Спекотний липень

II

«Волгу» могли продати в Узбекистан, Грузію, куди завгодно, а виявилося, що новий власник її живе в Биковні, на околиці Києва, і дістатися до нього можна автобусом за півгодини.

Я постояв трохи перед будинком Микити Власовича Горобця. Це було вражаюче видовисько: двоповерховий цегляний красень з широкими вікнами й великою скляною верандою, він наче пишався сам собою, виставляв себе на показ, бо садиба була обнесена не суцільним глухим дерев'яним парканом, а огорожею з високих металевих прутів, загострених угорі. За прутами, правда, густо, одна до одної, росли підстрижені ялинки, вони утворювали ще одну, на зріст людини, вічнозелену огорожу — це було справді красиво й зручно, і я подивувався смаку господаря будинку. Напевно, професор чи відставний полковник, подумав чомусь: грошенята водяться, захотілося пошикувати, поїздити на «Волзі» — офіційно придбати її важко, от і подався на базар.

Чесно кажучи, мені зробилося трохи шкода Микиту Власовича: мабуть, «Волгу» доведеться поки що, до з'ясування всіх обставин, забрати, та й далі справу вирішуватиме суд — приємного мало.

На мій стукіт у хвіртку відгукнувся пес. Гавкав люто й дзеленчав ланцюгом, проте ніхто не йшов відчиняти.

Я погрюкав ще раз і лише тоді побачив, як розчинилися двері скляної веранди і на високому ґанку з'явився літній сивий чоловік у синіх спортивних штанях і білій майці. Не поспішаючи, він спустився з ґанку, загнав пса в будку і відімкнув мені хвіртку. Але не пропустив до садиби. Стояв на бетонованій доріжці, загороджуючи вхід, і запитувально дивився на мене.

Я мовчки витягнув посвідчення, він уважно роздивився й зробив крок убік.

— Дуже прошу… — Нарешті посміхнувся, проте посмішка вийшла нещирою, якоюсь вимушеною. — Заходьте, будь ласка, але не знаю: карний розшук — і до мене…

Поруч бетонованої доріжки до веранди пролягла ще одна, значно ширша, до великого цегляного гаража, збудованого вже не один рік тому: олійна фарба на залізних воротах подекуди облупилася й вигоріла на сонці.

— З приводу купівлі вами машини в громадянина Бабаєвського, — пояснив я.

— Прошу, — вказав на веранду, — прошу, та не розумію, чого це вас зацікавило. Купівлю оформлено через комісійний магазин, усе законно, які ж можуть бути до мене претензії?

Не відповідаючи, я попрямував до будинку. Хотів зупинитися на веранді, однак господар відчинив двері до покоїв.

— У залі прохолодніше, — пояснив, — і більше розполагає до бесіди.

Моя версія з професором одразу відпала: який же професор назве вітальню залою й скаже «розполагає»! І все ж «зала» була обставлена із справді професорським шиком. Товстий китайський килим мало не на всю підлогу, модна імпортна «стінка» з кришталевими вазами та фужерами, зручні крісла й диван. І фікус попід вікном. Цей фікус зовсім не гармонував з кришталем і килимом, проте свідчив про усталені смаки Микити Власовича Горобця чи його дружини. Зрештою, мене не обходили їхні смаки, а в кімнаті справді було прохолодно, і я опустився в крісло, з задоволенням витерши хусточкою піт з чола.

Господар не сів поруч, він відсунув стілець від столу й примостився на його самісінькому краєчку, наче підкреслюючи, що не має часу розсиджуватися й не рекомендує цього некликаному гостеві.

— Покажіть, будь ласка, документи на машину, — попросив я.

Горобець підхопився, вийшов до сусідньої кімнати й повернувся одразу з технічним паспортом, акуратно обгорнутим целофаном.

Я розгорнув документ. На першій сторінці все, як належить: прізвище Бабаєвського, номери двигуна й шасі, номерний знак, на другій також усе в ажурі: печатка автоінспекції, відповідні підписи.

— Целофаном обгортали ви? — запитав.

— Так.

Що ж, подумав я, це добре: можливо, на техпаспорті збереглися відбитки пальців людини, котра видавала себе за Бабаєвського. Шансів, правда, небагато, хоча все може бути.

Горобець простягнув руку за паспортом, та я удав, що не помітив цього. Запитав:

— Де ви працюєте, Микито Власовичу?

— Вахтером автогосподарства, — відповів з викликом, — але яке це має значення і які у вас претензії до мене?

Я чекав усього, тільки не цього. У вахтера зарплатня не більше ста карбованців, на які ж кошти збудовано двоповерховий дім і придбано «Волгу»?

Не кваплячись, я витягнув з кишені шмат паперу, акуратно загорнув у нього технічний паспорт, заховав до кишені. Краєчком ока спостерігав не без задоволення за виразом обличчя Микити Власовича. Удавано зітхнув і тільки після цього визнав за можливе пояснити:

— Справа в тому, що ви придбали крадену машину, й ми зараз проводимо розслідування.

Микита Власович зблід. Зблід, бо, певно, був стріляний горобець і одразу усвідомив, чим це може обернутися для нього. Однак все ж іще до кінця не повірив мені.

— Маю справжні документи, — вигукнув, — завірені державними установами. Я заплатив за машину гроші, і у вас нема ніякого права!..

— Проте «Волга» крадена, — одповів я твердо, — і ви, шановний, лопухнулися цього разу.

Мені було приємно сказати саме так — «лопухнулися», бо це слово найповніше передавало суть ситуації, що склалася. Старий жук, пройда, який, певно, обведе навколо пальця будь-кого, сам потрапив у пастку.

— Не може бути… — вже не так упевнено мовив Микита Власович. — Така статечна й порядна людина!

— Бабаєвський?

— Еге ж… Ще запрошував у гості…

— Він такий же Бабаєвський, як ви китайський імператор. Де познайомилися?

— Де ж знайомляться — на базарі.

— Якого числа?

— У неділю… Чекайте, значить, тринадцятого червня. І біс мене поплутав — чортова дюжина…

— А у вівторок оформили угоду?

— Так, у понеділок він зняв автомобіль з обліку, і ми зустрілися у вівторок о десятій біля магазину.

— Скільки заплатили за «Волгу»?

— Є ж документ… — одповів невпевнено. — Я заплатив гроші в касу.

— А зверх того?

Цих кількох секунд вистачило Горобцеві, щоб визначити лінію своєї поведінки.

— Нічого, — одповів твердо. — Я не маю діла із спекулянтами.

— Так я вам і повірив. За таку машину беруть, здається, подвійну ціну.

Я припустився помилки, й Микита Власович негайно скористався з цього.

— А то вже діло міліції, — мовив не без єхидства, — боротися із спекулянтами. Розпустили!..

Він махнув рукою й навіть трохи підвівся на стільці, наче хотів виголосити цілу промову проти негідників, які порушують закони, але, певно, вчасно згадав, що й у самого писок у пір'ячку, й затнувся.

Тепер була моя черга переходити в наступ.

— Маєте велику сім'ю? — запитав.

— Жінка й син.

— Жінка працює?

— Дай боже по господарству впоратися.

— Скільки ж платять вахтерові автогосподарства?

— А-а, ось ви про що! — збагнув він. — Небагато, дев'яносто п'ять карбованців на місяць.

— А за «Волгу» ви заплатили дев'ять тисяч з гаком. Чи вдвічі більше!.. Проте якщо навіть зійдемося на державній ціні…

— Ми підробляємо на квітах.

— Овва, чи багато на них заробиш!

Микита Власович зиркнув на мене скоса і якось дивно, немов на дурника. І тут цей старий горобець, як я збагнув трохи згодом, мав безперечну перевагу над капітаном карного розшуку.

— На життя вистачає й на машину також, — відповів. — І все по закону.

— Розберемося… — пообіцяв я невизначено. — А тепер прошу вас описати зовнішність людини, в якої купили машину.

Виявилось, що Микита Власович має зірке око: його усний портрет як дві краплини води збігався з намальованим молодшим лейтенантом Харченком.

— Давайте подивимось машину, — попросив я. — У гаражі?

— Де ж іще бути? — пробуркотів похмуро. — Але «Волгу» я вам не віддам!

— Це вже від мене не залежить, — сказав я весело, — як вирішить начальство… Хоча мені здається, що буде накладено на неї тимчасовий арешт. Як на речовий доказ.

Він не відповів і, зсутулившись, попрямував до виходу.

За гаражем тягнулася велика скляна оранжерея. Вона займала мало не всю територію садиби Горобця — між нею і будинком лишався тільки вузький прохід. Я зазирнув досередини й побачив лише кілька горщиків з досить чахлими рослинами.

— І на цьому заробляєте? — зневажливо тицьнув пальцем у горщики.

— Оранжереї існують для того, щоб вирощувати квіти взимку, — повчально відповів Горобець.

— І що ж вирощуєте?

— Тюльпани.

— Взимку?

— Коли ж іще!

Нараз я згадав великі червоні тюльпани, які купував Марині Восьмого березня. Скільки ж тоді заплатив на Бессарабському ринку? Здається, по три карбованці за штуку! І розкупили їх у якоїсь тітки за кілька хвилин.

— Встигаєте до Восьмого березня? — запитав.

— Доводиться.

— І скільки тюльпанів вирощуєте?

Микита Власович знітився.

— Ну, тисяч дев'ять-десять… Як коли…

Ось тобі й вахтер автогосподарства! Якщо навіть оптом по два карбованці за штуку, скільки виходить? Звичайно, і дім можна збудувати й щороку «Волгу» купувати.

Видно, Горобець прочитав щось на моєму обличчі, бо почав виправдовуватися:

— Опалюємо оранжерею електрикою і все по лічильнику платимо. Робочої сили не використовуємо. Все в порядку.

Так, судити його не можна. І все ж — хапуга клятий, нахаба, сучий син… Користується любов'ю людей до прекрасного, наживається на найкращих почуттях.

І куди дивляться місцеві органи?

Давши собі слово сьогодні ж подзвонити до тих органів, я пішов оглядати машину.

Біла «Волга» стояла в просторому пофарбованому приміщенні, мов королева. Микита Власович був таки справжнім господарем — одполірував машину до блиску, і я з прикрістю подумав, що навряд чи знайду в ній щось варте уваги.

Відчинив дверцята, зазирнув усередину. В автомобілі ще пахло свіжою синтетикою — специфічний запах нової речі. Десь я читав, що в Італії викрадачі автомобілів користуються спеціальною рідиною, обприскують нею сидіння й оббивку машини, щоб створити ілюзію новизни. У цьому ж випадку не треба було створювати ніяких ілюзій: «Волга» й так нова. Крім того, Микита Власович, здається, вилизав її власним язиком, та й ще витер після цього носовичком.

Для чогось я помацав сидіння, зазирнув у багажничок. Порожньої новий господар ще не встиг накидати туди різного мотлоху, який завжди треба мати під руками.

— Машину купували з чохлами? — запитав я.

— Замовляв сам, — одказав і не втримався, щоб не похвалитися — Мені пообіцяли дістати овечі шкурки. Кажуть, красиво й зручно.

Звичайно, зручно, хоча де це можна дістати зараз вичинені овечі шкурки? Однак цей пройда з» під землі викопає.

Я простягнув руку.

— Ключі! — наказав.

Горобець неохоче дістав їх із шафки, подав.

— І дублікат.

— Але ж я… — почав нерішуче.

— Машину замкнемо, і ключі я передам експертам. Так потрібно.

Він витягнув ще один комплект ключів. Я зиркнув на спідометр.

— Багато наїздили? — запитав.

— Оце пригнав тільки з магазину… — зітхнув. — Куди їздити?

На спідометрі було близько п’яти тисяч кілометрів. Старий Бабаєвський повідомив, що син перед поїздкою наїздив гри тисячі. Казав: приблизно три тисячі. Отже, можна додати ще сотні дві чи три. П'ять тисяч мінус три двісті — тисячу вісімсот кілометрів проїхала «Волга» після дванадцятого червня. Чи дві тисячі.

— Коли оглядали машину на базарі, скільки було на спідометрі?

— Чотири дев'ятсот.

Це вже про щось говорило: Бабаєвський міг від'їхати від Києва приблизно на дев'ятсот кілометрів чи менше. Десь на Мелітополь.

— Коли приїхали на базар? — уточнив я.

— Зранку, о дев'ятій.

— «Волга» вже стояла?

— Ні, під'їхала десь о другій.

— І в ній був один чоловік?

— Так.

— Одразу домовились?

— Чого одразу? Поторгувалися…

— Нові «Волги» не кожного дня продають… Покупці були?

— Ну, були, то що?

— А те, що ви не дуже-то й торгувалися. Боялися конкуренції.

Горобець нічого не відповів, та мені й не потрібна була його відповідь. Швидко підрахував: приблизно за тридцять дві години — від шостої ранку дванадцятого червня до другої пополудні тринадцятого, коли вона з'явилася на базарі в Києві, «Волга» пробігла мінімум тисячу шістсот кілометрів. Можливо? Цілком.

— Машина була брудною? — запитую.

— Блищала, як нова.

— То ж нова і є.

— Ось тепер, після полірування… — Горобець ніжно попестив долонею капот «Волги», і я зрозумів, що він закоханий у неї. Мабуть, не дуже-то й торгувався, грошей у нього вистачає, виклав мало не все, що запросили, — тільки для чого? Певно, один з тих власників, які дуже рідко й неохоче виводять машину з гаража, миють, полірують її, оснащують різними приладами, дзеркалами, ручної роботи ковпаками — люди, як на мій погляд, дивакуваті. Але Микиті Власовичу не можна було відмовити в здоровому глузді — єдине, чоловік трохи звихнувся на речах: он який килим лежить у «залі», та й гарнітур імпортний, тягне понад дві тисячі…

Я рішуче грюкнув дверцятами «Волги», поклав обидва комплекти ключів до кишені.

— Замкніть гараж, — наказав, — і нікого не підпускайте до «Волги». Звичайно, крім наших працівників. Скоро приїдуть.

— Вік би їх не бачити! — пробуркотів Горобець під ніс неввічливо.

Та яке мені діло до його манер?..

Відчиняючи хвіртку, озираюся. Стоїть біля розчиненої брами гаража, схожий зовсім не на горобця, а на ворона, досвідченого старого птаха, котрий все бачив у житті і якого на полові не проведеш.

І ось на тобі — так помилитися!

Однак я одразу забуваю про не дуже-то й шановного Микиту Власовича Горобця й поспішаю на автобус. Мені ще потрібно до ощадкаси, центральної ощадкаси Дарницького району, куди були переказані з комісійного магазину гроші громадянину Євгену Максимовичу Бабаєвському і які одержав замість нього злочинець, либонь, вбивця, лисий нахаба, котрого вже бачили стільки людей і який поки що не залишив жодного сліду.

У магазині мені казали, що громадянин Бабаєвський вимагав негайно сплатити йому гроші — його добре запам'ятала бухгалтерка, бо посилався на відрядження, мало не скандалив, проте бухгалтерка не порушила інструкцію, відбила всі атаки й перерахувала гроші на щойно відкритий рахунок в ощадкасі.

Я поцікавився: звідки знає, що рахунок був щойно відкритий.

Виявляється, Бабаєвський, поскандаливши з бухгалтеркою, поїхав до ощадкаси, відкрив рахунок і повернувся за годину вже з книжкою, на яку наступного дня йому перерахували гроші.

В ощадкасі за кілька хвилин я з'ясував, що справді двадцятого червня на рахунок Бабаєвського надійшли з комісійного магазину гроші, які він узяв з книжки того ж дня всі готівкою.

Відбулося це тиждень тому, отже, злочинець має фору в тиждень і міг за цей час…

Куди міг податися за цей тиждень злодій чи злодії, мені не хочеться навіть думати…

З'ясовую, хто з контролерів та касирів працював двадцятого червня. Обидві тут. Викликають до кабінету завідуючої молоду гарну дівчину — на обличчі в неї тривога, отже, встигли попередити, хто я, і вона не чекає-нічого приємного від нашої розмови.

Контролерка сідає на стілець, поклавши руки на коліна, як старанна учениця, і дивиться в підлогу, намагаючись не зустрітися зі мною очима. Вона дуже добре пам'ятає людину, котра одержала гроші, переказані комісійним магазином. Це закономірно, великі суми виплачують не щодня, і я погоджуюсь із Людмилою Федорівною — так звуть контролерку, — що таку людину не запам'ятати неможливо. Крім того, саме вона працювала й того дня, коли цей чоловік відкривав рахунок, — був він балакучий, цікавий, і я розумію чому. На всяк випадок хотів, щоб працівники ощадкаси запам'ятали його: адже для одержання такої великої суми потрібен паспорт, і варто було контролерці чи касирці щось запідозрити… Тому й сказав Людмилі Федорівні, що відкриває рахунок заради грошей з комісійного магазину, цікавився, коли вони можуть надійти, і одразу попередив, що одержуватиме готівкою.

Потім цей відвідувач заходив напередодні, питав, чи не надійшли гроші, — звичайно, коли нарешті двадцятого червня виписав чек на повну суму, ні в кого це не викликало підозри.

— А що, — цікавиться Людмила Федорівна, — ми зробили щось не так?

Що я можу їй відповісти?

Зрештою, однозначної відповіді й не може бути. Обвів її навколо пальця злочинець досвідчений, до речі, обвів навколо пальця не тільки її, а й працівників автоінспекції — отже, переклеїв фото кваліфіковано й підробив підпис Бабаєвського майже точно, — це вже ми знаємо, тільки експерти встановили різницю, чого ж вимагати від контролера ощадкаси! Тим паче що підписи на видатковому ордері й картці клієнта були абсолютно тотожні.

Я знизую плечима й починаю розпитувати Людмилу Федорівну про різні дрібниці, маючи на меті почути відповідь на дуже важливе для мене запитання.

— Коли Бабаєвський одержував гроші, багато було в касі людей?

— Ні, порожньо.

— О котрій годині з'явився?

— Через півгодини після відкриття, коли розійшлися перші відвідувачі. Знаєте, завжди перед відкриттям збираються люди, і поки їх відпустиш…

— Так, — погоджуюсь, — а як він поводився? Тривожився, нервував?

— Здається, ні. Привітався, ввічливо так, і одразу: «Певно, вже надійшли мої гроші?..»

— Отже, в касі було порожньо?

— Ну, кілька чоловік…

— Він був один? — От що найбільше цікавить мене.

— Один.

— Точно пам'ятаєте?

— Я подумала: такі гроші, невже не боїться? Ще зайшов за ним якийсь чоловік, дивиться, наче пограбувати хоче.

— Чому так вирішили?

Людмила Федорівна замислилася. Відповіла, нарешті глянувши мені у вічі:

— А я, знаєте, завжди на відвідувачів звертаю увагу. Робота із нас така, з грішми…

— Тривожна робота, — згодився я. — І що робив той чоловік?

— Розглядав лотерейні таблиці.

— До Бабаєвського не підходив?

— Ні.

— І вийшов разом з ним?

— Трохи раніше. Бабаєвський гроші до портфеля клав, коли той вийшов.

— І він бачив, що Бабаєвський одержав великі гроші?

— От воно що! — В очах Людмили Федорівни спалахнув тривожний вогник. — І той тип пограбував нашого клієнта? А я думаю: для чого міліція?

Мені не схотілося її розчаровувати. Але ж і стверджувати здогад не міг. Попросив:

— Опишіть зовнішність того чоловіка.

Людмила Федорівна потерла тильним боком долоні щоку.

— Ну, високий… і кремезний. Обличчя в нього ще таке… — Зітхнула. — Не пам'ятаю…

— А чому ви подумали, що може пограбувати?

— Ну, знаєте, є такі типи… Дивився спідлоба, і взагалі риси обличчя неприємні. А в нього ще чубчик наперед зачесаний. Ага, темний чубчик, і вигляд якийсь неохайний. Неголений і сорочка пом'ята.

— Риси обличчя… — попросив я. — Спробуйте описати.

— Чоло низьке й чубчик над очима… — повторила й замислилася. — Ні, не можу…

Я зрозумів: більше мені з Людмили Федорівни нічого не витягнути. Зрештою, той тип міг бути випадковим відвідувачем. Тільки встиг я так подумати, як контролерка, пожвавішавши, мовила:

— Зовсім забула… Вибачте, та зовсім забула… Він же просто дивився на таблицю, ну, розумієте, коли перевіряють виграші, лотерейки в руках тримають, а в нього не було.

Оце вже щось… Я сказав Людмилі Федорівні, що вона спостережлива й розумниця, і поспішив до управління.

Каштанов слухав мене мовчки, з живою цікавістю в очах, іноді погладжував борідку, що було ознакою гарного настрою. І все ж трохи розхолодив мене:

— Кажеш, двоє? І контролерка спостережлива… Жінки знаєш які? Надумати могла…

Я не погодився з полковником, однак промовчав. Каштанов збагнув це, бо мовив:

— А втім, тобі, Хаблак, видніше. Можуть бути і двоє, і троє. — Дістав із шафи карту, розклав на столі. — Вісімсот кілометрів, кажеш?

— Приблизно.

— Ясно, що приблизно. Виходить, десь у Запорізькій області. Чи Херсонській.

— Оформляти відрядження?

— А ти догадливий.

— Ви ж недогадливих не тримаєте.

— Вилітай сьогодні ж.