Спогади українського повстанця і багаторічного в'язня ГУЛАГу

ПЕРЕДМОВА

В підгірському селі під Чорним лісом на Івано-Франківщині в родині селянина я побачив світ в 1925 році. Дитинство моє не відрізнялося від дитинства мільйонів подібних мені сільських хлопчиків, хіба що з тією різницею, що в дуже ранньому віці навчився читати та писати від свого старшого на три роки брата Романа. Поки досяг шкільного віку, то вільно читав та писав, тому перший клас не відвідував, а вчителі відразу направили мене в другий. Науку засвоював добре, не дивлячись на те, що, як звичайно по селах, треба було пасти худобу літом, а в інші пори року дещо допомагати родині по господарству. Вечорами та по святах читав художню літературу та газети, які позичав у місцевій сільській читальні "Просвіта". Крім шкільних читанок, прочитав "Кобзаря", а надзвичайно любив з насолодою читати історичні книги про козаччину та стрілецьку добу. Т. Шевченко та І. Франко визначили незворотний революційний шлях мого буття. В ті часи товариство "Просвіта" вело по селах Західної України просвітницьку виховну працю, навчаючи громадськість долати неграмотність та залучаючи обдарованих людей до громадської відповідальності, влаштовуючи різні концерти, вечори, фестивалі і, таким чином, згуртовувало людність краю коло визвольної ідеї. Я ніколи не оминав таких заходів, бо вони, хоч і не були на високому мистецькому рівні, але давали поштовх усвідомити — хто ми і чиї ми діти.

Після закінчення сільської школи вчителі прийшли до мого покійного батька і вмовляли його посилати мене дальше вчитися. На це мій батько відповів так: "Якщо його посилати до вищих класів вчитися, то мені треба продати великий шмат поля, щоби мати гроші, бо за науку треба платити. Він вивчиться, а потім буде гнити у криміналі". В ті передвоєнні часи польської окупації хто міг на власний кошт вчитися, то із здобуттям освіти і ґрунтовним вивченням історії України само по собі напрошувалося питання: "Чому ми, великий народ, і не маємо своєї держави? Чому ми раби і тягнемо ненависне вороже ярмо? Чому така несправедливість до нашої нації?" В ті часи ішов інтенсивний процес розбудови підпільної мережі ОУН і дуже багато свідомої молоді вступало в заборонену польськими властями підпільну Організацію. Звичайно, що польська дефензива (таємна поліція) висліджувала членів ОУН і за підпільну працю засуджувала. Мій батько про це все знав, бо навіть з нашого села за участь в підпільній праці хлопці сиділи у Березі Картузькій, тож він не хотів, щоби його дитина гнила в тюрмі, а старався зробити з мене сільського господаря, хлібороба. В українських газетах час від часу описували про судові розправи над учасниками ОУН, і само собою розуміється, що це піднімало дух нашого народу, що він має таких геройських синів, які не плазували перед окупантами, а сміло боролися за волю України. Читаючи такі статті, я і себе бачив в лавах борців за відновлення Української державності.

Всі наші плани перекреслила війна. Німці напали на Польщу, тож багато наших людей чомусь вірили, що при німцях буде краще, як у панській Польщі, бо поляки обкладали різного роду великими податками напівбідне населення, забороняли в школах викладати українську мову, не допускали українців до уряду. Тому всі з надією чекали на гітлерівських "визволителів". Надії не справдилися, бо 17-го вересня 1939 року Західну Україну захопили більшовицькі визволителі, подали нам "братську руку", а на шию — петлю. Було надзвичайно багато галасу про возз'єднання українських земель, та скоро ту ейфорію затьмарили арешти нашої інтелігенції та примусове переселення національної еліти та духовенства у сибірську вічну мерзлоту. Наші "старші брати" оголосили боротьбу з неписьменністю, щоби кожний мешканець міг читати безсмертні та непогрішні твори батьків світового пролетаріату Леніна та Сталіна. Я продовжував науку без ентузіазму, бо мої родичі жили у вічному страху, очікуючи вивозу на Сибір. Одноосібників, в кого були коні, заставляли їхати на так званий "форшпан", це слово австрійське, воно означало, що часто треба було відвозити до району та привозити звідти багато всяких активістів-трутнів, агітаторів, фінагентів, уповноважених, чекістів, міліціонерів та всякого роду начальників, які насильно скликали мітинги, утверджували "совєтську власть", табунами ходили по хатах, агітували організовувати колгоспи, питали, кому не подобається "совєтська власть", все переписували, обкладали великими податками, які не в силах було сплатити, а за непослух та невиконання грозили білими ведмедями. Перевіреними методами викликали в суспільстві так звану "класову боротьбу", ненависть, бо поділили селянство на бідняків, середняків та куркулів і вмілими підходами нагуцькували одних на других, і той, хто мав трохи більше поля і коней, то той був найнебезпечніший для пролетарської влади, ворог народу, експлуататор і був претендентом при першому вивозі потрапити "на білі ведмеді".

Нагрянула німецько-більшовицька війна, і знову багато наших людей мали велику надію на покращення політичного та матеріального життя, бо за час більшовицької окупації загинуло по тюрмах та засланнях чи не мільйон мешканців Західної України. Перші дні німецької окупації були обнадійливі, а з проголошенням Акту відновлення Української державності 30 червня 1941 року та з арештом керівників проголошеного українського уряду ситуація перемінилася. ОУН була змушена піти в глибоке підпілля, і почався чорний день німецького "нового порядку".

З приходом німців Український Центральний Комітет в Івано-Франківську заснував державну гімназію з українською мовою навчання. Я склав вступні іспити і навчався в гімназії два роки. В моїх споминах "Знайомство з гестапо" я описав про перебування в гестапівській в'язниці, яке остаточно визначило моє ставлення до окупантів нашого краю. Весною 1943 року я зголосився добровольцем в УНС — Українську Народну Самооборону, яка весною 1944 року влилася в УПА. В Карпатах, в Коломийському районі, я пройшов військовий вишкіл в Першому курені їм. Євгена Коновальця "Чорні чорти". Крім військового вишколу, який припав мені до душі і був моєю заповітною мрією, я волею долі був на світанку зародження української підпільної повстанської армії, так би мовити, в її колисці, і до того в такому середовищі легендарних лицарів волі і честі, які свідомо ступили на шлях відродження української державності і рішили ціною самопосвяти, ціною власного життя здобувати волю України. В таборі були різні люди, і за віком і за фахом, але нас всіх єднала спільна мета, ми спалили за собою всі мости, перейшли Рубікон і прямували за провідною зорею, яка освітлювала нам шлях тернистий до Великого Чину.

Моє перебування в УПА залишилося в моїй свідомості як акумулюючий стимул, як немеркнуче життєдайне джерело світла, яке зігрівало моє буття в примусових мандрах по безчисельних сибірських таборах, додавало мені духовної наснаги на тернистих невольничих шляхах в червоному пеклі кремлівського сатани. В 1944 році я попав в добре замасковану засідку, не встиг навіть вжити зброї, був полонений, побитий і відправлений в слідчі ізолятори НКВС, пройшов тортури і за "озброєну, контрреволюційну діяльність та ізмєну Родіни" був засуджений військовим трибуналом 4-го Українського фронту на 20 років каторжних робіт, але після пересуду був засуджений на 10 років "ісправітєльних трудових лагерей особого режима" і в 1945 році був відправлений ешелоном-етапом в так званий СИБЛАГ в Кемеровську область.

В 1950 році мене перевезли з Сибіру в Казахстан, в концентраційні табори "посиленого режиму". В 1954 році був звільнений з-під варти, але за присудом трибуналу мусив ще відбути 5 років спецпоселення в м. Караганді. Тут нам видали паспорти — "вовчі білети" і заставили відмічатися два рази на місяць в комендатурі КДБ, без права виїзду за межі Караганди. На спецпоселенні я одружився з дівчиною-волинянкою, Христиною Твердинюк, з Лановеччини, яка була військовою зв'язковою УПА і теж відсиділа 10-річний термін ув'язнення в концтаборах ГУЛАГу. З політичною відлигою 1956 р. нам дали дозвіл повернутися в Україну, але в місцях народження не приписували, хіба що за великі хабарі. Такої суми грошей ніхто не мав, бо з таборів на волю вийшли без всяких засобів до існування, тому ми з дружиною та маленьким сином змушені були оселитись тимчасово в Луганській області та працювали на шахтах. Там одержали українську прописку і аж щойно з тією пропискою випадково при щасливому збігу обставин нас приписали в м. Скалаті Тернопільської області. Ми з дружиною виростили двох синів, допомогли їм — старшому Ярославу закінчити Сільськогосподарську академію, а молодшому Богданові — Державний університет ім. Шевченка. Ми обоє з дружиною на пенсії, часто згадуємо пройдений тернистий шлях боротьби, згадуємо друзів по підпільній боротьбі, які пішли в безсмертя. Ми вдячні долі, що попри всі небезпечні трагічні обставини, які межували зі смертельним ризиком і питанням "бути чи не бути", ми все ж волею Небесного Творця пережили все і дочекалися тріумфу надлюдських змагань нашого народу в побудові Української держави. Віримо, що прийдешнє покоління гідно оцінить наші змагання, розвіє штучний несправедливий міф, створений більшовицькою ідеологією, який спотворив і фальсифікував український безпрецедентний національно-визвольний рух 1940-1950 років.

ПРОЛОГ

Минуло більше півстоліття з тих легендарних пам'ятних років останніх визвольних змагань українського народу, років, овіяних неперевершеною славою і подвигами, окутаних і досі нерозгаданими таємницями, бо законспіроване підпілля ОУН не могло оприлюднювати всі події чи надавати їм розголосу, а тим більше назвати імена патріотів, безмежно відданих боротьбі за відновлення Української Держави. Такі дії мали би катастрофічні наслідки для всієї геніально налагодженої, перевіреної, досконалої сітки станиць, що були засновані ОУН в кожному селі і місті по всій Західній Україні. Отже, ще дуже багато буде білих плям в літописі визвольних змагань 1940-1950 років, бо багато таємниць забрали з собою в могили провідники ОУН, які гинули в нерівних боях з ворогами — в безвихідних ситуаціях, оточені окупантами, воліли, тяжко поранені, покінчити з собою, щоби не здаватися на милість завойовників. Я був би щасливий, щоби в своїх коротеньких спогадах згладити хоч одну білу пляму в літописі нашої безприкладної звитяги, заповнити хоч одне речення на сторінці нашої трагічної історії, що в теперішньому поколінні мало кого хвилює, бо наші відвічні вороги постаралися з усіх сил зганьбити, сфальсифікувати, перекрутити, знеславити, принизити наш визвольний рух. І це їм багато в чому вдалося, бо для того був задіяний весь пропагандистський всесоюзний апарат, який десятиліттями оббріхував чи спотворював прагнення нашої нації відірватися від червоної імперії, скинути ганебні кайдани, побудувати свою державу і стати господарем на своїй прабатьківській землі.

Пригадую роки, проведені за колючим дротом, роки на засланні, роки, прожиті в Україні, і всюди — такі, як я, були об'єктом приниження, зневаги не тільки від окупантів, але і від своїх яничарів, обдурених фальшивою та брехливою більшовицькою пропагандою, яка десятиліттями втовкмачувала всіма засобами в голови всього населення колишнього Радянського Союзу, що буржуазний націоналіст, бандерівець — це найстрашніший ворог "єдіной і не-дєлімой", бо вони посягають на святая святих комуністичної дружби народів. Кремлівська машина фальшивок та брехні захлиналася в своїх засобах очорнити "контрреволюційну діяльність" ОУН та УПА. Від неї не відставали і "молодші брати" — українські підлабузники, покручі-перевертні, намагаючись переплюнути "старшого брата" в брехні, доказати лакейську собачу відданість "Союзу нерушімих республік". Таким чином, від жовтеняти до переспілого більшовика в свідомість суспільства вливали гадючу отруту ненависті до героїв визвольних змагань на західноукраїнських землях.

Бандерівець, буржуазний націоналіст був гнаний, принижений, зневажений. Нам видавали після спокутування за колючим дротом наших незаслужених "гріхів" паспорти — "вовчі білети", за якими в Україні там, де народився, не приписували, хіба що за великі хабарі районні начальники КДБ давали дозвіл. А без проблем приписували тільки за Уралом. І, звичайно, треба було написати у відділ кадрів свою автобіографію, і не можна було за собою замести сліди, загубитись, відірватися від невсипущого ока чекістів, — всюди вони знаходили, викликали на примусові розмови, щоби підтвердити інформацію замаскованих сексотів, які весь час підкидали провокаційні питання та набридали надто підозрілою увагою. Весь час треба було триматися в рамках, не розслаблюватися в поведінці і розмовах, пам'ятати, що за тобою слідкують "вірні дзержинці". Все це коштувало багато зусиль і контролю над собою, щоби не зробити необдуманий крок, бо хто з нас злегковажив запобіжну тактику, неодмінно опинявся за колючим дротом.

Тож ми жили, як загнані переслідувані звірі, очікуючи кожного дня і ночі виклику в КДБ, не маючи ніколи гарантії недоторканості чи інших елементарних прав людини. Завжди тяжіла загроза бути знищеним в разі виникнення екстремальних ситуацій. Більшовицька пропаганда так нас очорнила, оббрехала, обплювала, що вже і після розпаду Радянського Союзу наша Західна Україна продовжує називатися бандерівською, а на Великій Україні тих, які в очі не бачили бандерівців, але відроджують наші прабатьківські заборонені комунізмом народні традиції, говорять українською мовою, то їх теж запопадливі "сталінські ребята" називають бандерівцями. А все це тому, що нас, вояків УПА та членів озброєного підпілля ОУН, наша держава не взяла під свій захист і не прирівняла до ветеранів Другої світової війни, не дала нам статусу воюючої сторони, хоча ми боролись з двома імперіями — німецькою та більшовицькою.

Впродовж півстоліття в мене не виникала, не зароджувалася ідея описати пережите, бо я тверезо оцінював, що при найменшій імперській дестабілізації нам, які зі зброєю в руках воювали з московською навалою, загрожує фізичне знищення, а описувати минуле — це при першому обшуку буде незаперечний доказ ворожого ставлення до існуючого режиму. Я не раз слухав глушені, заборонені передачі радіо "Свобода" та "Голос Америки" та знав, що нашу історію визвольних змагань для нащадків описали, хоч, може, не детально, багато наших вояків, яким пощастило вирватись з-поза "залізної завіси" на захід, у вільні держави світу. За півстоліття багато подій стерлося з моєї пам'яті, а як ще додати, що в неволі я перехворів на тиф, малярію, дистрофію, перестраждав голод, холод, тортури, каторжну працю і чого гріха таїти — не було навіть надії, що виживу в тих нелюдських умовах, — то про писання споминів годі було і мріяти.

Тепер на схилі літ виникла і викристалізувалася ідея дещо написати для молоді, бо і я колись в юності читав спомини Українських Січових Стрільців та вояків Української Галицької Армії і мені було надзвичайно цікаво зазирнути хоч одним оком в наше славне минуле. Я ні з ким не консультувався, без сторонньої помочі старався воскресити в пам'яті пройдений тернистий шлях, яким пройшли багато тисяч незламних духом членів озброєного підпілля ОУН та вояків УПА. Злочинні послідовники, виконавці тяжких невиліковних ран на тілі України, комуністичні вожді та їх засліплені ненавистю до всього українського "вірні ленінці" ще довго плакатимуть за комуністичним раєм, в якому вони, розкошуючи при повному кориті благ, пільг та всякої наживи, користуючись безграничною владою, нищили прогресивні, демократичні, провідні сили нації, народних героїв українського відродження, в тому числі членів ОУН, провідників, командирів та вояків УПА. Багато нашого народу сліпо вірило більшовицьким брехунам, і ту брехню не можна було перевірити, бо правдива інформація була суворо заборонена, закрита і народ не мав змоги побачити зворотну сторону медалі, і тому-то визвольний рух висвітлювався репресивною машиною фальшиво і однобоко. По совєтських законах ми були зрадниками, буржуазними націоналістами, бандерівцями, бо ми вчинили смертельний злочин проти "Советской Родіни", намагалися відірвати Україну від більшовицької імперії і відновити Українську Самостійну Незалежну Соборну державу. Ще й тепер багато несвідомих людей ставляться вороже до нас, бо у них ще не вивітрився комуністичний дурман, якому вони по своїй необізнаності щиро вірили.

Я свідомо повертаюся до минулого, бо я тепер відчуваю відповідальність перед тими, хто в розквіті своїх національних талантів, у розквіті своїх патріотичних переконань, сповнених самопосвяти, безмежної, безприкладної любові до свого народу, пішли з життя, маючи в своїх серцях без-граничну надію, що колись їх подвиги оцінять грядущі покоління і вони слугуватимуть еталоном незламності духу, відваги та мужності. По законах справедливості мусить настати той час, що в минулому знеславлене, зганьблене, принижене нашими ворогами слово "бандерівець" отримає на сторінках історії правильне, справедливе означення, якому характерні мужність, самопосвята, геройство, безгранична вірність та любов до України, і воно буде звучати гордо і величаво, бо ті, які боролися під стягами національно-визвольних змагань, заслужили пошану та повагу сучасних і майбутніх поколінь. В своїй примусовій мандрівці по ведмежих закутках Архіпелагу ГУЛАГ я, по своїй безкомпромісній, фанатичній відданості ідеалам відродження державності, не сповідував ніякої альтернативи і завжди в розмовах та дискусіях зі своїми однодумцями та опонентами відстоював свої погляди до кінця.

В різних таборах мене доля зводила з багатьма патріотами, вже старшими віком, що стояли на межі небуття, а це були засновники, організатори підвалин нашого визвольного руху, провідники та командири УПА-ОУН — і в розмовах з ними мені пригадуються їх напутні слова: "Сину, ти ще молодий, і ти повинен пережити оце лихоліття, оцю ганьбу неволі, і ти маєш колись розповісти нашим людям про нас, що ми були, що ми боролись в нелюдських умовах окупацій, потрапили в полон зрадою, поранені, попались в заздалегідь добре і підступно підготовлені пастки, але ми і в неволі продовжували боротьбу доступними нам способами, щоби ослабити лютого ворога і взятий на себе добровільно обов'язок служити Україні виконати до кінця". В моїй пам'яті стерлися прізвища тих мучеників, бо їх було багато, але в моїй свідомості залишились назавжди їх пророчі слова — вони бачили мене у вільній Українській державі. І сьогодні моїм святим обов'язком є на кожному кроці споминати і прославляти їх і той непосильний вклад, який вони внесли у відродження Української держави. Свої коротенькі спогади посвячую світлій пам'яті тих, які колючими, невольничими, мученицькими, тернистими шляхами пішли в безсмертя у боротьбі за волю України.

Розділ 1

ЗНАЙОМСТВО З ГЕСТАПО

З приходом німецьких окупаційних військ на наші землі в 1941 р. стараннями Українського Центрального Комітету було відновлено українську гімназію в Станіславові, теперішній Івано-Франківськ. Директором став професор Левицький, а викладачами переважно колишні професори та доктори — всі майже старшого віку, високої кваліфікації, і в політичному вимірі — українські патріоти. Деякі імена залишилися в пам'яті — це професори Чайківський, Ростинський, Никифорак, Бойцун, Равдяк, Лисинецький та інші. Дуже гарно викладали, але для нас, учнів, було багато проблем — треба було все записувати в зошити, бо на слух все неможливо було запам'ятати, а підручників взагалі не було. Підручники, видані за польських часів, не підходили, радянські взагалі не могли застосовуватися, бо програми були як колись в класичних гімназіях — і виходило, що програма є, а підручників нема, тож треба було бути дуже уважним на уроках, щоби все схопити, все запам'ятати, а решту занотувати.

Десь далеко на сході точилася війна між німцями та більшовиками, тож у місті на кожному кроці відчувався подих війни, були всякі проблеми, нестатки, невпевненість у завтрашньому дні. Особливо відчувалася нестача продуктів, купити їх не було де, хоча у місті було багато магазинів, продуктових та промтоварних, але вони були тільки для німців. Для міського населення були запроваджені продуктові картки, але на ці картки важко було прожити, то мешканці міста, якщо у кого були якісь речі чи товари, їздили по селах та вимінювали їх на продукти. Хоча і по селах люди не жили на широку ногу, бо хто мав землю, то мусив платити великі податки зерном, м'ясом, молоком та іншими продуктами, які німці забирали насильно для армії. Треба було також стерегтися, щоби не потрапити в облаву, бо дуже часто поліція та військові частини блокували вулиці, ловили людей і тих, які були без документів, забирали, вантажили у вагони та відправляли на каторжні роботи до Німеччини. Бувало так, що забирали і з документами.

Пам'ятаю, одного разу кілька нас після закінчення уроків ішли додому до бурси і опинилися в заблокованому кварталі, де ловили в Німеччину. Нас затримали жандарми і зажадали документи, ми мали учнівські довідки і показали їх. Фашист оглянув довідки, що були з гімназії, порвав їх на наших очах і став гнати до гурту приречених. Ми по дорозі стали пояснювати, що ми учні і нас не мають права забирати, та цей вилюдок вилаявся по-польському і крикнув: "Стуль ґемби, кабане. Форвертс". — "Заткай рота, свиня. Вперед". Ми попали на жандарма-"фольксдойчера", поляка-шовініста, який, очевидно, люто ненавидів українців, а ще як зрозумів, що ми гімназисти, то вирішив у такий спосіб помститися над нашим народом. В німецькій поліції служило багато поляків, які були споріднені з німцями, і вони називалися "фольксдойчери", вони ненавиділи українців і при всякій нагоді знущалися та мстилися. Я пізніше не раз чув, що вони не одному порвали довідки та загнали до Німеччини.

Нас заштовхали в табір, і скільки ми не старалися доказати, що ми учні, ніхто з нами не хотів говорити, тільки били нас, а на другий день загнали на залізничну станцію, завантажили у товарні вагони і відправили до Німеччини. Ми доїхали до Калуша і стояли на запасній колії. На щастя, один з наших впізнав прицепника вагонів і попросив його відкрити двері, і ми по одному повтікали, а за нами і решта людей. Поки вартовий повернувся, то вагон уже був порожній. Він відкрив стрілянину, але було вже пізно і ми були далеко. Один з нас був родом з Калуша, знав добре місцевість, ми дочекалися в ліску до ночі, переночували у нього вдома, а ранком робітничим поїздом повернулися до Станіславова. Таким чином ми врятувалися від німецької каторги. Прибувши до міста, ми пішли зразу до директора гімназії і пояснили йому все як було. Він дав розпорядження видати нам нові учнівські посвідчення і радив другий раз не попадатися і не надіятися дуже на довідки і, перш ніж заходити на вулицю, приглядатися і переконатися, чи не заблокований квартал жандармами.

Як тільки вступили завойовники на наші землі, ми із захопленням та пошаною дивилися на них, бо вони мали досить привабливий вигляд, чисті, вгодовані, підтягнуті, нагадували скоріше інтелігентів, а насправді це була тільки обманлива видимість, бо при ближчому знайомстві виявилося, що це вовки в овечій шкурі і за вдаваною інтелігентністю ховались кати українського народу, які небагато відрізнялися від москалів. Москалі лякали білими ведмедями, а ці на місці били або могли і вбити просто так, не несучи за це ніякої відповідальності.

На початку березня 1943 р. в приміщенні української гімназії влаштовувався вечір пам'яті Т. Шевченка. На цьому святі мали виступати науковці, актори та інші працівники мистецтва з великої України. На той час їх було багато в Станіславові, бо вони воліли відступати з німцями на захід, аніж попасти в руки НКВС, а фронт почав відсуватися на захід, на українські східні кордони. Ці люди, знаючи, що їх може очікувати з приходом комуністичної системи, кидали все майно, рідну землю і втікали світ за очі. Поки фронт ще був далеко, багато цих втікачів зупинились у місті, і мистецькі колективи давали концерти, щоби якось мати засоби прожити. Для нас, галичан, це було щось нове, на яке ми чекали з нетерпінням — подивитися і послухати східняків, бо фактично ми, молоді, їх ніколи не бачили, це було для нас загадкове — вони були з Шевченкового краю, з-над Дніпра, з великої України. Тож зрозуміло, що це свято викликало у нас великий інтерес.

Ми мешкали в бурсі, і так, як гімназія була класична, то всі терміни та назви на кожному кроці і місці були з класичних грецької та латинської мов, як було заведено по наукових закладах такого типу ще з давніших часів Києво-Могилянської Академії. Наприклад, концертний зал називався авла, старший студент — цензор і т. д. Шевченкове свято мало відбутися в залі гімназії перед вечором, то нас зібралося в бурсі охочих багато, і так, як ми ходили до гімназії кожен день організовано, то так само і на цю урочистість ми ішли організовано по-військовому, маршем, а провадив нашу колону цензор, який називався Білінський, з Коломиї. Ми ішли правою стороною вулиці, погода була, як звичайно у березні, сира, вогка, моросив ледь помітний дощик. Наш шлях пролягав коло обласної в'язниці, ми ішли, перекидаючись один з одним словами, не дуже звертаючи увагу на оточуючі обставини.

Минаючи в'язницю, ми раптом почули "Гальт" — "Стій". Від несподіваного окрику ми зупинилися і тільки тоді звернули увагу, що на нас кричав з другої сторони вулиці здоровенний німецький офіцер. Він підізвав до себе нашого цензора, закричав до нього нецензурною німецькою лайкою, сильним ударом збив з ніг нашого провідника, що той упав в болото, а офіцер крикнув щось вартовому, той подав сигнал, і в цю мить з вартівні вибігли тюремні охоронці, оточили нас, відкрили браму до в'язниці і нас усіх заштовхнули силою зброї в середину тюрми. Як вияснилося пізніше, ми ішли і не звернули увагу на німця-офіцера, а це був генерал-начальник обласної тюрми, називався Крюгер. Ми йому не віддали честі, а треба було, порівнявшись з ним, викинути праву руку догори вперед себе і всім разом крикнути "Гайль Гітлер". Ми цього не зробили і таким чином в результаті опинилися за ґратами, в тім страшнім пеклі, де орудували найжорстокіші костоломи, яких не знала історія людства і перед якими блідли всі тортури середньовіччя. Це були найвірніші пси божевільного фюрера, на яких тримався третій рейх.

За брамою нас обшукали, позабирали все, що не дозволено мати у в'язниці, і загнали в корпус та розмістили в камері. Камера була маленька, а нас багато, то було дуже тісно, не було ані де сісти, ані лягти, — то ми по черзі мінялися місцями. До вечора нами ніхто не цікавився, їсти не давали, навіть води, тільки час від часу відкривалися двері, заглядав ключник — здоровенний німчура — і наказував, що якщо хтось приходить в камеру, то треба всім вставати, а староста повинен відрапортувати, що в камері є стільки-то чоловік, і всі повинні чекати наступних наказів.

Пізно ввечері ми почали влаштовуватися на ночівлю і раптом почули розпачливі крики, звуки ударів, гамір, різні окрики по-німецькому та по-українському. Як з'ясувалося пізніше, в кінці коридору була слідча камера, де слідчі киями вибивали зізнання в арештованих.

Десь чуть не до ранку лунали зойки катованих і лункі удари катів. Голоси були різні — чоловічі і жіночі, було чути, що як спершу починали бити свіжу жертву, то крик був голосніший, а потім все тихіший, а згодом взагалі стихав, зате було виразно чути допити катів після кожного побиття. Після звірячих катувань жертву тягнули за руки чи за ноги, бо очевидно, що після таких процедур не було таких, щоби могли іти своїми ногами, їх тягали попри нашу камеру, бо ми чули тільки шурхіт по підлозі, стогін, хропіння та кроки тих, хто тягнув. Через якийсь проміжок часу повторювався крик наступної жертви, крик змінювався хрипом та зойками, можливо, передсмертними, різкими окриками слідчих, лункими ударами та шурхотом по підлозі, — це розтягали по камерах зомлілих, побитих до безпам'яття нещасних людей.

Десь перед ранком пекельний шабаш закінчився, кати пішли після диявольської оргії спочивати, набиратися сили до наступної ночі, щоб повторити криваві знущання над невинними людьми, таким чином укріплюючи страхом та жорстокістю гітлерівську імперію. Ми чули, як після закінчення мордувань миють підлогу в коридорі і ту слідчу камеру, змивають кров, змивають сліди тортур гітлерівських посіпак, які несли світові так званий "новий порядок".

З нас ніхто не спав, бо через зойки та душороздираючі крики не могло бути і мови про сон, аж поки все не затихло. Ми все очікували, що і до нас дійде черга, всі тремтіли зі страху, зверталися з молитвами до небесного Творця, щоби відвернув від нас інквізицію XX століття. На другий день нас усіх викликали в коридор, сказали стати обличчям до стіни, не рухатись і не оглядатись. Дехто з нас попробував непомітно оглянутися, але тюремний наглядач помітив, підійшов, вилаявся брутально по-німецькому, схопив ззаду за потилицю і лицем бив до стіни, поки з носа та рота не потекла кров. Після такого звірячого попередження ніхто з нас не наважувався повертатись та рухатися, всі стояли як укопані.

Нас по одному забирали в слідчу канцелярію, якщо її можна так назвати, бо це насправді була катівня, де по ночах ламали людям кості та черепи, всім тим нещасним, хто сюди попадав. Прийшла і моя черга. Тим, що я там побачив, був приголомшений, здається перший раз в житті. На стінах було видно дуже чітко великі засохлі криваві плями, в кутку катівні стояв вузький високий фанерний ящик, а в ньому, як квіти у вазі, стояли три замашні забризкані кров'ю киї. При спогляданні на них по спині бігли мурашки, бо у свідомості відлунювалися ті різкі та часті удари, розпачливі крики катованих жертв, чорний список яких поповнювався кожний день. За бар'єром сидів слідчий, гарно вдягнутий, ще здалека від нього йшов запах парфум чи одеколону, говорив хриплим голосом — видно, що захрип від нічних диявольських розваг. Говорив по-українському, став заповнювати і на мене анкету, а я під час тієї церемонії з жахом оглядав цей катівський цех. Вони не приховували слідів своїх катувань, бо звідси, очевидно, не було таких, щоби живими вийшли на волю і розповіли світові про волаюче беззаконня нацистів. У вухах та свідомості лунали нелюдські крики катованих, шурхіт по підлозі, думка, що, можливо, котримось з цих київ буде і мені ламати кості цей нелюд. Мороз проймав все тіло. Задзвонив телефон, слідчий зняв трубку і сказав по-німецькому: "Так, Купацинський слухає". Він дістав з шухляди папірець і став звітувати з сарказмом — стільки-то померло від туберкульозу, стільки-то відправлено до концтабору за нездачу зерна, м'яса та інших продуктів, а стільки-то розстріляно ворогів рейху, малося на увазі членів ОУН. Після закінчення анкети мені наказано вийти в коридор. Аналізую в голові почуте, і приходить такий висновок, що, можливо, і про нас може відзвітувати цей сатанинський виплодок своїм господарям через кілька днів, бо перед очима засохлі плями крові та замашні окривавлені палюги.

Нас всіх зареєстрували і загнали назад у камеру, а потім принесли їсти. Ще здалека було чути нестерпний запах того варива, а як стали нам його насипати, то ми не могли зрозуміти, що то таке було. А пізніше ми здогадалися, що це були передачі, які приносили арештованим родичі, але так як арештованих вже не було в живих, то вони назад пакунки не віддавали, а магазинували їх. І вони тижнями лежали, псувалися та цвіли, а як була потреба, то їх просто переварювали і давали арештантам. Перший час ми не могли їсти тієї мішанини, бо не мала вона смаку, але так як нам ніякої іншої їжі не давали, то голод нас заставив і таке їсти.

Нас більше нікуди не викликали, тільки заставляли мити коридор, змивати ту невинну людську кров — кров, яку проливав наш нескорений народ, якому ввірвався терпець носити чужинецьке ярмо. Починався вечір, і зачиналася знову страшна людська трагедія, свідками якої були ми, юнаки-учні, для яких починалася нова сторінка життя, і на самому її початку ми пізнавали справжнє обличчя лютого ненависного ворога. Німецькі людолови встигали за день наловити нових мучеників — тих, які не хотіли визнавати гітлерівський "новий порядок", і знову починалося все спочатку. Пізно ввечері заводились нелюдські тортури невинних наших людей, бо ми виразно чули нашу мову і з болем у серці чули жіночі крики та розпачливі зойки, що особливо в'їдалися в нашу свідомість, і здавалося, що то наші мами та сестри проходять через цей пекельний вогонь. Хотілося бігти до них і якимось чином допомогти їм або взяти на себе ті муки і не слухати роздираючих пронизливих криків душі, Криків, волаючих про помсту до неба для тих вампірів у людській подобі.

Раз на тиждень у в'язниці призначених до страти розстрілювали. Навпроти нашої камери на тюремне подвір'я під'їздила вантажна машина, двигун якої не глушили. Попри двері нашої камери виводили приречених на страту. Вони, очевидно, знали про це, бо ми чули через двері, як вони голосно молилися, чути навіть було окремі слова молитви. Звертаючись до Бога, зітхали — "Ох Боже, за що". Після того як їх виводили на в'язничне подвір'я, лунали постріли, і кулі обривали пекельні терпіння мучеників фашистської неволі. Одного разу пострілів було 17, а першого разу ми пострілів не рахували, бо ще не усвідомлювали, що то робиться, і тільки чекали, що і до нас прийде черга. За нашого перебування розстріли були два рази. І за тих два тижні, що нас там тримали, кожну ніч регулярно повторювалась диявольська оргія фашистських нелюдів. Ми очікували, що, може, і нас спіткає така сама доля, що тих, яких ми не бачили, але виразно чули, як їхні кості та голови ламали палюгами німецькі завойовники нашої землі.

Одного дня нас всіх вивели на в'язничне подвір'я та завели в інший корпус і по одному зачали викликати в канцелярію. Коли прийшла моя черга, я теж зайшов усередину. За столом сидів гестапівець, а на столі лежав кашкет, на якому зловісно хизувалася гестапівська емблема — над двома навхрест зложеними кістками людський череп. Та сама емблема була і на комірці. З першого погляду волосся ставало дибом на голові, бо та емблема робила страшне гнітюче враження, особливо після всього почутого і побаченого в цьому пеклі. Гестапівець дав підписати папірець, в якому було написано, що те, що бачив і що чув в тюрмі — те не підлягає розголошенню, яке суворо карається. Сидячи там в канцелярії, я прочитав плакат, на якому було написано: "Хто нам руку простягає, то і ми подамо, а хто нам руку відвертає, то ми її полонимо". Після всього почутого і побаченого я не мав сумнівів в тому, на що вони здатні і готові.

Скільки разів до того я проходив повз в'язницю і ніколи не усвідомлював, хто там знаходиться і за що, бо ніколи до голови не приходила думка, що то криється за тими ґратами і грубими стінами, і не було звідти ніякої інформації, бо фактично звідти ніхто не виходив, а якщо і вийшов, то був застрашений тим, що там бачив. А як ще підписав анкету, яка зобов'язувала зберігати все в таємниці, і за розголошення чекала сувора кара, то такий повинен бути німим і тремтів зі страху при думці потрапити знову в те пекло. Ззовні все виглядало нормально, і в місті не раз потому я зустрічав тих катів, які "працювали" в тих коричневих заґратованих камерах каліцтва. Ніколи би не подумав, що це помічники чорного кривавого тирана, який замахнувся знищити всі слов'янські народи. Аж тепер розкрилися очі на справжній стан речей, про що раніше не здогадувався, ніколи не задумувався, бо вони не торкались безпосередньо мене, і аж тепер я усвідомив, яке страшне знищення несуть німецькі окупанти нашій нації. Аж тепер своїм оком зазирнув за ту завісу в той світ, який був закритий від сторонніх людей, і побачив справжнє обличчя замаскованих наших ворогів, які називали себе християнами, а насправді були носіями смерті для всіх ненімецьких народів.

Після підписання анкет нас усіх вивели за в'язничну браму і відпустили додому. Відпустили власне тому, що про нас весь час клопотався Український Центральний Комітет та Дирекція нашої гімназії. Особливо Український Центральний Комітет приклав дуже багато зусиль, щоби вирвати нас з пазурів гестапо, бо вони було свідомі того, що нам був уготований щонайменше концтабір. Вони також добре знали начальника в'язниці, який прославився витонченою кровожерливістю, бо з обласної тюрми ніхто не виходив на волю, там фашистська куля обривала життя або дорога вела в концтабір і крематорій. На той час Український Центральний Комітет був як би посередником між фашистською владою і нашим народом в Західній Україні, тож він використовував всі свої можливості, щоби нас вберегти від неминучої загибелі, бо в той час людське життя не мало ніякої ціни. Німець просто так міг убити людину на дорозі, не несучи за це ніякої кари. Отже, якби не клопотання дирекції нашої гімназії і Комітету, то важко собі уявити, що нас мало очікувати в цій жорстокій німецькій людинодробилці і чи залишився би хто з нас живий.

Після всього почутого і побаченого протягом того часу, що ми були у в'язниці, у мене сформувалася своя оцінка щодо фашистських завойовників на наших землях. Всі, кого катували в гестапо, були переважно наші люди, поміж якими були і активісти більшовицького режиму, але більшість складали члени ОУН та свідомі елементи, які не хотіли здавати німцям податків, зерна, м'яса та інших продуктів. Німці "щедро" обкладали податками населення, і система працювала так, що окупанти реєстрували в селянина буквально все: поле, худобу, птицю, — і весь урожай треба було здавати владі, а самому хоч вмирай з голоду, бо нічого не залишалося.

Вийшовши за в'язничну браму, багато з нас надломилися духовно і психічно від почутого і побаченого, бо ще довго в наших вухах звучали нелюдські зойки катованих людей і ті вистріли перед вікнами нашої камери, які обривали життя нескореним, відважним і вільнолюбивим синам і дочкам нашого народу. Для мене це був перший крок у нову сторінку мого буття, бо тільки в неволі я усвідомив, що ворогам, які нищать безжально і жорстоко нашу націю, треба відповісти тим самим і боротися з ними не на життя, а на смерть. В той час ми вже знали, що на Волині формуються і ведуть бої з німецькими завойовниками сотні УПА, і я вирішив твердо і безповоротно вступити в лави народних месників, щоби тим самим не дати змоги окупантам нищити наш народ, влитись в ряди борців за відновлення Української Держави, здійснити заповітну мрію багатьох поколінь наших дідів та прадідів. Багато років, з покоління в покоління передавалась ця естафета незгасаючої ідеї побудови Української незалежної держави.

Після закінчення навчального року не довелося мені довго відпочивати, буквально за кілька днів я зголосився добровольцем в курінь Української Народної Самооборони. Цей курінь мав назву "Перший Вишкільний курінь ім. Євгена Коновальця "Чорні чорти". Він був організований і стояв постоєм в Карпатах, де нас три сотні мужніх і відважних галичан проходили бойовий військовий вишкіл на полонинах та верховинах, щоби в майбутньому боротись з окупантами української землі і зробити свій внесок в нову героїчну сторінку історії України.

Розділ II

ПОЧАТОК ТЕРНИСТОГО ШЛЯХУ

В 1942 році на Волині ОУН сформовувала з українських патріотів-добровольців сотні та курені УПА. Це були люди свіідомі, для яких доля України не була байдужа. Наш народ на Західній Україні був поставлений перед дилемою — бути чи не бути нам як народові, бо наші сусіди-завойовники загрожували існуванню нашої нації. Над нами нависла смертельна небезпека, загроза бути знищеними в огні Другої світової війни двома ворожими для нас завойовниками — фашизмом та комунізмом. Як одні, так і другі жорстоко та безжалісно, крок за кроком здійснювали свої диявольські плани — загарбавши нашу землю, знищити, змести з лиця землі нашу націю, а на нашій благословенній землі створити конгломерат покірних рабів, без'язиких роботів, безбатченків без роду і коріння, якими можна було би управляти, як машиною. Проте завойовники не врахували тієї однієї суттєвої вагомої деталі у своїх божевільних планах, що українська нація здатна відродитися і повстати з попелу, бо нас з сивої давнини оберігає і відроджує дух відвічної стихії, а наснаги додає нам генетичний поклик, прищеплений в крові нашого народу нашими славними героїчними предками. Тож опинившись між молотом і ковадлом, у нас не було іншого виходу, як здобувати зброю в боях з окупантами нашої землі і другий раз в XX столітті зробити спробу скинути з себе ганебні кайдани та відродити Українську державу. Для здійснення цієї заповітної мрії потрібна була добре вишколена армія, а в умовах жорстокої, нищівної фашистської окупації здійснити такий великий задум було не просто. Зброю, амуніцію та інші необхідні військові спорядження треба було здобувати у ворогів, бо не було в нас заводів та фабрик для виготовлення тих чи інших видів озброєння.

В процесі польсько-німецької війни в 1939 р. та німецько-радянської в 1941 р. ОУН змогла якусь кількість зброї потаємно зібрати в тих місцях, де проходили бої, та приховати в криївках, але цього було мало, щоби озброїти армію, і тепер треба було решту зброї добувати у ворогів. У Галичині перші військові формації називалися УНС — Українська Народна Самооборона, її керівником був сотник "Беркут". ОУН почала їх формувати весною 1943 р. Все це робилося у великій конспірації, бо всюди лютувала гітлерівська таємна поліція, Гестапо, і за найменшу підозру спротиву фашизму вони жорстоко розправлялися, арештовували, тортурували, відправляли в концтабори, розстрілювали, родину теж арештовували, а майно конфісковували та оселю спалювали. Все робилося, щоби застрашити, зламати волю до боротьби, посіяти зневіру в успіхові, терором придушити найменші спроби захистити людську гідність. Не дивлячись на жорстокі заходи окупантів, ОУН втілювала в життя крок за кроком Постанову З'їзду ОУН про створення УПА.

Як тільки мені стало відомо, що формується повстанча армія, я, 18-річний юнак, за покликом серця та за велінням совісті вирішив зголоситися добровольцем у лави створюваної у підпіллі омріяної для мене Української армії. Я заявив своєму станичному, що я обдумав все, як слід, і не можу в даному разі бути пасивним спостерігачем і стояти осторонь таких незвичайних подій в той час, як буде вирішуватися доля України. Я готовий був служити Україні, готовий зносити весь тягар повстанчого життя, готовий до надзвичайних ситуацій, які мене чекають на тернистому шляху в боротьбі за відновлення Української держави. Доля України хвилювала нас, молодих, бо ми не були байдужими до того, що загарбники робили з нашим народом, що нас вони вважали худобою, робочою силою, ми повинні були, як воли в ярмі, тягнути плуг від зорі до зорі, а як вже не було сили, то нас щедро та дошкульно періщили батогами. Крім того, при відході совєтських військ з території Західної України в 1941 р. ми не дорахувалися чи не мільйона наших людей, і то переважно молоді, яких виморювали по тюрмах та в засланнях вихованці кривавих диктаторів Кремля, Леніна та Сталіна. По приході на наші землі гітлерівських окупантів ситуація не змінилася, бо одних за непокору та спротив фашизму розстрілювали, а на інших, особливо молодих, робили облави, як на звірів, ловили, вантажили у вагони і відправляли на каторжні роботи до Німеччини. Таким чином, повторювалася історія, — як колись татари ловили наших предків і продавали туркам в неволю на каторжні роботи. Отже, перед молоддю стояло запитання: чи підкоритися вередливій долі і працювати на ворогів, бути рабами — чи взяти зброю в руки і боротися з окупантами, вигнати їх з нашого краю і збудувати свою самостійну державу.

Мій станичний намалював мені непривабливу картину грізних буднів підпільного повстанчого життя, повну тривог, небезпек та самозречення. Я фактично ще до того не уявляв до кінця той не осмислений, не пройдений, не звіданий, повний патріотизму тернистий, але гідний похвали і пошани повстанчий шлях боротьби за волю України. Ще раніше я мав змогу із захопленням читати багато книжок письменників Дмитра Яворницького, Андрія Чайковського, Вячеслава Будзиновського, Дмитра Донцова, Адріяна Кащенка, Миколи Костомарова, Панька Куліша, Олеся Бабія та багато інших, але на першому місці були Шевченко, Леся Українка та Іван Франко. Це були книги високоідейні, патріотичні, з історії нашого народу, в яких герої тих книжок, наші славні предки, відважно виступали в бій з лютими ворогами, боронили нашу землю, наш край, наш народ, залишаючи прийдешнім поколінням свої імена, вкриті безсмертям і славою. На мене прочитані книжки справляли незабутнє враження, і мені дуже хотілося повторити подвиги наших славних предків, стати таким, якими були вони, бо для них щастя народу, воля і свобода були вище свого життя.

В юнацькі роки мені дуже часто приходилось чути розповіді вояків Першої світової війни, які воювали на різних Фронтах, а після розпаду Австро-Угорської імперії та революції в Росії брали участь в національно-визвольних змаганнях українського народу, в побудові УНР та ЗУНР. Ці живі учасники тих історичних подій зі скорботою та смутком згадували про невдачу у справі побудови своєї держави і про ті жорстокі наслідки після капітуляції УНР, бо тих, які служили в УГА та в легіоні УСС — хто з них попав у більшовицький полон, — їх усіх знищили, а тих, хто попав у польський полон — цих довгий час тримали в концтаборах і жорстоко знущалися над ними, і багато з них повернулося каліками до своїх родин. Вони часто з ненавистю та злобою згадували про беззаконня й жорстокість польських окупантів, які переслідували та гнобили українських патріотів. Ці розповіді репресованих, покривджених українських вояків зроджували в моїй свідомості ненависть та жадобу помсти до гнобителів нашого краю, хто би вони не були, бо це були кровожерливі звірі в людській подобі, безжальні й дикі тирани, які знущалися та вбивали беззбройних, полонених, беззахисних людей. Після всього прочитаного й почутого з уст учасників та очевидців тих пам'ятних ганебних подій я постановив собі за мету, що як стану дорослим, то зроблю все від мене залежне, щоби над нашим народом ніхто не знущався і щоби наш народ був вільний.

В книгах та розповідях були різноманітні історичні події, радість перемог та гіркота невдач, але основне і найголовніше — любов до України, до свого краю залишалася незмінною в усі часи буття нашої нації. Любов до України кликала нас до самопосвяти, до великого чину, до справедливої боротьби за волю України. Наша розмова зі станичним відбувалася по всіх правилах підпільної конспірації, і мені було сказано про нашу розмову нікому не говорити, а готуватись до переходу на нелегальне становище в підпілля і чекати виклику. Навіть у моїй родині, крім старшого брата, про це ніхто не знав, хоча родина була вороже настроєна проти окупантів нашої землі, бо невольниче ярмо гострим терням впивалось у наші серця. Це ярмо впивалось у тіло цілого нашого народу — жорстоким пануванням пихатих завойовників, які на кожному кроці підкреслювали свою зверхність і беззастережне право вершити грубе беззаконня на правах загарбників, яким дозволялося по неписаних законах чужинецького насильства знущатися, залякувати, тероризувати, а то і вбивати українське населення, не відповідаючи за це перед правосуддям. Навпаки — найбільш жорстокі шовіністи і садисти нагороджувалися властями орденами та медалями, як ревні виконавці, запопадливі оборонці фашистських та комуністичних режимів.

Нас, добровольців, було двоє з нашого села, і одного вечора станичний нас повідомив про відхід. Ми непомітно зійшлися до хати станичного, а потім разом пішли на зв'язок. Там станичний звернувся до нас з коротким побажанням вірно служити Україні, не зганьбити себе, не забувати про родину, про рідний край, а закінчив словами, що ми повинні "Україну здобути або дома не бути". Наостанок ми обмінялися привітом "Слава Україні — Героям слава" і в супроводі зв'язкового пішли в нічну темряву. Відходили з рідного села в піднесеному настрої, бо переходили рубікон, переходили межу в невідоме, бо навіть і багата фантазія, яка би вона не була пророча, не могла дати відповідь — що нас чекає за тією межею. Уява рисувала різні картини, але це все здебільшого було базоване на почутих та прочитаних історіях. За підпільною тактикою та конспірацією, ми ішли мовчки, безшумно, прислухаючись до нічних звуків, заглиблені в свої мрії, розмірковуючи над тим, що було, стараючись підняти хоч кінчик завіси майбутнього, щоб хоч трішки зазирнути в невідоме і таємниче, в яке ми, не вагаючись, пішли. Це невідоме і Таємниче кликало нас до Великого Чину, кликало прислужитись Великій Ідеї, яка нами володіла і якій ми повинні віддати вогонь свого серця, синівську незрадливу любов та даний Небесним Творцем талант.

В сусідньому селі на зв'язку ми застали теж двох добровольців, і вже вчотирьох пішли далі по зв'язках. Таким чином від станиці до станиці тільки ночами ми наближалися до призначеного Проводом місця збору сотні. По дорозі приєднувалися до нас такі ж самі, як ми, хто з вогнепальною зброєю, хто з холодною зброєю, хто з різними частинами до стрілецької зброї — коротше, хто що міг роздобути. Наша група збільшувалась кожний день, і тому районний провідник ОУН призначив з-поміж нас старшого вояка, який служив у польській армії і був на польсько-німецькій війні в 1939 р. Він мав великий військовий досвід і, таким чином, відповідав за нашу групу, давав вказівки, давав команду як поводитись у дорозі, як маскуватись по всіх правилах підпільної конспірації.

Скоро ми освоїли нічну тактику пересування в терені, рухались, мов нічні привиди, безшумно, один за одним або, як у нас називалося, стрілецьким рядом, польовими дорогами, малопомітними стежками, обминаючи села та містечка, звикали до нічних маршів, звикали орієнтуватися в темряві, подавати сигнали різного значення. Спочатку було важко, але кожний з нас старався засвоїти ці нові для нас навички, бо починали розуміти, що така тактика буде необхідною в процесі нашої майбутньої боротьби, бо під покровом ночі треба буде непомітно добиратися до ворожих позицій, щоби раптовим неочікуваним наскоком ліквідувати ворогів. Тільки тепер ми стопроцентно зрозуміли слова нашої революційної пісні, де співається: "Ліс — наш батько, темна нічка — мати". На день ми зупинялися на заздалегідь приготованих і призначених Проводом ОУН хуторах на окраїнах сіл — взагалі в таких місцях, подалі від доріг і стежок, де би нас ніхто не бачив і, якби раптом виникла якась загроза, щоби був поблизу ліс чи яруга, щоби можна було непомітно зникнути, не наражаючи на небезпеку тих людей, які давали нам на день притулок.

На теренах Західної України діяла теж добре законспірована таємна німецька розвідка гестапо, і ці запроданці за юдині срібняки запопадливо стежили за всім, що твориться, хто незадоволений німецьким "новим порядком", і дуже часто по їхніх доносах приїздили каральні загони, оточували оселі, арештовували приречених, били, вивозили в концтабори, майно розграбовували і спалювали все. Тому-то нашим Проводом застосовувались правила дуже глибокої конспірації, щоби не ставити під удар тих людей, які співпрацювали з нами. Наш Провід робив усе для того, щоби не накликати біди на цивільне населення, бо наше населення — то була наша головна база постачання і поповнення рядів УПА, ми повністю опирались на народні маси, ми були нерозривні, нас об'єднувала одна мета. Для нас, вояків УПА, народ жертвував всім, чим був багатий, і це тривало до закінчення збройної боротьби в 50-х роках. Само собою розуміється, що на день ми зупинялися у своїх перевірених людей, а це були члени ОУН або симпатики ОУН — словом, такі, хто схвалювали, підтримували, допомагали всім, чим могли, ОУН в боротьбі за відновлення Української Держави. Це були патріоти вищого ґатунку, які ризикували власним життям, родиною, майном, ставили на карту все, тільки щоби внести посильну часточку своїх зусиль у боротьбі з ненависними нападниками, бо розуміли і здавали собі справу в тому, що чужинці не несуть нам рай, а смерть та руїну. Отже, ми перебували вдень подалі від людського ока, в стодолах, на горищах або в порожніх оселях.

Господині готували нам трапезу, бо для них ми були надзвичайно бажаними гостями, та ми і не перебирали стравами, споживали все, що нам подавали до столу, бо, перетомлені нічними переходами, були дуже вдячні господарям за таке піклування, не маючи змоги чимось віддячити взаемно — вояк обмежений у своїх почуттях, діях і можливостях і, фактично, крім озброєння, не володіє ніяким багатством. Протягом усієї нашої мандрівки до місця збору сотні нам доводилося побувати в багатьох оселях наших надзвичайно гостинних людей, і всюди нас приймали радо, раділи нашою присутністю, створювали нам умови доброго відпочинку за день, ділилися з нами їжею та ще щось на дорогу давали, — одним словом, допомагали нам, чим могли, бо вбачали в нас майбутніх оборонців нашого народу. З великою цікавістю і любов'ю заводили з нами розмови, жадали почути від нас щось заохочуюче, яке додавало би їм надії на краще майбутнє, бо вперше мали змогу бачити озброєних повстанців, які мали започаткувати нову сторінку в історії нашого народу.

Під час нашого походу з нами траплялися різні пригоди, і веселі і сумні, ми ще не були підготовлені до нічних маршів, до всяких завдань та операцій, пов'язаних з підпільною тактикою, а більшість бойових операцій проводились під покровом нічної темряви. Вся наша діяльність у підпіллі була спрямована на те, щоби ми мали точну інформацію про те, що робиться в терені нашої дії, а про нас щоби ніхто не знав — скільки нас точно, яке озброєння, хто командир, які наші завдання і все, що робиться під покровом ночі в глибокій конспірації так, щоби наші вороги ніколи не мали правдивої інформації, хіба в тому випадку, якщо серед нас був зрадник.

Наша група перейшла кілька районів, аж поки ми не дісталися до визначеного Проводом місця збору всієї сотні.

Це був невеликий лісок недалеко від Дністра, і, як пізніше ми довідалися, недалеко було розташоване велике село Грушка — видно, що там відмінно працювала підпільна сітка ОУН, бо хоч ми там довго і не стояли постоєм, але за цей час нас забезпечували дуже Добре всім необхідним. Десь після півночі безмісячної ночі зв'язкові завели нашу групу в ліс, ми пішли лісовою доріжкою стрілецьким рядом, не бачачи нічого під ногами, бо темрява була як у могилі, тільки у вузькому просвіті вершин дерев було видно мерехтливі небесні світила і деколи від ненавмисного звуку зламаної під ногами гілки нічну тишу прорізував переляканий полохливий крик лісового птаха, в якого чи то спросоння, чи з переляку включався інстинкт самозбереження. Раптом серед лісової тиші пролунав владний і різкий голос вартового: "Стій, хто іде? Кличка?" Від такого неочікуваного жорсткого оклику ми всі, як по команді, зупинилися і не могли в темряві зорієнтуватися, де знаходиться замаскований вартовий, а він ще грізніше скомандував: "Не рухатись, буду стріляти!" Тим часом зв'язкові відповіли відзивом, вартовий подав умовний сигнал, і через кілька секунд прибіг комендант варти з кількома стрільцями, з поготівля щось там уточнили, і нам даний був наказ ввійти в табір.

В таборі ми нічого не бачили, бо було дуже темно, хоч в око стрель, тільки видно було невеликий вогонь, коло якого сиділи озброєні стрільці з вартівничої служби. Нас завели під дерево, і комендант наказав лягати прямо під деревом на землі. "У нас постелі немає, влаштовуйтесь, як хто може і як кому вигідно", — сказав він. Ми були перевтомлені далекою дорогою, бо в темряві тяжко іти, все якісь перешкоди під ногами, тому ми полягали не роздягаючись, зі зброєю, покотом на землі під деревом, хто на чім мав, і скоро заснули на лоні матінки-природи безтурботним молодецьким сном.

Вдосвіта на сигнал "Рання зоря" (так нас будили зі сну) ми прокинулись, поспіхом по-військовому стали приводити себе до порядку, і перше, що кинулось у вічі, — це багато озброєних людей різного віку, які метушилися, мов мурашки в купині, одні одягалися, чистили взуття, інші вмивалися з усяких посудин — з їдунок, мисок, горнят, а в кого не було посудини — то з-під крана з великої бочки з водою, що була пристосована на фірі. Декотрі брилися, інші прибирали постіль, рядом диміла справжня військова кухня на колесах, а коло неї порався в білому фартусі високий, приємної зовнішності кухар, що мав псевдо "Дуб". Через кілька хвилин пролунала команда службового старшини: "Збірка на руханку без зброї". Вся сотня стала на збірку, і один зі службових старшин проводив з нами руханкові вправи.

Все для нас, прибулих, було нове, захоплююче, немов з небуття, як у казці, зродилося повстанче плем'я, все загадкове, досі не бачене і не звідане, бажане, омріяне, наповнене гордістю — що ми зі зброєю в руках будемо творити нове життя. Виповнилась моя заповітна мрія — служити Україні, і я відчував себе на сьомому небі. В пам'яті воскресала сцена збору гайдамаків в Мотронинському монастирі в Холоднім Ярі, що про них з любов'ю писав Тарас Шевченко.

Після спортивної процедури був даний наказ ставати в чергу по сніданок. На сніданок була чорна кава і шматок чорного хліба. Після сніданку була дана команда на збірку всієї сотні. Нас, всіх прибулих, розподілили по роях та чотах, укомплектували зброєю, в кого не було, всіх зареєстрували, кожному дали псевдо, призначили командирів, і аж після того ми дістали наказ проходити військовий вишкіл. Мене призначили в другу чоту, де командиром був "Благий". Він був родом з мого сусіднього села Саджава, і я не раз його бачив ще до війни 1939 р. Його справжнє прізвище було Химинець. Він від 1939 р. по 1941 р. був на еміграції в Німеччині, а з приходом німців в Україну організував відділи УНС — Української Народної Самооборони. Мій рій був третім в чоті "Благого", а роєвим був "Орлик". Командиром нашої сотні був сотенний на псевдо "Козак". Найперше нас учили обходитися зі зброєю всяких систем, які були в нашій сотні на озброєнні, а систем було багато: польська, німецька, російська, чеська, мадярська, стара австрійська та інші. Кожний вояк мусив бути обізнаним з усіма видами зброї і вміти ними досконало користуватися. Крім того, зброя повинна була бути ідеально чистою і змащеною, і за цим дуже ревно слідкували командири. Якщо якийсь стрілець впустив зброю на землю — за це карали, бо стрілець повинен зброю міцно тримати в руках.

Після досконалого вивчення всіх видів зброї почалася військова муштра. До нас, стрільців, командири звертались на "Ви" і на псевдо, а ми, стрільці, звертались до командирів теж на "Ви" і по командирських ступенях, наприклад, "Друже роєвий", " Друже чотовий", "Друже сотенний". Серед стрільців нашої сотні були різні люди і різного віку, переважна кількість були походженням з села. Були старші віком, що служили в польській армії і брали участь в польсько-німецькій війні 1939 p., були такі, які служили в радянській армії і брали участь в радянсько-німецькій війні 1941 р. Були хлопці в сотні, які служили в легіонах "Роланд" і "Соловей". Після того, як в 1939 р. більшовики окупували Західну Україну, багато членів ОУН за наказом Проводу ОУН перейшли Сян в німецьку зону окупації і там за домовленістю з військовим командуванням німців створили два легіони — "Роланд" та "Соловей" з тим, що як німці підуть війною на Радянський Союз, то ці два легіони будуть звільняти нашу землю і проголосять відновлення Української держави. І дійсно, у звільненому Львові 30 червня 1941 р. Провід ОУН проголосив створення Української держави на чолі з Прем'єром Ярославом Стецьком. Через кілька днів німці цей уряд арештували, в тому числі і Бандеру, і посадили в концтабір. Після того факту добровольці з тих легіонів відмовилися воювати на стороні німців, дезертирували, порозбігалися хто куди, і провід ОУН направив їх у підпілля, бо якраз створювалась своя підпільна армія. Це були найкраще вишколені вояки, бо вони воювали на фронтах, мали фронтовий досвід і, таким чином, займали в нашій сотні командні пости. В наших очах це були герої, бо не одного з них прикрашали шрами від куль та осколків і, як кажуть, вони вже "нюхали порох". Дивлячись на них та на їх військову виправку, я їм щиро завидував і на кожному кроці старався їх наслідувати, бо вони гідні були того і служили прикладом кожному з нас, ще не обстріляних, а нас таких було багато. Різниці в стрілецьких рядах не було, були на однакових правах старші віком і зовсім молоді.

Я був наймолодший в сотні, проте для мене не було ніяких пільг, я ніс військову службу нарівні зі старшими стрільцями, які годилися мені в батьки, хоча з самого початку було нелегко привикнути до суворих і жорстоких стрілецьких буднів. Там не було місця для розпачу, зневіри, вагання чи сумніву, військовий обов'язок, взятий на себе добровільно, нагадував, що вороття назад немає, бо це було б дезертирство, яке би межувало зі зрадою. Щоби ще не вишколені стрільці, які несли вартівничу службу вночі, пристосовувались до дисципліни, командування зміцнювало пости таким чином, що ставили на пости по двоє — старшого віком і молодшого, щоби молодший не заснув. Хоча таких випадків не було, але це був застережливий захід, бо дисципліна була дуже строга і всі накази виконувалися бездоганно. Всі добре здавали собі справу з того, що обов'язок служити Україні ми взяли на себе добровільно і тягар повстанчого життя для нас є почесний обов'язок; ми всі горді були з того, що з нас починається визвольна збройна боротьба за відновлення Української Держави.

В таборі не було ніяких споруд, ми спали під кущами та деревами, переважно листяними, спали на землі, наламавши гілок; старалися наламати тонких та дрібних, бо грубі гілки муляли спину, а застелити не було чим, бо дуже рідко в кого було військове одіяло чи сільська домоткана верета. За подушку служила в'язка дрібних гіллячок, наплічник та військова торба для боєприпасів. Накривалися хто чим мав — шинелі, куртки, рядна, піджаки, блузи. Спали при зброї, а як появлялися німці в довколишніх селах, то спали не роздягаючись, готові кожну мить до бою. Найбільша біда для нас була, коли падав дощ, бо в нас не було палаток ані плащів. Ми ще тоді не вели боїв, ми ще не могли здобувати трофеї, і про комфортні палатки не могло бути і мови. Більшість з нас прийшли з села легко вдягнуті, бо була тепла весна, тож як падав дощ, не було чим накритися і не було де заховатися. Дерева нас не захищали, бо ліси тут листяні, а дерева невеликі, крони рідкі, дощ пробивав крону наскрізь, особливо коли всю добу мочило, і хоч то було загальне лихо для сотні, ми нічого для всіх не могли придумати. Можна було придумати щось для десятьох, але не для майже двох сотень вояків, потрібно було якийсь дах, але не було його де взяти і не було з чого зробити, та й було недоречно, бо ми тут були тимчасово. Якщо ми промокали, то вдень не було ще де просушити одежу, а розкладати вогонь удень було заборонено, щоби себе не розкрити, і тільки аж ввечері ми розпалювали вогнища і сушили одежу та взуття.

Військова муштра відбувалася на лісовій доріжці тихо і без гамору, бо кругом села, а лісочки в тих місцях малі.

Найперше нас вчили, як стрілець повинен відгукуватись на виклик командира, як зголоситися, як привітатись, як звітувати, як звертатися до командира і, головне, яка повинна бути стрілецька постава, охайність і чистота, як вміти повернутися вправо чи вліво, як повернутись кругом, як віддати честь командирам, як ставати на збірку, як виконувати наказ, як ставитись до своїх друзів, до командирів, як стояти на стійці, як затримати ворога і, звичайно, як вписуватись в маршовій колоні. Решту основної польової служби, зв'язаної з бойовим навчанням, ми мали проходити пізніше на карпатських полонинах. Провід ОУН запланував збір сотні в цих місцях тільки на короткий час, поки зберуться всі добровольці з округи, а після цього наша сотня за попередньо опрацьованим планом повинна відмаршувати в Карпати.

Для повноцінного вишколу — це значить, щоби зробити з цивільних людей добре вишколених, загартованих і вправних вояків — для цього були потрібні сприятливі обставини, де би командири, військові досвідчені фахівці мали змогу за короткий час в умовах окупації вишколити на належному рівні курінь добровольців, який в майбутньому мав закласти фундамент регулярної повстанської армії. Отже, нам потрібні були великі лісові масиви та карпатські полонини, як полігони для вишколу та маневрів, а також постійне місце проживання, де можна би стати табором, де б вороги нас менше тривожили. А тут на рівнині, в Прикарпатті, цього не було, ми мусили весь час міняти що кілька днів місце постою, щоби таким чином збити зі сліду німецьку розвідку, якщо вона за нами слідкувала, і виграти час, поки долучаться до нас усі добровольці.

Весь цей час ми не дармували, а проходили військовий вишкіл. За той проміжок часу ми навчилися дуже багато і вже не нагадували якусь неорганізовану ватагу, а скоріше військову бойову одиницю, що точно виконувала накази командирів, без метушні та гармидеру. Нас навчили чітко і швидко орієнтуватися в обстановці та приймати правильні рішення. Між собою ми дуже скоро подружилися, не дивлячись на те, що були з різних і далеких районів.

Навпаки, якось так складалося, що хлопці з різних районів та далеко віддалених сіл скоріше сходились та здружувались, як ті, які були з близьких сіл чи районів. Було багато таких побратимів, що про їхню дружбу можна було б написати багато оповідань, настільки цікава, зворушлива, міцна взаємна прив'язаність, нерозлучність і якась досі нерозгадана довіра зближувала тих досі чужих та далеких людей в міцну нерозривну дружбу. Можна було зазначити, що в нашій сотні згуртованість, братання, зближення пройшли дуже швидко, бо, в основному, стрільці з першого погляду були неординарні, в кожного були якісь особисті достоїнства, майже кожен вирізнявся з-поміж інших якимись особливими рисами зовнішності, характеру чи поведінки. Сюди зійшлися люди, що ставили ідею визволення вище свого життя, і мало було таких, щоби не мали порахунків з ненависними окупантами. Були такі, що вирвалися з пазурів НКВС, були такі, що до 1939 р. пройшли через нелюдські знущання польських каральних органів у сумнозвісній Березі Картузькій за підпільну діяльність в ОУН. Більшість стрільців походили з родин націоналістів-патріотів, в яких освячувалась любов до славної нашої минувшини та плекалась надія і віра, що Україна воскресне, а для цієї мети треба було брати зброю в руки і виганяти з рідної землі ненависних окупантів.

Ввечері після військового вишколу та вечері ми сходилися в гуртки, хоч співати нам було заборонено, щоби себе не розконспірувати, бо ми мусили поводитись стримано і без гамору і не накликати біди на цивільне населення. Між нами було багато надзвичайно обдарованих стрільців, які самотужки вивчали історію України, напам'ять знали дати та події, причому правдиву історію, написану М. Грушевським чи І. Крип'якевичем. Тому їх з великим захопленням слухали ті, хто її не знав. Інші знову декламували наших національних поетів, декотрі оповідали найновіші політичні події, були такі, що повторювали різні гумористичні оповідання з сатиричного журналу "Комар", який виходив до 1939 р. у Львові. Крім вищесказаного, відбувалися розмови на інші теми, які хвилювали нас усіх, і ми з нетерпінням чекали вечора, щоби поспілкуватись між собою, почути щось нове, бо все обговорюване збагачувало нас духовно, згуртовувало нас, зцементовувало в один моноліт, і ми були як одна родина, наші відносини переростали в міцну стрілецьку дружбу, між нами стиралися грані недовіри, а головним

джерелом зближення була ідея боротьби за відновлення української державності.

Коли прибули нарешті з терену останні добровольці і влились в нашу сотню, а нас було насправді вже далеко більше сотні, десь коло 180, то одного дня перед вечором наш сотенний командир оголосив, що з настанням темряви наша сотня вирушає в Карпати. Цю надзвичайну новину вся сотня зустріла з великою радістю. Отже, нарешті ми вирушаємо в омріяні Карпати. Нам наказано збиратися в дорогу, та так, щоб у часі маршу все було в порядку, щоби не було ніякої затримки в дорозі. Для цього кожний стрілець повинен був все передбачити, перш за все, щоби взуття було зручне, щоб не терло ноги, бо як появляться мозолі чи натерті місця, стрілець не зможе рухатись, а їхати не було на чім. Хоча в нас було кілька підвід, але на них везли амуніцію та різні боєприпаси, тож далеку дорогу ми повинні подолати пішки. Ми всі марили Карпатами, бо тут ми були сковані, мусили весь час конспіруватись із-за малих лісів; кругом села, ми не мали простору, не було де розвернутись, бо якщо б зустрілись з німцями, то постраждало би цивільне населення. В таких випадках німці зганяли всіх мешканців, розстрілювали, а села палили — тому-то наш Провід враховував цю обставину.

Нам хотілося простору, волі, бо людина прагне не обмежувати себе в просторі, тож і ми всі, перебуваючи над Дністром, почували себе як у путах, незручно, бо не можна було голосно говорити, крикнути, не можна співати, і така обстановка дратувала нас. Але висувати претензії чи виявляти незадоволення ми не мали права. Все це залежало від Проводу, а для вояка наказ не обговорюється — потрібно його свято виконувати. Між собою ми іноді порушували питання і обговорювали наше майбутнє, бо ми хотіли і прагнули того, щоби з нас вийшли добірні вишколені і взірцеві вояки, а крім самого бажання, треба мати ще і відповідну військову підготовку. Тому ми з усіх сил старалися оволодіти військовими знаннями та секретами, щоби в майбутніх боях мати незаперечну перевагу над ворогами. І нарешті, як прийшла звістка і наказ відходити в Карпати, радості нашій не було меж. Ми з нетерпінням чекали того дня, коли нарешті вирушимо в легендарні місця базування Довбушевих опришків, у вічнозелену країну легенд та казок, в оспівану поетами Чорногору та Добошанку, де би вікові смереки та ялини сховали під свої крони від ворожих очей перших бунтівних, нескорених, сильних духом лицарів, котрі в майбутньому майже всі поклали свої голови в боях з лютими ворогами землі української. А поки що нас чекала незвідана далека дорога, яка буде для нас першим іспитом на витривалість, і ми, як нічні привиди, безшумно, стрілецьким рядом, вирушили назустріч загадковій будучності.

Виконуючи наказ командирів — не розтягуватися в дорозі, не дзеленчати, не говорити, не курити, точно по лінії передавати один одному накази, — ми прямували в Карпати. Ми зупинялися щогодини на 10 хвилин напитися води, покурити, поправити взуття, одежу чи зброю або щось інше і продовжували долати кілометри, не відчуваючи втоми. Але поза північ порив помалу згасав, бо зброя важчала і військові обладунки намулювали плечі та руки, хоч ніхто не скаржився ні на що, а на перепочинках, навпаки, жартували, підсміхались з деяких невдах, бо дорога не може бути без пригод. Тож декому чимось треба було помагати, і в темряві не один спіткнувся чи зачепився за що-небудь і падав на землю, чи в рів, чи яму. На марші не можна було кепкувати з невдах, бо наказ забороняв, зате на перепочинках веселуни та сміхотворці під регіт стрілецької братії переповідали комічні випадки, прикрашаючи окремі епізоди своїми вигадками та коментарями. На даному етапі не було ніякого романтизму в наших діях та вчинках, а була копітка, тяжка і виснажлива підготовка до непередбачуваних подій, які ми собі приблизно уявляли, бо з самого початку вишколу майже кожний з нас зрозумів, що йдеться не про звичайну прогулянку на лоно природи, а про ґрунтовну переміну в нашому житті, де прийдеться ходити по лезу гострого ножа, звикати до незвичайних ситуацій. Часто йшлося про такі речі, які треба було вирішувати в частки секунди, і від такого рішення залежало — бути чи не бути. Незважаючи ні на що, наша сотня продовжувала наближатися до природної твердині, подарованої нашій нації Небесним Творцем, де на полонинах та верховинах найдовше тривала національна визвольна боротьба нашого народу.

Розділ III

ТАБІР НЕСКОРЕНИХ

Сотня "Козака", долаючи в нічній темряві нерівні польові дороги та ледь помітні мало ходжені стежки, просувалася до Карпат. Погано озброєна і ще не добре вишколена, наша сотня повинна була триматися подалі від головних магістральних доріг, бо по головних дорогах їздили німці, які почувалися повними господарями. Тому в наших планах не було вести бої — у випадку зустрічі з ворогами це призвело би до небажаних результатів. Хоч виникали всякі незручності та перешкоди, все ж кілометр за кілометром ми наближалися до країни гір та зелених лісів. Наш маршрут був наперед опрацьований, але все одно на практиці виявились деякі прорахунки та непередбачені ситуації. Десь після півночі почав падати проливний дощ, але ми не переставали іти, бо треба було досягти запланованого за день постою в одному підгірському селі. Рухатись вперед ставало все важче — зверху дощ, а під ногами розмокла земля, — через те уповільнився марш.

Вже стало розвиднятися, як у передостанньому селі нашого планового постою обірвався зв'язок, на станиці не було зв'язкового, який мав нас далі проводити. Станичний кинувся його шукати, ми відпочивали, а тим часом розвиднилося надворі, і рухатись вперед ми вдень не могли, щоби не наразити себе на небезпеку — зовсім недалеко було місто Коломия і там стояли військові гарнізони та багато всякої поліції. Станичний зв'язкового так і не знайшов, і з цього приводу було багато погроз та нарікань, бо що то за дисципліна в підпільній мережі ОУН, що члени так недбало ставляться до своїх обов'язків — покарати його і найсуворіше! Наше командування вирішило розквартирувати сотню на краю села, недалеко від лісу, і ми, промоклі до нитки, порозходилися по стодолах. Переодягатися не було в що, то ми пороздягалися, повикручували одяг, порозвішували на бантинах, щоби сох, виставили варту і полягали спати, перевтомлені нічним маршем.

Дехто з нас вже заснув, а ще дехто викручував одяг, як прибіг вартовий зі станичним і крикнули: "Алярм, до села на машинах їдуть німці". Ми в лічені секунди похапали зброю та одяг і за наказом почали відступати до лісу. Моя чота квартирувала на самому краю села, і нас найперше за-алярмували, то ми швиденько добігли до лісу, а машини з німцями тим часом вже доїздили до села. Ми на ходу надягали на себе мокрий одяг, підперізувалися, готували зброю, а добігши до лісу, який був на горбочку, почали займати позиції, маскуватися та готувалися дати ворогам відсіч. Нам видно було і німців, що злазили з машин, і наших стрільців, котрих заалярмували найпізніше, і вони були — хто на половині дороги до лісу, а інші ще тільки вибігали з села. Німці швидко зорієнтувалися в ситуації, встановили кулемет і почали стріляти в наших, що бігли до лісу і були, як на долоні, бо до лісу йшла майже рівнина. Наші бійці залягли, ховаючись за межі та борозни, повні води після дощу, але тут було не до того — ворожі кулі заставляли їх пригинатися до землі, бо інакше чекала смерть. Німці, а було їх дуже багато, не давали змоги нашим добратися до лісу, відкрили шквальний вогонь, щоби їх знищити — на чистому полі, на рівнині це було тільки питання часу. Ми всі, хто встиг добратися в ліс, по команді чотового "Благого" зайняли вигідні позиції — хто за деревом, хто за пнями, хто у видолинку, за купинами — всі добре прикрились і чекали команди. Недалеко за великим дубом зайняв позицію кулеметник "Горошок".

Пролунала команда чотового: "Стріляти тільки по цілі, не марнувати набоїв. Вогонь!". І тут гримнув повстанський залп з усіх видів наявної зброї. Заторохтіли кулемети і, короткими і довгими чергами, окремі постріли. Німці цього не сподівалися і перенесли свій вогонь на ліс, цим скориста-

лися наші, що були на півдорозі, і змогли сховатися в лісі. Бій розгорівся, ми були на вигідних позиціях, замасковані і захищені від німецьких куль, бо вони стріляли скоріше навмання, а ми могли вести прицільну стрілянину. Наші кулеметники довгими чергами примусили німців розвернути машини, але вони встигли на краю села запалити дві стодоли, де наші стрільці квартирували і де недалеко стояли наші підводи з боєзапасами. Ми побачили, що вони заспішили, і чотовий дав наказ стріляти тільки по скупченнях ворогів. Німці під нашим прицільним вогнем почали помалу відступати зі своїх позицій. Ми весь час поливали їх вогнем з усієї нашої наявної зброї, не дали їм змоги зайняти вигідних позицій, а вони, очевидно, не сподівалися на таку відсіч. До того наша перевага була в тому, що ми були на замаскованому місці і нас не вражали їхні кулі.

Довго вони тупцювалися сюди-туди, очевидно, підбираючи своїх вбитих та поранених, а ми, підбадьорені тим, що вони стріляли навмання, продовжували вести прицільний вогонь з усієї нашої зброї. Ми їх змусили відступати, спочатку їхні машини від'їхали на солідну відстань, щось почало горіти, а потому вони перебіжками під нашими кулями почали бігти до машин, на ходу заскакували в кузови і від'їхали, відстрілюючись. Як стало нам набагато пізніше відомо, про наше перебування в селі німцям доповів німецький прислужник війт-зрадник, що був напівполяк-напівні-мець, "фольксдойч", як їх називали, — німці використовували їх на державних посадах, як своїх довірених, і вони люто ненавиділи наш народ.

Після бою ми відступили в глибину лісу, проклинаючи фашистів. Голодні, мокрі, розлючені, збуджені боєм, але найголовніше — ми пройшли бойове хрещення, ми не злякалися ворога, над нашими головами ми чули посвисти смертоносних ворожих куль. Ми пройшли першу фазу бойового гарту, ми переконались, що не такий вже страшний чорт, як його малюють. Німців було набагато більше, краще озброєних, новішою зброєю, краще вишколених, але вони були змушені відступити, не змогли встояти перед нашим смертоносним вогнем. Вони тепер були "героями" тільки коли арештовували наших невинних безборонних людей, катували, розстрілювали, палили села, але не коли зустрілися з народними месниками — тут уся їхня пиха і непереможність гітлерівської армії, про яку дзвонили на всю Європу, повністю розвіялись. Під повстанськими кулями вони забули про свою непереможність, про Гітлера, повтікали, рятуючи свою голову. Тут, на полі бою, перед обличчям смерті, десь раптом зникла та галаслива відвага. Як вражаючі повстанські кулі почали пробивати їхні надлюдські арійські черепи, то тваринний страх і звірячий інстинкт самозбереження підказав їм, що повстанці відповідають за сльози і кров по-біблійному — зуб за зуб, око за око, кров за кров. Цей перший незапланований вимушений бій підняв наш дух, окрилив нас — ми змусили лютого ворога втікати, це був успіх для нас, необстріляних, молодих. Багато з нас перший раз стріляли в своєму житті, але у нас пропав страх, ми понюхали пороху, звикали виконувати бойову команду, звикали до посвисту ворожих куль, до буднів повстанського життя, бо повстанець мав бути завжди насторожений і завжди готовий до бою.

Німці втекли, але ми в село не повертались, відійшли в середину лісу, в глибині виставили варту, розпалили вогнища, просушили одяг та взуття, відпочили, а з настанням темряви продовжили свій шлях у Карпати. Вже на другий день ми без особливих пригод стали підніматися на карпатські полонини та верховини. Ми, народжені на рівнинах, не звикли ходити по горах, і для нас на перших порах було дуже важко звикати, тому нам командири давали часто відпочинок, — є велика різниця пройти кілометр по рівнині і кілометр в горах. Ми любувались прекрасною гірською природою, почувалися вільно, розкуто, бо всюди були неосяжні простори, скільки око гляне — все гори, ліси, полонини, все зелене, все загадкове, якесь таємниче, відразу не сприйняти, і в тому є незвідане відчуття величі. Людина себе там відчуває свіжою, другий раз народженою, відчуття неосяжного простору робить людину малою в такому великому морі зелені та гір.

Пройшовши багато кілометрів горами, наша сотня одного дня перед вечором добралася до кінцевої мети нашого походу, до вишкільного табору. Цей наш табір був тимчасовий. Крім колиб, змайстрованих на швидку руку, ніяких будівель більше не було. Посередині табору була невелика галявина, яка мала служити місцем для збірки куреня. Кругом галявини поміж смереками були побудовані колиби. Табір знаходився у підніжжі гори Тарниця, під горою протікала річечка; в ній ми вмивались і брали воду на кухню. Навколо табору було чотири вартівничі пости, де день і ніч вартові охороняли табір. Стрільців було тут багато, бо, крім галичан, були буковинці та закарпатчики. Нам, новоприбулим, дали вечерю, і ми ще на скору руку встигли приготувати таке-сяке накриття на ніч.

На другий день, як звичайно, "рання зоря" — збірка на площі, руханка, а після руханки всі бігли до річки вмиватись до пояса, причому на березі річки службовий підстар-шина поглядав, щоби кожний стрілець обов'язково вмивався до пояса. Це був закон, хоч вода в річці була холодна, бо витікала з гірських джерел і текла по камінню. Після вмивання приходила черга на сніданок, а після того — збірка зі зброєю всього куреня. На збірці нас розподілили на рої, чоти та сотні: з нас сформовано три сотні — вишкільну, бойову та технічну. Призначили сотенних командирів, чотових та роєвих, в кожному рою було по 12-14 стрільців, в чоту входило три рої, в сотню — 3 чоти. Керував куренем командир куреня "Липей", а курінь мав назву — Перший Вишкільний курінь ім. Євгена Коновальця "Чорні чорти". Перший день нам був даний наказ збудувати собі колиби, щоби було де спати і сховатися від дощу» 3 жердин ми зробили односкатний каркас, сильно пологий, жердини вибирали міцні, бо на них накладали товстий шар смерекових гілляк з таким розрахунком, щоби дощова вода не затримувалась і швидко стікала і щоб його не міг дощ пробити. Постіль теж стелили з смерекового гілля, бо ніяких матраців не було і за них не могло бути й мови. Стелили і накривались хто що мав: шинелі, куртки, рядна, а під голову — наплічник або військова торба з набоями та гранатами. Ніч для нас була дуже коротка, бо після цілоденного військового вишколу ми спали, як після купелі.

Ми, новоприбулі, знайомилися з тутешніми стрільцями та командирами, а на другий день одержали наказ іти на полонину на вишкіл. Найближчими до нашого табору були дві полонини: одна називалась Рокіта, а друга — Стеришора, якраз ближче до табору і в підніжжі гори Тарниця. Наша вишкільна сотня, до якої я був зарахований, проходила вишкіл на обох полонинах. Вони були для нас як військові полігони. Звичайно ми виходили на одну з них і проходили там військову муштру. Загалом наш вишкіл ділився на польову службу та внутрішню службу. Польова служба — це тактика повстанської війни і все, що з нею пов'язане: бойові маневри, засідки, наскоки, наступальні операції, відступальні операції, оборона, розвідка і т. д. Служба внутрішня — це вартівнича служба та всяка служба з підтримання порядку в таборі та всього господарства. З нашої сотні несли внутрішню службу старшина, підстаршина та стрілець — вони кожну добу мінялися, і в їх обов'язки входили нагляд і дотримання порядку в таборі, дотримання всіх обов'язків по забезпеченню і виконанню всіх норм таборового статуту і нормального життя.

Продовольчим забезпеченням займався харчовий інтендант, і воно було надзвичайно складним, бо у Прикарпатті в ті роки був неврожай і з харчами було досить важко. В найближчих селах для нас з борошна, доставленого з південних районів Тернопільщини, господині, члени ОУН та симпатики, випікали хліб. З тих сіл хлопці з юнацтва ОУН тільки ночами на конях з в'ючними сідлами вантажили цей хліб в мішки і в мішках хліб, разом з іншими продуктами, підвозили до нас на полонину в околиці табору приблизно за чотири кілометри. Там вони чекали в означеному місці, аж поки хтось не приходив з табору. В таборі опівночі службовий старшина будив два рої стрільців, ті на алярм вставали, за лічені секунди вдягались і без зброї, тільки під охороною, піднімались на гору на полонину, на умовлене місце, забирали ті всі продукти на плечі і несли в табір. Юнаків, які привозили продукти, близько в табір не підпускали, бо місце табору ніхто сторонній не повинен був знати, для цивільних людей з тієї околиці це була таємниця.

Місце табору знали тільки зв'язкові, які курсували між табором та Проводом ОУН у найближчих селах. Вартівнича служба, яка охороняла табір, щодоби мінялася. Ми по черзі несли вартівничу службу, бо кожний стрілець повинен був знати всі правила, як поводитись на варті — в цей час це було надзвичайно важливо, бо в Карпатах концентрували свої спецгрупи розвідки — німецька, більшовицька, мадярська та інші, і взагалі карпатськими горами бродили всякі озброєні банди, більшість з яких мала на меті ліквідацію УПА або намагалася влитися в наші ряди, щоби, дочекавшись слушного часу, або нас знищити, або деморалізувати, і цього вони в якійсь мірі добивалися. Там, де їм вдалося це зробити, наслідки були для нас трагічні. Тому командування куреня надавало вартівничій службі велику увагу, бо йшлося про життя трьох сотень стрільців, і відповідна вартівнича служба була запорукою і гарантом нашого існування. В ній було три зміни: перша зміна стояла на стійці, друга була на поготівлі, а третя відпочивала, — і так мінялися цілу добу. На кожну добу була заздалегідь визначена кличка-пароль. Ті зв'язкові, які приходили до табору, повинні були знати кличку, а як хтось опинився коло табору і не знав клички, то вартовий заставляв його лягати на землю і сигналом викликав командира варти. Тоді командир вияснював — чи то свій, чи то ворог. Таких випадків було дуже багато.

Технічна сотня будувала для куреня в лісі будинки — щось на зразок казарм, де планувалося перебути зиму, і як тільки будівництво було закінчено, курінь перебрався на новий постій. Ми продовжували проходити вишкіл, і, хоча наші командири не закінчували вищих військових училищ, навчання велося на основі вишколу Українських Січових Стрільців і українською мовою. Дуже часто заняття наші переривалися з появою в тих місцях ворогів, і ми кожну хвилину мусили бути готові до бою, бо в повстанців не було фронту і запілля — кругом був фронт, у всяку пору дня і ночі.

Після напруженого дня перед вечором закінчувався вишкіл, і ми ішли з полонини до табору, чистили зброю, вмивались, приводили себе до порядку, вечеряли, а після того була година вільного часу, то кожний стрілець використовував її на свій розсуд. Більшість просто збиралася гуртом, по черзі йшли назбирати в ліс сухих дров, розкладали велику ватру, бо світла ніякого в темряві, крім вогнища, не було, і біля ватри проводили ту годину. Ця година була найкраща та найцікавіша за весь день, бо тут розкривались і розцвітали таланти різного жанру. Любителі поспівати, а їх було найбільше між нами, гуртувались разом, виучували і співали різних пісень, інші декламували вірші різних поетів — хто яких запам'ятав, жартівники забавляли стрілецтво усмішками та всякими вигаданими жартівливими історіями, що викликали могутній регіт всього куреня. Інші показували всякі трюки та штуки. Але найбільшу зацікавленість викликали оповідання з історії України. Тому така година давала плідний позитивний заряд бадьорості, доброго настрою і служила для малоосвічених великим надбанням нових знань та поглядів на оточуючий світ та розширенням світогляду. Після тої вільної години службовий старшина робив збірку всього куреня, і ми всі гуртом співали молитву "Боже Великий, Творче Всесильний", співали ми її кожний день, не дивлячись на погоду. Після молитви службовий старшина давав команду "вечірня зоря". Після цієї команди всі роздягалися, вкладалися на свої лежанки, і весь табір засинав міцним блаженним сном, тільки вартівнича та внутрішня служба пильно охороняла наш спокій і ніч.

Карпати вражають своєю надзвичайною красою, чистим, настояним на полонинських квітах та смерекових лісах повітрям, шумом лісів, щебетом птахів, дзюрчанням гірських потоків та величчю гірської природи. Нам доводилося подорожувати Довбушевими стежками, пити чисту джерельну воду з криниць, з яких колись у давнину пили воду Довбушеві опришки. Оглядали Довбушеві печери, наслухались про незліченні скарби, нібито сховані десь в карпатських печерах, і це додавало нам сили та гордості за нашого славного предка, бо ми тепер були його спадкоємцями в якійсь мірі. За переказами гуцулів, Олекса Довбуш брав у багатих, а бідним давав — і ми стояли на тому, щоби вигнати лютих ворогів з рідної землі і дати нашому народові волю та незалежність. Ми не мали в своєму розпорядженні багато часу, щоби милуватися надзвичайною красою природи, бо у нас всі дні були заповнені суворим вояцьким життям, перемішаним зі смертельною небезпекою. На кожному кроці чигала якась несподіванка, до якої кожен з нас мав бути завжди готовий. А таких несподіванок було багато, ми до них звикали, гартувались, бо питання "бути чи не бути" в багатьох випадках вирішувалось секундами, нашою рішучістю та відвагою.

Велика проблема була з продовольством, бо прогодувати три сотні стрільців в горах далеко від доріг, все нести на плечах, бо і коней не було у нас достатньо, не так було легко. Тож зрозуміло, що вояцький пайок був дуже мізерний, а доставка харчів мусила зберігатися в таємниці, щоби не ставити під удар тих, які нам допомагали. Тому-то ми завжди підтягали ремінці, як казали, на "сибірську дірку" — у нас навіть зародилася в той час поговірка "Три дні не їж, але весело дивися". Повстанське життя не було з медом також, бо воно виходило за рамки звичайної військової служби, і тут не могло бути ніякого порівняння ні з чим. На звичайну військову службу набирали рекрутів за існуючим законодавством, а повстанці йшли в підпільну армію добровільно, за велінням совісті та за покликом серця. Ми ставили перед собою мету, у нас була велична, висока ідея, і ми всі, що ступили на цей тернистий шлях, кожної миті пам'ятали першу заповідь Декалогу — "Збудуєш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї". Другого шляху не існувало. Тому всі труднощі повстанського життя ми долали з гордістю, бо усвідомлювали, що ми є та іскра, з якої повинно розгорітись полум'я національно-визвольної боротьби.

На цьому тернистому шляху було дуже багато всяких перешкод, але ми вчилися їх долати і вперто гартувалися до тих майбутніх подій і випробувань, які на нас чекали. Ми ходили на бойові операції, а також на тренувальні марші, де доводилося долати багатокілометрові переходи, і в гірських умовах це було надзвичайно важко. Весь час ми йшли озброєні, несучи на собі всю військову амуніцію. Видертись на гору без нічого не просто, а то треба було нести свою зброю, боєзапас, навперемінку запасні диски до кулеметів, розібраний по частинах міномет і міни до нього. Хоча були ми молоді, проте пройти горами весь день коштувало багато зусиль.

Треба ще торкнутись такої болючої проблеми як повстанський одяг. Починаючи з весни 1943 р., Повстанча Армія одностроїв не мала. У відділи, сотні та курені приходили добровольці хто в чім мав, бо фактично у нас не було майстерень, де би шили однострої, і не було фабрик виробляти сукно. В ті часи повстанцеві в першу чергу треба було мати ремінь, на якому можна почепити багнет, патронташ та гранати — якщо стрілець підперезаний ременем, то видно, що то вояк, а без такого ременя — то цивільний чоловік. На голові носили, як правило, пілотки: польські, німецькі, російські, мадярські, поліційні, також різноманітні кашкети та капелюхи. Штани також були всяких армій, а найбільше цивільних, одягали куртки, блузи, гімнастерки, френчі, піджаки, плащі — теж хто які мав: і цивільні, і всяких армій. Отже, як подивитись зі сторони на те наше військо, то воно виглядало дуже строкато. Були між нами хлопці, яким пощастило роздобути повний німецький чи мадярський однострій, то ми із заздрістю завидували таким, бо глянути на такого — зразу було видно, що то вояк, і всі ми мріяли про ті часи, коли будемо мати всі однострої. Такий час прийшов тоді, як ми пройшли вишкіл і почали воювати з ворогами — аж тільки тоді в боях ми здобували собі трофейні однострої різних армій.

В ті часи було багато большевицьких одностроїв, бо з наших теренів ще зовсім недавно німці прогнали большевиків, і багато одностроїв залишилось, але чомусь у нас та уніформа не користувалась пошаною, хіба шинеля, бо була з міцного сукна і захищала добре від холоду. А ненавиділи ту форму набагато більше, бо були ще в пам'яті народу нелюдські злочини енкаведистів, які позалишали, втікаючи із західноукраїнських земель, повні тюрми по-звірячому замордованих тисяч невинних людей. Згодом теренова сітка ОУН почала збирати поміж населення льняне полотно, яке люди офірували для УПА, і це полотно фарбували на зелене і шили для вояків однострої.

Десь в кінці березня чи на початку квітня 1944 р. на Великій Україні радянські війська прорвали німецький фронт і німці панічно тікали на захід. Це продовжувалось кілька днів, аж поки вони не зупинили той прорив. Але в паніці втікали німецькі тилові частини, поліція, всякі команди, охоронні відділи, а також регулярні частини. Всі дороги на захід були заповнені відступаючими обозами, технікою та награбованим добром. Тим хаотичним положенням скористалися наші сотні та курені. Вони вибирали на дорогах, по яких відступали німці, стратегічно вигідні позиції, влаштовували засідки, зупиняли німців та роззброювали, забирали в них все те, що було потрібне для оснащення нашої армії. Треба зазначити, що такі акції не завжди вдавалися без пролиття крові, були випадки, що за цю зброю, амуніцію та військове спорядження платили головами. Але в результаті таких операцій наша армія стала виглядати справжньою армією. Зникли цивільний одяг і різновидні озброєння. Здобули важкі кулемети, гарматки, міномети, коней, возів, брали також машини та мотоцикли. Багато зброї та амуніції замагазинували по криївках та на чорну годину.

Минуло більше півстоліття, і ті далекі події стали історією, до якої будуть довгий час звертатися дослідники нашої славної минувшини, будуть прискіпливо аналізувати джерела — і це будуть в більшості випадків спомини тих, хто в ті часи творили історію, були активними учасниками змагань. Документальних матеріалів дійшло до сьогоднішнього часу дуже мало, їх свідомо знищували провідники і командири у безвихідних ситуаціях перед лицем неминучої смерті, щоби вони не потрапили в руки ворогів і щоби вороги не репресували багатьох законспірованих прихильників, симпатиків та теренову сітку озброєного підпілля ОУН. В літописі УПА буде багато білих плям, бо багато подій і фактів забрали з собою в могили провідники і командири ОУН та УПА, які воліли, тяжко поранені в боях чи оточені в криївках, знищити себе, ніж здатися на милість ворогів, на нелюдські жорстокі тортури в підземеллях НКВД.

В нашому курені хроніку буднів записував курінний писар "Вдовенко", причому записував детально і на високому майстерному рівні, бо уривки я кілька разів чув, як він зачитував стрільцям. Я його близько не знав, хто він і звідки, бо тоді було незвично допитуватися — зразу це викликало би підозру в стрілецтва. Кожний з нас був невідомим для іншого так, як цього вимагала конспірація і тактика підпілля. Ми, в основному, дотримувались заповіді Декалогу — "Про справу не говори з ким можна, а з ким треба". Зрештою, в курінь, а це був самий початок створення армії, приходили тільки перевірені високоідейні хлопці, нас єднала спільна мета визвольної боротьби.

Я не беруся все детально описувати, бо дуже багато фактів стерлося з пам'яті — протягом довгих років більшовицької неволі організм піддавався голоду, холоду, жорстоким перепадам, різним хворобам, тяжкій каторжній праці, і все це на межі життя та смерті. Протягом довгого часу ледь жевріла в серці і свідомості іскорка надії — чи ми виживемо в тих жорстоких знущаннях, в яких нас на кожному кроці принижували, шельмували, і тільки якийсь здоровий глузд підказував, що не може бути такого, щоби стільки страждань, мук та пролитої крові пропало даремно. Сьогодні знайшлося багато ревізорів, фальсифікаторів, лжеіс-ториків, які стараються перекрутити, спотворити визвольні змагання нашого народу, шукають компрометуючих доказів, щоби очорнити пам'ять тисяч героїв, які поклали свої голови в боях та в пекельній людиновбивчій зоні "Архіпелагу ГУЛАГ".

Я пишаюся тим, що ділив неймовірно небезпечні умови повстанського життя з багатьма вояками, які пройшли шлях від рядового стрільця до командирів сотень та куренів. Один з них, стрілець "Чорнота" — Володимир Чавяк, що за чотири роки повстанських змагань дослужився до рангу сотника і командував повстанським куренем УПА. Наша молода держава не взяла нас, тих, що пройшли мученицький шлях, під свою опіку, не оцінила належно того героїчного подвигу, що його записала Західна Україна на сторінках нашої історії, хоч цей подвиг коштував дуже дорого нашій нації, бо в тих змаганнях за відновлення української державності загинули провідні сили західноукраїнських земель. Протягом прожитих років я не ставив собі ніколи за мету хоч трохи підняти завісу і поглянути в півстолітню давнину, бо з відомих всім нам обставин за тією залізною завісою, навіть при великому бажанні поділитися споминами нашої героїчної юності, було це ризикованою справою — за нами, колишніми вояками УПА, стежило невсипуще око чекістів, і дуже часто бувало, що не за розповіді, а буквально за два слова критики радянського устрою, необачно висловлені в присутності замаскованого агента КДБ, присуджували 10 років позбавлення волі.

Дуже шкодую, що за півстоліття стерлося з моєї пам'яті багато подій та пригод, пов'язаних з національно-визвольною боротьбою тих років. Навіть забулися псевдо вояків, з якими був в одному рою, пробую згадати декого, але фактично тільки деякі яскраві постаті збереглися в пам'яті: командири роїв — "Карий", "Морозенко", "Чумак", "Орлик", "Буревій", "Вивірка", "Кропива", чотові командири — "Скуба", "Юрко", "Благий", "Славко", "Черник", сотенні командири — "Козак", "Дон" та командир куреня "Липей". В той час, як я потрапив в руки чекістів, по волі Небесного Творця уникнувши каліцтва та смерті і опинившись за колючим дротом в пеклі сталінських концтаборів, там не було з ким згадувати про ті події, бо поміж нами були законспіровані стукачі і такі теми не можна було зачіпати. Тож в пам'яті стиралися події і факти, до того ще і не було впевненості, що вдасться вижити в тих нелюдських умовах, щоби колись комусь переказати те, чим жило наше покоління в часи духовного відродження та стрімкого злету приспаного лицарського духу нескореної нації. Тепер, аналізуючи прожитий проміжок часу, шкодую, що не спромігся, не наважився, не вистачило відваги занотувати ті історичні події, яких я був свідком. Якщо би хтось стрінувся з тих, які проходили вишкіл в курені "Чорні чорти" зі мною, то можна було би більш детально описати нашу минувшину, та, на жаль, не зустрічав я нікого — тільки доходили чутки про героїчну смерть командирів того Першого Вишкільного куреня.

Розділ IV

ПЕРШІ ЖЕРТВИ

Наш 1-й Вишкільний курінь ім. Євгена Коновальця "Чорні чорти" міцно осів табором у підніжжі гори Тарниця, а на двох полонинах Стеришора і Рокіта ми мали свої полігони, де кожний день, не зважаючи на примхи погоди, проходили військову муштру. Виучували всі премудрості воєнної стратегії та повстанської тактики, яка була несхожа ні з якими підручниками всесвітньовідомих полководців, бо базувалася найперше на традиціях визвольних змагань нашого народу, і ми, всі учасники цієї національної звитяги, були вихідцями з народних мас. А по-друге, ми починали все на голому місці, з самого нуля. Все, що треба було воякові — треба було нам здобувати в бою, і в багатьох випадках відважні хлопці ішли на ворогів голіруч, щоби здобути зброю. По-третє, ми не мали ніякої помочі ззовні, ми розраховували тільки на власні сили. По-четверте, ми всі були добровольцями і нашим кличем була перша заповідь українського націоналіста — "Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї".

Карпати прекрасні в кожну пору року, та для нас вони були перш за все неприступною твердинею, як ми вважали на самому початку нашого перебування, хоч згодом переконалися, що воно не зовсім так. Ми помилялися, бо ще не були ґрунтовно обізнані з усіма параграфами військової стратегії. Для військових полководців нема нічого неможливого, навіть у високих горах, порослих густими лісами, вони воюють і перемагають — хто силою, а хто мудрістю та талантом. Ми гартувались, привикали до суворого повстанського життя — воно солодке не було, але більшість з нас ще до вступу в ряди народних месників кожний по-своєму покуштував невольничого життя, і багатьох привела в курінь жадоба помсти окупантам, за сльози матерів, дружин та сестер, за передсмертні зойки убієнних та катованих по тюрмах і засланнях батьків та братів.

Наша розвідка повідомила, що німці готують на нас велику облаву, як вони називали, "айнзац". До Коломиї прибували війська. Ходили в народі чутки, що нас, повстанців, багато, 5 тисяч, але це не відповідало дійсності, бо нас було тільки три сотні. На той час у нас не було достатком автоматичної зброї, бо ми ще були в стадії творення і розвитку, і все наше буття потребувало удосконалення, осмислення кожного нашого кроку. Наше командування куренем, курінний "Липей", сотенні "Козак" та "Дон" не рішались чи не мали вказівок Проводу вести наступальні акції, бо, здавалося, і озброєння, і підготовка до ведення широкомасштабних бойових дій чи не задовольняли їх, чи були якісь інші міркування, а фактично ми відбивали тільки спрямовані ворожі удари на знищення нашого табору.

Стрілецтво, особливо молодь, рвалося до оперативного простору, щоби озброїтись, здобути військові трофеї, які були вкрай необхідні кожному з нас і, найголовніше, прославитись, помірятися силою з ворогами. І, зрештою, народ чекав від нас звитяги, чекав відплатних дій, збройної відповіді за кривди та знущання, заподіяні завойовниками. До нашого табору зв'язкові приносили накази з Проводу ОУН, нам все це зачитували на збірці, щоби ми могли все осмислити і бути підготованими до тих перемін, які на нас чекали в майбутньому. В перспективі ми приблизно уявляли той тернистий шлях, усіяний нашими кістками, бо без жертв не могло бути мови про побудову нашої держави. Але ніхто з нас не допускав того, що саме він стане жертвою, хоча ми в буденному житті вже звикли бачити кров і трупи, бо ми не сиділи склавши руки, ми проходили вишкіл і гартувались у щоденних небезпеках, які загрожували існуванню нашого куреня.

Курінь тим часом міцнів, розвивався, ми являли собою бойову військову одиницю, здатну виконувати задуми і накази нашого вищого командування. Ми звикали до тяжкого, невлаштованого тернистого повстанського життя, наповненого щоденними різного роду пригодами, які нас підготовляли фізично і духовно до Великого Чину. Десь далеко над Волгою, під Сталінградом, змагалися на смерть два кровожерливі тирани за панування над світом, а ми очікували, коли вони нарешті обидва знеможуться, виснажаться, знекровляться у тій кривавій борні, зачнуть розвалюватися на куски, і тоді ми зможемо здійснити віковічну мрію нашого народу — відновити свою державу, бо з історії Першої світової війни знали, що коли розвалювалася Австро-Угорська монархія та Російська імперія, то народи, котрі мали свою армію і інституції, збудували свої держави. Україна в ті часи не мала боєздатної, добре вишколеної армії, і це була одна з причин, чому ми не могли відстояти проголошену IV Універсалом Української Центральної Ради Українську Народну Республіку. Ми були свідомі тієї мети, яку ми собі добровільно обрали, і старалися не повторити тих фатальних помилок, яких допустилися наші батьки. В тих умовах, в яких ми формувались, гартувались, зростали, не було місця для плаксивих, кволих, хворобливих роздумів, а було жагуче бажання здійснювати, творити, виборювати, втілювати в життя віковічні мрії наших славних предків, скинути ненависні, ганебні кайдани і відновити Українську державу. Наш край і наш народ грабувала, руйнувала безбожна червона євро-азіатська деспотична імперія та збудований на концтаборах і газових камерах коричневий гітлерівський новий порядок. Ми не могли спокійно спостерігати те, що творилося на нашій землі, бо переконалися, що пасивність, байдужість та приказка "моя хата з краю" ніколи не поставить перед світом питання — є Україна чи нема України — бо в той час Україну розшматували: Галичина належала до т. зв. Генерал-Губернаторства (польського), Закарпаття — до Угорщини, Буковина — до Румунії, а Волинь та Велика Україна називались Рейхскомісаріат Україна зі столицею у Рівному, а не в Києві. Таким чином, на Карті світу України як держави не існувало. Тож треба було нам заявити про себе, що ми були, є і будемо боротися за право бути господарем на своїй землі, добитися, щоби народи світу визнали нас як народ, як державу.

Поки Провід ОУН шукав шляхи нав'язати дипломатичні відносини з передовими державами світу, ми в краю готувалися збройно виборювати волю і незалежність Україні. Та не така була це проста справа. Наш курінь час від часу нагадував окупантам, що ми не зійшлися в Карпати на відпочинок чи на курорт. Тому-то окупанти розвинули розвідницьку діяльність, щоби вивідати — де ми знаходимось, скільки нас, які завдання, яке озброєння. Багатьох шпигунів вдалося знешкодити, та все-таки вони дещо пронюхали. Німці вирішили будь-що нас знищити, бо для них наш курінь був великою загрозою, для них це був ніж у спину. Німецьке командування викликало полк гірських стрільців з Альп, приїхали військові гарнізони зі Станіслава, Тернополя, Коломиї та багато всякої поліції. Війська розквартирувалися в Коломиї і поступово підтягувалися до Карпат. Командування куреня було повідомлено і попереджено нашою розвідкою, що готується великий наступ на нас, тому-то далеко від табору на панівних вершинах були розміщені так звані чати, які мали завдання при появі німецьких військ повідомити командування куреня, щоби вжити запобіжних заходів. Таких застав було кілька навкруги табору. Там чергували позмінно наші рої, а в рою було по 10-12 стрільців. На ніч вони приходили в табір, а вдосвіта виходили на означене місце і там пильнували цілий день.

Одного дня, вже перед вечором німці прийшли не з тієї сторони, звідки їх очікували, і підповзли непомітно. Застава їх спочатку не помітила, бо контролювати такі великі простори важко ще через місцевість, де не є рівне поле, а гори, порослі лісом, та провалля між горами. Все ж таки в останню мить застава помітила, як вороги наближаються до них, і зайняла оборону. Німці відкрили сильний вогонь з багатьох кулеметів та почали пристрілюватись з мінометів. Розгорівся нерівний бій. В рою був один кулемет "дегтяр", кулеметником був стрілець на псевдо "Горошок", який був на фронті в перші дні німецько-совєтської війни в липні 1941 р. Він вже мав неабияку практику ведення стрільби і таким чином він з вигідної позиції і укриття поливав ворогів смертоносним вогнем, не давав їм змоги наблизитися до застави. Кулемет мав три диски по 72 набої, а як вони закінчилися, тоді стрільці, в яких були кріси радянського взірця, повіддавали всі свої запаси, хто скільки міг, і таким чином до кінця бою кулемет не затихав.

Німці пішли на штурм, бо їх було дуже багато. Вони були досвідчені, озброєні "до зубів" найновішою зброєю, натреновані і вишколені вести бої в горах, а тут напроти них — 12 стрільців, заекочені зненацька, не приготовані до бою і під таким смертоносним шквалом вогню кулеметів та мінометів. Вистояти перед такою навалою не було сили. В бою загинули три наші стрільці: "Дуб", "Іскра" та "Чернець". Нерівний бій точився кілька годин, бо наша застава мала дуже вигідні позиції, але німці почали обходити їх, і нашим загрожувала смертельна небезпека опинитись в оточенні і потрапити в полон, тому командир рою "Вивірка", сам будучи пораненим, дав наказ покинути позиції і відступити до лісу. Вбитих вояків з собою забрати не могли, бо крім них були ще і поранені і під ураганним вогнем багатьох ворожих кулеметів та мінометів треба було поспішити, щоби німці не замкнули кільце оточення. Вікові смереки та ялини сховали ПІД свої зелені та густі крони від ворожих очей відважних нескорених лицарів нашої землі, які не схилили голови перед ворогами, а заставили бундючних та пихатих завойовників забрати та понести з поля бою вбитого свого капітана, який командував ними, а разом з ним ще кільканадцять ландскнехтів, для яких аж у Карпатах підтвердилася наша приказка, яка дійшла до нас з сивої давнини: "Хто на нас підійме меч, той і сам від меча загине".

Наступила ніч і припинила ту нерівну бойню, яка загрожувала знищенням усіх сміливців застави, що прийняли на себе страшної сили удар німецької навали. Окрім трьох вбитих, які залишилися на полі бою, всі повернулися до табору, допомагаючи пораненим в дорозі. Відчували докір сумління за полишених на поталу ворогам своїх бойових побратимів. Збуджені боєм, обпалені смертельною небезпекою, але непереможені, пішли відпочивати. З сумом та печаллю курінь довідався про смерть трьох наших бойових товаришів, але визвольна боротьба потребувала жертв.

На другий день курінний "Липей" послав на місце бою чоту "Скуби" для перевірки та щоби забрати вбитих. Чота прибула вранці на місце бою, і всі вояки побачили жахливу картину. Полеглих стрільців не можна було впізнати по обличчях, а тільки по одежі: облич, власне, не було. Вороги стріляли в них, вже мертвих, по головах з кулеметів розривними кулями так, що голови були порозривані, а набоїв завойовники не шкодували, бо на заводах Крупна в Німеччині невільники з усієї Європи день і ніч їх виготовляли. Тіла полеглих густо попробивані багнетами, навіть не попробивані, а зрешечені бузувірами в нападі переможного божевілля. Вони справляли бісівський шабаш над тілами полеглих героїв. Стрілець "Чернець" мав на руці гарний перстень, на якому був вигравійований тризуб. Вороги пообрубували багнетами пальці, щоби зняти і забрати кривавий трофей на пам'ять, бо більше з того шляхетного трупа не було що грабувати і, окрім зброї, в повстанця була тільки незгасаюча любов до України та люта ненависть до наших ворогів.