Ієн Мак'юен. Спокута

Частина друга

Відбулося вже стільки жахіть, але сталася несподіванка, яка вразила його, і це враження довго не хотіло його полишати. Коли вони дійшли до перехрестя, здолавши три милі вузькою доріжкою, він побачив стежку, яку звертала праворуч, спускалася й відтак звивалася до гайка на невисокому пагорку на північному заході. Вони зупинилися, щоб він міг звіритися з картою. Але там, де він думав, карти не виявилося. Її не було ні в кишені, ні за поясом. Він що — випустив її чи десь забув, поклавши на привалі? Скинувши шинель, він поліз за пазуху, коли раптом його осінило. Карта була затиснута в лівій руці увесь цей час, уже понад годину. Він скосив оком на двох супутників, але ті, відвернувшись, стояли окремо, мовчки палячи цигарки. Карта досі була затиснута у нього в руці. Він витягнув її з закляклих пальців капітана, який був родом з Західного Кенту: убитий лежав у канаві за... за... де саме? Такі карти — рідкість. Ще він забрав у вбитого капітана револьвер. Він не намагався видати себе за офіцера. Просто свою гвинтівку він загубив і прагнув лише вижити.

Стежка, яка його зацікавила, спускалася вниз, до розбомбленого будинку, доволі нового — мабуть, цей відбудований котедж належав залізничнику. У багнюці навколо поритої коліями стежки виднілися сліди тварин. Мабуть, кози. Довкола була розкидана подерта смугаста тканина з обвугленими краями — клапті штор або одягу,— а на кущі висіла відірвана розбита віконниця, і скрізь чувся запах мокрої сажі. Це їхня дорога, їхній маршрут. Він згорнув карту й, обтрусивши шинель і накинувши її собі на плечі, дещо побачив. Інші, відчувши його рух, озирнулись і простежили за поглядом. Це була нога на дереві. Високий дорослий платан, убраний у лист. За двадцять футів угорі виднілася нога, за-тиснута в розщепленому стовбурі, відтята трохи вище коліна. Звідти, де вони стояли, не було видно жодних слідів крові чи роздертої плоті. Це була ідеальна нога: бліда, гладка, досить маленька — певно, дитяча. Вона стирчала в розгалуженні, немов виставлена напоказ заради їхнього блага чи сповіщення: ось вам нога.

Двоє капралів, не стримавши бридливого пирхання, нахилилися підібрати свої речі. Вони відмовлялися замислитися над побаченим. За останні дні вони вже набачилися донесхочу.

Нетл, водій вантажівки, вийняв ще одну цигарку та спитав:

— Ну то куди, бос?

Його називали так, щоб обійти важке питання чину. Він поспіхом, майже бігом рушив по дорозі. Хотів вирватися вперед, подалі від цього видовища, щоб виблювати або випорожнитися — ще сам не знав. За сараєм, на купі розбитого шиферу, його тіло обрало перше. Він відчував таку спрагу, що не міг дозволити собі втрачати рідину. Він одпив з фляги й обійшов сарай. Міг скористатися лише цим моментом, щоб оглянути свою рану. Вона була праворуч, трохи нижче грудей, завбільшки з монету в півкрони. Вигляд мала не такий жахливий, як коли він учора змивав засохлу кров. Хоча шкіра навколо почервоніла, однак набряку не було. Але всередині було ще щось. Він відчував, що там щось застрягло і хитається. Певно, осколок шрапнелі.

Доки капрали наздогнали його, він поправив сорочку й удав, що вивчає карту. В цьому товаристві лише карта давала нагоду для приватного життя.

— До чого такий поспіх?

— Та пампушка якась в око запала.

— Це через оту карту. Знову ці його кляті сумніви.

— Які ще сумніви, джентльмени. Це наша стежка.

Він вийняв цигарку, і капрал Мейс дав йому прикурити. Потім, щоб приховати тремтіння в руках, Роббі Тернер попрямував далі, а інші за ним, як уже два дні поспіль. Чи три? Він був у нижчому чині, аніж вони, проте ці люди пішли за ним і слухалися його, а щоб не втратити власної гідності, підпускали шпильки. Коли вони блукали манівцями або ішли навпростець через поля і він занадто довго мовчав, Мейс неодмінно питав: «Що, бос, знову дівка-пампушка цвяхом у голові засіла?» А Нетл повторював: «Таж засіла, хай йому чорт, таж засіла, холера ясна». Вони були містянами, які не любили сільської місцевості й губилися там. Стрілка компаса нічого їм не говорила. Курс базової підготовки, де цього навчали, їх оминув. Вони вирішили, що Роббі їм потрібен, щоб допомогти дістатися берега. Але вони його не розуміли. Він, не маючи жодної нашивки, поводився як офіцер. Першої ночі, коли вони ховались у велосипедному сараї, капрал Нетл запитав: «А чо'о оце ти, рядовий солдат, говориш як велике цабе?»

Він не опустився до пояснень. У нього була мета — вижити, у нього була одна хороша причина, щоб вижити, і його не обходило, ітимуть вони за ним чи ні. В обох були гвинтівки. Принаймні це було вже щось, ще й Мейс — здоровань з могутніми плечима, з ручищами, які запросто могли б охопити півтори октави на піаніно у пабі, де, за його словами, він грав. Тернер не звертав уваги на кпини. Він хотів єдиного — щоб усі йшли стежкою і щоб це допомогло йому забути про ту ногу. Стежка перейшла у путівець, який тягнувся між двома кам'яними мурами і спускалась у видолинок, якого не було видно з дороги. Унизу біг брунатний потік, який вони перебрели кам'янистим дном, порослим, наче килимом, водоростями, схожими на карликову водяну петрушку.

Путівець повернув на захід, піднімаючись із видолинку між стародавніми руїнами. Небо попереду потроху почало розвиднятися й зажевріло як надія. Простір, окрім просвітів, був сірий. Коли гурт через каштановий гайок наблизився до вершини, сонце прорвало хмарну пелену і сліпучо осяяло композицію — трьох солдатів, які видерлися на пагорб. Як чудово це було, як прекрасно було б зберегти цей спогад: прогулянка в сільській місцевості Франції, у присмерковому промінні. Це завжди обнадійливе звершення.

Вийшовши з гаю, вони почули наліт бомбардувальників, і повернулися під дерева — перекурити і вичекати. Звідти літаків їм не було видно, але краєвид відкривався чарівний. Перед ними простиралися не пагорби: це радше були брижі на пейзажі, слабкі відгомони вищих гір десь у далині. Кожний наступний гірський хребет був біліший, ніж попередній. Роббі побачив, як сірість і синява розчиняються в сонячній імлі, нагадуючи таріль зі східним орнаментом.

За півгодини вони знову здійснили довгий перехід, минаючи схил і заглиблюючись у гори далі на північ, і потрапили до іншої долини, де біг інший потік. Цього разу струмок був більш повноводий, і вони подолали його, перетнувши кам'яний міст, усипаний коров'ячим гноєм. Капрали, які не так утомилися, вирішили повеселитися, побавитися, удаючи заколот. Один з них кинув йому в спину засохлу грудку гною. Тернер не озирнувся. Тканина, подумалося йому, можливо, від дитячої піжами. Хлоп'ячої. Бомбардують часто вдосвіта, ще не розвидниться. Він намагався відігнати цю думку, але вона виринала. Французьке хлоп'я спало в своєму ліжку. Тернер намагався прокласти якнайбільшу відстань між собою і тим розбомбленим котеджем. Але його розум переслідували не тільки німецька армія та її повітряні озброєні сили. Якби світив місяць, він залюбки йшов би тут усю ніч. Капралам це не сподобається. Може, пора їх позбутися.

Унизу під мостом, де протікав струмок, ріс ряд тополь, чиї тремкі верхівки мерехтливо сяяли в останньому промінні. Солдати повернули в інший бік, і невдовзі перед ними виникла інша стежка, що вела геть від потоку. Вони продиралися крізь кущі з товстим лискучим листям. Були там і низькорослі дуби, на яких ледь зав'язалося листя. Від рослин під ногами солодко пахло сирістю, і Тернеру спало на думку, що це місце якесь неправильне, бо так відрізняється од усього, раніше баченого ними.

Попереду наростав гул машин. Він дедалі гучнішав, лютішав, ніби там з неймовірною швидкістю оберталися маховики або електричні турбіни. Неначе заходиш до величезної зали, повну звуку.

— Бджоли! — крикнув Тернер. Довелось озирнутися й крикнути ще раз, доки інші його почули. Повітря вже потемніло. Він досить добре знав, що буде далі. Якщо одна з бджіл заплутається у волоссі та вжалить, то, конаючи, вона розішле іншим хімічне повідомлення, і весь рій кинеться жалити вас, щоб умерти на місці. Загальна військова повинність! Після всіх пережитих небезпек це було навіть трохи образливо. Вони зняли бушлати, накрилися з головою та стрімко побігли через бджолиний рій. Добігли смердючої канави, де текла рідка глина, і перетнули по хиткій дошці, покладеній навскіс. Вийшли за клуню, де несподівано відкрилася мирна картина. Це була ферма. Щойно вони там опинилися, як загавкали пси, і до приходьків вибігла літня жінка, ляскаючи руками, наче то кури, яких можна таким чином відлякати. Капрали цілком залежали від французької мови Тернера. Він вийшов уперед і чекав, доки жінка наблизиться. Подейкували, ніби мирне населення продає пляшки води по десять франків штука, але сам Тернер ніколи такого не бачив. Французи, які йому траплялися, були щедрі або ж поглинуті власними стражданнями. Ця жінка була сухенька й енергійна. Обличчя в неї було грубе, як місячний лик, а погляд дикий. Голос звучав різко.

— Cest impossible, M'sieur. Vous ne pouvez pas rester ici[30].

— Ми станемо тут, у коморі. Нам треба води, вина, хліба, сиру і чогось, що ви можете дати.

— Impossible[31]!

— Ми воювали за Францію,— м'яко промовив він до неї.

— Вам не можна тут залишатися.

— Ми підемо вдосвіта. Німці ще не...

— Це не німці, мсьє. Мої сини. Вони тварюки. І вони скоро повернуться.

Тернер попри жінку підійшов до помпи, яка була в кутку двору, поряд з кухнею. Нетл і Мейс попрямували за ним. Доки він пив, за ним з порога спостерігало дівча років десятьох, тримаючи за руку маленького братика, ще немовля. Коли він скінчив і наповнив флягу, то всміхнувся обом, а вони втекли. Капрали стояли під помпою разом, п'ючи одночасно. Раптом за спиною Тернера з'явилася жінка, схопила його за лікоть. Не встигла вона знову заговорила, він сказав:

— Будь ласка, принесіть нам те, що я просив, або ми самі підемо й самі себе обслужимо.

— Мої сини звірюки. Вони мене вб'ють.

Він хотів був сказати: «Катюзі по заслузі»,— але натомість відійшов та крикнув через плече:

— Я поговорю з ними.

— А потім, мсьє, вони вб'ють вас. Роздеруть вас на шматки.

Капрал Мейс, як і капрал Нетл, служив кухарем у лавах RASC[32]. А перед тим він працював на складі меблевого мазанину на Тоттнем-Корт-роуд. Він казав, що має трохи лою в голові й тямить у комфорті, тож почав облаштовувати в сараї нічліг. Тернер задовольнився б і соломою на землі. Але Мейс знайшов оберемок лантухів і разом з Нетлом напхав їх як матраци. Легко підіймаючи солом'яні в'язанки, він зробив підголівники. Відірвані двері він притулив до цегляних стовпчиків, зробивши стіл. З кишені Мейс вийняв недогарок свічки.

— Скрізь треба зручностей,— товкмачив він собі під ніс. Це вперше вони обмінювалися фразами, далекими від сексуальних натяків. Троє чоловіків лежали у своїх постелях, палили і вичікували. Тепер, утамувавши спрагу, вони цілком поринули в роздуми про їжу, і, чуючи в темряві, як у них бурчить у животі, пересміювалися. Тернер переповів свою розмову з жінкою та що вона сказала про своїх синів.

— Певно, вони — п'ята колона,— сказав Нетл. Поряд зі своїм товаришем він здавався зовсім коротуном, але, як у маленьких на зріст, риси обличчя у нього були гострі, а дружній погляд нагадував блищання очиць у гризуна — це враження підсилювалося, коли він прикушував нижню губу.

— А може, французькі нацисти. Німецькі посіпаки. От як наш Мослі[33],— промовив Мейс.

Вони довго мовчали; потім Мейс додав:

— Або, може, вони, мужлаї, усі отут схибнуті, бо женяться з кревняками.

— Хай там як,— сказав Тернер,— думаю, вам слід перевірити зброю та тримати її під рукою.

Вони послухалися. Мейс запалив свічку, і вони взялися до звичайної справи. Тернер перевірив свій пістолет і поклав його поближче, щоб можна було схопити. Скінчивши, капрали притулили свої «лі-енфілди»[34] до хитких дерев'яних ґрат і знову лягли у постелі. За якийсь час прийшла дівчинка, тримаючи кошика. Вона поставила його в дверях сараю і втекла. Нетл підсунув кошик, витягнув звідти їжу й розклав на імпровізованому столі. Окрайчик чорного хліба, маленька скибочка м'якого сиру, цибулина та пляшка вина. Хліб було важко різати, від нього тхнуло цвіллю. Сир був добрий, але за лічені хвилини від нього нічого не лишилося. Пляшку передавали по колу, і невдовзі вона спорожніла. Далі вони жували зацвілу хлібину й доїдали цибулину.

— Я не дав би цього навіть своєму клятому псу,— зронив Нетл.

— Піду,— запропонував Тернер,— принесу чогось кращого.

— Ми теж підемо.

Але якийсь час вони всі лежали мовчки. Ніхто не наважувався опинитися перед тією старою і лізти на рожен.

Потім вони озирнулися на кроки і побачили в дверях двох чоловіків. У кожного в руках щось було —здається, палиця або дробовик. Сутінки не давали визначити напевно. Облич братів-французів не було видно.

Голос звучав миролюбно.

— Bonsoir, Messieurs.

— Bonsoir.

Піднявшись зі свого солом'яного ложа, Тернер узяв револьвер. Капрали взялися за гвинтівки.

— Полегше,— прошепотів він.

— Anglais? Beiges?[35]

— Anglais.

— У нас є дещо для вас.

— Що саме?

— Що він говорить? — спитав один з капралів.

— Він каже, у них є дещо для нас.

— Чорт забирай.

Чоловіки наблизилися на пару кроків ближче та звели те, що тримали в руках. Рушниці, звісно. Тернер спустив запобіжник. Він чув, як Мейс і Нетл зробили те ж саме.

— Полегше,— пробурмотів він.

— Геть ваші рушниці, мсьє.

— Геть ваші.

— Хвилинку.

Постать, яка говорила, полізла до кишені. Вийнявши звідти ліхтарик, чоловік освітив ним не солдатів, а свого брата — те, що той тримав у руках. Французький багет. А в другій руці — полотняний мішок. Потім француз показав, що сам тримає два багети.

— Й у нас є оливки, сир, паштет, томати і шинка. І, авжеж, вино. Vive l'Angleterre[36].

— Е-е-е... Vive la France.

Усі вони сіли за стіл, споруджений Мейсом: французи, яких звали Анрі й Жан-Марі Бонне, чемно висловили захват з приводу цих «меблів», як і з приводу матраців. Це були невисокі, кремезні чолов'яги років за п'ятдесят. Анрі носив окуляри, що, за словами Нетла, було дивно як на фермера. Тернер цього перекладати не став. До вина вони захопили склянки. Усі п'ятеро підняли їх, виголосивши тости за французьку та британську армії і за поразку Німеччини. Брати споглядали, як солдати їдять. Через Тернера, який був за тлумача, Мейс пояснив, що ніколи на своєму віці не куштував такої смачнючої штуки, як паштет з гусячої печінки, ба навіть не чував про неї, і тепер ніколи нічого іншого не їстиме. Французи всміхалися, але поводилися дуже стримано і, здавалося, були не в гуморі напиватися. Вони сказали, що приїхали з невеличкого села під Аррасом на вантажівці з відкритим бортом, щоб знайти свою молоду кузину з дітьми. За це місто було багато боїв, але брати гадки не мали, хто наступав, хто оборонявся або хто переміг. Вони їхали манівцями, щоб уникнути зіткнень з ордою біженців. Вони бачили, як горять ферми, а потім натрапили на дюжину вбитих англійських солдатів, покинутих на дорозі. Довелося вилізти й відтягнути трупи вбік, щоб не їхати по тілах. Кілька трупів були мало не навпіл розтяті. Мабуть, була велика кулеметна атака, чи навіть повітряна, чи стріляли з засідки. Сівши назад до вантажівки, Анрі виблював просто в кабіні, й Жан-Марі, який був за кермом, від несподіванки запанікував і з'їхав у кювет. Вони повернулися до села, позичили там двох коней і витягнули свій «рено». На це вони витратили дві години. Далі на шляху брати бачили згорілі танки та бронемашини: німецькі, англійські, французькі. Але жодного солдата. Певно, битва перемістилася.

Коли вони дісталися села, уже давно звечоріло. Хата була вщент зруйнована та спустошена. Хата кузини стояла розгромлена, скрізь у стінах зяяли пробоїни, але дах ще не зірвало. Брати перевірили всі кімнати й полегшено переконалися, що нікого там нема. Кузина забрала дітей і приєдналася до інших блукальців на шляхах. Боячись повертатися поночі, брати заїхали до лісу та спробували поспати в кабіні. Усю ніч вони чули, як артилерія бомбить Аррас. Здавалося неможливим, щоб хтось чи щось там вижило. Вони повернулись іншим маршрутом, зробивши великий гак, щоб не їхати по вбитих солдатах. А зараз, пояснював Анрі, вони з братом дуже втомилися. Заплющуючи очі, вони досі бачать ці понівечені трупи.

Жан-Марі знову наповнив келихи. Через те, що Тернеру повсякчас доводилося перекладати, бесіда тривала майже годину. Всю їжу підчистили. Тернер подумав, чи не розповісти їм про те жахіття, яке його переслідує. Але він не хотів, щоб цей жах повернувся, не хотів оживляти картину, притлумлену завдяки вину та спілкуванню. Натомість він розповів, як відстав од свого загону, коли той відступав під бомбардування «Штуки»[37]. Він не згадав про своє поранення, бо не хотів, щоб капрали про це дізналися. Натомість пояснив, що вони йдуть через сільську місцевість у Дюнкерк, щоб уникнути повітряних нальотів на головних дорогах.

— Отже,— мовив Жан-Марі,— правду кажуть. Ви йдете.

— Ми повернемося.

Він промовив це, сам не вірячи власним словам.

Вино вдарило капралу Нетлу в голову. Він почав верзти щось про жінок, яких називав «жабками-пампушками» — які вони всі доступні, які апетитні. Усе це було фантазуванням. Брати дивилися на Тернера.

— Він каже, що французькі жінки — найчарівніші на світі.

Французи врочисто кивнули й підняли свої келихи.

Помовчали. Вечірка майже добігла кінця. Слухали нічні звуки, до яких уже звикли: гуркіт артилерії, несамовиті постріли десь удалині, грім далекого вибуху — певно, сапери підірвали міст, відступаючи.

— Спитай їх про їхню мамцю,— підказав капрал Мейс.— Прояснімо це раз і назавше.

— Нас було троє братів,— пояснив Анрі.— Найстарший, Поль, її первісток, загинув під Верденом у п'ятнадцятому. Пряме влучення снаряда. Не було чого ховати, окрім його шолома. Нам двом пощастило. Війну пройшли без жодної подряпинки. Відтоді вона назавжди зненавиділа солдатів. А зараз їй вісімдесят три, вона вже в маразмі. Французи, англійці, німці, бельгійці — для неї різниці нема. І ви для неї так само. Ми боїмося, що коли прийдуть німці, вона вийде на них з вилами — і її застрелять.

Утомлені брати звелися на ноги. Солдати зробили те ж саме.

— Ми хотіли запросити вас до кухні,— мовив Жан-Марі,— посидіти там за столом. Але тоді довелося б замкнути маму в кімнаті.

— Але це була незабутня вечірка,— відповів Тернер.

Нетл щось прошепотів на вухо Мейсу, і той кивнув. Нетл вийняв із сумки дві пачки цигарок. Звісно, це було правильним вчинком. Французи намагалися відмовитися, але Нетл обійшов «стіл» і сунув кожному подарунки до рук. Він попросив Тернера перекласти.

— Бачили б ви, що коїлося, коли дали наказ розгромити крамниці. Двадцять тисяч цигарок. Ми набрали все, що до душі.

Ціла армія бігла до узбережжя, озброївшись цигарками, щоб проганяти голод.

Французи чемно подякували, похвалили Тернерове володіння французькою, потім нахилилися над столом, щоб зібрати до полотняного мішка порожні пляшки та склянки. Ніхто не удавав, що вони знову зустрінуться.

— Ми підемо, щойно розвидниться,— повідомив Тернер.— Тому попрощаймося.

Вони потиснули один одному руки.

— Саме так було двадцять п'ять років тому,— сказав Анрі Бонне.— Усі ці мерці. Тепер знов у Франції німці. А за два дні вони будуть тут, розграбують усе, що ми маємо. Хто б повірив?

Уперше Тернер уповні відчув ганьбу відступу. Йому було соромно. Він повторив свої слова, але з меншою впевненістю:

— Ми повернемося й викинемо їх, обіцяю.

Брати кивнули та з прощальною усмішкою покинули тьмяне коло від вогника свічки та пройшли в темряві до відчинених дверей сараю, а склянки та пляшки подзенькували при кожному кроці.

Тривалий час він лежав на спині, палячи, вдивляючись у пітьму дірчастої крівлі. Капралове хропіння то наростало, то стишувалося. Тернер зморився, але не спав. Рана неприємно пульсувала, кожний заштрик вражав точно і влучно. Усередині було гостре вістря, і хотілося торкнутися його кінчиком пальця. Виснаження зробило Роббі вразливим до тих думок, які він волів би відкинути. Він думав про французького хлопчика, який спав собі в ліжку, і про черствість, з якою люди здатні скинути снаряди й понівечити краєвид. Думав про байдужість, із якою бомбардували сонний котедж залізничника, не зважаючи на його мешканців. Це як виробничий процес. Тернер бачив у дії загони власної армії, тісно згуртовані групи, які цілодобово працюють, пишаючись тою швидкістю, з якою здатні вишикуватися в лави, пишаючись своєю дисципліною, вправами, вишколом, роботою в команді. Їм і не треба бачити кінцевого результату — зниклого хлопчика. Зниклого. Коли Тернер оформив свої думки у це слово, його зморив сон, але лише на кілька секунд. Потім він прокинувся та, лежачи на матраці горічерева, втупився в пітьму комірчини. Він почувався так, немов знову повернувся туди. Відчував запах бетонної підлоги, і сечі у відрі, і блискучо-липкої фарби на стінах, чув хропіння чоловіків, які лежать рядком. Три з половиною роки таких безсонних ночей з думками про якогось іншого зниклого юнака, про якесь інше зникле життя — чуже життя, що було його власним, і очікування на світанок, і на вихлюпування параші — на ще один змарнований день. Він не знав, як вижив у всьому цьому щоденному безглузді. Безглузді та клаустрофобії. Рука стискає горло... Тут, ховаючись у сараї, коли військо безладно тікає, він досі уявляв одірвану дитячу ногу на дереві — те, що зараз прості люди зазвичай ігнорують, коли в усій країні, та й по всьому світу настав присмерк цивілізації,— але це все ж таки було краще, аніж лежати там, на вузькій койці, під тьмяним електричним світлом, ні на що не очікуючи. А тут були лісисті долини, струмки, осяяні сонцем тополі — усе, чого не можна відняти, якщо тільки не вб'ють. І була надія. Я на тебе чекатиму. Повертайся. Був шанс — хай тільки один шанс — повернутися. У Роббі в кишені був її лист з новою адресою. Саме тому він повинен вижити, застосовуючи всю свою хитрість і кмітливість, щоб триматися подалі від головних доріг, де кружляли й пікірували бомбардувальники, чигаючи, наче стерв'ятники.

Пізніше він виборсався з-під шинелі, натягнув чоботи й навпомацки виліз із сараю надвір — відлити. Від утоми в нього паморочилося в голові, але сон не йшов. Не звертаючи уваги на гарчання собаки на сільському обійсті, він рушив зарослою стежкою, спостерігаючи, як на обрії займається заграва. Це німецькі бронечастини йшли на штурм. Він торкнувся верхньої кишені, де лежав надісланий нею лист з віршем. «У жахітті ночі всі / Гавкотять Європи пси»[38]. Інша частина її листа лежала у застебнутій внутрішній кишені шинелі. Ставши на колесо покинутого причепа, Роббі зміг роздивитися інші частини неба. Спалахи від стрілянини були скрізь, окрім півночі. Розгромлена армія тікала коридором, який стискався дедалі вужче й невдовзі, либонь, буде взагалі перекритий. Для відсталих не лишалося жодного порятунку. У кращому разі знову чекає в'язниця. Табір. Цього разу він не витримає. Якщо Франція впаде, кінця війні не буде видно. Більше ніяких листів од неї, ніякого шляху назад. Ніякого торгу, щоб здобути дострокове звільнення в обмін на вступ до піхоти. Горло йому знову наче стиснула рука. Перспектива тисяч ночей в ув'язненні, безсонного згадування минулого, очікування на нове життя, якщо таке йому судилося. Може, є сенс тікати просто зараз, доки не стало запізно, і йти всю ніч навпомацки, доки не дістанеться Ла-Маншу. Вшитися, покинувши капралів напризволяще. Повертаючись схилом, він обмірковував цю ідею. Він ледь розрізняв землю під ногами. У темряві не було жодного просвіту — легко зламати ногу. А мабуть, капрали не безнадійні йолопи — і Мейс зі своїми солом'яними матрацами, і Нетл зі своїм дарунком для братів.

Ідучи в напрямку хропіння, він дійшов назад до своєї постелі. Але все одно сон не йшов; свідомість провалювалася в спогади, роїлися нескінченні думки, яких він не міг позбутися. Вони переслідували його, ці старі теми. Ось знову — його єдина зустріч з нею. За шість днів після виходу з тюрми, за день до того, як він мав зголоситися до пункту біля Олдершота. Коли вони домовилися зустрітися в чайній Джо Лайонса на Стренді в 1939 році, вони не бачилися близько трьох з половиною років. Він прийшов раніше й зайняв крісло у кутку, щоб було видно двері. Свобода досі була новинкою для нього. Біганина і тупіт, барвисті пальта, джемпери, спідниці, дзвінкі балачки покупців у Вест-Енді, товариські дівчата, які прислужували клієнтам, простір і цілковита відсутність загрози — він сидів і насолоджувався щедротами повсякдення. Цю красу лише він міг оцінити.

Під час ув'язнення єдина жінка, якій дозволялося його відвідувати, була мати. Щоб не викликати в нього збудження — як йому сказали. Сесилія писала щотижня. Закоханий у неї, саме заради неї стараючись не збожеволіти, він був закоханий і у її слова. Відповідаючи, він удавав, що його «я» лишилося тим самим — ця брехня зумовлювалася прагненням зберегти власну нормальність. З остраху перед психіатром, який також був і цензором, у листах не можна було й натякнути на чуттєвість, та й узагалі на будь-які емоції. В'язницю, незважаючи на вікторіанський холодок, можна було назвати сучасною, передовою. Діагноз йому поставили з клінічною точністю: патологічна сексуальна стурбованість, яка потребує допомоги, а також корекції. Його не можна стимулювати. Деякі його — і її — листи конфіскували, бо там були приховані сором'язливі освідчення в коханні. Вони писали одне одному про художню літературу, вдаючись до символів як до шифрів. У Кембриджі на вулиці вони мирно розходилися, минаючи одне одного. Жодної з цих книжок про щасливо або трагічно закохані пари вони ніколи не обговорювали! Тристан та Ізольда, герцог Орсіно й Олівія (а ще Мальволіо), Троїл і Крессида, містер Найтлі й Емма, Венера і Адоніс. Тернер і Талліс. Одного разу, у розпачі, він згадав образ Прометея, прикутого до скелі, печінку якому щодня дзьобав стерв'ятник. Іноді вона бувала терплячою Гризельдою. Згадка про «затишок у бібліотеці» шифрувала сексуальний екстаз. Той день вони також згадували з любов'ю — усі події, навіть нудні. Він описував і свої будні в усіх дрібницях, але ніколи не згадував про їхнє безглуздя. Це й зрозуміло. Він ніколи не говорив їй і не писав, що боїться вмерти, не витримавши. Це теж було зрозуміло. Вона ніколи не писала, що кохає його, хоча зробила б це, якби таке могли пропустити в листах. Але він і так про це знав.

Вона сказала йому, що покинула свою родину. Вона ніколи більше не розмовлятиме ні з батьками, ні з братом, ні з сестрою. Він уважно стежив за кожним її кроком, коли вона вдосконалювала свої навички медсестри. Коли вона писала: «Сьогодні я пішла в бібліотеку взяти ту книгу з анатомії, про яку казала. Я знайшла тихий куток і удала, що читаю»,— він знав, що їй душу гріють ті ж самі спогади, в які щоночі поринає він під тонкою тюремною ковдрою.

Коли вона зайшла до чайної — у крислатому очіпку сестри-жалібниці,— це так приємно вразило Тернера, що він стрімко скочив, перекинувши чашку з чаєм. Він почувався незручно у завеликому на нього костюмі, збереженому матір'ю. Піджак, здавалося, був готовий щомиті звалитися з плечей. Обоє сіли, подивились одне на одного, обмінялись усмішками й відвернулися. Довгі роки Роббі й Сесилія кохалися — листовно. Їхнє зашифроване листування сприяло близькості, але якою штучною здавалася ця близькість тепер, коли вони вдалися до балаканини, до безпорадного кодексу — обміну люб'язностями, чемними запитаннями й відповідями. Коли відстань між ними зникла, обоє збагнули, які далекі від самих себе, як випередили самих себе у листах. Занадто довго вони уявляли цю мить, занадто довго жадали її, щоб вона тепер відповідала всім вимогам. Роббі не належав цьому світові, йому бракувало певності, щоб мислити ширше. Я тебе кохаю, ти врятувала мені життя. Він запитав, де вона мешкає. Вона йому розповіла.

— А ти добре ладнаєш зі своєю хазяйкою?

Він не міг вигадати кращого питання, боячись, що западе ніякове мовчання як прелюдія до її чемних слів: мовляв, вона дуже рада знову його побачити, а тепер їй час на роботу. І їм лишилися б тільки ті декілька хвилин у бібліотеці роки тому. Чи не занадто крихкі враження? Сесилія легко могла б зісковзнути до сестринського амплуа. Вона не розчарована? Він схуд. Він зіщулився — і у прямому, і у переносному розумінні. В'язниця примусила його зневажати самого себе, в той час як Сесилія була така сама чарівна, як і тоді, особливо у формі медсестри. Проте вона страшенно нервувалася, нездатна переступити кола дурних чемностей. Натомість намагалася безтурботно розповідати про вдачу своєї хазяйки. Після кількох таких обмінів словами вона глянула на годинник, причеплений ліворуч у неї на грудях, і сказала, що обідня перерва закінчується. Вони провели разом півгодини.

Він проводив її до Вайтголлу, до автобусної зупинки. Дорогоцінні останні хвилини він витратив на те, що написав їй свою адресу — гнітючу вервечку абревіатур і цифр. Він пояснив, що не має права на відпустку, доки не скінчить курс навчання. Після цього йому дадуть два тижні. Вона роздивлялася його, дещо роздратовано похитуючи головою, а тоді нарешті він потиснув їй руку. Цей жест мав виразити все несказане, і вона відповіла йому потиском. Приїхав її автобус, але вона досі не відпускала руки Роббі. Вони стояли обличчями одне до одного. Він поцілував її, спочатку ледь-ледь, а коли вони притиснулись одне до одного, торкнувшись язиками, його безтілесна сутність відчула безмежну вдячність, бо він знав, що віднині пам'ятатиме ще одну річ, яку плекатиме подальші місяці. Тепер він знову малював собі цю картину, лежачи у французькому сараї. Обоє сильніше стиснули одне одного в обіймах і цілувалися, а люди відштовхували їх, поспішаючи на автобус. Він почув щось подібне до пронизливого крику на вухо. Вона плакала, сльози лилися йому на щоку, і від горя її вуста, притиснуті до його вуст, розтягувалися. Приїхав інший автобус. Вона відсторонилася, стиснула йому зап'ястя й пішла не озираючись. Він дивився на те, як вона знаходить собі місце, та запізно подумав, що мав сісти з нею, їхати всю дорогу та проводити до лікарні. Він позбавив себе кількох хвилин у її товаристві. Йому доведеться наново навчитися думати й діяти. Він побіг вулицею Вайтголл, сподіваючись наздогнати автобус на наступній зупинці. Але автобус рушив далеко вперед і невдовзі зник на Парламент-сквері.

Під час вишколу вони продовжували листуватися. Звільнені від цензури, вони досі були обережні й винаходили езопову мову. Дратуючись через те, що їхнє життя минає на сторінках, не забуваючи про складнощі, вони боялися прагнути більшого, ніж потиск рук і єдиний поцілунок на автобусній зупинці. Вони освідчувались одне одному, уживаючи «любий» і «найдорожча», знали, що у них буде майбутнє на двох, але утримувалися від інтимних натяків. Зараз їхнє завдання полягало в тому, щоб протриматися до тих двох тижнів. Через сокурсника у Ґіртоні вона знайшла котедж у Вілтширі, де вони могли би провести час разом, і хоча у вільні хвилини вони не могли думати ні про що інше, у листах намагалися не мріяти про це. Натомість обговорювали свої будні. Зараз вона працювала в пологовому будинку, і щодня відбувалися банальні дива, а також драми й веселощі. Були й трагедії, і на їхньому тлі мерхли власні злигодні, здаючись нічим: мертвонароджені немовлята, загиблі породіллі, молоді чоловіки, які ридали в коридорах; наче паралізовані матері-юнки, відкинуті своїми сім'ями; дитячі травми, які викликали змішані почуття — і любов, і сором. Коли Сесилія описувала щасливий результат: битву завершено і змучена мати вперше бере дитя на руки, пильно і захоплено роздивляючись личко нової людини,— то це було негласним покликом до власного майбутнього, Сесилія хотіла поділитися з Роббі тим, що давало їй таку просту наснагу, хоча, кажучи по щирості, думки її обранця були не про народження, а про зачаття.

Він, у свою чергу, описував їй плац, паради, стрільбище, тренування, начальство, казарми. Він не мав права отримати офіцерський чин, але це було навіть на краще, бо з-поміж офіцерів завжди знайдеться бодай хтось, обізнаний з його «беззаконним» минулим. У строю він сприймавсь анонімно, до того ж виявилося, що перебування за ґратами дає й певний статус. Роббі зрозумів, що підготовлений до армійського режиму, до жахіть перевірки комплекту білизни і складання ковдр рівними квадратиками — ярличок до ярличка. На відміну від своїх однополчан, він вважав, що їжа тут не така вже й погана. Дні, хоч і виснажливі, здавалися багатими і різноманітними. Марш-кидки по сільській місцевості давали Роббі задоволення, чого він не наважувався висловити іншим новобранцям. Він набрав вагу і зміцнішав. Завдяки освіченості й віку він вирізнявся, але його минуле це згладжувало, тому ніхто з ним не заводився. Натомість його вважали старим стріляним горобцем, який знав «їх» в усіх мастях, та ще й допомагав заповнювати папери. Як і Сесилія, Роббі обмежив описи в листах до буденності, перемежовуючи кумедними або тривожними випадками: якийсь новобранець явився на плац в одному чоботі; отетеріла вівця шуснула до казарми й металася там, і її важко було вигнати; сержанта-інструктора мало не вбили випадковою кулею на стрільбищі.

Але була одна зовнішня подія, тінь, якої він не міг оминути. Після торішніх мюнхенських подій він, як і всі, був певний: війна почнеться. Їх дуже прискорено муштрували, комплектували й пересилали до нового розширеного табору, який мав прийняти більше новобранців. Його тривоги викликалися не самими бойовими діями, а загрозою їхній омріяній ідилії у Вілтширі. У відповідь на його страхи Сесилія описувала надзвичайні заходи в лікарні: збільшення кількості ліжок, спеціальні курси, навчальні тренінги. Але для них обох у цьому було щось фантастичне, віддалене, хоча, може, і реальне. Тільки не це знову, говорили люди. І Роббі з Сесилією і далі чіплялися за свої надії.

Була ще одна, ближча до реальності річ, яка його турбувала. Сесилія не розмовляла ні з батьками, ні з братом, ні з сестрою з листопада 1935 року, коли засудили Роббі. Вона не писала їм і не повідомила свою адресу. Листи доходили до неї через матір Роббі, яка продала бунгало й переїхала до іншого села. Саме через Ґрейс Сесилія повідомила родину, що не хоче ні з ким з них спілкуватися. Одного разу до лікарні прийшов Леон, але сестра не захотіла з ним говорити. Він прочекав за воротами весь день. Побачивши брата, вона сховалася, доки той не пішов геть. Наступного ранку він стояв біля дверей гуртожитку для медсестер. Вона відштовхнула його й навіть не глянула на нього. Він узяв її за лікоть, але вона випручалася й пішла, анітрохи не зворушена його благаннями.

Роббі як ніхто знав, наскільки вона любила брата, яка близька була зі своєю сім'єю і скільки для неї значив будинок з парком. Він ніколи не зможе повернутися, але його тривожило, що вона через нього розбиває собі життя. За місяць вишколу він виклав їй, що у нього на душі. Уже не вперше вони поверталися до цього питання, але треба прояснити.

У відповідь Сесилія написала: «Вони всі відвернулись од тебе, навіть батько. Розбивши життя тобі, вони розбили й мені. Вони вирішили краще повірити свідченням дурного, істеричного малого дівчиська. Насправді дівчинку налаштовували проти тебе, примушуючи до свідчень, не даючи відступити. Так, вона ще зелена, усього тринадцять, я знаю, але більше до неї не озвуся. Що ж до інших, то я ніколи не зможу пробачити того, що вони зробили з тобою. Тепер, вирвавшись од них, я розумію снобізм, який ховався за їхньою дурістю. Моя мати перша засудила тебе й ніколи не простить. Мій батько вважав за краще поринути в роботу. Леон виявився усміхненим безхребетним ідіотом, який пішов у інших на поводу. Коли Гардмен вирішив прикрити Денні, ніхто з моїх рідних не захотів, щоб поліція його допитала. Поліція зацькувала тебе. Не хоче зіпсувати собі реноме. Я знаю, це звучить прикро, але, мій любий, я до них не повернуся. По щирості, я задоволена своїм новим життям і новими друзями. Відчуваю, що можу вільно дихати. Найбільший сенс мого життя — ти. Насправді має бути вибір — ти або вони. Як це об'єднати? Я ніколи ні хвилини не вагалася. Я тебе кохаю. Я безмежно в тебе вірю. Ти моя любов, сенс мого життя. Сі».

Він знав ці рядки напам'ять і зараз повторював їх у пітьмі. Сенс мого життя. Не животіння, а життя. Велика відмінність. І Сесилія була сенсом його життя, ось чому він повинен був вижити. Він лежав на боці, вдивляючись у те, що йому здавалося входом до сараю, чекаючи на перші проблиски світання. Він був надто стривожений, щоб заснути. Він хотів одного — іти до узбережжя.

Не буде котеджу у Вілтширі. За три тижні до кінця його вишколу оголосили війну. Військова відповідь була автоматична, як заклацування скойок молюска. Усі відпустки скасували. За якийсь час повідомили, що їх відтермінували. Терміни призначалися, переносилися, скасовувалися. Потім, за двадцять чотири години до відбуття, їм видали проїзні документи на залізницю. Надали чотири дні, щоб вони стали на службу в новому полку. Була чутка, що їх командирують. Сесилія спробувала домовитися про перенесення своєї відпустки і частково досягла свого. Але раптом усе розладналося. Коли надійшла листівка, де Роббі повідомляв про свій приїзд, Сесилія вже була в дорозі до Ліверпуля на курси медсестер, щоб надавати допомогу тяжкопораненим у шпиталі Олдер-Гей. Прибувши до Лондона, він майнув за нею на північ, але потяги йшли неймовірно повільно. Перевага була за військовим транспортом, що прямував на південь. Поїзд на вокзалі Бірмінгем-Нью-Стейшн Роббі проґавив, а наступний скасували. Довелося чекати до рання. Зо півгодини він вагаючись блукав по платформі. Нарешті вирішив повернутися. Запізнення на службу було серйозним проступком.

Коли Сесилія повернулася з Ліверпуля, він зійшов з корабля у Шербурі, і наближалася найнудніша на його віку зима. Обоє, звісно, відчували стрес, але вона вважала за потрібне налаштуватися на позитив і бути спокійною. «Я нікуди не поїду,— писала вона в своєму першому листі з Ліверпуля.— Я на тебе чекатиму. Повертайся». Вона повторила це. Вона знала, що він пам'ятатиме. Відтоді цими словами закінчувався кожний лист до Роббі, який відбув до Франції, аж до останнього, коли надійшов наказ відступати у Дюнкерк.

Це була довга гірка зима для Британського експедиційного корпусу на півночі Франції. Нічого особливого не відбувалося. Рили окопи, забезпечували матеріально-технічне постачання і виряджалися на нічні тренування, які для піхотинців були фарсом, бо мети ніколи не пояснювалося, а зброї не вистачало. Чесно кажучи, генералом був кожний. Навіть останній рядовий розумів, що війна в окопах не вестиметься. Але протитанкових засобів, на які очікували, не прислали. Насправді у них узагалі було обмаль важкого озброєння. Це був час нудьги і футбольних матчів проти інших підрозділів, і цілодобових маршів путівцями у повній викладці — солдати нічого не робили, тільки ступали в ногу по асфальту і мріяли у такт крокам. Роббі прагнув цілком зануритися в думки про Сесилію і подумки складав наступного листа, уточнюючи фрази, намагаючись знайти щось кумедне в буденній сірятині.

Можливо, це перше зелене пагілля на французьких стежках і марево блакитних дзвіночків, які визирали з лісових заростей, змусили його відчути, що час примиритися й почати спочатку. Він вирішив, що слід ще раз спробувати переконати її відновити спілкування з батьками. Їй не треба прощати їм або повертатися до старих сварок. Їй просто слід написати короткого і простого листа, дати знати, де вона зараз і як їй ведеться. Хто може сказати, які зміни грядуть найближчими роками? Він знав: якщо вона не помириться з батьками і хтось із них двох умре, то муки її каяття будуть нескінченні. Він ніколи не простить собі, якщо не переконає її.

Отже, він написав у квітні, а вона не відповідала до середини травня, коли війська вже здавали свої позиції, незадовго до того як надійшов наказ відступати всім до Ла-Маншу. Ще не було зіткнень з ворожим вогнем. Зараз лист лежав у Роббі у верхній кишені. Це була остання звістка, яку він отримав, перш ніж пошта припинила діяти взагалі.

Він прокинувся від того, що черевик тицяв йому в спину.

— Вст'вай, бос. Прокинься й співай.

Він сів і подивився на годинник. Вхід у сарай перетворився на синяво-чорний прямокутник. Він поспав навряд чи сорок п'ять хвилин. Мейс старанно витрушував солому з мішків і розкладав «стіл». Усі троє мовчки сіли на сіні, запалюючи першу за цей день цигарку. Вийшовши надвір, знайшли глиняний гладущик з важкою дерев'яною накривкою. Усередині, сповиті в муслінову тканину, лежали батон і шматок сиру. Тернер мисливським ножем розділив їжу на рівні частини.

— Якщо нас випадково роз'єднають,— пробурмотів він.

У хаті вже запалили світло, і пси несамовито гарчали, коли військові проходили повз. Перелізши через тин, вони попрямували полем, рухаючись на північ. За годину вони зупинилися в переліску на порубці — напитися з фляг і перекурити. Тернер вивчав карту. Високо над головою вже з'явилися перші бомбардувальники, загін близько п'ятдесяти «гайнкелів» прямував тим же шляхом на узбережжя. Злегка захмарене сонце стояло високо. Ідеальний день для Люфтваффе. Солдати мовчки йшли ще годину. Дороги не було, тому Тернер прокладав маршрут за компасом, через поля, де паслися корови і вівці, де росли ріпа і молода пшениця. Але подалі від доріг було не так безпечно, як він гадав. На одному полі, де випасалася худоба, чорніла дюжина вирв од снарядів, і валялись осколки кісток, шматки м'ясива, клоччя роздертої шкіри, розкидані на сто ярдів. Але дорогою кожний думав свою думу й не казав ані слова. Тернер занурився в карту. За його припущенням, вони були за двадцять п'ять миль від Дюнкерка. Що ближче вони підходили, то важче було триматися далеко від шляхів. Вони тут усі сходилися. Тут треба було переходити річки і канали. Шукати мостів — лише даремно витрачати час, бо все одно доведеться знову повертатися в поля.

Одразу по десятій стали на черговий привал. Перед тим перелізли через пліт, щоб вийти на путівець, якого Тернер не зміг знайти на карті. Але ж ось він — на пласкій, майже безлісій землі. Ішли з півгодини, коли зачули зенітний вогонь — за кілька миль, де було видно шпиль церкви. Тернер зупинився, щоб знову звіритися з картою.

Капрал Нетл сказав:

— На цій карті пампушок не знайти.

— Ш-ш-ш. У нього знову сумніви.

Тернер нахилився, зіпершися всією вагою на пліт. Плече боліло, коли ступав на праву ногу. Здавалося, гострий осколок виліз і стирчить, протикаючи сорочку. Було неможливо втриматися. Щоб не похитати його вказівним пальцем. Але палець намацував лише м'яку роздерту шкіру. Після минулої ночі Тернер уже не міг витримувати глузування капралів. Утома й біль зробили його дратівливим, але він мовчав і намагався зосередитися. На карті він знайшов село, а от дорогу — ні, хоча ось вона, під ногами, і веде куди слід. Вийшло саме так, як він гадав. Вони підуть разом по дорозі, мають лишатися на ній аж до лінії оборони вздовж каналу Берґ-Фюрн. Жодного іншого шляху немає. Капральські кпини не вгавали. Він згорнув карту й пішов далі.

— Який план, бос?

Він нічого не відповів.

— Ой-ой. Образився.

Перекриваючи обстріл зеніток, долинув грім артилерійського вогню з їхніх власних позицій трохи далі на захід. Ближче до села почулося гудіння повільних вантажівок. А потім і показалися ці машини: розтягнувшись у колону на північ, вони їхали не швидше, аніж якби людина йшла пішки. Було спокусливо залізти туди, але Тернер знав, що тоді вони стануть легкою мішенню для обстрілу з повітря. А якщо йти пішки, то можна бачити і чути, що станеться.

Путівець вливався в трасу, під прямим кутом огинаючи село. Хвилин десять вони дали ногам відпочити, сидячи на краю кам'яного корита для води. Три- і десятитонні вантажівки, бронетранспортери й машини швидкої допомоги розверталися на вузькому повороті, долаючи навряд чи милю за годину, полишаючи село прямою трасою, з лівого боку обсадженою платанами. Дорога вела прямо на північ, у бік, де курилася чорна хмара — це палала нафта; полум'яна хмара за обрієм була знаком, що далі — Дюнкерк. Зараз не треба було компасу. Уздовж дороги валялися поламані військові транспортні засоби. Ворогу нічого не лишати. З кузовів вантажівок, які їхали геть, здивовано дивилися поранені, які ще не поринули в безтяму. Їхали броньовики, штабні автомобілі, гармати і мотоцикли. А впереміш з ними, напхані під зав'язку або завалені інвентарем і валізами, були цивільні автомобілі, автобуси, сільськогосподарські вантажівки й вози, які тягнули коні або штовхали чоловіки і жінки. Повітря було аж сіре від дизельного перегару, і в цьому смороді, рухаючись навіть швидше, ніж автівки, стомлено ступали сотні солдатів, більшість із яких несли свої гвинтівки й неоковирні непідйомні шинелі, що було додатковим тягарем, бо з самого рання сонце пекло дедалі безжалісніше.

Поряд із солдатами тяглися родини, ледь несучи валізи, вузли, ведучи дітей або тримаючи їх на руках. Єдині людські звуки, які Тернер розчув у пронизливому гуркоті моторів, був плач немовлят. Траплялись і старі люди, які йшли поодиноко. Один, у свіжому костюмі, з краваткою-метеликом і хатніх капцях, пересувався за допомогою двох паличок так повільно, що навіть машини в тягучці його обганяли. Він важко сапав. Хай куди він прямував, безперечно, йому не дійти. По той бік дороги, одразу на розі, була взуттєва крамниця, куди ще можна було зайти купити. Тернер побачив там жінку з маленькою дівчинкою: мати розмовляла з продавчинею, яка зважувала у кожній долоні по парі черевиків. Усі троє не звертали уваги на процесію, яка рухалася зовсім поряд, їдучи проти течії та намагаючись оминути цей потік збоку, з'явилася колона броньованих авт зі ще не ушкодженим обстрілами лаком: ці машини, які не встигли побувати в боях, рухалися на південь, просто назустріч німецькому наступу. Усе, на що ці авта могли сподіватися в протистоянні з танковою дивізією,— це виграти зайву годину-дві для солдатів, які відступали. Тернер підвівся, відпив з фляги й пішов, прилаштувавшись за піхотою гайлендців. Капрали рушили за ним. Тернер більше не відчував за них відповідальності: тепер вони приєдналися до основного відступу. Недосипання ще підсилило його ворожий настрій. Сьогодні те, що вони дражнили Тернера, уриваючи його терпець, здавалося зрадою братерства, яке виникло вночі. Насправді ж він відчував ворожість до всього навколо. Усі його думки звузилися до однієї — як вижити самому.

Бажаючи спекатися капралів, він пришвидшив ходу, обігнав шотландців і обійшов гурт черниць: сестри дбайливо вели десь зо дві дюжини дітей, убраних у сині жакети. Це було схоже на школу-інтернат біля Лілля, де він працював улітку, доки не вступив до Кембриджа. Здавалося, того іншого життя — іншої людини — для нього не існувало. Мертва цивілізація. Спочатку розбили його життя, потім життя всіх інших. Він розлючено печатав крок, знаючи, що довго не витримає такого темпу. Йому вже довелося першого дня йти в таких лавах, і він знав, на що чекати. Праворуч від нього був кювет, але неглибокий і відкритий. З іншого боку — ряди дерев. Він прослизнув туди, просто перед «рено». Водій посигналив. Пронизливе верещання клаксона перелякало Тернера й раптом розлютило. Годі! Він метнувся до кабіни і рвучко відчинив її. Усередині був чоловічок-недомірок у сірому костюмі, у капелюсі, а поряд були звалені шкіряні валізи; сім'я скупчилася на задньому сидінні. Тернер схопив чоловіка за краватку, ладнаючись гамселити по цьому тупому обличчю відкритою правицею, але раптом збоку його схопила за зап'ястя чиясь велика дужа рука і відтягнула геть.

— Агов, бос, то ж не ворог.

Не відпускаючи його руки, капрал Мейс відвів Тернера убік. Нетл, який був позаду, штовхнув двері «рено» з такою силою, що відвалилося бічне скло. Діти в синіх жакетах раділи та плескали в долоні.

Усі троє перейшли на інший бік і попрямували далі, тримаючись дерев. Сонце добре гріло, і зараз було тепло, на дорогу ще не падала тінь. Поперек канави лежало кілька автомобілів, підстрілених в атаках. Трійця обійшла покинуті вантажівки з розкиданими навколо речі: це нишпорили війська, шукаючи їжі, питва чи бензину. Тернер і капрали прямували серед цього мотлоху: вивалених з коробок стрічок від друкарських машинок; журналів подвійної бухгалтерії; партій бляшаних столів і дзиґликів; кухонного реманенту і деталей моторів; сідел, стремен і збруї; швейних машинок; кубків за перемогу у футбольних матчах; штабелів складаних крісла; був тут кінопроектор і бензиновий генератор, який хтось розбив монтировкою, що валялася поряд. Натрапили й на машину швидкої допомоги без одного колеса, яка з'їхала в кювет. Мідна табличка на дверцятах проголошувала: «Ця карета швидкої допомоги — подарунок для британських мешканців у Бразилії».

Тернер навчився спати на ходу. Раптом затихло ревіння моторів вантажівок, потім розпружилися шийні м'язи, голова поникла, і він різко прокидався, лише коли збавляв крок. Нетл і Мейс були за те, щоб залізти до машини. Але напередодні він розповів їм, що бачив, ідучи в першій колоні: двадцятеро осіб у тритонній вантажівці загинуло від однієї бомби. А він сам випав у канаву, сховав голову у водостічну трубу й отримав у бік осколок шрапнелі.

— Ідіть уперед,— сказав він.— Я лишуся тут.

Тому ці розмови припинилися: він — їхній щасливий квиток.

Вони знову попрямували за гайлендцями. Один з шотландців грав на волинці, спонукаючи капралів гундосити пародію на цю музику. Тернер удав, що хоче перейти на інший бік дороги.

— Якщо хочете заводитися, то без мене.

Уже двоє шотландців озирнулися й невдоволено забурмотіли.

— О нічь ярка у місяшному шяйві,— завів Нетл, перекривляючи вимову кокні. Він міг би за це добряче дістати, якби спереду раптом не пролунав пістолетний постріл. Порівнявшися з місцем, звідки стріляли, волинщики змовкли. У широкому чистому полі просто неба спішувалася французька кавалерія і шикувалась у довгу шерегу. На чолі її був офіцер, який добивав коней пострілом у голову, переходячи від тварини до тварини. Всі вояки у лавах стояли струнко, урочисто притиснувши до грудей кашкета. Коні терпляче чекали на свою чергу.

Це відкрите визнання поразки збільшило загальну депресію. Тепер капрали не мали ні іскри запалу зачіпатися з шотландцями, а ті й забули про них. За кілька хвилин валка побачила п'ять трупів у кюветі — трьох жінок і двох дітей. Навколо них лежали валізи. Одна з жінок була взута у капці, як той старий у костюмі. Тернер одвернувся, вирішивши нічим не проникатися. Якщо він прагне вижити, то має дивитися лише в небо. Він так зморився, так прагнув усе забути! День був паркий. Дехто скидав шинелі просто на землю. Нівроку так деньок. В інший час можна було б сказати «нівроку». Дорога повільно вела нагору, і цього було досить, щоб почали нити ноги, а у боці ще дужче заболіло. Кожний крок був свідомим рішенням. На лівій п'ятці вилізла водянка й набрякла, змушуючи при ході вивертати ступню в чоботі. Не зупиняючись, Тернер вийняв з торбини хліб і сир, але спрага надто мучила, щоб можна було проковтнути бодай ріску. Він запалив ще одну цигарку, щоб утамувати голод, і поставив собі завдання: треба йти по землі аж до моря. Що може бути простіше, коли все наносне відметене? Він був єдиною людиною на землі, й мета його була ясна. Він ітиме по землі, доки не дійде до моря. Реальність була дуже близька, він знав це, інші люди переслідували його, але він матиме втіху у відстороненості й карбуватиме кроками ритм. Земля / біжить / вперед, / а там / уже / і море. Гекзаметр. П'ять ямбів і амфібрахій — Тернер ішов у цьому ритмі.

Ще двадцять хвилин — і дорога почала вирівнюватися. Зиркнувши через плече, він побачив колони, які спускалися схилом за милю звідси. Кінця-краю їм не було видно. Перетнули залізничну колію. За картою, вони були за шістнадцять миль від каналу. Дійшли до місцевості, де розбитий транспорт стояв уже нескінченним рядом. За канавою були складені півдюжини двадцятип'ятифунтових гармат, неначе навалених тяжким бульдозером. Попереду, внизу, показалося перехрестя, і там була якась метушня. Чувся солдатський сміх, а з узбіччя озивалися голоси. Наблизившись, Тернер побачив майора з «Баффсу»[39], червоновидого чолов'ягу старого гарту, років за сорок, що кричав, указуючи на ліс десь за милю, через два поля. Майор висмикував людей з колони, принаймні намагався. Більшість його ігнорувала та йшла собі далі, дехто сміявся з нього, але кілька людей усе ж злякалися його наполегливості й зупинилися, хоча авторитету йому бракувало. Вони зібралися навколо нього, приголомшено стискаючи гвинтівки.

— Ти. Так, ти. Ти підходиш.

Майорова рука лягла Тернеру на плече. Той став і віддав честь, ще не розуміючи, чого від нього хочуть. Капрали були позаду.

Майорові вуса трохи нагадували зубну щітку, навислу над маленькими стиснутими вустами; з рота вилітали рубані, уривчасті накази.

— Ми отам, у лісі, фріца оточили. Мабуть, з передового загону. Але він добре окопався, має пару кулеметів. Треба піти туди й викурити його.

Тернер відчув, як від жаху по тілу пробіг холодок, і ноги підігнулися. Він розтулив порожні долоні:

— Чим, сер?

— Хитрістю й спільними зусиллями.

Як опиратися дурневі? Тернер занадто втомився, щоб міркувати, хоча йти нікуди не збирався.

— Так, у мене рештки двох взводів, на півдорозі на схід...

«Рештки» були саме тим словом, яке якнайкраще змалювало ситуацію і наштовхнуло Мейса вдатися до казармених хитрощів; він втрутився:

— Мої вибачення, сер. Дозвольте звернутися.

— Не дозволяю, капрале.

— Дякую, сер. Є ордер від генштабу. Значуще завдання. Терміново, без затримки, зупинки і зволікання, перейти в Дюнкерк з метою негайної евакуації, виходячи з нинішньої ситуації — повного й незворотного оточення. Сер.

Майор розвернувся і тицьнув вказівним пальцем Мейсові у груди.

— А тепер послухайте ви. Це наш останній шанс показати...

Капрал Нетл замріяно вимовив:

— Цей наказ видав лорд Ґорт, сер, і особисто надіслав.

Тернеру здалося неймовірним, щоб до офіцера зверталися таким чином. Це надто ризиковано. Майор так і не збагнув, що його висміяли. Йому здалося, що це сказав Тернер, тому свій маленький монолог він адресував до нього.

— Цей відступ — кривава бійня. Та сто копанок чортів, заради Бога, люди! Це ваш останній шанс показати, що ми на щось ще здатні, що ми рішучі, вольові. Ба більше...

Він ще довго говорив, але Тернеру здавалося, що слова долітають до нього приглушено, наче вуха заклало ватою. Цього разу він не спав. Він дивився понад плечем майора на чоло колони. Там, удалині, щось повисло за тридцять футів над дорогою, викривлене в спекотному сонячному повітрі,— якась горизонтально підвішена дерев'яна дошка з наростом посередині. Слова майора не доходили до Тернера, та й власні думки ясними не були. Горизонтальна з'ява, ширяючи у небі, не збільшувалася, і хоча він починав розуміти значення цього видіння, це було наче вві сні, бо неможливо було якось реагувати, поворушити рукою або ногою. Він лише розтулив уста, але не міг вичавити ні звуку, та й не знав, що сказати, навіть якби міг.

Тоді, саме тої миті, коли до нього повернувся дар мови, він зумів крикнути: «Бігом!» Метнувся просто до найближчого схову. Наказ був неясний, не за солдатським статутом, але Тернер відчував, що капрали не відстають. Ірреальним було й те, що він не міг як слід рухати ногами. Не через біль: він відчував під ребрами не це, але начебто щось дряпало кістки. Він скинув шинель. За п'ятдесят ярдів попереду була лежала на боці тритонна вантажівка. Чорні лискучі шасі, два кружала, були єдиним сховом. Не зволікаючи, Тернер заліз туди. Винищувач обстрілював усю колону. Широкий вогняний струмінь розтікався, захоплюючи всю землю, просуваючись по дорозі зі швидкістю двісті миль на годину, розносячи деренчливий град уламків, гуркотливих гарматних пострілів, брязкання розтрощеного металу і скла. Ніхто з тих, хто сидів у найближчих автомобілях, не встиг відреагувати. Водії тепер могли хіба що спостерігати «виставу» крізь лобове скло машин. Усі лишилися там, звідки метнувся Тернер. Люди, які сиділи в кузовах вантажівок, нічого не розуміли. Сержант, який стояв посередині шляху, звів гвинтівку. Почувся жіночий крик, а потім вогонь перекинувся туди, де перед тим стояв Тернер, який встиг стрибнути під перекинуту вантажівку й сховатися в мороці. Сталева рама здригнулася від снарядів, які бомбардували її з надзвичайною швидкістю. Потім прокотився гарматний вогонь, який мчав по колоні, з ревом винищувача на людей упала миготлива тінь. Тернер утиснувся в пітьму шасі, ховаючись під переднім колесом. Ніколи ще мастило не пахло так приємно. Чекаючи на ще один літак, він присів, згорнувшись, як у материнському лоні, затуляючи руками голову і міцно заплющуючи очі, думаючи лише про те, як вижити.

Але нічого не сталося. Тишу порушувало тільки комашине дзижчання, яке означало весняну метушню, і пташиний спів, який замовк, а потім оживився після тривалої паузи. А потім, ніби наслідуючи птахів, почали стогнати і кричати поранені, заплакали перелякані діти. Хтось, як ведеться, нарікав на Королівські військово-повітряні сили. Тернер підвівся й почав обтрушувати з себе порох, коли з'явилися Нетл і Мейс, і разом вони всі повернулися до майора, який сидів на землі. Кров одхлинула у майора від обличчя, і він колисав свою праву руку.

— Куля пройшла навиліт,— пояснив він, коли ті підійшли.— А я щасливчик.

Вони допомогли йому підвестися й запропонували відвести його до карети швидкої допомоги, де капітан Медичного корпусу Королівської армії та двоє санітарів уже оглядали поранених. Але той похитав головою та встав без сторонньої допомоги. Від шоку він став балакучим, і голос його пом'якшився.

— «Месершміт-109». Точно його кулемет. Гармати відірвали б мені руку з м'ясом. Двадцять міліметрів, ви ж знаєте. Він, мабуть, одбився від своєї групи. Помітив нас, вертаючись, от і не витримав. Не можу його звинувачувати. Але це означає, що скоренько й багато інших налетять.

Півдюжини чоловіків, яких майор до того зібрав, похапали свої гвинтівки з канави й налагодилися тікати. Глянувши на них, той згадав:

— Ага, хлопці. Шикуйся.

Вони, здавалося, були взагалі нездатні йому опиратися й вишукувалися. Трохи тремтячи, майор звернувся до Тернера:

— І ви, троє. Ноги в руки.

— Насправді, старий, якщо по щирості, краще нам не йти.

— О, зрозуміло.

Він зизив оком на плече Тернера, ніби побачив там нашивки найвищого рангу. І добродушно віддав честь лівою рукою.

— У такому разі, сер, якщо ви не заперечуєте, ми підемо. Побажайте нам удачі.

— Удачі, майоре.

Вони спостерігали за тим, як він веде цей загін неохочих у напрямі лісу, де на них чигали кулемети.

Зо півгодини колона не рухалася. Тернер звернувся до капітана Медичного корпусу, щоб допомогти перетягувати на ношах поранених. Потім він прилаштовував їх на вантажівках. Капрали не подавали ознак присутності. Тернер виймав необхідне медичне приладдя й ніс до працівників швидкої допомоги. Дивлячись на те, як капітан зашиває постраждалому рану на голові, він відчув приплив колишніх амбіцій. Але стільки пролитої крові огорнуло мороком те, що він колись вичитав у підручниках. На їхній ділянці з'явилося п'ятеро поранених, але, на подив, жодного вбитого, хоча сержанта з гвинтівкою поранило просто в лице — ніхто не очікував, що він виживе. У трьох авт злетіли капоти, і поламані машини відкотилися з дороги. З них виливався бензин, шини були пробиті.

Все було зроблено, але колона досі не рухалася. Тернер підняв шинель і пішов далі. Він був занадто спраглий, щоб чекати. Літня бельгійська пані з простріленим коліном допила його останню воду. Його розпухлий язик не вміщався в роті, Тернер міг думати тільки про одне — де знайти води. Про це і ще про те, що слід дивитися в небо. Він минув ділянку дороги зі зруйнованим транспортом і пораненими у вантажівках. Він ішов уже десять хвилин, коли раптово, на траві, біля пагорка, побачив голову Мейса. Це було десь за двадцять п'ять ярдів, у густому зеленому затінку тополь. Він попрямував туди, хоча й усвідомлював, що в нинішньому душевному стані краще це місце обійти. Мейса і Нетла стояли в землі по плечі й рили глибоку яму. Вони вже завершували копати могилу. За гіркою землі лежав хлопчик років п'ятнадцяти. На спині розпливалася кривава пляма, захоплюючи білу сорочку від шиї до пояса.

Мейс сперся на лопату і перекривив Тернера:

— «Насправді, старий, якщо по щирості, краще нам не йти». Чудово, бос. Затямлю це на майбутнє.

— «Без затримки, зупинки і зволікання» — гарно було сказано. Де ви цього набралися?

— Та він клятого словника проковтнув,— з гордістю промовив капрал Нетл.

— Я любив розгадувати кросворди.

— А «значуще завдання»?

— А це з вечірки для сержантів минулого Різдва.

Стоячи у могилі, Мейс і Нетл проспівали на честь Тернера пісеньку:

Колона за ними зарухалася.

— Можна його вже ховати,— сказав капрал Мейс. Усі троє підняли хлопця й перевернули горілиць. До кишені сорочки були причеплені авторучки. Капрали не церемонилися. Вони занурили лопати у ґрунт, і невдовзі вбитий зник під землею.

— Гарненький хлопчина,— зронив Нетл.

Капрали зв'язали мотузкою два кілки від намету, щоб зробити хрест. Нетл розрівняв землю лопатою. Щойно зробивши це, військові розвернулися до шосе.

— Він був з бабусею і дідусем,— зауважив Мейс.— Вони не хотіли залишати його в кюветі. Думав, вони прийдуть провести його в останню путь, адже люблять, але зараз обоє в жахливому стані. Треба нам повідомити їх, де він.

Але бабусі й дідуся того хлопчика не було видно. Валка рушила далі, а Тернер вийняв карту і сказав:

— Дивіться обома на небо.

Майор мав рацію: після того як на них випадково напав «месершміт», слід було очікувати всього: повернуться нові винищувачі. Вони точно повернуться. Канал Берґ-Фюрн був позначений на карті товстою яскраво-синьою лінією. Нетерпіння Тернера чимшвидше дійти підсилювалося спрагою. Він зануриться обличчям у цю синяву й питиме досхочу. Ця думка викликала спогади про гарячку в дитинстві, коли треба було шукати прохолодний кутик подушки, і материнську руку в нього на чолі. Люба Ґрейс! Торкнувшись власного чола, він відчув, що шкіра пергаментна і суха. Він відчував, що рана запалилася, це запалення зростало, а шкіра напнулася, обважніла, але не від крові, що сочиться крізь сорочку. Він хотів оглянути рану, але навряд чи це зараз було можливо. Колона рухалася, як і раніше, невблаганно швидко. Їхній шлях лежав просто до берега — не було жодних затримок. Коли вони наблизилися, то побачили чорну хмару, яка, безперервно, курилася над згорілим нафтопереробним заводом у Дюнкерку, потроху огортаючи небокрай на півночі. Не лишалося вибору, окрім як іти вперед. Тому Тернер знов схилив голову і втомлено, ледь рухаючись, мовчки попрямував далі.

Ηа дорозі більше не було платанів. Вразливий для атаки, без тіні, цей шлях вився по горбистій землі у формі літери «S». Тернер змарнував дорогоцінні запаси слів на зайві розмови і зустрічі. Змора навіяла йому ілюзорно-піднесений настрій і сподівання на майбутнє. Тепер він звів своє життя до ритму ходи: ступати по землі, доки не дійде до моря. Усе, що перешкоджало руху, відкидалося, бо треба було примусити себе прямувати вперед. На одній шальці терезів — рана, спрага, водянка, втома, спека, біль у ногах, «юнкерси», далечінь, Ла-Манш, а на другій — «Я на тебе чекатиму», і пам'ять про ці промовлені нею слова він зберігав, як святе зцілення, як бальзам для рани. Окрім того, був страх, що його схоплять. Його найбільш чуттєві спогади — ці їхні кілька хвилин у бібліотеці, поцілунок у Вайтголлі — поблякли, знебарвилися через те, що він постійно до них звертався. Він знав напам'ять навіть деякі уривки з її листів, він знову згадував, як вони змагалися за вазу біля фонтана, він пам'ятав тепло її руки на тій вечері, коли зникли близнюки. Ці спогади підтримували його, але все було не так легко. Занадто часто вони нагадували йому, де він був, коли востаннє викликав ці спогади. Це було десь на іншому березі часу, вододіл був такий самий значний, як до Різдва Христового та по Різдві — до в'язниці, до війни, до того, як споглядання трупів перетворилося на буденність.

Але цій єресі прийшов кінець, коли він прочитав її останнього листа. Він торкнувся нагрудної кишені. Це було якесь церковне уклякання. Лист ще тут. На шальках терезів з'явилося дещо нове. Те, що могло його очистити, було простим коханням. Саме смакування цієї можливості очищення нагадувало йому, як сильно зіщулилося й зібгалося його життя. Його смак до життя вмер, як і всі старі амбіції та втіхи. Перспектива відродження й тріумфального повернення! Він може знову стати тою людиною, яка колись у сутінках перетнула суррейський парк,— джентльменом, убраним у свій найкращий костюм, сповненим жаги до життєвих принад, тим, хто проник до будинку й несамовито-пристрасно кохався з Сесилією,— ні, дозвольте вжити слово з капральського жаргону: вони злягалися, доки інші потягували коктейлі на терасі. Можна поновити історію, яку він планував на вечірній прогулянці. Більше вони з Сесилією не критимуться, їхнє кохання буде визнане суспільством і міцнішатиме. Він не поневірятиметься з простягнутою рукою, збираючи крихти вибачень від друзів, які його уникають. Але він і не лишатиметься у гордій і жорстокій самотності, навзаєм гребуючи ними. Він точно знає, як поводитиметься. Він просто поновить життя. Якщо судимість знімуть, він по війні повернеться до медичного коледжу або стане вповноваженим військовим, служитиме у Медичному корпусі. Якщо Сесилія помириться зі своїми рідними, він триматиметься оддалік, не виявляючи огиди. Він ніколи не спілкуватиметься з Емілі та Джеком. Емілі напрочуд жорстоко наполягала на його засудженні, тоді як Джек просто відвернувся, розчинився на роботі саме тоді, коли був потрібний.

Усе це не мало значення. Звідси все виглядало просто. Дорогою вони знаходили більше й більше трупів на трасі, у канавах і на асфальті — дюжини й дюжини солдатів і цивільних. Сморід був жахливий, він просякав складки одягу. Колона ввійшла у розбомблене село, а може, то були околиці невеличкого містечка — це місце настільки було поруйноване й завалене щебенем, що годі дізнатися. Кого це турбує? Хто зможе описати цю руйнацію і вигадати назви сіл і міст, які годитимуться для підручників з історії? І мудро глянути на це, і визначити винних? Ніхто ніколи не дізнається, на що це взагалі схоже — опинитися в такому місці. Без деталей не вийде широкого полотна. Покинуті крамниці, а на дорозі — уламки військового обладнання і транспорту. Через розкидані тіла людям доводилося йти посередині дороги. Це вже не мало значення, бо колона майже не рухалася. Солдати вилазили з бронетранспортерів і прямували далі пішки, спотикаючись об цеглу й черепицю. Поранені, залишені у вантажівках, чекали. Була велика тиснява в маленькому просторі, тому це викликало роздратування. Похиливши голову, намагаючись поринути у власні думки, Тернер попрямував за чоловіком, який ішов попереду.

Він буде обілений. Якщо поглянути збоку, то у цій реальності, де ніхто й не намагався обійти й не наступати на руку мертвої жінки, Тернеру здавалося, що й не треба буде жодних вибачень чи виправдань. Він прагне очищення. Він мріє про це, як закоханий, що тужить за милою. Він мріє про це, як інші солдати по дорозі пропадають за іншим: мріють про свої хатні вогнища, або земельні ділянки, або цивільні посади до війни. Якщо відновлена невинність — така елементарна річ, то немає жодної причини, чому не можна повернутися до Англії. Нехай обілять його ім'я, й тоді всі змінять свою думку про нього. Він змарнував час, тепер черга за іншими. Його справа проста. Знайти Сесилію, і кохати її, і одружитися з нею, і жити сім'єю без ганьби.

Але було щось таке у цьому всьому, про що він не міг забути,— якась неясна сильветка, яка й серед руйнації за дванадцять миль від Дюнкерка не полишала його. Брайоні. Тут він наближався до краю того, що Сесилія називала його великодушністю. І його раціональністю. Якщо Сесилія повернеться до сімейного лона, якщо сестри знову будуть разом, то не вийде уникати Брайоні. Але чи зможе він її прийняти? Чи зможе перебувати з нею в одній кімнаті? Ось вона, можлива нагода пробачити. Але це його не стосується. Він не вчинив нічого поганого. Це — заради неї самої, через її власний злочин, проти якого постає її ж совість, чого Брайоні вже не може стерпіти. Чи має він відчувати вдячність? І, зрештою, у 1935-му вона була ще дитиною. Він казав собі це знов і знов, і вони з Сесилією теж повторювали це одне одному знов і знов. Так, вона була ще дитиною. Але не кожна дитина запроторює до тюрми невинно обмовленого. Не кожна дитина така цілеспрямована і злостива, не кожна дитина така впевнена й затята, що ні хвильки не сумнівається. Вона дитина, але це не завадило йому в камері мріяти про її приниження, перебираючи дюжину засобів, як їй помститися. Одного разу у Франції, коли був найхолодніший за всю зиму тиждень, Тернер, напившись коньяку, навіть подумки насаджував її на свій багнет. Брайоні й Денні Гардмена. Так, було нерозумно і недалекоглядно ненавидіти Брайоні, але це допомагало.

Як дійти до розуміння цієї дитячої голівки? Вірогідна тільки одна теорія. Той червневий день 1932 року, ще прекрасніший тим, що настав несподівано, після затяжних дощів і вітровіїв. Це був один з тих рідкісних днів, який хвалькувато заявляє про себе, марнотратно розкидаючи розкоші тепла, проміння й зеленого листя, знаменуючи справжній початок літа, і Тернер пішов гуляти з Брайоні вузькою звивистою стежкою в гаю, минувши фонтан з Тритоном, рододендрони й залізні ворота. Брайоні була збуджена і балакуча. Тоді їй було років десять, і вона щойно почала писати свої маленькі оповіданнячка. Як і всі інші, він отримав свій примірник — ілюстровану оповідь про кохання, подолані підступи, возз'єднання і весілля. Вони прямували вниз до річки на урок плавання, як обіцяв Тернер. Коли будинок лишився позаду, Брайоні переповідала йому чи то щойно дописану історію, чи то книжку, яку тоді читала. Може, вона тримала його за руку. Вона була тихонею, заглибленим у себе маленьким дівчам, і цей слововилив був незвичний. Тернер був радий послухати. Надто захопливий був для нього той час. Йому було дев'ятнадцять, іспити майже всі складено, і він вважав, що склав їх як слід. Скоро він перестане бути школярем. Також він одбув співбесіду в Кембриджі, й за два тижні поїде до Франції, де викладатиме англійську мову в католицькому духовному училищі. Той день був величний, колосальний: вітер ледь ворушив буки і дуби, і світло відбивалося, неначе самоцвіти, у свіжій зелені, утворюючи озерця в опалому торік листі. Тернер відчував цю розкіш з юначою самовпевненістю: усе навколо віддзеркалювало славетні події його життя.

Брайоні щось щебетала, а він задоволено слухав краєм вуха. Стежка з лісу вибігла на широкі трав'янисті береги річки. Обоє пройшли вгору з півмилі та знову потрапили до лісу. Тут, у заплаві річки, під крислатим гіллям, був ставок, виритий за дідуся Брайоні. Завдяки кам'яній перешкоді течія тут уповільнювалася, і це було улюбленим місцем для пірнання та стрибків у воду. Але в іншому це не був ідеальний варіант для плавців-новачків. Можна стрибати з греблі або з берега у воду дев'ять футів завглибшки. Він пірнув і збаламутив воду, чекаючи на Брайоні. Вони почали заняття позаторік наприкінці літа, коли річка була не така повноводна й текла сонно. Тепер навіть у ставку вода вирувала. Брайоні зупинилася тільки на мить, а потім з вереском зіскочила з берега просто в обійми Тернеру. Тренуючись, вона тупцювала на місці, доки течія не починала відносити її до греблі, а потім Тернер скеровував дівчинку назад у ставок, щоб вона починала спочатку. Коли вона після зимової перерви спробувала плисти брасом, Тернеру довелося підтримувати її, що було нелегко, бо він сам бив по воді руками. Якщо ж він забирав руки, то вона встигала зробити три-чотири гребки, доки не занурювалася. Її дивувало те, що вона пливе проти течії, але не рухається. Але насправді вона рухалася: щоразу вода відносила її до греблі, де Брайоні чіплялася за іржаве залізне кільце, чекаючи на Тернера, і її біле личко здавалось яскравим на тлі брудних замшілих стін і зеленкуватого цементу. Пливучи проти течії, вона кликала його. Брайоні хотіла повторити завчений досвід, але вода була холодна, і за п'ятнадцять хвилин Тернер сказав «годі». Він відтягнув її до берега та, ігноруючи протести, допоміг вилізти.

Він вийняв з кошика свою одежу і відійшов трохи у залісок — перевдягтися. Повернувшись, Тернер побачив Брайоні там само, де залишив — на березі: вона з рушником на плечах задивлялась у воду.

«Якщо я впаду в річку,— спитала вона,— ти мене врятуєш?»

«Авжеж».

Кажучи це, він нахилився над кошиком і почув, але не побачив, як вона стрибнула. Її рушник лежав на березі. Окрім брижів у формі серця і кіл на воді в ставку, не було і знаку Брайоні. Потім виринула голова, хапаючи ротом повітря, та знову зникла під водою. У відчаї він спершу вирішив бігти до греблі, щоб там виловити Брайоні, але вода була непрозора, каламутно-зелена. Чи зможе він намацати у ній дівчинку? Вибору не було: він зайшов у воду, повністю одягнений, взутий, у куртці, убраний з голови до ніг. Майже одразу він знайшов її руку, схопив за плече і підкинув Брайоні вгору. На його подив, вона не задихалася. А потім, радісно сміючись, притиснулася до нього, охопивши за шию. Він виштовхнув її на берег і з великими зусиллями виборсався на землю сам, бо заважав промоклий одяг.

«Дякую,— як заведена, повторювала вона.— Дякую, дякую».

«Що за дурня».

«Я хотіла, щоб ти мене врятував».

«Ти що, не розумієш — пішла б на дно, як сокира?»

«Ти мене врятував».

«Ну й дурепа,— майже кричав він.— Ми ж обоє могли через тебе загинути».

Вона замовкла. Він сидів на траві, виливаючи воду з черевиків.

«Ти потопала, а я тебе й не бачив. А одяг тягнув мене вниз. Ми ж обоє могли потонути, ти і я. Це що, такий жарт? Ну, як це назвати?»

Їй не було чого сказати. Вона одяглася, й обоє повернулися стежкою додому — Брайоні перша, а він за нею, хлюпочучи черевиками. Йому хотілося опинитися в зігрітому сонцем парку. Потім ще доведеться довго плуганитися до себе в бунгало перевдягатися. Гнів у нього ще не охолов. Вона не такий уже пуцьвірінок,— спало йому на думку,— щоб не збагнути, що треба вибачитися. Вона йшла мовчки, похиливши голову — може, мурмосилася — він не бачив. Коли вони пройшли ліс і опинилися за залізними воротами, Брайоні зупинилася й озирнулася. Тон її був рішучий, навіть зухвалий. Вона не дулася, а була готова дати йому відсіч:

«А ти знаєш, чому я хотіла, щоб ти мене врятував?» «Ні».

«Хіба це не ясно?»

«Ні, неясно».

«Бо я тебе кохаю».

Вона вимовила це завзято, задерши підборіддя і швидко моргаючи, коли ці слова зривалися в неї з уст,— засліплена великою істиною, яку повідала.

Він ледь утримався від пориву розреготатися. Він — об'єкт жаги школярки.

«Що, заради всього святого, ти хочеш цим сказати?»

«Те ж саме, що й інші, коли кажуть це. Я тебе кохаю».

Цього разу слова звучали на жалюгідно-високій ноті. Він збагнув, що має втриматися від спокуси висміяти її. Але важко було втриматися. Він сказав:

«Ти мене кохаєш, тому й кинулася в річку».

«Я хотіла дізнатися, чи ти мене врятуєш».

«А тепер ти знаєш. Я ризикував життям заради тебе. Але це не означає, що я тебе кохаю».

Вона трохи відсахнулася.

«Я хочу подякувати тобі за те, що врятував моє життя. Я буду до скону тобі вдячна».

Точно — рядок з одної з книжок, які вона читала останнім часом, або рядок, який вона напише в своїх оповіданнях.

«Усе, проїхали,— сказав Тернер.— Але більше так не роби — ні зі мною, ні з кимсь ще. Обіцяєш?»

Вона кивнула й промовила на прощання:

«Я тебе кохаю. Тепер ти знаєш».

Вона пішла до будинку. Тремтячи в сонячному світлі, він дивився на Брайоні, доки вона не зникла з поля зору, а тоді попрямував додому. Він не бачив її до свого від'їзду у Францію, а коли у вересні повернувся, вона вже навчалася в інтернаті. Невдовзі він поїхав у Кембридж, а в грудні відсвяткував Різдво з друзями. Він не бачив Брайоні до наступного квітня, і тоді все забулося.

Чи було це?

У нього було багато часу на самоті, навіть забагато, щоб як слід над цим поміркувати. Він не міг пригадати більше жодної такої незвичайної розмови, ні її дивної поведінки, ні багатозначних поглядів або набурмосеного вигляду, і вирішив, що її школярська пристрасть минула після того червневого дня. Він повертався до Суррея майже щоразу на канікули, й у Брайоні було багато нагод, щоб знайти його в бунгало чи передати йому записку. Він поринув у своє нове життя, у новизну студентських днів, а також вирішив триматися трохи на відстані од родини Таллісів. Але мали бути знаки, яких він не помітив. Усі ці три роки вона мала до нього почуття, приховуючи цю закоханість, загортаючи її у шати фантазії та прикрашаючи в своїх оповіданнях. Вона належала до тих дівчат, які живуть у своєму вигаданому світі, цілком поринувши у власні думки. Мабуть, було досить тої драми на березі річки, щоб плекати в ній ці фантазії, які й розквітли пишним цвітом.

Ця теорія, ба навіть переконання, підтримувалася лише спогадом про зустріч у сутінках на мосту. Багато років він тримав у пам'яті цю подію в парку. Брайоні мала знати, що його запросили на вечерю. Вона була босоніж, у брудній білій сукні. Це було дивно. Вона чекала на нього, можливо, готувала свою маленьку промову, навіть репетирувала свій монолог уголос, сидячи на кам'яному парапеті. А коли Тернер нарешті прийшов, вона оніміла. Це теж щось означало. Вже тоді йому здалося дивним, що вона не озивається до нього. Він дав їй листа, і вона втекла. А за кілька хвилин розпечатала записку. Вона була приголомшена, і не тільки отим словом. Брайоні вирішила, що він зрадив її кохання, віддавши перевагу її сестрі. Тоді, у бібліотеці, Брайоні переконалася в своїх найгірших побоюваннях, і тої миті всі її фантазії розбилися. Спочатку були розчарування і відчай, а потім прилинула гіркота. А вночі, під час пошуку близнюків, нарешті відкрилась унікальна можливість для Брайоні помстилася за себе. Вона назвала злочинцем його — і ніхто, окрім її сестри та його матері, не сумнівався. Він зрозумів би імпульс, спалах злості, інфантильний інстинкт руйнування. Диво було в іншому — яка глибока дівоча злопам'ятність, щоб завзято повторювати свою вигадку знов і знову, доки його не запроторили до Вондсвортської в'язниці. Тепер він зможе очиститися, і це його тішило. Він визнав, що їй треба мужності, щоб звернутися до закону і заперечити свої свідчення, дані під присягою. Але він не вважав, що осад з його серця колись зітреться. Так, тоді вона була дитиною, але він їй не пробачить. Ніколи не пробачить. Надто болюча рана.

Попереду була ще більша метушня, чулося ще більше криків. Неймовірно, але назустріч їхала танкова колона — просто у лави машин, пішоходів, солдатів, біженців. Натовп неохоче розступався. Люди втискувалися в щілини між покинутими автами або у шпарини поруйнованих стін чи у прорізи, де колись були двері. Це йшла французька колона, простий загін: три бронемашини, дві вантажівки та дві бойові машини піхоти. Їх ніхто не підтримав. Британські війська вважали, що французи їх підставили. Не боролися за свою країну. Розлючені, що їх відштовхують з дороги, «томмі» кляли своїх союзників криками «Мажино[40]!» У свою чергу, poilus[41], напевно, були в курсі чуток про евакуацію. А тепер їх послали прикрити тил. «Боягузи! Тікайте на свої кораблі! У штани напудили!» Потім французи зникли вдалині, і юрба знову зімкнулася в хмарі дизельного диму й попрямувала далі.

Вони вже минали останню хату в селі. У полі, попереду, Тернер побачив чоловіка зі своїм псом коллі: селянин орав кінним плугом. Як і ті пані у взуттєвій крамниці, фермер не звертав уваги на колону. Ці обидва життя існували паралельно — війна була просто хобі ентузіастів — не серйозніша, аніж цькування здобичі гончаками на ловах; за найближчим живоплотом видно було жінку на задньому сидінні автомобіля: вона цілком поринула у плетення на шпицях, а на моріжку біля нового будинку якийсь чоловік навчав свого сина гратися в м'яча. Так, і надалі оратимуть, і надалі буде врожай, і надалі хтось вечерятиме, і хтось змеле зерно, а інші їстимуть хліб, і не всі помруть...

Тернер думав над цим, коли Нетл схопив його за руку й указав уперед. Гуркіт французької колони перекрив інші звуки, проте було вже видно, що там. Їх було щонайменше п'ятнадцять, за десять тисяч футів над землею,— маленьких цяток у лазурі, які кружляли понад шляхом. Тернер і капрали невідривно вдивлялися, і всі інші теж спинилися та звели погляди в небо.

Виснажений голос прошепотів йому на вухо:

— Чорт. Де Королівська армія?

Інший відповів зі знанням справи:

— Вони бомбитимуть жабунів.

Наче бажаючи спростувати ці слова, одна з цяточок відірвалась і почала майже вертикально пікірувати, прямо над їхніми головами. Кілька секунд звук не доходив. Тиша дзвеніла у вухах, кров пульсувала. Навіть несамовиті крики, які лунали тут і там по всій дорозі, не звільняли від цього відчуття тиші. «До схову! Врозтіч! Розбігайсь! Ну!»

Рухатися було важко. Тернер ще міг ступати по дорозі, міг стояти, але доводилося напружувати пам'ять, щоб відреагувати на незнайому команду, щоб розвернутися геть од шляху і тікати. Зупинилися біля останньої хатини в селі. За нею були комора і рілля, яку орав фермер. Тепер цей селянин стояв зі своїм собакою під деревом, ніби ховаючись від дощу. Його кінь, досі запряжений, випасався на необробленій смузі. Солдати і мирні мешканці розбігалися далеко від дороги у всіх напрямках. Повз Тернера майнула жінка, несучи заплакану дитину, потім роздумала і повернулася, застигла, нерішуче дивлячись у бік дороги. Куди бігти? На скотарню чи у поле? Її закляклість як рукою зняла з Тернера параліч. Коли він штовхнув її до воріт, торсонувши за плече, зачулося виття. Жахіття перетворилося на науку. І вигадала ж якась людина це сатанинський виття! І з яким успіхом! Це був звук самої паніки, який наростав, смертоносний, і всі знали: до кожного з них прийде кінець. Це був звук, який сприймається персонально. Тернер, підтримуючи жінку, потягнув її у ворота, щоб вона тікала з ним на середину поля. Він торкнувся її, вирішив за неї, тому тепер відчував, що не може її покинути. Але хлопчику було принаймні шість років, він важив чимало, і разом обоє зовсім не просувалися.

Він вихопив дитину в неї з обіймів.

— Біжімо,— крикнув він.

На борту «Штуки» була одна бомба у десять тисяч фунтів. На землі всі старалися триматися подалі від будівель, транспортних засобів та інших людей. Пілот не витрачатиме свій дорогоцінний вантаж на самотню фігурку в полі. А от коли він обертається в повітрі, це вже інша справа. Тернер бачив, як вороги вистежують утікача заради спортивного інтересу. Вільною рукою він тягнув жінку за кисть. Хлопчик намочив штанці й репетував Тернеру просто у вухо. Мати, здавалося, не рухалася. Вона тягнула руку і щось кричала. Вона хотіла, щоб їй повернули сина. Дитина пнулася до неї з-за плеча Тернера. І тут почувся скрегіт: це впала бомба. Солдатів учили: почувши цей звук, треба спинитись і чекати на вибух, бо пробила ваша година. Кинувшись на траву, Тернер штовхнув поряд жінку і притиснув їй голову до землі. Він майже лежав на дитині, коли з неймовірним ревом здригнулася земля. Угарна хвиля відкинула їх од землі. Вони затуляли обличчя від жал — бризок землі. «Штука» пікірувала перед новою атакою, завиваючи як банші[42]. Бомба впала на дорогу менш ніж за вісімдесят ярдів. Тернер схопив хлопчика під пахву й намагався підняти жінку.

— Біжімо далі. Ми надто близько від дороги.

Жінка відповіла, але він її не зрозумів. Вони, спотикаючись, побігли полем. Він відчув біль у боці, як багряний спалах. Хлопчик був у нього на руках, і знову жінка, здавалося, тягнула Тернера назад, намагаючись примусити віддати їй сина. Тепер бігли сотні людей, усі прагнули потрапити до лісу вдалині. Потім від пронизливого виття бомби всі зіщулилися на землі. Але жінка втратила відчуття небезпеки, і Тернеру довелося знову штовхати її долу. Цього разу вони притискались обличчями до свіжозораної ріллі. Коли скрегіт гучнішав, жінка кричала щось схоже на молитву. Потім Тернер зрозумів, що вона говорить не французькою. Вибух пролунав на тому боці дороги, більш ніж за сто п'ятдесят ярдів. Але тепер перша «Штука» поверталася до села і робила віражі, готуючись напасти. Від шоку хлопчик затих. Його мати не могла встати. Тернер указав на «Штуку», що з'явилася над крівлями. Вони були просто її ціллю, і на суперечки не лишалося не секунди. Мати не могла поворухнутися. Він кинувся вниз у борозну. Уривчаста кулеметна черга роздерла землю, і повз них пролетіло ревіння моторів. Закричав поранений солдат. Тернер зірвався на ноги. Але жінка не хотіла взяти його за руку. Вона сіла на землю й міцно притиснула маля до себе. Вона говорила до сина фламандською, заспокоюючи, що все буде добре. Мама захистить його. Тернер не знав жодного слова цією мовою. Та це байдуже. Вона зовсім не звертала на нього уваги. Хлопчик тупо зиркав на нього з-за плеча своєї неньки.

Тернер відступив на крок. Потім побіг. Долаючи борозни, він чув атаку. Масний ґрунт в'язнув у нього на чоботях. Лише в нічних жахіттях ноги бувають такими важкими. На дорозі впала бомба, у середині села, де вантажівки. Але перший скрегіт приховав наступний, і Тернер не встиг упасти на землю до вибуху. Угарна хвиля кинула його на кілька футів уперед, у ріллю. Коли він опритомнів, то відчув, що рот, ніс і вуха забиті землею. Він намагався сплюнути, але слини не було. Він спробував очистити рот пальцем, але вийшло ще гірше. Спочатку йому хотілося блювати від землі, потім — від брудного пальця. Він висякався. Шмарклі, змішані з землею, потекли в рот. Але поруч був ліс, і там не може не бути струмків, водоспадів і ставків. Він уявляв собі рай. Коли знову пролунало виття пікірувальника, дедалі наростаючи, він силкувався визначити, звідки йде звук. Чи це сигнал відбою повітряної тривоги? Його думки теж були забиті землею. Він не міг сплюнути чи сковтнути, не міг спокійно дихати, не міг думати. Тоді, побачивши селянина з псом, що досі терпляче чекав під деревом, він усе пригадав і озирнувся. Там, де були жінка з сином, зяяла вирва. Побачивши це, він подумав, що зразу знав: так і станеться. Тому й довелося їх покинути. Його справою було вижити, хоча він уже й забув навіщо. Він далі прямував до лісу.

За кілька кроків він опинився біля дерева і присів край молодої зелені, притулившися спиною до берізки. Єдиною думкою було знайти води. Там, у гущаві, ховалося понад двісті людей, у тому числі й поранені, здатні туди доповзти. Десь плакав і кричав від болю хтось із цивільних. Тернер підвівся й рушив далі. Уся молода зелень розмовляла з ним теж лише про воду. Атака тривала — на дорозі та в селі. Тернер розчистив землю від старого листя й став каскою копати ямку. Земля була волога, але у виритій ямці не набиралася вода, навіть коли Тернер прокопав на вісімнадцять дюймів у глибину. Так він сидів, мріючи про воду, намагаючись витерти язик рукавом. Коли нападала «Штука», не можна було не напружуватись і не зіщулюватися, хоча, здавалося, уже нема сили. Насамкінець обстріляли ліс, але це вже не справило ефекту. З крон позривалися листя і гілочки. Потім літаки зникли, й у неймовірній тиші, яка нависла над полями, деревами і селом, не було чути навіть пташиного співу. За деякий час від дороги почувся сигнал, що все чисто. Але ніхто й не ворухнувся. Тернер згадав, що минулого разу було так само. Усі були занадто приголомшені, усі були шоковані від безперервних повторів жаху. Кожний новий обстріл заганяв людей у кут, змушуючи готуватися до смерті. Коли ж кінець не наставав, доводилося знову і знову переживати випробування, і страх не зменшувався. Для живих після атаки «Штуки» наставав параліч од шоку, од повторюваного шоку. Сержанти і молодші офіцери могли скільки завгодно робити обхід, безперестанно кричачи та штурхаючи людей. Але ті були виснажені до краю й наче неживі, тому від них нічого не могли домогтися.

Отже, Тернер заціпеніло сидів, як усі інші, і як сам він сидів уперше за селом, назви якого не міг пригадати. Французькі села з бельгійськими назвами. Саме тоді він і загубив свій загін і, ще гірше для піхотинця, гвинтівку. Скільки днів минуло? Неможливо знати. Він оглянув свій револьвер, забитий землею. Тернер вийняв набої і жбурнув пістолет у кущі. За деякий час за спиною пролунав якийсь звук, і чиясь рука лягла йому на плече.

— Ось куди ти завіявся. Які люб'язні зелені мундири[43].

Капрал Мейс передав йому пляшку з водою з якогось убитого. Оскільки пляшка була майже повна, Тернер першим ковтком спочатку спробував прополоскати горло, але безуспішно. Разом з водою він заковтнув землі.

— Мейсе, ти янгол.

Капрал подав руку, допомагаючи підвестися.

— Треба кігті рвати. Чутки ходять, що ці чортові бельгійці завалилися. Нас можуть одрізати зі сходу. Іти ще багато миль.

Коли вони поверталися полем, до них приєднався Нетл. Він тримав пляшку вина і шоколадку «Амо», і вони всі пригостилися, передаючи один одному.

— Гарний букет,— сказав Тернер, добре захмелівши.

— Мертвий жабун.

Селянин зі своїм коллі йшов за ралом. Троє солдатів наблизилися до вирви, від якої відгонило кордитом. Отвір являв собою ідеально симетричний обернений конус, краї якого були гладенькі, ніби землю там ретельно просіяли і погребли. Жодних ознак людського життя — ні клаптика одягу, ні шкіряного черевика. Мати з дитиною як розвіялися. Тернер зупинився, щоб усвідомити цей факт, але капрали поспішали, підштовхуючи у спину, і невдовзі всі троє приєдналися до відсталих по дорозі. Тепер стало легше. Рух не відновиться, доки сапери бульдозерами не розрівняють село. Спереду, над обрієм, неначе розгнівана батьківська постать, виднівся стовп підпаленої нафти. Угорі з гуркотом літали бомбардувальники: постійним двобічним потоком, на обстріл і з обстрілу. Тернеру здалося, що він прямує на бійню. Але туди йшли всі, альтернативи не було. Їхній маршрут вів праворуч від стовпа вогню, на схід од Дюнкерка, у бік бельгійського кордону.

— Бре-Дюн[44],— сказав Тернер, пригадавши назву на карті.

— Нівроку звучить,— промовив Нетл.

Вони минали чоловіків, які ледве могли пересуватися на розпухлих, стертих ногах. Дехто йшов босоніж. Один солдат, з чиїх грудей струменіла кров, напівлежав у старомодному візочку, який штовхав його товариш. Сержант вів за віжки коня-тягловика, на спині якого лежав завинутий офіцер — непритомний чи мертвий, ноги і зап'ястя зв'язані були мотуззям. Деякі військові їхали на велосипедах, більшість прямувала пішки, по двоє чи по троє. Вершник з гайлендського полку легкої піхоти їхав на «гарлеї-девідсоні». Його закривавлені ноги теліпалися, а пасажир, у якого були туго забинтовані руки, тиснув на педалі. Уздовж усього шляху валялися шинелі, скинуті через нестерпну спеку. Тернер умовив капралів не скидати свої.

Вони пленталися так уже цілу годину, коли раптом позаду почувся ритмічний гуркіт, подібний до цокання гігантського годинника. Вони озирнулися, щоб дізнатися, що таке. Спочатку здавалося, що згори на них пікірують величезні горизонтальні двері. Це була чота валлійської гвардії: вояки виступали маршем, тримаючи напоготові гвинтівки, прямуючи з молодшим лейтенантом на чолі. Гвардійці марширували, їхні погляди були спрямовані вперед, руки високо махали у такт. Відсталі одступили осторонь, пропускаючи гвардію. Час був цинічний, але ніхто не ризикував освистати цих людей. Людям ставало соромно, коли вони бачили таку дисципліну і згуртованість. Прийшло полегшення, коли гвардійці проминули, не звертаючи ні на кого уваги, тож можна було знову зануритися в свої роздуми та спогади.

Знайомі краєвиди, знайомий інвентар, але тепер усього стало більше: транспортних засобів, вирв від бомб, детриту. Більше тіл. Тернер ступав по землі, доки не вловив запах моря, який долинув з леготом через рихлі, заболочені поля. Людський потік рухався в один бік, ведений однією-єдиною метою; невпинний рух у повітрі, ця чудернацька реклама їхньої цілі, викликав у втомленому, але перезбудженому мозку Роббі уривки забутих дитячих спогадів — карнавал чи якісь спортивні змагання, куди стікаються люди. Він не міг пригадати, де це відбувалося: батько ніс його на плечах — схилом нагору, до ще манкіших забав, до джерела величезного збудження. Йому б хотілося зараз відчути ці плечі. Його за-пропащий батько лишив обмаль спогадів. Зав'язаний на шиї шарф, особливий запах, неясний обрис задумливого, роздратованого чоловіка. Може, він не служив у Велику війну, а може, загинув десь тут, поруч, під чужим ім'ям? А може, вижив. Ґрейс не сумнівалася, що він був занадто лякливий, занадто верткий, щоб вступити до війська, але в неї були свої причини судити так різко. Майже в кожного тут був батько, який пам'ятав Північну Францію або навіки лишився в цій землі. Тернер хотів би мати такого батька, живого чи мертвого. Давним-давно, ще до війни, ще до Вендсворта, він насолоджувався власною свободою, прагнучи побудувати своє життя, створити свою власну біографію лише за допомогою Джека Талліса. Тепер він зрозумів, яка це була марнославна маячня. Безплідна, тому й марна. Він хотів мати батька, і з тієї ж причини сам хотів бути батьком. Це було не таке вже й рідкісне бажання — бачити стільки смертей і хотіти дитини. Спільне для всіх, тому людське, бажання, і він відчував це прагнення дедалі сильніше. Коли кричали поранені, йому мріялося про невеликий будинок, звичайне життя, сім'ю, родовід, кревні узи. Поряд з ним ішли такі самі чоловіки, які мовчки виношували свої думки, прагнучи докорінно перемінити своє життя, ухвалюючи рішення. Якщо я колись позбудуся цього жеребу... Він і злічити не міг усіх побачених уві сні та омріяних дітей, зачатих подумки дорогою до Дюнкерка, а пізніше втілених. Він знайде Сесилію. Її адреса є в листі з вкладеним віршем, тут, у кишені. У пустелях серця хай / Б'є оживчий водограй[45]. І батька свого він теж знайде. Армія Спасіння має допомогти в розшуках зниклих безвісти. Ідеальна назва. Він хотів розшукати свого батька або дізнатися, як його не стало,— створити історію — тоді він був би сином свого батька.

Вони йшли весь день, поки нарешті, за милю попереду, там, де з навколишніх полів клубочився сіро-жовтий дим, не постав міст через канал Берґ-Фюрн. Тепер по всьому шляху не було ні цілої ферми, ні цілого сараю, ні комори — не лишилося каменя на камені. В повітрі відчувалися дим і міазми гнилого м'яса — це туші забитих кавалерійських коней, сотні туш, звалених купами на полі. Неподалік забитої худоби була гора шинель і ковдр — матерія диміла. Міцний капрал кувалдою розбивав друкарські машинки і мімеографи. На узбіччі стояли дві карети швидкої допомоги, задні дверцята були розчахнуті. З машин долинали стогони і крики поранених. Один з поранених верещав знову і знову, більше з люті, аніж з болю: «Води, дайте води!» Як і всі інші, Тернер ішов далі.

Юрб а знову зростала. Перед мостом через канал було перехрестя, і на повороті з Дюнкерка, на дорозі, що пролягала від каналу, показалася колона тритонних вантажівок, яку військова поліція намагалася пропустити до поля, за межу, де валялися кінські трупи. Але війська розтягнулися по всьому шляху, змусивши колону зупинитися. Водії сигналили й лаялися. Натовп насувався. Утомившись чекати, люди вилізали з кузовів вантажівок. Хтось крикнув: «Стережися!» Не встиг ніхто оком моргнути, як купа обмундирування злетіла у повітря від вибуху. Неначе сніжинки, посипалися клаптики темно-зеленої саржі. Поблизу загін артилеристів колотив молотками, щоб розбити приціли і затвори своїх гармат. Тернер помітив, що один з цих військових аж ридав, знищуючи свою гаубицю. На межі того ж поля капелан зі служкою обливали бензином валізи з молитовниками і примірниками біблій. Чоловіки бігли полем до звалищ NAAFI[46], нишпорячи у пошуках цигарок і алкоголю. Коли здійнявся галас, до них з лівого боку дороги приєдналося ще кілька дюжин таких самих мародерів. Одна група вже сиділа біля воріть ферми, приміряючи нові туфлі. Відштовхнувши Тернера, пробіг солдат, чиї щоки аж відстовбурчувалися, такі були напхані; він ніс коробку рожево-білого зефіру. За сотні ярдів од звалища були покинуті підпалені гумові чоботи, протигази та плащі, й людей огортав ядучий дим, примушуючи бігти вперед, до мосту. Нарешті вантажівки зрушили з місця й поїхали у широке поле, на південь від каналу. Військова поліція організувала паркування, шикуючи машини у два ряди, наче стюарди на сільському ярмарку. Вантажівки приєдналися до бронетранспортерів, мотоциклів, гармат і пересувних кухонь. Методи знищення машин були прості — куля в радіатор, а мотор хай працює, доки не здохне.

Міст охоронявся колдстрімськими гвардійцями[47]. Вхід заступали два ретельно прикриті мішками з піском кулеметні пости. Чоловіки були чисто виголені, з колючими поглядами, і дивилися з мовчазним презирством на цей мерзенний розбовтаний набрід одсталих. На тому боці каналу рівномірно пофарбовані в білий колір камінці вели до хижі, яку використовували як канцелярію. А вдалині, на сході й на заході, на узбережжі добре окопалися гвардійці. Будинки на набережній були реквізовані, черепиця проламана, а вікна — забиті мішками з піском, щоб звідти можна було стріляти з кулеметів. За порядком на мосту стежив розлючений сержант. Він відіслав назад лейтенанта на мотоциклі. Ніякого устаткування, ніяких транспортних засобів, ніякої худоби. Він відіслав і чоловіка, який ніс клітку з папугою. Сержант висмикував з колони людей, зобов'язуючи охороняти канал по периметру, і виконував це з набагато більшим авторитетом, аніж бідолашний майор. Біля канцелярії вже зростав загін нещасливців, тупцюючи на місці. Тернер помітив, що відбувається, те ж саме помітили й капрали, спостерігаючи за подіями, ще маючи шанс повернутися.

— Вони до дідька загребуть тебе, приятелю,— звернувся Мейс до Тернера.— Бідолашна піхота. Якщо хочеш вернутися домів до пампушки своєї, ставай між нами і шкандиляй.

Відчуваючи ганьбу, Тернер усе ж таки поклав руки на плечі капралам, і вся трійця похитуючись рушила вперед.

— У тебе ліва нога крива, не забудь, бос,— сказав Нетл.— Хоч, я тобі багнетом проштрикну?

— Жахливо вдячний. Гадаю, обійдуся.

Перетинаючи міст, Тернер навіть повісив голову — зробив це, щоб не помічати лютого погляду сержанта, хоча відчував цю гарячінь, яка аж пропалювала. Командний голос прогарчав: «Гей, ти!» Якогось горопаху висмикнули з натовпу лише для того, щоб поставити стримувати натиск, який обов'язково почнеться за два-три дні, поки вантажимуться на кораблі залишки Британського експедиційного корпусу. Ще Тернер помітив краєм ока, що в довгій чорноті ковзає барка у напрямку до Фюрна в Бельгії. Човняр, який сидів за румпелем, палив люльку, незворушно дивлячись уперед. Позаду, миль за десять від нього, стелився спалений Дюнкерк. Попереду, біля носа, двоє хлопчиків схилилися над перекинутим велосипедом, ладнаючи його — можливо, прокол у колесі. На мотузці була розвішана на просушку білизна, у тому числі жіноча. З барки линули запахи їжі, яку готували: ніс уловив цибулю і часник. Тернер і капрали перетнули міст, минули білені камінці, які нагадували про тренувальний табір та аврали. У канцелярії невгамовно дзвонив телефон.

— Ну ти,— пробурмотів Мейс,— чорт забирай, кульгай давай, доки ми їх не минемо.

Але земля навколо була пласка як таріль, і неможливо було сказати, куди саме зараз дивиться сержант, а перевіряти не хотілося. За півгодини всі троє сіли на іржаву сівалку, роздивляючись розгромлену армію. Ідея полягала в тому, щоб змішатися з юрбою абсолютно нових людей, де раптове «одужання» Тернера не привернуло б уваги офіцера. Багато людей, уже діставшись мети, страшенно дратувалися, не побачивши берега одразу за каналом. Вони гадали, що це хиба в плані. Тернер знав, що за мапою до берега ще сім миль, і коли всі троє знову встануть і підуть, ці милі виявляться найтяжчими, найнуднішими за весь день. Бляклий обшир землі стирав відчуття просування. Хоча опівдні сонце осявало тільки краї нафтового стовпа, але все одно пекло немилосердно — сильніше, аніж доти. Вони побачили літаки, що високо над портом скидали бомби. Але ще гірше було те, що «Штука» атакувала просто те узбережжя, куди військові й прямували. Трійця оминала поранених, нездатних іти далі. Вони сиділи, мов прошаки на узбіччі дороги, благаючи по допомогу або ковток води. Інші просто лежали в канаві, непритомні або розгублені від безвиході. Звісно, слід було б організувати швидку допомогу навколо лінії оборони, здійснюючи регулярні спуски до узбережжя. Якщо був час побілити каміння, то має бути час, щоб це організувати. Не було ні краплі води. Вони вже допили вино, і тепер спрага мучила дужче й дужче. З собою у них не було жодних ліків. Що вони мають робити? Тягнути дюжину людей на своїх спинах, коли самі ледь ноги волочать?

У нападі раптового роздратування капрал Нетл сів на дорогу, стягнув чоботи і жбурнув їх у поле. Він сказав, що ненавидить їх, ненавидить ще більше, аніж цих чортових німців. І пухирі в нього такі страшнючі, що хай усе котиться до дідькової матері.

— До Англії ще довго, щоб іти у шкарпетках,— зауважив Тернер. У нього дивно запаморочилося в голові, коли він пішов у поле шукати чоботи. Перший легко знайшовся, а от з другим довелося пововтузитися. Нарешті Тернер побачив, що чобіт лежить у траві поряд з якоюсь чорною пухнастою формою, яка, здавалося, рухається та пульсує при його наближенні. Зненацька у повітря злетів цілий рій трупних мух з набридливим дзижчанням, оголивши зогнилого мерця. Тернер затамував подих і схопив чобіт, а коли побіг назад, мухи опустилися на труп, і знову запала тиша.

Після численних умовлянь Нетл погодився взяти свої чоботи, зв'язав їх шнурками та став носити на шиї. Але він зробив це, за його власними словами, тільки з ласки до Тернера.

У моменти прояснення він хвилювався. Ні, причиною занепокоєння була не рана, хоча й боліла щокроку; не були це і бомбардувальники, які пікірували, кружляючи над узбережжям за декілька миль на північ. Винні були його роздуми. Періодично щось заважало мислити. Чітка послідовність подій, певні моменти, з яких було зрозуміло, що він робив того дня, зблякали, надто затерті, натомість лишаючи сон наяву, в якому були думки, але не було відчуття дії. Не було ні відповідальності за зроблене, ні пам'яті про те, що сталося кілька годин тому, ні гадки про те, куди він іде, які його наміри, який план. Тернера й не цікавили ці питання. Так він тільки потрапить у лещата абсолютного браку логіки.

Він був у такому стані, коли вони за три години дійшли до східної околиці курорту. Вони пройшли вулицею, засипаною битим склом і кахлями, де гралися діти, спостерігаючи, як прямують солдати. Нетл таки взув чоботи, але шнурків не зав'язав, лишивши теліпатися. Раптом, як чортик з табакерки, з льоху муніципальної будівлі, реквізованої для штаб-квартири, виринув лейтенант Дорсетського полку. Він підступив до них із самозакоханим виглядом, тримаючи під пахвою «дипломат». Він спинився перед ними, і вони взяли під козирок. Шокований зовнішністю капрала, лейтенант наказав йому негайно зав'язати шнурки — в іншому разі буде кара.

Доки капрал, підкорившись, опускався на коліно, лейтенант — похилий, кощавий, з поставою людини, більше звиклої сидіти за письмовим столом, і ріденькими вусами імбирного кольору — сказав:

— Ти нас ганьбиш, чоловіче.

У своєму сонному, але свідомому стані Тернер збирався вистрелити офіцеру в груди. Так буде краще для всіх. Навряд чи варто погоджувати це питання. Він простягнув руку по зброю, але пістолета вже не було — він не міг пригадати, де полишив його, а лейтенант уже пішов.

За кілька хвилин після того, як під чобітьми гучно тріщало скло, запала раптова тиша — дорога скінчилася, а почався дрібний пісок. Пробираючись між дюнами, відчули запах моря і солоний присмак, а відтак побачили і воду. Смак канікул. Покинувши стежку, видерлися на порослу травою дюну, де багато хвилин простояли мовчки. Свіжий вологий вітер з каналу прояснив свідомість Тернера. Може, це в нього просто стрибала температура.

Йому здавалося, що в нього немає очікувань,— доки він не побачив пляжу. Подумалося, що клятий армійський дух, який змушує білити вапном каміння перед лицем знищення, таки візьме гору. Він намагався побачити лад у хаотичному русі попереду, і йому це майже вдалося: ось штаби військ, ось ворент-офіцери[48] за імпровізованими столами, де лежать печатки і нотатки, за линвою — довжелезні черги до човнів у нудотному очікуванні; грубі сержанти, утомливі черги до пересувних їдалень. Загалом, це кінець будь-якій особистій ініціативі. Не знаючи, що собою являє цей пляж, Тернер кілька днів прямував сюди. Але і сам пляж, і ворент-офіцери, на яких він дивився, були не більш ніж варіаціями того, що вже відбулося: там був розгром, а тут — його кінець. Це було ясно, і тепер усі це бачили: ось що відбувається, коли хаотичний відступ впирається у перешкоду. Досить було хвильки, щоб пристосуватися. Тернер бачив на узбережжі тисячі людей — десять, двадцять тисяч, а може, і більше. Здалеку вони скидалися на чорні піщинки. Але не було жодного човна, окрім перекинутого китобійного судна, яке оберталося на хвилях у далечині. Була пора відпливу, до води — майже миля. Не було жодного судна, тільки довгий пірс. Тернер, моргнувши, подивився знову. То був не пірс, а довга черга людей, по шість-вісім у ряд, усі стояли у глибокій воді — хто по коліно, хто по пояс, хто по плечі, й ці лави простиралися по мілководдю на п'ятсот ярдів. Люди чекали, але на обрії й близько нічого не було, якщо не брати до уваги тих дрібних плям удалині — згорілих катерів після повітряної атаки. Не було нічого, що могло б доплисти до берега за годину. Але війська так і стояли, вдивляючись в обрій, насунувши каски, звівши гвинтівки над хвилями. З такої відстані військові своїм непорушним спокоєм скидалися на худобу.

І ці люди були невеликим відсотком від загального числа. Більшість безцільно тинялася узбережжям. Навколо поранених зібралися невеличкі групи, яких не вбила остання атака. Безцільно, як і самі люди, уздовж кромки води проскакало з півдюжини артилерійських коней. Кілька солдатів намагалося перевернути китобійне судно. Дехто роздягнувся, щоб скупатися. На сході грались у футбол, і звідти ж долинало слабке відлуння гімну, який співали в унісон, віддаляючись. Окрім футболу, це була єдина ознака якоїсь діяльності. На березі щільно тулилися разом вантажівки, утворюючи імпровізований причал. Під'їжджало більше вантажівок. Ближче, на пляжі, люди черпали пісок касками, риючи окопи. У дюнах, де стояли Тернер і капрали, люди вже викопали собі нори і крадькома визирали звідти, хазяйновиті й самовдоволені. Як бабаки, подумалося Тернеру. Але більшість армії без мети поневірялася в пісках — так мешканці невеличкого італійського містечка здійснюють увечері променад — passeggio[49]. Вони не бачили причини приєднуватися до величезної черги, але й не бажали кидати пляж, якщо раптом з'являться човни.

Ліворуч був отой курорт Бре-Дюн, веселий, забудований кав'ярнями і маленькими крамничками: коли буде все нормально і прийде сезон, тут здаватимуть в оренду шезлонги й катамарани. У круглому парку на охайно підстриженому газоні виднілися естрада й каруселі, пофарбовані у червоний, білий і синій кольори. Там сиділа навпочіпки ще більш безтурботна компанія. Солдати вломилися в кав'ярню та влаштовували собі пиятику, надудлюючись за столиками просто неба, горланячи й регочучись. Одурілі чоловіки гасали на велосипедах по забльованих хідниках. На траві біля естради розкинулася ціла ватага пропияк, заснувши мертвим сном. Якийсь самотній чоловік лежав у самих трусах, долічерева на рушнику; на плечах і литках яскравіли нерівні плями сонячних опіків — рожево-білі, як полуничне й ванільне морозиво.

Було неважко обрати між цими колами пекла: море, пляж, фронт. Капрали вже йшли геть. Усе вирішила спрага. Вони знайшли в дюнах стежку до берега, а потім подолали піщаний майданчик, усипаний битими пляшками. Минаючи столики з найголоснішими горлодерами, Тернер побачив команду моряків, які йшли рівною шерегою, та спинився поглянути. Їх було п'ятеро — два офіцери, троє матросів; уся група в блискучій білій формі, окантованій синім і золотом. Жодних поступок камуфляжу. Пряма постава, суворі, з револьверами на ременях, вони спокійно простували крізь масу пригнічених, похмурих, убраних у вицвілу форму, замурзаних людей, поглядаючи то праворуч, то ліворуч, ніби ведучи облік. Один з офіцерів щось записував у себе в блокноті. Моряки попрямували до пляжу. З дитячим відчуттям занехаяності Тернер дивився їм услід, доки вони не зникли з поля зору.

Він зайшов за Мейсом і Нетлом до гуркоту і закуреного смороду першого ж бару, який трапився на набережній. Там на шинквасі було дві розкриті валізи, напхані цигарками, але пити не було чого. На полицях уздовж побитої піском дзеркальної стіни за баром було голо. Коли Нетл пірнув за шинквас, шукаючи випивку, почулися кпини. Усі вже там шукали. Усе спиртне висмоктали ті гіркі пияки там, надворі. Тернер протиснувся крізь юрбу до невеличкої кухні в закапелку. Стан її був просто жахливий, крани — сухі. Зовні, де туалет, були складені ящики. Якийсь пес намагався щось вилизати у консервній банці, штовхаючи її бетонною підлогою. Тернер розвернувся й пішов назад, до зали, де чулося ревіння голосів. Електрика не працювала — було лише денне світло — брунатні плями, ніби висхле пиво. Питва не було, але бар усе одно переповнювали люди. Прибулі розчаровувалися, проте зупинялися тут, бачачи дармові цигарки та сліди нещодавнього розгулу. На стіні теліпалися порожні автомати для напоїв, де вставлені догори дриґом пляшки розбилися на друзки. Солодкий запах спиртного парував над липкою цементною підлогою. Шум, тиснява тіл і глевке закурене повітря приглушували ностальгію за пабом, який удома відвідували по суботах. Тут і Майл-Енд-роуд[50], і Сокіголл-стріт, і все, що між ними.

Тернер стояв у цьому гаморі, не знаючи, що робити. Важко буде вибратися з юрби. Учора тут були човни,— уловив він уривок чиєїсь розмови,— і завтра будуть. Уставши навшпиньки на порозі кухні, він знизав плечима, показуючи через юрму капралам, що тут везіння не варто чекати. Нетл кивнув у бік дверей, і всі почали підтягуватися до нього. Було б добре випити чогось, але тепер єдине, що хвилювало їх, це вода. Просувалися через ці щільно скупчені тіла вони повільно, а коли нарешті досягли порога, то вихід був забарикадований спинами: люди у колі стояли пліч-о-пліч, а всередині хтось був.

Певно, коротун — менш ніж п'ять футів шість дюймів,— бо Тернеру нічого не було видно, хіба що частину потилиці.

— Ти відповідай,— промовив хтось,— дідько тебе бери, малий мерзотнику.

— Ну давай, ну.

— Ич який, бріоліном намазався. Де ти був?

— А де був ти, коли вбивали мого товариша?

Плювок поцілив йому в потилицю та стік за вухо. Тернер обійшов юрбу, щоб побачити докладніше. Спочатку він угледів сіро-блакитну куртку, а потім — обличчя чоловіка, сповнене німого остраху. Це був маленький жилавий чоловічок в окулярах з товстими брудними скельцями, в яких його перелякані очі здавалися більшими. Він був схожий на діловода чи телефонного оператора, можливо, з давно розпущеного штабу. Але він був у Королівській армії, тож «томмі» притягнули його до відповідальності. Він повільно озирнувся, дивлячись на коло своїх мучителів. У нього не було відповідей на їхні питання, він і не намагався бодай чимось заперечувати свою причетність до того, що над пляжем не видно вогнеметів і «ураганів». Правою рукою він так вчепився в свій кашкет, що аж пальці побіліли й тремтіли. Артилерист, який стояв біля дверей, жорстоко штовхнув його в груди, аж чоловічок упав крізь кільце просто на солдата перед собою, який відштовхнув жертву назад, вмазавши їй по голові. Пролунало схвальне ревіння. Усі страждали, а тепер хтось та й заплатить.

— То де Королівська армія?

Вихопилася чиясь рука та вдарила його по обличчю, аж окуляри злетіли на підлогу. Ухар хльоснув, як батіг. Це було сигналом, знаком нового рівня «розваг». Неозброєні очі чоловіка перетворилися на щілинки, і він нахилився, мацаючи під ногами. Це було помилкою. Ззаду його копнув підбитий залізом артилерійський чобіт, від чого чоловік підстрибнув на дюйм чи два. Усі навколо реготалися. Солодке відчуття поширювалося баром, захоплюючи дедалі більше солдатів. Натовп утратив будь-яке відчуття особистої відповідальності. Тверезого глузду не стало, натомість панував безум. Почулося пожвавлене іржання, коли хтось жбурнув нещасному у голову недопалок. Вони сміялися з його комічного вереску. Вони ненавиділи його, і він заслужив на таке поводження. Він мав оддуватися за те, що у небі як у себе вдома літають «Люфт-ваффе», за кожну нову атаку, за кожного вбитого товариша. Його тендітна фігурка ввібрала всі причини поразки армії. Тернер знав, що не зможе нічого не вдіяти, щоб допомогти цьому чоловіку, не ризикуючи стати жертвою самосуду. Але неможливо було стояти осторонь. Краще приєднатися, аніж нічого не робити. Охоплений неприємним збудженням, він посунувся вперед. Тепер чийсь голос зі стрибким валлійським акцентом у свою чергу питав:

— Де Королівська армія?

Було моторошно, що цей чоловік не кричить, не кличе на допомогу, не благає, не доводить свою непричетність. Його мовчання здавалося змовою з долею. Невже він такий убогий розумом, що навіть і не гадає: зараз його спіткає смерть? Він ретельно сховав окуляри до кишені. Без них обличчя було порожнім. Наче кріт на різкому світлі, він намагався роздивитися своїх катів, розтуливши губи — більше з подиву, аніж намагаючись вимовити бодай слівце. Він не міг бачити навіть тих, хто стояв найближче, і тому отримав несамовитий удар в обличчя. Цього разу кулаком. Голова мотнулася, повисла, чийсь чобіт поцілив йому в щелепу — і спортивний азарт ще зріс, почулися нестройні оплески, ніби вітаючи змагання в селі на природі. Це було божевіллям — прийти на захист людині, що опинилася в такій скруті, а не прийти — гидко. Водночас Тернер розумів збудження, яке охоплює мучителів, і що воно може підступно підкрастися до нього самого. Він і сам може зробити щось обурливе своїм мисливським ножем — і заслужити любов сотень людей. Відсторонившись, він подумки примусив себе налічити у цьому колі двох-трьох солдатів, які здавалися йому більшими або сильнішими. Але реальна небезпека відчувалася саме від натовпу, від стану його душі — від «праведного гніву». Юрба не відмовить собі у задоволенні.

Ситуація досягла того рівня, коли той, хто завдасть наступного удару, заслужить загальне схвалення, немов утнув щось кумедне. У повітрі витало бажання потішитися, але підійти до цього творчо. Ніхто не хотів узяти фальшиву ноту. На кілька секунд це стримало людей. Але в якийсь момент, ось-ось (Тернер знав це зі свого досвіду у Вондсворті), один удар викличе по собі каскад. У мордованого на вилиці під правим оком розпливалася рожева пляма. Він затулив кулаками підборіддя — досі стискаючи кашкета й зіщуливши плечі. Може, це була захисна стійка, але насправді це було жестом слабкості й покори, що мав спровокувати ще більше насильство. Якби він сказав щось, що-небудь, то солдати, які оточували його, згадали б, що він теж людина, а не кролик, якого їм кортить оббілувати. Той валлієць, який звертався до оточеного, був невисоким кремезним чолов'ягою, сапером. Тепер він зняв брезентовий ремінь і підняв над головою.

— Що скажете, хлопці?

Його чіткий вкрадливий голос натякав на такі жахіття, про які Тернер і думати не міг. Зараз був його останній шанс діяти. Він озирнувся на капралів: у гаморі пролунало ревіння, наче на кориді бика пронизав пікадор. Юрба похитнулася й розступилася — крізь неї прорвався Мейс. З дикими криками, наче Тарзан у виконанні Джонні Вайсмюллера, він обхопив жертву ззаду своїми лапищами, підняв на вісімнадцять дюймів над землею і помотав переляканим чоловічком. Почулися схвальні вигуки і свист, тупотіння та крики, як у ковбоїв на Дикому Заході.

— Я знаю, що хочу з ним зробити,— проревів Мейс.— Потоплю в цьому чортовому морі!

У відповідь здійнялася нова буря улюлюкання і тупотіння. Нетл знайшов очима Тернера, і вони обмінялися поглядами. Вони здогадалися, що задумав Мейс, і почали рухатися до виходу, знаючи, що не можна гаяти часу. Не всі підтримували ідею утоплення. Навіть зараз, у п'яному угарі, дехто не міг не згадати, що приплив ще не почався, і море — за милю в пісках. Зокрема, той валлієць почувався одуреним. Він тримав свого ременя й репетував. Чулися свист, шикання, а не лише «ура». Досі не випускаючи жертву з обіймів, Мейс метнувся за двері. Попереду бігли Тернер і Нетл, розкидаючи натовп. Коли вони дісталися дверей — на щастя, не подвійних,— то пропустили Мейса, а потім заступили юрбі шлях, ставши пліч-о-пліч, хоча збоку здавалося, що вони теж галасують, струшуючи кулаками, як і всі інші. Вони відчували у себе за спинами колосальну силу натовпу, вагу людських тіл, і цей тягар могли стримувати лише кілька секунд. Цього було достатньо, щоб Мейс побіг, але не до моря, а взявши різко ліворуч і знову ліворуч — у вузьку вуличку, що огинала крамниці й бари, геть од набережної.

Збуджений натовп у барі вибухнув, наче шампанське, коли зірвали корок, і відкинув Тернера й Нетла вбік. Комусь здалося, що він побачив Мейса там, унизу, де піски — і з півхвилини юрба бігла туди. Коли ж помилку усвідомили і юрма почала вертатися, то від Мейса та його приятелів і сліду не стало. Тернер і Нетл теж як випарувалися.

Величезний пляж, тисячі людей, які чекають на ньому, і море — геть порожнє, без жодного човника — охолодили «томмі», повернувши їм здатність тверезо міркувати. Вони пробудилися від марення. Далеко на сході, куди наповзала ніч, лінію фронту обстрілював безжальний артилерійський вогонь. Ворог відрізав шлях назад, а Англія була так далеко. Сутеніло, і лишалося не так багато часу, щоб знайти десь нічліг. Холодний вітер дув над каналом, а покинуті шинелі валялися на узбіччях доріг там, за милі звідси, у серці країни. Юрба почала розпадатися. Про чоловічка з Королівської армії позабули.

Тернеру здавалося, що вони з Нетлом вирушили шукати Мейса, але потім забули про це. Мабуть, певний час вони вешталися вулицями, бажаючи подякувати йому за порятунок невинного і за той жарт. Тернер не знав, як вони з Нетлом опинилися тут, на цій вузенькій вуличці. Він уже не пам'ятав ні про окупантів, ні про те, що у нього болять ноги,— просто він стояв собі і вишуканим стилем звертався до старої пані, яка стояла у дверях будинку з пласким фасадом. Коли Тернер згадав слово «вода», ця жінка підозріло подивилася на нього, ніби здогадавшись, що він хоче більшого. Вона була досить вродлива, смаглява до чорноти, з гордовитим поглядом, ніс — прямий і довгий, срібне волосся завинуте квітчастим шаликом. Тернер одразу збагнув, що вона циганка, яку не надурить його французька. Вона бачила його наскрізь, бачила всі його гріхи і те, що він сидів у в'язниці. Потім ця жінка кинула гнівний погляд на Нетла й нарешті вказала вздовж вулиці на свиню, яка рилася в канаві.

— Зловіть її,— сказала вона,— і я подивлюся, що для вас маю.

— Та під три чорти,— сказав Нетл, коли Тернер йому переклав.— Ми й попросили лише склянку клятої води. Ходімо, візьмемо самі.

Але Тернер, якого охопило знайоме відчуття нереальності, не відторгав можливості, що ця жінка наділена певною надприродною силою. У тьмяному світлі повітря довкола її голови, здавалося, пульсувало в ритмі його серця. Він притулився до плеча Нетла, щоб не хитатися. Жінка дала йому завдання, а він був занадто досвідченим, занадто обережним, щоб відмовити. Він був стріляний горобець. Стоячи так близько біля будинку, треба стерегтися пасток. Краще стерегтися.

— Ми зловимо свиню,— сказав він Нетлу.— Це забере всього хвильку.

Нетл давно корився вказівкам Тернера, бо переважно вони мали сенс, проте, ідучи по вулиці, забурмотів:

— Щось не так з тобою, бос.

Через пухирі на ногах обидва човгали поволі. Свиня була молода, спритна й цінувала свою свободу. І Нетл її злякався. Коли вони загнали льоху в куток у дверях крамниці, свиня кинулася на капрала, і він відскочив з таким криком, що це вже не було самоіронією. Тернер повернувся був до тої жінки взяти мотузку, але до дверей ніхто не вийшов, і він уже засумнівався, чи туди потрапив. Однак тепер він був певний: якщо вони не зловлять свиню, то ніколи не повернуться додому. У нього знову піднялася температура, він знав це, але не вважав, що через жар погано тямить. Свиня означала успіх. У дитинстві Тернер намагався переконати себе, що уникати тріщинок шкільному майданчику — щоб мама раптово не вмерла,— це маячня. Але він ніколи не наступав на них, і мати не вмерла.

Що далі вони просувалися по вулиці, то більше від них оддалялася свиня.

— Та пішла вона під три чорти,— сказав Нетл.— Нічого тут не вдієш.

Але вибору не лишалося. З поваленого телеграфного стовпа Тернер відрізав шматок кабелю і сплів зашморг. Вони переслідували льоху по всіх дорогах, гнали її до околиці курорту, де стояли бунгало, обрамлені невеличкими китицями садів, оточених парканами. Вони прямували, відмикаючи всі ворота обабіч вулиці. Потім побігли в обхід бічною дорогою, щоб випередити свиню і ганятися за нею, доки не заженуть назад. Звісно, льоха незабаром потрапила до саду і почала підривати землю. Тернер зачинив ворітця та, перехилившись через огорожу, накинув свині петлю на голову.

Останні сили пішли на те, щоб дотягнути верескливу свиню. На щастя, Нетл пам'ятав, де той будинок. Коли капрал нарешті припнув свиню в крихітному хліві на задньому дворі, літня жінка принесла два кам'яні глеки з водою. Під її невсипущим оком вони, стоячи в маленькому дворику біля кухонних дверей, блаженно випили все до краплі. Навіть коли здавалося, що їхні животи ось-ось луснуть, вони все пили й пили. Потім жінка принесла їм мило, фланель і дві емальовані миски для вмивання. Від розпашілого обличчя Тернера вода стала іржаво-брунатна. Засохла кров на верхній губі майже змилася. Скінчивши митися, він відчув навколо себе приємну легкість повітря, яке шовково овівало шкіру та проникало у ніздрі. Брудну воду вихлюпнули на квітник ротиків; ці квіти, як зауважив Нетл, викликали в нього ностальгію за батьківським садом. Циганка наповнила їм фляжки й винесла кожному по літровій пляшці червоного вина, наполовину відкоркованого, та ковбаси, що вони сунули собі до похідних торбин. Коли вони вже хотіли прощатися, у хазяйки раптом зблиснула ще одна думка, і вона зникла в хаті. Повертаючись, пані несла два маленькі паперові пакетики — у кожному півдюжини зацукрованих праліне.

Вони врочисто потиснули одне одному руки.

— Усе життя пам'ятатимемо вашу доброту,— сказав Тернер.

Вона кивнула і, як йому здалося, промовила:

— Моя свиня завжди нагадуватиме мені про вас.

Її суворе обличчя лишилося непорушним, і неможливо було визначити, що вона вклала в ці слова — образу, гумор чи особливе приховане значення. Невже вона думала, що вони не були гідні її доброти? Тернер ніяково позадкував, а коли вони поверталися вулицею, він переклав слова жінки для Нетла. Капрал узагалі не вагався.

— Вона мешкає сама й аж нетямиться від своєї свині. Ясно як день. Вона дуже нам вдячна...— Потім він додав підозріливо: — А ти добре почуваєшся, бос?

— Надзвичайно добре, дякую.

Потерпаючи від водянок, Тернер шкутильгав узбережжям, бажаючи знайти Мейса й поділитися їжею і питвом. Але оскільки свиню зловили вдвох, Нетл гадав, що так буде лише справедливо — відкоркувати і розпити пляшку. Його віру в правильність наказів Тернера було відновлено. На ходу вони по черзі передавали один одному вино. Навіть у пізніх сутінках можна було розгледіти темну хмару над Дюнкерком. На тому боці тепер було видно спалахи — працювала артилерія. По периметру оборони не було жодного вільного місця.

— Сердешні виродки,— зронив Нетл.

Тернер знав, що він має на увазі тих військових, які лишилися з тамтого боку охайного штабу. Він сказав:

— Ця лінія оборони теж довго не протримається.

— Ми покійники.

— Тому нам завтра треба потрапити на судно.

Тепер, коли спрага більше їх не мучила, усі думки заполонила вечеря. Тернер уявляв затишну кімнатку й квадратний стіл, застелений зеленою картатою скатертиною, й одну з тих французьких керамічних олійних ламп, підвішених до стелі на мотузці. А на дерев'яній стільниці розкладені хліб, вино, сир, французька свиняча ковбаса...

— Не певен,— сказав він,— що пляж — найкраще місце для вечері.

— Нас там можуть обібрати до нитки,— погодився Нетл.

— Здається, я знаю потрібне місце.

Вони знову опинилися на вулиці за баром. Зазирнувши у провулок, яким вони бігли, вони побачили силуети, які в останньому сонячному промінні рухалися на тлі моря, а ген за ними, вбік,— якусь темну масу — чи то війська на пляжі, чи то траву на дюнах, чи то навіть самі дюни. Нелегка була це справа — розшукати Мейса і при денному світлі, а зараз і поготів. Тож вони блукали, шукаючи, де прихилити голову. Тепер у цій частині курорту зібралися сотні солдатів, багато з них вешталося вулиця галасливими ватагами, співаючи і горлаючи. Нетл закинув пляшку назад до свого речового мішка. Без Мейса вони почувалися незахищеними.

Наблизилися до готелю, в який влучила бомба. Тернер подумав, чи варто там шукати номер. Нетл захопився ідеєю поцупити щось із постелі. Пролізли крізь діру в стіні, намацуючи собі шлях у мороці через розтрощену цеглу і повалені колоди до сходів. Але така сама ідея спала на думку десяткам інших людей. Там, на сходах, вишикувалася справжнісінька черга, й солдати ледь тягнули важкі матраци, напхані кінським волосом. Вище, на сходовому майданчику,— Тернеру і Нетлу було видно тільки чоботи і ноги, які рівномірно рухалися,— розпалилася битва, чулося кректання й удари кулаків по тілу. Після раптового крику кілька чоловіків покотилося по сходах й упало на тих, хто був унизу. Почулися сміх і прокляття, люди почали вставати на ноги, обмацуючи кінцівки. Один чоловік так і не підвівся, а лишився незграбно лежати на східцях, задерши ноги над головою, і хрипко кричав — майже нечутно, наче марив вві сні. Хтось підніс запальничку йому до лиця, і вони бачили вишкірені зуби та плями чогось білого в куточках рота. Хтось сказав, що він зламав хребет, але ніхто нічого не міг вдіяти, і тепер люди переступали через нього зі своїми ковдрами й подушками, а інші намагалися піднятися нагору.

Вийшли з готелю і знову попрямували назад, до будинку літньої пані зі свинею. Постачання електроенергії з Дюнкерка відрізали, але по краях деяких сильно завішених вікон виднілися охрові відблиски свічок і нафтівок. На тому боці дороги солдати грюкали в двері, але о такій порі ніхто не відмикав. Тернеру схотілося описати Нетлу місце, де він хотів би повечеряти. Він прикрашав картину, додаючи скляні двері на балкон — ажурний, з кованого заліза, заплетений старою гліцинією, і грамофон на круглому столі, застеленому зеленою синельною скатертиною, і перський килим на шезлонзі. Що більше він це змальовував, то більше переконувався, що каже правду: це місце десь поруч. Його слова мали вдихнути в уяву життя.

Нетл, мовчки закусивши губу передніми зубами, як спантеличений гризун, дав Тернеру договорити і сказав:

— Я знаю, де це. До чорта, знаю.

Вони стояли біля розбомбленого будинку, підвал якого був наполовину вивернутий і нагадував гігантську печеру. Схопивши Тернера за піджак, Нетл відтягнув супутника від обвалу битої цегли. Й обережно повів його до темного льоху. Тернер знав, що це не те місце, але не міг опиратися Нетлу, якого несподівано осінило. Попереду спалахнула світляна цятка, потім інша, ось і третя. Чоловіки, які там ховалися, палили цигарки.

— Ге,— озвався чийсь голос.— Ану валіть відси. Нас і так повно.

Нетл чиркнув сірником. Увесь простір під стінами був заповнений чоловіками, які сиділи під стінами; більшість спала. Кілька лежало посередині, але ще лишалося вільне місце, а коли сірник догорів, Нетл стиснув Тернеру плече, примушуючи сісти. Відгрібаючи мотлох у себе з-під заду, Тернер відчув, що сорочка в нього мокра. Можливо, це була кров або якась інша рідина, але поки що не боліло. Нетл накинув Тернеру на плечі шинель. З ніг звалився тягар, й екстаз полегшення розливався від колін угору, і Тернер знав, що цієї ночі вже не зрушить, навіть якщо цим засмутить Нетла. Цілий день він провів на хоху, і це хитання немов передалося долівці. Сидячи у непроглядній темряві, Тернер відчував, що земля під ним ходить ходором. Тепер проблема полягала в тому, де поїсти, не наражаючись на небезпеку. Щоб вижити, треба бути егоїстом. Але зараз він нічого не робив, і в голові було порожньо. За деякий час Нетл штовхнув його, повертаючи до тями, і сунув до рук пляшку вина. Тернер притулився ротом до шийки, перехилив пляшку і відпив. Хтось почув, як він ковтає.

— Що це в тебе?

— Овече молоко,— сказав Нетл.— Ще тепле. Візьми.

Почувся звук, ніби хтось щось одхаркував, і на руку Тернеру приземлилося щось літепле та драглисте.

— Ну ти козел.

Інший голос, грізніший, озвався:

— Стули пельку. Я заснути намагаюся.

Беззвучно рухаючись, Нетл намацав у підсумку свинячу ковбасу, розрізав її на три частини і передав шматок Тернеру разом зі скибкою хліба. Тернер розтягнувся на повний зріст на бетонній долівці, накинув шинель на голову, щоб не дати запаху м'яса проникнути назовні, а також приховати звук жування, і в тумані від власного дихання заходився їсти найкращу трапезу за все своє життя, а в щоку йому впиналися уламки цегли і пісок. Обличчя ще зберігало аромат запашного мила. Він вгризався в хліб, який на смак був наче армійський брезент, і рвав зубами та смоктав ковбасу. Коли їжа досягла шлунка, у в грудях і горлі розлилося тепло. Він блукає цими дорогами, здавалося йому, все життя. Заплющивши очі, він побачив рухливий асфальт і чоботи, які ступали в такт, зникаючи з поля зору. Навіть жуючи, він відчував, що на кілька секунд провалюється в сон. Він перейшов до іншого виміру, і тепер у нього під язиком затишно лежало зацукроване праліне, солодкість якого належало іншому світу. Він чув, як люди нарікають на те, що в льосі холодно, і був радий загорнутися в шинель, і відчував батьківську гордість, що не дав капралам дорогою поскидати свої.

У пошуках даху над головою зайшла ще одна група, освітивши сірниками льох,— це теж були солдати. Він відчував недружнє ставлення до них, і його дратував їхній акцент крайніх західних країв. Як і всі інші в льосі, він бажав, щоб вони виміталися геть. Проте вони знайшли собі місце десь у нього під ногами. Він уловив запах бренді, що його ще більше обурило. Вони гучно облаштовували собі постелі, а коли чийсь голос біля стіни крикнув «Ша, селюки», хтось із новачків посунув у цьому напрямку, і на мить здалося, що буде сутичка. Але темрява і втома сприяли миру.

Невдовзі тишу порушували тільки звуки рівного дихання і хропіння. Долівка під Тернером усе одно здавалося хиткою, а потім наче перейшла до ритму невпинного маршу, і знову він відчув, що надто змучився від вражень, і уява в нього занадто запалена, він занадто зморився, щоб заснути. Крізь тканину шинелі він намацав її листи. «Я на тебе чекатиму. Повертайся». Ці слова мали велике значення, але зараз не зворушували його. Усе просто: одна людина чекає на іншу — це як арифметична сума, в цьому немає місця емоціям. Очікування. Просто одна людина нічого не робить, час спливає, доки інша людина наближається. «Очікування» — важке слово. Тернер відчував, що воно тисне, як шинель. Усі чекали — і тут, у льосі, і там, на пляжі. Вона теж чекає, але що буде потім? Він намагався уявити голос, яким вона промовляла ці слова, але натомість почув лише свій, трохи уривчастий і заглушений ударами серця. Він не міг уявити навіть рис її обличчя. Примусив себе подумки перемкнутися на іншу ситуацію, яка має принести йому щастя. Але тонкощі його вже не цікавили, гострота була втрачена. Брайоні змінить свої свідчення, вона перепише минуле так, що винуватець стане невинним. Але чого вартує винуватість у ці дні? Це така дешевка. Усі винні, й ніхто не винен. Нікого не викупить зміна свідчень, бо не вистачить людей, не вистачить паперу і ручок, не вистачить терпіння і миру, щоб отримати заяви всіх свідків і зібрати всі факти. Свідки теж винні. Увесь день ми були свідками злочинів одне одного. Що, ти сьогодні нікого не вбив? Але скількох ти кинув умирати? Тут, у льосі, ми мовчатимемо про це. Ми приспимо це, Брайоні. Зацукрований мигдаль під язиком — смак її імені, яке здавалося настільки химерним, неподібним до всього іншого, що він питав себе, чи правильно запам'ятав. Як і ім'я Сесилії. Невже він завжди сприймав ці дивні імена як належне? Навіть на цих питаннях було важко зосередитися. У нього так багато незавершених справ тут, у Франції, що йому здавалося розумним відкласти від'їзд до Англії, хоча торби спаковані — його дивні важкі торби. Ніхто й не помітить, як він лишить їх тут і поїде собі. Невидимий багаж. Він має повернутися і забрати з дерева того хлопчика. Як колись. Він пішов туди, куди не пішов ніхто, і хлопці знайшлися під деревом, і він поніс на плечах П'єро, а поруч повів через парк Джексона. Такий тягар! Він любив Сесилію, любив близнюків, тішився успіху, і світанку, і надприродному сяйному туману. А як його прийняли! Тепер він звик до таких речей, стерто-буденних, звичних, але тоді, перш ніж душу охопили огрубіння і загальне заціпеніння, коли це було в новинку, та й усе було в новинку, він відчував це дуже гостро. Його зворушило, як Сесилія побігла жорствою, хоча дверцята поліційного автомобіля вже були відчинені, і сказала йому ті слова. О, як тебе тоді кохав, / Я чистим, смілим був[51]. Так, він повернеться туди, звідки почав, повернеться через усе, що подолав, через осушені похмурі болота, повз лютого сержанта на мосту, через розбомблені села, стрічками доріг, які тягнуться на милі й милі горбистих сільських угідь, і знову шукатиме ту стежку окрай села, ліворуч, навпроти взуттєвої крамниці, а за дві милі перелізе через огорожу з колючого дроту, і помандрує лісами і полями, щоб знайти нічліг на тій фермі братів, а новий день в зустріне в жовтому світанні, дивлячись, як хитається магнітна стрілка компаса, і поспішить через цю чарівну країну маленьких долин, і струмків, і бджолиних роїв до стежки, яка веде в садок, де стоїть сумний занедбаний будиночок біля залізниці. І росте оте дерево. Позбирає з землі клапті обгорілої смугастої тканини, обривки піжами, а потім принесе його, нещасного блідого хлопчика, і влаштує гідний похорон. Гарний малюк. Нехай винний ховає невинних, і нехай ніхто не змінює свідчень. А де тепер Мейс, який допоміг би рити могилу? Цей капрал, відчайдушний ведмідь Мейс. Тут стільки незавершених справ, і це ще одна причина, чому він не може піти. Він повинен знайти Мейса. Але спочатку треба знову подолати ті милі й повернутися на північ, у поля, де фермер зі своїм собакою, як і раніше, іде за ралом, і слід спитати в тої фламандки з сином, чи покладають вони на нього відповідальність за свою загибель. Бо іноді приймаєш на себе завеликий тягар — у нападах гордині, марнославного самобичування. Вона, можливо, скаже «ні» — як там фламандською «ні». Ти намагався нам допомогти. Ти не міг перевести нас через поле. Ти привів близнюків, але нас не вийшло б, ні. Ні, ти не винний. Ні.

Почувся шепіт, і він відчув подих на своєму розпаленому обличчі.

— Трохи бушуєш, бос.

За головою капрала Нетла було видно широку смугу темно-синього неба, а на тлі небокраю — зубчасті чорні краї зруйнованої стелі льоху.

— Бушую? А що я робив?

— Кричиш «ні», усіх перебудив. Декого з оцих молодиків це трохи зачепило.

Тернер спробував підвести голову й виявив, що не може. Капрал чиркнув сірником.

— Христе Боже мій, жахливий вигляд. Ну, ось. Пий.

Він підняв Тернеру голову та приклав йому флягу до вуст.

Вода мала металевий присмак. Скінчивши пити, Тернер відчув, що його затягує нескінченна океанська течія. Він ходив по землі, доки не впав у глибини океану. Щоб не тривожити Нетла, йому доводилось удавати розумнішого, аніж він почувався насправді.

— Слухай-но, я вирішив лишитися. Дещо мені побачити треба.

Брудною рукою Нетл витирав Тернеру чоло. Той не бачив причин, чому капрал має ближче схиляти над ним своє стурбоване щуряче обличчя.

— Бос, ти мене чуєш? — мовив капрал.— Ти слухаєш? Десь годину тому я вийшов надвір. Угадай, що я побачив. Там по дорозі один флотський ішов, офіцерів кликав. Вони зібралися на пляжі. Судна повернулися. Ми поїдемо додому, приятелю. Там лейтенант один, з «Баффсу», він о сьомій нас виведе. Тож поспи, і давай більше без тих чортових криків.

Він провалювався в сон, і хотілося єдиного — спати, отримати тисячу годин сну. Так було легше. Вода була бридка, але вона допомогла, як і новини й заспокійливий шепіт Нетла. Вони вишикуються на вулиці та промарширують на пляж. Звернуть праворуч. Порядок понад усе. Ніхто у Кембриджі не навчав їх переваг доброго піхотного порядку. Вони шанували вільний, непокірливий дух. Поети. Але що поети знають про виживання? Про виживання в масі людей. Не порушувати рядів, не бігти першим на човен, не «чия відвага, того й перемога», жодних думок про себе. Ніякого тупоту чобіт, які біжать піском до лінії прибою. У воді охочі руки притримують планшир, доки товариші забігають усередину. Але це море було спокійне, і тепер, коли він заспокоївся, то, звісно, бачив, як добре, що вона справді є, що вона чекає. Хай проклята буде арифметика. «Я на тебе чекатиму» — ось елементарне. Це причина, заради якої він вижив. Простий спосіб сказати, що вона відмовиться від усіх інших чоловіків. Лише ти. «Повертайся». Він згадав відчуття гравію під тонкими підошвами; відчув, що ось-ось — і крижані кайданки замкнуться у нього на зап'ястях. Вони з інспектором зупинили машину й озирнулися на її кроки. Як він міг забути цю зелену сукню, яка підкреслювала вигини її стегон, перешкоджаючи ході та відкриваючи красу її плечей. Біліших, ніж туман. Його не здивувало, що поліція дозволила їм переговорити. Він навіть не думав про це. Вони з Сесилією поводилися так, нібито були самі. Вона не дозволила собі плакати, кажучи, що вірить йому, довіряє йому, кохає його. Він сказав їй просто, що не забуде цього, і хотів цим передати їй силу своєї вдячності, особливо тоді, особливо зараз. Потім вона поклала руку на кайданки і сказала, що вона не соромиться і нема чого соромитися. Вона взялася за лацкан його піджака й трохи струсонула, кажучи: «Я на тебе чекатиму. Повертайся». Вона мала на увазі саме це. Час покаже, що вона справді мала на увазі саме це. Потім його заштовхнули до автомобіля, а вона говорила швидко, доки плач не підступив їй до горла, і вона не могла більше стримуватися; вона сказала: те, що відбулося між ним, стосується нас, тільки нас. Вона мала на увазі, звісно, бібліотеку. Це тільки їхня справа. Ніхто не може її відібрати. «Це наша таємниця»,— крикнула вона перед усіма, доки не грюкнули дверцята.

— Я ні слова не скажу,— мовив він, хоча голова Нетла давно зникла.— Збуди мене до сьомої. Обіцяю: більше ти не почуєш від мене жодного слова.