Ієн Мак'юен. Спокута

Лондон, 1999

Який дивний був час! Сьогодні мій сімдесят сьомий день народження, і я вирішила востаннє завітати до бібліотеки Імператорського військового музею у Ламбеті. Ця книгозбірня пасує особливо стану моєї душі. Читальна зала розташована просто під склепінням будівлі, де раніше була Королівська лікарня при Віфлеємській каплиці — колишній Бедлам. Там, де стражденні колись возносили молитви, тепер збираються вчені досліджувати колективне божевілля війни. По обіді рідня має прислати по мене автомобіль, а тим часом я вирішила розвіятися, уточнюючи останні деталі, й попрощатися з архіваріусом і товариськими швейцарами, які всі ці зимові тижні супроводжували мене в ліфті вгору та вниз. Також я маю здати в архів дюжину довгих листів від старого містера Нетла. Вважаю, що зробила собі подарунок на день народження: проведу годину-дві, вдаючи заклопотаність і вирішуючи дрібні домашні проблеми, які теж входять до вимушеного, небажаного прощання. З таким само настроєм я вчора вдень працювала в себе у кабінеті; тепер чернетки впорядковані й датовані, ксерокопії джерел підписані, узяті з бібліотеки книжки вже можна повертати, все розкладене по відповідних теках. Я завжди любила насамкінець як слід навести лад.

Було дуже холодно і сльотаво, а я була не в гуморі, щоб їхати на громадському транспорті. Я взяла таксі від Регентського парку, і коли машина огинала центр Лондона, я думала про тих злощасних в'язнів Бедламу, які колись були мішенню розваг — і з жалістю думала про себе, бо незабаром мушу приєднатися до їхніх лав. Результати мого медичного огляду готові, і я пішла до лікаря, який казав учора вранці забрати їх. Новина не втішає. Він так і висловився, щойно я сіла. Мій головний біль, відчуття тиску у скронях — це особливе зловісне передвістя. Він показав на рентгенівському знімку якусь гранульовану розмазану ділянку. Я помітила, що кінчик олівця тремтів у нього у руці, і подумала, що лікар теж хворий на якийсь нервовий розлад. Сподіваюся, так і є, бо мені кортить «убити гінця». Я пережила, сказав він, низку крихітних, майже непомітних інсультів. Процес буде повільний, але мій мозок, мій розум, згасає. Незначні провали у пам'яті, що чекають на всіх нас у певному віці, стануть більш помітними, більш виснажливими, доки не прийде час, коли я не помічатиму їх, тому що втрачу здатність будь-що розуміти взагалі. Не зможу пригадати, що було дні тижні тому, вранці, ба навіть десять хвилин тому. Мій номер телефону, моя адреса, моє ім'я і те, що я зробила за своє життя — цього вже не буде. За два, три або чотири роки я не впізнаватиму старих друзів, які ще живі, а коли прокидатимуся вранці, не впізнаватиму власної кімнати. Та й скоро мене там не буде, тому що мені знадобиться постійний догляд.

У мене судинна деменція, як сказав лікар, і є певна утіха. Хвороба прогресуватиме повільно, як він повторив, мабуть, з дюжину разів. Окрім того, це не так погано, як хвороба Альцгеймера, з її перепадами настрою і агресією. Якщо мені пощастить, недуга протікатиме в легкій формі. Може, я й не почуватимуся нещасною,— проста собі старенька зі згаслою свідомістю, яка сидить у кріслі, нічого не знаючи, ні на що не очікуючи. Я попросила його бути відвертим, тому не можу нарікати. Лікар поквапив мене на вихід. У почекальні сидить ще дванадцять пацієнтів. Наостанок він, допомагаючи мені вбрати пальто, окреслив моє майбутнє: утрата пам'яті, короткочасної та тривалої, потім почнуть випадати окремі слова — наприклад, іменники,— а далі пропаде вся мова разом з координацією рухів, і невдовзі по цьому — вся моторика й, урешті-решт, автономна нервова система. Бон вояж!

Спочатку це мене й не вибило з сідла. Навпаки, я була збуджена й жадала негайно розповісти новину близьким друзям. Я згаяла годину, обриваючи телефон, прагнучи поділитися новиною. Можливо, я вже не контролюю себе. Звістка здавалася страшенно важливою. Увесь день я займалася рутинними справами, а коли скінчила, на полицях з'явилося шість нових тек. Увечері прийшли Стелла з Джоном, і ми замовили страви китайської кухні. Вони розпили пляшку моргону. Я пила зелений чай. Коли я описала своє майбутнє, мої чудові друзі були спустошені. Їм обом за шістдесят — такий вік, коли починаєш обмалювати себе, що сімдесят сім — це ще молодість. Сьогодні, з черепашачою швидкістю перетинаючи Лондон на таксі під крижаним дощем, я думала про дещо інше. Я божеволію, казала я собі. Не дайте мені збожеволіти. Але я не можу в це повірити. Може, я жертва сучасної діагностики: в іншому столітті він сказав би мені, що це старечий маразм. На що мені чекати? Я всього-на-всього вмираю, розчиняюся в незнанні.

Таксі їхало провулками Блумсбері; ми проїхали будинок, де мешкав мій батько після другого шлюбу, і підвальну квартиру, де я жила і працювала до кінця п'ятдесятих. Після певного віку подорож містом викликає бентежливі яскраві спогади. Адреси померлих накопичуються. Ми перетнули площу, де Леон героїчно доглядав свою дружину, а потім ростив своїх дітей-шибеників зі самозреченням, яке вражало всіх нас. Однoro разу і я викличу роздуми в якогось пасажира, який проїжджатиме мій будинок на таксі. Це популярний маршрут — Внутрішнє кільце Регентського парку.

Ми перетнули річку мостом Ватерлоо. Я сиділа з того боку, звідки відкривався мій улюблений краєвид на місто, і коли я повертала голову, поглядаючи то униз за течією на собор Святого Павла, то вгору за течією на Біг-Бен, між якими красувався повний комплекс туристичного Лондона, я почувалася добре і фізично, і розумово, попри головний біль і легку втому. Хай як я змарніла, а й досі почуваюся тою людиною, якою завжди була. Молодим це важко пояснити. Ми можемо здаватися їм якимись рептиліями, але ми не окреме плем'я. Проте у найближчі рік-два я вже не зможу такого сказати. Тяжкохворі, маразматики — це справді інша раса, нижча раса. І ніхто не переконає мене у протилежному.

Мій таксист лаявся на всі заставки. Дорожні роботи над річкою змусили нас зробити гак, тримаючись старого Каунті-Холу. Коли ми з'їхали з кільця в бік Ламбета, переді мною постала лікарня Святого Томи. Її зруйнували під час несподіваного бомбардування — слава Богу, мене там не було,— а зведення нової будівлі й вежі на старому місці — це просто національна ганьба. Я працювала у трьох лікарнях — в Олдер-Гей, у Королівській лікарні Східного Сассексу, а також у Святого Томи — і під час написання твору їхній вигляд поєднався в моїй уяві, зливши всі мої враження в один образ. Зручне викривлення реальності й найменший з моїх злочинів проти правдивості.

Коли водій розвернувся посеред дороги, щоб підвезти мене до головної брами музею, дощ уже стихав. Шукаючи в сумочці двадцять фунтів і напинаючи парасольку, я не бачила, що навпроти припарковане інше авто, доки моє таксі не від'їхало. Це був чорний «ролс-ройс». На мить мені здалося, що він порожній. А всередині був водій — такий низенький, що майже губився за кермом. Я не певна, що описуване мною далі насправді слід оцінити як разючий збіг. Я щоразу згадую Маршаллів, коли бачу припаркований «ролс-ройс» без водія. За стільки років це стало звичкою. Це часто спливає у мене в голові, зазвичай не викликаючи жодних почуттів. Я звикла до думок про них. Вони, як і раніше, зрідка виринають у газетах — у зв'язку зі своїм фондом на медичні дослідження, зі зборами й пожертвами на Тейт або у зв'язку зі щедрим фінансуванням сільськогосподарських проектів у Чорній Африці. А ще у зв'язку з їхніми вечірками й запеклою боротьбою проти наклепів у національній пресі. Нічого особливого не було в тому, що лорд і леді Маршалл виникли у мене в думках, коли я наближалася до двох масивних гармат перед музеєм, але я відчула шок, побачивши, як подружжя спускається східцями мені назустріч.

Їх проводжав почет офіційних осіб (серед них я впізнала директора музею) і один фотограф. Двоє молодих чоловіків тримали парасольки над головами подружжя Маршаллів, коли пара спускалася до колон. Я вповільнила ходу, але не зупинилася, щоб не привертати до себе уваги. Всі почали по колу потискати руки, і на якісь слова лорда Маршалла озвався хор добродушного сміху. Лорд спирався на палицю — лаковану тростину, яка вже стала його прикметою. Він, його дружина і директор музею позували на камеру, а потім Маршалли пішли у супроводі молодиків у костюмах і з парасольками. Музейні працівники лишилися на сходах. Я занепокоєно дивилася, в який бік підуть Маршалли, щоб не зіткнутися з ними в лоб. Вони вирішили обійти гармати ліворуч, тож я пішла з другого боку.

Частково схована гарматними жерлами і постаментами, частково прикрита піднятою парасолькою, я сама була в тіні, але все бачила. Вони йшли мовчки. Я впізнала його за світлинами. Незважаючи на плями, які свідчили про захворювання печінки, й пурпурові прожилки під мішкуватими очима, він усе одно видавався типовим жорстоким крутієм, хоч і дещо низького польоту. Від віку його обличчя всохло й позбулося колишньої асиметрії. Щелепа скоротилася — зіщулення кісток і шкіри пішло на користь. Він трохи трусився на ходу, була помітна плоскостопість, але рухався нівроку як на свої вісімдесят вісім. Колись починаєш судити про такі речі. Але його рука міцно вхопилася за тростину — підпора йому не для прикраси. Часто писали про те, скільки доброго він зробив для громадськості. Може, він усе життя спокутував свій злочин. Або, може, він просто бездумно, як вітер, мчав по життю, королем якого завжди був.

Щодо Лоли — моєї життєрадісної кузини з вічною цигаркою в зубах,— то вона, як і раніше, худорлява й м'язиста, як гончак, і досі вірна. Хто б міг подумати? Це, як то кажуть, її хліб з маслом. Може, так думати негарно, але саме це майнуло у мене в голові, щойно я поглянула на неї. Вона була вбрана в соболину шубу і полум'яно-червоний крислатий капелюх. Сміливо, але не вульгарно. Має майже вісімдесят, а досі на високих підборах. Вони цокотіли асфальтом, наче у молодої жінки. І натяку на цигарки. Живе начебто за містом, веде здоровий спосіб життя, та ще й ця штучна засмага! Тепер на зріст вона вища, ніж її чоловік, і — безперечно — сильніша. Але було в ній і щось комічне — чи я хапаюся за соломинку? На ній був густий макіяж: кричуща помада, надто товстий шар тонального крему і пудри. Я завжди в цьому питанні була пуританкою, тому вважаю себе пристрасною суддею. Мені здалося, що є тут щось від сценічної лиходійки: худа постать у чорному вбранні, аж полум'яні вуста. Дати їй цигарку, а під пахву — болонку,— і кузина змогла б зіграти Круеллу де Віль[66].

Ми розминулися за лічені секунди. Я піднялася східцями, стала під фронтоном, ховаючись від дощу і спостерігаючи за тим, як пара прямує до машини. Йому допомагали першому, і я побачила, який він немічний. Поперек у нього не згинався, стати на одну ногу було неможливо. Його просто підняли та вмостили на сидінні. Далі відчинили дверцята для леді Лоли, яка склалася навпіл з жахливою спритністю. Я дивилася, доки «ролс-ройс» не від'їхав, а тоді пішла. Від цього видовища мені на серце ліг тягар, і я намагалася не думати про цю зустріч. На сьогодні вже натерпілася. Але здоровий вигляд Лоли стояв у мене перед очима, коли я здавала сумку у гардероб і віталася зі швейцарами. За тутешніми правилами, відвідувача треба супроводжувати до читальної зали у ліфті, а я не вмію вести невимушені балачки в обмеженому просторі. Перекидаючись фразами — огидна погода, але на вихідні поліпшиться,— я не могла не думати про ту зустріч суто в аспекті здоров'я: може, я й переживу Пола Маршалла, але Лола, звісно, переживе мене. Наслідки зрозумілі. Та давня справа стояла між нами всі ці роки. Як одного разу висловився мій редактор: публікація твору означатиме судовий процес. Але навряд чи зараз я маю через це перейматися. Уже й так досить такого, про що не хочеться думати. Я прийшла сюди у справі.

Деякий час я спілкувалася з архіваріусом. Вручила йому стос листів, де містер Нетл писав мені про Дюнкерк, і їх прийняли вельми вдячно. Вони зберігатимуться з усіма іншими, які я передала. Архіваріус познайомив мене з послужливим старим полковником «Баффсу», теж істориком-аматором, який прочитав відповідні сторінки мого рукопису і факсом надіслав свої уточнення. Мені передали його замітки — запальні, але рятівні. Слава Богу, я поринула в них з головою.

«Абсолютно недоречно [підкреслено двічі] для військовослужбовця Британської армії казати „Бігом!“. Тільки американець міг би віддати таку команду. Правильний термін — „Бігом руш!“».

Мені подобаються ці дрібниці, цей пуантилістський підхід до життя, виправлення огріхів загалом дає задоволення.

«Нікому не спаде на думку сказати „двадцятип'ятифунтова гармата“. Сказали б скоріше „двадцятьп'ятка“ або „гармата на двадцять п'ять“. Досить дивно звучить навіть для того, хто не мав справи з Королівською артилерією».

Як поліція в пошуках злочинця, ми навкарачки нишпоримо в пошуках істини.

«Ваш герой з Королівської армії носить берет. Про мене, це не так. Окрім танкового корпусу, навіть у 1940-му році інші військові такого не носили. Гадаю, краще вам надіти на нього кашкета».

Нарешті полковник, який починав листи звертанням «міс Талліс», дозволив собі дещо дратівливо натякнути на мою стать, щоб показати, що я не туди лізу. Та що взагалі наше плем'я тямить у таких справах?

«Мадам [підкреслено тричі] — на „Штуки“ ніколи не вантажили ніяких „тисячотонних бомб“. Чи знаєте Ви, що і фрегат військово-морського флоту навряд чи стільки важить? Пропоную Вам докладніше дослідити це питання».

Та це просто друкарський чортик. Я ж мала на увазі «фунт». Я виправила вказане й написала полковнику вдячного листа. Заплатила за ксерокопії деяких документів, які склала до теки для свого архіву. Повернула бібліотекарю використані книги й викинула непотрібні папери. Тепер з робочого простору виметено всі мої сліди. Прощаючись з архіваріусом, я дізналася, що Фонд Маршалла готовий надати музею грант. Потому як я потиснула руки іншим бібліотекарям і пообіцяла написати у книзі подяку, мене передоручили швейцару, який повіз мене вниз. Дівчина у гардеробі дуже чемно викликала таксі, а один з молодих швейцарів виніс мою сумку аж на тротуар.

Повертаючись на північ, я думала про листа від полковника, вірніше, про власне задоволення від цих дрібних правок. Якби я справді так дбала про факти, то мала б написати іншу книгу. Але я виконала свою роботу. Інших версій не буде. Ось що я думала, перш ніж заснути, коли ми в'їхали в старий трамвайний тунель під Олдвічем. Коли водій збудив мене, таксі вже стояло біля будинку в Регентському парку, де моя квартира.

Я підшила папери з бібліотеки, зробила сандвіч, спакувала валізу на одну ніч. Рухаючись у власній квартирі, від одного знайомого місця до іншого, я була свідома, що роки моєї незалежності невдовзі минуть. На столі була фотографія мого чоловіка Тьєрі, зроблена в Марселі за два роки до його смерті. Настане день, коли я питатиму, хто це. Я заспокоювала себе, гаючи час, вибираючи сукню, в яку вберуся на свій день народження. Недуга насправді омолоджує. Я схудла порівняно з попереднім роком. Перебираючи вішаки з уборами, я зрештою забула про діагноз. Спинилася на сизому кашеміровому платті, пошитому за фасоном англійської блузки. Потім легко було дібрати інші аксесуари: білий атласний шалик, успадковану від Емілі камею, лаковані туфлі-човники на високих підборах і, авжеж, чорну шаль деворе. Я замкнула валізу та здивувалася, яка вона легка, коли несла її у коридор.

Секретарка прийде завтра, я ще не встигну повернутися. Я залишила їй записку з переліком доручень, потім узяла книжку і чашку чаю, сіла у крісло біля вікна з краєвидом на парк. Я завжди вміла не думати про те, що мене насправді турбує. Але читати не змогла. Надто хвилювалася. Подорож до села, обід на мою честь, відновлення сімейних уз... А в мене ж відбулася одна з тих класичних бесід з лікарем. Я мала б поринути у депресію. Може, я, як зараз кажуть, «у неадекваті»? Гадаю, це нічого не змінить. Автомобіля ще півгодини не буде, і я хвилювалася. Підвелася з крісла, кілька разів пройшлася туди-сюди кімнатою. Якщо я сиджу занадто довго, болять коліна. Мене не відпускала думка про Лолу, тяжкий вираз цього худого нафарбованого обличчя, її сміливість ходити на небезпечно високих підборах, жвавість, з якою кузина пірнала у «ролс-ройс». Невже я змагалася з нею, міряючи кроками килим між каміном і диваном? Я завжди думала, що світське життя й цигарки доконають її. Навіть коли їй перевалило за п'ятдесят, я й далі так вважала. Але й у вісімдесят вона ненаситна, з палахким поглядом. Вона завжди була лідером, старшою дівчиною, яка на крок випереджала мене. Але в останній важливій справі я випереджу її, а вона хай живе до ста. За мого життя я не можу це опублікувати.

«Ролс-ройс», певно, вразив мене, бо коли по мене прийшла машина, спізнившись на п'ятнадцять хвилин, вона розчарувала. Такі речі зазвичай мене не обходять. Це було запорошене міні-таксі з нейлоновим хутром під зебру на задньому сидінні. Але водій, Майкл, був веселим вест-індійським хлопцем, який узяв мою валізу й не полінувався посунути переднє сидіння максимально вперед, щоб мені було більше місця. Щойно ми з'ясували, що я не терплю, коли музика б'є по мізках, незалежно від гучності, а він трохи скинув із себе похмурість, ми порозумілись і заговорили про сім'ї. Він ніколи не знав свого батька, а мати була лікаркою у шпиталі. Сам він скінчив юридичний факультет Лестерського університету, а тепер стажувався в Лондонській школі економіки і політології, щоб писати докторську дисертацію про законність і низький рівень життя у країнах третього світу. Коли ми виїхали з Лондона у напрямку похмурого Веставею, водій виклав мені стислий зміст свого дослідження: не буде закону про власність — не буде капіталу, а отже, не буде багатіїв.

— Одразу видно справжнього правника,— зауважила я.— Манка справа для вас.

Він з чемності реготнув, хоча, мабуть, подумав, що я несосвітенно дурна. У наші дні абсолютно неможливо скласти бодай якусь думку про чужий рівень освіченості за мовленням, одягом або вподобаннями у музиці. Безпечніше ставитися до кожного стрічного як до видатного інтелектуала.

За двадцять хвилин ми вже досить наговорилися, і коли авто виїхало на шосе, а мотор загудів рівно, я знову заснула, а коли прокинулася, ми вже були на путівці, й чоло моє стиснув страшенний біль. Я вийняла з сумки три пігулки аспірину, які розжувала та з огидою проковтнула. Яку ще частку моєї свідомості втрачено, що ще вигладилось у мене з пам'яті, якщо зі мною уві сні стався новий мікроінсульт? Я ніколи не дізнаюся. Сама тоді, у маленькому автомобільчику, я вперше відчула щось подібне до розпачу. Паніка — занадто сильне слово. Певною мірою — клаустрофобія, безпорадне ув'язнення у процесі занепаду і відчуття, що я зменшуюся. Я торкнула Майкла за плече і попросила ввімкнути музику. Він вирішив, що я поступаюся йому, тому що ми вже майже доїхали, і відмовився. Але я наполягала, і тому знову салон заполонили лункий басовитий стукіт і шум, а на цьому фоні співав приємний баритон щось на карибському наріччі, у ритмах дитячих віршиків або у такт стрибкам через скакалку на дитячому майданчику. Це мені допомогло. І розрадило. Пісня звучала по-дитячому, хоч я підозрювала, що вона виражає якісь страшні почуття, вирування пристрастей. Я не просила перекласти.

Музика досі грала, коли ми під'їхали до готелю «Тілні». Понад двадцять п'ять років минуло відтоді, як я була тут на похороні Емілі. Я вперше помітила, що паркові дерева кудись поділися, гігантські в'язи вичахли від хвороб, а дуби спиляли, щоб звільнити місце на поле для гольфу. Ми пригальмували, пропускаючи гравців у гольф та їхніх кадді[67]. Я не могла не думати про них як про правопорушників. Гай, що оточував старе бунгало Ґрейс Тернер, ще був, і коли ми обігнули алейку буків, то зору відкрився сам будинок. Ностальгія тут нічим не зарадить — це місце завжди було потворним. Але зоддалік воно здавалося геть застиглим і беззахисним. Плющ, який посадили, щоб пом'якшити різкість, створювану яскраво-червоним фасадом, обдерли — може, щоб зберегти цегляну кладку. Незабаром ми вже під'їжджали до першого мосту, і я побачила, що озера вже немає. Долаючи міст, ми були підвішені над квадратом ідеальної трави, яку іноді можна побачити у старих ярах. Саме по собі це б не створювало неприємного враження, якби не знати, що там було колись: осока, качки, а ще — гігантський короп, якого засмажили двоє волоцюг і ласували ним у храмі на острові. А храм теж зник. Там, де він стояв, тепер були дерев'яна лавка і смітник. Острів, який, звісно, уже не був островом, являв собою довгий гладкий моріжок, нагадуючи величезний стародавній курган, де росли рододендрони й інші кущі. Навколо зміїлася гравійна стежка, тут і там виднілися лави і круглі садові ліхтарі. У мене не було часу, щоб знайти те місце, де я колись сиділа і втішала юну леді Лолу Маршалл, бо ми вже їхали через другий міст, а потім загальмували на асфальтованій стоянці, яка тягнулася на всю довжину будівлі.

Майкл заніс мою валізу до стійки реєстрації у старій залі. Як дивно, що тут взяли на себе труд покласти на чорно-білі кахлі плетений килим. Мабуть, через акустику, хоча я ніколи не звертала уваги. У невидимих динаміках переливалися «Пори року» Вівальді. Стояв пристойний стіл червоного дерева з комп'ютерним монітором на ньому і вазою з квітами, а обабіч спокій сторожили два лицарські обладунки; на обшивці стін — схрещені алебарди і герб; над ними висів портрет, який раніше прикрашав обідню залу: цей портрет дідусь приніс, щоб здавалося, наче в нас давній родовід. Я дала Майклу на чай і щиро побажала йому успіху з правом на власність і подоланням бідності. Намагалася таким чином виправдати своє дурне зауваження щодо правників. Водій побажав мені щасливого дня народження, потиснув руку — легко і сором'язливо — й пішов. Дівчина з серйозним обличчям, у діловому костюмі, яка сиділа за столом, дала мені ключ і сказала, що стару бібліотеку зарезервували винятково для нашої вечірки. Дехто з гостей, які вже прибули, вийшов провітритися. План був зібрати прибулих випити о шостій. Носій принесе мою валізу. Для моєї зручності є ліфт.

Ніхто не вийшов мене привітати, але я навіть відчула полегшення. Краще на самоті звикнути до стількох змін, доки не буду змушена стати почесною гостею. Я піднялася ліфтом на другий поверх, пройшла скляні протипожежні двері й попрямувала коридором, чиї натерті мостини звично рипіли. Дивно було побачити спальні пронумерованими й зачиненими. Звісно, сьомий номер моєї кімнати нічого мені не казав, але я вже здогадалася, де спатиму. Принаймні ставши перед дверима, я не здивувалася. Це була не моя колишня кімната, а прихисток тітоньки Венери — завжди вважалося, що звідси найкращий краєвид на весь маєток: берег озера, дорога, гаї і пагорби. Певно, цей номер мені замовив Чарльз, онук П'єро і душа вечірки.

Коли я зайшла, моєму зору відкрився приємний сюрприз. Кімнати обабіч приєднали, щоб утворити великий люкс. На низькому скляному столику стояв велетенський букет — розсип оранжерейних квітів. Величезне високе ліжко, яке так довго було власністю тітоньки Венери і звідки тітонька без жодних нарікань пішла з життя, зникло, як і різьблена скриня для посагу й шовкова зелена софа. Тепер вони перейшли у власність старшого сина від другого Леонового шлюбу і стоять у якомусь замку десь у Шотландії. Але нові меблі були гарні, й номер мені сподобався. Прибула моя валіза, я замовила чай і повісила плаття. Заходилася досліджувати свою вітальню, де були письмовий стіл і яскрава лампа; мене вразила просторістю ванна кімната з підігрівом, де пахло ароматичною сумішшю, а на тримачах висіли стоси рушників. Це було полегшенням — не сприймати все як занепад смаків, а з віком це легко перетворюється на звичку. Я стала біля вікна, щоб помилуватися на сонячне світло на майданчику для гольфа; проміння косо осяювало блискучі голі дерева, далекі пагорби. Я не могла змиритися з тим, що озера більше немає, але ж одного дня його можна буде створити знову, та й сам будинок, ставши готелем, може, зазнав більше людського щастя, аніж тоді, давно, коли я тут мешкала.

Чарльз подзвонив за годину, коли я лише починала міркувати, що пора вдягатися. Він запропонував зайти по мене о чверть по шостій, коли всі зберуться, і відвести вниз, щоб я зробила врочистий вихід. І так вийшло, що я ступила до величезної кімнати у формі літери «Г», спираючись на руку Чарльза, у своєму кашеміровому вбранні, під оплески, а потім за мене підняло келихи зо п'ятдесят родичів. Спершу я взагалі нікого не впізнала. Всі обличчя незнайомі! Мені здалося, що це починається та непам'ять, яку мені пророкують. Потім поволі люди стали фокусуватися. Винні вік і стрімкість, з якою грудні немовлятка перетворюються на галасливих десятирічних дітей. Та як тут можна помилитися: ось мій брат, який згорнувся і завалився на бік у своєму інвалідному кріслі, з серветкою на шиї, щоб не оббризкатися шампанським, яке тримають біля його вуст. Коли я нахилилася поцілувати Леона, він вичавив із себе усмішку тією половиною обличчя, якою ще володів. І я майже одразу впізнала П'єро, сильно зморщеного: він світив голомозою маківкою, на яку хотілося покласти руку,— він досі сяяв од радості, достеменний глава сімейства. Ми ніколи не згадуємо жодним словом про його сестру.

Я йшла до кімнати за Чарльзом, який мене підтримував і підказував імена. Як чудово опинитися в центрі такого доброзичливого возз'єднання на вечірці. Я познайомилася з дітьми, онуками і правнуками Джексона, який умер п'ятнадцять років тому. У кімнаті було густенько нащадків близнюків. Та й Леон постарався — зі своїми чотирма шлюбами й відданим батьківством. Гості зібрались у віці від трьох місяців до вісімдесяти дев'яти років. А коли прийшли офіціанти з шампанським і лимонадом, здійнявся гамір, од низьких голосів до пронизливого верещання. Літні діти далеких родичів зустріли мене, як давно втраченого друга. Кожний другий бажав висловитися про мої книжки. Група чарівних підлітків розповідала, що вони вивчають мої твори в школі. Комусь я пообіцяла прочитати набраний на машинці роман чийогось відсутнього сина. У руки мені вкладали записки і візитівки. На столі в кутку кімнати були звалені подарунки, які я мала відкрити — як наполягало кілька дітей — до, а не після того, як їх відішлють спати. Я всім усе обіцяла, тиснула руки, цілувалась у щоки і губи, висловлювала захват від діточок і лоскотала їх, і щойно подумала, як сильно мені хочеться десь присісти, то помітила, що стільці стоять з одного боку. Тоді Чарльз ляснув у долоні й, перекрикуючи шум, який ледь угамувався, оголосив, що до вечері підготували розважальну виставу на мою честь. Усім нам слід зайняти свої місця.

Мене підвели до фотеля у першому ряду. Поруч зі мною сидів старий П'єро, який розмовляв з родичкою, яка була ліворуч. Гамір ущух, і в кімнаті запанувала відносна тиша. З кутка чулося схвильоване дитяче шепотіння, яке я вирішила тактовно ігнорувати. Доки ми чекали, ті кілька секунд, що я була надана сама собі, я роззирнулася і вперше як слід усвідомила, що з бібліотеки забрали всі книги, як і всі стелажі. Саме тому кімната здавалася набагато більшою, ніж я пам'ятала. Єдиним читанням тут були сільські журнали на полиці біля коминка. Під заклики поводитися тихіше й совання стільців перед нами постав хлопчик у чорному плащі на плечах. Він був блідий, веснянкуватий і рудий — безпомилково, нащадок Квінсі. Мабуть, років дев'ять-десять. Його тільце було вутле, через що голова здавалася завеликою, надаючи йому неземного вигляду. Але він, схоже, тримався впевнено, оглядаючи кімнату й чекаючи, доки авдиторія притихне. Потім нарешті він звів ельфійське підборіддя, набрав повітря у легені й почав декламувати чистим, чітким, високим голосом. Я чекала на фокус, але те, що я чула, більше нагадувало надприродну прояву.

Зненацька вона явилася мені — ділова, самолюбна, самозакохана маленька дівчинка,— та й зникла вона в душі не до кінця, бо, коли глядачі схвально захихотіли, почувши вислів «без дозволу», моє слабке серце — о безглузде марнославство! — трохи підстрибнуло. Хлопчик читав зворушливо-чітко, хоч і з різким акцентом, який моє покоління назвало б «кокні», хоча я гадки не маю, про що в наші дні свідчить це гортанне «т». Я знала, що ці слова — мої, проте ледве їх пригадувала, і було важко зосередитися, тому що безліч запитань, безліч почуттів не давали спокою. Де вони знайшли рукопис і чи не знаменує ця неземна впевненість прихід нової доби? Я глянула на свого сусіду П'єро. Він тримав носовичка і промокав очі, і я не думаю, що то було тільки прадідівською гордістю. Підозрювала я й що це була його ідея. Пролог наблизився до повчального апогею:

Ми привітали гучними оплесками. Почувся навіть чийсь вульгарний свист. Цей словник, «Стислий оксфордський». Де він зараз? У північно-західній Шотландії? Я хотіла його повернути. Хлопчик уклонився й відступив на кілька ярдів, і до нього приєдналося четверо інших дітей, невпізнаних мною, які доти чекали за лаштунками.

Отже, почалися «Випробовування Арабелли» зі сцени прощання стривожених, згорьованих батьків. Я одразу впізнала героїню — це Леонова правнучка, Хлоя. Яка чарівна гідна дівчина, з соковитим низьким голосом, багатим на відтінки, й іспанською кров'ю матері. Пам'ятаю її перший день народження. Здається, минуло всього кілька місяців. Я спостерігала митарства героїні, переконливо зіграні дівчиною, і злидні, і розпач від того, що граф-лиходій покинув бідолаху,— злочинця грав той хлопчик, який читав пролог, у тому ж чорному плащі. Не минуло й десяти хвилин, як усе скінчилося. У дитячій пам'яті час по-іншому сприймається: тоді вистава здавалася завдовжки з п'єсу Шекспіра. Я геть забула, що після весільної церемонії Арабелла з принцом-лікарем, узявшись за руки, ступають крок уперед і виголошують в унісон, звертаючись до авдиторії, заключний куплет:

Не найкращі мої вірші, подумалося мені. Проте всі у кімнаті, окрім Леона, П'єро і мене, вибухнули оплесками. Якими досвідченими здавалися ці діти, стоячи перед опущеною заслоною. Узявшись за руки, вони стояли рядком і стежили за Хлоєю, наслідуючи її: то відступали на два кроки, то виходили вперед, знову кланяючись. У цьому збудженому галасі ніхто й не помітив, що бідолашний П'єро геть знесилений, перехвилювався і сидить, затуливши обличчя руками. Чи він переживає знову самотність і страх, як тоді, після розлучення батьків? Вони так хотіли грати у п'єсі, близнюки, того вечора, у цій самій бібліотеці — й ось вона, вистава, нарешті, через шістдесят чотири роки, а брата його давно не стало.

Мені допомогли встати з мого зручного крісла, і я виголосила коротку вдячну промову. Змагаючись із немовлям, яке надривало голос десь у дальньому кутку кімнати, я спробувала викликати в пам'яті те спекотне літо 1935 року, коли з півночі приїхали кузени. Я розвернулася до малих акторів і сказала їм, що такої гри ми й не уявляли. П'єро рішучо закивав. Я пояснила, що це була лише моя провина у зриві репетицій, бо я на півдорозі вирішила стати романісткою. Почувся поблажливий сміх, пролунало ще більше оплесків, Чарльз оголосив, що пора вечеряти. Приємний вечір був у розпалі: гучне застілля, де я навіть випила трохи вина; вручення подарунків, маленьких дітей відіслали спати, а їхні старші брати і сестри пішли дивитися телевізор. Після розмов за філіжанкою кави і щедрого добродушного сміху ще до десятої я вже почала подумувати про свої фешенебельні покої нагорі — не тому, що втомилася, а тому, що втомилася від товариства і ролі об'єкта такої пильної уваги, хай і приязної. Ще півгодини минуло на побажання всім на добраніч, і нарешті Чарльз зі своєю дружиною Енні проводили мене до моєї кімнати.

Зараз п'ята ранку, а я досі за письмовим столом — міркую про ці дивні два дні. Це правда, що старим людям не треба сну — принаймні не цієї ночі. Мені ще стільки треба вирішити, бо скоро — можливо, і року не мине — у мене вже не вистачить на це розуму. Я думала про свій останній роман, який мав бути найпершим. Найбільш рання версія — січень 1940-го, остання — березень 1999-го, а між ними — з півдюжини різних чернеток. Другий варіант — червень 1947-го, третій... та кому це цікаво? Мій п'ятдесятдев'ятирічний обов'язок виконано. У творі описано наш злочин — Лоли, Маршалла, мій — і, починаючи з другої версії, я вирішила присвятити оповідь йому. Я розцінила це як свій обов'язок — нічого не приховувати — ні імен, ні місць, ні точних обставин,— я описала в романі все, як було насправді, з історичною правдивістю. Але оскільки це може стати приводом для суду — як різні редактори стільки років мені торочать,— ризиковані мемуари не вийдуть друком, доки живі мої спільники-злочинці. Можна публікувати тільки про себе і про вмерлих. Маршалли активно судяться з кінця сорокових, боронячи своє добре ім'я не шкодуючи грошей. Вони здатні знищити яке завгодно видавництво, не вельми полегшивши свої банківські рахунки. Можна подумати, у них є що приховувати. Подумати — так, але не писати. Звісно, мені пропонували викреслити дещо, змінити, сфальшувати. Повити туманом уяви! Хіба це важко романістам? Писати тільки найнеобхідніше, не виходити за межі безпеки, все в рамках законності. Але ніхто не знає точні межі безпеки, доки не винесено судовий вирок. Щоб не мати проблем, треба бути м'якою і розпливчастою. Я знаю, що не зможу цього опублікувати, доки вони не помруть. А сьогодні вранці — я визнаю — цього не можна опублікувати, доки не стане мене. Нічого не зміниться, навіть якщо хтось із них піде з життя. Навіть якщо всохла кощава мармиза лорда Маршалла нарешті з'явиться на сторінках некрологів, моя кузина з півночі не стерпить звинувачень у злочинній змові.

Так, був злочин. Але були й закохані. Закохані і щасливий кінець для них не полишали мене всю ніч. «Нам пора в мандрування». Інверсія горя. Мені здається, я не так далеко пішла з тої пори, як написала цю першу п'єску. Точніше, я відступила на незміряну відстань і повернулася туди, де й була. Лише в цій останній версії для коханців усе скінчилося добре, і вони стоять пліч-о-пліч на асфальті південного Лондона, доки я віддаляюся. Всі попередні варіанти були безжалісні. Але я більше не вірю, що мети можна досягнути, намагаючись переконати читача, прямо чи непрямо, що Роббі Тернер умер від сепсису в селі Бре-Дюн 1 червня 1940 року або що Сесилія загинула у вересні того ж року від вибуху бомби, яка знищила станцію метро «Белгем». Що я так і не зустрілася з ними того року. Що моя прогулянка Лондоном закінчилася в церкві Клепгемської парафії, і боягузлива Брайоні пошкандибала назад у лікарню, не здатна постати віч-на-віч зі своєю скорботною сестрою, яка щойно втратила близьку людину. Що листи закоханих — в архівах Військового музею. Який тоді можна створити кінець? Який урок, які сподівання, яку розраду отримає читач від такого висновку? Хто повірить, що більше вони ніколи не зустрічалися і що їхнє кохання так і не справдилося? Хто повірить у це, окрім жерців суворого реалізму? Я не могла так вчинити з героями. Я занадто стара, занадто налякана, занадто хочу зберегти любов наприкінці життя — а лишилося мені так мало. Я зіткнуся з навалою провалів у пам'яті, а потім прийде забуття. Я більше не маю сміливості для песимізму. Коли мене не стане, і Маршаллів теж, і роман нарешті опублікують, ми існуватимемо тільки як плоди моєї уяви. Брайоні стане такою самою фантазією, як і коханці, що ділили ложе у Белгемі, наражаючись на лють своєї господині. Нікого не хвилюватиме, які події і які люди стали прототипами роману. Я знаю, що завжди є такий ґатунок читачів, яким кортітиме запитати: «А що сталося насправді?» Відповідь проста: закохані вижили і процвітають. Доки існуватиме бодай один примірник, бодай один машинопис мого останнього роману, моя безрозсудна, запальна сестра і її принц-лікар житимуть у любові.

Проблема цих п'ятдесяти дев'яти років така: яким чином романіст може спокутувати гріх і зазнати спасіння, коли має необмежену владу визначати розв'язку, як сам Господь? Немає жодної істоти або вищої сутності, до якої письменник може звернутися, або яка може послати йому мир, або простити йому. Немає нічого поза його уявою. У своїй уяві він визначає обмеження й умови. Немає спокути ні для Бога, ні для романістів, навіть якщо письменники — атеїсти. Це завжди буде нездійсненним завданням, і саме це — мета. Головне — спроба.

Я стояла біля вікна, відчуваючи, як мене виснажують хвилі втоми, висмоктуючи останні тілесні сили. Підлога, здається, хиталась у мене під ногами. Я спостерігала за сірим світанням — перше проміння вихопило парк і обриси мостів над зниклим озером. І довгу вузьку дорогу, якою повезли Роббі так далеко, у білий туман. Хочеться думати, що це не слабкість і не боягузтво, але заключний акт доброти, проти забуття і відчаю: мої герої-коханці вижили й нарешті з'єдналися. Я дала їм щастя, але не з корисливості й не заради їхнього прощення. Не зовсім, ні. Якби я мала владу, щоб магічною силою викликати їх на свій день народження... І тоді Роббі й Сесилія, як і раніше, живі, як і раніше, закохані, сидітимуть пліч-о-пліч у бібліотеці, усміхнено дивлячись «Випробовування Арабелли»? Немає нічого неможливого.

Але тепер мені час спати.