Літак пробіг по бетонованій доріжці, загальмував і почав розвертатися до будинку аеропорту. І в цей час линув дощ: рясний і теплий літній дощ, які часто бувають у Прикарпатті. Гори загороджують шлях хмарам. Вони зупиняються й проливаються густими дощами — влітку тут завжди зелено, і трави в передгір'ях виростають за пояс.
Проте мені зараз ні до чого і трави, і те, що дощ на початку липня вважається золотим: не мав плаща, а треба було добігти від літака до аеропорту.
Я зволікав до останнього, нарешті вже стюардеса прочимчикувала порожнім проходом, допитливо глянувши на мене, — лише тоді підхопив свій «дипломат» і вискочив на льотне поле.
Дощ одразу накрив мене, а я біг, перестрибуючи через калюжі й намагаючись хоч трохи прикритися «дипломатом». Мабуть, збоку на мене кумедно було дивитися: довготелесий чоловік хоче побити рекорд у потрійному стрибку, обминаючи калюжі, але, зрештою, потрапляє в одну, оббризкує інших пасажирів, і від нього відсахуються, як від божевільного.
Нарешті я прослизнув через турнікет і метнувся до рятівних сходів вокзалу. І відразу ледь не наштовхнувся на Толю Крушельницького, Анатолія Зеноновича Крушельницького, старшого інспектора міського карного розшуку.
Майор стояв на горішній сходинці й дивився на мене згори вниз, як і належить у таких випадках, трохи зверхньо. Навіть з прикрістю. Проте я не звернув уваги ні на прикрість, ні на зверхність — був щасливий, що врятувався під зливи, решта не обходила мене, навіть зневажливі нотки в звертанні до мене старшого інспектора.
— Вам що, в столиці плащів не дають? Ну куди я таку мокру курку повезу?
Я поставив на сходинку «дипломат». Обтер хусточкою обличчя і лише тоді зробив досить невдалу спробу виправдатися:
— Так я ж з Кривого Рога…
— Угу, — тут же погодився Крушельницький, — у Кривому Розі дощів не буває…
Однак я вже оговтався і перейшов у рішучий наступ:
— Над усією Україною чисте небо, і тільки у вашому…
Толя підвів обидві руки.
— Стій, безумцю, — вигукнув розпачливо, — бо зараз образиш Львів, а цього не прощу ні я, ні всі наші хлопці! І залишимо тебе без нашої дружньої підтримки.
— Ніколи! Ніколи не зробиш цього! — Ми обнялися, і я трохи намочив Толин бездоганно випрасуваний піджак. Він був піжоном, цей майор карного розшуку: носив елегантні, пошиті в якогось старого кравця костюми. Кажуть, кравець хвалився, що за клятої пілсудчини обшивав увесь львівський бомонд, може, й брехав про бомонд, але шив справді гарно, і я завжди заздрив Толиним костюмам.
Крушельницький був радий моєму приїздові — я зробив цей висновок з того, що Толя не звернув уваги на мокрі плями на піджаку й посміхався так, як можна посміхатися тільки друзям: коли, здається, усе обличчя — і губи, і щоки, і особливо очі — випромінює доброзичливість.
— Пішли, — підштовхнув він мене, пропускаючи у дверях.
Я повернув до вестибюля, однак Толя потягнув мене праворуч, звідки вели сходи на другий поверх до ресторану.
— Я не голодний… — спробував заперечити, та Крушельницький рішуче поклав край моїм ваганням.
— Вип’ємо кави, — пояснив. — Тут нам зварять справжню каву, а в зв'язку з тим, що робочий день уже закінчився, візьмемо дещо й до кави. За зустріч.
З цим важко було не погодитися, тим більше, що зустрічаємося ми в рідку стежку і, якщо навіть обмивати кожну зустріч, алкоголіком не станеш.
У ресторані Толю знали: нас посадили за крайній столик, де красувалася табличка «Зайнято». Офіціантка одразу підбігла й витягнула блокнот, готуючись записувати, проте Толя відсунув меню.
— От що, Марічко, — попросив, — дай нам, будь ласка, триста коньяку, щось закусити, лангети й каву.
«Марічка, — подумав я, — перша офіціантка, з якою довелося зустрітися у Львові, вже Марічка. Чи не забагато їх тут на мою голову?»
Дівчина пішла, Толя запалив болгарську сигарету, смачно затягнувся й очікувально подивився на мене. Знав, що даремно з Кривого Рога отак без плаща з одним бідолашним «дипломатом» не літають, особливо працівники карного розшуку, і чекав, поки я почну висповідуватися. Проте я не поспішав починати ділову розмову і з задоволенням дивився на Толю.
Мені завжди приємно дивитися на Крушельницького. Кажуть, що чимось ми схожі, й не тільки високим зростом, а й рисами обличчя. Я не зовсім згоден з цим. Толя видається мені вродливим хлопцем, не те, що я. У нього високе чоло, прямий ніс і широко поставлені темні очі. А в мене очі сірі, навіть зеленкуваті, як у кота, — хіба можна з такими очима скласти конкуренцію Крушельницькому?
На майора навіть дівчата озираються, злі язики, правда, кажуть, що не на нього, а на костюми і що Толина врода та імпозантність залежать в основному від польського кравця, однак я глибоко переконаний, що це — вигадки.
Подивитись тільки, як посміхається цей кримінальний майор! Просто артист, і ніхто із сторонніх ніколи не догадається, що професією цього чоловіка з сонячною посмішкою є щоденний розшук різних злодюжок, злодюг і бандитів і що з цим обов'язком він справляється успішно — один з найкращих детективів у республіці.
Я, наприклад, не дуже полюбляю, коли мене називають детективом. Якось воно звучить трохи пишномовно й по-іноземному. Простіше потрібно, приземленіше, якщо можна так сказати, бо ми звичайні сищики, отак от — сищики, і нікуди від цього не дінешся. Поки що потрібна й така професія, якщо хочете, професія груба, але ж маємо справу з людьми грубими й вульгарними (це ще м'яко кажучи), до яких треба застосовувати грубі прийоми, користуватися і зброєю, і наручниками.
Ось і зараз в мене під пахвою пістолет. На всяк випадок, я вже не пам'ятаю, коли доводилося стріляти з нього. Однак виїхав не на прогулянку й не для того, щоб пити коньяк у аеропортівському ресторані, виїхав на розшук убивці, небезпечного злочинця, з яким можу зустрітися кожного дня і для затримання якого може знадобитись зброя.
Я поворухнувся: від пістолета зробилося незручно, і я непомітно пересунув його трохи вперед.
Зиркнув на Толю й трохи засоромився: адже щойно подумав, що негоже мені розсиджуватися в ресторані, і цим, хотів цього чи не хотів, все ж образив свого колегу, а він, як кажуть, з усією душею, наче сам не знає, що розсиджуватися по ресторанах нам не можна…
Зрештою, сьогодні ми вже нічого не зробимо, і не все одно, де розповідати Толі про справи, — тут чи в управлінні міліції. Тут приємніше: смачно пахне смаженим м'ясом, кавою, зараз нам принесуть по чарці, а хто сказав, що сищикам не можна трохи випити — наче ми вже й не люди?
Офіціантка поставила на стіл карафку з коньяком, чарки, пляшку мінеральної води, заливну рибу й дуже апетитну буженину, від якої в мене сповнився слиною рот.
— Спасибі, Марічко, — подякував Крушельницький. — Лангети потім.
Дівчина посміхнулася чомусь не Толі, а мені і пішла, трохи погойдуючи стегнами. Крушельницький одразу помітив це й підморгнув підбадьорююче.
— Робиш успіхи, — сказав, — таку файну дівку — і з першого погляду!
— В цьому щось є… — Я присунув тарілку, поклав буженину. — На Марій мені мусить щастити, якщо навпаки — труба. Розумієш, треба знайти якусь Марію-продавщицю з Пекарської. Є у вас така вулиця?
— Овва! — видихнув Толя без ентузіазму. — Є і досить довга. І живуть на ній Марії, Марічки, Машки й Мурки. Та вип'ємо не за твою Марусю, а за нашу зустріч — під, три чорти такі зустрічі, хоч раз би побачитися без діла!
Ми випили по чарці, добряче закусили, і я розповів Крушельницькому про Пашкевича, його злочини і як ми вийшли на слід львівської Марії-продавщиці.
Чи, може, офіціантки?
Он Марічка несе нам лангети, посміхається ще здалеку, а в мене думки чорні: а якщо Марія з Пекарської?
Дівчина поставила страви, заходилася прибирати використаний посуд, а Толя, наче прочитавши мої думки, запитав:
— Ти, Марічко, де мешкаєш?
Вона грайливо зиркнула на нього, потім перевела погляд на мене — все ж, доведеться визнати вам, товаришу міліцейський майор, що я обійшов вас на повороті, — ледь-ледь стенула плечима й відповіла запитанням на запитання:
— А вам для чого?
— Може, провести хочу. Чи далеко?
— Для вас — далеко.
А вона молодець, дівчина: не кожна так дасть відкоша Крушельницькому.
Толя трохи зніяковів і позадкував:
— А його в провожаті візьмеш? — кивнув на мене.
— Ви що, адвокат?
— Та він скромний, дівчат боїться.
Марія подивилася на мене із ще більшою цікавістю.
— Довго чекати, — махнула рукою. — До дванадцятої. Але ж ми працюємо через день… — остаточно не позбавила мене надії.
— І де ж твій дім?
— Всього чотири квартали… — засміялася лукаво.
Крушельницький одразу втратив цікавість до дівчини, чесно кажучи, я також.
— В такому разі тобі провожаті зовсім не потрібні, — віджартувався Толя. — Ось і перша чарка колом, — мовив, коли офіціантка пішла.
— Таких чарок у нас попереду…
— Нічого, підпряжемо дільничних інспекторів, якось усе влаштується. Хочеш, зараз поп'ємо кави і я провезу тебе по Пекарській?
Звичайно, я хотів.
Толя пішов викликати машину, а я втупився в лангет, щоб не зустрічатися поглядом з Марічкою: стояла біля буфету й час од часу зиркала в мій бік. Вирішив сьогодні ж подзвонити Марині. От здивується: чекає від мене звістки з Кривого Рога, а я вже у Львові. І невідомо, де буду завтра чи післязавтра.
Але завтра напевно ще буду тут і післязавтра також. Толя казав, що Пекарська — вулиця чималенька, а треба перевірити на ній всіх Марій, всіх без винятку, бо про професію криворізької знайомої Пашкевича його сестра казала якось непевно: має справу з продовольчими товарами…
А це може бути не тільки продавщиця чи офіціантка — працівниця кондитерської фабрики, товарознавець бази, майстер-кулінар. Хіба мало таких професій?
Львів завжди вражає мене своєю, так би мовити, кам'яною суцільністю. Я був тут двічі чи тричі і щоразу переживаю якесь почуття душевної пригніченості перед цегляними велетнями, котрі стоять пліч-о-пліч, спираються один на одного і, здається, дивляться на тебе як на комаху: необережний рух, і розчавлять без жалю.
Пекарська виявилась точно такою ж вулицею — населеною кам'яними й холодними велетнями.
Будинки стояли впритул, наче пишаючись своєю згуртованістю, нависали над бруківкою, над вимощеними кам'яними плитами тротуарами — вулицю щойно полили, відполірований граніт бруківки блищав, і здавалося, що поміж застиглої середньовічної німотності повзе така ж безмовна, повільна й невмираюча змія.
І жодного деревця в цьому кам'яному мішку.
— Ну й ну… — покрутив я головою.
Крушельницький одразу зрозумів мене.
— Це тобі не каштановий Київ. Середньовіччя!
Машина їхала повільно, проминаючи ще вужчі бічні завулки.
Залишили позаду їдальню чи чайну, біля якої щось доводили один одному не зовсім тверезі чоловіки, далі вулиця трохи поширшала, з'явилися дерева. Однак будинки все ж стояли впритул, і я подумав, скільки народу живе в них — от клята Марія, не могла поселитися на маленькій затишній вулиці…
Нумерація на будинках наближалась до сотні, ліворуч з'явилися будинки явно службового призначення.
— Медінститут, — пояснив Крушельницький. — Далі — Личаківське кладовище.
На Личаківському кладовищі мені колись довелося побувати: бачив вражаючий пам'ятник Франкові, блукав безкінечними алеями, де завжди багатолюдно.
Посміхнувся, коли Крушельницький пригадав замітку в місцевій газеті, яка цілком серйозно стверджувала, що Личаківське кладовище — улюблене місце відпочинку львів'ян.
— Справді, — відзначив Крушельницький, — я вбачаю в цьому якийсь сенс, хоч з газети довго сміялися.
Нарешті Пекарська закінчилася, шофер зробив лівий поворот, ми вискочили на вулицю Леніна й помчали вниз до центру, де в готелі «Львів» мені забронювали номер.
Уранці Крушельницький познайомив мене з двома дільничними інспекторами, які мусили допомагати в розслідуванні. Один — високий, горбоносий, чорнявий, схожий на грузина, проте з типово українським прізвищем Непийвода, другий — низенький, білявий, веснянкуватий, схильний до повноти — Горлов. Обидва — старші лейтенанти, обом по тридцять років, і обидва трохи стривожені: чому це карний розшук зацікавився саме їхніми дільницями?
Я пояснив, яка робота чекає на нас, — старші лейтенанти полегшено зітхнули: в тому, що якась Марія мешкає на підвідомчих ділянках, не було жодного криміналу, то більше, що сама вона стала жертвою досвідченого злочинця.
Фотографії Пашкевича, вранці вже доставлені до Львова (я добрим словом пом'янув оперативність Дробахи), інспектори поклали в планшети, ми поділили сфери діяльності й поїхали на Пекарську.
Передбачалася довга й нудна робота в житлово-експлуатаційних конторах з домовими книгами. Що ж, в основному наша робота копітка й нудна, уявлення, що складається вона з суцільних захоплюючих пригод, явно помилкове. Щоденно доводиться мати справу з буденними фактами, рахувати, звіряти, співставляти різні дані, просіваючи, буцім крізь сито, сотні прізвищ.
Ось і сьогодні: гортаю домову книгу. Стоп. Перша Марія.
Дмитрук Марія Семенівна. Мешкає в п'ятій квартирі. 1951 року народження. Живе разом з матір'ю. Може бути знайомою Пашкевича? Цілком. Поставимо поруч прізвища галочку — перевірити.
Друга Марія. Хомишин Марія Гнатівна. З дев'ятої квартири. 1903 року народження. Галочки не ставитиму, навряд чи така бабуся зацікавила Пашкевича й розмовляла з ним по міжміському телефону.
А в цьому будинку Марій, як домашніх кицьок.
Коциловська Марія Всеволодівна. 1941 року народження. З сімнадцятої квартири. І галочку поставити знову треба.
В наступному будинку Марій не було. Але через номер їх набралося аж п'ятеро. І всі п'ятеро вимагали перевірки.
До обіду я вже твердо знав, що Марія — найпопулярніше ім'я у Львові.
Та хіба тільки у Львові? Цей нахаба Пашкевич і тут підклав нам свиню: не міг познайомитися з якоюсь Роксоланою чи Соломією, бісів син! І нам, і йому, зрештою, було б краще. Все одно ж спіймаємо, а чим менше натішиться принадами вільного грошовитого життя, тим легше переходити в не зовсім зручне тюремне приміщення з його суворим режимом і відсутністю біфштексів та курчат-табака. Я вже не кажу про компот і передобідню чарку.
Однак мої і Пашкевичеві переконання були, очевидно, зовсім протилежні. Все ж він думав (безпідставно, звичайно) вислизнути з наших рук і до останку порозкошувати на награбовані гроші.
Лише ввечері я закінчив гортати домові книги закріплених за мною будинків.
Набралося двадцять чотири Марії, і шістнадцять з них явно вимагали перевірки. Подзвонив до управління. Горлов чекав на мене, я сів у трамвай і через десять хвилин ішов коридором карного розшуку. Не забарився і Непийвода — ми витягнули свої списки й почали складати список загальний, відбираючи насамперед, якщо можна так сказати, найперспективніших Марій.
Найперше вилучили всіх, яким минуло п'ятдесят, та неповнолітніх. Окремо виписали заміжніх, тих, що мешкали з сім'ями, ці вимагали перевірки, та в останню чергу: хто ж його зна, може, якійсь і набридли сімейні кайдани, вирішила кинутися в міцні обійми Пашкевича.
Список очолювали Марії-одиначки віком од двадцяти до сорока років, котрі мешкали в окремих квартирах або кімнатах.
На завтра в нас знову передбачалася марудна й копітка робота: мали самі встановити алібі Марій. Ті, хто в січні не виїжджав із Львова, нас не цікавили: мали знайти Марію, котра побувала на початку року в Кривому Розі.
До речі, починали список Марія Пугачова й Марія Труфинова — інспекторам уже було відомо, що перша працює офіціанткою в ресторані «Інтурист», друга — в гастрономі біля Галицького ринку.
Два дні ми висіли на телефонах, бігали по установах, вели розмови у відділах кадрів, говорили в житлово-експлуатаційних конторах, з двірниками, сусідами Марій, і наш список, який складав спочатку п'ятдесят сім прізвищ, худнув і худнув, поки, зрештою, в ньому не лишилося тільки чотири прізвища.
Труфинова Марія Василівна. 1952 року народження. Продавщиця гастроному. Мешкає в окремій однокімнатній квартирі. Неодружена. У січні їздила у відпустку. Співробітникам казала, що гостювала в подруги десь у Вінницькій області.
Сатаневич Марія Сидорівна. 1947 року народження. Праї цівниця кулінарного цеху ресторану. Мешкає в окремій двокімнатній квартирі з семирічним сином. Розлучена. З грудня минулого року по лютий нинішнього не працювала. Сина відвезла до матері на село під Львовом, сама була у від'їзді, де саме — встановити не вдалося.
Товкач Марія Костянтинівна. 1950 року народження. Технолог кондитерської фабрики. Займає кімнату в комунальній квартирі. З чоловіком розлучилася позаторік. У січні їздила до Немирівського будинку відпочинку на дванадцять днів, де перебувала ще два тижні — невідомо.
Лугова Марія Петрівна. 1948 року народження. Працівниця відділу постачання автобусного заводу. Займає разом із матір'ю окрему двокімнатну квартиру. Неодружена. У січні їздила у відрядження до Дніпропетровська.
Марія Труфинова мешкала у триповерховому будинку на розі Пекарської і Чкалова.
Довгим коридором ми з Горловим вийшли до маленького замкнутого з усіх боків двору. Звідси високими кам'яними сходами піднялися ще до одного парадного. Подзвонили в квартиру на третьому поверсі. Знали, що Труфинова, хоч сьогодні й субота, все ж працює на другій зміні, й вирішили потурбувати її першу.
Біля входу в парадне залишився Непийвода — підстраховувати нас, якщо Пашкевич перебуває саме тут і йому якось удасться вирватися з квартири.
Нам відчинила досить симпатична білява жіночка в короткому нейлоновому халатику. Була ще не причесана, це бентежило її, бо червоніла й поправляла руками волосся, переступаючи з ноги на ногу.
Я подумав, що, маючи такі ніжки, перед чоловіками не треба особливо бентежитись: довгі, стрункі, з крутим підйомом.
А раптом вона схвилювалася тому, що в домі сторонній чоловік, а тут — міліція! Ми вирішили не критися й завітали до Труфинової цілком легально, для перевірки паспортного режиму.
Горлов пробачився й попросив дозволу зайти до квартири: мовляв, маємо справу і, якщо, Марія Василівна не заперечує, хотіли б кілька хвилин поговорити.
Труфинова не заперечувала. Вона пропустила нас до передпокою, якось тривожно озирнувшись на двері, що вели до кімнати, і ця тривога не сподобалася мені — рішуче пройшов уперед коридором і відчинив двері.
Може, це виглядало не дуже етично, проте Марія Василівна сама запросила нас до квартири, а етики, якщо тут перебував бандит і вбивця, дотримуватися зовсім не обов'язково.
Однак у кімнаті не було нікого: гарній, великій, сонячній кімнаті з відчиненими вікнами.
Я подумав, що навряд чи Пашкевич стрибав би з третього поверху, але все ж пройшов до вікна й визирнув на вулицю. Вікна виходили не на Пекарську, а на Чкалова, вулиця порожня, дві жінки про щось теревенять на протилежному тротуарі. Все спокійно.
Я відійшов од вікна й запитав у Труфинової:
— У вас ніхто не гостює?
— Ні. — Вона оговталася й дивилася відкрито: — Ви когось шукаєте? У мене нікого нема.
— Нікого ми не шукаємо, — заспокоїв її Горлов. — Товариш з міської міліції, нам доручено роз'яснити людям правила паспортного режиму.
— Влаштовуйтеся, — вказала на стільці біля столу, вкритого дещо старомодною плюшевою скатертиною. Сама сіла з другого боку столу й прикрила коліна краєм скатертини.
Горлов розповідав Труфиновій щось про паспортні правила, а я уважно огледів кімнату й не помітив жодної ознаки перебування тут чоловіка. Скориставшись з паузи в розмові, вставив:
— Гарно у вас у квартирі, затишно. Одна живете?
— Одна! — підвела на мене очі з викликом: мовляв, яке твоє діло.
— Чудово засмагли, — перевів розмову на інше. — Кримський загар?
— Брюховицький, — посміхнулася. — Я через день працюю, то на Брюховицьке озеро їжджу.
Те, що Брюховичі — приміське селище, я вже знав. Зробив ще одну спробу одержати від Труфинової потрібну інформацію:
— У відпустці вже були?
— У січні.
— Їздили кудись?
— До подруги на Вінниччину. Велике село під Козятином, та нудно. Після різдва купили путівки й до Яремчі. Ніколи не були в Яремчі?
Я похитав головою: чув, що взимку, особливо коли багато снігу, там чудово, збиралися колись з Мариною поїхати, однак, як завжди, щось завадило.
— Ми з Надією на лижах навчилися їздити. — Труфинова посміхнулася: видно, згадки справді були приємними.
— У пансіонаті мешкали?
— Там такі гарні будинки. Дерев'яні, у кімнатах живицею пахне.
Ми з Горловим перезирнулися: у щирості Труфинової важко сумніватися, і нам, певно, слід було закруглятися. То більше, що сьогодні ввечері чи найпізніше завтра вранці зможемо одержати повідомлення з Яремчі — чи справді Марія Василівна перебувала там у другій половині січня, саме тоді, коли Пашкевич познайомився із своєю «львів'яночкою».
Я підвівся.
— Якщо можна, склянку води, — попросив.
Труфинова взяла із серванта склянку — дешеву підробку рід кришталь — і попрямувала до кухні.
Я подався за Марією Василівною: пити, власне, зовсім не хотілося, з огидою думав про теплувату хлоровану воду з-під крана. Але ж мусив обдивитися всю квартиру.
Поки Труфинова спускала воду, щоб стала холоднішою, встиг зазирнути у ванну. Мені вистачило буквально секунди — все ж маю треноване око, — щоб встановити: чоловіком тут і не пахне. Нема другої зубної щітки, бритви, помазка чи тюбика мильного крему.
Я зовсім заспокоївся і поспішив до кухні, де вже із задоволенням спорожнив склянку, бо Марія Василівна догадалася кинути до неї кубик льоду.
Труфинова мені сподобалася, і я щиро порадів, що це не вона зійшлася з Пашкевичем, — скалічив би життя такій гарній дівчині. Запитав, наче й нічого не знав про неї:
— Працюєте чи вчитеся?
— Одразу й те й те.
— Заочно?
— В торговельно-економічному. А працюю продавщицею.
Я подякував за воду, і ми з Горловим розпрощалися з симпатичною продавщицею, яка незабаром, чомусь у мене виникла тверда впевненість у цьому, стане щонайменше директором гастроному.
— Запит до Яремчі? — це були перші слова, мовлені Горловим на вулиці.
Мені сподобалась кмітливість дільничного: симпатія симпатією, а наша робота вимагає фактів, емоції можуть і підвести.
— Так, подзвоніть Крушельницькому, — ствердив.
Поки старший лейтенант бігав до телефону-автомата, ми з Непийводою повільно почимчикували Пекарською.
Будинок, де мешкала наступна Марія — Марія Сидорівна Сатаневич, — стояв на протилежному боці вулиці. Це також була дільниця Горлова, і Непийвода знов-таки лишився підстраховувати нас біля брами.
У Києві тай взагалі на Східній Україні нема таких будників: із довгими суцільними балконами, куди виходять двері з квартир. П'ять дверей на залізному балконі, за кожною — квартира, все якось оголене, мабуть, тут кожен знає, що робиться у сусіда, принаймні непомітно зайти до квартири неможливо.
Складаючи графік наших сьогоднішніх, як охрестив їх Непийвода, «культпоходів» до Марій, ми спеціально вирішили у першій половині дня відвідати Сатаневич: подзвонивши вчора до кулінарного цеху ресторану, дізналися, що Марія Сидорівна захворіла й вже третій день не працює. Гадали, що застанемо її вдома.
Дзвінка не було, і Горлов погрюкав в оббиті жовтим дерматином двері.
Ніхто не відгукнувся, старший лейтенант погрюкав сильніше, лише тоді почулося якесь шарудіння, двері обережно прочинилися, і в щілину визирнула літня жінка в хустці. Це була не Марія Сидорівна, тій ледь сповнилося тридцять, і Горлов запитав:
— Чи можемо побачити Марію Сидорівну Сатаневич?
Видно, міліцейська форма не збентежила стару, навпаки, заспокоїла, бо зняла з дверей ланцюжок, вийшла на балкон і відповіла привітно, приклавши руку до серця:
— Дуже перепрошую, та нема Марічки. Побігла на базар.
— А нам сказали, що вона хвора.
— Так то ж Юрко-шибеник! — креснула долонями. — Ми гейби всі перестрашилися: влітку, а воно горить, торкнутися не можна… Та відступило вже, і Марічка на базар по курку побігла. Зупи вар'яту зварити.
Усю цю інформацію бабуся виголосила без упину, і я подумав, що ми, чекаючи на Марію Сидорівну, зможемо одержати безліч дуже цікавих і корисних відомостей.
Підштовхнув старшого лейтенанта, і він мовив цілком офіційно:
— Мусимо побалакати з громадянкою Сатаневич. Скоро повернеться?
— Та скоро вже, скоро… — заметушилася стара. — Дуже прошу пройти до покоїв.
До покоїв вів довгий і вузький коридор, двері ліворуч були розчинені, і я, скориставшись з того, що Горлов пропустив бабусю вперед, зазирнув туди.
Плита з паруючим чайником, стіл і проста шафка з посудом, на стінах розвішане звичайне кухонне причандалля, на столі миска з начищеною картоплею. Мабуть, до «зупи» тому вар'ятові, як повідомила бабуся.
Перша кімната була великою, довгою й темнуватою.
Підлога мало не суціль застелена смугастими домотканими доріжками, а поличкою старомодного дивана гордовито простувала вервечка не менш старомодних білих слонів, котрі, кажуть, приносять щастя. Стіл, стільці й буфет — також не нові — доповнювали обстановку кімнати, ще, правда, низький комод у кутку — все це не свідчило про заможність Марії Сидорівни. Але в кімнаті було і щось вражаюче, я спочатку не збагнув, що саме, і, тільки примостившись на дивані під слонами й огледівшись, побачив, що кімната буквально виблискувала чистотою: ніде ані порошини, стіни свіжопобілені, підлога натерта мастикою.
Мені зробилося незручно за не дуже-то й чисті босоніжки, інстинктивно підібгав ноги. Стара помітила це й заспокоїла:
— Не турбуйтеся, прошу я вас, сьогодні ще прибиратимемось.
Як тут можна ще прибиратися й для чого, мені було зовсім незрозуміло, однак відчув якесь полегшення і вільно поставив ноги на доріжку.
Бабуся стала в дверях, що вели до сусідньої кімнати, зіперлася на одвірок і очікувально дивилася на нас. Я покашляв у кулак, запитав невизначено:
— Як живете?
— Тераз добре живемо, прошу я вас, — пожвавішала. — Тераз усе минулося. Це коли той шибеник хворів, ляку набралися!
— Внук хворобливий?
— Дай боже, аби живий був…
— Казали ж, минулося.
— Та воно весь час минається, а взимку ледь богу душу не віддав. Скарлатина, а потім застудився. Як у грудні почав, так мало не два місяці. А в нас на хуторі які лікарі? Лікарі в сусідньому селі й поки приїдуть…
— Чого ж сюди не привезли? — цілком резонно заперечив Горлов. — Кого-кого, а лікарів тут… Цілий інститут поруч.
— Правду кажете, але ж і перевозити не дозволили. Йому, шибеникові, тільки шість минулося, худе, душа де тільки тримається, а морози, з нашого ж хутора тільки автобусом… Марічка роботу кинула, до мене переїхала, ми вдвох і виходили.
Горлов озирнувся на мене: тут також наче все було зрозуміло, проте я запитав:
— І не їздила ваша дочка взимку нікуди?
— Я ж кажу: роботу кинула. Якось перекрутилися, кабана, прошу я вас, закололи й м'ясо продали. Два місяці без роботи, де грошей взяти? І все ж коли дитина хвора…
— І зовсім не хвора! — почувся тонкий голос із сусідньої кімнати. — Я гуляти хочу!
— Мати що сказала: лежати, батяре поганий.
— Ви з якого села? — запитав Горлов.
— Підліски, може, чули? Як їхати до Дрогобича, праворуч од траси.
— Чув, — ствердив Горлов. Запитувально зиркнув на мене, я кивнув, і він підвівся. — Мало часу в нас. Скажете Марії Сидорівні: дільничний інспектор заходив. Справа в нас така, що терпить. Сигнал надійшов, що кімнату здавати збираєтесь, то прошу не забувати за прописку.
— Брешуть! — категорично заперечила бабуся. — Їй-бо, брешуть, це я хату збираюсь продавати й до міста. Важко мені, і ми з Марічкою так вирішили.
— Правильно вирішили, — схвалив Горлов.
З-за бабусі визирнув справді худий — одні очі — білявий хлопчик.
— А ви, дядьку, справді міліціонер? — запитав.
— А киш! — насварилася стара. — Звар'ювати можна з цією дитиною! Тераз ремня дам…
— І не даси! — пролопотів босоніж назад. — Дядько міліціонер тобі не дозволить.
— Розумний, — посміхнулася, і було в цій усмішці стільки доброти, що навіть найпохмурішій людині стало б зрозуміло: тут живуть тільки дитиною.
— А батько? — не зовсім тактовно поцікавився Горлов у бабусі вже на балконі.
— Гицель він, а не батько, — одповіла терпко. — Десь на Півночі обертається, щоб цих елементів не платити. Але ж Марічка сама собі ґазда, та й хату продамо — якось воно станеться.
— Нічого, найде собі ще чоловіка.
— Я й кажу їй, дурепі! — пожвавішала стара. — Та обпеклася, ні на кого не дивиться. Не хочу, каже, синові вітчима — і все тобі!
Бабуся перехилилася через бильця балкона й дивилася нам услід, поки спускалися сходами, навіть махнула рукою.
— Душевна стара, — сказав Горлов. — На таких бабусях світ тримається. У Підліски дзвонити?
— Почекаємо.
— І я так вважаю.
Непийвода усе зрозумів з виразу наших облич — запропонував:
— Давайте раніше до Лугової. Все ж точно знаємо, що їздила до Дніпропетровська. А звідти до Кривого Рога рукою подати.
Лугова мешкала наприкінці Пекарської, і за нашим планом мусили завітати до неї наостанку. Якщо б, звичайно, раніше не вийшли на слід Пашкевича.
— Не гарячкуй, — заперечив Горлов.
— Уже двічі — пустий номер.
— Пусті номери тягають дурні, а ми ходимо до гарних людей, і добре, що не знайшли в них бандита.
— Наче він не може охмурити порядних!
— Маєш рацію, але ж ти не ходив з нами…
Я підтримав Горлова:
— Плани міняти не будемо.
Ми знали, що Марія Костянтинівна Товкач займає кімнату в комунальній квартирі — в трьох інших мешкала сім'я вчителя Дичковського. Тому не здивувалися, коли відчинив двері літній сивий чоловік у домашній куртці.
— Марійку? — перепитав. — А її нема дома.
— Скоро буде? — запитав Непийвода.
— Навряд. Поїхала купатися на Комсомольське озеро.
Я взяв Непийводу за лікоть, даючи зрозуміти, що беру розмову на себе. Ми були в цивільному, і Дичковський не міг знати, з ким розмовляє.
— Шкода, — мовив я зовсім щиро, — так хотілося побачитися. Ми познайомилися в Немирові, й вона запрошувала…
— Так ви разом відпочивали! — чомусь зрадів учитель. — Зайдіть увечері, Марійка обіцяла повернутися о шостій. Ви не Андрій?
Виходить, Марія Товкач познайомилася в Немирові з якимсь Андрієм, і Дичковський знає про це. А якщо дівчина довіряє йому сердечні таємниці, то вчитель мусить бути в курсі всіх її справ. Принаймні знати, де перебувала в другій половині січня.
— Ні, мене звуть Сергієм, — одповів я. — А ви не знаєте, Марія їздила після Немирова до Кривого Рога?
— Який Кривий Ріг? Для чого?
— Так вони ж домовлялися зустрітися в Кривому Розі, — безпардонно плів я далі. — Хіба не казала?
— Вперше чую.
— Значить, не їздила. Точно знаєте? — моєму нахабству позаздрив би найостанніший пройдисвіт. — Може, поїхала, не сказавши вам?
— Але ж ми зустрічалися кожного дня!
— В січні? Після Немирова?
— Так, Марійка нікуди не виїжджала зі Львова.
Ось про це мені й треба було дізнатися. Тепер мусив потихеньку відступити.
— Шкода, — зітхнув скрушно, — шкода, що так сталося. Передавайте Марійці вітання. Скажете, від Сергія.
— Але ж о шостій…
— Ми проїздом і о п'ятій вилітаємо. Вибачте, приємно було познайомитися.
Я потиснув руку вчителеві й збіг слідом за Непийводою по сходах.
Тепер лишалася остання Марія.
Марія Петрівна Лугова! І була вона в січні в Дніпропетровську, певно, і в Кривому Розі.
Правда, працювала Лугова на автобусному заводі й до продовольчих товарів не мала ніякого відношення, однак сестра Пашкевича могла й помилитися.
Ще вчора ми домовилися з Непийводою, що до Лугової підемо під виглядом представників жеку, які цікавляться збереженням житлового фонду. Старший лейтенант узяв навіть відповідне посвідчення, та воно не знадобилося — Марія Петрівна відчинила нам одразу, наче чекала на гостей, і одразу ж запросила до квартири. Мешкала в старому будинку.
Непийвода пояснив причину наших відвідин, і Марія Петрівна захвилювалася й трохи збентежилася.
— Збираємося робити ремонт, — пояснила, — а майстрів катма. Квартира велика, стеля, бачите, чотири метри, прийдуть, подивляться і тікають. Кажуть, зручніше квартири в нових будинках ремонтувати, там з табуретки стелю дістанеш, а тут, поки побілиш, сім потів зійде… — Випаливши всю цю тираду, Лугова чомусь засоромилася й почервоніла. Відступила, даючи нам можливість огледітися.
Виглядала Марія Петрівна трохи старше за свої двадцять дев'ять, а може, це тільки видалося мені, бо була жінка досить огрядна й цілком вписувалася в свою великогабаритну квартиру. Чорнява, з великим бюстом і ледь помітною смужкою вусиків над губою, вона, здавалося, мала бути жінкою бойовою й настирливою, натомість червоніла й соромилася, як старшокласниця.
Непийвода обійшов передпокій, для чогось колупнув бруднувату стінку, констатував:
— Еге ж, ремонт потрібний. Профілактичний.
— Казали, в жеку є майстри… — насмілилася вставити Лугова.
— Так… так… — не звернув уваги на її прохальні інтонації Непийвода. Зазирнув на кухню. — Недавно білили? — запитав.
— Разом з матір'ю. Минулого року, — одповіла так, наче пробачалася за таку самодіяльність.
— Непогано, — похвалив дільничний. Зазирнув до ванної й туалету. — В середньому стані…
Він посунув до кімнати, за ним я, завершувала цей напівурочистий похід Марія Петрівна.
Перша кімната — велика, з ліпною стелею й візерунчастим паркетом з прожилками чорного дерева — була трохи занедбана. Шпалери, гарні набивні шпалери жовтого кольору, потемнішали, мабуть, тому, що в будинку збереглося пічне опалення, і дим все ж потрапляв до кімнати.
— І тут — профілактичний! — суворо вимовив Непийвода. — З вами, громадяночко, хто ще мешкає? Здається, мати?
Він запитав це так, буцім звинувачував Лугову в розбазарюванні житлової площі: мовляв, удвох могли б притулитися і в меншій квартирі.
Марія Петрівна одразу збагнула цей підтекст, бо заперечила:
— Ні, ще чоловік.
— Який чоловік? — різко повернувся до неї старший лейтенант. — Згідно з домовою книгою…
— А ми лише позавчора побралися.
— Позавчора? — Непийвода метнув на мене швидкий погляд: отже, Пашкевич тут, і зараз ми братимемо його.
Я запитав:
— Чому не прописали чоловіка?
Відповіла щасливою посмішкою.
— Я ж кажу: тільки позавчора побралися. Не встигли.
— Непорядок… — пробуркотів Непийвода. Він зайняв зручну позицію біля дверей, що вели до сусідньої кімнати. — Чоловік дома?
— Звичайно. — Зазирнула у двері, покликала: — Іди сюди, котику, тут прийшли з жеку, ремонтом цікавляться.
За дверима почулося басовите кахикання — я швидко обминув Лугову, ставши ліворуч од дверей.
Марія Петрівна здивовано зиркнула на мене й відступила. Відступив і я, відступив мимовільно, бо сподівався побачити лисого Пашкевича, знав його, як свої п'ять пальців, а в дверях з'явився у майці високий патлатий молодик, кремезний, наче коваль, з волохатими грудьми.
— Добрий день, — прогудів басом і простягнув мені величезну долоню. Потиснув міцно й відрекомендувався: — Володя. Володимир Козлов, значить.
Я пробуркотів у відповідь щось невиразне: ніяк не міг оговтатися. Вже тримав у руках Пашкевича, вже затримав його, клятого бандюгу, а тут… Володя.
Володя обмінявся рукостисканням і з Непийводою, пробачився:
— З нічної зміни я, то й дозволив собі трохи покимарити.
— На автобусному також? — поцікавився Непийвода.
— Еге ж, ми з Машею разом.
— Вітаю! — сказав дільничний, але якось нещиро. Мабуть, як і я, настроївся на бандита. — Вітаю з одруженням.
Володя ніжно зиркнув на дружину. Ще не звик почувати себе в ролі чоловіка, провів рукою по грудях і засоромився.
— Вибачте, я без сорочки… А ви відносно ремонту?
— Оглядаємо житловий фонд, — ухильно відповів Непийвода.
— Ремонт зробимо, — запевнив Володя. — Найближчим часом.
— І прописатися, — зауважив дільничний. — Паспорт маєте?
— Зараз… — Володя позадкував до кімнати, повернувся з паспортом. — Ось прошу: штамп і все, як належить.
Непийвода погортав сторінки, повернув Володі документ. Мені здалося, зараз виструнчиться і козирне, як і вимагається від дільничного. Від цієї думки чомусь стало весело, відчув одразу полегшення: біс із ним, Пашкевичем, тут — гарна нова сім'я, двоє щасливих! А лисого все одно зловимо…
Непийвода і Горлов не поділяли мого оптимізму — ми стояли біля будинку Лугової, і обличчя в дільничних були розгублені.
— Що робитимемо? — поцікавився нарешті Горлов.
Я згадав упевненість, з якою сестра Пашкевича казала про Марію-львів'яночку. Вона тримала в руках конверт із зворотною адресою.
Отже, Марія є. А може, була?
— Треба перевірити всіх Марій, які виписалися в Пекарської після січня, — наказав. — І взагалі попитати: а раптом живе без прописки.
— Сьогодні субота, а домові книги в жеках, — заперечив Непийвода.
— Сьогодні й завтра відпочивати.
— А ви?
— А я що?..
— В чужому місті? — засумнівався Горлов. — Пообідали б у мене.
— Чому в тебе? — заперечив Непийвода. — До мене ближче — два квартали, і Катря знаєш які борщі варить!
Мені не хотілося обтяжувати їх: жінки й так скучили, а тут приведуть незнайомого капітана… Рішуче відмовився:
— У мене свої плани, хлопці, побачимось у понеділок. В управлінні.
Планів, власне, не було, та все ж поїхав до управління. Подзвонив додому. Марина одразу, після першого сигналу, схопила трубку, я подихав на мембрану мовчки, Марина негайно збагнула, хто це дихає, бо засміялася тихо й запитала!
— Ну, що там у тебе? Скоро додому?
Я подумав: були б у мене зайві гроші, злітав би в Київ і повернувся ранішнім рейсом у понеділок, але грошей було обмаль, і ніхто б не затвердив такі витрати.
Відповів чесно:
— Не знаю.
— А я скучила за тобою.
Якщо б вона знала, як скучив я! Однак серед чоловіків чомусь не заведено розпатякувати про свої почуття. Одповів:
— Потерпи трохи.
— Люба… — додала вона.
— Звичайно, кохана.
— А ти все в бігах?
У нас не прийнято розмовляти про службові справи, то більше по телефону, однак Марина розуміла мене з півслова.
— У бігах, — відповідаю. І це рівнозначно визнанню, що тупцююся на місці, й невідомо, коли настане прояснення.
— Сашко дзвонив, завтра в театр підемо, — повідомляє Марина.
Я поцікавився, на яку виставу. Ми трохи поговорили про театр, про Сашка Левчука з Сонею, я міг ще говорити й говорити, аби тільки чути Маринин голос, проте розмовляв за рахунок управління, і треба совість мати — з жалем пождав трубку, не знаючи, що робити далі.
Сидір, згадуючи Маринин голос, поки не задзеленчав телефоні. Трубку брати не хотілося, певно ж, не мене викликають, але телефон уперто не здавався, дзвонив і дзвонив, і я нарешті відгукнувся. Почув голос Крушельницького й зрадів: сумно бути одному в чужому місті.
— Непийвода дзвонив, — пояснив Толя свою обізнаність, — казав: пустий номер…
— Так, фортуна одвернулася.
— Фортуна — жінка гарна, ще змилостивиться.
— Гарні жінки вимагають уваги.
— Точно, — ствердив, — і в зв'язку з цим я веду Віру до цирку. До речі, є зайвий квиток.
— Сто років не був у цирку, — зізнався я.
— Виступають повітряні акробатки. Кажуть, неймовірні красуні.
— Для мене зараз найліпша красуня — дресирована мавпа, — рішуче поклав край його легковажності.
— А завтра поїдемо в Карпати, — сказав Крушельницький так, наче це вже давно вирішено. — Шашлики замариновані, й компанія добирається весела. Вишукане товариство, навіть один заслужений артист.
— Співак?
— Драматичний, але хто не співає на природі? У нього репертуар — заслухаєшся. Візьмемо гітару. Я за тобою через годину заїду.
Це мене влаштовувало, ми домовилися зустрітися в готелі.
У цирку, крім повітряних акробаток, виступала група дресированих ведмедів, і одна з ведмедиць звалася Машкою.
Мені тільки в цирку не вистачало Марій, до того ж іще в звірячій подобі, коли ж додати, що це стало предметом Толиних жартів, то в іншого міг би й настрій зіпсуватися. Однак я стоїчно витримав усі його кпини, ми запили їх у буфеті шампанським, і вечір вийшов легким і приємним.
Потім ми пішки дісталися до готелю й розсталися в тому щасливому настрої, коли все видається кращим, ніж є насправді, навіть похмура погода не лякала нас — Толя казав, що вранці, зважаючи на заплановані шашлики, обов'язково розпогодиться.
Він виявився провидцем, цей майор Крушельницький. Уже о сьомій ранку на небі не було ні хмаринки, а о восьмій, коли ми вирушали в дорогу, на міському асфальті лиш де-не-де зосталися калюжі, траса ж була зовсім суха, і двоє наших «Жигулів» легко набрали дозволені дев'яносто кілометрів.
Доїхали до гір за дві години. Тут у знайомого лісника були заготовлені березові дрова. Поки Толя з товаришами лаштували вогнище, я оббіг навколишній ліс і не безрезультатно: приніс півкошика бабок і сироїжок — зробив свій скромний внесок у шашличне буйство і, як виявилось, непоганий внесок, бо гриби зникли із сковорідки через кілька хвилин, а шашлики на шампурах, здавалося, вічно шкварчатимуть над жаром.
Я ніколи не думав, що компанія з дев'яти чоловік може з'їсти стільки м'яса, та подужали — до вечора підмели все і їхали назад розморені повітрям і ситою їжею, я навіть на якусь мить задрімав, притулившись щокою до спинки заднього сидіння: по-моєму, Толя, що розповідав якусь довгу кримінальну історію, не помітив цієї моєї невихованості або удав, що не помітив, — не образився, і ми ще завидно в чудовому настрої повернулися до міста.
Ми з Толею домовилися зустрітися в понеділок о дев’ятій, але в зазначений час я не застав Крушельницького в кабінеті. Чекати довелося хіба що з півгодини. Толя був людиною акуратною, і я зрозумів, що сталася якась пригода.
Справді, Крушельницький прийшов схвильований, навіть не схвильований, а збуджений, поплескав мене по плечі замість вітання й мовив:
— Здається, капітане Хаблак, наші шляхи перехрестилися, й доведеться нам разом ловити Пашкевича.
Я знизав плечима: наче затримання бандита і вбивці не наша спільна, а моя особиста справа…
— Цей негідник об'явився у нас, — пояснив Крушельницький, — по-моєму, об'явився і встиг уже напаскудити. Зараз прийдуть потерпілі, ми покажемо їм фотографію лисого нахаби — так ти охрестив його?
— Можеш пояснити, що сталося?
— Можу.
Толя сів просто на стіл і розповів, що трапилося вчора в місті, коли ми мчали до Карпат.
Біля Центрального універмагу ще задовго до відкриття зібрався натовп. У кожного свої купівельні плани. Люди з нетерпінням чекали десятої години.
Десь за годину до відкриття біля універмагу зупинився темно-зелений «рафик», з якого вивантажили столик, стілець і касу.
Шофер, лисий чоловік років тридцяти п'яти-сорока, поставив касу на стіл і розвісив на машині два килими. Вродлива жінка в білій кофтині сіла за касу, а чоловік оголосив, що бажаючі придбати килими, зразки яких вивішені, можуть зараз вибити чеки й одержати товар о десятій після відкриття магазину. Мовляв, адміністрація універмагу застосовує нові прогресивні методи торгівлі й чеки вибиватимуться попередньо, щоб не влаштовувати в магазині штовханини й ажіотажу.
Килими — річ дефіцитна. Біля каси одразу утворилася черга, хоч і коштували вони недешево: триста п'ять і триста п'ятдесят шість карбованців.
Касирка швидко вибивала чеки, рахувати гроші їй допомагав лисий чоловік, вона кидала купюри до брезентового мішка, що нагадував інкасаторський, а черга ставала все більшою: люди почали хвилюватися, лисий заспокоював, мовляв, килими поки що є, можливо, всім не дістануться, але продаватимуть ще після обідньої перерви. Закликав додержуватися черги. Дехто ліз уперед, виникали сварки, суперечки, штовханина, та касирка працювала швидко, блискавично рахуючи гроші.
За кілька хвилин до відкриття універмагу лисий оголосив, що килими кінчилися.
Щасливі володарі чеків з'юрмилися біля вхідних дверей, лисий повантажив касу й стіл, заніс у машину килими. В цей час універмаг одчинили, покупці побігли на четвертий поверх, намагаючись бути першими в черзі, лисий з касиркою сіли в машину, і вона зникла десь у напрямі вулиці Городецької.
А «щасливчики» виявилися зовсім не такими вже й пестунчиками долі, бо вже через кілька хвилин з'ясувалося, що ніяких килимів у магазині нема, й вони стали жертвою спритних шахраїв.
Толя дістав із шафи кілька фотографій, розклав на столі. Серед них був і знімок Пашкевича.
— Учора наші хлопці почали розслідування, — пояснив. — В однієї тітоньки виявилася гарна зорова пам'ять: описала лисого, як намалювала. І велика в мене підозра, що це — Пашкевич.
Тепер настала моя черга хвилюватися. Отже, ходить лисий бандит тут поруч, львівськими вулицями, вчора ще точно ходив, а я в цей час ласував шашликами.
— І скільки ж килимів вони продали? — поцікавився.
— Тридцять два. Одинадцять тисяч без малого. Уявляєш, за годину!
— Уявляю, — похмуро відповів я, — ще й як уявляю!
— А він не без фантазії.
— «Рафик»!.. Де міг дістати машину? І невже ніхто не запам'ятав номерів?
— Запам'ятали. Але ж…
— Фальшиві?
— Зняті з приватних «Жигулів». Машина побита й стояла у дворі. Точний розрахунок: ніхто на ній не їхатиме, отже, не зчинить галасу з приводу зникнення номерів.
— Де ж вони взяли касу?
— Багато хочеш од мене.
Нашу розмову перервав хлопець у світлому кримпленовому костюмі.
Крушельницький познайомив нас. Володарем запаморочливого костюма виявився лейтенант Ігор Проць — вчора він почав розслідування килимової афери й устиг опитати всіх потерпілих.
— Почнемо? — запитав коротко.
Крушельницький тільки кивнув.
Проць пропустив до кімнати понятих і високу сухорляву жінку в окулярах на довгому, зовсім не жіночому носі. Такі червоні носи здебільшого мають чоловіки, які полюбляють зазирати до всім відомого малогабаритного посуду, але в тої категорії роду людського очі, як правило, каламутні й невиразні, а в жінки, котру Проць підвів до столу, блищали за окулярами гостро й пронизливо, і я подумав, що, справді, від цих очей нічого не приховаєш.
Жінка, не роздумуючи, тицьнула пальцем з обламаним нігтем у фотографію Пашкевича й вигукнула мало не урочисто:
— Він! Ось це він, їй-богу, він, і я це тверджу цілком категорично!
Запротоколювавши її свідчення, Крушельницький відпустив понятих і попросив жінку присісти. Вона розташувалася біля столу в хазяйській позі, поклала на коліна велику сумку й відразу пішла в наступ:
— Куди ви дивитесь! Простий народ дурять, останні гроші забирають, а міліція де? Де, питаю я вас, і чи можна таке допускати?
— Дивуюсь я вам, Галино Григорівно, — засміявся Крушельницький, — така розумна жінка, а обвели вас навколо пальця, мов дитину.
Він мав неабиякий досвід, цей Толя, і одразу збив наступальний пафос жінки: Галина Григорівна якось жалібно зиркнула на нього й пояснила:
— Але ж такі гарні килими! І я давно хотіла саме червоний із квітами.
— За триста п'ятдесят шість?
— Візерунок… — зітхнула. — І колір… Якраз до наших меблів.
— Килими продають у магазині, а не на вулиці. Це вам не пиріжки.
— Не пиріжки, — погодилась. — Біс поплутав.
— От ми й з'ясували, що і без вашої вини не обійшлося.
— Черга ж була, і наче все офіційно.
— Наче! — ухопився за слово Толя. — Тільки наче… і ніхто не догадався документи в них попросити, адміністратора з магазину покликати.
— Гадали, що той лисий…
— Ну, добре… А касирка? Опишіть її зовнішність. — Витягнув з теки аркуш паперу. — Ось тут записано: чорнява, брови густі, висока зачіска… Всі кажуть: вродлива. А точніше? Вродливі, вони також різні.
— Звичайно, — погодилась. — А ця, як лялька. Знаєте, магазинна лялечка. Вії довгі, наклеєні, і губки бантиком. По Академічній такі вечорами ходять.
— Обличчя видовжене чи кругле?
— Скоріше кругле. Ніс кирпатий, і чому це таких вродливими називають?
Певно, Галина Григорівна вимірювала жіночу вроду довжиною власного носа, і тут з нею важко було погодитись. Але ж і заперечення могло викликати її негативну реакцію — мабуть, тому Толя й не відповів на її запитання. Натомість уточнив:
— Очі чорні?
— Не до очей було: черга й штовхалися.
— Може, якісь особливі прикмети? Родимка, бородавка, шрамик?
— Є маленька родимка. — Торкнулася лівої щоки. — Отут. І губки бантиком. А більше ніби нічого. Дівка як дівка.
— Ви кажете — чорнява. Але ж у комісійних знаєте скільки перук! У вас око жіноче, зірке, випадково не звернули уваги?
Галина Григорівна подумала трохи.
— Сумнівно. Ви запитали і, здається, була в перуці, однак тоді не подумала, дивилася й не подумала. Може, і не в перуці.
— Дякую! — Толя підвівся з-за столу, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Проте Галина Григорівна додержувалася іншої думки.
— А гроші? — запитала. — Як бути з грішми? Триста п'ятдесят шість карбованців. Хто їх мені поверне?
— Спіймаємо злочинців, і суд вирішить.
— Мені гроші зараз потрібні.
— Можу тільки поспівчувати.
— А якщо ви їх півроку ловитимете? Чи навіть рік?
— Постараємося раніше.
— Постарайтеся, будь ласка. Таке шахрайство! Усе місто гомонить.
Я подумав, що не без допомоги самої Галини Григорівни, котра встигла вже розповісти про своє нещастя не одній кумоньці.
Вона пішла. Крушельницький зібрав зі столу фотографії, залишивши Пашкевичеву.
— Які враження? — запитав. — І що робитимемо?
Ділитися з ним враженнями про Галину Григорівну не було рації, та й запитав він, здається, так, для, годиться. Мені було ясно: треба починати з пошуків каси. Це було зрозуміло не тільки мені, бо Толя сказав:
— Список магазинів, де встановлені каси, складається. Поділимо місто на квадрати, підключимо дільничних. Як з «рафиком»? — обернувся до Проця.
— Автоінспекція шукає.
— Машин розвелося… — зітхнув Толя, однак, по-моєму, не зовсім щиро, бо мав прямий і безпосередній стосунок до збільшення автопарку: хто возив мене вчора на власних «Жигулях»?
— Чорнявка, певно, Марія, — висловив здогад я.
— Авжеж, торговельна кадра.
— Тому до продовольчих магазинів — насамперед!
— Слушно.
— Маємо дві майстерні, де ремонтують каси, — сказав Проць. — Я вже послав туди. До речі, — повернувся до мене, — там на вас двоє дільничних чекають.
— Клич їх сюди, — пожвавішав Крушельницький.
Непийвода і Горлов сіли попід стіною поруч, вигляд мали не те що винуватий, якийсь збентежений: вже знали про вчорашні події і догадувалися, яким чином це стосується їх.
Крушельницький не став переконувати дільничних у протилежному.
— Пашкевич був чи є на ваших дільницях! — заявив, як на мене, надто категорично. — Шукайте Марію, вона з ним учора була. Чорнява, вродлива й губки бантиком. Маленька родимка на лівій щоці. Чорнява красуня з лисим чоловіком, це вже немало!
Непийвода засовався на стільці. Це можна було зрозуміти як не цілковиту згоду з Толиною категоричністю!
Крушельницький одразу помітив це, бо вів далі з притиском:
— Йдіть і знов просійте крізь сито всіх Марій.
Старші лейтенанти підвелися синхронно. Горлов запитувально зиркнув на мене — адже домовлялися разом доводити до кінця справу, проте ми мусили кинути зараз усі сили на пошуки каси.
Я лише махнув Горлову рукою, і дільничні пішли, гадаю, не дуже задоволені: клятий Пашкевич із своєю Марією порушили весь усталений ритм їхньої роботи. А кому це приємно?
Список магазинів, які дісталися на мою долю, виявився чималеньким: двадцять дев'ять. Але хлопці, враховуючи мою необізнаність з містом, поступилися найкращим квадратом. Не в центрі, де, зважаючи на нескінченні львівські вулички й завулки, сам чорт заблукає, а на новому масиві. Магазини там розташовані далі один від одного, зате це скуповувалося гранично простим, як кажуть, квадратно-гніздовим плануванням вулиць.
Гастроном, з якого я почав обстеження касових апаратів, займав увесь перший поверх п'ятипід'їзного будинку і вважався одним з найбільших у місті.
Директор зустрів мене люб'язно, але без догідливості, зовсім не так, як зустрічають у магазинах моїх колег з ОБХСС, однак це мене влаштовувало, бо мусив діяти швидко й чітко, не витрачаючи часу на дипломатичні тонкощі.
Ми попрямували з підсобки просто до залу, де кожна каса вибила мені чек.
Усі ці чеки експерти сьогодні ж увечері порівняють з чеками, вибитими шахраями на килими і, таким чином, або встановлять їхню ідентичність, або відкинуть її.
Я особисто не сумнівався в останньому: вчора магазин працював, усі каси стояли на місці, однак старанно пронумерував чеки згідно з розташуванням кас у торговельному залі й поклав до конверта.
Потім ми з директором спустилися до підвалу, де оглянули ще два зовсім нових касових апарати. Вони знаходилися, так би мовити, в резерві, на випадок виходу з ладу працюючих. Кількох секунд вистачило, аби впевнитися: принаймні півроку ніхто не торкався ящиків, у яких зберігалися апарати.
Ми піднялися до кабінету директора, і я переглянув особисті справи Марій, що працювали в гастрономі. Тут були лише дві Марії, прибиральниця й продавщиця, і обидві мали чисте алібі: в січні знаходилися на роботі й мешкали в цьому мікрорайоні неподалік від гастроному.
Тиснучи мені руку на прощання, директор усе ж не втримався від саркастичної посмішки й сказав:
— У нас порядок, і я сам просигналізував би вам в разі чого. Гадаєте, не знаємо, що й до чого?
— Гадаю, знаєте. Та робота в мене така: все власноручно обмацати мушу.
— Не заздрю, людям треба вірити.
У мене не було часу пояснювати йому, що саме завдяки вірі в людей і, кажучи офіційною мовою, в тісному зв'язку з громадськістю лише останнім часом органи міліції розкрили кілька тяжких злочинів.
Я помахав директорові рукою й поспішив далі.
Процедура огляду кас у першому гастрономі й піший перехід до наступного зайняли в мене півгодини. Якщо в середньому вийде по півгодини на магазин і якщо врахувати, що в більшості торговельних точок робочий день закінчується о восьмій вечора, сьогодні я зможу оглянути чотирнадцять-п'ятнадцять гастрономів та промтоварних магазинів. Приблизно половину запланованих. А треба ще пообідати, зрештою, можна обійтися пиріжками чи бутербродами з кавою. Марудна робота, котра може закінчитися цілковитим пшиком: я маю на увазі особисто себе й цей мікрорайон.
Але ж Пашкевич із своєю красунею Марусею, чорнявкою-продавщицею, все ж мусили дістати десь касу.
Можливо, викрали, а після килимової афери вивезли за місто й закопали; можливо, повернули непомітно або змовилися із сторожем та завмагом: десятки варіантів, сотні магазинів, їдалень, ресторанів, де встановлені касові апарати, — справді марудна, та конче необхідна робота.
Наступний магазин виявився зовсім маленьким, з одною касою і без Марій. Я впорався тут за десять хвилин і став оптимістичніше уявляти своє майбутнє. Однак у гастрономі на паралельній вулиці не було ні директора, ні його заступника, довелося довго розшукувати хоча б завідуючого секцією і обмежитися головою місцевкому. Тут я розгубив фору, одержану в попередній симпатичній торговельній точці. Промарудився цілих сорок хвилин — і безрезультатно.
Потім був невеличкий універмаг, поділений на безкінечну кількість секцій з касою в кожній; одна, запасна, стояла в підсобці, і десь у коморі після довгих пошуків вдалося знайти ще дві зіпсовані.
Коротше, до восьмої години я обійшов не чотирнадцять-п'ятнадцять магазинів, як планував, а всього одинадцять — з задоволенням сів у напівпорожній тролейбус і дав відпочинок натрудженим ногам.
В управлінні на мене чекали вже і Крушельницький, і Проць, і ще кілька незнайомих оперативних працівників. Не треба було бути великим фізіономістом, аби збагнути: їх також спіткала невдача.
Ми ліниво й втомлено обмінялися думками, здали чеки на експертизу й роз'їхалися по домівках, щоб завтра з самісінького ранку продовжити обхід магазинів.
У готельному буфеті я випив аж дві пляшки кефіру з не дуже апетитними булочками, одним оком подивився на телевізор у холі й завалився спати.
Заснув одразу й спав без снів. О сьомій мене розбудив телефонний дзвінок Крушельницького. Поводив електричною бритвою по щоках, випив припасеного звечора кефіру й ледь вліз до переповненого зранку тролейбуса.
Десь об одинадцятій, після п'ятого магазину, я подзвонив черговому по управлінню: домовились, що триматимемо його в курсі справ. Проте нічого радісного він не повідомив — прочесали вже більше половини торговельних точок, і жодного сліду.
Я уявив, як ходять по магазинах і їдальнях, лаючись і буркочучи собі під ніс прокльони, мої колеги по розшуку, а падлюка Пашкевич розкошує десь з чорнявкою, цілує губки бантиком, нах-хаба клятий.
Розізлився й трохи бадьоріше побіг до їдальні, яка значилася в моєму маршруті.
Ще раз подзвонив до управління о другій, коли магазини зачинялися на перерву. Черговий, дізнавшись, хто телефонує, радісно загорлав у трубку:
— Товаришу капітан, майор Крушельницький просив вас терміново приїхати!
— Знайшли?
— Здається.
Я вийшов з будки телефону-автомата, відчувши, як одразу поважчали в мене ноги. Цікаво: ще хвилину тому готовий був бігати до вечора, а нараз захотілося сісти негайно, навіть он на ту урну для сміття чи просто на бровку тротуару — сісти, витягнути ноги й ні про що не думати.
Слава богу, побачив зелений вогник таксі. Неймовірно, але таксист зупинився, більше того, він не заперечив, коли Я назвав адресу, а може, просто не захотів сперечатися з людиною, котра їде до управління міліції: хто ж його зна, що за один!
Крушельницький розмовляв з кимось по телефону. Помахав мені рукою, запрошуючи сідати, вів мову далі:
— Візьміть машину й привезіть її сюди. Негайно, дуже прошу не затримуватися. Так, так, ми чекаємо.
Поклав трубку, подивився на мене затяжним поглядом, проте нічого не сказав.
— Знайшли касу? — не витримав я довгої паузи.
— Ні, не знайшли. Але Проць надибав їдальню, звідки її вивезли. Виявляється, ще чотири дні тому. І офіціанткою там Марія Панасівна Щепанська. Два роки тому звільнилася з колонії. Перед цим працювала продавщицею і одержала строк за нестачу. У п'ятницю подала заяву й пішла з роботи. Уявляєш, у січні Щепанська була у «відпустці і їздила до Кривого Рога, там у неї чи то родичі, чи то знайомі.
— Адреса?.. — ледь не застогнав я од нетерпіння.
Крушельницький похитав головою.
— Така штука, — пояснив. — Вона прописана на вулиці Зеленій, однак там не мешкає. Полаялася з хазяйкою і зняла десь іншу кімнату. Зараз Проць привезе сюди її подругу, розшукає і привезе — вона знає, де живе Щепанська.
Я засовався на стільці.
— І в якій же їдальні працювала Щепанська? — запитав.
— Офіціанткою у вареничній. Поблизу заводу автонавантажувачів. Минулого року там поміняли касу, а стару викинули в сарай з різним мотлохом. Замок цвяхом можна відімкнути, сарай у дворі й ніким не охороняється. Та й кому потрібні старі каструлі й списаний посуд? Ключ від сарая висить у підсобці. Щепанська могла захопити його в собою, увечері під'їхали машиною, винесли касу, й з кінцями. А в неділю викинули кудись у річку чи озеро — сто років шукай!
— А як портрет — сходиться?
— Тютілька в тютільку: чорнява, вродлива й губи яскраво фарбує.
— А фото?
— На жаль, нема, вона свою особисту справу поцупила. Перед тим, як звільнитися.
— Прописана на Зеленій, а живе на Пекарській! — Мені зробилося весело. — Ось подивишся, мешкає на Пекарській, і ми її, рабу божу, разом з лисим красунчиком… — Мені не вдалося закінчити цю радісну і, як виявилося невдовзі, безпідставно радісну тираду, бо двері розчинилися і Проць завів до кімнати біляву дівчину.
— Оля Верещака, — представив. — Подруга Щепанської.
Проць підсунув дівчині стільця, вона присіла, збентежившись, на краєчок, зиркнула спідлоба сторожко.
— Ну й чудово! — посміхнувся Крушельницький широко, мов давній знайомій. — Ви, Олечко, давно приятелюєте з Марією?
— Рік уже чи трохи більше. Працюємо разом.
— Подруги?
— Так.
— Давно бачились?
— У п'ятницю вона розрахунок брала.
— Чому звільнилася?
— Кращу роботу знайшла. Тут дев'яносте карбованців, а там сто десять і прогресивка.
— Де?
— В гастрономі.
— Якому?
— А я не розпитувала.
— Бували в Марії на квартирі?
— Звичайно.
— Де мешкає?
— На Пекарській.
Крушельницький мимоволі зиркнув на мене й задоволено посміхнувся.
— Номер будинку й квартири?
— А я не знаю.
— Як це так? Ходили до подруги й не знаєте?
— А для чого мені? Дім знаю і квартиру. На другому поверсі праворуч. А дім, здається, третій від Чкалова. Маша в бабусі кімнату зняла: сорок карбованців на місяць,
— Поїхали, — підвівся Крушельницький, — покажете нам квартиру Щепанської.
— Для чого вам?
— Кажуть, гарна жіночка. Познайомите?
Оля зміряла Крушельницького оцінюючим поглядом.
— Ви серйозно?
— Куди серйозніше!
— Запізнилися, в Марічки вже є…
— Це той лисий?
— Звідки знаєте?
— Ми, дорогенька, все знаємо.
— Він вас із сходів спустить. Ревнивий і злий.
— Ревнивий — це добре. І давно він у Марії?
— З тиждень.
— Добре лисим: дівчата їх люблять.
Оля хихотнула.
— Скажете…
— Неправда?
— У вас таке гарне волосся…
Це був прямий натяк, і Крушельницький негайно перепасував дівчину мені:
— Он у кого чуприна — на десятьох вистачить.
Оля подивилася на мене, та я, видно, не справив на неї враження: знову повернулася до Толі й поправила зачіску.
— Для чого вам Марічка? Міліція, і раптом Марічка!
— Поїхали… — Крушельницький обережно взяв її за лікоть і повернув до дверей, — поїхали, дорогенька, бо мені іноді буває дуже важко відповісти на отак прямо поставлені запитання.
Ми приїхали на Пекарську, і Оля вказала на браму в старому почорнілому будинку. Пояснила, що квартира бабусі — перша в коридорі праворуч.
Дівчина залишилась у машині з шофером, а ми втрьох піднялися сходами. Коридор — довгий і темний, двері високі, важкі, оббиті залізними смугами, наче пожильці збиралися відбивати ворожу навалу.
Ми з Толею стали обабіч дверей, а Проць подзвонив, різко й вимогливо. Ніхто не обізвався, і лейтенант подзвонив ще раз, нарешті за дверима почулося чвалання й тонкий голос запитав:
— Хто?
— З газової інспекції.
Клацнув замок, потім ще один, двері одчинилися напрочуд плавно й тихо, і маленька суха бабуся в хустці визирнула до коридора. Я трохи відсторонив її і прослизнув до передпокою. Знав, що вхід до кімнати Щепанської праворуч, нечутно ступив кілька кроків і зупинився на порозі.
Кімната була порожньою.
Крушельницький вже зник за дверима бабусиної кімнати, й Проць зазирає до кухні. А стара, як, зупинилася на порозі передпокою, так і стояла, лячно дивлячись на дивних гостей.
Я зайшов до кімнати, одчинив дверцята гардероба, зазирнув під ліжко, хоч уже знав, що ні Щепанської, ні Пашкевича тут нема, що знову ми запізнилися: ні в гардеробі, ні в старомодному комоді не було жодної речі, котра могла належати Марусі-красуні чи її лисому коханцеві.
Вийшов до передпокою й зіткнувся ніс до носа з Крушельницьким. Він похитав головою, я зло вилаявся крізь зуби, але Толя не сприйняв мого обурення, посміхнувся й сказав:
— Тепер вони вже нікуди не дінуться. — Обернувся до старої, пояснив: — З міліції ми, бабусю, і вибачте, що отак от увірвалися. Де ваші квартиранти?
— А з'їхали.
— Коли?
— У суботу.
Це було цікаво: з'їхали за день до афери з килимами. Ніч десь перебули, а потім, зібравши гроші під універмагом, одразу накивали п'ятами.
Крушельницький витягнув з кишені папірець.
— Ви, бабцю, читати вмієте?
— Чого не вміти, от бачу тільки…
— Оце постанова на обшук у вашій квартирі. — Проставив дані й розписався на папірці. — Згідно з законом в екстрених випадках можемо й без дозволу прокурора. Зараз лейтенант покличе понятих, — кивнув у бік Проця. — До речі, Ігоре, скажи Олі, нехай зайде сюди.
— За які це гріхи? Живу мирно й нічого не вкрала, — образилася стара.
— Ви — нічого, а ваші квартиранти…
— Чого мушу за них відповідати?
— Ваші пожильці — небезпечні злочинці, й ми шукаємо їх.
— Марійка — злочинець? — не повірила. — Тиха й смирна, рік жила й нічого.
— У тихому болоті чорти водяться. Не казала вам, що в колонії була?
— Це ж як розуміти: у тюрмі?
— Точно, бабцю, по-вашому в тюрмі.
— А що зараз украла? — прозорі старечі очі нараз зблиснули цікавістю.
— А це, бабцю, поки що таємниця. — Крушельницький розклав на столі, вкритому лляною скатертиною, фотографії. Дочекався, поки Проць приведе понятих, запропонував старій: — Гляньте, хто з них ваш квартирант?
Бабка прилаштувала окуляри, довго й з цікавістю розглядала знімки, нарешті впевнено тицьнула у фото Пашкевича. Впізнала його і Оля.
Приїхала оперативна група ї, поки хлопці робили обшук, Крушельницький почав допит старої. Виявилось, звуть її Катериною Спиридонівною. Приїхала до Львова одразу по війні з чоловіком, який працював на заводі «Львівсільмаш». П'ять років тому той помер, і стара вирішила здавати кімнату. По-перше, додача до пенсії, по-друге, не так сумно, є з ким словом перемовитись.
— Чому не прописали Щепанську? — запитав Крушельницький суворо.
— Та невже треба прописувати? — сплеснула руками стара, проте у водянистих очах майнула іскорка. — Я так гадаю: гроші платять, і все.
— З вашої вини, бабцю, — сказав Крушельницький, — міліція своєчасно не затримала небезпечних злочинців.
— А я тут при чому! — огризнулася раптом: вона не була такою простою й затурканою, якою видавалася. — Це ваша справа — злочинців ловити!
— Звичайно, наша, — нараз легко погодився Крушельницький. — Але ж і за переховування…
— Не знала, їй-бо, не знала! Я б їм, клятим!..
— Добре, — пом'якшав Толя. — Коли приїхав до вас отой лисий? І як назвався?
— Тиждень минув. А назвався Борисом Борисовичем. І прізвище таке дивне: Крутигора.
— Документи дивилися?
— Так чоловік же Марійчин — для чого?
— Так і запишемо, документів не бачили.
— Ні.
— Якісь речі мав?
— Валізу. Велика валіза, жовта, з ременями.
— Звідки приїхав?
— А з шахт… Шахтар він, заробив грошей і зараз відпочиває. Багатий, коли з'їжджали, він мені п'ятдесят карбованців дав.
— А куди поїхали?
— Я Марійку питала: ніби на Чорне море, а потім до Бориса Борисовича на шахти. Знову гроші заробляти.
— Може, чули якісь розмови між ними: куди і як їдуть, поїздом чи літаком?
Стара похитала головою.
— Не підслуховую.
— А випадково?
— І випадково.
— У Щепанської багато було речей?
— Три валізи спакували.
— Чи не забагато? Чотири чемодани — і на курорт?
— Я пропонувала: залишайте, нічого не пропаде, та Марійка не схотіла. Каже: «Якось управимося, а вертатися не хочеться».
— На таксі поїхали?
— Ні, в них така машина — маленький автобус.
— «Рафик»?
— Не розуміюся на цьому. Машина, і все.
— Номер? Може, запам'ятали номер?
— Так я ж у вікно дивилася. Машину бачила і як речі зносили, а ось номер… Очі в мене…
— Шофер був?
Стара замислилася.
— А як же без шофера? — запитала нарешті. — Без шоферів машини не їздять.
— Може, сам Борис Борисович сів за руль?
— Може, — погодилась, — не бачила.
Із старою все було ясно, Крушельницький відправив її до кухні й попросив до кімнати Олю.
Дівчина виглядала розгубленою, вона вже збагнула, що до чого, і це вразило її.
— Ваша подруга Щепанська та її коханець звинувачуються в тяжкому злочині, — почав Крушельницький, пильно дивлячись на Олю. — Я б хотів, щоб ви усвідомили це й допомогли нам.
Дівчина облизала зашерхлі губи.
— Як?
— От ми зараз це й вирішимо. Востаннє ви бачилися із Щепанською в п'ятницю, коли вона брала розрахунок. Марія сказала вам, що переходить на роботу до якогось гастроному, бабці — що їде на курорт. Ви подруги, мусили ж домовитися про зустріч…
— Так, домовились… — затнулася, кинувши на Крушельницького збентежений погляд, — але ж…
— Сміливіше, Олю!
— Але ж тепер ви…
— Хочете сказати: заарештуємо її?
Дівчина кивнула.
— Марічка — злодійка? Не вірю!
— І все ж факт залишається фактом: Марія Щепанська звинувачується у тяжкому злочині. І ваш обов'язок — допомогти слідству.
— Звичайно, — погодилася, та не дуже впевнено. — Ми домовилися зустрітися в четвер біля кінотеатру «Орбіта» перед останнім сеансом.
— О дев'ятій?
— Так.
Крушельницький трохи подумав.
— Сьогодні вже кінець робочого дня, — вів далі, — і ви до їдальні не підете. Завтра чи післязавтра працюватимете як звичайно. Нічого й нікому не казатимете. Про те, що відбулося тут. Згода?
Дівчина кивнула.
— Так, нікому.
— Я вимушений попередити: це дуже важливо — нікому. І ще: вам може зателефонувати Щепанська. Розмовляйте з нею, наче нічого й не сталося. Зможете?
— Постараюся.
— Погоджуйтеся на всі її пропозиції. Після цього повідомте нас. — Крушельницький записав номер. — Ось по цьому телефону.
— До речі, — втрутився я, — можливо, дзвонитиме не Щепанська, а Борис Борисович. Не дай боже, щоб він запідозрив вас у чомусь.
— У нього такі очі! — зіщулилася дівчина. — Злі… Аж лячно робиться.
— Чого вам боятися?
— А якщо він прийде до вареничної?
— Виключено! — заперечив я, та одразу подумав, що, мабуть, надто категорично. — Майже виключено, — поправився. — Якщо прийде, постарайтеся вибрати момент і подзвонити нам. Кажіть, що хочете, тільки повідомте, що говорять з вареничної. Вас одразу зрозуміють.
— Зрозуміють… — повторила й зітхнула: здається, все ж не була остаточно впевнена в цьому.
До бабусиної кімнати, де ми сиділи, зазирнув один з оперативників. Ми відпустили Олю.
— Щось є, Миколо? — запитав Крушельницький.
— Мало. Вони не поспішали й спакувалися ретельно. Є дрібниці.
— Які?
— Панчоха, зубна щітка, сміття в кошику. Різні папірці, газета, недопалки.
— Що за папірці? — зацікавився я.
— Гляньте.
Ми перейшли до сусідньої кімнати, й оперативник розклав на столі свої знахідки. Справді, дрібниці. Однак, переглядаючи їх, ми з Крушельницьким встановили, що Пашкевич курив болгарські сигарети «Стюардеса», читав «Спортивну газету» й чистив зуби пастою «Мері». Правда, пастою, певно, користувалася Щепанська, а цей нахаба міг взагалі не знати, що існує зубна щітка.
Перебираючи недопалки, я натрапив на зібганий папірець і обережно розгладив його.
Одразу тенькнуло серце. Тенькнуло ледь-ледь, бо папірець, зрештою, міг нічого й не означати: звичайний залізничний квиток приміської зони за п'ятнадцять копійок. Куплений він був минулої п'ятниці, за день до того, як Щепанська з Пашкевичем з'їхали з квартири.
Я попросив покликати бабусю.
— Пригадайте, що робили ваші квартиранти в п'ятницю? — запитав.
— У п'ятницю? — замислилася.
— Напередодні від'їзду.
— Так не ночували ж. Марійка повернулася з роботи раніше, й кудись подалися.
— А наступного дня повернулися машиною?
— Так, маленьким автобусом.
— Куди їздили, не казали?
— Попередили, що не ночуватимуть. Ідуть на іменини до знайомих і там залишаться.
— Тут, у Львові?
— А де ж іще?
Крушельницький, який сидів по той бік столу, нараз швидко підвівся, уважно обдивився стіну над ліжком.
— Щепанська мала килим? — запитав.
— Авжеж, один висів тут, а другий так і не розгортала. В кутку стояв, за шафою.
— Висів червоний з квітами?
— Точно. Красивий килим, дорогий.
— Триста п'ятдесят шість карбованців, — посміхнувся Крушельницький.
— Я ж кажу: дорогий.
Стару чомусь не здивувала дивовижна Толина обізнаність, не здивувала вона й мене. Трохи подосадував, що сам раніше не звернув уваги на сліди від цвяхів, якими був прибитий килим. Загорнув у газету весь мотлох, знайдений у квартирі. Власне, тут уже не мали чого робити. Попередили бабусю, щоб негайно повідомила міліцію, коли дізнається щось нове про квартирантів, і поїхали до управління. Тут на нас чекала вже довідка про Щепанську.
Марія Панасівна народилася 1948 року в Кривому Розі. Батько працював на руднику, мати торгувала пивом у ларку. В 1957 році батько помер, мати через рік вийшла заміж і разом з новим чоловіком кудись виїхала, залишивши десятирічну дочку своїй сестрі.
У Кривому Розі Щепанська закінчила школу й подалася до Львова. Тут вчилася в торговельному училищі, потім працювала продавщицею в гастрономі. За нестачу була засуджена на три роки, відбувала покарання в колонії загального режиму. Характеристики в колонії мала гарні, Щепанську випустили на рік раніше строку. Влаштувалася у вареничну, де й працювала до минулої п'ятниці.
— Нічого втішного, — констатував Крушельницький, прочитавши довідку.
Я не міг з ним погодитись.
— Кривий Ріг… — заперечив. — До кого їздила Щепанська в січні?
— Ну, до тітки.
— Треба встановити точно.
— Невже вважаєш, що Пашкевич із Щепанською подалися туди? Вони тепер Кривий Ріг за тисячу кілометрів обминатимуть.
— Звичайно.
— То для чого тобі криворізька тітка?
— При чому тут тітка? Мати!
Крушельницький покліпав повіками, нараз пожвавішав.
— Ось ти про що! Глибоко копаєш…
— Викликай Кривий Ріг.
Через кілька хвилин я почув у трубці бадьорий голос Сашка Кольцова.
— Спіймали Пашкевича? — запитав він одразу.
— Чорта лисого!
— Точно: чорта й лисого… — зареготав Сашко.
— Кинь… — Мені було не до каламбурів.
Розповів, що нам потрібно, й Сашко пообіцяв завтра ж зателефонувати до Львова.
Кольцов дотримав свого слова, і вже в середині наступного дня ми знали, що тітка Щепанської померла три роки тому, а мати її, як твердять сусіди, виїхала ще двадцять років тому кудись на Західну Україну. Прізвище вітчима Щепанської встановити не вдалося.
— Мало, дуже мало, — поскаржився я.
— Що міг, — одрізав Кольцов, — зробив усе, що міг.
— І на тому спасибі.
У повідомленні Кольцова була одна деталь, яка підтверджувала мою версію: мати Щепанської виїхала кудись на Західну Україну.
Чи не до неї їздила Марія з Пашкевичем у п'ятницю? А якщо до неї, то мешкає вона десь у приміській зоні: квиток за п'ятнадцять копійок давав право проїзду в радіусі тридцяти кілометрів навколо міста.
Але спробуй прочесати всю приміську зону! Десятки населених пунктів, великих і малих, одні райцентри чого варті…
А якщо їздили просто по машину до знайомого шофера? Автоінспекція вже займається «рафиками» зеленого кольору, треба, щоб звернули увагу й на приміську зону.
Я був упевнений: коли Пашкевич із Щепанською осіли під Львовом, ми знайдемо їх швидко. Ми знайдемо їх, якщо забилися у глибоку нору десь у Туркменії, все одно не гуляти злочинцям на волі, проте час… Не маємо права дати їм жодного зайвого дня, години.
А вони минали — години, і нічого втішного нам не приносили…
Ще з неділі ми блокували вокзали, мобілізували дружинників, увесь наш численний актив. В усіх поїздах були наші люди, в усіх селах і містечках приміської зони придивлялися до кожної нової особи.
У четвер увечері ми з Олею Верещакою пішли до кінотеатру «Орбіта».
У липні о дев'ятій ще ясно. Оля стала за кілька кроків до входу, щоб Щепанська побачила її здалеку, я зайняв зручний пост у касовому приміщенні, звідки проглядалися усі підходи до кінотеатру.
Сеанс мав початися за дев'ять хвилин. Люди юрмилися біля кас, ішов популярний фільм, і продавалися останні квитки.
Оля стояла, недбало помахуючи сумочкою. Я знав, що дівчина нервує, та зовні вона нічим не виказувала цього. Удавала, що нетерпеливиться, і час від часу поглядала на годинник.
Ось повернулася праворуч, припинила махати сумочкою. Я також подивився у цей бік: протилежним тротуаром наближалася дівчина в яскравій шовковій сукні — чорнява, вродлива, якась визивна.
Невже Щепанська?
Але Оля відвела погляд, а дівчина повернула за ріг.
До початку сеансу лишилося чотири хвилини, і останні глядачі поспішали зайняти місця.
З-за рогу, де щойно зникла дівчина в яскравій сукні, вийшла жінка у білій кофтині — чомусь подумки я уявляв собі Щепанську саме в білій кофтині, певно, тому, що всі обмануті нею покупці килимів казали про це, — з високою зачіскою й також чорнява. Прямує через вулицю до кінотеатру, проте Оля чомусь повернулася до неї спиною.
Обернися, глянь!
Дівчина наче почула мене, обернулася, сковзнула байдужим поглядом по жінці…
Знову не Щепанська.
А до початку сеансу лишається тільки хвилина.
Ми домовилися з Олею, що вона почекає ще п'ять-шість хвилин і піде в зал після журналу разом з іншими глядачами, що запізнилися. Минули ці шість хвилин — Щепанська не з'явилася. Плануючи операцію, ми передбачали, що вона може прийти й після сеансу: на всяк випадок за рогом стояла машина, а в залі, крім мене, сидів ще Проць.
Та всі наші надії виявились марними.
Наступного дня до Львова прилетів Дробаха. Він викликав Верещаку, і ми швидко домовилися, що Оля негайно повідомить нас, якщо їй подзвонить Щепанська. Не гаючи жодної хвилини. Виявилось — недаремно. Щепанська зателефонувала Верещаці наступного дня.
Оля подзвонила мені одразу після закінчення розмови, розповідала, поспішаючи й хвилюючись. Я слухав її, зрідка перепитуючи.
Зрештою, у Верещаки із Щепанською відбулася приблизно така розмова:
Щепанська. Це ти, Олюню? Привіт, красуне, це — Марія.
Верещака. Доброго дня, Марічко. А я на тебе вчора чекала — зачекалася. Хотіла після кіно зайти, але ж твій кадр…
Щепанська. З'їхали ми…
Верещака. Ого, з вами не занудьгуєш! Куди?
Щепанська. Борисові там не сподобалось. На дачу.
Верещака. У Брюховичах?
Щепанська. Колись побуваєш… Ну, як там на роботі?
Верещака. Нормально: працюємо, вареники робимо.
Щепанська. І ніхто вас не тривожив?
Верещака. Хто б мав?
Щепанська. Обехеесівці, ревізори…
Я посміхнувся: оце найбільше цікавило Щепанську.
Верещака. Стояче болото. Нам ревізія що! Нехай обехеесівців Варвара Всеволодівна боїться, на те вона й завідуюча.
Щепанська. Ну, добре, красуне. Значить, порядок?
Верещака. Ти звідки?
Щепанська. Біля оперного.
Верещака. Може, збіжимося? Я скоро кінчаю.
Щепанська. Не можу, красуне. В мене поїзд через тридцять п'ять хвилин.
Верещака. Куди ти?
Щепанська. Додому.
Верещака. Гарна дача?
Щепанська. Жити можна. Ну, я тобі подзвоню.
Верещака. Чекай, я завтра вихідна, на Брюховицьке озеро хочу. Може, до вас заскочу.
Щепанська. А ми не в Брюховичах.
Верещака. То де ж?
Щепанська. Я на тому тижні тобі подзвоню, приїдеш — побачиш. Чао.
І поклала трубку.
Крушельницький, який слухав розмову по паралельному телефону, зиркнув на годинник. Підхопився.
— Скоріше до вокзалу! Через двадцять хвилин поїзд.
— Могла й збрехати.
— А якщо ні?
Перестрибуючи через сходинки, ми збігли до машини. Справді, через двадцять хвилин відходила електричка до Мостиськи, і ми встигли сісти в неї.
Проминули кінечний вагон, уважно розглядаючи всіх молодих і вродливих жінок. Навіть схожої на Щепанську тут не було: кілька зовсім молодих дівчаток, дві чи три бабусі й усе.
Перейшли до наступного вагона. Попереду Крушельницький у світлому костюмі й неймовірно піжонській краватці. По-моєму, якщо перенести барви й візерунки з Толиної краватки на полотно, вийшла б абстрактна картина високого класу.
Ми йшли повільно, ліниво перемовляючись: двоє друзів, які шукають гарні місця. Здається, навіть не дивилися на пасажирів, та не було жодної жінки, на котру б не звернули уваги.
У передостанньому вагоні сиділо напрочуд багато молодих жінок — у кутку біля вікна зайняла місце красуня в кучмою чорного волосся і яскраво підмальованими губами, навпроти неї — білявка у квітчастій шовковій хусточці.
Толя, побачивши чорняву, притишив хід. Я легенько штовхнув його, даючи зрозуміти, що також бачу її. Ми вийшли до тамбура, і Крушельницький стиха вилаявся:
— Ці усні портрети — до дідька лисого! Родимки на щоці нема, а так — вилита Щепанська. Вродлива й губки бантиком…
— У половини жінок — губки бантиком, — пробуркотів я.
Поїзд зупинився, пасажирів вийшло мало, і ми поспішили до останнього вагона. Нам таки не щастило, певно, Щепанська все ж збрехала Олі й затрималася в місті.
Пасажири йшли вздовж поїзда, я дивився крізь вікно, як поспішають до сходів з перону. Біля самого вікна пройшла білявка у шовковій кольоровій хусточці, вродлива жіночка. Ще в поїзді я звернув на неї увагу: сиділа навпроти чорнявої красуні в попередньому вагоні.
Справді, гарна жіночка, і тепер я точно бачу: в неї родимка на лівій щоці…
Боже мій, фарбована блондинка, а вчора могла бути навіть рудою, година, і ти яскрава блондинка — так, зараз повз наш вагон, котрий вже рухається, мабуть, іде Щепанська.
Марія Панасівна Щепанська власною персоною: родимка й пухкі губи червоним бантиком. Я схопив Толю за плече.
— У вікно, дивись у вікно! — вигукнув у вухо, проте він уже не міг побачити блондинку — електричка набрала швидкість.
Я рвонувся до тамбура: першим порухом було зупинити поїзд стоп-краном, та одразу збагнув безглуздість цього наміру. Електричка проїде ще кілька сотень метрів, потім поки відчинять двері, поки добіжиш до перону, — все одно Щепанську вже не знайдеш.
— Роззяви ми а тобою бездарні. Випустили Щепанську.
— Ти що, блекоти об'ївся?
Я потягнув Толю до тамбура.
— Пам'ятаєш блондинку в хусточці, навпроти чорнявої красуні сиділа? В попередньому вагоні?
— Ну?
— То в неї родимка на лівій щоці. І зійшла зараз — у Городку.
— Невже?
— Сиділа лівою щокою до вікна, ми й проґавили. Вік собі не прощу.
— Захопилися чорнявкою, — зітхнув Толя. — Чисто психологічний прорахунок. І все ж не картай себе так: жінок з родимками багато.
— Але ж сукня і хусточка! Сукня з жовтими квітами на чорному фоні й така ж хусточка. Зараз ми вийдемо й зателефонуємо Олі.
— Мусить знати сукні Щепанської, — погодився Толя. Потер руки й мовив з ентузіазмом: — Якщо Щепанська в Городку, нікуди не подінеться. Завтра ж візьмемо.
З наступної станції ми подзвонили до Львова. На наше щастя, Верещака затрималася на роботі чи просто збрехала Щепанській, що закінчує, зрештою, яке це мало значення? Головне — вона підтвердила: Щепанська справді має таку сукню — жовті хризантеми на чорному фоні.
Ми повернулися в Городок першим же поїздом. Подзвонили Дробасі. Слідчий розхвилювався (я уявив, як дмухає на кінчики пальців із бездоганними нігтями), сказав, що негайно виїжджає, і наказав, не марнуючи часу, підняти по тривозі увесь склад місцевої міліції і дружинників.
Дробаха приїхав справді одразу, попросив ще раз розповісти про блондинку з родимкою і схвально покивав головою.
— Гарне око у вас, Хаблак, — мовив.
— Нічого не поробиш, професія!
— Так, — погодився, — професія зобов'язує, проте у вас було всього дві-три секунди…
— Електронне око, — зареготав Крушельницький. — Та врахуйте, навіть електронні машини вимагають живлення… Я можу повести вас до такої чайної!
У Толиній чайній готували якусь особливу картоплю, ми мали можливість, поки збираються дружинники, після картоплі ще попити смачного крутого чаю. Не пива, не горілки чи вина, чим торгують у більшості чайних, а справжнього чаю — нам принесли заварку в чайничку й невеличкий справжній самовар.
Я випив дві склянки без цукру — все ж цукор вбиває смак чаю. Дробаха не погодився зі мною й намішав аж чотири ложки; я уявив смак цього солодкого питва, поморщився, однак це не зіпсувало Дробасі апетит: допив і ще з задоволенням поплямкав губами.
Дружинники зібралися в репетиційній залі Будинку культури, набралося їх понад три десятки, всіх, звичайно, зібрати не вдалося — отже, приплюсувавши штат місцевого відділу міліції, ми нарахували близько п'ятдесяти активних одиниць. Не так уже й мало, і Дробаха, ставлячи, так би мовити, завдання, висловив упевненість, що ми завтра ж зможемо знайти й знешкодити небезпечних злочинців.
Усі одержали фотографії Пашкевича, всі мусили шукати біляву жінку з родимкою на лівій щоці, кожен одержав квартал чи частину кварталу для пошуку — в основному в районі свого мешкання.
Ця процедура затягнулася аж до півночі, й ми вже не поїхали ночувати до Львова, а лишилися в маленькому районному готелі. Підвелися рано, як підводяться місцеві жителі, що поспішають на роботу. Знали: наші люди вже на постах, і з нетерпінням чекали повідомлень.
Перше надійшло десь у восьмій ранку. Прибіг, захекавшись, слюсар місцевого автотранспортного підприємства, увірвався до нашої кімнати, почав з копита вскач:
— Отам блондинка! Поруч з нами… Раніше не було, а тепер блондинка й точно вона, бо красива!
Хлопець переступав з ноги на ногу від нетерпіння. Дробаха підсунув йому стілець, потер долоні й почав розпитувати. Виявилось, що до сусідів хлопця приїхали дачники, чоловік із жінкою. Чоловік не виходить до саду — чому, хлопець не хотів розпитувати сусідів, аби не насторожити їх, а жінка, блондинка й гарна, зранку збирала чорну смородину. Ось тільки родимку на щоці хлопець не побачив — далеко, але все ж, здається, є і родимка…
Сигнал був важливий, і ми, захопивши старшого лейтенанта з райвідділу міліції, поїхали на околицю Городка, де мешкав дружинник.
Будиночок стояв останнім у завулку, далі тягнулося поле, засіяне пшеницею, за ним — ліс. Дім обнесений високим парканом, чудове, відлюдне місце, і, коли б дружинник, довідавшись про дачників, не зазирнув за паркан, жити б їм непоміченими хоч сто років.
Дробаха наказав:
— Хаблак з Крушельницьким залишаться біля садиби, дружинник допоможе вам, а я із старшим лейтенантом піду в хату.
— Ні, — заперечив Крушельницький, — ми візьмемо їх самі, вам ще слідство вести, а тут — оперативна робота.
Вони із старшим лейтенантом зникли за хвірткою, а я з дружинником стали так, щоб в разі чого відрізати злочинцям відступ до лісу. Бачив, як нетерпеливиться, хлопець, позираючи на паркан, розумів його, бо й сам нервував, та нічим не виказував цього. Зрештою, це не перші й не останні мої злочинці. Завжди приємно ставити крапку, але ж не знаєш, що чекає на тебе завтра, бо, на жаль, ще не один Пашкевич топче нашу землю.
Однак цьому лисому бандитові — гаплик, і зараз…
Грюкнула хвіртка, з садиби вийшли Крушельницький із старшим лейтенантом. Толя помахав дружинникові рукою, підкликаючи.
— Фальшива тривога, — мовив. — Тут усе в порядку. Хороші дачники, й документи є. Чоловік і жінка Нестерови. Він — працівник будівельного тресту, вона — помічником режисера на телестудії.
Хлопець почервонів так, що, здавалося, кров чвиркне зі щік.
— Схожа… — промимрив. — І блондинка…
Крушельницький поплескав його по плечі.
— А ти — молодець, і спасибі за сигнал. Дивись ще, а ми поїхали.
У міліції на нас чекав високий, ставний хлопець у шкіряній кепці. Носити таку кепку в спеку дещо обтяжливо, та кепка була справді гарною й модною, а чого не зробиш заради моди?
Старший лейтенант знав хлопця, бо запитав:
— Щось надибав, Петре?
— Так, — махнув рукою, — може, пусте, однак казали на все звертати увагу.
— Кажи вже.
— Таке діло… У нас через два будинки шофер дім має. Фоняковим зветься. Він із жінкою живе, і жінка огрядна. А в дворі білизну повісили, сорочки й трусики, значить. Ну, то зовсім, значить, маленькі й гарні, не для Фонякової…
— Чекай, хлопче, — нараз осінив мене здогад, — Фоняков випадково не на «рафику» їздить?
— Ні, на автобусі.
— І давно тут Фонякови мешкають?
— Давно, я й не пам'ятаю.
— Може чув: вони не з Кривого Рога?
— Не знаю, ще малим був, коли будувались.
Крушельницький уже дихав мені в потилицю.
— Давай, давай… — шепотів.
Автобус ми побачили ще здалеку. Він притулився біля самісіньких воріт садиби, двома колесами на тротуарі, і Фоняков щось вивантажував з нього.
Наша машина проминула садибу Фонякових і зупинилась за рогом. Ми вискочили разом з Крушельницький, повернули назад. Ішли неквапно, щоб не привертати уваги, і Толя, розмахуючи руками, щось палко доводив мені. Здається, розповідав зміст недавно побаченого фільму, та я не чув його, слова якось обтікали мене, не торкаючись, наче вони існували окремо від Крушельницького і зовсім не він їх вимовляв.
Тепер можна було побачити, що Фоняков вивантажує з автобуса залізне ліжко. Спинки вже витягнув і притулив до огорожі, сітка, мабуть, була важка чи погано проходила в дверцята — відчинив хвіртку й погукав:
— Іди сюди, Борисе, допоможи!
Я виразно чув кожне його слово, хоч до автобуса лишалось метрів п'ятдесят. Він точно сказав: «Борисе», і мені захотілось приспішити крок, але одразу затамував це бажання, тільки стиснув лікоть Крушельницькому, і той кивнув мені у відповідь.
Фоняков перегородив сіткою тротуар, ми могли б обійти машину бруківкою, однак Толя зупинився за кілька кроків, спостерігаючи, як смикає Фоняков сітку.
— Допомогти, діду? — запитав.
Той озирнувся неприязно. І в цей час із хвіртки на вулицю вийшов Пашкевич. Лисий бандит у легких парусинових штанах і смугастій сорочці з короткими рукавами. Він ковзнув по нас коротким поглядом і заходився допомагати Фонякову.
— Підіймай, батя, — скомандував.
Я ступив уперед, наче хотів обійти Пашкевича. Схопив його руку й викрутив за спину.
Пашкевич зрозумів усе одразу — мав блискавичну реакцію, — крутнувся й ледь не вирвався. Вдарив мене ногою в живіт, брудно вилаявся, рвонувся до садиби, але Толя встиг схопити його за другу руку.
Клацнули наручники, й лисий осів на тротуар.
— Спокійно, Пашкевич! — мовив Крушельницький владно. — Досить тобі комизитись!
Лисий сидів на тротуарі й дивився на нас з ненавистю. Звичайно, я не чекав вдячності в його погляді, та стільки люті випромінювали очі, що її вистачило б не тільки на нас з Толею, а на цілий карний розшук.
— У-у, гади! — просичав.
Мене не обходили його емоції — прослизнув у хвіртку, ледь не наскочивши на огрядну жінку в брудній кофті.
— Вам кого? — зупинилася навперейми.
Я обминув її, відсторонивши не дуже ввічливо, й збіг на високий ґанок. Звідси двері вели до відкритої веранди, а там стояла й злякано дивилася на мене вчорашня білява красуня.
— Марія Щепанська? — запитав я.
— Марія… — відступила жінка. — Звідки ви й що вам потрібно?
— Міліція! — мовив я, мабуть, надто голосно. Та що міг, зробити, не втримався. — Міліція, і ви затримані, Марія Щепанська!
Стояла вродлива, грудаста, молода й самовпевнена, а відсахнулася — згорбилась, посіріла, й шкіра на обличчі взялася зморшками. Однак я ні на мить не пожалів її, і не тому, що загрубів на міліцейській роботі: адже знала, що робить, свідомо йшла на злочин. Гадала — минеться. Та не минулось, не могло минутися, і нехай це знають усі: нікому не минеться!
Того ж дня Дробаха провів перший допит.
Пашкевич не признавався ні в чому, все відкидав, викручувавсь, як міг. Та його чекали ставки віч-на-віч, речові докази, до того ж під час обшуку в кімнаті лисого знайшли понад тридцять тисяч карбованців: гроші за продану «Волгу» та видурені в довірливих покупців килимів.
Щепанська, навпаки, не заперечувала нічого. Плакала, розповідала все, сподіваючись, що щиросерде каяття хоч трохи пом'якшить її долю. З'ясувалось: вона переїхала до Львова, дізнавшись, що мати мешкає неподалік. Фонякова, що кинула колись дочку напризволяще, тепер зрозуміла, що може мати з неї зиск. Ніхто не знав, що Щепанська часто їздить до матері: товари й гроші, які вона вкрала, працюючи продавщицею, зберігались у Фонякових.
Запланувавши аферу з килимами, Пашкевич домовився з Фоняковим, і той за сто карбованців дістав у сусідньому районі в знайомого шофера «рафик»: офіційно, згідно з путівкою, машина в ці дні перебувала у відрядженні.
Я вирішив вилетіти до Києва першим же завтрашнім рейсом. Зробив би це ще й сьогодні, та останній літак уже піднявся в повітря.
Ми з Дробахою і Крушельницьким стояли біля управління й радились, як бути. Толя наполягав, що кінець нашої великотрудної справи слід обов'язково відзначити скромною вечерею, хоч у таку спеку навіть сама думка про ресторан видавалася недоречною. Нарешті ухвалили: поїхати в кафе, що в Стрийському парку.
Крушельницький пішов організовувати машину, а ми з Дробахою перейшли на протилежний бік вулиці, в тінь від великого каштана. Настав вечір, та було душно, мабуть, збиралася гроза.
Дробаха притулився спиною до каштанового стовбура, подмухав на кінчики пальців, сказав якось невизначено:
— Спекотний місяць липень…
І було незрозуміло, що мав на увазі: справді спекотну погоду в нинішньому липні чи був у цих словах значно більший і абсолютно ясний для мене підтекст.