Снігова королева

Дикі лебеді

Далеко-далеко, в краях, куди лебеді літають перезимувати, жив король. І мав він одинадцять синів та одну доньку на ім’я Еліза. Одинадцять братів були принцами — кожен ходив до школи із орденом-зіркою на грудях та з мечем при поясі. Вони писали діамантовими олівцями на золотих дошках, та ще й вчились так швидко й читали так легко, що будь-хто здогадався б: це принци. Їхня сестричка Еліза сиділа на маленькій дзеркальній табуретці й дивилась книгу з картинками, таку дорогу, що коштувала вона мало не півкоролівства. Що й казати, діти були щасливі. Але це не могло тривати вічно. Батько-король одружився зі злою королевою, яка геть не злюбила його дітей. Вони зрозуміли це з першого дня після весілля. У палаці було бучне святкування, й діти бавились «у гості». Але замість того, щоб віддати всі торти й яблука, що залишилися, зла королева вділила їм піску в горнятку й наказала уявити, ніби це торт. Через тиждень маленьку Елізу відіслали у село жити в родині селянина. А зла королева намовляла короля проти молодих принців — вона розповідала про них стільки гидоти, що король незабаром зовсім перестав поважати своїх синів.

— Ідіть звідси і живіть, як вам заманеться, — звеліла королева. — Летіть птахами, що не мають голосу.

Вона не змогла перетворити принців на потвор, як хотіла, — вони стали одинадцятьма прекрасними дикими лебедями. Скрикнувши незнайомими голосами, вони вилетіли крізь вікна, пролетіли над парком, прямуючи до лісу, що виднівся віддалік. Рано-вранці лебеді прилетіли до гарненького будиночка, де жила їхня сестра Еліза. Вони кружляли над дахом, вигинали шиї та лопотіли крильми, але ніхто їх не побачив і не почув. Тож лебеді зрештою мусили полетіти собі високо попід хмари. Вони літали світами й опинилися у дрімучому лісі, що простягався аж до морського узбережжя.

Бідолашна Еліза сиділа наодинці у своїй кімнаті й бавилася зеленим листочком, адже інших іграшок не мала. Вона зробила дірочку в листкові й дивилась крізь неї на сонце. Так їй здавалось, ніби вона бачить ясні очі своїх братів, і коли теплі сонячні промені пестили її щічки, вона згадувала про всі подаровані ними поцілунки.

Минав день за днем. Інколи вітер шелестів у листі трояндового куща й шепотів трояндам:

— Чи є хтось вродливіший, ніж ви?

Але квіти хитали голівками й говорили:

— Еліза вродливіша.

І коли стара жінка сиділа біля дверей будиночка в неділю й читала молитовник, вітер тріпотів у листі й промовляв до книги:

— Чи є хтось більш благочестивий, ніж ти?

А молитовник відповідав:

— Еліза.

І троянди, й книга казали щиру правду.

Коли дівчині виповнилось п’ятнадцять років, вона повернулась додому. Але королева, побачивши її вроду, страшенно розлютилася. Зла королева із величезною втіхою перетворила б дівчину на лебедя, точнісінько як братів, але поки що не наважувалась, бо король забажав бачити свою доньку.

Рано-вранці королева пішла до ванної. Кімната була зроблена з мармуру, повсюди лежали м’які подушки, а на стінах красувались гобелени. Королева взяла із собою трьох жаб, поцілувала їх і наказала першій:

— Коли Еліза увійде до ванної, сядь їй на голову, хай вона буде така ж дурна, як ти.

Потім королева звеліла другій жабі:

— Сядеш дівчині на чоло, нехай вона стане такою ж потворною, як ти, — щоб навіть рідний батько її не впізнав.

— Ляжеш їй на серце, — прошепотіла королева третій жабі, — щоб вона стала злою і сама від того мучилась.

Вона кинула жаб у воду, й вони миттю позеленіли. Тоді королева покликала Елізу, допомогла їй зняти вбрання й залізти у ванну. Коли дівчина пірнула з головою, одна жаба залізла їй на голову, друга сіла на чоло, а третя вмостилась на грудях. Втім, Еліза цього навіть не помітила і коли вийшла з води, там плавали три червоні маки. Якби жаби не були отруйними від поцілунку відьми, вони перетворилися б на червоні троянди. Але й так вони стали квітами, бо доторкнулись до голови й серця Елізи. Дівчина була надто добра й невинна, тому чари не мали над нею влади. Зла королева побачила, що її задум не вдався. Тож вона намастила обличчя Елізи соком волоського горіха так, що воно стало геть коричневе. Потім сплутала пасербиці прекрасне волосся й намастила його огидною маззю. Тепер ніхто не впізнав би вродливу Елізу.

Коли батько побачив дівчину, він був глибоко вражений — сказав, що це не його донька. Її впізнали тільки сторожовий пес і ластівки. Але вони не вміли говорити. Тож бідолашна Еліза заплакала й подумала про своїх одинадцятьох братів, які десь зникли. Засмучена дівчина покинула палац і пішла геть, куди бачили очі, полями й луками, аж прийшла до великого лісу.

Вона не знала, куди йти, почувалася нещасною й сумувала за братами, яких так само, як і її, вигнали з дому. Незабаром споночіло, й дівчина загубила стежину. Вона проказала вечірню молитву, лягла на м’який мох й підмостила під голову пеньок. Стояв погожий вечір; ніжний, приємний легіт обвівав її чоло. Сотні світлячків сяяли поміж травою, наче зелене багаття. І він найлегшого доторку Елізиної руки блискучі комашки падали довкола неї, наче зірниці.

Цілісіньку ніч дівчині снились брати. Їй марилося, ніби вони знову були дітьми й грались разом. Вона бачила, як вони пишуть своїми діамантовими олівцями на золотих дошках, поки вона розглядає чудову книжку з картинками, що коштує півкоролівства. Вони вже не лінії чи літери креслили, а писали про все, що дізналися і побачили. А у книжці з малюнками все було живе. Пташки співали, люди виходили з книжки, розмовляли з Елізою та її братами. Але варто було перегорнути сторінку, як вони повертались на місця, адже все мусило бути на місці.

Коли Еліза прокинулася, сонце вже стояло високо в небі. Дівчина не бачила його, бо гілля високих дерев густо сплелось над її головою; але сонячні промені пробивались крізь листя тут і там, наче золотий туман. Молода зелень солодко пахла, і пташки ледве не сідали дівчині на плечі. Вона чула дзюркотіння джерел, що вливалися до озера із золотим піском. Озеро було густо оточене кущами, лиш одну стежину протоптав олень. Цією стежкою Еліза дійшла до води. Вода в озері була дзеркально чиста. Коли вітер гойдав гілки на деревах і кущах, здавалось, ніби їхній рух намальований углибині озера. Кожен листочок відображався у плесі — байдуже, у затінку він був чи на осонні. Коли Еліза побачила відображення свого обличчя, вона дуже злякалася, — таке воно було брудне й жахливе. Але вона вмилася, і її шкіра стала білою. Потім дівчина роздягнулася і зайшла у воду. Світ не бачив такої красуні!

Згодом дівчина одягнулася, заплела коси й підійшла до джерела, щоб напитись води. На неї чекала довга мандрівка лісом. Еліза навіть не знала, куди йти. Вона думала про братів і покладалась на Божу милість. Адже Бог створив яблуні-дички, примусив їх рости серед лісу, а тепер Він спрямував дівчину до цих дерев, щоб вона могла втамувати голод. На дичках було вдосталь плодів, гілки аж гнулися під їхньою вагою. Тут Еліза пообідала, підперла гілки палицями й попрямувала далі, до найдрімучішого лісу. Було так тихо, що вона могла чути звуки власних кроків і шелест кожного листочка. Тепер уже не видно було птахів, та й сонячні промені не могли пробитись крізь густе гілля дерев. Їхні височезні стовбури стояли так близько один до одного, що дівчині здавалось, ніби вона оточена ґратами. Еліза ще ніколи не почувалась такою самотньою.

Згодом спустилась темна-темна ніч. Жоден світлячок не сяяв серед моху. Засмучена дівчина лягла спати. Незабаром їй здалось, ніби гілки дерев розступаються над її головою, й добрі очі ангелів дивляться на неї з небес. Коли Еліза прокинулась уранці, вона навіть не знала, наснилось це їй чи було насправді.

Її блукання тривали. Незабаром дівчина зустріла стареньку жінку, що збирала ягоди. Старенька пригостила Елізу, й дівчина заходилась розпитувати, чи не довелось тій часом бачити прекрасних принців, що їздили верхи цим лісом.

— Ні, принців я не стрічала, — відповіла бабуся. — Але вчора бачила на річці одинадцять лебедів із золотими коронами на головах.

Старенька трохи провела Елізу до пологого пагорба, біля підніжжя якого звивалась річечка. Дерева сплітали над річкою свої довгі віти. Еліза побажала бабусі щасливої дороги й попрямувала уздовж річки, аж дісталася до морського узбережжя.

Перед нею лежала неозора гладінь океану, але на обрії не було видно жодного корабля. Як же їй продовжувати свій шлях? Еліза спинила погляд на гальці, відшліфованій водою. Скло, залізо, каміння — всього там було. Кожен камінчик був однакової форми й гладенький на дотик, приємніший навіть, ніж її власні тендітні руки.

— Вода невтомно зализує рінь, аж каміння стає гладеньке. Буду ж і я невтомною на своєму шляху. Дякую вам за урок, бурхливі хвилі. Моє серце підкаже мені, як знайти братиків.

На покритих піною морських водоростях лежало одинадцять білих лебединих пір’їн. Еліза підняла їх і забрала з собою. На них були краплини води — чи сльози, хто знає?

Дівчина була одна-однісінька на морському узбережжі, але не відчувала цього, бо вічно рухливе море за кілька годин змінювалось більше, ніж найбільш неспокійне озеро за цілий рік.

Якщо з’являлась темна важка хмара, здавалось, ніби море каже:

— Я можу бути чорним і похмурим.

А потім повівав вітер, і хвилі вкривалися білою піною. Коли наставав штиль, а хмари осявало червоне вечірнє сонце, море виглядало, наче пелюстки троянд. Та хоч якою спокійною була в цю мить його прозора поверхня, море й далі продовжувало свій рух. Його хвилі підіймались і опускались, наче груди сплячої дитини.

Коли сонце вже спускалось на захід, Еліза побачила одинадцять білих лебедів із золотими коронами на головах. Довгою білою вервечкою вони летіли до берега. Еліза пішла до пагорба й сховалась поміж кущів. Лебеді приземлились неподалік від неї й заходились лопотіти своїми великими білими крильми. Щойно сонце сховалось у хвилях, лебеді скинули пір’я, й на їх місці постали одинадцять прекрасних принців, Ельзиних братів. Дівчина голосно скрикнула, адже відразу впізнала їх, хоча вони і змінилися, а потім кинулася до них і почала називати на ймення.

Які щасливі були принци знову зустріти свою маленьку сестричку! Вони також упізнали її, хоч вона виросла й стала прегарною дівчиною. Вони сміялись і плакали, й дуже скоро зрозуміли, якою злою була до них мачуха.

— Ми з братами, — сказав найстарший, — літаємо дикими лебедями, поки сонце на небі. Щойно воно сідає, ми набуваємо людської подоби. Тому ми мусимо бути на землі перед заходом сонця. Якби ми літали попід хмарами у той час, коли набуваємо своєї справжньої форми, то впали б у море. Ми живемо не тут, а в далекій країні, що лежить за океаном. Під час перельоту нема жодного острова, де ми могли би зупинитись на ніч. Лише скеля стримить із моря — на ній ми можемо поміститися, тільки притиснувшись один до одного. Якщо море неспокійне, до нас долітають бризки. Але ми вдячні Богові й за цю скелю. Якби не вона, ми ніколи не змогли б дістатись до рідної землі, бо переліт через море триває два найдовших дні в році. Ми можемо відвідати домівку один раз на рік й бути тут одинадцять днів. Під час мандрівки ми пролітаємо понад лісом, щоб ще раз поглянути на палац, де мешкає наш батько й де ми народились, і на церкву, біля якої похована наша матінка. Тут кожне дерево й кожен кущ рідні. Дикі коні мчать рівниною, як і за часів нашого дитинства. Вуглярі співають старовинних пісень, під які ми танцювали дітьми. Це наша батьківщина, яку ми щиро любимо. І тут ми знайшли тебе, наша маленька сестрице. Нам лишилося тільки два дні тут бути, а потім полетимо назад, до прекрасної землі, яка для нас зосталася чужиною. Як же нам забрати тебе з собою? У нас нема ні корабля, ні човна.

— Як би я хотіла зруйнувати ці чари! — сказала сестра.

І вони проговорили цілу ніч, задрімавши лише на кілька годин. Елізу розбудило лопотіння лебединих крил. Її брати знову перетворились на лебедів і тепер літали колами, аж зникли вдалині. Але один із них, наймолодший, лишився. Він поклав голову на коліна сестрі, вона гладила його крила, й так вони провели цілий день. Увечері повернулися брати. Після заходу сонця вони набули своєї справжньої подоби.

— Завтра, — сказав один із них, — ми змушені відлітати. Повернемось аж наступного року. Але ми не можемо тебе тут залишити. Чи маєш ти досить мужності, щоб полетіти з нами? Мої руки досить сильні для того, щоб пронести тебе через ліс. Хіба не вистачить сили всіх наших крил, щоб перенести тебе понад морем?

— Прошу, візьміть мене з собою! — сказала Еліза.

Цілісіньку ніч вони плели колиску з гнучких гілок верби й очерету. Залізла Еліза в неї, й коли зійшло сонце, брати стали лебедями, взяли колиску дзьобами й здійнялись попід хмари, несучи свою милу сестричку, що й досі спала. Сонячні промені падали на її обличчя, тож один із лебедів піднявся уверх, щоб своїми широкими крильми створити затінок. Вони були вже далеко від землі, коли Еліза прокинулась. Вона подумала, що й досі спить, таке незвичайне було відчуття польоту високо понад морем. Біля неї лежав пакунок, повен чудових стиглих ягід, і в’язка солодкого коріння — все те зібрав найменший брат. Вона вдячно всміхнулася йому, бо знала, що він затулив її крильми від сонця. Тепер вони були так високо, що великий корабель під ними здавався білою морською чайкою. Велика хмарина, що пливла позаду них, була мов гора, Еліза бачила на ній власну тінь і тіні одинадцятьох лебедів, що виросли до неймовірних розмірів. Та коли сонце піднялось вище й хмара лишилась позаду, ті відображення щезли.

Отак цілий день вони летіли понад морем. Цього разу лебеді рухалися повільніше, бо вони несли сестру. Видно було, що заноситься на бурю, і Еліза схвильовано позирала на обрій. Маленької скелі посеред океану досі не було видно! Дівчині здалось, ніби лебеді натужно махають крильми. Лишенько! Це через неї вони не можуть летіти швидше! Коли сонце сяде, вони перетворяться на людей, упадуть у море й потонуть. Дівчина заходилась подумки молитися. А скелі й досі не було видно.

Насунули хмари, пориви вітру попереджали про наближення шторму. Крізь хмар’я раз-по-разу проривалися спалахи блискавиць. Сонце скотилося до краю моря, і лебеді так стрімко кинулись униз, що Еліза затремтіла. Вона була переконана, що вони падають. Але незабаром лебеді знову вирівнялись. Дівчина вхопила поглядом скелю просто під ними, й саме в цю мить сонце до половини сховалось у хвилях. Скеля здавалась не більшою, ніж голова тюленя, що визирала з хвиль. Лебеді стрімко спускались, і в ту мить, коли їхні ноги торкнулись скелі, сонце згасло, наче остання іскра в багатті. І тоді вона побачила братів, що, узявшись за руки, стояли довкруг неї. Місця було рівно стільки, щоб поміститися усім, ні клаптя більше.

Море лютувало, блискавиці били одна за одною, гуркотів грім. Над ранок буря ущухла, й лебеді покинули скелю, забравши з собою Елізу. Море досі було неспокійне, і з високості здавалось, ніби біла піна на темно-зелених хвилях — це безліченна безліч лебедів, що плавають унизу. Коли сонце піднялось вище, Еліза побачила перед собою гори із сяйливими шапками криги. У міжгір’ї здіймався палац із милю завдовжки, з рядом колон, пальмовими деревами й квітами як млинові кола завбільшки. Дівчина запитала, чи це та земля, до якої вони поспішали. Лебеді похитали головами. Це був прекрасний, але вічно мінливий палац із хмар на ймення «Фата Моргана» — туди не судилось увійти жодному смертному. Незабаром гори, ліси й палац зникли. Замість них з’явилося дванадцять величних церков, з високими дзвіницями й довгими готичними вікнами. Елізі навіть здалося, ніби вона чує звуки органа, але це була музика морських хвиль. Коли вони наблизились до церков, ті знову змінились — тепер це була флотилія, що нібито пливла під ними; дівчина поглянула ще раз і побачила, що це просто туман, який висів над океаном. Еліза знай милувалася міражами, аж побачила землю, до якої вони прямували. Там були сині гори, кедрові ліси, міста й палаци. Ще задовго до заходу сонця вони приземлилися, і Ельза сіла на камені перед входом до великої печери. Долівка в ній була вкрита в’юнкими рослинами, що скидались на вишитий килим.

— Спи, а вранці розкажеш нам, що тобі наснилось, — сказав наймолодший брат, показуючи сестрі її спальню.

— Сподіваюсь, мені присниться, як я зможу врятувати вас, — відповіла вона. І з цією думкою проказала молитву, а потім заснула. Їй наснилося, ніби вона летить високо над землею, прямує до захмарного палацу «Фата Моргана». Назустріч виходить чарівниця, що скидається на бабусю, яка пригостила її ягодами в лісі й розповіла про лебедів із золотими коронами на головах.

— Твоїх братів можна розчаклувати, — сказала вона, — якщо ти матимеш достатньо сміливості й терпіння. Бо й справді, вода м’якша, ніж твої ніжні долоні, проте зализує каміння й надає йому форми. Вона не відчуває болю, який терзатиме твої пальці, не має душі, не може мучитись так, як ти страждатимеш. Бачиш цю пекучу кропиву, яку я тримаю в руці? Чимало кропиви росте біля твоєї печери, та тобі вона не підходить. Тільки одна згодиться — та, що росте на могилах на церковному цвинтарі. Її ти маєш збирати, поки не заробиш пухирі на долонях. Тоді помнеш кропиву руками й ногами, а вже потім муситимеш її прясти й ткати, аж отримаєш одинадцять сорочок із довгими рукавами. Накинеш їх на лебедів — і закляття буде подолано. Але запам’ятай: з тієї миті, як ти почнеш роботу, і аж до її завершення, навіть якщо це займе роки твого життя, ти мусиш мовчати. Перше ж твоє слово простромить серця твоїх братів, наче смертоносний кинджал. Їхнє життя залежатимуть від твого мовчання. Пам’ятай, що я тобі казала.

Чарівниця замовкла. Потім доторкнулась до руки дівчини кропивою, і пекучий біль розбудив Елізу.

Уже був день. Поблизу місця, де дівчина спала, вона помітила стебло кропиви, схоже на бачене уві сні. Еліза стала на коліна й гаряче подякувала Богу. Тоді вона вийшла з печери, щоб розпочати роботу. Дівчина рвала пекучі стебла своїми ніжними руками, і від того виступали великі пухирі, але вона терпіла, щоб порятувати своїх милих братів. Потім розім’яла кропиву босими ногами й заходилася прясти. Після заходу сонця повернулись брати. Вони дуже злякались, коли побачили, що сестра оніміла, — подумали, що це ще одні чари їхньої злої мачухи. Але потім, побачивши Елізині руки, вони зрозуміли, що це вона робить заради них. Наймолодший брат заплакав, і там, де падали його сльози, біль втамовувався, й пекучі пухирі зникали.

Еліза сиділа за роботою цілу ніч, бо вирішила не відпочивати, поки не звільнить від прокляття своїх братів. Цілісінький наступний день вона була сама, та ще ніколи час не спливав так швидко. Одна сорочка була вже готова. Еліза взялась до другої, аж раптом почула звук мисливського ріжка й злякалася.

Звук долинав ближче й ближче. Дівчина чула, як гавкають собаки, й втекла до печери. Поспіхом вона згребла у велику в’язку кропиву, яку встигла зібрати, й сіла на неї. Згодом з-за балки вискочив великий собака, потім ще один і ще. Вони голосно гавкали, поверталися назад і знову бігли до печери. За кілька хвилин прибули мисливці. Найвродливішим із них був король тієї країни. Він наблизився до Елізи — ще ніколи йому не доводилось бачити такої красуні.

— Як ти сюди потрапила, мила дитино? — запитав він.

Але Еліза тільки похитала головою. Вона присягнулась не говорити — від цього залежало життя її братів. А ще вона сховала руки під фартух, щоб король не побачив, які пожалені її долоні.

— Поїхали зі мною, — сказав шляхетний мисливець, — ти не можеш тут зостатись. Якщо твоє серце таке ж добре, як твоє обличчя вродливе, я одягну тебе у шовк і оксамит, прикрашу твою голівку короною, і ти будеш жити й правити у моєму палаці.

І посадив її на свого коня. Дівчина заплакала, заламуючи руки, але король промовив:

— Я бажаю тобі лише найкращого. Настане час, коли ти мені подякуєш за це.

І він помчав уперед, тримаючи дівчину перед собою на коні, а мисливці їхали слідом.

Коли зайшло сонце, вони приїхали до міста з високими церквами й сяючими куполами. Король одвів Елізу до мармурових покоїв, де струмували водограї, а стіни й стеля були прикрашені візерунками. Але полонянка навіть не поглянула на всі ці пишноти — вона тільки сумувала й плакала. Вона терпляче дозволила покоївці вбрати її в королівські шати, вплести перлини у коси й убрати пожалені кропивою руки у м’які рукавички.

Коли Еліза постала перед королівським почтом у пишному вбранні, вона була така гарна, що всі вклонилися їй. А король оголосив про свій намір побратись із прекрасною незнайомкою. Але архієпископ похитав головою і зашепотів йому, що ця вродлива дівчина — насправді відьма, яка засліпила очі його величності й причарувала його серце. Король не слухав тих балачок. Він наказав, щоб звучала найкраща музика і щоб кухарі приготували найвишуканіші страви. Після цього він показав нареченій зелені палацові сади й пишні покої, але на її вустах не з’явилося й тіні усмішки. Вона виглядала як живе втілення смутку. Зрештою король відчинив двері до маленької кімнатки, що була відведена поруч зі спальнею. Кімнатка була прикрашена зеленим гобеленом й нагадувала печеру, де король її знайшов. На підлозі лежала в’язка прядива, яке вона зробила з кропиви, а під стелею висіла вже готова сорочка. Ці речі приніс із печери один мисливець.

— Тут ти можеш уявляти, ніби ти знову вдома, у своїй печері, — сказав король. — Ось робота, якою ти займалась. Вона розважить тебе тут, серед усієї пишноти, і нагадає про колишні часи.

Коли Еліза побачила такі дорогі їй речі, вона широко всміхнулась, а її щічки зашарілися. Вона подумала про братів, про їхнє звільнення від закляття, й на радощах поцілувала руку королю, а він пригорнув її до серця.

Незабаром радісні церковні дзвони сповістили про одруження, і вродлива німа дівчина з лісу стала королевою. Архієпископ і далі нашіптував злі слова королю на вухо, але вони не досягали до його серця. Весілля відбулося, й архієпископ власноруч змушений був коронувати ненависну йому знайду. Розлютившись від безсилля, він так грубо надів діадему на чоло Елізи, що дівчині стало боляче. Але на душі в неї був значно важчий тягар — сум за братами. Вона мусила мовчати — єдине слово коштувало б життя її близьким. Проте Еліза полюбила доброго і вродливого короля. Він робив усе, щоб вона почувалася щасливою. Вона щиро любила його, і її очі променіли коханням, яке не можна було вимовити словами. Ох, якби ж тільки вона могла звіритися йому й розказати про своє горе! Але дівчина мусила дотримуватись мовчання аж до завершення роботи. Тож ночами вона тихенько йшла до кімнатки, що нагадувала печеру, й хутко плела одну сорочку за іншою. Проте коли вже йшла робота над сьомою сорочкою, скінчилася кропива. Вона росла на церковному цвинтарі, але як її там нарвати?

«Чого вартий біль у порівнянні зі стражданнями моєї душі? — подумала вона. — Я мушу ризикнути, маю покладатися на милість небес».

Із тремтячим серцем, так, ніби замислила якийсь недобрий вчинок, Еліза прокралась у сад, осяяний місячним світлом, і подалась вузенькою стежкою, а потім порожніми вуличками, аж дісталася церковного цвинтаря.

Раптом дівчина побачила на широкій могильній плиті кілька упирів. Їхнє широке вбрання розвівалось, а довгі худі пальці розкопували свіжі могили! Еліза мусила пройти повз них, й потвори втупились на неї. Дівчина молилася, збираючи кропиву, а потім понесла оберемок до палацу. І тільки одна людина бачила її — архієпископ, який тієї ночі не спав. Тепер він думав, що його підозри підтвердилися: королева була відьмою, вона причарувала короля. Архієпископ розповів королю про те, що бачив на цвинтарі, й коли він говорив, статуї святих немовби хитали головами, ніби кажучи: «Це неправда. Еліза невинна».

Але архієпископ витлумачив це по-своєму. Він думав, що святі свідчать проти королеви й хитають головами, вражені її гріхами. Дві великі сльозини скотились із очей короля, й сумнів поселився у його серці. Уночі він вдавав, ніби спить, а сам спостерігав, як Еліза встає і йде до своєї кімнати. Щодня він ставав дедалі похмурішим, а Еліза бачила це й не розуміла причини. Дивне ставлення короля непокоїло її — вона переживала за братів. Її гіркі сльози блищали, наче перли, на пишному оксамитовому вбранні. А всі, хто бачив королеву, заздрили їй і прагнули бути на її місці.

Врешті робота її вже майже добігла кінця. Лишилась одна сорочка — але в Елізи знову не стало кропиви. Ще раз, уже востаннє, мусила вона піти на цвинтар, і з жахом думала про те, як ітиме сама уночі, а на цвинтарі будуть лютувати упирі. Але її намір був твердим, бо вона покладалася на Бога. І от вона пішла на цвинтар, а слідом за нею подалися король і архієпископ. Вони бачили, як королева пройшла на цвинтар, а коли підійшли ближче, то побачили упирів, що сиділи на могильній плиті. Король відвернувся — він подумав, що Еліза була з ними — його дружина, чия голова щовечора спочивала на його грудях!

— Хай люди судять її, — сказав він.

Людський присуд був швидкий: спалити живцем.

Елізу вивели з розкішних королівських покоїв і запроторили до темної, похмурої в’язниці, де лиш вітер свистів у ґратах. Замість оксамиту і шовку їй кинули сорочки, які вона сплела, а замість подушки — в’язку кропиви. Та Еліза з радістю працювала й далі й молилася Богові, поки вуличні блудяжки співали знущальних пісеньок про неї, й жодна душа на світі не згадувала її добрим словом. Надвечір вона почула лопотіння лебединих крил. Це був її наймолодший брат — він знайшов сестричку, і вона плакала від щастя, хоч знала, що, найпевніше, їй лишилося жити одну ніч.

Але в неї зосталась надія, до того ж справу було майже завершено. Згодом приїхав архієпископ — він збирався побути з нею протягом останніх годин, бо пообіцяв це королю. Але вона похитала головою і попрохала його поглядом і жестами не лишатись із нею. Цієї ночі вона мусила закінчити роботу, а то її біль, сльози і недоспані ночі були б марними. Архієпископ пішов геть, кинувши наостанок гіркі слова. Але бідолашна Еліза знала, що вона невинна, тож узялася до роботи.

Маленькі мишки бігали по підлозі — вони носили кропиву до Елізиних ніг, намагались їй допомогти. А дрізд сів на вікно потойбіч ґрат і співав цілісіньку ніч так солодко, як тільки вмів, щоб додати їй наснаги.

За вікном ще сіріло, й лишалася принаймні година до світанку, коли одинадцять братів прийшли до палацової брами з проханням зустрітись із королем. Їм не дозволили, адже була ще ніч, і король спочивав — ніхто не зважився би його потурбувати. Брати погрожували й благали. Зрештою з’явились вартові, а за ними й сам король — його розбудив галас, і тепер він цікавився, що сталось. Але цієї миті зійшло сонце. Брати зникли, тільки одинадцять диких лебедів здійнялись у небо над палацом.

Згодом люди почали сходитися на майдан, щоб подивитись, як спалять відьму. Стара шкапа тягнула воза, на якому сиділа Ельза. На королеві була сорочка з грубого полотна. Її коси були скуйовджені, щоки бліді, губи безгучно ворушились, а пальці знай трудилися над зеленим прядивом. Навіть по дорозі на страту вона не облишила свого заняття. Десять сорочок лежали біля її ніг, вона закінчувала одинадцяту, а натовп глумився з неї і кричав:

— Гляньте-но на відьму, що вона там шепоче? Хіба це молитовник у її руках? Ні, то чаклунство! Розірвімо його на тисячу шматочків!

І розлючений натовп посунув на неї, щоб знищити сорочки з кропиви. Але цієї миті налетіли одинадцять білих лебедів і сіли на віз. Вони ляскали великими крильми, й люди стривожено розметались навсібіч.

— Це знак із неба, що вона невинна, — шепотіли в натовпі, але ніхто не наважувався промовити це вголос.

Коли кат узяв Елізу за руку, вона поспіхом накинула одинадцять сорочок на лебедів. Ті миттю перетворились на одинадцять вродливих принців. Але у наймолодшого лишилось лебедине крило замість руки — сестра не встигла закінчити останній рукав.

— Тепер я можу говорити, — вигукнула вона. — Я невинна!

Люди, які стали свідками цієї події, схилились перед Елізою, як перед святою. А вона впала непритомна на руки братів, виснажена тривогою, стражданнями і болем.

— Так, вона невинна, — підтвердив найстарший брат. Він розказав усім, що сталось. І доки він говорив, у повітрі ширились пахощі мільйонів троянд. Кожна галузка хмизу, зібраного для вогнища — від тоненької гілочки до грубого поліна, — вкрилась трояндами. І найкраща була сяйлива біла ружа — вона світилась, як зоря. Цю троянду зірвав король — він поклав її Елізі на груди.

Усі церковні дзвони задзвонили самі, злетілася сила-силенна пташок. Коли король з королевою рушили до палацу, здавалося, ніби вони повертаюся після вінчання.