Снігова королева

Летюча скриня

Жив якось один купець — такий багатий, що міг би цілу вулицю вимостити золотом, та ще й лишилося б на невеличкий провулок. Але він грошей не тринькав — кожен витрачений ним шилінг приносив згодом крону. Так він і робив, поки не помер. Увесь його статок успадкував син. Жив він на широку ногу. Щовечора їздив на бали-маскаради, робив паперових зміїв із грошових банкнот, а замість камінчиків жбурляв у воду золоті монети.

І незабаром від багатства не лишилось нічого — зостався бідолаха у капцях, старому халаті, а в кишені було чотири шеляги. Усі друзі тепер відвернулись від нього — їм було соромно з’являтись з ним на вулицях. А один добре вихований приятель прислав йому стару скриню і записку до неї: «Пакуйся!»

— Аби ж то, — промовив на це бідолаха, — легко казати «Пакуйся!», а в мене й пакувати нема чого.

Тож він сів у скриню сам. Це була дивовижна скриня. Варто було натиснути на її замок, як вона злітала. Син купця закрив віко, натиснув на замок — і скриня вилетіла через димар просто попід хмари! Але дно загрозливо рипіло, тож він боявся, що скриня розлетиться на друзки.

На щастя, купецький син безпечно долетів у скрині аж до Туреччини. Він сховав скриню в лісі й подався до міста. Клопоту з одягом він не мав, адже всі турки вбираються в халати й капці. На вулиці йому трапилась няня з дитиною.

— Агов, турецька нянько, — гукнув він, — а що це за палац видніє за містом?

— Там живе донька султана, — відповіли йому. — Було пророцтво, що вона зазнає нещастя через свого коханого. Тож тепер нікому не дозволяють її бачити — лише султан і його дружина навідують принцесу.

— Дякую, — сказав купецький син.

Він повернувся до лісу, сів у скриню, злетів на дах палацу й заліз крізь вікно до покоїв принцеси. Дівчина спала. Вона була настільки вродлива, що купецький син не зміг стриматися і поцілував її. Від поцілунку принцеса прокинулась і спочатку дуже злякалась. Але хлопець розказав їй, що він — турецький янгол, який прийшов, щоб побачити її. І принцеса заспокоїлась. Купецький син сів побіля неї і розповідав їй усяку всячину. Він казав, що її очі схожі на два лісові озерця, де думки плавають, як маленькі русалоньки, а чоло нагадує засніжену гору. А ще він розказав їй про лелеку, що приносить гарненьких діток із далеких країв. Це були чудесні історії. Тож коли він запропонував принцесі руку й серце, вона погодилася вийти за нього заміж.

— Але ти мусиш прийти в суботу, — промовила вона. — Мої батьки завітають сюди на чай. Вони пишатимуться тим, що я виходжу заміж. Придумай і для них кілька чудесних історій. Моя матінка обожнює щось мудре й повчальне. А от батечко полюбляє веселі оповідки.

— Добре, — відповів купецький син. — Можеш бути певна: я не принесу жодного весільного подарунка, крім казки!

І вони попрощались. Принцеса дала нареченому шаблю, прикрашену золотими монетами. Саме їх йому й бракувало.

Купецький син полетів до міста, купив собі новий халат. А тоді повернувся до лісу, щоб вигадувати казки — це було не так то й легко, адже він мусив устигнути до суботи. На щастя, із завданням він упорався, тож у суботу подався в гості до принцеси. Султан, його дружина й цілий почет завітали на чай до принцеси. Купецького сина прийняли з великою повагою.

— Ти розкажеш нам щось цікаве? — запитала мати принцеси. — Якусь повчальну історію з глибоким сенсом.

— Але обов’язково смішну, — додав султан.

— Безперечно, — відповів гість і розпочав оповідь, закликавши слухачів до уваги.

— Жили-були якось сірники в коробці. Дуже вони пишались своїм високим походженням. Вони були нащадками високої сосни — наймогутнішого дерева в цілому лісі. Тепер сірники лежали біля кресала та старого казана і згадували молоді роки.

— Ох! — казали вони. — Коли ми росли на зелених пагінцях, то й самі були зелені. Кожного ранку й кожного вечора нас живили краплини роси. Коли світило сонце, ми відчували тепло його променів, і маленькі пташки солодко співали нам, переповідаючи різні історії. Ми знали, що походимо з багатого роду. Інші дерева в лісі вбирались у зелене влітку. Але наша родина завжди носила зелене — і влітку, і взимку. Але прийшов лісоруб, і все змінилось, — наша сім’я потрапила під сокиру. Глава родини став щоглою на чудовому кораблі. Тепер він плаває морями по цілому світу. А от наша робота — розпалювати світло для простих людей. Ось як ми, маючи таке високе походження, потрапили на кухню.

— Моя доля склалась по-іншому, — мовив казанок, що стояв поруч із сірниками. — В мені варять їсти, а потім відмивають. Як по правді, я найголовніший у цьому домі — приношу найбільше користі. Єдина моя розвага — посидіти чистим і сяючим після обіду тут, на полиці, й побалакати з сусідами. Усі ми сидимо, замкнені в чотирьох стінах, хіба що крім відра — його часом виносять надвір. Новини можна дізнатись тільки від кошика, з яким ходять на базар. Але той кошик інколи розказує дуже неприємні речі про людей і уряд. Кілька днів тому його розповіді так вразили старого горщика, що той впав і розбився на друзки. Кажу вам: кошик — просто пліткар!

— Щось ви всі забагато балакаєте, — промовило кресало й ударило по кременю, аж іскри посипались. — А чи не повеселитись нам?

— Атож, — згодились сірники. — Давайте поговоримо про тих, хто має найвище походження.

— Та ні, я не люблю, коли розмовляють тільки про себе, — зауважила каструля. — Ліпше вигадаймо собі іншу розвагу. Давайте я почну. Будемо розповідати, що з нами сталося. Це буде легко і дуже цікаво. У Балтійському морі, на узбережжі Данії…

— Який цікавий початок! — вигукнули тарілки. — Ми певні, нам сподобається ця історія!

— Там за часів моєї юності я жила у скромній родині. У нас завжди були відполіровані меблі, начищена підлога, й штори на вікнах ми міняли що два тижні.

— Як цікаво! — сказав віник. — Одразу відчувається жіночий підхід!

— Чиста правда! — погодилось відро. Від задоволення воно аж захиталося, й трохи води вихлюпнулось на підлогу.

Каструля розповідала далі, й кінець її історії був так само цікавий, як і початок.

Тарілки забрязкали з радощів, а віник приніс кілька гілочок зеленої петрушки і коронував каструлю. Він знав, що це зачепить інших, але подумав: «Якщо я короную її сьогодні, вона коронує мене завтра».

— А тепер давайте потанцюємо, — сказали щипці для вугілля. Вони весело кружляли кухнею, підкидаючи ноги в повітря. Диванна подушка в кутку репнула зо сміху, коли дивилась на цей танець.

— А нас можна коронувати? — поцікавились щипці. Віник приніс для цього ще один вінок з петрушки.

«Ото вже простацтво тут», — думали сірники.

Хоча самовара ніхто не просив співати, він почав виправдовуватися, — мовляв, по-перше, він застудився, а по-друге, не може співати, коли не кипить. Усі зійшлись на тому, що все це — звичайні відмовки, просто самовар не бажає співати ніде, крім вітальні, на столі перед знатними особами.

На вікні сиділо старе гусяче перо, яким писала служниця. Перо нічим особливим не відрізнялось, хіба що було дуже замурзане чорнилом — але від цього воно лиш пишалось.

— Якщо самовар не бажає співати, — сказало перо, — даймо йому спокій. У клітці сидить соловейко. Він може нам заспівати. Може, він і не дуже вчений, але давайте про це сьогодні не згадувати.

— Я вважаю, що це вкрай неприпустимо, — обурився чайник, кухонний співак, до того ж двоюрідний брат самовара, — щоб якась багата закордонна пташка тут співала. Хіба ж це патріотично? Нехай кошик, з яким ходять на базар, вирішить, як нам бути.

— Я дуже роздратований, — промовив кошик. — Невимовно засмучений, більше, ніж будь-хто може собі уявити. Хіба ж ми проводимо цей вечір так, як годиться? Хіба ж не більш достойно привести дім до ладу? Якщо кожен займе своє місце, я всім керуватиму. Це буде зовсім інше діло!

— Давайте краще поставимо п’єсу! — згодились усі.

І тут раптом відчинились двері й увійшла служниця. Усі замовкли. Але кожен був про себе високої думки.

«Якби я обирав, чим займатись, — думав кожен, — то ми би провели чудовий вечір!»

Служниця взяла сірники й запалила їх. Як же вони голосно зашипіли та яскраво спалахнули!

«А тепер, — думали вони собі, — всі довкола зрозуміли, що ми найвищого роду. Як ми сяємо, яке світло даємо!» І згоріли.

Купецький син замовк.

— Яка глибока оповідь, — мовила мати принцеси. — У мене було відчуття, ніби я сама бачу ці сірники. О так, ви заслужили право одружитись з нашою дочкою.

— Авжеж, — мовив султан. — Віддаю вам руку нашої доньки.

Купецького сина прийняли в родину. Уже призначили дату весілля. Все місто було освітлене. Людям роздавали цукерки й тістечка. Вуличні хлопчиська зводились навшпиньки, кричали «ура!» й свистіли.

— Я покажу їм ще одну витівку, — вирішив купецький син. Він купив ракети й хлопавки, усі можливі феєрверки, які тільки зміг знайти, поклав їх до летючої скрині й здійнявся з цим вантажем у повітря. Який же шум і тріск здійнявся, коли все це почало вибухати! Коли турки побачили таку виставу високо в небі, вони почали підскакувати, аж їхні капці позлітали з ніг! Після такого феєрверку легко було повірити, що їхня принцеса виходить заміж за турецького янгола.

Купецький син приземлився в лісі після феєрверку й подумав: «Піду-но я до міста й послухаю, що люди кажуть про мою виставу». Зрозуміло, йому кортіло це знати. Але важко навіть передати, що про нього балакали! Кожен, кого він запитував, розказував свою байку, одна неймовірніша за другу.

— Я бачив турецького янгола на власні очі, — стверджував один. — Його очі сяють, як зорі, а голова — як збурена вода.

— Він був одягнутий у вогняний плащ, — кричав інший, — а з-під поли визирали гарненькі херувими.

Чимало приємних речей почув про себе купецький син у переддень свого весілля. Коли ж він повернувся до лісу, щоб перепочити у своїй скрині, то побачив, що вона зникла. Іскра від феєрверку потрапила на неї — і скриня згоріла, перетворившись на купку попелу. Тепер купецький син більше не міг літати. Не судилось йому більше побачити наречену. А вона стояла день за днем на даху й визирала його. Може, вона й досі там стоїть. А він блукає по світу й розповідає чарівні історії.