Спогади. Том 2

15. За стерном держави

Зміна президента. — Поїздка генерал-фельдмаршала Кайтеля. — Новий уряд зондує мир. — Лист до райхсканцлера Гітлера. — Стосунки з Німеччиною обриваються. — Вогонь припиняється. — Умови перемир’я. — Зміна уряду. — Воєнні дії проти Німеччини. — Відставка з поста верховного головнокомандувача. — Уряд Паасиківі. — Питання щодо призвідців війни. — Питання репарацій. — Мандрівка до Португалії. — Моя відставка. — Прикінцеве слово.

До закінчення липня 1944 року стало зрозуміло, що зусилля, спрямовані на стабілізацію становища, увінчалися успіхом. Пакт Рибентропа відіграв свою роль, і тепер треба було підготувати вихід Фінляндії з війни. Перед тим як з’явиться змога зробити цей крок, мала відбутися зміна президента.

28 липня президент Рюті прибув до Ставки в супроводі мі­ністрів Вальдена й Таннера, щоб повідомити мене про рішення піти у відставку. І президент, і обидва міністри наполегливо закликали мене погодитися стати очільником держави. Цього я разу я вважав своїм обов’язком випити цю чашу.

Спочатку йшлося про поновлення посту регента або, як варіант, довічні повноваження президента. Однак я не хотів, щоб заради мене робили якийсь виняток. Я запевнив: якщо очолю державу, то зроблю це лише для того, щоб вивести країну з війни. Я твердо вирішив, що залишу посаду одразу по досягненні цієї мети. Міністр Таннер спитав, на скільки часу я маю намір обійняти пост. Я відповів, що коли мені виявлено таку довіру — обрання очільником держави, можна покладатися й на мою здатність оцінити, коли завдання буде виконано. А що я вже нездужав і виснажився від багаторічного навантаження й важкої відповідальності, то я вкрай неохоче зголосився на це нове, відповідальне завдання; лише після неодноразових звернень членів уряду й інших політичних діячів я, пересилюючи себе, остаточно погодився взяти на плечі цей новий тягар.

Події тепер ішли одна за одною у швидкому темпі. 1 серпня президент Рюті склав повноваження, і до парламенту було подано для негайного розгляду законопроект, за яким мало відбутися обрання мене президентом. Після відповідної процедури депутати одностайно ухвалили цей спеціальний закон на урочистому пленарному засіданні 4 серпня, після чого його засвідчив прем’єр-міністр — виконувач обов’язків президента, — і він одразу набув чинності. Кілька годин по тому я в парламенті склав присягу шанувати на посту очільника держави конституцію й закони Фінляндії і по своїй спромозі сприяти добробуту народу.

Моїм першим завданням стало призначення нового уряду. Посаду прем’єр-міністра я доручив віце-судді Антті Гакцеллю, колишньому міністрові закордонних справ і послу в Москві, який до того, бувши народним депутатом і членом комітету, призначеного під час війни для підготовчої роботи в зовнішньополітичних справах, опікувався громадськими дорученнями. Міністр Енкелль заступив на посаді міністра закордонних справ доктора Рамсая, а міністром оборони лишився генерал Вальден. Новий уряд, головне завдання якого полягало в тому, щоб забезпечити країні мир, було призначено 8 серпня.

Тепер я обіймав дві відповідальні посади — очільника держави й верховного головнокомандувача. Функції останнього доводилося виконувати через Ставку, яку не було змоги передислокувати, доки ще тривали бойові дії. Унаслідок цього я мусив понад чотири місяці розподіляти свій час поміж Міккелі й Гельсінкі.

17 серпня я прийняв генерал-фельдмаршала Кайтеля. Він прибув літаком до Міккелі, щоб переказати вітання від райхсканцлера Гітлера з тим, що я обійняв пост очільника держави. Справжнім наміром Гітлера, очевидно, було спробувати ще в останній момент збити нас з обраної дороги.

Під час тривалої розмови, при якій був присутній начальник Генерального штабу, я пояснив значення політичних подій останніх тижнів. Генерал-фельдмаршал поцікавився, що практично означає офіційно заявлена важливість поєднувати в одних руках найвищу цивільну та військову владу. Я не приховував, що так було зроблено, аби забезпечити фінляндському народові, який перебуває у важкому становищі, повну волю дій для його власних інтересів. Очолюючи зовнішню політику країни, президент Рюті під тиском обставин не міг бути вільним у своїх діях. Тому він пішов у відставку, а я його заступив. Я додав, що хочу скористатися нагодою, щоб роз’яснити це й довести до відома райхсканцлера.

Моє пояснення вочевидь глибоко вразило гостя, хоч він і знаку не подавав аж до того моменту, коли сів у літак, щоб повертатися на батьківщину. Генерал-фельдмаршал був вельми уважним і ґречним. Мимохідь Кайтель пожалкував, що «щирі й товариські застережні слова», які він адресував у квітні в Берхтесґадені генералу Гайнрихсу, «як мені здалося, боляче вразили його, але їх було сказано з добрими намірами». Про загальне становище гість висловився з оптимізмом, якого потребувало його завдання.

Генерал Ерфурт, який супроводжував генерал-фельдмаршала Кайтеля до Гельсінкі, місця проміжного приземлення, розповів мені, що той у літаку неодноразово повертався до нашої розмови. З дедалі більшою нервовістю він казав, що навряд чи можна витлумачити мої висловлювання якось інакше, ніж що я обійняв посаду очільника держави для того, щоб уможливити вихід Фінляндії з війни.

Одним з перших моїх завдань було доручити уряду з’ясувати розмір допомоги від Швеції, на яку ми могли сподіватися в разі нашого розриву з Німеччиною. Підсумком перемовин стало те, що Швеція зобов’язалася забезпечити нашу потребу в зерні й деяких інших харчових продуктах упродовж півроку.

Тепер настав час поновити контакти з Москвою, які перервалися у квітні. 25 серпня ми зробили офіційний запит послу СССР у Стокгольмі щодо умов для початку мирних перемовин. У відповіді було сказано, що совєтський уряд готовий провадити перемовини про мир, якщо Фінляндія виконає дві попередні умови: негайний розрив стосунків з Німеччиною і вимога до німців вивести своє військо з території Фінляндії протягом двох тижнів, у кожному разі до 15 вересня. Якщо німці не виконають останню умову, Фінляндія має розпочати інтернування. Як було сказано, ці умови висунуто й від імені Великої Британії, а також схвалено урядом США.

Уряд, який хотів поновити перемовини, із задоволенням констатував, що військові й політичні зусилля впродовж літа дали результат: росіяни відмовилися від вимоги про капітуляцію, а також існує термін, хоча й короткий, щоб дати німцям змогу залишити країну добровільно. 2 вересня на закритому засіданні парламент схвалив пропозицію уряду розпочати перемовини на основі цих попередніх умов.

Того самого дня послові Німеччини в Гельсінкі вручили ноту, у якій було зазначено про розрив дипломатичних стосунків і рекомендацію, щоб німецьке військо залишило Фінляндію протягом двох тижнів. Крім того, через генерала Ерфурта я передав німецькому фюрерові й верховному головнокомандувачеві Адольфу Гітлеру листа з таким змістом:

Коли парламент схвалив пропозицію уряду розпочати мирні перемовини, треба було швидко діяти в Гельсінкі й Ставці, адже лишалося менш як два тижні, щоб німці виїхали з країни.

Генерал Дитль, молодявий і хоробрий командувач німецького війська, за кілька місяців до того загинув в авіакатастрофі в Німеччині. Його наступник, генерал-полковник Рендуліч, належав до цілком іншого типу людей — увічливий і уважний, але суворий і менш приступний. Саме перед тим, як було передано ноту німецькому послу, Рендуліч відвідав мене в Гельсінкі. Він сказав, що не може не висловити мені великої стурбованості тим, якого повороту набули події. За той короткий час, коли генерал-полковник командував військом у Лапландії, він устиг зауважити, що фіни чудові бійці, але годі заперечити, що й німці є безстрашними, а в разі потреби й нахабними в бою. Сутичка між фінами й німцями, без сумніву, переросте в жорстоку і криваву війну.

Незважаючи на цей погрозливий натяк, ми попрощалися з дотриманням заведених правил ввічливості. Німці вже якийсь час усвідомлювали, куди все йде. Це оприявнювалося зокрема в тому, що, за донесенням нашої розвідки, вони розпочали широкомасштабне будівництво стримувальних позицій по всій Лапландії.

Особисто я не боявся, що неминучі пертурбації в стосунках з Німеччиною спричинять кризу чи то в збройних силах, чи то серед цивільного населення. За останні роки фінляндський народ навчився мислити реаліями. На власному досвіді він переконався, що і наша країна є пішаком у політиці великих держав, і жодна велика держава не гребує використанням малих країн у власних цілях. Найкращим доказом цього були зміни в позиції Німеччини. Спочатку німці, бувши союзниками росіян, принесли нас у жертву на їхній вівтар; потім вони, коли це збігалося з їхніми інтересами, підтримували нас у міжвоєнний період 1940–1941 років. Обставини склалися так, що ця підтримка перейшла в побратимство. Хоч ми під час нього ухилялися від операцій, які не відповідали інтересам Фінляндії, і воювали лише заради власних цілей, стосунки між обома арміями були коректними. Крім того, спільна боротьба проти СССР допомагала розвіювати гнів громадськості за позицію Німеччини до і під час Зимової війни. Крок, який ми мусили тепер зробити, був болісним. Але ми не мали вибору.

Коли зважити на те, що 20-та гірська армія складалася не менш як з дев’яти дивізій, спеціальних підрозділів (загалом десь із 200 000 вояків), а також мала гігантські запаси техніки, можна зрозуміти, що вже з технічних причин було неможливо вивести її менш як за два тижні. Дислокована найдалі на півдні група, яка мала три дивізії на ділянці Ухта–Кестеньга, стояла за 200 кілометрів від найближчої залізниці, а нею ще стільки само треба було їхати до портів Ботнічної затоки. Існувало непогане шосейне сполучення з Норвегією, але від Рованіемі через Івало і від Торніо через Муоніо відстань до норвезького кордону становила близько 400 кілометрів, а незабаром осінні дощі розбагнили б дороги. А ще я не був певен, чи хоче генерал-полковник Рендуліч і його начальники полегшити наше становище вчасним виведенням свого війська.

Ще 3 вересня я наказав перекинути 6-ту дивізію з Карельського перешийка до Каяані, а 15-ту бригаду розташувати на півдні від Оулу. Ситуація була сумбурною і вельми складною. Ще до укладання перемир’я чи миру нам доводилося послаблювати наше угруповання, яке оборонялося від росіян, і посилати частини на північ.

Допоки наші контакти з німцями цілковито не урвалися, я хотів спробувати пришвидшити відведення німецьких частин, щоб по змозі запобігти воєнним ускладненням. Тому я вранці 5 вересня викликав до себе генерала Ерфурта, на розсудливість якого навчився покладатися, і попросив його спонукати генерал-полковника Рендуліча виводити військо в хутчішому темпі. Я запевнив його, що ми зі свого боку зробимо все, щоб полегшити німцям перевози. Тут генерал повідомив мене, що раніше вранці він уже зв’язався з генерал-полковником Рендулічем і що той уже розпочав виведення війська. Ця інформація потішила мене. Якби німці захотіли швидко виїхати з країни і пожертвувати частиною своїх запасів, для нас би відкрилася можливість уникнути поневірянь ще однієї війни. Але такого вдалого виходу не сталося.

Мене втішило, що генерал Ерфурт і на тій зустрічі продемонстрував повне розуміння того, у якому нелегкому становищі перебуває Фінляндія — його прихильне ставлення до нашої країни лишалося незмінним до кінця. Я ще раніше вважав удачею, що представляти німецьке військове керівництво в нашій Ставці припало генералові з такими, як у нього, чудовою гуманітарною освітою й самостійною натурою. І коли свого часу постало питання про те, щоб замінити його кимсь, хто, як можна припускати, беззастережніше обстоював би інтереси свого начальства, я поінформував німецьке керівництво, що цінуватиму рішення залишити генерала Ерфурта сполучною ланкою між нами. Перед тим як ми попрощалися, я скористався нагодою і висловив йому щиру подяку за широкі погляди й такт, які він виявив у дні, виконуючи дуже нелегкі функції.

Керівником делегації, яка мала провадити мирні перемовини, став прем’єр-міністр Гакцелль. Рештою членів були генерали Вальден, Гайнрихс і О. Енкелль. Я кажу «мирні», але насправді ми не знали, чого вони стосуватимуться — миру, перемир’я чи, може, того й того. Щоб перед стартом перемовин усунути подразливий момент і уникнути подальшого кровопролиття, я через Стокгольм запропонував генералісимусу Сталіну припинити воєнні дії у день і час, що їх попросив визначити супротивну сторону.

Уночі проти 4 вересня, коли я перебував у службовому помешканні за межами Міккелі, міністр закордонних справ Енкелль зателефонував начальникові Генерального штабу й повідомив, що Сталін пристав на мою пропозицію. Якщо підтверджувальна відповідь надійде до російського посольства у Стокгольмі до 2 години тієї самої ночі, росіяни припинять воєнні дії о 7-й наступного ранку. Перш як розбудити мене, генерал Гайнрихс пересвідчився, що наказ припинити вогонь встигнуть до того терміну дістати всі військові частини. Перед першою годиною ночі ми зв’язалися з міністром закордонних справ і доручили повідомити, що я погоджуюся з пропозицією. Кілька хвилин по тому він переказав мою відповідь, яка, таким чином, мала вчасно надійти до російського посольства.

Я дав наказ припинити всі воєнні дії на суходолі, морі та в повітрі о 7 годині ранку 4 вересня. Після цього призначеного часу почав надходити потік лютих донесень, з яких з’ясувалося, що росіяни і далі провадять воєнні дії, немов нічого не сталося. Упродовж дня вони зробили чимало спроб добутися на наші позиції і навіть почати атаки після звичної артилерійної підготовки. Деякі командувачі, відрядивши парламентерів, зв’язалися з росіянами, які пояснили, що їм нічого не відомо про припинення воєнних дій. У цьому абсудному становищі довелося давати нові вказівки: заборону вдаватися до будь-яких бойових дій, крім тих випадків, коли ворог намагатиметься силою зброї добутися на наші позиції, які ми, на нашу думку, мусили вважати демаркаційними лініями, доки все з’ясується.

Так минув день, а далі настала ніч. Одразу після 7 години ранку надійшло перше донесення, що росіяни припинили стріляти.

Чому росіяни відклали перемир’я на одну добу, мені не відомо. Під час перемовин у Москві цей факт було зазначено в преамбулі до тексту угоди, запропонованого фінляндській делегації, внаслідок чого відбувся обмін репліками, який заслуговує на те, щоб урятувати його від забуття. Коли наші делегати спитали, чи справді є потреба згадувати в цьому контексті, як саме відбувалося припинення воєнних дій, Молотов пояснив: фіни припинили вогонь на добу раніше за росіян, а «ми маємо звичай і принцип подавати все правдиво, так, як воно було насправді».

Проте на півночі становище було несталим і вселяло тривогу.

7 вересня вийшов наказ евакуювати Лапландський лен, цивільне населення з якого треба було перевезти або на другий, південний берег річки Оулуйокі, або до Швеції. Завдяки допомозі і чудовим організаційним заходам шведської влади обтяжливе перевезення через державний кордон пройшло ліпше і швидше, ніж ми могли сподіватися. Знову дітям, жінкам і старим людям доводилося залишати свої домівки, і знову насувалися неспокій і війна.

Уночі проти 15 вересня, коли мій потяг стояв на станції Коувола, зі Ставки несподівано надійшла телефонограма. Німці зажадали від суурсаарського гарнізону скласти зброю, і коли вимогу було відхилено, атакували острів. Командувач військово-морських сил, генерал-лейтенант Вальве, наказав гарнізону оборонятися. Після жорстокого бою, у якому було взято в полон 700 німців, підполковник Міеттинен відкинув нападників від острова. Ця історія скінчилася тим, що після того як оборонці мужньо відбили атаку, росіяни їх інтернували.

Я привітав генерал-лейтенанта Вальве з його рішучими діями, а з другого боку, мені не лишалося нічого іншого, як констатувати, що німці своє нісенітною операцією полегшили наше становище саме тоді, коли Фінляндія постала перед доконечною потребою силою зброї змусити їх залишити країну.

Посол СССР у Стокгольмі дала зрозуміти, що делегація має вирушити до Москви якомога швидше. Однак коли представники прибули до Москви 7 вересня, їм довелося чекати ще тиждень на запрошення до Кремля. Увечері 14 вересня, за день до першого засідання, у прем’єр-міністра Гакцелля стався напад апоплексії, внаслідок чого він вийшов зі складу делегації, а кілька місяців по тому його кар’єра скінчилася. Отож на засідання пішли генерали Вальден, Гайнрихс і О. Енкелль. Керівником делегації після Гакцелля було призначено міністра закордонних справ Карла Енкелля, який негайно вирушив до Москви.

З повідомлень, які надходили найближчими днями, потроху ставали зрозумілими умови росіян для укладення перемир’я. Більшість вимог ми вже знали. Новим було те, що росіяни замість Ганко зажадали терен, розташований дуже близько від столиці — так званий Порккальський край, який складався з більшості волості Кіркконуммі разом з півостровом Порккала, а також із частин її сусідніх волостей (його треба було здати СССР в оренду на 50 років). Крім того, ми мали передати весь Петсамський край, тож у Фінляндії відбирали її єдиний порт у Північному Льодовитому океані. Суму репарацій зменшили від 600 до 300 мільйонів американських доларів, сплатити їх треба було за 6 років. Армію ми мали впродовж 5 діб відвести до кордону 1940 року і перевести на мирне становище впродовж 2,5 місяця від дати підписання угоди про перемир’я. Це означало, що німецьке військо нам треба виганяти чи інтернувати одночасно з мобілізацією. Крім того, аби полегшити Совєтському Союзу здобуття остаточної перемоги над Німеччиною, ми мали надати йому право використовувати південнофінляндські порти й летовища, а також наш торговельний флот до кінця світової війни.

За дотриманням приписів мусила стежити союзницька (російська) контрольна комісія. Угода про перемир’я мала набути чинності від моменту її підписання. Це означало, що не було змоги ратифікувати угоду звичним порядком, а, отже, парламент мусив її затвердити заздалегідь.

18 вересня уряд зібрався на засідання, щоб визначитися зі ставленням до умов. Порозуміння не було досягнуто, тож наразі це питання лишилося нерозв’язаним. Увечері того самого дня я розмовляв про ці умови з колишнім міністром закордонних справ Рамсаєм. Він вважав їх жахливими, але побоювався, що якщо їх не схвалити, можливі фатальні наслідки.

День не встиг добігти кінця, як з Москви повідомили, що совєтський уряд вимагає підписати угоду до 12 години наступного дня. З огляду на це я скликав уряд ще на одне засідання — на 5-ту ранку 19 вересня. До палацу Державної ради було викликано й генерал-лейтенанта Айро й полковника Паасонена, наданих урядові як технічних експертів. Я повідомив уряд про ультиматум росіян, а далі передав слово Айро. Його повідомлення закінчувалося висновком, що Фінляндія у найсприятливішому разі може встояти ще три місяці. Паасонен своєю чергою зазначив, що наступи і на Карельському перешийку, і на півночі від Ладозького озера вже проминули кульмінацію і що обороні, насамперед на північному сході від Виборга, допомагають надзвичайно сприятливі умови місцевості. Більшість залучених до наступу російських танкових і артилерійних частин перекинуто на Балтійський фронт, а це свідчило про те, що на жодну велику наступальну операцію не заносилося. Однак супротивникові знадобилося б не більш як два тижні, щоб знову сконцентрувати переважальні наступальні сили на перешийку. Крім того, треба було зважати на те, що стратегічне становище по-вирішальному погіршає, коли росіяни захоплять незабаром південний берег Фінської затоки.

Після того як висловилися військові експерти, я надав слово виконувачеві обов’язків прем’єр-міністра фон Борну, який по від’їзді міністра Енкелля до Москви був найстаршим за рангом. Барон фон Борн не заперечував проти прийняття умов, але у пройнятому глибоким песимізмом виступі емоційно висловив почуття смутку й тривоги присутніх перед тим, що тепер спіткає фінляндський народ. Я бачив, як уряд з важким серцем постановив подати умови на затвердження парламенту, а також просити його уповноважити делегацію підписати угоду про перемир’я. Парламент, скликаний на засідання того самого ранку на 7 годину, без довгих дискусій надав такі повноваження.

Коли делегати повернулися на батьківщину, я дізнався, що на момент підписання угоди 19 вересня між 11 і 12 годинами дня до них іще не надійшла звістка про ухвалу парламенту. Щоправда, посол Швеції, міністр Седерблум, через Стокгольм дізнався про прийняття умов і повідомив про це фінляндських представників, але жодного офіційного потвердження не надходило. У ті скрутні дні в Москві шведське посольство виявило до делегатів безмірну доброзичливість і готовість допомогти.

Виборзький лен знову став російським, і народ Карелії, узявши із собою худобу й рухоме майно, вирушив на захід. Завдяки м’якій осінній погоді й можливості використовувати водні шляхи на озері Саймаа евакуацію вдалося організувати краще, ніж у березні 1940 року, коли на нерозчищених від снігу дорогах постала гнітюча картина скрути й безладу: загрузлі в кучугурах сільськогосподарські машини й худоба, яка насилу пленталася. Проте дорога карелів, вигнаних зі своїх домівок, була, якщо це можливо, ще важчою, ніж тоді.

Порккальський край, давню культурну місцину з квітучими маєтками й багатими на рибу водоймами, треба було звільнити протягом трьох діб, щоб туди міг зайти російський гарнізон. Крім того, що тамтешні мешканці втратили свої домівки й успадковану від прабатьків землю, передача цього терену означала велику перешкоду для постачання столиці й перетинання прямого шосейного й залізничного сполучення з південно-західною Фінляндією. Те, що столиця відтепер перебувала в межах досяжності для російської польової артилерії, становило якнайсерйознішу загрозу.

Вдруге за чотири роки наше військо відходило за лінію кордону, яку визначав супротивник. Армія й тепер була виснажена після важких боїв проти переважальної сили, але, як і 1940 року, відступала, не втрачаючи цілісності і зберігаючи душевну твердість. Її не було здолано, і вона могла б, якщо треба, воювати далі — про це свідчили останні успішні бої в Іломантсі. Але для загальної ситуації було потрібно, щоб воєнні дії припинилися і народ мав мир. З високо піднесеною головою фінляндський солдат міг вирушати додому, добре виконавши справу.

За волю знову довелося заплатити дорогою ціною. Свідченням цього були 55 000 білих дубових хрестів на наших цвинтарях.

Уряд Гакцелля пішов у відставку, щойно виконав своє завдання і завершив укладання миру. Знайти придатну людину, згідну очолити новий кабінет міністрів, що, поза всяким сумнівом, матиме важче завдання, ніж будь-який попередній уряд, було нелегко. Я безрезультатно звертався до одного парламентаря за одним. Врешті цю непросту місію взяв на себе голова Верховного адміністративного суду Урго Кастрен.

Тепер треба було енергійно відбудовувати країну, поновлювати торговельні зв’язки та взагалі запускати виробничий механізм, і це все тоді, коли довелося провоювати війну проти нового супротивника. До того ж потребували розв’язання чималі соціальні проблеми — передусім забезпечення пересельців новим житлом. Зважаючи на величезні економічні зобов’язання, які накладала на нашу країну угода про перемир’я, труднощі здавалися неподоланними.

Уряду Кастрена не судилося довго протриматися. Розбіжності серед лівих соціал-демократів спричинилися до звуження основи уряду, тож йому довелося вже 17 листопада піти у відставку. Утім за короткий термін врядування тривалістю неповних два місяці уряд надзвичайно гідно попрацював завдяки принциповій позиції прем’єр-міністра під час нерівної боротьби, спрямованої на захист прав та інтересів країни.

24 вересня росіяни захопили Таллінн, а кілька днів по тому в їхніх руках опинилася майже вся Естонія. За таких обставин Німеччині було не до снаги вдатися до таких самих дій проти нас, яких торік зазнали Угорщина й Румунія, однак операції проти німців давалися дуже важко. 15 вересня, ще до підписання угоди про перемир’я, скінчився призначений нам короткий термін.

Ще аж 2 лютого я дав позитивну відповідь на запитання президента Рюті, чи вважаю я, що офіцерство за всіх обставин підкорятиметься наказам. Жодних подібних труднощів, пов’язаних з ускладненнями внаслідок зміни фронту, і справді не виникло, хоч зокрема молодші офіцери в частинах, які в близькому контакті з німцями воювали проти спільного ворога, безперечно, опинилися в емоційно неприємній ситуації. А коли ще брати до уваги недовіру до всього російського, яка панувала не лише серед офіцерства, а й — правду кажучи — серед більшості народу, навряд чи варто дивуватися, що багато хто побоювався внутрішніх конфліктів, до яких могла призвести північнофінляндська кампанія. Утім внаслідок жорстоких воєнних дій німців, які завершилися спустошенням Лапландії, усі усвідомили доконечну потребу звільнити країну від армії, перебування якої лише затягувало нестерпну ситуацію.

Після того як угода про перемир’я набула чинності, почалося відрядження додаткових частин на північ, наскільки це дозволяла перепускна спроможність залізниць. Так до Оулу передислокувалися танкова дивізія, а також 3-тя й 11-та дивізії. Єгерську прикордонну бригаду було перекинуто на північ від Каяані. Важке завдання вигнати німців з країни дісталося заслуженому генерал-лейтенантові Сійласвуо, командним пунктом якого стало Оулу. Зосереджувати військо було дуже нелегко, через те що одночасно повним ходом вивозили цивільне населення з Лапландського лену.

Тим часом німці почали знімати сили з ділянки Ухта–Кестеньга, а росіяни навіть не намагалися якось скувати їх. Було утворено фронт на південь, і під його прикриттям 20-та гірська армія взялася повільно відходити в бік Норвегії. Тож до того як ми закінчили концентрацію, німецькі сили кількістю приблизно три дивізії встигли фортифікувати всі комунікаційні шляхи на півночі від Оулу й Каяані, що зробило вихідне становище для наступальної операції вкрай невигідним.

6-та дивізія й 15-та бригада дістали наказ рухатися на північ ще до прибуття головних сил. Німці відходили, мінуючи шосейки і знищуючи все на своєму шляху, включно з найменшими шосейними мостами й кульвертами, не кажучи вже про великі залізничні мости через могутні річки Північної Пог’янмаа. За таких обставин не вдавалося швидко їх переслідувати, і що далі просувалося військо, то більшими ставали труднощі з постачанням. Тут виник ще один дратівливий момент — російські частини без будь-якого пояснення перейшли державний кордон під Суомуссалмі, а також незадовго до того затверджену межу в Куусамо.

Коли перед нашим військом, яке намагалося наздогнати і скувати супротивника під час його відступу, постали небувалі труднощі, виникла ідея висадити десант у німецькому запіллі. Це завдання було доручено генерал-майору Паярі і його 3-й дивізії. Генерал-лейтенант Сійласвуо призначив операцію на 30 вересня, а пунктом десантування вибрав місто Кемі. Поблизу нього один з фінських батальйонів, ще перед початком воєнних дій, зайняв позиції, аби захищати підприємства у промисловому районі Каригаара. Попри те, що висаджуване військо могло сподіватися на плацдарм у німецькому запіллі, десантування в Кемі було складною операцією. Саме місто перебувало в руках німців, а на узбережжі стояла на позиціях їхня артилерія. А що вони поскидали залізничні вагони й усілякий брухт у глибокий порт, щоб ми не могли ним скористатися, висадження на берег мало відбуватися в невеликих суднах, які надходили б із зовнішнього рейду.

Увечері 29 вересня, коли військо уже ось-ось мало відпливати з оульського порту Топпіла, здійнявся лютий шторм, унаслідок якого годі було й подумати про десантування в Кемі. А в разі відкладання цієї операції виникав ризик, що план, який базувався насамперед на несподіванці, оприявниться. Надійшов наказ десантувати військо вночі проти 1 жовтня не в Кемі, а в порту Реюття біля Торніо. Після здобуття міста частина десантних сил мала перекрити німцям шлях для відступу долиною річки Торніойокі, а решта — рухатися на Кемі, щоб ударити їм у запілля. Водночас треба було атакувати кемське угруповання і з півдня.

Десантування в Реюття без підтримки авіації було ризикованою операцією, а надто з огляду на те, що в неї могли активно втрутитися німецькі військово-повітряні сили, які мали в руках усі летовища в цьому куточку країни. Те, що висадження десанту і здобуття Торніо, незважаючи на це, минуло вдало, треба вважати заслугою командирських здібностей генерал-майора Паярі. Успіхові сприяло й те, що торніоські шуцкорівці й солдати-відпускники зорганізували своєрідне народне повстання проти німців. Після того як до німців надійшла підмога, розгорілися жорстокі бої за місто.

Свідками боїв у Торніо зокрема була група іноземних журналістів. Їх відрядили на північне войовище, щоб вони на місці ознайомилися, наскільки мають під собою ґрунт сповнені прихованої погрози звинувачення росіян, що ми лишень імітуємо війну проти німців. Журналісти із цікавістю стежили за всім, що могли побачити з десантної операції, а також за жорстокими боями й народним повстанням. Якраз у цей час так сталося, що вони самі опинилися посеред бомбардування, яке здійснювали німецькі пікірувальники «Штука». Після того вони зі справжньою переконаністю могли запевняти, що війна між фінами й німцями на півночі — все, що завгодно, але не імітація!

Шторм не вгавав, а тому другий ешелон десанту, який складався з 11-ї дивізії під орудою генерал-майора Гейсканена, висадився аж 6 жовтня. У лютих боях, що тривали дві доби, німецьке угруповання на півночі від Торніо було розбито. 8 жовтня наше військо здобуло й місто Кемі. Десантна операція, як і було заплановано, розв’язала ситуацію в прибережному секторі, тож з’явилася змога розпочати переслідування в напрямі Рованіемі й долиною річки Торніойокі. Для цієї мети генерал-лейтенанту Сійласвуо надали ще 15-ту дивізію, яка днями прибула з прикордонного району на Карельському перешийку.

Рухаючись уперед від Торніо й Кемі, наше військо натрапило на впертий опір, зокрема під стримувальними позиціями, які німці збудували в річкових долинах. Місцевість — широкі болота й безлісі гори — потребувала інакшої війни, ніж та, до якої звикли наші сили в південніших районах. Насамперед обхідні маневри забирали багато часу й сил, і щойно німці помічали загрозу оточення, ар’єргарди починали відходити, мінуючи місцевість і підриваючи за собою дороги. Нечисленні шосейки були розбиті, а осінні дощі й бездоріжжя довели їх до ще жалюгіднішого стану. Дні коротшали, а тривалі марші й неспинні бої ставали дедалі обтяжливішими.

Коли селище Рованіемі, яке німці перетворили на попіл, було здобуто 16 жовтня, німецьке угруповання в долині Торніойокі почало відступати швидше, щоб уникнути атаки через Кіттилю. Спалене селище Муоніо наше військо зайняло 30 жовтня, і воно стало місцем зустрічі колон, які наступали з Торніо й Рованіемі. Петсамською дорогою вони дійшли до сопок Лааніли. Тепер супротивника було відігнано на 400 кілометрів на північ від вихідного пункту, але три найпівнічніші фінляндські громади — Інарі, Утсйокі й Енонтекіе — і досі перебували в руках німецького війська.

В угоді про перемир’я було прописано, що росіяни в разі потреби долучаться до бойових дій, щоб пришвидшити виганяння німецького війська. Без сумніву, участь росіян в операціях скоротила б кампанію і вберегла б нас від чималих втрат. Якби росіяни на першому етапі Лапландської війни активно протидіяли трьом німецьким дивізіям на ділянці Ухта–Кестеньга, це додало б темпу їхньому відступу. І навіть позірний наступ з Петсамо, яке росіяни здобули 15 жовтня, змусив би німців швидше відходити, адже вони мали б причини побоюватися, що буде перетято їхні комунікації через Івало. Я запропонував контрольній комісії, щоб якийсь невеликий загін з російської дивізії, яка стояла на новому кордоні лише за 70 кілометрів від Івало, зайняв перехрестя біля цього селища. Однак мені відповіли, що пропозицію подано запізно. Але коли ми 4 листопада здобули Івало, звідки німців було відтиснуто в бік Інарі, росіяни не забарилися перейти кордон і рушити на Івало. Чималими силами, які перебували на півночі впритул до Івало, у Куусамо й Суомуссалмі, росіяни, тримаючи палець на гашетці, після того контролювали ситуацію у всій північній Фінляндії.

Визначений угодою про перемир’я термін для демобілізації армії скінчився 5 грудня, і, попри наше прохання продовжити його, росіяни від нього не відступалися. Що стосується підрозділів, залучених до лапландської кампанії, їх демобілізація перетворилася на неймовірно складну процедуру. Водночас із тим, як старший особовий склад ішов у запас, молодший набирали в підрозділи, сформовані відповідно до організаційного плану мирного часу. Ті юнаки мусили ставати до бою проти ветеранів-німців, які за чотири роки війни встигли призвичаїтися до умов місцевості в Лапландії й до війни в лісовій глушині.

Це просто диво, що демобілізація не призвела до повного паралічу воєнних дій. У січні 1945 року новоорганізоване військо було готове рухатися далі до північно-західного куточка Фінляндії, так званої «Руки», що простягається поміж сопками до спільного прикордонного стовпа Фінляндії, Швеції та Норвегії за кількадесят кілометрів від норвезького узбережжя Атлантичного океану. У тих безлюдних і негостинних просторах німці до кінця квітня 1945-го утримували в руках останній клаптик фінляндської землі.

У грудні 1944 року наступ на німців досяг таких успіхів, що моя присутність у Ставці вже здавалася необов’язковою. У середині місяця я переніс свій командний пункт до Гельсінкі й водночас передав безпосереднє керування військовими справами начальникові Генерального штабу, генералові піхоти Ерику Гайнрихсу. Перед Новим роком його було офіційно призначено головнокомандувачем збройних сил. За заслуги на посаді начальника Генштабу у воєнний час і зокрема за вправне керування карельською кампанією я нагородив генерала Гайнрихса хрестом Маннергейма І ступеня.

Мій останній наказ на посту верховного головнокомандувача вийшов 31 грудня 1944 року:

Перед закінченням буремного 1944 року я заїхав до Міккелі, яке в трьох війнах гостинно приміщувало найвище військове керівництво, аби передати хрест Свободи, увічнений відтоді на гербі міста.

1945 року перед очільником та урядом Фінляндії постали величезні для наших умов завдання. Тягар мені тоді полегшив прем’єр-міністр Паасиківі, який від 17 листопада 1944 року звикло і вправно виконував відповідальні функції голови уряду.

На ще одного досвідченого державного діяча, який з визвольної війни був моїм другом, радником і помічником, генерала піхоти Рудольфа Вальдена, я вже не міг спертися: у листопаді 1944 року його розбив параліч, від якого він так і не оклигав.

Одним з найважливіших питань, яке потребувало негайного розв’язання, було оголошення парламентських виборів. Їх не відбувалося аж від 1939 року, і після евакуації населення знадобилася масштабна підготовча робота, щоб технічно забезпечити їх проведення, тож постала доконечна потреба швидко її зорганізувати. Вибори відбулися 17–18 березня без якихось негараздів. Комуністи на підставі угоди про перемир’я дістали право брати в них участь як політична партія. Завдяки цьому вони разом із лівими соціалістами утворили «народнодемократичну» групу, яка здобула 49 мандатів у парламенті. Від соціал-демократів пройшло 50 представників, Аграрної спілки — 49, Коаліційної партії — 28, Шведської народної партії разом зі шведськими лівими —15, а Прогресивної партії — 9.

Коли стали відомими підсумки виборів, уряд за звичною парламентською практикою подав у відставку. Прем’єр-міністром залишився державний радник Паасиківі, який сформував новий уряд на базі «червоно-зеленого блоку», тобто соціал-демократів, народних демократів і аграріїв. Зберегли своє місце представники Шведської народної партії та Прогресивної партії, які були в попередньому уряді. Програма урядової коаліції містила широкомасштабні плани радикальних суспільних реформ, які погано узгоджувалися між собою — з одного боку, прагнення до соціалізації, з другого — до розвитку дрібного хліборобства. Також у документі йшлося про зменшення кількості й суспільної ролі чиновників та інше, але в час цілеспрямованого керівництва прем’єр-міністра здійснення такої трансформації мусило зачекати.

Головним завданням під час моєї президентської каденції було й лишалося виконання приписів угоди про перемир’я. Найдражливішим серед них була прописана в 13 статті угоди вимога покарати призвідців війни.

4 лютого 1945 року під головуванням доктора Ейрика Горнборґа було створено комітет, який мав з’ясувати питання політичної відповідальності. Звіт комітету був з історично-політичного погляду гідним, але оминув юридичний бік справи, тому уряд попросив дати висновок найвидатнішого фінського правника, президента Каарло Столберґа. Він констатував, що осіб, які приймали рішення стосовно війни й миру, за правовою системою Фінляндії не можна за це притягнути до відповідальності. Це означало неможливість судити їх якось інакше, ніж видавши закон, який матиме зворотну силу, а така процедура суперечила б засадничим принципам західної правової системи. Єдиною інстанцією, якій можна було подати на вирішення питання такого ґатунку, був Державний суд, вирок якого мусив бути з наведених вище міркувань виправдувальним. Конституція Фінляндії теж не припускала створення спеціального суду, якому надавалось би право розслідувати справи, пов’язані з політичною відповідальністю, і ухвалювати в них вироки.

Схваливши 13 статтю угоди про перемир’я, з політичного погляду ми конче мали врегулювати це питання. Канцлер юстиції Тар’янне запропонував єдино можливий вихід — видати закон, який дасть змогу створити спеціальний суд. Відповідно до цього уряд зробив подання до парламенту, пропонуючи ухвалити закон про покарання призвідців війни.

Коли законопроект надійшов до мене на підпис, першою думкою було відмовитися передавати його до парламенту, зважаючи на висновки президента Столберґа. Проте така позиція спричинила б ускладнення, яке призвело б до загострення становища і дедалі більшого тиску росіян. Добряче все обміркувавши, я дійшов висновку, що єдина для мене можливість — це внести деякі зміни в текст законопроекту, які зроблять його приписи не такими неприємними.

Параграф 1 законопроекту визначав, що формою покарання буде виправна в’язниця, і поширював дію закону на кожного, «хто вирішально вплинув на те, що 1941 року Фінляндія вступила у війну спільно з Німеччиною проти Союзу Радянських Соціалістичних республік, а також Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії або перешкоджав під час війни досягненню миру». Я запропонував змінити текст так, щоб дія закону поширювалася лише на тих, хто в уряді сприяв зазначеним діям чи бездіяльності, а карою мали стати ув’язнення або виправна в’язниця. У § 4 я радив прописати норму, що порушувати судову справу має особисто канцлер юстиції, без можливості виставити замість себе когось іншого. І нарешті я запропонував, щоб загальні приписи щодо права помилування, яке належить президентові республіки, поширювалися й на осіб, засуджених як призвідців війни.

З такими поправками законопроект було подано на розгляд парламенту. Він, перш як ухвалити документ, у певних пунктах повернув первинний текст уряду, але залишив мої приписи щодо виду покарання і права президента на помилування.

Однією з причин, чому уряд і парламент Фінляндії восени 1944-го відхилили совєтські умови миру, було те, що репарації на суму 600 мільйонів доларів, які ми мали б сплатити товарами впродовж 5 років, за висновком експертів перевершували можливості країни. Тож на осінніх перемовинах ми зраділи, що суму було зменшено до 300 мільйонів, а термін сплати — завдяки сприянню британського посла в Москві, сера Арчибальда Кларка Кера — збільшено з 5 до 6 років.

Утім радість тривала недовго, адже під час детального обговорення питання репарацій з’ясувалося, що росіяни, хоч угода про перемир’я не давала їм на це ані найменшого права, зажадали робити розрахунки за рівнем цін 1938 року. Після того він зріс майже вдвічі, і та додаткова умова означала, що ті 300 мільйонів доларів фактично відповідали 600 мільйонам. Після впертих дискусій росіяни погодилися зафіксувати ціни машин і промислового обладнання на 15 %, а іншої готової продукції — на 10 % більшими, ніж передбачав рівень 1938 року. Навіть враховуючи це коригування, сума репарацій майже удвічі перевищила 300 мільйонів. Угоду про сплату репарацій було підписано 17 грудня 1944-го.

Найнеприємнішою несподіванкою став припис сплачувати 60 % репарацій продукцією металообробної промисловості і лише 40 % — товарами нашої домінантної експортної промисловості — дерево­обробної. До війни наша металообробна промисловість працювала майже без винятку на внутрішній ринок, і її частка в загальному експорті країни становила заледве 4 %. Тобто цю галузь промисловості треба було істотно розширяти. Потрібні для цього машини і більшість сировини Фінляндія придбала за кордоном, скориставшись насамперед шведськими й американськими кредитами, і репараційне постачання дуже залежало від вчасного надходження замовлених товарів. Це було особливо важливо через те, що Фінляндії довелося взяти на себе зобов’язання сплачувати за запізніле постачання п’ятивідсоткову пеню на місяць товарами того самого виду. Лише за перший рік штрафи сягли 253 000 доларів, і цю суму Фінляндія мусила додатково відшкодувати.

Що на практиці означало репараційне постачання для економічного життя Фінляндії, видно з того, що воно в перший рік становило аж 80 % нашого загального експорту. Ще очевиднішим стає їх вплив, коли зважати, що цей тягар ліг на країну, яка втратила 13 % національної власності (через умову віддати території) і понад 7 % робочої сили (її було вбито чи позбавлено працездатності). Кількість самих лиш інвалідів війни сягла 47 500. Фінляндія втратила в боях велику частину торговельного флоту, а коли до цього додати прописані в угоді про перемир’я передавання кораблів, довоєнний тоннаж поменшав на третину. Державний борг зріс від довоєнних 3,5 мільярда марок до 67 мільярдів станом на кінець 1944 року. Промислові підприємства, щоправда, зазнали порівняно невеликої руйнації, однак запаси сировини вичерпалися, а продуктивність була слабкою.

До вкрай обтяжливих репараційних вимог додалися й інші умови компенсації. Фінляндія мусила повернути воєнні трофеї й майно, вивезене з переданих теренів, а ще — відповідно до ухвали держав-переможниць у Потсдамі влітку 1945 року — німецькі кошти переказати Совєтському Союзу. Загальна сума цих претензій, під час визначення яких цілком проігнорували позицію Фінляндії, зросла до 60 мільйонів доларів. Сплата репарацій шкодила політиці, яку СССР провадив щодо Фінляндії, і коли сподівання на подальші іноземні кредити розвіялися, совєтський уряд усвідомив: треба полегшити репараційний тягар. В угоді, укладеній у січні 1946-го, термін сплати було продовжено до 8 років, а це означало, що річна сплата зменшилася з 50 до 35 мільйонів репараційних доларів.

Моє здоров’я, стан якого від початку 1945-го часто мінявся, настільки погіршало впродовж року, що восени мені довелося передати функції очільника держави прем’єр-міністру і прислухатися до поради лікаря переїхати в м’якший клімат, аби відновити сили. Подорож була до Португалії, і приготування відбувалося, як належить, з повідомленням країн, через які я проїздитиму. Рейсовий пароплав, яким я мав вирушити до Стокгольма, відходив 3 листопада о 8-й ранку.

Напередодні ввечері я ледве встиг лягти й вимкнути світло, як опівночі хтось подзвонив у двері. То був прем’єр-міністр Паасиківі, який прийшов просто від голови контрольної комісії Жданова. Той за годину до того запросив його до себе і сказав, що дізнався з газет про намір президента їхати за кордон. Однак президент — це політична фігура, яка не може залишати країну, не повідомивши про це росіян, а жодної інформації не надходило ні до контрольної комісії, ні до совєтського уряду, ні до російського верховного командування.

Паасиківі зазначив, що не існує жодних приписів, які завадили б президенту кудись їхати, і що функції очільника держави в такому випадку за конституцією автоматично переходять до прем’єр-міністра. Однак Жданов повторив своє твердження й додав, що «поїздка нашкодить Фінляндії».

У нашій розмові з прем’єр-міністром я зазначив, що мені довелося узяти на себе багато відповідальних обов’язків у віці, у якому я мав би право відмовитися від усіх офіційних доручень. Я втомився, і мені треба підлікуватися. Усе готово до поїздки, але я згоден відмовитися від неї, якщо вона нашкодить моїй країні. Я попросив прем’єр-міністра повідомити Жданова, що чекатиму на його відповідь до 8 години завтрашнього ранку і що скасування моєї поїздки приверне увагу, зокрема в країнах, де мене чекають.

Невдовзі прем’єр-міністр повернувся й сповістив: він одразу зустрівся зі Ждановим і той повідомив, що за інформацією з Москви, немає жодних перепон для поїздки президента.

Отже, запланована рекреаційна мандрівка могла відбутися відповідно до програми. Після оздоровчого перебування на атлантичному узбережжі я мав приємний обов’язок перед від’їздом з гостинної Португалії відвідати президента, генерала Кармону, і висловити йому подяку за всю доброзичливість, яку зустрів у його країні. Президент ґречно прийняв мене в давньому палаці, інтер’єр якого говорив про блискучу історію Португалії як морської держави. Дуже цікавими були й мої зустрічі з прем’єр-міністром Салазаром, молодявим, спокійним і скромним чоловіком, про чию успішну працю на благо Португалії говорили й далеко за межами країни.

Повертаючись на батьківщину, я зненацька занедужав, і мені довелося поквапитися до Стокгольма на консультацію з моїм лікарем, професором Нанною Свартц. Зі Стокгольма я поїхав просто до Гельсінкі, де ліг у лікарню Червоного Хреста.

Цей прикрий підсумок рекреаційної мандрівки став для мене великим розчаруванням, але з фактами нічого не вдієш. Найближчими місяцями я не міг виконувати обов’язки очільника держави, хіба якщо це вдавалося б робити з лікарняного ліжка.

4 березня 1946 року я надіслав урядові листа, долучивши до нього лікарську посвідку, у якому повідомив, що вирішив подати у відставку через погіршення стану здоров’я. Я також додав, що вважаю завдання, для виконання якого погодився обійняти пост очільника держави, з мого боку в найістотнішій частині здійсненим, адже завершився судовий процес над призвідцями війни та оголошено вироки. З умов угоди про перемир’я залишилися лише ті, для виконання яких знадобиться не один рік. Своє рішення я хотів довести до відома уряду, щоб він міг вдатися до відповідних заходів.

Звістку про те, що я вирішив залишити посаду президента республіки, оголосив фінляндському народові прем’єр-міністр Паасиківі. Він зачитав мого листа на радіо і додав до нього таку заяву:

9 березня 1946 року Юго Паасиківі було обрано президентом республіки, а два дні по тому відбулася зміна варти на найвищому державному посту. Так я відійшов від останнього й найважчого завдання на службі Вітчизні. Повернувшись до приватного життя, я дістав змогу безборонно скористатися правом, яке має кожен вільний громадянин: правом повертатися думками до минулого і звірятися сучасникам і нащадкам, що може дати й чого навчити пройдений життєвий шлях. Кінцевим пунктом моєї публічної кар’єри завершується й ця розповідь. Мені зостається лише прикінцевим словом звести докупи власні уявлення про причинові зв’язки, які визначали долю Фінляндії впродовж останніх, сповнених подій десятиріч.

Індивідууму, коли він озирається на своє минуле життя, легко помітити чинники, які вплинули на формування його біографії. Він може без великих труднощів констатувати, де й коли обрав правильний чи хибний шлях і якою мірою сам творив свою долю.

Цілому народові з його розмаїтим і гетерогенним складом незрівнянно важче здійснити такий самоаналіз. Причина й наслідок заховані від більшості народу, яка пливе за течією і підкоряється розвитку подій, не питаючи себе, чому вчора сталася невдача і що принесе завтрашній день. Однак скидається на те, що, зокрема для такої країни, як Фінляндія, бажано, навіть конче потрібно, щоб усі верстви населення і прошарки суспільства навчилися відчувати відповідальність та обов’язки, продиктовані їхнім політичним і соціальним становищем. Передумов для цього більшає, коли підвищується рівень освіти й життя та взаємно зближуються суспільні класи. Народ також набуває більшої зрілості зі зростанням середнього віку. Отож чимало поколінь мають змогу одночасно користуватися спільно набутим досвідом, і вони мусять об’єднатися для спільної мети: добробуту народу, безпеки й честі держави.

Народ, як і індивідуум, не любить визнавати власних помилок. І все ж таки має бути можливість спробувати спільними зусиллями проаналізувати минуле, аби усвідомити, які помилки й недогляди спричинили згубні наслідки. Поступ не зупиниться, майбутнє постає перед нами з усіма своїми вимогами, і треба їх зустріти з розумінням і гостротою сприйняття. На досвіді, який дорогою ціною здобули минулі покоління, прийдешні генерації мають навчитися уникати їхніх помилок. Тому все знання, яке спізнав індивідуум у певний період життя, треба залишити у спадщину подальшому. Насамперед через це я вважав за потрібне в мемуарах оповісти про власний досвід новітнього періоду фінляндської історії, у формуванні якого мені судилося брати участь.

Свобода не дісталася Фінляндії в дар. Країна здобула її великими жертвами і кров’ю власних синів 1918 року в боротьбі, яка відновила її історичний східний кордон. Уже тоді стало очевидно, що наше становище незалежної держави буде нелегким. Воно потребувало сильної державної влади, внутрішньої єдності й ефективних збройних сил.

Конституція суверенної Фінляндії, яку я затвердив 1919 року, заклала міцні підвалини державної влади в межах демократичного суспільного ладу, який утримався у всіх тогочасних бурях. Цінність цих підвалин найкраще потверджує те, що вони збереглися й понині.

Найбільшою загрозою для майбутнього самостійної Фінляндії, її зовнішньої безпеки та внутрішнього спокою здавалося тривання розколу, який 1918 року ледь не призвів до загибелі країни. По закінченні визвольної боротьби я відчув доконечний обов’язок зробити все можливе, аби загоїти рани війни. Не мені судити, наскільки мої прагнення згладити суперечності в суспільстві посприяли єднанню нації. У всякому разі, коли настав час випробувань, для мене було великим задоволенням бачити, як фінляндський народ згуртовано, одностайно й рішуче стає до оборони своїх життєвих інтересів.

На жаль, усвідомлення того, яке надважливе значення має обороноздатність – ефективна обороноздатність – для майбутнього молодої держави, не з'являлося попри неодноразові попередження, доки сплюхів не розбудив грім війни. Фатальним стало те, що ми не змогли поставити проблему оборони понад партійними інтере­сами. Доконечною умовою самостійної зовнішньої політики є існування потужних збройних сил, а саме цієї підпори керівництво нашої держави не мало. Народ загалом і його представники в парламенті й уряді запізно збагнули потребу ефективно підсилювати державні збройні сили. За таких умов Фінляндія була надто слабкою, щоб збройно захищати свій нейтралітет. Натомість вона покладалася на обіцянки й ілюзії. Але позаяк не бракує голосів, які звинувачують фінляндський народ у наївності в зовнішньополітичних питаннях, мабуть, доречно зауважити, що й великі нації з багатовіковими політичними традиціями щонайменше так само стали винуватцями відповідних помилок і хибних висновків. Не останньою чергою це стосується нехтування обороноздатністю.

Двічі я був свідком катастрофічних наслідків того, що Росія вступила у війну непідготованою. Повторення того самого я бачив, коли 1916 року Румунія, теж непідготована, долучилася до країн Антанти і зазнала швидкого розгрому від численнішого супротивника. Очолюючи Раду оборони, я сподівався, що зможу розбудувати досить потужні збройні сили, аби фінляндський народ уникнув такої долі. Економічних передумов для цього не бракувало, але через недалекоглядність підтримка від влади була половинчастою й недостатньою. Після восьмирічного бігу наввипередки з незабарною бурею я побачив, як вона насувається на Фінляндію, обороноздатність якої була аж ніяк не найкращою. Ще й понині я певен, що Фінляндія мала б великі шанси уникнути Зимової війни, якби збройні сили країни перебували в доброму стані. Це особливо ймовірно тому, що великополітична ситуація наприкінці 1930-х не спонукала Совєтський Союз нападати на таку Фінляндію, якій було б до снаги чинити тривалий опір. Усе свідчить про те, що якби вдалося уникнути Зимової війни, подальший розвиток подій став би зовсім інакшим, ніж той, який у червні 1941 року втягнув Фінляндію у війну між великими державами.

Утім заради правди треба зазначити, що Фінляндія потерпіла не лише від власних помилок. Одним із чинників, який фатально вплинув на розвиток подій у нашому куточку земної кулі, була недостатня політична й військова співпраця між північноєвропейськими країнами.

Водночас із тим, як я докладав зусиль, щоб досягнути єдності у власній країні і твердої волі до її захисту, до моїх засадничих ідей належало прагнення тісно взаємодіяти зі Скандинавією, насамперед зі Швецією. Хоч я суворо засуджував спробу Швеції привласнити частину історичного фінляндського терену, її дії на Аландських островах не впливали на моє ставлення до фінляндсько-шведської співпраці, яку вважав конче потрібною з оборонно-політичного погляду. Передусім я прагнув, щоб Фінляндія та Швеція спільно взяли на себе оборону аландського архіпелагу, що перекрило б усім решта доступ до Ботнічної затоки й істотно полегшило б обом країнам забезпечення нейтралітету. Утім минуло двадцять років, доки я побачив, як давня метрополія пристає на цю ідею, а відповідно й на відбудову фортифікаційних споруд на архіпелагу, зруйнованих 1918 року на її власну вимогу. Водночас я й спізнав розчарування, коли бачив, як Швеція внаслідок протидії з боку совєтської Росії зреклася своєї позиції і цим оприявнила Москві всю самотність та ізольованість Фінляндії.

Ще раніше скепсис щодо цінності колективної безпеки під егідою Ліги Націй спонукав мене шукати їй заміну в нових формах політичної співпраці зі Скандинавією. Я сподівався, що це переконає й СССР у нашому бажанні нейтралітету. Саме із цією метою я ініціював офіційну заяву про північноєвропейську орієнтацію Фінляндії, яку парламент мені на втіху одностайно схвалив 1935 року. Утім мої надії, що це звернення знайде відгук у Північній Європі, насамперед у Швеції, і зумовить укладання регіонального пакту про взаємодопомогу в межах Ліги Націй, не справдилися. Тож Фінляндії судилося 1939 року наодинці зустріти напад російського велетня. Я схильний думати, що цього вдалось би уникнути, якби існував північноєвропейський чи, скажімо, лише фінляндсько-шведський оборонний союз.

Ідея розширеного та спільного північноєвропейського захисту нейтралітету оприявнилася одразу по закінченні Зимової війни: фінляндська сторона запропонувала укласти оборонний союз, до якого належатимуть і Швеція з Норвегією, і Фінляндія. Проте нічого не вийшло, бо Москва була проти цього плану, та й скандинавські країни не хотіли брати участь у його реалізації. А за всіма ознаками Норвегія навесні 1940 року уникнула б нападу, якби Німеччині довелося зважати на те, що її агресія спричинить спільний опір усіх північноєвропейських країн. А тому й розвиток подій, які влітку 1941 року втягли Фінляндію у війну, відбувався б на цілком інших засадах.

На тлі подій останнього десятиліття виразно видно, що означала б тісна політична й військова співпраця між Фінляндією та Скандинавією і для Фінляндії, і для скандинавських країн. Об’єднана Північна Європа мала б усі шанси захистити свій нейтралітет, який ці загрожені країни поодинці не могли боронити. Відповідальність за цей несприятливий розвиток подій, який почався десятиріччя тому і краю якому не видно й досі, лежить тягарем на тих вітчизняних силах, які, не усвідомлюючи небезпечності становища, завадили об’єднанню Північної Європи.

Утім було б неправильно ігнорувати те, що на долю Фінляндії вирішально вплинули й географічні та всесвітньополітичні чинники — настільки великі, що захист фінляндського й північноєвропейського нейтралітету не міг їм зарадити. Ще у XVIII столітті Швецію-Фінляндію втягнули в численні війни суперечності між Францією та Росією. Війна 1808–1809 років, яка розбила 600-літню унію Фінляндії зі Швецією і перетворила нашу країну на велике князівство під зверхністю Росії, теж була наслідком європейського конфлікту. Дивовижно схоже становище повторилося 1939 року, коли Гітлер, як і Наполеон 1807-го в Тильзиті, дав Москві карт-бланш щодо Фінляндії.

Чинником перебігу великої політики, який найсуттєвіше вплинув на формування долі Фінляндії, є більшовизм. Він добувся до влади в хаосі, спровокованому революцією в Росії, зміцнився в час, коли політичне зацікавлення західних країн однобічно спрямувалося на переможену Німеччину та власні внутрішні проблеми, став першорядним фактором світової політики — частково у взаємодії з відродженою Німеччиною, частково в боротьбі до загину із цим суперником за світове панування. Своє бачення стадій цього розвитку подій я виклав вище. Те, що Фінляндія стала першою країною, яка зупинила просування більшовизму, увиразнює значення нашої визвольної війни для Європи, про яке часто забувають. Із часом Совєтський Союз набував дедалі панівнішої ролі як зрівноважний чинник у європейських суперечностях і конфліктах. Урешті-решт саме внаслідок порушення балансу сил у великій політиці Фінляндію було втягнуто у війну, і то не в одну, а в дві.

Коли аналізувати причини, визначальні для долі вільної Фінляндії, є велика спокуса покласти провину за знегоди минулих років на фатум і чинники, з якими годі було щось вдіяти. Нехай наша країна, можливо, й виконувала лише роль пішака у грі великих держав, але, ніде правди діти, ми й самі дуже доклалися до всього, що нас спіткало, власними помилками й недоглядами.

Що я хочу насамперед закарбувати у свідомості прийдешнього покоління — це те, що розбрат у власних лавах б’є дошкульніше, ніж меч ворога, і внутрішні чвари відчиняють двері для зовнішнього втручання. Фінляндський народ сам засвідчив упродовж двох минулих воєн, що одностайний народ, навіть якщо він малий, може продемонструвати негадану бойову міць і цим подолати щонайважчі випробування, які йому судилися.

Згуртувавшись у хвилину небезпеки, фінляндська нація виборола право й надалі жити власним, самостійним життям у колі вільних націй. Те, що вона, напружуючи сили, не схитнулася, свідчить про здорову і міцну породу. Якщо ми залишатимемося вірними собі й, попри мінливу долю, одностайно й непорушно дотримуватимемося цінностей, які й досі є підвалинами свободи Фінляндії — успадкованих від прабатьків віри, любові до Вітчизни, рішучості й жертовної волі до оборони своєї країни, — фінляндський народ може з великим оптимізмом дивитися в майбутнє.