Unknown

— Я ж на літ сім ци й вісім за тибе старша, — сказала Соломія.

— На сім. То й що? Навіть колись на вік не вельми зважєли, а типер і вообще часи міняються.

І далі признався, як то колись слідом за Тимком у Соломію залюбився, бувало, крадькома й на їхню вулицю приходив, щоб побачити хотя би.

— То тре’ було й тобі посвататися, — Соломія жартома.

— Та в армію забрали, — цілком серйозно сказав Гордій. — Ну, а потому Таньку свою стрів.

А далі — у тибе двоє дітей, ну, старша, то вже геть дівка, а меншій — десь до десяти підбирається.

— Літом дев’ять буде, як дасть Біг, доживемо, — уточнила Соломія.

Одним словом, ще раз вибачєїться, мо’, й дурницю каже, а хотілося б поєднати їхні долі, ну, й сім’ї. Стрінуть неї діти добре, то він гарантує, ани дітей, ни неї не обіжатимуть. Ну, типер таке діло, маму мою, знаєш, німци ще у війну забили, батько геть старий, а братова там їдна чи друга, забігають, та в них зі своїми дітьми клопіт. Ну, я й подумав, що ліпшої жінки, як ти, Соломко, ни найти. Всі кажуть — і добра, і роботяща, і дітей любиш.

Того дня Соломія ледь стрималася, щоб ни сказати щось різке. Сказала тико, що подумає і за пару днів дасть відповідь. А як пішов Гордій, дала волю сльозам. Господи, нивже вона ни заслужила до цих пір ліпшого, як за чоловіка з чотирма дітьми йти? Чужі носи підтирати та одежу прати. Хіба їй не хватає двох власних доньок, раз чоловіка в хату Бог не послав, щоб чужих доглядати?

Цей чоловік явно хотів її надурити, ще відвертіше, ніж Вадим і Григорій, навіть не приховував того, що хоче нею покористуватися. Не тільки тілом. Її добротою, тим, що вона гарна господиня, все вміє. Він мовби погоджувався одружитися на ній, він указував їй місце, яке вона тильки й годна зайняти.

Так міркувала Соломія того дня. А виплакавшись, пішла таки до Вірки і ще посиділа там за столом, а потім й розказала Вірці про Гордіїв прихід і дивну пропозицію.

— І не думай, подруго, — сказала Вірка, трохи захмеліла. — Бач, що надумав той тихоня. Гордійчик! Гордійчик Мацарапків! Ну, йди, Соломко, моїм дітям носи та дупи підтирати. Та вже треба якою дурною бути! Ну штукар!

Та пройшло три дні, чотири, а той візит, той прихід, ті Гордієві слова ні-ні та й згадувалися. Нє, не хтів її образити, весь час вибачєвся. Може, й справді любив її колись, а типерка тая любов у такий дивний спосіб вернулася.

На п’ятий день, у неділю, були проводи. Соломія з батьками та обома доньками пішла на могилки. Перед тим ходила прибирати, то звіддалік ніби й бачила Гордія, жінка його скраю похована, тоже, мабуть, прибирав, граблями опале листя довкола могили згрібав. А сьоннє, як посиділи коло їднех і других діда й баби, поговорили із знакомими та родичами, щось ніби потягло Соломію у той, другий бік, на край могилок. Отоді й побачила їх усіх. П’ятеро. Троє дітей стояли рядочком, взявшись за руки, а найменшеньку Гордій на руках тримав. Казали, що вчетверте Тетяна його загрубіла, як уже знала про хворобу, та не схотіла вбивати нове життє. А померла, коли дочці ще й року не виповнилося. Світлану, найстаршу, якось бачила у школі, як на батьківські збори до Соломійки приходила. А решту дітей — вперше. Ой, нє, та ж Віталька Гордіюв з Соломійкою в одному класі!

Пройшла мимо, привіталася. Гордій відповів, а за ним і діти. Як попрямувала далі, відчувала — дивляться їй у спину, проводжають поглядами. Всі, гуртом. Подумала раптом — тож Танька десь років на десять за неї молодша була, як умерла, то всього тридцять літ і прожила тико, а, бач, четверо народила. Не думала, звісно, що так обернеться, що чоловік сам з дітьми зостанеться.

Йшла і йшла, поки не завважила, що на другім краю могилок вже, що треба вертатися і йти гиншою стежкою, щоб з Гордієвою сім’єю не стрітися.

2

Соломія розписалася з Гордієм у вересні, якраз напередодні свого сорокадворіччя. Хоча до того приходила не раз до Родюків, по-вуличному Мацарапків, й, на диво, була добре прийнята й сприйнята. Тільки Віталик, який ішов за Світланою, випустив на волю кілька йоржистих слів. Тоді, першого свого приходу, Соломія вирішила взяти бика за роги й сказала, що зараз приготує їм дерунів, хай Світлана поможе чистити бульбу.

У хаті справді було чисто.

Соломія сказала, що маму вона їм не замінить, маму свою вони повинні пам’ятати.

За Віталиком, якому було вісім з половиною, йшов п’ятирічний Микола, Коля, Колюня, як називала його Світлана, а найменшу звали Олюньою. Гордій признався, що він наполягав, щоб назвати, як маму, Тетянкою, та Тетяна-старша заперечила, вона чогось вважала, що як буде дві Тетяни, то одна має померти, а в те, що виживе, сама вірила до останку.

Маруся, яка перейшла до останнього, десятого класу, сказала, що лишиться з дідусем і бабусею. Помагатиме по хазяйству, нічого їй там у чужій хаті робити. Соломійка спершу вирішила, що теж зостанеться з сестричкою, та потім передумала й сказала, що мусить піти в нову сім’ю (так і сказала — нову сім’ю), бо треба ж маму захищати од того орависька. До того ж, вона знає того поганючого Віталька Родюка, свого однокласника.

Через рік, у неповні сорок три, Соломія народила свого першого сина. Всім її дітям випало бути літніми — син з’явився на світ одразу після Спаса. На спільній сімейній нараді його вирішили назвати Олегом, хоч Соломія й була проти, бо згадала Руфининого Олега. Та всі, крім неї, проголосували за Олега. Хлопчисько був світлооким і крикливим, ще крикливішим за Марусю.

«Нивже потім буде таким же мовчуном, як накричиться?» — якось подумала Соломія.

3

Оскільки наша розповідь про Соломію добігає до кінця, настала пора розказати, як склалася доля її родини і всіх близьких їй людей. Отож, по порядку. Або по порєдку, як досі кажуть в Загорянах.

Антін прожив на світі вісімдесят і один рік. Може, прожив би й більше, якби раз не потрюхикав за чужими гусьми, що залізли в город. На бігу перечепився об колоду і вдарився об неї головою. Лікар констатував крововилив у мозок. Антін очуняв, та говорив погано, заїкався, не міг згадати слів, од чого сердився. І через рік після другого інсульту віддав Богу душу.

Соломія ж, лишившись сама (звісно, навідувалася й Соломія- молодша, й Василь, а Маруся взагалі так і жила з бабусею), через рік по чоловіковій смерті мала тоже несподіваного гостя. Степана. П' ять літ тому він похоронив свою Віталію, діти вже були дорослі, троє роз’їхалися по світах, а двоє жили окремо в селі, мали свої сім’ї. Отож, сказав Степан, що нарешті прийшла пора Соломці перебратися до нього.

Соломія-старша вагалася півроку, та зрештою здалася, бо ж дід Степан приходив як ни щодень, то через день.

— Ухажор з кульбакою, — незлобиво казала про нього Соломія.

На той час ішов їй сімдесят дев’ятий рік, а Степанові — вісімдесят

третій. Разом вони прожили ще сім літ. Взагалі ж Бог відвів Соломії- старшій без одного року дев’яносто. Останні роки вона доживала в своїй старій хаті, яка стояла порожньою після від’їзду Марусі.

Маруся так і лишилася тихою і мовчазною. Думала завше про щось своє. Не вельми любила помагати в полі, на городі, та нічого ліпшого не було для неї, як напувати корову, чистити її, а коли корова мала привести телятко, для Марусі то був час великої радості й великого нетерпіння. Телятко доглядала, як маленьку дитину — напувала й молоком (чомусь вважала, що ліпше видоїти корову, а тоді годувати тилє з соски), і теплою водою, і пійлом, чистила й мила. У старших класах стала ходити на ферму й сказала, що піде туди робити після школи. На Соломіїне: «А може б, ти в технікум спробувала поступити, непогано ж вучишся?» відповіла категорично: «Не хочу». Вчилася справді хоч і не на відмінно, але мала й четвірки, іноді й п’ятірки. Правда, була одна особливість, про яку Соломії на зборах і при зустрічі казали вчителі: якщо відповідає на уроці, то варто її поправити, як далі не скаже ні слова. Або зіб’ється сама, то опустивши голову, йде від дошки за парту, а то й вибігає з класу.

Зрештою, таки єдина з класу по закінченні десятирічки не захотіла поступати навіть у профтехучилище й пішла на ферму, до телят. Ні в школі, ні після школи ні з ким з хлопців не дружила. Соломія час від часу ковтала сльози, дивлячись на старшу дочку. Десь у десятому та вперше задала питання, якого чекала й боялася Соломія:

— Мамо, а хто мій тато?

Соломія чесно розказала про Вадима. Про їхню любов, про те, що поїхав і не повернувся.

— А, то, може, вже зара великий начальник. Куди нам, — тильки й сказала Маруся.

Боялася Соломія, що так і лишиться донька старою дівою, що буде в неї доля ще гіршою, ніж у матері. Та вже коли їй минав трид- цятник, приїхав у село в чергову відпустку Вірчин Юрко. Коли після школи (поступав і не поступив до інституту) його призвали до війська, то потрапив служити на Чорноморський флот. Море так йому сподобалося, що після закінчення служби на військовому флоті переїхав до Одеси й, повчившись рік чи два в училищі, став матросом торгового флоту. Під час його відвідин Загорян сусіди й родичі роздивлялися небачені екзотичні речі — фігурки, статуетки, маски, фотографії. А ще слухали розповіді про далекі моря й країни. Раз розповідав, як чекали на завантаження в Бразилії, щось там затримувалося, то крадькома навідалися до нічного бару, де офіціантки, казав Юрко, ходять тико в трико (то такий тонкий напівпрозорий спортивний костюм), де все закрито, а відкриті цицьки й нижнє сороміцьке місце.

— І ото ходять і ни встидаються? — дивувалися.

— Нє. Можна собі на коліна посадити, а як заплатиш добре, то й помацати за те місце, — мрійливо закочував очі Юрко.

— І ти мацав?

— А що, я в Бога теля з’їв ци грошей ни маю? — казав Юрко.

— Та слухайте його, холєрника, — налітала Вірка. — У нього ж не тико на вербі груші ростуть, а й смажені галушки.

Юрко задоволено реготав. У свої тридцять п’ять лишався холостяком і казав, що в нього в кожному порту по п’ятеро наречених і троє жінок з дітьми — одне біле, а двоє в смужечку.

— У смужечку? Як то?

— А то от чорної ци жовтої дівки такі виходять, — цього разу серйозно казав Юрко.

У той приїзд, заскочивши до хати Соломії-старшої, де жила й Маруська, він побачив неї не в куфайці, не в робочій одежині, а у відкритому рожевому платтячку, бо ж збиралася до однокласниці на хрестини. Маруся хоч і не була красунею, але мала непогане лице, а до тридцяти форми виразно округлилися, й такою угледів її Юрко. Поглянув новими очима, а прийшовши наступного дня, переконався, що вона прекрасний слухач його довгих морських історій. Одним словом, через два тижні відвідин і спільних посиденьок Юрій заявив, що поїде до Одеси тільки удвох з Марусею, а якщо вона не згідна, то втопиться у їхній ковбані, а це буде небачена ганьба для цілого Чорноморського морського пароплавства.

У відповідь на несміливе Марусине: «А як же тилєта?» пообіцяв, що замість телят привезе з чергового рейсу два кити, тридцять тюленів, два десятки дельфінів, а за бажанням і штук десять акул. Чи то налякана, чи зворушена такою щедрістю Маруся згодилася вирушити у мандрівку з бувалим морським вовком. Юрко на початок повіз наречену до Луцька, де купив шикарну весільну сукню. У сільраді терміново прийняли їхню заяву, і ще через два тижні півсела гуляло на їхньому весіллі. Наречена у довгому пишному платті й жених у тільняшці — це було щось.

Юрій повіз Марійку, котра через рік народила йому дочку, а ще через два — сина, якого ухитрився змайструвати під час короткого пришвартування в Одесі. Маруся сиділа вдома з дітьми, доки одного разу не повела доньку й сина в зоопарк. Невідомо, хто вийшов із споглядання різноманітної звірини більш зачарованим — діти чи мама! Через тиждень вона влаштувалася на роботу в зоопарк доглядальницею тварин. Юрій і Марія час від часу навідувалися до рідного села, а на початку нового століття Юрій нарешті кинув якір у порту навічно. Після розвалу Союзу він поплавав і під всілякими ліберійськими, грецькими й іншими прапорами. Потім же лишили одеську квартиру заміжній доньці, а син, якого батько заразив любов’ю до моря, поступив у Севастопольський військово-морський інститут. Юрій, котрому йшов п’ятдесят сьомий, і молодша на шість літ Марія взялися обкладати цеглою стару дідову хату, а Марія ще й купила, першим ділом, теличку.

Меншенька Соломійка була повною протилежністю старшій сестрі. Про таких кажуть — наче не від одного батька. Та Марійка й Соломійка й справді мали різних батьків. Соломійка не питала маму про батька, тільки сказала одного разу: «Якби зустріла, я б йому шию скрутила». І показала, як би те зробила. А вдруге сказала: «Таку жінку, як ви, мамо, обдурити — то гріх». Аж у Соломії закралася підозра — нивже знає щось більше, хоч і не питала?

Виросла Соломійка гінка, чорнява, циганкувата, і ця її смаглява краса вже у класі восьмому притягала не тільки ровесників, а й старшокласників і навіть тих, котрі вчилися в лісовому технікумі чи профтехучилищі й у вихідні на танці до Загорєн приїжджали. Вдалася Соломійка гостра на язик, смакущі слівця-колюч- ки розсипала повними жменями. Добре вчилася, бігала, їздила на змагання й олімпіади — за неї Соломія-мама не боялася.

Особливо часто нашпилювала на свій язичок-спис Віталика. Підколювала з приводу й без приводу. Могла й крадькома штурханця дати й навіть обмовити. Правда, названий брат теж у боргу не лишався. Якщо Соломія казала біле, то Віталик — чорне, й навпаки. Був момент, коли Соломія подумала, що треба неїну гострослову Соломійку відправити додому, до бабусі. Бо здавалося, що от-от уб’ють одне одного. Та коли сказала про те, що, може, тре’ пожити який час з бабусею і сестричкою, почула, що вона такої розкоші цьому задрипанцеві не подарує. Не поступиться, то тепер її хата теж і квит.

— Ну, якщо тобі так хочеться, — тильки й сказала, здвигнувши плечима.

— А тебе без мене загризуть.

— Хто?

— Та хоча б цей дурнуватий Вітьок.

Пройшов ще рік, доки Соломія не збагнула — та ж ці двоє жити одне без одного не можуть. Час підтвердив, що вона мала рацію. У десятому класі Соля й Віталик вже й не приховували своїх почуттів. На той час закінчила школу Світлана, й оскільки була в неї мрія під впливом ранньої смерті матері рятувати людей, то поступила в медучилище. Згодом вона закінчить і медінститут й працюватиме у Луцьку дільничним терапевтом. До речі, Світлана останньою з Гордієвих дітей почала називати Соломію мамою. Спочатку так називала Олюня, котра рідної мами й не пам’ятала, потім Коля-Колюня, далі й Віталик якось начеб обмовився, а потім замамав, а останньою Світлана, уже приміряючи плаття на випускний:

— Ну, як воно на мені? Вам подобається, мамо?

— Дуже, — сказала правду Соломія, й на її очах сльози виступили, а далі не стрималася, кинулася, пригорнула й почала обціловувати Світлану.

У тої теж сльози на віях блищать. А тоді, начеб засоромившись:

— Ви не думайте, мамо, я й маму Тетяну не забуду. Тільки. Я ж бачу, як ви до мене та маленьких ставитесь, скільки походили, як ми хворіли, коло нас.

То була правда. Соломія не робила різниці між Соломійкою і Віталиком, між Олежком і Олюнькою чи Миколкою, з усіх сил старалася не робити. І біля рідного, і біля Гордієвих провела не одну безсонну ніч, ніколи нікого не обділила, лихим словом не образила. Вона була такою, як була.

Чи любила вона Гордія? Чи жаліла, шкодувала такого, яким Гордій був, який не зміг забути Тетяну? На Вірчине запитання: «А ти любиш його, подруго?» відповіла: «Знаєш, як пізній цвіт перецвітає?»

Після школи Віталик вирішив поступати в технікум радіоелектроніки й автоматики — дізнався, що є такий у Львові. То був його вибір — вмів і радіоприймача поремонтувати (на той час їх все більше з’являлося в селі), і навіть — обидві Соломії ойкали від захоплення — сам змайстрував приймач, що ловив зарубіжні станції. Соломійка, дізнавшись про такий вибір, уперлася — і я туди хочу. Віталик сердився й доводив, що їй треба йти у фізкультурний інститут, що з неї виросте неабияка спортсменка (мала вже перший розряд і перемогу на шкільній міжрайонній спартакіаді), а у Львові вони будуть все одно разом — зустрічатимуться після занять.

— Ти вважаєш, що я дурніша за тебе? — репетувала Соломійка. — А я теж цікавлюся технікою, знаю математику і запросто вступлю.

Сварки між коханими тепер братиком і сестричкою, як завше, закінчувалися примиренням, поцілунками (вже й не стидалися, халамидники), і, як підозрювала Соломія, не тільки поцілунками. Зрештою перед випускним Солька-долька (так любив називати Віталик) здалася й сказала: хай уже буде так, як хоче чоловік (тут був язик висолоплений) — вона йде у фізкультурний.

Та вреднюща Соломинка-наймолодша, опинившись у Львові, крадькома від коханого подала таки документи у той самий технікум. Гоголь зі своєю фінальною ревізорівською сценою відпочивав, коли Віталька побачив перед екзаменом абітурієнтку Соломію Рощук. Соля, звісно, подарувала свою найциганськішу (грецьку!) посмішку й поблиск диво-очей. Взагалі-то Віталик зрадів, особливо, як здали твір обоє на п’ятірки.

А потім сталося найгірше — обоє й не вступили. Соломія підозрювала — Віталик спеціально завалив головний екзамен, після того, як кохана Соля схопила на ньому трояка.

Вперше між ними пробігла чорна кішка. Після сварки Соломійка несподівано подала документи у профтехучилище — їй, бачте, забаглося стати кондитером. На щастя, сварка тривала недовго. Під час вже першого приїзду на вихідні з Червонограда, де навчалася Соломійка, вона першою ж підійшла до набурмосе- ного Віталика й заспівала: «Мир миром, пиріжечки з сиром, вареники в маслі, ми дружечки красні — поцілуймося». Після в’ялої реакції гордого парубка свавільниця заявила, що або вони негайно миряться, або вона через тиждень вискочить заміж (так і сказала — вискочить) за молодого майстра з їхнього училища. Віталик помирився, і тоді Соломійка з усмішечкою — ніякого майстра нема й не було.

І Віталик, який пішов працювати помічником бригадира тракторної бригади й готувався до наступного вступу у технікум, їздив до Червонограда, і Соломія мало не щовихідні приїздила в село. Та навесні хлопець отримав повістку до армії. На випровадинах Соломійка сиділа поруч з ним, потім супроводжувала на збірний пункт військкомату. Втрьох — Соломія, Гордій, Соломійка — їздили й на присягу до міста, де служив Віталій, а потім ще два рази сама Соломійка.

Через рік з хвостиком він отримав відпустку. У Загорянах якраз була пора косовиці. Скинувши форму, син разом з батьком косив і колгоспну траву, і заготовляв сіно на відведеній їм ділянці. Та приїхавши, перше, що запитав:

— А де Соля?

— У Криму була на практиці, — сказала Соломія. — А потім написала, що їде з подругами чогось у Грузію.

— Я був у Ялті, у тому санаторії, заїжджав по дорозі додому, — сказав Віталій. — Практика закінчилася ще на початку червня. Всі роз’їхалися по домівках на канікули. Де ж Соля? Чого вона поїхала в Грузію? З ким?

І чого поїхала, і з ким, Соломія дізналася через тиждень, як поїхав Віталик. Соломія писала, що вийшла заміж, гостювала в батьків Реваза, точніше, у його дідуся й бабусі, котрі його виховували, бо він сирота. Дуже добре прийняли, тільки весілля не буде, бо Реваз уже був одружений, у тій сім’ї мав дітей. Він працює директором автомайстерні, відпочивав у санаторії, де вона була на практиці. «За навчання не тривожтеся, мамо, Реваз оплатить його вартість, щоб не було ніяких претензій. Житимемо тут, у Батумі, до вас приїдемо наступного року. Вибач, мамо, що не спитала, не попросила благословення, надто це було для мене швидко й несподівано. Як ураган, мамо. Ти, певно, знаєш, як то буває. І наприкінці листа Соломійка просила, аби вона сама, мама її, написала Віталикові. Бо вона не може, кілька разів пробувала і не виходить. До того ж, Реваз дуже ревнивий, і так гнівається, що вона вже не дівчиною була. От і все, мамо. До зустрічі».

— До зустрічі, — прошептала Соломія, коли прочитала того листа.

«Нащо ж я тебе Соломією назвала?» — такою була перша думка.

Відповіла собі: «Бо Маруся попросила. А мине так захотіли

назвати тато. Господи, що ж робити, як же Віталик?»

Писала. Писала і рвала написане. Потім попросила написати Марусю. Жахнулася, коли прочитала написане старшою донькою: «Тая сука, яку називав, братику, Солею, вискочила заміж за якогось старого грузина. Як будеш переживати, то будеш дурним. Вона не варта твого мізинця, і ти ще стрінеш у сто разів ліпшу дівчину. Плюнь і розітри. Казали мені, що хлопці через таких хвойд в армії і страждають, і намагаються щось собі зробити. Помни, що в тебе є мама Соломія і тато Гордій. Є брати й сестри. І є в тебе я, твоя сестра Маруся, хоч і не рідна, але яка тибе крепко любить. Ждемо твого дембеля і ще погуляємо на твему весіллі. Як не послухаєшся і втнеш яку дурницю, то сильно обіжуся. До свіданія. Твоя сестра Маруся».

— Може, не треба так? — Тільки й сказала Соломія, прочитавши написане донькою.

— А як тре’?

— Ни знаю. Али ж. Може, Соломія направду полюбила того грузина.

— Ну? А Віталик? — спитала Маруся. — Не даси послати, все рівно напишу так само.

— Що ж, посилай.

Соломія ж написала Соломійці, що дочка вже доросла, їй вирішувати свою долю, проте могла б і з батьками порадитися. Ві- таликові написала, що в житті всяко складається, що вона жде його з армії, всі його ждуть — не діждуться.

Десь через місяць Маруся показала письмо од Віталика. Він писав, що вельми вдячний за підтримку, а от тієї зрадниці забути не може, не так неї самої, як зраду підступної, й коли дембель- неться, то все одно знайде неї і вб’є.

— Що робити, мамо? — спитала Маруся.

Якби ж то Соломія знала. Якби ж то знала.

Мала надію, що все перегорить, пом’якшиться, якщо не забудеться.

їй було шкода, невимовно шкода Віталика. І шкода, страшенно шкода дочку — Соломку-вредницю, Соломійку дурну, Со- лечку її найріднішу.

4

Спочатку отримали телеграму: «Дарагая мама Саломея и папа Гордей поздравляем у вас внучка Тамара целуем Реваз Соля». А потім вони й побачили внучку, теж чорнявеньку, схожу на обох батьків одразу. Реваз був смаглявим, ще ліпшим, ніж на фотографії, де вони втрьох тримали на руках внучку. Високий, сильний. Правда, навіть старший на вигляд за свої тридцять вісім. Привезли багаті дарунки — аж із Грузії «волгою» приїхали — всій родині й одягу, і перснів та дивних тарілок вистачило. Соломія і раділа, не могла першою свею внучкою намилуватися. Та тривожно на серці було. З’їдала та тривога серце й душу. Надворі стояв початок травня, цвіли садки, а то значило, що от-от мав вертатися з війська Віталик.

На третій день гостювання сказала про те Соломійці. То й що, відповіла дочка. І тоді Соломія мусила сказати про те, що написав Віталик, що їм би ліпше не стрічатися.

— Покарання буде справедливим, — зіронізувала Соля. — Достойним Шекспіра. Ох, Віталик.

Та побачила Соломія — сум в доньчиних очах. Ледь пробивається, не одразу й уздриш.

А через день ще спитала, чого ж таким ім’ям внучку назвали? Вроді у грузин нема такого. То, виходить, українським.

— Якраз у грузин є Тамари, — відказала Соломійка. — Навіть цариця Тамара була. Коханців у безодню кидала. З кручі такої скидала.

— Нащо ж вона так?

— Може, щоб нікому не розказували. Тільки наша Тамарочка названа так на честь іншої Тамари.

— Сестри? Нє, сестри ж його якось по-інакшому, казав.

— От-от.

— То, може, бабця ци дід?

— На честь першої своєї жіночки назвав.

— Так вона ж хіба ни вмерла?

— Жива-живісінька. Од Реваза до іншого пішла, а тепер і від того. От і назвав на честь неї.

— А ти як же?

— У них жінка повинна слухатися чоловіка. Та ще й такого гарячого й ревнивого, як Реваз.

— Ой, доцю.

Тривога Соломина росла. Затьмарювала весну, обривала цвіт. Хоч і бачила, як ходить коло жінки свеї той Реваз, як ніжно у вічі зазирає. Ще через два дні вони поїхали. Поїхали. Поїхали. Поїхали. Як заведена твердила Соломія те слово. Поїхали? Куди? їй здавалося, що то вона сама кудись 'їде, а Соломійка, її Соломійка з Ревазом лишилися, дожидаються, мусять дождатися Віталика. Дочекатися, щоб убив їх обох? Нє. Вона аж охнула, коли прийшла та думка — щоб забрати Соломійку.

Ту Соломійку, котра сказала на прощаннє, за якусь годину до від’їзду:

— Мамо, я не знаю, що то було. Засліплення чи щось інше. Ми вдвох як засліпилися. Весна, море. Ой, мамо, що ж мені робити?

Що робити — Соломія не знала. Не знала, видно, й донька. А неїн чоловік?

Реваз, із яким зіткнеться, коли нестиме їм десяток яєць (на дорогу, хоч що вони робитимуть з ними в дорозі?):

— Саломея Антоновна, ви настоящій жєнщіна, настоящій мама, я ето сразу понял. Простітє, што пахітіл у вас доч.

Через півроку він примчиться через пів-Грузії, мало не пів- Росії, всю Україну. Сам. І скаже:

— Как мнє попросіть у вас прощєнія? Как?

— Навіщо? — спитає Соломія.

— Навіщо — ето што? — перепитає він.

Соломія не знала, як по-руськи те слово?

— Навіщо? — Він мало не застогнав. — Нє знаю, што такоє... Возможно, ви спрашиваєте — зачем? Ви понімаєте? Нєт? Я хочу вернуться к Тамар. Но понімаєте, я нє могу етого зде- лать, пока.

— Скажіть, хай Соломійка вернеться додому.

— А моя доч? Она же єйо не отдаст.

Дивна думка прийшла до Соломії — вона сильніша за всіх чоловіків, з якими зводила доля. Вона народжена для того, щоб їм допомагати. Допомагати шукати самих себе. Якщо вони цього хочуть.

Вона довго дивилася услід білій машині, котра від’їжджала їхньою вулицею, потім повернула на іншу. Зникла. Розтала в осінньому багрянці. Наче й не було, як і не було високого, вродливого, смаглявого, збентеженого чоловіка, яким захопилася було її донька, також Соломія, третя Соломія в їхній родині.

5

Спочатку було письмо, якого принесла поштарка. Точніше, пош- тарчина дочка, що розносила часом письма й газети. З якимось трохи острахом, а ще з дивною надією (так-так, надією, що світилася в очах) вручила Соломії ненаського конверта.

— Тута вам, видать, з-за границі.

— З-за границі?

— Ну да, бачите, не по-нашому написано. Здається, з Канади.

— З Канади?

— Ага. Ото й адрес по-англійськи. Точно, Канада, Вінніпег. Ага, по-їхньому, спершу ім’я й фамілія. Дайте, прочитаю. Троць... Троцюк Тарас.

— Тарас. Господи Боже мій.

Поліна з Соломіїних рук (несла якраз дрова до хати, щоб грубку розпалити) одне за одним на землю повалилися. Одне по пальцях як боляче вдарило. Та не од того замерехтіло в Соломіїних очах, голова закрутилася, у скронях загупало. Тарас?! Живий?

— Вам погано, тьотю Соломко?

— Нє-нє. Зажди, зараз присяду. Оно там-о, на лавці.

— То хтось із рідних? — допитується дівча.

— Брат у мене був Тарас. Стильки літ не було звісток.

«Чого був? — думає Соломія. — Живий же, раз письмо прислав».

Сідає на лавку. Бере, розриває конверта з ненашими буквами. З малюнком, на якім височенний будинок.

— Прочитаєш зара. Ти по-їхньому знаєш?

— Ага, — каже поштарчина донька Оля.

Та читати не треба. На білім довгім листку паперу — наші букви.

— То самі прочитаєте, — Оля. — Бо мені ще розносити пошту.

— Прочитаю.

— А вам не погано?

— Вже нє. То так щось, голова закрутилася.

— То я піду.

Дівчина йде. Трохи заспокоївшись, Соломія береться читати:

«Доброго дня, Соломіє! Певно, вже здивувалися, отримавши цього листа. Не дивуйся. Я, твій брат Тарас, живий і здоровий, чого й тобі бажаю, як у нашому сели писали. А я пишу саме тобі тому, що інтуїція мені підказує — ти теж жива. Сподіваюся, й ти здорова. І Василь, хоч він і старший на пару літ за тебе. Добре було б, якби були живі-здорові наші батьки, мама Соломія й тато Антон. Тоді з усіма побачився б, бо вже тепер маю надію, що таки побачу й рідну землю, і вас. Бо ж у вас тепер перебудова, на Горбачова вашого і тут всі моляться, й на Україні там бурхливі події, про які й мріяти раніше не доводилося. Вибачте, що не писав, не подавав звістки. Не хотів завдавати прикрощів й клопотів і вам, і собі. Як зустрінемося — поясню й розповім детальніше. Поки що ж скажу, що в сорок другім році я потрапив на тодішнім Ка- лінінським фронті, куди нас перекинули з Далекого Сходу, в полон. Був поранений і контужений. Та вижив. Далі були всілякі перипетії, пригоди приємні й не дуже, пошуки й помилки, а після війни я опинився спочатку в Західній Німеччині, а потім у Канаді. Тут, помандрувавши трохи, й осів, спочатку в містечку Осі- дертаун, а потім перебрався до Вінніпега. Трудитися довелося тяжко, заробляючи на прожиття, та мене виручало те, що мав нахил до будівельної справи, а тут якраз почався будівельний бум. Нині маю і невелику будівельну фірму, і крамницю будматеріалів, тож живу непогано. Точніше — живемо. Я тут зустрів свою долю, женився. Звати дружину Дженні, маємо двоє синів і дочку, вже й трійко внуків. Гадаю, колись ви їх побачите. Ось поки що і все. Міцно цілую, Дженні передає привіт. Синів наших звати Говард і Роберт, дочку Вірджинія, внуків Гордон, Тоні, а внучку я попросив назвати на честь нашої мами Соломією. Ну, тут кажуть Саломея. То є ще одна Соломія. Бувай, сестричко. Жду вістей. Твій брат Тарас».

Соломія сиділа довго з листом у руках. Хотіла перечитати ще раз, та не було сили. Згадала, як переживали, як чекали — якщо не сам з’явиться, то, може, подасть якусь вісточку брат. Потім і ждати перестали. І от тепер вісточка з’явилася.

Терпла душа Соломіїна. І брата хотілося побачити, і щось таке домішувалося, що й словами не передати.

Те висловив Василь, коли з письмом до нього прийшла.

— Чого ж він хоть словечка ни написав. Хоть би два слова — я живий.

Чого — вони дізнаються через три роки. При незалежній Україні то буде. До Києва поїдуть стрічати Тараса і Дженні Василь з Олегом.

І побачить Соломія гарно вдягнутого, досить моложавого пана у дорогім костюмі. І подумала — невже то Тарас? А пані,

що з ним приїде, у костюмі якомусь і простому, і дорогому водночас, вибачатиметься, що майже не знає вона української мови. Та й Тарас говоритиме, наче чужі слова вимовляє. Пояснить, що то акцент називається. Що так сталося — женився на канадійці англійського походження. Того не часто з українцями, котрих у їхній місцевості чимало, спілкувався. Пані його була худа, якась геть уся виструнчена, ніби палку ковтнула. Через пару днів дізнається Соломія, що вона донька колишнього Тарасового майстра. Що батько помагав бізнес налагоджувати.

Ще багато чого дізнається Соломія. І чого не писав Тарас. Як у полон попав, то довелося і в поліції послужити. Нє, нікого не вбивав, склади якісь охороняли. Та казали, що на таких, як вони, совєти полюють. їм боявся зробити зле, та, чого там гріха таїти, й собі. Ну пробач, пробач, Соломинко, що так усе вийшло. Шкода, що тата з мамою нема.

— Маму з татом ни вернути, — сказала Соломія. — Якби діждалися.

— Знаю, що винен. Що ждали.

«Як же ж ти боявся, братику, — подумала Соломія. — Як боявся. Гірше за нас.»

Щось просилося до згадки, стукало в неїну памнять. І тут згадала — той їхній вечір, похід селом перед тим, як мав до війська піти. І маленьку засохлу квітку, з далекого степу, прислану в пісьмі.

— Памнятаєш, квітку ти зі служби прислав?

— Квітку, яку квітку? Коли?

— Тогді, з-пуд китайської граници.

— Не пам’ятаю. Я багато чого забув. так багато, що давнє життє сном здається.. Наче не моє.

Згадала тут Соломія мамині слова за день перед смертю, за півроку до його письма з Канади:

— Так і не побачила Тараса. А віриться — живий. Я колись сон бачила. Наче стукає у вікно, впустити проситься.

РОЗДІЛ ХІУ

ГОСПОДИНЯ ВЕЛИКОГО ДОМУ

1

А цей чоловік вийшов з великої чорної машини, ще більшої й, видно, потужнішої, ніж та, якою приїжджав колись Реваз. Машина спинилася коло воріт, з машини вибрався високий солідний чоловік, і Соломія побачила крізь вікно, як він іде до старої хати. Хати, до якої згодом вернуться неїні Маруся і Юрко. Тоді ж вона жила у хаті сама. А чоловік одчинив сінешні, потім хатні двері.

— Доброго дня. Ви дозволите?

Щось у його голосі змусило здригнутися Соломію. Дрібно- дрібно затрусилися руки, сіпнулася нижня губа.

— Доброго дня, — сказала вона, підводячись з лавки, на яку було присіла. — Ви-те до мене?

— Ви-те. Сто років не чув цього слова, — сказав прийшлий. — І звучить майже так само, як колись. Ну, здрастуйте, Соломіє Антонівно. Не впізнаєте?.. Не впізнаєш?..

Тут Соломія зойкнула й захиталася, Він, певно, помітивши її стан, підхопив за руку. Соломія впізнала старого сивого чоловіка з великою лисиною, у добротному світло-сірому костюмі, при галстуку. Перед нею, поруч з нею стояв Вадим. Вадим Короб- ченко, уполномочений, її велике кохання, одмучене колись і забуте. Батько Марії. Марусі. Яка вважала, що його й шукати не тре’. А він сам приїхав. Нащо?

— Тепер впізнаю, — сказала. — Скілько літ, килько зим. Яким вітром занесло?

— Попутнім. Можна, я присяду?

— Сідай. те, — вимовила Соломія майже байдуже.

Скіко разів вона уявляла цюю зустріч, можливий його приїзд. У молодості — через місяць, півроку, рік. Потім, у зрілому віці, коли була з двома дочками. Потім, з Гордієм і геть забула, й не ждала. Навіть не згадувала. Більше Григорія, Гриця, бо то ніби ближче життє й гостріший, відчутніший біль був. А типерка. Нащо, що казати? Коли їй сімдесят третій скоро буде, а йому ж іще більше. Поїхав і обірвав. Не поцікавився, не поінтересувався, як вона тоді жила. Нащо вона тепер йому і він їй? Прогнати? Якось не годиться при їхнім віці.

— Я ось що.

Він затнувся, задихав тяжко — то був подих немолодого вже, доволі огрузлого чоловіка.

— Я того. Там у машині дещо привіз. Піду, візьму. Боявся нести, бо не знав, як зустрінеш. Там і їсти є дещо.

— Гадаєш, я голодна? За всі роки рішив накормити?

— Нащо ти так. Хоча розумію — винен. То я піду, візьму?

— Не треба, — сказала Соломія рішуче і підвелася. — Якщо вже посидіти хочеш, то давай на моєму посидимо, своїм нагодую. Не забув, як загорєнське сало пахне? Не погрумічаєш ^:?

— Погрумічаєш.

Він оживився, засовався на лавці.

— Слухай. Я ж згадав, згадав це слово. І що воно означає.

— Ну? От і добре. Піду, щось зготую.

— Я таки теж дещо принесу.

— Не тре’, кажу.

Соломія дістала в коморі шматок сала, принесла з городу огірків і жовтих помідорів, розбила четверо яєць на сковорідку, яку поставила на електроплитку. Вадим таки приніс сумку з продуктами, в якій виявилися й пляшка коньяку та вина, і ковбаса, і шинка, і сир. А ще баночка оливок. Соломія сказала, що того не тре’, обійдуться їхнім, сільським. Подумала, що ще не пізно спинитися, припинити цеє приготування, або й самій піти на двір і не вернутися, хай зрозуміє, що він не бажаний гість.

І відчула — не зможе того зробити. Бо. Бо не зможе. Бо хочеться їй посидіти й щось дізнатися про нього — пана — от біда-біданиця, таке горе.

Він дістав з целофанового пакета велику хустку-шальоху. Кольорову, з різними узорами.

— Не візьмеш, звичайно.

— Сідай ліпше до столу, — сказала Соломія. — Можеш з дороги руки помити.

Дістала з шафи блєшчину самогонки. Василь ніби спеціально, ніби знав, що буде гість, перед тим приніс.

— Ти тоді, колись, пив домашню?

— Доводилося. І тоді, часом і пізніше.

Вже як випили, закусили, спитав:

— Де зараз моя дочка?

— Дочка? — Соломія зирнула на нього, гірка усмішка лягла, наче тінь на його вуста. — Ти знаєш, що в тебе дочка, а не син?

— Знаю. Подзвонив тоді в контору. Хотів у Беза спитати, бач, не забув прізвище. Та у вас вже був інший голова. Ну, його спитав, хто в тебе. сказав, що з райкому. Він не знав, то спитав у когось.

— А мені не сказали. А мо’, й сказали, та забула.

Соломія таки повіла йому, що дочка зараз в Одесі живе, що чоловік матрос на кораблі, що в моря-окіяни ходить, що має він двоє внуків — внучка і внук. Внучка на другий рік школу закінчить, внук на три роки менший.

— Я, знаєш. Я винен, треба було хоча б гроші висилати.

І тут сказав, що дружина його Марина сказала, як довідається, що він. Вона його взагалі шантажувала. Побоявся він долю, кар’єру ламати. До того ж, сказала, що як жениться на западенці, політику пришиє. Та й за тих часів не міг розлучитися, з партії виключили б. Зараз розуміє, що те ніц не варте, що треба було одважитися.. Раз навіть вирушив на Волинь і з півдороги вернувся. Ну, а потім Марина таки народила сина. Допомогло лікування в санаторіях. Два сини є — прийомний і свій. Обоє бізнесмени, той, старший, уже пенсіонер, бо в міліції служив, підполковником закінчив, а менший комсомольську кар’єру робив, потім в науку піти спробував, а як Союз розвалився, то теж бізнесом зайнявся. Будматеріали там, вигідний бізнес, бо ж багато будуються. От і він збудувався, має будинок під Києвом. Живе сам, бо Марина десять років, як померла. Цироз печінки, хоч і не пила ніби, ну та колись гепатитом перехворіла. Спитав: «А ти була замужем?» «Була, — сказала Соломія, — дітей маю купу». «То ти щасливіша, — сказав і спитав: — А чоловік?» «Чоловік тоже помер, серце хворе у нього було, а він приховував, так хотів на тракторі робити. Не міг без трактора. Двоє їх таких було в селі, до трактора нарваних», — нащось ще додала Соломія.

Вже, як випили ще по другій і третій, Вадим сказав, що він, власне, приїхав. Що не знає, як вона поставиться. Що вина його безмірна. Та він би. він би, може, хоч трохи її спокутував. Одним словом, він пропонує Соломії хоч тепер стати його дружиною і переїхати жити у його будинок під Києвом.

Коли Соломія тричі сказала «нє», він якось дуже тихо, аж по- дитячому:

— Я ще приїду.

Соломія:

— Як хочеш. Али думаю, що ни тре’.

Попросив дати адресу Марії. Соломія відповіла, що мусить порадитися з дочкою. Він легко згодився: добре, хай буде так. І ще сказав: усі ці роки відкладав гроші для дочки.

«Ой, брешеш, Вадіку», — хотіла сказати Соломія, проте не сказала.

А як поїхав, довго сиділа самотиною. Вже й геть звечоріло, і тре’ було корову йти доїти, свиням давати їсти, а вона сиділа.

Перед очима раптом постало, як умирав Гордій. То таки правда, серце у нього слабке було, та не признавався никому. А їй признався: як знову схопив інфаркт той, то дівку їдну на комісії підкупляв, ту, що серце провіряла. Дуже вже хтів далі своїм трак- ториськом їздити. Дурне таке суперництво було в нього з Романом Пилипцьовим, чоловіком Вірчиним. За руку взяв слабкою своєю рукою, прости мою дурість, сказав.

Вона простила. Шістдесят третій ішов йому, Гордієві. Всього шістдесят третій.

І похорон стояв перед очима. А потім постала одвічна, не одвічна, а та, що після школи народилася, як син у світ подався, тривога за спільного їхнього сина Олега. Від батька передалася любов до техніки, тико не до тракторів, а до мотоциклів. Ганяв по селу, як ошалілий, а тепер десь там, далеко, з такими самими, як він. Байкер, ци як там, зветься. Завмирає серце Соломії, як бачить таких, як він, у телевізорі. Тридцятник уже має, а женитися не збирається. Час од часу з’являється звідкись — обвітрений, щасливий, часом з такими, як він, а то заскочив з дівкою на пару, тоже на тому страшному мациклеті. Очі сяють, як на Олега дивиться, а хтозна, ци вийде щось.

Соломія встала нарешті. Корова, бачила через вікно, сама зайшла в хлів. Тре’ щось робити.

«Господи, тож восени сорок вісім літ буде, як розлучилися, — подумала. — Казав, що нападало щось на нього, як серпень настає, коли ми залюбилися. Брехав, мабуть. А коли нє?..»

Спробував поцілувати наостанок. Ухилилася. Все ж цмокнув у щоку.

Через сорок вісім літ. Казав, що великим начальником був. У різних областях. До заступника міністра доріс. А щасливим по-справжньому не був.

Соломія враз почула голос голови колгоспу, шостого чи сьомого в Загорєнах їхніх:

— Ювілейною медаллю вас нагороджуємо, Соломіє Антонівно. Нарешті можемо.

Авжеж, могли, бо тепер вона була заміжня. Вірка сміялася — аби раніше замуж вийшла, то і в партію б вступила. Тре’ буде Вірці розказати про той приїзд. Та знає, що скаже подруга: не будь дурною, то ж панею станеш хоч на старості.

«Та йди вже доїти корову, — подумала Соломія. — Та прожени теї спомини. Тре’ було зразу в хату не пустити. А тепер в голові шумить. Ото з тобою сам заступник міністра пив самогонку».

І вже як пройшла до хліва й Чорнушку свою побачила, то аж об поли вдарила: то ж він лишив тую хустку, та хай би вона згоріла, все їдно ж носити не буду. Чого ж не оддала, у руки не тицьнула? І коняка та з вином разом на столі стоїть. Вилити ци, мо’, з Віркою те вино випити? Дві старі баби питимуть.

«Хіба Варку покличемо Васильову.» — подумала.

2

Вірка радила так, як Соломія й гадала. Не будь дурною. Та я би йому таку пісню заспівала, таки примхи закатала! Обдери як липку, того клятого багача, того комісара. Як ни для себе, то для дітей і внуків. Ич, об’явився!

Соломія не послухалася.

Вадим приїхав удруге п’ятнадцятого вересня. Сказав, що пам’ятає, який сьогодні день. Дарунком був перстень золотий.

«От і моя обручка весільна», — подумала Соломія.

Друга обручка. Бо перша була позолоченою та вузенькою. У скрині лежить, давно неї не носить. Скинула, вдові не годилося носити. Чи й годилось би, як спомин, якби серце було інакшим до Павла.

— Не треба, — сказала вона. — Не тре’, Вадиме.

— Що зробити, щоб ти простила? — спитав так тихо і жалісно, що аж саму жаль пройняв.

Тоді не простила. Вірка ще прийшла, Люба, Катерина, як і вона, старі вже. Ну, Вірка під’юджувати взялася, аж Соломія цикнути мусила. І Василь прийшов, а Варка мала геть попухлі ноги, то неї їхній Петрусь, Петрик на машині своїй підвіз.

Після розмови, пісень якось відтало серце у Соломії. Тихий спершу сидів Вадим, а потім розговорився, все юні літа, проведені колись у Загорянах, згадував. І якось так, що тоже теплішало на серці. Не ятрилося, а теплішало. Діти прийшли з невеликим запізненням. Гордієві і її діти і внуки.

Потім Вадим приїхав ще раз. Перед Дмитром. Вона сказала — лишайся на празник. Лишився. Разом до церкви пішли, дехто й пізнав. Вадим розмовляв охоче, цікавився життям, новинами, кількох пригадав, котрі тоді, у п’ятдесятім, ще молодими були. їх то потішило.

І з родиною з сусіцьких сіл за празниковим столом поспілкувався.

Соломія здалася. Сказала, що приїде сама. Про себе вирішила — приїде забирати, то поїде.

Приїхав.

І вона поїхала. У його дорогій машині.

3

Утретє в житті Соломія побачила Київ. Вперше тоді, у п’ятдесят сьомім. У поїздці, що зарубкою на серці, а може, й цілим шрамом зосталася. Вдруге, як до Колі, Колюні, на воєнну присягу їздили. І типерка. Теперішній Київ був зовсім низнайомий, з новими здоровезними будинками, такою кількістю машин, що важко було уявити, як можна не оглухнути од того гуркоту, не отруїтися димом. І людей на вулиці побільшало, раз по разу з темною шкірою стрічалися. І Дніпро побачила Соломія, той Дніпро, в якому колись инший неїн чоловік, инший коханий мив їй ноги.

Але то було потім. А спершу вона побачила Вадимів маєток, так і подумала — маєток, як під’їхали, як відчинилися перед ними ворота. Згодом друге слово прийшло — палац. Але той палац, панський, графський, який був колись у їхнім селі, про який тато розказували й вона ще руїни, стіни, до кінця не розібрані, застала, і в підметки не годився проти Вадимового палацу. Як заїхали, зліва величенький луг зелено зблиснув. Соломія здивувалася — трава типер пізньої осені, після Дмитра, перед Михайлом, була геть і зелена, й свіжа, як літом. За лугом вдалині кружок молоденьких дерев виднівся. То верби й тополі, пояснив господар, довкола ставка посаджені, влітку рибу ловити будемо, а можемо й зараз, або взимку, як ставок замерзне, якщо, звісно, зима справжня прийде.

Маєток-палац мав три поверхи, критого балкона, лоджія, казав Вадим, на третім. У кімнатах можна було заблудитися, аж двадцять шість їх виявилося. «Нащо то?» — щиро дивувалася Соломія. «Щоб у схованки гратися», — сміявся у відповідь

Вадим. А ще ж було дві спальні, дві ванни, їдальня, кухня для приготування їжі, кімната із столом для настільного тенісу, тре- нажерна зала, кладовки, кілька загадкових порожніх маленьких кімнаток. Два гаражі внизу. Погріб. Майстерня, де Вадим стругав і пиляв.

А в кожній кімнаті меблі інші, й картини, картини на стінах. Була ще велика кімната-кінозал. Тут вечорами вдвох, а часом в присутності сина (молодший приїжджав частіше) дивилися кіно. Сини обоє були, як батько, статні, солідні, при своїх машинах і галстуках. Правда, часом приїжджали й без галстуків. Але ті приїзди були раз на місяць, а то й на два місяці. Вперше удвох приїхали і зачинилися в одній з кімнат з батьком, і чути було ци то сварку, ци розмову, що явно радісною не була. Соломія зрозуміла — вона тому причина, ни тре’ великого розуму, щоб здогадатися. Али з нею були ввічливі, підкреслено ввічливі, чемні, все при нечастім спілкуванні «Соломія Антонівна», раз ци два молодший, Ростик, навіть «пані Соломія» сказав. І все ж відчувала, нутром відчувала Соломія холодок і не те, щоб зверхнє ставлення, а якесь таке, мовби вона тут істота чужорідна. Така, що й прогнати, й нічого зробити не можна, й образити ни образиш, а доторкнутися остерігалися, і в той же час є якась і повага, може, думають, бач, яка спритна баба, зуміла такого заможного чоловіка хоть на старості літ обкрутити. Жінок обох бачила по разу, нє, меншого — двічі. Обоє моложаві, вифранчені пані. Вероніка й Ольга. У меншого — друга жінка. Діти обох за границею жили. Ростикова донька раз приїхала на другу зиму, та вона була проста, правда, худюща, як тичка, й диміла, як паровоз. Усі говорили російською, хоч Ростик і знав українську та з нею підкреслено спілкувався.

Мусила визнати Соломія — найбільше їй подобається, коли лишається сама. Раніше в домі була прислуга. Типерка, сказала Соломія, вона й прибиратиме, й готуватиме їсти. А що ще робити, раз городу нима, продухти, бульбу там, помідори, огірки, всілякі овочі-хрукти заморські доставляють або Вадим, або од синів прислуга привозить. Соломія було запропонувала: мо’, городу хоч трошки заведемо, оно місця скіко, Вадим тико засміявся, сказав, що колгоспи вже закінчилися, а вдома ліпше квіти вирощувати. Квітів було в маєтку багато. І на клумбах, перед і за будинком росли, і під склом, оранжерея, Вадим пояснив. Квіти Соломія любила, доглядала, поливала, та не з шланга, а з відра, чашкою.

До синів, котрі мали і квартири в Києві, й свої маєтки, Вадим не повіз Соломію жодного разу. Майбуть, не хотіли неї бачити. Часто їздив у місто й до якихось приятелів під Києвом. Казав, у теніс пограти. Ну, ти ж не граєш, казав. І до нього знакомі приїжджали, то або сиділи з вудками коло ставка, або якимись штукенціями м’ячики маленькі в ямочки на другій половині лугу заганєли, геньби маленькі діти, або в шахи грали ци в карти різалися, тико ни в «дурня», а якісь гинші чудернацькі ігри, де могли подовгу мовчати. Часом їхав Вадим на три-чотири дні, казав, на рибалку в плавні, правда, рибу справді привіз, та вже почищену. Раз сказав, що на полювання виїде, хоч вік не той, згадає молодість. А вернувся, то за серце вхопився і на ногу став шкутильгати. Правда, за тиднів два пройшло. Був ще в будинку зал, збоку ніби на першім поверсі, де залізяк повно, і їх Вадим пробував піднімати, і сміявся, що «не той тепер Миргород, Хорол- річка не та», і що такий кінь, як він, вже глибокої борозни не виоре. Спали разом, та все більше здавалося Соломії, що то не Вадим поруч, на широчезному ліжкові, а чоловік низнакомий, щораз гинший, мовби хто підкладає тих чоловіків, щоб охороняти неї. Щоби не втекла нікуди. Такі от чудернацькі видіння.

Говорили мало, згадували. Вадим анекдоти розказував. Соломія посміхалася, а раз спіймала себе не думці — то не вона сміється.

З сусідами майже не спілкувалися. Раз тико прийшла жінка, виявилося, служниця з сусіцького будинку. Подзвонила у ворота. Соломія одкрила.

— Хазяїн поїхав? — спитала.

— Ага, — сказала Соломія.

— І мій тоже.

Розговорилися, та як довідалася, що Соломія тут хазяйка, не подала виду, що здивувалася, а тико спохмурніла на виду. Певно, теж подумала — як тобі, сільська бабо, такого пана вдалося обкрутити?

До Києва за півтора року Вадим Соломію три рази возив. Раз по магазинах пройшлися, кохтину й спідницю та ще чобітки вибрали. Раз у парку над Дніпром посиділи, потім перстень їй купили. А раз у цирк сходили. На ведмедів, тигрів і клоунів подивилися. То навесні вже було, після восьмого марта, коли з Вадимом разом вино пили, а перед тим Ростик привіз їй букет троянд.

Ага, ще на Паску разом до сусіднього містечка їздили на всеношну й святити паску. Кілька разів Соломія в село неподалік до церкви сама ходила. Крадькома од Вадима, він ще сердився — міг би й підвезти.

Часом, як Вадима не було, їй здавалося, що навмисне тут, в цім порожнім, великім, безбережнім маєтку неї лишив, що сама довіку тут зостанеться — від того ставало страшно.

Вона чекала. Вона чогось чекала. Од Вадима — й не од Вадима. Мало статися щось особливе, щось повернутися. Наче з того, напівзабутого часу. Що десь там, у височині, плив і не міг спуститися на грішну землю, і хоча б ще згадати про неї, якщо не приголубити.

Раз приїхали Соломія наймолодша з Віталиком. Прийняв Вадим добре, тико, посидівши трохи, вибачився, що в нього ділова зустріч. Вернувся аж вранці, й знову вельми вибачення просив.

До Загорєн поїхати не пустив і саму, і вдвох їхати не схотів.

— Боюся, що ти вже сюди не вернешся, — сказав. — А я тебе люблю й не хочу відпускати.

Що передчував? Чого так поводився?

Соломія збагнула — не міг інакше.

А потім настав той літній день. До Вадима приїхав один з його знакомих. На веранді сиділи, розмовляли, вино пили, той гість казав, що вельми смачне, заграничне.

Вона хотіла їм принести млинців з сиром, що якраз приготувала.

І спинилася, бо почула, як той гість спитав:

— Хто ця жінка?

— Та так. З села, де я колись працював. Домогосподарка, можна сказати, служниця.

Соломія стояла і боялася випустити тарілку з млинцями. Та таки заспокоїлася, занесла. Намагалася не дивитися на них, а щось спитали, то відповіла.

Потім Вадим поїхав проводжати гостя. Соломія сиділа в кріслі й пригадувала, що її одним Вадим представляв як його дружину, навіть господинею дому, а більшості ніяк не казав, хіба «це моя Соломія».

Сліз не було. Тико душило ніби щось ци хтось за горло. Зрештою Соломія підвелася й почала швидко збиратися. У сумку- пакет поклала тильки деякі речі, привезені колись з собою. Писати щось чи не тре’? Зрештою знайшла ручку, на листку, вирваному з блокнота, вивела рукою, яка трохи дрижала, нерівні букви: «Вибач, у нас різні шляхи». Хотіла щось додати, та не знала — що. Зрештою написала внизу: «Соломка». Хотіла виправити — «Соломія», та не стала — хай. Тре’ швидше піти. Звідси до залізничної станції кілометрів пєть, вона знає. Взяла документи. Хтіла гроші, хоча б на дорогу, захопити, та згадала, що поїздом, тим, дизельним, пенсіонерам безплатно мона їздити. Ну, добре, візьму пару яблук на дорогу, зо два млинці, сама ж зготовила.

4

Вранці третього дня Соломія була вже в Загорянах. Довелося, правда, на вокзалі у Ковелі передрімати, та їй не звикати. Літо, до того ж. Раненько звелася, крана найшла, лице сполоснула, попила води, нічо, що в грудях смокче, вдома поснідає. Правда, в Любомлі довелося до родичів зайти, на маршрутку грошей позичити.

Вадим не приїхав, як десь в глибині душі сподівалася Соломія, ні 15 вересня, ні пізніше. Тильки на Новий рік прислав привітання «з Новорічними й Різдвяними святами». Без слів вибачення. Просто друкований, набраний на комп’ютері текст. Від руки одне слово — Вадим.

Соломія весело розказала і Вірці, й Василю, й иншим про своє «панське життя», якого не витримала. Розповідала з гумором та сумними очима. Вночі, щоб не пустити сльози, разів зо два міцно стискала губи й зуби. Потім відболіло. А десь за рік поштарка вручила конверта, в якому був текст. Писав старший син Вадимів. Повідомляв, що батько помер від інфаркту. «Гадаю, що й ви доклали до цього певних зусиль», — було далі. І потім повідомлялося, що батько, Коробченко Вадим Георгійович, лишив заповіт, в якому він відписав їй, громадянці Родюк Соломії Антонівні, будинок з усіма надвірними будівлями й земельною ділянкою. Прийомний син Вадима повідомляв, що в разі пред’явлення нею претензій він подаватиме в суд, оскільки вона, гр. Родюк С. А., не перебувала в шлюбі з батьком, не була навіть прописана в цьому будинку і є свідки, що не вела спільного господарства з покійним, а була лише домробітницею.

І брат, і донька, і всі рідні радили судитися, якщо є заповіт.

Соломія сказала — нє. Просила пробачення, що, може, грошей таких позбавляє. Тико вона швидше умре, ніж візьме той дарунок.

— Простіте, — сказала Соломія. — Простіте.

І вмовкла. Вперше за багато літ почула, що не заболіло, а запекло серце. їй дали води, побігли за валідолом.

Тико Вірка сказала на другий день:

— А знаєш, Соломко, сива моя голубко, я тебе розумію. Я б тоже ни взяла і ни судилася б. Хоч вір, хоч ни вір. Хай вони вигорять з тим своїм багацтвом.

— Я тобі вірю, — сказала Соломія.

Серце у неї вже не боліло, тильки глухо нило десь коло лівого плеча. Мо’, й ни серце. Чогось легше стало, як згадала — Маруся в той маєток так і не приїхала.

РОЗДІЛ XV ПОДАРОВАНА ПІСНЯ

1

Два роки з гаком опісля повернення з маєтку те муляло Соломію. З’явилася думка й не відпускала. Думка про Григорія. Гришу, Гриця, який мив їй ноги у Дніпрі. Який найліпше з усіх шести чоловіків, котрих знала за своє життє, умів кохати. Ни- вже й він такий самий? Чого не приїхав, не написав, ни позвонив хотя би.

Різні думки роїлися. Мов бджоли навесні у вулику прокидалися. По-різному гули, навіть кусали.

«Як же так обманювати мона?» — верталася забута думка.

І ще одне з’явилося — нима вже на цим світі тамтого Гриця. А раз нима — то й питати нима кого, тре’ заспокоїтися.

Зрештою таки подзвонила в ту Новоолександрівку. Не знала, ци є в тім селі колгосп, бо в їхньому вже ни було, всі корівники й телятники розібрали, то на пошті сільраду попросила замовити.

Зновика почувся — тепер набагато менше ждати довелося — жіночий голос. На Соломіїне: «Чи у вас живе такий і такий-то?», почула, що то бухгалтер сільрадівський говорить, що Григорій Вікторович живий, на жаль, хворіє. З очима в нього погано, осліп, глаукома, операція була невдалою, а останній місяць вже й не встає з постелі, бо погано з ногами.

— А що йому передати? — спитала бухгалтерка. — Ви його родичка чи знайома?

— Передайте вітання од Соломії, — тільки й сказала Соломія. — Він знає.

І поклала трубку. Бо запекла вже долоня.

Дівчина на пошті була молодою. Соломія не одразу й згадала — чия то? Подєкувала, спитала, скіко заплатити тре’.

А через місяць Соломія вирушила в дорогу. Скільки не відмовляли, ніц не вийшло. Казала, що хоче тико з’їздити, побачити тамтого чоловіка і все.

— А скіко тобі літ, подруго, помниш? — То Вірка, звісно.

— Сімдесят восьмий, — сказала Соломія. — На ногах тримаюся, і казати щось можу, і памнять, Бог дав, ни одибрало.

Добре, що Соломія-менша тепер в Луцьку жила. Бо хтозна, якби до маминої забаганки поставилася.

У дорогу взяла спечених коржиків, яблук, що з осені зосталися, баночку огірків і баночку сливового варення. Ну, й баночку чорниці з цукром, од очей помагає, мо’, хоть якось поможе. Внук, Ольжин син, який до села заїхав якраз, дав їй маленького телефона, що і в селі вже з’являтися почали.

— То мобільник, бабусю, — сказав і роз’яснив, як користуватися.

Сказав, що собі іншого купить, а номер цей всім родичам повідомить, он і у дядька Василевого сина, Петра, є такий мобільник, і дядька Віталика повідомить, то звоніть, як тре’, і ми будемо до вас дзвонити. Цілий екзамен устроїв бабусі, халамидник.

Ну, того телефончика Соломія взяла. Раптом і справді згодиться.

Над Загорянами зновика розпростерла крила весна. Розтав сніг, світило сонце. І вже як вийшла на вулицю, раптом у небі крик почула. Почула таки, хоть і стара вже. Звела очі. Зір не той, а таки угледіла цятки. Матінко моя, тож, певно, гуси. Дикі гуси вертаються з вирію. Як тоді, колись. Ой, Господи, якого ж то року?.. У війну було, і вона тогді кинулася гуску рятувати. Гуску, до якої вже біг Петро.

Сльози навернулися на Соломіїні очі. Рясні, як потоки дощу, геть заволокли обрій.

2

Степ Соломія побачила спочатку з вікна автобуса, яким добиралася до Новоолександрівки. Поле, на якім зеленіла озимина, тяг- лося, здавалося, аж за обрій, там пропадало й обмотувало землю, щоб винирнути з другого боку. Далі пішла рілля, зорана, вочевидь, з осені, далі знову килим, але не озимини, а трави.

«Матінко рідна, тут же ніде сховатися ни од дощу, ни од грому, — подумала Соломія. — Око може втомитися, як у той безмір вдивлятися».

Люди в автобусі говорили по-вкраїнськи, тико не так, як у них, домішуючи гинші слова, майбуть, руські. А мова була про те, що і в них — про весну, врожай, буде ци не буде дощ, а жінка якась бідкалася, що цеї неділі знов підсвинка не купила.

Озвався той телефончик, якого Соломка в кишеню пальта вклала. Внук питав, де вона?

— Та їду тутечки тим степом, кінця-краю не видно, — сказала Соломія. — Скоро приїду.

У автобусі їхали четверо хлопців, що голосно говорили, гиготіли чєс од чєсу, а то й іржали, як коні. Реготнув їден з них і тепер:

— Гля, Валєрка, крута бабка, з мобілою.

— А на (далі було грубе слово, звичне для Соломії, але ж то молоді) він їй? — другий спитав.

— Точно, в буржуїв надо ізимать современноє добро, — регот- нув третій.

Соломія мимоволі зіщулилася, їй зробилося страшно, бо зрозуміла — ці реготуни й матюкальники можуть що завгодно зробити, той же телефончик забрати, головне, що внук й дочка будуть хвилюватися, ни знатимуть, що з нею. Мо’, попросити, пояснити? Нє, таких ничого не допросишся.

Затамувала подих Соломія. На її щастя, автобус спинився і шофер оголосив, що Новоолександрівка, хто там просив сказати? Соломія кинулася до виходу. Котрийсь із хуліганів підставив ногу, ледь не впала. За спиною пролунав знову регіт, слова: «Гля, как удіраєт бабка» і «Відать, дорогая мобіла». За Соломією вийшла ще жінка, то в неї й спитала, де живе Григорій Вікторович, ланковий колишній.

— Ходімо, покажу, — жінка, літ п’ятдесят з виду, махнула рукою кудись поперед себе.

І вже дорогою заговорила, як то бідує останні роки дід Гриша, а такий же справний був, перший веселун і роботяга на селі. Добре, що племінниця приходить та ще сусідка, а то якби справлявся без очей та без ніг?

— Без ніг?

— Ну, то я до того, що покрутило ноги, зовсім ослаб. За одною бідою й друга не одстає. А ви йому якась родичка?

— Мона сказати, що й родичка, — одказала Соломія.

На подвір’ї добротного будинку загавкав великий чорний пес, схожий на вівчарку. Соломія спинилася було, та побачила, що псисько прив’язаний, з ланцюгом на дроті бігає, мало до хати не дістає, али пройти мона. Вона й пройшла. У хаті стояв затхлий запах, як то буває, коли довго хтось хворіє. Соломія роззирнула- ся на гарний сервант, на диван у кутку, стіл.

— Хто то? То ти, Зою? — почувся з другої кімнати слабкий старечий голос. — Чи то Катька?

— То я, — сказала Соломія, заходячи. — Доброго дня, Григорію.

На ліжку лежав під натягнутим під груди одіялом старий, геть висохлий і сивий дідок, в якому годі було впізнати колишнього Григорія, бравого чорноволосого ставного Гриця. Неїного Гриця, хоч і на тиждень всього, а правдивіше, на день ци два. Пальці його, худі, кістки, обтягнуті поморщеною шкірою, перебирали складки на одіялі. Розплющені очі були вкриті якоюсь плівкою, і відразу було помітно, що невидющі.

— Доброго вам дня, — сказав хрипко, з натугою. — Тільки хто то, щось по голосу пізнати не можу.

— То я, Соломія, Соломка, як ти казав — Соля, приїхала от провідати. Больний, сказали.

— Соломія. Яка Соломія? Соля? Ой, Боже ж мій. Бо. же.

Голос його задрижав, затремтів, збився, мовби кудись полетів.

Спробував підвести голову, та не зміг. Затремтіли й губи, що силкувалися ще щось сказати.

— Тихо, тихо, ти не рвися так.

Соломія поклала свою руку в його. Він зробив якийсь порух, хотів мовби підняти Соломіїну руку, може, піднести до губ, щоб поцілувати, та не осилив. Соломія злегка стисла його пальці, потім другу руку поклала, ліву, й погладила тильний бік долоні.

— Нащо ж ти приїхала? Прости. Бо ж я. То ти дзвонила, мені переказували?

— Я, — сказала Соломія.

— Ой, прости, прости. Вийшло, як тоді. бачиш, як Бог мене покарав. А я ж у нього колись не вірив. Думав: мій бог — трактор. Ще степові поклонявся.

— Мовчи.

— А тоді.

І він заплакав. Скупо, але гірко. Соломія присіла на стілець.

Як стих, то знов проказав:

— Я тоді.

І зновика Соломія сказала:

— Мовчи.

— Добре, — згодився Григорій. — Може, ти їсти з дороги хочеш, то там зготов собі. Зара Зойка має прийти, племяшка, то покаже, де що.

— Я тобі яблук привезла, — сказала Соломія. — І варення, од очей помочного. І коржиків, тико вони зачерствіли за дорогу зувсім.

— Спасібо.

І перегодя трохи:

— Ой, Соломко-Солю. Яка ти тепер?

— Така, як і ти — сива.

— А бач, з такої далечі добралася. А я.

Заворушився, звестися на лікті спробував. Упав на постіль.

— Не ворохобся. Зараз і зготуємо щось.

Тугий клубок сидів у Соломіїних грудях. Ци мовби висів у чорній порожнечі. Не міг зрушити з місця, хіба груди прорвати.

— Якби теперішній розум.

— Типерка — то типерка, — сказала Соломія.

Вона прожила у оселі Григорія неповні два місяці. Так попросив Григорій — залишитися. Познайомилися з його родичами і односельчанами. Розпитували про далекий край, звідки приїхала. Дещо й про неї. Що могла — розказувала. Навіть спитали, чи досі у них стріляють. Посміхнулася. Дивні люди. За пару днів гостроноса жвава Зоя сказала:

— Якщо, може, надієтесь, що дядя Гриша хату вам відпише, то не надійтеся. Не допустимо. У мене оно дочка росте, хата їй дістанеться .

— Бог з тобою, дівонько, — сказала Соломія, без образи якось. — У мене тамечки, у силі моєму, хата своя є, там і доживу віку. І рідня там є. А з дєдьком твоїм раз колись зналася, то й приїхала. Просить на трохи остатися — то остануся. Підтримати треба — то й поможу. Дивись, і вам полегшає.

Племінниця заспокоїлася. А Соломія, скільки дозволяли сили, і готувала для Гриця каші й супи, бо щось густіше не вельми й міг їсти, і годувала з ложки, а просив — то зводила. Тоді сам ложку якось до рук брав. Дивився жалісливо, хоть і не бачив ничого. І перевертала на бік і на спину, і теї памперси міняла, а потім і підмивати стала та одежу нижню й постіль прати. А що тут сти- датися, діло житейське, з усіляким може трапитися, казала собі й Грицевій племінниці.

Десь неїн гнів пропав, а злості давньої й ни було вже. Та й тоді.

Сиділи подовгу й говорили, говорили. І розказав Григорій, чого тоді ни написав, ни позвав. Бо Героя того, соціалістіческого труда мали дати, а брат, так, Соломко, я тобі тогді не сказав, брат уже парторгом в колхозі був, то порадив.. Сказав — нащо тобі тая западенка, невідомо, що там у неї, родня яка, мо’, в бандерах були хто, то, диви, й на тебе тінь упаде, можуть і героя не дати, та вообще з тими западними ліпше не знатися.

— Ну, я й послухався, — тихо-тихо по паузі сказав Григорій. — Дуже вже героєм хотів стати. Пробач. Злякався, як останній заєць.

— Минуло.

— А героя все рівно не дали, хоч і представляли, — пожалівся якось по - дитячому і носом шморгнув. — Тільки ордена з Лєніним.

— Я читала в газеті, — сказала Соломія.

— Думав, орьол я, а виявилося — хіба на якого півня тягну. Ну, а награди ще були, оно грамот повна шафа, так хіба підтертися тепер можна, так і то жостко, та й сил нема. Прости.

Виявилося, що він так і не женився вдруге, хотя жінки були. Поки молодий, то й самі, бувало, до хати приходили. Тебе, Солю, чесне, як то кажуть, піонерське, любив. Мучився, поїхати вже восени, як урожай убрали, хотів, а тут путьовку дали за границю, в ту гедееру. щоб вона згоріла.

Потім попросив розказати про себе. Як узнав, що дочка в нього є, аж затрусився, забило всього у судомах, зубами заскреготав. Аж злякалася Соломія. Як трохи утихомирився, мовив ледь чутно:

— Тепер уже не побачу ніколи. Хіба голос почую. Хай би приїхала, і тебе прошу, й неї проситиму. як тре’, Зойка за мене пісьмо напише.

— Добре, добре, — заспокоїла Соломія. — Я передам твою просьбу.

— Чого ж ти нічого не написала. Хотя, що я питаю. Ти ж горда була.

— Яка там горда. Просто.

«На героя, бач, і на ту гедееру проміняв», — подумала.

Зітхнула тільки.

— Інженєром став? — спитала.

— На півтора року, — відповів і спробував рукою змахнути. — Пойняв — не моє то діло. Назад до трактора попросився. Казали — хоч інститут закінч. Та щось як обламалося. Після того всього, після того. Степ тільки й рятував.

Він потім попросив про дочку розказати. Соломія розказала — і що донька, Соломійка найменша, на нього вельми схожа (застогнав при тім), і що характером бистра. І як з Віталиком з мален- ства дружила, і як тим грузином захопилася на практиці, і замуж майнула, і як додом з донькою вернулася.

— Зійшлася з тим, Віталиком? — Григорій видихнув. — Простив?

— Простив. Ну, вона, окаянниця, ще й сказала — дорікнеш хоть раз, поїду геть. Ну, та й сварилися, й мирилися, Віталька таки інститут в Луцьку кінчив, вона до нього поїхала. Так і живуть, ще сина мають, у тім, ніверситеті, вчиться. Віталик фірмочку має, дочка наша таки стала кондитером. А Тамарка заміж вийшла, поїхала в Італію, там і вийшла, тико не за італьянця, а за свого, тоже заробітчанина. Двійко правнуків уже маєш.

— Ой, Господи, — тильки й сказав.

Ну, потім, що теж має внуків. Брата в Херсон забрали, великим начальником був. Два роки як помер, ще встиг, поки ходив, на похороні побувати, хоч майже ніц і не бачив уже. Жінка його, Грицева колишня, і братова, два рази навідалася, як зліг, одстав- ника собі якогось найшла, ну та він не в обиді. То її життя.

Соломія і про Марусю, і про найменшого свого, Олега, розказала. Як то боїться, що він на тому свому мациклеті може розбитися. І про Гордієвих дітей.

— То ти на четверо чужих дітей пішла?

Григорій закліпав, засовався натужно, ледь-ледь та мовби вирватися кудись хтів. Щось ще хотів сказати й не міг.

— Так і в мене своїх двоє було, — Соломія озвалася, перебила тую журу. — Ну, діти як діти. И сварилися, й мирилися. А ті двоє, бач, і поєдналися.

— А я.

Щоб перебити його журбу, Соломія ще взялася розказувати. Так і до Руфини-Раїси дійшла. З сумним сміхом розказала, як Руфка-Райка Соломійку маленьку крала, як потім неї судити хті- ли, як приїжджав той неїн полковник виручати, а виручивши, повіз у свій Краснодар, так таку дисципліну навів, що стала Райка як шовкова, навіть сама казала зі смішком нібито, як приїжджала, що за провини офіцерським ременем лупцює та в куток на коліна ставить, як маленьку. Ну тепера, як оддав Богові душу, то ще собі одставника якогось найшла, як і твоя, а перший неїн, тоже Олег, як і мій син, казала Соломія, женився ще раз і троє дітей має, то тоже Райка-Руфина розвідала.

Багато про що говорили, згадували. Зрештою, повідкладавши те повідомлення на день і два, Соломія сказала, що таки їхати мусить. Бо через десять день, тамтої, другої суботи, в онучки, Оленки, Світланиної доньки, котра в Рівному вчиться на інже- нєра, весіллє, за однокурсника виходить. Казала, з самого начала учоби полюбилися.

— Добре, — відказав Григорій. — їдь. Мо’, коли ще приїдеш. Хоч навряд.

— Приїду, — пообіцяла Соломія. — Мені та мандрівка, як дівци пацьори, уподобалася.

— Хай мені Соля наша напише, — попросив Григорій, усміхнувся й зітхнув. — Хай навіть полає. Зоя мені прочитає.

— Скажу, щоб написала.

— Хай напише. Хоч пару слів. А потому, може, й на приїзд зговоримося.

— Напише.

Другого дня, як Соломія зібрала свої речі, Григорій сказав, що йому дуже її не вистачатиме. Що той тиждень у Києві та ще цих два місяці були найщасливішими в його житті — це він тепер, тільки тепер зрозумів. Сьогодні, перед її від’їздом. Хоч перед тим тоже думав багато.

Прийшла Зоя. І тоже вперше подякувала Соломії. За те, що приїхала й дядю Гришу доглядала.

— Що ж би тобі подарувати на дорогу? — Григорій говорив слабо, й сумно, й радо водночас.

— Нічого не треба.

— Сушка з яблук зосталася, наші степові особливі яблука, — сказала Зоя. — Зараз я ще щось подивлюся.

Вона метнулася до комори, погребу ци куди там. Соломія підійшла до ліжка.

— Знаєш що, Соломко. Я тобі на прощання пісню подарую, — сказав Григорій. — Я тобі казав, здається, тоді, співати люблю. От свою якусь любиму пісню й подарую. Пісню пам’ятатимеш.

— Даруй.

Він прокашлявся, як міг, і почав співати. Тихо і хрипко, аж шепеляво, та таки співав. Зайшла Зоя з кошиком у руці й собі стала слухати.

Григорій співав:

Ой, чий то кінь стоїть Та й сива гривонька,

Сподобалась мені,

Сподобалась мені Тая дівчинонька.

Не так та дівчина,

Як її личенько.

Подай же, дівчино,

Подай же, гарная,

На коня рученьку.

Із кожним реченням і навіть словом голос його слабшав. Соломія простягла, подала свою руку, він узяв, спробував стиснути її, та неслухняні пальці розтислися, рука опустилася донизу. Григорій важко задихав, намагався чи то далі заспівати, чи то вимовити якісь слова, але не зміг. Ще за хвилину він сапнув пару раз, хапнув повітря й перестав дихати.

3

На другий день після похорону Соломія прокинулася за звичкою рано-вранці. Крізь вікно ще тільки просіювався світанок. Автобус мав прийти близько дев’ятої години.

Вона дивилася у вікно, знову сама-самісінька. По дворі ходив пес Чобарс, то, пояснив Григорій, так назвали — Чорний барс, Чобарс — так скорочено. Подружилися за ці два місяці з ним. Тре’ буде перед від’їздом нагодувати. І курей та качок, бо кабанчика ци іншу живність Гриць уже не тримав. На могилу тре’ навідатися Грицьову.

І тут раптом подумала Соломія, що хочеться їй степ за селом побачити, подивитися на прощаннє на той степ, який так любив Григорій. Який орав і засівав ціле життя.

Накинула кофтину й вийшла надвір. Чобарс радо закрутив хвостом. Соломія відчепила його, і обоє пішли сільською вулицею. Село ще спало, тільки на якомусь дворі жінка йшла з відром, певне, вже доїти корову.

Коли село закінчилося, Соломія вийшла в поле. Дибцяла дорогою поміж двох килимів: зеленого, з підрослої озимини, і з квітів по другий бік дороги — там переважали маки.

«От я й побачила степ, — подумала Соломія. — Могла б тут жити, якби. Тильки ци могла б. Нащо я теперка приїхала? Щоб похоронити Гриця? А нащо я жила, Боже? Ци так я прожила, ци так любила, отче. отче.»

Згадала — Андроній, отець Андроній.

А довкола неї усе більше світліло. Щось змінилося. Соломія це відчула й спинилася. Зі сходу з’явилися спочатку перші несміливі промені, а потім почало викочуватися велике жовтогаряче сонце, освітлюючи худорляву та ще по-своєму вродливу, схожу на птаху серед степу сиву жінку. Сонце ще не було палючим, тому могло пригорнути її до себе.

.Вже коли Соломія верталася у село, озвалася мобілка в кишені кофтини.

— Галло, — сказала Соломія.

— Бабуню, ти не спиш? — почула вона голос і впізнала — Олен- ка Світланина, внучка з Рівного, без п’яти хвилин заміжня жінка.

— Не сплю, — сказала Соломія. — Щось сталося?

— Нічого не сталося, бабусю. Мені теж не спиться. Захотілося з кимось поговорити. Ну, я згадала, що ти рано встаєш, то й вирішила тобі подзвонити. Ти не сердишся? Правда, не гніваєшся?

— Чом би я мала гніватися?

— Ти не забула, бабусю, що в суботу в мене весілля?

— Як же я могла забути? — Соломія посміхнулася, і ранок раптом став ще теплішим, як був.

— Приїдеш? Ти де?

— Тутечки, на Херсонщині. Обов’язково приїду.

— Дивися, я чекаю, — сказала Оленка. — Без тебе весілля не буде. Ти ж моя улюблена бабуня. А якби ти побачила, яку мені весільну сукню пошили. Клас. Назар каже, що я геть уся просвічуюся.

— Назар — то твій хлопець?

— Ага. Ой, бабусю, якби ти знала, яка я щаслива. Тільки трохи тривожно. Гостей дуже багато. І я просвічуватимусь.

— Ну, чого тривожитися, — сказала Соломія. — Всі дивчєта мусять вийти замуж. А ти ж у нас, як тая королева.

— Справді? — Оленка дрібно засміялася. — Ой, бабуню, мало не забула, увечері вчора до мене дядько Василь дзвонив, то каже, що приїхала Соломія, не тітка Соломія, а Соломія з Канади, внучка дядька Тараса, дядько Василь каже, що по-англійськи говорить, але хоче в Києві українську мову вивчати, і тебе хоче побачити, бо щось там таке дядько Тарас про тебе їй розказав. А ще дуже хоче, каже, на українському весіллі побувати, то вони разом приїдуть. А ти їдь прямо до Рівного. Чого ти мовчиш? Ти чуєш мене, бабуню? Чого ти мовчиш, де ти пропала? Ти мене чуєш?

— Я чую, чую, — сказала Соломія.

¹ Стій (нім.).

¹ Ти будеш моєю. (нім.).

¹ Доброго дня, пане Катценберґер (нім.).

¹ Преподобного Дмитрія Солунського, святкується 8 листопада.

¹ Святої Катерини великомучениці — 7 грудня за н. ст.

¹ День Трьох святих відзначається 12 лютого, а Стрітення (Громниці) — 15 лютого.

Notes

[

←1

]

Народна назва свята Успіння Пресвятої Богородиці, що відзначається 28 серпня.

[

←2

]

Народна назва дня Усікновення голови Івана Хрестителя, відзначається

11 вересня.

[

←3

]

Поліська вимова ім’я Горпини.

[

←4

]

Післязавтра (діалект.).

[

←5

]

Свято Різдва Пресвятої Богородиці, припадає на 21 вересня.

[

←6

]

Сонечко, божа корівка (діалект.).

[

←7

]

Глек для молока (діалект.) — Ред.

[

←8

]

Швидко (нім.).

[

←9

]

Ходи. До мене (нім.).

[

←10

]

Ні. Ти єврейка (нім.).

[

←11

]

Мати і батько (нім.).

[

←12

]

Крокуй швидко (нім.).

[

←13

]

Старий Завіт. Книга Юдити. 9-1

[

←14

]

Стій! Назад! Стрілятиму!

[

←15

]

Моєю любою дівчинкою (нім.).

[

←16

]

Гарна угода (нім.).

[

←17

]

Рухайся, швидко (нім.).

[

←18

]

Ти — геть. До побачення, моя люба (нім.).

[

←19

]

Чому стоїш? (нім.).

[

←20

]

Що? (нім.).

[

←21

]

Ти єврейка? (нім.).

[

←22

]

Зрозуміло? (нім.).

[

←23

]

Сало (нім.).

[

←24

]

І (нім.).

[

←25

]

Селянок (спотв. фр.).

[

←26

]

О, мій Боже (нім.).

[

←27

]

Недолюдина (нім.).

[

←28

]

Так (нім.).

[

←29

]

Німецьке звертання до дівчини.

[

←30

]

Натяк на будьонівки.

[

←31

]

13 січня.

[

←32

]

Андрія Первозванного, 13 грудня.

[

←33

]

Пісня пісень, 2—6.

[

←34

]

Хатою на Поліссі називають також кімнату.

[

←35

]

Лаяла, гримала (діалект.).

[

←36

]

Намисто (діалект.).

[

←37

]

Член КПЗУ — Комуністичної партії Західної України, яка діяла на західноукраїнських землях до 1938 року.

[

←38

]

Сім’я (діалект.) — Ред.

[

←39

]

Рушниця з двома дулами.

[

←40

]

Труси (діалект. полонізм).

[

←41

]

Місце, де перебувають варта і заарештовані.

[

←42

]

Дерев’яна лопата для скопування землі (діалект.).

[

←43

]

Пасок (діалект.).

[

←44

]

Члени «истребительных отрядов по борьбе с бандитизмом».

[

←45

]

Дерев’яне відро (діалект.).

[

←46

]

Фальшивої (діалект.).

[

←47

]

7 листопада

[

←48

]

Інтелігентна, делікатна (діалект.).

[

←49

]

Пошивки (діалект.).

[

←50

]

МТС — машинно-тракторна станція, що обслуговувала колгоспи.

[

←51

]

Таємні повідомлення для повстанців. Ці листи складалися таким чином, що в разі викриття їх можна було швидко проковтнути.

[

←52

]

Бронетранспортер.

[

←53

]

Міністерство державної безпеки.

[

←54

]

Камера попереднього ув’язнення (заключенія).

[

←55

]

Тисяча рублів до грошової реформи 1961 року, після реформи — 100 рублів.

[

←56

]

Натяк на Угорську революцію 1956 року.