Снігова королева

Хоробрий олов'яний солдатик

Якось було двадцять п’ять олов’яних солдатиків, рідних братів, адже зробили їх з однієї олов’яної ложки. Вони тримали на плечі рушниці й дивились просто поперед себе, а вбрані були в чудові червоно-сині мундири. Перші слова, які їм довелось почути, були: «Олов’яні солдатики!» Їх промовив маленький хлопчик, весело плескаючи в долоні, коли відкрив коробку, де вони лежали. Їх подарували йому на день народження, й він одразу заходився розставляти їх на столі. Усі солдатики були однаковісінькі, лиш один відрізнявся від решти, бо мав тільки одну ногу. Його робили останнім, й забракло олова, тож його виготовили лише з однією ногою. Він тримався на ній так само стійко, й це відрізняло його від решти.

На столі, де стояли солдатики, було чимало інших іграшок, та найбільше тішив око гарненький паперовий палац. Крізь маленьке вікно видніли кімнати. Попереду палацу стояло кілька деревцят, що оточували крихітне дзеркальце, яке слугувало за прозоре озеро. Зліплені з воску лебеді плавали на озері й відображались у його поверхні. Усе це було дуже миле, а особливу симпатію викликала крихітна панночка, що стояла у відчинених дверях палацу. Вона також була паперова, а її сукню зробили зі справжнього батисту й оздобили тоненькою блакитною стрічкою замість шалі. До неї кріпилась позолочена троянда, завбільшки як обличчя панночки. Крихітна фігурка була танцівницею, вона тягнулася вгору обома руками, а одну ніжку підняла так високо, що олов’яний солдатик не міг її бачити і думав, ніби панночка має всього одну ногу, точнісінько як він.

«Вона призначена мені за дружину, — думав він. — Але вона шляхетного роду і мешкає в палаці, а я живу в коробці з двадцятьма чотирма побратимами. Місця для неї в коробці вже не стане. Та все ж мені треба з нею познайомитись!»

Він щосили потягнувся, щоб опинитись на столі позаду табакерки. З цього місця йому було добре видно тендітну панночку, яка й далі стояла на одній ніжці, не втрачаючи рівноваги. Коли настав вечір, усіх олов’яних солдатиків склали в коробку й люди в будинку полягали спати. Тоді іграшки ожили й заходились бавитися самі: ходити в гості, гратись у війну й влаштовувати прийняття. Олов’яні солдатики здійняли гамір у своїй коробці; їм теж кортіло вибратись і приєднатись до забав, але вони не могли підняти кришку. Лускунчики грались у довгу лозу, а олівці стрибали по столі. Здійнявся такий галас, що прокинулась канарка й заходилася говорити віршами. Тільки двоє: олов’яний солдатик і танцівниця — лишалися на своїх місцях. Красунечка непохитно стояла, здійнявшись навшпиньки, так само, як і солдатик, що стійко спирався на свою єдину ногу. Він не відводив погляду від панночки ні на мить. Годинник пробив дванадцяту, й тут зненацька відскочила кришка табакерки. Звідти замість тютюну вистрибнув маленький чорний троль; табакерка насправді виявилась іграшкою-сюрпризом.

— Олов’яний солдатику, — промовив троль, — не прагни того, що тобі не належить.

Але олов’яний солдатик вдав, ніби не чує його.

— Ну що ж, зажди до завтра, — сам побачиш! — сказав троль.

Наступного ранку прийшли діти й поставили олов’яного солдатика на вікно. І невідомо, хто це зробив — чи то троль, чи то протяг — але вікно відчинилось і олов’яний солдатик випав просто на вулицю з третього поверху. Це було жахливе падіння! Він упав головою униз — тепер його єдина нога стриміла догори, а голова й багнет застрягли у бруківці. Хлопчик зі служницею спустились сходами, щоб знайти його. Але так і не побачили солдатика, хоча ледве на нього не наступили. Якби він погукав: «Агов, я тут!» — усе було б добре. Але солдатик був надто гордий, аби кликати на допомогу, — честь мундира не дозволяла йому це зробити.

Почав накрапати дощ. Він дедалі дужчав, аж переріс у зливу. Коли дощ припинився, по вулиці проходило двоє хлопців. Один сказав:

— Дивись, олов’яний солдатик! Давай зробимо човна, щоб він міг поплавати!

Вони зробили човника з газети, посадили в нього олов’яного солдатика й пустили його пливти у рівчачку. Хлопці бігли збоку й плескали в долоні. Боже милий, які великі хвилі здіймались у тому рівчакові! Як швидко мчала течія! Після зливи вулицею стікало багато води. Паперовий човник ковзав на хвилях, виринав і крутився так швидко, що олов’яний солдатик здригався; але він усе одно стояв твердо. Його вираз обличчя не змінився — він дивився просто поперед себе, а до плеча притуляв рушницю. Раптом човен пірнув під довгий міст, яким виявилась каналізаційна труба, і стало темно, як у солдатиковій коробці.

«Куди я зараз прямую? — думав солдатик. — Це точно тролеве прокляття, я в цьому впевнений. Ох, якби ж тут, зі мною, була та гарненька панночка, мені не страшна була б ніяка темрява!»

Раптом з’явився великий водяний пацюк, який жив у каналізаційній трубі.

— Маєш паспорта? — запитав пацюк. — Покажи-но його мені!

Але олов’яний солдатик промовчав і тільки стиснув свій мушкет міцніше, ніж зазвичай. Човен плив далі, а пацюк біг слідом. Він страхітливо скреготів зубами і вигукував до шматочків дерева й соломи:

— Спиніть його, спиніть його! Він не заплатив податок і не показав свій паспорт!

Але потік нісся вперед усе стрімкіше. Олов’яний солдатик побачив попереду денне світло там, де закінчувалась труба. І раптом він почув ревіння, що злякало би найсміливішу людину. У кінці тунелю потік спадав у великий канал — для солдатика це було, ніби водоспад для нас. Човник рвучко помчав уперед, а олов’яний солдатик міг тільки триматися з усіх сил — і навіть оком не моргнув, щоб довести свою хоробрість. Човник перевернувся три чи чотири рази, наповнився водою — тепер уже ніщо не могло врятувати його від затоплення. Олов’яний солдатик опинився по шию у воді. Човник затоплювало все глибше, папір знай розмокав, і врешті вода зімкнулась над солдатиковою головою. Він подумав про прекрасну танцівницю, яку більше не судилося йому побачити, і в його вухах лунала пісня:

Паперовий човник розірвався, і олов’яний солдатик потонув. І тут його проковтнула велика рибина. Як темно було в її череві! Значно темніше, ніж у тунелі, й значно тісніше. Але олов’яний солдатик і далі стояв рівно, з усіх сил тримаючи свою рушницю на плечі. Рибина плавала туди й сюди, металась, мов навіжена, аж геть затихла. І ось раптом промінь світла пронизав її і хтось закричав:

— Гляньте, олов’яний солдатик!

Виявляється, рибину зловили, завезли на базар, продали кухарці, яка занесла її на кухню й розрізала ножем. Кухарка дістала солдатика і занесла до кімнати. Усі були дуже здивовані, коли побачили цього дивовижного солдатика, який здійснив мандрівку в череві рибини. Але сам солдатик вважав, що тут пишатися немає чим.

Його поставили на стіл, і — які тільки дивовижі не трапляються на світі! — це була та сама кімната, з вікна якої він випав, з тими ж дітьми, тими ж іграшками, що стояли на столі, та з чудовим палацом і гарненькою танцівницею, що спинилася на порозі. Вона й досі стояла на одній ніжці, тримаючи рівновагу, адже вона була така ж стійка, як і солдатик. Олов’яний солдатик так розчулився, побачивши її, що ледь не пустив сльозу, але стримався. Він просто глянув на неї — і вони обоє промовчали.

Зненацька один із хлопчаків схопив олов’яного солдатика і кинув у грубку. Він не мав на те жодної причини, тож це мусила бути зла воля чорного троля з табакерки. Полум’я освітило олов’яного солдатика. Спека була просто нестерпна, але він навіть не знав, від чого вона — від справжнього багаття чи від вогню кохання. Він побачив, як зблякли яскраві кольори його мундира, але ніхто не міг сказати, змилися вони під час мандрівки чи потьмяніли від смутку. Олов’яний солдатик дивився на маленьку танцівницю, а вона дивилася на нього. Він відчував, що плавиться, але й досі стояв незворушно, притуливши рушницю до плеча. Раптом різко відчинились двері до кімнати, протяг підхопив танцівницю, і вона теж полетіла у полум’я, а потім спалахнула й миттю згоріла. Олов’яний солдатик розплавився на грудку, і наступного ранку, коли служниця вигрібала попіл з печі, вона знайшла там маленьке олов’яне серце. А після танцівниці лишилась тільки троянда, чорна, немов вуглинка.