Спляча красуня

5

Отже, наші з Авакумом дороги знову зійшлися — якщо вузеньку стежку, по якій в'ється моє життя, взагалі можна назвати дорогою.

Інколи я думаю: чи випадково це діється? Чи випадково я виходжу на високий берег, під яким хлюпоче повновода ріка Авакумового життя? Чи все це роблю навмисне, щоб хоч у сяйві чужої слави й самому здаватися кращим? Або просто, натрапивши на визначну знахідку, хочу скористатися з цікавості, яку вона викликає у людей?

Але я зовсім не романтичний на вдачу, щоб думати про такі поетичні речі! Ділове чуття ветеринарного лікаря примушує мене міркувати інакше. Скажімо, комусь спало на думку відвідати картинну галерею, подивитись творіння славнозвісних художників. Походить ця людина по залах, постоїть біля картин, щоб потім піти і більше ніколи сюди не повернутися. Певен, що така людина попала в галерею випадком. Інший глядач приходить і двічі й тричі, з цікавістю, що заслуговує на похвалу, розглядає все виставлене й на все милується з найщирішим захватом. Ця людина приходить у галерею не випадком, але інтереси її мають загальний характер, вона дуже схожа на учня, який з усіх предметів дістає тільки шестірки [Шестірка — найвища оцінка в болгарській школі]. А третій учащає в галерею, але поводиться зовсім інакше: обкине швидким поглядом більшість картин, байдуже мине кілька залів, щоб прикипіти і очима, і серцем до тих самих полотен, до творів тих самих художників. Як видно, ці полотна випромінюють щось таке, що приваблює його, і саме біля цих картин, а не біля інших він гамує духовну спрагу, яку постійно відчуває. Ось чому він учащає в галерею і стоїть біля тих самих картин. Він не милується, а живе ними.

Хіба можна сказати, що така людина — випадковий відвідувач?

Отак я розмірковую щоразу, коли моя дорога випадком сходиться з дорогою Авакумовою.

Тепер, коли події відійшли у минуле, я маю переказати їх, звичайно, як сторонній глядач — від третьої особи. Але як той глядач, що часто приходить у галерею, щоб подивитися на картини улюблених малярів.

Перш ніж перейти до суті цієї історії, певно, слід хоч коротко нагадати про давні події, бо тепер, коли я дивлюсь на них з більшої відстані, в мене є що додати, аби стали зрозумілими ті моменти з Авакумового життя, які передували даті 27 листопада, згадуваній у цій розповіді.

Авакум досі жив у будинку підполковника запасу лікаря Свинтили Савова на вулиці Латина... Йому була до душі тиша відлюдної вулиці, яка межувала з сосновим бором. Квартира, яку він займав на другому поверсі, мала веранду, старосвітський камін і цілком відповідала його намірам віддатися тихій і спокійній творчій праці.

Після випадку в Момчилові та гучної ящурної справи керівні органи держбезпеки вирішили тимчасово законсервувати свого таємного співробітника, звільнивши його від оперативної роботи. Він мав певний час пожити непомітно, без усякого зв'язку з службою. Керівництво, природно, мало підстави для такого резервування і вичікування, бо менш як за два роки Авакум викрив і ліквідував двох особливо цінних агентів Об'єднаного центру західної розвідки, і треба було гадати, що агенти центру або вже дізнались про нього, або докладатимуть усіх зусиль, щоб дізнатись. Отже, тимчасова законсервованість була цілком виправдана, корисна як тактичний маневр.

А тут ще ця дещо опереткова історія з Віолетою — племінницею його господаря Свинтили Савова. Авакум ставився до її кохання так, як, наприклад, сучасний глядач ставиться до оперет Кальмана або Штрауса — музика зачаровує, викликає спогад про весняні ночі й молодість. Це чудово. Однак розкішні мундири з еполетами і блискучі гудзики, криноліни, наївні любовні речитативи — весь цей сповнений дешевого ефекту і блиску світ насправді вже безнадійно мертвий і безмежно чужий сучасному глядачеві. Непідробна принадність дівчини з чистим поглядом, з іще не округленими плечима і пружними персами, принадність молодості — це чарівна музика доброї давньої класичної оперети. Слухати таку музику неабияка розкіш.

Але грати роль закоханого в мундирі з еполетами, який пропонує свою руку і серце,— здавалось неможливим і смішним. З момчиловською Балабанихою або з офіціанткою з софійського ресторанчика було значно простіше — радість за радість — і нічого більше.

А втім, Віолета теж, певно, не вимагала б від нього чогось більшого, бо була романтично настроєна. Та хіба він мав право у такому віці, з таким досвідом і знанням життя відповідати на легковажність легковажністю?

Далі події розгортались, як він і передбачав. Через кілька місяців після історії з кінорежисером до племінниці Свинтили Савова знову повернулась життєрадісність. Цілком природна річ для її двадцяти років. Вона захопилась молодим інженером-гідрологом, набагато молодшим за Авакума, вийшла за нього заміж і, кинувши академію, поїхала разом з чоловіком на будівництво Родопського каскаду.

Коли вона зайшла до Авакума попрощатися, очі в неї радісно сяяли. І він, знавець людських душ, з тихим смутком визнав, що її радість щира, що дівчина вже нічого не пам'ятає або не хоче пам'ятати, що для неї все влаштувалось якнайкраще. Вона була щаслива.

Авакум побажав їй усього найкращого, а тоді довго сидів нерухомо біля каміна.