Спекотний липень

I

Сьогодні субота, але Марина встала о шостій ранку. Я вдаю, що сплю, проте одним оком непомітно спостерігаю, як вона бігає з кухні в кімнату, ще не одягнута, і мені приємно дивитися на неї отаку: нерозчесану, з ненафарбованими губами й оголеними руками. Думаю, для чого їй фарбувати губи і вії, без цього краще, однак Марина дуже серйозно ставиться до своєї зовнішності і щоранку не менше як півгодини просиджує перед дзеркалом. Зрештою, може, це й правильно, та, на моє глибоке переконання, косметикою мусять займатися жінки не дуже вродливі, бо все в світі вимагає поліпшення, а Марина й так гарна: не раз бачив, як на неї озираються чоловіки, і це мені категорично не подобається.

Але сьогодні Марина, певно, відмовилася від туші й помади, бо рішуче стягнула з мене ковдру й наказала:

— Вставай, лінивцю, бо все проспиш!

Я схопився за подушку, наче вона могла врятувати мене, припав до неї обличчям. І справді не хотілося підводитись, та Марина була невмолимою.

— Виїжджаємо через чверть години! — мовила категорично й відібрала подушку. — П'ять хвилин на вмивання й десять на сніданок. Ясно?

Я розумів Маринину наполегливість: зараз пів на сьому, й до сьомої вона хоче витягнути мене з квартири, далі від телефону з його настирливими дзвінками, які не віщують нічого приємного ні мені, ні тим паче моїй дружині, котра вряди-годи зібралася провести зі мною вихідний день на дніпровському пляжі.

Чесно кажучи, я не так уже й переконаний, що Марині хочеться купатися, вона, здається, також з радістю порозкошувала б зайву годину в теплому ліжку, проте знала, що будь-якої хвилини міг дзенькнути телефон, і черговий по управлінню чи навіть сам полковник Каштанов повідомлять, що за мною вже виїхала машина й слід негайно прибути на місце пригоди. А пригод у нашому двохмільйонному місті, на жаль, ще вистачає, і працівники карного розшуку без діла не сидять.

Та спробуй знайти мене на пляжі, ще й в безхмарний день, ще й в суботу!

Отож, розрахунок у Марини абсолютно точний, і, зрештою, я не можу з нею не погодитися: навіть міліцейські капітани мають право на відпочинок, тим більше, в літню спеку. І тому я швидко зіскакую з ліжка, підхоплюю Марину на руки, присідаю кілька разів, демонструючи в такий спосіб свою чоловічу силу.

Дружина махає ногами, протестує, однак моя пустотливість імпонує їй, бо треться вушком об мою неголену щоку. Нарешті в мене не вистачає дихання, обережно ставлю Марину на ноги і, намагаючись не виказати своєї втоми, прямую до ванної.

Ми швидко з'їдаємо яєчню, Марина кидає в господарську сумку пляжні речі, ще звечора приготовлені бутерброди, я дістаю з холодильника пляшки з мінеральною водою і пивом, з сумом думаючи, що, коли мені закортить випити пива, воно вже досить-таки нагріється. Не витримую і відкорковую одну пляшку: пиво приємно гірчить, і я швидко випиваю цілу склянку. Марина дивиться на мене докірливо, проте я стоїчно допиваю і другу склянку.

Голосно клацає замок, я викликаю ліфт, але Марина біжить сходами, незважаючи на те, що мешкаємо ми на горішньому дев'ятому поверсі. Я наздоганяю її, відбираю сумку. Вискакуємо надвір, і тільки тут Марина спокійно зітхає. Вона бере мене під руку, зазирає у вічі, посміхається приязливо, та слова її не зовсім ніжні.

— Алкаш нещасний, — дорікає.

Я роблю удавану спробу виправдатися, посилаючись на те, що пиво віднесено до безалкогольних напоїв, але тут же розумію усю недоречність своїх розбазікувань, бо Марина перебиває мене досить неввічливо:

— Жаднюка! Не міг поділитися!

Одразу усвідомлюю свою помилку, пропоную тут же на вулиці розкрити ще одну пляшку.

Марина не заперечує, і ми йдемо до переправи через Русанівську протоку, по черзі ковтаючи крижане пиво просто з горлечка і не звертаємо уваги на осудливі погляди перехожих.

Зрештою, невже це такий великий злочин випити пива там, де тобі хочеться? Адже ніхто не знає і навіть уявити собі не може, що цей довготелесий телепень — інспектор міського карного розшуку.

Побачив би це зараз Каштанов!

Хоча, певно, полковник зрозумів би мене. А от у його вступника майора Худякова погляди на життя дещо інші. Ми навіть дивуємось, чому майор так довго засидівся в карному розшуку. Йому б десь командувати батальйоном — ото був би порядок: всі ходили б стройовим кроком, вітали начальство за статутом, точно й беззастережно виконували накази та всі розпорядження. Щоправда, я догадуюсь, чому Каштанов тримає майора. Того хлібом не годуй, а дозволь складати й вимагати від усіх письмові звіти. Каштанова нудить від паперової веремії, а Худяков почувається в ній, як риба у воді. Ну, а те, що майор намагається іноді втрутитися в оперативну роботу, — не страшно: все одно ніхто, крім початкуючих лейтенантів, його серйозно не сприймає, та й навіть тим вистачає двох-трьох місяців, щоб розібратися в ситуації й чітко визначити місце Худякова в нашому неофіційному табелі про ранги.

Ми допиваємо пиво вже на борту річкового трамвая. Він ще довго стоїть, чекаючи поодиноких ранкових пасажирів. Це починає набридати: взагалі найбільше в житті мене дратує безцільне чекання.

Та капітан річкового трамвая не знає, що на борту його судна сидить сам інспектор карного розшуку. Йому все одно, Інспектор ти чи сам генерал, йому треба виконувати план з найменшими витратами — то для чого ганяти напівпорожнє судно?..

Нарешті рушаємо.

Я дивлюсь, як Марина підставляє обличчя свіжому річковому вітерцеві, як куйовдить він її довге біляве волосся, і тільки тепер усвідомлюю, що в нас попереду два довгих дні, сьогодні пляжитимемось аж до вечора, потім підемо на останній сеанс до кінотеатру «Краків», а завтра…

До речі, що завтра?

Я торкаюсь пасма Марининого волосся, пещу його, вона притискається до мене щокою, і я шепочу їй на вухо:

— А завтра?..

Марина завжди розуміє мене з півслова, принаймні у більшості випадків, тому й відповідає не вагаючись:

— По гриби.

По гриби — це подарунок мені.

Я — грибівник, і всі в управлінні знають, що в міліції я фактично не за основним покликанням — мені бути б лісничим, днювати й ночувати у поліській безмежній діброві. Та і я впевнений, що ніхто з міліцейських капітанів і навіть майорів не розуміється так на груздях і підберезниках, не кажучи вже про опеньки, маслюки й рижики. Особливо рижики. Нема на світі кращих грибів. І смажені, і солені, й мариновані.

Однак про рижики думатимете завтра, шановний капітане, бо трамвай уже вирулює до причалу й різко сигналить, попереджуючи якогось рибалку на човні, — бовдур, а не рибалка, хіба незрозуміло, що річковий трамвай розжене навіть звиклу до всього верховодку.

Ми з Мариною вискакуємо на берег першими, скидаємо туфлі й, вгрузаючи по кісточки в непрогрітий ще з ночі пісок, бредемо через острів до основного дніпрового русла. Там вода холодніша й течія швидша, народу, певно, буде море, проте ми з Мариною, якщо захочемо, можемо усамітнитися навіть у людському вирі.

Справді, десь між дев'ятою й десятою годинами пляж заповнюється, і до води доводиться пробиратися ледь не переступаючи через людські тіла. І все ж нам добре: ми ранні пташки й лежимо біля самої води, я — горілиць, підклавши під голову руки, а Марина закопалася в пісок — уткнулася підборіддям у підставлені долоні й читає мені Уолта Уїтмена:

У поезії я розуміюся менше, ніж на грибах, але чомусь не. соромлюся признатися в цьому — і все ж Уїтмен справляє на мене враження, мені не вдається висловити його словами, а може, просто не хочу і кажу, дивлячись на сонце:

— Гарно…

Від сонця в мене починають сльозитися очі, я заплющую їх, хочу сказати щось розумніше, та слів, котрі передавали б справжню суть моїх почуттів, так і не знаходжу і повторюю:

— Гарно…

— Так, гарно, — погоджується Марина.

Я зазираю їй у вічі й починаю розуміти Уїтмена ще більше. Відбираю у Марини книжку, гортаю і мало не одразу натрапляю на такі рядки:

Дивовижну силу все-таки має справжня поезія. Я зачитався Уїтменом і забув навіть про Марину, не кажучи вже про людське пляжне море.

Потім ми з Мариною довго купаємось.

Вода в Дніпрі тепер навіть на течії трохи зеленкувата — пливуть з Київського моря синьо-зелені водорості, але у цей день ніякі в світі водорості не змогли б зіпсувати нам настрій. Не зіпсувало його і зовсім уже тепле пиво, й підсохлі бутерброди на обід, і невеличкий післяобідній дощик. Усе було гарно, ми навіть детально обговорили план завтрашньої грибної поїздки: автобусом до Козина й далі праворуч лісом до Безрадичів — знайомі місця, де можна взяти по три-чотири десятки боровиків. Потім перед вечором ще раз скупалися в Русанівській протоці й пішли в кіно.

Важко сказати, сподобався мені фільм чи ні, здається, все ж сподобався: демонструвалася досить банальна західнонімецька комедія, але ж і день у мене був такий, що ніяка банальщина не могла його зіпсувати.

Ми повернулися додому пізно із щасливим усвідомленням, що після чаю маємо не менше шести годин сну — до п’ятої, коли трамваєм можемо переїхати міст Патона, а потім спробуємо влізти в переповнений грибівниками автобус.

Близько дванадцятої задзвонив телефон. Він не дзенькнув спочатку пробачливо, набираючи сили, а задзеленчав одразу вимогливо й сердито, наче диск крутив сам полковник Каштанов, впевнений у тому, що я негайно відповім йому.

Я відразу потягнувся до трубки, проте Марина зупинила мене коротким доторком — зрештою, нас могло й не бути вдома; я завагався, однак тільки на кілька секунд, бо чомусь завжди почуття обов'язку перемагає в мені. Адже іноді дзвонять Маринині подруги, так пізно міг зателефонувати й Сашко Левчук. Цілий тиждень він перебував у відрядженні десь на Херсонщині, а оце, либонь, уже повернувся, й вони завтра з Сонею складуть нам компанію.

Я взяв трубку й мовив сухо, вже навіть самим тоном не схвалюючи такі пізні дзвінки й підкреслюючи, в усякому разі, нечемність того, хто собі це дозволяє:

— Хаблак слухає.

І відразу збагнув, що не відкрутитися, бо почув у трубці бадьорий тенорок чергового по управлінню Грицька Колісника.

Грицькові мої засуджувальні інтонації до лампочки: йому доручено знайти мене, і він не зупиниться навіть перед тим, щоб особисто приїхати на Русанівку й власноручно стягнути мене з нашого сімейного ліжка.

— Сергію, де ти подівся! — загорлав він так, що ледь витримала мембрана. — Я тобі дзвоню вже вп'яте, шляк би тебе трафив!

Грицько кілька років працював десь під Львовом і полюбляє специфічні західнянські висловлювання, вважаючи, що вони якось поліпшують його в принципі не дуже багату лексику.

Я мав добре забезпечені тили й не підтримав деякої Грицькової легковажності, навіть панібратства.

— По-моєму, сьогодні вихідний, — одповів офіційним тоном, — і вам, лейтенанте, це відомо так само, як мені.

Колісник не образився на мою сухість. Здається, він взагалі ні на що не ображався й рідко коли втрачав гарний настрій.

— Кинь, старий, — реготнув коротко, — не викаблучуйся і приїжджай завтра на дев'яту. Сам Борода викликає.

Полковник Каштанов носить коротку сиву борідку, і це, звичайно, визначило його прізвисько.

Я вже збагнув, що гриби мої плакали, і все ж зробив досить невдалу спробу відкараскатися від виклику:

— Ми з дружиною домовились…

— Старий, моя справа — передати, — обірвав мене Колісник, — а про що ти домовився з дружиною, перепрошую, мені, їй-бо, не цікаво.

Він мав рацію, і залишалося тільки пробуркотіти:

— Краще б ти до мене не додзвонився…

— Привіт дружині! — Грицько зареготав і кинув трубку.

У будь-якій неприємності завжди можна відшукати й щось позитивне. Я пояснив Марині, що завтра можемо спати зайвих три години, проте її це чомусь не потішило, вона навіть почала кидати в мене подушками, і я подякував богові, що коханій дружині не потрапили під руку важчі речі. Вона, правда, не стала нарікати на Бороду й на карний розшук, разом узяті, не запропонувала мені перейти до адвокатури, як робила на початку нашого подружнього життя, — я переконався, що дружини мудрішають з часом — просто демонстративно повернулася спиною до мене й удала, що відразу заснула.

Я вчинив так само, та заснути не міг. Розмірковував, що могло трапитись? Якщо вбивство або якийсь нещасний випадок — існують чергові опергрупи, і сам бог звелів їм займатися цим. Якщо справа не дуже серйозна, Каштанов навряд чи потурбував би мене у вихідний. Отже, не вбивство, не квартирна крадіжка… Зрештою, все одно ніколи в житті не здогадаєшся. Треба спати. Але не спалося, і я крутився до другої — ось тобі й відпочив зайвих три години.

Мушу сказати, що дружина в мене — чудо. Інша б закапризувала, а Марина, поки я голився, зготувала яєчню з шинкою й заварила крутого чаю. Якщо відверто, чай я полюбляю більше, ніж каву, він ароматніший і щоразу має трохи інший присмак, я його п'ю несолодким і натщесерце, після нього і апетит з'являється, і гарний настрій, і тверезе мислення.

Марина знімає з плеча якусь неіснуючу пір'їнку, підштовхує мене до дверей, я цмокаю її у щоку, нам не хочеться розлучатися, і я справді вважаю в ці секунди Каштанова Синьою Бородою. Але двері нарешті грюкають за мною, я натискаю на кнопку ліфта, бо маю поспішати.

Я полюбляю добиратися на роботу пішки, проте іноді й три-чотири хвилини, які виграєш у тролейбусі, мають значення. Сьогодні — мають, я навіть запізнююсь на дві хвилини, що дозволяю собі дуже рідко, однак, зрештою, сьогодні вихідний, і ніхто не дорікатиме мені.

Те, що Каштанов уже в кабінеті, я знав ще на вулиці — полковницька «Волга» стояла біля під'їзду, та, відчинивши двері, не побачив начальства на звичному місці за столом. Каштанов стояв спиною до мене й розглядав щось за вікном.

Я привітався. Полковник не відповів, тільки зробив запрошувальний жест рукою. Постояв трохи біля вікна, зітхнув і запитав:

— Бачив троянди в сквері?

— Угу… — Чесно кажучи, троянди мене зараз не цікавили.

— Сорт «Глорія Деї», — повідомив Каштанов так, наче вробив якесь відкриття.

У квітах я розбирався погано й делікатно промовчав.

— Троянда, яка за період цвітіння тричі міняє колір, — повчально вів далі Каштанов.

— Невже? — запитав я знов-таки виключно з делікатності.

— Квіти вирощувати, це тобі не за квартирними злодюжками ганятися. Благородна справа…

Я не міг погодитися з полковником: ловити досвідченого злодія складніше, ніж голіруч рвати найколючіші троянди. Зрештою, Каштанову це відомо значно краще за мене, але начальство на те й начальство, що хід думок його значно складніший і звивистіший, ніж у підлеглих.

— Так, благородна справа… — повторив Каштанов. Відійшов од вікна, сів у крісло поруч столу, запропонувавши мені друге. — Є справа, Серього, — мовив.

Каштанов називає мене Серьогою лише сам на сам, і я це сприймаю, як вияв довір'я, бо знаю, що багатьом своїм підлеглим полковник не дарує такої ласки. І все ж не втримуюсь від невеличкої шпильки:

— Без справи, Михайле Карповичу, до вашого кабінету рідко хто заходить.

Каштанов настроєний благодушно і ніяк не реагує на мою зухвалість.

— Ось тобі тека, Серього, — знімав зі столу звичайну канцелярську паку з не менш банальними мотузочками. — зник інженер Бабаєвський…

— І треба негайно його розшукати! — легковажно перебиваю полковника.

— Краще не можна сформулювати. — Все ж в очах Каштанова я помічаю веселі зайчики. Але веде далі, як і раніше, нудно й сухо: — Місяць тому інженер Євген Максимович Бабаєвський пішов у відпустку. Спочатку відпочивав тут, у Києві, потім вирішив покупатися в морі. Два тижні тому поїхав до Криму й досі не повернувся, хоча вже п'ять днів тому мусив вийти на роботу.

— Загуляв… — кажу я.

— Все можливо, — зупиняє мене Каштанов, — проте я не став би тривожити тебе в неділю, якби не такі обставини: по-перше, Бабаєвський один з провідних конструкторів… — полковник називає відомий науково-дослідний інститут, — і його зникнення чи затримка вже є надзвичайною подією. По-друге, деякий час Бабаєвський працював в Алжірі. Повернувся звідти недавно й придбав «Волгу». На новій машині поїхав у відпустку.

— Може, розбився? — роблю я припущення, хоча знаю, що в таких випадках наша служба спрацьовує безвідмовно, і про Бабаєвського все було б давно відомо.

Каштанов докірливо дивиться на мене. Терпляче наше начальство: інший давно б вигнав мене не тільки з кабінету, а й взагалі з карного розшуку — справді, стільки ідіотських запитань за кілька хвилин може поставити лише цілковитий нездара. Та полковник знає, що інспектор Хаблак не такий уже простачок, яким прикидається.

— Не розбився, — посміхається Каштанов, — це ми можемо твердити категорично, бо на четвертий день по від'їзді Бабаєвський продав «Волгу» через комісійний магазин. Це ми встановили вчора. Зняв з обліку в автоінспекції і продав.

Справа починає набирати зовсім неочікуваного повороту, І тепер, певно, вогники цікавості зблискують у моїх очах. Каштанов підводить пальця.

— Знаєш, скільки коштує нова «Волга» на базарі? — каже. — Мало не вдвічі дорожче. Сумнівно, щоб Бабаєвський взяв такі гроші з собою. Крім того, нікому на роботі, а також батькові — живе він з батьком — не казав, що хоче продати автомобіль. Отже, поїхав на південь машиною. Батько навіть допомагав вантажити валізу до багажника. Відбув дванадцятого червня, і жодної звістки.

Я вже давно усвідомив: якщо цей Бабаєвський сам не з'явиться найближчими днями, справа може виявитися заплутаною й малоперспективною. Здається, такої ж думки дотримувався й Каштанов, бо викликав саме мене: знав мою любов до справ найзаплутаніших.

Полковник подивився на годинник і сказав:

— Почекаємо ще п'ять — десять хвилин. Справа в тому, що вчора в автоінспекцію їздив Чижов. Ознайомитися з документами, на підставі яких «Волгу» Бабаєвського зняли з обліку. Ну, знаєш, у Чижова око настріляне: чомусь не сподобався йому підпис Бабаєвського в документах. Учора ж узяли зразок підпису Євгена Максимовича, і ось зараз мусять принести результати експертизи. Особисто для мене на дев'яносто відсотків ясно: злочин.

— Маєте на увазі, що машину продав не Бабаєвський, а хтось інший?

— Точно.

— Нічого складного… — поплескав я долонею по картонній паці. — Дізнаємось, хто придбав машину, і через покупця вийдемо на злочинця.

— Давай, давай, — каже Каштанов розважливо. — Раз плюнути!.. — Але дивиться гостро, і я відводжу очі. Справді, виявив півнячий норов, а я, слава богу, скоро вже десять років у карному розшуку, і Каштанов вважає мене одним із своїх кращих учнів. Ну, може, не кращим, просто учнем, і цього достатньо, це фірма ого яка: Каштанов у післявоєнні роки займався ліквідацією озброєних банд, і в тому, що в нас зараз фактично нема бандитизму, його чимала заслуга.

Для мене, та хіба тільки для мене, Каштанов — професор криміналістики, він не тільки знає все, що належить знати начальникові розшуку, — просто відчуває злодія, як гончак зайця. У нього бісова інтуїція, котра рідко коли підводить. Дехто вважає це талантом, проте я та деякі інші старі працівники карного розшуку знаємо, якою колосальною роботою виплеканий цей талант, який досвід стоїть за плечима Каштанова.

Отже, я знітився й кажу:

— Звичайно, не раз плюнути, та все ж, як на мій погляд, і мороки великої не буде.

Каштанов лише знизав плечима: мовляв, поживемо — побачимо. В цей час задзеленчав телефон, полковник зняв і рубку, вислухав повідомлення, коротко подякував і, кинутий трубку на важіль, повернувся до мене.

— Все ясно, товаришу капітан, — сказав. — Підпис Бабаєвського підроблено. Досить спритно, але підроблено. Отже, злочинець скористався паспортом Бабаєвського. Без паспорта він не міг зняти машину з обліку й продати її. Точніше, двох паспортів, особистого паспорта Бабаєвського і технічного на машину.

Так, ситуація для нас одразу прояснилася: варіантів може бути, певно, лише три.

Перший: Бабаєвський загинув, і хтось спритно скористався з його документів, щоб продати машину.

Другий: злодії вбивають Бабаєвського, щоб заволодіти його документами, й продають машину.

Третій: Бабаєвський перебуває невідомо де й невідомо з ким, в цей час у нього викрадають машину й документи.

Особисто я майже переконаний, що інженера вбито. Діяли бандит чи банда. Відчувається рука досвідченого рецидивіста.

Чому?

Дуже просто. Треба заманити Бабаєвського в пастку, прибрати без розголосу — інакше втрачається весь сенс афери. Далі: кваліфіковано підробити документи інженера, адже для зняття машини з обліку необхідно звертатися в міліцію, а дешева липа там не пройде. Нарешті, слід взагалі до тонкощів вивчити правила продажу автомобілів, детально продумати план операції, врахувати можливі перепони.

Так, голова тут потрібна!

Я думаю, і Каштанов не підганяє мене.

— Мабуть, убивство, — нарешті порушую я мовчанку.

— Так, — киває полковник. — Якщо вбивство, то відбулося воно два тижні тому. Уявляєш, скільки часу мали бандити, щоб замести сліди? Я тебе тому й позбавив вихідного. Вибач, сам розумієш, мусимо поспішати. До речі, Марина сильно лаялась? — зазирає співчутливо у вічі.

— Не дуже. — Я не відводжу очей, бо кажу правду. — Вже звикла.

— Це погано, що звикла, — зітхає Каштанов. — Моя й досі лається, і це, скажу я тобі, правильно. Якщо б не лаялася, зовсім вихідних не мав би. Йди, Серього, працюй, а я ще посиджу трохи.

Я дивлюсь на сиву бороду Михайла Карповича, згадую, що два роки тому сивина тільки пробивалася в ній, і мені зовсім не заздрісно, що полковник десь через годину-дві приб'ється до своєї Наталі Петрівни.

Голова моя вже зайнята справою Бабаєвського. Уточнюю в Каштанова:

— Я правильно зрозумів, що інженер холостий-нежонатий?

— Холостий, — стверджує полковник. — І поїхав до Криму сам. Побувай зараз у його батька, квартира Бабаєвських на Кловському узвозі. Скажи Миколі, нехай підкине, мені машина все одно зараз не потрібна.

Будинок на Кловському узвозі фундаментальний, правда, післявоєнної забудови, але квартири ще з високими стелями й досить просторими коридорами. Батько Бабаєвського стоїть у цьому довгому коридорі в смугастій піжамі — не видно, щоб спав: очі не заспані й зачесаний гладенько, либонь, просто зручно почувається в піжамі й не збирається нікуди йти.

Старий дивиться на мене з надією і тривогою, звичайно, переживає, аж руки трусяться. Він ще нічого не знає про синову машину, і мені не хочеться наносити йому цей удар.

Проходимо до кімнати, в якій, певно, жив син: одну стіну займають стелажі з книжками, на письмовому столі сувеніри з Алжіру, тахта, застелена гуцульським ліжником.

Старий сідає на тахту, а я влаштовуюсь на стільці біля столу. Тепер мені треба розбалакати його, щоб тримався невимушено, — роззираюсь довкруж і кажу:

— Зручна квартира, затишна. Дім арсенальський?

Мені не слід це запитувати, бо вже знаю, що арсенальський: Микола, шофер Каштанова, живе в цьому районі і вже встиг поінформувати мене.

— Арсенальський, — киває дід, і зморшки на його обличчі розгладжуються. Одразу видно, що згадка про завод йому приємна. — По війні будували й рідко кому давали окремі квартири, але нам!.. Ще мій батько жив, а він на «Арсеналі» з початку віку.

— А ви?

— Усе життя. От вийшов на пенсію.

— Арсенальська династія?

— Отож. Хотів, щоб і Женя, однак так уже вийшло…

— Конструктор — це перспективно.

— Наче на «Арсеналі» конструктори не потрібні! — не вгодився зі мною старий. — А він — до Алжіру, тепер — інститут. Скоро на заводі не буде кому працювати.

— Покличуть пенсіонерів, — пожартував я, але старий не сприйняв цього жарту.

— А що! — випнув груди. — Ми ще можемо!

— Не треба, — засміявся я, — відпочивайте, молодих у нас ще ого-го!

— Легковажність одна, — пробуркотів. — От і мій Женька… Проте, — затурбувався, — щось трапилось?

Я не став заспокоювати його. Запитав:

— Ваш син давно з Алжіру?

— З півроку.

— Машину купив по сертифікатах?

— Так.

— Новенька?

— Ще обкатує. Три тисячі наїздив.

— Виїхав дванадцятого червня?

— Уранці. До Алушти.

— Скажіть, Максиме Сидоровичу, ваш син з Алжіру часто писав?

— Не так уже й часто, один-два листи на місяць…

— І вас не здивувало, що з Алушти не одержали жодної звістки?

— Так то з Алжіру, з Алушти про що писати?

— Ну, що доїхав, добре влаштувався… Мав кудись путівку чи просто так?

— Ні, дикуном. Женя по Криму хотів поїздити: цікаво, знаєте, машина нова…

— Якого кольору?

— Біла-біла як сніг.

— А ви просили його писати?

— Наказував: ти, як приїдеш, обов'язково напиши.

— Мав в Алушті знайомих чи розраховував на автостоянку?

— Казав, там платна стоянка біля самого моря. Якщо не влаштується, то в Ялту чи в Севастополь.

— Речей багато взяв з собою?

— Не дуже. Ну, валізу та ще магнітофон… Японського має, — не втримався, щоб не похвалитися, — там, за кордоном, купив.

— Заїжджати нікуди не збирався?

— Казав: наступного дня в Криму.

— А може, дівчина?.. Жінки нашому братові голову крутять…

— Якби ж то… — махнув рукою Максим Сидорович. — Жені вже під тридцять, а неодружений. Я йому: так усе життя проґавиш, он які Хрещатиком швендяють, а він: устигну. Не дуже цікавили його дівчата.

— А Женя їх?

— Чому б ні? Хлопець, хоч і помішався на кресленнях, показний, весь у матір, а вона в перших арсенальських красунях ходила. Рано померла, коли Женя десятий кінчав. Не встигла й сином попишатися.

Я подумав: невідомо, що важче — не встигнути попишатися сином чи пережити його, і біль, якого, можливо, зазнає цей симпатичний дідуган, буде неймовірним. Запитав:

— Отже, крім японського магнітофона, ваш син ніяких цінних речей не брав?

— Одяг, — одповів старий, — літній одяг, різні труси, майки… Ну, светр на всяк випадок.

— Якої фірми магнітофон, не пам'ятаєте?

— Чому не пам'ятати, я все пам'ятаю. «Соня» — ось як! Женя ще казав: один з кращих магнітофонів у світі, але що ж то за найкращий, коли зіпсувався?

— І що ж з ним сталося?

— Я в цьому не дуже той… Із звуком щось. Женя хотів у Криму десь полагодити.

Я попросив Максима Сидоровича показати фотографії сина. Він охоче почимчикував до сусідньої кімнати, притягнув альбом з акуратно заправленими знімками. Було тут їх багато, починаючи від голого немовляти й кінчаючи алжірськими: Євген Максимович у шортах і розстебнутій сорочці на фоні якоїсь екзотичної рослинності, потім у трусах на березі Середземного моря.

Відібравши дві фотографії, я попросив старого позичити їх нам — потрібні для розшуку його блудного сина; як тільки знайдеться, повернемо.

Посіявши таким чином зерно надії у дідову душу, я розпрощався з Максимом Сидоровичем далеко не так оптимістично настроєний, як він.

Наступний візит — до районної автоінспекції. Тут починаються операції, пов'язані з продажем автомобілів, тут машини мусять пройти технічний огляд, після чого їхні власники одержують відповідний документ до міської ДАІ. Отже, два тижні тому, а точніше, чотирнадцятого червня, тут бачили Євгена Максимовича Бабаєвського або людину, яка знімала з обліку його «Волгу». Я навіть знаю, хто саме бачив цю людину: на довідці, що зберігається в міській ДАІ, стоїть підпис автоінспектора — молодшого лейтенанта Павла Харченка.

Молодший лейтенант попереджений про мої відвідини і, коча сьогодні йому тут нема чого робити, нудиться в темнуватій кімнаті, заставленій пошарпаними столами й шафами з картотекою й номерними знаками.

Ми вітаємося, і молодший лейтенант пропонує мені найзручніше місце в кімнаті: крісло за столом, певно, начальника районної автоінспекції. Не погоджуюсь і примощуюсь на стільці навпроти нього — не тому, що такий уже й скромний, просто звідси мені ближче до Харченка.

Я хочу, щоб молодший лейтенант пригадав усе, що може пригадати, а для цього треба зазирати йому у вічі, крім того, либонь, існує якийсь невидимий зв'язок між людьми, І я чомусь упевнений: чим ближче люди одне до одного, тим легше здійснюється цей зв'язок.

Прохально зазираю у вічі Харченка й запитую:

— Два тижні тому у вас знімали з обліку білу «Волгу», номерний знак КИФ 22–35. Пам'ятаєте цей випадок?

Молодший лейтенант хмуриться й дивиться на мене насторожено.

— У нас, знаєте, щодня… зняти з обліку, поставити… Круговерть…

Я розумію Харченка: біс його зна, чого це з'явився настирливий капітан з карного розшуку. Може, вони проґавили щось, і найкраща позиція: знати не знаю й відати не відаю…

— Звичайно, круговерть, — погоджуюсь, — і чорта з два щось запам'ятаєш. Але ж по очах бачу: пам'ять у вас дай боже кожному, та й «Волга» примітна — біла й нова. І велика в мене підозра: знімав з обліку її не справжній господар, а, можливо, вбивця.

Очі в молодшого лейтенанта округлюються. Вбивця — це серйозно, і він одразу сам стає зосередженим, перехиляється до мене через стіл і каже:

— Здається, пригадую… Гарна машина, три тисячі на спідометрі, я ще подумав: спекулянт клятий, злупить за неї ого скільки!

Я розкладаю на столі перед молодшим лейтенантом три фотографії, в тому числі знімок Євгена Максимовича Бабаєвського.

— Один з них — власник отої «Воліти», — кажу.

Харченко заперечливо хитає головою.

— Ні, з обліку знімав зовсім інший.

— І ви добре запам'ятали його? — запитую з надією.

— Звичайно, — відповідає, і без удаваної скромності додає: — У мене взагалі гарна зорова пам'ять. Побачу, як сфотографую.

— І що ж підказує вам ця фотопам'ять? — Не втримуюсь від іронії, але тут же розумію, що цілком залежу від цього веснянкуватого молодшого лейтенанта, і одразу поправляюсь: — Усний портрет, товаришу Харченко, я вас дуже прошу: усний портрет!

Молодший лейтенант замислюється. Я не кваплю його, розуміючи, з яким навантаженням працює зараз його мозок.

— Так… — починає нарешті. — Чоловік років сорока чи менше. Мішки під очима й зморшки від носа до кінчиків губів. Лисий, лишилося зовсім обмаль волосся, зачісує зліва направо. Чоло високе, зморшкувате, ніс в горбинкою, великий, а очі запали, темні очі й пронизливі. Губи бліді, вузькі, вуха хрящуваті. Зріст біля ста вісімдесяти. Кадик увесь час рухається.

Я киваю вдячно: усний портрет виразний і зроблений професійно.

— Як тримався? — уточнюю.

Харченко ледь помітно посміхається.

— У нас — машини… — каже невизначено. — А в кожної машини можна знайти недоліки. І ці недоліки, якщо вони серйозні, ми знаходимо. Ну, знаєте, як люди тримаються… Одні вдячні, другі запобігають, посміхаються тобі, як найкращому другові. Оцей також — солодкий, увічливий, у чині мене підвищив, лейтенантом називав. Я ще подумав: у тебе «Волга» тільки обкатку пройшла, чого запобігати? По закону все зробимо. Ще запитав: «Продаєте?» Трохи знітився, руками розвів: мовляв, що поробиш, обставини. «Дачу, — одповідає, — хочу купити, і гроші потрібні…» Звичайно, бреше, сучий син, очі нещирі, бігають… Однак усі документи в порядку — підписав, і котись під три чорти.

— А у вас справді гарна пам'ять, — кажу я, бо пам'ятати через стільки днів такі деталі зможе не кожен. — Пригадайте, будь ласка, один він був чи з кимось?

— Один, — ні на мить не завагався молодший лейтенант. — До речі, — зрадів, — ще одна деталь: якщо шукатимете цього пройду, згодиться. На підборідді в нього ямочка, знаєте, таке роздвоєне підборіддя…

— Чорнявий чи блондин?

— Лисий… — розводить руками. — Хоча, чорнявого запам'ятав би. Точно блондин, я ж казав, зовсім мало волосся лишилося, але блондин.

— Паспорт у нього дивилися?

— Це ви на предмет фотографії? — догадується. — Паспорт був в ажурі. Всі документи гарні, не причепишся. До речі, а що із справжнім власником?

— Якби знав…

— Шукаєте?

— Почали.

— Але ж його нема вже два тижні! — до молодшого лейтенанта нарешті дійшла суть того, що трапилося. — Отже?..

— Усе може бути, — одповів я ухильно. — Прощавай, молодший, ти мені допоміг.

Вийшов на вулицю, зиркнув на годинник. Пів на третю, і сьогодні вже нема чого робити.

Тепер найперше — магазин: встановити, кому продано білосніжну красуню. Покупець спілкувався з лисим, який знімав машину з обліку, принаймні два дні: на автомобільному базарі, де домовлялися, і в магазині, де оформляли продаж. Та й сам автомобіль обдивитися треба. Мало не два тижні, як у нового власника, та чого на світі не буває, може, щось і збереглося.

Магазин сьогодні вихідний, раніше, ніж завтра о десятій, до нього не потрапиш. Я роззирнувся й попрямував до найближчого телефону-автомата дзвонити Марині.