Спекотний липень

IV

У кабінеті Каштанова сидів повновидий, рожевощокий чоловік у рогових окулярах. Я знав його: слідчий прокуратури Іван Якович Дробаха, і його присутність у кабінеті полковника означала, що тепер мені доведеться працювати під прокурорським наглядом. Зрештою, так воно й мусило статися: розслідуванням убивств займається безпосередньо прокуратура, а в тому, що невідомі злочинці вбили Євгена Максимовича Бабаєвського, тепер не було сумніву: труп інженера ми знайшли в лісочку неподалік від дороги, на яку спрямували бандити Куделю.

Події в Запоріжжі розгорталися швидко.

Куделя вказав нам перехрестя, до якого довіз дванадцятого червня удаваних автоінспектора й дружинника.

Праворуч від траси до птахофабрики тягнувся путівець, його проклали вздовж лісосмуги, а метрів за триста від шосе починався невеличкий гайок. Дерева росли обабіч шляху. Місце було досить пустельне, машини ходили рідко, лише до птахофабрики.

Ми з Куделею повернулися до Запоріжжя, і ввечері начальник обласного карного розшуку провів якісь складні переговори, в результаті яких наступного ранку до лісочка прибули два взводи солдатів, озброєних міношукачами, щупами та лопатами. Працювати їм довго не довелося: години через дві труп Бабаєвського було знайдено. Бандити поспішали й ледь прикидали його землею.

Дробаха дивився на мене, приязно посміхаючись. А Каштанов перебував чомусь у поганому настрої: постукував кульковою ручкою по столу й лише кивнув у відповідь на моє привітання.

Я сів біля слідчого. Проти роботи з ним важко було заперечувати: людина, безумовно, розумна й досвідчена, правда, казали, що надмірно розважлива, навіть тугодум, але я сподівався, що ми знайдемо спільну мову.

Наче у відповідь на мої думки Дробаха мовив:

— А ви молодець, Хаблак, швидко вийшли на слід.

Звичайно, воно завжди приємно чути похвалу, проте зараз я не міг погодитися з Дробахою.

— Який слід? — заперечив. — Для оптимізму поки що нема підстав.

— Ну, ну… — підвів над столом руку Дробаха, і я чомусь подумав, що слідчий, певно, мусить мати міцнішу й шорсткішу руку. У Івана Яковича вона була біла, пухка, навіть випещена, з акуратно підстриженими нігтями, і я на всяк випадок сховав свої руки під столом. Я стежу за собою, та, мабуть, мені далеко до зразкової Дробашиної випещеності. — Ну, ну… — повторив слідчий, — зроблено багато, і я вітаю вас з успіхом. Головне: знаємо, що бандитів двоє і що вони вбили Бабаєвського.

— І все.

— Ви так вважаєте?

Звичайно, я так не вважав, однак якийсь внутрішній супротив не дозволив погодитися з Дробахою, і я кивнув. Слідчий перегнувся до мене через стіл.

— А міліцейська форма? — запитав. — Один з них видавав себе за інспектора ДАІ, але ж їхати до Києва у формі не міг.

Я збагнув, куди хилить слідчий, і був готовий відповісти на це запитання.

— Інженер Куделя твердить, що бандити не мали речей. Тут можуть бути два варіанти. По-перше, підшукавши місце в гайочку, вони заздалегідь викопали яму, замаскували її і тут же лишили свої речі. По-друге: повертаючись до Києва, заїхали кудись, і один з них переодягнувся. Особисто я схиляюся до першої версії.

— Безперечно, — ствердив Дробаха. — У них усе продумано детально, і бандити навряд чи припустилися б похибки. Міліціонера за рулем могли помітити, навіть затримати. Підозріло: сержант міліції за кермом «Волги» з київським номером. У Запорізькій області. В усякому разі — запам'ятовується, а це їм ні до чого.

— Ні до чого, — погодився я. — Вбивши й закопавши Бабаєвського, бандити від'їхали кудись у гущавину, де оди, з них переодягнувся. Потім переклеїли фотографію на шоферських правах Бабаєвського, підробили на ній печатку й рушили назад.

— Закопавши десь міліцейську форму.

— Можливо.

— Що кажуть експерти? — нарешті втрутився в розмову Каштанов.

Я одразу збагнув, чого хоче полковник.

— Бабаєвського вбито ударом важкого металевого предмета по правій частині потилиці. Удар нанесено з величезною силою. Розтрощено черепні кістки. Били зліва направо, можливо, вбивця лівша.

Каштанов кивнув, і я зрозумів, що не потребує подальших пояснень.

— Зазирніть до картотеки, — наказав, — може, знайдете чубатого лівшу.

Дробаха потер долоні й мовив м'яко, наче те, про що казав, не обурювало його. Мені це не сподобалося — лише потім збагнув, що йшло це не від безвілля, просто мав такий характер, точніше, манеру, і навіть про речі мерзосвітні не говорив жорстко й з обуренням.

— Отже, можемо уявити картину злочину. Бандити зупинили за Мелітополем «Волгу» Бабаєвського. Злочинець у міліцейській формі сів поруч з водієм, другий — за ним. Під час подорожі, тобто протягом п'ятнадцяти-двадцяти хвилин, дізналися, що Бабаєвський їде до Криму на два тижні і не в санаторій чи будинок відпочинку, куди могли б випадково подзвонити батько вбитого чи співробітники. Це влаштовувало бандитів, і вони наказали Бабаєвському повернути на путівець до птахофабрики. Тут, обравши зручний момент, попросили зупинитися і вбили його. А далі товариш Хаблак досить яскраво змалював картину.

— Якщо в картотеці не знайдемо лівшу з чубчиком, навіть не знаю, за що зачепитися, — скрушно мовив я. — Єдине, речі Бабаєвського. Особливо японський магнітофон.

— Так, — погодився Каштанов. — Прошу зайнятися магнітофоном, капітане Хаблак. Здається, апарат був зіпсований, і Бабаєвський збирався полагодити його?

— Так.

Дробаха подмухав на кінчики пальців, буцім хотів зігріти їх, вставив:.

— Принаймні тут є якась перспектива. Справді, займіться магнітофоном, а я — картотекою.

У місті було кілька магазинів, де приймали на комісію радіотовари. Йдучи до першого з них — на Хрещатику, я думав, що, певно, ця наша магнітофонна версія лопне, як мильна булька. Не такий він дурний, цей лисий убивця, щоб чекати, поки продадуть магнітофон. Та ще й несправний. Піде раніше до майстерні. Він перебував у Києві більше тижня, п'ять днів тинявся без справ, чекаючи, поки надійдуть гроші в ощадкасу, — міг, не кваплячись, підшукати покупця на магнітофон, попередньо полагодивши його.

Я уявив собі, який страх колотив у ці дні лисого бандита і його напарника. Адже ж розраховували одразу одержати гроші в магазині… Молодець бухгалтерка, не відступила від інструкції і хоч трохи сплутала карти клятим нахабам.

Але ж, осмикнув сам себе, потрусилися трохи — тепер усе минулося, і ловити їх вам, капітане Хаблак, ще біс його зна скільки.

Принаймні треба розіслати по областях орієнтировку. Може, за щось і вдасться зачепитися.

Крім того, я був певен, що цей лисий бандит (а судячи з усього він був ватажком, другий, з чубчиком, простий виконавець) не зупиниться на одному злочині. В ньому відчувався розмах, він міг передбачити багато ходів уперед — такий навряд чи обмежиться грішми за «Волгу». Це також давало якісь шанси, проте сподіватися на них не мав права: моє завдання якомога швидше затримати бандитів, щоб упередити їхні наступні злочини.

У магазині на Хрещатику продавалися два японських магнітофони. Один був зданий на комісію одинадцятого червня, другий через три дні громадянином Васильківським. Записавши його адресу й з'ясувавши, що після дванадцятого червня тут не продано жодного японського магнітофона, я поїхав до другого комісійного магазину на бульварі Лесі Українки.

На бульварі продавалися три «японці» фірми «Sony». Однак усі вони були здані на комісію до дванадцятого червня.

Я поговорив із симпатичним хлопцем-продавцем і дізнався, що японські магнітофони можна відремонтувати тільки в двох майстернях. Одна з них знаходилася неподалік — вирішив податися туди, перш ніж продовжувати свій не дуже-то й перспективний марафон по комісійних магазинах міста. І, виявилося, вчинив правильно, бо вже через чверть години точно знав, що лисий бандит побував у майстерні. Мені повідомили навіть прізвище можливого покупця магнітофона.

А відбулося це так.

Приймальник майстерні у відповідь на моє запитання, чи можна відремонтувати японський магнітофон, лише тяжко зітхнув і відповів коротко:

— Дивлячись що…

— Негаразд із звуком.

Приймальник обмацав мене уважним поглядом.

— Принесіть, — сказав неохоче. — Тільки попереджаю: запчастин нема.

Я показав йому посвідчення, і приймальник одразу став значно люб'язніший. Відчинив двері й пропустив до кімнати, заставленої радіоприймачами, радіолами, програвачами й магнітофонами. Присунув мені стільця, а сам примостився поруч на ящику. Дивився очікувально.

— Пригадайте, чи приносили вам після дванадцятого червня магнітофон фірми «Sony»? — попросив я.

— Приносили, — одповів не роздумуючи.

— Хто й коли?

— Шістнадцятого. Чекайте, шістнадцятого чи сімнадцятого, не пам'ятаю. Я ще зв'язав його з Федором. — Зиркнув на годинник. — Скоро прийде Федір, він вам точно скаже.

— Пам'ятаєте того клієнта?

— Тут, знаєте, скільки проходить…

— Може, хоч трохи?

— Ні, не пригадую.

— Зачіска? Чорнявий, блондин, рудий?

— Здається, лисий. Проте твердити не можу. Он Федір іде, погомоніть із ним.

Федір, чоловік років тридцяти, чорнявий, довгоносий, з пронизливими очима, прийняв мене недовірливо. Втупився важким поглядом, і я подумав, що від його очей навряд щось сховається.

Це мене влаштовувало: в нашій професії краще мати справу з людьми хоч і недовірливими, але спостережливими, ніж з простодушними базікалами, які наговорять вам усе, що завгодно, аби догодити.

— Товариш з міліції, — представив мене приймальник, — цікавиться «японцем», якого ти ремонтував. Днів десять тому — звук плавав, пам'ятаєш?

— Зробив усе, що міг, і мусить працювати, — одповів Федір категорично.

— Так, мені казали, що ви гарний майстер. — Я зробив спробу добитися його прихильності. — Та, власне, мене цікавить не магнітофон, а його власник.

— Клієнт як клієнт.

— Пам'ятаєте його? Опишіть.

Федір замислився на кілька секунд.

— Лисий, горбоносий і вухами ворушить, — одповів. — Зморшкуватий. Я ще подумав: зморшки не по роках.

Усе сходилося: я йшов слідами лисого бандита, проте він випереджав мене приблизно на два тижні, а в наш вік прогресу, коли з Києва до Хабаровська можна дістатися менше ніж за добу, цей факт з рахівниці не скинеш.

І все ж я знав, що лисий не міг не наслідити. Десь обов'язково схибить, і це вже моя справа — знайти похибку.

— Швидко відремонтували магнітофон? — запитав Федора.

— Що там робити… Того ж дня. Клієнт дуже просився: І так, казав, загуляв у Києві, треба додому.

— Звідки ж він?

— А мені не все одно…

— Шкода, дуже шкода.

Федір зиркнув на мене уважно.

— Що він учинив? — блиснув очима. — Бачу, вам дуже хочеться взяти його за комір.

Перед цими хлопцями не було рації критися, і я пояснив:

— Бандит… Бандит і вбивця.

— Ого! — вигукнув Федір. — А я б ніколи не подумав. Такий собі заклопотаний життям чолов'яга. Гроші, каже, протринькав, і хоче магнітофон продати. Ще мені пропонував. На сотню менше комісійної ціни.

— Чого ж не купили?

— Я що, гроші сам роблю? Знаєте, скільки «японець» тягне?

— Знаю, але ж на сотню дешевше.

— Ми майстри, — раптом аж скипів Федір, — а не спекулянти! Чекайте, він же, по-моєму, з Кішчиним Хвостом зв'язався. А Кішчин Хвіст свого не втратить.

— Що за Хвіст?

— Є в нас такий… Колись у майстерні працював, весною звільнився. Бора Кішчин Хвіст.

Приймальник пояснив:

— Його так назвали, бо аж муркоче, коли запах грошей почує. Муркоче й наче хвостом крутить…

— Прізвище? — попросив я. — І де він зараз працює?

— Аніде, — похмуро відповів Федір. — Паразит він, там десятку схопить, тут четвертак… Зв'язки в нього по магазинах…

Цей Бора Кішчин Хвіст, звичайно, не міг випустити «японця», котрого віддавали на сотню менше, і мені захотілося негайно розшукати його.

— Рибчинський, — пояснив приймальник, — Борис Леонідович Рибчинський — ось вам і Бора Кішчин Хвіст. А живе на Московській, он з того завулка перший дім ліворуч. Однак зараз навряд чи застанете: Бору ноги годують, йому вилежуватися не можна.

Всупереч цьому неоптимістичному прогнозові я застав громадянина Рибчинського вдома. Мабуть, лише тому, що вчора Бора Кішчин Хвіст добряче хильнув і ще й досі не оклигав: від нього за кілька метрів тхнуло перегаром, і червоні очі дивилися каламутно.

Моя поява явно збентежила й налякала Рибчинського: близько посаджені очі забігали, заховалися під бровами. Бора підтягнув піжамні штани й запитав улесливо:

— І чого це до мене? То ж Вольдемар учора тарілки бив… У мене є свідки…

— Два тижні тому ви, громадянине Рибчинський, придбали магнітофон марки «Sony». — Я вирішив не церемонитися з цим типом і взяв одразу бика за роги. — Так?

— Хіба це заборонено?

— Магнітофон крадений.

— Хіба я знав? Така солідна людина!

— Скільки заплатили?

Кішчин Хвіст одразу змикитив, що до чого, й назвав ціну комісійного магазину.

— Для чого ж вам було купувати ремонтований апарат, коли за такі ж гроші могли придбати новий?

— Ремонтований? — схопився за голову Бора Кішчин Хвіст. — Обдурили!

— Вас, Рибчинський, не так-то й просто обдурити! — Я не дав йому розіграти цю сцену. — Де магнітофон? Чи вже продали?

Кішчин Хвіст, здається, уперше в житті зрадів, що не встиг зробити бізнес. Це надало йому сміливості.

— Ми нічого не продаємо! — почав з викликом. — Ми купуємо для себе, і в спекуляції мене не звинуватите!

Цей тип нахабнів на очах, і я розізлився.

— От що, Рибчинський, — мовив жорстко, — з весни ви не працюєте, і я зроблю все, щоб відповідні органи придивилися до вашого дармоїдського життя.

— Я ж влаштовуюсь…

— Допомогти?

— Обійдусь.

— Знаєте, скільки дають за спекуляцію?

— Це ще треба довести.

— Доведемо, — пообіцяв я. — Все доведемо, а тепер покажіть мені магнітофон.

Бора ще раз підтягнув штани, напіввідчинив двері шафи, намагаючись не показати мені її вміст. І все ж я помітив, що полиці заставлені різним радіомотлохом.

Кішчин Хвіст спритно витягнув портативний магнітофон у шкіряному футлярі. Натиснув на клавіші, і в кімнаті залунала музика. Співала Піаф, і я зрозумів, бобіна ще попереднього хазяїна: навряд чи ця мелодія відповідала Бориним смакам.

Я взяв магнітофон.

— Ви, Рибчинський, придбали його два тижні тому в лисого чоловіка, з яким познайомилися в радіомайстерні? — запитав.

— Маєте абсолютно точну інформацію.

— Так от, зараз ви розкажете все про того типа. Розумієте, все.

Видно, до Кішчиного Хвоста почало доходити: справи мого поки що не такі вже й кепські, й цього настирливого міліціонера насамперед цікавить не покупець, а продавець.

— Сідайте, — почав запобігати переді мною, — сідайте, прошу вас, я відразу запідозрив того типа, однак маг такий гарний і…

— На сотню дешевший, ніж у магазині?

Бора замахав руками.

— І зовсім не на сотню. Тридцять — сорок карбованців навару, але ж я чоловік бідний, для мене й карбованець — велика сума.

— Припустимо, — погодився я. — Припустимо, що я вам повірив. І все ж носити з собою такі гроші, щоб одразу викласти на бочку!..

— Чого одразу? Мусив напозичати…

— Знов-таки припустимо. Отже, ви поїхали по гроші. І де потім зустрілися?

— В «Евриці». Знаєте, є на Печерську таке кафе. Той лисий прохиндей каже: «Через дві години там, більше не чекаю». За дві години я грошей і напозичав.

— А вам не спало на думку, що магнітофон крадений?

— Ні, не спало, — відповів одразу, та очі відвів. — Така солідна людина, просто потрапила в сутужне становище.

— Пояснював чому?

— А загуляв.

— Це ваша здогадка чи він казав?

— Признався, дівчина тут у нього.

— Як назвався?

— Миколою Миколайовичем.

— Прізвище?

— А мені воно до чого?

— Головко? — Так було зазначено в квитанції, показаній мені приймальником. Я, правда, не сумнівався, що прізвище вигадане.

— Ні, не знаю.

— Про дівчину щось казав? Де живе?

— Так він і дасть вам адресу… І все ж я бачив її, — Бора підморгнув мені, — і скажу: шикарний кадр.

Я запитав якомога спокійніше:

— Де ж ви бачили її? Кажете, гарна?

— Авжеж, чувиха що треба!

— Вони разом у кафе прийшли?

— Ні, — відмахнувся, — цей старий чорт, мабуть, зрозумів, що таку кралю зі мною знайомити не можна.

Кішчин Хвіст явно переоцінював свої чоловічі якості, проте я зробив вигляд, що погоджуюсь з ним. Кивнув і сказав:

— Звичайно, обвести вас навколо пальця не так уже й просто. Навіть цьому лисому нахабі.

Бора гордовито випнув губи. Відповів з гідністю:

— Точно. Але, скажу вам, чувиха така, що лисого можна зрозуміти. Гарне дівчисько, тут і мага не пошкодуєш…

— І де ж ви побачили лисого з дівчиною?

— Я ж казав, він мені в «Евриці» побачення призначив, їду в тролейбусі бульваром Лесі Українки, а там світлофор перед Будинком проектів. Зліва Печерський універмаг — і стовбичить цей тип у блакитній тенісці, з дівчиною розмовляє. Чувиха — во! Блондинка, і всюди щось є. Чесно кажу, не відмовився б… Я ще подумав: треба колись до універмагу зазирнути.

— Чому до універмагу?

Бора подивився на мене як на останнього телепня.

— Я ж кажу: стоїть з продавщицею під універмагом.

— Продавщицею?

— Звичайно, вони всі в халатиках… Форма…

Я рішуче вимкнув магнітофон.

— Одягайтеся, громадянине Рибчинський, — наказав, — нараз ми поїдемо до Печерського універмагу, й ви покажете мені цю продавщицю. Але перед цим ще одне запитання: довго чекали в «Евриці»?

— Там від універмагу два кроки. Кави замовив, а лисий уже в дверях. Він мені маг, я йому гроші, й привіт… Наше нам…

Печерський універмаг не такий уже й великий, і обійшли ми його за кілька хвилин. Усі продавщиці в гарних, бузкового кольору халатах.

Я запитав у Кішчиного Хвоста, чи так була одягнута дівчина, з якою розмовляв лисий, і одержав стверджувальну відповідь. Взагалі, збагнувши, що цього разу йому не загрожують великі неприємності, Бора трохи підбадьорився. Коли ми вийшли з трамвая, він випив склянку пива з автомата. Чесно кажучи, мені також закортіло ковтнути пива, однак сама думка про те, що йтиму Бориними слідами, була неприємною.

Кішчин Хвіст оглядав дівчат безсоромно, іноді озирався й кивав у бік особливо вродливої.

— Тут красунь більше, ніж товару, — резюмував нарешті, коли зупинилися в останньому відділі, — але той кадр… кращої нема!

Я наказав Рибчинському почекати трохи, а сам пішов до директора. Той зрозумів мене з півслова. За кілька хвилин ми порівняли склад продавщиць, які працювали сімнадцятого червня, з сьогоднішнім. З'ясувалося, що три у відпустці, одна звільнилася і ще одна хвора. Я попросив їхні особові справи. Дві були білявками й досить симпатичними, проте запрошений до директорського кабінету Кішчин Хвіст лише презирливо випнув губи.

— Я ж казав: то кльова чувиха, ноги во, довгі, й тут дещо має, — показав де саме. — Я блондинок взагалі поважаю… А це так…

— Блондинка! — пожвавішав директор. — Вродлива? Здається, я здогадуюсь… Але не продавщиця, у відділі кредиту працює. — Він спритно видобув звідкись теку з особовою справою, розкрив. — Вона?

З фотографії дивилася справді вродлива дівчина: з високою зачіскою, великими очима й виточеним носом. Лише глянувши на знімок, я збагнув, що цей пройда Кішчин Хвіст таки має рацію.

— Во-во, — Борине обличчя розпливлося в солодкій посмішці, — я ж кажу: кадр — що треба!

— Я тобі дам: кадр! — обірвав його директор. — То наша Надійка, передовик виробництва!

— Чи можна з нею поговорити? — попросив я.

— На жаль… — розвів руками. — Дочка в неї захворіла, дзвонила, що має лікарняний по догляду. Та живе на Кіквідзе, чотири зупинки тролейбусом.

— Заміжня?

— Розвелася минулого року. Ну-ну! — насварився пальцем на Рибчинського, який потирав руки. — У неї такі, як ти, не проходять. Серйозна жіночка.

— Я що — рудий? — образився Кішчин Хвіст.

— Не рудий, а трохи того… — директор покрутив пальцем біля чола. — Виховувати треба.

— Мене? Виховувати? — скипів Бора. — Я майстер-радист, а ви…

Їхня суперечка могла затягнутися, це аніскілечки не влаштовувало мене, і я попросив адресу Надійки-передовички. Прізвище її було Андрієвська, Надія Федорівна Андрієвська — касир кредитного відділу універмагу.

Надія Андрієвська виявилась справді жінкою вродливою. То більше, що стояла вона зараз переді мною без усіляких, якщо можна так висловитися, нашарувань у вигляді пудри, помади й туші. Не чекала нікого й не збиралася нікуди виходити: була зачесана недбало і одягнута в легкий халатик, який погано сходився на грудях. Дивилася насторожено й трохи збентежено: зрештою, кому приємно, коли застають тебе одягнену по-домашньому, і цей незваний гість до того ж іще з карного розшуку…

Вона вибачилася, пропустила мене до кімнати в кінці коридора, а сама зникла за дверима навпроти, де відразу почалося якесь шарудіння й почувся шепіт. Видно, пояснювала дочці, хто завітав до них, і заспокоювала її.

Кімнатка, куди я зайшов, була обставлена просто, однак зі смаком. Звичайні стандартні меблі, невеличкий килимок на підлозі, дешеві керамічні вази й скляний посуд у серванті — все промовляло про достаток невеличкий, хоча й сталий.

Вишуканість кімнаті надавали два букети квітів. На столі стояли ромашки, а у високій вазі на підлозі сині лісові дзвіночки. Я подумав, що, певно, розкішні троянди в цій кімнаті не виглядали б так доречно, як оці ніжні квіточки.

Надія Федорівна не примусила себе довго чекати, вона з'явилася через кілька хвилин, проте встигла використати їх з користю для себе: поміняла халат на просту бавовняну сукенку й трохи пройшлася помадою по губах. Знала, що губи в неї маленькі, і зробила їх довшими, може, на пів-сантиметра чи сантиметр, але цього цілком вистачило для повної гармонії.

Андрієвська сіла за стіл, зіперлася на нього ліктями і втупилася в мене, чекаючи запитань.

Я ще раз вибачився за вимушений візит, пояснивши, що такі відвідини приносять і мені мало радості, та, що поробиш, входять у коло обов'язків.

Верзучи всю цю ахінею, уважно спостерігав за Надією Федорівною: поява інспектора карного розшуку не могла не насторожити чи не налякати її, однак дивилася спокійно й очікувально, може, правда, мала дивовижну витримку.

Нарешті, навикаблучувавшись перед Андрієвською досхочу, я й поставив оте найважливіше запитання, заради якого й завітав сюди:

— Десь два тижні тому, а точніше, сімнадцятого червня, ви розмовляли на бульварі біля універмагу з лисим чоловіком у блакитній тенісці. Хто він?

— Брат моєї подруги, — одповіла не вагаючись.

— Брат?.. Подруги?.. — Серце в мене зайшлося від почутого. — Ви знаєте його прізвище та адресу?

— Звичайно. Вони живуть з сестрою разом.

Блокнот був уже в мене в руках. Але все одно запам'ятав би на слух з першого разу.

— Кривий Ріг, вулиця Весняна, вісім. Хоча почекайте… — Дістала з шафи конверт, поклала на стіл. — Бачите, одержала від Галі.

Я записав адресу, не в силі стримати радість. Андрієвська помітила це, бо запитала:

— Що сталося? Такий симпатичний чоловік…

Мені було важко погодитись з її надто категоричним і передчасним твердженням, однак нічим не виказав цього.

— І з якого приводу ви зустрілися біля універмагу? — запитав.

— Так він же мешкав у мене, — мовила просто. — Ось у цій кімнаті з товаришем. Галя попросила, хіба я могла відмовити?

Мимоволі я ще раз оглянув кімнату. І це ж треба: на дивані, де я зараз сиджу, спав, виніжувався лисий убивця. Другому, мабуть, поставили розкладушку. І все ж не дав гнівові заполонити серце, запитав сухо, навіть якось протокольно:

— Я зрозумів так: ваша подруга, — зиркнув на конверт, — Галина Коцко попросила, щоб її брат з товаришем, які приїхали до Києва, кілька днів перебули у вас?

— Точно, — кивнула. — У листі все написане.

— У цьому? — покрутив я конвертом.

— Так.

— Можна прочитати?

— Звичайно, які ж секрети…

Я витягнув з конверта невеличкий клаптик паперу. На ньому — всього кілька рядків, написаних крупним жіночим почерком:

— І коли Галин брат з товаришем приїхали до вас? — запитав я.

— Здається, п'ятнадцятого. Так, п'ятнадцятого червня.

Я швидко прикинув: саме п'ятнадцятого червня бандити продали машину через комісійний магазин і дізналися, що одержать гроші днів через п'ять-шість. Отже, перед цим спали в автомобілі десь у навколишніх лісах. Листа взяли на всяк випадок, боялися ночувати на вокзалах і в готелях, нарешті він і згодився.

— Як назвалися ваші гості?

— Брат Галини — Олег Володимирович Черниш. А товариш його. — Василь. Якось незручно було запитувати прізвище.

— І вони, виходить, не показали своїх документів?

Жінка почервоніла.

— Ну що ви! Галя — моя подруга, й вимагати. документи в її брата! Невже я вчинила неправильно?

— Так, неправильно. Але про це потім. Коли поїхали ваші гості?

— Вранці двадцять першого. Заздалегідь купили квитки на поїзд. Влітку, знаєте, важко…

— Де познайомились з Галиною Коцко?

— Минулого року в Ялті. Мені дали путівку до будинку відпочинку, Галі теж, і мешкали ми в одній кімнаті. Симпатична жінка, трохи старша за мене.

— Що робить у Кривому Розі?

— У нас професії споріднені. Вона — бухгалтером на руднику, а я теж у бухгалтерії.

— На якому руднику працює Коцко?

— Галя казала, та не пам'ятаю.

— Листуєтесь з нею?

— Трохи. Вона до себе запрошує. Ну, ще поздоровлення із святами…

— Заміжня?

Надія Федорівна посміхнулась якось сумно.

— У нас із нею долі однакові.

— Розлучена?

— Так.

Власне, я дізнався і так уже надто багато, але все ж запитав:

— І як поводилися ваші постояльці?

Надія Федорівна знизала плечима.

— Олег Володимирович такий потішний, жартував усе… А Василь — мовчун.

— У нього чубчик наперед зачесаний?

— Наперед, а що?

— Та нічого страшного.

— Однак міліція цікавиться ними! Мене вони не кривдили.

Сумніватися в щирості того, що казала Андрієвська, мене не було підстав, проте й відкритися не мав права. Сказав напівправду:

— Ми затримали спекулянта, він купив у Галиного брата магнітофон — ось і розслідуємо справу.

— А я гадала: щось серйозне… — зітхнула з полегшенням.

— І все ж дуже прошу вас нікому не казати про нашу розмову.

— Розумію.

— З вашого дозволу я візьму цього листа, — показав на конверт. — Може згодитися.

— Беріть. Слава богу, дрібниця якась — магнітофон, а то вже гадала…

Я підвівся. Тепер мав якомога скоріше зустрітися з Дробахою.

Треба ж таке: іноді тижнями шукаєш якусь ниточку, і вона все не дається до рук, а тут за день, навіть не за день, за півдня, дізнатися стільки!

Прямий вихід на бандитів, навіть адресу в Кривому Розі знаємо. Ну, може, Черниш там і не мешкає, однак у мене не було сумніву, що через Галину Коцко ми відразу вийдемо на лисого бандита і його помічника.

Як його? Василь? Вася чубатий вилежувався отут, у цій кімнаті, під неземної краси ромашками…

А другий — жартівник! Нічого собі — жарт: вбили людину, продали машину, кількох людей обвели навколо пальця…

Я розлютився, як диявол на упертого спасенника, але нічим не виказав свого стану. Все одно найближчими днями відіграємося.

Розпрощався з Надією Федорівною й поїхав до прокуратури.

Дробаха, слухаючи мене, дмухав на кінчики пальців і аж крутився на стільці.

— Ну й молодець! — казав. — Ну й щасливчик! Пестунчик долі ви, Хаблак, не інакше. Щасливчик у погонах, їй-бо, з вами не занудьгуєш.

Я подумав, що воно, звичайно, краще сидіти в кабінеті й потім не шкодувати епітетів, ніж крутитися по радіомайстернях, проте одразу притамував цю думку, як недостойну: робимо одну справу, й невідомо ще, як воно все обернеться.

Так, зрештою, і сталося: нам з Дробахою довелося ще добряче попрацювати, поки поставили останню крапку в цій справі, але тоді я був сповнений оптимізму, до речі, так само, як і слідчий. А він, ще раз подмухавши на пальці іі потерши долоні, запропонував:

— Ввечері на поїзд, завтра вранці в Кривому Розі, згодні?

Я покрутив головою: цілу ніч витрачати на поїзд, коли ввечері ми з Мариною можемо піти в кіно.

— Літак! — заперечив. — Я вже довідався, завтра о восьмій п'ятнадцять рейс, і через годину будемо на місці.

Мабуть, Дробаха не був у захопленні від моєї пропозиції, воно й справді — у вагоні спокійніше: пий чай, дивись у вікно, висипляйся під стукіт коліс, та сьогодні я був на коні, і йому довелося змиритися.

— Однак, — зробив останню спробу, — як з квитками? У розпал сезону…

— Беру на себе. — Я відрізав йому всі шляхи до відступу. — З карним розшуком ще рахуються.

Він підозріло зиркнув на мене: чи не принижую роль його вельмишановної установи; не побачив на моєму обличчі ані тіні зневаги й заспокоївся.

— Я викличу машину пів на восьму. — Все ж дошкулив мені: таким правом я не користувався і мусив трястися до Жулян тролейбусом. — Куди за вами заїхати?

— На Русанівку. — Я знав, що Дробасі доведеться робити великий гак, та не відчував жодних докорів сумління: сам напросився.

Наступного ранку ми прибули до Кривого Рога без запізнення. Літак злетів точно за розписом, погода стояла чудова, нас не трясло, і на початку десятої вже розмістилися в сірій міліцейській «Волзі».

Ми з Дробахою зайняли заднє сидіння, на передньому сидів мій старий знайомий Сашко Кольцов — гроза криворізьких злодіїв і великий знавець усіх тонкощів розшуку, він крутився на сидінні, показуючи нам міські визначні місця, я знав, що він крутиться ще від цікавості: недаремно ж два таких аси, як Дробаха й Хаблак, прилетіли до Кривого Рога!..

Я подумав про себе як про аса без удаваної скромності, зрештою, за десять років праці в карному розшуку набув деякого досвіду і бачив, якими очима дивляться на мене новачки. Що ж, дещо ми можемо, і найкращим свідченням того є наш приїзд сюди.

— Така, Сашко, справа, — почав я і побачив, як став серйозним Кольцов: припинив крутіння, повернувся до нас і аж шморгнув носом. — Така, значить, справа, Сашко, — повторив я. — Є тут у вас два типи, і мокра справа за ними.

— Мокра? — не повірив Сашко. — Ми тут усіх знаємо, як добра хазяйка курей. Щось не віриться.

Я коротко розповів про справу, яка привела нас до цього нескінченного міста: їхали вже двадцять хвилин, а йому нема кінця й краю, кажуть, тягнеться кілометрів на шістдесят.

Кольцов уважно вислухав мене, подумав і мовив розважливо:

— Мушу розчарувати вас. Ти сказав: вулиця Весняна, вісім? Коцко Галина Микитівна?

— Ну й що? — занетерпеливився Дробаха.

— Розбираємось… — невизначено відповів Кольцов. — Здається, ви трохи припізнилися. Як мінімум, на два дні. За цією адресою вчора зареєстрований нещасний випадок. Отруєння газом із смертельним результатом. Але хазяйку вдалося врятувати.

Я розгублено мовчав, а Дробаха запитав так, наче нічого й не сталося, — тепер я міг вповні оцінити силу його характеру:

— Смертельний випадок, кажете? Цікаво! І хто ж?..

Кольцов зрозумів його з півслова.

— Місяць тому звільнився з колонії. Прізвисько Ведмідь. Григорій Жук, мав п'ятнадцять років за озброєний бандитизм.

— Ого! — вигукнув Дробаха.

Сашко крутнувся на сидінні.

— Зовсім новий поворот у справі, — сказав захоплено. — Наші хлопці гадали: нещасний випадок. Чайник стояв на плиті й залив пальник. А хазяйка квартири й Ведмідь зовсім п'яні.

— Ведмідь не лисий? — запитав я.

— Здається, ні.

— Третій… — втрутився Дробаха. — Той, що продавав машину й назвався Чернишом. Треба шукати третього. Грошей на квартирі не знайшли?

— Ні.

— Тоді точно — він. У якому стані Коцко?

Кольцов розвів руками.

— Я не лікар.

— Ось що, — вирішив Дробаха. — Треба оглянути квартиру Коцко ще раз, а потім поговорити з нею.

В управлінні Дробаха швидко домовився про те, що Кольцов підключиться до розшуку. Потім нас познайомили із старшим оперативної групи, котра провадила огляд квартири Коцко, й ми поїхали на Весняну.

Тепер попереду сидів старший лейтенант Доценко, а ми втрьох тіснилися позаду. Доценко не озирався, видно, трохи нервував. Я розумів його: завжди неприємно, коли твої висновки ставляться під сумнів, але ж утричі неприємніше, коли приїздять столичні працівники: якщо зробив не так, розголос мало не на всю республіку.

Квартира Коцко — на першому поверсі стандартного п'ятиповерхового будинку. Доценко зняв з дверей печатку, і ми зайшли всередину. Тут збереглося все так, як було, коли приїхали швидка допомога й оперативна група міліції. На столі три пляшки з-під горілки, дві порожніх, в третій — на денці. Великими кусками нарізані ковбаса й сир, недоїдені рибні консерви, на сковорідці — залишки яєчні а картоплею. Незастелене ліжко в кімнаті, розкладушка и подушкою і ковдрою на кухні.

Дробаха пройшовся квартирою, запитав у Доценка, тицьнувши пальцем у незастелене ліжко:

— Коцко лежала тут?

Старший лейтенант почав пояснювати:

— Вона тут спала, але, певно, щось відчула вночі, бо сповзла з ліжка, і ми знайшли її біля дверей. А Ведмідь в кухні на розкладушці…

— Еге ж, — кивнув Дробаха, — з-під дверей тягнуло, тому Коцко і врятувалася.

Я пройшов на кухню, попросив Доценка:

— Дайте-но мені протокол огляду квартири. — Уважно вивчив його і зауважив: —Тут констатується, що в плиті не були закриті два крани: правого крайнього пальника, на якому стояв повний чайник, і духовки. Ви дійшли висновку, що нещасний випадок стався після того, як кипляча вода залила пальник і погасила вогонь. Як же бути з духовкою?

Старший лейтенант знітився.

— Так були ж п'яні, — одповів не дуже впевнено. — Обоє п'яні, бачите, мало не три пляшки спорожнили, могли випадково й другий кран відкрити.

— Киньте, — обірвав його Дробаха не дуже-то й ввічливо, — не виправдовуйтесь. Огляд квартири проведено поверхово, ви були в полоні своєї версії і все підганяли під нещасний випадок. А тут — злочин.

— Бачите, на столі дві чарки й дві тарілки, — зробив ще одну спробу виправдатися Доценко. — Їх було тільки двоє, Ведмідь і Коцко.

Я підійшов до сушилки посуди, витягнув не дуже чисту тарілку.

— Дайте на аналіз, — сказав Доценкові, — і переконаєтесь, що залишки їжі на ній ідентичні тій, що на столі. Ось вам і третій.

Старший лейтенант тільки стенув плечима, а Кольцов, поплескавши його по плечі, сказав:

— Мусиш визнати помилку, Костю, нікуди не дінешся.

— Справу ще не закрито, — огризнувся той, — я збирався сьогодні допитати Коцко, і все одно істина б восторжествувала.

— А коли б Коцко померла в лікарні? — запитав Дробаха.

— Вам добре, ви знаєте, що мусив бути третій…

Я розізлився.

— Ви оглянули квартиру недбало, — мовив різко, — і, зрештою, треба визнати це. Гляньте на ліжко: подушки невеличкі, і, якщо б жінка лягла сама, поклала б їх одна на одну. А вони лежать поруч. Померла б Коцко, ми б не приїхали, і все списується на нещасний випадок. Саме цього й прагнув злочинець, убивця, а ви так злегковажили.

Дробаха, певно, вирішив, що суперечки зараз ні до чого. Досить рішуче поклав їм край, запропонувавши їхати до лікарні. Ми знали, що Галина Микитівна Коцко почувається зле, однак лікар дозволив порозмовляти з нею.

Те, що Коцко лише дивом не потрапила на той світ, я зрозумів з першого погляду. Була вона якась жовто-бліда, буцім воскова, очі запали, риси обличчя загострилися, мов у покійника, і руки, що лежали на ковдрі, ледь-ледь тремтіли.

Дробаха сів біля ліжка, я зупинився трохи оддалік, але так, щоб не пропустити жодного слова Галини Микитівни. Якщо, звичайно, вона схоче розмовляти з нами.

Дробаха в своїх рогових окулярах і білому халаті нагадував солідного професора. Мабуть, жінка і сприйняла його за такого, бо поворушилася в ліжку й сказала:

— Голова… голова болить, і млосно мені.

Дробаха співчутливо нахилився над ліжком.

— Лікарі роблять усе, щоб полегшити ваші страждання, шановна, — промовив м'яко. — Вони дозволили нам кілька хвилин порозмовляти з вами, якщо не заперечуєте. Ми із слідчих органів і хочемо з'ясувати дещо.

Жінка не відповіла, заплющила очі, й це можна було сприйняти і як згоду, і як відмову.

Дробаха вирішив одразу поставити всі крапки над «і». Можливо, це було не дуже правильно з медичної точки зору, можливо, я повів би розмову трохи інакше, поступово підводячи хвору до повного усвідомлення того, що сталося, але, зрештою, Іван Якович був певний, що невеличкий струс не пошкодить Галині Микитівні.

— Я хотів би, щоб ви одразу дізналися: вас отруїли, і отруїв чоловік, якому ви писали рекомендаційного листа до Києва. Що це за чоловік і як потрапив до вас?

Усе ж він мав рацію, цей досвідчений прокурорський вовк: Коцко розплющила очі й відповіла більш-менш спокійно:

— Я догадувалася про це. Знаєте, тут у лікарні кажуть всяке, і няня встигла повідомити, що отруїлися ми вдвох, я і Григорій. Ось і подумала: якщо я і Григорій, то це вробив він… Та як можна? Олег… Ми збиралися одружитися…

Тепер вона по-справжньому захвилювалася, і Дробаха заспокійливо погладив її по руці.

— Трапилося непоправне, шановна, — мовив, — і треба дякувати долі, що все так скінчилося. Проте цей Олег мусить бути покараний, він утік, і наш обов'язок розшукати його. Назвіть прізвище Олега.

— Пашкевич. Але ж він присягався… У нього важке життя, все якось не склалося, відбував покарання…

— Відбував покарання? — Я відчув, як напружився Іван Якович. — Пашкевич Олег? Як по батькові?

— Володимирович.

— Де ви познайомилися з ним?

— Так він же наш, криворізький. В автобусі їхали разом, розбалакалися. Потім ще зустрілися.

— Коли познайомилися?

— На початку травня.

— І відразу почали зустрічатися?

— Він такий симпатичний: веселий і уважний.

— Ви самі запропонували йому переїхати до вас?

Мені видалося це запитання трохи нетактовним, мабуть, і Галина Микитівна сприйняла його так само, бо трохи помовчала й відповіла неохоче:

— Так уже трапилося.

— Ви бачили документи Пашкевича?

— Так.

— Як дізналися, що він звільнився з колонії?

— Олег не крився від мене. Казав, що помилився в житті, що так помилятися можна тільки раз, і в нас так усе ладилося…

Оце слово «ладилося» вирвалося в неї, певно, випадково, та воно якнайкраще визначало характер стосунків між Галиною Микитівною і Пашкевичем.

В управлінні ми встигли ознайомитися з протоколом опитування сусідів Коцко і знали, що життя в неї не склалося: прожила з першим чоловіком лише кілька місяців, і ось десь уже під сорок нарешті посміхнулося щастя. Цей нахаба задурив їй голову, а чи багато потрібно жінці, коли, здається, вже нічого не світить?

— А як потрапив до вас Григорій Жук? — запитав Дробаха.

— Друг Олега. Він приїхав на кілька днів, потім подалися до Києва. Олег мусив допомогти йому в якійсь справі. Коли повернулися, я поїхала у відрядження до Дніпропетровська. Олег попросив, аби Григорій перебув до мого повернення, а позавчора влаштували прощальну вечерю. Все було так гарно, Григорій, правда, трохи перепив… — Коцко нервово зібгала ковдру, і я зрозумів, що їй стало погано.

Дробаха збагнув це також, нахилився над ліжком, мовив співчутливо:

— Вибачте, будь ласка.

Обличчя в Галини Микитівни нараз якось посіріло, посміхнулася вимучено.

— Він був такий веселий і милий, а сам… — Вона не доказала й махнула рукою.

Лікар, який сидів з протилежного боку ліжка, подав знак, що розмову треба кінчати, і ми вийшли з кімнати. Кольцов нетерпляче ступив крок нам назустріч, і Дробаха не став випробовувати його терпіння:

— Пашкевич? — запитав коротко. — Олег Володимирович Пашкевич?

Сашко замислився лише на дві-три секунди.

— Аферист, — відповів упевнено. — Шахрай і аферист з розмахом. Відсидів десять років. Наш рідний, криворізький.

Мене все ж не полишав сумнів.

— Шахраї рідко йдуть на мокру справу. Щось я не пам'ятаю…

— Не забувайте про Жука, — вставив Дробаха. — Який у Києві назвався Василем. Але як він злигався з Пашкевичем?

На це запитання ми одержали відповідь буквально через кілька годин. Виявилося, що Пашкевич з Ведмедем відбували покарання в одній колонії. І ще з'ясувалося, що в Кривому Розі живе двоюрідна сестра Пашкевича: він мешкав разом з нею до ув'язнення.

Після обіду ми зібралися на невеличку нараду. Дробаха, Кольцов і я: Іван Якович вирішив, що Доценко мало чим допоможе нам. Зрештою, він мав рацію, і начальник управління погодився з цим.

У ситого Дробахи був умиротворений вигляд, він рідше дмухав на кінчики пальців, переплів руки на грудях, відкинувшись на спинку стільця.

Почав, підморгнувши нам:

— Що ми маємо на сьогоднішній день? Маємо багато і не маємо найголовнішого: убивці. Цього нахаби Пашкевича, як каже Хаблак. Я вважаю так: Пашкевич знюхався із Жуком ще в колонії. Вийшов на волю трохи раніше, точніше, на п'ять місяців, і вони домовилися зустрітися в Кривому Розі. Пашкевич мешкав спочатку в двоюрідної сестри, в нею ми зараз побалакаємо, влаштувався на роботу художником до Будинку культури. Колись учився в художньому технікумі, має здібності, в колонії навіть оформляв стінгазету й взагалі прославився як художник. Йому підробити печатку чи підпис — раз плюнути. Чекаючи Ведмедя з колонії, детально розробив план операції по продажу автомобіля. Сам не міг здійснити її, правильно сказав Хаблак, шахраї самі рідко коли відважуються на мокрі справи, та й взагалі кишка тонка в нього. За цей час познайомився з Коцко, вона його цілком влаштовувала: самотня жінка, має окрему квартиру, ну, а язик у нього добре підвішений — задурити їй голову не становило великих труднощів.

— Падлюка! — вставив Кольцов. — Узяв усе, що хотів, і отруїв газом.

— Дуже м'яко сказано, — похитав головою Дробаха. — Покидьок роду людського. І ось Пашкевич нарешті дочекався повернення Ведмедя. Разом планують бандитську операцію…

— І тут виникає перше запитання, на яке ми поки що не можемо відповісти, — втрутився я. — Де вони взяли міліцейську форму?

— Слушно. — Дробаха стиснув і випрямив пальці. — Дістали форму десь тут, у Кривому Розі, і це нам слід з'ясувати. Однак продовжимо. На трасі Москва — Сімферополь злочинці зупиняють машину Бабаєвського, вбивають його, продають «Волгу» в Києві й повертаються назад до Кривого Рога. Тут Пашкевич дізнається, що Коцко виїжджає у відрядження до Дніпропетровська. Це, мабуть, трохи плутає йому карти, мені здається, що він одразу хотів позбутися свідків, проте тепер мусить чекати, поки Галина Микитівна повернеться додому. Через тиждень він здійснює свій план, привласнює долю Ведмедя і, так би мовити, замітає сліди. Певно, так би й сталося, якби Хаблак не вийшов на київську подругу Коцко і коли б Галина Микитівна померла. Але трапилося те, чого Пашкевич не міг передбачити. У Коцко вистачило сил доповзти до дверей. Вранці сусіди почули запах газу, викликали міліцію, швидку допомогу. А Пашкевич, який, певно, спостерігав за будинком, дізнався, що жінка не вмерла. Що йому залишається робити?

— Накивати п'ятами, — впевнено відповів Кольцов, — та нікуди йому не подітися: маємо фотографію, відбитки пальців…

— У нього знаєш скільки грошей! — сказав я. — І документами, мабуть, встиг запастися. Шукай вітра в полі.

— Шукатимемо, — констатував Дробаха. — І знайдемо.

Я також був упевнений: знайдемо. В той же час знав, яка важка й копітка робота — розшук досвідченого злочинця. А цей Пашкевич до того ж розумний і тепер уже не зупиниться ні перед чим, — не буде йому від суду милосердя.

— Треба ще раз побалакати з Коцко, — запропонував Кольцов. — До завтрашнього ранку вона зовсім оклигає і, може, згадає щось важливе.

Сашко мав рацію: в нашому становищі не можна було гребувати будь-якою інформацією. З власного досвіду я знав, що іноді зовсім, здається, другорядний факт стає вирішальним у розшуку.

— А зараз, — підвівся Дробаха, — до громадянки Сибіряк, як її?.. — зазирнув до записника. — Василини Василівни, двоюрідної сестри Пашкевича.

Громадянка Сибіряк мешкала досить далеко, на березі Інгульця у власному будиночку. Відгороджував садибу від вулиці низький штахет, перед ним росла шовковиця, ягоди тільки почали чорніти, та я не втримався від спокуси зірвати кілька. Вони гірчили, але все одно смак був приємний, мені захотілося ще, однак у цей час побачив таке, що забув і про шовковицю, і про її навдивовижу великі плоди: на ґанок вийшов у сорочці з погонами міліцейський сержант. І він мешкав тут — сорочка розстебнута, без кашкета і в домашніх капцях без задників.

Ми перезирнулися з Дробахою. Слідчий зайшов до садиби, витягнув посвідчення й показав сержантові.

— Тут живе громадянка Сибіряк? — запитав.

Сержант, побачивши прокурорське посвідчення, зовсім по-військовому витягнувся і, замість відповісти, відрапортував:

— Інспектор шляхового нагляду сержант Гапочка! — Ніяково посміхнувся й додав — А дружина в гастрономі, зараз повернеться.

— Ну й ну… — покрутив головою Дробаха. — Інспектор шляхового нагляду, кажете?

— Щось сталося?

— Пройдемо в хату, сержанте. Маємо до вас серйозну розмову. Знайомтеся: два капітани міліції — київський Хаблак і ваш криворізький Кольцов, з карного розшуку.

Сержант потиснув нам руки міцно й нічим не виказав збентеження, та одразу якось спохмурнів і внутрішньо підтягнувся. Відчинив двері.

— Прошу, — відступив, даючи дорогу.

Будиночок виявився зовсім маленьким: дві кімнати й кухня. Ще, правда, засклена веранда під величезним волоським горіхом. Вікна на веранду прочинені, з саду пахло якимись квітами — гіркувато-терпкий запах, — і це, либонь, сподобалося Дробасі, бо сів біля вікна, вказавши сержантові на стілець навпроти.

Ми з Кольцовим влаштувалися поруч на старому продавленому дивані.

Сержант сидів на стільці, виструнчившись і поклавши долоні на коліна, так, як належало сидіти перед начальством, точніше, перед начальством звик стояти, та коли вже запрошують…

Дробаха з цікавістю розглядав Гапочку, нарешті дмухнув на кінчики пальців і запитав:

— Василина Василівна Сибіряк, кажете, ваша дружина?

— Так.

— I давно ви одружені? '

— Два роки.

Дробаха схвально кивнув, наче цей факт мав якесь істотне значення.

— Двоюрідного брата дружини знаєте?

— Пашкевича?

— Так, Пашкевича.

— Ось воно що!.. На жаль, знаю.

— Давно бачилися?

— Звільнився з колонії у січні й спочатку мешкав у нас. Половина будинку йому належала. Мати Пашкевича, — пояснив, — сестра моєї покійної тещі. Вони разом збудувалися. Потім ми з Василиною цю половину відкупили, й він пішов.

— Куди?

— Казав, десь зняв кімнату. Як з'їхав у лютому, то більше не бачилися.

— Слухайте, сержанте, — втрутився я, — ви не звернули уваги: може, Пашкевич прихопив з собою якісь ваші речі?

Гапочка похитав головою.

— Він, хоч і шахрай, проте в своїх… Василина спочатку навіть пожаліла його: костюм купила й п'ятдесят карбованців дала.

— В рахунок будинку?

— Просто так. І даремно: він з нас усе, що мали, за будинок здер.

— Скільки?

— Чотири тисячі. За ці гроші трикімнатний кооператив збудувати можна.

— А форма? Ніщо з вашого форменого одягу не зникло?

Сержант трохи подумав. Потім відповів нерішуче:

— Кашкет… Старий кашкет кудись подівся, але я гадав, що дружина…

— А сорочки, штани?

Гапочка знизав плечима.

— Ніби на місці… Кому потрібна сорочка?

— Ця сорочка, — вставив Дробаха, — була використана бандитами, які вбили людину.

Сержант рвучко обернувся до слідчого.

— Ви сказали: вбили? — Поступово зміст мовленого почав доходити до нього — зблід і перепитав: — Вбили?

— Угу… — якось надто буденно кивнув Дробаха. — Одягнули вашу форму, зупинили машину і вбили.

— Пашкевич?

— Так. До речі, ваш одяг міг підійти йому?

— Ми одного росту, він, правда, трохи худіший. І ви кажете, що Олег убив людину?

— З напарником. Таким же рецидивістом. І тому я прошу подивитися, чого не вистачає з вашого форменого одягу.

— Жінка… — одповів сержант. — Зараз прийде жінка, і вона… Але ж! — вигукнув нараз. — Але ж який мерзотник! Я його ще на роботу влаштував!

— Хто мерзотник? — почулося з двору. — Чого репетуєш?

— Василина! — Сержант обернувся до розчиненого вікна. — Ходь сюди, Василино!

Василина Василівна на відміну від чоловіка виявилася жінкою огрядною. Дізнавшись, хто ми такі і з- якого приводу завітали, обійшла всіх по черзі й потиснула руки. Тисла не по-жіночому міцно, що свідчило про твердий характер.

Принесла з кімнати стілець, всілася на ньому, зручно спершись на спинку, й мовила солідно:

— Слухаю вас.

Розмовляти з такою жінкою для слідчого — одне задоволення: відповіді, як правило, вичерпні й ділові, без фантазії.

Дробаха повторив запитання: чи не помітила вона останнім часом зникнення чогось з форменого одягу чоловіка.

— Штани, — відповіла не задумуючись.

— Ваш брат міг узяти їх?

— Тільки він. Я ще подумала: для чого так? Попросив, сама б дала. Богдан, — кивнула на чоловіка, — якраз нову форму отримав.

— А сорочки?

— Я ж їх не рахую. Виперу, випрасую, а щоб рахувати…

— І все ж доведеться.

Василина Василівна зовсім по-дитячому поворушила губами. Одповіла:

— По-моєму, сім. Так, сім. — Хутко, незважаючи на огрядність, підвелася, вийшла до кімнати. Повернулася мало не одразу. — Там п'ять, — повідомила, — шоста на Богдані.

Дробаха потер руки.

— Отже, одної не вистачає, — констатував.

— Так, — погодилась. — а що?

— Ваш брат вчинив тяжкий злочин, і ми розшукуємо його. Не бачилися останнім часом?

— Вік би не бачити! Знову за своє взявся…

— Де він може бути?

— Якби знала!

— У вас є ще родичі?

— Тітка на Кіровоградщині. Тут недалеко, у Долинському районі. Та Олег навряд чи подасться туди, ніколи в житті й не бачилися.

— А товариші?.. Знаєте його товаришів?

— Які товариші! Його ж стільки років не було…

— Може, жінки?

— Чекайте! — випросталася на стільці. — У нього ж Маруська… Десь тут познайомився, а вона зі Львова, він ще листа від неї одержав.

— Чому думаєте, що саме від неї?

— Я ж із скриньки виймала. Дивлюсь: зі Львова. А він перед цим хвалився: якусь львів'яночку зустрів, здається, продавщицю. Чи офіціантку… Я ще пораділа: ожениться, може, хоч це розуму додасть.

Дробаха поворушив пальцями й запитав якось мляво, хоча очі під окулярами аж потемнішали від нетерпіння:

— Адреса?.. Чи не запам'ятали випадково зворотну адресу на конверті?

Василина Василівна похитала головою.

— Для чого вона мені?

— І все ж? Ви ж побачили: лист зі Львова… А далі? Вулиця?

— Вулиця… Щось там було написано… — Потерла тильним боком долоні чоло. — Отак крутиться перед очима, а не пригадую.

— А ви заплющіть очі, — порадив Дробаха, — іноді воно допомагає.

Жінка посміхнулася й справді заплющила очі.

Дробаха зняв окуляри й почав протирати скельця хусточкою. Кольцов засовався на дивані, й старі пружини нудно зарипіли. Дробаха невдоволено зиркнув у наш бік, наче це рипіння могло перешкодити напруженій мозковій діяльності жінки.

Василина Василівна розплющила очі, сказала із жалем:

— Не пригадую… Але ж!.. От що: назва якась дивна, точніше, не дивна, щось від професії. Сапожна чи Кравецька… Гончарна… Чекайте… чекайте… Я ще подумала. Про що ж я подумала? — Знову замислилася. — Хлібна? Ні, здається, Пекарська… Точно, хліб люди печуть… Пекарська!

Дробаха надів окуляри, похвалив:

— Ну й пам'ять у вас, Василино Василівно. Асоціативна…

— Яка вже є.

— Дуже гарна пам'ять, кажу. А номер будинку, квартири не пригадуєте?

— Не звернула уваги.

— Маленькі цифри чи великі?

— Ні, брехати не буду.

— І ви передали листа братові?

— Поклала на стіл у його кімнаті.

— Не казав, що пише ця Маруся?

— Хвалився: запрошує.

— Літня вона чи молода? Гарна?

— А хто ж його зна… Та я гадаю, для чого молодій та гарній Олег? Йому вже тридцять п'ять і лисий..

— Все буває… — глибокодумно відповів Дробаха. Додав по паузі: — Ось ви казали: брат похвалився, що зустрів львів'яночку. Сказав би так, коли б познайомився з жінкою середніх років і невродливою? Львів'яночка! Слово якесь гарне…

— Можливо, — погодилась. — Олег — він може! Чого-чого, а голову жінці задурити може!

— Чому гадаєте, що ця Маруся продавщиця?

— Так Олег же казав. Вона до продуктів якесь відношення має. Може, продавщиця чи касирка.

— У нього не розпитали?

— А мені не все одно!

— Листів від неї більше не було?

— Так Олег же через тиждень з'їхав.

— Куди?

— Кімнату десь зняв. Я ще запитала — де, та не сказав. Мовляв, якщо захоче, сам нас здибає. А мені б вік його не бачити!

Вона мовила це зовсім щиро, і я подумав: справді, з таким братом не занудьгуєш. Але бажання в нас і Василини Василівни в даному разі були зовсім протилежні: особисто мені хотілося якомога швидше побачитися з її малошановним братом. Зрештою, версія з цією львів'яночкою Марусею була перспективною, і я сказав Дробасі, коли ми залишили садибу, що, певно, мені доведеться полетіти до Львова. Було б, звичайно, дуже добре, коли б і він…

Однак треба організувати союзний розшук Пашкевича, заперечив Іван Якович. Маруся Марусею, ми гадаємо, що злочинець у Львові, а він може бути в Ташкенті чи десь під Читою… Не погодитися з цією думкою було важко, в усякому разі, тепер, коли ми їхали до готелю і не знали, що готує нам завтрашній ранок. А приготував він справжню несподіванку, яка в кілька разів зміцнила мою позицію щодо перспективності львівської версії.

Вранці ми з Дробахою поїхали до лікарні. Галина Микитівна почувалася зовсім добре, вона вже ходила, і головний лікар покликав її до свого кабінету.

Коцко сіла на канапу, застелену простирадлом, блиснула очима й сказала, не чекаючи запитань:

— Мені було важко повірити в те, що він, — Галина Микитівна не сказала: Олег, вона взагалі й далі ні разу не вимовила ім'я Пашкевича, наче підкреслюючи своє нинішнє ставлення до нього, — що він виявився таким мерзотником. Та факт залишається фактом, і я картаю себе.

Мені стала шкода Коцко, і я мовив якомога м'якіше.

— Не картайте себе, Галино Микитівно. Попереду у вас довге життя, і все налагодиться.

Вона втомлено махнула рукою.

— Не будемо про це. Маєте якісь запитання? У вас зараз і так багато клопоту, і якщо вже вибралися до мене…

— Так, маємо запитання, — підтвердив Дробаха. Це прозвучало надто по-діловому, але, зрештою, Івана Яковича можна було зрозуміти: слідчий прокуратури — офіційна особа, і в його обов'язки не входить утішання. То більше, що Галина Микитівна сама правильно збагнула характер наших відвідин. — Перше запитання: чи одержував Пашкевич якісь листи?

— На мою адресу — ні.

— Приходили до нього якісь люди?

— Жодного разу. Крім Жука. Але про Григорія він мене попередив.

— Як дізнався про його приїзд?

— Міг прийти лист на Будинок культури чи головпоштамт.

— Не зустрічали Пашкевича в місті з кимось?

— Ні.

— Розумієте, Галино Микитівно, нам треба встановити коло людей, які оточували Пашкевича. І ваші свідчення важать надто багато.

— Розумію, та навряд чи зможу чимось допомогти. Він ішов на роботу пополудні й повертався пізно. Вечеряли — і спати. Людей, з якими спілкувався, шукайте в Будинку культури.

— Слушно, — погодився Дробаха, — ми так і зробимо. Але у вас є телефон — ніхто не дзвонив Пашкевичу?

— Ні.

— А він сам?

— Іноді. Здебільшого на роботу. Хоча… В день мого приїзду розмовляв по міжміському телефону.

— Чому так вважаєте?

— Ми хотіли зробити гарну вечерю, попрощатися з Григорієм, і я пішла в гастроном. Повертаюсь, а він розмовляє, не почув, що увійшла, кричить у трубку: «Дівчино, не роз'єднуйте, дайте договорити…» Проте нічого не вийшло, кинув трубку і тут мене побачив. Знітився трохи, я й питаю: «З ким розмовляв?» — «А-а, — каже, — ділова розмова з районом».

— З районом? — перепитав Дробаха і скоса зиркнув на мене. — В день вашого приїзду? Тридцятого червня?

— Тридцятого червня, — ствердила Коцко.

Я без слів зрозумів Дробаху й вийшов до ординаторської. Подзвонив Кольцову й попросив терміново з'ясувати, з ким розмовляв Пашкевич по міжміському телефону з квартири Коцко. Повернувшись до кабінету, побачив, як посміхається Дробаха, розпитуючи Галину Микитівну про подробиці її знайомства з Пашкевичем. Від його попередньої сухості не лишилося й сліду, очі світилися співчуттям, здавалося, зараз він погладить Коцко по голівці, і вона, розчулена цією прокурорською доброзичливістю, розм'якла й відповідала, аніскілечки не криючись.

Я трохи позаздрив цьому Дробашиному вмінню прихилити людину до себе, хоча, чесно кажучи, ловив у його тоні й фальшиві нотки: але ж я слухав їхню розмову, так би мовити, збоку, а Галина Микитівна знову переживала історію свого невдалого кохання, і їй було не до психологічних спостережень.

— Другого дня ми зустрілися в парку й довго сиділи на лавці, — розповідала. — У нього був транзистор, слухали музику, розмовляли, він казав, що почувається, як юнак, у котрого в житті все попереду, ну, котрий робить перші кроки, і щасливий, що на початку цієї дороги зустрів мене…

Різко задзвонив телефон, я взяв трубку й почув голос Кольцова.

— Приємна новина, старий! — почав Сашко весело. — Ти мене чуєш? Так от, тридцятого червня з телефону Коцко велася розмова зі Львовом. Розумієш, старий, Пашкевич напевно балакав із своєю Марусею.

— Номер телефону львівського абонента? — запитав я нетерпляче.

— А тобі хліб, так одразу з маслом і медом! — В голосі Кольцова прозвучали докірливі котки. — Гадаєш, я не поцікавився? Нічого не вийшло, розмовляли з переговорної.

— Шкода, — пробуркотів я.

— І все ж у цій розмові щось є. Бажаю успіху. — Кольцов поклав трубку.

Дробаха запитливо дивився на мене.

— Львів, — пояснив я. — Тридцятого Пашкевич розмовляв зі Львовом.

— Поїхали, — рішуче підвівся слідчий. — А вам, Галино Микитівно, велике спасибі.

Ми вийшли на вулицю, і Дробаха мовив категорично:

— Вам, Хаблак, доведеться розробляти львівську версію. Вилітайте першим рейсом. А я ще спробую поговорити із співпрацівниками Пашкевича. Потім до Києва. Триматимемо зв'язок по телефону.

На вулиці було спекотно, відверто кажучи, їхати на аеродром не дуже хотілося, та що поробиш: наказ є наказ, і Дробаха, зрештою, мав рацію: кому, як не мені, летіти до Львова.

Подумав, що Марій на цій вулиці Пекарській може бути не один десяток, навіть сотня, і морочитися з ними доведеться довго — робота ця чорна й невдячна, і взагалі ніяким Пашкевичем там, може, й не пахне.

Однак якщо Пашкевича нема у Львові, мусить же десь обертатися, і ми не заспокоїмось, поки не затримаємо його.