпрі, з якої ченці брали воду для монастирських потреб.

— От і прийшов твій час, варяте. Не паскудитимеш більше світ...

У сніговій білизні, коли його вигнали на лід, глава уніатського кліру геть загубився, став немов привид. Він спробував втекти на лівий бік Дніпра, але той, що з хриплим голосом, зробив йому підніжку.

— Не вийде, холера!..

Грековича видобули зі снігового замету, як шкідливого кота, якийсь козацюра підняв його над сніговою кучугурою, тільки руки й ноги обвисли. Потім плюхнуло в ополонці і дніпрова товща назавжди сховала виродка, який так довго каламутив світ.

Трапилося це 22 лютого 1618 року. Митрополит Рутський, котрий прийшов на місце Потія, подав королеві скаргу на козаків, Сигизмунд вислав до Києва комісарів для ведення слідства, київському воєводі Томі Замойському прийшов королівський наказ знайти і покарати винних.

Але козаки зникли.

Канів

Левко запевнив гетьмана, що отця Ісаія доставить управитель його дружини до самих Лубен. Там знаходились їхні економські випаси, і управитель їздив на лівий берег часто.

— Ви його знаєте, управителя, пане гетьмане. Отрош Покрова, котрого татари поранили при нападі на Перекоп. Ми завжди ходили тоді втрьох — покійний Ілляш, я та Отрош.

Сагайдачний ствердно кивнув головою.

— Важливо, щоб отець Ісаія благополучно добрався до Вишневецьких. Я обіцяв те Іову Княгиницькому.

До Канева монаха, що трусився на драбинчастому візку, супроводили сам Левко та старий Томило, їхав той погостювати до доньки, потім ченця передали Отрошеві. Покрова на прохання отця Ісаія відправив його до монастирського двору.

Приїхала до містечка і Доля з хлопцями — на всеньке літо.

Чоловіки швидко розбіглися — Левко, тепер полковий обозний, одразу повернувся до Києва, Отрош зі своїм давнім побратимом Кононом подалися з монахом на лівий берег, пристав до них і Данило, старший син Долі.

Доля лишилася у маєтку, там вона багато років проводила літо. Відсутність хатніх клопотів, чудова природа краю, поруч Васка, давня і вірна подруга, все те вабило до Канева, навіть Левка, коли вибирався час.

Мали жінки своє постійне облюбоване місце — найдальші піщані висипи, що пролягали до крайньої в канівській гряді Мар'їної гори, все літо панувало там цілковите безлюддя, часто за день не появлялося жодної людини. Жінки купались в Дніпрі, в чому мати народила, до чорноти смалили тіло. Щоправда, менший син Долі теж уже підріс, і дівчатка Васки, коли одягались, ховались від нього в кущах шелюги чи буйній зелені урочища між Мар'їною і сусідньою горами. Росли вони такими ж красунями, як і їхня мати.

— Будемо родичами! — тішилась нащадками Доля, пригорнувшись до оголеного плеча подруги.

Тут, у Каневі, Доля й сама не помітила, як виросли сини. Старший, як і в дитинстві, в усьому наслідував дядька Отроша, хапав на льоту його оповідки про січове життя-буття, любив слухати Конона, вже немолодого козака, котрий досі бурлакував по світі, проводячи в Каневі у свого товариша довгі зими, щоб навесні знову майнути на Січ чи в інші краї, де стріляли.

Привозив жінок до Мар'їної гори з Малих Бованів, інколи він приганяв згори великий човен і возив хазяйок з дітьми на лівий берег по лілеї, ловив їм раки.

— Господи, як тут гарно! — тішилась Доля.

Зрідка їздили вони до Черкас, кілька раз за літо появлялася у Каневі пані Логвиненкова. Старіла, а душі не чаяла від онуків.

Доля вважала, що щасливішої за неї людини на світі не було.

На лівобережжя Отрош їздити любив, хоча траплялося те нечасто — кілька разів за літо та восени, коли спродували худобу. Доля мала там близько двохсот десятин луків, поблизу Лубен, на Сулі, землі придбав ще перший чоловік пані Логвиненкової. Здавна прив'язали їх до канівського маєтку. Ніяких будов, крім двох великих стаєнь на випасах не стояло, до них примикали кілька відкритих загонів та огороджені жердями скирти сіна. Управитель, коли приїздив, жив у боковці в кінці верхньої стайні, поруч з господарським відсіком, наповненим всілякім начинням — там мешкало і троє скотарів.

Покинувши паром, підвода, а за нею і два вершники, подалися ґрунтовою дорогою на Лубни, сутулий монах з Отрошем на підводі, а його побратим Конон і Данилко на конях. Хлопець другий день тішився шаблею в багатих ножнах, подарованою йому дружиною управителя, вона завжди висіла на килимі у її спальні.

— Усяка рана колись заростає, — сказала, передаючи зброю. — Мені уже вона без потреби, а тебе хай зробить козаком!

Отрош, розуміючи настрій хлопця, ще й піддав:

— То зброя мого бойового товариша, близької людини Васки. Будь гідним її.

Лівобережжя, покрите буйною зеленню, виглядало привабливим, хоч людності жило тут небагато. Після нашестя Батия лівобережжя довго не оживало, а в кінці XV століття на Україну звалилася нова біда, страшніша Батиєвої. По намові великого князя московського Івана III у 1483 році на Київщину нападає Менглі-Гірей, окремі повіти по обидва боки Дніпра були винищені ним повністю. Те лихоліття надовго затримало заселення України, особливо лівобережної. Зазнала вона такого опустошення, що кілька віків стояла пустелею. І сьогодні лівобережжя вважалось захищеним найгірше. Канівський та Черкаський замки знаходились у жалюгідному стані, а саме вони мали боронити лівобережні землі.

— Гляньте, знову руїни!..

Хлопець хотів поскакати до них, та Отрош його завернув.

Канівський повіт межував з московською державою, тут особливо багато громадилось курганів монгольської доби, пустих городищ та селищ. Драби з Канівського повіту бігали сюди розкопувати кургани, розраховуючи на поживу, йшло на промисли населення. Правда, уходники осідали нижче, на Оржиці та Сулі — ловили рибу, бобрів, тримали пасіки.

— Погляньте, там також живуть — з'явився дим...

Цього дня вдруге вийшли на місце, де живуть люди.

Хлопець мислив по-дорослому і бачив широко, хоч знав далеко не все. Отрош багато розповідав йому невідомого, хлопець вбирав те, як губка.

Лівобережна Україна належала до Київського воєводства. Після конституції 1590 року король почав роздавати ці пустуючі землі магнатам та дрібній шляхті, їхали подорожні і повз лаврських володінь і земель Пустинно-Миколаївського монастиря.

Найбільше відійшло на лівобережжі до Вишневецьких.

Біля якогось пустища виринула із зарослів старого усохлого саду зграя обідранців на конях, сяк-так озброєна, з галасом поскакали назустріч підводі з двома вершниками, що її супроводили. Нападники бачили, що проїжджаючі нічого не мають, на підводі в задку підскакували лише дерев'яний сундучок ченця та клумак з харчем, тому злодії впевнено продовжували гнати своїх кляч назустріч подорожнім.

Візок зупинився, Отрош рішуче витягнув з-під сіна півгаківку.

— Данилку, ставай поруч нас, за возом, а ти Кононе, пужни волоцюг!

Були то шукачі легкої наживи і вели себе вони безкарно і невправно. Один під'їхав небезпечно близько до хлопця, Отрош без роздумів вальнув по ньому з рушниці. Конон насів на грабіжників збоку, ті безладно збилися докупи, запорожець боляче діставав їх кінцем шаблі і гнав від підводи, як овець з тирла. Видно було, що він їх зовсім не приймає за противників, а сутичку вважав за гру.

Коли ще один, занадто гарячий, скис у сідлі, нападники сипонули врозтіч, покинувши поранених товаришів.

— Лупи по них картеччю[259]! — крикнув у жарт Левко і зареготав.

Данилко до болю стиснув ручицю шаблі, не зрушив з місця, навіть коли той, що скакав на нього, виявився небезпечно близько. Більше до хлопця Отрош так нікого і не допустив.

— Ти тримався мужньо, молодий козаче, я тобою пишаюсь!..

Уже б їхали далі, та монах заходився перев'язувати волоцюг, котрі підвивали збіч шляху.

— Нехай лежать, нащо їх брати з собою!.. Змія небезпечна, навіть коли її перерубати!..

Подорожні виїхали на землі Вишневеччини. Появилися вони в кінці XVI століття і займали, за підрахунками істориків, у дещо пізніші часи 11 із 15 повітів Полтавської губернії.

Пішла Вишневеччина з незаконного захоплення маєтків якогось шляхтича Байбузи. Тоді півтисяча узятих на королівську службу козаків підлягала черкаському і канівському князю Михайлові Вишневецькому.

Байбуза за допомогою князя Михайла одержав привілеї на великі земельні володіння по Сулі, Удаю та Солониці, а коли в 1580 році князь передав Черкаське і Канівське староства зі згоди Стефана Баторія своєму синові Олександрові, той відбирає у Байбузи одержані землі — з цього почали на Посуллі князі Вешневецькі. На місці старого Лубно князь Олександр засновує містечко, одержує на нього привілей і магдебурзьке право. Та в 1596 році бездітний князь помер, і його землі переходять до брата Михайла, батька Яреми Вишневецького, при якому почалося масове захоплення сусідніх володінь, навіть за московським кордоном.

Тепер береги Сули уже заселились від гирла до Ромен та річки Удай до Прилук. Але позаторік князь Михайло помер (1616), вдова Раїна Могилянська, дочка молдавського господаря, двоюрідна сестра майбутнього київського митрополита Петра Могили, одержала в спадок Лубни з усіма хуторами та десятком замків.

Княгиня Раїна Могилянська, мати Яреми та доньки Анни, славилась набожністю та вірністю православ'ю. Ще за життя князя Михайла на їх землях заснувалися монастирі лустинський і ладанський. Нещодавно княгині приснився сон, і вона поклалася заснувати ще один монастир — межигірський шгарський монастир в Лубнах.

Про інока Київської лаври Ісаія Копинського чула вона давно, той по запрошенню брати упорядкував два прилуцьких монастиря в маєтностях Вишневецьких, тож саме його отця, сумлінного і благочестивого, запросила княгиня заснувати межигірський монастир.

Отрош Покрова передав інока прямо в руки княгині Раїни — красивій молодій жінці у багатому молдавському одязі, їй тоді ще не виповнилось і трьох десятків літ.

Княгиня вклонилася монахові і приклалась до його руки. Інок Ісаія поблагословив княгиню.

Сагайдачний

Російський уряд вирішив послати військо звільнити захоплений польськими інтервентами[260] Смоленськ. Сейм ухвалив похід на Росію, очолити його мав королевич Владислав. Але не були забезпечені тили — бунтувала Україна. Тому частина коронного війська на чолі з королевичем Владиславом вирушила на Москву, інших Станіслав Жолкевський повів на Брацлавщину. Почувши про наближення турків, той повернув до Дністра. Там уклав мир з турками, щоб зберегти сили для розгрому козаків. Магнати вирішили знищити повстале козацтво, котре зібралося під Білою Церквою. Король визначив комісарів, які мали привести козацтво «до порядку і послуху». Жолкевський виступив з коронним військом та ополченням до Паволочі. Та козаків вони зненацька не захопили, ті уже рухались назустріч шляхті.

Військо зупинилось на річці Узені, неподалік Білої Церкви. Шляхта не зважилась вступити в бій, козаків зібралося понад десять тисяч, мали вони вогнепальну зброю, гармати. Рядове козацтво було настроєне рішуче, рвалося до бою.

Магнати хитрували, вирішили вступити у переговори з козаками, послали до них своїх представників. Козаки вимагали вести переговори відкрито, на козацькій раді; пани схиляли доручити переговори провести козацькій старшині. Сагайдачний зі старшинами пішли на те і прибули в польський табір. Зайшла мова про збільшення реєстру, про те, що реєстровці мали лишитись на королівських володіннях, а приватні землі покинути, що покозачені повстанці повинні були повернутися до своїх панів.

і Сагайдачний, якого обрали гетьманом реєстру, та старшина прийняли висунуті Жолкевським умови і підписали декларацію. Зобов'язувались нести службу на Запоріжжі і стримувати козацьку стихію.

Вирішили підписати угоду, коли розійдуться козаки, які зібралися під Білою Церквою. Більше того, посилили залогу з реєстровців, що несли сторожову службу на Хортиці, спалили частину козацьких чайок.

Це була зрада козацьких інтересів, хоч Жолкевський і згодився збільшити реєстр до трьох тисяч козаків. Козаки не мали тепер права ходити на море, починати війни з турками і татарами, всі їхні чайки мали бути спалені. Водночас їм заборонили обирати гетьмана, а лише старшого, якого затверджував польський коронний гетьман.

Ці репресивні заходи викликали масове невдоволення козацтва.

Тим часом загони королевича Владислава і гетьмана Ходкевича прорвалися на російську землю. Навесні 1618 року вони підійшли до Москви, бої йшли в районі Арбатських воріт. Приступ москвичі відбили, інтервенти відкотилися до Калуги.

Королівська авантюра з лжедмитріями, що розтягнулася майже на два десятиліття, остаточно виснажила Річ Посполиту. У грудні 1618 року під Калугою було підписане тривале перемир'я, хоч до Польщі таки відійшло чимало російських земель.

Під кінець магнатам вдалося втягнути в неї Сагайдачного, і гетьман вочевидь побачив, якою непопулярною була вона між козаків. Славу, яку зажив він в останніх морських походах, особливо в 1616 році при здобутті Кафи, гетьман остаточно розгубив у московському поході.

Гетьман давно не виходив зі свого двору, що нижче Софи, так уже повелося — тільки невдачі — ховався від усього світу до світлиці, що виходила вікнами у старий сад з грушею, яка всихає, та розхитаним столиком під нею.

Багато днів і ночей шукав вихід і не знаходив. Відчував, що усе рветься, як прогнилі сіті.

Він лишався в довір'ї польського уряду. Більше того, король загравав з ним, називав своїм другом, оголосив його родині і нащадкам «прихильність, заступництво і опікунство». То не дивно, під його рукою кілька десятків тисяч козаків, у короля немає стільки! Сагайдачний добре знав ціну дружби батька єзуїтів, найпідступнішого у світі племені!

Він ходив у московський похід, бо підлеглий короля і має йому служити. Докори совісті не мучили, хоч сумніви, звичайно, були. Давно думав, що московський цар, очевидно, ближчий Україні від його королівської моці. Козацтву, навіть низовому. Та де той цар, як з ним вступити у спілку — кінчається друге десятиліття, а государя, котрий узяв би московську державу в свої руки, нема і нема!..

Сагайдачний не у захопленні і від низовиків, хоч і був неодноразово їхнім гетьманом. Надто ненадійною виявилась гетьманська влада над ними, людом відважним, гарячим і свавільним. З реєстровцями ладити простіше, хоч і тут існували проблеми.

Багато шкодив Жолкевський, особливо відтоді, як став коронним гетьманом. Він не приховував своєї зневаги до українців, до козацтва, підкреслено не визнавав їхніх бойових якостей. І на Брацлавщину подався гамувати козаків, хоч, коли на те, то справа польного гетьмана, а не коронного. Дорікають тим, що він, Сагайдачний, у Сухій Вільшанці під Білою Церквою спасував перед Жолкевським, дорікають за Кураківські пункти. А що робити, коли він підлеглий короля, ним призначений гетьман реєстру і має виконувати його волю?! Служив би і московському царю, австрійському цісарю — виконував би їхню волю. Ставлення до унії — тут у нього своя точка зору, і він чинить, виходячи з переконань!..

Майнула думка, яка останнім часом приходила не вперше. Щоб остудити обстановку, розігнати хмари, що зібралися над ним, треба вчинити похід, успішний похід. Переможців не судять!..

Сагайдачний гукнув джуру:

— Передай Таранусі, хай на ранок збере старшину — ідемо до Трахтемирова. А полкового обозного до мене!..

Старий Томило у походи уже не ходив, на його місці уже кілька років стояв Левко Розтопча.

Джура подався виконувати доручення гетьмана.

Доля йшла проти гетьмана — у новому поході на Перекоп він отримав поразку. Гнилі сіті рвалися далі: доки реєстровці ходили до Криму, на Січі запорожці вибрали нового гетьмана — Яцка Бородавку. Жолкевський назвав того «найнебезпечнішим січовиком і найбунтівливішим із них». До низовиків приєдналася реєстрова залога на Січі, утворилося два козацьких табори, низове військо і реєстровці, очолювані різними гетьманами.

Братство

Біля Богоявленської церкви, відтоді як пані Гулевичівна 14 жовтня 1615 року подарувала під Братський монастир святого Василя школу та притулок для прихожан східної віри свій подольський двір з присадибною землею, за якихось чотири роки виросло ціле церковне містечко — коло школи звели бурсу, велику трапезну та управу братства. Фундаторами братства стали Іов Борецький та гетьман реєстрових козаків Петро Конашевич Сагайдачний. Борецький ще як був ректором робив школу на зразок львівської, мала вона п'ять класів, віддав їй чотири роки своєї неусипної діяльності, крім звичайних предметів — богослов'я, діалектики, риторики — вихованці учили чотири мови: слав'янську, грецьку, латинську, польську. Учні за порадою Сагайдачного вивчали сім вільних наук, особливо риторику та діалектику, писали вірші, увесь вільний час віддавали музиці, уніати навіть переманювали кращих співаків до себе. Викладання релігійних предметів йшло з ухилом боротьби проти католиків та уніатів, багато уваги приділяли латині.

Галшка Гулевичівна, шляхетно вихована та високоосвічена людина, з перших днів стала куратором школи, часто відвідувала бурсу, де жили спудеї, особливо менші класи, щоразу з'являлася в школі по суботніх днях, коли учні повторювали вивчене за тиждень та слухали моральні бесіди.

Київське братство було доступним для всіх станів, до нього зараховувалися навіть жінки, хоч на загальні збори їх не допускали. Вступали до братства після присяги, кожен братчик мав право голосу. Чотири рази на рік влаштовувались урочисті літургії по живих і померлих братчиках, після них давали обіди, на які запрошувались старці і паломники. Братчики мали допомагати одне одному в біді, жити в мирі і дружбі, відвідувати хворих, ходити на похорон. Ті, хто ухилявся, підлягали штрафу.

Богоявленський монастир знаходився в тісних зв'язках з лаврою, його першим ігуменом став Ісаія Копинський, котрий нещодавно помандрував на лівобережжя.

Лешці, мабуть, назавжди запам'ятались наповнені страхом великі очі пані Галшки, коли вона з'явилася опівночі в їхньому дворі.

— Не було вашого Михайлика, уже з тиждень не з'являвся!

— Господи, де ж це він?..

Гулевичівну щось тривожило, вона щось підозрювала, та таке, що і сказати не зважувалась.

Сиділа мовчки у порожній світлиці — Доля зі своїми ще не повернулися з Канева — Гулевичівна мовчала, перебираючи якісь думки. Пора було вирушати на Куренівку, де вона тепер жила, та боялася їхати в порожню домівку. Зумисне відтягала час.

— Що на Волині, як тамтешнє братство? — запитала Лешка, аби підтримати розмову.

В очах гості аж тривога на якийсь час спала, видно, що боліла за луцькі справи.

— Там усе добре, братство одразу набрало сили. На тому тижні приїздили земляки, хваляться.

Гулевичівна не сказала, який фундуш відписала на луцьке братство, повелася скромно, і за неї у православній церкві на Черниці навіть молебень справляли.

Луцьке братство створилося на кілька літ пізніше київського, у 1617 роді. І там не було де вчитись дітям братчиків, довелось будувати кам'яне приміщення для школи, наступного року її відкриватимуть. Хоча там панувала велика гризня між ченцями і світськими засновниками школи.

Повідала про тамтешні нелади і Лешці:

— Уявляєш, дадискалів у них годує монастир, при якому знаходиться школа, входять вони у число монастирської братії, а жалування їм платять міщани. Братчики утримують і бідних учнів. Та й статут їхній не до вподоби — усе в них на безконтрольному монастирському послуху. Там навіть латину відмінили...

Відчувалося, вона жила інтересами свого далекого краю.

Наступного дня на Куренівці була Лешка, та хазяйку не застала, вдруге знайшла її у такій тривозі, що навіть там заночувала.

— Розумієш, сестро, почалося це відтоді, як я пішла до Касіяна Саковича, він має приймати від отця Іова братську школу. Домовились наче про все, а потім Михайлик зник. Невже і його перехопили уніати? Приходив один, щоб віддала сина в колегіум, а я йому показала на двері.

Лешка почала розуміти тривогу Гулевичівни. Михайлик — це вже не перший. Знала, як багато дітей зі знатних родин облестили єзуїти, те стало в місті звичним явищем.

— А хлопець куди хилить?

— У тому й біда, що він нічого не заперечував, як приходив той, у сутані. Мені здалося, Махайлик знав, що він прийде.

Аж на четвертий день Гулевичівна виявила сина, — він справді подався до бурси колегіуму. І головне, категорично, з невластивою для його характеру впертістю відмовився, коли вона забрала його додому.

— Ви ж не ворог своїй дитині, пані Лозка, не підете супроти її волі?! — доводив жінці пастор, той, що нещодавно приходив на Куренівку.

Так вона і повернулася ні з чим.

— Поїду я, Лешко, на Волинь. Сама у Києві жити не хочу!..

Зібралися вони у домі Богоявленського братства, та лише кілька чоловік знало, що не братські клопоти привели до зустрічі — йшлося про більше. Крім відомих читачеві церковних діячів прибули популярні у Києві Ієзекилій Курцевич, Тарас Земка, Памва Беринда, трохи запізнився Зизаній.

Зі світських був лише Сагайдачний.

Зібралися перевірені однодумці, а те єднало.

Справи церковні в митрополії не стояли на місці — позаминулого літа відкрилися братства Луцьке і Холмське, минулого — Шаргородське. А православні єпархії як існували дві, так і лишались, до того ж після смерті владики Копистенського Перемишльська єпархія так і лишалась не заміщеною.

— Головні наші біди — відсутність православних архієреїв. Уніати витіснили їх, а ми безсилі тому протидіяти!..

Хоч у Києві мали православні і деякі перемоги. Таки відшили уніатів від Софії, будувалися нові храми, а на Плоскій слободі при церкві святого Миколая виник дівочий монастир. Ще один готує Іов Борецький. Він уже постригся в монахи і став ігуменом Михайлівського монастиря. Налагоджувалось і книгодрукування. У лаврі вийшов «Часословець», вистачить тиражу на усі братські школи митрополії, на виході «Катехізис», Лавреній Зизаній, автор першого на Україні букваря зі словником, повезе його до Москви і приймуть його, того він навіть не підозрював, як великого вченого. Набули популярності церковні проповіді отця Єлисея, тепер латинянам не було чим дорікнути київських священиків за їхнє убозтво.

Розійшлися київські верхні церковники з дому Богоявленського братства пізно. Про що говорили вони, що вирішили — так ніхто з киян і не дізнався.

Канів

Отрош думав, очевидно, що трапиться диво, і проводжав побратима до Ілляшевого хреста верхи, як повноцінний козак...

Поїхав з ними і Дмитрик, циганкуватий буйночубий юнак з бойовою шаблею при боці. Конона хлопець обожнював, той жив на Січі не колись, а сьогодні знаходився у вирі запорізької слави. Правда, був січовик скупий на слово, як дід Карпо, та його мовчазна присутність збуджувала не лише хлопця, Отрош теж заражався січовим духом, як з'являвся на Ситниках низовик, вічний бурлака з дивним прізвищем Скубів син. Васка теж чекала його у Каневі, людину, яка так добре впливала на її чоловіка, приїжджому чоловіку догоджали дівчатка.

Хоч Конон не засиджувався, ходив кудись воювати, інколи навіть взимку. Притихла московська смута, почастішали морські походи запорожців. На убогих суденцях міряли вони Чорне море вздовж і впоперек, доводили до безсилої люті султанів, перед якими тремтів увесь світ. Чайки низовики готували швидко — пройде два-три тижні і сотня посудин з півдесятком тисяч козаків, котрі зброєю володіли не менш вправно, ніж пилкою та сокирою, вже покинули несходимі плавні Великого Лугу. Ще дві доби і в далекій Анатолії, під носом у султана з'являються невловимі, як привиди, запорожці. Сипалися накази знищити козаків разом з їхніми паланками, Жолковський ще у 1614 році погрожував кошу, що піде на нього війною, а козаки тим часом під Переяславом ладилися самі до битви з коронним гетьманом.

Тоді ж, навесні чотирнадцятого року, низовики знову вийшли в море, та несподівана буря розкидала їхні суденця — частина козаків потонула, інших викинуло на берег, де їх виловили і люто винищили турки. Конон того разу на море не пішов, десь завалялася доля — подався ще взимку з низовиками на Брацлавщину громити маєтки феодалів. На той час населення України майже повністю покозачилось, сейм закликав винищувати козацькі «скопища», вимагав від реєстровців сидіти за порогами у залозі постійно, не з'являтися у волості взагалі, за це обіцяли їм підняти жалування до десяти тисяч злотих та видавати сімсот поставів сукна. Того разу Сагайдачний благополучно уник відповідальності, бо ж невиконання вимог короля загрожувало йому позбавленням посади гетьмана реєстру.

Після від'їзду старшини Жолковський рушив з військом вниз по Дніпру і поставив гарнізони, як писав сам, «од Києва до самих Черкас».

Козаки зупинилися над Каневом, де хрест на могилі Ілляша, хоч видноколами не милувалися.

— Коли повернешся? — запитав Отрош після довгої паузи.

— Звідки знати?!

Познайомилися вони давно, майже два десятиліття тому, ще на Січі. Обоє круглі сироти, може, тому так здружились. Після поранення Отроша їхні шляхи на якийсь час розійшлись, а тепер знову стали Покрова і Скубин син як рідні брати. Конон приходив на Ситники мов додому, і був там, якщо не траплялося пригод, доки йшли на Низ судна. Однак в неспокійні останні роки, коли забурлило Подніпров'я, став він переважно сухопутним «черкасом», смута закрутила людей і все перевернулось догори ногами.

— Бувайте, браття! Набирайся духу, сину! — торкнувся Дмитрикового плеча.

— Щасти тобі, Кононе!..

Двоє не покидало коней, доки третій, з рушницею та списом, не сховався у викрутах мальовничих канівських горбів.

Отрош віддавна був не байдужий до Канева, прищепив ту любов і хлопцеві. Старовинне, ще дотатарське поселення мало багату історію, її мудро несли в люди ченці древнього Канівського монастиря. Правда, стояв Канів спершу нижче, у гирлі Росі. Батий зруйнував містечко не повністю, жив тут один із татарських баскаків[261], звідси його загони ходили по Україні збирати данину, старці — бабаї, що складали загін, брали насамперед малолітніх хлопчиків, котрі могли пройти під ступицею монгольської гарби. Такі, доки виростали, забували звідки вони родом, і вірно служили татарам.

Не дивно, що бабаїв насамперед боялися діти, появу татарських загонів чатували жителі поневолених сіл і хуторів, сидячи на підвищеннях, на деревах і хатах, на дзвіницях уцілілих і спалених церков, звідти гукали вони до малечі, щоб розбігалась. Так і лишилися вони на віки, бабаї, збирачі малолітньої данини, уособленням злих сил, якими лякали дітей.

— Казали ж і тобі — не бігай за ворота, бо бабай забере!..

— Казали! Диви як цікаво! — дивувався хлопець.

Отрошеві показали ченці, де жив монгольський баскак, його просторий двір за монастирем, у ньому, за розповідями монахів, перед розгромом татаро-монгол, прямуючи до ставки Батия на Волзі, зупинявся якийсь францисканець Плано-Карпіні.

— Бачиш, яка довга людська пам'ять!..

— Дивовижно!..

Хлопець ще був у віці, що залюбки лазив по стінах напівзруйнованого канівського замку, прямо над глибоченним урочищем, що врізалося у центр міста. За легендою будував замок Вітовт, сотню літ тому відновлював його колишній канівський староста Євстафій Дашкевич. Потім оборонну споруду знову занедбали, особливо князі Вишневецькі, коли з середини минулого віку Канівський і Черкаський замки відійшли до Київського воєводства.

Якось Дмитрик дізнався, що в монастирі зберігаються записки ревізорів про огляд замку у 1552 році. Кілька днів не відставав від Отроша, доки той не повів хлопця до монастиря.

Повернувшись увечері на Ситники, в альтанці між двох зелених пагорбів — стояла вона на кам'яних стояках на випадок зливи і мала великий напівовальний балкон — хлопець, ніяковіючи перед доньками Васки, розповідав їм та молодшому братові про запаморочливу глибину зривища біля канівського замку та про його романтичне минуле.

Старша донька Покрови заворожено хапала кожне слово хлопця і мліла від страху, згадуючи глибину призамкового урочища.

Перед самим поверненням до Києва Дмитрик побачив якось на подвір'ї замку великий гурт військових та вози сяк-так упакованого домашнього збіжжя. Хлопець довго крутився поміж козаків, доки не дізнався, що були то люди Януша Острозького, старости переяславського, канівського і черкаського. Поверталися вони після нападу на маєток Вишневецьких на Лубенщині, десь між Пслом і Ворсклою, куди Дмитрик нещодавно їздив. Водив туди тисячний загін надвірної міліції переяславський підстароста Щасний. Козаки хвалились, що віддячили Вишневецьким, од постійних набігів яких не мали спокою їхні сусіди.

— Після нашого візиту до Вишневецьких, навряд, щоб вони знову зачепили князя Януша!

— Мабуть, так!

Загін розгромив головний маєток Вишневецьких.

Отрош вислухав розповідь хлопця і не здивувався. Боротьба за землю на лівобережжі, яке ще кілька десятиліть тому вважалося пустелею, куди ніхто, крім уходників, не йшов, розгоралася все більше.

Пояснював Отрош те дуже просто. Поширення татарських наскоків і спустошення Брацлавщини змушувало тамтешнє населення відходити в межі північної Київщини. А тут точилися невпинні козацькі війни, і пришлі люди потекли на лівий берег Дніпра.

— Між людей, як і в природі, все так залежне!

— Вірно мислиш, хлопче.

Дмитрик, спудей останнього класу братської школи, повертався до Києва з великою неохотою.

Патріарх Феофан

Дарма шукати його ім'я в українських енциклопедичних довідниках, хоч він один із перших наших національних героїв. Провідний вітчизняний історик Михайло Грушевський у своїй ілюстрованій історії України називає його ще Теофілом.

Пильно подивимося на портрет цього великого церковного діяча — поза неминучим канонічним зображенням ієрарха вселенського масштабу проглядаються в ньому чисто людські риси вольової мужньої людини, цілеспрямованої і рішучої, відданої до кінця нелегкій місії намісника Бога на землі.

Важко переповісти події, віддалені від нас майже чотирма віками, до того ж маємо про них ми дуже поверхову інформацію, і все ж автор хоче піддати її суттєвим уточненням.

Глава вселенської православної церкви приїхав до Москви, щоб висвятити митрополита Філарета на патріарха Великої Русі. Такі церковні канони — патріарха мав висвячувати один із чотирьох верховних східних патріархів.

Філарета визнано достойним такої високої честі не випадково, то був дійсно рішучий і мудрий державний діяч. Не вагаючись, він йшов на будь-які діяння, аби не перечили вони його поглядам і сумлінням. До того ж питання віри хвилювало московську церкву особливо, бо Ватикан вперто намагався підпорядкувати її собі.

Патріарх Феофан дістався до Москви з великими труднощами, але пророблено той шлях було недарма, тут глава вселенської церкви зримо побачив, що польського короля майже двадцятилітня інтервенція в московську державу не вгамувала, він і далі вперто намагається насадити в Росії латинську віру.

— Маєш знати все, владико Аврааме, — наставляв Феофан єпископа, що його супроводжував, — про наміри папської курії щодо запровадження унії в московській державі!

Владика Авраам уважно його слухав.

Того ж дня владика повторно завітав до патріарха. Прийшов не сам, привів статного багато одягненого вояку з дорогою шаблею при боці, той очолював прибуле до Москви козацьке січове посольство.

— Петро Одинець, отаман війська низового запорізького. Маю потребу поговорити зі святим отцем, чи як ви його кличете. За дорученням гетьмана Сагайдачного!..

Знання владикою Авраамом російської мови полегшувало спілкування.

Козацьке посольство Сагайдачного з'явилося в Москві у березні 1620 року одночасно з приїздом Феофана. Гетьман зрозумів, що компроміс з королем підірвав його авторитет. Побачив водночас і прагнення козаків до союзу з Москвою.

Петро Одинець оголосив у посольському приказі, що «прислало їх усе запорізьке військо, гетьман Сагайдачний з товаришами бити чолом государю, що вони всі хочуть йому, великому государю, служити головами своїми».

У грамоті козаки «царській величності писали і словесно приказним людям говорили, що гетьман, отамани і все військо... в покорі царській величності хочуть бути і, за порогами діючи, хочуть службу проти всяких ворогів виявляти».

Думний дяк поставив їм питання про взаємини короля з турками, чи він на віру нашу зазіхає. Запорожці відповіли, що їх те мало обходить, бо з приходом весни вони знову за пороги, а «царській» величності всі б'ють чолом і хочуть, щоб «нас государ вважав своїми слугами».

З посольством у гетьмана нічого не вийшло. Цар послав йому через Одинця триста карбованців «легкого жалування» і грамоту такого змісту: «Надалі ви у вашому жалуванні забуті не будете, виходячи з вашої служби, а на кримські улуси вас не посилаємо, тому що кримський цар Джанібек-Герей сам, його царевичі, князі і мурзи на нашу державу війною не йдуть і людям нашим шкоди не чинять, і наші люди також кримським улусам не чинять».

Такі факти донесли до нас історики. Водночас твердять вони, що посольство Сагайдачного з'явилося в Москві на час приїзду патріарха Феофана не випадково.

Так воно, очевидно, й було. Петро Одинець прийшов до патріарха від київського братства, мав він доручення, що братство бере на себе охорону патріарха під час його повернення додому.

У березні 1620 року єрусалимський патріарх виїхав з Москви. Шлях його лежав московськими землями, а потім через Україну на містечко Бар. До почету патріарха приєдналося посольство запорожців на чолі з Петром Одинцем. Стрільців, що мали супроводжувати патріарха, козаки відпустили.

Московський уряд відхилив пропозицію Сагайдачного — боявся ускладнень з Польщею.

Весна взялася рано, уже в перших підмосковних селах люди виповзали зі своїх темних дерев'яних жител, убогих і сумних, як поруйновані пташині гнізда, ладнали немудрий польовий інструмент, готуючись до виходу в поле. Якось потроху і до них верталося життя, до того ж південні краї польська інтервенція частково поминула.

На кордоні з Україною, тут починалися польські землі, єрусалимського патріарха зустрів Сагайдачний з полком київських реєстровців.

Особисту охорону патріарха гетьман доручив Розтопчі.

— Очей не спускай, куди б він не йшов, — наказав Левкові. — Трапиться що, позбудешся голови!..

Левко бачив, що патріарх теж милувався кремезним і показним гетьманом, в ощетиненому списами оточенні козаків, наче влитих у сідла. Якийсь час Сагайдачний утримував свого скакуна біля карети патріарха.

Патріарх цікавився релігійною обстановкою на Україні, хоча помітно було, що він її добре вивчив. Розпитував про нового уніатського митрополита Рутського, про побиття спудеїв мінського Петропавлівського братства учителями тамтешньої уніатської школи — ті побили свої жертви до крові, багатьох тяжко поранили.

— У нас вони теж нахраписті. Та козаки не дають їм розгулятись...

Патріарх дивувався, чому гетьман привів із собою так багато козаків. Сагайдачний змовчав, не хотів переповідати розголос, що поляки хочуть арештувати патріарха, як колись протосинкела Никифора.

За патріархом, дізнався гетьман, всюди слідкував особливий агент короля Пачановський.

Під'їздили до Києва, коли уже розпускалися верби на Дніпрі. Після довгої зимової пори знову метушилися по річці вітрильники, великі і малі судна, ком'яги і плоти. Патріарх, мабуть, любив воду, бо міг годинами милуватися жвавим життям Дніпра.

Зупинився патріарх зі своєю свитою в домі богоявленського братства і знаходився під посиленою охороною, козаки берегли його, казав сучасник, «аки пчелы матицу свою».

Як людина допитлива Феофан користувався нагодою, щоб докопатись до коренів цієї дивовижної землі. Він побував на руїнах Десятинної церкви, кілька разів побував у Софії. Ретельно оглянув лавру та її печери. Скориставшись появою в місті Ісаія Копинського, довго розпитував бродячого монаха про релігійні проблеми лівобережжя України.

Коло управи братства тепер щодня товклися зіваки, сповідаючись побачити найближчу до Бога людину з краю, де тіло Хрестове.

Левко хвалився дружині, що коло патріарха він навчився терпінню. Людина непосидюча за вдачею, він тепер не мав ні хвилини спокою.

— Патріархові припало до вподоби наше місто, тому й не їде далі!..

У те повірили кияни, приємно вражені такою високою оцінкою їхнього міста.

Патріарх затримався у Києві на увесь великий піст, відвідування ним більшості міських церков було швидше всього ширмою.

Справа ховалась далеко глибше. Феофан, ознайомившись з обстановкою, без вагань погодився здійснити майже неможливе — відновити православну ієрархію на Україні. Які могли бути вагання у намісника Бога на землі?! Протосинкел Никифор, подвиг якого ще був живим у пам'яті віруючих, став для патріарха взірцем і погодився він, як твердять деякі історики, може, ще в Москві.

На Україні, приналежній до східної віри з часів Київської Русі, сьогодні лишився один православний єпископ. Перемишльська кафедра десятиліття лишалась незаміщеною. Такого Феофан, патріарх вселенської церкви, допустити не міг, навіть якщо те коштувало б йому життя.

У вузькому колі братчиків він сказав:

— Все, що від мене залежатиме, мною буде зроблено. Не обмежую вас і часом. В ім'я Божої справи люди на хрест Ідуть. Але робіть усе, не порушуючи церковних канонів і в таємниці, щоб єзуїти не завадили нам...

Найскладнішим виявилось провести з'їзд духовенства митрополії для визначення кандидатур ієрархів. З метою конспірації з'їзду вирішили скликати його на престольне свято Печерського монастиря — день Успіння.

Довго не зважувалися збирати верхнє духовенство у Києві, та гетьман поручився, що безпеку забезпечить. Престольне свято провідного в митрополії монастиря завжди було людним і тривалим, це і вирішив використати Сагайдачний.

Київські братчики підтримали гетьмана.

Підготовкою до відновлення православної ієрархії займалося Київське братство, воно проводило і відбір кандидатів на єпископів. Сагайдачний з козаками став збройною силою братства. Гетьман також допомагав справі матеріально, але очолював проведення операції не він.

Проте гетьман брав участь у таємних нарадах, літопис пастиря Густинського згадує між представників від різних країв України і Сагайдачного. Очолювали здійснення відновлення православної ієрархії представники від різних областей — Волинської, Подольської, Підгірської, Покутської, Підляської, Литовської і Української.

Кандидатів в архієреї висували всі приїжджі.

Історики пишуть, що ролі Сагайдачного у відновленні православної ієрархії не можна перебільшувати, то була велика колективна робота. Авторові видається, що ключову роль відіграв Іов Борецький. Недарма ж він чомусь раптово передав школу Касіяну Саковичу, постригся в монахи і одразу став ігуменом Михайлівського монастиря.

Такий швидкий службовий ріст Іова Борецього наводить на думку, що поновлення ієрархії на Україні глибоко продумана робота київських братчиків, які врахували навіть гіркий досвід з митрополитом Рогозою і підготували собі кандидата в митрополити.

Михайло Грушевський писав, що патріарх Феофан «протягом осені і зими 1620 року в різних місцях у великому секреті посвятив митрополита п'ятьох єпископів на всі владицтва українські й білоруські».

Щось не так у цих датах, та про це на своєму місці.

Цецора

Трапилося це одразу після його закінчення колегіуму в польському Ярославлі, де Богдан вивчав латинь. Прибув посланець від батька з наказом негайно прибути до Суботова, хоча юнак мав інші плани — його запросив на літо до свого маєтку хрещений батько князь Сангушко.

— Чого б це йому я став потрібен? — дивувався Богдан, але перечити не посмів — була то воля батька.

Разом із посильним поскакали до Львова, а звідти — на покордоння. Богдан уже доросла людина, батько без поважних причин його б не викликав.

Коли досягли Кам'янки, яку перерізав милий Тясмин, тьохнуло серце, то були милі краї його дитинства.

Покордоння як завше нуртувало — скакали у степ козацькі чати, населення повсякчас готове було до відбиття татарського наскоку, а в придорожній корчмі можна було дізнатися про новини, які відбувалися у цілому світі. Поблизу Умані мало не лишилися без коней.

Польща переживала важкі часи. Повстання у Чехії, що стало початком тридцятилітньої війни, торкнулося майже всіх європейських держав, не обійшло воно і Корону — Річ Посполита допомагала австрійському імператорові, ставленик Польщі молдавський воєвода Граціані загрожував Чехи.

А навесні 1620 року Польща зіткнулася з Туреччиною, приводом став напад польських конфедератів[262] на землі трансільванського воєводи. Богдан ще в Ярославлі дізнався, що в Молдавію вступило шестидесятитисячне турецьке військо Іскандера-паші, на допомогу йому йшла двадцятитисячна буржацька орда мурзи Кантемира.

У Суботів прибули вони десь опівдні, і одразу хутір заходив у божевільному ритмі — підстароста Михайло Хмельницький з гостями, що прискакали з Чигирина, гучно відзначили приїзд сина.

— Ти уже зовсім дорослий, Богдане!

Батько не починав, з-за чого змусив його скакати майже через усю Корону, синові теж не хотілося виявляти нетерплячку — скаже сам. Лише коли захмелілі гості заповнили поросле споришем хутірське подвір'я, старий Хмельницький звернувся до давнього свого надвірного козака:

— Подавай, Нечипоре, що молодому козакові належить мати! Давно тебе чекають ці обладунки, прийшла пора їх приймати!

Він брав з рук Нечипора, який колись учив Богдана у сідлі триматись, шаблю у дорогих ножнах, рушницю, спис та інший бойовий спорядок, потім Нечипор підвів вигуляного в степах скакуна.

— Тримай сідло і покажи на що ти здатний!

Юнак легко відірвався від землі, крутнув двором, а тоді понесло його за хутірські ворота аж до шпилю ближнього пагорба. І назад пер, як на пожежу, а перед воріт став цапа, і хоч би поворухнувся.

— Браво! Славний козак!..

— То ж збирайся в дорогу сину, скоро похід. Відвідай, хто тобі дорогий, а через три дні вирушаємо!..

Коронний гетьман Жолкевський, виявляється, оголосив шляхетське ополчення, чигиринську шляхту через хворобу Даниловича має вести Михайло Хмельницький. Брав він із собою, як тоді водилося, і сина — прийшла пора учити молодого вояку ратної справи.

— Що то за козак, якому за два десятки перевалило, а він пороху не нюхав!..

Нарешті вирушили, обтяжені слугами і всяким припасом, тільки обоз розтягнувся від замку до самого Тясмину. По шляху на Умань до їхнього загону приєдналися кілька сусідніх, потім вони влилися до черкаського ополчення, поруч, трохи вище рухаються кияни — всі прямували до молдавського кордону. З гори, від Кам'янця-Подільського, рухалась шляхта з Волині, Поділля та Великопольщі.

— Але ж нас жменька! Що він думає, пан Жолкевський, скільки тут вояків набереться?! Менше десятка тисяч проти яничарських орт, котрі вдесятеро переважають нас числом! Я уже не говорю про орду!..

— Гетьман розраховує на волохів.

— І на свій досвід, панове!..

Михайло Хмельницький до розмов не втручався, хоч подумав, що краще б пан Жолкевський розраховував на козаків.

Розрізнені загони шляхти перевалили через молдавський кордон і рушили на Ясси. Поблукали, доки нижче Кишинева вийшли на бойовий стан Жолкевського. Над його багатим наметом маяв штандарт коронного гетьмана.

Михайло Хмельницький, людина похилого віку, бачив, що таких, як він, у шляхетському рушенні чимало, і дітей прихопили майже всі. Навіть коронний гетьман забрав свого сина Казимира і племінника, з сином Богдан колись познайомився у Сангушків.

Молодший Хмельницький, зустрівши знайомого однолітка, привітався першим, нагадав про їхнє знайомство, але Казимир Жолкевський зміряв козака зверхнім поглядом і не впізнав.

— Скурвий син! — мало не вибухнув молодий Хмельницький, рвонувши коня вбік.

Ледве утримався, щоб не обізвати Казимира хамом. Точнісінький батько, той теж, як півень, котрий ділами днями самозакохано горланить на тину, щоб його чули. Старший Хмельницький був на раді у Жолкевського, власне в обох гетьманів, бо в поході брав участь і вольний гетьман Станіслав Конецьпольський. Декілька поважних членів ради говорили, що в поході задіяно мало війська, дивувалися, чому гетьман не залучив до ополчення козаків, але Жолкевський завчено, як папуга, кинув своє:

— Не хочу поряд з Грицями воювати, хай вони орють або свиней пасуть!

Михайло Хмельницький розповідав про те ображено, відчуваючи підтримку своїх однополчан з реєстрової старшини.

— Він навіть не хоче розуміти, що я теж з Гриців!..

На довершення всього молдавське військо, почувши про наближення турків, розбіглось по домівках, сам Граціані прибився до польського стану у супроводі шестисот волохів.

— Приглядайся, сину, до наших порядків! Може, колись знадобиться.

— Приглядаюсь, тату!

Усе, що трапилось далі, видалось юнакові моторошним сном. Їхнє військо зайняло позиції по річці Прут на цецорських полях під Яссами. Позиція виявилась незручною, і турецькі гармати з самого початку завдали полякам великих втрат. 17 вересня турки і татари почали наступ на табір Жолкевського, а через три дні успішно його повторили. Між поляків почалася паніка, частина магнатів утекла з табору разом із своїми загонами. На переправі через Прут їх помітили татари — одних утікачів винищили на березі, інші потонули в річці.

Жолкевський прагнув щось вдіяти, щоб не допустити остаточного розгрому. Та турки вперто вимотували останні сили Жолкевського невпинними наскоками. Польське військо почало відступати вздовж Прута до свого кордону, прикривши, по козацькому звичаю, тил і фланги свого війська возами, скованими ланцюгами. Спереду і з боків рухалася піхота і кінні частини, позаду — артилерія, в центрі — магнати. Та 6 жовтня 1620 року за милю від Могилева на Дністрі Іскандер-паша завершив розгром, початий під Цецорою. Наступного дня було вбито Жолкевського, хоч коронний гетьман і переодягнувся в простий одяг та змішався з латниками. Його відрубану голову, одягнену на спис, виставили біля шатра турецького воєначальника, а потім відправлено в Стамбул як подарунок султану. Хоч тіло гетьмана було викуплено і поховано в Жолкієві.

Польний гетьман і дехто з роду знаменитих Конецькопольських потрапили в полон, як і вся рідня коронного гетьмана.

Загинув під Цецорою і Михайло Хмельницький. Його син Богдан, побачивши, що батька вбито, кинувся з шаблею у гущу бою і його схопили турки. У неволі Богдан пробув три роки.

Польща лишилася без війська, татари, одержавши Україну на пограбування, захопили там незлічиму кількість людей, їхні чамбули доходили до околиць Львова.

Трахтемирівський монастир

Черговість висвячення православних ієрархів у різних джерелах подається по-різному. На думку автора зовсім не так, як могло бути насправді.

Перший виїзд патріарх Феофан здійснив по правому березі Дніпра до Трахтемирівського монастиря.

Стояла чудова весняна пора, різнотрав'я буяло усіма кольорами, ранок щедро напоїли неповторні пахощі степу.

Левко і ще троє козаків, з особистої охорони Феофана, невідступно знаходились поруч карети патріарха. Розтопча уже вивчив характер правителя вселенської церкви і швидко призвичаївся до нього. Простий і покладистий, як людина, патріарх завжди рівно[263] вів себе з оточуючими, умів вислухати людину, мав дар вникати у сторонні клопоти і тривоги, співчуття до ближнього.

Левко почував себе з патріархом легко і незалежно, те визначило їхні взаємини, швидше батьківські з боку патріарха, ніж офіційні. Він знав домашні турботи Левка, його ближніх.

Сприяло й те, що спілкувалися латиною вони без допомоги владики Авраама.

— Господи праведний, який гарний цей грішний світ! — милувався степом, гаями і недалеким Дніпром святий отець.

Обстановка в Короні сягнула верхнього напруження, хоча для патріарха складалася вона сприятливо. Король явно хотів використати популярність Феофана на Україні, вістка про його приїзд, глави вселенської православної церкви, одразу рознеслася по митрополії, підняла дух мирян і занепокоїла уніатів. Ту популярність вирішив використати король, бо репресії проти козацтва дуже підірвали королівський вплив на Україні. Сигизмундові потрібна була реальна військова сила для боротьби із загрозою, що насувалася, як чорна хмара з Туреччини, а такою могло бути лише козацтво.

Сагайдачний, а відтак і Левко, його права рука, добре знали обстановку в митрополії — після майже повсюдної несплати жалування за московські походи та за утиски козацтва до коронного війська йти вони не хотіли, а замучені уніатами миряни втратили терпець і повсюдно чинили їм опір.

Про те говорив з патріархом Левко, утримуючи свого інохода поруч карети Феофана. Але той, очевидно, під впливом чар степу, швидко збайдужів до високої політики і заходився розпитувати про краї, куди вони їхали.

Левко, вихованець січової школи, знав історію козацького монастиря, тому охоче відповідав на питання патріарха. Першим власником Трахтемирова був Остап Дашкевич, староста черкаський, він включив Трахтемирів в оборонну покордоння від татар, він після смерті заповів свій маєток у Трахтемирові Печерському монастиреві. В 1575-му чи на три роки пізніше Стефан Баторій козакам подарував Трахтемирів і монастир Зарубський. У монастирі влаштували шпиталь для хворих, поранених та немічних козаків. Тут містився арсенал та склади всякого припасу, хоч їх неодноразово спустошували навіть свої. Кілька літ тому на Трахтемирів налетів Жолкевський і вигріб всі запаси борошна і солі. Потім Трахтемирів віднесено було до «пустинь, що лежать за Білою Церквою», тобто до незайманщини, яку король дарував шляхтичам «за лицарські вчинки», Сигизмунд поновив старий указ і повернув Трахтемирів козакам.

Монастир Зарубський відомий щез Київської Русі, тут ходили Святополк і Мономах, обороняючи київські землі від половців, звідси вийшов митрополит Клим Смолятич, чорноризець[264], книжник і філософ, «якоже Руской земли не бяшет».

Три роки тому ольшанська комісія, котра утрясала стосунки між ляхами і козаками, ухвалила такий пункт:

«...монастир Трахтемирівський, що дано козакам від короля, повинен лишатись у руках козаків, щоб цей монастир старим, хворим і пораненим був притулком до смерті».

За територією монастир був великим, з багатьма службами, гамазеями, численнішими келіями та велетенською трапезною. Тому сприяло і те, що немало козаків, особливо одиноких, клали на вівтар монастиря значні пожертви.

— Сьогодні це столиця реєстрового козацтва. Вважайте — наша Січ...

Патріарх Феофан уважно слухав Левка, часом дивувався звичайним, з погляду козака, речам. Дуже цікавили його січовики, їхня боротьба з невірними. Про це, виявляється, знали і на Близькому Сході.

— Чого не буває на нашій грішній землі?! — повторив патріарх.

— Два десятиліття тому цими краями проїздив посол Рудольфа II Еріх Лясота, їздив на Січ, щоб запросити козаків на службу до цісаря. Про його поїздку донині на Січі згадують. Принаймні, коли я там навчався. Він теж говорив про популярність козаків у Європі.

Процесія рухалась не поспішаючи, Сагайдачний віз гостей, вважав, до свого козацького монастиря. Міг би й не брати охорону взагалі, адже в монастирі жили монахи умовні, кожен з них мав біля постелі рушницю та шаблю. Та час стояв весняний, в монастирі пустувало чимало келій, хто зміг, потягнувся на Низ. Завізно ставало під зиму, коли до Трахтемирова правдами і неправдами брели низовики, всі, кому треба взимку кусень хліба і покрівля над головою.

У гетьмана зіпсувався настрій, як помітив, що від Зарубинців, ближнього від монастиря села, їх наздоганяє кавалькада багато одягнених вершників з великим жовнірським супроводом. По всьому, їхав великий польський сановник. Дивно, чому його про невідомий загін не попередили.

Занепокоєний Сагайдачний наказав Левкові везти людей патріарха до монастиря, а козакам приготувати зброю. Сам у супроводі десятка реєстровців поскакав назустріч незнайомому загонові.

Підстави для неспокою були — на прикордонний монастир нападали часто хто хотів. У 1545 році Трахтемирів повністю спустошили татари, та він знову відродився — у 1552 році там уже стояло сім дворів, на покордонні таке траплялось не часто. Нові поселенці, навчені гірким досвідом, про оборону подбали: монастир оточили товстими стінами келій з невеликими витягненими угору віконцями, він нагадував швидше замок, ніж божу обитель. З кожного такого віконця-бійниці на нападника чекала смерть.

Невідомий загін наближався. Монастир зустрів його настороженою тишею, тільки зрідка у віконцях келій маячили постаті з рушницями.

— Передайте, без дозволу не стріляти!..

Сагайдачний з козаками виїхав назустріч чужому загонові, коли той під'їздив до монастиря. Доки між зустрічними йшла розмова, чутно було, як біля конов'язі в монастирі гупали копитами коні і постукувала обірвана металева підвіска на монастирській брамі.

Коли гетьман жестом запросив приїжджих до воріт, напруження спало, хоч настороженість не пройшла — від ляхів, а то були вони, всього можна чекати. Дуже свіжим лишився у пам'яті жителів монастиря останній наскок Жолкевського.

Приїжджих пустили до монастирського двору, Сагайдачний повів двох сановників до трапезної, куди зникли патріарх з почетом.

Левко під'їхав до гетьмана і запитливо на нього глянув. Виявляється, приїхав сам Вартоломей Обалковський, королівський секретар, з листом Сигизмунда до патріарха. Не виявивши патріарха в Києві, він подався слідом за ним до Трахтемирова.

Сагайдачний і Левко переглянулись, видно було, вони не вірили жодному слову Обалковського.

— Слідча служба у них бездоганна!

— Певно ж!..

Король прохав патріарха, знаючи його види на козаків, допомогти, щоб козаки пішли на службу до короля.

Старшина, що зібралася коло Сагайдачного, зрозуміла королівське прохання без пояснень. Сейм асигнував кредит для найму двадцяти тисяч козаків, але магнати після останніх репресій побоювались, що козаки не захочуть за них воювати.

У трапезній лишилися патріарх та королівський секретар. Не залишив приміщення також Розтопча і владика Авраам.

— Патріарх погодився виступити із зверненням до козаків! — шепнув Левко старшинам, коли Обалковський покинув трапезну.

Згода патріарха стала зрозумілою, коли дізнались, що король обіцяв Феофанові сприяння у православних питаннях.

До Левка протиснувся знайомий київський реєстровець, котрий приїхав з королівським посольством. Колись він належав до сотні, котра ганялася за бандами Пашкевича.

— Пане сотнику, вам супліка!

Левко пробіг очима папірець і попрямував до гетьмана. Виждавши потрібну мить, мовчки протягнув папірець Сагайдачному. Було там всього два речення: «Королівський секретар приїхав не лише з листом патріарха. Він має повноваження в разі потреби схопити патріарха і припровадити до Кракова».

Левко упізнав почерк Таранухи.

— Це ще ми побачимо...

На обличчі гетьмана не здригнувся жоден м'яз, він лише обвів очима приїжджих ляхів і шепнув Левкові та його козакам з охорони Феофана повернутися до трапезної.

Друга сотня реєстровців підійшла ближче до приїжджих, що збилися на подвір'ї неподалік трапезної. Стояли одне проти одного, наче зібралися обійматись на прощання.

Королівський секретар скочив на коня, слідом за ним за монастирські ворота подалися ті, хто його супроводжував.

— Його святість повідомив, що листа буде передано через гетьмана.

Лише тепер нестриманий у своїх емоціях Розтопча протягнув:

— Яке єзуїтське віроломство!..

Гетьман нічого не відповів на його слова.

Більшість присутніх навіть не зрозуміли, як усе сталось. Під час церковної служби патріарху вщерть заповненій козацькій церкві Зарубського монастиря прямо вдень висвячує на єпископа володимирського і берестейського ігумена монастиря Іезекилія Курцевича. Новий єпископ походив зі шляхетського роду на Волині, учився в Падуанському університеті, молоді роки провів на Афоні.

Існують свідчення істориків, що ігумена Трахтемирівського монастиря патріарх Феофан висвятив на єпископа за проханням Сагайдачного.

Польський уряд так і не допустить Курцевича до єпископства. У 1625 році він виїде до Москви, де його приймуть з великими почестями. Про зустріч патріарха з королівським секретарем у Трахтемирові розповідав історик Василенко у своїй книзі під редакцією Довнар-Запольського.

Подвиг патріарха

Доки повернулися вони із Зарубського монастиря, у Києві вже знали про хіротонію[265] ігумена Курцевича в єпископи.

— Чи їм сорока на хвості принесла? Адже відбулося те тільки вчора!..

У місті панувало збудження, братчики мало не танцювали.

— Нічому не дивуйтесь, козаче, на нашій грішній землі.

Кияни влаштували приїжджим бучну зустріч. Те занепокоїло Сагайдачного, ба, навіть стривожило. Король, мабуть, теж довідався і мав тепер усі підстави діяти.

Гетьман поділився своїми думками з патріархом. Людина смілива і рішуча, той лише плечима здвигнув і усміхнувся — мов, якось воно буде. Хоч одразу посерйознішав:

— Може, дійсно варто зіграти комедію, вигадану вашим сотником?

Хитрість, яку придумав Левко, обговорили на нараді, київські братчики її одностайно схвалили. Хочеться одразу сказати — це не авторська вигадка, так було в дійсності, хоч нагадує той факт сюжет детективного роману.

Невдовзі після приїзду з Трахтемирова патріарх Феофан офіційно заявив, що покидає Київ і через Поділля повертається додому. Недільного дня засмучені кияни в усіх церквах на його честь провели благословенні молитви, влаштували патріарху пишні проводи з хрестами та іконами, усе київське православне духовенство співало осанну[266] його святості.

З Феофаном відправився великий козацький супровід, очолюваний самим гетьманом. Заспокоєний королівський агент Пачковський та його приплічники перестали шваювати коло дому Богоявленського братства і теж відправилися слідом за патріархом. Від Білої Церкви супровід патріарха до кордону Пачковський доручив козацькому полковнику Богдану Кизиму, а сам поїхав доповідати королю про виконану місію.

Та патріарх під Білою Церквою змушений був зупинитись — звідкись прийшла вістка про неспокій на кордоні, і Сагайдачний, зіславшись на небезпеку дальшої поїздки, в суворій таємниці повернувся з патріархом до Києва у Богоявленське братство.

Свою колегію єзуїти мали поряд з братською школою. Як свідчать історичні документи, ще увечері козаки, що охороняли двір братства, помітили біля колегії підозрілих людей і добре пригостили їх кийками.

А вночі патріарх та духовні особи, котрі його супроводжували, у братській церкві при щільно завішаних вікнах — уявіть як це нелегко зробити в церкві! — і наглухо закритих дверях висвятили колишнього ігумена Братського монастиря Ісаія Копинського на єпископа Перемишльського.

Історія не донесла до нас усіх подробиць, та видно були підстави для такого авантюрного вояжу патріарха і цієї зверхтаємничості. До того ж це зовсім не в почерку патріарха Феофана — згадаймо, як просто висвятив він єпископа Кунцевича!

Тієї ж ночі Київське братство одержало від вселенського патріарха право патріаршої ставропігії, а братський монастир позбувся залежності від єпархіального архієрея.

Ісаія Копинський вірно служитиме інтересам православної церкви, в 1622 році він скаже про потребу перейти під руку московського царя.

До жертовності, що межувала з ратним подвигом, патріарха Феофана ніхто не зобов'язував, окрім власного сумління та природної потреби бути борцем за православну віру. Він чесно виконував свій нелегкий службовий обов'язок — бути намісником бога на землі.

Незважаючи на небезпеку, яка на кожному кроці підстерігала патріарха у чужій країні (його, як і протосинкела Никифора теж оголосили турецьким шпигуном!), він знаходився у Києві під пильною охороною козаків, скільки було потрібно. Хоч авантюра з вигаданим від'їздом з Києва цієї відважної і, очевидно, гордої людини, свідчить, що йому, мабуть, дуже припікало.

Патріархові чомусь довелося бути на Україні довго. Не дбаючи про послідовність висвячення ієрархів, виділимо ще одну подію в цій дивовижній сторінці історії російської православної церкви.

Не було, мабуть, киянина, котрий не милувався б Михайлівським монастирем, що повис на краю кручі над Подолом. Недарма офіційно називався він золотоверхим. Звів його ще онук Ярослава Мудрого Святополк. У монастирі колись хоронили князів, золоті бані його собору разом із Софією вважалися основними прикрасами Верхнього міста.

Усе, що стосується Михайлівського монастиря, вкладається у сумне слово «було». Частково поруйнували його ще татаро-монголи, потім цей мистецький шедевр Київської Русі пограбували і знищили у 1935 році новітні вандали, вирішивши спорудити на його території свою чергову урядову площу.

На час описуваних подій ігуменом монастиря став Іов Борецький, передавши братську школу Касіяну Саковичу.

Саме Борецького з усіма описуваними «обережностями» патріарх Феофан і висвятив на київську митрополитчу кафедру, знайшовши нарешті достойного противника Іосифу Вельяміну Рутському, київському уніатському митрополиту, теж колись православному вихідцеві з московських воєвод, що перебігли до литовців у 1568 році.

Борецький стане добрим митрополитом і багато зробить для протидії унії.

Окрім згаданих ієрархів патріарх Феофан висвятив у Білій Церкві також ігумена чернчицького монастиря Ісаакія Борисовича на єпископа луцького, а у Животові ігумена Мелецького монастиря Паісія Іполитовича на єпископа холмського та ченця Віленського Святодухівського монастиря Мелетія Смотрицького на архієпископа полоцького. На останню пінську кафедру патріарх призначив грецького єпископа Авраама, котрий супроводив патріарха.

Всі православні кафедри на Україні стали тепер заміщені і мали поруч з уніатським свого православного ієрарха, і на Україні діяли два митрополити. Проти нових ієрархів одразу виступили католики та уніати, особливо багато шуму наробила поява у Полоцькій єпархії архієпископа Мелетія Смотрицького. До речі, лише він зрадить православ'ю і перейде на бік уніатів. Засуджений на Київському соборі за відступництво, владика Мелетій безславно завершить своє життя.

Ареною запеклої боротьби між православними та уніатами стали Вільно та Вітебськ. Іван Франко писав, що римська ієрархія слідкувала за кожним кроком православних, паралізовуючи їх успіхи — за вихованням у католицькому дусі місцевої молоді, за єзуїтськими проповідями, теологічними книгами і диспутами, памфлетами[267] і пасквілями[268], нарешті за протекціями можновладців типу Вишневецьких, що окатоличились і хотіли поляшити Україну.

Йшла шалена літературна полеміка. Уніати доводили незаконність посвяти православних архієреїв. Мелетій Смотрицький сів за книгу, у якій виправдовував відновлення православної ієрархії.

Православних ієрархів король спершу наказав стратити, пастирі змушені були ховатися у Києві, по маєтках знайомих шляхтичів. У свої єпархії їздили вони під чужими іменами. І Король називав їх самозванцями, не визнавав, але він потребував допомоги козаків проти турецького султана. Сагайдачний саме тепер вступає з усім козацтвом до київського братства. Безперечно, то був виклик, королеві те сподобатись не могло, та від гетьмана залежало, куди поверне козацтво.

Мудра рука Сагайдачного допомогла в тому, що Феофан з 6 по 9 жовтня висвятив трьох ієрархів. Читач знає — це були найважчі дні для корони — поразка під Цецорою і королю було не до київських подій.

Феофана не лишала мужність до кінця його перебування на Україні. І принциповість теж. Ми чомусь так і не побачили між обділених патріаршими почестями отця Єлисея, ігумена найзначнішого в митрополії Печерського монастиря, радше лаври, людину, здавалось, найдостойнішу на високу ієрархічну посаду. Саме те, як бачив читач, і визначило обережне ставлення автора до цієї колоритної і помітної постаті, яку більшість дослідників, мабуть, переоцінюють, а то і фетишизують. Згадаймо роман А. Чайковського про Сагайдачного.

Патріарх таки передав Сагайдачним листа до козацтва, який у нього просив король, та Київ покидати не збирався, хоч жив так, як на пороховій бочці.

На батьківщину він виїхав на початку 1621 року. До Буша на польському кордоні його супроводжував Сагайдачний з трьома тисячами козаків.

М. Грушевський твердить, що патріарх поїхав через Молдову.

Великий Монах

Повернувшись на Афон, Іоанн Вишенський цілковито відійшов від світу і опустився в кам'яну печеру на березі Егейського моря. Ловив рибу вершею, які плели схимники Святої гори, не відаючи, хто був її винахідником. Деколи з кам'яного отвору, яким його колись опустили вниз, монахові подавали горнятко варених бобів, горіхів чи інших дарів землі. Мерз у зимові негоди, хоч море і вважалось теплим.

Він заріс бородою, забув про будь-які зручності і людське спілкування, його єдиною потребою стала божа хвала.

Десь року 1616 написав він ще один твір — відгук на видану російською мовою книгу Івана Златоуста «Про священство». Кажуть, то його останнє послання. А може, й існує невідоме між обгорілих афонських збитків після пожежі, що спалахнула в старовинному книгосховищі Пантелеймонівського монастиря кілька десятиліть тому?! Утонулим в суєтності та чварах людям не до того!..

Вишенський покинув світ, бо вважав його цілковито зіпсованим, а людей виродженими, він відрікся од друзів і батьківщини, людина стійкого характеру і великої життєвої відваги.

«Розмірковую собі в затворі, в таємниці безмовності нидячи, — писав він до сильних світу. — Чи не ваші милості лихими словами розорили спершу віру? Чи не ваші милості голодних оголюєте і чините спраглими бідних підданих, котрі носять той самий образ божий, що й ви, на сиріт церковних і їхнє прогодування подане від благочестивих християн грабуєте... їхній труд та піт кривавий, лежачи та сидячи, сміючись та граючи, пожираєте, горілки очищені курите, пиво трояковиборне варите і виливаєте у прірву ненаситного черева, самі і з гістьми своїми пересичуєтеся, а сироти церковні голодні і спраглі, а бідні піддані у своїй неволі ручної потреби не можуть задовольнити, з дітьми у скруті, їжу собі уймають, боячись, що їм хліба до наступного врожаю не вистачить».

У 1621 році православні русини, зібравшись у Луцьку порадитись, як підтримати православ'я, ухвалили послати на Афон довірених осіб, котрі б уговорили повернутися додому учених мужів руського роду, особливо Іоанна Вишенського.

Його на той час, здається, уже не було в живих. Талантів, а особливо геніїв, у нас за життя ніколи не шанували.

Суха Діброва

28 квітня 1621 року митрополит Іов Борецький виступав з відкритою протестацією на захист патріарха Феофана, котрого, як уже говорилося, оголосили турецьким шпигуном, та нових православних владик. Протестація вписана була в київські гродські книги, у ній митрополит звинувачував уніатів, що ті підбурюють уряд проти православних. Коли так йтиме далі, застерігав владика, народ підійметься проти польського уряду.

Шляхту поразка під Цецорою, де загинули кращі представники польського лицарства, нічого не навчила. На сеймі вона відмовилась вводити нові податки, хоч коло султанського палацу стояв бунчук — то значило, що турецьке військо поведе глава Порти. Особливо не хотіла шляхта збільшувати реєстр за рахунок «охочих» — переважно підданих шляхетських маєтків.

Сейм для агітації козаків вирішив послати на Україну не якогось комірника, а сенатора — хай обіцяє старшині привілеї, а посполитим — православну віру.

На Україні бурхали пристрасті. Як доносили у Москву покордонні путивльські воєводи, навесні того року між Ржищевим і Білою Церквою зібралося близько 50 тисяч козаків. За словами воєвод, вони хотіли звільнити від ляхів Київ та інші українські міста, що відійшли до Корони після Люблінської унії і просити російського царя прийняти Україну під свою руку.

Воєводи писали, щодо гетьмана Бородавки йшло і йшло селянство, бо він визнавав козацькі права за кожним. Прямуючи в ряди повстанців, селяни забирали в шляхетських маєтках коней, зброю, свинець, порох і все необхідне.

У травні 1621 року митрополит Іов Борецький збирає церковний собор. На ньому, за словами князя Юрія Збаражського, було майже все православне духовенство і численні люди грецької віри. На чолі світських стояли козаки, представники від реєстру і війська запорізького.

А в середині червня в урочищі Суха Діброва під Києвом збирається велика козацька рада. Була вона, як сказав той же князь Збаражський, наче «останніми зборами» собору. Рада займалася не лише церковними справами, йшлося головним чином про участь козаків в боротьбі з Туреччиною на боці польської держави.

Обставини підпирали, турки уже підходили до гирла Дністра.

На раду прибули митрополит Іов Борецький, єпископ Курцевич, колишній ігумен Зарубівського козацького монастиря, півсотні ченців та вдвоє більше священиків. За іншими даними — зібралося триста священнослужителів.

Урочище заповнили десятки тисяч козаків на чолі старшин та обох гетьманів. Коней і зброю тримали вони при собі, в центрі урочища виставили гармати.

З королівською грамотою до козаків приїхав сенатор Бартош Обалковський.

На ксьондза Оборницького, він супроводжував королівських послів, обстановка подіяла гнітюче. «Треба боятись, — писав ксьондз, — аби не дійшло до повстання, до селянської війни. Дуже вони розійшлися, побачивши себе у такому зборі і силі... Упаси, боже, тутешніх католиків, їм нікуди буде утікати. Все живе покозачилось».

Королівські посли оголосили козакам рішення сейму, не скуплячись на обіцянки. Козаки були дуже потрібні шляхті, Осман II уже підійшов до Білгорода, крім татар у нього зібралось 162 тисячі яничар, 26 гармат, султан мав караван з 6 тисяч верблюдів. Для настраху невірних султан прихопив чотирьох бойових слонів, значну частину озброєння везли на суднах.

А новий коронний гетьман віленський воєвода Ходкевич з королевичем Владиславом стояли під Львовом і не поспішали до Хотина, у них не було війська (лише на середину серпня зібралося сорок тисяч жовнірів та 38 гармат).

Тому королівський секретар Вартоломей Обалковський і обіцяв козакам золоті гори.

Рада ухвалила прийняти пропозицію сейму і виступити проти турків, а також відправити до короля послів. Поїхали Сагайдачний, володимирський єпископ Курцевич та ще дві особи, імена яких загубились в темряві віків. До столиці посли прибули якраз на час роботи сейму, їх кілька раз прийняв король.

Але це було пізніше. Наступного дня в Сухій Балці говорили про релігійні справи. Митрополит скаржився на важкий стан православної церкви, Сагайдачний прочитав звернення до козаків патріарха Феофана. Очевидці розповідають — спершу гетьман поцілував послання, а як скінчив читати: приклав його до тім'я голови.

Лист патріарха справив враження. Козаки обіцяли захищати православну віру, клялися на вірність королеві у боротьбі проти турків. Бородавка сказав:

— Перед військом запорізьким тремтить земля польська, турецька і увесь світ!..

Уже донеслось до Сухої Діброви, що частина запорожців, котра пішла в морський похід на Костянтинополь, спалила турецький флот у гирлі Дунаю, знявши з нього гармати.

Яцько Бородавка повів на Хотин об'єднане сорокатисячне козацьке військо, пішов з «грицями-свинопасами» рятувати Корону, він буде страчений перед вирішальним боєм — на його місце стане Сагайдачний. Гетьман теж помре від отруєної ворожої стріли, пущеної в нього під Хотином. Свою значну спадщину він заповість Львівському і Київському братствам та іншим монастирям, церквам і школам, назначивши опікунами митрополита Іова та спадкоємця у гетьмана Оліфера Голуба.

Треба сказати, що король цього разу з вдячності за Хотинську перемогу проявив прихильність до смертельно пораненого гетьмана, навіть посилав до нього свого лікаря.

Але й ту прихильність Сагайдачний використав не для власних благ, а на користь свого народу.

В своєму листі до короля, написаному перед смертю гетьмана, він писав: «Покорно, сльозно прошу, дабы тое козакам творимое бедствие и озлобление, превысоким и грозным вашего найяснейшего величества мандатом было запрещено и ускромлено. Особливо уния за милостивым вашего найяснейшего королевского величества позволением, теперь з Русь срез святейшего Феофана патриарху иерусалимскому знесенная, абы впредь в той же Русь никогда не обновлялася и своих рогов не возносила».

Поховали його, каже П. Максимович, за вівтарем Братської церкви, та потім за свідченням кращого знавця Січі Олени Анапович, кості великого сина нашого народу невдячні нащадки викинули з могили, землю залили асфальтом, по якому щодня гупають чобітьми курсанти військово-морського політичного училища, нащадки славних мореплавців-запорожців.