Unknown

— А «Гайдамаки» читала?

— «Гайдамаки»?

— Значить — нє, — чогось зітхнув Петро.

— Ну тебе. Грамотій.

Пройшли трохи мовчки. І дивне блаженство стало огортати Соломію. Наче в коконі якому йшла, загорнута у щось легке, невидиме, але начеб солодке. Нивже од того, що вона просто поряд з Петром іде? З тим Петром, якого насправді любила весь цей час, боячись признатися самій собі, боячись образити Павла і ображена на Петра, що надто мало уваги їй приділяє, що в ліс подався.

Рука мимоволі до його руки потяглася. І ще не торкнувшись, наче обпеклася Соломія. Назад руку відсмикнула.

Та Петро мовби почув. А може, й побачив той неїн порух. Взяв руку до своїх рук. Соломія вся спаленіла. Зиркнула вбік. Вони стрітилися очима. Зіткнулися блакитне й горіхове озера.

— Соломко, я більше так не можу, — сказав Петро, скорше не сказав, а простогнав.

— Як?

Вона спинилася. Петро дужче стис її пальці. Ледь не зойкнула.

— Ми ж обоє все розуміємо, — сказав.

— А Павло?

— А ми? Чого ти за нього пуйшла?

— А ти чого в ліс?

— Мусив піти.

— Мусив?

І Соломія враз ревно заплакала. Геть по-дитячому захлипала. Петро гладив її волосся, плечі. Й усе більше притягав до себе. Все більше притягав, і вона тяглася до нього. До коханого, перед яким завинила. Так, завинила! Вона, заміжня жінка. Та хіба вона душею, серцем не належала йому? Всім, що було в ній. На-ле...

«Петре, Петрику», — наче десь іздалеку голос.

Кликала його мати — давно, колись, у дитинстві, забирала з вулиці, од їхньої діточної компанії, їхнього розбишацького замур- заного гурту.

«Пет-ри-ку!»

Цей крик чомусь лунав у Соломіїних вухах, доки чоловік (хлопець, ой, хлопець) не підняв двійко неїних спідниць, не ввійшов у її тіло, у її плоть, доки не забрав геть усю посеред лісу, поніс у невідомий, незвіданий світ.

А десь далеко, на сході, гуркотіло й гуркотіло — глухо, али тривожно й погрозливо. Звіщувало про майбутні ще більші тривоги.

Війна тоже була жіночого роду.

— То-оже, — закричала Соломія у напівзабутті.

5

А війна прошуміла — над лісом, десь там, над селом ци в селі. Гуркіт у день святої Ольги ¹, княгині і жінки, долинав уже із заходу, з-за Бугу, й тре’ було вертатися в село. Валка возів і людей потяглася спершу лісовою, а потім польовою дорогою. Довкола дороги то тут, то там зяяли вирви од бомб і снарядів. А на підході до села, коло Самарчиного болота, побачили підбитого танка з опущеним хоботом. Залізний звір був із рядком червоних зірочок на башті.

— Не доїхав, бач, і до Бугу, і до Загорєн, — сказав свекор Андрій.

Хоч стояла тепла сонячна погода, Соломія мерзлякувато куталася в накинуту на плечі сіру вовняну хустку. її била пропасниця, хоч душа. Душа співала. Циєї останньої літньої ночі, проведеної в лісі, відчула по-особливому гостро — николи не була, не почувалася ще такою щасливою. Щасливою, мов птаха в небі чи квітка в полі, котру цілує сонце.

Та то було щастя, що гірчило. Вона відчувала ту гіркоту на губах, а ще більше всередині. Солодко нило тіло, бо ж кохалися й цієї, останньої, ночі. Йшлося легко, майже невагомо, і воднораз було зимно й гірко. Гірко і зимно. Зимово гірко.

Ще там, у таборі, після того першого разу, Соломія сказала собі, а потім і Петрові, що в усьому признається чоловікові. Павлові, котрий ждав неї десь там у силі. Мусить сказати, хоть би там що.

— Мо’, не треба? — Петро тоді зновика несміливо торкнувся її плеча. — Мо’, потому?

— Потому? Ти так рішив. Потому!

— Ну, я ни знаю. Павлик — він тихий, али чєсом як зірветься. Затєнтий він.

— Я тож затєнта, — сказала Соломія. — Нє, мушу сказати. Ни буду обманювати. Хватить, що й так обманила. Ой, Божечку, обманила.

— А далі як буде?

— Як? Ни знаю. Побачим.

— Може. Може, до нас підеш?

Вимовив те несміливо, аж тремтячим голосом.

— До вас? У ліс? В партизанку?

— Ну, в нас ни з медом, сама знаєш, як то. Али в нашій сотні є пару дівчат.

— Скільких?

Не сказала, вигукнула Соломія.

Він аж одсахнувся, рука з неїного плеча сповзла. А тоді струсонув тою рукою.

— Чого скільких?.. Ми ж люде. Ти що, гадаєш, до нас якісь гулящі йдуть? Дівчата свідомі. Українки!

— А я гуляща, — сказала вона. — Хіба неправду кажу? Чоловіка зрадила. Ци живий там, у селі, не знаю.

— Ни тре’ так.

— А як тре? Як?

— Ни відаю. Ми ж з Павліком з малєнства душа в душу. Ни розлий вода. А типерка.

— То нащо на його жінку лакомився?

— Бо. Бо люблю. Чуєш, люблю!

І за плечі зновика схопив, тилько вже не легко, ніжно, а з усієї сили. Струсонув, аж, здалося, кістки дзенькнули. А потому як у гарячці — що світ без неї давно не милий, що його тягло весь час до неї, а відколи в таборі, то казати не тре’, як тягло, що лихоманка била, що цілу ніч коло їхнього куреня просидів, сон її вартуючи.

— Ой, Петрусю. Петрику-бедрику.

Так нічого й не вирішили. Петро сказав, що через днів два навідається, бо ж типерка в селі, певно, війська червоного повно. А прийде, то готовий з собою забрати.

І попросив — ни кажи поки що.

— А коли? — Соломія.

— Мені лячно.

— А мині. Як я тепер з ним у їдне ліжко ляжу?

Павло стояв коло воріт. Біля його ніг Гицель, у якого потроху заживали ранені бік і лапа. Крутить з радощів хвостом, гавкає радо, мов питає, де так довго волочилися?

Хоч лице у Павла посіріле, стомлене — геть чисто виголений.

Стрункий, міцний, вродливий чоловік.

Муж.

Чужий відтепер.

Чужаниця, в якого зрадниця-молодиця.

Обняв, пригорнув. Поцілував. По. Ледь не задихнулася.

Вдихнула запах махорки.

— Ти що, палив?

— Та попробув трохи. Семенко Яруців тоже тутечки лишився. То й угостив якось вечором. Погомоніли трохи. Він і бакунця лишив.

— Не кури більше.

— Добре, не буду.

«Може, направду потім сказати? — подумала Соломія. — Ни тепер, а. А колись.»

Чим ближче до вечора, тим більше розуміла, що сказати мусить, що приховати не в силі, що те бажання, як болячка, як нарив, який мусить прорвати, що з двома чоловіками жити не зможе. Як і неїна мама, старша Соломія. Тільки та все життя проносила (нє, вже ти- перка нє) свою таїну в собі, пересилила себе, сховала, як мовлять, серце на денце, а вона виплеснула свої почуття, вчинила тєжкий гріх, бо ж у церкві повінчані. Така вона, Соломія. Соломка. Соломинка.

І вона сказала. Коли свекруха Марія пішла до сестри свеї, Фе- дорки, яка на другому кутку жила й у гиншому таборі мала ховатися, а свекор на дальній город, у другому лісі, подивитися, ци часом дикі свині не навідувалися та бульбу не порили.

— От ми й самі, — сказав Павло.

— Самі.

Стояли поруч, а посеред них — третій. Невидимий, а третій. Стояв.

— Ходімо до хати, — Павло простяг руку.

Соломія глянула в його очі. Чисті, прозорі, світло-сірі, ледь- ледь зеленкуваті. Наче вперше подивилася. І себе в них не угледіла, як раніш.

— Я.

Хрипкий голос застряг у горлі, зробив дерев’яним язика.

І все ж вона вдихнула і видихнула повітря. Мовби риба, викинута на берег. Ні, ще жива риба, принесена додому, якої от-от має торкнутися ніж.

Ци риба про те знає?

Вона знала.

— То ходімо? Чого ти.

І Соломія сказала:

— Я зрадила тебе, Павлику.

— Що?

Його лице пополотніло. Перекосилося. Мовби позеленіло на очах.

— Ти. Ти вигадуєш?

— Нє.

— З ким?

Соломія не відповіла. Нащо він питає? Хіба вона могла ще з кимось його зрадити?

— Петром? — Так сказав, що подумалось — не вірить. — Він там був?

— Був. Табір охороняв.

— І ти. Сука! Хвойда! Скіко раз? Кажи!

— Штири.

— Штири? — вирвався стогін.

Кинувся, зірвав хустку. Вдарив у лице. Соломія заточилася, али не впала. Павло вчепився у її довге волосся, яке півроку тому ще заплітала у косу. Потяг до клуні, другою рукою дав штурхана, вдарив боляче й чоботом у литку, аж ноги підігнулися. Далі поволочив, як напівживу.

У клуні він звелів роздягтися. Геть, догола. А що Соломія завагалася, рвонув кофтину, аж ґудзики посипалися. Тоді вона вже сама зняла сорочку й спідницю.

Павло штурханом опустив Соломію на коліна й за волосся під- тяг до стовпця біля сіна. Мотузкою зв’язав руки за стовпцем. Що буде далі, Соломка дізналася за якусь хвилю. Чоловік взяв складені вдвоє віжки й став полосувати жінчину спину, плечі.

— Павлику! — скрикнула Соломія.

— Мовчи, хвойдо, бо ни знаю, що зроблю.

Соломія закусила губу і далі мовчала. А важкі віжки, страшна покара, раз по разу опускалися на її бідолашну спину. Пекло нестерпно і все дужче. Здавалося, почала тріскати шкіра.

У тій самій клуні, де півроку тому серед зими Павло зробив її жінкою. Жін-н-кою-ю...

«Хоч би не зомліти, — подумала Соломія, а вже наступної миті: — Нє, ліпше зомліти, може, тоді припиниться ця мука, цеє катування».

Її чоловік — кат? Як же це? Ліпше б просто прогнав.

Мовби почувши Соломіїну думку, Павло перестав бити, люто жбурнув віжки вбік, копнув жінку ногою і пішов до виходу. Пообіцяв:

— Я скоро вернуся. Чуєш, хвойдо, вернуся!..

З тим і вийшов. Соломія стояла на колінах напівзомліла, притулившись лобом до стовпця. Спина боліла й пекла нестерпно, али то було ни найгірше. Вона розуміла, що життя пішло під укіс, винна в тому сама, та найголовніше — що буде далі? Яку муку ще приготував чоловік-кат? Не заб’є ж він її до смерти. Хоча чого й ні? Скаже, що десь у лісі пропала альбо до лісу за любчиком, коханком, повіялася. Типерка, воєнної крута- виці, людське життє ніц не варте. І лежатиме її бідне тіло, про яке Павло казав, що воно найліпше, найкрасивіше у світі, яке любив у цій клуні й у хаті до самозабуття, десь у болоті ци в лісовій ямі.

«Нє, нє», — подумала Соломія.

Али як порятуватися? Спробувала зубами дотягтися, розв’язати вузла, та це не вдалося. Міцно скручені руки.

Соломія заплакала. Дивна річ — десь поділося почуття вини.

Пришкандибав пес і став лизати голі й теж побиті ноги.

— Песю, — сказала жалібно Соломія. — Прости мене, песю.

І ще жалібніше:

— Порятуй мене, Гицлику.

Пес відійшов і став перед нею. Дивився, наче питав, чого вона тут і що з нею, господинею цього двору і його, вірного собачого служаки.

Соломії стало соромно своєї голизни, прикро за свою безпорадність. Поволі звелася на ноги. Хитався світ. Хоч би скоріше прийшов кінець усьому. Будь що вже буде, що б не приготував для неї чоловік.

І раптом вона згадала давню розповідь своєї бабусі. Про те, як колись, у давню давнину, ще за неї, бабусиної юности, ци й раніш, за Соломчиної прабабусі, чоловіки карали невірних жінок. Били, казали бабця, а тоді жінка мусила сама вимазати себе гноєм, а то й людським лайном, а поверх — пір’ям, і так водив голу невірни- цю-жінку по цілому селі, а вона коло кожної хати мусила казати, яка вона хвойда і прости Господи. А після того ганебного шпаце- ру відводив жінку до неїних батьків та збиту з ніг кидав посеред двору або прив’язану до тину. Ци прощав, траплялося й таке, казали бабця, тико після того жінка була в сим’ї за поштурхана, за служку, ноги мила чоловікові та його родині, чоботи щовечора цілувала. Невже Павло їй таке уготував? Та ж зара не той час.

«Нє, нє, ни буде такого, — ледь скрикнула Соломія. — Ліпше смерть, якщо нима порятунку».

Порятунок був. Першою вернулася з походеньок свекруха, бо сестра ще не дісталася з лісу. Побачила відчинені двері клуні, заглянула туди й скрикнула:

— Ой, Божечку милий, хто ж тебе так, доню? Нивже Павлусь?

— Він, мамо, — сказала Соломія. — Скоро повернеться, казав.

— За що ж так?

— За те, що ви-те знаїте, — сказала Соломія. — Одв’яжіте, мамо, прошу вас. Я собі тихенько до своїх пуйду, раз уже так случилось.

— Одв’яжу, звісно, — відказала свекруха, і коли одв’язала: — Нащо ж ти розказала йому? Хіба тре’ чоловікам усе казати? Якби я все казала. Світе милий, без шкіри досі б ходила.

«Вдягайся», — сказала мама Марія та, перш ніж накинула невістка одіж, таки мовила, та з такою інтонацією, що Соломія аж зашарілася:

— Яка ж гарна, доню! І той дурень такую красу не втримав! Ходімо.

Вона завела Соломію до хати, принесла з комори якісь баночку і пляшечку та звеліла оголити спину. Тоді взялася легенько втирати мазі в рани, ойкаючи та примовляючи.

А потім вернувся Павло. Як вибігав з клуні, то схопив сховану над дверима рушницю-дубельтивку. Навіть на бігу загнав набій до ствола. Мчав, як оглашенний. Якби зустрівся в той момент Петро, не задумуючись, убив би. Та колишнього друга ніде не виднілося, не прозиралося. Тилько двоє чи троє людей зі своїх обійсть подивилися здивовано. Так Павло промчався аж до річки Мережки. Стояв на березі й кричав у далекий ліс, посилав прокльони тому, хто забрав (таки забрав) його жінку, викликав негідника на прю. Ліс, проте, мовчав.

Синіло над головою високе літнє небо. Довкола Загорєн стояла мирна тиша. І з боку Бугу — жодного звуку.

Павло з усього розгону, як був, в одежі шубовснувся в річку. Вода, хоч і тепла, остудила його. Виходив на берег вже майже спокійний. А дорогою до села взагалі злість стала вивітрюватися. Пропало й бажання зганьблену Соломку відвести до неїних батьків. Нє, нізащо він її не відпустить, не віддасть тому засранцю з лісу. Соломка його законна жона, у церкві вінчана. Своє вона получила, достала, бо ж варт було. Вже коло хати рішив Павло — те, що сталося, умре між ними. А от Петра, як спробує до хати наблизитися ци жінку його, Павлову, кудись виманити, уб’є безпремінно, не зважить, що за Україну воює. Бо чужої жінки красти навіть таким защітнічкам не позволено.

Так міркував Павло.

А Соломії у клуні не виявилося.

На дворі тико Гицель запитально на господаря дивився. Песячим оком. Здалося, щось спитати хоче.

— Чого тобі? — гаркнув на пса.

«Невже до батьків своїх пушла, кимось визволена?» — подумав.

Горда, бач. Гордячка, хоть і зрадниця. Де й набралася гордяч- ності теї?

Як так, то хай так.

Нє, силою верне.

Зара й рушить.

Зайшов до хати води з того всього напитися.

А там — його зрадниця і матуся. Мама дивиться на сина так, мовби найліпші пацьори у неньки вкрав чи теля у Бога. Та ще ж і питає:

— Що ж ти наробив, сину?

— А що наробив? — визвірився Павло. — Ви-те неї питали, що вона у лісі зробила? Ви-те ж тоже тамечки буле? То чом не всте- регле?

— Я не сторож твоїй жінці, — відказала мама Марія. — А той чоловік, од якого жінка до гиншого йде, сам винен. Знаця — недолюбив, як належить. Не вберіг. Таково й виходить.

— Оно як! Я тут хазяйство стеріг, а вона свою.

Тут Павло геть сороміцькі, грубі слова з губи на волю випустив. Аж миски й тарелі у миснику, здавалося, загримотіли од сорому.

— Павле, не розпускай губу, — сказала мати. — Радій, що живі обоє. Хазяйство нажити мона зновика. А долю згубиш, то ніякими скарбами не заміниш. Проси прощення в Соломочки нашої за те, що наробив, що побив так свою жінку.

— Що? Мені ще й прощення просити? — Павло не йняв віри почутому. — Може, ще й на коліна стати перед циєю негідницею накажете?

— І станеш та ноги поцілуєш, — сказала Соломина свекруха, а голос, мов криця, бринів. — Може, тоді й простить.

— Не буде того! Світ перевертається!

Вибіг Павло й дверима з усієї сили грюкнув.

На коліна ж опустилася Соломія. Опустилася та справді, ревно плачучи, цілувала ноги чоловіковій матері.

— Простіть мене, — ридала. — Матусю ріднесенька.

— Нічо, нічо, мине, — казала Марія й гладила невістку по голові.

Давно вона любила цю дівчину, а тепер жінку, як рідну. Прагла і робила все, аби та стала її невісткою. Щось було в Соломії таке, що мовби самій Марії хотілося мати. Що вона всотувала у себе з її лиця, очей, постави.

Краса, врода Соломіїні приваблювали? Так, та не тильки.

«Світло якесь виходить од цеї дівки, — не раз казала собі Павлова мати. — Як не над головою, то всередині єго має. Мо’, й вправду отцем, батюшкою покійним позначена, як то люде кажуть?.. А через нього самим Господом.»

І та, в яку вона була залюблена, як у рідну, таки дісталася її синові, а отже і їй. І страх єї втратити пронизував.

— Вже не болить? — спитала Марія.

— Нє, — сказала Соломія. — Як рукою зняло. Дєкую, мамо.

І руку свекрусі поцілувала.

— То добра мазь, із п’яти трав та двох корінців зроблена, — сказала свекруха. — За днів два геть зовсім пройде.

— Дєкую, мамо.

— Ну, ходімо щось по хазяйству робети.

І вже коло порога:

— Ти ж не здумай нас кидати. Він пересердиться та й простить. В Андрія вдався, а той уміє прощати. Ой, горенько наше бідове.

Марія могла б цимало що розказати невістці. Не тико про те, як приручала чоловіка, перед котрим спершу аж тремтіла. Ой, не тико.

Соломія ж думала, що разом з болем кудись відходить образа. Мов легкий літній дощ. У кого ж їй самій просити прощення — не за зраду, а за любов свою неприкаяну?

Рішила, що сходить на могилу до отця Андронія. Поговорить, як не раз бувало.

Бо-о-ожечку, поговорить.

6

Тієї ночі Павло пішов спати до клуні, на сіно. Соломія не сказала жодного слова, не було їх у неї, десь повідлітали, як восени птахи у вирій. Довго не спалося, проганяла думки, а вони лізли, наче воші до немитої голови.

Нє, то скорше були світлі думки. Світлі, бо про Петра. Світлі й тривожні. Бо Павло ввечері тико й буркнув:

— Нима твого любчика, підстрелив я його. Можеш піти поховати, закопати псяюру. Коло Грицьового ружка ¹ лежить, як досі не прибрали друзяки.

У Соломії все похололо всередині. Нутро обірвалося. Хтіла крикнути: «Брешеш!», та слів забракло, сухота в роті, аж дихан- нє забила. Руки тремтіли, як за хату відходила бочком. Подумала — Петро мусить дати звістку, куди гонився цей вар’ят, невідомо, та не віриться, що встрелив Петра. Не міг неїн коханий, справжній, як щире золото, коханий, отак нагло згинути.

Та як заснула, мов у темний льох провалилася. І коли доїти корови раненько схопилася, голова була легкою, мов подушка зі свіжим пір’ям.

Зненацька думка майнула — як подоїть обоє корів, самій піти до Павла. Вижене ци прийняв би?

Молоко било цівкою об дно відра, а в голову — оте слово, сказане чоловіком.

— Я не лярва, — вимовила Соломія вголос.

Цілий день, цілісінький, мовчали, як німчури. Навіть за столом обоє хіба до батька-матері озивалися.

А ввечері Соломія сама пішла до клуні. Віжки взяла і до Павла:

— Можеш ще раз побити, як хочеш.

— Я сплю, — почула. — Йди собі, жінко.

«Залізний він чи що?» — хтось спитав у Соломії.

«Гордий», — хтось і відказав.

Безсонної ночі рішила — щоб там як не було, піде в ліс. До Петра. Там назувсім і останеться. Хай люди кажуть, що хочуть. Біль не загасити й минулого не вернути. Тільки б Петро сам до села навідався, бо де його шукати? Хіба рідні знають? А як Павло його перестріне?..

Порятунок (чи ж рятунок? біда!) прийшов сам по собі. Через день на подвір’ї побачили новопризначеного голову сільради, Захарка Дильового, що, казали, у червоні партизани минулої зими подався, як ото проходили через їхнє село. А з ним солдат червоний — тико теперка з пагонами, як у польській ци царській армії.

Спитали: а чи вдома громадянин Рощук Павло Андрійович? Павло був удома. Захарко тицьнув у руки папірець. Сказав, що то повістка — за дві години явитися у польовий воєнкомат. При собі мати документи, які є, ложку, миску. Ну, там кусень сала на першу пору.

— У випадку неявки до сім’ї будуть примінені закони воєнного часу, — сказав Захарко. — А що то, самі знаєте. Полуторка ждатиме коло сільради.

— Ой, синку, — скрикнула мама Марія.

Вони знали, що вже третій день, як забирають. До армії, на хронт.

— Піду, — сказав Павло.

— Тоді розпишіться, — Захарко папірець сірий та страшний простягає.

Солдат, зовсім молодий хлопчисько, мовчав. Тико, як до воріт дійшли, повернув голову:

— Ви, того, ще не переживайте. Спершу в запасний полк підете. А там, дивись, і на охрану тилового об’єкта. Буває, і везе.

Казав м’яко, по-вкраїнськи, наськи, проте трохи не так, як у них. Десь, певно, з Восточної.

Збиралися мовчки. Батько до родичів сходив, новину недобру переказати, Соломія до своїх майнула.

А вернулася — стояв Павло серед хати. Побачив Соломку, очима зустрілись. Заціпеніли обоє.

І раптом він таки опустився на коліна.

— Прости, як можеш. Не хтів я. По-дурному вийшло.

Соломія відчула, що підгинаються ноги. Собі на коліна стала.

Сльози самі потекли. Павло долонею теї сльози й витер.

— І мене прости, — схлипнула Соломія. — Тре’ було й тобі у ліс йти з нами.

— Ет, що там уже зара казати.

Брязкнули сінешні двері — стали підводитися обоє. Марійка, його сестра, прийшла, зразу в плач.

Проводжали гуртом. Ще й брат Павлів прийшов із жінкою. І Василько з мамою Соломією та батьком Антоном. Як по селу йшли, люди з хат виходили — кланялись, старші хрестили.

Перед тим, як у кузов залізти, де вже сиділи з півтора десятка загорєнців та хлопців і чоловіків з других, сусідніх сіл, Павло раптом стрепенувся, обняв Соломію. Вона вся тремтіла й припала до грудей, і несподівано для самої себе взялася обціловувати чоловіка.

— Я тебе ждатиму, — прошептала.

— Ти той, — Павло нахилився до самісінького вуха. — Я розумію — назад вже не склеїш. Якщо його любиш. Тико я. Я попрошу тибе — жди таки. Вернуся — то все й рішимо. Не май з ним нічого, доки я там буду. Хотя б поки війна не кінчиться. Згину — то як хоч. А доки живий буду. — І гірко якось: — Може, та надія од смерти вбереже.

Відхилився, глянув Соломії в очі, у неї мороз от того погляду, мороз і жаль, аж груди розриваються.

— Доки живий буду, — гаряче зашептав. — Чуєш, доки живий на войні буду, щоб ти більше з ним не зналася. Вернуся — все і рішимо. Рішимо. Обіцяєш?

— Обіцяю, — видихнула Соломія.

Поцілував тоді квапливо батька і матір, родичів. І в кузов. Перемахнув через борт. Десь неподалік гримнули постріли. Вулицею до сільради — ще далеко — бігли якісь люди.

— Рушайте, — крикнув Захарко. — Рушайте, кажу. Ну? — І зовсім по-дитячому, пискляво: — Таку вашу.

РОЗДІЛ VII

ТРИ ЛИСТИ В ОДНІ РУКИ

1

Що таке час, час, який хочеться підігнати, змусити бігти, підстьобнути, перетворити у парубка, що поспішає до коханої, а він повзе, як старезна баба, котра задихано ледь переставляє ноги сільською вулицею, спираючись на костура, та раз-пораз іще й спиняється, аби перепочити — все те сповна відчула Соломія після того, як провела Павла. До війська, на війну. Часом їй здавалося, що вона й далі біжить за машиною, на якій віддаляється її чоловік, біжить і не може наздогнати. А коли машина даленіє, зникає з очей, вона озирається і бачить оту старезну бабу посеред вулиці. Баба тоже спиняється і грозить їй костуром.

І відтоді життя її перетворюється на суцільне чекання — болісне, тривожне, розтягнуте і спресоване водночас. Намагалася вбити його роботою, щоденною, щогодинною, навісною.

Найважче було ночами, коли прокидалася й думала про Петра — хоч би його не вбили — і про Павла — вже на фронті чи в тому запасному полку, про який казав молоденький солдатик, що приходив з таким самим молоденьким старостою, чи то пак головою сільради Захарком?

Захарко. Спочатку будуть постріли — десь із села, а потім полем бігтиме, не йтиме, а бігтиме Настя Кариська, і як добіжить — одразу:

— Чули-те, ото як стріляли, то ж то Захарка вбили.

— Якого Захарка? — свекруха. — Дильового?

— Атож.

— Удень?

— Прямо серед білого дня. Кума Мотрунка казала, сама бачила, до сєльсовєта пудходила, коли ж зовсім близько — гах. Вона ледь не впала, а всцєлася, їй-бо, сама призналася, добре, каже, що хоч без майток ⁴⁰. Ну, а далє таки пуйшла, а там в сіль- совєті, за столом, лицем на столі Захарко лежить, а по столі пляма червона розпливається. А скло в кабінеті тамечки геть вибите.

— Хто ж то стрілєв?

— Хто-хто. Дід покійний Митро. А мо’, й живей. Навіть Питро твій, — до Соломії. — Із садка, що навпроти совєтського постерунку ⁴¹, стрілєли.

— Петро давно не мій і не був моїм, — сказала Соломія.

— Ну, я так, для прімєра, — лукаво сказала Настя.

У Соломії серце — тьох-тьох, та з кожною хвилею вже не тьох, а бух. Бух-бух, на всеньке село, хоч би хто не почув і хоч би то не Петро був, ой, Боженьку милий, що на білім світі діється.

Захарко був неїним ровесником, ну, мо’, на рік старший. Тихий, на вечорницях-досвітках сидів, як миша під помелом, то як прийде, а більше й не приходив, зітхав, правда, на неї, Соломку, косував не раз, а як вона глєне, то вогонь з печі на щоки йому перебирався.

І хто б міг подумати, що той тихоня у червону партизанку піде?! А як совєти прийдуть, зголоситься головою стати.

Докерувався. Два якихось місяці, мо’, на тиждень більше.

На третій день по селу солдати шпацирували по двоє і веліли всім на похорони йти. Мусили піти й Соломія з мамою Марією і свекром Андрієм. Вони не були родичами Дилям, Захарковим батькам, отож перед тим не навідувалися до їхньої оселі, та й жили Дилі на другому кутку. До того ж, свекор одверто сказав, що боїться йти. Боїться, бо. — Соломія розуміла — бо Захарко став мовби прокаженим, хто надто співчував родині, міг і сам отримати кулю.

Таке було село тої осені.

А на дворі у Дилів уже повно людей. Коло воріт стояли солдати, на подвір’ї оркестр із блискучими трубами, привезений з райцентру. Люди перезиралися й стиха перемовлялися. З хати долинала голосна розмова, схожа на сварку. Виявилося — таки сварка. Мати Захаркова, Онисія, хотіла сина поховати як годиться, з священиком. А молодий начальник, що з міста приїхав: «Не годиться з попом, у партизанах наш товариш Захар Кущик, а ваш син, у комсомол вступив, оркестр гратиме». І вправду заграв, як труну стали з хати виносити. Захарко лежав із закритими очима, али начеб усміхнений. Жалібна музика трохи заглушала плач. А як йшли вулицею, до Соломії наблизилася Гафія, Петрова мати.

— Коли востаннє Петра бачила? — зашептала.

— У таборі, літом, — сказала Соломія.

— І ми тоже, — Гафія. — Ми тоже. Мо’, побачиш, то передай. Як Захарко ще живий був, то приходив. Каже, як Петро з лісу не вийде, то нас до Сибіру вивезуть.

«Чого я мала Петра бачити?» — хтіла сказати Соломія й не сказала.

Чим далі йшли селом, тим більше вона мовби віддалялась од людського гурту. Журна музика лунала вже наче звіддалік. А сама Соломія летіла над натовпом. Була схожа на.

«Хіба я пташка?» — подумала Соломія.

Куди йдуть ці люди? їй нестерпно захотілося додому. Там є мама, там брати — Тарасик і Василько, там. вона сама — маленька дівчинка Соломійка. Там Петрусь і Павлик. Тоже маленькі, обоє добрі і привітні.

Али звідки цей плач?

Соломія отямлюється. Процесія спиняється коло церкви. Батьки й комсомольці та начальство з району досягли угоди — до церкви Захаркове тіло не заноситимуть, та надворі батюшка таки відправить.

«Отче наш, що єси на небесах.»

Тихо-тихо шепче Соломія. Благання до Бога, Всевишнього, Отця Небесного супроводжуватиме всі дні, всі місяці. Щоб жили обоє — і Петро, і Павло, і десь там далеко Тарас, і всі чоловіки, котрих забрали на війну. Та все ж мимоволі, десь уже в кінці зими, після Стрітення, Громниць прийде те страшне побажання смерти зовсім низнакомому чоловікові. Тому, котрий шле письма до Руфини.

Руфина. В їхньому селі кілька днів, як прийшли червоні, стояли гармати, теї, що самольоти збивають. Зенітна батарея. Стріляли, як німецькі темно-зелені птиці з чорними хрестами на крилах летіли на схід. їдного таки збили, упав зі страшним ревищем за річкою Мережкою. Солдатів коло тих зеніток було десь до десятка, а з ними офіцер, лейтенантик зовсім молодю- сінький, десь такий, як Захарко, тико в плечах, може, ширший. Той лейтенантик і запримітив Руфку, що якраз мимо проходила, до тітки свеї ходила. Видно, й упала йому в око, бо гукнув одразу:

— Дівчино!

Ну, Руфка, звісно, не промах, та ще косоочиця, оглянулася, зирнула, що не простий солдатик гукав, то й спинилася.

— Куди поспішаєте, дівчино?

Так і спитав, на «ви-те», ну, не по-їхньому, а по-своєму, а голос при тім дрижав солодко, то вже Руфина потому розказувала.

Ци води б не винесла, далі спитав.

Руфина:

— Я далеко відси живу, оно колодязь, бачите, стоїть коло тітки Бартошихи, попросіть відра, то й нап’єтеся.

— Та я би ліпше з ваших рук, — сказав той лейтенантик.

— Ми у воду цукру не насипаємо, — відказала Руфина.

— Та з ваших рук хоч і з гірчицею, хоч з отрутою.

Руфина вловила — то не просто пустопорожня балаканина, абись словом за дівку перечепитися. І під вечір сама принесла квасу, на березовому соку впереміш з чорницями настояному. Дивилася, як п’є хлопець з двома маленькими зірочками на погонах, як ходить його кадик, як потому губи долонею витирає, а лоба, де чогось піт виступив (чого б то, квас же холодний, у погребі стояв), рукавом гімнастерки.

— Піду я, корову доїти тре’, — сказала. — З паші якраз пригнали.

Лейтенант не припрошував зостатися. Ци прийти ще пізнішого вечора. Тико зітхнув і сказав, що квас вельми смачний. Смачнющий. Так і сказав дивне те слово — смачнющий. А далі:

— Мене Олегом звати. А вас?

— Руфиною.

— Руфиною? — Видно, таки здивувався.

— Руфина, — вона плечиком здвигнула так, наче проганяла з того плечика метелика ци пташку, одна й уміла якось так, по- особливому, плечима здвигати. — Руфкою. Що, не подобається?

— Чому ж. Незвичне трохи ім’я. Старовинне.

— Старовинне? А я — жидівка, — навмисне визивно сказала.

— То й що? Я ж не антисеміт.

Того слова Руфина не знала, та запам’ятала. Олег. Тоже чудернацьке, в їхнім селі таких імен ни водилося.

— Бувайте, — сказала.

— Спасибі за квас. Чесно — смачний. Чимось таким приправлений.

— Чорницями, — з посмішкою пояснила Руфина.

З тим і пішла, трохи розчарована. Та що там трохи — неабияк. Чогось більшого чекала.

Більше прийшло днів через три. Коли на подвір’я лейтенант Олег забіг. Весь схарапуджений якийсь. Виявилося, по імені й знайшов, де вона живе. А їх знімають з села, на захід, за Буг, до Польщі велено перебиратися. От він й забіг, абись попрощатися.

— Хай вас Біг береже, — сказала Руфина.

— Дякую.

І стояв перед нею, не йшов. А тоді видихнув:

— Можна, я вам писатиму?

— Писати? Письма?

— Так. Чому б ні? Я тільки мамі пишу. Вона на Уралі, в евакуації. Вона в мене вчителька. А так більш нікому. То дозволите?

— Пишіть, якщо хочете, — дозволила Руфина.

— А як ваше прізвище?

— Прізвище? Фамілія?

— Так.

— Терещуки ми.

— От і добре, — чомусь зрадів. — От і добре. Я писатиму. Багато писатиму. Загоряни ваше село зветься?

— Загорєни. Ну, в нас так кажуть.

— Добре. І район який я знаю, — чогось заметушився. — Мені вже бігти треба. Рушаємо. Ну, до побачення, Руфинко.

— Бувайте.

Руку тико на прощаннє простяг, пальців Руфининих ледь-ледь торкнувся. І все. Й справді побіг. Мов утікав од чогось. Од неї? Од того, що жило вже в серці? Руфина навздогін перехрестила.

Перший лист прийшов через тиждень. А далі листи-трикутни- ки посипалися, мов горох із відра. Писав якщо не щодень, то через день напевне. Якщо ж лист не приходив, то у наступному, присланому через пару деньків, він повідомляв, що не було як писати чи укинути або віддати поштареві, бо були на марші. Але він подумки складав їй листа, своїй таємничій прекрасній незнайомці Руфині. Руфочці, Руфиночці. Так і писав. Що день і ніч повторює її ім’я. Що очі її зеленаві — то ціла поема, прекрасніша за «Шах-Наме», всі творіння Фірдоусі й Рудакі, Руставелі й Хайяма. Що квітами, які виросли з її очей, усіяні польські луги й подвір’я, і айстри, котрі там ростуть, він теж називає Руфинами. Потім він написав: вже повідомив про те, що на дорогах війни зустрів прекрасне кохання, свою маму Аделіну, а через кілька місяців, що мама написала — в їхньому роду теж були євреї, прабабуся в неї була єврейкою, тож вона навіть рада цій обставині й прийме його Руфиночку як рідну.

«Він божевільний», — подумала Руфина, та це божевілля, це оспівування неї самої, щораз вигадливіше, пишніше й чудернацькіше, ці розповіді про польські міста й села, де вони зупинялися, про маленьке містечко на Сумщині, де вони з мамою жили до війни, про незнану річку Бистроводку, про невідомих їй поетів і бозна-яких і чиїх писак, що когось там ген оспівували, весь цей феєрверк почуттів і слів подобався їй самій дедалі більше, хоч і викликав певну осторогу.

Та вона не приховувала цього чудернацького листування (сама першою листа написала десь через місяць), і взагалі на десяток, а то й півтора десятка його листів припадав один Руфинин, навпаки, ділилася з подругами, сусідами, родичами тим, що писав той Олег з дивним прізвищем Боришко. Переказувала, а то й читала вголос, весело сміялася при тому, не боялася, що од совєт- ського офіцера любовні письма получає.

— Чуєш, Любцю, що пише: обцілував кожну буковку в мему письмі. По два рази! Ха-ха-ха! Ну, ти чула про таке?

Про те листування, тую любов, звісно, почули і Соломія (та Руфина й сказала, поблискуючи безсоромними болотяними очиськами), і, гірше того, Василько. Даремно Руфина заспокоювала його, що то так, шуткома, що кінчиться війна, й забуде її, поліську дівку, той пан-товариш офіцер. Василько ходив як темна хмара. Став смалити цигарки, а раз, то вже в кінці зими було, сказав Соломії, що або вб’є цю заразницю триклєтущу, що над ним збиткується, або самого себе, або й себе, і неї. Хай никому ни дістається.

Отоді й подумала Соломія страшну, лячну, аж недобре стало, в грудєх замлоїло, думку оту — думаницю, чорною блискавкою зблиснуту серед снігу передвесіннього — хай би вже загинув той чоловік. Той хлопець окаянний, що так безбожно накинув оком і серцем на Руфину-Руфинисько, Руфку дідькову.

«Господи, спаси й помилуй», — подумала Соломія наступної миті. Перехрестилася. Тяжко зітхнула.

Навстріч ішла поштарка Марія, неїна ровесниця. Кілька їх, штири ци й п’ять змінилося, бо ж нихто не хтів носити до хат чорних звісток, яких з кожним місяцем і тиднем все більшало й більшало. І слухати плачі матерів, сестер, жінок, дівчат, плачі й зойки, що розривали осінню, зимову, а потім і весняну тишу, що рвали, здавалося, не тико душу, землю, али й небо. Вмовили, зрештою, Марусю, і їй судилося принести у свою хату три похоронки, бо ж усі три брати погинули, та роботи теї гіркої не кинула, до кунця війни пронесла свій хрест і важку, повну горя- горяниці сумку.

— Нима тобі цего разу нічого, — сказала Маруся. — На щастя, й похоронок сьоннє никому ни несу.

— Кауть, вуйна скоро кінчиться, — Соломія виказала почуте.

— Дай-то Біг, бо вже несила, — сказала Маруся, в якої на той час ще був живим їден брат-фронтовик.

— Весна б скорше, — сказала Соломія. — Кажуть, такеї пори Бог землю цілує, то, мо’, й смертей поменшає.

2

Павло письма присилав рідко — у ліпшім разі два на місяць. Писав невміло, часом букви ковтаючи, і все вибачєвся, що писати нима про що — вуйна вуйною. Тико й того, що смерть ще не вцілувала. У першім, котрого Соломія чекала по-особливому, як то до неї звернеться, починав, як і потім: «Доброго дня ци вечора, мої дорогеї рідниї мамо й тату, й кохана жінко Соломко.» Так і писав — кохана. І то був знак, то була терпка й щемка радість (простив?), али то був і біль, то була рана, бо ніц вдіяти з собою ни могла. Ни могла заново полюбити свого чоловіка, та й, більш того, розуміла, що коли одверто, як на серці лежить, сказати, то й не любила николи, все виросло — й женячка та поспішна, й любощі гріховні — з обіди дівоцької, з обману самої себе, свеї дурної гордості й навіяних рідними думок, з чогось такого, що мов чорна хмара прошуміло, продзвеніло у вухах, тико на серці той дзвін і остався.

Письма одписувала Соломія, як найграмотніша в сім’ї. Описувала про все, що в родині та в селі діялося, передавала численні вітання. Писала: «Доброго дня, наш дорогий Павлику, з привітом і найліпшими побажаннями вся наша сім’я». У кінці виводила: «Цілуємо», мовби од усіх, раз написала «Цілую» і відчула, як задрижала рука.

Натомість росло бажання — нестерпне, гаряче, мов хвиля жари посеред Петрівки — бути поруч з Петром, бачити його, знати, що живий. Напевне знати, хоч і вірила, що її мольба відвертає од коханого кулі, помагає ворожі пастки оминати.

Вперше після літа стрітилися вже, як бульбу викопали. Ще більш схудлий і пропахлий димом, але чисто вибритий, виринув з глибини саду, з осіннього надвечірка. Схопив в обійми, підняв над землею.

— Пусти, люди побачать. Свекор на дворі.

— Хай. Так тебе хтів пригорнути, що думав — умру.

— Чого ж не йшов так довго?

— Бо далеко ми ходили. Аж у Білорусь.

Тоді, як і ще під час п’яти коротких стріч, більше, ніж обійми, Соломія не дозволяла. Прямо сказала про чоловікове прохання.

— А як мене вб’ють, доки тая війна скінчиться? — Соломія вчула в його хрипкому голосі гіркоту. — Як уб’ють, не болітиме?

— Не вб’ють, — затято сказала Соломія й торкнулася його руки, потім шкарубкі пальці, долоню собі до грудей притисла. — Не вб’ють. Я за тебе денно й нічно молюся. Мусить же бути на цім світі правда.

— Дєкую. Тико Бог чує, а чєсом гаспид людські молитви перехоплює та в порох обертає.

— Мою не перехопить. Я слова не тико з душі беру, а й коло серця зігріваю. Такого вогню сатана, кажуть, боїться.

Отака розмова. Соломія аж завстидалася своїх слів, хоч і були правдивими. Нічого так не бажала, як швидшого кінця війни, в якій мали вижити і Петро, і Павло, а вона після її закінчення поєднатися з тим, кого любила, як цей світ, більше за саме життє.

Була тепер мовби двічі чи й тричі законною жінкою Павлові. Не тико повінчаною в церкві та в колишній управі записаною,

бо ж як Павла уже до війська забрали, то передали з сільради, що всім, хто пошлюбився за німецької власті, треба наново переписатися, а чиї чоловіки в армії, хай заяви пришлють. Ну, Соломія написала про те веління Павлові, не могла не написати. Тайком надіялася, може, не пришле, али прислав. Значить, теж мав потаємну надію.

Петро з лісу не вийшов. Навесні Соломія зрозуміла, що правильно зробив. Хоч перед тим і вивезли сім’ю в Сибір. Бо ж тих, хто вийшов, у тюрму посадили або ж змусили за колишніми побратимами ганятися. Ци в якісь страшнії спецкоманди, про які казали в селі, що під видом вкраїнських партизан людей вбивають, послали. Нє, вона добре знала — Петро на таке ни пуйшов би.

Ті осінь, зима, частина весни були для Соломії довгими-пре- довгими.

Гуска. Восени Соломія вирішила відпустити дику гуску на волю. Нестерпно раптом захотілося, щоб гуска, котра навесні впала з неба, туди ж і піднялася, полетіла, вільна, як справжня дика птаха. Вона спостерігала, як відлітають спершу ластівки, потім боцюни. Махала чорно-білим птахам рукою й бажала обминути ті краї, де ще вирує війна.

— Передавайте привіт Павлові, якщо там летітимете, — прошептала.

Та Павло був десь на заході.

А боцюни летіли на південь.

Куди ж прагла її зболена душа?

Потім потривожив журавлиний клин тужливим покликом, аж серце затерпло. Провела і його Соломія довгим поглядом.

Гуска ж ходила по двору, разом зі свійськими колежанками йшла до ковбані.

«Що ж ти так? — подумки питала Соломія. — Хіба не хочеш полетіти?»

Гуска щипала моріжок.

Та одного осіннього дня почула з хати голосний гортанний крик. Стрепенулася, вибігла, а там її гуска стоїть і б’є крильми об землю. Соломія звела голову й у вишині, аж під високим клубком біло-сірої хмари, побачила маленькі фігурки. Гуси, нивже гуси? То ж, певне, їх почула неїна гуска.

Гуси десь там, у вишині, летіли й летіли, і даленіли, стаючи ледь помітними цятками. Гуска ж на землі ще раз загелготала і стихла. Ци почули її колишні побратими?

«Ой, ни почули», — подумала Соломія.

Сльози покотилися з її очей. Великі, мов горошини, що посипалися з неба, — на щоки, на її долю. Стояла і плакала, і щемкий жаль огортав неї саму, подвір’я, село і, здавалося, всенький світ, вже обгорнутий в пізній багрянець.

«Гуско, що ж ти, гуско?» — подумала Соломія.

Гуска вже мирно паслася.

Соломія витерла ребром долоні сльози.

Як же їй хотілося, аби швидше скінчилася осоружна вуйниця!

Як же їй хотілося бути поруч з Петром — будь-де, якщо не можна в хаті, на сімейнім ложі, то в лісі, в схроні. Так, вона помилилася, вона випустила на волю свою гординю, дала їй напитися і свеї, і чужої крові. Але то її, неїна вина, за неї їй же й розплачуватися.

Частим стало прокидання вночі, навіть коли добряче нахейку- валася за день на заготівлі дров разом зі свекром, Павловим братом Тимошем та його жінкою, і Васильком, який живою рукою ловко обтесував гілляччя, вичищав стовбури з лютою затятістю. Та затятість страшила Соломію, бо розуміла, що хоче брат утекти від думок про Руфину і неїного негаданого кавалера.

А тої ночі. тої ночі йшла крізь засніжений двір, вулицею, вийшла в поле й прямувала до лісу. Страх сковував руки й ноги, та наче щось веліло йти і йти далі. Хотіла, аби пролунав отой звук, що його почула вночі, — хижий і розпачливий. Тужливий. І закличний. Так-так, закличний.

Звернутий до неї.

Коли вже не стало сили опиратися, встала, вдяглася — тихотихо, хоч і бажала, аби прокинулися свекор чи свекруха, а то й обоє. Спинили, насварили. Та в хаті панувала тиша, яку хіба що перебивало посопування й похропування. Тиша надворі. Тер- нувся об ногу Гицель. Побіг за нею, потому відстав, ще з якимось псиськом знюхався.

Звук пролунав за селом, серед поля. Такий тужний і розпачливий, що Соломія заціпеніла. Застигла кров у жилах. Стала, зрозуміла, що далі не піде, бо страх скував її всю. Але й назад вертати не було сил. Коли ступила крок, другий, то відчула, що провалюється в темну яму. Чорнішу за цю безшелесну й беззоряну хмарну ніч.

«Рись кричала, рись мене кликала», — встигла подумати.

.Прокинулася, коли вже геть задубіла. Мороз скував усе тіло. Та знайшла в собі сили звестися. Била пропасниця, лице, руки й ноги не слухалися. І все ж пішла до села.

Коло хати бовваніла чиясь постать.

Свекруха Марія.

Соломія впала на її груди.

Вже в хаті свекруха сказала:

— Я думала — ти до нього пушла..

— До нього?

— Авжеж, до Петра. Та бачу, начеб нє. Де ж ти була, що так геть змерзла?

Вони сиділи у темряві. В хаті було теж зимно, хоч і не так, як надворі. Соломія притулилася до Павлової матері.

— Я вельми хочу, щоб Павло лишився живий, — сказала-про- шептала.

— Давай помолимося тоді, — сказала свекруха.

Обоє опустилися на коліна.

— Про себе кажи, а то батька збудимо, — почула Соломія.

4

Той крик пролунав серед весни, серед білого цвіту садів. Кричала їхня сусідка Явдоха, що бігла вулицею.

— Вуйна, вуйна кінчилася. Господи, вуйна кінчилася!

Вони обоє майже одночасно кинулися до хвіртки — Соломія і Марія. А там, посеред вулиці, Явдоха з піднятими над головою руками.

— Людоньки, Богородице Пресвята, вуйна кінчилася!

Знетямлена од щастя Явдоха, як їх угледіла, кинулася, обнімає,

обціловує.

— Тітонько, то ж типерка мій Гартем вернеться. Чуєте, тіточко, чуєте, кумо Соломко? І твій Павло.

— Чуємо, — Соломія направду щаслива. — І мій Павлик вернеться .

— А ти звідки знаєш? — Марія трохи недовірливо. — Що вуйна кінчилася?

— Та ж зранку до куперації пушла. Думала, гасу привезли. Бо ж сидимо як сліпні, тико хіба як у печі вечором запалиш. А там сільсовєтський голова, Іван Гараськів. Пудуйшов і бабів усіх, що тамечки зібралися, вітає. Каже, з району передали — німци здалися. Зувсім, каже, здалися. Чуже якесь слово при тім сказав, і не вимовиш на наський розум. Капаляция чи що. Повна та, каже, капаляция їм, німцям. В обід, каже, мітинг коло сільради зберемо. Всім передайте. Господи, нивже ж я Гартемка побачу? І брата свего, Йосипа.

Явдоха була літ на сім чи вісім старшою за Соломку. Ни вельми на лиці вдатною, то й засиділася у дівках. А два роки тому таки знайшовся хлопець, з сусіднього села, у приймаки до Загорєн прийшов. Два місяці тому ци трохи більше, десь після Громниць, синочка вродила Явдоха. І бач, таки вберіг Бог батька для неїно- го первістка.

«От і все, — подумала Соломія, як Явдоха пішла. — Вернеться Павло, то все якось і рішиться. Тепер, пусля війни, там, у війську, довго ж не триматимуть.»

Вона справді раділа. З радісним серцем і на мітинг йшла разом з свекром і свекрухою. І виступ Івана, голови, і фронтовика Платона Буського, которий раненим, з покаліченою ногою недавно вернувся, слухала з радісним тремтінням. І чоловіка з району, що на бричці приїхав. Всі вони вітали, казали, що Перемога над ворогом досягнута під мудрим керівництвом вождя товариша Сталіна, що буде тепер нове, щасливе й мирне життя, за яке поклали голови в боях сорок двоє загорєнців.

— То я, той-во, солдаток наших вітаю, тих, що дождалися, бо остальним, бабоньки, сочуствую й кланяюсь, — сказав Іван.

— Попросимо сказати й солдаток, — промовив чоловік з району.

— А чого. Скажуть, — Іван-голова обвів поглядом гурт і спинився на Соломії. — От наша жінка фронтовика Соломія. Ну, Соломка наша. Ну, Зозуликами їх кличуть. По-вуличному. По-наськи. Як то теперка твоя фамілія, Соломко?

— Рощуки ми, — сказала Соломія.

— То слово має жінка фронтовика Рощук Соломія Антонівна, — проголосив вельми аж врочисто Іван-голова. — Йди сюди, Соломко, тутечки ставай. Хай усі бачать.

І вже, як вийшла геть зашаріла Соломія, до представника з району:

— Отакеї-во у нас красіві солдатки. То, мона сказати, такеї й од смерти своїх чоловіків уберегти мусили. Бо як же, той-во, до такої, людоньки, чуєте, не вернутися?

Гурт, що стояв на вулиці перед сільрадою, схвально засміявся. Особливо жінки, хоч декого щось і кольнуло в серці. Соломія стояла молода, справді несказанно вродлива, розпашіла, в одягнутому з такої нагоди білому платтячку в синій горошок, з-під якого виднілися туго налиті ледь загорілі вже литки, і була схожа й на пташку, що от-от має злетіти увись, й на дивну, розквітлу наче саме до сьогоднішнього дня квітку, може, білий горошок, який, правда, розквітає пізніше, а може, ружу-циберку, котра має по краях пелюсток такі самі синюваті краплини-підсвітки. Вона була символом щастя дивно-світлого, і навіть ті, хто не дочекався чоловіків й прийшли, пов’язані чорними хустками, не мали, дивлячись на неї, злої скарлущі в душі. З-під квітчастої хустки-шальохи у Соломії виднілося густе пшеничне волосся, яке вона цього разу не захотіла зав’язувати у вузол, мовби просилося на волю, прагло обцілувати увесь світ, а не тільки ці прекрасні жіночі плечі.

— Людоньки, — сказала Соломія, серце якої шалено гупало. — Ну що сказати, людоньки? Вуйна кінчилася, хай би вона здохла, окаянниця. То ж вернуться загорєнські чоловіки, хай не всі, а вернуться. — Задихала важко, а тоді провела очима по жіночих постатях і обличчях. — Простіть нас, хто не дуждався. Ти, Вірко, прости, і ти, Ганю, і ти, Марусю, бо ж три брати полягло в чужую землю, і ти, Катю, бо ж двоє діток тоже лишилося, али як тре’ буде, поможемо. Господи, простіть, мої рідненькі. Якби ж мона було вам кусочок нашого сонця од- краяти.

Вона раптом заплакала, і що далі, то ревніше. З натовпу вирвалася Катька Тикунова, підбігла до Соломії, припала до грудей, а тоді весь гурт жіночий заплакав, заридав, обіймалися й плакали, витирали одна одній сльози й зновика плакали.

Розгублений стояв представник з району, а тоді до голови:

— Да, Іване Семеновичу, славна жінка у вашого фронтовика.

— Вона така, — з гордістю сказав голова.

— Тільки ж день Перемоги, а не плачу, — сказав представник.

— Ну, той-во, підем вип’ємо за побєду? — запитально подивився голова.

— Вип’ємо, а народ можете потім зібрати.

Як заспокоїлися трохи, Іван Семенович і сказав, що під вечір, отут, у садку Гершковім, поставлять столи, треба день такий од- мітить, то хай кожна сім’я щось принесе, якоїсь закуски, ну, там і до закуски, бо ж день побєди, не гріх і одмітить, і пом’янути, раз мир настав і нова жизня.

Краєм ока побачила Соломія, як стали розходитися, що до Руфини Василько підійшов. Щось їй каже, а вона сміється. Сміється та дівуля, а з чого? З Василька ци просто радіє? Може, ж не повернеться той лейтинантик, поїде до своєї мамусі, як живий зостався.

5

Соломія верталася з того ци то обіду, а швидше вечері, трохи захмелена, бо ж випила грамуню самогонки, та й ни раз, а кілько, свєто ж, хай і совєтське, й таке неждане, і того вина, що голова виставив, з великої довгої блєшки розливали, попробувала, солодке, чого там. Наговорилися, назгадувалися, зновика й сплакнули. Свахи — мама Соломія і мама Марія — до тітки Федорки ще рішили зайти, вона з Віркою й Любкою попрощалася, і тоді вже до хати свеї (ци ж свеї, ци надовго) направилася. І як за клямку вже було взялася, тихий свист почула. Не пташиний, а явно людський. Спинила порух руки, прислухалася. Свист повторився. Десь наче з-за хати, з садка. Насторожилася, а тоді назад ступила. І вже не пішла — побігла. Бо серце з грудей от-от вискочить. Бо хтось його звідти добуває.

На краю саду під яблунею старою, розлогою, розкарячкуватою, наполовину всохлою, стояв Петро. Соломія підійшла, бо ж біг стишила, скинула, спинилася. А тоді він, як тінь безшелесна, до неї ступив. Ступив, а тоді кинувся, за плечі схопив.

— Соломочко, — видихнув.

— Пусти. То ж наш сад. Що ти надумав?

— Дочекалися ми, Соломочко, — гарячий шепіт. — Чуєш, дочекалися! Як узнав, що війна скінчилася, то до Загорєн на коні поскакав, а далі цілінький день, як дурний, довкола села кружляв. Вечора не міг дуждатися.

Соломія:

— Зажди. Як усі полягають, я до тебе вийду.

— Та ж старий досі хропе. А свекруха твоя ще не скоро вернеться .

— Ну пожди.

— Ти сама казала — доки війна.

— Казала.

Соломія задихалася. Все чекання цих, Господи, десяти ци скільки там, місяців, довгих, нескінченних, тривоги, переживання, страх, муки й солодка надія на те, що здійсниться, здійсниться те, про що думала-гадала, любов, пристрасть-жага, яку заганяла кудись, на самісіньке дно душі, — все вихлюпнулося, прорвалося назовні, затопило її з ніг до голови, здавалося, затоплює сад і весь вечір, аж до самісіньких зір, що дивилися з потемнілого та весняного неба. А довкола двох, що тулилися, не могли натулитися одне до одного, п’янко пахли цвіт і молоде листя, шепотіла переповнена травневим соком трава і весь цей весняний вечір Перемоги. їхньої Перемоги. їхнього чекання, що стало цим вечором.

Петро обцілував губи, щоки, шию, волосся, а тоді підхопив на руки.

— Куди ти несеш?

Переляк і щастя були у Соломійчиному голосі.

— На край світу, — тихо сказав Петро.

Вже на його руках Соломія подумала, що знаються, дружать з раннього дитинства, а жодного разу не носив її на руках. Так не носив.

6

Минуло, мов у напівсні, п’ять щасливих днів. Того пізнього вечора, після любощів на краю їхнього й сусідського садів, на простеленій Петровій шинелі, на землі, що пливла й не могла спинитися, вони вирішили, що пусля того, як Павло вернеться (мусимо дуждатися, наполягала Соломія), вона піде до Петра в ліс. Будь що буде, а ни хоче так ховатися, краденим коханням жити, а там розділить з ним долю — що йому, те і їй. Петро пробував було заперечити, та Соломія поклала йому на губи пальця — все, вирішено, мусять через місяць-два, ну хай три, по домах солдатів розпустити, як оно й сільрадівський голова казав, і Терешко, ко- мандєр їхній, «стрибків».

— Терешка не мішало б шльопнути, — сказав Петро наче спроквола, але з такою інтонацією в голосі, якої вона од нього досі не чула. — Зрадник і підляк. Казав же я Чехурі, чим він дише.

— Пожди, Петрусю, не будь таким злим.

— Пожду, раз кажеш.

І ще була через день нічна зустріч, тепер вже на краю села, куди тихенько вибралася Соломія. Али вже тільки з короткими хапливими обіймами.

Боялися наче, що хтось за ними слідкує. А може, й слідкував. Не так за нею, як за Петром. На початку весни вивезли його батьків до Сибіру. Знала, що й за хатою, яка поки що стояла пусткою, стежили. Знала, що зимою, на Водохрещу, Петро ледь не попався, бо ж ни втерпів, рішив навідати додому і нарвався на засідку. Добре, що в останню мить, як уже садом ішов, помітив виставлене за хлівом опудало. Подумав — чого б то? І спинився, назад повернув. А опудало виставила Софійка, Петрова сестра. Як прийшли незвані гості, у сінях та в клуні поставили засідки (знали, виходить, що прийде Петро?), то Софійка до вітру попросилася. Один з нею пішов, до бокової стіни хліва притулився. Сказав пошепки, що як втекти спробує чи сигнал подати, то тата й маму постріляють. Софійка все ж подала той сигнал. Як з нужника вийшла, то й угледіла притулене до стінки дровняка опудало, яким восени вороняк з озимини одганяли. Майнула думка-блис- кавка, й на кінчиках пальців (у постоли, як виходила, взулася), ступила вбік, тихенько підняла опудало і обіч доріжки, що вела до хліва, у сніг встромила. Те місце ділило садок на дві частини, доріжкою вивозили на поле гній, тож Петро й помітив здалеку

незрозумілу фігуру. Спершу подумав, що хтось стоїть, насторожився. Та в блиску тьмяного місячного світла все ж угледів, що то опудало. Мало не засміявся, та наступної миті подумав — чого б то йому там стояти? І тихенько повернув назад.

Теперка про те згадав зновика.

— Шкода мені їх, — мовив, і жаль стис й Соломіїні груди.

— Тебе б зловили, все їдно було б не минути Сибєру.

— Так-то воно, так. Типер їдна надія, що англійці з гамери- канцями проти совєтів повернуть. Мусять повернути.

— Ще одна война?

— Може ж, остання.

— А ци тре’, Петрусю.

Розуміла — через місяць-другий прирече себе на інше життє.

Доля однак розпорядилася інакше. Марусю-поштарку побачила надвечір. У вікно вгледіла, як та завертає на їхній двір, вибігла, руку простягла.

— Ну, давай!..

І враз осіклась. Чорний вид у Марусі-Марушки. Очі боїться чогось підвести, а підвела — жахнулася Соломія: засльозені очі.

— Марусю! Що таке? — скрикнула.

Маруся полізла до полотняної торби. Як сліпа, навпомацки там щось намацувала.

— Ти того, Соломко. Господи, я ж думала, воно кончилося. Як і вуйна.

— Що ти кажеш таке? Хіба письмо не од Павла?

— Н-нє.

І дістала таки те казьонне письмо. З воєнним штемпелем — добре знали вже в селі того вісника біди.

Соломія одступилася назад.

Потім ще трохи.

— Може, то ни мені? Ни нам.

— Тобі.

Взяла Соломія конверта до рук. Тремтіли пальці, і вся вона тремтіла. Що таке? Війна ж закінчилася. П’ ять днів, як кінчилася. їм же казали, і все про теє говорять.

У конверті лежало аж три бомажки.

У першій прочитала Соломія: «Дорогие Мария Петровна и Андрей Степанович! Дорогая Соломея Антоновна! З глубоким прискорбием сообщаем, что Ваш сын и муж погиб смертью храбрых в боях за свободу и независимость нашей великой Родины, проявив высокое мужество и отвагу. Искренне сочувствуем Вашему горю. Память о защитнике Великой Советской Родины Рощуке Павле Андреевиче навеки сохранится в наших сердцах. Мужайтесь, наши родные. Командир войсковой части. Заместитель по политической части.» Підписи і печатка. Підписи і печатка.

В очах Соломії все чорніло. Майнуло — то неправда, якась страшна помилка. І потім — добре, що батьки Павлові ще в полі.

— Може, присядеш? — спитала поштарка.

— Нє. Я.

І взяла друге письмо читати.

«Дорога Соломіє Антонівно! Рідна наша солдатко!

Пише до Вас командир взводу, в якому служив Ваш чоловік, гв. мол. лейтенант Безушко Тимофій Романович. Прийміть мої щирі співчуття і уклін від усіх наших солдатів і офіцерів. Ваш чоловік, гвардії рядовий Рощук Павло Андрійович, служив у ввіреному мені взводі з січня нинішнього року. Був хоробрим і вмілим бійцем. До нас прийшов після виписки з госпіталю, куди він потрапив після поранення («Поранення? — подумала Соломія. — Писав же, що тільки царапнуло трошки»). Ми були ровесниками, того й здружилися якось, хоч і мали різні звання. Мені здається, я добре знаю Вас, бо Павло Андрійович часто розповідав, казав, що у нього найкрасивіша і найдобріша жінка в селі. Якось сказав, що перед тим, як його мобілізували, дуже Вас образив і як повернеться, то спокутує свою вину. На жаль, доля розпорядилася інакше. П’ятого травня наша військова частина була перекинута з-під Дрездена до Праги. День Перемоги ми зустріли в містечку поблизу цього красивого міста. Як і всі, раділи, святкували, але, на жаль, на світанку десятого травня нас підняли по тривозі, бо виявилося, що в горах неподалік, у лісовій сторожці, засіли недобиті есесівці. Прибувши на місце, ми оточили той будинок і почали готуватися до штурму. Ваш чоловік

першим помітив ворожого снайпера, який сховався на дереві біля самого будинку. Коли снайпер вистрілив, Павло Андрійович відштовхнув свого товариша, але куля, яка призначалася тому, влучила у Вашого чоловіка. Таким чином, загинувши, рядовий Рощук врятував життя іншому. Командування частини зробило подання про нагородження посмертно рядового Рощука медаллю «За відвагу». Після нагородження ми перешлемо медаль Вам. Розумію, що Вам від того не легше, як і батькам Павла Андрійовича, але хай хоч слабкою утіхою буде те, що Ваш чоловік, а їхній син загинув як справжній солдат. Будьте мужні, дорога наша солдатко. А ми назавжди збережемо про нього пам’ять. Командир взводу гв. мол. лейтенант Безушко Т. Р. Р. 8. Ввечері 9 травня Ваш чоловік писав Вам листа, але, на жаль, не встиг закінчити. Надсилаємо його».

Третій лист з чорного конверта починався звично: «Доброго дня чи вечора, дорогі тату й мамо, й любима жінко Соломко. Пишу цього разу з подвійною радістю, бо сьогоднє скінчилася війна. То є надія на скоре повернення додом, на тую стрічу, про яку стико думалось-гадалось й носилося на грудях, як тая ранена пташка, що мусить вижити.»

На цьому лист обривався.

— Як тая ранена пташка, — прошептала Соломія.

— То я піду? — почула голос Марусі. — Тримайся. Бо. Бо ще треба письма й газети рознести.

— Я. Я тримаюся.

Маруся пригорнула неї, рвучко відірвалася й швидко посаго- нила ¹. Її тоже душили сльози. Ця дівчина занесла й у рідну хату три похоронки.

Соломія стала шукати опори. Сіла на колоду, що лежала коло хліва. Щось стрибало в неї перед очима. Букви? Нє, ніби й не букви, а маленькі комахи. Аж замахала руками, проганяючи їх. Ні, то не букви, й не комахи, а. А що?

І враз вона виразно почула голос. Павлів голос, Павлів шепіт, що став рости у крик:

— Не май з ним нічого, доки я на войні буду. Не знайся з ним.

Соломія затулила вуха долонями, подумала: «Али ж вуйна на тоді скінчилася».

Виходить, не скінчилася, виходить, що нє. Що вона.

Соломія звелася на ноги й закричала на весь двір, на всю вулицю, на все село:

— Я його вбила! Я ж його вбила, людоньки! Я ж тибе вбила, Павлусю! Ой, Божечку мій.

Страшною, розпатланою, що била кулаками й билася головою об стіну хати, застала Соломію сусідка Явдоха. Потім й інші прибігли. Соломія була сама не своя, геть почорніла й закривавлена, й усе твердила, що то вона вбила Павла, що то вона винна у смерті чоловіка. її заспокоювали, давали пити води. Одні дивилися з осудом, бо щось підозрювали, инші із співчуттям. Тико Вірка-вдова підійшла й затулила своє долонею неїного рота:

— Мовчи. Ти ні в чим не винна, Соломко. Ходімо до хати, чуєш, ходім?..

І до всіх:

— їй треба заспокоїтися. Я зара зроблю, що треба. Ходімо, Соломко.

Вона раптом вдарила кілька разів Соломію по щоках і повела до хати.

У хаті Вірка поклала зарюмсану подругу на ліжко. Дивилася пильно, ледь-ледь всміхаючись. Мов на малейку дитину.

— Що ти ще вигадуєш, подруго?

Соломія хлипала, здригалася, мов у хаті було хтозна як зимно. Гладила Вірчину руку.

— Я. Я дала слово. він просив, щоб я з Петром нє. Господи. А я.

— Ти спала з Петром, як Павло воював?

— Нє. Тико як сказали, що вуйна кончилася. Дев’ятого мая увечері. Щось як нахлинуло, прорвалося, а ще була випивша трохи.

— То й що? Петра ж любиш?..

— А Павло ж десятого загинув.

— Яка ж ти, бабо Соломко, дурна.

Віра вкрила Соломію старою латаною ковдрою. Погладила по лобі, тоді відійшла, взяла шматину, вмочила у воду і стала з лоба, щік витирати кров.

Сказала з ледь помітною посмішкою:

— Сподіваюсь, вони ничого не зрозуміли. А я ничого не скажу. От і все. Носи свій гріх у собі, подруго. То твоє, а людям — зась.

— Як? — видихнула Соломія. — Як носити?

— А отак, — сказала Віра. — По-бабськи, по-наськи і бозна-як. Носи, допоки зможеш.

— Добра ти, Вірко, — сказала Соломія.

— Ни добра, а, як і ти, — вдова. І двоє дітей в мене. Пісня, щитай, одспівана. Бо вибили наших чоловіків і ще вибиватимуть. Шкода, що ти не понесла. Хоть од Павла, хоть од Петра. Ич, знайшла собі апостолів загорєнських.

З тим і вийшла. Надворі Вірка сказала, що Соломії тре’ заспокоїтися й поспати. А що вона тут кричєла, то й не таке буває. «Я сама думала, що на той світ одправлюся, як похоронка прийшла», — сказала Віра.

Люди поволечки розійшлися. Потім ще був прихід мами Марії і свекра Андрія. їхній плач. Горе цілу ніч трусило їхню хату.

Соломія під ранок забулась у короткому сні. А прокинувшись, подумала, що таки носитиме свій гріх з собою. Тико до Петра вже николи не піде. Заміж не вийде. І ще думала про те — сказати про гріх свекрусі ци нє? Мучило, хоч мала підозру, що Марія про щось здогадується. Не тико про літній гріх. Якось то мається прорватися, думала, вона не зможе далі тут жити, мама Марія мусить помогти.

Так і вийшло. Свекруха Марія сказала через два дні:

— Ти не винна в його смерти, Соломко. Мовчи. Я знаю, коли з тим анциболотом ще в тебе було.

— Мамо! — скрикнула Соломія.

— Мовчи, — сказала свекруха, і по довгій мовчанці: — Ліпше буде, як до батьків своїх вернешся. Щось придумаєш, чого так. Бо. Сама знаїш. Тєжко нам буде разом з тобою жити.

Про Петра Соломія взнала восени. Зайшла до їхньої хати Люба Борцьова, спершу сказала, що ото в Любовні на базарі була. А тоді вже:

— Ой, Соломко, яке там страхіттє! Двох бульбашів, повстанців, тамечки на площі коло базару вбитих виставили. Побиті страшно. І хто йде, мусить на нех дивитися.

Здригнулася Соломія. Люба. Чого їй Люба розказує? Просто так?

Люба шморгнула носом, сльозу витерла, глянула натужно якось.

— Ідного ни знаю. А другий наш, загорєнський. Петро Клим- цівський.

— Климцівський?

— Гафії Климової. Ни знаю, ци й казати, ци й ни казати.

Сильно голова Соломіїна крутнулася, ледь утрималася, щоб

з лавки не впасти.

— Та ж їх уже нима в силі. На Сибєрі.

— Тітка є. І дєдько.

— Мо’, й ни тре’ казати. Хай там, у тій Сибєрі, ни тривожаться. Хіба власті скажуть.

Як пішла Люба, сіла Соломія зновика на лавку.

«От і все, — подумала. — Прости, Петрусю. Що з тобою ни могла піти. Ти тоже казав, що я у Павловій смерти не винна. Мо’, й так воно, а мо’, й ни так. Хіба мині теє знати.»

Майнула думка — мо’, поїхати до міста, побачити, постояти, хотя б так попрощатися. Та рішила — нє, не поїде. Ни боїться, а ни хоче пам’ятати вбитим, мертвим, скаліченим. Обох буде пам’ятати, обох чоловіків, котрі неї любили, такими, як бачила востаннє — молодими, дужими, вродливими.

Павло сідав у машину, обцілований нею.

Петро, що шептав тоді, у маю, али вже пусля страшнеї похоронки:

— То не підеш, як надумали?

— Ни пуйду. Не зможу я типер з тобою бути. Нікди вже не зможу.

— Пішов би він ліпше з нами, — сказав Петро. — Може, більше б повезло.

— Хто його знає, Петрусю. Вибачєй, що так виходить.

— Ну, що ж. Прощай.

Пригортає, квапливо цілує і розтає в темряві. Наче й не було. Не було?

Від’їжджає машина з Павлом і такими, як він хлопцями й чоловіками. Даленіє. Да-ле-ні-є.

Соломія сидить у хаті на лавці. Сидить, а на село накочується осінній вечір. Заходить Василько, питає, чого ж лямпи не запалить?

— То запали, — Соломія байдуже.

Брат запалює лампу, підкручує гніт. Язик полум’я вихоплює з темряви Соломійчине лице, засіяне горем, омертвіле.

— Щось сталося? Соломко! Ти сама ни своя.

— Петро загинув, — видихає Соломія.

— Петро? Діла.

Брат сідає поруч. Скриплять двері, заходить мама Соломія, й уже їм двом Василь розказує свою новину, хіба трохи втішнішу, али тоже болючу: в село приїхав той, Руфинин офіцерик, тепер уже з трьома зірочками на погонах, і забирає Руфину з собою, така от у нього новина.

ЧАСТИНА ДРУГА

ПРИСПІВ

РОЗДІЛ УІІІ БІЛА ВІДЬМА

1

Тієї важкої страшної ночі, яка настала за днем, коли вона дізналася про загибель Петра, Соломія серед темряви ковтала сльози, до болю закусила губу й дала собі клятву, що ніколи нікого більш не полюбить і ніколи не вийде заміж. Це було так очевидно, як ця чорна ніч, що бродила за вікном. Десь далеко брехали пси, ледь чутно звіддалік, з приліску, кричала сова, й зовсім нечутно, але боляче, аж лопали перетинки й набухали скроні, кричала Соломина душа. Життє скінчилося, те, неїне життє, яким уміла жити, яке несла на руках, мов дитя, а може, часом і бігла наввипередки. Яким тішилася.

Яке їй боліло, але було неїне, Соломине, Соломчине, вбирало у себе й Петрове життє, і Павлове, так, і Павлове, доки вона всього не зрозуміла. Та й опісля. Опісля. з нього Павла теж було не прогнати.

«Сестрице-ноче, — звернулася тоді Соломія. — Яка ти довга. Може, ти даєш мені якийсь знак?»

Ніч мовчала. Стихли пси, завовтузився у своєму ліжкові Василько. Мо’, брата збудити, поговорити, вилити душу?

«Хіба, якби він не був братом», — несподівано подумала Соломія.

Обняла подушку, занурила в неї лице. Що ж, така її доля. Десь далеко Павло, й ближче, али ще далі, Петро. їм обом холодно — у сирій зимлі ци над землею. Вона житиме разом з ними. Як раніше, тепер утрьох, як було і буде тепер.

Та минуло п’ять років. У сорок сьомому поховали бабусю, тата Антона матір, а як не стало неї, то дід Онисько почав згасати на очах, а через трохи більше як півроку не стало й його — сидів, нитку в грубу «циганську» голку пробував засунути: чобота тре’ прошити, казав. Ніяк не міг потрапити і раптом за серце схопився, нахилився, Соломія підбігла, а дід уже не дихає.

За ці п’ять років поволі, але неухильно лікував Соломію мудрий дядько-лікар — Час. Прикладав до її ран своє невидиме зілля. Якщо спершу її мучила вина й за те, що сталося з Павлом, і за загибель Петра — ци ж не шукав і він смерти після того, як відштовхнула, думала вона не раз — то згодом і самі думки, і вина почали вкриватися начеб невидимою, тоненькою, але міцною плівкою.

— Ти ні в чому не винна, — казала вірна подруга Вірка. — Хіба за любов Бог карає? А якщо карає, то він несправедливий отець.

— Я грішниця, — казала їй Соломія. — Я тричі згрішила.

— А ти точно порахувала? — кепкувала Вірка. — Може, більше? Може, штири чи п’єть.

— Може, й більше. Бо я. Я пушла за Павла, хоч любила Петра. Бо Петро. Петро пушов до лісу й забув про мене. А вийшовши замуж, не змогла з Павлом жити. Збрехала Павлові, що штири рази згрішила з Петром, хоч то було тоді тико двічі. А потому. Потому ще раз, тоді, навесні, хоч обіцяла Павлові, що не буду. І Петра відштовхнула. За що мені така кара?

— Ти мале нерозумне дитисько, — сказала Вірка. — Дитисько з небесними очима. Мовчи! Я ліпше знаю. Я справдешня вдова. У мене діти. А ти, мона сказати, — солом’яна. Солом’яна вдова Соломка.

Солом’яна вдова (ци ж так?) Соломка, закасавши спідницю, мовби переходила літа вбрід. Стихав біль, плівка на очах і пам’яті ставала легким, хоч із болем, кольору крові, туманом. Крізь болючі спомини дедалі більше виростало бажання жити і благання до Господа, аби послав їй, хай і грішній, дрібку щістя, якщо не послав смерти.

Разом з вишнями і яблуками дозрівала за ці літа її краса. То була вже краса не молоденької дівчини, що причаровує, наче око перший цвіт, не дівоцька сонячність, а дозрівання, стиглість молодої, вродливої і сильної жінки. Дзвеніли дозрілою силою ноги, лебеділи, набирали висоту руки, а легенька паволока диво-очей змінювалася такою виразністю, перед якою не міг встояти, не міг лишитися байдужим жоден чоловічий погляд. Вона ловила на собі ті погляди — спершу не вельми й помічала, та не помічати було неможливо, і ось уже в якийсь момент мимоволі подумала — хто? Котрий?

Так, вона була вдова, різні чутки й ходили у селі про її зраду, про дивні взаємини з Петром і Павлом, про те, що неспроста покинула оселю Павлових батьків, що неї прогнано за гріхи. Та якщо й казали, то начеб стишено, не вельми й осуджуючи. Діяла дивна магія її вроди, доброти, приязні до людей. Кілько там була замужем, казали жінки, а жити все їдно тре’. Проводжали, голубили поглядами чоловіки, а то й словами й руками, і не один не тільки вдовець, а й парубок хотів би бачити Соломію своєю законною жоною. І вже як на другу повоєнну весну змінила чорну хустку на яскравішу, барвистішу, з’явилися перші бажаючі посвататися. Петро Перкалів з другого кутка, чию жінку Мотрунку забили німці улітку сорок четвертого, перейнявши якось на дорозі, сказав, що неї давно любить, а він же старший всього на п’ять літ. І дитина в нього тико їдна, дочка підростає, не проти буде, як він жениться.

— У мене вже був Петро, — сказала Соломія. — Звиняйте, Петрусю, другого не хочу.

— То що ж, мені ім’я змінити? — збентежився чоловік.

— Знайдете собі ще жінку.

За першим дзвінком продзеленчав і другий, а там і третій. Сваталися і з свого села, і з сусідніх. Вперто почав навідуватися Тим- ко Климів, хлопець на два роки молодший за Соломію. Він приходив мовбито за якимсь інструментом, чи то з дєдьком Антоном про щось порадитися. Погляди, які він кидав на Соломію, були такими промовистими, виразними, а голос, коли він одважував- ся до неї заговорити, так дрижєв, що Соломія після тих одвідин та ще однієї розмови на спільних гостинах у далеких родичів збагнула й усе більше переконувалася — цей хлопець страшенно, безпробудно в неї закоханий. Раз майнула думка — а може? Може, якщо одважиться посвататися Тимко, згодитися? Відчувала — цей хлопець цілий вік був би вірним, як казали в них, на руках би носив, ноги мив і воду випивав.

Тимко належав до тих загорєнців, яким ще не доставало вісімнадцяти літ у сорок четвертому, а їх уже забрали до війська — казали, бояться, щоб у ліс, у повстанці не пішли. Тимко потому крадькома розповідав, як доводилося гибіти в таборі під Саратовом, як зимою будували якийсь там газопровід до Москви. Ледь остався живим, а потім, літом сорок п’ятого року, повезли на війну з Японією, де при розміновуванні одірвало йому два пальці на лівій і вирвало цималий шмат м’яса на правій руці. Повезло, казав Тимко, бо ж могло бути й гірше — оно двоє загорєнців у тим таборі пуд Саратовом й поховали, а ще четверо лишилися служити на Дальнім Востоці й невідомо, коли то додому вернуться. Був Тимко гарним, високим, хоч і худорлявим, майстровитим. Али. Нічо, окрім легкої симпатії, Соломія до нього не почувала.

Одболів. Одболів, нивидомо чому, та ж уже не так часто згадувала, Петро. Двічі за п’ять літ тико й приснився — один раз, що у вікно стукає, вона його лише бачить, каже, що вийде зара на двір, і виходить. Сама у довгій своїй сорочці, на грудях помережаній. Виходить, а надворі нима никого, тільки місячно-місячно, здається, ни голки, а макові зернята мона збирати. «Де ти?» — питає Соломія. «Я тут», — чує голос. Петрів голос. Розуміє, що то він захотів погратися у піжмурки, як бувало в дитинстві. Вона ще й очі заплющує, руки розкидає, йде навпомацки, шукає, але нікого нима, розкинуті руки зависають у темряві, доки не торкаються якогось дерева. Соломія розплющує очі — авжеж, то їхня грушка, що на вуглі хати росте, а Петра ніде немає. Вона зводить очі на місяць — і раптом розуміє: він десь там, на цему небесному світилі, її коханий.

— Петрику, агов, Петрику, — зувсім, як колись, як малими були, гукає Соломія.

— Я тут, — чує вона голос Петра, та якийсь скрадливий, начеб його й не його, винуватий, у когось позичений, як у них казали.

— Я тут, — повторює він. — Я тутечки. Али ти не озирайся. Бо побачиш рись.

— Ту саму рись? — дивується Соломія.

— Авжеж, ту саму, — чує Петрів сміх.

Вона таки озирається. Стрічається поглядом із жовтими пронизливими очима.

Рись?

«Али чого мені так зимно? — думає Соломія. — Хіба зара зима? Я ж бачила рись літом».

Відчуває: рись ось-ось стрибне на неї. Стрибне й цего разу не промахнеться, задушить, а потім загризе.

— Ни треба, — шепче Соломія.

І тут відчуває, як її обіймають, притискають до себе міцні, дужі руки. Розуміє — то Петро. Вона мліє од щістя, радіє, що він захистив неї од рисі, повертає голову й стрічається з жовтими палаючим очима.

— Нє! Нє! Нє! Петре!

Соломія кричить — дико, розпачливо і. І прокидається.

Коло неї стоїть мама Соломія. Нахарапуджена, тремтить рука, яку прикладає до доньчиного лоба.

— Що, мамо?

— Ти так кричєла, доню. Петро приснився?

— Петро? Так, Петро. І рись.

— Рись?

— Ну, я ж тобі казала, що тоді, як у таборі були, я в лісі рись бачила.

— Спи, доцю. На бік ляж, — мама Соломія сідає на доньчине ліжко.

— Доцю. Хіба я маленька, мамо?

— Завше маленькою будеш.

Соломії тепліє на душі од цих слів. Даленіє дивний і страшний сон. Та вже до ранку вона не засне.

А в другім сні, десь за півроку, мо’, більше, йшли вони вулицею, взявшись за руки. Ніжно-ніжно. Гладили пальці й долоні одне одного. Плече в плече йшли. Про щось говорили. І раптом Петро попросив Соломію не дивитись на нього.

— Я такий, як мене вбили, — сказав він.

— Нє, — сказала Соломія. — Ти зувсім, як був колись.

— То дивися, як хоч, — наче байдуже погодився Петро.

Соломія таки глєнула. Петро був молодим, примруженим од

сонця, що висяювало навпроти них.

— Ну, бач, який я став убитим, — сказав Петро.

— Ти такий як був, ще ліпший, — ніжно мовила Соломія.

— Тоді я не тутешній, — сказав Петро. — Не туте. ш. ні.

Голос його подаленів. І сам мовби розтав. Тильки тепло лишилося на долоні.

Сон Соломія згадала, як прокинулася. Крізь вікно просіювався світанок. Вона одвернулася од вікна. Притислася лицем до подушки і тихо-тихо заплакала.

А Павло снився тоже два рази. Першого разу кохав Соломію. Вона відчувала на собі його тіло, його гарячий подих, бачила очі, що світилися в темряві. Хтіла щось казати, та Павло затулив їй поцілунком рота, й вона почала задихатися. І з затуленим ротом почула свій віддалений крик. І шепіт Павла — як він її любить.

Після того сну Соломія раптом почала боятися, що присниться, як він лупцює її віжками. Навіть якийсь час засинати боялася. Та цей страшний сон (так, він мав бути страшним) так і не навідався, не став тривожити.

Зате прийшов інший — Павло ніс неї на руках і все наказував, що вона має зробити, доки він воюватиме. Повтори, казав, і вона перераховувала — і свиней, і корів годуватиме, і полотиме городи, і жатиме жито.

«Хіба жито жнуть зимою?» — уві сні дивувалася Соломія.

Питала начеб не Павла, а себе, а Павло наказував особливо добре годувати гуску. Гуску, бо вона мусить дождатися, доки він повернеться з тої войни.

— Добре, — казала Соломія. — Я неї глядітиму.

Й цілувала Павла, щоб прокинутися геть змокрілою од поту, із дзвоном у вухах, що розхитував густу темінь осінньої ночі.

Гуску. Гуску зарізали, як вона, Соломія, пушла з хати Пав- лових батьків. Хтіла навіть попросити, щоби дозволили взяти ту гуску з собою, та не посміла.

А першої повоєнної весни прийшла до них свекруха Марія й сказала, що просить Соломку, як і сватів, прийти на роковини Павлової смерти.

— Прийдемо, — сказала Соломія. — Я прийду раніше, на обід поминальний готовити помогу.

— Того ни треба, — суворо сказала Марія. — Ми великої поминальниці не робитимемо, то є кому зготовити. Али прийди. Бо. Бо ж він тебе таки любив, Соломко, як же любив, Божеч- ку мій.

Покотилися сльози у Марії. Тихі й солоні. Соломія раптом на губах відчула, які то солоні сльози. Страшенно солоні. Вона захитала головою, а руки затрусилися.

— Мамо, — зойкнула вона.

— Я знаю, що ти не винувата, — сказала Марія. — То приходьте .

— Прийдемо, — сказала Соломія. — Прийдемо, мамо, всі прийдемо.

«Цілий рік минув», — подумала.

Якраз перед тим одважилася до Любомля з’їздити і навідатися до тої хати, в яку колись німець неї привів. Хата стояла із забитими вікнами. Сусідка сказала, що в сорок другім сина тітки Галини у Німеччину відправили, там і пропав слід, а вона хворіє, то дочка забрала до себе. Часом Геникова сестра навідується, каже, якби знали, що не вернеться брат, то продали б хату.

— А ви їм хто будете? — спитала. — Якісь родичі?

— Вважєйте, що так.

— То я вам адрес дам. На вулиці, отамо, коло городища живуть.

Соломія не одважилася піти. Не могла. Тільки жив у грудях

безмовний зойк, доки додому їхала.

Через цілих п’ять літ зрадіє, коли дізнається — таки вернувся той, хто порятувати її хотів. І хоч його, що пройшов німецький табір, відправили у інший, «свій», все ж була надія — житиме.

Тоді ще вони всі ходили — вона, мама Соломія і тато Антін. І Василько. А через два роки з хвостиком Василько їх покинув. Подався у далекий світ. Десь у Росію. У якийсь Кіров-шмиров. За Руфиною.

Руфина була заміжньою за тим своїм офіцером, котрий тепер уже капітаном став, як через два неповні роки по женячці у відпустку з ним до Загорєн приїхала. Йшла селом горда, розфу- фирена, з наквецяними губами, з головою непокритою, а на голові ціла копиця збитого, тико не сіна, а волосся, пофарбованого в темно-червоний (бурячковий, казали в них) колір. Коли через два роки ще раз приїде Руфина, то буде на голові у неї рожевий капелюшок із сріблястою стрічкою впоперек, над крислатою, що нависала над лобом, по якому зміївся ловко закручений кучерик.

Втім, Руфина вже була не Руфина, а Раїса, Рая, Раєчка, Ра- юня, як називав її чоловік з видимим задоволенням і гордістю.

— То вона типерка Райка, — повідомила неїна мати Марина, котрій нове доччине наймення було не вельми до вподоби, хоч і ліпше за мовби жидівське, що впаяв колись покійний отець Ан- дроній, царство йому небесне, і щоб на тім світі гикнулось.

Нове ім’я дочки було законним, вписаним і в паспорті, якого Руфина-Раїса показувала з явною гордістю безпаспортним землякам. Раїса Кирилівна Боришко йшла селом не тільки гордо, а й безстрашно, на відміну од чоловіка, начуваного про «звєрства бендеровцев». Особливо щодо совєтських офіцерів і службовців. Та Раїса-Руфина сказала, що чхати хотіла на погрози й небезпеки, вона у свему селі, де нихто неї не посміє зачепити. Говорила вона по-українськи, часу од часу мовби ненароком переходячи на російську, котру таки добре опанувала.

Соломії Раїса призналася, що залишитися офіцером на служ

бі чоловіка змусила вона, бо ж її безсрібний клаповух Олежка хотів після війни демобілізуватися і поступити в той, університет, щоб потім вчителювати, як його матуся. Ну нє, сказала Раїса,

тоді ще Руфина, бо вже на той час знала — офіцери отримують зарплату удвічі більшу від нещасних засушених вчителів і училок. То лейтенанти і старлеї, а майори, а полковники! До того ж, їй подобалося бути офіцерською дружиною. Зонею, а не пепеже, тобто «законной офицерской навеки», а не «походно-полевой женой».

— Ти такий гарний у формі, — нашіптувала вона вечорами чоловікові в ліжку. — Ти кращий від тисячі гусар, Олежку. І ти ще будеш полковником і генералом. Я в тебе вірю.

Чоловік танув у її обіймах і готовий був тягти й далі ненависну офіцерську лямку. Заради її звабливої усмішки й гарячого тіла, заради тих неповторних хвилин, коли кохана Раюня зустрічала його після огидної казарми в кімнаті офіцерського гуртожитку лише в чорних панчохах і білих або рожевих трусиках, а часом геть гола, але в прозорому пеньюарі. Вона кидалася чоловікові на шию, обціловувала, звабливо терлася грудьми об мундир, а то й шинелю, обдавала пахощами і дорогих парфумів (Олежкові не варто було знати, що подарував їх, скажімо, начштабу його зенітного полку), і свого молодого пружного тіла. Зате Олег бачив, якими заздрісно-масними очима пасуть його вродливу дружину колеги по службі, й не раз із жахом думав, що серед них є багато і вродливіших, і удачливіших, і старших званням. Адже його Рая справді заслуговувала на рай. І заради того, щоб колись таки цей земний рай забезпечити, він готовий був терпіти і службу, і форму, і кількаденні виїзди на полігони. І майбутнє навчання у військовій академії, до якого підштовхувала дружина, дізнавшись, що вищі офіцерські звання присвоюють тільки випускникам тих академій.

Багато чого відверто розказала Раїса Соломії. Щось її тягло до колишньої подруги-ворогині. Приходила кілька разів за час гостювання. Під час першого приходу й спитала, що відомо про Тараса? Соломія розповіла, що Василько їздив у воєнкомат, посилали запит у те їхнє міністерство оборони, у якийсь там отдєл, чи як його. Звідти й прийшов папір, в якому було написано, що рядовий такеї-то часті Троцюк Тарас Антонович числиться безвісті пропавшим з мая місяця 1942 року.

— Тобто, він, може, й не загинув, — сказала Руфина з якоюсь особливою інтонацією.

— Якби ж то так Бог дав, — сказала Соломія. — Може, десь у плєн попав, то ще й об’явиться, ще й прийде. Оно Трохима Бальківа перед самою війною в лагер коло Владіміра забрали, думали, згинув, а бач, штири роки у німців був, а звідтам і вернувся по вуйні. Худющий, як трясця, а таки живий.

Тут і почула вона таке, що й подумати жадним чином ни могла. Райка, як ще Руфиною була, підлітком, перед війною, за перших совєтів, у неїного старшого брата, у Тараса, була таємно вельми закохана. Никому й не признавалася, бо ж підліток, політок, пуцьверіньок. І довго в серці тую любов носила. Соломії ни казала, бо горда була, бо гадала — для смішок підлива буде. А те- перка що казати!

«Дивина, — подумала Соломія. — Руфка і Тарас! А Василько замість брата залюбився, закохався.»

За третім приходом Раїска запропонувала Соломії разом до озера сходити. Бо ж Олежка взявся тестеві помагати хліва перекривати, а їй душно, насапалася, напололася на городі, то страх скупатися хочеться.

Як не віднікувалася Соломія — не прийнято у них серед будня на озеро ходити викупуватися, а таки вмовила Райка.

Соломія тико посиділа на березі, на пагорбку, й дивилася, як Раїса у блакитному купальнику в воду заходить, руки розкидає і лягає на воду, щоб пливти. А попливши, раптом зникла під водою, а тоді випірнула, стала борсатися й кликати на допомогу. Соломія, як була, в платті й кинулася в озеро. А коли до потопле - ниці підпливла, та раптом схопила неї за руку.

— Надурила, надурила, — засміялася. — Таки скупалася, боягузко .

Соломія розсердилася, проте ненадовго. Тим більше, що Раїска підпливла до неї й несподівано поцілувала в плече, а тоді в шию.

— Що ти робиш? — скинулася Соломія.

— Вибач, не стрималася, — очі у Раїси-Руфини сміялися. — Красива ти, подруго. До зарази красива. А груди які проступають!

У нашому військовому містечку ти б мала шалений успіх. Хочеш, візьму тебе з собою? Там у офіцерській їдальні офіціантки потрібні. Складу тобі протекцію, а там, дивись, і заміж вискочиш. Ну як? Подумай. А то заскнієш у цій глушині. Хочеш світа побачити?

— Ни хочу, — сказала Соломія. — Ни тягни мене із Загорєн. Що вже судилося, те судилося.

— Ну й дарма. То інший світ, подруго.

Руфина бризнула водою, заверещала, а тоді пірнула й попливла, як риба, під водою. Соломія подумала, що така ніде не пропаде, і їй чогось стало трохи щемко на душі. Може, спробувати й собі помандрувати? Офіціантка в 'їдальні, та ще й офіцерській — що то таке? Та, що страви готує, ци та, що на стіл подає? Господи, як вона мало знає.

Али тико не з Руфиною, ци як там неї, тико не з нею, ни з цею вирвою, ни з таким світом.

«А яким?» — спитала невідомо кого Соломія.

Виходила з води геть мокра, літнє платтячко прилипло до тіла, справді виднілися її чималенькі, все ще пружні груди, живіт, який любили цілувати її коханий і закоханий в неї чоловіки. Подумала, що треба буде зняти плаття, викрутити й висушити, хоть би хто не побачив, бо під платтєм тико панталони, та й ті тепер мокрі й липли до тіла.

Сидячи на березі, гола й від тої незвичної серед білого дня голизни зіщулена, Соломія дивилася, як виходить з води усміхнена Раїса, і раптом почула голос. голос отця Андронія: «Легка дорога легко йдеться, та тяжко вертається».

«Як то?» — подумала Соломія.

3

А за Руфиною поїхав Василько. Під час тих приходів Райчиних- Руфчиних вони з Василем перемовлялися, звісно, так, мовби жартома. Та Соломія бачила, як гаснуть, перетворюються у попіл жаринки-очі, якими брат дивився на кохану-зрадливицю, котра обрала иншого. Йшов Василькові на час приїзду двайціть шостий рік, старий парубок. А вибрати собі нікого не міг, не того, що рука таки скалічена, й одною рубає дрова, косить, як має бути, наловчився покалічену притуляти до кісся. Майструє, струже, кошики плете. Все вміє, тико дівку обрати — нє. Казали, що Танька Бе- русьова, дівчина-вісімнадцятка, накидала оком на старшого парубка, тико сміється брат. Вже Соломія навіть подумала — а чом би до тої ж Вірки не пристати? Ну вдова, ну дітей двоє, али досі молода, гарна, як яблуко налите.

— Я ще подумаю, — сказав Василько. — Хоч Вірка твоя — файна жінка. І дупцю чималеньку викохала.

— Ну тебе, так бобилякою й зостанешся.

Що з того, що поговорили.

Що з того, що посердилася на брата?

А тут ця вирва припхалася, і тоже ще на вулиці раз стрітилися вони, і до неїної хати, бачила, ходив брат. А через місяців два прийшло письмо од Раїски. Василеві й заадресоване. Як прочитав, одразу нахмурився, а потім засяяв, мовби золоту копійку до лоба приклали та перед сонцем поставили. Письмо читати не дав, тико й мовив:

— Рая тобі привіт передає.

— Дєкую, хоть то така Рая, що тебе, дивись, замарає. Ци, мо’, вже кинула свого офіцера?

— Не кинула. Али до себе кличе.

— Як то?

Тоді брат не одповів, з двору на город подався. А як то — на другий день довідалися. За сніданням повідомив брат, що Ру- финка (так і сказав тепер — Руфинка) напитала йому роботу, у тому Кірові, у військовій частині, кочегаром у штабній казармі та столовій.

Соломія вибухнула:

— І ти поїдеш? До тієї вирви? До того лярвиська поїдеш? Васильку, у тебе вавка в голові ци черваки завелися? У неї ж там і чоловік, і мині сама призналася, що й любовника вже завела. Чого ж ти попрешся? Свічку над нею тримати?

Соломії потому самій було встидно — і що кричєла на брата так голосно й люто, мама казали, аж очі викотилися, і ще щось лютіше й сороміцьке потому викрикувала. Отако — невідь чого, али ж було й за що. Мати Соломія тихо підтримала доньку, дорікала лагіднішими, хоч і розпачливішими словами. А тоді до тата Антона:

— Скажи ж хоч щось і ти, чоловіче? Ти батько ци не батько?

Глянь — а в Антона очі опущені й, Божечку мій, сльози в борщ —

кап-кап.

— Тату! — Соломія-молодша зойкнула. — Та що з вами?

А батько за груди вхопився і хрипить:

— Окно одчиніте.

Соломія тоді подумала: так переживав ци своє згадав? До жінки любов, що довго по гиншому сохла.

«І в чоловіків, виходить, не все таке міцне, як здається?» — подумала.

Як батькові одпустило, Василько жалібно так якось:

— То що — не їхати?

І батько першим:

— Та їдь, мо’, хоч світу побачиш?

— На Донбасі вже так побачився, що з рукою скаліченою вернувся, — сказала мати Соломія.

Соломія-молодша пішла з хати. І вже в саду відчула — щемкий жаль стискає їй груди, і ни. Божечку наш, світе ясний, ни за Василька, а начеб за саму сибе. За саму сибе, бо душа в неї по- рожніша типер, як у брата. Бо даленіє Петро, бо хочеться жити, бо кусає вночі подушку, й горять груди, що досі дитину ни годували. То хто ж щасливіший — вона ци брат?

Василькова мука йшла за нею садком. Висіла одиноким яблуком посеред осені. Струсилася росою, як гілки яблуневої торкнулася. Роса осіла на щоках і долонях. Замружилася од несподіваного начеб легенького дощу і, мов сліпа, стала шукати те яблуко. Вколола пальця, а тоді зирнула й побачила, що яблуко, зрушене її порухами, впало на землю саме. Нагнулася, підняла. Обтерла рукавом кофтини й надкусила. Кислинка ущипнула язика. Чого ж воно впало? Нє, чого таке кисле, то ж не зимове. Відчула — сама от-от заплаче, й від образи за Василька та його любов непутьову, і од. Нивже од заздрості до цеї мученицької любові?

«Боженьку, мати Божа, я же тико звичайнісінька жінка, — подумала Соломія. — Я ни знаю, ци мона простити мої гріхи, али щось же їх насилає? Якщо темні сили, то де взєти світлих? Де, Божечку мій? Де, Діво Маріє? Знаю, ти, мабуть, обідилася сильно, що мене Соломією назвали, али якби могла, я би щось таке зробила, щоб заслужити прощеннє. Хіба більше молитися, али ж і роботи багацько, а при тім і молитися гріх.»

Засоромилася Соломія своїх слів, далі пішла. Рука надкушене яблуко стискала.

Поїхав таки Василько. Як не дула губи Соломія, і проводжати відмовилася, а потім усе одно бігла мало не через усе сило навздогін. Добігла і.

— Чого ж ти так швидко йдеш? — дорікнула.

Очі. Очі братові були сумні й щасливі.

Минуть рік і два. А затим найдовший — третій. Прийде кілька скупих письом, а далі й грошовий переказ. А потім восени вже п’ятдесятого року й брат приїде.

Приїде брат. То буде мовби гинший Василько. А мо’, й справді гинший. Вже не Василько, а Василь. Нє, таки назавше Василько для Соломії.

Та перед тим буде приїзд самої Раїски. Тоді, як ітиме селом у рожевому капелюшку. Як принесе передані Васильком дарунки — татові сорочку, мамі — хустку й кофтину, а їй, Соломії, хрестик на ланцюжку золотім й чобітки зимові. Соломія триматиме їх у руках і не знатиме, радіти ци нє? Бо. Бо передав Руфиною.

— Як він там? — врешті спитає.

— Робить у своїй кочегарці, — відказала Раїса. — Довольний вроді. А мій поїхав у академію поступати. Мо’, на осінь до Москви тоже переберуся. А мо’, ще на рік лишуся. Бо казав, тико з другого курсу сімейним окремі кімнати в общежитії дають. Хіба напитає мені гарну квартиру. Чого ти так дивишся? Я живу, живу, люба Соломочко. Живу, Соломинко, а не скнію у цьому Богом забутому селі. Вибач, не хотіла образити. Але я тобі пропонувала допомогу. Досі, знаєш, почуваю, що в боргу перед тобою. Хоча б за ту спробу порятунку. А може, й порятунок, там, у Лю- бомлі, в сорок другому. Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — глухо сказала Соломія.

— Ну от. Можу ще чимось віддячити. Скажи тільки — чим?

— Поверни Василька.

Руфина-Раїса посміхнулася. З тої усмішки вилетіла велика сіра птаха й закаркала. Над хатою їхньою, над подвір’ям, над селом. Здалося на мить, що крила цього птаха закрили цілий світ. А може, билися ті крила тилько перед Соломіїними очима?

— Хіба твій брат річ, щоб повертати? — сказала Раїса. — Він щасливий, люба Соломинко. Така правда.

Найстрашнішим було те, що Соломія враз, наче очі тико-но розплющила, збагнула — Руфина таки каже правду. Руфина- Раїса. Вона могла мати ще двійко ци й десяток імен, али все одно каже правду. Інакше чого б Василько туди потелющився через усю Расєю?

«А як цяя Руфина до Москви поїде жити, то й братик туди ж?» — подумала Соломія.

Вперше у ній ворухнулася неприязнь до брата. Неприязнь затулила на якусь мить жаль, щемкий, наче дурман, що бентежив душу. Якщо Василь такий дурний, то хай. Його клопіт. Та жаль переміг, він знову відкрив маленьке віконце й попросився до серця.

Раїска, певно, відчула якусь приховану загрозу для себе. Може, у блискоті синіх очей, котрі, чого там, вона кілька разів неждано- негадано згадувала в далекім Кірові, може, в тому, що зблиснувши неприхованою ворожістю, потьмяніли. Соломія довго сердитися не вміє, та часом вміє вибухати, те Раєчка добре знала. Ні, сьогодні вона не хотіла сваритися з цею впертою селючкою, яка закопує свою красу у солом’яно-болотянім селі. Не хотіла і все. Чого? Бо щось вигране могла загубити. Он як? Саме так, визнала Раїса. Визнала Руфина. Визнало те, що замість курорту (курорт зачекає) покликало її у це село, яке воліла б забути.

Вона перевела мову на інше. Спитала, чи є хтось у Соломії? Грайливо спитала.

— Ну, не обижайся. Чоловіка не вернеш, та й. — Раїса вчасно прикусила губу, бо колись бачила, як Соломія з Петром у лісі усамітнювалися. — Та й ти ще ого-го, ти не ого-го, а ого-го-го, ого-гонечки, таку троянду в самій Москві купили б за великі гроші. Ну, подруго, чого очки небесні ховаєш?

— Я вдова, — сказала Соломія.

Сказала — і відчула нещирість власних слів. Стало їй зимно. Як тоді, серед літа сорок четвертого, п’ять літ тому, коли з лісу до села верталася.

— Якби не боялася, що образишся, то сказала б, яка ти вдова, — Раїса крутнулася, виглянула у вікно. — Ой, солом’яна Соломко, жаль мені тебе нерозумної, ще згадаєш колись мої слова. Колися, як у нас кажуть. Колися, ха-ха! Колися — в Химки кури завелися. Тричі ха!

Мала б Соломія образитися за вдруге почутий натяк на солом’яну вдову. Не образилася. Провела Раїску до воріт. Вже там спитала, ци не думають завести дитину. Четвертий же рік живуть, подумала.

— Я ще не нагулялася, життя не насмакувала, — сказала Раїса. — Хотя шанс був, подруго. Ненарошний. Раз якось не вбереглася, та й мій провокацію підпустив, то мусила аборта робити. Сама розумієш — підпільно. Ну, слава Богу, не в бабки чи фельдшерки, а наш госпітальний лікар доброго спеціаліста порекомендував. Такечки-то. Красівий, зараза, і, видно, подобається у бабські нутрощі заглядати. Ну та дарма, я би з таким не лягла. А дитина. Встигнемо ще, хоч мій Олежик марить сином, та й мамуня його Аделюня, ото як заїду, знов почне вудочки-сіточки закидати. Внучечку їй подавай позаріз, видрі засушеній. Ну, па-па, Соломи- ночко. Мо’, ще забіжу перед від’їздом. Або й ти приходь, до озера майнемо. Свєто, як ви кажете, на носу. Спаса чи що?

— Спаса, — потвердила Соломія. — Зіллє до церкви підеш святити?

— Я ж жена совєтського офіцера.

— То й що?

— А те. Цьомчик і па, — Раїса таки цмокнула Соломію в щоку.

Пішла, злегка похитуючись і підстрибуючи, а потім руки розставила, ніби по кладці йшла. Певна в собі. Весела. Як побачила тітку Рипину, що по другий бік вулиці від хати зорила, злегка вклонилася, а потім ручкою з нафарбованими рожевими кігтиками повітряний поцілунок послала. Рипина сплюнула, осудливо хитнула головою. А Соломія дивилася вслід, дивилася, вдивлялася, проводжала тягучим поглядом, аж доки Раїса до свеї хати ни зайшла. І відчула, як у ній щось починає наростати, аж у грудях стає жаско і тісно. І ніжно-ніжно робиться. Ніжно й пекуче. То було бажання. Бажання мати дитину. Ліпше донечку, али мона й сина. Стати матір’ю. Тулити маленьке диво до грудей. Почути перше лепетання, а до того плач і пхинькання. Навіть те, як пахнуть обкаляні пелюшки. Неїною дитиною.

«Господи, пошли мені таке», — не перший раз за останній рік попросила Соломія.

4

Вона й раніше з особливим почуттям — ніжності, зворушення, легкої заздрості, захоплення — дивилася на дітей своїх колишніх подруг. Нє, вони й типерка лишалися подругами, й вона до них заходила, й Люба ци Вірка, або Настя, Лідка заглядали. Та в них були сім’ї, сімейні клопоти, і. І діти. І те віддаляло, робило стосунки зувсім не такими, як колись. Діти ж її подруг любили тітку Соломію, бо і гостинця, хай і маленького, грудочку цукру там, пару вишень ци яблуко, а то й вареничка приносила, або зроблену самою з трави й гілочки смішного звірка. І вміла заговорити, якось по-особливому, начеб теж по-дитячому, не сюсюкаючи, а по-справжньому переймаючись дитячими клопотами і хвилюванням. Часом і захищала насварених матерями, а то й татами. І ті. теж не сердилися на Соломію.

— Ти, Соломко, хоч як хоч, а біла відьма, — сказала якось Любка.

— Біла? Глиною вибілена?

Соломія всміхнулася, хоч про те, що існують, крім злих, чорних, з недобрим оком відьом, ще й інші, вона чула од бабуні. Відьми, які вміють добро робити.

— Настя Луциха така відьма? — спитала бабусю.

— Ну, не зувсім, — почула у відповідь. — Не зувсім. Бо Настя таки дещо й інше уміє. І в Божеське зазрєніє свої перста не вельми миті простягає. А біла відьма як чиста пташка, тико такая, що крильця вже обпалені має. Того в неї й чародійство особливе.

Такими були бабунині слова, що Соломія згадала. Любі ж сказала:

— А на якім вогні спалюють білих відьом?

— На сердечнім, — засміялася Люба.

— Мій сердечний вогонь погас.

— А не твій?

— З-під землі сирої йому вже не вирватися.

— Я ж не про той вогонь.

— А я про той.

Любині слова розбурхали душу.

Ту душу, котра лукавила. Таки лукавила. Бо, попри її волю, одлітало колишнє, розтавало в тумані, як. Як щойно побачене дерево, всіяне плодами чи багрянцем, що ставав сірим. Як ранішнє сонце, що силиться просіятися крізь той туман. Як далекий гук. Як. Як пташка з обпаленим крилом, що черкнула плече, аби зникнути в тумані. Вона сама була тою пташкою з обпаленим крилом. Вже обпаленим. Білою відьмою. Чиє ж плече торкнула, черкнула, обвіяла?

Найбільше ж раділи неїному приходу, найбільше любили тіточку Соломочку Вірчині діти — Тетянка й Юрасик. Плескали в долоні, ледь побачать, тулилися до ніг і лізли на руки. І вимагали розказати казку — то про Вовчика-братика й Зайчика-по- бігайчика, то про козу-дерезу, за три копи куплену, у півбока облуплену, то про курочку рябу ци Івасика-Телесика. А якось розказала їм біблійну притчу про Иону, який у череві кита опинився, й малі сприйняли цю оповідь теж за казку — трохи страшну, али ж цікаву й захоплюючу.

Вірка вийшла замуж на рік раніше за Соломію. Доньку народила якраз перед Соломійчиним весіллям, а сина понесла вже пусля приходу «других совєтів», пусля того, як Юрчика неїного, з виду геть хлопчиська, до війська червоного забрали. Повоював у Прибалтиці, в Литві, ци як там, всього штири з половиною місяці. Вірка тоді плакала спершу так, що, здавалося, земля од сліз тріскається, а потім заціпеніла, заморозила сльози й усе твердила, що благає Бога про одне — щоб доносити дитятко, щоб син родився, бо хоче його Юрієм назвати. І хоч батюшка по-своєму хтів наректи — Тарасієм, бо за святками то ім’я найближче було, Вірка, як родила, на своєму настояла — тико Юрієм і все.

Соломія називала їх Тетянка — квіточка-духмянка (квіточка- коханка, переінакшувала Вірка) і Юрчик — солоденький мурчик, що обом вельми подобалося. Правда, вредний братик часом дражнив сестричку «Тетянка — смарката зас.нка», али то, як сердився за щось, і то вельми.

Коли Соломія вперше почула Тетянчине жаління — а мене ваш Юрчик недобре називає, ой, стидно й казати, — нахилилася до вух малої і щось їй сказала.

Тоді Тетянка до брата:

— А знаїш, знаїш, як я буду тибе зва. зва. звати?

— І як? — Юрчик набурмосено.

— Ни скажу. Спробуй назвати.

Братик таки назвав — з чистої цікавості. І отримав зувсім не страшне — Юрчик-замазурчик.

Віра раз якось згадала про їхню ніч перед тим, як чоловік до війська пуйшов. Якою вона душною од спраги їхніх тіл була, та ніч, якою солодкою, як любилися й не могли налюбитися. З сороміцькими подробицями згадувала. І враз із очима Соломійчи- ними зустрілася.

Соломія. Соломія дивилася так, як на неї дивилася рись тієї літньої ночі. її очі — сині-сині, небесні, жовтіли на льоту. На тому льоту, яким злітали аж до неба, у блакитну, як і вони, глибочінь і безодню. Та там їх обпікало, може, сонце, а може, та безодня. Очі жовтіли й мали когось поглинути, спалити. Навіть Віру, Вірку, безмежно щасливу в свему спомині. У глибині очей росла квітка гіркоти, отой пекучий лісовий гірчак, якого ліпше не торкатися оголеним тілом. Квітка росла й пропікала, ще не торкнувшись.

Вірка то відчула й відсахнулася. Замовкла, очі її розширилися й стали повнитися слізьми.

— Прости, — прошептала вона.

Схопила руки Соломіїні у свої й стала жагуче цілувати. Саме жагуче, торкаючись пучків і зап’ястя кожною клітинкою губ. Цілувала й плакала. А тоді підвела очі. Мука Соломії була більшою — те вона знала. Та тієї миті страшенно злякалася, бо очі подруги були геть невидющими. Зрячими, широко розплющеними і. геть невидющими. Білки викочувалися з орбіт, здавалося, з власного тіла от-от випаде вся Соломія. Вірка схопила Соломію за плечі. Струсонула. Закричала:

— Сестронько, що з тобою?

Соломія опустилася на долівку, не впала, а саме опустилася. Повільно, мовби тіло важчало на очах. Вона щось шептала. Нагнувшись, Вірка почула:

— Я тоже так його провожала.

Віра не стала питати — кого? Вона рада була, що Соломія живе. Що все минулося. Принесла води і порснула на лице. Обцілувала його. Стала розтирати скроні. Соломія розплющила очі, зно- вика сині, хоч трохи й каламутні.

— Я слабачка, — сказала вона. — Яка ж я слабачка. Прости, Віруню.

— Нічо, нічо, — сказала Віра. — Зара ми ще й по сто грам дьорнемо.

— Ти мене двічі спасла, — сказала Соломія.

Віра:

— Двічі — не двічі, рахувати не будемо. А раз жива, то ще мені послужиш.

— Як то? — Соломія. — У воза мене запрягатимеш чи що? А мо’, в плуга?

— Де ж таку цяцю — в плуга, — посміхається Вірка.

— То в що?

— Нянькою послужиш.

— Нянькою? Я й так люблю з твоїми квіточками гратися. З ля- люньою Тетянкою і Юрчиком-мурчиком.

— Бачиш.

Віра дивилася якось незвично. Щось приховувала у своїм погляді. Ніби краденим він був. Ци у когось невідомого позиченим.

— Ну, Віруню?..

У Соломії раптом чогось дух забило. Щось незнане хотіла почути і. І боялася. Чого б то?

їй стало млосно. Майже як перед тим.

А Віра соромливо так:

— Дітей своїх до тебе приведу. Завтра. Ну, ніби в тебе побути. Бо ж у мене свекруха. І свекор. І тая вирва, Варочка їхня, зі штирма очима, що по кутках зернята визбирують. І язичись- ко, як помело.

Соломія не могла второпати — до чого те? Що значить — ніби побути? Ну, Віра й пояснила, губу закушуючи. Є у неї любчик.

— Ну, є, є, чого так зириш? То ти праведниця, що жде з-за моря погоди й вітру на лопаті. А я проста жінка, Юрка довіку пам’ятатиму, і дітям про нього розказую і розказуватиму, мо’, коли й на могилі побуваю, якщо є вона десь. А тут річ особлива. Ромко Пилипців оком на мене запав. Ну, стрічаємось, стрічаємось, і чия в тім вина?

— Який то Ромко? Хутірський?

— Ну, Пилипа, що по тамтий бік шосейки живуть.

— Так він сморчок зусім.

— Ха, сморчок. Плечиська — во. Руки, як два городники ⁴². Ну й інструмента має файного. До війська скоро мають забрати. Каже, в ліс кличуть, тико він на друге військо настроївся. А ти- перка, бач, на сім літ, кажуть, беруть, бо ж повибивали солдатів на вуйні-вуйниці. То й хоче нагулятися.

— Я би так.

— Авжеж, не змогла б. Того й прошу дітей поглядіти, а ни з собою кличу. Бо в Ромки товариш є, з хутора, що за Мережкою. Митько Боричів. Хоч, познакомлю?

— З тих, що на вдовину лакоминку ласі? Не для мого гладишка той мед.

— їден раз тико мине Юрчик мій попругою ⁴³ сперезав по ду- пиці дурній. А треба було би більше. Мо’, і не дуріла б тепер. Якби ж то він живий був.

Соломія кілька разів і Юрка з Тетянкою гляділа, і ніби й не засуджувала подругу, тильки якась щілинка між ними пролягла. Маленька й непомітна, та відчутна. На дотик мізинця. Та мовби в той мізинець скіпку загнала. Ци мала право засуджувати Вірку? Думала — Руфину-Раїску має, а Вірку — нє. Та щось у ній не сприймало цих думок, цего неїного самовласного оправдання подруги.

Нічні прокидання росли, більшали. Мокріла подушка од сліз і поту, що за сльози гірший. Росло й бажання мати дитину. Не було в їхнім роду безплідних, то чого б то їй не мати донечку? Тико від кого? Просто так, від будь-кого, вона не хотіла. Вибрати з тих, котрі до неї липли, а то й сваталися і в любові клялися, не могла. Бо ни прихилялася душа: скиглила, квилила, й дедалі дужче та чогось ждала, а чого? Просила ночами прощення за цеї думки і в Петра, і в Павла. І в світу цілого, що натомлений спав. «А що далі?» — питала себе. І думала, що самій, самотиною, певно, доведеться звікувати. Зігріваючись пам’яттю про трудну свою любов. І чого то в їхній симні так?

Мама казала: «Звикла я вже до тата твого».

Тато любив маму всеньке життє, тамуючи гіркоту.

Чи зазнав любові Тарас, ни знала. Мо’, й справді любив її одну, зувсім не любов’ю брата.

Василько мав таку гірку й трудну, що й з правдешньою гірчицею не зрівняєш.

Вернувся через рік і пару місяців після того, як Руфина-Раїса вдруге поїхала. Коротко сказав: типер нима чого там робити. Бо й Руфка вибралася до столиці.

— А до Москви ни кортіло? — не стрималася Соломія.

Він зирнув болісно, й Соломія пошкодувала, що вирвалась у неї та колючка.

— Прости, — сказала.

Тоді він:

— Щасливий я був, сестричко. Не повіриш — щасливий. Хоч щастя моє за той вугіль, що в печі кидав, темніше.

У Соломії була думка раніше: поєднати Василька і Вірку. Тико тепер, коли вона знала про той гріховний зв’язок, а ще більше.

Ще більше, що за тижні три перед поверненням Василька Вірка народила сина. Од Ромка Пилипцьового, що десь вже у війську служив. Ледь Василько до хати, як Вірка тут як тут, кішкою зазирає і няв-няв:

— Ой-ой-ой, як ти поліпшав, поправився на салдацьких ци то кочегарських харчах, а ще кауть, що в тій Расєї голод.

— Дай передихнути братові, балаболко, — спинила Соломія.

— А балаболка прийшла, щоби ви-те знали, расєйського гостя за кума просити, — не образилася, а ще мовби веселіше, Вірка. — Підеш, Василечку?

— Чом би й не піти, — сказав Василь. — Чом би й не піти до такеї соковитої жінки за кума, та ще й з файною кумою.

— Найдемо, — пообіцяла Вірка. — В добру пару поставимо.

— Ну й спасібочки.

«А він подорослішав, справді», — подумала про брата Соломія.

5

Ще в сорок шостім ожило майже забуте слово — колхоз. Хоч було й друге, більш українське — колгосп. Але так казав мало хто. Спершу, як і в сороковім році, в колхоз-колгосп подалися найбідніші — майже добровільно, з вискоком, як казали в селі.

Решту взялись агітувати, умовляти, натякати на можливі кари, а то й відверто погрожувати. Дядьки чухали лоби й потилиці — не хотілося з нажитим поліщуцьким горбом сяким-таким добром розлучатися, а їхні жінки крадькома, а то й не криючись, витирали сльози й шептали давні замовляння од наглої напасті. Незвані гості, котрі були хужіші не тико од татарви, а й од са- ранчі тьмяно-зеленої, котра недавно двічі прокотилася селом, зрештою забиралися з хати, добившись обіцянок у колгосп вступити, а то й виведених каракулями заяв ци підпису-хрестика на заяві, загодя заготовленій. А хазяйки йшли до корівок і теличок, до коней, кобилок і льох та гладили їх, давали сухарика, а то й бурака альбо оберемок сіна — худобі з копитами й рогами, зело — тим, що з п’ятачками. А то й просто тулилися — до грив ци теплого боку. Звіряли своє горе й обіцяли не забути, якщо все-таки попрощатися доведеться. Дехто й різав, аби не дісталося бозна-кому, доки не забрали перших таких розумників — Ботунців — за шкідництво щодо майбутнього колгоспного товару.

Навідувалася ціла така кумпанія — голова колгоспу, товариш Федосько Без, сєльсовєтський голова, участковий міліціянт, двоє-троє «стрибків ⁴⁴» і безпремінно уповномочений з району, а то й двоє — вже кілько раз і до обійстя Троцюків-Зозуликів. Тато Антін все обіцяв, що от-от надумається. Ну трішечки ще подумає. Ну деньок-другий. Щоби остатні сумління, отеї сєль- ські, несознательні, прогнати. Бо ж засіли десь там у неграмотній, забитій голові.

— Ви, дєдьку Антоне, так не шуткуйте, — сказав Федосько. — Бо то опасно. Для вашого ж здоровля, а воно у вас, як звісно, не вельми крепке.

— Точно, той-во, ни крепке, — потверджував сільрадівський голова. — То шмитше думайте, Антоне Митровичу, і, той-во, заявлєніє на стіл, і, той-во, без зазрєній совісті з пєснями у свєт- лую жізнь, которая з-за вугла буржуйського виведе.

Уповноважені з району цікавилися з крицею в улесливих голосах, чи вони, бува, не піддалися на агітацію українсько-німецьких буржуазних націоналістів? А то ж вороги українського народу й такого трудящого люду, як вони. А ще їм відомо, що син служив у Червоній армії і покійний чоловік Соломії Антонівни поліг за правоє діло й світлу колхозну жизнь. Тут неодмінно до Соломії й переходили, апелюючи до неї як вдови загиблого фронтовика. Соломія одказувала — вона хоть зара (Федосько при тім бумажку — тиць), та хотіла би з батьками разом, то й напишуть, що тре’, разом.

— Дивіться, бо терпець не безпридєльний, а син ваш, мо’, й сам у полон здався, — сказав за другим разом уповномочений. — Та й ви, умовно кажучи, середняки, до куркулів недалеко.

Вони все про них знали, як і про всіх. Холодок вкидали в душі й за комір.

— Зволочі, — сказав Антін, коли вийшли. — Хоть би сина не чіпали, потороччє.

На третій, а мо’, четвертий (ні, при ній четвертий, бо раз вдома не була), ци й п’єтий, уповномочений виявився иншим — молодий, високий, піджаристий, при галстуку, лице обвітрене, трохи заокруглене, а очі. Боженьку милий, очі геть, як у неї, Соломки — сині, мовби перехлюпнулися з неїних очей.

Коли він озвався, голос виявився не гучним, як у попереднього польномочного, приємним і якимось звичним і незвичним водночас. Людським, уже потім визначила Соломія. Він сказав, що агітувати, а тим більше тиснути грубою силою на них не збирається. За колгоспний лад агітує саме життя. Не збирається й приховувати — труднощі є, й чималі, особливо тепер, після війни, коли ще не відбудовані знищені фашистами села і міста, фабрики і заводи. Але вони відбудовуються, і недалекий той час, коли на їхній святій, хоч і сплюндрованій ворогами землі не лишиться жодної руїни. Так і сказав — святій Козацькій землі, Наливайка, котрий і тут, на Волині, з панами боровся, і Гонти та Залізняка, про яких писав батько Тарас, чий портрет у вас висить поруч з іконами. Що ліпше в гурті чогось добиватися, то самі знаєте. Певне, ж не раз на толоку збиралися, щоб хату комусь звести, посадити чи викопати картоплю. То знаєте, як швидко діло йде, робота спориться, і ось уже й крокви зводяться, і квітку на кроквах ставлять. Такою народною толокою, коли один за всіх, а всі за одного, коли немає багатих і бідних, а є плече твого сусіда й друга, є робота в колгоспі.

— Хата у вас не бідна, і начиння в оселі не бідне, отож трудитися вмієте. То чому б не потрудитися в колективному господарстві? Я розумію, що все нове — незвичне, але, повірте, ви ще з вдячністю згадуватимете мої слова, даруйте, що, молодий, чогось намагаюся вас вчити. Тільки ж то наука, підтверджена самим життям. Бо те, про що поет писав, наш великий Павло Григорович Тичина: «Люба сестронько, милий братику, попрацюємо на Хрещатику», дало свої плоди. Київ знову стає красенем, і красивішає наша українська земля, — сказав на завершення. — А все тому, що гуртом, толокою народ наш трудиться.

Так казав той чоловік, справді молодий, з простою і переконливою мовою, а Соломія раптом спіймала себе на думці, що не так вслухається в сказані ним слова, як у сам голос. Голос, який ніби вже десь чула. Чула і. І ждала, щоб почути знов.

Зашарілася, одвернулася. Проти свеї волі зашарілася, бо де ж би мала чути цей голос?

Вже як виходили, надворі він затримався трохи, стиха мовив до Соломії:

— Вам, звісно, казали, що ви дуже вродлива дівчина.

— Я не дівчина, я вдова, — сказала Соломія.

— Я знаю, — почула у відповідь. — Але для мене ви все одно дівчина. Наша українська дівчина, про яку колись закохані поети пісні складали. І тепер співають. Такі, як ви, не сіль, а любисток цієї землі. її небо. Вибачте, розговорився. До побачення.

— Бувайте, — тихесенько прошелестіла Соломія.

— Ти ди, — сказав тато Антін, як агітувальники-умовляльни- ки до сусідів уже зайшли. — Кажися, полномочений на нашу Соломку оком накинув. Мо’, по знакомству должность яку в тім колхозі дасть?