Спогади українського повстанця і багаторічного в'язня ГУЛАГу

Колись німців вважали висококультурним народом, але тут в Карпатах, на місці нерівного бою, та оцінка про німецьку культурну націю десь зникала, розпливалась, бо тут, при виді замаскованих трупів, складалося враження, що це не цивілізовані люди, а кровожерлива банда маніяків десь із середньовіччя чи з доісторичних часів, які ще не мали Бога в серці, а жили по закону диких звірів: хто сильніший, жорстокіший — той панував. Якось не сполучалося у свідомості побачене з брехливою фашистською пропагандою про високу німецьку культуру.

Вся фашистська армія підперезувалась ременями з пряжками, на яких був напис "З нами Бог" ("Gott mit uns") — поставало питання: в якого Бога вірила німецька раса? Правдивий християнський Бог закликає: "Не вбивай", а оці зверх-люди, як вони себе називали, з тим кличем "З нами Бог" серед прекрасної чудової гірської вічнозеленої природи, створеної Богом, знущалися, глумилися вже з мертвих повстанців, бо їхній головний гріх полягав в тому, що вони підняли зброю в обороні рідного краю, повстали проти завойовників, які мучили наш народ в концтаборах та спалювали в газових камерах. Не цивілізація, а тваринні, звірячі інстинкти керували загарбниками, коли йшлося про завоювання чужих народів. Бажання завоювати слабші народи, запрягти їх в ярмо, мучити їх, видавлювати з них останні краплі крові і за їхній рахунок жити в розкоші та багатстві. Давно не бачили, а може, ще і не бачили величні піднебесні карпатські верховини та вікові смереки і ялини глум катів над нескореними синами потоптаної, ґвалтованої ворогами землі української, яку палили, руйнували та нищили недолюдки, вихованці психічно неврівноважених Гітлера та Геббельса, що планували винищити всі слов'янські народи. Тут, на верховинах, вони зняли маску з обличчя, під якою приховували лицемірство, злобу, брехню та ненависть до всього людства, а в першу чергу до тих, хто боровся за право бути господарем на своїй прадідівській землі. Не жаліли коричневі нелюди смертоносних куль, щоби вгамувати пекельну ненависть до всього, що ненімецьке. Всюди на окупованих територіях виднілись застереження "Тільки для німців", їм все і вся, а іншим нічого, хоч провалюйся під землю, бо на землі повинна панувати тільки "вища німецька раса".

Високо в горах, серед моря зелених лісів загубилось малесеньке сільце, що називалося Поляниця. Від нашого табору до нього гірськими стежками було десь так коло 10 кілометрів. Колись до того сільця проклали вузькоторову залізну дорогу, бо окупантам потрібний був лісоматеріал, якого в глибині Карпат було багато, тож гуцули за безцінь рубали вікові смереки, сосни та ялини, підвозили кіньми до тої вузькоколійки, вантажили у вагони, і загарбники вивозили цінну деревину за кордон та набивали грішми бездонні кишені і за рахунок національних скарбів українського народу багатіли, в той час як мешканці нашого краю жили в бідноті та злиднях, животіли обкрадені, пограбовані, обдурені, упосліджені без права вчитися, без права користуватися багатствами рідної землі, а для окупантів були як без'язикі раби, яких можна було визискувати, непокірних гноїти в тюрмах, а нескорених нищити без слідства і суду.

Командування куреня вирішило поховати наших убитих друзів в цьому малесенькому селі. Сільські майстри зробили три домовини, запросили з села Жаб'є священика, щоби відправив заупокійну панахиду по убієнних, викопали три могили, а курінь відрядив найкращу чоту, якою командував чотовий "Юрко" і яка мала віддати упавшим героям належні похоронні військові почесті. Наш диригент, що мав псевдо "Цяпка", підготував стрілецький хор, який мав відспівати похоронну траурну пісню "Ви жертвою в бою нерівнім лягли" — і таким чином одного дня схоронили наших бойових побратимів-героїв на околиці цього сільця з усіма почестями, як хоронять полеглих героїв-друзів, бо це було вперше, що нам ніхто не загрожував і ми могли чисто по-військовому та по-християнськи вшанувати їх геройську смерть і поклястися над їхніми могилами, що ми всі як один помстимося лютим ворогам за кров і сльози, за ганьбу і руїну, за муки і смерть тисяч наших невинних людей. Зі смутком і скорботою, з жадобою помсти в серцях поверталися ми з похорону в наш табір.

Життя попливло своїм повстанським руслом, з труднощами і небезпеками, випробуваннями на міцність та незламність, бо того вимагала наша боротьба, наш довгоочікуваний зоряний час. Ми намагалися не упустити той щанс створити підвалини майбутньої української держави, яка не мала би рівних собі в історії всіх народів, бо опиралися тільки на свій народ, без військових заводів, без допомоги ззовні і, в кінцевому результаті, вкрили себе невмирущою славою та відкрили нову сторінку в історії нашого народу.

Пройшло небагато часу, як одного дня наша розвідка донесла командуванню куреня, що до Поляниць наїхало дуже багато німців. Нас всіх заалярмували, в лічені хвилини виставили кругом табору замасковані бойові застави і стали чекати дальших наказів командування, Є приказка, що найважче доганяти і чекати. І дійсно, напруження було велике, бо не знали, звідки нападуть німці — десять кілометрів по гірських стежках, а саме стільки було від Поляниць до нашого табору, можна здолати за дві з половиною години (ма-єтьдя на увазі — в повному бойовому спорядженні). Ми в напруженні очікували ворогів до темної ночі, і аж тоді напруження спало. Вже вночі прийшли наші розвідники і доповіли, що німці на цей раз не планували нас зачіпати, а робили обшуки по хатах. Нічого компрометуючого не знайшли, прочесали околицю навкруг села, а потім прийшли до тих могил, де були поховані наші друзі, відкопали небіжчиків, порозбивали домовини, повиймали останки і порозкидали по кущах, зарівняли могили, відкопали і спалили хрест, після того зібралися і відійшли.

Відразу на другий день була послана чота "Скуби" до Поляниць, вони позбирали тіла героїв і поховали їх ввечері без свідків, замаскували місце поховання, щоби, крім нас, ніхто не знав. По всьому було видно, що німці мали добре налагоджену розвідку, коли детально були поінформовані про наші дії. Ми вже переконалися, що вороги не зупиняться і знову будуть тривожити вічний сон наших бойових товаришів. Вороги не змогли нас знищити, бо нам помагало кожне дерево, кожний кущик, кожна видолинка, кожна купина, бо ми виросли на тій землі; ми кормилися її хлібом та її плодами, вона була оспівана в піснях, полита кров'ю та потом наших предків, і ми, її діти, повинні і зобов'язані її боронити від ненависних лютих завойовників, які несли нам смерть, неволю та кайдани. Вороги не могли втриматись на нашій землі, бо вона горіла під їхніми ногами. Разом з іншими народами Європи ми внесли свою вагому частку в розгром коричневої ракової пухлини на тілі Європи, але за ту перемогу ми заплатили дуже дорогою ціною — життям найкращих синів та дочок нашої нації.

Ми хоронили полеглих героїв на видних місцях, якщо дозволяла обстановка, — на видних тому, щоби колись наші нащадки могли поклонитись їх могилам, гідно вшанувати їхню пам'ять. Але тих, яких гітлерівці насильно забрали, арештували, повивозили на чужину, нищили по тюрмах, концтаборах, в газових камерах і їхній прах невідомо де спочиває, про них і по сьогоднішній день ніхто не спом'яне, бо це безвісти пропалі невідомі і свої подвиги чи невдачі вони не могли комусь передати. Майже всі без винятку вони були знищені і, таким чином, свої таємниці забрали з собою в могилу. Нищили їх немилосердно ті, які на пряжках носили напис "З нами Бог" — тому постає запитання: хто насправді були ті люди, якщо їх можна назвати людьми, чому вони Божим ім'ям прикривали страшні, нелюдські, пекельні злочини, навіть над тими глумились і знущались, які покинули Цей світ. Можна припускати, що вони були посланцями пекельного зла, потойбічного світу, бо не мали людського серця, ані крихітки співчуття, їх навіть катами назвати важко, бо кат позбавляє життя свою жертву в одну мить, а вони Дуже довго і витонченими методами мордували жертву, так що вона дуже довго і в страшних муках покидала цей світ.

Над нашим краєм в часи Другої світової війни пронісся смертоносний ураган, який сформувався в Берліні та Москві. Вбивче жало цього урагану було спрямоване на наш край та народ. Наш край з величезними природними багатствами, гарним кліматом та вигідним географічним положенням був потрібен, як повітря, Берлінові та Москві. Тільки на заваді стояв наш народ. Як німці, так і москалі один поперед другого запопадливо нищили фізично і духовно, планово і послідовно провідні сили нації і нашу інтелігенцію, а потім і корінні верстви населення. ОУН створила УПА для збройного захисту нації, і хоч УПА не перемогла окупантів, але бойові її дії були поштовхом до мобілізації всіх наших життєтворчих сил, до пробудження приспаного генетичного потенціалу нації до Великого Чину. Бойові дії УПА нагадували широким масам народу, що ми не є раби, не боягузи, що в наших жилах тече лицарська кров наших славних предків і нас підбадьорює, підживляє дух відвічної стихії, який не дав стерти з лиця землі нашу націю лютим завойовникам-сусідам. Отже, в тій війні ми нагадали світові, що ми були, є і будемо боротись за волю і незалежність нашого народу.

Розділ V

ДЕЗЕРТИР

Сотня "Козака", прийнявши по дорозі в Карпати вимушений незапланований бій з німецькими загарбниками в селі Кіданці під Коломиєю, без особливих інших пригод прибула на місце постою. По наперед запланованому і опрацьованому ОУН задумі вишкільний табір був закладений в Коломийському районі у підніжжі гори Тарниця. Сотня "Козака", долаючи незвичні для нас, підгорян, гірські стежки, дороги, перевали та плаї, одного погідного весняного дня досягла кінцевого пункту нашої мандрівки. Для нас всіх усе було нове і незвичне, особливо гірська природа. Великі безкінечні простори, і все гори і ліси, ліси і гори, і все зелене, повітря чисте, п'янке, настояне на полонинських травах і квітах, запах лісової живиці-смоли, різкий запах хвої, часті короткочасні теплі дощі — все це підбадьорювало, захоплювало своєю величчю, неповторністю картин, краєвидів один кращий від другого. По дорозі попадались обороги з сухим пахучим полонинським сіном, копиці сіна, обгороджені плотиком з жердин, щоби сіна не поїли дикі кози та олені, попадались колиби особливої конструкції, де зимою перебували гуцули-лісоруби, а майже на кожній більшій полонині були великі загородки-кошари для овець з будиночком, в якому ночували вівчарі і там же переробляли овече молоко на бринзу, будз, кисляк та багато інших молочних продуктів, які майстерно вміють тільки в Карпатах виготовляти тутешні майстри, успадкувавши ці способи переробки овечого молока від прадідів та пращурів. Карпатське вівчарство бере свій початок з незапам'ятних часів нашого буття, бо не тільки викликає подив переробка овечого молока, а сама навіть гуцульська говірка достойна того, щоби її ґрунтовно дослідити, бо там ще в ті роки старі гуцули говорили так, як говорили їхні пращури в часи Київської держави. Для нас все це було загадкове, незвідане і неосмислене, бо ми ніби перенеслися на іншу планету, де людина губилась у тих величезних просторах, де часто гори та ліси окутували хмари та тумани, а через кілька хвилин із-за хмар з'являлося сонце, заливало яскравим світлом піднебесні простори, і та барвиста зелень впливала на людину життєдайно, додавала заряд бадьорості, бо така велич природи була стимулятором людського бажання освоїти ті простори, підкорити вершини, побувати в глибоких проваллях або, як там називають, зворах, насититись досхочу неповторною красою цього зеленого чуда.

В мандрівках по Карпатах не раз підсвідомо згадувались уривки з книги "Тіні забутих предків" Михайла Коцюбинського, який зіставляв фантазію з природою, бо воно інакше і не може бути, бо краєвиди неповторні, їх безліч, а як ще сюди вписати місцевого мешканця зі старовинними повір'ями та забобонами, в яких природа живе, думає, лякає, помагає мститись, — то виходить, що не можна ані прутика зламати, ані квітку зірвати, бо вони можуть і людині в лиху годину помститися. Звичайно, що в ті роки і в тих обставинах не було багато часу філософувати над тими цінностями, але як би там не було — ці всякі незвичайні явища, досі нам невідомі, додавали привід захоплюватися тією чарівною вічнозеленою неповторною країною, бо це збагачувало духовно і ці пізнання додавали гордості за те, що наш край такий різноманітний, багатий та ні з чим незрівнянний.

Наша сотня прибула в табір, і цей табір ніхто з нас до того не міг уявити — яким він повинен бути і що, власне, є табір. Мені уявлялося, що табір виглядає щось на зразок такого, як я бачив на малюнках в книгах з історії України — козацький табір з наметами, обведений глибоким ровом; думалось, що це щось на зразок казарм, обгороджених глухим парканом, або щось принаймні як показове господарство, теж обгороджене, з вхідною брамою. Та при вході в повстанський табір ми переконались, що наша уява чи фантазія була не на висоті.

Під високою горою Тарниця протікала маленька гірська річечка, вода чистенька, джерельна і дуже холодна; над річкою прямо поміж смереками була невеличка галявина, — це було місце для збірки куреня. Ні однієї деревини не рубали, щоби не можна було помітити табір з літаків — так, як створила природа, так ніхто нічого не рухав. Тимчасові колиби спорудили поміж смереками кругом цієї галявини, зверху їх не можна було помітити, бо односкатні колиби накрили грубим шаром смерекових та ялинкових гілок з таким розрахунком, щоби цей дах не пробив дощ. Постіль вимощували теж зі смерекових гілок з хвоєю. Огорожі ніякої не було, на чотирьох кутах табору стояли замасковані вартові, але таким чином, щоби один одного бачив. Ми, новоприбулі, теж побудували собі колиби, і вважали, що це вже є комфорт, бо є де заховатися від дощу та переспати ніч. Як падав дощ, то мокрий одяг і взуття сушили на вогні, бо мешканці кожної колиби мусили палити ватру, щоби обсушитись. Ті стрільці, яких ми застали, вже жили там кілька тижнів, і весь набутий ними досвід ми переймали для себе. Нас розділили по роях та сотнях — вийшло три сотні: вишкільна, бойова та технічна. Я був зачислений у вишкільну сотню.

Після впорядкування та побудови колиб ми почали проходити військовий вишкіл. Не пам'ятаю, скільки пройшло часу, як ми проходили муштру, одного ранку на збірці куреня вияснилось, що нема одного стрільця — ввечері був, а ранком вже нема. Зброя залишилась, а стрілець пропав. За-алярмовані були всі стрільці, і в таборі залишилась тільки вартівнича служба, поранені та кухар. Нам був даний наказ прочісувати той терен, де ми знаходились, шукати дезертира, бо таку оцінку дало командування, і був наказ, що, якщо ми його помітимо, а він не буде підпорядковуватись наказу, то після попередження стріляти в нього. Його об'явили нашим смертельним ворогом, бо припускали, що це є шпигун і він може привести німців, щоби нас знищити. Форсованим маршем ми вийшли з табору, розділились на кілька відділів і приблизно в напрямі найближчих сіл від нашого табору почали прочісувати ліси, полонини та звори. Найближчі села були далеко, по кільканадцять кілометрів горами, бо доріг не було, хіба що малопомітні стежки. Пошуки тривали майже цілий день, десь аж перед вечором прибіг до нашої чоти зв'язковий з другої сотні і повідомив, що є наказ повертатися в табір, бо дезертира наздогнали і впіймали. Ми завернули назад, гублячись у здогадках, що воно таке — дезертир, як між нами міг взятися такий чоловік, чому втікав, чи справді шпигун. Я не знав його особисто, бо за недовгий проміжок часу не встиг усіх пізнати — просто не було часу вільного, бо весь день муштра, і час був поділений, розрахований так, що ми мали тільки ввечері одну годину вільну. Говорили, що псевдо його "Орел" і він був у другій бойовій сотні.

Ми аж пізно ввечері прийшли до табору, але найперше хотілося побачити дезертира, зрадника чи втікача. Окрім тих колиб, у котрих квартирували стрільці, одна велика, побудована окремо колиба була призначена для вартівничої служби і називалась вартівня. У нас були трофейні шинелі та шоломи, які перефарбували на нашу українську синьо-жовту символіку і тризуб. Наш курінь ще не мав військових одностроїв, і стрільці вдягались у те, хто що мав, але переважно цивільне вбрання, а на головах — капелюхи, кашкети, пілотки всяких армій; взуття теж різне — тож зі сторони військо виглядало дуже строкато. І щоби видно було, хто несе вартівничу службу, був даний наказ, щоби стрільці, які несуть вартівничу службу, одягали трофейні шинелі та на головах носили сталеві шоломи з українською символікою. Служба вартівнича та внутрішня мінялась через добу; нова зміна приходила на вартівню, одягала шинелі і шоломи, проходила зміна постів, нові ставали на охорону табору, а ті, які відбули свою зміну, знімали шоломи та шинелі з себе і повертались у свої колиби, де постійно проживали. На зовнішню охорону табору та всередині табору виділялось десь коло двадцяти стрільців.

Прийшовши ввечері до табору, ми проходили повз вартівню і побачили при світлі ватри сидячого втікача, а над ним з крісом напоготові стояв стрілець з вартівничої служби. Не раз карали стрільців за якісь дрібні провини на добу чи дві арешту на вартівні, але це було по військових правилах, з арештованого знімали ремінь, забирали зброю, і це рахувалось для стрільця, що він сидів під арештом, беззбройний, під вартою. Таке для стрільця було ганьбою перед друзями, хоч і досить символічним покаранням. І, звичайно, всі старалися не попадати під вартівню. Аж тепер ми побачили цього високого, здорового, чорнявого парубка — дезертира. Ніхто з нашої чоти не промовив до нього і слова, ані злоби, ані співчуття. Сидів він розбитий тою невдачею, що спостигла його свідомо чи несвідомо — годі було його тепер судити, бо ми всі стратили день, прочісуючи ліси, озлоблені таким непотрібним поворотом справи, голодні, перевтомлені, і після вечері та молитви пішли відпочивати.

Як ми опинилися в Карпатах, то часто на збірці всього куреня в урочистій обстановці наш курінний писар "Вдовенко" зачитував всілякі накази та розпорядження нашого головного, крайового, військового Проводу, які стосувались військових законів повстанчої армії, бо армія тільки зароджувалась, тільки творились закони, і з ними нас знайомили. В одному із законів наголошувалось, що за дезертирство по законах воєнного часу була найвища міра покарання — розстріл. Ми якось не надавали великої уваги тим законам і ставились до них байдуже, бо як ішов доброволець в повстанчу армію, то думок про дезертирство чи зраду в нього не було і не могло бути. Тут вперше зіткнулись з таким явищем і мимоволі стали над тим задумуватись, що спонукало молодого вродливого парубка тікати від нас. По-встанче життя було не розважальна туристична мандрівка, а тернистий, сповнений смертельних небезпек шлях, на який ми пішли добровільно, свідомі того, що нас чекає. Поміж нас точилися розмови на цю тему, і ми ще тоді просто не уявляли, що таке зрада, дезертирство, шпигунство і які все Це може мати наслідки для нас усіх. Одні стояли на таких позиціях, що цей дезертир, якщо би йому вдалося втекти, міг би піти до німців і привести їх до нашого табору, а так, як він знав всі ходи і виходи в таборі, то нас усіх могли перебити або, ще гірше, взяти в полон і знищити в найстрашніших муках, бо ми були для них смертельними ворогами. В умовах підпільної боротьби це була зрада, нічим не виправдана.

На другий день, як звичайно, весь курінь пішов на полонину на муштру, а командир куреня в присутності ще кількох старшин узяв дезертира на допит. Що він говорив, яке виправдання давав на свою користь, ми не знали, але бачили, що він продовжував сидіти на вартівні під арештом. Стрільці, які були з ним в однім рою, розповідали, що цей дезертир "Орел" писав вірші і щось не був задоволений військовою муштрою. Можливо, що він міг бути, як у нас прийнято говорити, "мамин синок", а якщо це було так, то, видно, він попав "не в свої сани". Можливо, він уявляв собі повстанче життя в рожевих тонах, повне романтики, насичене щоденними фантастичними подіями та пригодами, в яких він, сповнений шляхетних поривів, вирішував запозичені з романів неординарні головоломні завдання, малюючи в своїй уяві картини, достойні подиву недосвідчених у правдивості чи вигадці аматорів посмакувати сенсаціями. А тут навколо сувора військова дисципліна, обмеження в просторі, обґрунтована необхідність жити в рамках певних правил і революційних законів, підпільна життєво необхідна конспірація і, нарешті, в повному розумінні цього терміна, спартанський спосіб життя.

Самозречення і сувора необхідність виробити в собі сильну волю було прагненням багатьох нас, молодих, захоплених відвагою легендарних героїв підпільної боротьби ОУН в умовах польської диктатури. Особливе захоплення було тими, вміло підготованими атентатами в передвоєнні роки, про які ми прочитали в ідеологічному журналі "Ідея і чин", і які були для багатьох з нас поштовхом, щоби готувати своє тіло і дух до найскладніших, найнебезпечніших випробувань на міцність і незламність повстанця. Наші фізичні та духовні тренування на витривалість ми витримували мовчки, зі стиснутими зубами, звикали зберігати рівновагу духу в скрутних і неочікуваних ситуаціях, не ховались за спини друзів, а з миттєво обміркованим холодним розрахунком діяли блискавично і безпомилково. За нами не встигали старші віком стрільці, в них вже не було запалу до такого спартанського самовдосконалення, бо це вимагало самопосвяти, відречення від радощів щоденного життя і фанатичного прагнення — служити тільки ідеї визволення України, служити і віддавати свої сили, а як буде потрібно, то і життя, цій високій ідеї.

Ми марили подвигами, бо вважали, що це і є вершина патріотичної досконалості та загального визнання. Ми підходили до факту відродження українського війська як до створення світу, бо Господь з нічого створив усе і всьому надихнув життя, — так і ми вірили, що зі створенням та побудовою повстанської армії, яка буде базуватись на свідомих доб-ровольцях-патріотах, ми no-біблійному створимо світло, що переможе і просвітить невольничу темряву, розбудить і покличе до життя приспану волю і запалить смолоскип відродження нації. В ім'я цього ми долали неймовірні труднощі, виробляючи в собі сильну волю, щоби в майбутньому бути прикладом, еталоном для тих, які будуть з нами чи прийдуть після нас, щоби служити взірцем досконалості, відданості нескореному бунтівному народові, який через століття проніс у своїх генах незламність вільного духу, пам'ять про минулу славу та з фанатичною наполегливістю зумів зберегти найкращі етнічні риси минулих поколінь нашої нації. Ми старалися докопатися до того животворчого загадкового таємного джерела, яке давало початок тим незворотним процесам нашого буття, в якому наш народ мусив протягом століть боротися за виживання і виховувати в собі силу волі, не вагаючись, у вирішальній безвихідній ситуації приносити себе в жертву на олтар незнищенності нації; старалися наслідувати наших предків, які за волю і віру були катовані, саджені на кіл, вмирали, зачеплені гаком за ребра, живцем спалювані на вогнищах, осліплені, прикуті до галер, замуровані навічно в холодних підземеллях — і їх треба було не тільки наслідувати, але і помститися за них, бо їхня мученицька невинна кров кликала про помсту до неба. Ці мученики за незнищенність нації були для нас, як яскраві зорі на темному небозводі нашої трагічної історії, як Прометеї та незборимі Титани нескореного духу.

Не пройшло багато часу, не пам'ятаю точно скільки, бо час для нас минав у щоденних клопотах — весь день на полонині на військових вправах, на муштрі; військові походи, бойові дії, тренувальні марші, вартівнича та внутрішня служба — це все забирало в нас весь час, і ми, молоді, задоволені були тим, що ми вже вояки, навчені і обізнані з військовою справою. Те, що ще недавно було для нас недосяжне — ми тими знаннями тепер володіли бездоганно, і мало було між нами таких, котрі би не опанували таємниць військової справи. Одного ранку в таборі знову оголошено тривогу; в лічені секунди ми вже стаємо на площадці на збірці при зброї, і знову наказ — ловити дезертира. Вартівнича служба не впильнувала дезертира, і він на світанку таки повторно втік. Кожній сотні був визначений оперативний терен, і ми прискореним маршем вирушили виконувати завдання. На цей раз утікач не встиг далеко втекти, його наздогнали, зв'язали руки і привели в табір. Він знову сидів із зв'язаними руками під наглядом вартівничої служби. Поводилися з ним строгіше, бо всім завдав неприємностей, і тепер більшість стала усвідомлювати небезпеку, бо таки само собою напрошувався висновок, що можна очікувати від нього лиха, бо він, очевидно, остаточно став на зрадницьку стежку і не думав з неї повертатися назад. Тепер, хто проходив попри вартівню, вже без співчуття, а з підозрою та антипатією поглядав на нього.

Ми стояли в тимчасовому, змайстрованому на швидку руку таборі, а технічна сотня будувала для куреня новий табір. Там були побудовані дві будівлі, схожі на казарми, і одного дня ранком ми дістали наказ перебратись на нове місце постою. Весь курінь перебрався в новий табір десь за півдня, бо це було недалеко. Розмістилися по сотнях, а кожний стрілець влаштувався по-своєму, щоби було зручно і вигідно. Другу половину дня проходили військову муштру на полонині. На наступний день, як звичайно, ранком "рання зоря", руханка, водні процедури, сніданок і збірка при зброї на невеличкій галявині. На збірку був наказ стати всім, хто є в таборі, окрім тих, хто ніс вартівничу та внутрішню службу. Все було як звичайно, але відчувалася якась настороженість. На збірку, як і кожний день, для рапорту в супроводі сотенних та чотових прийшов курінний командир. Службовий старшина відзвітував командирам про стан табору та куреня. Курінний "Липей" не спішив давати команду "спочинь", а наказав службовому підстаршині: "Коменданта варти — до мене". Комендант варти побіг, і за хвилю під конвоєм стрільця з вартівничої служби привели зв'язаного дезертира. Курінний наказав прив'язати його до смереки перед збіркою куреня. Його розпорядження виконали. Тоді "Липей" сказав курінному писареві "Вдовенкові" стати перед куренем і зачитати наказ. "Вдовенко" зайняв вказане місце, дістав з польової шкіряної трофейної торби книгу наказів. Пролунала команда "струнко!", і "Вдовенко" чітко, голосно та лаконічно зачитав наказ, який зводився до того, що стрільця "Орла" по законах воєнного часу за дезертирство і зраду за рішенням командування куреня прилюдно на очах всього куреня — розстріляти. Для цієї екзекуції була викликана зі збірки та вартівнича служба, під час чергування якої вже другий раз утік дезертир, їм наказано стати навпроти дезертира в лаву; пролунала команда заряджати зброю і націлитись в дезертира. Чотовий "Черник" дав команду: "Увага, вогонь!". Гримнув крісовий залп, а дезертир... стояв, прив'язаний до смереки, живий і неушкоджений. Ніхто з тих, які стріляли, наче змовившись, не цілився у втікача, а всі стріляли мимо.

Ще в той час ми не усвідомлювали, що то є зрада і які вона може мати фатальні наслідки для нашої підпільної боротьби. Та й ще треба мати на увазі, що в той час у нас не було таких випадків зради чи дезертирства, тож зрозуміло, що психологічно ми не були підготовлені до відплатних заходів. Ще ніхто з нас не відчував ані особисто, ані громадою болю, страждань та незагоєних моральних ран, скоєних слабохарактерними, підлими, продажними зрадниками, яких під-куплювали, шантажували, вербували і направляли на дорогу зради проти своїх друзів наші запеклі люті вороги. Тому-то ніхто з вартівничої служби ще не мав у свідомості та в своєму серці накипілої ненависті, злоби та помсти до цього першого повстанського Юди, і всі стріляли мимо. Складалося враження, що це якась попередньо запланована застрашуюча акція. В наступні секунди пролунав грізний голос "Липея" до виконавців смертного вироку, що, мовляв, вони не виконали наказ командування і якщо другий раз повториться відмова, то всіх виконавців розстріляють разом з дезертиром. Пролунала команда ще раз заряджати зброю бойовими набоями, цілитися в дезертира і, на команду чотового "Черника": "Вогонь!", прогриміли крісові вистріли. Продірявлене кільканадцятьма кулями тіло дезертира, облите кров'ю, опустилось на землю. Даний був наказ забрати його і поховати поза територією табору в лісі. Кожен з сотенних командирів позабирали свої сотні і пішли, як і кожен день, виконувати заплановані завдання.

Не тільки для мене, а й для більшості стрільців куреня це була неочікувана приголомшуюча подія, що не вписувалась у норми повсякденного життя. Ми звикли бачити в боях тіла убитих наших друзів, трупи ненависних ворогів, бо це були закони воєнного часу, і ми стали на шлях визвольної боротьби не для того, щоб демонструвати пасивність і невиправдану бездіяльність, а для того, щоб у кривавих, запеклих нерівних боях вигнати з рідної землі лютих завойовників, які несли нашому народу кайдани, неволю, руїну і смерть. Цей трагічний випадок змусив нас іншими очима подивитись на другу сторону медалі, для нас невідому, і щодо вироку були між нами різні погляди.

Багато було таких, що засуджували таку дію і твердили, що треба було застосувати до дезертира тілесні покарання, або, простіше кажучи, нагнати розуму з сідниці в голову. Але це було б невиправною ганьбою як для командування, так і для винуватця, бо він ніколи не забув би такого принизливого вироку і, мабуть, таїв би приховану злобу дуже довго, а у вирішальних обставинах, де йшлося би про ворожу перевагу, міг би свідомо, у відплату за приниження свого "Я", перекинутись у табір ворогів. Були такі, що не надавали втечі ваги смертельного злочину, а міркували так, що втік — і на те треба махнути рукою, бо без одного вояка війна все одно відбудеться, а він не хоче бути з нами, то нехай іде на всі вітри. Інші шкодували, що такий вродливий парубок пішов марно зі світу, — мовляв, не гоже самим себе нищити, бо і без того нас вороги нищать без числа.

Та все ж більшість стрілецтва схвально поставилась до акту розстрілу, переважно старші віком, бо вони, можливо, не раз на собі відчули наслідки зради, у всіх трагічних виявах, — сюди підходила приказка, що "одна паршива вівця псує всю отару", і тому-то треба очищатись від таких ненадійних типів. А що було б, якби дезертир привів у табір ворогів? Ніхто не брався спрогнозувати наслідки такого повороту подій. Від нашого табору села були далеко, то як у ті села приїздили німецькі каральні війська, підпільна сітка ОУН негайно посилала зв'язкового до табору сповістити про загрозливу ситуацію, і в такому випадку курінь готувався до відсічі ворогам — ми виходили з табору, займали вигідні оборонні позиції та очікували ворогів, інші прямували на дороги влаштовувати засідки. У випадку з дезертиром чи зрадником каральні загони німців не заходили б у села, а відразу прямували б до табору, маючи провідником втікача, що знає всі підходи і виходи та охорону і боєздатність табору. І тоді нас чекав би повний безперечний ганебний розгром.

Були всякі здогадки щодо цього дезертира, але основних мотивів ніхто із стрілецтва не знав, бо нам ніхто не відкривав того, що говорив на слідстві втікач, коли його затримали перший раз, а на тому слідстві, крім курінного "Липея", були присутні сотенні "Дон", "Козак" та кілька чотових, і ніхто з них не ділився з нами наслідками допиту, бо це було неможливо з огляду на закони конспірації та правила підпільної тактики. Такі речі ніхто не обговорював у таборі, бо стрілець мав свято виконувати наказ зверхника. Зрештою, що то було б за військо і дисципліна, коли б кожний стрілець згоджувався чи не згоджувався виконувати наказ.

Аж згодом, через кілька років (вже в умовах більшовицької окупації) наші відділи повстанчої армії відчули на собі страшну руйнівну силу дезертирів і зрадників, яких готували каральні органи КДБ, спеціально засилали в наші сотні, курені та боївки, щоби таким чином знищити, розкласти, захопити в полон якомога більше повстанців, провідників та командирів. Ця тактика КДБ була поставлена на високому державному рівні: існували таємні військові школи, в яких спеціальні фахівці навчали, тренували, вишколювали відібраних, перевірених підлих зрадників, яничарів, і після ретельної підготовки засилали їх у ряди ОУН та УПА, де вони за 30 срібняків та за медалі і ордени провадили братовбивчу шпигунську та диверсійну роботу, допомагаючи таким чином ворожим загарбникам. Вони старалися відповідними компрометуючими діями в корені зганьбити чи принизити в очах суспільства нашу визвольну боротьбу або шляхом підлої зради, підступу та насильства віддати в руки ворогів наші найкращі кадри підпілля і таким чином паралізувати, знешкодити, зліквідувати закладені неймовірними зусиллями ОУН в умовах фашистського режиму Польщі підвалини національного і духовного відродження нації та невтомних відданих ідеї визволення борців за волю України.

Розділ VI

РОЗСІЛЬНЯНСЬКІ РУБАНІ

1944 рік. Коло прикарпатського села Розсільна, що під Чорним Лісом на Івано-Франківщині, є присілок, який називається Рубані. Не пригадую вже, скільки там було господарств, але запам'ятав цей присілок на все життя, бо з того присілка почалася нова сторінка пізнання світу, в якому не було ані співчуття, ані ласки, ані доброти, ані милосердя, зате була грубість, жорстокість, неправда, сваволя, без-жальність, ненависть та насильство. Як тільки через Прикарпаття пройшов на захід фронт, відразу за ним прийшов другий фронт, так звана прифронтова смуга військ НКВС. Тут військ НКВС було більше, як на фронті, бо їх з усього Радянського Союзу зігнали на Західну Україну, і вони мали завдання прочесати Чорний Ліс і винищити бандерівські загони УПА. До самого лісу вони, власне, не спішили, бо там можна було дістати бандерівську кулю в голову, а зате почали свої "подвиги" з сіл, які підступали до Чорного Лісу. По черзі ранніми ранками вони заходили облавою від лісу і прямували в село. Всі зв'язкові кур'єри та підпільники, які приходили до сіл з лісу вночі від сотень та куренів УПА, і ті, хто ночував у селах, старалися раненько сховатися в лісі і таким чином, не знаючи нічого про підступні дії чекістів, не вживаючи ніяких запобіжних заходів, попадалися в руки ворога, який ще за темряви блокував усі дороги та стежки, що вели до лісу. Отже, поки населення зорієнтувалося в таких підступних і хитрих заходах НКВС, то вже багато працівників підпільної мережі ОУН та кур'єрів, зв'язкових та вояків УПА попало в руки отим звірам у людській подобі.

Всіх тих, яких встигли зловити за день, більшовицькі людолови гнали в присілок Рубані. Енкаведисти в першу чергу повиганяли господарів присілка з їхніх осель з усім їхнім майном, зайняли весь присілок і перетворили його на свою базу, точніше, не базу, а катівню чи концтабір особливого призначення, де творилось беззаконня, якому позаздрило б, мабуть, навіть пекло. В господарських мурованих кам'яних льохах тримали арештованих без світла, без повітря, бо льохи щільно закривалися, а туди всередину напихали стільки арештованих, що не було де стати, а про те, щоби сісти чи лягти, то не могло бути й мови. А коли побитих, змордованих на слідстві людей притягали в ті льохи, то всі, хто там був, збивались стоячи докупи, щоби зробити місце для катованого і щоби він зміг хоч трохи полежати, прийти до тями після нелюдських знущань. На слідство та допити арештованих водили зв'язаних міцними шнурами або в наручниках двоє азіатів з розкосими очима, міцні та жорстокі, що з насолодою прикладами ламали всім ребра. Слідство і допити велися в порожніх сільських хатах, які охороняли вартові з усіх сторін, а взагалі присілок нагадував фортецю — замасковані кулеметні гнізда, замасковані вартові, що стежили за тим, що діється в околиці, бо всього півкілометра було до Чорного Лісу.

Звідси під покровом ночі вирушали сотні диких азіатських людоловів, прочісували села, поля та яри, а ввечері приганяли пов'язаних міцними мотузами побитих, окривавлених нещасних, невинних чоловіків, жінок та підлітків, знеможених, голодних, з потрісканими губами, з заплаканими очима, бо ні їсти, ні пити не давали, а смуток та страх накладав на їхнє обличчя чорну печать. Аж тепер їм ставало зрозуміло, яку "волю" та "свободу" принесли нам "старші брати". Енкаведисти по черзі прочісували села і також у такий спосіб збирали дані від своїх таємних агентів, яких вони навербували за 1939-1941 pp. — це за той час, коли Червона Армія "визволила" Західну Україну з польського ярма, а закувала нас у ганебні кайдани совєтського взірця, накинула на нашу шию більшовицький зашморг, нагородила наш народ Соловками, Колимою, Воркутою, Норільськами та Казахстанами, відкрила браму в обіцяний Леніним комуністичний рай, де мало бути все наше — що моє, те не твоє, а що твоє, то моє, і я тобі не товариш, твій товариш — вовк із Брянського лісу.

З приходом "старших братів" на західноукраїнські землі, як гадюки та змії, повилазили зі своїх нір законспіровані сексоти-стукачі, перевертні та інші нащадки Юди; строчили фальшиві доноси на невинних людей, зводили рахунки за всякі дрібниці з сусідами, наввипередки лизали сідни-ці ненависним окупантам, щоби встигнути першими потрапити в комуністичний червоний рай, дістати Юдину нагороду, торжествувати, насолодитись, дивлячись на плоди своєї зрадницької продажної діяльності, як чекісти будуть арештовувати їхні жертви, грабувати, мордувати, судити, розстрілювати, а інших вивозити до білих ведмедів.

Більшовицькі завойовники, що "звільнили" Західну Україну від гітлерівського фашизму, ловили та арештовували тих, на кого вказували сексоти, а також усіх, хто здавався їм підозрілими, і ватагами, пов'язаних мотузами, гнали в Рубані, в льохи, а там досвідчені, вишколені помічники червоного диявола в погонах майорів та полковників з нагрудними значками "Почесний чекіст" киями та палюгами примушували невинних людей говорити на себе неправду, немовби вони вороги радянського народу і ненавидять Совєтський Союз. Тільки тут кожному, хто попав сюди, відкривались очі на "найпередовішу, найгуманнішу, найщасливішу" державу в усьому світі, в якій так "вольно дишит человек". Тут вихованці та послідовники "залізного" Фелікса Дзержинського, Єжова та Берії, які мали тепле серце та чисті руки і які закінчували гуманітарні та юридичні факультети, зустрічали арештованих багатоповерховою брудною московською лайкою та популярними на той час словами "бандьора, бандіт, западнік".

Це вони, сталінські діти, перетворили нашу благословенну землю на духовну руїну, закопали в могили без хрестів мільйони замучених штучно викликаним голодом, на Соловках втопили в морі еліту нашого народу, на шахтах за Полярним колом замучили каторжними роботами мільйони синів та дочок нескореної нації, розстрілювали в потилицю незламних духом, не кажучи вже про Крути, Базар та незліченні жертви, по-звірячому замордовані у в'язницях Західної України в 1939-1941 pp. Тож і в 1944 р. в Західній Україні репресивна машина НКВС продовжувала нищити провідні сили нації з нечуваною жорстокістю, силою зброї, опираючись на людей, обдурених фальшивою більшовицькою пропагандою, які не вміли розрізнити — де правда, а де брехня.

На Рубанях повним ходом кипіла заздалегідь запланована знищувальна людиновбивча робота, жертвою якої були невинні люди, в серцях котрих горіла незгасна любов до своєї Батьківщини, а цю любов силою виривали з їх грудей бездушні московські кати. Людолови кожний день приганяли затриманих людей, зв'язаних по кілька чоловік, їх тут цілодобово фільтрували, пересівали через кадебістське решето, але зовсім інакше, як хлібороб зерно, бо до зерна хлібороб ставиться, як до священного Божого дару, який дає життя, а чекісти створювали і опрацьовували десятиліттями ту систему фільтрації, яка передбачала все — брехливу агітацію, муки, тортури, пастки, очні ставки, вміло і дуже хитро підготовані провокації, підслуховування, шантаж, погрози і взагалі весь арсенал, яким ці упирі користувались упродовж існування безбожної, проклятої мільйонами замучених громадян сатанинської людинодробилки, якій назва — більшовицька імперія зла. Не оминула і мене чаша сія.

Не відчуваючи ніякої небезпеки, голодний, перевтомлений кількаденними переходами лісами, на світанку я виходив стежиною з лісу; через поріділі дерева вгадувалось вже поле. Але ще було темно і неможливо добре зорієнтуватися, де я знаходжуся, чи далеко до найближчого села. Густий ліс залишився позаду, а попереду виднілися густі кущі ліщини і поодинокі дерева. Раптом, не встиг я і оком змигнути, з кущів, між якими я проходив, накинулись на мене багато постатей у маскувальних плащ-палатках. Вистрілити не встиг, бо в лічені секунди ударами по руках вибили зброю, повалили на землю, з усіх сторін посипались болючі удари, заломили руки, добре зв'язали мотузами до горла і до грудей, наїжачились гострі штики, і тільки тоді наді мною нахилився майор, б'ючи наганом куди попало, і зразу почав допит.

Мені на все життя закарбувався в пам'яті образ мого першого ката, бо інакше його назвати не можна — по всьому було видно, що я не перший попав йому в руки, поки він дослужився до звання майора. Це був високий на зріст, із занадто довгими руками, великою головою, безбровий чоловік, із жаб'ячими очима, з безформеною фізіономією, яка нагадувала мені малюнки з журналів та газет, що видавалися перед війною і на яких чекісти з лютою ненавистю та злобою розстрілювали вояків УНР зі словами: "Нікакой України нет і не будет". Цей майор був подібний до тих, з журналів: нагадував розбійника з великої дороги. Він міг би бути натурщиком художникові-карикатуристу. Під час розмови вискалювались великі різнорідні зуби, а коли допитував, то з рота бризкала слина, як у скаженого собаки. Його мова нагадувала попереджувальне сичання змії. Здавалося, що такого виродка не могла виховувати мати чи взагалі жінка, він, скоріше всього, був підкинутий під двері дитячого будинку або батьками-кримінальними злочинцями, або якимись звихненими покидьками суспільства, а виховувався в інкубаторі-інтернаті за законами джунглів — хто сильніший, жорстокіший, найлютіший, продажний, тільки той міг вижити і дослужитися до майора. Таких у більшовицькій системі називали "сталінськими дітьми", бо саме на таких 70 років трималася серпасто-молоткаста, п'ятикутно-кривава диявольська тюрма народів.

Майор, б'ючи наганом, кричав: "Де сотня? Як псевдо? Куди і звідки ідеш? Хто сотенний? Скільки вас? Де зв'язок і хто зв'язковий?" Питання сипались як з мішка, і за кожним питанням — удар наганом або кулаком куди попало. Я вже говорити не міг, тільки ротом хапав повітря, бо з обличчя, носа та з рота цебеніла кров, я її ковтав, бо витерти не міг із-за зв'язаних рук. Червонопогонники, а їх було багато, кожний намагався вдарити живого "бандеру", били чим хто дістав — прикладами, кулаками, чобітьми. Майор просичав: "Хватіт, убівать не надо, ми єво живйом зароем. Поднять єво", — і тут підскочили кілька азіатів і, знову б'ючи, підняли на ноги. Вони мене підтримують, б'ють, а майор сичить: "Говорі, тогда убівать не будем". Я говорити не міг, бо захлинався кров'ю. "Ах, так не хочеш гаваріть, ми тебя расстреляем. Прівяжітє єво к дереву". — Чекісти потягли мене до дерева і прив'язали. Майор далі сичить: "Будем єво закапивать ілі оставім зверям на с'єдєніє?" — Азіати закричали: "Зачем закапивать — пусть звєрі с'єдят". Після того проти мене став чекіст з крісом, націленим мені в голову. Майор прокричав: "Буду считать до трьох, єслі не будеш гаваріть, после каманди трі — стреляем".

Я не вірив, що мене розстріляють, вони готувались розіграти комедію. Фактично мене чекають тортури, а можливо, по тому — смерть, — думав я, — а ця комедія робилась для того, щоби застрашити мене та зламати. Але все одно, подумки прощаюсь зі світом, беззвучно посилаю щиру молитву до престолу Всевишнього, прошу, щоби Небесний Творець прийняв мою душу, а тим часом майор з великими паузами та інтервалами рахує. Після "трьох" лунає постріл — я відзначив про себе у свідомості, що живий, і на мою психіку вистріл не мав ніякого впливу. Я припускав такий варіант, але для чекістів він ефекту не мав, не справдилися їхні сподівання — вони думали і розраховували, що я в останні секунди зламаюсь, але я про те не думав, хоч уже був побитий, окривавлений і в свідомості виринала думка, що так чи інакше мені не жити, бо знущалися і били дуже болюче. Бути чи не бути — мене не цікавило.

Мені фактично було все одно, бо в пастку я попався так раптово і несподівано, що я цього ніколи не допускав, а завжди розраховував на нерівний раптовий короткий бій, на поранення, — а тут вміло і хитро влаштована підступна пастка. Ми до таких методів не були підготовані, бо за німецьких часів ми були господарями в лісі, і німці, хоч і прочісували ліси, але робили це з галасом та стріляниною. В більшості випадків ми були повідомлені своєю розвідкою завчасно і до того ми ще мали німців за панів, які пішки в ліс не хотіли іти, щоб не порвати уніформу і не топтати багнюку, а їхали на машинах, мотоциклах та панцирках; лісові ж дороги майже не придатні для такої техніки. "Івани", навпаки, пішки лазили по болотах та багнюках, по нетрях, як чорти, і всюди, де їх ніхто не сподівався, і внаслідок такої переміни поведінки окупантів в неволю потрапило багато необізнаних з такою тактикою людей.

Майор голосно лає брутальною московською лайкою азіата, що от той нібито промахнувся, а він стріляв в мене з відстані десь трьох метрів. Солдат заганяє в цівку новий набій і готується другий раз стріляти — видно, що комедію розіграно вже не вперше. Азіати знову кинулися мене бити, розігріваючи себе найогиднішими лайками, найбільш досконалими, якими можуть пишатися тільки москалі. Майор і собі найболючіше вдарив мене кілька разів наганом, а потім закомандував: "Хватіт, он нам жівой нужен. Потом ми спустім с него кожу, а труп на кускі порежем! Разойдісь! Прочесать все кусти і вообще всю окрестность, арестовать всех, кто попадьотся". І дійсно, багатьом цим ранком не пощастило так, як і мені.

Азіати розійшлись, а кілька з них мене відв'язали від дерева. Допит тривав, і майор бив немилосердно жорстоко. Я нічого не говорив, бо і не хотів, і не міг. Майор просичав: "Ми єво заставім гаваріть, он всьо раскажет. Взять єво, і пашлі". Я не міг розглядіти решту членів тої банди, яка мене калічила безжально, окрім того виродка, котрий в мене стріляв, бо моя свідомість провалювалась від ударів з усіх боків, очі скоро запухли, світ сприймався в різних кольорах, думка працювала блискавично і хворобливо, весь час підсвідомо підказувала нічого не говорити, мовчати. Чи говорити, чи мовчати було все одно — смерть, а благати пощади повстанець не міг, це була б зрада, найганебніший вчинок, на який здатний тільки низький безхарактерний підлий чоловік. Через багато років я довідався, що такі, як мій перший кат, проходили спеціальну підготовку в так званій школі "Подготовка к борьбе с бандитизмом" у м. Саратові. Туди підбирали бездушних, жорстоких, грубих, безсердечних роботів сталінської системи, яка плавала в морі людських невинних сліз та трималась на закривавлених штиках більшовицьких душогубів.

Зв'язаного, побитого, закривавленого, в гурті багатьох людей пригнали мене в Рубані, запроторили в льох, і почала працювати диявольська машина під назвою "Москва сльозам не вірить". Вона працювала цілодобово, без вихідних. Від побаченого тут та почутого спливали в пам'яті страшні спогади та картини, побачені у Івано-Франківській в'язниці в 1941 р. Війна почалася без оголошення, і німці напали на Радянський Союз віроломно, без попередження 22 червня о 4 год. ранку. Були завдані бомбові удари по мостах та залізничних станціях, і таким чином був паралізований рух на дорогах. В обласній в'язниці було повно в'язнів, і щоб їх вивезти на схід, не могло бути й мови. Тому всіх їх чекісти по-звірячому замордували. Ховати їхні трупи у чекістів не було часу, тому одних поскладали і замурували в сутеренах а для інших викопали на в'язничному подвір'ї яму і закопали.

Після приходу німців братські могили розкрили, а трупи жертв терору порозкладали для спізнання. З усієї області з'їжджалися родини та близькі арештованих, щоби впізнати своїх рідних. Картина була вражаюча, приголомшуюча, бо жертви були не розстріляні, а замордовані. Тупими знаряддями порозбивані голови, грудні клітки, повідбивані руки та ноги. Кожна жертва була зв'язана, а то і по кілька, чим попало, але найчастіше дротом. Фактично пізнати їх не було можливо, хіба що тільки по одягові. Мені спливла в пам'яті та картина, і на свідомість насунулась чорна здогадка, яка вже і не потребувала підтвердження, — що і нас спіткає така сама доля, мученицька смерть від рук наших відвічних ворогів, які нас хочуть бачити тільки рабами, а якщо зайде мова про рівноправність, незалежність і свободу — тоді ми "бандіти" і нас треба винищити.

Двоє конвоїрів завели мене в селянську хату, а самі залишилися в сінях. За столом сидів чекіст, з підробленою неприродною ввічливістю запросив мене сісти, наказав конвоїрам розв'язати мені руки, просвердлив колючим, з прихованою жорстокістю поглядом великих, ледь косооких скляних очей, і почався перший етап обробки безборонної жертви на кшталт — "ти такий молодий, нащо зв'язався з гітлерівськими прислужниками, щиро зізнайся і ми тобі дамо рекомендацію у вищі навчальні заклади; подумай також про родину, бо в противному разі її вивезуть до білих ведмедів; перед тобою попереду життя, нащо ти будеш покривати бандерівців, ми все одно їх знищимо, і чим скоріше ти нам допоможеш, тим краще для нашої "Родіни", а "Родіна" гідно оцінить твоє щиросерде зізнання; ми тебе випустимо, ти ще зможеш стати інженером чи лікарем; ми тобі допоможемо, але ти допоможи нам — те, що ти нам скажеш, ніхто знати не буде, це буде таємницею, тебе бандерівці не досягнуть, в них короткі руки, їх по лісах мало, а подивись, який великий Совєтський Союз; вони божевільні, у них нічого нема, а у нас фабрики, заводи, у нас всього "много", ми їх задушимо по лісах і по криївках, а ти не бійся — покажи, де криївки, де склади, де ховаються "бандіти", де в якій хаті зв'язок, хто зв'язковий, як псевдо сотенного командира, скільки в сотні чоловік, яка зброя, хто вам доставляє харчі, з ким сотня вела бої, скільки убили червоноармійців, де їх поховали; може, знаєш провідників ОУН, як їх звати, які в них псевдо" і т. д.

Така "роз'яснювальна" робота велася півдня. Поки не було заперечень. Терпець урвався у сталінської дитини, щось хиже і дике блиснуло в його очах. Він подав сигнал, і з другої кімнати влетіли три офіцери, як казкові богатирі — високі, кремезні капітани та майор, і звернулися до мого слідчого: "Он єщьо нічєво не сказал? Сейчас всьо скажет". Всі четверо накинулись на мене — як голодні шакали шматують гострими зубами свою жертву, так і ці виплодки пекельного зла з брудною московською лайкою та з піною на оскалених від вродженої злоби устах, з потьмареними від нелюдської жорстокості очима збили мене з ніг, а на підлозі почали бити чобітьми куди попало, підсилюючи удари відбірними багатоповерховими матюками, яким, певно, в світі нема рівних. Я не пам'ятаю, скільки ударів я одержав та як довго били, бо опам'ятався, як лили на мене воду. Дали відпочити чи, може, самі втомились. Як через мряку, я дивився на їхню азіатську дикість, хижу звірячу лють, яку не в змозі пом'якшити ніякі вищі юридичні заклади, бо в їхньому генетичному коді закладені найгірші риси — злоба, жорстокість, кровожерливість, успадковані від Івана Грозного, Петра Першого та інших тиранів, на яких трималася 300-річна династія Романових та 70-річна більшовицька тюрма народів. Колесо тортур знову закрутилося.

Я вже не пам'ятав, скільки часу пройшло від того моменту, як мене полонили, бо день змінювався на ніч, мене ніхто не заміняв, а червоні упирі мінялися, питання були перехресні — якщо одному не встиг відповісти, то удари сипалися з усіх сторін. Болю вже не відчував, дуже хотілося заснути, бо кілька днів та ночей безперервних допитів вимотали фізично, свідомість збайдужіла, тільки десь там на дні приголомшеної уяви жеврів опір та затаєна ненависть, жагуче бажання помсти лютим ворогам, червоним опричникам, помічникам кремлівського людоїда. Вдень і вночі чути було нелюдські зойки катованих по всьому присілку.

Я здавав собі справу з того, що я всього рядовий вояк, і як мене калічили на першому етапі слідства! — а що ж було з тими командирами УПА та провідниками ОУН, яких взяли чекісти зрадою, підступно чи поранених, і вони опинилися в такій ситуації, що не встигли розповісти тим, з ким вони сиділи в камері, хто вони, звідки, де і за яких обставин попалися в кігті НКВС. На першому же допиті їх люто били, приголомшували, і якщо навіть після довгих тортур їм слідчі і давали короткий перепочинок, то вони після тих нелюдських знущань западали в глибокий напівсон, — бо допити тривали день і ніч і так цілими тижнями — й не могли і не встигали поспілкуватися ні з ким. Були випадки, що вони гинули в тортурах, і таким чином людина пропадала, не залишивши про себе ніяких відомостей чи принаймні прізвища та імені або псевдо.

Слідство тривало, чекіст погрожував: "Ми тєбя убйом, щєнок бандеровскій, хотя нет — убівать тєбя нельзя, ми тєбя будем мучіть, засудім тєбя, заставім по шею в грязі работать, так что жіть будеш і работать заставім, но худой, худой будеш, женщін не захочеш". Після декількох днів безперервних допитів з хати мене перевели в льох, якраз у ньому було мало людей, і там перші дні я був як у санаторії, бо на допит брали тільки раз на добу, — видно, слідчий був перевантажений новими арештованими, а я користав з того і лежав на землі, як було місце, стояти не міг, бо все тіло було в синяках та ранах і дуже боліло, боліли всі кості та голова.

Одного дня сталася подія, яка запам'яталася мені на все життя. Примхлива доля дарувала мені дуже багато всяких надзвичайних подій, але ця особлива, бо залишила глибокий слід в моїй пам'яті і служила мені еталоном геройства мого покоління, яке вкрило себе невмирущою славою — воно майже все лягло на олтар незалежності і, на жаль, не було визнане наступним поколінням, яке під впливом брехливої та фальшивої комуністичної пропаганди не спромоглося гідно вшанувати подвиги батьків, наслідувати їх і взяти їх собі за беззаперечний взірець. Тож одного дня пізно ввечері ми почули розпачливий крик, крик, який не затихав всю ніч. Аж на другий день викликали на допит з нашого льоху дядька. Як звичайно, його довго не було, а як приволокли його конвоїри скатованого і кинули в льох, він прийшов до тями через деякий час і розповів, що він бачив коло тої хати, де був штаб контррозвідки, лежачого високого чоловіка, в якого були зв'язані мотузами руки і ноги, роздерта сорочка і на грудях кров. Пізніше нас водили на допити, то ми розгляділи його як слід, бо навмисно конвоїри зупинялися коло нього і пояснювали: "Кто попитаєтся бежать — каждого ждьот такая же участь". По одежі було видно, що це вояк УПА. На грудях зяяла неперев'язана рана від удару штиком, з рани точилася краплями кров, під тим вояком була вже калюжа крові, і на грудях і на засохлій калюжі великий рій мух. Всю ніч до ранку він голосно кричав, пізніше голосно стогнав, очі закриті, тяжко дихав, не рухався, бо, крім смертельної рани, ще був дуже побитий. Як нам вдалося пізніше довідатися, цього незнайомця вели вночі на допит два молодих конвоїри, і, як звичайно, він мав зв'язані назад руки. Він вибрав момент, ногами і головою збив на землю обох озброєних червонопогонників, сам перескочив через пліт і кинувся бігти в сторону Чорного Лісу, який був від присілка з півкілометра. За огорожею був замаскований вартовий, як у москалів називалося, "секрет", і цей вартовий наздогнав утікача і штиком пробив йому наскрізь груди. Якщо незнайомий вояк пішов на такий крок, то, видно, усвідомлював, що його чекає по завершенні першого етапу допитів, коли в нього вже не було б шансу надіятись на свою силу, спритність чи спортивну підготовку, щоб утекти. Слідчі завжди розраховують на перший фізичний приголомшуючий удар — побити, покалічити, травмувати жертву, а вже другий допит для в'язня надзвичайно болючий і нестерпний, бо б'ють вже по битих місцях, по опухлих, кровоточивих, і ці повторні побої такі нестерпні, що люди непритомніють. Видно, цей герой про те мусив знати, тому і вирішив, що поки він ще в силі, поки його не поламали, треба спробувати вирватися з цього пекла. Очевидно, він мав неабиякий хист і силу, що збив з ніг двох озброєних конвоїрів і таки добре прибив їх, бо ж поки вони прийшли до тями, то він вже перескочив пліт і направився до лісу.

Пізніше нас багатьох завезли в обласну тюрму, де почався другий етап слідства, то я зустрічався по камерах з в'язнями, які були в Рубанях, але ніхто не знав того героя, тільки знали, що він був вояком УПА, а більше так і не вдалося довідатися нічого про нього. В кожного була своя біда, що раптом звалилася несподівано на людину, і з тієї халепи не вдавалося нікому вирватися, хіба що на декого бракувало доказів, то все одно додому не відпускали, а відправляли на фронт. До родини нікого не відпускали, бо після проходження через енкаведистське сито ніхто не мав нормального вигляду — чекісти спотворювали людей, перебивали кості, відбивали внутрішні органи так, що і рідна мати не впізнавала, як кажуть.

Мати цього героя теж чекала і не дочекалася свого сина; це повинна була бути мати-героїня, що виховала, подарувала Україні такого сина-героя, який, зв'язаний і без зброї, боровся з ворогами, хоч знав, що його чекає у випадку невдачі. Мати виховала в ньому національну гордість, це був орел, що не визнавав неволі — він був народжений літати, а не плазувати перед ворогами. Як нас водили на слідство, то ми бачили, коли проходили мимо смертельно раненого вояка, як офіцери-чекісти, кожний з них, били його ногами. Скільки то треба було мати ненависті та злоби до українського народу за те, що він став на шлях боротьби за незалежність. Вони тими ударами доповнювали кожний свою чашу скаженої люті і аж тепер вважали себе достойними спадкоємцями Дзержинського. Треба було бути виплодком пекельного зла, щоби з насолодою бити смертельно раненого вояка, зв'язаного міцними мотузами по руках та ногах і з пробитими штиком грудьми. Є навіть приказка, що лежачого не б'ють, а ці з диким азіатським задоволенням били та шипіли "Ух, бандьора, така твоя мать". Чому ж ви в боях з тими вояками драпали, не оглядаючись, а тут над безборонним нерухомим, безсилим вояком показували своє "геройство"?! Багато зусиль доклали і дуже плідно попрацювали комісари, політруки, парторги та комсорги, щоби недолюдкам-чекістам прищепити, влити люту шовіністичну московську гадючу отруту і направити їх проти вільної людини та народу, який встав на оборону своєї землі.

Вояк помирав довго, цілих два дні в страшних муках, після втрати крові він стогнав вже тихіше, а останній день тільки хрипів. Було дуже боляче дивитись на нього і його муки, на потріскані губи, зв'язане мотузками тіло, калюжу засохлої крові, рій мух, що пили кров і виїдали очі. Ми нічим не могли йому допомогти, хіба співчуттям, бо у нас теж були зв'язані руки, а якби хто ступив крок до нього, то кожного з нас чекало те саме, бо в той час людське життя не мало ніякої вартості. Він два дні згорав, як свічка, на наших очах, а ще день мертвий лежав на тому самому місці. Цю демонстрацію залякування чекісти робили для того, щоби зламати наш дух, зламати волю до боротьби, показати, що з рук чекістів ніхто не втече.

Вже цей вояк мертвий лежав, а нас, в'язнів, ще водили повз нього, щоби таким чином нас зламати до кінця, посіяти в наших серцях зневіру до нашої високої мети. А ми дивилися на нього, мертвого, і заздрили, і пишалися ним, бо він не намірявся іти тим тернистим шляхом, що нам приготувала доля, і волів вмерти на своїй землі безіменним героєм, чим нести свій тяжкий хрест невольничими шляхами у вічну мерзлоту Заполяр'я. Протягом трьох днів у всіх нас, хто спостерігав це неординарне сумне видовище, виникала сильна жадоба жити, щоби при першій нагоді помститися тим диким азіатам за цього нескореного відважного вояка УПА. Невідомо, що зробили з тілом цього мученика, бо скільки я не цікавився, ніхто з нас не знав його; його, мабуть, вночі десь захоронили, як тварину, без хреста, без домовини та заупокійної панахиди, бо ці нелюди ні в що не вірили, тільки в Сталіна та Леніна. Із шкіри лізли, вихваляючи тих проклятих кремлівських ідолів, які в ріках крові потопили за 70 років провідні сили нашого народу.

Пройшло півстоліття, а в моїй пам'яті ніколи не зітреться і не забудеться образ того відважного вояка, що старався вирватися на волю і заплатив за це своїм життям. Таких людей з нашого покоління було дуже багато. Наші люті вороги всіляко старалися обливати нас брудом, перекручувати історію, старалися озлобити проти нашої маленької Західної України весь колишній Радянський Союз. І їхній брехливій пропаганді це вдалося майже в повній мірі, бо вони створили образ бандерівців як кровожерливих озлоблених відступників, які хотіли відірвати Україну від більшовицької імперії та створити свою вільну незалежну державу. Але, з другої сторони, хотіли того чи не хотіли більшовики, а так сталося, що про бандерівщину, хоча і в фальшивому, перекрученому, спотвореному вигляді, довідалось усе населення Союзу в найвіддаленіших кутках, і ті мудрі люди, котрі вміли аналізувати цей процес українського відродження, не вірили більшовицькій пропаганді, а трактували це як прагнення української нації до побудови своєї незалежної держави.

Розділ VII

ШЛЯХАМИ НА СИБІР

Нас, членів ОУН та вояків УПА, засуджених воєнними трибуналами на довгі роки ув'язнення, везли в далеке та холодне Заполяр'я за те, що ми боролися проти двох світових імперій — гітлерівської Німеччини та більшовицької тюрми народів, — боролися не на життя, а на смерть на своїй прабатьківській землі з лютими ворогами, які загрожували існуванню нації, нищили все для нас святе, українське, русифікували, морили голодом, розстрілювали, вивозили на далеку холодну північ, щоби там нас "порізати без ножа", як писав Шевченко. Це вони вміли досконало робити, бо мордувати, вбивати, грабувати, ґвалтувати вони навчились протягом століть, завойовуючи сусідні народи, спираючись на багнети, насаджуючи страх і покору силою зброї, винищуючи провідні сили нації, щоби пізніше зробити з людей безбатченків, безрідних яничарів та перевертнів. За перевіреною жорстокою традицією політичних в'язнів, "ворогів народу" та інших "ненадійних елементів" насильно під конвоєм вивозили у вічну мерзлоту Сибіру та в безводні, обезлюднені пустелі Азії, і вони або гинули в страшних умовах табірного пекла, або розчинялися в тій інтернаціональній людській масі, русифікувалися і були назавжди втрачені для української нації. Таких вивезених були не десятки і не сотні, а мільйони наших братів і сестер, що ними заселили холодну дику Північ та неозорі пустелі Азії.

Нас везли в товарних вагонах, обмотаних колючим дротом, обставлених дикими озвірілими конвоїрами, що не реагували ні на які просьби ані мольби, черствими, бездушними, яким було наказано вищими офіцерами НКВС, що вони везуть не людей, а бандитів, зрадників совєтської Родіни, які хотіли відірвати Україну від російської імперії, планували вбити вождя всіх народів Сталіна, знищити Москву, самі мають звірячу натуру, є небезпечними злочинцями, співпрацювали з гітлерівцями та вбивали совєтських людей. Чим далі ми віддалялися на північ та схід, тим сильніший був холод. Вагони не опалювали, через великі шпари в дверях на ходу поїзда вривалися гострі холодні струмені вітру, і протяги гуляли по вагону. Ніякої підстилки, ні матраців не було, в'язні спали на голій підлозі, притискаючись один до одного. Таке перевезення в'язнів залізницею називалося етапом.

Етапи були найстрашніші в житті в'язнів. Весь час у холоді і голоді, без води, без теплої страви, в тісноті, в темряві, без лікарського нагляду; безконечні перевірки у вагонах, глум та знущання — все це вкорочувало багатьом в'язням мученицьке життя. Раз на добу давали шматочок хліба у 400 грамів. Належалось ще щось до хліба — цукор, риба або консерви, але нам цього не давали, бо конвоїри все це продавали і пропивали, а за те ще жорстокіше над нами знущалися. Деколи, як була погана риба, що її не вдавалося продати, не було на неї покупців, бо просто була не придатна до вживання, то тільки тоді її віддавали нам. Це були переважно сушені бички — риба, яка мала велику голову та великий хвіст, а м'яса не було — самі кістки великі. Давали одну рибину на двох або на трьох в'язнів, то зголоднілі, виснажені люди поїдали її з лускою, шкірою та кістками. Після тої солоної та зіпсованої риби дуже хотілося пити води, а її нам не давали, бо воду треба було носити з водокачки на станціях, а конвоїрам не хотілося цього робити. Якщо приносили у вагон відро чи два води, то всі кидалися, щоби хоч ковток дістати, щоби потріскані губи вмочити — та всім не вистачало, а спрага після з'їденої риби була неймовірна. Хто напився тої холодної води, то часто відразу діставав розлад шлунка і через кілька днів у муках помирав, бо медичної допомоги не було, а воду конвоїри часто набирали на станціях просто з калабань.

З України до Сибіру, в Кемеровську область, везли нас 28 днів. Переважно кожної ночі конвоїри робили перевірку — чи хто не втік або чи хто не готується втікати з вагона. Перевіряли за формулярами, які були заведені на кожного в'язня. Вночі конвоїри відкривали вагон, заходило їх кілька чоловік з ліхтарем та дерев'яними молотками, переганяли всіх в'язнів на одну половину і звільнену іншу половину ретельно обстукували. Обстукували ретельно дерев'яними молотками кожну дошку в підлозі, стінах, на стелі, — чи хто з в'язнів не прорізав люк, щоб утекти. Після такої ретельної перевірки одної половини вагона в'язнів викликали за формулярами, отже, той в'язень, якого викликали, зобов'язаний був назвати своє прізвище, ім'я та по батькові, рік народження, статтю, за якою був засуджений, та термін ув'язнення. При тому кожний в'язень мусив роздягатися догола, конвоїри промацували весь одяг і взуття, чи не було там недозволених і заборонених предметів, ножа, брошки, голки чи іншого металевого предмета, яким можна було прорізати дошку у вагоні та втекти. Перевірений одяг і взуття скидали серед вагона на купу, а голих в'язнів переганяли в перевірену половину вагона. Як усіх закінчували перевіряти, тоді конвоїри дерев'яними молотками обстукували другу половину вагона, і, переконавшись, що нема нічого підозрілого, виходили з вагона, наказуючи, щоби був порядок і щоби не було гамору.

Вагон закривали, ми залишались у темряві і всі накидались на ту кучугуру одягу посередині вагона, і кожний старався взяти все, що в темряві попадало під руку. Своє попадало рідко, бо все було перемішане. Звичайно, той, хто був сильніший і спритніший, забирав побільше, не дивлячись, чи це його, чи чуже — тільки аби одягнутись та взутись, бо надворі сніг і мороз, а у вагоні лід та іній на стінах та на стелі. Переважно старі люди та слабі залишались без одягу, голі, і замерзали, плакали, просили, благали, щоби їм віддали їх одяг, але на це ніхто не звертав уваги, кожний думав тільки про себе. Майже всі були байдужі до страждань тих нещасних, що залишились голі. Благання та плач тривали до самого ранку, поки не розвиднювалось; тоді той, хто мав чужий одяг, мусив віддати його власникам.

Такі спеціально плановані перевірки, переважно ночами, продовжувались протягом усього того часу, аж поки нас привезли в Сибір. Зрозуміло, що той, хто перебув, роздягнений, половину ночі на такому холоді, довго не прожив. Коли в'язням давали їсти ту смердючу рибу, а води не було, то від спраги в'язні язиками злизували сніг по стінах вагона, щоби хоч якось вгамувати страшну спрагу. Це, очевидно, були завчасно сплановані знущання бездушних виродків сатанинської філії на землі, де під червоним кремлівським куполом орудували безсердечні демони, що маскувались під робітничим знаряддям серпа і молота, а насправді це були помічники кривавого Люципера, які на шостій частині світу створили досі невідому народам кошару, обгороджену високою стіною з колючого дроту, під назвою Радянський Союз.

У вагоні були в'язні різних національностей, які заселяли велику більшовицьку імперію, а також багато мешканців тих європейських держав, які більшовики завоювали у війні з німцями — румуни, мадяри, поляки, чехи, словаки, хорвати, болгари, німці та інші. Багато з них не знали російської мови, то з ними конвоїри і так само верховоди у вагонах поводились просто по-звірячому, їх не вважали за людей, а за ворогів, над якими можна беззаконно глумитися, збиткуватися, мучити та безкарно бити на кожному кроці.

Найбільше у вагоні було москалів, які на правах завойовника та старшого брата верховодили, застосовуючи жорстокі знущання, глумились над усіма, топтали та принижували людську гідність, за найменші дрібниці присікувались до неросіян, даючи зрозуміти кожному, що беззаперечними господарями є тільки вони. Характерно, що хоч вони були також в'язнями, як і ми, і були засуджені на довгі терміни ув'язнення, але коли мова заходила про цілісність, безпеку, авторитет та про ворогів Союзу, то вони були готові кожної миті боронити та захищати більшовицьку імперію.

В перший день етапу конвоїри призначили старостою вагона колишнього секретаря райкому десь із Донбасу — злодія, шахрая та брехуна. Відразу коло нього згуртувалися кримінальні злочинці — такі, для яких тюрма — рідний дім, бо, власне, вони з тюрми і не виходили ніколи надовго і багато з них мали по кільканадцять судимостей. Між ними були і військові офіцери з вищою освітою, також суджені за кримінальні злочини, вчинені на територіях окупованих більшовиками країн, за грабунки, ґвалтування, розбій, шахрайство, вбивство і за всякі інші антизаконні вчинки, бо вони в тих окупованих країнах Європи поводились на кожному кроці, як дикі завойовники, і давали волю всім ненормальним пристрастям та виявам звірячої азіатської натури. Найбільше вагонна верхівка ненавиділа мешканців Західної України, бо для них ми були бандерівці, буржуазні націоналісти, зрадники і бандити. Вони часто порушували спокій у вагоні, завжди між собою голосно сперечались за всякі дрібниці, зчиняли гармидер, і тоді до вагона вдирались конвоїри, які тільки і чекали нагоди, щоби познущатися з в'язнів. Спочатку питали, хто старший вагону, а як староста ставав перед ними, тоді його питали, хто і чому порушив спокій у вагоні. Староста, не моргнувши оком, відповідав, що то в протилежному кутку бандерівці порушують порядок. Конвоїри з пекельною ненавистю накидались на нас з дерев'яними молотками, били підряд кого попало, аж поки не задовольняли свою азіатську лють.

Ця банда вагонних верховодів наводила страх на весь вагон своєю поведінкою, яка нагадувала диявольський шабаш у неволі. Якщо приносили раз на добу хліб, то вони ділили його, як їм хотілось — більші, гарно випечені пайки забирали собі, а решту — кому хотіли, тому давали. Гарячої страви за весь час етапу нам не було, води вмитися теж не давали, і не завжди можна було навіть напитися або хоч змочити пересохлі губи, бо знову-таки верховоди спершу ділили між собою воду, а як щось залишалося, то давали нам, і то не всім, бо першість мали москалі, а інші хай здихають, бо то для них вороги народу, "контрики", як вони нас називали. Майже кожен день хтось умирав від холоду, голоду та знущань, бо між в'язнями не було єдності, була ненависть, поляки ненавиділи українців, чехи — мадярів, а всі гуртом ненавиділи німців. Вагонна банда верховодів вміло використовувала ту незгоду і ненависть між в'язнями і чинила свою розбійницьку розправу над цими роз'єднаними людьми. У слабших відбирали хліб, відбирали кращий одяг, взуття та інші речі, якщо вони були у в'язнів, а хто чинив спротив, того жорстоко били. Справа була в тому, що більшість в'язнів не стикалась у житті з такими розбійницькими умовами, бо переважали люди інтелігентні, доброзичливі, гуманні, які не мали поняття про таке аморальне, бандитське, диявольське поводження кримінальних злочинців, для котрих було девізом "Ти здихай сьогодні, а я завтра", — тому ці покидьки відбирали у слабшої людини пайку хліба і проживали сьогоднішній і завтрашній день, а ті потерпілі вже вмирали з голоду сьогодні. Часто їм вдавалося брати хліб і на мертвих, що лежали в кутку вагона, бо як приходила перевірка, то конвоїрам тільки залежало, щоби всі були на рахунку за формуляром, і їх майже не цікавило, чи в'язень слабий лежить, чи вже він помер.

Ешелон з в'язнями переїздив через Урал; на Уралі є місто Златоуст. В околицях цього міста височить на видному місці високий білий стовп, який є символічною границею між Європою і Азією. Між нами були в'язні, які про це знали і знали, що цей стовп називається стовпом плачу для в'язнів, бо кого везуть під конвоєм в Азію, то тільки одиницям щастить повернутися назад в Європу. Це викликало великий смуток та печаль між нами, багато плакали, бо в тій ситуації, що ми опинилися, не було ніякого шансу вижити, а щоби відбути довгі роки в неволі на каторжних роботах, в холоді, голоді і при щоденних знущаннях, то годі було думати про щасливий кінець. Кожний день покидали нас сили, і залишалась хіба надія на чудо. Ми собі добре все усвідомлювали, бо добре знали історію кровожерливої Російської імперії та її наступницю — більшовицьку тюрму народів, яка поглинула в своїй сатанинській утробі десятки мільйонів невинних людей — людей, які боролись за волю і незалежність своїх країн, в тому числі України.

Крім тих знущань з боку конвою, знущання в самих вагонах від кримінальних злочинців було стократ жорстокіше; вони безжально і безкарно збиткувались над безборонними людьми. Пам'ятаю, серед в'язнів вагону був німець-вчитель, і над ним першим, який представляв німецький народ у вагоні, почала розправу вагонна банда. Тільки недавно закінчилась війна, москалі відсвяткували перемогу, і ці вагонні душогуби хотіли і собі по-своєму, по-звірячому, відсвяткувати тріумф. Витягли нещасного вчителя посеред вагона і, "прикрашаючи" свою лють і гнів багатоповерховою брутальною московською лайкою, розпочали над німцем розправу, вважаючи, що роблять великий патріотичний почин. По-дикому познущалися, побили його до крові, бо він нібито був учителем Гітлера і винен був у всіх гріхах німецьких, які його співвітчизники вчинили на радянській території. Через кілька днів трагічний жереб упав на долю мадяра-інженера. Це був старший чоловік, з вищою освітою, інтелігентний і доброзичливий. Його витягли на середину вагона, поглумились, побили до крові, познущались, бо він нібито винен, що мадяри воювали проти совєтської армії на стороні Гітлера, — і цей старий чоловік мусив відповідати перед бандою кримінальних злочинців за весь свій народ.

Через кілька днів злощасний жереб упав на мене. Ці сатанинські виплодки у людській подобі обступили мене посередині вагона і почали спершу мене обливати добірною, брудною, вульгарною, нецензурною московською лайкою, з якою, мабуть, не може конкурувати лайка жодної нації в світі. "Ну розказуй, бандерівський щенок, скільки ти убив совєтських солдат, а то ми з тебе душу виженем". Ці нелюди знали напам'ять кримінальний кодекс, і, як мене на перевірці кожної ночі викликали, то я повинен був називати статтю, по якій мене засудили, і перелік пунктів, а ця стаття і пункти були найстрашніші в Кримінальному кодексі, бо згідно з ними я був зрадник "Родіни" — був в організації ОУН і боровся проти окупантів зі зброєю в руках в лавах УПА.

А ще їх дратувала інша обставина. Німець-учитель не знав зовсім ні однієї слов'янської мови, і ніхто з ним не хотів спілкуватися, всі від нього бокували, як від прокаженого, всі дивилися вовком, а москалі — то прямо, як могли, знущались на кожному кроці і не пропускали нагоди, щоби його зневажити та вколоти якнайболючіше — "Ти фріц, ти гітлерівець, ти фашистська падлюка". Я трохи знав німецьку мову і в один критичний момент щось переклав йому, і від того часу він від мене не відставав з поясненнями та перекладом. Він дуже старався вивчити хоч небагато, хоч кілька десятків слів по-російському. Але наші відносини з німцем не пройшли повз увагу вагонної "еліти", і вони стали з підозрою та злобою поглядати на мене: по-перше, із заздрістю, що я хоч трішки володію чужою, ворожою їм мовою; по-друге, що я no-людяному ставлюся до їхнього ворога; а по-третє, і саме головне, що я бандерівець. Німець, не знаючи мови, прив'язався до мене, як утопаючий хапається за соломинку, вбачаючи реальний порятунок в тій ситуації — бо ж він як біла ворона, і всі з усіх сторін створюють психологічний і хуліганський тиск, показують зневагу, злобу. І хоч він людина інтелігентна, але на кожному кроці йому кидають у вічі: "Ти фашистська падлюка". Він не знав значення того слова і звернувся до мене, просив перекласти це слово. Я йому пояснив, від чого він був просто шокований. Сказав мені, що не допускав ніколи того, що в російській мові є такі мерзенні хуліганські слова і що ті злодюги і бандити могли так принижувати інтелігентну людину. Я йому відповів, що це тільки "квіточки", а "ягідки" ще попереду і що з цією мовою ніхто не може конкурувати по брутальних виразах та вульгарних лайках.

Правду кажучи, мені було не до нього, бо пройшовши слідчі тортури з усіма підступними, хитрими пастками, з неочікуваними прийомами тієї системи, яка шліфувалась десятиліттями досвідченими чекістами, котрі застосовували найпідліші методи фізичного та морального тиску у сирих та холодних підвалах НКВС, — мені навіть було важко говорити. На це потрібно було витрачати енергію, якої в мене майже не було після перебування у катівні та в'язниці на мізерному в'язничному пайку. Без передач та ніякої допомоги мій організм підупав до тієї межі, де людська гідність байдужіє, а прокидається тваринний інстинкт самозбереження. В такому моєму стані апатії і байдужості часто підходив той німець — на жаль, у моїй пам'яті стерлося його прізвище, а запам'яталося тільки ім'я — Отто. Найперше дуже чемно та інтелігентно вибачався, привітно вітався, освідомлювався про здоров'я — не всі компліменти я розумів, але по очах та обличчю здогадувався, скільки йому коштувало амбіції та розпачу поспілкуватися зі мною кількома фразами серед цих хижих вовків з оскаленими пащами, готовими кожної миті кинутись і розшматувати його. Я чомусь ставився до нього із співчуттям, хоч сам ненавидів німців, бо воював з ними, був поранений в бою з ними. Але тут, перед лицем неминучої для всіх загибелі, в моїй свідомості зароджувалося співчуття до його теперішнього стану, хоч передбачав, що наше спілкування принесе мені великі неприємності. Ці передчуття таки справдилися. Тим часом кожен день хоч кількома словами ми з ним обмінювалися, і мені теплішало на серці, коли я спостерігав, яке моральне задоволення приносило йому наше спілкування. Та й зрештою ми обидва були на одній пласі.

Отже, тепер вагонні головорізи вирішили зігнати на мені ту пекельну ненависть до українців, яка в них плекалась століттями. Раніше вони ненавиділи хохлів, але оскільки тепер хохли не становили для них загрози, то вони ставились до них з презирством, насмішкою та зневагою, а всю свою злобу спрямували на нового смертельного ворога "Родіни" — на бандерівців. Найогидніший з тих виродків сказав: "Якщо ти, бандеро, будеш мовчати і не скажеш, скільки ти знищив червоноармійців, то ми з тебе зробимо мокре місце. Ти зі своїм Бандерою хотіли нас завоювати, та ви ненормальні, ви такі-сякі, ми вашу Западну шапками накриємо, і що той божевільний Бандера думає, та ми вас всіх винищимо до ноги; тепер ми тебе скалічимо так, що ти в цьому вагоні здохнеш, і взагалі ми всіх бандер виб'ємо чи тут, чи у таборі. Прощайся, щенок, з білим світом, тебе Бандера не врятує, ми тут господарі життя і смерті". Я дійсно подумки прощався зі світом, бо що я міг — знесилений, зголоднілий, знівечений тортурами в підземеллях — протиставити цим нелюдам, які так ненавиділи нас за те, що ми підняли проти них зброю, їх багато, а я один, як заєць серед вовків або як серед скорпіонів, де від одного укусу наступає смерть. Підігрівши себе доволі безстидними і невимовно бридкими матюками, здичавілі і здеградовані нащадки московських тиранів приготувались вчинити беззаконну акцію над безсилою, безборонною жертвою.

Нараз між ними сталася якась нерішучість, щось загальмувало їхні звірячі пристрасті. До цього кола рвучко і енергійно підійшов чоловік, високий на зріст, якого я кожен день бачив, але не звертав на нього уваги, бо голодна людина вже не має ясної думки про щось, а збайдужіла до всього, що оточує, і думка працює тільки в одному напрямку — їсти, їсти, їсти, а більше нічого не сприймається і не аналізується — голод з людини робить тварину. Отож той чоловік підійшов до гурту тих скажених потвор і голосно і владно промовив: "Чого ви вчепилися до цього невинного чоловіка? Хто вам дав право знущатися над невинними людьми? Якщо ви не припините це незаконне судилище, я зараз буду гримати у двері вагона і викликати начальника конвою І, хоч я знаю, що це може коштувати мені життя, але я доб'юсь, що вас належно покарають за те беззаконня, яке ви тут творите!" Всі ті виродки замовкли, а староста запитав: "Ти що, хочеш боронити бандеру? Чи ти і сам бандера?" На це мій оборонець відповів: "Я не бандера, а така сама людина, як ви всі тут, і не можна одних безмежно вихваляти, а інших топтати в болоті. Чому вдалося Леніну у 1917 р. зробити революцію? А тому, що він мав добре організовану партію, а війна дала їм в руки зброю, і вони повалили царя. Таким же чином хотів скористатись і Бандера — він мав підпільну організацію, а війна між Гітлером і Сталіним дала їм зброю в руки, і от він силою зброї старався відірвати від більшовицької імперії Україну, яку Ленін насильно приєднав до Союзу. Так що Ленін і Бандера діяли та користувалися аналогічними способами. А цю свою брудну гру припиняйте, бо не знаєте, що вас чекає там, куди нас везуть". Наді мною пролетів ангел-хранитель. Я скористався тим замішанням і подався у свій куток, а мій оборонець, зрозумівши, що він добився свого і приголомшив ту розгнуздану банду своїм категоричним втручанням, теж відійшов, і на цьому та нездійснена оргія закінчилась.

Я не знав того чоловіка і в наступні дні якось не мав змоги йому подякувати за те, що він, фактично, вирвав мене з обіймів смертельної небезпеки. Я був би не витримав тої екзекуції, яка мені призначалася, бо боліли кістки і все нутро після пройденого тернистого шляху через чекістські катівні. Я і так вважав своє жалюгідне існування чудом. З тих вояків, кого взяли озброєного, мало хто вижив, бо поки їх допровадили озвірілі чекісти з місця взяття у полон до камери попереднього ув'язнення (в даному випадку до району), то по дорозі ті червонопогонники смертельно калічили людей, бо вважали, і небезпідставно, їх своїми останніми ворогами — якщо би вони стрінулись в бою, то від наших вояків, від повстанських куль, далеко не одного чекіста не дорахувались би червоні командири. Звичайно, е велика різниця між тими людьми, яких мобілізують насильно і гонять завойовувати чужі народи, і між тими вояками, яких не мобілізовували, а вони свідомо і добровільно ішли в лави УПА, щоби боротися не на життя, а на смерть з ненависними завойовниками нашого краю. В мого Божим провидінням посланого оборонця спрацював генетичний поклик відвічної стихії нашої нації, дух, який нас об'єднує в хвилину смертельної небезпеки, поклик гуртуватись для відсічі лютим ворогам.

Доля звела нас багато пізніше в червонім пеклі сталінських концтаборів за колючим дротом. Я довідався, що він походив з давньої родини запорозьких козаків. Хто читав "Історію запорозьких козаків" Дмитра Яворницького, той знає, що на Січі було 37 куренів, кожний з яких мав свою назву. Якраз один з тих куренів заснував мого оборонця давній предок на ім'я Ірклій, і курінь називався Іркліїв. Отже, мій оборонець називався Ірклієнко Іван Антонович. Він дуже пишався своїм родоводом, бо ж до наших днів небагато могли похвалитися старовинним походженням свого роду. Він народився в Полтавській області, працював учителем в Кіровоградській області і був засуджений на 10 років. В таборах він познайомився з нашими провідниками ОУН та УПА, вивчив платформу нашої боротьби і брав дуже активну участь у змаганнях політв'язнів за свої права. Разом з нашими хлопцями пізніше здійснив невдалу спробу втечі, за що був другий раз суджений. Особливо приємно було з ним спілкуватися, бо мав він феноменальну пам'ять, знав весь Шевченків "Кобзар". Після другого засудження Ірклієнка перекинули в інший табір, і про дальшу його долю мені нічого невідомо.

Мені в житті таланило стрічати багато таких людей, як Ірклієнко, — високоідейних, безкорисливих, готових на самопосвяту, лицарів нескореного бунтівничого духу нашої нації. Він для кожного мав підбадьорливе слово або якусь вістку чи просто розраду, бо багато з нас падали духом, зневірялись у переконаннях, тратили надію на щасливий кінець. В умовах страхітливого, нелюдського, хижацького поводження з в'язнями багато з нас кінчали самогубством, калічились, бо знущанням, переслідуванням, виснажливим каторжним роботам не було кінця-краю. З нашого покоління кого не вбила гітлерівська куля або енкаведистська черга з "дегтяра", того десятиліттями шельмували, принижували, зневажали — але все ж більшість не зламали ані тюрми, ані тортури, ані кайдани окупантів нашої землі.

Ті, хто волею Небесного Творця пережив цей мученицький тернистий шлях, ніколи не зможуть забути і не зможуть викреслити зі своєї пам'яті тих лицарів золотого фонду української нації, які в жорстоких умовах страхітливих сталінських душогубок вистояли як неопалима купина, пройшовши довголітній шлях терпіння, зберегли в своїх серцях палаючу любов до рідного краю, залишились незламні духом і створили собі нерукотворний, невмирущий, величний пам'ятник на сторінках історії України. Наша держава ще гідно не вшанувала своїх синів та дочок — тих, які ніколи не бачили Україну вільною, але боролися з лютими ворогами з вірою в те, що на їхніх кістках проростуть паростки відновлення нашої державності, що їхнє життя і боротьба, сповнена героїзму, самопожертви та трагізму, дасть грядущим поколінням наснагу продовжити започатковану святу справу, ім'я якої Українська Самостійна Соборна Незалежна Держава. Ми свідомі були тієї великої доби, в якій довелося жити і боротися, і ми не посоромили тієї повстанської слави, як не посоромили її ті, що від нас уже відійшли. Вони заплатили велику жертву за любов до України і залишили нащадкам свої імена, вкриті безсмертною славою.

Розділ VIII

ШВЕЙЦАРСЬКИЙ ГОДИННИК

Примхлива доля закинула мене, молодого вояка УПА, засудженого на 10 років позбавлення волі, в Кемеровську область до примусових таборів, які офіційно називалися Сиблаг — Сибірські табори. Я опинився там не сам, а нас тисячі під конвоєм, в товарних вагонах, обмотаних колючим дротом, привезли на станцію Юрга, вивантажили з вагонів і завели у велику кошару, загороджену дошками висотою в три метри. Жорстокий і суворий конвой, що супроводжував нас з Дніпропетровська аж у Сибір, передавав нас конвоїрам з Сибірських таборів. Отже, "гостинні" сибіряки дали нам як добовий пайок по дві варені картоплини величиною як куряче яйце. Хочеш їж, а хочеш дивись, бо на всю добу більше нічого не дістанеш. Для нас це було щось нове, бо протягом 28 днів, за які ми долали відстань від Дніпропетровська до Кемерово, нам давали на добу 400 грамів хліба, хоч хто знає, чи там були ті грами, бо їх ніхто не важив, ніхто не добивався, щоби зважити і переконатися, що там дійсно вони є, ніхто не наважувався порушувати таке питання, це було дуже ризиковано, бо озвірілий дикий конвой міг поламати ребра за найменшу скаргу, немилосердно побити чи закрити на голодний пайок у штрафний вагон, який був в ешелоні спеціально для непокірливих. Треба ще додати, що це ще був воєнний час, на сході точилася війна з японцями, і ці нелюди поводились з в'язнями дуже жорстоко, до всього присікувалися і за найменші дрібниці знущались.

Отже, коли нас вивантажили на станції Юрга, ми всі думали, що скінчились наші страждання, той страшний етап, якого найбільше боялися в'язні, бо, повторюю, умови були жахливі, теплої страви не давали, тільки один раз хліб на добу, води не те що вмитися, а навіть пити достатньо не давали. Багато в'язнів у дорозі повмирало, а ті, що доїхали, мали вигляд живих ходячих трупів, тільки очі світилися якимось хворобливим блиском; всі були брудні, чорні, невмивані та залякані тими дикими азіатами. В тій великій кошарі нас всіх вишикували по п'ять і дали команду сісти. Досередини зайшла в супроводі конвоїрів ціла ватага чекістів-офіцерів — ті, що передавали, і ті, що приймали нас — почали повз нас ходити, а нас було багато, цілий ешелон, всіх порахували, і сибірський начальник табору став питати, чи є в когось якісь претензії до конвою. Так вони обходили нашу сидячу колону, а коли наблизилися до того місця, де я сидів, я піднявся. Вся та ватага вірних сталінських дітей, приголомшена, зупинилась — вкрай здивована, шокована, не приготовлена, до таких неординарних подій, не вірячи в доконаний факт, що хтось може висунути якийсь протест, вимогу чи скаргу, — із великим зацікавленням звернула колючі, люті, повні ненависті очі на мене, нещасного, худого, чорного, обдертого, міхзяць невмиваного юнака, що мав відвагу висунути якісь претензії до конвою. До того конвою, що нас, весь ешелон збідованих в'язнів, тероризували, продавали належний нам пайок, рибу та цукор на базарах по дорозі, а на виручені гроші пили і ще гірше над нами знущалися.

"В чьом дело?" — після довгої гнітючої і полохливої паузи, з підкресленою жорстокістю спитав начальник сибірського конвою. "В мене в Дніпропетровську конвой забрав годинник", — відповів я. Сибірський начальник повернувся до начальника конвою і спитав: "Це правда?" Цей виродок відповів: "Годинник є, і ми передамо його зі справами". Як офіцери-чекісти, так і ті, що їх супроводжували, а також всі в'язні із затаєним віддихом слідкували за всім, що відбувалося. Вся червона зграя сталінських дітей просвердлювала повними злоби десятками очей мене, який кинув виклик здеградованій системі злочинців та виродків сатанинської династії душогубів.

В Дніпропетровській тюрмі, де колись побував і Тарас Шевченко, нас відбирали на етап з великої камери, в якій нас було десь із 300 в'язнів. Нас викликали по списку на широкий коридор, перевіряли по документах, заставляли роздягатись догола, відкривати рот, заглядали, чи нема там чогось схованого, заставляли піднімати догори руки і заглядали, чи нема чого під пахвами, заставляли присідати, нагинатись, заглядали між ногами — одним словом, всюди, де би можна було заховати заборонені предмети: ножик, голку, бритву, олівець, цвях і т. д. Це робили одні конвоїри, а другі уважно і прискіпливо перевіряли одяг, промацували і все вивертали. Як прийшла черга до мене і до мого одягу, я крадькома спостерігав, як почали промацувати мої штани. Раптом чекіст зосередився і почав пороти ножиком шви на штанах, розпоров і з широкого грубого рубця витягнув кусочок олівця та ручний годинник швейцарської фірми "Омега". Всі конвоїри, що нас перевіряли, позбігалися до цього щасливчика і стали оглядати годинник.

Треба сказати, що в той час годинник був дуже дорогий і не легко було його купити, навіть не всі офіцери носили годинник — отож усі конвоїри лишили свої місця і позбігалися докупи, розглядаючи знахідку з великою цікавістю. На це звернули увагу офіцери-чекісти, що наглядали за тим відбором, а їх було кілька чоловік, і вчинили мені допит. Справа була така, що як я попався у пастку, годинник в мене був на руці і під сорочкою, і ті червонопогонники, які мене в'язали, в ранковій темряві в поспіху не помітили того годинника. Як пізніше мене привели в присілок Рубані, розв'язали руки і кинули в льох, я був при свідомості і дуже втішився, як побачив, що в мене при обшуку не виявили годинника. Я непомітно, щоби ніхто не бачив, зняв годинника, помалу від'єднав браслет, в підстилку з гнилої соломи, що була в льоху, запорпав браслет, а годинник, який мав продовгасту форму, непомітно запхав у широкий рубець штанів. Чогось я дуже не хотів, щоби він дістався моїм катам, і в мене зародилась думка, що як я залишусь живим, то, може, він мені колись стане в пригоді. Як саме, я собі не уявляв, але чомусь покладав на нього надії.

Я пройшов всі круги слідчого пекла, сотні разів чекісти обшукували мої штани, але ніхто не виявив годинника. В обласній в'язниці один мій краянин подарував мені малесенький кусочок олівця, і, хоч це теж було заборонено, я той огризок олівця прилаштував в той самий рубець, де був захований годинник. І цей огризок зрадив, бо він був гострий, чекіст намацав його і таким чином він відкрив схованку. Нас роздягали і перемацували багато разів також і в обласній в'язниці, забрали на етап і везли з Івано-Франківська до Дніпропетровська місяць, там обшукували — і все проходило, я вже вірив, що завезу його туди, де буду відбувати каторгу. І ось на останньому обшуку в Дніпропетровську його чекіст таки знайшов. Мене примушували сказати, де я його взяв, а я твердив, що при арешті не відібрали, бо не попався на очі.

Отже, тут, у Сибіру, на станції Юрга, коли нас здавала одна охорона, а приймала друга, табірна, і коли нас, сидячих по п'ять, питали, чи в нас є якісь претензії до конвою, в моїй свідомості піднялась справедлива буря протесту проти тих конвоїрів, що нас везли в Сибір. В моїй пам'яті пройшли ті знущання, які вони чинили в дорозі, що нам не те що їсти, а і води не давали напитись ті бузувіри. В ту хвилину я навіть згадав Тараса Бульбу — коли козаки відступали перед ворогами і він загубив свою люльку, то йому стало її дуже шкода, і він не хотів змиритися з тим, що вона попадеться в руки ляхам, повернувся шукати її і за це поплатився своїм життям на вогнищі. Я свого годинника теж не хотів зрікатися на користь тим нелюдам і, не думаючи, що мене чекає в майбутньому (хоч спалення, може, і виключалося), з рішучістю зробив несподівану заяву. В результаті обійшлося без прикрих несподіванок, і таки ті дикуни мусили віддати годинник туди, куди мене направляли, і ніякої помсти не було, хоч я був готовий на таку реакцію. Все обійшлося добре. Начальник немилосердного конвою, як побитий пес, як злодій, спійманий на гарячому, скрипучи зубами, тамуючи невимовну злість, посилаючи тисячі найвідбірніших матюків на мою адресу, зрозумів, що тут забагато свідків, самосуду вчинити не вдасться і доведеться віддати незаконно присвоєне.

Нас перебрали нові господарі, сибіряки, якісь відмінні від європейців, чи то мені, може, так спочатку здавалося, але більшість з них були руді, обличчя квадратові, риси обличчя не витончені, не шляхетні, грубуваті — споглядали з презирством, видно уже були приготовані до зустрічі з бандерівцями. А щодо розмови, то вони переплюнули тих, які нас сюди везли, матюками сипали що слово, як з мішка. Лаяли Христа і Бога чи було за що, чи ні, чи просто підкреслювали, що вони нехтують всім світом і Творцем, що через нього все сталося. Напрошувалось питання, хто їх привів на світ і виховував, таких пішаків звироднілої чи здичавілої династії Єрмака. Отож нас вивели з тієї кошари та й повели в степ. Земля ще не пробудилась із зимового сну, і сніг ще лежав в ярах, а степ трохи нагадував український, тільки з тієї різницею, що тут попадались кущі березини, а в нас вільха та верба.

Дорогу зі станції Юрга до табору, а то було якихось 20 кілометрів, можна назвати Голгофою. Там Ісуса вели і за ним несли хреста, а тут нас ніхто не вів, але самі ми іти теж не могли — що кілька десятків метрів колону зупиняли, бо в'язні падали на землю, а піднятись не мали сили. Спочатку вибирали сильніших в'язнів і заставляли вести слабших, тих, що падали. В'язні так були ослаблені довгою дорогою, знущанням, холодом, голодом, що зовсім не мали сили пересуватись, конвоїри їх підганяли, підштовхували, грозили, що постріляють, матюкалися, давали відпочинку, але вкрай виснажені люди рухалися черепашачим ходом. Така сумна картина змусила начальника їхати в табір по підводи, які за якийсь час приїхали. То тих, яких несила було вести попід руки, поклали напівживих на підводи, і таким чином подорож тривала. Завантажені в'язнями підводи поїхали в табір, а колона продовжувала рухатись вперед. Знесилених вже не було кому підтримувати і вести, то, пройшовши пару кілометрів, довелося конвоїрам залишити велику групу в'язнів у степу, розуміється, з охороною, з тим, що по них приїдуть підводи пізніше. Поки ті, що ще могли дійти до табору, туди дійшли, то в степу залишилося ще кілька таких груп знесилених в'язнів.

І от нарешті табір. Перше, що впало у вічі, — це високий чотириметровий глухий пліт з дощок, а на верху тих дощок був зроблений на обидві сторони так званий козирок з колючого дроту, щоби не можна було перелізти той пліт. Від загорожі шириною три метри кругом табору проходила "запретная зона", обтягнена колючим дротом, всередині поборонована, щоби було видно сліди, якби хтось вночі переходив. Кругом забороненої зони на землі були протягнені грубі дроти, а на тих дротах нанизані кільця, до яких на ланцюгах прив'язані злючі собаки. По тих дротах собаки бігали вздовж усієї забороненої зони і від найменш підозрілих звуків чи появи чужих людей зчиняли неймовірний гавкіт. По кутах табору стояли високі вежі, а на верхівці під дахом озброєні вартові пильно стежили, чи не порушується кимось заборонена зона, а якби хто-небудь переступив заборонену зону, то відразу без попередження стріляли.

Нас зупинили перед брамою, перерахували, зробили перекличку, звірили по особових справах, відкрили браму, впустили в зону, і закрився за нами світ на 10 довгих років. У таборі нас чекали "таборові криси", нас знову переписали, створили бригади, призначили бригадирів з числа старих таборових лояльних прислужників та гнобителів. Під час тієї церемонії вільнонаймана жінка, яка вела перепис, а вона була начальником КВЧ ("культурно-воспітатєльная часть"), оголосила, що в кого забрали годинник, повинен підійти до неї. Я зачекав якийсь час, підійшов до неї і сказав, що годинник в мене забрали, і простягнув руку, щоби вона мені його віддала, хоч я його не бачив. Вона мені відповіла, що годинник мій у неї, але вона віддати мені його не може — він буде лежати разом з моєю особовою справою і, як я відбуду покарання, мені його віддадуть. Я попробував ще раз її умовити, але вона дала мені категоричну негативну відповідь.

Пройшло кілька місяців, і ця жінка, прізвище її було Морозова, якось підійшла до мене. Треба згадати, що крім виховної роботи, вона також приносила в зону листи і роздавала персонально в руки адресатам, щоби вони не пропадали. І от на цей раз вона мене ощасливила, бо принесла мені перший лист з моєї дорогої Батьківщини, на який я дуже довго чекав. Аж тут, на чужині, відірваний від свого коріння, позбавлений волі, пройшовши всі круги "большевицького раю", усвідомив я ще більше, яка дорога мені тепер моя люба Україна, і треба було в її обороні голову зложити, щоби не терпіти ганьбу неволі, не тинятись по концентраційних таборах, не працювати на зміцнення нашого найлютішого ворога, який приніс нашому народові неволю, смерть та духовну руїну. Морозова переконалась у точності мого прізвища, вибрала момент, щоби не було сторонніх, і повідомила таке: "Твій годинник я здала з твоєю особовою справою в II частину на зберігання, але якось недавно я бачила, що його носить на руці дочка начальника II частини".

II частина то був слідчий відділ, а його начальника в'язні називали "кумом". Цей слідчий чекіст-шовініст не любив неросійські меншини, безжальний тиран наводив страх навіть на тих безстрашних кримінальних злочинців, які мали по кільканадцять судимостей.

Я вже чув про нього і його жорстокість, бо про нього говорив весь табір, всі його боялись за його садизм і дику ненависть до "ворогів народу". Я його кілька разів бачив на розводі, це коли нас ранком виводили за зону на роботу — він завжди стояв коло вахтового будинку, високий, худий, обличчя довге, з довгим горбатим носом, мав примружені, малі, хижі очі, завжди насуплений, ніколи не стояв на одному місці; здавалося, що це хижий птах, який вистежує свою жертву. Весь час кидав колючі погляди на гурт виснажених, пригнічених неволею в'язнів, наче хизувався своєю зверхністю над приреченими. Він був грозою всіх підневільних, а також вільнонайманих. Часто викликав у слідчу камеру підозрілих, на його думку, в'язнів, допитував, робив переслідство, вишукував якісь додаткові факти, щоби пересудити людину, додати ще кілька років до попереднього терміну ув'язнення. З самого першого погляду на нього складалося враження, що це бездушний кат, а ще знаючи, що він забрав мого годинника, думаючи, що я до волі не дочекаюся, то виходило, що це і рафінований злодюга, більшовицький офіцер без честі та совісті, який чинить розбій у білий день. Це тільки подумати, яким треба бути дріб'язковим злодюжкою та ще з вищою освітою, щоби полакомити-ся на таку річ у позбавленого волі, позбавленого можливості захистити себе, захистити своє добро від посягань захланного "стража Отечества".

Я тільки трохи ще розпитав Морозову, чи були подібні випадки, і дійшов висновку, що добиватися повернення мого годинника є марна справа. Після цих роздумів я вирішив нічого не добиватися, бо ще мав на увазі, що міг поставити під удар Морозову — то ж вона мені дала цю інформацію. Я не знаю, чим вона керувалася, але, думаю, перш за все ненавистю до цього злодія, перед яким тремтіли всі і вся. Конфлікт з ним закінчився би плачевно. Не знаю, чим я викликав у Морозової співчуття, але треба їй віддати належне, поставилася до мене no-людяному, по-жіночому, хоч працювала в такій установі, завдання якої було зламати нас духовно, виховати з нас новий "совєтський народ". Я вирішив, що нічого не доб'юся, а можу ще накликати на себе непоправні погані наслідки, а довести свою правоту в тій ситуації було просто неможливо, бо той нелюд був у селищі цар і Бог.

Розділ IX

ДАНИЛО МОСКОВІТА

В дитинстві не раз я слухав, як співали пісні про чужину, і ніяк не уявляв собі, що то означає — ота чужина. Не раз виходили дівчата заміж в невістки на друге село, і пам'ятаю, як на весіллі вся родина гірко плакала, як за мерцем, що віддають дитину на чужину, між чужих людей, хоч воно було і недалеко, всього кілька кілометрів, і своя земля, свої люди. Але чомусь там, де народився і виріс, було все рідне і дороге, святе, бо тут пізнав світ, природу, людей, все до болю було знайоме і близьке, і не можна було собі уявити, щоби все було по-іншому, щоби все змінилося. Навіть в юності ніколи собі не задавав питання, що таке чужина, бо воно просто не торкалося мене конкретно, не зачіпало за живе, не завдавало болю; не відчувалося, що за тим поняттям таїться, які відчуття та враження.

Наших славних козаків москалі гнали палками висушувати болота, щоби побудувати північну столицю Росії, Петербург, і ця сумна та трагічна сторінка нашої історії якось вбивалася болем у свідомості тим, що вони вмирали тисячами на чужині. Це дуже боліло і викликало протест проти ненависних завойовників. Москалі зруйнували Запорозьку Січ і змусили наших волелюбних предків покидати рідний край і вибиратися на чужину, і не звичайну чужину, а ворожу, і хоча вони там по неволі оселились, та довго не могли жити під чужим небом, на чужій землі, не в змозі змиритися з бусурманами, мріючи повернутись на ясні зорі та тихі води, у край веселий, де залишились могили їхніх предків. Далеко на чужину завезли останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського та полковника Семена Палія, а наше покоління заселило, освоїло не тільки людьми, а і Богом забуті чужинецькі закутки комуністичної імперії, там, де жили тільки дикі звірі та хижі птахи. Туди насильно, силою зброї загнали наш народ, щоби він вів двобій з дикою природою, який неможливо було виграти, і ця чужина стала могилою для наших діточок, братів та дідів, не пристосованих до суворого Заполяр'я та мертвих пустель Азії. Ця ненависна чужина проковтнула наші найкращі свідомі кадри, на які спиралася наша національно-визвольна боротьба.

Ніхто не знає, скільки-то нашого народу вивезено на чужину, не повернулося на батьківський поріг, бо немилосердна чужина пожерла їх, невинних, тільки за те, що вони любили Україну. Ці наші мученики, опинившись на краю світу, в чужому дикому краю, часто не мали навіть змоги послати вісточку в Україну, бо не було ким, і часто ще не було кому написати, бо наші вороги не давали нам змоги вчитися. Пихаті окупанти мали нас за бидло. Більшовицька навала залила Західну Україну брехливою пропагандою, просторікуючи про братерство та вікове прагнення до єднання. Та були в нас далекоглядні й національно-свідомі політики, які розуміли, що це була тільки замаскована спроба знекровити, витравити із свідомості людей ідею незалежності, фізично розправитись з провідними силами нації і в кінцевому результаті русифікувати, розчинити на неозорих просторах комуно-фашистської імперії збайдужілі, слабодухі середні верстви населення. Отож і почалася боротьба з тою брехливою компанією, яка готувала загибель нашої нації.

У боротьбу проти ненажерливих і ненависних окупантів включились всі ідейно-свідомі люди, серед яких було багато малограмотних і зовсім неписьменних, проте вони на своїх плечах несли великий тягар — тягар, для якого і не треба було бути письменним. Це були переважно селяни. Неписьменні та малописьменні не винні в тому, що так сталося, бо всі окупанти, які приходили на наші землі, воліли мати темну і неписьменну масу, аніж освічених людей — темною і неписьменною масою набагато легше керувати. Окупанти не запроваджували обов'язкове навчання в школі, дивились на це крізь пальці, а по селах, в глушині, далеко від основних доріг, деколи школи і не було, а якщо і була, то в одній кімнатці навчалися кілька класів почергово. Літом малеча шкільного віку змушена була пасти худобу, а зимою не могла відвідувати школу, бо не було в що вдягнутися і взутися, і тому мусили сидіти на печі, чекати, поки звільняться одні в хаті чоботи чи черевики, щоби вибігти надвір потішитися зимою. Подекуди, особливо найбідніші, навіть босяком бігали по снігу, щоби повозитися на санчатах.

На жаль, таке не вельми щасливе дитинство було за часів цісарської Австрії та панської Польщі. Про зимовий спорт не могло бути і мови, про це могли мріяти тільки діти польських легіонерів, осадників та шляхти. Так само, як була в селі школа, то сюди присилали вчителя чи вчительку польської національності, бо українців не допускали. А вчитися треба було польською мовою — українською забороняли. Щоби українець чи українка могли вчитися в педагогічному інституті, треба було вихрещуватися, переходити на римо-католицьку віру, а безкоштовних вузів взагалі не було, були тільки платні інститути. Селянин, щоби вчити своїх дітей, грошей не мав, не міг собі такого дозволити, це було надзвичайно дорого. Не було де заробити грошей, хіба що продати землю, яка селянина годувала. Таким чином, хто був здібний, обдарований природою, вчився самотужки; діставали самовчителі, які випускало товариство "Просвіта", і довгими зимовими вечорами при світлі гасової лампи по буквах, по складах вчилися читати і писати.

Це була копітка праця, але вперті одиниці таки добивались деяких успіхів. Проте це були дійсно одиниці, а більшість, махнувши рукою, казали — вчитися не буду, бо мої батьки і діди без грамоти прожили і я проживу. Така була сумна окупаційна спадщина, що позбавляла наш народ можливості оволодіти наукою та бути нарівні з іншими націями. Отже, такі були сільські "університети". На Західній Україні промисловості не було майже ніякої, все населення було селянським і тільки вміло працювати на землі; любили її, шанували її і, якби була потреба, то і життя би за неї віддали.

З того старшого покоління було багато таких, які в документах проти свого прізвища ставили хрестик. Але, з другої сторони, вони були неперевершені майстри обробляти ниву, годувати хлібом з української пшениці пів-Європи. Для цього не дуже потрібна була письменність, бо досвід вирощування гарних врожаїв передавався з сивої давнини, з покоління в покоління. Хлібороб завжди був у пошані, бо вмів використати всі можливості нашої благословенної прадідівської землі. В часи національно-визвольної боротьби 40-х — 50-х pp. багато наших сільських господарів опинилися за колючим дротом в жорстоких сталінських таборах по Сибіру за участь у цій боротьбі, бо вони допомагали нам всім необхідним, щоби жити і воювати, а їхні сини і дочки поповнювали ряди УПА та підпілля ОУН. Опинившись да леко від Батьківщини на чужині, в більшовицькій неволі, прибиті горем та жорстоким гнобленням сталінських опричників, вони жили надією на щасливий кінець. Хоч не було найменших шансів перебути ті довгі терміни ув'язнення, у кожного жевріла надія повернутися. Кожному хотілося дати про себе вісточку до своєї родини на Україну, що він живий, довідатися, що робиться вдома і як там близькі. Багато кому було невідомо, що коли його арештували і посадили за ґрати в підземелля НКВС, то відразу всю родину забирали і вивозили на далеку, дику і холодну північ на спецпоселення, а господарські будівлі конфісковували, розбирали, майно та весь доробок розграбовували, нищили, і на місці хати колись заможного господаря з'являвся пустир.

Тож кожний в'язень з тих щасливих, кому вдалося пережити в холоді, голоді і знущанні ту страшну дорогу і доїхати цілим і непокаліченим, за всяку ціну старався якось дати знати про себе в рідні краї. Але це не так було легко. Паперу в концтаборах не було. Ще тривала війна. Як хтось із тих в'язнів, яких ми застали в таборах, мав чистий папір, то за листок паперу треба було віддати добову пайку хліба, а самому поститися і голодувати. У новоприїжджих не було не тільки грошей, а навіть ложки, ніякої посудини, щоби взяти той маленький черпачок баланди, яку нам давали три рази на добу. Отже, ті в'язні, які хотіли зв'язатися з рідним Краєм, стояли перед великою дилемою — або зовсім не писати, а якщо писати, то не їсти ту пайочку хліба, яка нас тримала на світі, бо на тій баланді, в якій, крім води, нічого Не було, прожити цілу добу було дуже тяжко. Ту баланду адміністрація називала чомусь супом, але вона і близько суп не нагадувала. Всі в'язні і до того, як я вже казав, були виснажені до краю кількамісячним, а дехто і кількарічним недоїданням по тюрмах та пересильних пунктах і переїздом залізницею у товарних вагонах, де чимало людей вмирало від голоду та холоду.