Unknown

— Бєґайт. Пуф-пуф.

Проте глянувши на дівчину, збагнув, що вона, можливо, й прагне більше пуф-пуф.

І тоді підійшов до стіни і кілька разів грюкнув по ній кулаком. Майже одразу з’явилася огрядна жінка років сорока п’яти. Вона глянула на Соломійку і запитливо вперлася поглядом у постояльця.

— Фрау Гальїна, — сказав той. — Обєт. Яєшен із шпик ²³. Унд ²⁴ памьїдор. Унд знайт. Унд кофе.

— Добре. Ждіть.

— Но бістро.

Господиня вийшла, а коли зайшла до кухні, де допивав чай з малиною худющий хлопець років двадцяти, той спитав:

— Наш Ганс-Яким знову не сам?

— Якусь лярву знов привів, — буркнула хазяйка. — Судячи з одягу, цього разу з села.

— Цікаво, — хлопець відсьорбнув чаю. — Доблесні арійці з міщанок перейшли на пейзанок ²⁵?

— Колись ти поплатишся за язик, Генику, — сердито сказала мати і поставила на гарячу плиту (була навчена швидко готувати обід) сковорідку, на яку згодом поклала шматочки сала.

У кімнаті німець простяг до Соломійки руки, й вона зрозуміла, що таки треба роздягатися. Зняла пальтечко, яке, зображуючи галантність, Ганс-Йоахім повісив на спинку крісла. Після цього дістав з тумбочки пляшку шнапсу і дві чарки. Розлив горілку і підняв чарку.

— Віп’єт.

— Я не хочу, — сказала Соломійка.

— Пєй, — німець майже силоміць втис їй чарку в руку і дзенькнув чарку об чарку. — Прозіт.

Соломійка відпила трохи і закашлялася. Ні, вона вже пробувала домашньої, але тут, з цим насильником.

Тим часом Ганс-Йоахім, який залпом випив свою порцію, відверто милувався Соломійчиним обличчям, стрункою фігурою, що ще більше відкрилася, коли вона зняла пальто і постала у світло-сірій кофтині, яку продовжувала довга барвиста спідниця.

Ганс-Йоахім раптом відчув незбагненне — йому просто хочеться милуватися цією дівчиною, цією слов’янкою. її гордою поставою, навіть гнівним блиском блакитних диво-очей. Обличчя обвітрене, видно, вона багато буває на свіжому повітрі, проте є у цьому щось таке, що змушує думати — ця обвітреність йому навіть пасує, цьому дивовижному обличчю, це наче вміло накладений шар тонованої пудри чи світло-коричневого крему. О, Ганс- Йоахім на цьому добре розумівся, він був перукарем у косметичному салоні в Дюссельдорфі. І тепер, дивлячись очима професіонала, він не тільки відзначав пропорційну досконалість цього обличчя, хай не арійського, а слов’янського, а й. О, майн Ґотт²⁶, він би не відважився сказати, що воно належить унтерменшові ²⁷. Двічі майн Ґотт, він відзначає (клята професія) дивну гармонію цього дівочого обличчя, вже не страх, а гордий дух, що випромінює воно, а особливо. Особливо дивовижно виразні очі. Сум у їхній глибині — це сум приреченої людини, але такої, наче вона. Наче вона. Ганс-Йоахім здригнувся. Ніби вона людина з Європи й потрапила як полонянка до канібалів.

«До біса ці міркування, — подумав Ганс-Йоахім, — вона таки моя полонянка, полонянка по праву сильнішого, сама напросилася, ніхто не змушував її йти визволяти ту другу слов’янку, дурепу, якій ще дурніші батьки дали єврейське ім’я».

І тут він здригнувся вдруге. Вона. Вона. Вона, ця слов’янка, пішла сама замість того, щоб рятувати своє нікчемне дешеве життя. О, він чув, що слов’яни аж ніяк не цінують цей Божий дар — життя, він сам бачив, як вони кидалися в атаку на їхні німецькі танки й під танки, як ішли на них навіть без зброї. Правда, там їм стріляли в спину свої ж. А тут? Що змусило піти цю. Саломею? Прив’язаність до іншої слов’янки? Але ж та не спробувала навіть лишитися з нею.

Ганс-Йоахім Катценберґер налив собі горілки й залпом осушив чарку.

Він пригадав, як ця дівчина-унтерменш повзла до нього на колінах. Так і мало бути, але. Але якби не та обставина, що, ризикуючи наразитися на кулю, вона повзла визволяти цю. Руфину. Сестра? Не схоже.

Раптом подумав — а як би вчинила на місці цієї чужоземки його люба Марлен?

І гіркота хлюпнула йому в душу — Марлен за жодних обставин не пішла б визволяти подругу. Принести себе в жертву чужоземному солдатові? Марлен швидше охоче б йому віддалася, з гіркотою подумав Ганс-Йоахім, як тепер віддається своїм воякам, не тому, що вони солдати фюрера, а тому, що.

Його думки вчасно перебив прихід хазяйки. Вона несла тарілки з яєчнею на салі і сало, посипане дрібно нарізаною цибулею і перцем. Коли ж вона ставила тарілки на стіл, Соломійка нахилилася до господині й тихо благально сказала:

— Врятуйте мене, тітонько.

Хазяйка Галина глянула здивовано і ледь відсахнулася, згустки такого болю бризнули на неї з цих синіх, мов небо, очей. Вона швидко вийшла й сказала на кухні до сина:

— Здається, це не лярва. Він, певне, привів її силою.

— Не лярва? — Геник непідробно здивувався. — А хто ж?

— Ця дівка просила мене порятувати її. А як я можу порятувати, скажи на милість, якщо вона й не курва, не німецька підстилка? Чим проти цього бугая?

— Тоді чому прийшла?

— Захопив на базарі, там багато було сьогодні таких сільських роззяв, як ця. А може, деінде злапав. Ой, Боже мій, що за світ.

Галина сердито грюкнула тарілкою, взялася накидати квашених помідор і капусти, що син приніс перед тим з погреба.

— Красива? — спитав Геник.

— Не те слово, — відказала мати.

Коли вона хотіла нести ще дві тарілки з провіантом, Геник раптом скинувся, ступив крок до матері.

— Давай, я сам віднесу. Заодно й подивлюся, що за цяця залетіла на наше сідало.

У кімнаті Геник чемно привітався:

— Ґутен таґ, гер Катценберґер *.

І до гості:

— Доброго дня, пані.

— Доброго дня, — прошелестіла Соломійка.

— О, Гєнік, — зрадів Ганс-Йоахім. — Віпєш? Как ієто по- вашім? За компанія.

— Чому б і не випити, гер Ганс-Йоахім, — вдавано весело мовив Геник.

Ганс-Йоахім налив йому й собі. Підняли чарки, навіть Соломійка.

— Прозіт!

— Прозіт, гер Катценберґер! Ваше здоровля, пані.

Вони випили й закусили, господар кімнати навіть дістав з тумбочки третю виделку. А тоді Геник спитав:

— Ви дозволите, пане Ганс, познайомитися з вашою чудовою гостею?

— Познайо. мітса? О, я, я ²⁸! — Ганс-Йоахім закивав головою. — Я знайт етот слово. Познайомітса? О, я. Гер Генік і фройляйн ²⁹ Саломея — любоф. Как ето? С первій глаз?

Він погрозив пальцем Генику, а потім Соломійці. Видно було, що вже трохи захмелів.

— Відповідайте, тільки швидко, — сказав Геник. — Вас звати Саломея?

— Ні. Соломія.

— Як ви сюди потрапили?

— Я. Довго розказувати. Я хотіла. визволити подругу. Він думав, що вона жидівка.

— А вона?..

— З нашого села. Тоді він. він сказав, що коли піду з ним, тоді відпустить неї.

— Он як?

Геник налив Гансу-Йоахімові й собі. Обоє випили, тільки тепер і Геник залпом. А тоді сказав, що мусить їх покинути. Щасливо, гер Ганс, пані Соломія.

У коридорі він глибоко видихнув, притулився спиною до стіни. У кухні ж сказав матері:

— Виявляється, у цьому задрипаному, забутому Богом містечку є благородні люди. Мало того, здатні пожертвувати собою заради іншого. Ну, не в містечку, але це не міняє суті.

— Отже, вона тобі сподобалася?

— Як ти кажеш, люба мамахен, не те слово. Не те речення і навіть не той абзац. Господи, та вона не тільки вродлива дівчина, а справжня людина! З двох великих літер — латиницею і кирилицею.

— Ти навіть тут лишаєшся філологом, Генику, — констатувала мати.

І вже тривожно:

— Що ти задумав? Що ти задумав?! Я ж бачу — задумав. Не смій нічого робити. У нього зброя. Ти чув, що ми за квартирантів з цього клятого вермахту відповідаємо головою? Обіцяєш?

— Я ще думаю, чи можна щось зробити, — Геник опустився на стілець. — Твій недовчений філолог шкодує, що він філологічна тютя, яка навіть не має завалящого пістолета.

— Я приготую їм каву, — сказала мати.

А в кімнаті, де сиділи двоє інших, Соломійка думала про те, аби швидше скінчилася ця наруга. Хай будь що буде, аби швидше. Неї не порятує ні ця жінка, ні цей худорлявий молодик з довгими тонкими пальцями і виразними карими очима, мабуть, її син. Проти страшної ворожої сили. що вона може зробити, проста дівчина, котрій всього лише перед Другою Пречистою пішов сімнадцятий рік.

Тим часом Ганс-Йоахім дістав з кишені фотографію, простяг Соломійці.

— Майн тохтер Марлен ¹.

Соломійка дивилася на біляву дівчину, що, посміхаючись, мружила очі. Пишне волосся розкинулося по плечах. Здавалося, дівчина на карточці вдивляється в цей світ і втікає од нього.

— Красьївая?

— О, так, — визнала Соломійка.

Ганс-Йоахім подумав, що вони ровесниці. Може, з різницею у рік-два.

Навіщо він показав фотографію Марлен? Адже тепер він не зможе. не зможе.

Думки плуталися в голові. Нехай. Він знайде собі іншу, може, й не таку вродливу, але. Все ж ця дівчина гідна співчуття й благородного жесту переможця. Арійця.

Ганс-Йоахім підвівся. Хміль розбирав його, він став пригадувати російські слова.

— Я отпускайт фройляйн Саломея. Отпускайт фас.

Соломійка не вірила своєму щастю. Звелася на ноги. У цей час

двері відчинилися, і зайшов Геник з тацею в руках, на якій стояли дві чашки з кавою.

— О, єщьо віпьєм кофе, — сказав Ганс-Йоахім й опустився на стілець.

Геник поставив тацю на стіл, випростався і раптом блискавично дістав з кишені молотка і вдарив німця по голові. Той скрикнув, захрипів, дико водячи очима. Геник схопив автомата, який стояв біля стола, і вдарив ним. Ганс-Йоахім впав на стіл.

— Ви вільні, — сказав Геник Соломії.

Дівчину била пропасниця.

— В-він. Він. хотів мене відпустити, — сказала Соломійка.

— Он як?

Вбігла мати Геника і дико закричала, побачивши квартиранта з пробитою головою.

— Що ти наробив, Генику?

— Те, що мав, — на диво спокійно сказав син, і раптом його вирвало. Блював на підлогу, на свої штани й штани німця. Його аж скручувало всього.

Соломійка стояла наче мертва. Здавалося, не б’ється і її серце.

Мати отямилася першою. Закричала і тицьнула рукою:

— Це вона, вона вбила німця. Так і скажемо.

— Мамо.

Геник закашлявся. Весь теж трусився.

— Не змушуй мене зневажати тебе, мамо. Хай вона іде.

— А ми?

— А ми малі були і голі, — сказав Геник. — Ми щось придумаємо. Головне тепер дочекатися вечора. Тоді десь його подінемо. — І до Соломійки: — Тебе з ним хтось бачив?

— Ни знаю. Люди якісь ішли вулицею.

— І ти йди, — сказав Геник. — Може, колись зустрінемося. Як не на цьому, то на тому світі.

— Що ти таке кажеш, Генику? — скрикнула його мати. — Хай хоч поможе кров стерти.

— Ні, вона йде. Іди. Фройляйн Саломея.

Він зайшовся гірким істеричним сміхом.

4

Стараючись не бігти, Соломійка як у тумані дісталася місця, де вранці вирував ярмарок. Там уже було мало людей. Головне, не видно жодного воза і людини із їхніх Загорєн. Спробувала спитати — куди поділися? Ніхто не знав. В якийсь момент Соломійці здалося: на неї дивляться якось не так, насмішкувато чи що?

Чого б то? Нивже щось збрехала Руфина? Тому й поїхали за- горєнци? Соломійка відчула, як у неї запашіли спершу щоки, а потім усеньке тіло. Що могла таке сказати Руфина, котру вона порєтувала?

Десь із-за базару подув холодний вітер. Холодний-холодний, аж льодяний, наче до міста враз, за помахом чиєїсь чарівної, али недоброї руки завітала зима.

«Мині холодно», — хотіла пожалітися Соломійка, та не було кому.

Де ярмаркували, гонив тико вітрисько шматки ни то коричневого, ни то рудого паперу, обривки газет. Ревла корівка, що не хотіла йти за новим хазяїном. Бродила сива розпатлана жінка, щось бурмотіла собі під ніс, руками розмахувала.

Вихід лишався їден — іти пішки до села. Може ж, до вечора дійде. Хоча, навряд. Али йти тре’, бо ще і її спохопляться, а може, вже й шукають.

Соломійка йшла, спершу швидко, а потому вже уважнішими ногами міряла міську куряву. На виході, коло будки з смугастою перегородкою, поліцай спинив.

— Куди йдеш? Аусвайс

Соломійка показала папірця, якого їм видавали при в’їзді до міста.

— Чого сама? — Поліцай явно з інтересом оглядав гарну дівчину. — І куди йдеш?

Соломійка одповіла, що пішла до міста, подивитися хотіла, крамницю яку напитати, та заблукала у незнайомому місті, а прийшла — їхні люди поїхали. То вона й пішака.

— Поліщуки — вони такеї, — сказав поліцай. — Далеко йти?

Щось підказало Соломійці — не мона казати правду. І вона

збрехала — аж у село під Шацьком доріженька стелиться.

— Далеко, — гмукнув поліцай. — Що ж ти така розтяпа? Ну, може, хто підвезе дорогою. Давай, тупцяй. А хоч — лишайся. Скоро моя зміна кінчається. Переночувати де знайдеться. А завтра бричку напитаємо, у сусіда є, як пані додом дістанешся.

Соломійка перелякалася — поліцай уже й руку до неї простягає. Вона захитала головою — мусить іти, не вернеться, тато сваритимуться, а то й ломакою спапужать, воне у неї строгі, одпустіте, пане поліціянт.

— Ну йди, дерьовня.

Довго билися Соломійчині ніжки об асфальт на дорозі. Порожній, здавалося, що люде геть не тільки дорогу, а й цільний світ покинули. По небі й то хмари пливуть, а десь там, у незвіданій, недоступній для ока височині — Бог і янголи. І неїн янгол. Чи янголиця. Свята Саломея-мучениця, котра за віру християнську муки й смерть прийняла. Правда, казали батюшка, що була й інша Саломея. Тая, що голову Івана Хрестителя захотіла. Чи то не Саломея була? Щось у голові переплуталось. Той хлопець казав «фройляйн Саломея» з глумливим смішком. Нє, спершу німець. Той казав по-інакшому. Що значить те слово? Що вона сама значить на цим світі? Нічого. Проста собі дівчина. Грішниця, котрій одразу двоє хлопців подобаються. А що вона вдіє? Хотя обирати все одно доведеться.

Багато передумала за дорогу Соломійка. Та все ж думки до одного верталися — чого отак неї покинули сельчани?

За Куснищами стало вечоріти, а потому й геть потемніло. А йти було ще більше половини шляху. Вгорі засвітилася зірка.

«Зірко-Саломеє, свята й преподобна», — подумки звернулася Соломійка.

Тривога її наростала. Повзла, мов змія по дорозі, Соломійка навіть озирнулася кілька разів, аби тую змію побачити. Листя опале на дорозі-шосейці шелестить. Один листок ще з придорожнього дерева падає, Соломійці хочеться, аби до неї в руку потрапив, опустився, вона долоню навіть простягає. Може, потеплішає на душі. Листок пролітає мимо. Далеко від неї падає. Не дотягтися.

Раз спинилася. Біля колодязя, що неподалік полапської дороги стояв, для подорожніх якраз і призначений. Відро на ланцюгу вниз спустила й витягла. Жадібно воду пила. Холодна-хо- лодна, зуби ломить.

Враз подумала — тутечки й переночувати мона. Завтра ж далі піде. Проте поборола спокусу.

«Господи, — подумала. — Хоч би кого стріти. Міг би й Василько навстріч виїхати. Ци всі уже там в селі мене чужаницею щита- ють? За що, Боже?»

Мусила йти далі. Підвела голову — зір на небі побільшало. Де тепер та, перша зірка неїна, не вгадати. Та від того багатозір’я начеб стало затишніше на душі.

«Де ж місяць?» — тико подумала.

Але тут між зір чиєсь лице проступило. «Боже», — мало не скрикнула. І перш ніж сховалося те лице, мовби у міжзір’я віддалилося, Соломійка таки скрикнула. То було обличчя Тараса, Тарасика, братика старшого, од якого другий рік ні звісточки, ні привіточка. Десь там, по другий бік війни, брат. І може, хоч на хвилю вирішив показатися.

Долинув з глибини лісу плач, а чи спів. Далекий, а від того ще тужніший. Зимно за плечами зробилося. Треба йти крізь ніч, раз їй доля життє судила.

Десь за версту од колодязя почула Соломійка попереду себе дивний цокіт — цок-цок, цок-цок. Скоро зрозуміла — хтось на коні навстріч їде. Онде й силует крізь темінь проступає. Коня й вершника на коні. Може, сховатися у лісі? Соломійка робить порух убік, али спиняється. Будь що буде, пусля того, що вдень пережила, ци ж їй боятися?

Та все ж коли вершник зовсім близько перед нею постає, виростає високий, здається, аж за ліс вищий, Соломійка сахається, робить зновика рух убік, на узбіччя. Мо’, пощастить утекти?

— Соломко! Соломієчко!.. Куди ти?

Вона здригається. Тепла хвиля радости заливає груди. Голос. Голос брата. Василько, Василечко її любий!

А Василько з коня зіскакує, її міцно обіймає.

— Жива!

Рясні сльози в обох. Пригортання. Тіла обох здригаються. Василько зрештою підсаджує її на коня.

— Воронок, — шепче ніжно Соломійка.

Нагинається до гриви. Кінь, пізнавши її, радо форкає.

То була найщасливіша дорога в Соломійчиному житті. Хотів брат чвалом коня пустити, та Соломійка спинила — не тре’, вона боїться. Насправді їй хотілося довше бути з братом. Отак, притиснувшись до нього. Відчувати його руку поруч своєї. Гладити цю руку, покалічену, та від того ще ріднішу.

Од Василька й дізнається: поїхали дівчата з Герасимом та Пилипом того, що Руфина сказала — німець неї одпустив, а Соломійка сама з ним пуйшла, у городі, казала, й заночує. Любка те їм переказала, як торбину з одежею принесла.

— Що? Як вона могла? Підла Руфка. Руфка підла! Та я ж.

Соломійка б’є Воронка кулачком в бік. Од злості, образи великої, прикрості й жалю. Заливається слізьми.

— Не плач, — Василько обіймає сестру. — Я ж не повірив. Того й поїхав.

— А мама з татом?

— І вони не повірили.

— А Петро з Павлом? Вони знають?

— Якщо повірять — дурні будуть. Найдеш собі гинших. Хіба мало хлопців у нашім селі? Та за тебе цілі бійки устроюють.

— Бійки?

— А то ти не знала?

— Ій-Бо, не знала.

Соломійка веселіє. Тре кулачком око, долонею сльозини визбирує.

— Та ж Тиміш Свербів Петра на бійку викликав. А потім і Павлика.

— Он як. Ну, Тиміш раз мене хтів додому проводжати. Та хлопці не дали.

— Отако воно, Соломочко. А я ж.

Брат мовчить довго-довго. Соломійка каже йому про те, що з нею приключилось.

— Бідолашна моя.

А вже десь через верству:

— Я ж люблю Руфинку.

— Що? Цюю погань?

— Ну. Вона не була поганню. У вічі мені лізе. Хтів би забути — та не можу. Ой, не можу, Соломочко. Сестричко.

— Васи.

Брат, її любий брат, її Василько, Василечко, виявляється закоханий у вирву Руфину! Світ перевертається. Содом і Гоморра! Як же він міг?..

— Пусти мене.

Соломійка шарпається, хоче зістрибнути з коня.

— Куди?

— Я далі пішки піду. Вже недалеко.

Соломійка, може, і вирвалася б, але тут вони почули звук. На дорозі, за плечима. Явно їхала машина. Звук наближався, гучнів.

— Давай-но ліпше звернемо убік, — сказав Василь. — Береженого й Бог береже.

Стоячи в придорожнім сосняку, побачили, як проїхала вантажівка. З солдатами чи поліцаями в кузові.

Пізніше дізнається Соломійка, що те рішення братове врятувало їм життя. Бо Геник і його мати, поміркувавши, вирішили сказати німецькій владі правду. Тобто майже правду. Що бачили, як пан солдат Ганс-Йоахім, який у них квартирував, привів до себе якусь дівчину. Судячи з виду, сільську. Мати Геника розказала, як подавала їм обід. Потім вони удвох лишилися, а тоді якийсь грюкіт почули з кімнати пана Ганса-Йоахіма. Зойк. І побачили, як та дівчина з хати вибігла.

Слова про дівчину підтвердили й сусіди. І колега по службі бачив здалеку, як єфрейтор Катценберґер вів до себе на квартиру якусь дівку. Тож усе виглядало правдоподібно. А сліди Гениково- го блювання вже були знищені, як і сліди його пальців на молотку. Німці почали шукати вбивцю. Убивцю німецького солдата шукали по всіх селах. Приїхали — німецький офіцер і два поліцаї — разом з матір’ю Геника і Геником, який сказав, що теж бачив дівчину, бо заносив їм з постояльцем каву і добре її запам’ятав, і в Загоряни. Усіх, хто був тієї неділі на ярмарку, за наказом старости викликали до колишньої гмінної управи. Дівчата, а серед них і Соломійка, стояли і тремтіли. Найбільше, звісно, Соломійка. Геник проходив уздовж їхнього вишикуваного ряду. Вдивлявся в дівочі обличчя. Страхом наповнені також. Ледь- ледь всміхається Руфина. Ось і Соломійчине бліде лице. Вона чує, як гучно гупає її серце, готове от-от вискочити з грудей.

Паморочиться голова. Пильно дивляться ледь примружені Гени- кові очі. Зустрічається поглядом з ним. Господи!

— Тієї дівчини серед цих немає, пане лейтенант, — каже хлопець.

«Мене немає», — думає Соломійка.

У очах хлопця вона побачила тривогу і захоплення. А якби вказав на неї? Чи сказала б вона, що то він убив насправді?

Іде перед їхнім дівочим рядом жінка, мати того міського хлопця. Ії очі пропікають Соломійку наскрізь. Вона не знає того, що знає ця жінка, що сказав німецький лейтенант — якщо не знайдуть убивцю, розстріляють їх обох. Вказати — є якийсь шанс на порятунок. Соломійці здається, що вона чує зойк цієї жінки, котра любить свого сина. Хоче його порятунку.

Вона не знає, що Геник готовий убити всіх: матір, лейтенанта, себе. Він близький до істерики, хоч зовні спокійний.

— Мій син правду каже, гер лейтенант. То зовсім інша дівка була. Ідемо далі.

Соломійка чує голос матері Геника і думає, що вона, Соломійка, фройляйн Саломея, от-от упаде. От-от грюкнеться на підлогу. І тут чує, як її руку стискає чиясь рука. То рука Руфини.

РОЗДІЛ ІУ ВЕСІЛЛЄ СЕРЕД ВІЙНИ

1

— Я не просила тебе мене рятувати, — то крик Руфини в хаті, де вони зібралися на вечорниці.

— Просила, — Любка каже. — Хіба не ти казала: «Зробіть же щось, дивчєта»?

— То вбийте мене, як ви такеї добрі, а я така погана!

У гніві, істериці, розчервоніла й розпатлана Руфина ще красивіша, вродливіша. Велика, жива, пишна ружа. Соломійка не тримає на неї зла й каже про те всім. Тильки на Василька поглядає крадькома. За нього болить серце. Бо бачить — брат любить, ой, як любить, нестямно кохає цю окаянну Руфину.

Руфину, що після слів Соломійки про прощення йде до неї й пригортає. І далі веде себе так, мовби нічого поганого не було.

Ту Руфину, котра — виходять гуртом з вечорничної хати — опинившись поряд з Соломійкою, мовби ненароком відтягає вбік, тоді каже стиха:

— Шкода, що німець тебе не пом’яв. Не була б такою гордячкою.

— Я — гордячка?

— Авжеж. Так і пре гордість. Бач, вона благородна цяця. Ненавиджу.

І в темряві видно, як блищать неїні очі. Кішки, що йде на полювання, а мо’, й вертається з нього. Цяя кішка нахиляється до Соломійчиного вуха і шепче:

— А твій братик сохне по мені, ой, як сохне.

— Неправда, — видихає Соломійка.

— Правда, подруго, правда. І ти те знаєш. Тико ж він калічка. Душа сохне, а рука всихає.

Руфина відбігає, бо, може, боїться, що Соломка кинеться на неї.

— Що вона тобі сказала, цяя видра?

То вже Петро поряд. А раз Петро, то й Павло мусить бути. Жодним словом не дорікнули за щось хлопці. Павло тико сказав на другий день, як з міста вернулася:

— Ми нічому не повірили.

— А то ваше діло, — гордо кресонула своїми блакитними очицями, а душа заспівала й полетіла на небо, як пташка, котру на волю з клітки випустили.

Любов брата до Руфини — єдине, що ятрить Соломчину душу. Ще хіба тривожить те, що сама ніяк вибрати не може між закоханими в неї (до кінчиків вух, каже Василько) Петром і Павлом. Петрусем і Павликом. І долею, що як два дерева, котрі зрослися і ніяк розлучитися не можуть, як ота верба роздвоєна, що росте на краю городу, коло калабані, в якій перуть і полощуть вони з мамою. Здалеку мовби одне дерево, а зблизька добре видно — дві вербиці-сестриці.

А час, проте, несе на своїх крилах їх утрьох. Як і закоханого Василька, і нелюблячу Руфину. Минає зима, весна, літо. Саме літом палають українські й польські села, а на Петра й Павла відбувається отой «великий похід української пімсти», коли рушають на польські колонії. Так про пімсту мовить Петрусь, який десь за тижнів два перед тим подався в українську партизанку. Викликав неї надвечір з хати, стоїть весь виструнчений, аж тремтить, мовби молоде деревце на вітрі, хоч вітру й нема, тихий літній вечір просить їх нахилитися одне до одного.

— У ліс я йду, Соломочко. Тре’ за Україну боротися.

— А без тебе не обійдуться?

— Та нє, так вроді виходить.

По-дитячому, геть по-дитячому шморгає носом.

Щемно-щемно на душі у Соломки.

І гордо — не вона перша у партизанку, в повстанці хлопця свого проводжає, вже й підсміюватися дівчата почали. Тепер навіть кажуть: хто не йде — у того душа ляська альбо германська.

— Удвох ідете? — питає.

Петро зітхає. Бере її за руку. Легенько стискає пальці.

— Ти ніц поганого не думай. Павло нам у селі помагатиме.

— А я й ни думала. Тико він їден теперка мене проводжатиме. Не боїшся?

— Кого схочеш, того й вибереш. Так же договорилися!

«Ой дітвак, дітвак», — думає Соломійка.

Ії захлюпує ніжність. І жаль — в глибині душі вона не хотіла б нікуди Петруся свого відпускати. І страх — бо ж повстанці ходять воювати і з німаками, і з поляками.

Літнє надвечір’я кладе на вулицю, на хати все довші тіні. Десь із- за крайніх садків намагається востаннє прозирнути, погладити Соломійку теплою ніжною лапкою-промінчиком призахідне сонце.

Ій добре. Нє — добре і тривожно.

«Моя душа як он та верба роздвоєна», — силкується усміхнутися.

— Соломко, ти зило свиням запарила?

Мама невчасно озивається, а потім із хліва визирає.

— Ну ви глєньте, людоньки, вечір у вікна заглядає, оно роботи ще скіко, а цяя дівуля парубкам смішки продає.

Та голос у мами хоч ніби й сердитий, та не вороною каркає, а ластівкою до їх обох підлітає, тоже на двох птахів, один з яких до вирію одлітати мусить, схожих.

І випорхує той щебетливий голос вгору, мовби хоче більшого простору, та їх за собою кличе.

— Ци, може, ти, парубче, вже у приймаки записуватися прийшов, то оно відро до рук тобі проситься.

— Чом би й нє, тітко Соломко, — Петрусь.

2

Та розмова у них в хаті відбулася десь одразу за храмовим праз- ником, через два ци три деньочки по Дмитрові ^:. Ну, сиділи за вечерею, про те, про се гуворили. Мама, тато, дід, сивий вже, мов голуб, що, до того ж, снігом присипаний, бабуня зморщені, ну й вони з Васильком. Ну, й тато почав, те що не раз починав, а Соломійка усе віджартовувалася. Та цього разу голос у тата Антона незвичний, урочистий і суворий, хоч трохи й хрипкий, як у батюшки їхнього нового на проповіді. Ну й мовили тато тим голосом:

— Таки пора тобі, дівонько, всерйоз про заміжжя подумати. Двайцєтий рік пуйшов, скоро й дівкою старою, що тико котиська об ноги сватаються, будеш. А чого? Хіба нима з кого вибирати? Ну, добре, Тимошу й Пилипові гарбузи піднесла, як свататися прийшли, хай, хоть і женихи не з останніх, з хазяйствених сімей. Хоть і поговір пуйшов про перебірливість. Не креши вочима, як блискавка серед ясного неба, я тобі не ворог і з хати не випихаю.

— Антоне, ну сама Соломка рішить, як тре’, — мама Соломія- старша спробувала у мову цвяшка, хоть і м’яким голосом, забити. — Правда ж, доню? За нею ни стане.

Тато:

— Та дайте догувурєти, бо за вами ни тико до нужника ци до балії з водою не втикнешся, али й у мові насіннє не встромиш. — І потим: — Та же, Соломко, знаєш, обидві знаєте, що мені стої- ло од Германії одкупитися, щоби тебе не увезли. І старості дав, щоб той кому тре’ у Любовні підмастив, і тому поліціянтові, що з міста приїжджав, дві царських золотих монєти пішло в лаписька. Тико ж время таке наступає, що все може бути. Оно облави почастішали. Кум Герасим, а він же зі старостою, з Бартохом, вась-вась, каже, що й по селах, ни тико в місті, облави будуть. Хапають, кого увидять. Зла німчура, бо ж, кажуть, Києв совєти вже назад забрали, от-от через ліси лапи свої сюди простєгнуть. Чує моє серце — вернуться, холера б їх узяла. Я то до чого? А до того, що заміжніх до Германії на тую каторгу ни беруть, а ще якби загрубіла, то й вобще мона спокойними бути. Тим більше, що ж Петро Гриців й Павло Линюків тобі давно в женихи записані.

Ну, тут Соломійка сердитих коників з своїх голубих блюдець прогнала і лукаво так, маленькою змійкою-смішечкою на вустах, які добрих два десятки, а то й більш, загорєнських та з сусіцьких сіл парубків мріяли обціловувати:

— То, може, ви-те, таточку, й порадите, кого мині вибрати, раз уже сватати надумали?

Тато Антон, проте, не розсердився, а цілком сурйозно сказав, що міг би й порадити, на те й батько, якби ж вона тико хоч раз дурного батька послухала, така красіва та контетна *.

Ну й зновика тиша в хаті на покуть сіла. Кіт їхній, Босик, до Соломійки підійшов та об ногу тернувся, начеб справді до старої дівки припхався.

— Брись, — Соломійка ніби й легенько відсунула кота стрункою ніжкою, та вже джмелик гніву тихенько сів на її плече.

Тоді дідо сказали:

— Ти, внучко, не гнівайся, то таки батько правду каже. Моя чисниця їднею ногою на тамтім світі стоїть, тико друга ще хоче на твоїм весіллі хотя разочок тупнути та дві краплини по бороді пролити. Думав, онуків спершу оженимо, тико ж Тарас невідомо де, а Василькові, гадаю, жінка справжня таки судиться, на каліцтво не зважить, бо їдною рукою ще ого-го як косити й горати не всяк так може. Тико то дівку з добрим серцем тре’, а тобі, внучко, чоловіка, що сам до рук душею проситься і серцем на свої руки бере.

Дідуньо, стомившись із тої мови, лоба рукавом взялися витирати. А тато тоді без перерви за дідовою мовою плуга поперли:

— Якщо вже з двох вибирати й ти, доню, всурйоз поради просиш, то сама подумай. Петро хлопець нічо, і лицем вдатний, і серцем добрий, тико ж завше був більше до неба, ніж до землі при- вєзаний. А до неба нічим і прив’язатися. Далеко воно, як тая Україна була би, за яку він ото в ліс пуйшов, у тую свою вкраїнську партизанку. А як совєти сюди припруться зновика, думаєш, таких, як він, по голові гладити будуть?

— Він каже, тоді гамериканці поможуть, — Соломійка таки не витерпіла і своїх п’ять грошів у балачку вставила.

— Де теї гамериканці — за морем-окіяном, — змахнув тато Антін рукою. — Не вельми воне кладку сюди захочуть прокладати, так мені хлопський розум підказує. А як германця поб’ють, то вже й петрів та іванів з лісів візьмуться викурювати. Його то, може, вб’ють.

— Тату, — зойкнула Соломійка.

— А не вб’ють, то в Сибєр повезуть, — батько. — Ти ж бачила, до вуйни ни вельми цяцкалися з тими, хто скоса на їхні шапки з коминами ³⁰ дивився. То як будеш Петровою жінкою, думаєш, пожаліють? Диви, й нас туди ж потягнуть. Оно й так ті голодранці ледь в кулаки не записали. А Павло, скажу тобі, хлопець розважливіший, у політику не лізе, чує моє серце, й хазяїном добрим буде, оно сам, щитай, собі воза зробив, і драбиняка, і штильвагу вистругав. І тебе любить, бачу ж, оком сонце тобі на долоні подає. Так що будеш як за кам’яною стіною. Отака моя батьківська порада, — докінчили тато.

— Геть ви-те, таточку, все по поличках розклали, — сказала Соломійка і з-за столу, сердито мискою брязнувши, піднялася.

Коло дверей озирнулася:

— За пораду дєкую, тико у вашої дочки ще й свій розум є. А присилуєте, то ліпше вже в старих дівках лишитися.

І тут відчула, як об ногу щось тернулося. Босик, окаянний котяра, ніби щоб неї навмисне позлити.

— Ну, ти холера хвостата, — Соломійка вже вправду сердито ногою турнула кота-насмішника.

— А кіт то чим завинив? — мама озвалася.

3

Соломійка нібито й нагнівалася, али татові слова непомітно стали проростати у її душі. Так проростає вчасно кинуте в ґрунт зерно — тоді, коли вже зерно стало переспівати, та ще зберегло снагу, щоб дати нове життя, а земля, що зібрала достатньо вологи, ще не віддала її надрам і не випарувала у вись. З таких зерен виростає найбуйніше колосся і розквітають найпишніші ружі.

Справді-бо, якось наче непомітно, али зримо вона із політка, підлітка, дівчиська, що й з вечорниць та гуртів дівоцьких було проганяли — мала ще, підрости — вигналася у буйну, намальовану самим Творцем квітку-дівоньку. І побіг уже такий-бо рік, а то в селі майже стара дівка. Оно скіко ровесниць за ці останні два роки повиходило заміж, незважаючи на війну та непевний час — і Любка, і Вірка, і Настуня, Тонька Бурина, і Юстинка Петрусьова... Ой- ойєчки, до десятка весіль відгуляли за німецького часу в Загорєнах. Ще підганяло дівчат до шлюбного вінця те, що заміжніх на німець - ку каторгу, в той їхній рейвах ни брали, хіба попадали в облаву в місті ци більшому селі. Двічі й Соломійка була дружкою — у тої ж Вірки та Перкальової Танаски — несподівано на другий куток покликали — а сама ходила, як мовиться, з нерозплетеною косою. Із ровесниць, щитай, двоє їх і лишилось у дівках — вона та Руфина. Двоє найвродливіших. До обох сватались — ну, Соломійка мусила дати одкоша, гарбуза піднести, бо слово дала двом — оте «сама скажу, кому сватів засилати». А не могла сказати, навіть півсловечка вимовити. Часом спадало на думку, що обох — Петра й Павла — не любить. Скрикувала аж, раз нігтем мало долоню не роздерла.

Руфина вела свою незрозумілу, каверзну гру — не тико з Васильком, серце якого вже вмирало-варилося в пекельному казані. Руфина погулювала, мова йшла в селі, й з ровесниками, й старшими парубками, перестарками, а раз Любка — тобі, Соломко, тико пуд секретом — повідала, як застала їх з Трохимом Круньо- вим, що рік як удівцем став. Ти б побачила, Соломко, що вироб- лєли, хі-хі, дай-но вухо, бо так встидно.

Соломійка ж далі була незайманою. Бачила, як пусля вечорниць, досвітком паруються, як, було, гуртові улежанки робели. Вона ж віджартовувалась, часом і по руках, задалеко простягнутих, била. Петрусь і Павлусь могли й обійняти, пригорнути, поцілувати, навіть у щічку, не то в губоньки-уста, та далі і їх не пускала. Навіть за пазуху.

А всередині дедалі дужче млоїло, народжувався, розростався вулкан, який прагнув виходу. Не раз розпашіла уже й прокидалася серед ночі, а рука сама тяглася кудись униз, аж губу закушувала, а часом і по тій руці себе била.

І Людку, і Вірку, і Тоньку мовби ненароком питалася — як то з чоловіками, солодко ци не вельми, і бачила, як при цім особлива поволока їхні очі облягала. Любка цеї осені вже й понесла. А ще раніше — Вірка. І до баби Насті Луцихи йти Любка збиралася.

А вона. Чого ж вона ждала?

Сама скаже?

Али кому?

Петро, як у теї повстанці, у тую партизанку подався, то й бачила тильки два рази. Раз на вечорниці забіг, жартома гвера наставив — мобілізація дівчат, каже, в армію повстанську, школу сестринську одкрели, десь там у Колках, де українська власть.

— А я й піду, — Танька Лукіська.

Руки в боки й очима — ой, не любовні іскри.

Тоді ж тихо спитав Петрусь неї, Соломійку:

— А ти б до нас пуйшла?

— Ни знаю, — чесно сказала.

Якось посмутнів він. До Павла підійшов.

— Хазяюєш все? Ну-ну, хазяюй, та Соломочку мені бережи. Ци, мо’, весіллє задумали? То покликати ни забудьте, дружбан усе-таки.

Якась нова інтонація, навіть новий придих, коли ті слова ви- мовлєв, з’явились у Петра.

Не раз думала Соломка — а що, як уб’ють справді? Оно коли другий раз до хати їхньої забігав, рука була перев’язана — ат, дряпнуло, каже.

Татові слова, між тим, проростали. Бо. Бо хотілося, Соломійка й сама боялася в тім собі признатися, пекуче хотілося звичайного дівоцького й жіночого щістя. У неї, вирішила, не троє, як у мами, шестеро дітей буде. Усі вродливі й доладні, хазяйновиті й розумні.

Павло, відколи друг-суперник у ліс подався, вів себе спокійно, не надто залицявся, хоча, коли стикатися доводилося, та на вечорницях, а то й на вулиці — обдавав набагато жагучішим поглядом.

Оте. Петрове: «То покликати на весіллє ни забудьте» неприємно різнуло Соломійчине серце. Якоюсь незнаною раніше погордою од тих слів війнуло. Холодним вітерцем, що остужує не тильки щоки.

Вона тоді йшла і відчула, як сльоза щокою потекла. Та тернула щоку рукою, спинилася, подумала: «Чого ти, дурна, так переживаєш? Мо’, ти йому й не потрібна? Авжеж, не потрібна, раз ліс вибрав».

Обвіяв щоку вітерець осінній, певніше пішла Соломійка далі.

Ни знала тико, що то гордість дівоцька за нею чимчикує і намагається сердитим пирханням заглушити скавуління її серця.

Дурного серця.

Али ж чи дурного?

Тепер вирішила — хай доля сама покаже, що вона для неї вибирає.

На Катерини рано-ранечко встала, пушла в садок і, щоб нихто ни побачив, зрізала вишневу гілочку. Перед тим проказала і слова молитви, до Богородиці звернуті, а потім і свої, заповітні:

— Подаруй, матінко, для серця мого втіху, пригорни ясним сонечком та вітерцем тихим. У тебе прошу, свята Катерино \ і в тебе, преподобна Маланко.

Так промовлєла, бо ж гілку у воду належало поставити. І якщо розквітне, зацвіте до Маланки ³¹, то судилося цього року весільний вельон вдягнути, як гілочка вишнева, у біле вбратися.

Не перший раз Соломійка зрізувала чи надламувала вишневу гілку. Третій. Два попередні гілка у воді листочки розпускала, а от цвіту не було. Не судилося. Тож на третій було сподівання.

На порозі з Васильком зіткнулася. А той халамидник, хоч і не малий вже, а парубок-підстарок, щитай, завів, пику на дві гармошки скособочивши:

— Ой, гілочки та цвіточки, на весіллє веляночки.

Ну, Соломійка в боргу не лишилася — кулачком братикові межи плечі тузнула, хай знає, як смішки на вгороді продавати. Гілочку за спину сховала, а в хаті у заздалегідь приготований (обійдуться й без нього) маленький збаночок, з темно-синьої глини, поставила. Налила води та за фіранку, на віконце, до сонечка, що з-за хати виглєнуло, до Соломійки підморгнуло: поможу тобі, дівонько.

Ну, а далі й на Катерини, й на Гандрія ³² було, як і завше, 'їхнє дівоцьке гаданнє. І тут — диво-дивне — штири рази у Соломійки на '(дне вийшло. Перший раз, як пампушок напекли, а до пампушок кожна з незаміжніх дівчат свою маленьку стрічечку прив’язала.

А тоді до хати занесли псиська Мотрунчиного, голоднющого, бо ж цілісінький день узаперті просидів, аж вити з голодухи почав. Мотрунчиного, бо ж у Мотрунки як-не-як уже восьмеро дітей у сорок літ, то теж прикмета ни злецька. Пес, як голову, рядном накинуту, одкрели, очманіло очима повів, а тоді до викладених рядочком пампушок кинувся. І першою. Першою вхопив Со- ломійчину пампушку, аж зубами з радості клацнув, хоч пампушка й ни скраю лежала. Дівчата в долоні заплескали:

— Першою, першою, Соломко, заміж вийдеш.

— Диви, ще й цієї зими.

Ну, в Соломійки — серце тьох, мов соловій серед зимного вечора до хати залетів. Як псисько чергу встановив, кому в якім порєдку заміж йти, схрумавши пампушки всі до їдної, дівки з вереском та плесканням в долоні на вулицю висипали. Тепер по селу належало пройтися кожній окремо, крадькома під вікна хат, що гасовими лямпами ци й скіпками блимали, та послухати, що там говориться.

Соломка до Тиндурів пробралася й як услухала, то вдруге серце з грудей мало не вистрибнуло. Бо Тиндуриха до свого Федька сказала:

— Та йди вже, п’янюго, хоч дров до печі принеси, як худобину жінка мусила годувати та напувати. Гандрія він, бач, анциболот, свєткував.

Соломійка ни стала ждати, коли Федько вийде з хати, геть вистрибом побігла. Бо ж оте словечко «йди» означало, що вона рік за Гандрієм замуж вийде. Гірше було б, якби почула: «Сиди!», що значило — дома сиди, в дівках ще зоставайся.

А тоді попрямувала сільськими вуличками — їднею та другою. І таки встрітила чоловіка, що дибцяв, похитуючись.

— Доброго вечора, — привіталася. — З Гандрієм вас.

— І тибе тоже з тим же. Я троньки погандріївся.

— А як вас звати, діду?

— Та хіба ти впилася тоже, дівонько, що двоюрідного брата свого свекра ни впізнаєш?

Соломійка, звісно, впізнала дєдька ци діда Павла. Павла! Он як! І хоч ім’я він не назвав, та вона й без того знала. То її судженого таки звати Павлом?

Ну, а як вернулися дівоньки з вечірніх походеньок — хто радий- радісінький, а котра й з сумними очима, то стали на стіл пампушки та щойно зварені вареники з бульбою та капустою виставлєти. Теперка мусили хлопці зі шкаликом горілки та огірками прийти. Ну, а хто перший до хати ступить, той суджений для дівчини, що їй першою заміжжя нагадано — така є прикмета.

Першим ступив. Блискавка сяйнула перед Соломійчиними очима, яснішим світло лямпи зробила, гнота ще сильніше запалила. Бо до хати ступив Павло, Павлусь неїн, у кожушку святош- нім і шапці смушковій. Очі як дві зорі світяться.

— Уря-ря! — Безпосередньо, радо по-новодівоцьки плеще в долоні Параска Цвіркунова, котру тилько на Катерину лишень, як штирнайцятилітню, до їхнього гурту прийняли. — Соломка! Соломка! Соломинка!

— Та ж мине Павлом звати, хіба забула? — вдавано сердиться парубок, а дві зорі з його очей на Соломчині щоки вже присіли й висіюють звідтіля.

Павло підходить і легенько, мов маленьке горнятко, чимось дорогоцінним наповнене, бере Соломчину руку до своєї й, оглянувшись, до своїх вуст підносить.

4

Те на другий день Різдва сталося. Те, що мусило статися. На вулиці Соломійку перестрів Павло, як од гостин у тітки Варки вертався.

Промовив просто, але явно хвилюючись:

— Завтра старостів зашлю. Скико мона ждати? Хіба ти цього не хочеш?

Соломійка запитання зігнорувала. Тільки видихнула:

— Засилай, якщо вже так не терпиться.

І пішла, плечиком здвигнула, начеб од здивування — мені то що, твоє, парубче, діло свататися. А коли тре’, то ще гарбуз десь і знайдеться, ни всі за осінь та половину, вважай, зими витратили.

Зима ж того року була довгою. Спершу морозною і сніжною, а після Різдва замість того, щоб готуватися тріщати на Водохрещу, у середині січня обернулася в справжню весну, з теплою погодою

і великою водою. Саме перед Різдвом, десь за три дні до нього, Соломійка побачила, як набухає, бубнявіє гілочка. Як розпухають бруньки. Вона теж відчувала, як серед зими у її тілі зріє весна. Хапалася мимоволі за груди, що здавалися випуклими більше звичайного, а вночі руки самі тяглися до живота й нижче.

У такі хвилини Соломійка шептала молитви, ті, які знала від мами, від бабусі й від отця Андронія. Намагалася прогнати гріховні думки. Али чула й те, що колись прочитала в Біблії, яку дав було батюшка і яку потім принесла матушка Єфросинія, бо казала, що панотець їй заповів:

Що яблуня між лісовими деревами, то любий мій між синами!

У його холодку, що так бажала, я сіла, і плід його був солодкий моєму піднебінню.

Він увів мене в бенкетний покій, і любов — стяг його надо мною.

Підсильте мене тістечками виноградними, яблуками мене одушевляйте, бо я з любові знемагаю.

Ліва рука його під головою в мене, а правою він мене обіймає ³³.

«Якщо в Святім Пісьмі є й така любов, то хіба гріх те, про що я думала? — роїлося в Соломійчиній голові. — Я тоже знимагаю з любові. Та ж жодна рука не була ще в мене під головою, хоч і хотіли хлопци, ой хотіли мене обіймати. Господи, а що ж то — бенкетний покій? Чим я маю упитися?»

Чула вона й про плід, що торкається піднебіння.

Соломійка гнала думки, читала молитви, а вони назад верталися, ті окаянні слова, загорнуті в гріховне і солодке покривало.

Ци й в инших так було?

Ни знала, хоч дівчата дещо й розказували.

А того дня, як вернулася додому, одразу, ледь поріг переступила, Соломія-старша:

— Глянь, доню, діждалася таки свого.

— Діждалася?

Соломійка на вікно глєнула — а там гілочка вишнева цвітом укрита. П’ятірка квіток є вже, а ще з десяток на підході, от-от вибухнуть. Підійшла, пальцями торкнулася.

— Хороші ви мої, дєкую вам, — щасливо проказала.

— Що ти там шепчеш, доню?

— Щаслива я, мамо.

— І я рада.

Ще через день і сватання до хати припливло, як потічок серед зими. Дядько Тиміш Гладущиків, Платон і Левко Мікіський прийшли од Павлика.

— То подаси, доцю, рушники?

Чом би вона мала ни подати?

Разом з нею подавали куниця-дівиця, і дівочка-білочка, вся звірина цего світу, і мама неїна, ластівка сизокрила, котру найдужче у світі любила, бабуня, що тихо стогнали од своїх болячок, а як вона пудойшла та руку їм розпашілу на лоба поклала, притихли, лагідні та добрі, тишину в хату покликали. Також.

— Чого в тебе рука такая зимна, гонучко?

— У мене зимна рука? Бабуню!

Соломійка аж зойкнула. Де ж би бабця такеє вигадали! Чого б то руці неїній зазимніти? Та ж рука од серця йде, бо. Нє-нє, як Соломійка праву руку покладе, а ни ліву, то й зігріє бабуню. Ни зимно, бабуню, од цеї руки?

Бабуні сумно якось:

— Вроді нє.

А ввечері вона, тріночки захмеліла од сватання, од бджілок ци джмелів, що в неїній голові меду набралися од хмільних та любовних думок, сама, не стримавшись після довгого вечірнього ждання (чого?), на вулицю побігла. Ну, звісно, Павлусь ждав уже неподалік їхньої хати під вербою на неї, бо кого б іще міг ждати, в обійми схопив.

— Ти моя!

Пахло од нього сіном, махоркою, може, й трішки бражкою самограйною, а більше цим не по-зимовому теплим вечором, що весну приніс, як не на боцюнячих, то шпачиних крилах. Али ж крилах! Пахло любов’ю!

— Авжеж твоя! Засватана! — Щасливо сміється Соломійка.

Геть тисне її до себе Павлусь, до грудей міцно-міцно тулить.

І у вухо шепче:

— Я до клуні, на сіно, кожуха заніс!

— Павлику!

Та Павлик уже веде її до тої клуні. Пальці його чіпкі й міцні. Духота огортає Соломійку, вона, здається, от-от випорсне з кожушка, та це розпашіле дівоче тіло водночас тремтить од незнаного досі холоду. Аж цокають зуби, а на лобі піт проступає. У хаті вікна вже не блимають, лащиться до ніг молодого хазяїна і її чобітків (бо ж знає неї) кудлатий пес. Його раде повискування трохи заспокоює Соломійку. Двері клуні прочиняються, і ось уже Павло підсаджує її на драбину. На сіні у невеличкій ямці (нивже заздалегідь підготував, спалахує в неїній голові здогад — сороміцький і солодкий заразом) справді лежить кожух. Певно ж, старий, бо чути давньою вовною.

Шалена ніч почалася з довгого-довгого цілунку, вперше його губи геть-геть злилися з її вустами, а не тильки торкнулися, як у вечорничному ци вуличному цмоканні. Соломійці здалося, що вона от-от задихнеться. А його рука вже розстебнула кожушка, а потім за кофтину взялася.

— Я сама, — прошептала Соломійка.

5

Додому вона вернулася майже під ранок. Сіни були одімкнені, всі в хаті спали, альбо прикидалися, що сплять. І ступала тихо- тихенько. Наче мишка, що до приміченого з вечора шматочка сальця чи сиру скрадалася. Та свій сир — запашний, солодкий, п’янкий, трішки болісний — вона вже отримала.

Раз тико відро брязнуло, як квартою воду зачерпнула. Страшно хотілося пити. Чула, що чоловіків після любощів до води тягне, а як дівчат. того не знає.

«Може, я хлопець?» — пригасила прикушуванням геть зацілованих і аж розпухлих губ тихенький смішок.

Тихенько й роздяглася, під ковдру (значить, матуся ліжко розстелила) шуснула.

— То ти, Соломко? — бабуся таки озвалася з другої хати ³⁴.

— Я,— видихнула.

— Ранок скоро?

— Спіть.

Тіло її геть змучене та легке, мов пір’їна, тіло, в яке вперше (і одразу штири рази за півночі) входив чоловік, майбутній неїн законний муж, солодко нило. Перш, ніж вона заснула, це тіло, ліжко, всю хату підхопив хтось невидимий, легко розгойдуючи, став піднімати у височину, за білі-білі хмари, що пливли на тлі темно-синьої ночі, мов пухкі подушки з весільного приданого.

...Вранці Соломійка, прокинувшись і солодко потягнувшись, враз перелякано скинулася — ци ж не лишилася кров на сорочці? Крадькома оглянула себе — ні, не дарма на кожух, під її одежу, сіно підстеляли.

Тихенький смішок бризнув і згас. Вставати не хотілося, та, очевидячки, всі вже не тико очі попротирали, али й повмивалися, бо оно горох для лущіння на лавці стоїть.

— Довгий у тебе запій пусля сватання був, дівонько, — трохи буркотливо сказала мама.

Щоки Соломійчині стали враз бурячковими. Мов жарина з печі бризнула.

— Трохи постояли і з дивчєтами поспівали.

— А дивчєта вусами полоскотали, — то вже кпиночку задарма, як цілу жменьку жаринок, Василько кинув.

— Насмішник, — оперезала брата рушником.

— Мамо, ваша любимиця б’ється, — вдавано скривився братик, за поперек схопився.

У цій хаті, у цій сім’ї Соломійка ні за що николи не почує докору — те вона добре знала, як і про загальне обожнювання неї. Брат колись мовби жартома став на колінах на неї молитися, як побачив, що сестра розпустила розкішне хвилясте волосся та довгим гребенем взялася розчісувати ці пшеничні хащі.

— Не богохульствуй, — тоді мама сказали, та очі неньки сяяли не меншим захопленням од доньчиної вроди, якогось дивного, справді мов сонячного сяйва, що виходило від її лиця, усієї постави.

Соломійка намагалася пригасити те загальне захоплення жартами. Али ж бачила, яке гарне в неї тіло — ніжки-ніженьки, руки, плечі, жи... живіт, і двоє... ой, груденят.

Тепер воно, це тіло, належало ще й чоловікові, а з учорашнього дня вона була засватана, весілля за три тидні вчора зговорилися справити. Правда, циєї неділі мали ще прийти Павликові батьки і зробити передвесільні запитки, спершу в них, а потім у нареченого. Та то вже, як мовиться, тая торбина, що сама до базарного воза причепиться.

Коли ж Соломійка вдяглася та вмилася, до вікна підійшла. На вишневій гілці квіток побільшало — розпустилися майже всі бруньки. Усміхнулася, простягла руку, щоб квіток торкнутися. І раптом вона здригнулася, а потім мимоволі скрикнула. На квітці на вершечку гілки сиділа червона в чорних крапинках комаха. Петрусь.

— Що там таке, доню?

Мама злякано до неї кинулася.

— Там. Там. Там — петрусь.

— То й що? Тепло, то звідкись і виліз. Може, й з гілкою принесла.

— Нє-нє, на гілці його ни було.

Соломійка аж закрила перелякане лице руками.

— То я вчора, як худобі їсти давав, у сіні побачив, — Василько підійшов і зачудовано на злякану сестру зирнув. — Приніс до хати й на гілку посадив. Він і ожив. Думав, ти зрадієш.

— Ожив? Ожив.

Соломійка ще більше злякано заводила своїми диво-очима. А тоді кинулася до брата, вдарила кулачками в груди.

— Як ти смів? Насміятися схотілося?..

— Насміятися? Що з тобою, сестричко? Зі щастя дах поїхав?

Сестра вдарила його ще раз, а тоді вибігла з хати.

— Що з нею? — Василько.

— Що? Ой, Божечку мій. Нивже.

Соломія-старша, заточуючись, опустилася на лавку. Хата попливла перед очима. Здалося, що й миски у миснику затріпотіли.

— А з вами що, мамо?

— Ничо, ничо. Винеси ту комаху з хати.

— Добре, винесу. Може, вам води дати?

— Уже проходить.

Слабкість справді швидко пройшла. Та не пройшла тривога. Тривога за те, ци не повторює її донька, як і вона — Соломка, материну долю — любила одного, а замуж за иншого пушла? Може, сказати про те дочці, як то їй буде потому. А може, вона, хоч і мати, помиляється, і про того, більшого, людського Петруся, Соломка й забула?

Соломійка мовби підтвердила ці думки. Вернулася до хати швидко й, ніби нічого не сталося, взялася долівку підмітати. Смішно самій вже було над своїм зривом і якимось незрозумілим страхом, що невідь-звідки з’явився. Глянула на комашку-петруся і згадала иншого Петруся? А де він, той Петрусь? Чом про неї ни згадав, звістки не подав? Казали хлопци сільські, що разом з другими повстанцями кудись наче на схід подався. А чого на схід, як туди вже совєти пруться? Инші чутки ходили. Те й Варка, Петрова систра, потвердила, що наші «стипанові хлопци» за Буг подалися, тамтешні українські холмщацькі села, що ще уціліли, од полякув боронити. Нє, вона правильно зробила, що Павлика вибрала. Сильного, хазяйського, хазяйновитого, солодкого Павлика. Пав- луся, якому тепер належала і який належав їй, Павлусевій нареченій Соломци.

Соломинці, кажете, ох-хо-хо!

6

Весіллє справили в неділю, якраз перед Трьома святими і Громницями ^:. Надворі стояла весняна теплінь. Весільчани декотрі навіть пальт ни взяли, не кажучи вже про кожухи. Та й од Цаликів до Зозуликів, як прозивали родини молодого й молодої, недалечко, і церква Дмитрувська, куди на вінчаннє пушле, барвистим гуртом пушле-попливле, на краю їхнього кутка Млинище притулилася. Все близько, а найближче од Соломійчиної руки до Павликової. Зувсім близенько, і, сидячи за столом, Соломійка відчувала майже весь час свою руку в його. Раз тихенько шкарубкими пальцями неїну долоню пошкрябав. Соломійка всміхнулася. Бо знала, що той сигнал означає, яке таке бажаннє-хо- тіннє. По тій жаркій ночі на сінові більше до себе майбутнього мужа не підпускала, сміялася, що треба ж мед і на першу шлюбну ніч зоставити. Бачила — ще більше хлопака розпалює, раділа і посміхалася. І цупким віником якісь дивні щем і тривогу з душі вимітала.

Все було, як і належить — розчісування ще дівоцької коси подружками, і вчорашнє з дівочим віком прощаніє перед вступом у жіноче життє, пісні журливі й веселі. А сьоннє — весіллє, прихід весільної половини од молодого, батьківське благословіннє, вінчаннє. Вона першою на рушник стала — добра прикмета. І поцілунок, як обручками обмінєлися, і довга стріча вуст під крики «Гірко!» І під той спів назойливий: «А Соломка рада, аж в долоні плеще, нахилися, Павлусю, поцілуй ще-ще!»

Як уже вернулися з церкви, за стіл сіли, те й сталося. Спершу шум почувся надворі, потому в сінях.

Ойкнуло, а затим і заскімлило Соломійчине серце.

А тоді їх двоє й ступили до хати — Петрусь і хлопець, вона впізнала з сусіцького села, часом на вечорниці до них приходив, з Петриком приятелював, разом, кажуть, і в українську партизанку подалися.

— Добрий вечір, панове весільники, — Петрусь незвично голосно.

Озвалися гамузом, хто справді радо й зацікавлено, хто вимучено радо, дивилися насторожено. За плечима у незваних гостей — зброя, автомати. Хтось тихенько зойкнув. Вже ходили чутки про два недавні напади на весілля — десь там, коло Прип’яті, на Яревищинських хуторах чи що, і ближче, під Головним. В однім місці не так прийняли, казали, незваних гостей — поліцаїв, а в другім — партизан, правда, червоний за те помстився, що наречена ни його вибрала.

«Нивже й тут буде таке, кров проллється?» — читалося в людських очах. Тверезіли й ті, що встигли причаститися.

— Хоч ми гості й незвані, та прийшли, щоб привітати, — сказав Петро. — Свого товариша і його молоду тоже, як-ни-як, з ма- лєнства зналися.

— Запрошували й твою симню, чого ж нє, — озвалася Павлова мати. — Кауть, приболіли...

— Виздоровіют, — сказав Петрусь. — А я ненадовго, не бійтеся. Псувати щістє ни буду. Тилько поздоровлю, подарок вручу, ну, за здоровлє й щасливе життє чарчину, мо’, перехилю, як наллють. Ну, мо’, їден танець з молодою станцюю, з дитєчих літ дружили, як-ни-як.

Петрусь — обвітрене лице, начеб темніше, як було, у шапці- мазепинці й чорнім короткім пальті — підійшов до столу, де сиділи, мов омертвілі, наречені, й дістав щось із-за пазухи. То була невеличка дерев’яна коробочка. Простягнув Соломійці.

— На щістє й велику довгу любов.

— Спаси Біг, — прошептала Соломійка.

— Розкрий, коли хочеш, — сказав Петро. — Сам вирізьбив, од щирого серця, вибачєйте, що у лісі не вельми з подарками розженешся.

Соломійка розкрила коробку, дістала те, що лежало в ній, і не тільки з її грудей, а й з десятка инших — зойки вирвались. Ци захоплення, ци страху.

На Соломійчиній долоні лежало вирізьблене з дерева червоне серце.

Чиє?

її серце?

Його?

— Дє... Дєкую...

— Не бійся, — сказав Петрусь. — То не кров. То калина. Соком калиновим зафарбував. Помниш, як ми утрьох у лісі коло Гнато- вого хутора калину збирали?

— Пам’ятаю.

Все було начеб дерев’яним у Соломійки — і коли чарки Петрові й товаришеві його, що Михасем звався, підносила, і коли з-за стола виходила, щоб той танець надворі станцювати.

Михась тоді перші слова проказав, як чарку прийняв з неїних рук:

— Хай доля вам тико всміхається. По святах і буднях.

— Дєкую.

Не раз на вечорницях Соломійка і з Петром, Петрусем танцювала. Він завше вів тихо й обережно, ніби боявся, що вона воду ци синь своїх очей-озерець розхлюпає. Так і цего разу було. Тиль- ко автомат у него за плечима. Гвер. Так і не зняв.

Михась з якоюсь дівчиною, здається, Тетянкою Петраковою, танцював.

Петро сам просив у музик повільного танцю. Вів поволі, обережно, мов боявся розбити.

За танець обоє жодного слова ни промовили. Тремтіла Соломійка, і ледь здригалася його рука на стані молодої. Тильки, як стихла музика, він:

— Дєкую. — І до людей. — Вибачєйте, що, може, весіллє зіпсував. Додом забіг, а тут, кажуть, весіллє, то й привітати схотілося.

Низько-низько вклонився Соломійці, а потім і Павлові, другові свому. Тоді до всіх:

— Бувайте. Як совєт прийде — не піддавайтеся. Ще вернуться наші і слава, і воля.

І розтав у темряві. Соломійка стояла і боялася одного — щоб не впасти. Отак, посеред свого весілля. Бо що тоді буде? Відчула біля руки, що ледь-ледь дрижала, чоловікову руку. Пальці міцні й долоню широку.

«От і все, — подумала. — А що — все?»

А затим: «Додом забіг? Почув, що весіллє. А як же подарунок, серце червоне, серце калиновеє?..»

її думки перебила музика. Троїсті музики вдарили бадьорої, запрошуючи до нового танцю.

РОЗДІЛ V

ВЕСНА ЗАМІЖНЬОЇ ЖІНКИ: ГУСКА

1

— Гуси, гуси, лебедєта, візьміть мене на крилєта, — дитяче та давнє, як цей світ, мов пролісок крізь ранній сніг, мов промінь крізь ще зимову хмару, проривається й зривається проханнє з Соло- міїних вуст.

Вуст заміжньої жінки, вродливої, як сама весна, двічі викоханої минулої ночі, що стоїть серед березневого ранку, сама схожа на дивного птаха, з простертими у небо руками-крильми. А в тім небі поміж клаптиками білих, як припізнілий сніг альбо лебедине пір’я, хмаринок справді летять гуси, а мо’, й лебеді звідкись, з країв далеких, як уже подаленіле її, Соломійчине, дитинство. Летять крізь війну, мовби скасовуючи неїне існування, не досяжні для куль та приголублені Соломійчиними очима — гуси-лебеді летять.

— Що там, Соломко? — гукає з сіней свекруха, Павлова мати.

— Дикі гуси прилетіли, мамо, — щасливо каже Соломія.

— Овва, дивина, — намагається надати голосу байдужості Марія, та Соломійчине захоплення викликає й неї на подвір’я.

Вона й собі задирає голову й проводжає очима пташиний клин.

— Їдна, дві, три, — мимоволі починає рахувати, та збивається, бо ж до гусей, що ділять небо на дві частини, далеко.

До неба далеко, а до схожої на птаху невістки зувсім близько. Щось дивне ось уже другий місяць коїться у душі Павлової матері. Вона все більше закохується у свою невістку. Так би не мало бути, однак є. Вона стрітила цю жінку, давно знану, бо ж до Зозуликів рукою подати, з давніх давен живуть на їднім кутку, насторожено-ворогувато. Як завше стрічають свекрухи невісток, чужаниць, котрі не знати чого вриваються у чужу хату й хазяйство, забирають сина з материного серця та тулять до свого. Однак Маріїне бурчання та насторога погасли, мовби вогник на сирій скіпці. Погасила їх Соломія своєю привітністю, щебетанням серед зими, що падало на долівку срібними, а мо’, й золотими перлами, такими лагідними, добрими були слова, непідробне бажання догодити й щось нове дізнатися. І при тому не відчувалося жодної запобігливості, а наче. Начеб давно Соломка була неїною дочкою, зробила несподіване відкриття Марія. А ще дивні, сповнені внутрішнього чару, рухи Соломій- чиних рук, плечей та навіть розкрилля, схожих на два великих метеликів брів.

«Вона відьма», — раптом подумала якось Марія.

Раптом затерпла і задрижала рука, щока сіпнулася, і з солодким жахом Марія усвідомила, що їй не вороже, а приємно бути під цими, хай і відьомськими чарами. Двоє власних дочок, двох синів виростила, а такого, здається, й до них не почувала. Нє, не почувала, любила, а, бува, й сабанила ³⁵ за якусь провину, а такого захоплення-зачарування не відчувала.

«Хай вже, там проясниться», — вирішила Марія.

Що ж до Павла, то він хоча й кохав Соломію, любив, як свою душу, ладен був оддати за цю жінку найдорожче, все ж дедалі більше почував себе власником найвродливішої у цілих Загорєнах, або й усій окрузі жінки. Баби. А цей, дарований Богом і долею, дорогоцінний скарб, потрібно пильно охороняти. Як усяку належну йому річ. Павло трохи засоромився, коли про те подумав. Соломія — не річ, але й річ тоже. Бо те, що належить комусь, мусить бути річчю. Він теж її річ. А тут іще ревнощі точили, як шашіль, душу. Нащо Петро явився й подарував те серце? Міг би й щось інше принести. Певно ж, прихопив собі дещицю, як ходили на польські колонії. Оно Лукаш Калина цілу торбу добра приніс — і посуд, і рушники, і пацьори ³⁶.

Десь так тижні за два хтів той дарунок викинути. Тре’ крадькома було те робити, посварила б Соломійка та й перестала б. А він ще й спитав, дурень: «Не шкода буде, як дінеться кудись?»

— Павлику, то ж дарунок весільний, — Соломка аж зойкнула, ци йому здалося?

— Авжеж, од любчика.

— І твого друга.

— Друга.

— Хіба нє?

Павло поклав те серце, калиною, як кровію обмазане, на стіл. Кудись сховала його Соломка. Кров-калина вже тоді потьмяніла. Знайти б і викинути.

Али ж вибрала ни Петра.

Али ж вибрала його, Павла.

Али ж вибрала.

Ци він вибрав?

І таки дівчиною, дівчиною йому дісталася, йому, не Петру пришелепкуватому, що до лісу з дурної голови подався. України йому захотілося, бач. Оно совєти вже під Ковлєм стоять, покажуть тобі Вкраїну, не те, що дурні німаки. Якщо до того живий зостанешся.

А тут іще й, на лихо, старший брат, Тимко, занадився, у самого двоє дітей, а до братової, видно, ни байдужий, міцно у воці засіла, як кіт на сало поглядає, сміхочки з торби висипає, а ще всякі лагодзінки — на тобі, Соломочко, і пряника, і засраника, і ниток для вишивання моя Гапочка посилає. А через два дні виявляється правда, як хвіст котєчий з мішка — ну ви-те бачили таке? — теї нитки Тимко у рідної жінки поцупив. Три ха-ха-ха з притупом. Гапка прибігла було сваритися, Соломка уже й нитки простягає, а на ту бабу тоже вроки напали — низащо ни візьму, ще тобі, Соломочко, і зелененьких, і красненьких, як ружа, принесу.

— Чо то я дурна? — каже Гапка, і вже хлипає, і до плечика Со- ломійчиного, сльозами дурощів блюзку мітить.

Такі в них у хаті діла, брат як ни сокиру, то жменю цвяшків позичає, мати перед невісткою рясний мак сіють, хотя, звісно, найбільший виграш у нього, Павла — його хлопака щоночі Со- ломчиній розкішниці поклони б’є, аж хекає. Найбільша ж мрія Павлова — аби Соломка сина йому понесла, про те він і ночами на вухо шепче. А про другу свою мрію навіть перед паном Богом віконницю зачиняє, аби Божу десницю не обпекла, вухо не опоганила. Тико десь же має летіти лісом чи з-за якогось поліцейського постерунку куля, відлита для найбільшого його дружбана, а тепер і ворога. Так, ворога, бо його, Павлова, перемога, його здобуток, як хата з піску. Якщо нє, то чого так ниє тривожно серце, ни часто, али раптово, крадькома, мов злодій з-за вугла, чорна думка визирає. Хай чорна, али то був би рішенець і тривогам кінець.

Намагається проганяти ті думки роботою, тут вони з жінкою — два чоботи пара, два дідька, що за ніч штири поля кукілем вспі- вають засіяти. Все горить у Соломчиних руках — вариво, праннє, перебирання насіння, прасування й вишивання. Ну й він не промах — колода за геха полінами розсипається, рубанок на верстаку в руках золоту пісню співає, а кошики в симні самим Павлусем сплетені, як і постоли на літо. Мовби змаганнє в них з жінкою у нарваності до роботи. Очі мами Марії світяться двома сонцями, а свекор Гандрій з-під жінчиної п’яти й собі вдоволено покахикує.

А тим часом Соломія надворі проводжає гусей довгим поглядом і раптом скрикує. Одна гуска виривається з гурту й починає каменем падати донизу, стрімко зближуючись із землею десь там, вже за селом.

— Мамо, мамо, що то? — кричить Соломія.

— Де? Що з тобою, доцю?

— Там же гуска чогось падає, бачите?

— Може, сісти кудись захотіла?

— Нє, вона падає, я ж бачу.

Соломія зривається з місця і кидається бігти. Туди, за село. Біжить, аж дух перехоплює. Думка єдина — порятувати тую гуску.

— Куди вона погналася? — питає Павло, з’явившись на дворі.

— Гуску рєтувати.

— Яку ще гуску?

— Ту, що летіла.

— Вона що — в небо й собі знялася? — кепкує Павло.

— Хто?

— Та ж Соломка.

— Гуска чогось донизу шугнула. Як камінь, — у матері Марії тоже тривожний голос.

А в Павла раптом все холодіє. Щось раптово, мов жменю з вогню забраного приску хто сипнув, у голові жаром наливається. Росте й росте, у щось велике виростає. Думка про гуску, котра падає, поєднується з іншою думкою. Думкою-видивом. Про кулю, що летить лісом. Летить, оминаючи дерева, навстріч добре знаному чоловікові, що йде лісом.

Навстріч Петрові.

А перед ним падає гуска.

2

Коли Соломія добігла до краю села, то побачила чоловіка, який ішов їй назустріч і ніс на руках великого білого птаха. Ще здалеку вона знала, хто то йде. Ноги її задерев’яніли. Задерев’яніли, й був тильки їден спосіб дати їм повернути назад. Та ноги не слухалися, бо прикипіли до землі. Так вона стояла серед поля, її продував ще зимний весняний вітер, чорніла довкола земля з острівками снігу, а Соломії здавалося, що поле почало стискатися, меншати, аж доки все не стало маленьким острівком під її ногами. Таким маленьким, що й двом ногам місця на ньому не вистачало.

— А я думаю, хто ж то так біжить навстріч, щоб здобич мою одняти, — то були перші його слова, коли підійшов близько.

Соломія скинулася, проганяючи заціпеніння, і глянула Петрові в лице.

— Здобич? Ти що, підстрелив неї?

— Підстрелив? Та Бог з тобою. Я побачив, як вона падає, та й із лісу до неї поспішив. Ми якраз із Денисом Веприковим он там, краєм лісу, до шосейки йшли.

— З Денисом? Хіба він теж у партизанці?

— А ти не знала?

— Нє.

Поруч неї стояв наче низнакомий чоловік. Тико з птахом на руках. Гуска злякано водила очима. Соломія простягла руку й погладила крило. А тоді сказала:

— Віддай мені.

— Бери, якщо донесеш, — сказав Петро. — Вона важкенька. У неї, певно, щось із крилом. Бо як я наблизився, то злетіти пробувала, али ни змогла. Я своїм хтів однести. Бо ж могла пропасти.

Гуска справді була важкою. Соломія відчула, як тремтить пташине тіло.

— Провести чи сама донесеш?

— Донесу.

Птаха на її руках, певно, не першого року, бо важить таки цимало.

— То я піду, бо ж Денис жде, — сказав Петро.

— Йди.

Та йти йому не хотілося. Глянув на небо.

— А ті полетіли. Вже й сліду нема.

— Певно, не помітили.

— Може. У них, кажуть, тико як вожак сідає, то всі за ним і собі мусять.

— Кудись, певно, далеко летіли.

— Авжеж, на північ. Там, де війна.

Вони стояли, Соломійка вдихала запах махорки й ще чогось, що йшов од цего чоловіка.

— Ти куриш? — спитала.

— Та довелося, — Петро начеб винувато. — Як у криївці сидимо, тоскно стає. Як у засаді — тоже. Хлопци нарадили. Я вже й утягуватися став. Хоть воно, мо’, й не тре’. Ну, я пушов?

Соломія глянула йому в лице. Обвітрене, трохи заросле і схудле. Вона чогось неначе шукала. І враз обпекло — шукає його очі. Добре знані Петрові очі, й не карі, а начеб кольору стиглого горіха.

Одвернулася. Поспішно, мовби боялася, що вкраде ті горіхові очі.

Чи він її сині вип’є, коли очима встрітяться.

А в грудях почало щось підніматися і душити з середини. Ніби відчувши, що з нею коїться щось недобре, затривожилася, загелготала гуска. Господи, що ж це. У кутики її очей (у тебе ж цілі озера, казав Петро) викочуються горошини сльозинок.

— Як сімейне життя? — Петро питає й переступає з ноги на ногу.

— Добре, добре, Петрусю. Ну, я піду.

Соломія рвучко одвертається і йде.

— Мої як там? — Петро у спину.

— Та ніби все в порєдку.

На ходу ті слова проказані. Далі Соломія йде сама, тулячи до себе, до своєї схарапудженості й тривожності птаха із заболілим, а мо’, й підбитим перед тим кимось крилом. Коли Соломія наближається до першої хати, її кидає в жар думка. Думка, що цяя їхня зустріч неспроста. Що. Що гуска побачила з височини спершу неї, а потому його, Петра. Того й почала сідати.

«Цього не може бути», — думає Соломія.

Авжеж, не може. Все пан Випадок. Чи ні? Ні? Гуси, як і журавлі, як і боцюни, приносять весну. Гуси, певне, найраніше. Цього року весна прийшла ще в січні, одразу по Різдві, то на великі здвиги й зміни, кажуть старі люди.

Ті здвиги вже коло Ковеля стоять, над селом час од часу в небі гуркотять самольоти, а раз було видно, як билися двоє, один по одному вогнем кресали, а потім їден десь там за Полапами, в бік Любовня, з великим хвостом огню й диму пішов донизу. Червоний? Німець? Люди гадали й тривожно позирали на схід.

Таки правду казав тато Антін. Перед Явдохою есеси й шуцмани на село налетіли, зо два десятки дівчат нахапали, казали, на роботу в Німеччину, а селом поголос — до борделів їхніх. Заміжніх не зачепили. А Маруся, двоюрідна сестра, і Улянка Вітрукова десь там, на заході, у тім швабськім краю, а може, й у есесівських казармах.

Ще раніше, тиждень по її весіллю, селом промчалася інша чутка — йде червона партизанка. Соєдінєніє імені Лєніна. Соломія струшує головою — надто неприємні їй ці спогади. Той погляд чоловіка у кожусі, що заходить на подвір’я, бачить її, Соломійку, пасе очима.

— Красівая молодуха.

Знімає з плеча автомата. Дивиться пильно — очі як два буравчики, а з них розтоплене масло витікає.

— Пойдьош со мной? Врага-хвашиста біть?

— Я заміжня, — каже Соломійка, в якої терпнуть кінчики пальців на руках.

— Ну і што? Муж, небось, бандьора?

— Що ви-те, пане.

— Панов нєт. Так кто твой муж?

— Хазяїн. Христьянин.

— Хазяїн? Кулак? Ізба у вас нєдурствєнная.

— Прості ми люди, па. Товаришу партизан.

— Боішся?

Він хапає Соломію за руку, притягує до себе.

— Нє бойся, я сладкій. Ми, сібірскіє, парні гарячіє.

Притягає до себе. Подих курива й самогону.

І той виліт Павла з хати, з сокирою в руках.

Її одчайдушний крик.

Насмішкуватий позирк очей-буравчиків.

— О, хазяїн явілся. Хочет, навєрноє, тебя вдовушкой сделать.

Соломія вчепилася в автомата, якого прийшлий взявся знімати з плеча. Відчувала, що ось-ось станеться страшне. Найстрашніше. Де й знайшлися ті слова.

— У мене брат в Красній армії.

Сибіряк явно збентежився. Глянув ніби по-інакшому.

— Вот как? І где же воюєт?

— Не знаю. Перед війною на китайській границі служив.

— Погранічнік? Чекіст что лі? Чем докажеш?

— Брат письма присилав. Ще перед вуйною. Вони в моїх батьків. Принести можу.

— Ладно.

Він так і не зняв автомата. Павло ж, на щастя, збагнув, що сокирою нічим не зарадиш й пожбурив її аж у дровняк.

— Да, гарячій у тебя мужік. Смотрі, как ревнуєт. Нашей вро- дє породи. — І вже якось тепліше, до Павла. — Пойдьош в крас- ниє партізани?

— Та я би той. — І слово напівруське знаходиться. — З задо- вольствієм. Дак у мене сухожиллє порване. Ходити довго і шмит- ко не можу.

— Врьош, нєбось, а?

Павло брехав. Насправді ушкоджене сухожилля, від чого довго не міг на ногах стояти, було в Тимофія.

— Точно. До війська ж не взяли.

— Ну лади. Чорт с вамі... Шльопнуть всєгда успєєтся, єслі такім горячім будєш... Да і молодка больно у тебя прігожая... Жаль ліцо слєзамі портіть... Смотрі, стянут, а то й сама убежіт... Ха-ха-ха.

Він хриплувато сміється, а тоді каже, з прищуром, од чого очі мовби геть кудись зникають:

— Самогонка, надєюсь, єсть? І сало? Да і сапогі мнє сменіть не мешало б. А то совсем разлєзлісь, каші просят.

— Я зара...

Павло метнувся до сусідів, Гапонців, цілу літру позичив. І сала шмат чималий відвалили, самим менше зосталося. Та яєць десяток. Ну, й чоботи, що Павло до весілля справив, мусили оддати.

Щитай, ще дешево відбулися. В інших і свиней забирали, і коней, і кожухи, й підводи. А хто не давав — што, освободітєлям жалко, бандьоровскіє сволочі? Прокопа Гитунця і Мифодія Бра- туньового таки відправили на той світ. Дівчат кількох силою з хат забрали. Все ж один чоловік, Данило Вертун, явився до їхнього командира і пожалівся, що дочку збезчестили.

— А ми ж вас так ждали, — сказав.

— Ждалі, говоріш?

І командир той поскликував своїх та звелів показати — котрий? Коли приведена Данилом донька Василина ткнула пальцем, командир наказав вийти зі строю.

— Насіловал, Суровцев?

— Да врьот она, товаріщ командір. По согласію всьо било.

— Било?

— Да разве нє відіте, ето ж формєнная б.

Ліпше цього б не казав, бо Василина була молоденька і вкрай сором’язлива. Почувши такі слова, залилася рясними сльозами, забилася в плачі.

— Пойдьош под партізанский трибунал, — виніс присуд командир.

І таки, казали, розстріляли насильника.

А як пішла далі тая партизанка, став ходити по хатах Пилип Горопаха, капезеушник ³⁷ колишній. Записував, що в кого забрали, казав, що мусять повернути, як повернеться справедлива радянська влада, хай не сумліваються.

3

Соломію Павло зустрів на воротях. Тико не в червоних, а кирзових чоботях. Чоботиськах замазаних.

— А я вже хтів за тобою йти, — мовив. — А то подумав — мо’, й собі з гусями полетіла.

«Якщо хотів іти, чого ж не пушов?» — подумала Соломія.

Опустила гуску на землю. Та злякано озиралася — куди втрапила, певно, міркувала. Стиха загелготала.

— Молодець, жінко, — сказав Павло. — Файна печеня буде на Паску.

— Що? — скинулася Соломія, розминаючи затерплі од нелегкої ноші руки.

— Зготуємо, кажу, на Паску.

— Не дам. Не будемо готувати цеї гуски. Може, оклемається та ще полетить.

Щось незнане досі защипало в Соломійчиних грудях. Таке, що світ перед очима терп. Стала, затулила тілом гуску. На Павла зирить. Той од жінчиного погляду аж убік ступив.

— Що з тобою?

— Гуски тобі не дам зарізати.

— Ну не даси, то й не даси. До наших пусти, може, й свійською стане. Ой, жінко.

На щастя, до них свекруха підійшла. Спитала:

— Там, у полі, майбуть, зимно, зимніше, ніж тута? Бо ж ти, Соломко, посиніла й геть дрижиш. Иди, в хаті посидь. Иди, доцю. А з гускою ніц не станеться. Ци летіти, ци зоставатися — самій обирати.

— Добре, мамо.

Уже в хаті Соломія заплакала — рясно і ревно, як маленька зобижена дитина. Образливо було на себе, що з доброго дива за село помчалася, на чоловіка, що за нею не вийшов, а тую гуску самій через цілий куток довелося тарагунити, на гуску, що з неба не знати чого впала, не могло деінде їй крило заболіти, а найбільш — на Петра, що мовби підстерігав її, Соломію, й тую гуску зіврочив на падіння. Нащо йшов саме там, тривогу, було пригаслу, до серця вернув?

«Ой, не пригаслу», — подумки призналася Соломія, аж оглянулася.

Бо хто дорікав Петру, що ніде не з’являється?

Хто?

Яка Соломія, яка Соломка, з якого села?

4

Соломії потім самій смішно згадувати, як схарапуджено мчалася мало не крізь всеньке село — туди, де на землю з неба впала птаха.

Вона, справді біла й велика, лежала на холодній землі й намагалася звестися на ноги.

Потім Соломія відійде й погладить. І візьме на руки.

Гуска, що билася було й голосно кричала, стихла у неї на руках. А навстріч їй, що тулила тую птицю до грудей, ішов уже Павло.

Ну чого вона так хотіла, аби Павло пуйшов за нею, хай не за нею, а навстріч. Ніби од того щось могло змінитися. А може, й могло? Соломія аж скинулася, коли про те подумала. Їй потрібен був Павло — саме такий, що йде навстріч, на дорозі, вулиці сільській, а може, й простягає до неї руки. Те їй було потрібне, особливо після зустрічі з Петром. Химерна думка, що їх обох звела гуска, котра впала з неба, тепер розсмішила Соломію. Та розсмішила силувано, начебто сміялась не вона, а хтось збоку. Хто над нею сміявся.

А весна, між тим, набирала обертів. Березневе похолодання з пізнім весняним снігом, котре прийшло після теплих січня й лютого, було не надто тривалим, розтало, вивітрилося, зникло, мов запізнілий гість, що ступив до господи на хвилю дорогою кудись. Та не розтала тривога. Загорєнці, пораючись на городах і в полі, поглядали на схід, туди, де от-от мало загриміти. Пішли чутки, що, відступаючи в ту свою Швабію-Германію, німаки забирають з собою тутешніх людей, з тих місць, де мають проходити бої. Радилися, що робити, і хтось пустив думку — тре’ втікати до лісу, як наблизиться хронт, там переждати напасницю-войну.

Соломія мала свої тривоги.

Наче вчула їх свекруха Марія і якось, як уже бульбу садили — вдвох, бо чоловіки сусіднє поле горали — почала розмову про себе, про своє життє одразу, як замуж вийшла, а потім продовжила, як уже коло ковбані прали та виполіскували білизну.

Мама Марія почала мовби здалеку, а потім все більше й більше розкривала душу.

«Нащо вона те робить?» — подумала Соломія, та поміркувала й зрозуміла — свекруха хоче їй добра, вона відчуває, мо’, й не все, що коїться у неїній, Соломійчиній душі, а щось відчуває. На полі переносили кошик з порізаними надвоє бульбами од майбутнього копця до копця, коло ковбані завзято махали праниками, а поміж тим, мов ранковий туман крізь пальці, текла та розмова. Свекруха Марія розказувала з тихеньким смішком, як то колись прийшла тоже молоденькою невісткою до чужого двору, як страшно було, бо ж прийшла не так, як ото ти, доню, на свій куток, до знакомих людей, своїх, мона сказати, де росла й гралася разом, а навіть не на чужий куток, а в чуже село. І сама-самі- сінька була тутка неїна душа, як ото вишенька ци сливочка, що, бува, з насінини, оброненої серед городу, виростає. Оддали неї, чого там, майже силоміць, тильки й того, що родичі далекі. І чоловік, що до весілля соколом до ніг падав та моріжком стелився, зробився зусім гиншим. На свекрушину сторону став, і гримнути міг, а то й ударити.

— Та я думаю — нє, по-моєму буде, — Марія очима блиснула й праником по сорочці, на камінь положеній, гуп з усенької сили.

І розказала, як то крок за кроком, день за днем, а мо’, й година за годиною перебирала владу над чоловіком. Де впертістю, де хитрістю жіночою, де струною туго натягнутою, що бринить і от-от порветься, а де й лапкою й хвостиком, мов та кицька, що, як тре’, сховає пазурки, кігтики нагострені, а подушечками тих лапок све- го котиська за вухом почеше. То й ти так бери, доню, бачиш же, що я до тебе серцем і душею хилюся, а Павлик, він таки хоч часом і бурмило, а світ перед тобою, як тре’, покладе, любить з малєнства.

«А я?» — ледве не скрикнула Соломія.

І відчула — Господи, та ж вона долю материнську повторює. Мо’, того, що так само назвали, мали-бо Марією, а батько учва- рив перейменування. Мо’, інша, неїна, Соломчина притичина, схована донедавна у серці, так, що й сама розшукати не могла. Чого той Петро у ліс подався, а Павло зостався і поруч був — і на вечорницях, і тоді, як у неї всередині все по-дівоцькому пекло. Чого на весіллє зі своїм серцем, калиною, як кров’ю покрашаним, прийшов? Нащо теї гуси летіли, а одна впала, мов неїна душа? Нащо, ой нащо.

Ой, нащо, матінко.

Матінко глибока,

як на сто ставків і озер, а на п’яту річку.

Давня пісня лізла до голови, щось казала мама Марія, повезло їй із свекрухою, і з чоловіком повезло, скоріше б діточок Бог послав. І тут обпекла думка, мов блискавка, що на голе дерево падає — вона, Соломка, не хоче дітей. Не хоче, мо’, Бог і не послав досі вісточки, сім’ю чоловіковому з неїним, жіноцьким, стрітитись. Думка так вражає Соломію, що праник падає з її рук і летить у ковбаню. І Соломія зопалу кидається за ним.

— Соломко, куди?

Розпачливий крик свекрухи, невістка стоїть по груди у воді, бо ж ковбанька не вельми глибока. Вода скаламучена, як той праник шукати.

— Праник упав, — як маленька, хлипає Соломка.

— Та Біг з тобою, Павлик генчого витеше. Вилазь, бо ж вода ще з льодом тико недавно попрощалась.

Мокра Соломія приймає свекрушину руку. Еге, не так то легко вибратися.

— Павле, Павлику, — гукає чоловікова мати.

Та до хати далеко, певно, не чути, й свекруха кладе край води дошку, на неї меншого каменя, простягає свого праника — бери, поможу вилізти.

«Усі мене люблять», — зновика недоречно лізе до Соломійчи- ної голови, а ще холодна весняна вода студить тіло.

5

Петра зустріла у травні, як перецвітали сади. Чого її тягло у весняні садки, наповнені білою піною цвіту, шумовинням, яке, здавалося, саме от-от заспіває пісню? А може, й співає неї, чутну лише серцем. Соломія згадувала, як мама розказувала, що за порадою Насті Луцихи приходила грубою в такі квітучі садки і стояла посеред цвіту, посеред бджолиного гудіння, аби донька набиралася краси. Може, того і вабить теперка Соломію садок — свій, а то й чужий — коли він цвіте.

«От я й прийшла», — думає Соломія, а хтось уже підкрадається непомітно й нечутко ззаду і зненацька затуляє пальцями — шкарубкими, зразу чутно, — очі.

Соломія скрикує.

Вибухає серце у грудях.

Дерева, вона те чує, починають довкола неї танець.

Потім вона подумає — певно, він одстежував теї неїні походи до садка?

Ци вона сама того шукала?

Од тої другої думки усе похолодіє всередині.

— Не лякайся. Впізнаєш? — шепіт.

— Петре, не жартуй. Дивляться.

— Хто? Пчоли ци хрущі?

— Люди.

— Направду боїшся?

Петро повернув її — рвучко, одним порухом — до себе. Соломія глянула в лице, стрітилася з його очима й справді злякалася. Не того, що хтось побачить, вона ж бо, пригадала, у своєму, батьківському садку, а чогось іншого. Самої себе.

А може, й цвіту, весни, блакиті неба над головою, гудіння бджіл, далеких звуків од села, де хтось когось кликав. Могло бути ще десяток причин для її страху. Справжніх і вигаданих. Начеб прикликаних невідомо ким.

Вони стояли й проганяли слова, що просилися до їхніх голів, на язик і вуста.

Серце шаленіло, а губи вимовили:

— Ти до моїх прийшов?

— Чого до твоїх?

— Бо їхній садок.

— І твій.

— Вже не мій. У мене гинший садок. І гинше життя.

— Життє в кожної людини їдне, — сказав Петро. — Чуєш, їдне! У тебе твоє, у мене моє. — І схопивши за плечі: — Нащо ти своє Павлові позичила?

— Позичила?

І тут вона не стрималася, вибухнула плачем, спершу ледь чутним, як шелест весняного дощу, котрий ще тільки підходить — теплий і несмілий. Потім плач став наростати.

— Ни треба, — сказав Петро.

— Ни треба? Ни треба.

Соломія хлипала, як дитя.

— Иди, звідки прийшов. Бийся за свою Україну, а за мною не ходи.

І враз підвела голову, тернула, як у дитинстві колись, очі кулачком. Подивилася уже безслізно.

— А мене Соломією звати, щоб ти знав. От. І я Павлова жінка.

Стрімко рушила до хати, коло вугла оглянулася.

— У нас дитина скоро буде, щоб ти знав.

Уже на порозі, впавши на материні груди, бо ж Соломія-стар- ша, коли зачула голоси, з хати вийшла, Соломія подумала: «Нащо я йому про дитину сказала неправду? Гріх на себе взяла. Гріх. Ой-йо-єчки.»

РОЗДІЛ VI

ТРИВОЖНЕ ЛІТО: РИСЬ

1

Тієї весни одного разу на дорозі стрівся Василько з сяючим лицем.

— Ти мов нова копійка, братику, — Соломія.

— Совєтська ци німецька?

— Наська, рукавом протерта.

— Овва, і що на мене купиш?

— Багацько.

Він таки не витерпів, став розказувати, чогось озирнувшись і до сестри нахилившись: що Руфина ось уже вдруге вчора провести дозволила та ще й на прощаннє притулилася, щокою об щоку тернулася. Радіти б, а в Соломії у грудях щось — теньк, і зразу та струна мовби обірвалася. Надто добре знала вона Руфину, ціну її краси, викличної, як і всеньке неїне нутро. Та розчаровувати братика не стала. Порадила тико — міцніше тримай свою кралю.

— Триматиму, як можу, — пообіцяв брат.

«Коби ж можна було братові й сестрі женитися», — раптом подумала Соломія. Тарасовими і Васильковими словами.

Розсталися, а вона понесла свою тривогу, мов цибулю в подолі. Незручно нести, а мусиш. І запах цибулиний легенько за очі щіпає. Щіп-щіп — і вже сльозина. Одна. А за нею і друга.

Василько радів, Соломія тривожилася, десь там у лісах бродив Петро, а Соломія кожної ночі вимагала, аби її кохав законний, повінчаний з нею чоловік. Кохалася й кляла себе останніми словами. Хотіла дитину й смертельно боялася, аби те сталося. Бо тоді. А що тоді? Симня ³⁸ вже стане на ноги тверді, батьківські й материнські.

Якось, прокинувшись серед ночі, подумала: вона найбільша в світі зрадниця. А кого зраджує? Ніч сказала — Соломію. Не Петра, а Соломію. Та ніч, крізь яку чувся гул самольотів, що летять на захід. Загорєнці вже й міркували — чого то німець так пуд Ковлєм уперся?

Вони, звісно, не знали, скільки то під тим містом полягло з обох боків солдатів. Вояків совєтських і німецьких. Що був створений спеціальний Четвертий Білоруський фронт для взяття Ковеля і після кількох невдалих штурмів розформований, а з понад двох десятків генеральських погонів позривали по одній, а то й дві великі зірочки. Нічого цього мешканці Загорян, що звикли до ревища літаків над головою і далеких-далеких заграв на сході вночі, не знали. Не знали про «самолічне» палкування маршалом Жуковим командуючого армією, котрий занапастив черговий наступ на «Ковлє» зі словами, серед яких «засранец, мать твою» були найлагіднішими. Не знали, що після звільнення у Ковелі вціліє два двоповерхові будинки, й комісія ЦК, котра приїде, аби виконати таємне поки що рішення про перенесення обласного центру з Луцька на межі області до географічного її центру — Ковеля, побачить суцільні руїни і доповість, що переносити обком, облвиконком і всі інші установи нікуди.

Загорєнці цього не знали, та знали лише — рано чи пізно, а нова біда з пожарищами і смертями прийде. А тут і чутки пішли — людей з прифронтової зони, де мають бої бути, смерти весіллє, не просто виселяють з хат і сіл, а вивозять цілими селами до Німеччини. Тож ходили од хати до хати, перемовлялися — тре’ втікати до лісу, абись там переждати лихо.

Вірка Ликунова до Соломії забігла:

— Дід Тиміш каже, що в середу потроху до лісу йти почнемо. Підете?

— Підемо, — Соломія чомусь зітхнула.

На сімейнім зборі рішали, що взєти з собою. Коней, корів, свиню хотя б їдну, на возі мона вивезти, бо ж так марудно сюю твар гнати. Ну, хатнє начиння та причандалля, одежу там, посуду, яку найнеобхіднішу. І тут Павло:

— Я ни поїду.

— Павлику! — зойкнула його мати.

— Не поїду і все, тут лишуся, — вперся Павло. — Чули, що розказують, як ще перед хронтом покинутими селами мародьори всякії лазять і все геть виносять, а то й вікна б’ють та хати підпалюють. Треба хоч комусь хазяйство глядіти.

Свекруха мало не з плачем:

— Скажи хоч ти, Соломко, то ж прийдуть, та мара ци як там їх, і першого вб’ють, як боронити стане. Хазяйством зновика мона обжитися, а життє назад не вернеш.

Павло:

— Що судилося, того возом не об’їдеш, конем не обскачеш, а нечисті порядкувати на мему обійсті не дам. Тут і татова, і ваша, мамо, та ще й дідова кривавиця, а тепер — і Соломчина. То за що дармоїдам уступати мозольми нажите? У погребі ховатимусь або й у хліві криївку викопаю. На рожон не лізтиму, німчаків тоже стерегтимуся. Ну, й дубельтивка ³⁹ при мені буде. Набоями запасся.

— Ой, людоньки, — свекруха.

— Мо’, послухаєшся мами, Павлику?

То Соломія тихо-тихо проказала. Голос мов не свій, ледь шелестить. Язик омертвів. Чого б то? Нє, не бажає вона смерти Павлові, чоловікові свему. Тико. А що тико? Розуміє раптом — любощів, до яких себе щоночі принуджує, не Павла, а себе, хоче позбутися. Хоть на тиждень-два. Щось у лісі передумати.

— Не просіте, — Павло з лавки звівся. — Я тутки чоловік, мені й рішати. Нічо зі мною не станеться. І гуски твеї, Соломко, на обід собі не заріжу, не бійся.

— Я не боюся. За тебе лячно.

— Ой ци.

От того слова Соломію вкотре за ці місяці приском обсипає. Здогадується про щось Павло?

Павло здогадується. Виходить на двір і спиняється. Не раз в оті дні думав — ліпше б Соломка холодною була, до себе не підпускала. Бо. Бо ніби завойовує її, тілом гарєчу, та, він же бачить, у душі холодну. Мовби зі сторони кимось заморожену.

Ліс у далечині, за селом, зітхає — Петром. Дружбаном його з дитинства.

І близька яблунька шумить — Петром.

І гуска чужа, з неба впала, ненависне ім’я сичить.

Варто б її зарубати.

А мо’, його підозри даремні?

Чого ж вона так вимучує, хай солодко, розкішно, аж тіло терпне, ночами, ця жінка, яку він знає з малесенької, з першого зачудування тією яскравою сяючою квіткою, з блакитними, як небо, очима.

Павло шукає відповіді день, два, всі ці дні. Шукає і не знаходить. Вислизають слова, що, здається, от-от спіймає.

Вже пішла до лісу його симня, й він лишився сам. Готує їсти двом свиням, що зосталися, годує курей, качок, гусей, пса Гицеля. Порається на дворі, витешує голоблю. Село як вимерло. Староста робив вигляд, що не знає, куди люди подівалися. Перед Іваном Купальським у селі з’являється ціла темно-зелена орава. Орда. Йдуть від хати до хати, виганяють тих, що лишилися. Вже потім Павло довідається: правду казали про тую вакуацію. Дали годину на збори. Півтори сотні людей погнали потому кудись за Буг. Хати, правда, не палили. Тико за селом потвора залізна стала — самоходка із довгою, як витягнута гусина шия, гарматою.

Павло успів сховатися у ямі, що таки в хліві, там, де кінь стояв, викопав. Чув звуки, гортанну мову, собачий гавкіт, постріли (нивже Гицеля вбили?), чужу злість відчував, перелиту в сердиті незрозумілі слова. Потім стихло. Під вечір одважився вибратись наверх. Кількох курей недорахувався. Двері в хату нароз- пашку, та хата ціла. Приплентався, накульгуючи, пес. Живий, тико куля ногу зачепила. Радий, руки лиже. Залив рану самогонкою, перев’язав. Потім сам з горла відпив. Сів на порозі й подумав, що як виживе, любитиме Соломійку ще більше, що ці дні без неї порожні, як пуста шкаралуща, що він сам у всьому винен,

у своїй любові і неїній нелюбові, а може, і є любов, бо чого б то тіло таке гарєче, таке солодке дихання, таке бажаннє любитися щоночі?..

— Песю, ми з тобою хоч і самі, а щасливі, — сказав до Гицеля. — Ти живий зостався, а до мене сяя ніч горнеться. Ну, за твоє заживаннє.

Випив ще. Гарячий потік розлився тілом, затуманилося в голові. Павло звівся на ноги, змахнув руками, тупнув ногами. Ни танець, а хитавиця. Як то там Соломці? Сплять на возі ци в курені. Нащо він симню оставив? На сході загуркотіло і зблиснуло.

Двоє тіней-силуетів наблизилися нечутно. Голос тико почув збоку:

— Спокойно, дядя. Нє шевєлісь. Ручкі за голову.

Павло послухався. І тут збоку завалував пес, що кудись було відійшов. Один з силуетів наставив у той бік обріза, стрельнув.

— Не стріляйте, — попросив Павло. — У него й так вже сьоннє німци стріляли. Я оддам, що хочете.

— А нам і небагато треба, — почув у відповідь, другий говорив по-вкраїнськи. — Ми не грабітєлі, ми золотошукачі.

— Золотішко ілі хотя би пару царських монеток імєються, небось, — сказав перший. — Дньом примєтілі — ізба нє бєдная.

Отже, він був не сам навіть тоді, коли вважав, що довкола хати нікого нема. Грошей не водиться, хіба трохи совєтських (десь сорок рублів) зостались та ще кілька німецьких окупаційних марок. І все. Що було в запасі — на весіллє стратив, на обновки Соломії та й собі дещо прикупив. Усе. Не повірять, копнуть за цапову душу. Дубельтивку здуру у клуні лишив.

Тут йому в очі вдарило світло. Ліхтарик, певно, німецький.

Як не дивно, зі світлом прийшов рішенець. Не знайдуть скарбу, то ци живим лишать? Покалічать, як питатимуть, то напевне.

— Є в мене трохи монет, — сказав Павло.

— Так неси, — зрадів перший, цибатіший, завважив Павло до того, як осліпили пучком світла.

— У клуні вони в мене.

— Тоді — пашлі.

І пішли. Ноги дрижали, але голова працювала чітко. Відчиняв клуню, а де стоїть прикрита сіном рушниця, добре знав. Тільки ж ци вдасться вихопити? Теперка рішення прийшло миттєво. Одчинивши двері, згадав, що над ними поперечний бальок є. Підстрибнув, як бувало в парубоцтві, схопився двома руками і зразу ж двигнув ногами того, що за ним з ліхтариком стояв. Од несподіванки ліхтарика той напасник упустив і сам беркицьнувся на землю.

— Ти чо, мужик? — другий.

Павло кинувся до рушниці. Схопив і півоборота, не цілячись, загилив за спину. Влучив, бо почув скрик й хрип. Десь мимо нього пролетіла куля. А що рушниця стояла на зводі, то й собі стрельнув.

— Забирайтесь, бо повбиваю!

Ще раз ударив цибатого, що надумав був звестися, прямо рушницею по голові. Той заточився, упав на двері. Другого Павло копнув ногою.

Він змусив їх повзти навкарачки подвір’ям. Забрав обріза, німецького револьвера, ножа, багнета і, звісно, ліхтарика. Намацав у кишені гроші, щось залізне й кругле, може, ті ж монети. Та подумав, що бруднитися не буде. Не грабіжник він, хоч, певно, й награбоване то.

Вже за ворітьми сказав:

— Спробуєте вернутися — направду вб’ю.

І як одповзли трохи:

— А про монети я збрехав. Повзіть, у кінці вулиці підведетесь.

Для певності ще раз вдарив обох ногою.

— Мужик, калєками сделаєш, — прохрипів, судячи з голосу, вищий.

Навів ліхтарик. Сплюнув. З голови нижчого цибеніла кров.

— Нічо, нечисть живуча.

Повернувся і пушов до свого двору, на якім скавулів, певно, поранений вдруге пес. У селі стояла тиша і темінь, тильки десь далеко гавкали пси. Став накрапати дощ — легкий і шелестливий.

«Мертве село, а що то далі буде?» — подумав Павло.

Йому стало ще самотніше й незатишніше. Вперше пошкодував, що лишився. Али затявся, мовби з кимось сперечаючись, до лісу не піде, хати і хазяйства на розграбунок нізащо не оддасть. Тильки б німци не почули його пальби. У схроні, рішив, якось передрімає. А завтра — то буде завтра.

Люди звикають жити скрізь. І тут, у лісі, тимчасовому пристановищі (як циганський табір, шуткували), стали звикати. Таборів було кілька, на певній відстані один від гиншого — так безпечніше, рішили, коли що, не всіх половлять одразу. А німци ловили, вже потім дізнаються, що тих, хто вирішив пересидіти пару днів серед боліт за селом в лозах, половлять, хоч і не всіх, а двох — Настю Верчкову і її хлопця малого, застрелять. Тих же, що зловили, повезуть, як і тих, котрі в селі зосталися, кудись на захід, за Буг. А табір їхній посеред лісу, за верстов чотири-п’ять од села, на рідколіссі, бо на галяві ставити небезпечно, зверху, з самольотів, можуть побачити та скинути бомби, казали знаючі люди.

Ци їдної вистачить, щоб каліцтва наробити.

Знаючі люди — то їхня партизанська охорона, котру прислав провідник Чехура, аби вберегти не тико од німців, а й банд і бан- док, що по лісах типерка шастають та маскуються — одні пуд пов- станців-партизан, а другі й не маскуються, грабують, хто під руку попаде. Тоже, кажуть, відають, що поживою по лісах тутешніх запахло. А охорона.. Охорона що ж — хлопци з їхнього та сусіцьких сіл. Зате начальник охорони — друг Ярема. Так його кличуть ще троє хлопців з тої охорони: Яремо. Друг Ярема — Петро, неїна, Соломчина, болячка і радість, хмара й сонце.

Першим ділом, як стрітились, мало не боками тернулися поміж двох сосон, що простягали голчасті віти-лапи через стежку, спитав:

— То де ж твій живіт?

— Який ще живіт?

— Той, у якому дитину од чоловіка свего носила. І де та дитина?

— Тобі то що?

— Та нічо. Питаю.

— Цигани дитину вкрали.

Він очиськами вогника викресав. Веселого. А очі за метр якийсь.

— Ну? — Гмукнув-цмокнув. — А сорока часом тобі на язика не сідала?

— Сорока? Яка ще сорока?

— Кажуть, вони брехухам на язика люблять сідати та хвостом піднебіння гладити.

— Сам ти брехун-товкун.

І рішуче, щоб пройти, рвонулася. Та Петро за руку схопив. До себе потяг.

— Дивися, міцніше губи стуляй, а то й залетить яка. Тутка сорок багацько.

— Пусти.

Шарпнулася. Він пустив. Завше слухався, як щось казала. А міг би й не послухатись, хоч раз, по-свему вчинити. Міг би.

Соломія за метрів десяток-другий за табором спинилася. Подумала — ні, їден раз таки зробив по його, як схотів — коли в ліс у партизанку пуйшов.

Табір, проте, жив своїм життям. Варили їсти, втирали носи дітям і гуцикали найменших, пасли серед лісу худобу, хто забрав з собою.

Прали одіж у річечці неподалік.

Тривожно дивилися на небо і вслухалися у далекий, али часами вже чутний гуркіт.

Перемовлєлися.

Як от Вірка до Соломії:

— Куди летиш, подруго, як сорока наполохана?

— Яка ще сорока?

Враз слова Петрові мовби зримо перед очима майнули. Тоже про сороку. Котра на язика сяде. До плеча подруги притулилася.

— Віруню.

Ну, Вірка: «Бачу, щось тобі довгарає ¹». «А що має довгара- ти?» — Соломія. Про село стала мовити — як то тамечки? Про те, що далі з ними буде.

Спали — хто на возах, хто в куренях, багатша родина Вергунів у шатрі, що розіп’яли між деревами. Серед ночі встала раз Соломія, бо годину ци дві сон прикликати не могла, вийшла з куреня, де з свекром і свекрухою разом на підстилці з гілляччя спала. Побрела навмання, хоч сама не відала куди. Ишла і йшла. Шепіт

враз почула, шарудіння, потім ледь голосніші слова, смішок, мов би лоскотали когось, дівку якусь. Голоси впізнала. Руфинин і Васильків. Повернулася, щоб іти назад. Затамувала, проте, подих. Ноги до землі прикипіли. Голос дівочий виразніше:

— Тепло твоїй руці? У мене розкішниця гарєча.

І знов смішок.

Соломіті щоки запалали. Ясніше місяця, що визирав з-за хмари. Нє, вона не сполохає Василькового сороміцького щастя. Тихо-тихо скрадаючись, мов кішка, стала відступати набік. І брела між деревами, боляче хльоскали гілки — по плечах, руках, щоках.

— Соломко, — як подих, як видих враз крізь ліс і ніч, пристрасний шепіт.

Здригнулася. Петро? Тут і там — скрізь цей осоружний чоловік. Цілими днями з ним тилько й стикається. Пішла швидше. Далі й зовсім побігла. Хай, хай біжить за нею крізь цей ліс і світ, все їдно не наздожене. На бігу перечепилася об пеньок, а падаючи, боляче тарахнулася об сусіднє дерево. Полежала на холодній росяній землі. Нє, наче й ни роса. Може, то її сльози? Поволі звелась на ноги. Хоч спала у кофтині і старій спідниці, все 'їдно серед ночі було прохолодно. Довкола було тихо, як у маківці. Далекодалеко запужкав і стих безсонько-пугач. А мо’, й совиця. І тут Соломія збагнула гранично чітко: нихто неї не кликав і за нею не біг. Голос почувся, бо хтілося почути. Тре’ було вертатися, що вона й зробила. Тико прикрість усілася в грудях — що ж то за охоронці такі, що бігу неїного не замітили, з табору випустили?

Соломія йшла і йшла, тепер назад, над нею світив великий круглий, мов млинець, спечений Богом, місяць. Майже, як тоді, коли вночі з міста до села верталася. Тико то була дорога, а тепер?

Хтозна скіко пройшовши, збагнула — вона заблудилася. Серед ночі, коли боязко й крикнути, позвати на поміч. У місяця не спитаєш, де та дорога до табору. Під кофтину став заповзати волохатий страх. Звір, якого й рукою не погладиш.

Потім страх, здавалось, став її обіймати. Його лапи були довгими й чіпкими.

Як у казці — не руки, а ручища, не лапи, а лапища, не очі, а очища. Треба було сказати, як у тій же казці: «Я нічого не бо- юся», — а сили не стачило. Соломія не раз бувала в лісі, багацько, зрослася з лісом — і по ягоди ходила, і по гриби, і дрова з батьками та братами заготовлєти, і корови в лісі пасла, і навіть у купальську ніч цвіт папороті шукала разом з подругами. Али щоб так — вночі й сама, то вперше.

Сама — то вперше. Сама-самісінька. Тико небо над головою. І дєкувати долі, місяць млинцем, кружалом золотавим тихенько котиться. На нім, як і хтозна килько літ перед тим, Каїн тримає на вилах Авеля. Авель проситься брата, казали бабуся, не скидати далеко, на Землю, бо ж може забитися.

Соломія простувала крізь ліс, хрустіла голосно, як постріл, кожнісінька гілка під ногами в неї. Та в якийсь момент почула щось дивне крізь тихий шелест ще не зовсім старого листя. Начеб чиєсь зітхання. Не людське, не звірине. Чи не зітхання, а пирхання. Вона спинилася, прислухалася. Тиша. Тихісько й темно. Хтіла йти далі, та підвела голову і ледь не скрикнула: на неї дивилися двійко очей. Явно не людських, жовтих, мов опалі зірки-кружальця. Сова притаїлася на розлогому дубові? Соломія відступила тихенько крок, другий і звідти в місячному сяйві — місяць якраз відпустив маленьку хмаринку, що перечепилася об його край — побачила морду звіра, котрий дивився на неї. На морді проступало ряботиння. Звір трохи нахилив голову, певно, принюхуючись чи придивляючись, і Соломія побачила довгі відстовбурчені китиці на його вухах.

Рись! На неї дивилася, готуючись до стрибка з дерева, велика хижа рись. Поліська, а може, й болотяна, яка, кажуть, незрідка нападає на людей, особливо на самотніх нічних блукальців. Нє, болотяна тико в переказах лишилася, та звір від того не менш страшний. Бо рись!

Соломія тихенько скрикнула. Несамохіть, проти волі, зі страху. А тоді до крові закусила губу. Нащо ж вона побігла в той ліс? Овва, побачила, як парубок з дівкою милуються.

Подумки покликала: «Петре!»

Та в лісі панувала тиша. Нічна погрозлива й глуха тиша. Без- шелесся. І жовто й незмигнуло серед тої тиші дивився на неї страшний хижий звір, очима, жовтішими за місячне сяйво. Пронизував усе її єство.

«Що ж робити?» — гарячково подумала Соломія.

Рухатися небезпечно. Може, крикнути й спробувати налякати?

І тут раптом блискавкою майнула згадка. Дід чи хтось, а може, й отець Андроній казав, що рись ніколи не нападає на свою жертву спереду. Така вже в неї поведенція. Тико ззаду і впивається зубами в шию.

«А якщо так, — подумала Соломія, — а якщо так, то, може, тре’ відступати, дивлячись цій звірині в очі?»

Вона спробувала зустрітися своїми очима з очима рисі. Зловити й причепити її погляд до свого. Й таки змогла. Може, їй це поввижалося. Рись, здавалося, поглянула пронизливіше. Але й наче хотіла щось спитати. Соломія зловила погляд рисі міцніше й раптом побачила у ньому й себе, й місяць, що прошкував десь там у небі й плив, такий манюсінький у очах рисі, й край лісу, що мовби заглядав у ці очі. Вона побачила все це (чи здалось у її розгаряченій, наповненій жахом, але й чимось незбагненним, голові) та ступила крок, другий наперед. Як блискавка, спалахнуло те, чим жила останні кілька місяців — чуття любові, яку втратила, прагнення чоловіка, гріх, каяття, бажання смерти й іншого життя, та вона крикнула:

— На, їж мене, звірюко.

Рись завурчала, вискалила зуби, а потім мовби прийняла виклик і стрибнула з дерева. Соломія в останній момент інстинктивно пригнулася й закричала. Голосно, розпачливо, мовби то вона поранена звірина. Кішка чи та ж рись.

Тому рись пролетіла над нею і приземлилася позаду.

Соломія відчула це падіння, блискавкою майнуло в голові — рись кинеться їй на плечі, вп’ється зубами в шию. Вона вертнулася дзигою і побачила знову морду звіра, що теж повернувся до неї.

Вони дивилися тепер одне одному у вічі — рись і жінка, яка стояла на колінах. Рись глухо завурчала й посунула до Соломії. Ось вона зовсім поруч, жінка чує запах звіриної шерсті, подих хижої пащі. Рись кидається і мовби обнімає Соломію. її морда поруч з наповненими жахом Соломійчиними очима. Здавлений крик виривається з горла жінки. Та рись знову вурчить та вже не так погрозливо, наче щось хоче сказати.

Наступної миті десь зовсім неподалік гримнули один за другим постріли. Рись здригнулася. Вона, до того ж, приземляючись, підвернула лапу, і лапа заболіла. Накульгуючи, звірина кинулась убік і, глухо рикнувши наостанок, зникла у гущавині.

Потім Петро розкаже, як знайшов її, Соломку, непритомну, як ніс до табору, як він перед тим ішов за нею і втратив слід, як попрямував усе ж гаданим слідом, боячись налякати криком, а як почув її розпачливий крик — то вистрелив.

— Безсовісний, — сказала щаслива Соломія. — Ти слідкував за мною.

— Я стеріг твій сон і охороняв табір, — сказав Петро. Погладив руку. То було вже другого дня.

3

І сталося те, що мало статися.

Та спершу.

Свекруха Марія:

— Куди ти ходила вночі, Соломко?

— Не спалося мені, мамо. На душі тривожно і мулько. Як там Павлик.

— Дасть Біг, живий. Панечин Митро навідувався до села, то казав — пустка. Бродять німаки та теї, що у башликах ненаських. Козаки расєйські чи що. І теї.

— Власовці?

— Во-во. На шосейці, казав, якеїсь залізяки ставлять. Коло могилок пушака вкопали. Людей, котрі по лозах ховалися, ловлять. Ліпше тутечки пересидіти. Як Біг дасть. А Павлик наш — не дурней. Чує моє серце — біда боком перетреться.

Отака розмова. Начеб пронесло, думає Соломія. А що пронесло? То ж ніякого за нею не числиться, а думка — не вікно, всякий не заглєне. Навіть свекруха.

Навіть. Під неїним вікном стояв один заглядальник. Єдиний. Той самий.

А через день вона стояла край галявини, що неподалік од табору. Побачила, як галявою, од річки прошкує дівчина. Придивилася —

Руфка. Звідки б то? Мо’, по чорниці ходила, он там, де бір починається, ягідники знатні, люди заготовлєють, війна війною, а зимою згодиться, і простудниця, і всяка на живіт гонячка. Руфина йде поволі та пишно, стегнами звично хилитає, ручкою помахує, мовби серед базару, де щойно сім гусаків продала та десять перснів купила. А із заходу, з-за бору ревище в небі наростає, і осьдечки вже над галявою залізний шуліка. Руфина задирає голову, ручкою мах-мах, драстє вам, наше з маком, мо’, ягід купите, кауть, для очей добрі, а звідти. Звідти полоснули вогнем та так рясно, що Руфка безголова кошика з рук упустила, але не кинулася бігти, а попрямувала далі — рівно, статечно, павою. А той анциболот залізний летить, даленіє у синьому полотні, стає як мушка. Зате виринає другий і тоже вогняний сніп додолу сипле.

— Лягай, падай, — кричить Соломка.

А Руфка ци то ни чує, чи з переляку розум на порохню перетрусився, тико йде далі. Мов оглухла й осліпла. Тут із лісу неподалік Соломки чоловік вискакує. Господи — Василько! Біжить до Руфки, а кулі сиплються з неба, як горох з дірявого решета, вже з третього самольота.

Василько таки збиває дурну Руфину з ніг. Накриває своїм тілом.

Потому й Соломія туди кидається. А з лісу-бору ще четверо дівчат виходять, що од Руфки ци то відстали, ци йти разом не схотіли.

Руфина:

— Соломко, твій брат геть мені спідницю замазав.

Люта Соломія, в якої руки трусяться, раптом з усього розмаху б’є Руфину в лице.

— Ти чого?

То не Руфина, а Василько скрикує. В кожному братовому оці справді по соколику сидить — радий, що кохана жива-здорова.

— На весіллі вашім ще погуляти хочу, — Соломія з плачем припадає до братового плеча.

Надвечір, як несла од річечки випрану свекрову сорочку та свої манатки, коло самого табору — Петро. Із осоружним автоматом на плечі, кашкет набік збитий. Парубок Ярема:

— Ще їднеї рисі не стрітила?

— Я сама як рись, — сердито відказує Соломія.

— Ну бо? Мо’, зо мною увечері на Розметену не побоїшся сходити?

— На Розметену? Нащо?

— Відьму зобачити.

Соломія знала — за переказами, там, на перехресті, коло гірки, що як і урочище, звалася Розметена, колись поховали вбиту осиковим кілком відьму. Казали, що відьма, похована на перехресті лісових доріг, з такої могили не встане і шкоди не робитиме.

— Думаєш, побоюся?

— Певне.

— Може, я сама відьма.

— То підеш?

— Нє.

Справді — не хотіла. Боялася. Бо казали, хто там постоїть, на тим місці — дітей не матиме і голова у завороти піде.

Та більше Соломія вже боялася наодинці з Петром лишитися. Кляла себе останніми словами і ловила на думці, що раз по разу табором їхнім пройтися хочеться. Бо. Бо знов і знов побачити бажання наростає, як потреба їсти чи пити, а не просто бачити.

На Розметену таки сходила — сама. Правда, серед білого дня. Не було ні страху, ні навіть бажання озирнутися — тико, здавалося, що неї геть усю пронизує, продимає вітер на тім перехресті. От-от підійме і понесе. Кудись, по дорозі, котрійсь із чотирьох, покотить чи й підійме увись, над лісом.

Якби зараз налетіли ті стерв’ятники, вона б, як і вчора Руфина, не стала б ховатися. І не йшла б нікуди. Стояла б на місці. Пам’ятником на могилі відьми, відкрита для вогняних джмелів.

Та враз відчула — треба втікати звідси. Тривога з’явилася в ній, як нечутний, але пронизливий звук. Три-во-га!.. Стала рости, як снігова баба, ні, як розпачливий крик, що, бува, наближається з далини.

А-а-а-а!

Соломія послухалася й не пішла — побігла. Вже в лісі почула дивний стугін, мов біг за нею табун коней. Таки озирнулася й уздріла: не коні, а ціле стадо диких свиней, дзіків, вибігло на перехрестя, стало рити землю, а далі, попіднімавши рила, заревло — трубно, розпачливо. Не тямлячись од страшного видовища, Соломія кинулася углиб лісу.

Сталося вночі. Соломія прокинулася й відчула, що вже не засне. Хропів свекор, тихо постогнувала свекруха. Нестерпне бажання охопило Соломію — зновика піти в ніч, у ліс, аби зустріти тую рись. Тихо-тихо звелася на коліна, а тоді не вийшла — виповзла з куреня.

І була гарячкова хода-втеча, і зупинення край табору (цього разу таки гукнув вартовий), і молитва перед високою сосною (друг Ярема, здається, казав, що такі високі сосни чогось корабельними звуться), і звертання до Божої Матері, котру, як казала мама Соломія, вони обманили, бо ж обіцяла, клятву давала, назвати доньку Марією.

Про що вона просила?

Про те, щоб простила Мати Божа її вину і гріх. майбутній гріх. Соломія здригнулася, подумки вимовивши ці слова, потім затрусилася вся, як у пропасниці — що ж то вона таке каже, а думає. То ж ще більший гріх — очікування гріха, чекання перелюбу, гріха, який ни прощається, а може, й прощається, хіба вона знає, звичайна сільська жінка, поліщучка, темна, як цея ніч, хоч із Святим Письмом знакома.

«Я люблю його, Матінко Божа, — чи то думала, чи шептала, випускала з душі, з свого єства самими краєчками вуст, геть пошерхлих губ те, що жило в ній ці дні, а перед тим цілі місяці, од того самого весільного дня, коли приніс Петро дарунок — ви- фарбуване калиною серце. — І завсіди любила, тико не признавалася, бо горда була. Прости мені, а якщо можеш — порятуй од цеї напасти.»

Ніч мовчала, мовчала Божа Мати, а може, Соломія не вміла неї почути. Вона обійшла сосну, тулилася до прохолодної кори, вдихала запах хвої й запах смоли, що, здавалося, стікав їй на руки.

— До чого жінка дійшла — хвоїну обіймає, — почула насмішкуватий голос зовсім поруч.

Впізнала: Петро — тико ж не її, не той, про кого думала, а Огей- ків — сусід через пару хат, тоже на кілько там літ старший, на себе каже зі смішком — вічний парубок. Вертався, може, з села чи ще звідкись.

— Ци, мо’, тобі кепсько? — вже заклопотався вічний парубок.

— Голова закрутилася, — відказала Соломія, не повертаючись. — Йди собі, тут наше, женське діло.

— А, ну то пойнятно, — сказав і потупцяв таки далі.

Соломія одірвалася від сосни. Не мала йти куди. Знала — не

засне вже. «Ой, людоньки», — стисла руками голову.

— Піду, — прошептала вона.

Пугукнув десь здалеку нічний, як і вона, безсонько.

«Не йди», — почулося Соломії.

4

Сталося те наступної ночі. А вдень вона почула, що зовсім неподалік є гинший табір. Любомльців, людей, котрим вдалося втекти з міста. З міста, до якого зі сходу все ближче приступала війна. З Любомля. І Соломії, як те почула, раптом захотілося там побувати. Може. Може, стріне там Геника, хлопця, котрий порятував неї, та його матір. Господи, як же то звали її? Галя ци Ганя?

Ганна. Галина. Дарма, взнає. А хлопець, ци живий хлопець?

Поскільки сама боялася заблудитися, попросила провести. Ні, звісно, Петра, друга Ярему, кого ж іще могла попросити? Ну, він хоч би для годиться сказав — іди, мовляв, сама, не маленька.

Дорогою й спитала, чого йому прізвисько, ну як там, кличку чи що, таку дали дивну — Ярема. У роду ж у них Ярем не водилося.

— Не прізвисько, а псевдо, — сказав Петро-Ярема. — Ти Шевченка читала?

— Чого ж, — сказала Соломія. — Мені отець Андроній «Кобзаря» давав читати.