Спляча красуня

2

Цілу годину простояв я під гарячим душем, хлюпався, вимахував руками і весело висвистував. Мене тішило все — дзеркало, блискучі нікельовані крани, скляна поличка з мильницею, одне слово, я нетямився від щастя. Таким щасливим може бути тільки той, хто вийшов з лісових нетрищ, проживши там понад рік. Щоправда, і в цьому лісі я знаходив місця, щоб скупатися. Звичайно, не в Доспатській річці з її крижаними вирами. Там хлюпотілися пструги і купатися було незручно. Я вибирав собі глибші місця біля села, ставав навколішки і хлюпався досхочу. Було дуже приємно, хоч інколи я загрібав пісок і жабуриння. Зате тут є крани для холодної та гарячої води і не треба ставати навколішки. Та й вода чиста, як сльоза.

Скупавшися, я одягнувся, вийшов на вулицю і взяв таксі.

— Вулиця Латина,— сказав я шоферові.

А що настрій у мене був гарний, то я приготувався докладніше пояснити йому, де ця вулиця, але він, як видно, розсердився і невдоволено махнув рукою.

«Нехай попетляє,— подумав я,— хоч мені й коштуватиме дорожче. А коли втратить усяку надію самостійно дістатися до місця, тоді подивиться на мене винувато, чекаючи допомоги, та я тільки пересмикну плечима. Нехай на гіркому досвіді пересвідчиться, що кепський настрій до добра не доводить».

А взагалі я почував себе чудово, і мені було весело. В мене були гроші, вільний час, а всі службові клопоти лишилися далеко, за тридев'ять земель.

— Зачекай трохи,— сказав я шоферові,— треба купити сигарет. Навпроти продають саме такі, як я люблю.

Насправді я не курив, хіба що для забавки. Мені кортіло зайти у фірмовий магазин з цікавості — подивитися на вітрини. Виходячи з готелю, я купив чужоземну газету. Цю газету я, безумовно, не прочитаю, бо погано володію чужою мовою. Але яким тоном я сказав дівчині-продавцеві: «Будь ласка»,— киваючи на газету головою! Та вмить зрозуміла і, як мені здалося, навіть усміхнулась. Було приємно.

Потім ми рушили далі. Видно, шофер весь цей час, поки я ходив по крамниці, міркував, як знайти вулицю Латина, і тому легко її знайшов.

Ми проїхали повз телевежу і через дві хвилини зупинились біля будинку, де жив Авакум.

Надходила дев'ята година. Коли я розплачувався з шофером, у мене було відчуття, ніби за мною хтось стежить з веранди. Чужий погляд пронизував мене наскрізь, давив, я відчував його кожною клітинкою. Я міцно зціпив зуби і не підвів голови.

Коли машина від'їхала, я штовхнув хвіртку і зайшов на подвір'я. Від будинку мене відокремлювало кроків з десять, які я мав пройти вузькою алеєю, вимощеною кам'яними плитами. Та тільки я ступив на неї, як з веранди гукнув Авакумів голос:

— А валізу кому залишаєш? Ах, цей голос! Я мало не спіткнувся. Обличчя моє спалахнуло.

— Я не був певен, що застану тебе вдома,— збрехав я,— і залишив речі біля хвіртки.

Я пройшов школу в нього-таки і знав, як виплутатися з незручного становища.

— Он як? — прикинувся здивованим Авакум.— А коли ти не був певен, що застанеш мене, чому відпустив машину? — І тихо, незлобиво, трохи сумно засміявся.

Він обняв мене, поплескав по плечу важкою рукою, як робив завжди, подивився на мить мені в очі й підбадьорливо кивнув головою. Потім посадовив у величезне шкіряне крісло навпроти каміна, а собі присунув низеньку табуретку й сів біля мене. Ми перекинулися кількома банальними фразами про мою роботу, про наших спільних знайомих (про Балабаниху він не промовив ні слова), про погоду в Триградському краї. Все це тривало не більше як п'ять хвилин. За всю нашу розмову він глянув на мене лише раз — коли я вийняв пачку з сигаретами, а то був заклопотаний своєю люлькою. Це дало мені придивитися до його обличчя, бо я не боявся зустрітися поглядом з його жахливими очима. Кажу «жахливими» не заради ефекту і не тому, що в його очах було щось справді жахливе. Навпаки, він мав гарні, великі, блакитно-сірі очі, спокійні й зосереджені. Але таким шанолюбам, як, наприклад, я, знести погляд цих очей нелегко. Тільки-но він гляне на вас, ви одразу почуваєте себе, як студент-першокурсник перед професором. Вони проникають глибоко у мозок і зважують думки співрозмовника, мов надчутливі терези, тож не диво, що інколи здаються жахливими.

Його обличчя — чи то художника, відсталого від моди, чи то актора, що залишив сцену, чи то старого парубка, в чиєму житті було багато історій,— здалося мені тепер худим, як ніколи. Зморшки, що прорізали чоло та щоки, стали глибші й довші, підборіддя загострилося, вилиці випиналися дужче. На волоссі та скронях додалося сивини, а борлак став помітніший. Худорлявість надавала його обличчю підкреслено міського, я б навіть сказав, аристократичного вигляду. Можна було подумати, що ні в його жилах, ні в жилах його дідів ніколи не текло жодної краплини селянської крові. І тільки його руки з дуже розвиненими кистями, довгими пальцями та грубо окресленими сухожиллями свідчили про первісну силу, природжену спритність, і мені завжди здавалось, що хтось із його предків неодмінно споруджував мости й будинки — походив з тревненських або копривштицьких майстрів [Міста Тревна і Копривштиця — в минулому осередки самобутньої болгарської архітектури].

Коли скінчилась розмова про се про те, Авакум поцікавився, чому я зупинився в готелі, а не приїхав прямо до нього - адже мені відомо, що в нього вигідне помешкання і я почував би себе тут як вдома.

— А може, я й приїхав прямо до тебе,— відповів я, значливо показуючи на свою валізу.

Він похитав головою і скупо всміхнувся. В його очах спалахнули знайомі вогники — він збирався, як робив це завжди після тривалої розлуки, почати свою звичну «ловитву». Така гра в розгадування була його примхою, чимось на зразок навчального етюда, але, видно, давала йому насолоду, бо він повторював її щоразу, як тільки ми з ним зустрічалися.

— Може, я й приїхав прямо до тебе,— повторив я, щоб дати йому привід почати «ловитву».

Вогники згасли в його очах, і він позіхнув.

— Цього разу завдання дуже просте, але якщо ти наполягаєш, то я зразу ж і без великих зусиль розв'яжу його. Ти зупинився, любий мій друже Анастасію, в готелі «Болгарія», а в цій валізці лежить оригінальний родопський килимок, який ти привіз мені в подарунок. Я зворушений до глибини душі. Він викликатиме в моїй душі хороші, приємні спогади.

Натоптавши люльку, Авакум закурив і випустив кілька синюватих хмаринок диму. Він здавався замисленим.

Я з власного досвіду давно знав, що то його манія, улюблена гра — вражати гостей «відгадуванням» деяких дрібних пригод і випадків з їхнього щоденного життя. Так він демонстрував свою гостру спостережливість і, хоч намагався вдавати байдужого, я добре знав, що в таких випадках він переживає подвійну радість: і від ефекту, справленого «відкриттям», і від уміння вести ризиковану й небезпечну для його шанолюбства гру. Я підозрював, що Авакум однаково здогадається про готель, але про килимок — це мене справді здивувало. Глянув на валізку — защібнута гаразд, жодної шпаринки.

Авакум випустив ще кілька хмаринок диму й поблажливо знизав плечима.

— Ця справа така проста, що я на твоєму місці червонів би з сорому, як учень, що не вивчив уроку. Та й час уже тобі стати спостережливішим! Тим паче, що тут нема чого відгадувати. Отже, береш на вокзалі таксі й кажеш шоферові: «Готель «Болгарія». Чому саме «Болгарія»? Бо ти звик до цього готелю. Така вже звичка у всіх мандрівників світу — зупинятися в тих самих готелях. Хоч буває, що людина прагне жити в одному готелі, а потрапляє кінець кінцем зовсім в інший — бо немає вільного номера. Принаймні тобі пощастило — чи тому, що випав нездалий для туризму сезон, чи просто ти народився під щасливою зорею,— черговий адміністратор «Болгарії», записавши твоє ім'я в книгу, дав тобі номер. Ти спитаєш, чому я дійшов такого висновку? Взагалі вже настав час не питати мене про це. Скільки разів я вчив тебе аналізувати дрібниці! По-перше, з лівої кишені твого піджака визирає згорнена газета «Юманіте». Чудово. Читати «Юманіте» і взагалі чужоземну пресу похвально. Але чужоземні газети й часописи продаються лише в кількох кіосках, і один з них стоїть саме поблизу готелю «Болгарія». По-друге, ти вийняв пачку сигарет і закурив. Пачка загорнена в целофан з червоною крайкою. Це сигарети найвищого гатунку «Фільтр», що, на жаль, продаються тільки в одному місці — фірмовій крамниці «Болгарський тютюн». Де він? За кілька кроків від готелю «Болгарія»...

По-третє, ти прибув сюди на старенькій машині «Варшава» СФ 58-74. Я знаю цю машину, знаю і шофера — він часто возив мене додому. Ця «Варшава» прикріплена тепер до стоянки таксі на Слов'янській вулиці — найближчій до готелю «Болгарія»...— Газета, сигарети, машина,— вів далі Авакум,— і те, що ти мав час помитись, поголитися, змінити костюм і надіти щойно випрасувану сорочку, все це, дорогий Анастасію, досить недвозначно свідчить, що ти зупинився саме в готелі «Болгарія».— Він трохи помовчав.— Що ж до килимка... Пригадуєш, я приніс сюди цю валізу, поки ти скидав пальто в передпокої? Вона здалася мені залегкою, ніби напівпорожньою. Коли людина приїздить з Триграда в Софію, щоб провести тут свою відпустку, вона прибуває не з порожніми валізами... Отже, вона десь залишила більшу частину свого багажу, і ми вже з'ясували де... Але що ж у цій валізі? Щось велике і легке. Воно не має твердих ребер та твердого пакування, бо при похитуванні не стукається. Людина, яка зупиняється в готелі, не піде в гості до товариша з білизною у валізі. Коли б це «щось» не залишило слідів, я б визначив тільки його характер: наприклад, шкіра. Та, на щастя, воно лишило на тобі сліди, промовисто підписавшися своїм ім'ям. Подивись, будь ласка, сюди, на вилоги свого піджака. Що ти бачиш? Кілька білих волокнинок завдовжки сантиметрів чотири. Це волокнинки з козячої вовни. Коли килимок ще зовсім новий, окремі погано виткані волокнинки випадають. Сьогодні зранку, перекладаючи свій багаж, ти розглядав килимок, і він залишив своє ім'я на твоєму одязі. Потрібно лише трохи спостережливості, щоб прочитати його!

В очах Авакумових знову спалахнули вогники, але через секунду згасли. На його обличчі не ворушився жоден м'яз, він мав вигляд знудьгованої людини.

Я підвівся і розвів руками. Що можна було сказати йому? Я вийняв з валізи килимок і мовчки розстелив його біля Авакумових ніг.

Авакум якийсь час дивився на килимок, потім по його тонких губах промайнув стриманий, але гіркий усміх.

Поки він одягався і варив каву в суміжній кімнаті, я з цікавістю розглядав його кабінет. Крім кінопроектора, який я бачив уперше, нічого нового тут не з'явилось. Так само щільно забиті книжками полиці, диван зі старим плюшевим оббиттям, висока настільна лампа і витерте шкіряне крісло біля каміна — все те було мені знайоме, стояло на тих самих місцях, і від усього того віяло дивною втомою... Немов кожна річ тут перебрала від свого господаря скептичний вираз і назавжди втратила надію, що її колись замінять або пересунуть хоча б на сантиметр.

Тільки кінопроектор здавався оптимістично настроєним і якось неприродно поблискував скельцями.

Цього разу, на відміну від минулого, коли я сюди приходив, письмовий стіл Авакума був набагато більше завалений паперами, довідниками, ілюстрованими часописами та газетами. То було єдине місце в кімнаті, над яким суворий лад утратив свою владу. Розгорнені книжки, розкидані часописи, витинки з підкресленими заголовками та абзацами — цей незвичний хаос свідчив, що господар вже не засиджується довго за своїм столом, що його зацікавлення скупчені на іншому, за межами цієї кімнати, або що він проводить майже все своє дозвілля в улюбленому шкіряному кріслі, простягнувши ноги й заплющивши очі, наче вслухаючись у якийсь далекий, ледь чутний шум. Я бачив його таким у найтяжчі для нього дні — після закінчення історії з ящуром та самогубства Ірини,— і ця похмура картина назавжди врізалася в мою пам'ять. Проте мої спостереження, як виявилось, були не дуже точні.

— Ти вже вивчив мою фонотеку? — зайшовши в кімнату і ставлячи на стіл тацю з кавою, спитав Авакум. На ньому був елегантний темно-коричневий костюм.

— Яку фонотеку? — здивувався я, озираючись на всі боки.

Він усміхнувся, як завжди, поблажливо-лагідно і, поклавши руку мені на плече, підвів до книжкових полиць. До них було добудовано з того самого дерева і в тому самому стилі вузьку шафу із заскленими шухлядами — вона сягала аж верхньої полиці і створювала враження єдиного цілого.

Не слід забувати, що я всю ніч їхав і деякі дрібниці, звичайно, пройшли повз мою увагу.

Авакум висунув кілька шухляд. Одні з них були набиті фотографіями, інші — кіноплівками, і на всьому цьому стояли сигнатурні літери та цифри і ще якісь знаки, схожі на літери грецької абетки.

Він запропонував мені вибрати першу-ліпшу літеру. І я ' назвав «ф». Мабуть, слово «фантазія» промайнуло в моїй голові, і я несвідомо обрав літеру «ф».

— Чудово,— кинув мені Авакум. З усього було видно, що він справді задоволений моїм випадковим вибором.

«На які тільки химери не марнують свій час виняткові люди»,— подумав я і відчув глибоке задоволення від того, що в мене звичайний і постійний характер.

Справді, я мав на селі сачок ловити метеликів, але одна річ — ганятися за крилатими квітами і зовсім інша — віддавати весь свій час фотофокусам.

— Тут є знімки людей, прізвища яких починаються на літеру «ф». Зрозуміло, то особи, до яких я виявляю так звану професійну зацікавленість. А також знімки речей — ось безшумний пістолет РК-59... І череп, пробитий спеціальною кулею з цього-таки пістолета. Бачиш, яка вузька і рівна пробоїна?.. А ця плівка особлива. Вона може зачарувати. Хвилинку!

Він почав заправляти плівку в кінопроектор. Я зціпив зуби, приготувавшись побачити інші травми, заподіяні спеціальною кулею,— пробиту стегнову кістку або, можливо, продірявлений шлунок.

Поки я чекав, Авакум запнув на балконних дверях штори і в кімнаті посутеніло. Потім він дістав з шафи валізку і, добувши звідти магнітофон, став налагоджувати його.

«Зараз, можливо, я почую специфічний тріск розтрощеної стегнової кістки»,— подумав я. Адже то була спеціальна куля.

Я тихенько зітхнув і приготувався слухати.

Спершу долинув ледь чутний шурхіт стрічки, а тоді полилися звуки, що, здавалось, линули з гущавини якогось казкового лісового царства, осяяного ніжним чарівним світлом... На стіні над каміном, що правила за екран, постали скелі й страшенно зігнуті, з розчепіреними гілками дерева, таємничі гірські пустки... І зараз же, танцюючи, з'явились, наче з небуття, відьми та чорти, а серед них Арієль і Оберон, Пук і Прекрасна Фея [Персонажі з балетної сцени «Вальпургієва ніч» в опері Ш. Гуно «Фауст»]...

Почалась «Вальпургієва ніч».

Як це було чудово! Я міг би слухати й дивитись без кінця. То були мої студентські роки, гальорка, перші захоплення й перші сумніви. То була безтурботна юність, переді мною стояв світ, який я збирався об'їздити вздовж і впоперек... То були перші біляві кучері, перша усмішка, перша щаслива безсонна ніч...

Якийсь механізм клацнув, і од видінь Вальпургієвої ночі на стіні лишилась тільки сіра пляма. Урвалась і чудова музика.

— Літера «ф». Фауст. Балетне інтермеццо,— холодно промовив Авакум.

Він підняв штори, і по кімнаті знов розлилося тьмяне світло дощового дня.

— Зараз я покажу тобі Прекрасну Фею. Ось вона,— і він подав мені довгастий знімок.— Літера «М». Марія Максимова. Ти чув це ім'я?

Я признався собі, що чую це ім'я вперше. Не всі імена вчасно доходять до Триградського краю, та й радіо я не мав, щоб слухати культурні новини. Звичайно, я не дуже шкодував, що не чув про існування цієї зірки зі столичного балету, але промовчав про своє цілковите невігластво у цих справах. А щодо фотографії, то не стримався.

— Яка красуня! — вигукнув я.

Прекрасна Фея справді втілювала в собі щось чарівне, найвимовніше свідчення — її очі. Вони були напрочуд гарні, але дивились безцеремонно, були молоді, але ховали в собі досвідченість зрілої жінки.

— Ну як, подобається? — поблажливо всміхнувся Авакум, поклавши фотографію на місце.

Але я вже встиг стримати перше захоплення і, застромивши руки в кишені, знизав плечима.

— Вродлива,— відповів я.

Про Прекрасну Фею ми більше не говорили.

Згодом Авакум повів мене в музей, де він і досі працював позаштатним реставратором. Крізь готичне вікно в майстерню лилося холодне, сумне світло. Ніколи раніш я не бачив тут стільки уламків — розбитих амфор, келихів та гідрій, шматків статуеток, мармурових плит зі стертими написами — не було вільного місця на цьому кладовищі античної слави.

— Невже в тебе так багато роботи? — здивувався я. Авакум усміхнувся і не відповів. Він показав мені дві тільки-но склеєні гідрії та безруку й безголову статуетку жінки з білого мармуру сантиметрів тридцять заввишки і сказав таким голосом, ніби йшлося про щось украй важливе, від чого залежала доля принаймні половини людства:

— Артеміда!

Я кивнув, хоча міг би, звичайно, заперечити йому. Адже з не меншою підставою можна було твердити, що це Афродіта, або Афіна, або якась старогрецька гетера з непоганою статурою. У неї не було ні голови, ні рук, а в решті всьому, як відомо, більшість жінок схожі одна на одну.

— Це видно по туніці та позі,— стримано всміхнувся Авакум.— Ось на цьому місці, на лівому стегні, на туніці немає зборок і мармур шорсткий. Либонь, тут був сагайдак зі стрілами. Туніка коротка, вище колін, а праве плече і права нога трохи виставлені вперед, як у людини, що біжить або женеться за кимось. Права рука тримала спис, а ліва була зігнута в лікті. Те, що на правому стегні зборок більше...

Він пояснював далі, а я думав: «Ось чому майстерня завалена всякими уламками!" Авакум просто має потребу аналізувати, робити припущення, будувати гіпотези і кінець кінцем знаходити істину. Тимчасово «законсервований» як працівник органів держбезпеки, він одірвався від живого життя, і тепер йому доводиться літати на крилах своєї колишньої професії, робити припущення і відновлювати рештки мертвого світу!»

Коли я зібрався йти, Авакум сказав мені:

— Увечері, дорогий Анастасію, підемо разом у гості до одних симпатичних, милих людей. Там ти побачиш і Прекрасну Фею. Вона — чарівна істота, і я певен, що ти неодмінно закохаєшся в неї. Але прошу тебе — не до безтями, бо вона заручена і наречений її збіса ревнивий та злий.

Так сказав мені Авакум, і я поквапився купити собі нову краватку. Я давно вже думав зробити це, бо та, що я носив, була засвітла для мого чорного костюма.