Спляча красуня

9

Двадцять восьме листопада для полковника Манова було важким днем. Прикрощі почалися ще зранку. Насамперед йому довелося досить гостро розмовляти зі своєю дружиною, якій украй забаглося піти сьогодні на прем'єру нової болгарської опери. Так і не вмовивши її залишитись удома, він пообіцяв дістати квитки, хоч не мав сумніву, що і цього вечора ні в який театр не зможе піти. Полковник Манов сам не знав, що більше засмутило його,— те, що він так незбожно дурив дружину, чи те, що зовсім не турбувався про самого себе. Години між шостою та восьмою вечора завжди були заповнені в нього якимись нагальними засіданнями, доповідями.

Згодом, саме в той момент, коли він збирався проковтнути ложечку соди,— хронічна виразка дванадцятипалої кишки давалася взнаки — надійшла радіограма з іще тривожнішим повідомленням про вчорашні події у прикордонному секторі L — Z. «Хай йому чорт, цьому Хасанові Рафієву!» — подумав Манов. Яку мету переслідували ті, що вбили його, свою людину, а труп перекинули на наш терен, за три кроки від прикордонної смуги? Що вони хотіли цим сказати? Тут усе цілком просто. Певно, хотіли довести, що випадок з подвійним нападом — звичайна диверсія, хоч організована і здійснена в ширшому масштабі. Невже не ясно? Якщо на місці перестрілки лежить убитий диверсант, то напад має характер диверсії... У всякому разі, задум їхній такий. Насправді не було ніякої вилазки диверсантів, і ось чому. По-перше, ніхто з тих, хто нападав, навіть не поривався перейти кордон. Хасана Рафієва було вбито за прикордонною смугою пострілом упритул, потім труп протягли по зораній смузі до кордону і кинули на нашу територію. По-друге, справжні диверсанти не переходять кордон галасливими юрбами, мов п'яні гульвіси. Вони роблять це непомітно й тихо, інколи сидять цілу добу в якомусь яру, чекаючи найслушнішого, найвигіднішого моменту. По-третє, справжні диверсанти, прокрадаючись через кордон, не тягнуть за собою важких кулеметів. Важкі кулемети потрібні при вторгненні, а під

час вчорашнього інциденту взагалі не було такої спроби. І все ж кулемети стріляли: за смугою, в усті ярів, стовбури дерев наче перетято гострою пилкою. Так стріляють здалеку тільки важкі кулемети.

Отже, диверсанти і гадки не мали робити вилазки. А випадок з Хасаном Радфієвим — просто блеф, звичайнісінька провокація. До ярів було послано невеликі підрозділи прикордонної охорони з кулеметами. їм було наказано зчинити якнайбільший шум, щоб створити враження справжнього вторгнення. Потім вони вбили свою людину, а труп підкинули на нашу територію як доказ, що в нападі брали участь диверсанти, а не регулярні частини прикордонної охорони.

Дійшовши такого висновку, полковник Манов задоволено потер руки. Він проковтнув нарешті ложечку соди і вже через хвилину почував себе бадьоро, настрій у нього поліпшився. На прем'єру він, звісно, не піде. Може, запропонувати дружині самій піти до театру? Але ж вона скаже йому, що, хвала богові, ще не вдова і що час, коли він хотів зробити для неї щось приємне, на жаль, давно минув. Він знав заздалегідь, що вона йому скаже, бо таке мовилось уже не раз, і тому вирішив узагалі їй не дзвонити. Однак що ж усе-таки означає ця провокація? Вивести на позицію важкі кулемети і симулювати напад — то явно якийсь хід.

А втім, уже те, що він розгадав справжній характер нападу, було неабияким успіхом. Нехай дружина сердиться через цю прем'єру, зате він уміє логічно мислити і розв'язувати найскладніші вузли.

Отже, треба розгадати ще одну загадку. Навіщо ворогові потрібна ця провокація? Що означають отой неймовірний шум, вогонь з кулеметів і напад одночасно в двох пунктах? Пояснення може бути тільки одне: ворог намагався зосередити нашу увагу насамперед на цих двох пунктах, відвернувши її від інших місць. Ясно, диверсія...

Недарма ж Авакум Захов був учнем Манова! Правда, учень зробив стрибок уперед, пішов недосяжно далеко. Але чию ж він пройшов школу, чиї були перші уроки?

Тепер можна і закурити. Тютюн запаморочує голову, коли куриш рідко. Сода діє добре, але недовго. Незабаром печія почнеться знову. Манов це відчував. А клята прем'єра не йде з думки. Звичайно, десять років тому він нізащо не запропонував би дружині піти в оперу самій. Навіть і гадки не мав би про таке. А тепер хвилюватись через це смішно й наївно.

Не встиг Манов докурити сигарету, коли в кабінет укотився начальник радіопеленгаторного відділу — кремезний низенький полковник Ленков. Він начебто мимоволі вкотився, ніби його ззаду підштовхував навальний вихор, скерований на нього самого. Він вимахував списаним папірцем, а очі його дивились на Манова весело і задерикувато.

— Збирайся, колего, — прогув він густим басом, зовсім не відповідним його маленькій постаті.— Там така каша заварилась, мрія! Якраз по тобі!

— Де? — спокійно спитав Манов. І додав: — Я звик до подібних каш.

— Як де? Та ти що, з неба впав? У секторі L — Z! Невже не знаєш? У знаменитому і під усіма поглядами незвичайному секторі L — Z.

Начальник радіопеленгаторного відділу був здоров'як та веселун, і полковник Манов заздрив його доброму гуморові. Йому, напевно, не докучають квитками на різні оперні прем'єри та концерти.

— Ну,— сказав полковник Манов.— Слухаю.

Полковникові Ленкову важко було всидіти на одному місці, і він почав свою розповідь, походжаючи по кімнаті. Він згадав про «Гермеса» — так умовно називалась ворожа таємна радіостанція, що працювала на ультракоротких хвилях, встановлена кілометрів за п'ятдесят на південь від кордону. «Гермес», як правило, передавав, але рідко приймав — не любив розмовляти, більше давав інструкції. До того ж шифрові системи, зокрема спеціальні коди та сигнали, якими він користувався, були найрізноманітніші. Розшифровувачі більш-менш справлялися з системами шифрів, хоч і тут інколи зазнавали прикрих невдач. Розшифрувати радіограму «Гермеса» не гаючи жодної хвилини нерідко означало — викрити таємну радіостанцію або добре законспірованого резидента. Але якщо ціною дорогоцінних годин, а не раз. і днів, радіограми ті було прочитано, то спроба розгадати коди звичайно заводила дешифрувальників у безвихідь. Наприклад, на початку вересня «Гермес» передав своєму невідомому й мовчазному агентові коротеньку шифрограму, складену латиною. Через дві доби її насилу прочитали (через плутанину з відмінками), але зміст так і не розгадали, бо вжиті слова мали умовне значення. Буквальний переклад можна було тлумачити двояко: а) «Професорові вжити заходів для закінчення роботи Вітоші»; б) «Вітоші вжити заходів для закінчення роботи професора». Це, звичайно, була нісенітниця. І перша, і друга фраза починалась і закінчувалась незрозуміло. Хто такий професор? Що він має спільного з Вітошею? Про яку роботу йдеться? На ці запитання могла відповісти тільки людина, обізнана з кодовими значеннями слів. Могла б допомогти і контррозвідка, коли б мала в своїх досьє персоніфіковане значення хоча б одного із згаданих вище слів шифрограми. Якби контррозвідка знала, наприклад, хто криється за словом «професор», тобто якби вона мала діло з цією особою або засікла її в системі будь-якої іноземної розвідки, то ключ до розгадки таємної шифрограми було б знайдено.

Але в досьє контррозвідки поки що не фігурував жоден «професор». У тих досьє були лісоруби й чабани, інженери, геологи, лікарі, а професорів не було.

Отож щоразу, почувши про «Гермеса», полковник Манов мимоволі здригався, простягав руку до сигарети, хоч йому заборонили курити, згадував про різні квитки та пропущені прем'єри і супив брови. Він не любив кодових знаків, а латину вважав за «мертву справу».

Проклятий «Гермес» знову з'явився на обрії.

Він з'явився вчора ввечері на координатних таблицях радіопеленгаторів, і то не з власної ініціативи, а тому, що його викликали. Викликав за допомогою таємної ультракороткохвильової радіостанції якийсь «Іскир».

— «Гермес», «Гермес», я — «Іскир», я — «Іскир», чуєш мене?

Позивні було повторено кілька разів протягом п'яти хвилин, і пеленгатори в зоні Смолян — Девін піймали їх і засікли передавач.

— Слухаю! — лаконічно відповів «Гермес».

Цей «Гермес» тримався зарозуміло, мов справжній бог. А «Іскир» улесливо доповідав:

— Замовлення виконано. (Слово «пане» не було сказано, але воно малося на увазі в підтексті.) Чекаю вказівок, кому його передати.

На що «Гермес» відповів так само зарозуміло:

— Слухай завтра в умовлений час. Вживи потрібних запобіжних заходів.

— Кінець,— оголосив «Іскир».

Розмова між «Гермесом» та «Іскиром» тривала не більш як десять хвилин — цілком досить, щоб визначити з невеликим відхиленням координати «Іскира». У той момент, коли розмова вже наближалась до кінця, ультракороткохвильову радіостанцію запеленгували па півночі зони L — Z, приблизно за три кілометри на захід від Смоляна. Вона просувалася в напрямку до Смоляна зі швидкістю шістдесят кілометрів на годину.

Всі шляхи до міста було негайно блоковано. Скрізь, де тільки могла пройти машина, розіслано джипи з радіостанціями.

Незабаром сьома година вечора. Над шляхами, улоговинами та полонинами висів густий туман. Змішуючися з вечірніми сутінками, він не пропускав крізь своє нерухоме кошлате тіло навіть іскринки світла. Тільки місцевий житель, що добре знав дорогу та ще й був досвідчений водій, міг вести машину в таку погоду зі швидкістю шістдесят кілометрів на годину.

В кожному разі, «Іскирові» вдалося вислизнути.

— Мені здається,—сказав полковник Ленков, закінчуючи розповідь,— що цей хитрун взагалі не робив спроби вислизнути з міста. Він мав час дістатися до Смоляна, перш ніж назустріч йому помчали наші машини. Бувши місцевим жителем, він поставив свою машину у дворі, сховав у тайнику радіопередавач, а потім подався до ресторану «Балкан-турист» і, зайнявши місце за найдальшим столиком, гукнув офіціантові: «Гей, чоловіче добрий, невже не бачиш, що я тут куняю вже цілу годину! Коли підійдеш сюди?» Отак він подбав навіть про своє алібі.

— Маєш рацію,— зітхнув полковник Манов.— Але мені здається, що всі ті історії з «Гермесом» стосуються більше тебе.

Він дістав сигарети, сховані у шухляді стола, і жадібно затягся.

— Що ти кажеш? — полковник Ленков навіть замовк на мить і розвів руками.— Оце так! Моя справа, голубе, полягала в тому, щоб запеленгувати радіограму і розшифрувати її. Слава богу, цього разу мій старший розшифровувач вчасно впорався з шифром і визначив координати діючої ультракороткохвильової радіостанції. А далі слово за тобою!

— Гаразд, не гарячкуй,— примирливо сказав полковник Манов.— Я пожартував. Ця історія з «Гермесом» стосується нас обох і, можливо, однаковою мірою.

Він прочитав текст розшифрованої радіограми і якийсь час мовчав. Тепер підступна думка про квитки вже геть вискочила з його голови. Не відчував він і печії. З насолодою затягуючись сигаретою, Манов сказав:

— Як бачиш, тут ідеться про якесь виконане замовлення. Чому ти не сідаєш? Йдеться про замовлення, яке вже виконано.

— Авжеж,— кивнув полковник Ленков.— Про замовлення, яке вже виконано. Правильно.— Він глянув на глибоке Шкіряне крісло і поморщився: знав, що, сівши, потоне в ньому і здаватиметься ще більш непоказним, а тому вирішив краще постояти.

Сигарета догоряла в руці полковника Манова.

— А що це за виконане замовлення? І де були ми, як дали змогу виконати його?

Вони помовчали. Кожен з них дивився вбік, свідомо намагаючись не зустрітися поглядом з іншим.

— Тимчасові невдачі цілком можливі,— сказав полковник Ленков. Він був завжди у гарному настрої і не піддавався потокові чорних і недобрих думок, мов досвідчений плавець — течії.

— Але якщо вже ми дали змогу виконати це «замовлення», то треба зробити все, щоб його не вивезли.— Полковник Манов знов зупинив погляд на радіограмі.— Сьогодні буде дано вказівку, кому передати його.

Цього разу вони переглянулися, і обличчя в обох стали чомусь напруженими.

— Нічого не скажеш, цей сектор L — Z приємний під усіма поглядами,— саркастично посміхнувся начальник радіопеленгаторного відділу.

Більше вони не промовили ні слова.

Залишившись на самоті, полковник Манов мерзлякувато повів плечима і тільки тоді відчув печію. «Доведеться знову пити соду,— подумав він.— Це від тютюну. А от полковник Ленков здоровий як віл. Треба наказати розшифровувачам чергувати сьогодні й завтра в повному складі. Аби тільки цей проклятий «Гермес» не скористався умовним кодом!»

Він розкрив пакетик з содою, але тієї миті задзвонив міський телефон. «Я й зовсім забув про диверсію в третьому районі сектора L — Z,— подумав полковник Манов, знімаючи трубку.— Міністр поцікавиться моєю думкою, а я...»

— Ну як, дістав квитки? — нецеремонно спитав його низький грудний голос.

— ...а я все ще стою на першій сходинці,— докінчив Манов уголос свою думку і звичним рухом поклав трубку на місце. Зробивши це, він одразу ж опам'ятався. Низький грудний голос тепер, здавалось, гримів у нього у вухах з подесятереною силою, наче гігантська труба сурмила десь у пустелі.

Полковник випроставшись стояв за столом і напружено думав. Власне кажучи, напружене було тільки його обличчя, а в свідомості утворилась раптом якась дивна порожнеча, пусте поле, де не було нічого — ні травинки, ні кущика, ні горбочка, що могло б привернути увагу. Над полковником ніби завис рідкий, білястий туман, і коли він трохи розвіювався, то тут, то там відкривалися просвітки. І саме в цих просвітках без усякого ладу й послідовності зринали окремі картини або тільки частини картин. То спалахували жовтувато-блакитні вогники і якийсь легковик мчав по оповитому туманом полю, то лежав труп, уткнувшись обличчям у грязюку. То назустріч мчав джип з увімкненими жовтими фарами і зразу ж щезав, то зеленавим світлом сяяла шкала, розграфлена на великі й маленькі квадратики і всіяна дрібними цифрами. Напнута струна рухалась по шкалі то ліворуч, то праворуч, немов шукаючи й переслідуючи якусь невидиму мікроскопічну істоту. Потім усе зникло, і на місці шкали, джипа та трупа, що нерухомо лежав на землі, з'явилося два блискучих ока, знайомих, навіть надто знайомих, сповнених німого й ущипливого докору.

Манов підняв трубку внутрішнього телефону і попросив секретарку, щоб його якийсь час не з'єднували із зовнішнім світом.

У наступному році, що б не було, що б не скоїлося, він неодмінно поїде кудись відпочивати. Нервове напруження, втома мине. Це дуже легко — знайти кімнату без телефону. А місце відпочинку буде щонайменше за тисячу кілометрів від різних опер та концертних залів.

Такого ідеального місця, звичайно, немає, але чому б не помріяти! Адже ця історія в третьому районі сектора L — Z надто ясна. Схильність в усіх випадках будь-що дошукуватись чогось великого і значного інколи призводить до неправильних висновків, до марнування сил та цінного часу. Це погана риса. Чи не краще йти протилежним шляхом, дотримуючись простого і природного?

Отже, ворог учиняє напад водночас на два пункти, головні в системі нашої оборони. Саме тут концентрує значну вогневу силу. Імітує початок серйозного бою. І то діє раптово. Але за яких погодних умов усе це відбувається? За найгірших: густий туман, непроникний морок, дощ. Ворог явно хотів перевірити, як діятиме наша оборона, якщо завдати раптового удару за найважчих погодних умов. Ось ключ до розгадки диверсії. Просто і зрозуміло!

Обстановка прояснилася ненадовго, хоча ключ до розгадки диверсії в секторі L — Z було знайдено. Але що являла собою ця проста авантюра проти таємничого «Гермеса»?

Полковник Манов зажадав від радіопеленгаторної служби досьє з розшифрованими радіограмами цієї радіостанції і знов переглянув їх. Жодна з них не повторювала іншої, кожна немовби стосувалась чогось іншого, не мала нічого спільного з попередньою, а кодові символи могли довести до відчаю навіть найздібнішого і найдосвідченішого розшифровувача.

Полковник викликав начальників секторів, на нараді було висловлено силу-силенну здогадів. Що ж до очікуваної передачі «Гермеса», то тут усі дійшли одностайної думки: затримка з розшифруванням останньої радіограми може призвести до того, що виконане «замовлення» буде передане за призначенням, що в чужі, ворожі руки потраплять документи, експонати або таємні відомості, які зібрав агент «Гермеса».

А затримка і навіть неуспіх при розшифруванні цілком можливі. «Гермес» — твердий горішок.

Тоді слово забрав старший шифрувальник відділу, елегантно вдягнений вродливець з білосніною хусточкою у верхній кишені піджака. Він мав приємний ліричний голос і завжди весело всміхався, виблискуючи двома золотими передніми зубами, навіть коли говорив про сумні речі.

— Чи пам'ятаєте ви,— почав він,— історію з довозом пеніциліну на Близький Схід? Чи пощастило б нам тоді викрити злочинця, якби не було вчасно прочитано останню шифрограму ультракороткохвильової радіостанції «Места»? Тієї «Мести», що вела передачі всього за тридцять кілометрів на північний схід від місця дії теперішнього «Гермеса».— Він усміхнувся і, помовчавши, вів далі: — А втім, я завжди думав, що між «Гермесом» та «Местою» нема ніякої різниці. Ми завдали удару «Месті», і вона перемістилась трохи на північний захід, змінивши назву, але зберігши суть. Це я кажу так, між іншим. Та я почав про історію з пеніциліном. Чи пам'ятаєте ви радіограму-аваграму? Хто виявив її знаки, так майстерно розкидані поміж фразами невинного тексту, в якому описано красу заходу сонця на морі? Ми морочилися аж два дні з текстом, осліпли від напруження і кінець кінцем викинули білий прапор. Пам'ятаєте? Ми визнали себе переможеними.

Він весело засміявся, немов таке визнання могло викликати радість у слухачів.

— Тоді, в обстановці трагічної безвиході, полковник Манов згадав про колишнього співробітника шифрувального відділу, відомого вченого — професора Найдена Найденова. Коли людина тоне, вона хапається за соломинку, так? Але, як ви знаєте, ця людина в галузі розшифрування не соломинка, не деревина і навіть не рятувальний катер, а справленій океанський пароплав. Як позаштатний секретний співробітник відділу він приніс нашій контррозвідці таку велику користь, якої всі ми, штатні розшифровувачі, не принесли за все своє службове життя.

Весела усмішка знов розцвіла на його обличчі, ніби хвалили його самого.

— Полковник Манов згадав про цю людину саме в ту мить, коли наш дешифрувальний корабель почав тонути. А втім, ви самі розумієте, що підступне море шифру сповнене підводних скель, а дно його перенаселене утопленими та жертвами корабельних аварій. Пробачте за пишномовне порівняння, але це гірка істина. Електронна машина, безперечно, значно поліпшить становище, та чи ж розгадає вона умовні слова та символи? Нехай я та особа «ікс» по той бік кордону вмовились читати іменник «вода» як «людина», а дієслово «пити» як «убивати». Особа «ікс» надсилає мені зашифровану радіограму: «Випий води». Тепер уявімо, що електронна машина успішно вибереться з шифрованих джунглів і фразу «Випий води» складе за хвилину. Але далі цього вона не піде. Машина не розкриє змісту фрази «Випий води», що насправді означає «Убий людину». Отже, море умовних символів та позначень навряд чи колись стане мілким по коліна.

Золоті зуби старшого шифрувальника блиснули, а очі заіскрилися від задоволення, ніби чудова перспектива умовних слів та символів звеселяла його душу.

— Проте полковник Манов,— вів він далі,— на наше щастя, в найкритичніші моменти згадує про досвідчених людей. Він тоді показав радіограму Найдену Найденову, і той розплутав вузол. Анаграму зразу ж вилучили з тексту, який її маскував, і з опису заходу сонця на морі випливло досить відоме нам ім'я Халіла Джелепова. Сліди Халіла Джелепова привели до інженера Петрунова і до всієї банди «пеніцилінових» саботажників. Так було завдано смертельного удару «Месті». Але вона замовкла, щоб знову воскреснути в ефірі під новим ім'ям — «Гермес». Заслуга в розгромі «Мести» цілком належить нашому колишньому співробітникові Найдену Найденову. Професор навчав мене математики, коли я був студентом, і шифрування, коли він працював у нас позаштатним співробітником. Я розповідаю вам цю трохи довгу історію, щоб спитати: чи не настав час нагадати уславленому математикові про наше існування і про наші турботи? Психологічно підготувати його до того, що йому доведеться помогти нам, коли ми самі не зуміємо прочитати очікуваної шифрограми «Гермеса»? Якщо полковник Манов мав або має на увазі співпрацю професора, прошу вибачити мені, що перший порушую це питання. Всі ми не раз Дивились небезпеці в очі, і я певен: ніхто не запідозрить мене в легкодухості, коли я відверто скажу, що відчуваю страх перед шифрограмою, яку «Гермес», може, складав зараз.— Старший шифрувальник несподівано зареготав.— вперше і, мабуть, востаннє я став скептиком!

Коли старший шифрувальник говорив, полковник Манов дивився на нього і чомусь відчував незрозумілий Жаль. Він любив цього чоловіка, з прихованим смутком заздрив його молодості, радів його усмішці, м'якому мелодійному голосові а пропускав повз вуха багато слів, які його не дуже цікавили. Тепер, навпаки, полковник слухав уважно, сердився в душі на балакучість свого працівника і тривожно питав себе: звідки в нього така невіра у свої сили? Хлопець веселий, пишить здоров'ям, а полковникові здається, ніби перед ним безнадійно хвора і страшенно нещасна людина.

— Ти настроєний дуже скептично,— зауважив полковник.— Даремно. Внутрішній неспокій може неабияк перешкодити твоїй роботі.

Він відчував, що смуток хмарою розповзається в його грудях і завдає мук. Немовби він стоїть посеред поля, як колись, і зустрічає очима першу хмару, провісницю холодних і похмурих осінніх днів.

— Саме тепер потрібно більше певності,— провадив полковник.— Зі скількома такими гермесівцями ми вже мірялися силою і виходили переможцями! — Це пролунало в його устах якось штучно, і він нахмурився.— Вийди краще погуляй годину-дві. Чисте повітря освіжить тебе.— Полковник Манов подивився у вікно: на вулиці туман, дощ.— Проте однаково,— зітхнув він і махнув рукою.— А щодо нашого колишнього співробітника, професора Найденова, то я, звичайно, маю його на оці й зовсім не гніваюсь, що ти нагадуєш мені про нього. Але по його допомогу ми вдамося в крайньому, тільки в крайньому разі, використаємо його як останній козир. І ось чому. По-перше, він хвора людина, майже інвалід, і всяке поважне напруження може непоправно погіршити його здоров'я. По-друге, я маю відомості, що за ним стежить іноземна розвідка. Не раз було помічено, що біля його будинку вештаються підозрілі типи, надто Після тієї історії з пеніциліном. Я часто попереджував його, щоб завішував вікно шторами, але він не слухається, і тому довелося встановити цілодобовий нагляд за його будинком, надто з чола, що виходить на вулицю. Професор Найденов — видатний вчений, і ми не маємо права наражати його на небезпеку.

— Пробачте,— старший шифрувальник усміхнувся.— А якщо ми зазнаємо фіаско і не прочитаємо шифрограми «Гермеса»?

Полковник Манов мовчав.

— Слухайте,— раптом перейшов він на «ви».— Я, здається, порадив вам піти погуляти. А коли не хочете, то в кімнаті чергових є похідне ліжко. Лягайте і поспіть годинку-дві. Мені набрид ваш скепсис!

Старший шифрувальник виструнчився:

— Дозвольте йти?

«Ох, і зітхають, мабуть, за ним дівчата!» — подумав полковник. І знову відчув смуток. Він тепер не клубочився у грудях, як примарна хмара, а жалив серце. Полковник Манов спробував усміхнутись безтурботно і підбадьорливо.

— Час добрий!

Близько третьої години дня в управління прибув просто з кордону майор N. Поки він доповідав полковникові Манову про події минулої ночі і про свою знахідку, у фізико-хімічній лабораторії управління держбезпеки фахівці вивчали предмет, який він приніс. Через півгодини перед Мановим уже лежали збільшені фотокопії предмета, знятого з усіх боків. Біля верхнього правого ріжка на одному знімку було видно чіткий відбиток великого пальця. Широкі розпливчасті лінії його свідчили, що палець чималий. В усякому разі, він належав великій і грубій руці.

Полковник швидко переглянув знімки і спитав лаборанта:

— Чи з'ясували ви походження і призначення предмета? Лаборант, сивоголовий чоловік із суворим і похмурим

обличчям, відповів:

— Походження предмета, на жаль, з'ясувати не вдалося. Що ж до його призначення, то тут усе ясно — це касета фотоапарата для знімання вночі в інфрачервоних променях. У касеті міститься спеціальна фотоплівка завдовжки шість метрів. Вона зовсім чиста, накручена на барабан і підготовлена для знімання. Але касету не вкладали в камеру жодного разу. Це видно з того, що в її каналі — порох. Певно, ця касета була резервною і випала з сумки або з кишені невідомого фотографа. - Лаборант вимовив усе це повільно, рівним і спокійним голосом, наче читав якийсь нудний текст.

Коли він вийшов, майор N збентежено завовтузився на своєму місці і попросив дозволу закурити.

— Ви чомусь хвилюєтеся? — спитав його полковник і, глянувши на свою ліву руку, покладену на підлокітник крісла, помітив, що пальці тарабанять по кріслу, немов по клавішах рояля. «Самі це роблять,— подумав він,— без команди згори».

— Не треба так хвилюватись,— намагався заспокоїти віп майора.— Трапляється і таке. Хтось пробирається в темряві, клацає апаратом і фотографує засекречені об'єкти.— А думка про пальці крутилася в голові, всупереч його волі, як випущена пружина. «Ні, команду було дано згори, звичайно, інакше жоден м'яз не сіпнувся б у нього».

— Але, товаришу полковник,— випростався майор.— Тепер ідеться не про якийсь «засекречений об'єкт», а про споруду, що має величезну вагу для оборони країни. Якщо її сфотографовано...

— А ви сумніваєтесь? — урвав його полковник. У його спокійному голосі вчувалися нотки іронії та подиву.

Майор похитав головою.

— Тоді чому ви кажете «якщо»? Ви певні, що споруду сфотографовано, чи ні? Одне з двох.

— Сфотографовано,— твердо відповів майор.

— А які у вас підстави думати, що її сфотографовано?

— Два факти,— відповів майор.— Два факти дають підстави думати так. По-перше, провокація у третьому районі сектора L — Z, по-друге, туман. Стрілянина у третьому районі примусила командування «Момчила-2» посилити охорону об'єкта з північного боку. Невідомий скористався цим, щоб перетяти два ряди дротяного загородження і непомітно пробратись у зону. До того ж стояв туман і щось побачити було майже неможливо, товаришу полковник. Такого туману в цих місцях я не пам'ятаю.

Полковник Манов усміхнувся. Йому приємно було слухати міркування, що збігалися з його власними. Це, звичайно, не змінювало становища, але все-таки було відрадно.

— Товаришу майор,— сказав полковник Манов.— Ваша логіка мені подобається. Ви зробили кілька цінних відкриттів, які допоможуть і вам, і мені в нашій подальшій роботі. По-перше, сказали, що невідома особа скористалась послабленням охорони з північного боку споруди. А коли людина може скористатися сприятливою обстановкою? Коли вона близько від об'єкта, де така обстановка склалася. Отже, невідомий живе десь поблизу «Момчила-2» або часто крутиться біля споруди — чи то по службі, чи то з якогось іншого приводу. В обох випадках це неодмінно хтось запам'ятав би. По-друге, ви кажете, що за туманом майже нічого не було видно. Щоб орієнтуватися в такому мороці й не сплутати напрям ще з перших кроків, треба знати місцевість як своїх п'ять пальців, навіть краще. Тільки той, хто часто перетинає ту саму місцевість, може пересуватись по ній наосліп, не боячись заблудитися. Отже, цей невідомий знає кожен клаптик землі, кожен куточок навколо «Момчила-2». Ви повинні шукати його серед людей, які часто бувають біля споруди, навіть серед тих, хто живе і працює на цій території. Це надійні координати, товаришу майор. Якщо ви орієнтуватиметеся на них, то напевно досягнете успіхів.

Вони обговорили ще деякі питання технічного характеру, і майор N пішов.

Розмовляючи з майором, полковник Манов перебував у полоні двох почуттів. З одного боку, він радів із власної проникливості, свого вміння швидко узагальнювати факти і давати правильні та вчасні поради. Словом, як кожен майстер своєї справи, полковник тішився умінням досягати свого. Але його втіха була неповна, бо, узагальнюючи факти і формулюючи свої поради, він весь час думав про «Гермеса». Радіостанція не йшла йому з гадки, витісняла, проти полковникової волі, інші думки й мстилася йому за опір почуттям, що роз'їдало душу. Воно, звичайно, добре, що він швидко й уміло робить висновки з фактів, пов'язаних із знахідкою майора N, але чи слушні вони? Чи можна вважати їх за непохибні і не брати до уваги вчорашньої передачі «Гермеса»? Тому коли Манов розмовляв з майором N, його хвилювали суперечливі почуття: радість і сумнів у правоможності її.

Тепер, коли майор N пішов, радість ураз зникла. Невідомий повідомляв, що виконав «замовлення», і питав, кому його передати. А якщо замовлення саме в тому і полягало, щоб сфотографувати оборонну споруду «Момчил-2»? Адже цілком може бути, що її сфотографовано, і «Гермес» щомиті може повідомити, кому і як передати знімки. Надто радіти тут, звичайно, нічого.

Але чи треба неодмінно шукати зв'язок між цими двома подіями — фотографуванням «Момчила-2» та передачею «Гермеса»? На перший погляд, такий зв'язок здавався можливим, навіть потрібним, проте тільки теоретично. Не бувало такого, щоб чужоземний агент, сфотографувавши щось, не знав, кому і як передати знімки. Полковник не міг пригадати жодного випадку, щоб той, хто викрав документи чи таємно сфотографував їх або роздобув засекречену мінералогічну пробу, не знав, кому і як передати трофеї.

Досвід навчив полковника шукати в усіх випадках уже випробувані, перевірені способи дії, вдаватися до найскладніших операцій у розкритті шпигунської агентури, навіть таких, які свого часу застосовував Авакум. Невідомий мав свої явки, своїх зв'язкових та помічників. Отже, теоретично можливий зв'язок між фотографуванням «Момчила-2» і вчорашньою розмовою «Іскира» з «Гермесом», однак на практиці він здавався досить сумнівним або щонайменше наївним.

Ось чому під час розмови з майором N полковник Манов відганяв думки про «Гермеса» і, як справжній дослідник, Що вміє приховувати свої сумніви, удавав із себе бадьорого і певного.

Та як тільки полковник лишився сам, ці сумніви цілком опанували його. А що він не міг ні відкинути їх, ні прийняти, то вирішив поки що не думати ні про «Гермеса», ні про знайдену касету. В найближчі кілька годин події самі мали визначити потрібний курс.

А далі події розгорталися так.

О четвертій годині п'ятнадцять хвилин черговий лейтенант доповів полковникові про нещастя, що спіткало старшого шифрувальника. Його збила «Волга», коли він, повертаючись до міністерства, переходив вулицю Шостого вересня. Удар був не дуже сильний, тож машина не відкинула його від себе, а підгорнула передніми колесами. Дізнанням, яке тут-таки на місці провела автоінспекція, встановлено вину потерпілого: він переходив вулицю не на перехресті. До того ж усе потопало в тумані й бруківка була мокра. Слизота, погана видимість і те, що шофер вчасно загальмував, знімали з нього відповідальність. Чому ж старший шифрувальник переходив вулицю не там, де слід. На запитання управління з інституту імені Пирогова відповіли, що безпосередньої загрози для життя потерпілого нема, але в нього полом кількох ребер, заворот кишок і травма хребта...

Поки лейтенант доповідав про це, докладно зупиняючись на подробицях і мовби співчуваючи шоферові, бо сам мав «Москвича», полковникові Манову здавалось, ніби він провалюється в бездонну яму, наповнену отруйним газом. Йому перехопило подих. Тривога, яку він відчував, зустрічаючися з молодим чоловіком, тепер перейшла у біль і забила в його серці, наче гейзер з киплячою водою. Він приклав руку до грудей і глибоко зітхнув. Лейтенант може йти, па біса йому всі ці подробиці! Автоінспекція зробила все, що слід. Адже він сам порадив старшому шифрувальникові прогулятися на свіжому повітрі! Обличчя в того мало хворобливий вигляд, і два золоті зуби поблискували, наче вогники воскових свічок. Такими вони здалися полковникові, хоч тоді він і не думав ні про які свічки. Знову дзвонять — може, це з інституту Пирогова? Квитки... В нього немає ніяких квитків, чому кінець кінцем не дадуть йому спокою! Полковник обережно поклав трубку. Він тільки порадив шифрувальникові вийти на свіже повітря, та й квит... Заворот кишок і травма хребта... Таке не минає безслідно... ,

І раптом з гарячим гейзером, який обпалював його серце, забило інше джерело, холодне, яке, на відміну від першого, вивергало крижані потоки, розливало навколо себе смертельний холод.

Страх пронизав свідомість: тепер, після цього нещастя зі старшим шифрувальником, хто може помірятися силами з пихатим і таємничим «Гермесом»?

Найдосвідченіший фахівець вийшов з ладу.

Точно о шостій годині вечора ультракороткохвильова радіостанція «Гермес» передала в ефір шифровану радіограму. Після позивних, повторених тричі з інтервалами в тридцять секунд, було передано той самий текст для якихось А і В.

А і Б прийняли радіограму в цілковитій мовчанці. Вони не відгукнулись навіть на позивні «Гермеса». А втім, така однобічна розмова практикувалась і раніше.

Порадившись із своїми співробітниками, полковник Манов сам одвіз копію шифрограми професорові Найдепу Найденову.

Це було ввечері 28 листопада.