Спекотний липень

III

У кабінеті начальника Запорізької ДАІ сиділи автоінспектори, які чергували дванадцятого червня на Сімферопольській трасі. Розповівши, що саме привело мене до Запоріжжя, я попросив пригадати, чи не трапилося під час чергування таке, що могло б навести нас на слід лисого злодія, який заволодів машиною Бабаєвського.

Мені вже було відомо, що цього дня на трасі сталися дві аварії: «Жигулі», об'їжджаючи вантажну машину, врізалися в «Москвича», котрий вискочив назустріч з-за горбка, і ГАЗ-51 пом'яв «Запорожця». Випадків крадіжок автомобілів не було зареєстровано.

Інспектори сиділи мовчки, наче води в роти набрали. Нарешті один почав:

–- Білих «Волг» знаєте скільки! Одних московських…

Другий додав:

— Уявіть, яка в нас траса! Тисячі машин, і влітку більшість приватних.

Інші мовчали, і я вже був готовий визнати безцільність нашої наради, коли підвівся високий хлопець з погонами старшого лейтенанта і сказав нерішуче:

— Я, звичайно, нічого не тверджу, та ось яка справа… Там один «волгар» швидкість перевищив. Ну, зупинив я його, компостер у талоні заробив, і треба карати. Проситься він, ну, всі просяться, але ж гнав кілометрів сто двадцять. Хочу вже бити дірку, а він каже: «Щойно вашого товариша підвозив, хоч на це зважте». Я й думаю: ось як хоче викрутитися, бреше… На лінії з того боку нікого нема, точно знаю, жодного автоінспектора. Так і кажу, а він своє твердить: «Щойно підвозив вашого брата». Я йому дірку в талоні, звичайно, пробив, щоб правила не порушував, а тепер думаю: якщо не брехав? Хто ж там міг бути?

Начальник обласної автоінспекції запитав суворо:

— Чому не доповіли?

— Не надав значення.

— Номер машини порушника записаний? — запитав я. — Звідки «Волга»?

— Наша, запорізька. В реєстрі порушень усе є: і номер, і прізвище того лихача. Оформив як слід.

— Товариші, — звернувся до підлеглих начальник ДАІ, — ніхто з вас того дня не просився у «Волгу»? — обвів автоінспекторів поглядом. — Хоча, даремно запитую. — Пояснив мені: — Всі наші товариші на автомобілях і мотоциклах. Правда, щось могло й трапитись… Отже, ніхто не просив власника «Волги» підвезти його? Ніхто.

Я замислився: у цій історії щось є.

Попросив розшукати того порушника. Якщо, звичайно, він у Запоріжжі. Міг податися в Сімферополь, Ялту, на Азовське море, куди завгодно, і сиди, чекай його…

Тепер усе залежало від чіткості роботи автоінспекції. Виявилося, що діловодство тут на висоті: вже через півгодини переді мною лежала довідка. Власник «Волги» ЗПЖ 35–8 °Cавелій Іванович Куделя, інженер титано-магнієвого комбінату і його адреса.

А ще через десять хвилин нас повідомили, що Савелій Іванович Куделя зараз на роботі, й назвали номер його телефону.

Я набрав цей номер.

— Куделя слухає, — почув у трубці.

Ми швидко домовилися зустрітися через півгодини. Савелій Іванович затурбувався, правда, чого це автоінспекція зацікавилася його особою. Довелося заспокоювати: мовляв, потребуємо допомоги, і ніяких санкцій проти нього застосовувати не збираємося.

Удень в індустріальних районах Запоріжжя інтенсивний автомобільний рух: якби не їхали машиною ДАІ, невідомо, скільки б добиралися до титано-магнієвого комбінату. Й так припізнилися на кілька хвилин.

Куделя чекав на прохідній, і ми усамітнилися тут же, на лавиці в сквері біля входу до підприємства. Савелій Іванович — чоловік років під сорок, з великими залисинами, засмаглим обличчям і допитливими очима. Він сів упівоберта до мене й запитав:

— Чим можу прислужитися?

Все ж, не дивлячись на мої попередні запевнення, Куделя трохи хвилювався, і я поспішив заспокоїти його:

— Я з карного розшуку, і ми сподіваємося на вашу допомогу.

Інженер розвів руками.

— Будь ласка, проте…

— Дванадцятого червня за Мелітополем, — перебив його я, — вас зупинив автоінспектор обласної ДАІ. Так?

Куделя трохи знітився.

— Пробив мені дірку в талоні.

— За перевищення швидкості?

— На жаль.

— Куди ви їхали?

— У Крим.

— Надовго?

— Днів на десять.

— Розповідали автоінспекторові, що перед тим підвозили якогось працівника міліції?

— Звичайно. І не якогось працівника, а такого ж автоінспектора.

— Чому так вважаєте?

— Він зупинив мене за Мелітополем і представився: сержант, вже не пам'ятаю, як його… Крім того, все як належить: паличка, погони…

— Їхали один?

— Так.

— І автоінспектор був один?

— Чого один — двоє. Ще якийсь у цивільному, дружинник. Перевірили в мене документи, кажуть, що їдуть на порушення. Попросили підвезти. А я що: заперечувати важко, та й для чого заперечувати?

— Документи показували?

Куделя знизав плечима.

— Автоінспектор у формі й паличка! Для чого ж документи?

— Пам'ятаєте цього автоінспектора?

— А він що, проштрафився?

— Все можливе, Савелію Івановичу.

— Так, — погодився, — даремно не розпитуватимете. Але ж він у мене нічого не вимагав, чого наговорювати на чоловіка? Тільки підвезти. І мужик непоганий, компанійський. Трохи побазікали…

— Про що?

— А ні про що. Куди їду, про море, відпустку…

— Опишіть його.

— Чоловік як чоловік: лисий, він фуражку зняв, спекотно, знаєте, я й подумав, що обігнав мене лисиною.

Лисий?

Це вже було цікаво.

— Високий і лисий, ніс довгий і зморшки… Обличчя зморшкувате.

Усе сходилося, проте я вирішив поки що не ставити навідних запитань. Мене цікавив другий, у цивільному.

— А дружинник? Як виглядав?

— А біс його зна… — махнув рукою. — Сидів позаду, і я не дуже придивлявся. Хоча… Ні, — зітхнув, — не пам'ятаю. Ось тільки в кепочці був, це точно, в кепочці, іще чубчик з-під неї.

— Чубчик? — перепитую навмисно байдуже: — Який чубчик?

— Звичайний, з-під козирка на чоло.

— Не пам’ятаєте, в автоінспектора ніс з горбинкою?

— Точно, — стверджує Куделя. — Та покажіть його фотографію, я впізнаю.

Коли б ми мали її, шановний Савелію Івановичу! Я делікатно обходжу це питання, веду далі:

— А вуха?

— Капловухий. Рожеві вуха й хрящуваті.

Все сходиться, і я вже майже переконаний, що в машину до Савелія Івановича сіли обидва бандити, які двадцятого червня були в Дарницькій ощадкасі.

Отже, їх двоє.

— Можете вказати місце, де вас зупинили? — запитую.

Савелій Іванович замислюється лише на кілька секунд.

— Можу. Там підйом, і вони стояли вгорі. Автоінспектори взагалі люблять такі місця. Їх не видно, а шосе проглядається на кілька кілометрів.

— Далі? Сіли вони у вашу машину… Що далі?

Куделя дивиться на мене, як на дивака.

— Як що? Поїхали…

— Це ясно. Що вони вам сказали?

— Порушення… Ідуть на порушення. Розслідувати аварію.

— А вас не здивувало: автоінспектор і без транспорту!

Куделя невизначено знизав плечима.

— Пригадайте, будь ласка, — попросив я, — про що розпитував вас автоінспектор.

— Я ж казав: куди їду, для чого…

— На скільки, — уточнюю.

— Так.

— І про сім'ю… Чому одинаком їдете?..

— Звідки знаєте?

— Догадуюсь. І ви розповіли, що їдете днів на десять покупатися в морі, що жінка з якихось причин не змогла скласти вам компанію?

В очах Куделі мигтять цікаві вогники.

— Ви кажете так, наче сиділи поруч у машині. Він ще допитувався, чи не приїде дружина до мене і чи не збираюся я дзвонити їй.

— І що ж ви одповіли?

— За десять днів не встигне скучити.

— А він?

— Що дружин не слід балувати.

— А потім попросив повернути з шосе?

Мені вже ясно, що Куделю врятував тільки випадок. Але який?

— Так, на розвилці. Біля річки лісок і дорога польова. Вони хотіли, щоб за три кілометри їх підкинув.

— А ви не погодились?

— Взагалі, мусив це зробити, але якраз машина туди повертала, я й зупинив її. Для чого мені час витрачати: порожній «газик» ішов.

— І як вони реагували на це?

— Аніяк. Пересіли до «газика» й поїхали.

— Ви — своїм шляхом?

— Авжеж. І тут мене знову зупиняють, кілометрів через десять-п'ятнадцять. Ще подивувався: для чого стільки автоінспекторів?

Я подумав і запитав:

— А де сидів другий, в цивільному?

— Як де? На задньому сидінні.

— За вами чи праворуч?

— За мною. Однак яке це має значення?

Що я міг відповісти інженеру Куделі? Що він був на порозі смерті, що «дружинник», котрий сидів позаду, вже приготувався оглушити його?

Але де вони взяли міліцейську форму?

Я знав, що все одно зараз не відповім на це запитання, зрештою, не тільки на це.

— Особливі прикмети? — попросив з надією.

Інженер тільки похитав головою, і вигляд у нього був такий, наче пробачався за недостатню спостережливість. Не знав, як уже допоміг мені.

Ми поїхали на місце пригоди.