Спляча красуня

6

Отже, після від'їзду Віолети в будинку на вулиці Латина лишились ніби не живі істоти, а якісь примари, що вийшли з підземного царства Аїда. Доктор Свинтила Савов майже не виходив із кабінету, він поспішав закінчити свої мемуари, де саме описував переддень першої світової війни. А втім, політичні події мало його цікавили. Він приділяв більше уваги звичаям і побуту тієї епохи. Надто захоплювали доктора двірцеві бали, вальси, мазурки, пишні тогочасні жіночі туалети й любовні інтриги офіцерів.

Усе це були, звичайно, цікаві теми, в яких відбивався вічний кругообіг життя, теми, гідні того, щоб про них докладно розповісти в мемуарах, але сили підполковника якось дуже швидко, просто на очах підупадали, особливо після від'їзду Віолети. Обличчя його набувало землистого кольору, а коли він іноді виходив на подвір'я подихати свіжим повітрям або погрітись на запізнілому осінньому сонці, то так тягав по бруківці ноги, ніби на них були не м'які повстяні черевики, а щонайменше млинові жорна.

У цьому будинку жила і друга примара — давня хатня робітниця Савових Йордана. Стара дівка цілими днями була на ногах — наче боялася, що коли сяде хоч на хвилинку, то їй не захочеться більше підвестись. І не тому, що не мала сили, просто відчувала, що давно переступила поріг того часу, коли є заради чого жити. І якщо, попри все, вона ще рухалась і працювала, причому працювала добре,— то все це робила машинально, як старий бездушний, але чудово налагоджений автомат. Вона підмітала двір, стирала пил зі старих меблів, варила картопляну юшку, не вимовляючи жодного слова, наче її тонкі синюваті губи зрослися або вона не мала язика.

Третьою примарою був Авакум. Рано-вранці він вислизав зі свого помешкання на другому поверсі і безгучно спускався сходами. Високий, у крисатому чорному капелюсі та просторому чорному плащі, худий і похмурий, з вогнистими очима, він був схожий на того таємничого вісника, який колись замовив хворому Моцартові написати «Реквієм» для себе. У такому вигляді широкою і повільною ходою Авакум ішов у лісопарк і блукав алеями, заклавши за спину довгі руки, трохи згорбившись, але високо підвівши голову. Він зовсім не скидався на людину, що вийшла помилуватися природою, дати очам та мозку відпочити серед лісового відлюддя, бо не дивився на всі боки і наче нічого не помічав круг себе. Він не скидався і на того Авакума, який міг усно розв'язувати алгебраїчні задачі і будувати найскладніші гіпотези за будь-яких умов і в будь-якій обстановці, бо не здавався ні заглибленим у себе, ні скупченим. Він радше був схожий на майстра, позбавленого верстата й вигнаного з майстерні відпочити і подихати свіжим повітрям, хоч насправді той зовсім не почувався втомленим і не визнавав іншого повітря, крім повітря своєї майстерні. І майстрові, чиї руки звикли до постійної роботи, здається, ніби він нікому в світі не потрібен. Щось таке сталось і з Авакумом, тільки ще жахливіше, бо не руки, а його розум був приречений на бездіяльність.

Болісність цього становища посилювалася Авакумовою самотою. Людина товариська, він жив одиноко, і це було дивним і майже незбагненним парадоксом у його житті. Авакум мав силу знайомих, надто серед малярів та музейних працівників. Усі вони визнавали його високу культуру, поважали як ученого та цікавого співрозмовника. Він був бажаний гість у компаніях, і знайомі шукали зустрічей з ним, раділи, коли він сідав за стіл, бо знали, що розмова буде цікава, сповнена дотепів —~ просидиш до півночі і не помітиш, як збіг час. Він умів робити дивовижні фокуси з картами, сірниками, дрібними монетами, чудово розповідав анекдоти, з однаковою обізнаністю та жвавістю міг міркувати і про імпресіоністів (він був палкий їх прихильник), і про роль гравітаційного поля для теорії відносності. Одне слово, він був тим, кого французи називають animateur — душею невеликої компанії культурних і вихованих людей.

І, незважаючи на це, він не мав друзів. У нього було багато знайомих, але він жив самотньо. Причини цього парадоксального і дивного явища утворювали складний, майже незбагненний комплекс, хоч на деяких із них усе-таки варто зупинитися, оскільки вони піддаються поясненню.

Авакум був люб'язний і уважний співрозмовник, однак ніколи й ні за яких обставин не дозволяв загнати себе на слизьке. Він мав великі знання та гнучкий розум і з усіх суперечок виходив переможцем. Авакум, звичайно, не вихвалявся своїми знаннями, бо пиха була чужа його вдачі. І якщо сперечався і переконував у слушності своєї думки, то тільки через свою фанатичну відданість «правильному рішенню». Проте відомо, що більшість людей важко зносять чиюсь вищість над собою. Вони можуть поважати таку людину, слухати її, плескати їй, але рідко люблять її.

Авакумове вміння відгадувати за ледь помітними зовнішніми ознаками те, що справді сталося з тим чи тим його знайомцем, не тільки вражало, а й викликало тривогу, невиразний страх. Кожен смертний має свої маленькі й великі таємниці, яких не хоче нікому звіряти. І якщо він відчує, що чиясь рука може підняти завісу над потаємним, то не без підстав починає непокоїтись і за свої таємниці. Люди звичайно уникають очей, які природа наділила здатністю глибоко проникати в чужу душу.

У моїх нотатках уже йшлося про Авакумові очі. Це були особливі вікна, крізь які можна дивитись тільки зсередини: чужого погляду вони не пропускали, заглянути в них годі. Навпаки, вони самі зазирали в чужу душу — вивчали її, намагались дістатися, хоч і жартома, до потаємного. Ось чому ці очі можна б назвати ловцями таємних думок і прихованих почуттів.

А люди звичайно не люблять опинятись у становищі переслідуваної дичини, навіть тоді, коли полювання — тільки гра або жарт.

Складний комплекс причин, що зумовлювали самотність Авакумову, можна пояснити образно, хоч і спрощено, так. Досвідчений дресирувальник, наприклад, приручає леопарда, і страшний звір поволі перетворюється на миролюбного і лагідного кота. «Кіт» робить усілякі фокуси, муркоче, стрибає, качається на спині — і все це заради того, щоб сподобатись гостям, щоб втягти їх у гру, поперекидатись разом з ними на килимі. Та гості милуються ним, гарним і спритним, ахають від захвату і навіть говорять йому лагідні слова, але намагаються триматися далі. Нікому, звичайно, й на думку не спаде лягти на килим, поторсати «кота» за вуха. Кожен відчуває страх у душі, бо в м'язах та зубах цього «кота» криється страшна сила. Нікому не хочеться звідати цю силу на собі. На більшу інтимність наважуються тільки ті, хто потерпає від надмірної доброти та довірливості, і екземпляри, яким однаково — жити чи вмерти. Та все це винятки. Звичайні люди уникають смикати за вуха навіть прирученого леопарда.

Так чи інак, а Авакум був самітник. Він страждав від самотності і боровся з нею, а коли впадав у тугу, скидався на плавця, який, попавши у чорторий, напружує всі сили, щоб дістатися до берега. Так було і в ті дні, після історії з кінорежисером та від'їзду Віолети. В похмурі години Авакум блукав лісом, його мозок невтомно шукав відповіді на запитання: чим зайнятися, як вийти з трясовини вимушеної бездіяльності. В тому, що нині йшлося лише про самообман, а не про справжню діяльність, він не мав сумніву. Адже відомо, що самообман теж інколи відіграє роль рятівного пояса.

За дві справи Авакум не хотів братися: за реставраторську роботу в музеї і за рукопис про античну мозаїку, бо вважав, що коли зведе їх до спільного знаменника з рятівним обманом, то зрадить і серйозну роботу, і самого себе. І раптом згадав про кінокамеру — це було чудово і дуже вчасно. Потім вийняв збірники задач з вищої математики. Вони були старим і випробуваним засобом у його боротьбі з самотністю та бездіяльністю. За ними з'явився альбом з ескізами — Авакум давно вже не малював по пам'яті. Потім йому спало на думку дізнатись дещо про мешканців його вулиці, дізнатися, не стежачи за ними, не послуговуючись готовим досьє і навіть не відвідуючи квартальних зборів, що йому також було заборонено. Ось скільки речей прислужилося б Авакумові, щоб він міг розважитися. А йому вже почало здаватися, що його глибоко затягла трясовина, що він вгруз у її твані по самі плечі і що суха й тверда земля безнадійно далека і недосяжна...

А втім, справи швидко поліпшувалися. Спочатку все це скидалося на хворобливий стан, коли температура ще досить висока і навколишній світ здається нереальним, схожим на сон. Такими були його перші кроки, коли він почав виходити з тяжкого душевного стану.

Кінознімання з простої розваги поступово перетворювалось на захоплення. Проявляти знімки, переглядати кадри на стіні, що правила за екран, було вже дійсністю, хоч і привнесеною ззовні. А коли думка Авакума стала втручатися в цей безладний світ знімків, вирізняти в ньому головне та другорядне, шукати зв'язку між окремими знятими епізодами, тоді ілюзія обернулася в реальність.

Йому принаймні хотілося, щоб так було.

Якось Авакум розв'язував лінійне рівняння — шукав виразу векторного простору, а відповідь не виходила. Простір поволі перетворювався на абстрактні джунглі, для яких числа нічого не означали. Тоді хтозна-чому, може, за якоюсь асоціацією, в джунглях на місці векторного простору раптом з явився невеликий білий особняк, вкритий веселою червовою дахівкою. На його горішньому поверсі, там, де має бути вікно, виступав еркер, а в ньому видніла постать літнього чоловіка, голова якого була схожа на голову воскового манекена. Манекен, одягнений у коричневий халат, сидів, спершись на стіл. На плечах у нього, як завжди, жовтіла вовняна шаль. Її колір був схожий на колір його голови, але здавався трохи свіжішим.

На вхідних дверях висіла потемніла латунна табличка, однак вигравіювані на ній літери були ще темніші, і прочитати їх не становило труднощів:

Професор Найден Найденов Доктор фізико-математичних наук.

Напис зроблено, певно, два-три десятиріччя тому — про це свідчив краснописний з нахилом шрифт, а також великі літери, прикрашені завоями, що скидалися на графічні обриси хмар або жіночі кучерики.

Особняк стояв у південному кінці вулиці Латина, метрів за п'ятсот від будинку, де жив Авакум. Там закінчувався лісопарк і вулиця виходила на голе горбисте поле, перетяте на сході шосе, що вело в село, розкидане біля підніжжя Вітоші. Місцевість тут була глуха, відкрита для всіх вітрів. Уночі, коли вдалині блимали вогні міських ліхтарів, темрява здавалась густою і непроникною, а взимку у вибалках снігу наносило по пояс.

Саме про цей відлюдний особняк і згадав Авакум — там жив доктор фізико-математичних наук, який, звичайно, міг би вказати йому найкоротший шлях розв'язання лінійного рівняння. Чи тому, що Авакум не міг зосередитись, а чи задача була надто складна, в усякому разі, густий, непроглядний туман оповивав векторний простір.

А втім, випадок з цією задачею — особливий. Авакум чудово знав вищу математику і так легко не капітулював би перед лінійним рівнянням, хоч би яке складне та важке воно здавалось,— у його зошиті були розв'язання багато складніших задач.

Отож, коли його думки стали дедалі частіше відриватися від задачі, тікати до відлюдного особняка, кружляти навколо людини з восковою головою та жовтуватою шаллю на плечах, Авакум відсунув зошит і задоволено потер руки: лінійне рівняння таки вивело його на якийсь шлях... Тим паче що туман оповивав векторний простір.

Після того як Авакум удруге натиснув кнопку дзвоника, двері помалу відчинилися і в їх рамі з'явився колишній кок. Його величезна постать, неповоротка і гладка, заповнила весь простір від порога до самого верху. На ньому був вицвілий зеленкувато-сірий військовий мундир не знати якої армії, а поверх нього білий фартух, брудний, заяложений, в олійних плямах. З-під розстебнутого мундира визирали матроський тільник і біле волосся, закручене кільцями, як руно в породистих баранів.

— Я хотів би поговорити з професором,— сказав Авакум. Від його швидкого погляду не сховались і руки кокові, широкі, наче лопати, важкі, як ковальські молоти.

Та кок, нецеремонно розглядаючи незнайомця круглими виряченими очима, не поспішав.

— Мені треба побалакати з професором,— повторив Авакум. І подумав, дивлячись на нього: «Колись був гульвіса і скандаліст, а тепер жеретій і пройдисвіт». Тицьнувши йому під ніс свою візитку, Авакум поклав її в кишеню його засмальцьованого фартуха і без особливого зусилля злегка відсторонив товстуна. Цей рух Авакумової руки був майже непомітний, але досить сильний, щоб зсунути цю величезну тушу на цілий крок від порога.

І тут, хтозна-чому, на кухаревому м'ясистому обличчі раптом розквітла люб'язна і догідлива усмішка. Він хихикнув, наче його полоскотали, зсунув білий ковпак на потилицю і широким жестом правої руки показав на східці, які вели на другий поверх.

— А отут ви можете повісити свій плащ, — промурмотів він, вказуючи на вішалку.— А на цьому стільці посидіти, поки я скажу професорові, що до нього прийшов гість.— Він усміхався товстими губами, хитав головою і задкував до кручених сходів.

У його поведінці було щось занадто люб'язне і принизливе, і Авакум поморщився: не пасувало бульдогові махати хвостом і крутитися, мов дзига.

Вішалка й табуретка під нею були єдиними меблями у великому холі. Але різноколірна мозаїчна підлога, кручені сходи з червоного дерева і ліпні карнизи на стелі тішили око, і коли б не запах тушкованої кислої капусти, який стояв у повітрі, можна б подумати, що в цьому домі панує дух вишуканого артизму. Тільки запах кислої капусти і гладка постать кухаря в брудному фартусі прикро дисонували і з вигадливими арабесками мозаїчної підлоги, і з гіпсовим мереживом на стінах.

Розглядаючи за звичкою обставу в холі, Авакум внутрішньо здригнувся: за спиною в нього стояв, мовчки розглядаючи його, колишній кок.

— Ну як? — спитав Авакум.— Чи прийме мене професор? — Він насилу поборов збентеження. Або слух зрадив його, або ця людина просто не ступала по дерев'яних східцях червоного дерева.

— Прошу,— схилив масивну голову кухар. У кутиках його м'ясистих губ ще зміїлася посмішка. Але очі тепер були спокійні й дивилися зосередженіше.— Професор чекає на вас,— додав він. Та раптом його увагу привернуло інше — у повітрі тривожно запахло пригорілою капустою.

Сходи вели у довгасту склеписту вітальню, що під прямим кутом завертала ліворуч. Кроків за два від повороту темніли великі дубові двері з блискучою бронзовою клямкою, інкрустованою тонкою мереживною різьбою, оббиті червоною шкірою. Одна стулка дверей була відчинена, і на коричневому хіднику в коридорі сяяла свіжа блідо-жовта пляма — від снопа електричного світла, що падало звідти. У вітальні було похмуро, ворс доріжки наче вбирав у себе звук кроків, і від усього тут віяло сонною і суворою тишею.

Авакум зупинився на порозі і, трохи нахилившись, заглянув у кабінет. Професор, ворушачи губами і стурбовано хитаючи головою, накручував на старенькому арифмометрі якесь число. Авакум зачекав, поки він перекрутить ручку машинки до кінця, і коли арифмометр просигналізував м'яким дзвоном, що обчислення закінчено, ступив крок уперед і чемно вклонився.

— З вашого дозволу,— сказав він і назвав своє ім'я.

— О,— кивнув професор, глянувши на нього майже невидющими очима. Мабуть, він думав про своє обчислення, бо перевів погляд на вічка машинки і незадоволено прицмокнув. Ще якийсь час професор сидів мовчазний і замислений. Потім, різко повернувши голову до Авакума, здивовано спитав:

— Господи, чому ж ви стоїте?

Від різкого руху шаль, яка й так уже майже сповзла з його плечей, впала на підлогу.

— Може, ви подасте її мені? — попросив він без особливих церемоній, простягаючи руку до купи заструганих олівців. І поки Авакум нахилявся, щоб підняти шаль, додав, знімаючи з машинки результат: — Я, знаєте, насилу пересуваюсь, бо моя права нога геть паралізована. Та й ліва нещодавно майже вийшла з ладу. Отож пробачте мені.

— Що ви! — згукнув Авакум.

Цей пожовклий чоловічок з живими очима і бадьорим голосом умів триматись як справжній мужчина.

Сівши в шкіряне крісло під книжковою шафою, Авакум дістав сигарету. Тут, видно, дозволяли курити, бо попільничка перед професором була повна недопалків. «Ознака того, що в обрахунках щось не виходить, звичайно». Авакум знав це з власного досвіду.

Кабінет був просторий і розмірами скидався на невелику залу. Його східний бік, засклений майже до підлоги, виходив у ліс. Видно було і частину поля, пустинного і дикого, оповитого білястим туманом. На підлозі в кімнаті лежав товстий персидський килим, напевно, досить солідного віку, бо барви на ньому поблякли. А втім, тут нічого не вирізнялося свіжістю — ні книжкова шафа червоного дерева, ні величезний письмовий стіл, ні оббите червоною шкірою крісло. Та водночас і не здавалося зовсім старим, хіба що сам господар, який з вицвілою жіночою шаллю на плечах справляв враження безнадійно постарілого і хирлявого.

— Ну, що скажете? — почав професор, відсуваючи від себе арифмометр.— Чим можу прислужитися? Чому ви прийшли до мене? Адже ви, як я зрозумів з вашої візитки, археолог, а я — математик, хоча й у відставці, і наші координати, пробачте за математичний вираз, взагалі не перетинаються. Кімнат я не здаю, на археології не розуміюся, а характер у мене сваркий — і через хворобу, і через старість.

— І через самотність,— ледь усміхнувся Авакум.

На стіні, над головою у професора, висів великий жіночий олійний портрет. Жінка була вже немолода, але ще гарна — пишна, з красивими плечима, прикритими мереживом. Те, що її вже немає, що вона пішла без вороття, відчувалось у всьому — і в бракові гарних дрібничок, які створюють домашній затишок, і в похмурій, гнітючій тиші, яка нагадує тишу розкішного, але порожнього готелю. Авакум як ніхто розумів мову цієї тиші.

— Так, і самотність, якщо хочете,— погодився професор. Він помовчав, розглядаючи непроханого гостя вже з більшою цікавістю.— Людина стає сваркою,— вів він далі,— або через велику самотність, або через те, що ніколи не може побути сама. Колись я був сваркий з другої причини. Тоді я вважав себе дуже нещасним. Дружина моя була товариська, весела і часто збирала в домі своїх приятельок та знайомих. Гримів грамофон, влаштовувались танці. Це мені не подобалось, дім здавався божевільнею, і я вважав себе — кажу це вам серйозно — найнещаспішою людиною у світі. Був похмурий, кислий, дратівливий. Сердився і лаявся за всякі дрібниці і зганяв злість на студентах, ставлячи їм двійки. Ви розумієте мене?

— Цілком,— співчутливо всміхнувся Авакум, хоча в душі й усвідомлював, що професор не мав рації, що галас, навіть надмірний і безглуздий, це все-таки краще, ніж мертва тиша.

— Нічого ви не розумієте,— зітхнув професор.— Ви знаєте самотність, сказати б, теоретично, бо ще порівняно молодий. Справді — що Ви пережили? Звичайно, ви дещо читали. Але життя можна пізнати тільки на власному досвіді. Коли дружина пішла від мене,— вона була просто легковажна і дурненька, бо зійшлася з якимось музикантом,— я, повірте, з радості мало не іржав, як кінь, таким я себе почував щасливим. У той час я понаставляв студентам силу-силенну «відмінно» — оцінок, на які вони, звичайно, не заслуговували. Але я ставив їх, бо на серці в мене було легко й весело. Тоді мені було сорок п'ять років. Я викинув з дому грамофон, платівки, дзеркала, парфуми. Викинув квіти, картини з усякими там натюрмортами, меблі із золотавим оббиттям, подушечки, гобелени, викинув усе, що нагадувало безглузду суєту, легковажне життя. Навколо мене стало тихо і затишно. Я цілком віддався роботі — складав підручники, писав книжки, листувався з чужоземними академіями та університетами. Словом, вів осмислене життя, таке, про яке мріяв раніше, до розлучення з дружиною.— Він на хвилину замовк.— Я вам не набрид?

— Навпаки! — розвів Авакум руками.— Розповідайте далі, прошу вас! — І подумав: «Самотні люди завжди багатослівні, коли хтось відвідує їх і порушує їхню самотність». Хіба він не такий самий, коли є підходящі слухачі. Тільки про себе та своє особисте життя він ніколи нікому не розповідав. Коли ж йому доводилось інколи дещо розповісти, він просто вигадував, імпровізував, перетворюючись на уявну «третю» особу. Звичайно, ця третя особа робила такі речі, на які сам він навряд чи наважився б.

— Я розповідаю вам ці старі історії для науки,— казав професор, кутаючись від холоду в шаль.— Ви ж археолог і, мабуть, звикли до розповідей про минуле. Отже, мова у нас ішла про той щасливий час, коли я нарешті залишився один. Скільки це тривало? Рік, два? Нехай навіть п'ять років. Але сталося так, що одного разу, коли я писав статтю до щорічника академії, щось наче стиснуло мені серце — і хоч болю я не відчував, мені здавалося, що серце в мене щемить. Я кинув ручку, підвівся і почав ходити туди-сюди по кімнаті,— як бачите, тут просторо, гуляти є де. Я став біля вікна і побачив, що на вулиці туман, мряка і немає жодної живої душі. Було це восени. Вітер розкидав по мокрій землі пожовкле листя. Мені стало холодно, хоч тоді, як і тепер, у кутку горів електричний камін на три тисячі ват. І хтозна-чому — це була якась мана — я спустився в підвал, куди викинув багато з тих речей, про які вже казав вам. Порився там у мотлоху і притарабанив сюди — чи здогадаєтесь що? — І замовк.

— Портрет,— тихо сказав Авакум.

Професор так здригнувся, аж шаль знову ледве не сповзла з його плечей. Розтуливши трохи рот, він подивився Авакумові в очі.

— Нічого дивного, що я здогадався,— лагідно всміхаючись, сказав Авакум. Він уже шкодував, що відповів на запитання так прямо й позбавив професора невеличкої приємності — здивувати його. Авакум щиро жалкував.— Це було зовсім легко,— мовив він.— Кожен міг би відгадати. Нижню ліву планку рами грубо попсовано на відтинку сантиметрів з десять, наче дерево там пиляли великою пилкою. Але це, зрозуміло, зроблено не пилкою — хто псуватиме таку розкішну раму, пиляючи її? Логічно припустити, що це зробив якийсь гризун. Цілком імовірно — щур, один або багато щурів. А вони живуть у підвалах. Отже, портрет на певний час було кинуто в підвал, а потім його взяли звідти і знов почепили на місце. Це цілком очевидно.

Професор помовчав, похитав головою і всміхнувся.

— Та про другу річ ви нізащо не здогадаєтесь. Б'юся об заклад, нізащо не здогадаєтесь,— повторив він з підкресленою дитячою наполегливістю,— хоч і здаєтеся страшенно спостережливим. Ні, ви не відгадаєте, що то за річ.

— Здаюся,— розсміявся Авакум.

— Робить вам честь, що здаєтесь,— уперше всміхнувся професор. Усмішка вийшла бліда і вимучена. Він потяг до ' себе шухляду стола і вийняв флакончик з вицвілою рожевого стрічкою на шийці — один з тих будуарних флакончиків, де тримають дорогі парфуми.— Дивіться, ось друга річ. Флакон з-під парфумів. Я знайшов його серед мотлоху і приніс сюди разом з портретом. Безглуздо, звичайно. Але тоді сіяв дощ, і я вперше помітив: на вулиці ані душі. Я рідко дивлюсь на вулицю. У мене немає звички вслухатися в тишу,

і от саме тоді вона зненацька гримнула — так гримнула мені у вуха, гірше за жахливі завивання джазу, якими вона отруювала моє життя, коли ще була тут... Ось я й почепив портрет на це місце, відійшов на кілька ступенів і всміхнувся йому. Флакон був тоді майже повний. Я відкрив його, вилив кілька краплин собі на долоню, розтер їх і понюхав. І знаєте, перестав відчувати біль у серці. Наче вже став не самотній. Колишній гострий біль зник, але щось надломилось тут, усередині, наче важкий камінь наліг на груди. Душу сповнили жахлива тиша цього будинку, глухота кімнат, пустельність розгрузлої. вулиці, огидний холод осіннього дня... Відтоді це відчуття досі стискає мені груди. Він поклав флакон на місце і засунув шухляду.

— Ще зосталось кілька краплин.— сказав він.— Інколи я виймаю затичку, і, знаєте, стає якось затишніше навколо. А чим пахне — бог знає. Ніколи я не був знавцем парфумів.

Тільки ви не робіть помилкових висновків. Я не тужу за своєю дружиною, за нею самою. Ніскілечки! До речі, її вже давно немає серед живих. Я навіть не ходив на її похорон. Вона була легковажна і дурненька жінка. Таким затятим мене зробило її навіженство. Та відколи вона пішла, я ніби став ще гірший. Звичайно, я ніколи не жалкував, що розлучився з нею. Читав лекції, написав кілька робіт і тепер ще, дяка богові, працюю. Тільки на одне запитання я ще не знайшов відповіді — що насправді є меншим злом у житті — безглуздий шум легковажної буденності чи мертвота так званої мудрої тиші? Що ви думаєте про це?

Авакум знизав плечима. Певно, професор дуже довго мовчав, бажання говорити, накопичене протягом довгого часу в його душі, робило його таким балакучим, він був радий своєму терплячому співрозмовникові. Професор був самотній, і це споріднювало його з Авакумом. Тільки що Авакум ніколи не говорив іншим про свою самотність, про це своє велике нещастя.

— У мене немає певної думки щодо цього,— відповів Авакум. Але, глянувши на розчароване професорове обличчя, відчув до нього той особливий жаль, який з'являється, коли доводиться дурити безнадійно хворого, і додав: — Це, на мого думку, дуже суб'єктивне питання. Для одних нещастя — шум, для інших — тиша. Все залежить від вдачі людини, від її інтересів, від того, де вона працює. Шум і тиша — відносні поняття.

Професор похитав головою і, помовчавши, сказав:

— Ваша відповідь не оригінальна. Щойно з портретом ви показали свою кмітливість, а тепер відповідаєте в стилі підручників для старших класів гімназії. Ви, власне кажучи, чому прийшли до мене?

— По консультацію,— всміхнувся Авакум. Він поклав на стіл перед професором аркушик з нерозв'язаною задачею, пояснив, що займається математикою як аматор і що ніяк не знайде помилки у своєму розв'язанні. А живе він на тій самій вулиці і в ім'я доброго сусідства вирішив попросити допомоги у професора, відомого фахівця.

— А хто вам сказав, що я такий фахівець? — спитав професор.

— Латунна табличка на ваших дверях,— відповів Авакум.

— Інакше кажучи, у вас є звичка розглядати чужі двері?

— Адже ж таблички для того і чіпляють, щоб їх читали! — засміявся Авакум.— До того ж вона єдина на всій вулиці, і тому не можна не звернути на неї уваги.

— Можливо,— неуважно кивнув професор. Він підвів очі від аркушика і вказав пальцем: — Ваше лінійне перетворення простору побудоване правильно, але, розкриваючи дужки, ви зробили дитячу помилку — забули помножити другий множник правої частини рівності на вектор... Бачите? — Він похитав головою і, помовчавши, сказав: — І ще твердите, що шум кращий за тишу? До дідька, пробачте, ваш шум! Факти вас спростовують. Коли ви розв'язували цю задачу, в суміжній кімнаті гості вашої дружини нили міцний лікер і танцювали твіст або ще якийсь дикунський танець. Ви цього не зможете заперечити.

— Але я неодружений,— усміхнувся Авакум.

У суміжній кімнаті було так само мертво і пусто, як і в тій, де він працював. Коли заходив туди, то немов поринав у тишу, і йому здавалось, що він поринає в глибокий, темний і холодний вир.

— Все одно,— сказав професор. Він, здається, починав сердитись.— Тоді, певно, гості були у вашої молодої хазяйки. Гримів програвач або магнітофон, і молоде покоління тупотіло своїми копитами, мов отара оскаженілих баранів. Тому ви й забули помножити другий член рівності на вектор. Я вам співчуваю і розумію вас, бо й зі мною траплялось таке. До речі, ви розв'язуєте ребуси?

— Інколи,— відповів Авакум. З цим самовпевненим дідком треба бути обережним.

— Тепер розв'язуєте інколи,— зазначив професор,— але прийде час, і ребуси стануть вашою пристрастю. За умови, звичайно, якщо не одружитесь. І ще за двох умов: якщо не зіп'єтесь чи не захопитесь азартними іграми.

— Даруйте,— заперечив Авакум. Йому не хотілося давати приводу для поверхових висновків.— Ви робите досить довільні висновки, маючи на увазі, як видно, свій власний досвід.

Професор подивився на нього уважно, і на його посинілих губах з'явилась винувата усмішка.

— Я не хотів вас образити,— сказав він.

— Таж ви не сказали мені нічого образливого! — запротестував Авакум. Почуття, що він стоїть перед безнадійно хворою людиною, знов охопило його.— Я завжди любив ребуси, і мені здається, вони поступово перетворяться на мою постійну пристрасть. Я неодружений, не п'ю, а до азартних ігор не відчуваю ніякого потягу. Що мені лишається? Самі ребуси.

— Якщо так, то ми з вами, сусідо, налагодимо міцні й постійні творчі зв'язки! — Губи професорові розтяглися в щасливу, але все ще непевну усмішку.— Я, звичайно, маю на увазі поважні ребуси, з алгебраїчними транспозиціями, циклами, круговими інтегралами та диференціальними рівняннями. Над цим варто помізкувати. Як ви гадаєте?

— Я такої ж думки, як і ви,— засміявся Авакум. Йому було приємно бачити вогники, що засяяли в очах цієї паралізованої людини.

— Тоді вважайте нашу зустріч за щасливу подію у вашому парубоцькому житті, дорогий сусідо. Я маю найкращі європейські збірки математичних ребусів. До речі, чи не зробите ви мені честі, повечерявши разом зі мною?

Не дочекавшись Авакумової відповіді, професор поспішив натиснути кнопку маленького дзвоника біля телефону.

— На жаль,— сказав він,— є ребуси, в яких чимало різних дурниць, скажімо, літературного або музичного характеру. Одного разу мені довелося попросити нашу філармонію надіслати мені нову партитуру моцартівського концерту, щоб з'ясувати відношення між цілими та четвертними нотами.

Зайшов кухар і виструнчився біля дверей. Він наче не помічав Авакума або вдавав, що не помічає його.

— Вечерю на двох,— сказав професор, кивнувши злегка на гостя.

— На чотирьох, професоре! — поправив його досить безпардонно кухар. І через те, що професор глянув на нього здивовано, додав, так само безцеремонно посміхаючись: — А ваш племінник з нареченою?

Фамільярність кухаря не розсердила професора.

— Гаразд, сервіруй на чотирьох.— Професор махнув рукою, і огрядна постать кухаря зникла за дверима.— Пробачте за паузу,— сказав він і, помовчавши трохи, провадив з тією самою балакучістю: — Що ж до труднощів літературного характеру, то я дещо придумав, і ви пересвідчитесь: це дуже практично. Я склав класифікацію за алфавітом усіх найвідоміших письменників та їхніх творів — з допомогою бібліографічного інституту, звичайно, бо в літературі я справжній невіглас. Тепер у моїй картотеці майже всі найвідоміші світові письменники і всі найвідоміші твори — за початковими літерами їхніх назв. Я готуюся скласти також картотеку головних героїв цих творів — теж за початковими літерами. Робота досить копітка, але, як ви самі пересвідчитесь, дуже корисна.

І ось чому. Не так давно мені довелося працювали над загадкою, ключ до якої був у розв'язанні рівняння четвертого ступеня. Це не становило б для мене ніяких труднощів, якби числове значення однієї з величин не було зашифроване «літературно». Отже, йшлося про число, квадратний корінь якого відповідав би порядковому номеру тієї літери латинського алфавіту, з якої починається прізвище автора відомого роману. А назва цього ж роману починається з літери «Є». Шифр, на перший погляд, елементарний, та спробуйте розгадати його! ,.

— Справді,— промовив Авакум. Він закурив сигарету і затягнувся.— Вам пощастило відгадати це таємниче число?

— О! — кивнув професор. В його очах засяяли переможні вогники. На восковому обличчі старого чоловіка вони нагадували мерехтіння цвинтарних лампад.— Я, здається, вже казав допіру, що мені досі не траплялося задачі, якої б я нє міг розв'язати. У даному разі мені дуже допомогла картотека. А картотеку творів я довів якраз до літери «Є» включно.

— І ви встановили, що число, яке ви шукаєте,— «4»,— сказав Авакум, струшуючи попіл з сигарети. Він говорив ніби всупереч своїй волі, шкодував, але не міг стриматись.— Автор Бальзак, а твір, якщо не помиляюсь, «Євгенія Гранде».

Лампадки на восковому обличчі професора спалахнули, наче ліхтарі, і одразу ж згасли. Він став наче ще блідішим і виснаженішим.

— Ви що,— сказав професор і кілька секунд дивився на Авакума, роззявивши рота. Його штучні зуби вилискували синявою, можливо, через колір губ, які тепер здавалися майже фіолетовими.— Чи не розв'язували ви часом цей ребус? Ви одержуєте журнал «Enigmes Mathematigues» [«Математичні ребуси»].— У нього ще була невелика надія, він ще сподівався чогось.

Авакум похитав головою і повернувся до широкого вікна, що виходило на вулицю. Вже почало смеркати. Йшов дощ.

— Дивуюсь, як тоді ви припустилися цієї помилки, розкриваючи дужки,— тихо сказав професор.

— Мабуть, випадково, зовсім випадково,— стримано всміхнувся Авакум.

Внизу хтось подзвонив. Товстун кухар когось вітав, регочучи.