Unknown

— Та ну вас, тату, — гнівно сказала Соломія. — Тоже таке вигадаєте.

— Ну а чом би й нє? Ни все ж Руфці чоколяди великою ложкою до рота носити та вершки збирати. Ти ди, як балакати вміє!..

Тато направились до хліва. Соломія ж стояла посеред двору, як нововиросле деревце. «Знаю», — сказав цей чоловік на слова, що вона не дівчина, а вдова. «А для мене ви дівчина.» Як там — українська дівчина, про яких пісні складають. Любисток. Багато всяких слів чула в житті Соломія. Звикла й до того, що нею захоплюються. Али ці слова були особливі.

«Та ну, що ж то я думаю таке, і про що? — подумала Соломія. — У колхоз йому тре’ завербувати, ото й усього. Руки в нього панські, й лице пещене. Ну, мо’, й не пещене. А не наше, не сільське. Кільком то вже дівкам голови задурив.»

Направилася й собі на город. Оно полоття ще скіко. Роботи не переробити.

Вже на городі згадала — цего разу нихто з прийшлих ни сказав, що вона вдова фронтовика, того має бути сознатєльна. Випадково ци навмисне? І бумажок до рук не тицяли.

І раптом зашептала:

— Хто там казав, що я біла відьма? Любка? Вірка? Якщо я такая відьма, хай і біла, то хай.

І осіклася. А думка вже злетіла в голові. Її не викинеш, як вирване зело. Не втопчеш у землю. Не закинеш ген туди, на межу, як непотрібний на городі камінець.

То була думка про те, що вона ще раз хоче побачити цього чоловіка. Ци хлопця. Та яка ріжниця, тико побачити і все. Вона йому ни рівня, й николи рівнею ни буде. Нічого гиншого на думці нимає. Тико побачити. Ще раз і все. Може, вона помилилася, що очі в нього так само блакитні, як і в неї. Звісно, помилилася.

РОЗДІЛ ІХ ТОВАРИШКА СОЛЯ

1

Чекання виявилося даремним. Ще раз приходили агітувальники, розмовляли погрозливо, попереджали, що то востаннє, далі будуть інші міри, уже доволі грубо, али молодого уповноваженого з блакитними (ци якими там) очима серед них не було. Соломія набурмосилася, засумувала, та через пару днів наказала собі — викинь, жінко, дурне з голови, було й загуло, вивіялось, майнуло, як легка завійниця серед зими, як сліпий дощ серед літа, як пізня осіння веселка — було і нема, хоч житиме ще довго у зіницях і пам’яті.

«Така моя доля», — сказала собі Соломія.

«А яка?» — ци то бісик висунувся і язичка висолопив з-за плеча неїного, а мо’, синичка у саду цвірінькнула.

«Самотня», — подумки відповіла Соломія.

Хоч бери та тепер, як хтось ще посватається, йди за першого- ліпшого. Була, однак, певна — тепер і свататися нихто не прийде. Надто перебирала, в селі знають, скільком одмовляла.

А пізньої осені сорок дев’ятого року таки подали заяви. І самі одну з двох корівок — Лиску, двоє коней, теличку, свинку, частину птаства (по три курки і дві качки дозволяли оставити), плуги, віялку, косарку відвезли за два походи на колгоспний двір.

— Конюхом піти альбо як? — сказали тато Антін, як вернулися з того сумного походу. — Жалько ж коненят, хто їх там так, як я, догляне?

— Була б рука справна, я б на тракториста пуйшов учитися, кауть, на курси набирають, — докинув Василь.

Василь. Саме за тидень перед тим вернувся з Расєї. І на хрестинах у Вірки побував. А як прийшли з хрестин, то, трохи підпитий, і розказав дещо про своє трирічне життє у тім далекім Кірові. Кочегарив і жив там же, при кочегарці, у маленькій кімнатці, де тико й добра всього, що топчан, вішак та тумбочка при топчані, на якім снідав і вечеряв, бо обідати дозволялося безплатно в солдатській їдальні. На роботу влаштувала Руфка, вона ж і приписатися помогла. Все могла і всюди пролазила. Чим, то вже Василько потім зрозумів.

Сказав не те щоб гірко, а якось так, що у Соломки в грудях замлоїло, яка у нього любов ци наваждєніє була. Як виглядав, чи не пройде Руфка, ну Раїска тепер, мимо котельні, як блукав часом коло того офіцерського гуртожитку, де Раїска зі своїм Олегом квартиру окрему мала. Бував у них там в гостях, бував, Раїска сама запросила, а на очах його, випивши, обіймала й цілувала Олега. Гра та була йому обідна й прикра, і все ж терпів, бо. Бо боявся позбутися й такого щістя — хоч зрідка бачити Раїсу. Гра — бо невдовзі по тому, як у місто вийшов, то стрітив Раїску в об- німочку з молоденьким лейтенантиком. Ну, та всього було і всього набачився, а обірвалося те щістя-мука після того, як Райка сама до нього в кочегарку прийшла, якось уже посеред ночі. Пахло од неї вином і парфумами. Василько знав, що капітан Олег Бориш- ко десь там у Москві, а ввечері її вікно у гуртожитку не світилося.

Раїса скинула свою дорогу норкову шубку, лишилася у в’язаному бордовому платті й спитала, чи є ще в нього випити? Василько відповів, що немає, не водилися тут у нього ні горілка, ні вино. Раїса сказала, що хріново, вона ще б випила, бо вже тверезіти починає, а спати не хочеться. Ну, раз нема, то. Ні, без випивки не обійтися, вони ще ніколи не пили удвох, не пили з Васильком, Василечком на брудершафт. «Ти хоч знаєш, що то таке?» — спитала вона. «Знаю», — відказав, і вона засміялася, що не такий вже він і селюк, обтесався тут, чому б ні. А на брудершафт вони таки вип’ють. «Візьми там, у сумочці, ключі від квартири, збігай, принеси пляшку червоного вина, на кухні, в барі над столом».

Василько пішов і вино приніс.

Ще навздогін Раїса сказала, що може захопити й фужери, а втім, не треба, вип’ють і з горла. Чи в тебе є у що розлити?

— У мене є склянка і кварта, — сказав Василь.

— Яка розкіш — склянка і кварта, — засміялася Раїса. — Стакан і кружка, солдатская подружка. Кружка, небось, алюмінієва.

— Люмінієва, — потвердив.

— Яка прєлєсть — пити червоне вино з люмінієвої кружки, — її посмішка стала ще ширшою і насмішкуватішою. — Неси. Там є одна загранична пляшка, Олег із Москви привіз, то бери її. У нас буде нічна оргія — шик і блєск. У холодильнику є трохи сиру, то теж візьми. До вина якраз підійде. І штопора не забудь захопити.

Василько не розповів сестрі тільки, як він зайшов до квартири, і вже взявши пляшку вина з написами не нашими буквами на етикетці й шматок сиру, заглянув у кімнату й побачив на бильці ліжка легку ажурну одіж. Не стримався, підійшов і зрозумів, що то комбінашка. На стільці лежали панчохи. Василько не розповів, як він таки взяв у руки ту комбінашку, вдихав її аромат і цілував. Як підняв і притиснув до обличчя тонкі темно-сині панчохи. Як, мов у якомусь чаду, заглянув до шафи з одягом і довго стояв, як одурманений, біля її суконь і ще з десятка різного кольору нижньої білизни. А як отямився, то вибіг з квартири, як ошпарений, мовби хто гнався за ним чи застав на чомусь гарячому.

— Ти часом не пограбував квартиру? — Раїса спитала насмішкувато, коли вернувся.

— Пограбував?

— Ну, так довго ходив.

— Не зразу до квартири втрапив.

— Ой чи? — засміялася. — А може, дещо роздивився?

Він спалахнув.

Вона. Вона лежала на його тапчані, прикрита тою дорогою шубкою.

— Ось, вирішила попробувати екзотики, — засміялася знову. — Я ще ніколи не ночувала у кочегарці. Не виженеш, сподіваюся?

— Нє, — видихнув.

Корка з пляшки вони таки вибивали ножем, бо коркотяга взяти забув, а коли випили — він зі склянки, вона, за своєю примхою, з солдатської алюмінієвої кварти, то й відкинула шубку. Лежала гола-голісінька, в одних тільки панчохах, але тілесного кольору.

Після тієї ночі кохання, а кохатися вона вміла, ой, як вміла, він вирішив — ще раз заманить цю заразу, цю лярву до себе і вб’є. Навіть молотка приготував. А тоді здасться й піде під розстріл. Отаке рішення було після першого й останнього його кохання з Руфиною.

— Першого й останнього? А хіба ти.

Соломія затнулася, бо згадала той літній ліс, нічні силуети Ру- фини й Василька, її сороміцький шепіт і хихикання згадала.

— Що я? Ну, дещо вона мені й раніше дозволяла. Тико не найголовніше. Ось так.

«Ось так», — подумала Соломія, а вголос:

— Ну, ти ж її не вбив.

— Не вбив. Бо сама ще приходила. Сказала, що їй зі мною сподобалося. Понравілось, бачте. Не сподівалася. Ну я. Я раптом побачив усе, як є. Хто я для неї і хто вона. Марево пройшло. Вона ще скандал учинила там, цілий погром у тій моїй кімнатці. Репетувала, щоб духу мого більше не було в тому Кірові. Ну, я й розщитався на другий день.

— То ти. Коли то було?

— Навесні.

— Де ж ти був цих півроку?

— Більше, як півроку. Вісім місяців. На стройку там завербувався. Приписка ж у мене городська була. Ну, я. Додому стидно було вертатися. І ще. Хотів ще раз неї побачити.

— Після всього?

— Ну, не дивися так, сестричко. Хотів переконатися, що все пройшло.

— Побачив?

— Так, раз у місті. З чоловіком неїним, Олегом. І так стидно мені стало. Він щось там казав мені, вона зирила й посміхалася насмішкувато, спитала тилько: «То ти не поїхав?» І більше нічого ни сказала. А я злодієм почувався.

— Бідний мій братику, — сказала Соломія, погладила по голові, як маленького.

— Ну, вона там добре освоїлася, — сказав брат. — По-руськи шпарить хоть куди. І вообще. офіцерська жона, мовби не з нашого села. Артістка перший клас, тико з душею червивою.

— А мо’, й зувсім без душі.

Брат прихилився до неї. Потім на коліна поклав голову. Сиділи в темряві, не запалюючи світла, довго, нахилені одне до одного, як у дитинстві колись. І знову Соломія подумала, що був би Василько їй хорошим чоловіком. Якби не був братом.

2

Та через чотири місяці після приїзду Василько став одруженим чоловіком. Весіллє заспівало, заграло, задзеленчало бубенцями весільними, як Соломине, взимку, зразу після Стрітення, Громниць.

А трапилось то так.

Серед зими, зразу по Різдві, до їхньої хати Варка завітала. Молодша сестра Юрка, Вірчиного покійного чоловіка, ота сама, котру Вірка вирвою, видрою називала. У цій дівчині справді було щось од того звіряти — худорляве, загострене личко, сама довга та худа, носик вгору задирається, очі зеленкуваті швидко-швидко бігають. На язик гостра, рота частенько любить роззявляти, а як роззявить, то строчить, як із скоростріла ¹.

Ну, зайшла та чемно-чемно привіталася, і після розпитів про батькове та материне здоровлє, про племінників, сказала, що Василько їй потрібен. Щось у нього спитати хоче. Василька вдома не було, до свояка подався, щось там помогти. Варка спитала, до кого саме, вони сказали, і вона:

— То дєкую. Я вже пушла.

— Щось мені на душі тривожно, — мама Соломія пусля того приходу.

— А що тривожно? — Соломія.

— Щоби чогось ни сталося.

— Та що такого мало статися?

— Хіба знаю.

Отака мова. І дивна мамина тривога. А виявилося — як у воду гляділа. І камінь угледіла, що кола по воді пустив.

Вернувся Василько, то коли сказали, що Варка прибігала, коротко кинув:

— Я знаю.

— Відки?

— Стрітилися.

— Чого ж вона хотіла?

— Та так. Побалакали. Про діло одне.

Отака друга мова-розмова.

А під вечір, уже перші зірки на небо висіялися, до хати ступили неждані гості — Вірчині свекор і свекруха, Митро та Параска, батьки Варчині. По перемові-передмові — ну погода, ну чутки загорєнські, колхозні новини, й вимовив Митро те, що ошелешило:

— Діло таке, Антоне і Соломіє, що скажемо, за чим і прийшли. Ми думаємо, ви-те звєстіє знаїте, а як нє, то скажемо.

— То кажіте, — мама Соломія чогося дрижачим голосом.

Тут у розмову-перемову Параска вступила:

— А те скажемо, що повинен ваш син Василь на нашій дочці Варці женитися, таке от діло виходить.

Здавалося — у хаті бомба розірвалася. А мо’, граната — багато їх за ції роки в силі й за селом рвалося та людей калічило. Тико цяя бомба ци граната була безгучною, і за нею тиша міцним попружжєм ¹ оповила хату.

— То як воне між собою зговорилися, то й ми не проти, — порушила зловісну тишаницю першою Соломія-старша. — Варка ваша вдатна дівчина, хоть і молоденька ще.

— Ци зговорилися нащот женячки — того не відаємо, брехати ни буду, — цього разу суворіше сказала Параска. — Ни каже дочка. А от що про друге зговорилися, то точно. Понесла наша дочка од вашого сина. Третій місяць, як груба вже.

Соломія-старша зойкнула. Тоді вже до сина:

— То правда, Васильку?

Василь мовчав. Чоло нахмурив, губами ворушив — ни то щось жував, ни то слова шукав.

— Та щось я їх ніде не бачила разом, — не витерпіла Соломія- молодша.

— А хіба ти скрізь за братом ходила? — Параска, видно було, ледь стримує кипіння. — Хіба свічку над ними тримала? Якщо вже на те пуйшло, то, каже дочка, того вечора, як Вірчиного ба- хура охрестили, те случилося.

— Пождіте, пождіте, — Соломія-дочка. — Кажете, того вечора? І як то могло статися, як ми з Васильком разом додом ішли? А пус- ля він з хати не виходив, точно знаю. Ми тоді довго разом сиділи й говорили. Хіба ваша дочка під вікном стояла і од Василькового голосу грубіла.

— Ну, то сказати всяко мона, — Параска руки у кулачки склала. — По-доброму, виходить, не хочете розумітися.

— Ще раз пождіте, — Соломія-молодша аж встала з лавки. — Ми ж з Васильком разом на випровадинах до війська Михася Берисьового буле. Ну, пусля Дмитра, перед Михайлом Архангелом, точно, на Кузьми-Дем’яна. То хіба не ваша дочка тамечки коло Михася того сиділа, і всі казали, що то Михасьова дівчина, нівєста, а Мотрунка, мати тего хлопця, ще й бажала, щоб Варка з війська їхнього сина дождалася, що, мо’, ни було такого ци не чули? Ви-те ж вроді, звиняйте, не упилися тогді.

Та Параска вже й собі звелася. І стала у войовничу позу — от-от кулачками перед очима засуче, як то вміла.

— Що чули, те не одказуюся. Та сказати всяке мона. Слово воно, звісно, не горобець, али й не латка, щоб до діла пришивати.

І тут громом пролунав тихий Васильків голос:

— Вони правду кажуть. Мав я з Варкою діло. І женитись не одказуюсь.

— Васильку! — Сестра зойкнула.

— А що — Васильку? — зновика Параска. — У всякім ділі правда найперша. Правдонька і щирість. Хоч і гірка, али правда.

А тутечки гіркоти, може, й на макове зернято. Зате меду, гадаю, нашим діткам у житті не бракуватиме.

І все ніби на добре злагодилося. За стіл сіли, блєшчину житнього самограю (типер тико його в селі пили) подужали. Слова промовлєли поздоровлєнські, хоч і насторожені спершу та все добріші, святковіші й обнадійливіші — для себе, для несподіваних майбутніх родичів. А як трохи впилися, то жінки й обніматися й цілуватися почали, свахами їдна їдну називати. Василько докидав часом і своє якесь слово, тико очі в нього наливалися сумом все більше, таким сумом, що як вода з наповненої циберки ⁴⁵, на ноги проливається, мокрить і холодить, шпори в пальці заганяє — все те Соломія-сестра добре бачила. Душу її зновика жаль обсідав і накидав темну хустку, гіршу за вдовину, що не скинути й не замінити. Злість її росла — на брата, котрий хтозна чого звалив на себе чужу провину і хтозна чого (з доброти, дурості?) на себе ярмо самохіть вдягав. Мало йому пережитого? Соломія жувала капусту, хрумала квашеним огірком, хміль неї не брав, та злість на зубах тоже не перекушувалася.

— Чогось ваша Соломочка та сумненька, — сказала Параска. — Вип’єм, доцю, за щістє братове, за долю, що типерка на сідало, щитай, сімейне всілася.

— Щістя ни самогонка, пекти людину ни має, — одказала Соломія.

А як нарешті вибралися гостювальники-насильники, то вона дала волю своїм справжнім почуттям. Ніколи доти у житті ни була ще такою злою й гістеричною — вона, лагідна Соломка! На брата кричєла, аж миски у миснику здригалися, а тоді кинулася й кулачками у груди, а далі за плечі трясла, як суху грушу.

— Мало, мало тобі дурної, оцибенської ⁴⁶ Руфки? Ни намучився ще? Та ліпше б я з Віркою вас звела справді, хай і на троє чужих дітей пушов би, ниж те вирвивсько засобачене собі на шию садити. Вірка то таки людина, а та пащеку з малєнства ни закриває та колючки чортополоські по боках сіє.

— Люба Соломочко, — то вже Василь сказав, як сестра трохи заспокоїлася. — Мені вибирати, на кому женитися й кого на шию садити. Хіба ти свічку тримала ци неї потому задмухувала?

Соломія на те — не вірить, що між ними щось було. Та ж відомо, що Варка з тим Михаськом-вилупком гуляла, його мати вже й невісткою називала, казала, вернеться син з війська, якраз до тих пір підросте невісточка. Мо’, їй би добра така, бо сама як вирвиця, з трьох болєчок зсукана. А щоб така до нашої хати прийшла та ще й з животом од чужого наворотника! Ни буде того!

Так ото казала Соломія, а виговорившись, зайшлася плачем. Аж Соломія-старша мусила заспокоювати.

«Що ж то було у мині, то ж наче й не я?» — подумала Соломія, як виплакалася.

Брат простяг їй рушника. «Витри сльози, а ліпше вмийся», — сказав. Голос його був стомлений, але якимсь не знаним досі нею — світлим чи що, а од чого б тут світліти?

Вона так і лишилася при своїй думці — дитина у Варки не од Василя. Те підтвердиться аж влітку. А до того весіллє мусили зробити. І троїсті музики грали, і все було, як у людей. Все, та не все. Між Соломією і братом уперше за весь вік пробігла чорна кішка. Розмовляли ніби як і перше, чєсом і жартували. Тико камінь з душі нияк не міг звалитися.

Не міг. Вперше Соломія зрозуміла — вона не знає брата.

А брат не хоче до кінця відкритися. Точніше — зовсім не хоче. Чого, вона ни знала. А як тепер достукатися до його душі, Соломія тоже не відала.

3

Перебирати бульбу, готувати до висадки, кидати жменями овес у грузьку весняну землю — то все було знайоме. Тико тепер робили разом десятеро жінок і те називалося словом ланка. А над ланками була бригада. І бригадиром-начальником Стьопка Мартин. А Марта, Мартоха, його мати була у їхній ланці. А ще Вірка, Люба, Настя, Явдоха, Рипина, Лідка, Катька, Гафія. Всі свої, знакоми, з їхнього кутка. І десята вона — Соломія. Маму Соломію призначили робити на ферму — до телят. Тато Антін хтів конюхом, та сказали, що конюхи уже є — Федько Кусий і Петро Бар- тусьов. Мусив прицепщиком на трактора згоджуватися. А от Василь наполіг — хочу теслярем і все, в будівельну бригаду. Дарма, що рука скалічена, двох пальців нима. Так то, казав, на лівій, а правою вміє так орудувати, що хай хто спробує за ним угнатися. Коли вдома сказали, ци ж не заважка робота, скупо кинув — хату свою ставитиму.

— Ну й добре, — одверто сказала Соломія.

Бо уже на третій місяць життє у них після Варчиного приходу стало нестерпним.

За роботою жінки питали — як то там невісточка ваша?

— Ну, як? Медова весна в них.

— Правду кажеш, Соломко? Як то Василькові з тою заразою?

— Добре.

Ни могла ж сказати про щоденні виляски-сварки, про те, що Варка заповзялася на себе владу в хаті перебрати. Що зривалася чуть що — і те їй не так, і друге, й миску не так поставили, і хату не так підмели, і неакуратні, і не такі, а сякі, і на неї вовком дивляться, і чоловік завше материн чи сестрин бік приймає.

Те почалося вельми скоро. Василько віджартовувався та хмурнів з кожним днем. Мама Соломія знічувалися і мовчки сльози втирали. Соломія спершу так само мовчки з хати виходила, а потім стала відповідати. Од сварок хата дрижала, николи в них такого ни було. Зрештою все закінчувалося Варчиним плачем і словами про те, що вони не хочуть дитини й навмисне сваряться, аби в неї викидень був.

Тож робота в ланці для Соломії як оддушина. Крім бульби, сказали, вирощуватимуть цукровий і кормовий буряк. Ну, і жито та пшеницю, яку тоже посіяли, жатимуть. Раз, то пусля Паски було, Соломія одважилася. По сварці, яку братова знов зірвала, хоч вона й більше мовчала, за хатою на лавочці сиділа, Соломія до неї підсіла. Та зирнула — копу золота подарила. Хтіла встати, та Соломія неї за руку і стисла міцно.

— Зажди. Маю щось сказати.

— А що ви-те доброго можете сказати? — Варка одразу злісно. — Щоб я вам усім дупи лизала?

— Хіба тибе заставлєють щось важке робити? Ци принижуємо? Та ж бережемо, бо знаємо, що дитину носиш.

— Все одно — не любите. Ненавидите. Пустіте.

— Не пущу, — сказала Соломія. — Ни пручайся. Я сильніша за тебе. І не репетуй — ни поможе. Скажу пару слів, а тоді роби, як хочеш.

— То кажіте, мине ще робота жде.

Соломія пустила Варчину руку. Тоді подивилася на неї. Трохи ближче посунулася.

«Чого ж воно таке зле, цеє дівчисько? — подумала. — Може, тре’ потерпіти, доки не родить?»

І спитала те, що давно мала висловити, що давно мучило:

— Любиш його?

— Що? Яке вам діло?

Аж викрикнула. Задрижала.

— Я не про Василя кажу.

— А про кого?

— Любиш Михася?

— Знов за рибу гроші? Скіко мона?

І на ноги зірвалася. Стала — руки в боки. Лице перекошене, аж злякалася Соломія, на нього глєнувши.

— Значить, любиш. І хто ж у тім винен? Я ци Василько?

— Щоб ви-те вигоріли з вашими Васильками й Михасями.

Помчалася до хати й там залящала. Соломія пушла й собі. Там

Варка гістерично кричала до свекрухи, що в цім домі їй життя нима, що йде до мами, вертається, ліпше там, у гармидері жити, ніж у цім гадючнику.

— Заткни пельку, — Соломія гаркнула так вперше в житті. — Бо зара макогоном по пиці получиш. Хоч і груба.

Варка схопила макогона і до Соломії:

— Нате. Бийте. На Сибєрі, там тоже бульбу тре’ садити. І ліс валити тре’. Бийте.

Соломія вирвала макогона й жбурнула в куток.

— Мені шкода тибе, дівонько.

Сказала, а тоді до матері:

— Ходімо, мамо, на город. Бо скоро і в ланку йти.

На городі вони повели мову про те, що коїться з невісткою, що не може ж вона бути такою злою просто так. А якщо зла на Василя, то хіба за те, що знехтував нею. А якщо знехтував, то коли? І ци було насправді щось між ними? Між циєю окаянницею і їхнім братом та сином.

— Ни про таку невістку я думала, — гірко видушила мама Соломія.

Сказала уже не вперше і не вдруге.

— І я ни таку братову бачила в хаті, — додала Соломія.

Вони садили диньки ¹ по бульбі, а до голови раптом пісня про

огірки полізла:

Посаджу я огірочки,

Виростуть три дочки.

Прийдуть в хату та й три зяті,

Щоби їх узяти.

Пригадала Соломія цюю пісню. І стала пригадувати, як то там далі. Про синів, що як великі гарбузочки. І про те, що на них трьох — одна невісточка, яку поділити не можуть.

Слова не пригадувалися, бо. Бо не співала душа. Бо вона плакала. Щось казала мама, а Соломія не сприймала маминих слів. Щось просилося до голови, бідолашної голови, у якій так все переплелось. У неї не склалося життє, Тарас пропав невідомо де, думала, хоч у другого брата складеться.

«Не вийшло», — застогнала Соломина душа.

І раптом хто як по тім’ю вдарив. Вона подумала про те. Про те, що. Думка вразила, такою незвичною була. А що як справа не у Василькові й не у тому витрішкуватому Михасеві, що десь там у солдатських кирзаках топче чужу землю. Блискавка пронизала Соломію, і в тій блискавці вона побачила лице, а затим і поставу ще одного чоловіка. Тільки хто він?.. Нивже є він, той, хто насправді образив цю дівчину, зробив її такою злою, ще злішою, як була? І вона вирішила відомстити цілому світові, а на-

самперед чоловічому родові. Просто образив чи зворохобив, покрив, а мо’, й насміявся при цьому? І що робити, як зарадити? Рятувати неї і брата, али ж як?

Соломія нічого ни сказала матері. Та несподівана думка переслідувала і в полі, де садили бульбу, й увечері, і дорогою додому. Коло колгоспного двору, де ставили крокви на телятнику і де вона знала, що працює Василь, побачила чоловічі силуети і вирішила, що заверне до брата. На ходу продумувала, як розповість про те, що прийшло до неї. Про когось третього.

Та не одважилася сказати. Як і матері. Розмовляли про сьогоднішній день, роботу, Соломія навіть про сварку чергову не розповіла.

Коло воріт їхніх Василь мовив:

— Потерпи трохи, сестричко. На тім тидні фундамент на хату закладатимемо. Я з головою говорив, лісу, казав, випише. То, диви, за рік і поставимо.

«Який же ти бідолашний», — подумала Соломія.

А вдома Варки не виявилося. Соломія-мама повідомила, що невістка виконала таки свою погрозу. І наказувала, щоб не пробували неї назад вертати. У матері свеї житиме.

— Що робитимеш, синку? Підеш перепросити ци хай буде, як є?

— Ни знаю, мамо. Мауть, доведеться йти.

І тут Соломія схопилася. Як ужалена, очі горять.

— Я піду. Ми сьоннє з нею сварилися, мині й миритися.

І мовби боялася, що спробують спинити, кинулася до дверей.

Вечір остудив Соломію. Справді-бо, тре’ зважити, що носить дитє під серцем та халамидниця, шостий місяць уже кінчається, якщо вірити неїним словам про строки. Могла б і стриматися, тилько чого ж вона такеї слова завсіди дошкульні вибирає? Хай, перепросить, жодного словечка ни скаже далі. І ще три місяці пробіжать, а там і рік, і переберуться у свою хату.

Коло Парунів, як кликали Варчиних батьків, стояла Вірка.

— Чуло моє серце, — мовила, ступивши навстріч. — Альбо він, альбо ти прибіжиш за тою цяцею. Ій-бо, подумала, що тибе варто ждати.

— Звідки ти могла відати? — стомлено сказала Соломія.

— Бо не їден день з тобою, бо знаю тибе, як облуплену.

— Ну, мусив хтось прийти.

— Мусив. Туди тобі дорога заказана. Поб’ють і плакати не дадуть. Все їхнє кодло зібралося. Того й стою тут, щоб попередити.

— То що ж робити?

— А нічого, — сказала Вірка. — Бо нима тутечки вашої невісточки. Засранки тої.

— А де ж вона? — Соломія.

Ну, Вірка й відповіла, що пригналася Варочка-молотарочка ще по обіді, довго молелася, як то неї обіжають. Та коли мати врешті-решт зібралася, щоб іти дочку захищати, і батька на те підбивала, Варка сказала, що ниякого захисту їй не тре’, і ничо ни тре’. Що їй все те набридло, що жити ни там, ни дома вона ни буде, а піде, поїде світ заочі. Параска, звісно, забідкалася — куди ж у такім положєнії? А донька й на матір нагримала: «Ни ваше діло, куди я поїду і в якім положенії. До батька справжнього меї дитини, — кричала. — Поїду, хай приймає. Умів зробити, то й доглєне. А нє, то в міліцию пуду». Мати: «В яку міліцію, як ти заміжня жінка. І що ти таке мелеш, ти ж сама казала, що загрубіла од Василя. А ми же тобі повірили». Варка тоді: «Повірили, бо дурнеї, як я могла з тим старим дідом та ще скаліченим знатися?» Отако викричалася і кудись подалася. А вечором, годину десь тому, вернулася, якусь одежинку до торби вкинула і побігла. Може, до родичів яких, а мо’, справді рішила кудись поїхати. Тож вар’ятка, тарганів укупі з блохами повна голова.

Так казала Вірка, а Соломія враз подумала: знає, що далі чинити. На криву придибенцію є випрямлєчка, кажуть люди. То мусить тую випрямлєчку найти. Тепер уже вона шмитко-шмитко посагонила, а далі й побігла.

— Ни симня, а вар’ятський колхоз з дурнем бригадєром, — сказала навздогін Вірка.

Та коло ставка на краю села з табличкою «Зупинка автобуса», яку недавно припнули, ніякої Варки ни було. Старенький автобус десь із минулого літа трюхикав через їхні Загорєни штири рази на

день. Мо’, й поїхала дурна Варка надвечірнім? Родичів у місті у них, здається, нима. Переночує на залізничній станції, що й за автобусну правила. А вранці — ту-ту. Ну й дідько з нею. Чого було за нею бігти? Правду кажуть: за дурною головою і ногам нима спокою. І тут згадала Соломія, що хтось казав: з весни став автобус ходити рано-вранці з Любомля, під обід — назад, тоді зновика — на Шацьк і назад. Тут побачила на стовпці на табличці написи якісь. Стала вдивлятися. Насилу прочитала у темряві: на Шацьк — 8.30, 15.10, на Любомль — 12.30, 17.20. Ну, так і є. Мона й додому вертатися.

І все ж щось муляло Соломію. Щось муляло. Якщо за годину перед тим, як вона до Парунів навідалася, Варка побігла, то на автобус не встигла. Тоді що? Куди поділася? Подалася пішки до міста, зрозуміла Соломія. Авжеж, цеє дурне, зварйоване дівчисько почалапало пішака. Пішадрала. Крізь ніч, як оглашенне, крізь пітьму, власні страхи й тривоги.

Вона мусить наздогнати! Соломія рушила шосейкою, що зміїлася, огинаючи село. А за селом, аж коло могилок ¹, спинилася. Не наздожене, і не стачить сили наздогнати. Хотіла вертатися, та враз у долинці за Бригадєровою річкою, під гіркою між селом і Кусим хутором, побачила вогнище. А затим і далеке іржання почула. Зрозуміла — там пасуть коней, тепер колгоспних, їх у нічне виганяють.

І вона побігла туди. Конюх, дєдько Федько, винирнув з темряви навстріч й неабияк здивувався, неї уздрівши. Привітавшись, почула: «Що, заблудила? Ба, Соломка Зозулицька», сказала, що нє, не заблудила, а тре’ їй коня.

— Якщо мона, позичте, хоть і колхозний, за годину-дві верну, вкрай тре’.

— Корову шукатимеш чи що? — поцікавився конюх.

— Майже, — сказала Соломія. — Пропажу їдну тре’ найти.

— Пропажу, кажеш? Мо’, як не корівку, то теличку?

— Ой, дєдьку Федоре. Довго розказувати.

— А ци не там оно твоя пропажа?

Конюх показав у бік вогнища. Соломія рушила туди. Підійшла і побачила. Біля вогнища під кущем, на розстеленій, очевидячки конюховій, куфайці, на підкладеній під голову сірій полотняній торбині спала. Спала Варка. Невістка їхня облудно- приблудна. Братова. Зміючка. Соломія стояла й ни знала, що й діяти. Розбудити? Та як поведеться цяя розпринджена втікачка? Далеко ж утекла!

Варка спала, підклавши руку під щоку, геть по-дитячому, і так само підібгавши мало не під підборіддя гострі колінки. Жовтаве з квітами платтячко відкривало забиту невідомо де ногу, на плечі легка кохтина накинута. Шморкнула носом, смішно пирхнула, мов мале кошеня, і продовжувала спати. Та, певно, відчула на собі Соломіїн погляд, бо тепер Соломія присіла навпочіпки й міркувала, як чинити далі. А ще. Вона майже неприховано милувалася цим зворушливим видовищем, спанням дикої шістнадцятирічної кішки-дівчини, котра в сні звільнилася від усіх прикрощів, явних і уявних, злості, ненависті, нелюбові до світу й тих людей, яких не сприймала або вважала винуватими у своїх бідах. Те милування Соломійчине юною безпосередністю й мовби втечею від усього, чого Варка зазнала ци навіяла собі вдень, справді не було від кого приховувати, бо конюх делікатно відійшов убік і почулося його тихе погукування на неслухняного коня.

Молоденька жінка глипнула оком, другим, зіниці її враз так розширилися, що поглинули не тільки Соломію, а й вогнище, і лужок, і тьмяний приблиск довколишнього вечора. Звелася на лікті і:

— Ви-те? Звідки? Ви-те що, за мною стежили?

— Заспокойся, — якомога лагідніше сказала Соломія. — Я була у вас, дізналася, що ти кудись мала їхати. Подумала, що ти пішки до міста пушла, то хотіла коня собі позичити, бо мало чого в дорозі могло трапитися. А тут ти.

Варка дивилася, вогонь блищав у темних її очах, і раптом здивування, переляк, ненависть змінилися чимось новим, незнаним.

— Ви-те. Ви-те правду кажете? За мною. Все так і було? Соломко.

Вона подалася назад, задрижала і раптом впала Соломці на груди. Вона плакала ревно і голосно, ця маленька, горда свавільниця. А потім був шлях додому. Соломія ні про що не розпитувала, та вже в селі Варка, схлипуючи, почала говорити. І та розповідь потвердила неїні слова і думки. Дитина мала бути таки од Михася. З яким вона ходила останні кілька тижнів. Али нічого такого ни було. Після того. після того, як вона побачила на хрестинах Василя. Побачила і відчула, як він збурив неїну душу. А Василь був такий холодний і зовсім не звертав уваги. Хоч вона до нього давно ни була байдужою. А тепер він з’явився і. Вона ж до них опісля того забігала і. І він сказав тико пару слів. А потім ще стрічалися у клубі, ну, перед Дмитром, на Октябрську ⁴⁷, як усім до клуба веліли прийти й танці влаштували. Там він тоже до неї ни пудійшов. Ще й посміявся, малявкою обізвав, сама чула. Ну, вона на тих випровадинах навмисне до Михася липла, щоб позлити і Василя, і. себе позлити. І тої ночі.

— Ой, тітонько Соломко, я й ни знаю, як то сталося, случило- ся, захмелена і розсерджена я була.

А потим, потим вона ждала од Михася письма, а він прислав. прислав, тико не їй, а Нінці Карасьовій, ну подруга ніби неїна, була подруга, написав, що насправді з тою Нінкою-вид- рицею хоче переписуватися, а ще. ще товаришу свему, Петру Оксентиному, написав, яка то вона дурна, Варка, коли думала, що раз була з ним, то вже на ній, сухоребрій тичці, жениться. Петро про те їдному хлопцеві сказав. Ну й коли. Ну й коли почула, що. Ну, мати замітили, бо вона. Вона й надумала сказати, що то Василь спокусив. А батьки. Батьки до них подалися. Вона ще попередити хтіла, приходила, помните? А потім подумала — хай. Бо ж хотіла. Хотіла бути з вашим братом. Думала, він одкажеться, та й по всьому, бо ж між ними ніц не було. А він. Ну, їй стидно, Господи, як їй стидно, а страх же, що дитина буде на Михася схожа. І він, Василько (вперше сказала — Василько), нічим не дорікає, як свариться

вона, тико посміхається, і все те злить, і вона. Вона й рішила утекти, направду, будь що буде, і собі коня хтіла, тико не позичити, а вкрасти. Тико як сідати пробувала, стало їй погано, дєдько Федько на руках до вогню приніс, посидіти сказав, дав води, а вона. Ой, стидно, виригала, а потім слабкість така напала, що й заснула.

— Зневажєєте мене, тітонько Соломко? — спитала Варка вже неподалік від хати.

— Люба моя. Яка ж ти ще дитина.

Соломія несподівано поцілувала Варку в чоло.

— Ой.

Варка одсахнулася, а тоді Соломію — в щоку. І всхлип:

— Якби ж мене Василь хоч трохи полюбив.

— Полюбить, — пообіцяла Соломія.

Варка:

— Правда? Ви-те правду кажете?

— А чом би й нє, чом би й нє.

— А як буде дитя на. того. схоже.

— Ну, він же. Тебе.

Соломія не доказала. Побачила, біля воріт їхніх хтось стоїть. Здогадалася — Василько.

Варка тоже спинилася. Схопила Соломію за руку.

— Я боюся, — зашептала.

Вона вся дрижала. Била пропасниця.

— Мона, я не піду?

— Не дурій, дівонько, — тихо сказала Соломія. — Ми просто од вас вертаємося. Просто од вас. Тико і всього.

їй самій хотілося плакати. Бо ця збаламучена дівчина нагадала неїні власні метання. Бо. Цяя Варка, зрештою. була щасливіша за неї. Просто була щаслива. Як і Василько. Василько тому, що — Соломія враз відчула — вірнішої й більш люблячої жінки у брата ни буде. І забажала — палко і пристрасно, з усієї душі — аби брат полюбив свою законну жінку.

У самої ж закалатало серце — як то Василько їх стрітить? Мовчком? Стане дорікати? Запобігати перед Варкою?

Та Василь убив їх з маху. Як наблизилися, він:

— О, гостюні дорогеї! Де то ви-те так довго швендяєте? Що, пиятику в тестя з тещею устроїли? А тобі, жінко, пора б і честь знати. Не тико свині, а й чоловік не годований. Ану марш до хати!

А Варка. Варка на тую мову. Пудійшла до свого чоловіка, руками обхопила, подумала Соломія, обійматися стане, али ж нє. Попругу зі штанів висмикнула, до Василька простягла. І тихо так, покірно:

— Мине тато ни раз били за мій дурний харахтер, а чоловік ще жєдного разу. А я ж од вас утекти хтіла. Сполосуйте, Василю Антоновичу, аби сісти зо два дні ни могла. Заслужила.

Соломія пирхнула, а тоді затулила рукою рота й побігла до хати. Тамечки ж мама Соломія-Соломинка вкупі з трохи осоловілим таточком Антоном сполоханою білочкою ци то зозулькою-зигзицею зирять.

— Ну що там? Де тая харапудниця? Бо ж тут вже й Вірка, і сваха з плачем прибігали. Кажуть: мо’, топитися побігла наша невістка.

— Отам, за ворітьми, топиться у відрі зі слізьми, — трохи зло кинула Соломія.

— Як то? Жива? А де Василько?

— З нею. Душу неїну прасує на завтрішнє свєто, — сказала Соломія. — Як ото типерка, за совєтів кажуть, на чіслєнні просьби трудящихся. Отако. На честь будущого Первого мая.

— Як то?

— А тако, що з присвистом і притопом.

«Сміюся, щоб не заплакати», — подумала Соломія і до Со- ломії-старшої:

— Витрите, мамо, сльози, бо лід серед весни виросте. Потому хату доведеться рєтувати.

— Слава Богу і Матері Господній, — перехрестилася мама Соломія.

— І сміх, і гріх, і кукуріку!..

Соломія пройшла до другої кімнати, що типерка одгородили, і впала з розгону на ліжко.

«Ха-ха, — подумала зі сміхом. — Нагрію братику сімейне ложе. Сімейне ложе, то ви тико казали, отче Андронію. Вам тамечки

добре, на тім світі, у раю золотеї яблучка, певно, хрумаєте, а як то мені зновика. зновика.»

4

На початку літа сталося дві знаменні для Соломії події. По-перше, на ланкє ¹, де ото сходи буряків оглядали, ци добре зішли, завітали сам голова Федось Без. Той Федосько, котрого з малєнства знали, що недавно парубком з сусіцького села Перепічки був, який до Загорєн ни раз на вечорниці-досвітки навідувався, а ти- перка важним став і возив у бричці-двоколці неодмінну чорну портфелю. Правда, подейкували, що там пуд папірцями тоже неодмінні дві блєшчини сороміцьки туляться — їдна з казьонкою, друга з самогонкою — смотря з ким стрітяться пан-товариш Федось на колхозних дорогах. Ци й на шосейці.

Як голова до їхньої ланки направилися, Вірка за рукав Соломію торк:

— Ти тико спокійно, подруго, не крендишися, бо зара тобі суприз буде.

— Який такий суприз? — Соломія на торг великі сині блюдця- очі виставлєє.

— Побачиш. Спудницю підіткни, голова на такеї ноги, як у тебе, люблять рогатиків з очниць випускати.

— Ну тибе.

Таки насторожилася — яку ще капость удумали подруги? За хвилю-дві взнала. Жінки з ланки до голови позбігалися, вась- вась, тра-та-та, у нас порядок, ни билиночки, ни смітиночки, а бурячки оно витикаються, як солдатики на паради, сапати завтра будемо. Голова — губи до вуха, очі на жіночі пазухи, як труби підзорні, котрусь по дупі — лясь, Настя ж його у вухо — цьом, усі як сонечка без жадної хмарки, готові за бричкою портфелю нести.

«От холєрки, — посміхнулася Соломія. — І чо вони удумали? І чого мині ни сказали?»

А тут Люба-ланкова наперед виступає. І солодко, мов цукеркою ци медом язика змастила:

— Федосю Петровичу, проханнє є.

— Ну, кажи, — голова насторожено. — Трудодні зайві записати? З тим типерка строго.

— Та нє, Федосю Петровичу. Хочемо вас просити — поміняйте нам ланкову.

— Чого? — Без витріщив очі. — А ти як? Що з тобою?

— А то, що я ни справляюся. їй-бо, Питровичу, ни справляюся. Тєжко мині руководити, — Люба мало не плаче.

— Ни справляєця, ни справляєця, — засокоріли жінки. — Геть ни справляєця. Гиншу ланкову хочемо.

Голова, певно, думав, що його розігрують. Та жінки враз стихли і очима прохальними — блим-блим. У кружок-хоровод довкола голови стали. От-от пісеньку жалібну затягнуть.

— То що, направду хочете другої ланкової?

Федось Петрович нарешті витирає долонею спітнілого лоба. Думає про свою важку руководящу долю. Що за люде цей кол- хозний нарід у спуднецях...

— Хочемо. Ми вже й рішили.

— І кого ж?

— Соломку, — мало не хором.

Соломія зойкує. Ото суприз! Хоче сказати — за що? А жінки переконують голову — яка Соломка до роботи беручка, і вміє все робити, і теє, як його, по-вченому...

— Гарнізувати, — Люба.

— Гарнізувати, — хором видихують.

Голова здається. Тико, каже, що мають те на колгоспнім правлінні рішити.

— То рішайте.

— І рішимо. Тико ж Соломія ще недавно у колгоспі. Півроку якихось. Оно є серед вас із більшим стажем. Настя. І.

— Більше, як півроку, — кричать жінки. — Більше. Вона справиться.

— Ну добре, — здається голова. — Але без покропки та обмивання діло не піде.

— За тим ни стане.

З жіночих полудньових торбинок та вузликів з’являються і блєшчина, й закуска. Соломія ни знає — сердитись ци радіти? На що то їй? Що за фокуси такі? Яка з неї ланкова?

— Соломко, зара рота тобі заклею, — шепче на вухо Вірка.

— То ти удружила?

— Всі. Бо ти наше сонечко.

Вірчин голос шелестить, а очі сміються.

— Гойдати Соломку! Гойдати нову ланкову, — кричить Вірка.

І подруги хапають Соломію за руки-ноги та підкидають вгору.

А другий суприз. Серед теплого, майже спекотного літнього

дня, коли пригріває щедре сонце, тилько десь за Бугом гримотить, того вони прагнуть якомога швидше закінчити просапування, ще по рядочку і все, на поле заїжджає бричка голови колгоспу товариша Беза. Тико у бричці-двоколці цього разу він не сам. Поруч з ним сидить приблизно одного віку з їхнім головою, а мо’, й молодший, чоловік у костюмі й при краватці. Коли вони під’їжджають ближче й гукають до жінок, щоб підійшли, Соломія йде і собі, бо ж ланкова. Наближається, вдивляється у чоловіка поруч з головою, й серце усередині спочатку завмирає, наче птах на льоту, в якого щойно поцілили, та за мить оживає й починає шалений танок.

Вона впізнає цего чоловіка.

Уповноважений, полномочний, з блакитними очима, котрий два роки тому приходив разом з гиншими агітувальниками за колхоз до їхньої хати.

Коли жінки підходять, іще не всі, а п’ятеро чи шестеро, голова добриденькає і представляє:

— Товариші жіночки-трудівниці, прошу любити і жалувати, новий уполномочний райкому партії по колгоспному кущу Вадим Георгійович Коробченко. Уповноважний, замітьте, — голова значливо піднімає вказівного пальця, — одразу по п’яти колгоспах. А то, мона сказати, вище од інструктора і почті як секретар райкома.

Тут Федось Петрович робить широкий щедрий жест в Со- ломіїн бік:

— А то, Вадиме Георгичу, наша ланкова — Соломія. Тоїсть, я хтів сказати — Соломія Антонівна Рощук, мона сказати, ланкова ударної ланки, бо першими кінчають просапку, тоїсть обробіток цукрових буряків, майбутнього білого сахару.

Уповноважений ступає крок, другий до Соломії й простягає довгу, як і сам, руку — чисту, доглянуту, з тонкими, але, видно, міцними пальцями. Каже тихо, чомусь ледь хрипко:

— Ну, здрастуйте, ударна ланкова. Радий знову зустрітися. Пам’ятаєте?

— Чом би ни помнити, — голос у Соломії зрадницьки здригається.

Чому б справді не пам’ятати (як не пам’ятати!), стико було пережито, передумано, чого там, вигладжено, переламано в душі, щоб потім подаленіти, відлетіти, як журавлі відлітають у вирій, з тужливим криком, якого, проте, нихто не чув, і майже забутися. І ось він вертається, її журавель, товариш великий начальник, великий уповноважений. Не рівня їй, таємний гість дурних жіночих сподівань.

А рука тим часом, рука-зрадниця, торкнувшись його пальців, мимоволі гладить їх і доторкається на великому пальці до ледь відчутного шраму. Соломія поспішно віднімає руку, а підняті блакитні озера зауважують — очі в нього зовсім не голубі, не блакитні, не такі, як у неї, а швидше світло-сірі, з синюватим відливом, відблиском, наче небо, яке затягла легенька напівпрозора хмаринка, що затулила на мить небесну блакить і сонце.

Десь далеко гуркотить грім. Далеко і ледь погрозливо. Незадо- волено. Чого б то? Нічого ж ни сталося.

— Здається, гроза накочується, — каже Вадим Георгійович, і до голови: — Може, відпустимо жінок, Федосю Петровичу? А то намочить таких красунь.

— А ми не з цукру, — задерикувато Вірка.

— Ци, мо’, відвезете до села? — Лідка. — Тико ж всі не вліземо у вашу ахтанабілю.

— Чому б і не відвезти? Мо’, кинете жеребок, кому першій сідати?

Уповноважений, здається, за словом до кишені не ліз.

І тут капосна Вірка:

— До начальства перша — ланкова.

— Нє-нє, — Соломія відчула, як у неї ні з того ні з сього запашіли щоки. — Я з усіма піду.

Ну, ще по пару слів, жартів і начальство поїхало. І вони всі пішли, бо гроза таки стрімко насувалася.

— А красівий, зараза, цей полномочений, — сказала Явдоха десь на півдорозі. — Була б незаміжня, не одказалася, щоби десь і притиснув ци хотя би вщіпнув.

— Панська любов аліганцька ⁴⁸, як цукерка, — озвалася Рипи-

на. — Не роззявляйте роти, бабоньки-ягуньки, на шовкові по... 2 ' душки, ситцевої пішивки ⁴⁹ тримайтеся.

— А я би ни одказалась перевірити, ци тая панська цукерка направду солодка і тверда ци так — під бумажкою їдна патока розвезяна, — Вірка сказала, й руки підняла, потяглася — кішка ци рись?

Жінки регочуть — голосно, розливисто.

«Він не такий», — мало не зірвалося з Соломчиного язика.

Брички вже не видно. На заході зате прорізує небо перша блискавка. Соломія починає рахувати, як колись у польській школі вчили — од моменту блискавки до того, як грім почуєш. Виходить вісім ци дев’ять. Близько-близько вже гроза.

Ци й гроза в неїнім серці?

«Господи, хай обмине цяя громовиця наше село», — несподівано думає Соломія.

5

Того надвечір’я Соломія летіла на крилах до свеї доми. Спершу з усіма жінками з їхньої та сусідньої ланок, котрі, звісно, тієї крилатості не помічали. Пішли було, як звично, через колгоспне подвір’я на краю села, де вже звели корівника і будували телятника та свинарника. Та Соломія сказала, що хоче зайти до свеї дєдини Гапки, просили ото, абись заглянула, щось сказати мусять.

— То й пушле, дівоньки-колхозниці, та от за Соломкою, мо’, якось оборонимо нашу ланкову, як буде полномочений красти, — сказала Люба.

Жінки засміялися — ходімо, ходімо. Мала підозру Соломія, що все-таки Любка не вельми хтіла з ланкової йти, али чого ж сама одказувалася? Щось тут було для неї таємниче, та що?

Сказала ж про тітку Гапку для годиться. Насправді, хтіла коло контори ще раз Вадима, уповноваженого, побачити. Здалеку видно — бричка стоїть, а самого начальства нима. У конторі, певне. Як наблизилися, Вірка Соломку під бік штурх:

— Мо’, зайдем, подруго?

— Чого б то?

— Та з головою і повноваженим порадитися.

— Хочеш — так радься.

— А ти не хочеш?

«Нивже Вірка щось помітила? А гинші?» У Соломії при наближенні до контори — колишньої «куркульської» хати — ноги дерев’яніють. Чого б то, справді? Ну, стоїть бричка та й стоїть. Хто вона така, Соломка, хай навіть ланкова, для того начальника? І все ж краєчком ока зауважує його постать коло вікна. Дивиться на всіх їх, як ідуть, на. на неї?

Цієї миті зовсім десь за селом креше блискавка і майже одразу за спалахом шарахає грім. Жінки лякаються й хрестяться. Спішать, аби до дощу вспіти додому. Хтось жартома: «Та ліпш у конторі переждемо?» Настя: «Де там, нащо ми там потрібні, певно, Федось-голова блєшчиною самограю вже переляк од грому виганяє».

Соломія вирішує до дєдини не заходити. Бо, мо’, вдома кури та качки до хліва не позаганяли, та й випране простирадло і дещо зі спідньої білизни варто од дощу порєтувати. Так вона собі й Вір- ці сказала й додому поспішила. Та там уже й птаство загнане до хліва, й випране все порятовано. Приязно Варка всміхається — після тої пам’ятної втечі вони з Соломією душа в душу.

Селом котиться хвиля дощу. Ось-ось накриє і їхній двір.

— Соломко, ходіте сюди, чого ж ви-те? — кричить Варка з сіней.

Як укопана стоїть Соломія. Ось уже важкі дощові краплі б’ють неї по голові, плечах, руках. Вона ж — ані руш. Сміється й закидає руки над головою. І враз починає танцювати, як мале дівчисько.

А побачивши ту дивовижу, і Варка вискакує до неї.

— Тобі ни мона, — свариться Соломія. — Простудишся й ди- тєтко простудиш. Марш до хати.

— Ави-те?

— А я скупатися хочу.

Та блискавка й гучний грім заганяють обох до хати.

— Напасники, — свариться мама Соломія. — Лою в голові не хватає, що таке надумали? А якби по вас гахнуло?

— Мамуню, такий добрий дощик. Для росту якраз.

— А літ тобі кіко?

— Шіснадцять якраз.

Соломія зі сміхом скидає платтє. Думає, що їй чогось зувсім не встидно стояти голою. І тієї ж миті кидається за двері. За нею і Варка, теж геть мокра.

— Скидай, скидай, — наказує Соломія.

Живіт у Варки вже геть великий.

— О, мала на маму свариться, — Варка не встигає скинути платтє й аж присідає од потужного поштовху всередині.

— Що, чуєш?

— І то добре б’ється, — щасливо каже Варка.

Соломія враз відчуває, як її затоплює хвиля ніжності до цієї молоденької жінки. Ніжності і. І заздрості. Бо ще й сімнадцяти нима, а вже мамою готується стати. А вона, нивже вона так і лишиться бездітною?

«Мо’, попросити того полномочного, щоб зробив дитину», — кепкує сама над собою.

І враз відчуває, як густо, великим, аж пекучим вогнем спалахують її щоки. Ніби блискавка влучила й запалила. Мимоволі торкається щоки, та вогонь не погасити.

— Зара найдемо, у що перевдягнутися, — рятується словами.

За дверима чути, як заходить Василь, щось каже, а тоді направляється до них.

— Ей, чоловіче, сюди не мона, — кричить Варка.

— Сюди не мона, — потверджує Соломія. — Наб’ємо!

Чути, як Василь бурчить — ну, бабоцтво, то що йому, мерзнути? Певно, тоже змок. Змок, та хай потерпить. А їм чогось і вдягатися не хочеться.

— Зажди, — каже Соломія.

Вона опускається на коліна й цілує Варчиного живота. Слухає, як усередині щось ворушиться. Справді ци тико здається? Николи не бачила отакого голого жіночого живота з дитиною всередині. З живою істотою. Дивно й трохи страшно. Ще раз цілує й підводиться. Очі братової наповнені слізьми. Щістя?

— Чого ти, дурненька? — Соломія шепче, тулить губи до Варчиного вуха.

Зовсім поруч із хатою розколює небо навпіл різучо біла блискавиця й, здається, обвалює на землю дощове шатро, аж вуха закладає, грім.

6

Тече, біжить, витікає літо. Сонячне й дощове, пахуче і. знов тривожне. Час од часу на поле заїжджає уповноважений Вадим Георгійович. З головою колгоспу, а раз і сам. Бричка друга, новіша, ніж у Федося-голови. Ззаду на сидінні велика квітка намальована. Проходить полем і — жінки це помічають — найдовше затримується коло ланкової. Ніби й не дивно, побіля кого затримуватися, як не коло ланкової? Потім очі горять, як десяток, а то й більше, жаринок — одвічна жіноча цікавість. Та Соломія розуміє — тут особлива. А що вона може сказати? Перекидаються словом-другим. Про погоду, життє колхозне, яке от-от поліпшиться, й на трудодень більше платитимуть. Про майбутній врожай, який багато чого змінить. Потерпіть трохи, каже. Соломія згодна терпіти. Тилько чого з кожним приїздом стає гаряче під пахвами і ще. де й встидно згадувати. Чого там, і слово жарту кине уповноважений. Вона тоже шукає, цим одповісти. Наперед шукає. Тико слова в неї якісь незугарні. А мо’, просто здається?

— І ніц ни придлагає? — то Любка якось питає.

— А щоби мав таке?

— Ну ви обоє видні, як з картинки зійшли.

— Ну тебе. Ми така пара, як валянок із черевиком.

— То він валянок ци ти?

Соломія гнівається. Не так на жінок, як на саму себе. Нічого між ними не було й бути ни може. Ни мо-ж-же.

А раз Федось-голова:

— Ну ти молоток, Соломко. Нам стройматир’ялув вибив у райони уполномочений цільних дві машини. Тепер телятник до зими точно кінчимо. І сіялку нову разом з трактором та ще й причепа на осінь обіцяють для нашого емтеесу ⁵⁰. Тоже наш уповноважений постарався.

— А я тут причому?

— Ну, мо’, й ни причому.

«Хай би забирався вже кудись», — думає Соломія.

Серед літа на полі, десь за днів десять пусля Петрівки, од села чути постріли. Раз, другий, потом ще густіше.

— Боженьку, на нашім кутку, — підбігає Вірка.

— Та нє, здається, десь збоку, — Соломія прислухається. — За річкою. А мо’, на Герасимишиному хуторі.

Вже одвекли було од боїв у селі ци довкола села. Хоч нє та й нє, з’являлися час од часу повстанці і в селі, а раз і на поле четверо прийшли. Ни з їхніх Загорєн. Сказали, що їх не чіпатимуть, що розуміють — насильно в колхоз погнали. А от Федосьові передайте — хай ни вельми носа задирає. І бригадєрові тоже.

По тих відвідинах подумала Соломія, що й Вадима можуть десь підстрелити. І стало їй зновика зимно, та так, що, здавалося, пучки на руках затерпли. Ще зимніше стало, як уявила, що Вадима міг підстрелити. міг підстрелити Петро.

А ввечері дізналася, що в тім бою коло Герасимихи загинули і повстанці, й «стрибки», і солдати, і тєжко ранений сільрадівський голова Клим, котрий замінив дєдька Івана. Саму ж Герасимиху і дочку неїну з малим сином, та приймака їхнього Павла кудись повезли.

Через тиждень потому на світанку, викричавши цілу ніч, родила Варка. Сина. Як уперше глєнула Соломія на свого небожа — тьху, тьху, нивроку опецько — здалося: геть на того Михася схожий. Похолоділо в грудях. На брата з острахом подивилася. А зирнула вдруге, через кікось там хвилин — та нє, викапаний Василько. Аж підозра почала закрадатися, шкрябати по душі — нивже брат правду казав, що було щось між ними, а Варка. Варка, виходило, нащось неї дурила.

«Ніц ти, Соломко, ни знаєш, і ни в чім ни розбираєшся», — дорікнула собі.

Та їй було радісно. Удень тую радість з бабами у ланці розділила, ще й блєшчину житнівки прихопила та миску вареників з вишнями. Ну, а на полі тут як тут — уполномочений. Вистрибує з брички, високий, ставний та пахучий — і до них.

«Ну чого ти роз’їздився», — Соломії аж запекло.

Спершу, звісно, блєшчину під ряднину, а потім і призналися — такеє діло, можете привітати, пане-товаришу полномочений, нашу ланкову. Ну, як привітав, дізнавшись, що то за оказія, з якимись трохи соромливими нотами у голосі:

— А з вашого дозволу я й поцілую з такої нагоди Соломію Антонівну.

— А чом би й нє, та навіть належить, — Любка капосна. — Та міцніше, бо каже Соломка, що файного хлопаку братик неїн у^стругну^в.

Уперше відчула Соломія на своїй щоці доторк його вуст. Короткий, квапливий цьомчик. А жару насипав ціле відро. І з щоки, з голови раптом охопило всю і внизу. внизу спалахнуло, аж задрижала.

«Пропала ти, Соломко, геть пропала», — продумала.

Усе ж очі підвела, і тут з його очима — таки світлі, скорше світло-сірі, ніж світло-блакитні — стрілася. І відмахнулася, і все ще більше всередині задрижало, бо побачила у тих очах таке бажання, таку пристрасть, вогонь такий.

Стала шукати руками опори.

«Що ж то таке, матінко моя?» — подумала.

І тут Вірка, Вірка, а ще подруга називається:

— Та ви-те геть сп’янили нашу Соломку, товаришу полномоч- ний. То й мене поцілуйте. Бо я трьох уже маю, а за жадне ни- хто не цілував.

— Бач, яка шмитка наша Вєрка, — Настя й собі п’ять копійок докинула. — А я цим гірша? Воно ж пользительно, щоб голова покрутилася.

І жінки оточили уповноваженого, підставляли щоки та зробили його геть бурячковим. Як вирвався з того кола, двох-трьох таки цьмокнувши, то до Соломії стиха, з хрипотинкою:

— Я справді вітаю від усього серця, Соломіє Антонівно. То неабияка подія — народження нової людини.

— Дєкую.

І хоть боялася очі звести, усе ж таки звела, глєнула і раптом неждано для самої себе:

— Може б, і за кума пішли, Вадиме. Вадиме.

Ни могла згадати оте його по-батькові.

— Вадим, — почула, і далі: — За кума — це як? До церкви йти?

— Та вже ж.

— Нам не можна. І взагалі — то опіум. — І поспішливо: — Вибачте. А як назвати вирішили хлопчика?

— Тарасом.

— На честь Тараса Григоровича?

— На честь мого брата. На вуйні він пропав. Воно ніби Іллєю ци Володимиром виходить за святками, та батюшку вже якось попросимо.

— Гарне ім’я, — він простяг і опустив руку. — Ну, бувайте. Ще в інших господарствах треба побувати. До зустрічі.

І поїхав. Курява за бричкою тяглася довгим хвостом. А за нею душа Соломина бігла. І скімлила. На ціле поле.

І оте «До зустрічі» звучало, як пісня, що десь іздалеку чути, знакома, призабута, чогось тривожна. Надією, мов теплим дощиком, прикроплена.

Зустріч відбулася наприкінці літа. До того часу якраз перед Успенським постом і хрестини Тарасикові відбули, на які, звісно, уповноважений не приїхав, і багато чого од голови дізналися про самого уповноваженого, який майже місяць не показувався. Що не наш він, не западенський, аж із Чернігівщини, з двадцять другого року (тико на три роки старший, подумала Соломія), воював, фронтовик, бойовий офіцер, був ранений. І ото по войні сюда, в наші краї, направили, організовувати і укріпляти колгоспи. Таке діло, бабоньки. Гинформация точна, як штик.

Ну, жінки не могли не спитати — а жонатий?

Федось Петрович значливо примружився, прискалився й тоді сказав, що раз уже такий інтерес, то пуд великим секретом видасть, що раз йому уповноважений признався — була в нього жінка, на хронти познакомилися, медсестрою була в їхнім полку, ну вроді як «пе-пе-же», ну походно-польова жона, що ж тут не пойнятого, тико ще по вуйні троха побули разом, а потому розійшлися в разні сторони. Отак-во, всяко у цим житті буває, тико я вам того ни казав, а ви не чули, пойнятно, второпали? Ще би не второпали, як цікавість свою вдовольнили аж по вінця.

І тоді Любка з сокорливо-співучим присвистом:

— То для когось і женихом завидним може бути наш полно- мочний.

На Соломію — блим, а Вірка Любку по спині кулаком — трах, аж тій гикнулося.

Тико Соломії ни до сміху й ни до плачу, і гнів аж за он той гайок пошелестів. Бо щось таке потаємне, на самім денці збаламученої душі, заскімлило. Мов маленький песик, котрого зачинили ненароком у сінях, а воно на волю проситься.

Соломія хтіла погладити песика рукою.

Ні, спершу відчинила двері — біжи на волю.

Песик, проте, ухилився од простягнутої руки. Побіг собі. І вже здалеку по-новому чогось зновика заскімлив.

7

Уповноважений примчався на своїй однокінній бричці наприкінці літа, на третій день по Сплинню і на другий — по третьому, горіховому Спасові. Соломіїна ланка якраз дожинала жито на невеличкому полі посеред лісу поблизу ріки Мережки. Про поле те, що хуторянам Лесям належало до колгоспної пори, геть забули, згадав, точніше побачив ото Федось-голова, як об’їжджав свої володіння. Ну й послав Соломію з її ланкою та ще й наказав, аби нікому ні гу-гу, що такої пізньої пори жито жали. Поля того — десятин зо дві, ну, мо’, чуть більше, то, вважєй, за півдня (соннє вийшла вся ланка, та ще й з другої голова півдесятка жінок уділив) майже упоралися. Ото як сонце за лісом ховалося, а вони на останню загінку вийшли, раптом тую бричку й побачили.

Любка й сказала, що капець тепер голові, не викрутитися, що про це полечко забули, певно ж, голова полномочному про те ни пувсловечка, ну, то хай начувається. Катька заперечила, що пол- номочний з їхнім головою вась-вась, то якось викрутиться, Фе- досеві не звикати. Поки так словами перекидалися, Вадим Георгійович близько під’їхав, з брички зіскочив, до них направився. Привітався чемно, сказав, мовляв, і до останнього снопа уже близько, молодці, так мовив, ніби тепер не їден день до осені, а жнива тико почалися.

— Зара й обжинки будуть, пождіте трохи, і снопа посліднього подаримо, — пообіцяла Явдоха.

— Ви вже пробачте, ніколи мені, — сказав уповноважений. — До того ж, я приїхав вашу ланкову, Соломію Антонівну, забрати. Там у нас у конторі кущова нарада з ланковими і бригадирами, важливі питання обговорюємо, а її немає. То мене ваш голова й попросив підвезти Соломію Антонівну. Гадаю, ви самі вправитесь?

Звісно, жінки запевнили, що справляться, що там уже зосталося, того жита, хай 'їде їхня ланкова, раз тре’, то тре’.

— Тоді ходімте, Соломіє Антонівно, — сказав уповноважений.

Соломія пройшла до брички, подумала, що серпа ж на полі

лишила, ну, нічого, жінки заберуть, та ж Вірка ци Явдоха-сусід- ка. Як він сів, поїхали, ледь-ледь дрижаки пробігли тілом, а сидіння на бричці тісне, господар міг би й боком якось сісти.

— Доведеться вас на коліна посадити, Соломіє Антонівно, — раптом весело сказав уповноважений.

— Мені й так не тісно, — збрехала Соломія.

Од уповноваженого йшло потужне чоловіче тепло. Тіло його відчувалося навіть крізь звичну на ньому штормівку, що літом вдягав. Спробувала відсунутися трохи.

— Не бійтеся, я не кусаюся, — сказав ще веселіше.

— А я й не боюся. Чого б я мала боятися?

Вже як на шосейку виїхали і проїхали трохи, він раптом звернув на бокову, ледь помітну доріжку.

— Пити хочеться, — пояснив.

Соломія зрозуміла, що кермує до невеличкого гайка край лісу, де било джерело. А коло джерела — альтанка, казали, ще за пана Драницького поставлена. Коло неї й спинив коня.

Підійшов до джерела, зачерпнув пригоршнею води, пійнув, а тоді на лице бризнув. Соломія несподівано теж відчула спрагу. Схилилася над джерелом, долонями холодної водички зачерпнула. Як пійнула, витерла губи тильним боком долоні, очі звела і зустрілася з його очима. Вадим Георгійович дивився хоч і трохи збентежено, та так, наче хотів ось тут, на цьому самому місці, неї проковтнути. Аж злякалася Соломія, убік шарпнулася.

— Зажди, не йди.

Він схопив Соломію за руку, далі обома руками за плечі.

— Нас ждуть, — прошептала Соломія.

— Ніхто нас не жде, — сказав він. — Там, у конторі, нікого нема. Я все вигадав.

— Н-нащо?

І тоді, притискаючи неї до себе все дужче, він проказав, що так далі не може, не може жити без неї, цього місяця те остаточно зрозумів, коли намагався її уникати.

— Я люблю тебе, Солю, — напівсказав, напівпрошептав. — Люблю більше за все на світі. Кохаю. Розумієш?

— Я розу.

Він затулив її вуста поцілунком. Тоді став обціловувати щоки, лоба, очі, шию.

— Солю. Солечко моя.

— Солю?..

— Так у нас називають тих, хто зветься Соломія.

— А у нас — нє.

— Тепер будуть звати. Я буду звати. Ти моя найкраща у світі ланкова товаришка Соля.

Він стиха засміявся. Зашептав, що тепер розуміє — покохав з тої першої зустрічі, коли вони приходили за колгосп агітувати, пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — прошептала Соломія.

її теж охопила пристрасть. І вона. вона вже шукала його губи.

Його ж руки тимчасом підняли плаття, і у Соломії вже мов у напівсні, напівмаренні якомусь встигла промайнути думка: добре, що вона хоч сьогодні майтки ¹ вдягла та нові, ті, що недавно в місті у крамниці купила, а то що він міг би подумати. Ніби знала, що станеться, а може, й знала?.. Вони опустилися на лавочку обіч джерела. Як він ввійшов у її лоно і стала на очі накочуватися темна хвиля, раптом подумала Соломія, Соля відтепер, ще доки могла думати, що зара от-от застогне, закричить, а вона ж ни знає, ци так прийнято у городських, в освічених. Краєм ока побачила листя над головою, а крізь березове віття — окраєць неба й білу хмарку, що, здавалося, тулилася до небесної блакиті.

Десь звіддалік почувся спів — певне, жінки, неїні колежанки по ланці, в’язали останнього цьорічного снопа. Хоть би вони теж не схотіли напитися води.

РОЗДІЛ Х

КОХАННЯ І КОК-САГИЗ

1

Ніколи, здавалося, ще не була Соломія така щаслива, як на початку тієї осені. Осені тисяча дев’ятсот п’ятдесятого року, напередодні її двадцятип’ятиріччя. Співала душа, співало й тіло. Її кохали й вона кохала. Відчувала, хоч і не молоденький вже, не хлопчак, у нього таке саме самошествіє, як і в неї. За два тидні ще п’ять разів зустрічалися. То в тому ж самому гайку, то в ліску за річкою, то вийшла за село, а він на бричці до справжнього лісу повіз, казав — на пізні ожини натрапив. Пусля кохання назбирали повні жмені, вже перестиглі, але смачні, й, сміючись, годували одне одного. І цілувалися губами, за якими були повні роти ягід. Соломія сказала, що по-їхньому ції ягоди ведмедями звуться. Вадим дуже здивувався, допитувався, чого так. Соломія ни знала, сказала, мо’, того, що такі великі й трохи волохаті, декотрі з ворсинками.

Останнього разу стрілися у садку на краю села, коло хати, де нихто не жив, бо ж хазяїв, Зайців по-вуличному, до Сибіру вивезли за те, що син був у «бульбашах». Заглєнули й до хати, та Соломія довго у чужій, порожній хаті лишатися не схотіла, тим більше — кохатися. Інші хати — «куркулів» і «бандеровців» — які під колгоспні приміщення віддали, які спалили, а ця стояла пусткою, мо’, того, що на краю села, за річкою, геть збоку.

За ці зустрічі Соломія багато дізналася про коханого. Батьки його жили в місті Прилуки, на Чернігівщині, батько на заводі бухгалтером, от-от мав на пенсію вийти, мама — вчителькою, математичка, сказав, як у Руфиного Олега мати, подумала Соломія. Ще мав сестру, давно заміжню, двоє дітей має, а старший брат Віталик загинув на війні ще в сорок другім році. І йому довелося повоювати, був політруком роти і замполітом батальйону, то ті, хто за виховання солдатів відповідають, пояснив. Двічі поранений, раз так, дряпнуло (дряпнуло трохи, пригадала враз Соломія Павлове), ну а другий раз серйозно, довелося по госпіталях пару місяців покан- туватися, та все обійшлося, тільки й того, що шрами лишилися, ну та шрами прикрашають чоловіка, стиха засміявся він. Соломія ті шрами — з лівого боку та на руці коло правого плеча й трохи нижче, побіля ліктя — і спереду, і ззаду — обцілувала й подумала, що рани, певно, вельми серйозні були, раз досі такі борозни глибокі зосталися. Сказав, що селезінку видалили, та самі лікарі кажуть, що до пуття не знають, у чому полягає її функція, живе нормально, іноді ниє бік, та то ліпше, ніж у затишній ямці лежати.

— Не кажи так, — попрохала Соломія. — Ти житимеш довго.

— Ми житимемо довго, — поправив він. — Довго і щасливо. Ти згодна жити зі мною довго і щасливо, Солечко?

— Згодна, — видихнула Соломія слово, кожна буковка якого пашіла радістю і щастям.

І вона всі ці дні світилася, промінилася, висіювала. Як нова копійка, сказав би Тарасик. Байдуже було, ци помічають инші, що думають подруги. Правда, мовчали, тилько Вірка якось сказала:

— А ти, подруго, не промах.

Соломія здивовано, хоч серце забухало:

— Ти про що?

— Ну, не прикидайся ягнятком, наша овечка ще не окотилася, — засміялася Вірка.

Хотіла розсердитися Соломія, та зирнула на Вірку і тильки притулилася до подружчиного плеча.

— Ой, Віруню-Вірунчику.

— Щаслива?

— Щєсно мині й лячно.

— Чого б то? Зима ще далеко за кругом, і пес ще ни з’їв овес.

— Та щось пісні забагацько, а поміж слів ціла капіж прозирає, от-от на серце закапає.

— А ти не давайся. Замість серця долоні підставлєй.

— Якби ж то мона було.

Пісню вона таки почула. І яку пісню! Як верталися разом з копання бульби перед самою Другою Пречистою. Али то було по тому пам’ятному дні. Пам’ятному дні, коли Вадим приїхав на поле разом з головою колгоспу. Обоє на своїх бричках. Ну, й ще з ними партійний секретар, він же шкільний директор їхньої семирічки. Вийшли і гуртом до їхньої ланки направилися. А голова на підході зарепетував, щоб «мігом і шмігом» до гурту збиралися. Ну зібралися, там де Соломія копала. А в руках в уповноваженого коробочка блискуча якась, у голови колгоспного — цільний віник із к’ят (якеї червониї ружі, зойкує котрась товарка за Соломіїною спиною), а в партєйного секретаря-директора найскромніше — тико бомажка в руках. Ну, стали в кружок, Вадим Георгійович і почав:

— Сьогодні в нас, товариші жінки, особливий день. Я гадаю, ви вже привітали свою ланкову із днем народження? Ще ні? То привітаєте зараз. І не просто днем народження, а ювілеєм, першою четвертиною того життя, яке належить їй прожити. Тож дозвольте вас, Соломіє Антонівно, привітати від імені райкому партії і райкому комсомолу, бо ж ви ще комсомольського віку, і вручити цей маленький скромний подарунок.

І простягає коробочку Соломії та і в щоку вдруге прилюдно цмокає. Геть паленіє Соломія, шепче: «Дєкую». Ну що він таке надумав? Не прийнято в їхнім селі з тими уродинами вітати, хіба в симні. А тут при народі, що то ще подумають?

Та поки дорікає коханому подумки так, вихор слів причесцє, Федось-голова букета — тиць:

— Ну, Соломко, як то кажуть, будь здорова і не кашляй. Що- бись ти ще й замуж вийшла, бо, чуєш, ще ти, їдріть його за хвоста, у нас не тико ланкова, а й комсомолка хоть куда.

І собі туди ж — щоку іменинниці слинити. А за ним і партійна галушка — директор — грамоту якусь зачитує, каже, що то «за доблєсний труд в уборкі урожая та в зв’язку із первим юбілєєм». Той, правда, тико руку стиснув та блиснув золотим зубом.

— Ну, ще раз вітаємо, — Вадим. — А з цієї нагоди, я гадаю, товариш голова дозволить нам, хоч і на роботі, по краплинці. Дозволяєте, Федосю Петровичу?

— Та чого ж, удобноє совпадєніє і нагода підходяща, — згоджується голова. — Нарушеніє буде невелике. Дисципліна трудова, мона сказати, не постраждає.

Тут Вадим з внутрішньої кишені темно-зеленого плаща, в який тепер зодягнутий, дістає довгеньку блєшку із якимось рудим, з переливами (ци проти сонця здається?) напоєм. Скручує головку і до Федося Беза:

— Федосю Петровичу, у вас у бричці, здається, скляночка повинна бути?

— Та вроді, мо’, де й завалялася, — ніяковіє голова.

— То несіть.

— Та я мігом-шмігом.

І біжить, та так шмитко, ніби побачив, що бричка ні з того ні з сього зайнялася. Приносить, вручає, мов дорогоцінний скарб, хукнувши перед тим та витерши рукавом, гранчака уповноваженому.

— Посуда, звісно, для коньяку не дуже підходяща, та якось пристосуємося, — каже Вадим Георгійович, наливає трохи собі й виголошує промову, в якій ще раз вітає іменинницю — прекрасну колгоспну трудівницю — й «за ваше здоров’я» та потихеньку п’є, жінки притім — зирять у два ока. А тоді вже Соломку змушує трохи пійнути. Міцний напій обпікає горло, вона закашлюється. Жінки-трудівниці п’ють по черзі й кажуть слова вітання. Здоровля, щістя й того, що хоче собі, бажають. У Соломії трохи шумить в голові. І розливається тілом ніжність — до чоловіка, що таке придумав, до цілого світу. Вадим дістає з кишені цукерку й простягає — закуси, мовляв.

Порожніє пляшка, якась крапелина дістається й голові та ди- ректору-секретарю. А як від’їжджають неждані гості, гуртом до бричок проводжають звеселілі жіночки.

Сміх, жарти, а Любка капосна:

— Мо’, й весіллє разом згуляємо?

— Прийде час — усе буде, — цілком серйозно каже Вадим.

«Про все вони знають», — жар од випитого у Соломії домішується до гиншого жару, що спалахує в ній, який уже до вечора не загасити.

А потім бабоцтво кидається до неї — покажи, що за подарок? Соломія насилу розкриває коробочку, дістає маленьку пузатеньку пляшечку. Як ото чвертка, нє, ще менша. Вірка бере до рук, скручує кришечку, нюхає.

— Бабоньки, їй-бо, по-панськи пахне. Пахуща, зараза. Ну, полномочний!

І до очей підносить, читає:

— Духи «Кра. Красная Москва».

— Ти ди, то ж, може, й жінка самого Сталіна такими пахтить- ся, — каже Ліда. — Ну, тебе одмітили, Соломко!

— Ни всім же так везе, — Любка.

Вони пробують духи — хто нюхає, а хто на палець собі бризкає, до носа підносить, по губах тре.

— Ліпше чути, ниж той напиток, — визначає Явдоха. — Бо той їхній коняка щось мині прусаками смердів.

— Ти якби розпробувала б, то гиншої заспівала б, — Гафія докидає.

Заспівали. Перед Другою Пречистою. Ланка сусіцька по полю, як разом ішли. Али пісня! Ніби не з того ні з сього заспівали:

Ой ходжу я на роботу Од время до время.

Усі люди та й говорять:

«Не получиш прем’я».

Вийшла ланка в поле жати,

А я йду по всьому.

Уся ланка закричала:

«Иди собі додому!»

Я додому не пушла,

Стала собі жати.

Стала собі молодая На хліб заробляти.

Полномочний не доїхав,

Я йому моргнула.

Ще півкопи не нажала,

А вже норма була.

Полюбила бригадира

З другої бригади.

А до того полюбила Голову сільради.

Я вдовичка молодая,

Невелика ростом,

Ще до того полюбила Голову колгоспу.

Гонять мене на роботу,

А у мене вавка.

Щось дала я бригадєру,

А мені дав справку.

Од тої пісні полум’яніли щоки у Соломії, пекли підошви, хоч ніби й не стосувалися слова до неї. Ніби й не стосувалися. Тиль- ки чого ж в неї за плечима, чути за плечима тихеньке «хі-хі», а за смішком уже хтось з ланки, її ланки, котра недавно так дружно хтіла мати неї за ланкову, й собі ту пісню стиха підтягує?..

2

Наприкінці вересня, на другий день Чесного Хреста, Вадим шепнув, коли заскочив до кагатів, де перебирали картоплю перед тим, як готувати її на зимівлю:

— Завтра після роботи біля нашого джерела зустрічаємось.

— Чого аж там?

— Забула? — Вадим посміхався. — Завтра рівно місяць, як ми там перший раз були вдвох. Відзначимо. Згода?

І підморгнув. Соломія зашарілася. Махнула рукою — йди вже. Бо й так оно видивляються у сорок очей, з яких визирають сто сорок цікавостей. А може, й більше, бо жіноча цікавість гостроока і гостродзьоба, у ста люстерках роздвоєна і потроєна, на дві а то й три сотні лиць, на сотні стежок насінням пліток посіяна. Вона мов той сірник, кинутий на сухий хмиз серед лісу та ще й у суху вітряну погоду. А вітер дме, вона відчуває його протяг. Летить на тому потоці, як листок. А нічого зробити не може. Відчуває, що він любить не менше, а може, й більше, ніж вона. Має пружне потужне тіло, що вигинається, як тіло великого звіра. Звіра, що вийшов на полювання, думає Соломія, й стає трохи страшно. Так, вона його здобич, але ж і він неїна тоже. А тіло. Як воно біліло у темряві, світилося дивним сяйвом, коли Вадим виходив з річки — вони купалися після того вечірнього кохання в лісі. Купалися у вересні, і їй зувсім ни було холодно. А місяць, що зійшов і якраз вибрався на небо, більшав усе й більшав, ставав таким великим, що здавалося, він, котрий ніс її на своїх дужих, хоч і зранених, пошрамованих руках вздовж берега, здатен її підсадити, посадити на той місяць. А тоді бігти за нею слідом. Або розгойдувати місяць, як маятник, аби вона гойдалася, мов на гойдалці.

«Я химерниця, біла відьма й химерниця», — подумала тоді Соломія.

її руки, сплетені того вечора довкола чоловічої шиї, тепер безсило опускаються вздовж тіла. Навіть не може звести, щоб помахати ними навздогін. Або хоча б одною — правою ци лівою. Бо сто очей і сто сорок, а може, й двісті сорок цікавостей од цих запнутих хустками сорок. Руки ці кожен раз, перед тим, як іти на побачення, старанно миє, тре, відшкрібує од землі, виколупує шпичаками землю з-під нігтів. Бо мусить прийти красивою, чистою і пахучою. Жінки півпляшечки духів таки оставили їй, то тепер хоч по краплі та дарує шкірі. Вона, Соломія, кохана Вадима. Ніяк не призвичається називати Вадиком ци ще якось пестливо. Може, Вадюня? Та хіба так можна називати її чоловіка, цього дужого, ні, не ведмедя, а якось по-інакшому, вона бачила на картинці у давній книжці, ще в отця Андронія. Тигра? Нє, якось інакше, дивно й загадково, на «ард» кінчалося. Звір був схожий на велику кішку, кошицю, що готувалася до стрибка. Кота? Запитати б його самого, на кого він схожий, так стидно, що так мало знає, що й так багато слів, які він вимовляє, зависають, не збагнуті, як щось, що, мов розсипані намистинки, губиться у траві, і годі їх визбирати.

Соломія вертається до жінок, ховає очі, ховає своє щістя, більше, як місяць і сонце разом узяті, й серце ледь утримує те, що вона почуває.

Не раз за ці дні й тидні просить прощення у Петра. Просить, як молиться вечорами перед сном. Уночі часом, як прокидається. Боїться, щоб не приснився Петро, бо як тоді їй бути після такого сну? Бо тоді, знає, щось теперішнє подаленіє. А то й зувсім утече від неї. А вона цього не хоче, вона, звичайна грішна жінка, що таки вимолила у Бога й Діви Марії свою крихту щістя, ні, не крихти, не тре’ грішити, цілу скибку, цілого калача, аби він тильки не розсипався, не розкришився.

Петро не сниться, не приходить у сни й Вадим, одного разу раптом видиться у сні-маренні, що переносить її через річку чоловік і лице в нього. Боженьку, лице в нього Павлове.

Після прокидання неї огортає страх. Про Павла наче й забула, ци старалася зувсім забути. Значить, не можна забувати.

— Соломко, гляди не вріж ножем собі пальця, — чує Вірчин голос.

Вірка торкається Соломіїної руки.

— Прокидайся, подруго, — стиха каже. — Вертайся із неба на землю. Ще трохи то й додом підемо, там мої дітиська ждуть.

Троє дітисьок у Віри. Вірки, Вірунчика, Віруні. Цікаво, як називав неї той Роман, що десь тепер у війську служить, з яким третє своє чадо нагуляла.

Тепер, як народився небіж, Соломія рідше забігає до Вірки. Помагає Варці купати й навіть годувати неїного дітвака. Прискіпливо вдивляється у його риси, а чого б то? Василько тішиться — не натішиться синком, уночі схоплюється, ледь малий за- пхинькає, а раніше спав, як убитий.

«Дитину хочу, дитину од Вадима», — вкотре за ці дні навідується думка до Соломії.

А за нею й инша — хай Бог простить, не хтіла так од Павла, й од Петра тоже. А тепер хоче, так жаско хоче, ніби то питання життя й смерти.

І раптом холоне од думки: «А він?»

Він. До нього Соломія, скрадаючись поза городами, як лисиця до курника, вирушає осіннім надвечір’ям через два дні. За селом умирають останні відблиски сонця. Тільки дві багряні смужки ще визирають з-за хмари. Мов цікаво їм — куди ж то прямує, раз по разу оглядаючись, пригинаючись, прагнучи стати меншою, непомітною, ця жінка. Найбільше, чого боїться Соломія під час таких вечірніх (злодійських, каже до себе) походеньок, щоб не гукнув хтось до неї од воріт альбо з городу: «А куди то ти, Соломко, проти вечора?»

Було зо два рази так, такі небажані стрічі, мусила щось вигадувати. Тепер обійшлося. Бо пішла в обхід, де вулиця глуха, а тоді поза лозами. Добре, що Млинище їхнє крайній, осібний в селі куток, до болота й лісу тулиться. А стежки повз тих болітець, Бри- гадєрової річки, мимо Кусової гірки, пообіч хутора, вона знає. А там, за шосейкою, і до альтанки над джерелом недалечко.

Як з доріжки звернула, на підході завважила обіч альтанки силует. Є вже, є, дожидається коханий. Бігти рвонулася, силует теж робить порух, до неї наближається, і Соломія вражено спиняється — то не Вадим, то чужий чоловік. Крок, другий убік, й чує хриплуватий грубий голос:

— Ані руш! Бо стрілятиму. Я добрий стрілець.

А як вона завмирає, сполохано за стовбур вільхи хапається, незнайомець і майже невидимець (за дерева одступив) командує:

— Иди сюди! Кому сказав? Повільно підходь. І без фокусів, а то матимеш ще одну дірку. У лобі.

Соломія підходить, чоловік хапає її за руку.

— Що, другого ждала, більшовицька хвойдо? Щось він тебе не уважає, сталінський вишкребок. Бо мав би сам ждати свою підстилочку. Тоді й проблем би не було. Лежав би собі замість тебе з діркою в тому місці, що їхній партії належить, та й по всьому.

Соломія холоне, бо зблискує перед нею жахлива картина — вона приходить і бачить мертвого Вадима. З кулею в голові ци серці. Мимоволі тихо скрикує.

Чоловік поруч, від якого чути важким потом і махоркою, притягає її до себе. Шепче:

— Страшно? Зараз буде ще страшніше.

І дивлячись в Соломіїне лице, ледь видиме у напівтемряві, очима:

— Впізнаєш? У таборі вас того літа охороняв разом з другом Яремою.

— Тепер пізнаю, — видихає Соломія.

Справді пізнає молодого хлопця-охоронника. Тико постарів, і в сірих проблисках останнього вечорового підсвітку видно, як лице осунулося. Як же його звуть, намагається пригадати.

Він струшує Соломію за плечі, як грушу.

— Чого ж ти, суко, так скоро забула друга Ярему? Йому ж навіть під землею, певно, болить..

Соломіїні плечі, стиснуті цупкими, мов лещата, пальцями, трусяться.

— Я ни. ни забула, — схлипує вона. — Я.

— Другого полюбила? Авжеж, за пахучі дікалони й шовкові панталони їхні. А тепер, дивись, накінєт на нєжниє плєчі шаль пуховую. Того ждала? Кажи!

— Ви. ви-те нас уб’єте? — Соломія питає голосом, в якім неприхований страх.

їй страшно, Боженьку, як їй страшно. І так, виявляється, може бути. Й така смерть може ждати.

І наступна думка — він. Він, цей чоловік, ци вони все знали. І що сьогодні тут зустрінуться. Того й ждав. Али звідки? Певне, хтось із жінок підслухав, як Вадим сказав. І доніс, кому тре’. Котрась з неїної ланки ци гиншої? Найближче були з неїної. Її подруги, товарки. Катька, Явдоха, Лідка, Люба. Може, й Люба. Ци Настя, в якої, кажуть, троюрідний брат досі в лісі.

Що ж, хай убиває. Заслужила. Справді, не вберегла пам’ять про Петра. Друга Ярему.

— Тебе я не вб’ю, — чує вона. — Варто й тебе було б. Та знаю, як Ярема про тебе казав, а якби ти чула, як розказував. Ти ж для нього, як пташка чиста, як голубка біла була, сучко. Ех, трясця твоїй матері.

Він спльовує й раптом завмирає, прислухається.

— Ага, 'їде, їде, голубок-яструбок. Цокають, чую, цокають копитця по асфальту.

І вже зовсім іншим тоном, рвучким шепотом:

— Ну, ось що. Тебе я не вб’ю, а ось любчика твого шльопну. Не за те, що з тобою волочиться. А за то, що такі, як він, найбільше нам зла приносять, чуєш? Надто зміїний язик має, со- вєтську облуду, як блекоту, рясно сіє. І сміливий, інакше б серед вечора сюди не подався.

Рвонув за руку, до альтанки потяг.

— Сиди тут і жди, — наказав. — І роби вигляд, що ніц не сталося. Не дрижи. Довго мучитися не будеш. І він тоже. Як тико підійде, так одразу й получить свою норму. Я стрілець добрий. Живою зостанешся. А подаси звук — тоже дев’ять грамів получиш у любляче серденько. Ну? Згодна? Жити, питаю, згодна?

— Зго. Згодна, — хрипить Соломія.

Вона сідає на лавочку, а чоловік зникає. Кудись ховається. За берези, вільху або кущ. Калиновий. Спеціально за лавочкою посадили. То вже у війну, може, й ті ж повстанці. Може. А тепер один з них уб’є Вадима. Нащо він призначив тут зустріч? А нащо вони ходили до лісу по ведмеді? Вона попереджувала, що можуть хлопці з лісу підстерегти, а він тильки сміявся. Казав, що фронтовику не гоже боятися бандитів. Та й нема їх уже — або переловили, або перестріляли. Останні загинули або були схоплені в тому літньому бою біля гори Герасимихи. Соломія було заперечила — кажуть люди, що кілька втекли, в тому ж лісі зникли. І той сотенний, що Чехурою звуть.

— Значить, десь у схроні своїм смердючім сидять, тремтять од страху, що й по них прийдуть, — Вадим тоді засміявся і неї обійняв. — А ти не тремти, кохана боягузочко. Я ж поруч з тобою. І пістолет при мені. І сім патронів у ньому. Я ж ворошиловський стрілець. А їх і половини того не буде. Жартую, нікого тепер боятися.

А, виходить, треба було боятися. Тре’ було, ой, тре’.

Що ж робити? Що діяти? Ждати, поки прийде Вадим і його вб’ють? Спробувати зірватися з лавки, закричати, коли він наблизиться? Хай уб’є і неї. Вона справді не змогла лишитися вірною мертвому Петру. Мертвому коханому. Тому, пам’ять якого вона зрадила. Али ж вона тико звичайна жінка. Вадима той уб’є, а як їй пусля цього жити? Після ще одної смерти.

Соломія прошептала слова молитви. Слова вислизали з її губ і падали в траву, у джерело.

Ось уже чути, як бричка їде зувсім неподалік, доріжкою. Чути, як форкає кінь.

І вона зривається з лавки. Зривається з криком. З її губ, із розтуленого, наповненого гіркотою рота вилітає ім’я. Але не те, що хоче крикнути Соломія, щоб попередити Вадима про небезпеку. Не «Вадиме!» кричить Соломія.

— Петре! Петре! — виривається з її грудей страшний розпачливий крик. Роздирає тишу і ліс.

Кого вона кличе, з якої могили, з якої далечини?

Кулі не свистять, наздоганяючи неї. Чути тильки неїне важке сапання.

Соломія біжить, здається, крізь цілий ліс, такий довгий її біг, гілки боляче хльоскають по обличчю, плечах, ріках, а вона біжить і біжить.

— Петре! — безтямно волає не вона, а її серце, таке велике цієї миті, як місяць на небі пару тижнів тому.

Такою страшною, подряпаною, з безтямними очима і тілом, що вже не дрижало, а швидше билось у конвульсіях, вона вибігає на доріжку. Бричка бовваніє попереду. З неї зістрибує Вадим, озирається. Соломія кидається до нього, падає ув обійми.

— Що з тобою? Що сталося? — Вадим гладить її волосся, плечі, цілує. — Кого ти кликала?

— Ховаймося, нас уб’ють!

— Хто уб’є?

Все ж він присідає вслід за Соломією за бричку. Дістає з кобури під плащем пістолета. Та в лісі тихо. І хвилину, й дві. Ще більше. Зрештою вони підводяться.

— Ни йдімо туди, — каже Соломія.

— Гаразд, не підемо. Але поясни, що сталося? Що все це означає?

— Потім, потім, не зара.

Вадим розвертає бричку. Доки 'їдуть доріжкою, Соломія чекає кулі навздогін. Але довкола тиша. Мирно форкає кінь, його чомусь Боруном Вадим називає. Лише здалеку долинає ледь чутне пугукання, певно, сови вилетіли на полювання.

На шосейці Соломія трохи заспокоюється.

— То що сталося? — знову питає Вадим.

— Там був чоловік.

— Який чоловік?

— Ни знаю. Повстанець. Бульбаш. Хтів убити тебе.

— То ти кричала його ім’я?

— Нє. То ім’я гиншого чоловіка. Иого вже нема.

— А де ж він?

— Убили. Давно. П’ять літ тому.

І раптом Соломія хапає його за руку. Каже майже спокійно:

— Заарештуй мене. Я бандпособніца.

— ^Тпру.

Спиняє коня, дивиться на Соломію.

— Ти що, сказала їм, що я прийду?

— Нє. Нє. Як ти міг подумати таке?

— Тоді звідки він узнав?

— Не відаю.

— Н -да, ситуація. — Він замислюється. — Чорт, хтось із жінок міг почути, як я призначав тобі побачення. Що ж, завтра розберемося, хто у вас інформатор.

— Ни треба, — просить Соломія. — Що тоді про мене подумають? Вже хай ліпше мене заберуть.

— А тебе за що? Чого ти кажеш, що бандпособніца? Ті їхні грипси ⁵¹ до лісу носила? їжу готувала? Ну, відповідай.

Голос у Вадима вже геть інший — сталевий. Такого Соломія ще ни чула.

— Я його любила, — каже вона.

— Кого? Того, що мене чекав?

— Нє. Петра. Я ни знаю, чого я його покликала. Ни знаю.

Вадим торкає коня. Знову — цок-цок підкови. Справді, мабуть, далеко чути.

І тут як у гарячці Соломія починає розповідати. Як їх росли разом троє — двоє хлопців і вона. Як теї хлопци — Петро і Павло, Петрусь і Павлусь — в неї закохалися. Як не могла вибрати між ними. Як, зрештою, обрала Павла, бо обідилася на Петра, що до лісу пуйшов, нею мовби знехтував. Як швидко збагнула, що Павла не любить. Як там, у лісі, коли од німців ховалися, з Петром зійшлася. Як призналася чоловікові й була покарана. Як проводжала чоловіка, котрого не любила, на вуйну. Як зрадила його вдруге у день Перемоги. А потім, потім загинув і Петро.

Вадим кілька разів затуляв їй рукою рота, але вона однімала й говорила далі. Говорила, а як скінчила, сказала:

— Спини коня, ми вже й поворот на Млинище проїхали.

Він:

— І куди ж ти підеш?

— Додом. Як тре’ буде мине забрати в емгебе, то знаїш, де живу.

— Ніхто тебе забирати не буде, — сказав Вадим. — І взагалі — мовчок. Про те, що сьогодні сталося. А то ще й на тебе впаде підозра, я тих хлопців-емгебістів добре знаю. Й про інше бажано не розповсюджуватися.

— Боїшся, що з бульбаською коханою знався?

— Нічого я не боюся, — сказав. — Ти могла в цьому переконатися. Ти багато чого пережила, і я пережив. Давай далі переживати разом. Хоч я не гарантую, що мене таки не вполюють.

— Ти справді мене ни кинеш?

— Я тебе люблю, — сказав на диво просто і так якось, що Соломія аж затремтіла. — Кохаю. Тебе, мою Солю.

— І я тибе. Али зара я піду. Добре?

— Йди, бо розумію, що в тебе на душі. А хоч — підвезу.

— Ни тре’. Ще які вечорничники побачать.

Вона чмокнула Вадима в щоку. Та перш ніж зістрибнула з брички, схопив Соломію за руку.

— Стривай. Я ж тобі подарунок купив з нагоди місячного ювілею нашого кохання.

Дістав щось із сумки, простяг Соломії.

— Ось, візьми.

Соломина рука торкнулася чогось м’якого й теплого, лагідного.

— Що то?

— Хустка. Пухова. На зиму матимеш.

Соломія враз відсахнулася. Що ж це таке? Той чоловік у лісі казав.

— Що з тобою? Бери.

— Нє, ни треба.

— Не хочеш подарунка від мене?

— Я ж ни за дікалони й пухові хустки тибе полюбила.

— Хіба я таке кажу?

— Дєкую.

Соломія взяла хустку, бо подумала, що він справді образиться.

Ишла селом, ковтала сльози, а м’яка пухова хустка пекла їй долоні.

3

Мине багато років, й од чоловіка, котрий приїде з Сибіру й розшукає неї, й покладе їй на долоню маленьке дерев’яне серце з двома вирізьбленими профілями — чоловічим і жіночим, дізнається Соломія, чого живою зосталася. Скаже той чоловік, Демид, що то Петрова робота, друга Яреми, яку він сховав колись у лісі, в дуплі, а тепер ось знайшов. На звороті серця побачить Соломія випалені букви — П і С. Вона довго триматиме те серце на долоні, потім у затиснутому кулаці, аж рука затерпне. А чоловік скаже, що врятувало неї тоді, не тільки неї, а й Вадима, в лісі коло джерела, Петрове ім’я. Те ім’я, котре вона безтямно кричала. Стріляти було в неї і того, другого, скаже той чоловік, все одно, що в Петра, друга Ярему, стріляти.

А поки що серед осені, перед храмовим празником — Дмитром, Дмитрієм-великомучеником, до якого вони з Варочкою білили хату, Соломія остаточно переконалася, що вона понесла, загрубіла, як то там по-вченому смішно кажуть — ваговитою ци ще якось — стала. Душа неїна заспівала пісню й не могла спинитися.

Цею новиною — у мене буде дитина, чуєте, буде дитина — Соломії хотілося поділитися не тильки з усім селом, а з усім світом. Та вона мовчала, боячись сполохати, зіврочити своє щістя, щіс- тячко, що зародилося й зріло в ній, як зріє із маленької зав’язі плід, щоб стати великим червонобоким яблуком, як з мачинки виростає ціла маківка, як росте весна з маленької, беззахисної квіточки серед снігу.

Тої пам’ятної осені п’ятдесятого року, якраз на Дмитра, в старій сільській церковці, збудованій без єдиного цвяшка ще у сімнадцятім столітті од Різдва Хрестового, хрестили й автора цих рядків, що через багато літ напише про Соломіїну долю, і малий хлопака мирно собі посопував на руках у хрещених батьків, і прокинувся та заверещав здивовано лише тоді, коли батюшка опустив його у водичку, хай і не вельми холодну. А перед тим разом з іншими односельчанами стояла на празниковій відправі Соломія й дякувала Богові й матері Божій, й Дмитрові святому заодно за даровану їй радість й просила не забирати неї.

Про тую радість повідомити Вадимові довго не одважувалася, та таки сказала, уже як сніг присипав Загорєни, перед свєтом Катерини, коли приїхав її коханий і запросив до клубу, щоб разом з другими передовиками й начальством відзначити день сталінської Конституції. Ну, по довгій і нудній проповіді їхнього директора, того, що грамоту Соломії вручав, по коротких словах Вадима про щастя жити в такій чудовій країні під зорею сталінської Конституції, направився актив до сільради, де вже стіл був накритий. Ну, тут і шепнула Соломія Вадимові, щоб не дивувався, бо пити їй вже не можна.

— Чого?

— У мене буде маленький. А може, маленька.

— Он як? Правду кажеш?

— Чого б я брехала?

— Та ти ж молодець. Молодчина!

Він стис Соломіїні пальці. Глянув на неї, і побачила, що очі у Вадима справді щасливі.

Нахилився, зашептав:

— Та за таке не гріх буде й випити. За двох. Чи й за трьох. Після тосту за товариша Сталіна, звичайно.

Соломія стиха засміялася. Вона почувалася подвійно щасливою. Цілий вечір. А того вечора Вадим вперше відкрито провів 'її додому. І вже біля воріт сказав:

— Мушу тобі признатися, що я ще офіційно не розлучений з колишньою дружиною.

І побачивши, як спохмурніла Соломія:

— Ти не гнівайся, Солечко. Так сталося. Але завтра ж я, в крайнім разі — з понеділка, візьму відпустку, я ж цього року ще не був у відпустці, і поїду та подам на розлучення. Думаю, що нас розлучать швидко, бо ми вже не живемо разом більше двох років. Правда, я всиновив її сина від першого шлюбу, але йому вже більше десяти років, та й Марина казала, що я їй не потрібен.

— Марина — то твоя жінка?

— Так. Була жінкою. Нас поєднала війна. А потім. Довго розказувати. Я зрозумів, що не кохаю її. Попросився, аби мене направили в іншу область. Ну й тут, на Волині, зустрів тебе. Я. Я, коли рік тому до обласного центру забрали в обком партії, попросився знову сюди, у ваш район, бо знав, що мушу тебе побачити, мушу біля тебе бути.

Тепла хвиля розлилася у Соломіїних грудях. Наче потеплів і цей зимовий вечір. З-за хмар визирнула зірка, дивилася на них обох. Соломія запросила Вадима зайти до них, пообіцяла, що чаєм з малиною напоїть. У них смачна така малина! Сама збирала. Ходімо? Вадим відповів, що зайде до її оселі через кілька тижнів, просити у її батьків руки і серця. Так і сказав — руки і серця. І спитав, як звати батьків?

— Антін і Соломія, — трохи здивовано відказала.

— А по-батькові?

— Антін. Антін Дмитрович і Соломія Прокопівна.

— Ну от і гаразд. Тоді й чаю з малиною спробую. Баночку для мене прибережеш?

— Прибережу, аякже. В нас ще цілий десяток є, тих банок. І не тико з малиною, а й з ведмедями та чорницею. І журавлини кисленької заготовили.

— Дитя ти моє, — сказав Вадим, зворушений Соломіїною безпосередністю. — Ти, мабуть, ласунка, признайся?

— Трохи люблю солодке. Колись вельми мед любила.

— То ти ведмежка, а не Соля, — пожартував.

— Я джмелиний любила. А він трохи ни такий, як від пчіл.

І похвалилася:

— Мене навіть сестрою джмелів у дитинстві називали.

— Яке ж ти справді дитя, — Вадим пригорнув її. — Господи, я ж міг тебе не зустріти. Аж страшно, як подумаю.

— Ну от, і ти Бога згадав, — сказала Соломія.

— До слова вийшло. Хоча бабуся й дідусь були віруючими.

— Були?

— Ну, бабуся й досі є. В селі живе. А дідуся. Розповім якось. Його перед війною не стало.

Були поцілунки на прощання. Вдихала Соломія запах його губ і шкіри. Й не тільки горілку чула та одеколон. Він, її коханий, пахнув особливо. Так міг пахнути тільки справжній чоловік.

Через два дні Федось Петрович сказав Соломії, що Вадим велів передати — поїхав у відпустку на рідну Чернігівщину. Інше вона знає. І подивився значливо.

Соломії було байдуже, як він там дивиться. Тепер мало значення тильки чекання. І той день, коли Вадим повернеться. Добре було б свята разом стрічати — і Різдво, і старий Новий рік, і той новий, як у їхньому селі казали — совєтський.

4

На Новий рік Вадим ще не з’явився, а за два дні перед Різдвом прибігла з колгоспної контори посильна Ганька і сказала, що Соломку кличуть в контору. Притому строчно. У відповідь на Соломіте: що, зновика якесь совіщаніє, дали б хоч перед Різдвом спокій — якось дивно посміхнулася. І одповіла: та нє, не совіщаніє, лічно Федось-голова кличуть, товариш Без, а в нього — стиха чогось — гості.

— Гості? — Здивувалася Соломія. — Я тут при чім? Ци то з райкому гості?

— Та нє. Жінка якась. По-ненаськи, по-городськім так вдягнута, пава хоть куди. Ну, може, і з райкома, я там ни розбираюсь. То я побігла? Ци разом підемо?

— Біжи. Скажи там — зберуся й прийду.

Невідомо чого, та коли вдягалася у празничну одежину, а затим гриву свою пшеничну розчісувала, щось у Соломіїних грудях тенькало і наче наче холодок пробігав. А збиратися було тре’. І далі вдягатися.

— Ти ж геть збіліла, Соломко, — мама Соломія стривожено. — Що трапилося?

— А що могло статися? — Соломія здвигнула плечима, у люстро зирнула, маленького чубчика з-під хустки, теї, що Вадим подарував, випустила. — Хтось там приїхав. Мо’, й не по мою душу. А мо’, й по мою. Бо ж збори колхозні скоро, казав голова. І якесь совіщаніє на десяте число намічене. Ну, певно, й кличе того. Я ж ланкова.

— То чого волніруєся? Тобі ж ни мона.

— Я спокійна, мамо.

Мама вже знала, що донька носить під серцем дитя. Трохи дорікнула, а більше зраділа. Бо знала, як то Соломка хоче дитину мати.

У контору, дорогою до якої то пришвидшувала ходу, майже бігла, то ледь-ледь ноги переставляла, ввійшла сама не своя.

— Ждуть, — сказала Ганька.

Постукала і ввійшла. Привіталася. До двох зразу, бо в кабінеті голови сиділа жінка, молода ще, десь одного віку з Соломією, на вигляд, мо’, трохи старша, роздягнута, у в’язанім платті кольору молока, що після кипіння плівкою покривається, як, бува, постоїть. Висока, в два боки настовбурчена копичка білого-біло- го волосся начеб видовжувала неїне миловидне, підфарбоване і нарум’янене лице. У кабінеті, колишній кімнаті хати виселених куркулів Гірчаків, добре напалено, тепло, тож не дивно, що красива, аж очима хочеться погладити, пухнаста біла шубка гості висить на вішалці коло дверей.

— Ну от і наша Соломка, тоїсть Соломія Антонівна, — зрадів голова, тико дивно якось, мовби тягар бозна-який з плечей скидав. — То ви, того, поговоріте собі, а я, того, деякі питаннячка тута, в сусіднім кабінеті, порішаю, а як тре’, то потому Соломці, тоїсть, Соломії, я свою точку зрєнія викладу.

І поспішно з-за стола до дверей, аж вітерець зашумів. Соломія тупцяла перед столом, з ноги на ногу переступала і ждала, що їй скажуть. Тривога охопила її всю. Може, щось з Вадимом сталося?

— Ну здрастуйте, Соломіє Антонівно, — навидивлявшись на неї, сказала нарешті жінка. — Ось ви яка, виявляється. А хто я, певно, здогадуєтеся? Чи ні?

— А хто ж ви-те? — видихнула Соломія.

— Ви-те. Як мило. Певне, по-місцевому так вимовляють?

— Звиняйте, — сказала Соломія.

— За це вибачатися не варто, — посмішка ледь-ледь торкнулася кутиків повних вуст жінки, перед якою стояла Соломія. — А ось за інше — слід. Я Марина, дружина Вадима. Того самого Вадима, якого ви так вміло, очевидно, з сільською безпосередністю спокусили.

— Я його не спокушала, — сказала Соломія.

— Тоді він сам спокусився. Це не міняє суті справи. Хоч знаючи його, допускаю, що він не сказав, що одружений. Адже не сказав?

— Сказав.

У Соломії підкосилися ноги, й вона опустилася на стілець.

— Тим гірше для вас. І для нього.

Соломія хотіла пояснити, що почула те од Вадима в останній вечір, коли його бачила. Та згадала, що взнала раніше, од голови. Тико ж той, здається, казав, що уполномочений розлучений. Дивний, наче здалеку чутний, з’явився шум у Соломіїній голові.

— Марино. — Вихопилось якось жалібно. — Вибачєйте, ни знаю, як вас по-батькові.

— Яке це має значення для нас обох? Ви хочете виправдатися?

— Нє. Я хочу сказати, що просто полюбила його. І він мене полюбив.

— Он як? — Марина дивилася й вимовила іронічно, ледь насмішкувато, а далі з кожним словом в’їдливіше. — Ви полюбили! Дуже мило. Але перед тим він полюбив мене, а я його. Почули б ви, які мені слова казав. Хоча, гадаю, і вам теж. Мариночка, сонечко — це ще не найніжніше з тих слів. А вас, певно, Солею, авжеж? Не Соломкою, точно. Солечкою, гадаю. О, він уміє.

Вона звелася зі стільця, на якому сиділа, стала перед Соломією.

— Я, відверто кажучи, хотіла подивитися, на що він спокусився. Визнаю, ви виявилися вродливішою, ніж я гадала. Тільки вам я Вадима не віддам.

— Хіба він річ? — вирвалося у Соломії.

— Не річ, але мій чоловік. Законний.

— Він їхав, щоб розлучитися.

Соломія видихнула це й відчула, як у її тілі щось заворушилося. Дитина? Рано ще, здається.

«Я не дам розлучення, — сказала Марина. — Не дам тому, що за ці два роки відчула, що люблю його. І він мене любить. Ви були його захопленням. Нехай. Тепер настав час підбивати підсумки, збирати каміння й виправляти помилки. Якщо ж говорити про права, то, гадаю, Вадим розповів вам, як народилося наше кохання. А народилося воно на фронті. Після того, як я ось цими руками врятувала його після важкого поранення. Я де тягла, а де навіть несла на руках цілих два, а може, й три кілометри, доки не витягла до своїх, які відступили. Я перев’язувала його клаптями своєї гімнастерки й благала не вмирати. Може, тому він і вижив. А потім. Потім я поїхала з ним у польовий госпіталь і чотири дні й стільки ж ночей не відходила від ліжка, на якому він лежав непритомний. Я, невіруюча, молила і Бога, і долю, щоб він вижив. І давала йому свою кров. Чи, може, то не я, а ви, Соле-Соломіє, тягли його, напівживого, може, то ви допомагали його по шматочках складати?» Так казала Марина. А виговорившись, опустилася на стілець і враз разом з ним посунулася до Соломії.

— То як ви можете на нього претендувати?

її лице було зовсім поруч. Соломію нудило й трусило.

— Я ни знаю, — сказала вона тремтячим голосом. — Я ничого не знаю. Певно, ви-те правду кажете. Я знаю тико, що я його любила. І люблю.

— Це ваша особиста справа, — сказала Вадимова дружина. — Любіть. Він чоловік не з гірших. Але. Ви мені пробачте, але ви б просто поламали йому долю. Долю і життя. Він має гарні організаторські і ораторські здібності. Та що там — він природжений пропагандист і агітатор. Але в селі він жити не зможе. Його білі руки ніколи не копатимуть картоплю й не керуватимуть трактором. До того ж, на техніку в нього взагалі алергія. Сподіваюся, ви не хочете, щоб його виключили з партії й покарали за зв’язки з непевною особою із Західної України?

Соломія підвелася. На ногах стояти було важко. Нудило щораз більше.

«Господи, хоч би витерпіти», — подумала вона.

— Я ни знаю, кого вибере Вадим, — сказала і здивувалася, що хвилювання начеб проходить. — Я хочу, аби він був щасливим. Тики ж. Ви його не любите, от яка біда. Бувайте.

— Не вам визначати, чи я люблю, — голос у Марини покрижа- нів. — І зачекайте. Підемо разом. Гадаю, ви проведете мене до зупинки?

А далі. Далі вона звеліла подати їй шубку.

Ошелешена Соломія зробила було порух, та спинилася. Хвилювання справді пройшло, а на зміну прийшло, як уже не раз із нею траплялося, дивне замороження. Ніби враз вікно відчинилося. А потім вона побачила обох їх серед холодного засніженого поля, на вітрі й морозі. На вітрі й морозі, й поле те засипав, мовби хотів заживо поховати, пекучий жалячий сніг. Аж Соломії захотілося на руки свої подмухати, щоки потерти.

— А ми, виявляється, горді, — тепер просто насмішкувато сказала Марина. — Ой, які ж ми горді. А пухову хустку нам коханий Вадик подарував, чи не так? Так, любонько-ланкова, так. Бо і в мене така є. Ну, а тобі, поліщучко, на пам’ять зостанеться. Може, й сльози нею витиратимеш. Вона м’якенька.

Соломія раптом рвонула з вішака шубку — дорогущу, певно, пухнасту, невідомо з якого звіра пошиту, й кинула на підлогу. Тупнула по тій шубці ногами.

— Нагинайся, сучко, і вдягай.

З тим і вийшла. Ще чула, як за дверима, якими грюкнула з усієї сили, пролунав несамовитий вереск. Вже на вулиці, пройшовши метрів зі сто, дала волю сльозам.

Вона не бачила, як вбіг у кабінет переляканий голова, ни чула, як Марина істерично кричала, що її побито і завдано матеріальної шкоди, бо геть зіпсовано дорогу шубку, вимагала затримати злісну хуліганку й притягнути до відповідальності за нормами соціалістичної законності.

— Заарештуйте її, — кричала непрохана гостя. — Я вимагаю! Я дружина відповідального партійного працівника.

І тут Федось Без, колгоспний голова, колгоспу імені товариша Лазаря Мойсейовича Кагановича, проявив характер. Він, правда, підняв і подав розпатланій, розчервонілій дамочці, в якої аж фарба з-під очей потекла, її дорогоцінну шубку, зауваживши принагідно подумки, що на норкову та не тягне, хіба, мо’, яка білка сіра така-во, але далі сказав:

— Ось що, дамочко. Як там вас, Маруся Тихонівна чи що.

— Марина Трифонівна, — презирливо проказала гостя, схожа, подумав Федось Петрович, на драну кішку, куди їй до Соломки.

— Я й кажу, звиняюсь, Марино Трихонівно, що радив би вам не зобижатись і їхати собі по добру, по здорову, чи як там у вас кажуть.

— Ви на що натякаєте?..

— На те, що на вас, вроді, слідів побоїв не видно, — пояснив голова. — І свідків, уроді, не наблюдається за версту-другу. Так що їдьте, як і приїхали. Можу хіба до міста бричкою підвезти. Якраз на сани по случаю зими поставив. А шубку воно мона й почистити, як то кажуть, не одходя от каси. Зара вам Ганя щітку принесе.

І двері відчинивши, гукнув:

— Ганю, а йди-но сюда!

Коли ж посильна-прибиральниця явилася, наказав:

— Ти того-во, в бухгалтерії вроді щітка одежна є в Семенівни, то принеси. Тут у дамочки з далекого города матеріальноє по- вреждєніє імущества наблюдаїться по неосторожності ци то мєл- кій аварії.

— Сам ти аварія неотесана, — сказала Марина і до дверей з шубкою в руках, там обернулась і прошипіла:

— Ще в мене поплачеш, бандеровець недобитий.

З тим і вискочила, як оглашена.

— А от за то й одвітить можна, що колишнього червоного партизана бандерівцем обізвала, — сказав навздогін Федось Без і до Гані, котра з щіткою постала:

— Можеш іти. Тут уже отсутствіє налічія пострадавших. Хотя — стій. Почухай мені щіткою ліву лопатку. Щото од напряженія нервів засвербіла.

— Та ну вас, дєдьку Федось, — Ганя пирхнула й побігла назад в бухгалтерію.

Голова зачинив щільно двері, сів за стіл, подумав трохи, підперши рукою праву щоку, та дістав із тумбочки в столі з-під двох папок недопиту пляшку самогонки. Пошукав ще і виявив невеличкий гранчак та зморщене зимове яблуко. Налив у склянку пекучої рідини, випив, яблуком кислим закусив, тоді оглянувся та до портрета Кагановича, що висів поруч з портретом Сталіна за спиною на стіні, обернувся:

— Ти того, Мойсеїчу, войди в поніманіє, що в робоче время п’ю, та ще й сам. Нерви у мене тоже не залізні. Я зразу усік, що за дамочка. Натуральний дурень буде Вадим, як до Соломки нашої не вернеться. Бач, вона, стерва, мораль блюде, за сохранность сім’ї бореться! А ми що, проти моралі тої? Ци симні, може? Ні- как нєт. Но з другої сторони, — голова значуще підніс вказівний палець, — обіжати ланкової та ще й передової — не позволимо. Та ще й такої, що оху-хо! Нє, прийдеться, хоч-ни-хоч, другу випити. На зло врагам пролетаріата, як наш комісар казав.

І Федось Без, голова колгоспу імені товариша Кагановича, виконав свою погрозу.

5

Вадим не повернувся, а на загальних колгоспних зборах наприкінці січня представник райкому сказав, що райком рекомендує звільнити з посади голови колгоспу товариша Беза Феодосія Петровича як такого, що не вповні забезпечив доручену йому керівну ділянку роботи, проявив невиправданий лібералізм щодо тих, котрі не виконують норму трудоднів, до того ж, зловживав спиртними напоями, навіть у робочий час. Та враховуючи минулі заслуги Федося Петровича, як колишнього червоного партизана загону імені товариша Леніна, йому довірено трудитися бригадиром другої рільничої бригади. А головою колгоспу рекомендовано обрати товариша Басюту Михайла Прохоровича, керівника досвідченого, разом з тим перспективного. При цьому з першого ряду підвівся низнайомий мордатий чоловік, літ сорока п’яти, що досі не вимовив жодного словечка. Звісно, обрали, куди ж дітися. А новий голова колгоспу, голос у якого був швидше писклявий, ніж басовитий, у своїй, якби тепер сказали, інавгураційній промові почав з того, що дякує за довіру і партії, і сільським трудівникам, та раз довірили, то він буде безпощадно боротися з порушниками трудової дисципліни, пияками і всілякими хуліганами та розкрадачами колгоспної власності, зате за високі врожаї навіть на поліських землях. А ще він хоче довести, що на цих землях, окрім картоплі й жита, можна вирощувати не тільки кормовий і цукровий буряк, а й кок-сагиз. А це, товариші, важлива культура, це, як сказав товариш Сталін, наша стратегічна сировина. Хто, може, не знає, то це така культура, з соку плодів якої, що в землі ростуть, виготовляють каучук, а з нього гуму для наших машин, як гражданських, так і воєнних. Отож, кок-сагиз — то наша безпека і відповідь імперіалістам, що хотіли лишити нашу країну без коліс. То їсть вперед за високі врожаї кок-сагизу.

З весни п’ятдесят першого року в історії Загорян настає трирічна ера кок-сагизу, яку вони потім не раз будуть згадувати лихим словом. Та поки посіяли той кок-сагиз вперше, Соломія носила в собі інше насіння, котре навесні стало чим раз частіше нагадувати про себе. І раділа, й сумувала, та прикрість дедалі більше переростала в тривогу — ци ж виносить, як слід, дитятко, ци все буде благополучно?

Вадима після тої пам’ятної розмови в конторі якийсь час ще чекала, сподівалася — може ж, приїде, щось пояснить. Якщо не назовсім вернеться, то хоч на часину покажеться. Не вернувся, не подав і вісточки.

— А я би написала, — сказала Вірка. — А я би поїхала, живіт би показала, що той начальничок наробив, який то слід лишив тутечки.

— Мовчи, Віруню. Мовчи. Нікуди я не поїду. А за те, що дитину матиму, я йому навіть вдячна. Та що там навіть — просто вдячна. Як там ни буде, а матиму донечку ци синочка. Ти оно троє маєш і даєш раду, то чого я маю на когось гніватися?

— Ой, Соломко, бідна головко, добра ти, як млинець з медом. Всім би ти прощала.

— Ну, ни так вже й усім.

Не простила вона Вадима. Просто шкода його було. Відчувала, нутром жіночим відчувала, всім своїм єством, кожною струною душі, глибиною зболеного серця відчувала — Вадим не прикидався, коли говорив їй про свою любов, коли кохав її. Бачила щире захоплення в його очах, а як звучав голос, коли розмовляв з нею! Особливо останні місяці перед від’їздом. Останні тижні. Нічого й не змінилося, коли вона розповіла про себе, що могла розповісти. Що знала. Не відштовхнувся, не побоявся. Хоч хтось міг донести й на нього. То що сталося? Соломія питала себе, питала ніби й Вадима, десь там, далекого. Питала. Шукала відповіді й знаходила. Та жінка, Марина, вона змусила залишитися. Вона не схотіла програвати. А Вадим. Виходило так, що Вадим просто побоявся, виявився ни таким сильним, як уявлявся їй. Від того було прикро і. шкода, таки шкода, страшенно шкода його. Того, кому віддавала тіло, довірила й душу. Себе саму до останку.

Мусила терпіти, так собі визначила.

«Може, ще колись зустрінемося», — інколи думала. Розуміла — навряд. А якби й зустрілися — не простила б.

Вона любила такого Вадима, якого знала до того, як він поїхав. Тильки ци ж знала? Виходило, що нє, ни знала до кінця.

Час біг, хай не біг, а волочився, життє тривало, і в тому житті росло, виростало в ній інше життє, якого прагла зберегти, як зберігають маленький росточок — од вітру, дощу, морозу, снігу, чужого вторгнення.

Вдячна була мамі, татові, Василькові, Варочці. Бо розуміли й підтримували. Може, у душі й співчували, а мо’, й дорікали. Али з нею говорили, мовби нічого ни сталося. Мовби так і треба. Треба їй бути матір’ю.

Вдячна була маленькому небожеві, Тарасику. Що він є, що можна підійти до колиски, побачити блиск оченят, потягтися навстріч його простягнутим рученятам, взяти на руки, щось сказати й чути його смішне шмоканнє.

Ждала, ой ждала Соломія, коли ж перші поштовхи відчує, коли почне давати про себе знати її люба лялюня. Коли ж почула — неймовірно зраділа. Та малеча виявилася ци то надто спокійною, ци

й лінивенькою, бо давала про себе знати рідко — раз-два на день — і Соломія ще частіше, ніж її мати, коли виношувала свою Соломку, спинялася, прислухалася, просила:

— Ну ж бо, маленька, подай мамі знак!

І тривожилася, і боялася — ни дай Бо’, щось трапилося.

Та час збігав. У ті роки в селі не знали ніяких декретних відпусток, перейми, бувало, й на полі починалися.

До неї, єдиної, здається, не чіплявся новий голова. У цьому чоловікові поєднувалися хіть і жорстокість, власна любов до гріховних солодощів і насолода від страждання інших. Справджувалися слова колишнього голови, сказані, коли люди з клубу зі зборів виходили:

— Ви ще припомните добрим словом Федося Беза. Він ще вам пахнутиме ¹.

Голова колишній любив заїхати на поле, перекинутися із жінками слівцем-другим, пожартувати, злегка когось і притиснути ци й ущипнути. Жінки на його баляндраси й собі не лізли за гострим слівцем під спідниці. Могли й по руках стукнути, як надто глибоко ліз, куди не тре’. Федось був свій, шалапутний Федосько з сусіцького села, котрий в активісти, а потім і в голови вибився, побувавши наприкінці війни, як і Захарко Дилів, у червоних партизанах. Новий голова не жартував, знав, здається, чотири слова: «робота», «дисципліна», «расхіщєніє» і «наказаніє», які вживав найчастіше. Робота повинна була бути без жодної зупинки і не по обіді, як раніше звикли. Дисципліна без «будь-якої отлучки», за «расхіщєнієм» одразу йшло «наказаніє по всій строгості со- вєтського закону». Що то таке, дізналися, коли влітку затримав перших жінок, котрі несли виполоті проріджені бурячки. Виявилося — не можна, ті бурячки мали йти на корм колгоспній худобі. Танька, котра була спіймана першою, отримала, як вважали в селі, ні за що ні про що два роки.

Першою жертвою з Соломіїної ланки стала Катька, яка спробувала із жнив винести трохи зерна, заховавши його в мішечку за пазухою. Голова не посоромився полізти й туди. Катю, зважаючи

на те, що мала двох малих дітей, засудили на три роки. А сказали, що можна дати й більше й навіть розстріляти.