Спогади українського повстанця і багаторічного в'язня ГУЛАГу

Хто вирішив голодувати добу і міняв пайочку хліба на чистий листок паперу, щоби послати додому вісточку, то йому ще, крім того, треба було якимось чином дістати олівець, написати лист, адресу, зложити трикутничком, як було заведено у воєнний час, бо конвертів не було, — і аж після того цей лист здати в руки вільнонайманому службовцеві в КВЧ ("культурно-воспітатєльная часть"). Це був орган в червоному царстві диявола, створений сталінською людиновбивчою системою, щоби політичних в'язнів, смертельних ворогів більшовицької імперії, перетворити на покірних, без'язиких рабів, на слухняну людську отару плебеїв, здатну тільки задовольняти щоденні тваринні потреби, насильницьким чином переламати нашу свідомість і дух і протягом довгих років неволі посіяти в наших серцях байдужість, кволість та безнадію, невіру в успіх у визвольній боротьбі.

Службовець КВЧ відносив лист у штаб табору, де цензор уважно перечитував кожний лист, вивчаючи, що там написано, і якщо він знаходив щось заборонене, не дозволене властями — хоч одне слово, — той лист рвали і кидали у сміттєвий кошик. Якщо у листі було дуже багато написано проти режиму, то цей лист фігурував як обвинувачувальний документ для слідства і покарання. В такому випадку в'язня викликали, саджали в камеру, починали слідство, забороняли листування, засуджували на 5-10 діб, а то і на місяць арешту в табірній в'язниці і переводили на голодний пайок за порушення табірного режиму або за антисовєтську пропаганду. І таких параграфів, щоб засудити людину, в них було дуже багато. Тому-то всі в'язні старались, не маючи виходу, писати листи в рожевих тонах, вихваляючи сприятливі умови життя і ані словом не заїкаючись, що вони живуть у голоді, холоді, в неймовірно жахливих умовах, де на кожному кроці топтали людську гідність, знущалися, глумилися, принижували нашу національну гордість, не кажучи вже про побої на кожному кроці.

Дуже погано було неписьменним, бо їм, попри все вищезгадане, треба було знайти людину, якій би можна було б довіритися повністю і яка могла б уміло і добросовісно написати листа. Лист треба було написати так, щоби було зрозуміло, в яких нелюдських, пекельних умовах живе людина, і при цьому щоб цензура не змогла знайти нічого підозрілого. Цензорами працювали у більшості випадків наші брати з-над Дніпра, виховані у ненависті до свого народу, напоєні більшовицькою отрутою, які встидалися називатися українцями, щоби не бути темою для насмішок, бо їх зневажливо називали хохлами, і тому вони зі шкіри лізли, щоб довести свою любов до "старшого брата", не накликати на себе підозри. Москалі на кожному кроці насміхалися і глузували, що у хохла тільки до обіду голова варить. Тому-то ті цензори вислужувались, підлизувались до табірного начальства, щоби заробити собі зірочку на погонах та підвищення по службі.

Вони були байдужі до людських страждань, прискіпливо перечитували наші листи і, якщо находили недозволене, не приховували, а вживали репресивних заходів. Так вірою і правдою вони служили кривавій більшовицькій імперії. Треба було їх перехитрити, обдурити, щоби вони не могли запідозрити зашифрованої в листі інформації про справжній стан речей. Отже, ми старались опрацювати таку систему шифровки, щоб обманути цензуру і послати до родини хоч куцу інформацію про те животіння, яке ми вели. А перебували ми на грані життя і смерті, бо більшовицькі людоїди створили таку систему нищення людей, якій могло позаздрити пекло. В тій системі було все враховано, і хто туди попав, то мусив бути добре ідейно загартованим, щоби вистояти, не зламатись, не втратити первинних людських цінностей, не зазнати морального та духовного спустошення, не перетворитись на тварину.

Я спав на одних нарах з певним господарем старшого віку, походив він з Дрогобицької області і називався Данило Московіта. Він не раз бачив, як я писав старшим неписьменним людям листи, отож він попросив мене, щоби я йому теж написав листа. Він не їв цілу добу хліба, змінявши свою пайку за чистий листок паперу із зошита, і ми стали обмірковувати, як написати про наше життя та так зашифрувати, щоби цензура пропустила. А як він дійде, то дома щоб могли розшифрувати і довідатись, в якому пеклі ми існуємо. Я вже мав деякий досвід в цьому напрямку і розкрив моєму сусідові свій попередній план. Він довго розмірковував над тим, як то зробити, ми довго планували, все зважували, бо він був чоловік тямущий і не раз в розмові з ним навіть не можна було здогадатися, що він неписьменний — настільки він орієнтувався в оточуючому житті. Не раз він висловлював всякі мудрі думки, про які мені і не снилося. Я захоплювався його ясними, глибоко осмисленими ідеями, але здійснити їх тут, за колючим дротом, було неможливо. Праця над листом продовжувалася, ми обмірковували всякі деталі, враховуючи, що цензор має освіту, знає добре нашу мову, і до того ще розпитували постраждалих, які були у вахтовому будинку, куди їх викликали для пояснень про написане. З самого початку нашого перебування в таборі ми чули про репресії за написані листи, бо необізнані з цензурою в'язні писали в них про жорстокі знущання, про той страшний етап, про голод, холод та про всі ті митарства, які випали на нашу долю. Певна річ, що ті всі кривди, описані в листах, читали цензори і, боячись перевірки, очевидно, заявляли слідчому, а той викликав на слідство автора листа, забороняв рік листуватися та присуджував покарання в таборовій в'язниці. Таким чином постраждало багато в'язнів, а для інших це була наука, як і що писати в листах. Була велика спокуса написати родині правду про все наше життя в комуністичному "раю". Цензора ми не раз бачили, бо старі табірні в'язні показували на нього, проклинали його, матюкали його неголосно, прозиваючи таборовим буквоїдом та хитрим продажним хохлом. Отже, були всі підстави добре думати, щоби не постраждати, і це змушувало нас з найбільшою осторогою братися за написання листа.

Також, щоби добре написати листа, треба було хоч трошки ввійти у минуле того, від кого буде лист, хоч мінімально знати його біографію, близьку родину, якісь події з життя, якісь уподобання, захоплення, бо як писати сухо, лаконічно, без натяків, то це не лист. Такі неписьменні, як правило, самі диктувати не вміли, це справа не така і проста, а вони ніколи з чимось подібним не стикались у своєму житті і переважно тільки знизували плечима — мовляв, напиши як знаєш, аби було добре. Доводилося в дядька багато розпитувати, щоби хоч трохи підняти завісу повсякденного життя на волі. Часом дядько хотів напоумити своїх рідних виказати щось сокровенне або щось не сказане до арешту, що в кого було на серці, від чого дещо і залежало в родині, то знову-таки — це все треба було вміло скомпонувати відкрито й зрозуміло, а те, за що можна було потерпіти, треба було вміло зашифрувати.

Зі всякими пересторогами ми нарешті листа склали, зложили в трикутник, а коли почали писали адресу, тут виникла проблема — на чию адресу посилати листа. В селі пошту контролювало НКВС, і лист міг потрапити їм до рук, тому мій дід обдумав цю справу, і ми вирішили заадресувати листа далекому родичеві, який безпосередньо не був зв'язаний з підпіллям, але симпатизував нашому рухові, а прізвище мав зовсім інше, ніж мій дід. В листі ж ми дали зрозуміти, щоби він передав листа його дружині або дітям. Як із цим було покінчено, то зачекали, поки прийде службовка КВЧ, яка забирала листи, і віддали їй в руки, щоби він не пропав. Тепер стали підраховувати, скільки часу лист к буде іти в Україну і скільки йтиме відповідь назад. Точно не вгадали, вийшло трохи пізніше. Весь той час чекання дід часто оповідав, що в нього вдома щось не гаразд, бо сни дуже погані сняться. Я пропонував не звертати уваги на це, не брати до серця, хоч сам вірив, що між снами та дійсністю є якийсь зв'язок, правда, в кожної людини вони по-іншому справджуються.

Причин для занепокоєння було багато — дід мій був родом з Карпат, з лісистої та гористої місцевості, а там, як відомо, базувалися сотні та курені УПА. Тож там кожний день більшовицькі людолови робили облави, прочісували ліси, шукали криївки, арештовували підозрілих. А вночі, як з-під землі, появлялися озброєні повстанські відділи месників, нападали на гарнізони НКВС, нищили червонопогонників-душогубів. Удосвіта знову карпатські верховини та столітні смереки ховали під свої крони в непрохідних хащах від ворожих очей всіх незламних духом синів та дочок нашого народу, які за життя вибрали тернистий шлях безсмертя. Мій дід підтримував цю боротьбу, часто оповідав з гордістю і неприхованою радістю про той внесок карпатських мешканців, який вони зробили у процес відродження української державності. Таким чином, спогадами та розмовами, ми підтримували свій дух, і нам легше було переживати будні тієї жахливої дійсності, яка не давала найменшого шансу вижити, і тільки десь на дні свідомості жевріла іскорка надії на щасливий кінець.

Приблизно через два місяці дід мій нарешті дочекався з України вісточки; він приніс листа, і від радості чи тривоги в нього тремтіли руки, а в очах застигли дві скупі чоловічі сльозини, погляд був якийсь збентежений. Довго обертав в руках конверта, розглядав з усіх сторін, хотів переконатися, чи це не сон, нарешті розкрив його і попросив прочитати: "Читай усе, що там написано". Я почав читати листа, де автор дякував за отриману звістку і зазначав, що все в листі зрозуміли. Він просив прочитати вуйкові Данилові все, що дальше повідомлялося, бо то істинна правда, як не гірко писати, і нехай приготовляється до найгіршого, бо в наших краях тепер пекло, і ніхто не певний, що нам завтрашній день принесе. Далі в листі родича Данила йшлося про долю його трьох дітей — двох синів і дочки. Сини були вояками УПА і боролися з ворогами України. В нерівних жорстоких і кривавих боях обидва сини поклали свої голови на визвольний жертовник нескореної нації. Дочка вміла друкувати на друкарській машинці і працювала в районному осередку ОУН. Це на той час була досить унікальна професія, яка в підпіллі цінилася на вагу золота, бо і друкарська машинка і друкарка були вкрай необхідні підпіллю. Якимось чином чекісти довідалися про місцезнаходження криївки, оточили її і, як у таких випадках бувало, запропонували скласти зброю і здатися на милість ворогам. У відповідь пролунали постріли, вибухи гранат і почався нерівний бій — на одного повстанця, як правило, наступало кілька десятків ворогів. Бій точився недовго — весь районний осередок по-геройськи загинув, включно з дідовою дочкою. Дружина ж його на нелегальному становищі і ховається у своїх людей, щоби постаратися уникнути вивезення на Сибір.

Поки я це читав, мій дід ревно і гірко плакав, я навіть не міг дочитати того листа — не можна було без скорботи і жалю дивитися на старого чоловіка, що раптом став осиротілим, скривдженим жорстокою долею, одиноким на проклятій чужині, вбитим непоправним горем — і ще доводилося працювати на тих, котрі забрали в нього найдорожче — дітей, радість і надію на старі літа. До цього моменту, як не було тяжко, але надія тримала на світі і надія заохочувала до життя — а може, перебудемо, а може, переживемо, бо ще було для кого жити. Подумки розмовляв з дружиною, діточками, а тепер — все обірвалося. Після такої приголомшливої вістки мій дід став глухим та німим, ні з ким не заводив ніяких розмов. Багато людей з нашого оточення довідалися про його трагедію і багато співчували дідові, хотіли якось розрадити старого, але він ні на що не реагував, . якось замкнувся в собі, втратив всякий інтерес до життя. Ночами не спав, плакав таким плачем, що все тіло здригалося. Вдень сльози завжди стояли в очах, очі згасли, не було звичайного блиску, здавалося, що він нічого не бачить, бо його уява жила минулим, тільки ворушилися уста — видно, він говорив подумки зі своїми мертвими діточками, певно, що не ганив їх за те, що сталося, бо і сам ішов тим тернистим шляхом.

Я, чи хотів того чи не хотів, а за всім спостерігав, іноді старався заговорити до діда; розрадити не надіявся, бо в тому випадку не міг — не було такої людини, щоби могла розрадити, і не було таких слів. Звичайні слова не мали ніякої сили, щоб утішити діда Данила чи полегшити ту смертельну муку, ті страждання, які так раптово звалилися на старого чоловіка. Ніхто не міг відчути того, що робилося в його душі та свідомості; нема такого мірила, щоби зміряти ту муку, що заволоділа його єством, бо мало таких трагічних випадків траплялося в житті, щоби так прибити, спопелити людську життєздатність. Все своє свідоме життя він прищеплював дітям ті шляхетні людські якості, які леліяв у своєму серці і які були ідеалом для нього.

У моїй пам'яті ця трагічна подія теж залишила глибокий слід. Я порівнював її з життєвою долею моєї мами, в житті якої було майже те саме, бо невблаганна доля і наш рід зачепила своїм чорним смертельним крилом — старший син загинув у бою з московськими нападниками, а другий попав у лабети НКВС, що було майже рівнозначне смерті. В ті часи співали популярну революційну пісню, і там були такі слова: "Не вернеться вже той живий ніколи, кого чекісти повели".

За довгі роки, прожиті за колючим дротом, мені доводилося багатьом нашим неписьменним людям писати листи, в якійсь і мірі мені це вдавалося, я завжди зі співчуттям ставився до таких людей і старався вкласти в цю справу часточку своїх знань та кмітливості, допомагаючи тим знедоленим, але незламним патріотам спілкуватися зі своїми родинами. Для мене було щастям, коли я бачив позитивні результати зі своїх намагань, і було приємно бачити, коли після одержання листа в наших стареньких дідів радістю світилися очі. Це у випадку, коли все було гаразд, не було трагедії, хоч у більшості випадків була скорбота та печаль, бо на наших землях шаленів кривавий терор і в цьому смертельному двобої з лютими ворогами гинули сини та дочки тих наших дідів, що їм за любов до України кремлівські людожери відміряли стільки років позбавлення волі, що перебути вони їх не могли. Майже всі пішли з життя, залишивши недобуті роки ув'язнення тим катам, котрі їх судили, та їхнім нащадкам. Тяжкі гріхи сталінських катів — знущання та терор, гіркі сльози, невинно пролита кров — повинні впасти на їхніх дітей та онуків, бо людська кров не водиця.

Малописьменні і неписьменні з нашого покоління виховали зміну, яка прославила наші національно-визвольні змагання. Тернистий шлях, пройдений нашим поколінням 40-х — 50-х pp. засвідчує, що малописьменність та неписьменність не були гальмом чи перешкодою в боротьбі за відновлення української державності, а ці люди нарівні з освіченими несли той самий тягар відповідальності за долю нашої нації перед майбутніми поколіннями.

Розділ X

ЦВИНТАР ПРИРЕЧЕНИХ

Сибір. Кемеровська область, станція Юрга, Сиблаг. Назва табору невідома, відома тільки поштова скринька — табори були зашифровані тільки числами. Даний табір мав шифровку 247/1. В цьому районі, який займав територію, як в Україні ціла область, було багато таборів: мені відомі 247/30, 247/50 — один від другого був віддалений на десятки кілометрів, а подекуди табір від табору стояв недалеко, бо в ті часи Кемеровська область була заселена рідко, хоча і багата на родючі чорноземи. В'язні ГУЛАГу тоді побудували багато заводів та фабрик, розвинули сільське господарство, освоїли тайгу. Примхою долі мені прийшлося побувати в кількох з тих таборів ГУЛАГу, але про один з них спомин у пам'яті залишився, поки буду жити. В тому таборі було дуже багато інвалідів; мається на увазі, що вони не були без рук чи ніг, але то були настільки зморені, зголоднілі, замордовані, виснажені люди, що вони перебували на грані життя і смерті. Те, скільки їм залишилося жити, було питанням найближчих днів, навіть не місяців, — це були крайні дистрофіки.

Нас утримували в інвалідних бараках-напівземлянках, що нагадували не житлові приміщення, а живі трупарні. Ті бараки були вкопані в землю по вікна, напівтемні, всередині з суцільними нарами. Нари були дерев'яні, стеля теж дерев'яна, оперта на дерев'яних стовпах, а між нарами вздовж бараку — вузький прохід. В дерев'яній стелі, у стовпах, в нарах розмножувалися паразити-блощиці, яких було страшенно багато. Коли наступала ніч, то вся та нечисть вилазила зі своїх щілин, падала зі стелі та з нар на сплячих в'язнів, і ту кров, що ще недопили сталінські кати і косто-ломи в слідчих ізоляторах та тюрмах в одиночних камерах, — то ті блощиці допивали, допивали останні краплі життя з тих нещасних змордованих в'язнів. Вони не давали заснути, лазили по тілі, по обличчю, а як вдавалося спросоння якусь роздушити, то вона дуже противно смерділа. За ніч одежа червоніла від роздушених блощиць, тіло свербіло від укусів тих гидких паразитів. Спасіння від них не було. Як мала бути перевірка вищого начальства, то нас заставляли гарячою водою промивати дошки на нарах, але та процедура нічого не помагала, а навпаки, нам здавалося, що паразити ще гірше і дошкульніше кусали наше тіло. Вони гризли нас цілий рік, а літом знову нам не було життя від комарів та мошкари, які, як тільки сонце сідало за обрій, з'являлися хмарами і немилосердно кусали, залазили всюди під одежу, в очі, в рот, у вуха і пили кров. Ніяких засобів захисту від цих кровопивців не було; їх що день, то більше роїлося, але табірне начальство тим не переймалося — для них людські страждання були насолодою, в них ніколи не було співчуття до знедолених невинних людей, бо для них ми були ворогами народу і "ізмєнніками Родіни", а вони належали до привілейованої касти сильних світу цього і мали за мету терором "перевиховати" або знищити противників комуністичної ідеології.

В тих бараках ми жили разом з кримінальними злочинцями, які відбували покарання за різноманітні вчинки, зафіксовані в Кримінальному кодексі Радянського Союзу. Хоч би за які провини вони були засуджені, то були люди, які різко відрізнялися від нормальних людей. Сама їхня поведінка, спосіб життя, стосунки між собою були для нас спочатку малозрозумілими, незвичними, бо вони виходили за межі прийнятих норм життя, не були розповсюдженими ніде, крім Радянського Союзу. Вони любили повторювати табірну приказку: "Кто не бил в лагере — тот будет, а кто бил — тот нікогда не забудет". Складалося враження, що всі були в таборах, окрім партійців та чекістів. Хто з них не лаявся з начальством, не мав прогулів на роботі, виконував добросовісно норму виробітку і яким залишалося досиджувати рік чи два, то таких місцеве табірне начальство випускало з-під варти, і вони без конвою працювали за зоною табору на всяких роботах, закінчуючи термін ув'язнення. За скоєні кримінальні злочини вони себе не винили, не відчували докорів совісті і ненависті до держави, але коли привезли нас, політичних в'язнів, то вони нас люто зненавиділи, ставились до нас вороже, бо ми — "ізмєннікі Родіни, бандеровци, гітлеровскіє пособнікі" і т. д. На нас їх нацьковувало табірне начальство, щоби між нами не було злагоди, а тільки ворожнеча. Якщо кримінальний злочинець убивав людину, то для них це не було щось надзвичайне, це була буденщина. Але якщо в політичного в'язня чекісти знаходили листівку із закликом повалити криваву більшовицьку імперію, то він уже був смертельним ворогом "отечества", "контриком", як вони нас називали (від слова "контрреволюція").

Кожного дня з інвалідних бараків клали до лікарні тих, які не могли встати, з опухлими ногами та животами, а з лікарні їх на другий чи на третій день мертвими вивозили за зону. Один з таких арештантів, що працювали без конвою за зоною табору (їх називали безконвойниками), заганяв у табір підводу, яку тягнув бичок, під'їздив до лікарні, вантажив мерців або, як вони їх називали, "дубарів", накривав їх, роздягнутих, брудною плахтою і вивозив за табірну браму. Там він спинявся коло вахтового будиночка, звідти виходив чекіст-черговий з табличкою, на якій вівся облік в'язнів (бо паперу не було), стягав плахту і списував з бирки, прив'язаної до ноги небіжчика, його прізвище, ім'я та по батькові, рік народження, статтю, за якою засуджений, на який строк і т. п. Ще у лікарні кожному мерцеві до ноги прив'язували шматок дощечки чи фанери, на якій було написано всі дані про людину.

Отже, черговий переписував усіх небіжчиків на свою табличку, перевіряв, все перераховував, бо мерців ніколи не везли по одному — завжди кількох. Після того брав замашний молоток і кожного мерця бив молотком щосили по голові, стараючись таким чином стопроцентно переконатись, що в'язень дійсно небіжчик, не прикидається, бо таким ударом він міг би убити живу людину; били вони з насолодою, добросовісно, "з патріотизмом" — цю дику процедуру вони виконували залюбки. Куди пролягав далі шлях "ізмєнніков Родіни", ніхто в таборі не знав і не цікавився, бо рідко в кого з інвалідів жевріла надія, що він вийде на волю з того пекла. Фактично ми не бачили жодної людини, яку б випускали на волю. Ми ще застали небагатьох в'язнів, арештованих і засуджених у 20-х—30-х pp. за контрреволюційну діяльність. Більшість з них були засуджені на 10 років таборів суворого режиму, але як котрому вдавалося відбути той строк і приходив час випускати їх на волю, то їх викликали до начальника табору, а той їм об'являв, що на волю випускати їх не можна, бо вони є соціальне небезпечні для держави, і тому Генеральна прокуратура постановила продовжити їм термін ув'язнення ще на десять років, після чого змушував їх підписувати постанову прокуратури.

Основна маса в'язнів з європейської частини Союзу мала мало шансів вижити в тих умовах. Зими дуже довгі і холодні, пайок арештантський дуже мізерний, і тільки та пайка хліба в 400 грамів фактично утримувала приречених до якогось часу при житті, бо гарячих страв не було, а була баланда — кип'ячена вода і навіть деколи несолена; в ній, фактично, ніяких продуктів не було, хіба що морожена картопля, і то не кожному попадала. Отже, тією баландою не можна було втамувати голод, а голод дошкуляв і перетворював людину на тварину — голодна, виснажена людина не здатна ні про що думати, тільки про їжу.

В'язні поступово, з кожним днем згоряли, як свічки, особливо кремезні, з сильною будовою тіла, бо такий організм потребував багато їжі, а її не було де дістати, бо в неволі всі, як у клітці. Сильніших вибирали і посилали на роботу, але зимою не всі витримували: одне, що люди виснажені, не в змозі виробити норму, а норми були великі, а по-друге, на роботу виганяли напівроздягнених та напівбосих, а на сибірському морозі голодна ослаблена людина замерзає, бо її нічого не гріє. Та й зрештою вони нас туди везли не для того, щоби ми жили, а для того, щоби нас винищити, як "ізмєнніков Родіни". Більшість в'язнів трималася на світі за рахунок свого організму, але всі тілесні ресурси, запаси організму поступово згорали, до в'язнів чіплялися всякі хвороби, бо їхній організм не мав сили боротися з інфекціями. Ми ще в той час не знали, що на утримання арештанта держава відпускала на добу 16 копійок. Можна собі уявити, чи реально прогодуватися за 16 копійок на добу, навіть на волі, а туди ще входили одяг, взуття і всі інші витрати. Якщо в'язень і мав силу піти на роботу, то рідко хто там витримував, до того дуже часто люди відморожували собі кінцівки або й зовсім замерзали. Лікарня завжди була повна нещасних приречених, а лікувати треба було хлібом, а не ліками, яких так само не було.

Кожного дня після обіду в зону приходив безконвойний фельдшер. Він приносив з собою в торбі градусник, валер'янку, марганцівку, йод та аспірин. Ще до його приходу багато нещасних створювали чергу коло будки, де він приймав хворих, але не з надією, що він вилікує. Переважна більшість в'язнів стояли в черзі і просили (як дочекались), щоби фельдшер, а no-табірному його називали "ліпило", налив їм мензурочку марганцівки, щоби хоч що-небудь кинути в шлунок. На якийсь час в'язень забував про дошкульний голод. Тих, в яких температура була вище 38°С, клали в лікарню, а до 38° треба було іти на роботу. З тими, які були з інвалідних бараків, фельдшер не хотів говорити, бо він бачив, що їхні дні полічені. В кого були болі в грудній клітці, то їм "ліпило" на спині йодом малював решітку. Того, хто йому не подобався або щось сказав проти нього, фельдшер виганяв з будки і називав симулянтом.

Кандидатам на той світ "ліпило" давав направлення в лікарню, але то були люди, в яких шансів залишитись жити майже не було, їм допомагали дійти до лікарні, а там, якщо була тепла вода, то роздягали і купали як-небудь, бо самі вони вже не мали сили купатися, давали таку-сяку шпитальну білизну та постіль, у вигляді якої щось відштовхувало, бо і білизна і постіль мали далеко не привабливий вигляд. Свій одяг хворі зв'язували в клунок і віддавали в камеру схову. В лікарні немічних лікували такими самими ліками, як і фельдшер. Головлікарем був хірург-єврей, в'язні називали його коновалом. Кремезний, з квадратними плечима чолов'яга з крутим характером, він сипав лайками як хуліган, не дивлячись, чи то стара жінка, чи молода дівчина перед ним, ніколи не добирав слів, а в колі медперсоналу висловлювався вульгарно. Складалося враження, що він не закінчував вузу, а виховувався на вулиці між пролетарськими бараками. Якщо й робив хірургічні операції, то тільки з приводу грижі, і не всі при цьому виживали. Bei решта були наперед приречені на смерть. Операції він робив тільки в певні дні на тиждень, і в ті дні, як правило, найбільше вивозили за зону мерців. Ми з сумом спостерігали ту траурну процесію кожний день, і хочеш-не-хочеш напрошувалось питання — коли прийде моя черга?.. Бачили, як відходили з цього світу колись гарні, міцні чоловіки, яким би тільки жити й жити, а тут, за колючим дротом, більшовицька душогубка поступово, витонченими методами, з точним розрахунком невблаганно нищила величезні маси народу за те, що ті люди не хотіли хвалити кричуще беззаконня, не хотіли хвалити безсердечних убивць, не хотіли хвалити брехунів та фальшивих комуністичних пророків.

Це було напровесні 1946 р. Нас, велику колону інвалідів, примусово гнали на роботу, напівроздягнених, напівбосих. Сонце підбилося трохи вище і ласкаво пригрівало нашу колону знедолених, нещасних і приречених людей. В умовах комуністичної сваволі та дикої поведінки конвоїрів ми існували тільки одним днем, бо на майбутнє жевріла тільки маленька надія, а впевненості не було. Людоїдська система зміцнювалася, гнобила нас, викручувала руки, затикала рота, стараючись зробити з нас роботів, без'язиких рабів. Як звичайно, вели нас на роботу з попередженням: "Шаг вправо, шаг влево — счітаєтся побег, конвой прімєняєт оружіє без прєдупрєжденія". Крім того, з боків та позаду чекісти вели вівчарок на повідках, які весь час рвалися до в'язнів, бо натреновані були кусати людей. Чи в поході, чи на мірці роботи конвоїри завжди тримали зброю напоготові, бо в них існувала неписана традиція, що хто вб'є в'язня, який порушував режим, той одержував позачергову відпустку на місяць. Тож ті нелюди-душогуби вичікували, підстерігали "сприятливу" нагоду вбити в'язня, щоб дістати подяку за "большевістскую бдітєльность" і відпустку на місяць. Отож ми під пильною охороною "відданих синів Отечества", наскільки дозволяли сили, ішли трудитися, щоби ще сильнішим став "Союз нєрушімий", а нам вкорочувалась відстань до тієї межі, з-за котрої ніхто не повертався. В той час не було ніякої надії на краще завтра, бо ми були відрізані від світу, відгороджені чорною завісою, через яку не проникали ніякі міжнародні чи внутрішні новини. Всі листи цензура переглядала, підозрілі конфісковувала, навіть газети не можна було дістати — все заборонялося, щоби в'язнів ізолювати від усіх подій, які відбувалися у світі, а про політичне життя годі було і думати. В'язень мав бути роботом, а держава сповідувала такий принцип: "Твоя работа нам не нужна, нам надо, чтоби ти мучілся".

Колона минула заселену частину і вийшла в степ. Ми пройшли десь півтора кілометра. Назустріч нашій колоні їхав возиком начальник табору — тоді ще легкових машин удосталь не було. Одягнутий як звичайно, у військовий офіцерський мундир з відзнаками чекіста, він порівнявся з колоною і дав наказ старшому конвоїру зупинити колону, а сам поїхав у табір. Колону зупинили, дозволили закурити, в кого є що, і ми стали роздумувати, в чому причина, що нас зупинили в степу. Здогади були різні, але справжньої причини ніхто так і не вгадав. Через деякий час на дорозі з табору появилася підвода, яка їхала дуже швидко. Безконвойник під'їхав до конвою, цей покликав з колони бригадирів, бригадири підігнали підводу до колони. На підводі були рискалі, ломи, кирки та піуфлі. Весь цей інструмент бригадири роздали по бригадах, і конвой наказав колоні рухатись уперед. Недалеко від дороги росли невеликі кущі берези; коло тих кущів колону зупинили знов, і аж тоді ми побачили в тих кущах великі купи землі. Конвой зайняв свої позиції, визначив заборонену зону, за яку не можна було в'язням переходити, і нас завели в ті кущі.

Ми побачили великий глибокий квадратний котлован. Те, що ми побачили, було настільки несподіване, що нас всіх приголомшило, вразило на місці, ми остовпіли, закам'яніли, не в силі зрушитися з місця. Котлован більше як наполовину був закиданий мерцями. Побачене паралізувало нас усіх, ніхто нічого не говорив, всі як оніміли. З шокового стану нас вивели грізні і різкі окрики конвоїрів: "Всем работать живо, така ваша мать". Руки не піднімались, свідомість загальмувала все наше єство. В котловані лежали трупи померлих в'язнів, наших друзів, наших знайомих і незнайомих, але в даному разі нас об'єднувала одна доля, що своїм жорстоким смертельним чорним крилом накрила всіх на чужині, за колючим дротом, на дні сталінського пе-кла, в товаристві червоного диявола та його бездушних, безсердечних диких азіатів-прислужників, які слово в слово виконували ретельно вказівки більшовицьких катів, не задумуючись над тим — чи воно добре, чи погано. Вони не здатні були аналізувати, роздумувати, а тільки виконувати сліпо накази згори.

Ми мовчки оглядали ту жахливу картину, яка нас вразила глибоко, і кожний з нас у майбутньому бачив себе у тій ямі.

А видовище було приголомшуюче: в ямі лежали мертві в'язні в різних позах, чоловічі та жіночі тіла. Недалеко від того місця були горби, і на тих горбах водилися лисиці, бо всі гори були пориті лисячими норами. Як нас водили на роботу, то ми не раз їх бачили, їх там було багато, то ж ті лисиці зимою не мали що їсти і приходили в цей котлован обгризати трупи. Ми побачили багато небіжчиків настільки обгризених, що годі було розпізнати. Всю зиму померлих в'язнів вивозили з табору безконвойники в цей котлован. На розпорядження табірного начальства мерців треба було засипати землею, але оскільки в Сибіру великі морози і земля замерзає як камінь, то не могло бути й мови, щоби вдовбати землю і присипати мерців. Тому-то безконвойник просто викидав трупи в яму як попало, прикидав снігом і так залишав, а лисиці обгризали їх цілу зиму. Тепер, навесні, сніг в ямі розтанув, майже половину мерців затопила вода, а більша частина тіл під впливом тепла і сонця почала розкладатися.

Всі небіжчики були перемішані — голі, з бирками на ногах, чоловічі і жіночі тіла обгризені лисицями, обдзьобані хижими сибірськими птахами. Мерці виглядали так, як би художник міг зобразити голодомор — худющі, в неприродних позах, надто довгі руки і ноги, мускулів не було, здається, якби й шкіри не було, то кістки порозсихались би, сама шкіра якась неприродно суха, а найбільше вражало, що всі були нагі, тільки біліли бирки-дощечки та обгризеш кості. От де марксистський Інтернаціонал, от де турбота про людину! На світових форумах лізуть наперед усіх, розхвалюючи вільне життя, більшовицьку свободу, рівність, братерство — воістину тільки в цій ямі було братерство, бо тут представники багатьох націй знайшли можливість хоч після смерті бути навіки з російським народом.

Конвоїри грозили стріляти, бо ніхто не наважувався закопувати мерців. Багато з нас побачили своїх товаришів, друзів, знайомих, з якими разом ділили ганьбу неволі, ділилися всім, розраджували один одного, підбадьорювали у важкі хвилини, і боляче було дивитися, що ті люди покинули цей світ, направду нічого з собою не взявши, і ще в такий спосіб, небачений, не уявлюваний досі, бо ж, здається, на тому світі є якийсь порядок, якийсь шаблон, за яким класифікують небіжчиків: одних — до пекла, других — у чистилище, інших — ще кудись, а тут кричущий, вопіющий глум над мертвою людиною, що може бути тільки в "Стране Советов, где так вольно дишит человек". Нам усім доводилось в той грізний воєнний час бачити всякі дива, смертельні небезпеки, надзвичайні ситуації, голод, холод, радість і печаль, але тут ми всі були несподівано глибоко вражені побаченим.

Котлован був викопаний ще восени, кругом нього — високі купи викопаної землі з ями, до самого котловану не можна було під'їхати возом чи саньми, і, очевидно, той, хто хоронив небіжчиків, мусив їх носити чи тягати волоком до котловану. Мерці в ямі являли собою страхітливу картину, бо були поскидані недбало, будь-як, з відразою, не по-людя-ному, з якоюсь прихованою ненавистю, і вверх ногами, і в горизонтальному положенні, зігнуті, скорчені, з повикручуваними руками і ногами — очевидно, при транспортуванні чи при падінні, — і це надавало якийсь гіркий та сумний присмак нелюдяному ставленню більшовиків до смерті. Вони аморально відкидали загальноприйняту вікову пошану до мерців. Очевидно, людина для них не варта була того, щоби її хоронити в білизні чи хоча б у якомусь халаті, — в кожного з небіжчиків була якась одежа, але її в них забрали, шкодуючи поховати ворога народу і "ізмєнніка Родіни" в ' одежі. Останнє, що мав небіжчик — сяку-таку одежу — відібрали. Вже із мертвого знущалися, глумилися ревні безбожники, які вважали себе наймудрішими, найгуманніши-ми. Всі повинні були прислуховуватися до їхньої думки, а вони диктували свою збочену хворобливу комуністичну ідеологію, вважаючи її вершиною мудрості.

Ховати померлих в'язнів переважно доручалося безкон-войникам, а вони, як я вже казав, були в основному кримінальними злочинцями, вихованими на вулиці, підкйненими в дитячі будинки, без ніякої людської моралі, — варто було тільки послухати, як вони говорили між собою. В порядної людини одразу ж виникала до них гостра відраза і неприхована неприязнь, бо в їхній мові брутальних лайливих слів було більше, ніж звичайних. Крім того, в них була якась особлива ненависть до Бога. Якщо безконвойнйк був чимось обурений, то перша лайка, яка вилітала з його рота, була в Христа-Бога мать. Як ми з ними перший раз зіткнулися, то було таке враження, що це прибульці з пекельних світів, з інших планет, бо на нашій планеті багато з нас таких просто не стрічали. Тож не дивно, що вони з мерцями поводилися як з непотрібним гноєм чи сміттям, і вони це робили без докорів совісті — совісті вони не мали і поняття не мали про добропорядність чи людську гідність. Це були направду нові типи "совєтського человека", виховані на комуністичній гнилій псевдоморалі, а оскільки вони не мали ні батьків, ні родини, то їхнім батьком був Сталін, матір'ю — "Советская Родіна", а атрибутами — тілогрійка, кирзові чоботи, махорка, самогон і на додаток клич: "Вперьод, за Родіну, за Сталіна".

З раптового остовпіння вивели нас грізні окрики здичавілих конвоїрів, — погрозливі та брудні московські лайки нагадали нам, що тут не місце людським роздумам та печалі. Навколо — реальна дійсність, де топчуть людську гідність грубо, жорстоко, безжально. Ми почали закидати ту велику глибоку яму з багатьма небіжчиками, бо табір був великий і вмирало багато; мерців вивозили сюди протягом більше ніж півроку, а чекісти звітували загальними фальшивими довідками і записували в історії хвороби, що, мовляв, помер від запалення легенів, від хвороби печінки і т. д. Насправді ж умирали від голоду, недоїдання, тяжкої праці, від нелюдських умов, знущань, побоїв у слідчих ізоляторах і, нарешті, від нервових та психічних шоків, бо більшість в'язнів не могли змиритися з тою страшною катастрофічною переміною, яка зламала грубо і безповоротно життя кожному і кинула на саме дно, до людських покидьків, де верховодили виродки, недоноски, кретини звироднілого більшовицького суспільства, яке мало завдання або знищити фізично, або перевиховати людину на тварину. Таке завдання поставила правляча партія комуністів перед багатьма тисячами політруків, комісарів та культурно-виховних інстанцій ГУЛАГу.

Довго ми закидали ту братську могилу, бо руки не піднімались. Земля ще була мерзлою подекуди, і не хотілося кидати її на нагі трупи, відчувалася якась провина перед ними, що ми ще живі, хоч і невільники, але в кожного заворушилася у свідомості думка — яка то страшна несправедливість панує на світі, що і Бог відвернувся на якусь мить від цього світу. А цим скористався диявол і завдав людству непоправне зло: пекельні сили справляли кривавий бенкет понад 70 років та за цей час вигубили багато мільйонів невинних жертв. Комуністичний лад творив щось нове, не подібне до минулого, а це нове було душогубством, брехнею, сльозами, кров'ю, голодом та знущанням. Нова комуністична ера, яка постала на горах трупів невинних людей, загальмувала на століття поступ уперед, зруйнувала первинні людські цінності, породила поліцейську систему, базовану на доносах, недовірі, стеженні, підозрах, а в результаті — духовна ницість, пасивність, етичне вбозтво, естетична відсталість та збочений світогляд.

Приблизно з такими думками ми працювали примусово, під силою зброї, допомагали міцніти кричущому беззаконню і, головне, не могли вголос розмірковувати чи поділитися своїми думками з оточуючими людьми, бо між нами існувала законспірована розгалужена сітка стукачів-донощиків. Як тільки хтось із нас казав слово критики проти існуючого режиму, то опинявся на другий день у слідчому ізоляторі на штрафному пайку і починався допит, слідство, а в результаті додавали ще роки до терміну відбування ув'язнення або в кращому разі відправляли на Колиму чи в Заполяр'я на роботу в шахти по видобутку міді, цинку, урану, і через невеликий відрізок часу людина покидала цей світ, бо легені не здатні боротися довго з тими життєвбивчими нашаруваннями в бронхах.

Ми засипали землею ту повну яму мерців, яких ніхто не рахував, бо це було неможливо, але земля не помістилася в ямі, і над ямою виросла висока могила. Це ще раз свідчило, що покійників було дуже багато. Напевно, ні один ворожбит не міг був наворожити отим усім жертвам, де буде їхній вічний спочинок, бо навіть не те що пам'ятника чи хреста, а й каменя ніхто не поклав на тій братській могилі. А були тут люди з усієї Європи і поза нею, куди тільки ступила нога "доблесного советского освободітєля". Тут простолюдинів не було, а були люди, яких боялася комуністична система, бо ці люди відкидали фальшиве вчення марксистських дурисвітів і не давали розмножуватися червоному вірусові. За це під всякими приводами чекісти підступно виловлювали антикомуністів, фабрикували фальшиві обвинувачення і жорстоко з ними розправлялися.

З того пам'ятного дня минуло більше півстоліття, та мабуть, ніколи не зітреться з пам'яті те, що я бачив у тій братській могилі... Часто постають перед очима ті кістки, обтягнуті шкірою, тіла в різних позах, обгризені лисицями, та бирки, прив'язані до ніг, а також запалі знаки на головах мерців від ударів молотка, так би мовити, остання печатка чекіста перед відправкою небіжчика на той світ. Таких братських могил, мабуть, дуже багато з'явилося за 70 років панування червоного диявола на просторах від Західного Бугу до Курильських островів. Мабуть, ніхто і ніколи не відправить заупокійної панахиди на тих могилах, бо вони загубилися по лісах, тайзі, пустелях, у вічній мерзлоті Заполяр'я. А той, хто мав щастя повернутися з тих ведмежих закутків, до кінця життя буде бачити у снах ту велику людську трагедію, яка торкнулася всіх народів, поневолених Москвою. По сьогоднішній день світ не знає точної цифри убієнних та замучених за колючим дротом в ГУЛАГах, а ця цифра десь таємно зберігається у московських архівах, у сейфах за сімома замками, або знищена вірними сталіністами, щоби перед світом приховати своє справжнє обличчя душогубів.

Розділ XI

КАРАГАНДИНСЬКІ ВІЗЕРУНКИ

Про слово "воля" дуже багато сказано та написано письменниками, поетами та філософами, але значення, силу і відчуття цього слова може осягнути тільки той, хто був позбавлений волі. Тільки той може дати її оцінку і правильне тлумачення. Це є найбільша кара — позбавити людину волі, це значить замкнути її, як птаха в клітку, позбавити її спілкування з навколишньою природою та людьми. Той, хто був позбавлений волі, та ще на довгий час, нерідко згоджувався з тим, що краще смерть, чим довгі роки терпіти у клітці, ніж бути обмеженим у користуванні найбільш необхідними речами та предметами, які потрібні людині в щоденному житті.

Неволя в більшовицькій імперії дуже відрізнялася від неволі в других державах, і ця різниця була така велика, як небо і земля. В більшовицькій неволі було враховано все до найменших дрібничок і все зводилося до того, щоби в'язня найпекучіше, найболючіше пригнітити, принизити, духовно зламати, психічно скалічити. Для того вся в'язнична обслуга підбиралася з грубих, безцеремонних, вульгарних, бездушних типів. Складалося враження, що це дегенеративні каліки, недоноски, байстрюки, яких виховували у спеціальних інкубаторах і яким людська мораль чи поняття доброти і порядності були взагалі невідомі. Комуністична система десятиліттями вдосконалювала, шліфувала ту репресивну машину гноблення людини. Такої тоталітарної машини не мала жодна держава в світі. Той, хто сидів за ґратами, боявся вже волі — настільки він був духовно зламаний, знівечений; така людина вже і не хотіла вірити, що може бути воля, свобода, вона вже розучилася самостійно щось робити і думати, бо весь час в неволі вона була як живий предмет, який переставляли, перекидали, переносили, а він не повинен був на це реагувати ані противитися.

Нарешті для мене довгоочікувана воля! Упродовж довгих років не вірилося, що система нищення народів, і людини зокрема, під тиском світової думки, всупереч традиційній, десятиліттями сформованій репресивній ідеології вихолощування провідних кадрів поневолених Москвою народів, таки наважиться на такий гуманний крок, особливо щодо політичних в'язнів. Але цьому процесові передували такі події, як смерть "батька всіх народів" Сталіна, прихід до влади тріумвірату, знищення Берії та багато інших подій — наприклад, страйки, повстання в таборах Заполяр'я, де політичні в'язні були доведені до відчаю. А поміж ними було дуже багато зовсім невинних людей, яких судили заочно або по фальшивих сфабрикованих справах так звані "трійки", і, крім того, багатьох силою та терором змушували підписувати брехливі протоколи зізнання про злочини, нібито вчинені підсудними. А ці останні воліли підписувати що завгодно, аби уникнути катувань бездушних вихованців Дзержинського, який навчав своїх підлеглих, що у чекіста повинно бути гаряче серце та чисті руки. Тільки це виходило не в прямому розумінні, а в переносному, бо, як з'ясувалося в процесі творення "найгуманнішої" держави світу, вона була збудована на горах трупів мільйонів невинних людей, убієнних та замордованих чекістами, гепеушниками, енка-ведистами, гебістами, які замість гарячого серця мали камінь у грудях, а руки — по лікті в ще теплій крові невинних людей, а за їхньою термінологією — ворогів "отечества".

Отож, починаючи з 1953 p., були створені всякі комісії, які переглядали судові вироки, що були насправді далекі від слова "закон", бо його, як такого, не існувало в Радянському Союзі, де тільки діяла репресивна машина, в якій киями, нагаями та іншими інструментами з набору катівських знарядь гарячосердечні та чисторукі сталінські недоноски вибивали з в'язнів потрібні їм зізнання, щоби наповнити табори ГУЛАГу, побудовані на неосяжних просторах від Західного Бугу до Курильських островів. Я належав до тієї категорії, що відсиділи свій термін у 10 років за колючим дротом від "дзвінка до дзвінка", як було прийнято говорити в ті часи. До останнього дня не можна було вірити, що відпустять на волю, бо ми звикли, і не без підстав, не вірити ні на букву брехливій та фальшивій більшовицькій пропаганді, базованій на обмані, зраді, підступі та неправді. Аж тоді, як викликали в пересильну тюрму, видали документи, відкрили браму, яка відгороджувала від світу десять років, дали направлення на пересильний пункт (своєрідну біржу праці), — тільки аж тоді я вдихнув на повні груди вільного повітря. Вдихнув, хоч повітря не свого, а чужого, бо його ніяк не зрівняти з нашим українським — наше настояне на українській цілющій природі, притаманній тільки нашій багатостраждальній Батьківщині. Цей омріяний нами клімат, повітря і земля приманювали, як магнітом, зажерливих наших сусідів-завойовників, які ніколи не втрачали шансу заволодіти нашим краєм.

Ідучи на біржу праці, я кілька разів за звичкою оглядався позад себе — чи не спрямовані в мою спину чотиригранні московські штики і чи не пролунає команда: "Шаг влево, шаг вправо счітаєтся побег. Конвой прімєняєт ору-жіє без прєдупрєждєнія". Відчуття волі було обмежене, бо мені за присудом треба було ще п'ять років відбувати спец-поселення, і оскільки я добував останній рік у так званому Пєсчлагу в Караганді, то мені тут було наказано стати на роботу і за межі Караганди без дозволу ГУЛАГу не виїздити. А коли б я порушив наказ, то за те ніс би кримінальну відповідальність. На біржу праці звозили з багатьох таборів таких, як я, що відбули термін ув'язнення. Це були люди різного віку, чоловіки та жінки різних національностей, але найбільше було з України.

В ті часи саме в розпалі була компанія всесоюзного значення — цілина. Це означало, що Компартія Союзу дала директиву освоїти казахстанські степи. Планувалося поорати безкраї степи-пустині, сотні тисяч гектарів засіяти зерном і зібраним врожаєм наповнити державні засіки, щоб не купувати зерно за кордоном. В Карагандинській області був район Осакарівка, де повним ходом йшло освоєння цілинних земель. На цілину вербували, направляли під брехливими та вміло замаскованими закликами людей, подаючи це як подвиг, як патріотичний вчинок, обіцяючи всі блага і комфорти, мало не рай в той час, як там була сама лиш безсоромна більшовицька брехня та вищого сорту обман. Спати треба було в палатках, і то їх у достатку не було, весь час не вистачало води, бо її привозили в цистернах і вона була поганої якості, а щодо доставки продуктів та інших речей першої необхідності, то можна було тільки мріяти, що вони колись будуть, їх протягом усієї історії комуністичної влади ніколи не було в достатку, і за них треба було переплачувати на базарах-товкучках.

Працювати доводилось під пекучим сонцем та за безперервних пісчаних бур, що засипали піском очі. З тієї Осакарівки кожний день приїздили кілька машин і забирали з пересилки колишніх в'язнів туди на роботу. В'язні, які відсиділи свій термін ув'язнення й приїздили з таборів на цю біржу праці, не мали ніякої інформації і не орієнтувалися зовсім у тій ситуації, в яку вони попадали, бо фактично з однієї клітки їх привозили в другу, а тут, у цій пересилці, так само орудували чекісти в цивільному одязі. Людей приймали, агітували, обіцяли золоті гори — і весь той потік необізнаних направляли в те русло, куди наказувала партія, тобто на цілинні землі. Таким чином бідолашні, замучені неволею люди міняли життя за колючим дротом на життя в пустелі, хоч і без конвою, але без елементарних життєвих умов, під контролем і наглядом бригадирів-чекістів, які дерли з них сім шкур. Ці люди не виходили з-під нагляду, бо замаскована сітка сексотів не випускала з поля зору ні одну людину, щоби переконатися, чи та людина "перевиховалась" за десять або більше років, чи її, як нескорену, треба кинути знову за колючий дріт.

В Караганді було дуже багато спецпоселенців з усіх куточків більшовицької імперії, але найбільше було з України, а ще, крім того, було багато українських переселенців з післяреволюційних часів. Старші ще говорили по-українському, а їхні діти — або суржиком, або зрусифікувались, і про їхнє українське походження нагадували тільки українські прізвища. Бандерівців із Західної України було багато, часто цілі селища. Жили вони в напівземлянках, без ніякого комфорту, на селище було кілька колонок з водою, і за нею треба було далеко ходити. Вугілля треба було купувати, і воно було дуже дороге, дарма що шахти поряд. Дрова теж були дорогі, бо їх привозили з Сибіру. Продукти харчування на той час теж були дорогі і їх доставляли з перебоями. Зате горілка та вино були дешеві і в необмеженій кількості; в усяку пору доби — пийте, громадяни та громадяночки, спивайтеся, приводьте на світ дітей-калік та дебілів, щоби вони не знали свого роду. Більшовики розуміли, що відчуття роду народжує в людині національну свідомість, і тому всіма засобами намагалися задушити це почуття, зламати чи знищити і людину, і рід. Побутові товари можна було купити на базарах-товкучках, їх у магазинах не було, бо прямо з бази їх забирали спекулянти — казахи та чеченці і перепродували у кілька разів дорожче, аніж вони коштували по державних цінах.

Чужина об'єднувала переселенців, вони старалися не забувати рідних традицій, особливо старше покоління, святкували свої релігійні свята, дома в сім'ї говорили по-українському, зберігали та пропагували свої народні пісні, бо пісня заохочувала до життя, підбадьорювала, давала наснагу долати труднощі і, нарешті, нагадувала всім, хто вони є і чому тут опинилися на чужині. Що стосується революційних пісень, то за них могли засудити знову, але все одно в компанії, на свята, підігріті алкоголем, не втримувались і співали стрілецьких та повстанських пісень, причому знали їх багато, бо то був саме той час, коли ті пісні створював сам народ. Та й було дуже багато родин, сини та дочки яких полягли в боях за волю України або відбували ув'язнення за колючим дротом. На особливі дати алкогольних напоїв купувати не було можливості, а самогон не виробляли, бо влада переслідувала за це, тому готували так звану "бражку" з пшона та цукру — дуже міцний напій, що навіть при вживанні в помірних дозах сильно п'янив. Особливо на великі релігійні свята кожна родина старалася заквасити хоч кілька літрів, мається на увазі, родина, де були чоловіки, бо більшість родин складали самі жінки — їхні чоловіки погинули в підпіллі або відбували ув'язнення в таборах. Таким родинам було дуже тяжко на чужині, адже крім роботи в шахтах під землею іншу роботу знайти було неможливо — всі робочі міця займали москалі та казахи.

У 1954 р. в Караганді додалось ще тих поселенців, які відбули по 10 років в таборах, але додатково мусили відбути по 5 років спецпоселення, бо, як правило, судили людей починаючи з 1944 року і пізніше, і всім, крім терміну ув'язнення, додавали в обов'язковому порядку спецпоселення, а багатьох засуджували і на довічне поселення. В підпіллі в Україні причетним до національно-визвольної боротьби хлопцям та дівчатам було, як правило, на закінчення війни по 20 і більше років і, відповідно, після відбуття в таборах 10 років їм уже було по 30 і більше. Всі влаштовувались на роботу, хто як міг і як кому пощастило. Перші місяці треба було сумлінно працювати, бо необхідно було заробити на прожиття. Між нами було дуже багато старших віком людей, які не мали куди їхати, хоча би і була дана їм така можливість, бо родин в Західній Україні не мали або, точніше, родини були винищені енкаведистами, господарства поруйновані і там, де колись були їх оселі, росли бур'яни та гуляв вітер. Кого забрали на спецпоселення, то в дорозі внаслідок жорстоких нелюдських умов багато помирало, навіть серед тих, що доїхали на місце поселення, поки звикали до нового клімату та до важких умов проживання — теж багато вигинуло. Переважна більшість з великими труднощами, з горем та з болем у серці мусили пристосовуватись до мачухи-чужини, бо іншого виходу не було. Працювали тяжко на шахтах під землею, і дуже боляче було дивитися, як дівчатка надягають на себе тяжкі брезентові прогумовані костюми та шахтарські чоботи і спускаються в шахту на роботу. Не було ні в кого освіти, бо не давали окупанти змоги вчитися затаврованим як бандерівці; а бандерівці були для них смертельними ворогами.

Варто було заговорити українською мовою, як це привертало увагу оточуючих і викликало в них реакцію злоби та ненависті — як то посміли "хохли" нехтувати російською мовою, а відважились говорити неповноцінною, "малоросійскім нарєчієм". Більшовицька пропаганда попрацювала ретельно і плідно, з комуністичною пристрастю, щоб якомога найдошкульніше, найганебніше очорнити, принизити національно-визвольний рух, а людей, причетних до цього, спаплюжити, оббрехати, виставити їх перед світом як бандитів, убивць, буржуазних націоналістів, бандерівців. Під словом та поняттям "бандерівець" вони розуміли людину, яка хоче знищити комуністичний "рай", знищити кремлівських богів, які, мовляв, по-батьківському дбають, піклуються про кожну радянську людину, а як не стане тих богів, то все пропаде, бо тільки завдяки їм світить сонце, земля крутиться, дощ падає і т. д. Якщо траплялася якась трагедія чи надзвичайна подія, що могла зашкодити комуністичній системі, то звинувачували в причетності бандерівців.

Діячі комуністичної системи не могли збагнути, як то могло таке статися, що маленька Західна Україна підняла зброю проти тюрми народів. За такий непослух, за таку невдячність проти "старшого брата" треба було немилосердно і жорстоко покарати. І покарати якнайсуворіше, викоріни-ти ідею "буржуазного націоналізму", а самих винуватців: одних — розстріляти, других — замордувати в тюрмах, полонених судити і загнати під землю, в шахти Колими, Воркути, Норільська, Кемерова, Казахстану, а родини вивезти в пустелі, тайгу, в тундру Заполяр'я та розкидати по ведмежих кутках імперії. Довгий час лякали дітей бандерівцями; запопадливі червоні підлабузники-борзоцисці під впливом хворобливої фантазії вигадували всякі нісенітниці, всякі брехливі події та історії про діяння бандерівців, друкували багато брошур та книжок, в яких, вдаючись до безглуздих божевільних вигадок, описували жахливі події, де бандерівці фігурували як бандити, садисти, ґвалтівники та вампіри. В червоних видавництвах брехня не мала меж, безсоромна нецензурна лайка та всяка нечистота затоплювали чесне ім'я лицарів волі і честі, нескорених героїв-оборонців землі та народу України, що відреклися від радощів щоденного життя, взяли зброю в руки і довели, що ми не раби і досить нам бути в смертельних обіймах "старшого брата", який відібрав у нас все, тільки не зміг вирвати з наших грудей волелюбний дух та нескорену ідею відновлення української державності.

Цілинна лихоманка не зупинялася, всі засоби агітації працювали цілодобово, закликаючи не проґавити шанс збагатити "Родіну", догнати та перегнати Америку з виробництва зерна. Щоби уникнути тих ілюзорних благ, прийшлося кілька разів втікати, щоб не опинитися в тому розрекламованому таборі без конвою, а крім того, в Караганду на спецпоселення були вивезені люди з Івано-Франківщини, мої краяни, і я докладав усіх зусиль, щоби залишитися в Караганді на роботі. Мені врешті-решт це вдалося здійснити, і я почав працювати на будівництві шахти. Мені дали місце в гуртожитку, видали "вовчий білет"-паспорт і приписали. По лінії спецпоселення треба було двічі на місяць ходити до спецкомендатури відмічатися, а при тій нагоді спецкомен-дант проводив бесіди виховного характеру. Нас багато з України залишилося в Караганді на різних роботах — на шахтах та на будовах, заробляючи собі на шматок хліба, бо більшість з нас повиходили з-за колючого дроту майже без грошей та без речей першої необхідності. На перших порах хотілося по-людськи харчуватися, бо голод терпіли 10 років, і вдягнутися по-людському, бо повиходили практично в арештантському одязі, і нас без помилки можна було розпізнати на вулиці. Переодягнутися не було в що, та і всього необхідного бракувало, а заробітна платня була низька, якщо не було в руках якоїсь спеціальності.

В перші місяці стали виділятися з-поміж нас особистості, які не відповідали вимогам, заповідям та прикметам нашого національно-визвольного руху. Були то люди, на яких неволя наклала свій відбиток: в них було спотворене уявлення про активне життя на волі. Вони кинулися надолужувати згаяні роки за колючим дротом в необдуманий незвичайний спосіб, не рахуючись з думками та поглядами оточуючих, друзів та знайомих. Ми мешкали в гуртожитках, в кімнатах по кілька чоловік, залежно від розмірів кімнат, а ті люди не хотіли з тим миритися, їм хотілося мати вже всі вигоди, комфорт та найкращі умови. Побувши кілька днів на волі, вони познаходили собі теплі місця в різних кутках Караганди, пішли в приймаки до таких молодиць та вдовиць, які мали власні хати й хазяйство або комунальні квартири з усіма вигодами. Були навіть такі, що мали комфортабельні багатокімнатні квартири з усіма вигодами. Таких теплих місць було чимало, бо багато чоловіків гинули на шахтах, на будовах, в автокатастрофах, а то просто від усяких хвороб. Такі молодиці та вдовиці, як правило, були не самі, а мали по кілька дітей та старих родичів, і це були переважно не українці. Отож наші краяни не дивились ані на національність, ані на багатодітність, а дивились на матеріальну забезпеченість. Обрані ними жінки приймали їх з відкритими обіймами, бо рідко в якої з них був шанс вийти вдруге заміж, знайти пару. Отже, найперше вони скидали з наших товаришів арештантське вбрання, купували або підбирали з померлих чоловіків пристойний одяг та взуття, оточували їх домашнім теплом. Певний час щось робити вдома не змушували, щоби вони звикли, "обнюхались", з тим розрахунком, що вони будуть у майбутньому як воли в поті чола працювати на тих чужих дітей, а подекуди і байстрюків, які як підростуть, то при першому же конфлікті скажуть їм у вічі, що ти — бандера і твоє місце за ґратами.

Боляче було спостерігати, на які необдумані кроки наважувались наші політичні в'язні в гонитві за дешевими матеріальними благами, топчучи національну гордість і ту високу мету, за яку страждали довгі роки. Були такі наші краяни, що одружувались з жінками, де була повна хата дітей з косими азіатськими очима та різного кольору шкіри, і ще приймак нічого не заробив, а вони вже простягали руки — "Дай, дядю, рубль". На жаль, були ще і такі, які пов'язували своє життя з жінками сумнівної поведінки, бо ці мали великий хист полювати на необізнаних з тонкощами життєвого фарисейства чоловіків, а ті, внаслідок своєї необізнаності, опинялися в тенетах зовні привабливої обстановки, а в перспективі були приречені на жалюгідне існування в лабетах жорстокої мегери.

Такі людці вважали, що вони вчинили подвиг, наплювавши на своє рідне, близьке, материнське, віддавши перевагу чужому, ворожому оточенню, в якому вони сподівалися осягнути щось нове, яке могло би відмежувати їх від минулого, піднятися на щабель вище, з презирством дивитися на тих, з якими ділили ганьбу неволі, радість перемог та гіркоту невдач. Ідучи на такий крок, чоловік мусив зрікатися своєї материнської мови і всього, що з нею пов'язане, бо, вливаючись у чужу сім'ю, не міг там диктувати свої умови, бо ж ніякого внеску не робив і нічого не додав до того, що там уже було накопичено; мусив приймати чужі обряди і традиції, мусив пригинатись, підлещуватись, принижуватись, підкорятись, догоджати, а якщо були члени тієї родини не християнами, то ще мусив відрікатися від свого Бога та плювати на нього, бо тільки в такий спосіб міг Довести, що він пориває з минулим, а починає вірно служити своїм новим хлібодавцям та благодійникам.

Тут ще слід додати, що всі чужинецькі жінки просто полювали, як вони казали, на "хохлів", бо українець, "положітєльний мужчіна", був, як правило, працьовитий, непитущий, добрий господар. Наших яничарів просто розпирало від пихи, що ось, мовляв, я не скитаюсь по тих проклятих гуртожитках, я такий здібний, я зумів влаштувати своє життя не так, як інші — я в достатках, маю дружину для своїх тілесних розваг, що про них я мріяв довгі роки, я маю що їсти і пити, одягнений і взутий, а там хоч трава не рости. Ось так неволя скалічила нестійких, слабодухих, морально зіпсутих, на яких вплинула комуністична гнила недолуга азіатська теорія злиття націй, але з домінуючою російською диктатурою, пріоритетом "старшого брата", якого повинні всі слухати та беззастережно, безвідмовно виконувати вказівки, що зводились до повної русифікації народів, заселяючих більшовицьку імперію.

Були ще і такі, що явно відмежовувались від своїх, демонстративно заявляли, що до цього часу вони робили неприпустимі помилки, зв'язавши свою долю з національно-визвольним рухом, а тепер вони щиро шкодують про це. Щоби спокутувати минуле, вони запопадливо плазували перед власть імущими, вивертаючи свої продажні душі. До чужих багатих заможних жінок підлещувались, застосовуючи весь арсенал парубоцьких хитрощів та методів, а на своїх гарних, та бідних дівчат не хотіли дивитися. Хоча між переселенцями були непогано забезпечені, але вони вперто відхрещувалися від своїх, бо чомусь їх дуже вже тягнуло ощасливити чужинку, віддати тепло свого серця тим, які нас ненавиділи. А своїх, тих, що вийшли з того самого пекла, що і вони, можливо, ще котрась з них перев'язувала не одному рани або збирала одяг та харчі, щоби вони не мерзли і не голодували по криївках, — то тепер у відплату за те добро, вони їх оминали, не визнавали, продавшись за тимчасову вигоду чужим, не першої молодості, зношеним, обшморганим тілесам, що мали в достатку всякого барахла та різного мотлоху. Не хотіли дбати і за чистоту свого роду, не навчила їх неволя шанувати своє, любити рідне... Видно, що мало знали історію, бо якби знали, то вчилися б у інших народів, наприклад, у євреїв чи мусульман, які за зближення чи одруження з чужинцями навіть вбивали порушників, щоби таким чином зберегти свій рід від домішок чужинецької крові.

Не задумувались вони і над тим, що вони залишать майбутнім поколінням, чи взагалі залишать якийсь слід у нашій трагічній історії. Треба віддати належне хоча б євреям, що завдяки своїм законам та традиціям зберегли свій родовід протягом семи тисяч років, при тому, що були розсіяні по всьому світі, жили в оточенні багатьох народів. Євреї зберегли свій менталітет, мову, історію, бо це все свято оберігали. З хворобливою безжальністю гостро реагували на змішані шлюби і не допускали їх. Не так робили деякі наші політичні в'язні. Жадоба пожити паразитом після довгих років ув'язнення, матерія перемагала ідею, і таким чином вони залишились на чужині, занурившись у чужу багнюку. Можливо, що в декого з них пізніше обізветься національна гордість, то він вже соромитиметься їхати на свою Батьківщину з чужинкою, на посміховище рідних та близьких, бо це був би удар для його родини, що у них виплодився такий яничар. А якщо хто-небудь ризикував повернутися на Батьківщину, то в ті часи він старався глумливо продемонструвати, що він вчинив подвиг, одружившись зі "старшою сестрою". Таких зустрічали місцеві червоні вельможі з відкритими обіймами, бо для них він був "совєтскім человеком", кандидатом у створюваний більшовицькими ідеологами новий конгломерат зрусифікованих покидьків народів Союзу, що мав називатись "совєтскій народ". Якщо в таких чоловіків було потомство-гібриди, то для нашої нації вони були втрачені. Хіба могла чужинка прищепити своїм дітям любов до України, її традицій, мови, вона скоріше виховувала їх у своїх традиціях так, як її вчили батьки, якщо вона їх мала, а якщо не мала, то вчила їх тому, що взяла з вулиці між пролетарськими бараками або з інтернату-інкубатора.

Наскільки відомо, змішані шлюби нашій нації не дали багато визначних людей, та це і природно, бо в тих сім'ях, замість того, щоби виховувати дітей, точилася щоденна гризня за вплив на потомство, бо кожна сторона хотіла верховодити. "Старша сестра" не хотіла поступитися "хохлові", бо вона підсміхалась, що у "хохла" голова варить тільки до обіду. В західній діаспорі звинувачували наших емігрантів, що вони одружувалися з чужинками, але там ситуація була зовсім інша. Вийшло так, що туди у воєнні часи емігрувало багато чоловіків-українців, це були, в основному, вояки УПА та стрільці з дивізії "Галичина", жінок та дівчат було значно менше. Тож природно, що чоловіки одружувались з жінками-чужинками. У східній діаспорі навпаки — одних і других було вдосталь і на вибір, тож непрощенна ганьба чоловікам-українцям, що вони не одружувались із своїми дівчатами-українками. В результаті тієї ситуації, що склалася, багато наших дівчат "сивіли в дівках", як кажуть у нас в народі, або якщо їм хтось трапився з чужинців, то неволею виходили заміж із затаєною ненавистю в серці до своїх зрадників, бо хіба може бути прощення тим, які запродалися, свідомо переходили у ворожий табір. На жаль, у наші часи не було Тараса Бульби, щоби сказав синові-зрадникові: "Я тебе породив, я тебе і вб'ю". Їм було боляче, що носили під серцем чужу дитину, і до кінця своїх днів вони проклинатимуть своїх друзів по підпільній боротьбі, що погордили ними та залишили їх на поталу долі і не дали здійснитися заповітній мрії продовжити свій рід, виховати нащадків, які б могли продовжити, хоч і на чужині, безперервність нашого народу. Ніколи не простить така українка тим яничарам національної зради задля матеріального благополуччя, задля тваринного задоволення. Те непотрібне нації жалюгідне створіння, мабуть, і рідна мати прокляне, бо такий блазень не пішов дорогою предків, а піддався деформованій "блатній" теорії виживання.

Отже, на біржу праці продовжували привозити з таборів найбільше наших людей з усієї України, а між ними багато жінок і дівчат. Були вони так, як і ми, вже в роках, тюрма та неволя залишили на них незаслужену, непоправну невольничу печать. Молодість та юність було покладено на вівтар боротьби за незалежність, тяжка каторжна праця, знущання, голод, холод та глум позначилися на всім жіночім єстві. Жінка не створена для роботи в кам'яних кар'єрах, на лісоповалі, в цегельнях, шахтах, — а тільки на такі роботи заганяли їх дикі азіати і вони створювали такі умови, щоби бандерівка ніколи не могла народити дітей, бо це були б для імперії смертельні вороги. Як звичайно, виходили вони з-за колючого дроту не забезпечені, не одягнуті, не взуті, без тих речей жіночого туалету, які вкрай необхідні для нормального існування жінки. Тут найяскравіше відкривалася завіса брехливої, фальшивої, крикливої, нахабної кремлівської пропаганди про те, як у СРСР піклуються про жінку, про матір, про сім'ю взагалі, про майбутнє покоління. Збаламучуючи уми народів світового суспільства міфом вільного заможного життя, кремлівські облудники приховували, що те життя насправді було не кращим за єгипетську неволю та турецьку каторгу.

Багато дівчат завербували на цілину, багато опинилося у вугільному басейні Караганди, де працювали під прискіпливим наглядом працівників КДБ. Робота практично була така сама — що за колючим дротом, що на обмеженій волі, хіба що тут вже можна було піти на базар чи барахолку, як були гроші, або в кіно, бо на лоно природи не хотілося — щось відштовхувало: навкруги пустеля, перекотиполе, колюча рослинність. Докучали бурі, що засипали піском очі. Порівняно із чоловіками, жінки були в більш скрутному становищі: не було роботи по їх силі, тому мусили працювати, де були місця, щоби заробити собі на такий-сякий прожиток. Чоловіки-патріоти не цуралися своїх подруг, бо в минулому пліч-о-пліч боролися проти наших ворогів, тому не дивились, що наші дівчата не мали відповідного посагу, бо вірили, що не посаг визначає суть подружнього життя, й сходились, одружувались.

Хоч не так гучно, як би хотілося, а як хто міг, влаштовували весілля. Старалися дістати окрему кімнатку в гуртожитку, з'єднували свої долі і розділяли радість та злидні, бо не хотіли і не могли інакше чинити, національна гідність та гордість диктували чинити тільки так — нами керувала ідея незнищенності нашої нації. Хоч би де ми були, хоч би куди закинула нас примхлива доля — ми завжди повинні за всяких обставин зберігати нашу ментальність, наш рід, самобутність. В минулому, в нашому дитинстві, ми пили воду з чистих криниць нашої духовності, і ця чиста джерельна вода, яку пили і наші славні предки, давала нам своєрідний поштовх, прищеплювала нам генетичний заряд відроджувати, примножувати, зберігати наші національні надбання, бо тільки таким чином ми можемо вистояти і зберегти себе як націю.

З одного боку, тих шукачів легкого життя можна й зрозуміти, бо як прожити 10 років у злиднях, голоді, холоді та роджувати, примножувати, зберігати наші національні надбання, бо тільки таким чином ми можемо вистояти і зберегти себе як націю.

З одного боку, тих шукачів легкого життя можна й зрозуміти, бо як прожити 10 років у злиднях, голоді, холоді та на каторжних роботах — то не дивно, що після того всього захочеться легкого хліба, теплої постелі, ніжного ставлення, взаємної любові, спокою та всіляких благ, про які роками мріяв в'язень і на які заслуговує кожна людина в цьому житті. А з другого боку — треба було не забувати, що на нас дивляться інші народи як на народ, який мав у собі відвагу, мужність та завзятість повстати проти двох світових імперій зі зброєю в руках, боротися за відновлення своєї державності. Природно, що нас оббріхували, принижували, шельмували, але ми і за колючим дротом продовжували боротьбу — не зброєю, а страйками, повстаннями та іншими методами помалу розгойдували підвалини червоної імперії. Тож коли повиходили на волю, то нас не вважали за кримінальних злочинців, а за елітарний прошарок українського народу, що став на голову вище від усіх інших народів імперії, які в минулому робили спроби відокремитися.

Тому-то дії окремих наших хлопців в якійсь мірі принижували нас в очах того суспільства, яке нас оточувало, а ми, хто розумів цю ситуацію, фактично не могли вжити ніяких радикальних заходів, бо відверто діяти і переконувати тих типів чи пояснювати їм було ризиковане — за таку діяльність знову можна було опинитися за ґратами, а цього дуже вже не хотілося — хотілося хоч трішки пожити по-людськи, хоч і на півволі. Та й говорити і переконувати цих колишніх наших друзів було марно, бо при розмовах на ту тему вони зі злобою та гнівом цідили крізь зуби: "Ти мене не вчи, мене тюрма навчила, як мені дальше жити на світі. Ви і так нас обманули, і ми даремно постраждали". Була ще одна обставина, на яку треба було зважати — люди були з багатьох таборів, ми їх особисто не знали, зате знали напевно, що між ними були сексоти. Вони були замасковані, й виявити їх не так було легко, тому не можна було відверто з кожним говорити, наражаючи себе таким чином на небезпеку одержати за необдуманий крок знову 10 років таборів.

Були між нами і такі, що заробляли якісь гроші і все те пропивали, і на нас всіх лягала пляма, яка не додавала нам авторитету. Загалом усі, хто розумів ту ситуацію, в якій ми опинилися, старалися зав'язувати знайомства з більшістю людей, кого випускали з таборів, ми гуртувалися при всяких оказіях, говорили по-українському, а головне — співали своїх народних пісень, бо вони нагадували нам про нашу молодість, про Україну, про нашу боротьбу, про наших рідних, коханих та нагадували, що при першій нагоді за всяку ціну треба повертатися в рідний край, щоби хоч чимось допомогти своєму народові і щоби дітей своїх виховати в національному дусі, щоби вони колись довершили те, що нам не вдалося.

Отже, було багато випадків, коли деякі наші краяни вибрали далеко не кращий шлях продовжити своє життя на омріяній волі, хоча ту волю і не можна було назвати навіть півволею. За тих часів панування радянських порядків безмежну волю, як таку, мали тільки номенклатурники, власть імущі та весь репресивний апарат, а решта, як у тій приказці — "Скачи, враже, як пан каже". Отже, ми не могли вплинути на той роз'єднуючий, небажаний, не на нашу користь, нищівний для нації процес, бо за нашими діями послідувала би репресивна протидія КДБ, який тільки й шукав нагоди, щоби нас знову загнати за колючий дріт. Масово, організовано зробити щось було неможливо, бо таку акцію придушили б іще в зародку, а одиночні виступи загубились би без результату в буденщині.

Тут не йдеться про якусь кампанію проти чужинців чи запеклу боротьбу проти змішаних шлюбів, бо цей процес зовсім зупинити не можна; тут усе залежить від свідомості нації чи усвідомлення ролі, яку відіграють змішані шлюби в історії нашого народу. Відомо, що в нашій історії, ще в Київській Русі, практикувалися змішані шлюби на державному рівні, але це було щось зовсім інше. Великі київські князі віддавали своїх дочок за сусідніх князів або самі одружувались з дочками сусідів, але це був для держави престиж і часто політична й економічна вигода. В разі нападу ворогів на Київ ці зяті великого князя приходили з допомогою.

А в той час, про який ідеться, у тих обставинах цих змішаних шлюбів мало б бути менше або й зовсім не бути, бо ті відступники повинні були розуміти, що якщо б колишні в'язні одружувались зі своїми подругами по підпільній боротьбі, хоча б у них і не було багато потомства, але ті, кому б вони дали життя, були б в інтелектуальному відношенні на багато щаблів вище за середній рівень. Мається на увазі, що всі ті, які брали участь у національно-визвольних змаганнях — то був свідомий прошарок народу і, звичайно, що і потомство було б у таких батьків національно свідоміше.

Ті, хто відколовся від нашої громади, мало того, що зрадили, відійшли від загальноприйнятих наших традицій, то ще й посіяли недовіру, злобу та ненависть поміж осоромлених жінок та дівчат до чоловіків, бо ж чоловіки керували національно-визвольними змаганнями. Тому вони повинні були служити ідейним прикладом і в процесі боротьби, і після неї, а ті, хто вийшов зі сталінських таборів, мали би бути ще на голову вищі. То ж хоч і не багато було зрадників, але й одна паршива вівця псує цілу отару. Чужина мала б об'єднувати всіх. Бо ж чи за допомогою в тяжку годину чи за порадою-розрадою, то свій до свого спершу звертається — свій хоч не заплаче, то скривиться, як кажуть.

Може, й не на часі порушувати таке питання — минуло ж уже майже півстоліття, але і замовчати такі факти було б недоцільно, бо ж не хлібом єдиним живе людина, а тут вийшло навпаки: матеріальне благополуччя відсунуло на задній план національну гордість та національну відповідальність перед живими і перед мертвими теж. Бо наш національно-визвольний рух базувався на національних здобутках наших предків, та й взагалі на всій нашій історичній спадщині. Тяжіла і відповідальність перед живими — тими, хто нас підтримував під час боротьби духовно, морально та матеріально. Нема роду без вироду — каже народна приказка, то й видно, що у всі часи щось подібне було, хоча, може, не в таких масштабах, бо в даному випадку було чимало звихнених типів, які скомпрометували своєю антиукраїнською зрадницькою нестриманістю наш національний авторитет серед народів, які заселяли колишній Радянський Союз.

Я далекий від того, щоби виступати з шовіністичних позицій, чи витати десь у хмарах нездійсненних мрій чи фантастичних ілюзій, або розпалювати міжнаціональну ворожнечу, віддавати перевагу одній стороні над другою чи надавати пріоритет одній нації — я просто хотів висвітлити, змалювати картину невиправних помилок, які не додавали авторитету нашій національно-визвольній боротьбі 40-х — 50-х років. Це не шовінізм, а розпачливий крик національної гордості, глас вопіющого в пустині, голос, який, може, і не повинен би піднімати на світ Божий події 50-річної давності, але і промовчати про них теж буде злочин, бо не йдеться про якусь одиницю — випадків було досить багато — і в результаті це відбилося на чисельності нашої нації. Таких заблуканих овець було не одна і не дві, і боляче було спостерігати, як опускаються в багнюку безхарактерні, безпринципні одиниці, і, що головне — такі люди не піддавалися ні порадам, ані просьбам, вони вперто відхрещувались від своїх, і, таким чином, наш моноліт давав тріщину, на яку зовсім не розраховував наш Провід. Ті людці-відступники піддавали сумніву ідею наших визвольних змагань, забували про Декалог та про 44 риси характеру українського націоналіста.

Я не відрізнявся від більшості моїх краян за рівнем матеріальної забезпеченості, але, як показало життя, ми з дружиною, обоє бандерівці, змогли подолати всі життєві труднощі без ніякої додаткової допомоги, бо батька дружини вбили ще німці, мій старший брат загинув у бою з енкаведистами — то ж ми розраховували тільки на власні сили. Змогли з великими труднощами з малесеньким сином повернутися в Україну, де нас очікувало велике розчарування, бо більшовицька пропаганда встигла попрацювати плідно і на повну потужність у сфері приниження, оббріхування, шельмування нашої національно-визвольної боротьби, а нас виставити як лютих ворогів українського народу. Та ми не піддались підступним ударам примхливої долі, змогли подолати всі труднощі, виховати двох синів і з ласки й веління Небесного Творця дочекатись відновлення Української Державності. Таким чином здійснилася наша заповітна мрія, за яку ми віддали найкращі роки своєї юності. Хай буде сором тим відступникам, які зрадили нашу громаду в східній діаспорі, бо хоча вони мали потомство, то воно втрачене для нашої нації, і від батька-зрадника діти успадкували тільки прізвище, а мати-чужинка могла їм прищепити хіба що основи космополітизму.

Розділ XII (особливий)

ДОЛЯ УКРАЇНСЬКОГО ЖІНОЦТВА

Нелегкою було доля українського жіноцтва, що працювало в підпільній мережі ОУН та перебувало в лавах УПА. Ще до цього часу немає повної картини безприкладного подвигу наших відважних безстрашних подруг, дружин, матерів, сестер, які несли на своїх тендітних плечах тягар національно-визвольної боротьби на західноукраїнських землях в 40-х — 50-х pp. Позаростали малопомітні повстанські стежки, позападались надійні підземні повстанські криївки, замовкли після занадто запопадливої брехливої метушні скороспечені фальсифікатори визвольного руху, пішли на незаслужений, кров'ю политий відпочинок найбільші злочинці нашого століття — кремлівські кати, що своїми провокаційними спецбоївками наповнили всю Західну Україну і, переодягнувшись у форму вояків УПА, ночами, з небаченим досі садизмом, з пекельною ненавистю мордували українських патріотів, не щадячи ані старих, ані немовлят, а всі свої дикі, звірячі розправи приписували озброєному підпіллю ОУН та УПА і таким чином оббріхували і підривали авторитет Організації.

В силу обставин склалося так, що по селах чоловіків залишилося дуже мало, бо одних забрали на фронт, другі пішли у підпілля та в лави УПА, треті полягли в боях з військами НКВС, четвертих арештували і судили, — а жіноцтво лишилось сам-на-сам з дикими нападниками, а ті, в свою чергу, обрушили на них всю свою злобу за убитих політруків, комісарів та "прєданних сталінських рєбят" — чекістів. В результаті по селах йшли безперервні облави, безпардонні насильні обшуки в хатах та коморах, після яких господині не дораховувались багатьох цінних речей, бо більшовицькі злодії рвались до скринь та шаф шукати бандерівців та під тим приводом поцупити, вкрасти безкарно у заляканих жінок та підлітків коштовні речі, щоби опісля на другому селі виміняти на самогон і, напившись, ґвалтувати жінок та неповнолітніх дівчат.

Найбільше страждань випало на долю тих жінок, котрих за підозрою у співпраці з ОУН арештовували окупанти. їх, приречених, ловили, як колись за татарських нападів, в'язали і, як худобу, гнали в КПЗ ("камера предварительного заключєнія"). По дорозі насміхались, принижували, ображали та лаяли. Після арешту нашої жінки для неї в житті наступала така надзвичайна різка переміна, що її життя до і після того можна без перебільшення порівняти з раєм та пеклом. Той відносний рай залишався в свідомості, як радість життя та щастя, а з арештом починалося справжнє пекло, з тими нелюдськими смертельними муками, якими нас лякали в юності, щоби навчити нас жити чесно та не грішити.

Наше жіноцтво було виховане переважно в релігійному дусі, в традиційно високоморальному середовищі, де культивувалися всякі національні історичні обряди, християнська етика, пошана до старшого, терпимість, милосердя, любов, культура мови, освячена століттями духовність та інтелігентне загальноприйняте спілкування. Отже, з самого початку в зовсім іншій атмосфері наша жінка була шокована. Після того, як арештованій в'язали руки, щоби не втекла, відразу сипалась на адресу бранки брудна московська лайка, бо ті нелюди, виховані без батька і матері, не знали, що таке честь, встид і не вміли речення сказати без багатоповерхового соковитого матюка. І не дивно, бо у війська НКВС набирали переважно безбатченків, байстрюків, вихованців колоній для неповнолітніх безпритульних злодіїв, бандитів, ґвалтівників, яких міліціонери ловили і насильно здавали в притулки, а там жорстокі вихователі ламали психіку непримиренним волоцюгам, навчаючи їх однобоко сприймати "найпередовіші, найгуманніші" методи комуністичного виховання, що їх схвалив батько всіх народів — Сталін, без волі якого нічого не могло відбуватися — ані трава не рости, ані вода не текти.

В усьому адміністративному апараті Союзу керували злодії, тож і в колоніях для безпритульних вихователі обкрадали тих знедолених, безправних, незахищених неповнолітніх злочинців, з яких червоні ідеологи збиралися виховати "нового советского человека", їх обкрадали, забирали все, що можна було вкрасти, а тим нещасним залишались крихти — тому-то вони були в голоді і холоді, вічному страху, і, власне, тими минулими негараздами породжувалися злоба, ненависть, жорстокість до всього довкола, бо, фактично, ті бідолахи не мали уявлення про загальнолюдські цінності, не зазнали материнського тепла, із самого дитинства боролися за виживання, їхній зовнішній вигляд викликав антипатію, якусь кричущу відразу і страх. Обличчя грубуваті, черстві та малорухливі, у їх виразі вгадувалася затаєна ненависть, ніяких слідів шляхетності... Складалося враження, що це жертви не змішаних шлюбів, а жертви випадкових тваринних стосунків кримінальних злочинців з невиправною патологією бандитів чи дебілів, з відтінком психічної недостатності. Картину доповнював бандитський погляд хижих азіатських очей, що блищали злобою та ненавистю і в яких не було ні милосердя, ні благородства. Офіцери відрізнялися від рядових червонопогонників тільки офіцерською формою та жовтими погонами, і військова освіта не була якоюсь межею між одними і другими, бо багато офіцерів були вихідцями з тих самих колоній для неповнолітніх злочинців або з неблагополучних родин, а у військові училища попадали з тієї сірої маси як найспритніші, найжорстокіші, бо вони верховодили над тим натовпом безпритульних підкидьків. Маючи здатність керувати ними, ті офіцери легко знаходили з ними спільну мову, бо походили з їхнього середовища, і тому в облавах, арештах, грабунках вони були всі заодно, і зовсім даремно було арештованим і ґвалтованим чекати від них співчуття, милосердя чи справедливості — вони були глухі та німі до людських страждань. Така приблизно характеристика наших "визволителів" — "старших братів", в яких були "гарячі серця" та "чисті руки", але насправді ті чисті руки були по лікті в крові невинних людей, які боролися за волю України.

Отже, ті наші мами, дружини, сестри, наречені, котрі попали в кігті хижих сталінських "орлів"-чекістів, прийняли на себе страшної сили удар, як психічний, так і фізичний, бо кремлівські кати дивилися на них не як на жінок чи матерів, а як на найстрашнішого ворога більшовицької імперії, якого треба знищити. Але вони не нищили свою жертву відразу, у них був свій перевірений метод винищення противників, який полягав у тому, що жертву треба арештувати, в страшних тортурах вичавити з неї інформацію, яка їх цікавила, і якщо жертва витримувала тортури, її засуджували на такий термін ув'язнення, що вона його не витримувала на каторжних роботах.

Тож ведуть чи везуть спійману жінку до району в КПЗ — одну людину ціла ватага озброєних до зубів дебелих азіатів, — і майже кожен з них хоче зігнати нагуцькувану політруками злість на невинній бранці, бодай бридкою лайкою чи поганим словом уколоти перелякану до смерті, шоковану, надломлену психічно, нещасну жертву звироднілої і прогнилої, просякнутої свавіллям тиранів "советской Родіни". Всю цю дорогу можна назвати дорогою на Голгофу, бо набридливі грубіяни, аморальні виродки, вихованці інкубаторів для неповнолітніх поливали нецензурними, безстидними репліками, один перед другим приголомшували незвиклу до бридкого сквернословія полонену жінку. Вона з почуттям сорому та огиди, з опущеною головою і напівзаплющеними очима не йшла, а пленталась, підштовхувана "сталінскімі рєбятамі", старалася зорієнтуватися — чи це сон, а чи дійсність, їй здавалося, що вона в невідомому нереальному або потойбічному світі, який ми називаємо пеклом. А тим часом на її адресу все сиплеться й сиплеться злива найогидніших виразів, на які здатні тільки вихованці колоній для неповнолітніх.

Якщо полонянка була старша віком, то до неї ті звірі в людській подобі ставились ще більш-менш "помірковано" — на її адресу лунали в'їдливі безсоромні репліки на кшталт — "Ти, бандерівська суко, скільки ти наплодила бандерівських щенят, твої сини, бандити, постріляли наших товаришів, ми з тебе тельбухи випустимо, щоби ти була більше нездатна плодити зрадників Родіни. Ти, падло, навчила своїх бандитів убивати совєтських людей, твої сини вбили нашого генерала Ватутіна, ми тобі груди одріжемо, щоби ти була більше не здатна вигодовувати бандер, ми все ваше бандитське кодло знищимо, це ти навчила своїх бандер ненавидіти нас. Ми вашу Западну шапками закидаємо, скільки раз ти давала їсти бандитам, скільки раз ти прала одяг бандерам, ти все нам розкажеш, ми тебе заставимо, ми тебе повісимо голу вверх ногами, ми тобі зуби повириваємо, ми тобі очі виколемо, щоби ти більше бандер не бачила" і т. д.

Вся ця гидотина перемішувалась з соковитою московською лайкою, нецензурними брутальними словами, на які тільки здатні безбатченки, кримінальні злочинці, бандити та інші елементи "комуністичного" суспільства, що їх не могли перевиховати ані колонії для "неісправімих", ані знамениті психіатричні лікарні. Не одна сльоза скотилася з очей такій жінці, поки "вірні лєнінци" допровадили її до слідчої камери, хоч і в такій камері вона спокою не мала, бо там на неї чекала зустріч з кримінальним сміттям жіночої статі, яке не поступалося перед чоловіками, а може, в деякій мірі й перевершувало їх словоблудством та "вишуканістю" кримінального жаргону.

Якщо чекісти ловили молоду жінку чи дівчину, то для неї ця перша зустріч з найогиднішою верствою войовничого пролетаріату запам'ятовувалася на все життя своїм цинізмом, азіатською жорстокістю та неперевершеним хамством червоних нападників. Перші слова їхні до такої невинної жертви: "Ти бандерівська повія, ти спала з бандерівцями, скільки разів спала з ними, ти бандерівська підстилка, ти їх обслужувала, ти їм готувала їсти, ти їм догоджала, кількох ти обслужувала за ніч, ти їх забавляла, що вони тобі платили за це, як вони тебе брали, чи були вони задоволені. Скільки ти знала бандитів, які їх псевдо, хто в них командир, де в них криївки, де магазини з продуктами, де зв'язок, хто зв'язковий, яка сьогодні кличка?". Огидні репліки сипались звідусіль, прикрашені московськими витонченими матюками, шліфованими в середовищі злочинного світу. У них була своя власна говірка, перекручена, спотворена на "блатний" лад так, що як хтось слухав їх перший раз, то майже нічого не розумів, бо що слово — то брудний матюк із спеціальним наголосом, що надавало мові огидного відтінку.

Бранка йшла, як на ешафот, не свідома того, що їй приготовано, бо горе раптом звалилося на неї, як грім з ясного неба. Зв'язані руки, і нестерпний глум катів, які старалися вилити на нещасну жертву всю накопичену злобу, — тож нещасна жінка гостро реагувала на ту безконечну зливу бруду, все її єство здригалося від плачу, не могла примиритися з такою різкою переміною. І, очевидно, треба мати на увазі, що кожний день політруки нагадували і втовкмачували рядовим червонопогонникам, які то страшні вороги — бандерівці і як жорстоко і безжально треба їх знищувати.

Бідолашна бранка — воля втрачена, немилосердні вороги стараються якомога скоріше зламати ніжну жіночу натуру, вибити з второваного шляху мислення, посіяти зневіру в серці, заставити її відректися від ідеї відродження державності, зректися друзів по підпільній боротьбі і, зрештою, перекинутись до "визволителів", зрадити своїх, видати всіх, з ким працювала в підпіллі, видати криївки і зв'язки. Гарячково працювала думка — може, ще нічого не втрачено, може, ще вдасться вирватися з цієї халепи, яка причина арешту, хто видав, чи, може, сама зробила необачний крок? Не могла зібратися з думками, в голові повний хаос, а конвоїри весь час нагадували їй гидкими словами, хто вона зараз є. З усіх мерзенних висловів чекістів найболючіше вражало слово повія. В нашому краю їх не було, і це слово найдошкульніше ранило жіночу свідомість і честь, бо колись не мав ніхто права кидати безпідставно у вічі таке слово, а ці всі бридкі та брудні слова, як і багато подібних, принесли із собою наші "визволителі" 17 вересня 1939 р. в наші краї. На жаль, вони прижились і глибоко вкорінились, і на довгі роки засмітили, спаскудили нашу співучу материнську мову, а в деякій мірі і багато зіпсували моральних понять у підростаючого покоління.

З другого боку, не могло бути і мови, щоби в підпільній боротьбі могли брати участь повії. Сюди підбиралися чесні, порядні, розумні, віддані патріотки, в яких була висока ідея боротьби за волю України, і ті, хто працював, відрікалися свідоме: від радощів щоденного життя, віддавали себе повністю боротьбі з окупантами.

Жінка йшла, підштовхувана прикладами конвоїрів, аналізувала кожний свій крок, намагалася знайти відповідь на багато запитань — хто зрадив, хто доніс, картала себе, чому була без зброї, бо якби була зброя, то не було б зараз такого глуму та приниження від цих кремлівських нелюдів, від цих нехрещених підкидьків, цих пішаків кривавої більшовицької диктатури, що, нацьковані політруками, секретарями парторганізацій, готові беззастережно вбивати, нищити всіх і вся, навіть родичів, якби в них вони були. Зараз вони навперебій намагаються обезчестити, зганьбити, принизити незнайому з такими підступними засобами жінку, втоптати в грязюку чисту мораль і ніжність.

Брутальними словами та мерзенними матюками вони не добилися нічого, бо вона мовчала, а це їх дратувало. Вони воліли мати справу з такою, як самі — розбещеною, крикливою і язикатою, грубою, щоби вона на один матюк відповіла кількома і щоби її можна кілька разів на день побити, ввечері при чарці смердючого самогону помиритися на ніч, а на другий день зачинати все спочатку. А наша жінка мовчала, бо вважала для себе ганебним відповідати хамам вищого ґатунку. Червонопогонники шаленіли від злоби, що вона гордує і не хоче з ними говорити, відповідати, огризатися — тому вони ще з більшою злобою паплюжили нескорену, яка не просила пощади, не принижувалась, не відповідала на хуліганські вислови, а молилась Всевишньому і просила захисту, божої допомоги, щоб витримати знущання тих недолюдків — виплодків пекельних сил.

Приходила в голову думка, що краще би розстріляли, бо вривався терпець слухати безкінечні, безпідставні образливі глузування. Та вороги насміхалися, кидали у вічі непристойні хуліганські слова, від яких робилося моторошно на душі. Такі погані слова, як повія, падло, сука і ще значно гірші повторювались часто по-російськи грубо, з ненавистю, і падали на свідомість, як удари тяжкого молота.

Невільниця не здавала собі справи з того, як може існувати щось подібне на світі і що то за люди, які мають насолоду і пишаються від такої гидкої розмови, бо її вже нудило від такого грубіянства і хамства. В нашому краю ніхто не насмілився би говорити такі слова в присутності жінки. З сивої давнини у нас жінку поважали, шанували, як рідну матір, як люблячу дружину, як ніжну сестру і старались завжди щось приємне для неї зробити, чимось допомогти, звертались до жінки делікатно, люб'язно і з повагою, старались звеселити, пожартувати і звикли від самої своєї юності чемно спілкуватись з усім жіноцтвом, а воно теж відповідало тим самим.

Тепер ту гармонію порушили ненависні прибульці з країни страху та неволі, неправди та терору, брехні та обману. Нічого святого вони не мали і не могли мати, бо виростали за законом джунглів — хто сильніший та жорстокіший, той панував над натовпом плебеїв. Плекала бідолашна бранка надію на щасливий кінець, та ця думка відразу зникла, бо на неї наїжачилось багато довгих штиків та грізно чорніли дула автоматів і рушниць. Не могло бути мови про повернення назад; на думку спадали слова пісні: "Не вернеться вже той живий ніколи, кого чекісти повели", — а це була істинна правда, бо тих, кого арештували в 1939-1941 pp., майже всіх вимордували по тюрмах, як почалася війна 1941 р. Тисячі покалічених, понівечених, по-звірячому замордованих жертв знайшли в потаємних місцях, в братських могилах по всій Західній Україні. Мимоволі нещасна жінка готувалась до найгіршого, і дрож пронизував усе її тіло при думці, як будуть кати мучити її в глухих підземеллях і ніхто не почує благального крику, що зве на поміч, а кати, бездушні, безсердечні, будуть насолоджуватися, впиватися стражданнями, будуть калічити чарівну дівочу вроду, якою наділяли наші мами-українки свої чада.

Наближаючись до райцентру, конвоїри ще жорстокіше підштовхували прикладами невільницю, бо треба було похизуватися перед іншими червонопогонниками та солдатами, які стояли в містах гарнізонами і охороняли міста від бандерівців. Окупанти всі озброєні, у військовій формі, цивільних не було, навіть жінки всі у військовому — і все чуже, все вороже, чужа мова, скрізь на наших людей дивилися з ненавистю та підозрою, за будь-що арештовували, допитували, вербували сексотів, проводили облави, нишпорили всюди, перевертали все в хатах, рилися в скринях і шафах під приводом пошуку бандерівців, перекопували землю на городах, шукаючи криївок, — одним словом, утверджували радянську владу. Переважно в міста наїхало багато адміністративної влади — суди, прокуратура, фінвідділи, міліція, яничари НКВС — "ястребки", військові лікарі, райкоми, райвиконкоми, редакції газет, які щодня на своїх сторінках обливали грязюкою національно-визвольну боротьбу нашого народу, називаючи підпілля ОУН та УПА буржуазними націоналістами, німецькими прихвоснями, бандитами, зрадниками українського народу та і всякими нецензурними словами, на які дуже багата російська мова. При зустрічі солдати запитували конвоїрів, кого вони ведуть, а ті відповідали — ми спіймали бандерівську повію. Червонопогонники радили конвоїрам, що з нею робити і як її покарати, і тут сипалися знову на адресу невільниці матюки один другого брудніший. Один чекіст каже — я би радив в центрі міста закопати стовп, роздягнути бандерівку догола, прив'язати її голу до стовпа, поставити коло неї вартового й тримати її так тиждень, не даючи ані їсти, ані пити, а ми всі будемо приходити і плювати на неї. Ця порада всім сподобалась, усі реготали, додаючи до тієї поради кожний свою пропозицію.

Нашу бранку вели не зупиняючись. Місцеве населення з острахом ховалося, хто куди міг, і тільки з укриття люди виглядали із співчуттям та болем в серці, не маючи змоги чимось допомогти. А на неї зустрічні окупанти дивилися, а точніше, не дивилися, а пронизували колючими дикими поглядами, і кожний з ненавистю по-своєму карав її: одні хотіли її бачити повішеною на шибениці, другі — бачити її прив'язаною до стовпа і розстріляною, а червонопогонники хотіли мати її і для тілесної втіхи, щоби вгамувати свої нестримні статеві пристрасті, бо до таких "розваг" вони звикли, завойовуючи, загарбуючи, поневолюючи інші народи. Нарешті конвоїри завернули в бічну вуличку і зупинилися перед двоповерховим будинком, що був наспіх переобладнаний на катівню. Він майже відповідав призначенню, бо, крім наземної частини, мав ще багато льохів і камер в підземеллі, яке окупанти переобладнали на в'язницю, на вікнах приладнали грубі залізні ґрати, на двері — великі надійні замки, а в дверях повирізали невеликі отвори, по-їхньому "волчок", через які заглядали всередину і спостерігали, чи арештовані не роблять підкоп або не розбирають стіну.

Одну кімнату в самому кутку підвальної частини обладнали на слідчу камеру, вікон тут не було, всі три стіни глухі, тільки одна виходила в коридор. Чекісти робили так, щоби зі слідчої камери не було чути зойків катованих. Катівню червонопогонники охороняли дуже суворо, в ній також розміщалися КПЗ та "Смерш", що розшифровувалось як "смерть шпіонам" — сама назва свідчила, що тут не жартують. Сюди попадали члени ОУН та вояки УПА, але не всі звідси виходили, бо чекісти мали неправдиву інформацію, нібито наше підпілля співпрацювало з деякими закордонними розвідками. Тому-то якщо сюди потрапляли члени ОУН та УПА, підозрювані в шпигунстві, то їх вбивали, бо що міг знати сільський хлопець про чужі розвідки, як він не мав освіти і не знав чужої мови. Тож чекісти його мучили, думаючи, що він затявся і не хоче признатися, а він просто нічого не міг сказати, бо нічого не знав — і таким чином гинув у тортурах.

Загін конвоїрів зайшов на подвір'я, і арештовану завели в приміщення. Аж щойно тут розв'язали руки, і досвідчений нахабний наглядач грубо і безцеремонно почав принизливий безстидний обшук. Грубими вузлуватими ручищами став обмацувати ніжну жіночу постать. Повивертав усі кишені, прискіпливо оглядаючи великими вибалушеними очима, чи немає чогось надзвичайного в одязі сільської дівчини. Обмацав на голові волосся, коси, а як дійшло до грудей, дівчина стала противитись, заступати руками груди, а цей безцеремонний нахаба не звертав уваги на спротив жінки, продовжував обмацувати і промимрив: "Не совайся, стерво, це тільки початок, помалу привикнеш, а то вдаєш із себе ще незайману" і, ніби нічого не сталося, продовжував обмацувати спантеличену невільницю, не звертаючи уваги на те, що навіть погано вихований чоловік не повинен торкатися інтимних частин жіночого тіла, а він безстидно і запопадливо обшукував на бранці весь одяг, і верхній, і спідній, щоби переконатися, що в неї немає таких речей, які не дозволено мати при собі в тюремній камері.

Мабуть, ще в історії людства жінка не була так принижена, як у більшовицькій імперії, бо навіть у доісторичних диких племен і у середньовіччі вони не зазнавали такої дискримінації, таких знущань, ще ніколи стільки жіноцтва не було ізольовано за колючим дротом і на такі довгі терміни, на таких тяжких каторжних роботах. В минулих тисячоліттях жінок часто принижували, і зараз є країни, де вони не мають однакових прав з чоловіками, але такого людського гноблення і зневаги не було, не було, щоби масово невинних жінок позбавляли волі, кидали за колючий дріт на довгі роки, позбавляли материнства, забирали молодість, позбавляли елементарних стосунків з навколишнім світом — такого ніколи і ніде не було в таких великих масштабах, як у країні "розвинутого соціалізму". Оце була воістину імперія безбожництва і кривавого насильства! Характерно те, що вже пройшли роки після розколу того страхітливого "комуністичного раю", але ще нікому не вдалося правдиво і повно описати чи показати фактичне життя знедоленого, приниженого, беззахисного жіноцтва в пеклі сталінських концтаборів, бо ті, які могли б це зробити і мали талант правдиво описати, не дожили до розвалу царства темряви, а розповіді ветеранів частіше всього включають тільки картини і події з участю чоловіків...

Після принизливого обшуку арештованої жінки чекіст запровадив її до кутової камери, відчинив двері і заштовхав її всередину. Під стіною стояв стіл, і на ньому горіла велика лампа, за столом сиділо двоє офіцерів, один з них запропонував жінці сісти до столу на нерухому табуретку, яка була прибита до підлоги. Один з них дістав з шухляди папку, на обкладинці якої було написано "Дело", відкрив її і почав заповнювати анкету — прізвище, ім'я, по батькові, рік народження і т. д. Коли це все заповнили, перейшли до основного: "Як твоє псевдо? Хто станичний? Хто зв'язковий? Хто районний провідник? Де проживає? Де знаходиться? Де криївка? Де склад? Хто командир? Де боївка? Скільки їх? Яке озброєння?" Один запитував, потому другий продовжував ставити запитання. Спочатку поводились стримано, ввічливо і гуманно, поки їм не набридло, бо відповіді зводились до одного: "Я не знаю нічого".

Тоді в хід пішли умовляння, мовляв, ти ще така молода, навіщо зв'язалась з бандерівцями, нащо тобі бандити, вони зрадники, буржуазні націоналісти, німецькі помічники, ти їм не потрібна, покинь їх, допоможи нам їх знищити, за те ми дамо тобі гарну роботу, ми тебе навчимо гарної професії, у нас молодим дорога, ми тебе повеземо в Москву, в Ленінград, покажемо Леніна і Сталіна, поведемо тебе до Кремля, поведемо у Великий театр, дамо тобі орден і ще багато інших нагород, нічого не бійся, ніхто не знатиме, що ти нам розкажеш, ми тебе повеземо на кавказькі курорти і взагалі куди захочеш. Полонянка чомусь не схотіла скористатись із тих заманливих, багатообіцяючих, привабливих спокус і далі заперечувала свою причетність і обізнаність в тих питаннях, що їх цікавили, здогадуючись, що слідчі не мають конкретних фактів її приналежності до ОУН, а є на неї донос, не підтверджений фактами. Вона вирішила, що все буде заперечувати. Слідчі стали погрожувати: "Якщо будеш все приховувати, говорити неправду, то ми тебе покалічимо, кинемо тебе в камеру між розбійників і вони тебе будуть ґвалтувати, ми тобі спалимо електрострумом статеві органи, ми тебе розірвемо надвоє, закриємо в камеру, де багато щурів, і вони будуть тебе обгризати, будеш гола мокнути в холодній воді, ми тобі коси повириваємо, їсти і пити не дамо, ми з тебе котлету зробимо" і т. д. Але і це на неї не впливало, вона мовчала і не збиралася говорити.

Тоді один з них устав, відчинив двері і закликав іншого чекіста, цей прибіг на поклик — видно, що він чекав того. Мав на обличчі великий шрам; перекошений рот, великі губи, синій ніс як цибулина, занадто довгі руки та бігаючі очиці. Офіцер промовив до нього: "Мордашкін, оця стерва не вміє говорити, розв'яжи їй язик". Той слухняний плебей, здається, тільки того і чекав, однією рукою схопив безборонну полонянку за одяг на грудях, а другою почав сильно бити кулаком куди попало. Два офіцери уважно стежили за цією заздалегідь запланованою акцією, за цим найновішим досягненням чекістської слідчої практики, яку застосовували "люди з гарячим серцем та чистими руками". Тут, по суті, нічого нового не було, було старе і забуте — середньовічні нелюдські тортури, але більш витончені. На спогад про них холонула кров, страшно було подумати, як тоді зізнання вибивали, випалювали вогнем та залізом. В 1939 р. на Західну Україну прийшли дзержинці з достатньою практикою розв'язування язика, з досвідом жандармерії його "царського велічества" та сталінської боротьби з "ворогами народу" — з найновішими досягненнями в галузі поетапного перетворення в слідчій камері людського організму арештованого на купку скривавлених кісток.

Червоний костолом перестарався, від серії сильних ударів полонянка знепритомніла, впала на долівку, залита кров'ю. Плебей зніяковів, поглядаючи винувато на офіцерів, чекаючи похвали чи осуду. Один з них сказав, не звертаючи уваги: "Мордашкін, облий її водою". Душогуб взяв зі стола графин і почав лити на обличчя, вода змішалася з кров'ю, і все обличчя мордованої почервоніло від крові. Від холодної води побита помалу стала приходити до тями. Мор-дашкіна офіцери відправили в коридор, а самі стали обмірковувати дальший план дій. Тим часом, опритомнівши, невільниця стала оглядатися кругом, не пам'ятаючи, де вона і що з нею. Доторкнувшись рукою до побитого обличчя, побачила на руці кров, і тяжкий стогін вирвався з її грудей. Один з офіцерів сказав: "Вставай, падло, і сідай на табуретку". Вона з великим трудом піднялася та сіла на табуретку, і оскільки жінки з природи люблять охайність, почала поволі приводити до порядку свій одяг. Офіцер сказав: "А тепер обміркуй, бандерівське стерво, чи будеш про все розповідати, чи знову викликати костолома, щоби тобі ребра порахував, але май на увазі, що це були тільки квіточки, а ягідки будуть ще попереду". Полонянка мовчала. "Ти ще довго будеш мовчати, бандерівська шельмо?" — кричав офіцер. Відповіді не було. Тоді один з них вискочив із-за стола, сильним ударом збив її з табуретки на підлогу і чобітьми почав бити куди попало. Кашкет в нього на голові зсунувся на бік, обличчя посиніло, очі налилися кров'ю, а з горла сипались, вилітали мерзенні матюки, ніби то був не офіцер, а справжній злочинець, що виріс і виховався в злочинному світі за ґратами.

Майже до світанку двоє видресируваних душогубів знущалися, катували вірну дочку поневоленого народу, що в міру своїх сил та за покликом своєї совісті допомагала відроджувати нескорену націю, яку наші люті вороги прагнули стерти з лиця землі. Вони готові були продовжувати знущання, та тендітний організм полонянки вже втратив здатність захищатися, тіло було покалічене немилосердно побоями, здавалося, що на хрупкому тілі не було живого місця, де б не було синців від ударів. Щойно тоді, як вона вже ні на що не реагувала і просто лежала нерухомо на мокрій долівці, скропленій кров'ю, непритомна, — тоді один з катів гукнув з коридору чергових наглядачів, і ті прибігли, грубо схопили майже бездиханне тіло невільниці, за ноги потягнули волоком по коридору, відчинили двері в одну з камер, заволокли її всередину і залишили там. Самі вийшли, зачинивши міцно двері.

Скільки була без пам'яті, вона не знала, а коли повернулася свідомість, почула голоси і мову, таку ж неприємну, чужу і противну, підсилювану матюками, від якої хотілося бігти кудись, щоб її не чути, бо поволі спливали в пам'яті події тієї страшної ночі, кінця якої вже не пам'ятала, але слова "падло, стерва, повія" запали глибоко з відчуттям огиди та ненависті до тієї мови і до тих, хто нею розмовляв. Хоч цією мовою також писав Пушкін (а може, і вживав у побуті такі самі вислови, як ті два офіцери-юристи), але ця мова не заслуговує ролі мови міжнародного спілкування, а годиться хіба для вживання за Уралом у ведмежих закутках та в диких пустелях Азії, де поважають тих, хто користується в розмові "вишуканими" і соковитими кількаповерховими матюками. Не розплющуючи очей, прислухалася до розмови — говорили жінки переважно по-російськи, але було чути і українську мову. Силкувалася згадати, як вона сюди попала і де, власне, знаходиться. Пробувала поворушитись, але не змогла, все тіло страшенно боліло, хотілося пити, язик не повертався в роті, бо повний рот засохлих згустків крові. Обличчя, все опухле, при найменшому русі, як і все тіло, боліло. Розплющила очі і стала помалу розглядатися, де знаходиться.

Напівтемний льох, гнилий і вогкий. "Ти дивись, — заторохтіла по-російськи "старша сестра", — бандерівка не здохла, вона жива, як кішка. Ух ти гадюко, бандитська твоя противна морда, ще мало дали тобі наші, вбити тебе треба, ти "родіну" зрадила, бандитам помагала і сама бандитка". За цей час полонянка встигла оглянути ту напівголу істоту, яка на неї не кричала, а сичала, як отруйна змія, голосом, повним зневаги, ненависті та злоби. Міцної статури, руде волосся, давно не мите, грудками звисало на плечі та рамена, обличчя квадратове і все у веснянках. Напівгола — в майці та трусах, на плечах, на руках, на животі, на ногах вище колін — всюди красувалися різноманітні татуїровки, виднілися написи — щось на зразок реклами сексуального характеру, запрошували скористатися благами повної розбещеності, статевої насолоди, не упускати шанс впиватися сексом до повної знемоги, бо цей дитинородний орган відкритий для всіх — "приходьте всі жаждущі". Відзначила про себе, що ніколи в житті ще не бачила чогось подібного. Жінка-"шалашовка" лихословить не менше від тих, які її арештували. Витатуйовані на її тілі непристойні картини та вкрай сороміцькі сексуальні заклики справляли гидке враження, а як додати сюди спотворену матюками мову та відповідну поведінку, то вона скидалася на ходячу рекламу бридкого словоблудства та наочної художньої сексопатології.

Господь наділив кожну жінку природною красою і вродою, і сюди навіть не треба нічого додавати — бо то найвища гармонія природи, достойна подиву, захоплення, найдосконаліше творіння Божих рук. А в даному випадку здичавілі, звироднілі вихованці жорстокої системи, основа якої зеки, чекісти і партійці — яка опиралася на страх і силу, — спотворювали цю жіночу красу та вроду, перетворювали жінку на кримінальний елемент з розбійницьким нутром і духом. Такі жінки ще хотіли і виділитися чимось серед злочинного світу і тому наносили на свої тіла безсоромні татуїровки. Із спотворених злобою та ненавистю до всього українського уст "старших сестер" полився потік непристойного бруду, бо вони хоч і попали до в'язниці за кримінальні злочини, але, як ішлося про ворогів більшовицької імперії, то вони були готові кожну хвилину цим ворогам вчепитися зубами за горло. Полонянка зорієнтувалася, що на ній немає всього одягу, і побачила, що її одяг в "старших сестер" — в той час, як вона перебувала на грані життя і смерті, "шалашовки" не дармували, і як тільки наглядачі заволокли непритомну мученицю до камери і залишили на долівці, злодійки кинулись грабувати непритомну жертву. Поздирали з неї, що їм подобалось і що було краще, а невільницю залишили напівголу лежати посеред камери на холодній долівці.

Ніхто, окрім тих злодійок, не підходив до покаліченої бранки, аж поки вона не прийшла до тями і не заговорила. Вона побачила на "старших сестрах" свій одяг і почала домагатися, щоби вони його повернули. Тоді підійшла до неї одна з сороміцькими татуїровками, наставила войовничо два пальці до її очей, збираючись вибити очі, і просичала: "Мовчи, бандерівко, і не рипайся, тобі той одяг вже не потрібний, тебе все одно вб'ють, бо ти ворог радянського народу, а як будеш добиватися або комусь жалітись, ми тобі очі виколемо або горло переріжемо. Як комусь писнеш — май це на увазі". Після того підійшла до полонянки старша жінка і промовила: "Доню, я тобі допоможу встати, підеш коло мене ляжеш, бо лежиш на голій холодній долівці". Вона допомогла покаліченій піднятися на ноги, завела її під стіну, поклала її рядом коло себе на розстеленому рядні. Мала в глиняному глечику воду, вмочила кінчик хустини у воду, легенько витерла побиті скривавлені губи та обличчя, а потім піднесла глечик з водою до уст мордованої, і та з великою жадобою стала пити холодну воду. "Пий, доню, я ще принесу, нас поженуть прибирати подвір'я, і я принесу свіжої води".