Спокута

Частина третя

Тривога не обмежувалася лікарнею. Здавалося, вона здіймалася з випарами бурхливої брунатної річки, розбухлої від квітневих злив, а вечорами лягала на затемнене місто, ніби сутінки розуму, які відчувала вся країна — тиха і злісно нашорошена; тривога була невіддільна від холодної пізньої весни та прихована в її благодатному розквіті. Це чимось нагадувало наближення кінця. Старший персонал збирався групками в кутках коридорів, зберігаючи якийсь секрет. Молоді лікарі наче виросли понад нормальні розміри, стали більш агресивними, і консультант відволікався на обході, а одного разу вранці підійшов до вікна кілька хвилин помилуватися на річку, доки в нього за спиною біля ліжка виструнчилися в очікуванні медсестри. Літні санітари пригнічено штовхали каталки з пацієнтами і, здавалося, забули свої звичайні веселі жарти, запозичені з комедійних радіопередач, і це навіть утішало Брайоні, яка не могла вже чути ті осоружні їй цитати: «Радісно вітай кохання, а то воно так і не прийде».

Але так і було. Лікарня поступово, протягом багатьох днів, непомітно спорожніла. Здавалося, суто випадково, через епідемію міцного здоров'я, що менш кмітливі практикантки приписували ефективності власних оздоровчих методик. Тільки поволі стала виявлятись інша картина. Порожні ліжка у її відділеннях, як і в інших, примножувалися, наче смерті вночі. Брайоні здавалося, що віддалені кроки у просторих натертих коридорах звучали приглушено, вибачливо, а колись вони були упевнені та жваві. Робітники, які прийшли поміняти барабани у пожежних шлангів на сходових майданчиках біля ліфтів і поставити нові відра протипожежного піску, працювали цілодобово, без перерви, але ні з ким не говорили, навіть із санітарами. У відділенні були зайняті лише вісім місць із двадцятьох, і хоча робота стала ще важчою, ніж доти, якийсь неспокій, майже забобонний страх, заважав медсестрам-практиканткам нарікати, коли вони сідали вдвох почаювати. Усі вони стали, як правило, спокійнішими, приймаючи все як є. Вони припинили показувати одна одній руки, щоб порівняти обморожені місця.

Окрім того, була постійна й наскрізна тривога учениць через можливі помилки. Усі вони жили в острасі перед сестрою Марджорі Драммонд, її загрозливою сухою усмішкою і м'яким виразом обличчя, що передувало гніву. Брайоні знала, що за останній час наробила силу помилок. Чотири дні тому, незважаючи на ретельний інструктаж, її підопічний пацієнт випив карболове полоскання — за словами санітара-очевидця, вихльостав це за раз, як пінту «Гіннеса» — і все виблював просто на ковдру. Брайоні також знала, що сестра Драммонд помітила, як вона несла лише три судна, тоді як треба носити шість, наче завантажений роботою офіціант у «Ля Куполі»[52]. Можливо, були й інші помилки, про які вона забула від утоми або про які навіть і не знала. Вона взагалі була схильна неправильно поводитися — у моменти задуми зазвичай переминалася з ноги на ногу, що особливо дратувало її зверхницю. Провали і недбальства можна було перелічити за декілька днів: не так поставлений віник, ковдра складена етикеткою догори, а накрохмалений комірець жалюгідно перекосився; ліжка на коліщатках не вишикувалися рівно; зайшла до палати з порожніми руками,— усе це мовчки відзначалося, доки терпець не вривався, і якщо ти не помітила ознак наближення гніву, він впаде як сніг на голову. І це саме тоді, коли здається, що ти все робиш як слід.

Але останнім часом сестра не кидала свого сухого усміху у бік практиканток, не зверталася до них придушеним голосом, який доводив їх до жаху. Її наче змучили власні ж напади. Вона була стривожена, переобтяжена і часто стояла у відділенні чоловічої хірургії, довго радячись з колегою, або взагалі зникала на два дні.

В інших умовах, маючи іншу професію, вона здавалася б наділеною материнським шармом завдяки своєму пухкому, ба навіть чуттєвому личку, на якому непідфарбовані вуста зберігали яскраву свіжість природних барв і повнокровно випиналися, а рожевощоке обличчя з ляльковим здоровим рум'янцем передбачало люб'язний характер. Це враження розвіялося, коли етажерка з групи Брайоні, дебела повільна дівчина з невинним волооким поглядом, наразилася на силу люті цієї сестри. Медсестру Ленґленд скерували до чоловічої хірургії та попросили допомогти підготувати молодого солдата до апендектомії. Залишившись з ним на хвилину чи два наодинці, вона побазікала з хворим і зронила кілька обнадійливих слів з приводу його випробування. Певно, він поставив звичне питання — як її звати, і сталося так, що вона порушила святе правило. Це чітко викладено у посібнику, хоча ніхто не здогадується, як важливо рахуватися з цим приписом. За кілька годин військовий отямився від наркозу і пробурмотів ім'я медсестри-практикантки, а поруч стояла старша сестра. І тепер медсестру Ленґленд відправляють на заслання, до її колишнього відділення, вона зазнала немилості. Інші медсестри зібралися в коло й уважно слухали. Якби нещасна Сьюзен Ленґленд недбало поставилася до обов'язків або жорстоко вбила дві дюжини хворих, і то не було б гірше. Нарешті сестра Драммонд скінчила свою довгу орацію про те, що ця дівчина спаплюжила традиції сестринського покликання міс Найтінґейл[53], долучитися до якого так прагнула, і слід вважати, що їй пощастило, якщо наступного місяця вона сортуватиме брудну білизну,— від цього не лише сама Ленґленд, але й половина дівчат залилася сльозами. Брайоні не плакала, але тої ночі, у ліжку, відчуваючи, що її зі страху досі морозить, вона знову гортала довідник, щоб нагадати собі, чи є інші питання етикету, які вона, може, проґавила. Вона прочитала напам'ять заповідь: у жодному разі під час спілкування з пацієнтом медсестра не повинна називати своє хрестильне ім'я.

Палати спорожніли, але роботи прибувало. Щоранку койки зміщалися до центру таким чином, щоб практикантки могли натерти підлогу важкою машиною, аж дівчата заледве тримали рівновагу. Мели підлоги тричі на день. Вимивали вивільнені шафки, окурювали матраци; полірували латунні гачки для пальт, дверні ручки і замкові свердловини. Відтирали карболкою двері та плінтуси, а також ліжка — залізні рами та пружини. Практикантки нишпорили скрізь, вимиваючи й висушуючи судна і пляшки, доки ті не починали блищати, як обідні тарілки. Тритонні армійські вантажівки підїжджали до навантажувальних майданчиків, привозячи ще більше ліжок — брудних, старих, які слід було ретельно й багато разів відшкребти, доки їх не заносили у коридор і не складали штабелями, а потім промивали карболкою. Між цими завданнями — можливо, дюжину разів на день — практикантки крижаною водою мили свої потріскані й до крові обморожені руки. Війна проти мікробів не припинялася ніколи. Практиканток посвячували в культ гігієни. Вони дізналися, що не існує нічого гидкішого, як ріжок пухової ковдри, який звішується під ліжко, приховуючи у складках батальйон, а то й цілу дивізію бактерій. Повсякденна практика кип'ятіння, чищення, полірування і протирання стала знаком професійної студентської гордості, на вівтар якої мав бути принесений весь особистий комфорт.

Санітари привозили з розвантажувальних майданчиків безліч нових поставок, які треба було розпакувати, інвентаризувати та скласти: пов'язки, миски, шприци, три нові автоклави і багато пакетів з позначкою «Мішки Баньяна»: ще не пояснили, як ними користуватися. Привезли додаткову шафу-аптечку, яку поставили й заповнили, тричі вимивши. Цю шафу замкнули, а ключа лишили у сестри Драммонд, але якось уранці Брайоні побачила всередині ряди пляшок з етикетками «Морфін». Коли її виряджали з різними дорученнями, вона бачила, що інші практикантки так само готують палати. Одна з таких палат уже зовсім спорожніла від пацієнтів і тьмяно поблискувала в безкраїй тиші, очікуючи. Але не можна було ставити питання. За рік до цього, одразу після оголошення війни, палати нагорі повністю закрили, використовуючи як захист од бомбардувань. Операційні зараз були у підвалі. На першому поверсі вікна були затемнені, а всі слухові віконці — зацементовані.

Генерал армії здійснив екскурсію в лікарню у супроводі півдюжини консультантів. Не було жодних церемоній, навіть не западала тиша, коли вони обходили палати. Зазвичай, коли приходили такі поважні гості, правила проголошували: ніс кожного пацієнта мав стирчати рівно посередині верхньої частини ковдри. Але тепер геть не було часу на підготовку. Генерал і його почет пройшлися відділенням, бурмочучи і киваючи, а потім поїхали.

Занепокоєння зростало, але було мало можливостей висувати здогади, та й усе одно — це було офіційно заборонено. Коли практикантки не чергували, то навчалися — відвідували лекції або відкриті операції, поодинці або разом. І харчування, і сон відбувалися під наглядом, так наче вони були новачками у дівчачій школі Родін[54]. Коли Фіона, чиє ліжко стояло поруч з ліжком Брайоні, відсунула свою тарілку і оголосила, ні до кого окремо не звертаючись, що «клінічно не здатна» їсти відварні овочі з бульйонними кубиками, старша сестра з об'єднання імені міс Найтінґейл стояла над нею доти, доки та не доїла останній шматок. Фіона була приятелькою Брайоні, як вважалося; першого ж вечора попередньої підготовки вона попросила Брайоні підстригти їй нігті на правій руці, пояснюючи це тим, що не вміє тримати ножиці лівою рукою, і мама завжди робила це за неї. Нова товаришка була руда, веснянкувата, що одразу автоматично насторожило Брайоні. Але, на відміну від Лоли, Фіона була гучноголоса, весела, з ямочками на руках, а ще величезним бюстом — об'єктом дівочих глузувань: як сміялись дівчата, завдяки цій принаді не минути Фіоні одного дня стати старшою сестрою. Її рідні жили у Челсі. Однієї ночі вона зі свого ліжка прошепотіла, що її батько очікує на запрошення у військовий кабінет Черчилля. Та коли проголосили склад міністерства, його прізвища не виявилося незбіг, Фіона нічого не казала, тож Брайоні вирішила: краще не розпитувати. За ці перші місяці попередньої підготовки у Фіони і Брайоні було мало шансів з'ясувати, чи справді вони подобаються одна одній. Для них зручніше було припустити, що так і є — саме так вони й вчинили. Вони були одними з небагатьох, хто взагалі не мав медичної освіти. Більшість дівчат уже пройшла курси першої допомоги, уже побувала у волонтерських лавах і знала, що таке кров і трупи — або принаймні так стверджувала.

Але нелегко було плекати дружбу. Практикантки відпрацьовували свої зміни в палатах, три години на день у вільний час навчались і спали. Їхньою розкішшю була перерва між четвертою і п'ятою годиною, коли вони знімали з дерев'яних ґратчастих полиць свої мініатюрні коричневі чайники з вигравіюваними іменами й разом сідали у маленькій кімнаті відпочинку за межами відділення. Розмови були вимушені. Там чигала сестра, контролювати їх і забезпечувати пристойність. До того ж, щойно вони сідали, як на них нападала втома, важка, як три згорнуті ковдри. Одна дівчина заснула з чашкою і блюдцем у руках і обварила собі стегно — чудова нагода попрактикуватись у лікуванні опіків, сказала сестра Драммонд, з'явившись на зойки.

Та й сама Брайоні була непіддатливим матеріалом для дружби. У ті перші місяці вона часто думала, що її єдиний зв'язок з реальністю — це сестра Драммонд. Вона постійно з'являлася в кінці коридору, наближаючись із жахливою метою, або виринала за плечем Брайоні, шепочучи їй на вухо, що в ході попередньої підготовки вона не спромоглася звернути увагу на правильну процедуру купання і обтирання пацієнтів чоловічої статі: лише після другої зміни води треба намилити фланель і натерти спину, а рушника треба передавати пацієнту так, щоб він міг «обслужити себе». Стан Брайоні багато в чому залежав од того, як з нею тої чи іншої хвилини поводилася старша сестра. Вона відчувала холодок у животі, коли на неї падав погляд сестри Драммонд. Неможливо було дізнатися, чи правильно ти чиниш. Брайоні боялася її поганої оцінки. Похвала була нечувана. У кращому разі можна було сподіватися на байдужість.

У ті моменти, коли Брайоні лишалася сама, зазвичай в темряві, у хвилини перед засинанням, вона викликала у пам'яті спогади про примарне паралельне життя, в якому вона жила у Ґіртоні, читала твори Мільтона. Вона могла б зараз бути в тому коледжі, який скінчила її сестра, а не працювати медсестрою у шпиталі. Брайоні гадала, що долучається до війни. Насправді вона обмежила своє життя стосунками з жінкою на п'ятнадцять років старшою за неї, яка має над нею владу ще більшу, аніж мати над немовлям.

Таке обмеження, яке передусім означало позбавлення особистості, почалося за багато тижнів до того, як вона почула про сестру Драммонд. Першого ж дня попередньої підготовки, яка тривала два місяці, відбулося повчальне приниження Брайоні перед усім курсом. Ось як було. Вона пішла до сестри, щоб чемно зауважити: у неї на бейджику неправильний напис. Вона «Б. Талліс», а не «М. Талліс», як вказано на її прямокутній карточці.

Відповідь пролунала спокійно. «На бейджику все правильно. Ваше хрестильне ім'я мене не цікавить. А тепер сядьте, будь ласка, медсестро Талліс».

Інші дівчата посміялися б, якби наважилися, бо у них у всіх були однакові бейджики, але правильно відчули, що ліпше не треба. Це був час лекцій з гігієни і практики обтирання манекенів у натуральну величину: місіс Макінтош, леді Чейз і малюка Джорджа, чиї чемні порушення анатомічних ознак дозволяли сприймати його як дівчинку. Це був час адаптації до бездумного послуху, навчання носити судна стосами і пам'ятати головне правило: ніколи не ходити відділенням з порожніми руками. Фізичний дискомфорт дозволяв Брайоні менше думати. Високі крохмальні комірці натирали їй шию. Дюжину разів на день Брайоні мила руки пекучо-крижаною водою з лужним милом, обморожуючи шкіру. Взуття, яке їй довелося купувати за свої гроші, безбожно натирало пальці. Форма, як і взагалі будь-який однострій, розмивала особистість, знеособлювала і щодня вимагала уваги: прасувати, закріплювати очіпок, пригладжувати шви, чистити взуття, особливо стежити за підборами — у результаті інші проблеми потроху стиралися. За деякий час дівчата були готові почати під керівництвом сестри Драммонд практику в палатах (не можна було казати «по палатах»), підкоряючись графіку «від судна до супу», і їхнє колишнє життя стиралося. Голова порожніла, всі заперечення як вітром розвіювало, тож дівчат було легко переконати в абсолютному авторитеті старших сестер. Ніхто не опирався настановам, якими вона заповнювала їхні спорожнілі голови.

Це ніколи не озвучувалося, але організовано все було по-військовому. Міс Найтінґейл, яку ніколи не називали на ймення — Флоренс, досить довго пробула у Криму, щоб розуміти значення дисципліни, сильних і добре підготовлених військ. Тому, лежачи у темряві, слухаючи хропіння Фіони — та спала на спині,— Брайоні вже відчула, як від неї втікає паралельне життя, яке вона могла так легко уявити: і свою поїздку в Кембридж, і маленьку себе, яка так мріяла побачити Леона і Сесилію. Тепер ось її студентське життя, ці чотири роки, цей режим, який тисне, й у неї немає волі вирватися. Вона прирекла себе на життя, сповнене обмежень, строгих правил, послуху, догляду хворих і постійного страху перед неласкою. Вона була в групі практиканток, які щомісяця мінялися, і в неї немає індивідуальності поза цим бейджиком. Тут немає підручників, тут ніхто не позбувається сну через інтелектуальні «ізми». Вона мила й подавала судна, мила і натирала підлогу, варила какао і бульйон, прислужувала — і була позбавлена самоаналізу. Слухаючи практиканток другого курсу, вона знала, що в майбутньому прийде задоволення від власної вправності. Останнім часом їй доручали міряти під наглядом пульс і температуру і заносити показники до діаграми. Щодо медичних умінь, Брайоні вже навчилася впорскувати генціанвіолет хворим на лишай, змазувати порізи емульсією акрифлавіну і класти на синці свинцеві примочки. Але здебільшого вона була наче покоївкою або дівчам на побігеньках, а у вільний час зазубрювала прості факти. Вона була щаслива, що в неї так мало часу, аби ще про щось думати. Але стоячи у халаті біля вікна, перед сном, дивлячись на річку в неосвітленому місті, вона згадувала ту тривогу, яка нуртувала там, на вулицях, а також у палатах й у самій пітьмі. Ніщо у житті, навіть сестра Драммонд, не могло оборонити її від цього.

За півгодини до відбою, після какао, дівчата ходять у гості одна до одної; сидячи на своїх ліжках, пишуть листи додому або подругам. Деякі досі трохи плачуть від ностальгії і почуваються набагато комфортніше, коли на плечі їм лягають чужі руки й звучать втішні слова. Брайоні здавалося театральним і смішним те, що дорослі молоді жінки пускають сльозу за своїми мамами або, як сказала одна практикантка хлипаючи, за запахом татової люльки. Судячи з усього, забагато було таких, які втішалися цими риданнями. Іноді у цій нудотній атмосфері Брайоні писала додому свої лаконічні листи, де скупо повідомляла, що вона не хворіє, не сумує, не потрібує допомоги і не збирається змінювати свою думку на догоду матері. Інші дівчата з гордістю змальовували свій суворий розклад роботи й навчання, щоб вразити люблячих батьків. Брайоні довіряла ці думки тільки своєму особистому щоденнику, та й навіть там уникала аж таких подробиць. Вона не хотіла, щоб мати знала, яку брудну роботу вона виконує. Частково її ідея стати медсестрою була спрямована на те, щоб відстояти свою незалежність. Для неї було важливо, щоб батьки, особливо мати, знали про її життя — наскільки це можливо — якомога менше.

Окрім постійних питань, які так і залишалися без відповіді, Емілі в листах здебільшого писала про евакуйованих. У родині Таллісів оселилися три матері з сімома дітьми, усі з лондонської околиці Гакні. Одна з матерів зганьбилася у сільському пабі й тепер стала там персоною нон-ґрата. Інша жінка була ревна католичка, яка проходила чотири милі з трьома дітьми до містечка, щоб у неділю послухати месу. Але Бетті, хай і сама католичка, була нечутлива до таких тонкощів. Вона ненавиділа всіх цих матерів і дітей. Першого ж ранку вони заявили їй, що їм не смакує, як вона готує. Бетті запевняла, що бачила, як ревна католичка плювала на підлогу в коридорі. Найстарший з дітей, тринадцятирічний хлопчик, якому зовні дали б ледь вісім, поліз у фонтан, видерся на статую і відламав Тритону ріг і руку аж ліктя. Джек сказав, що це можна полагодити без особливих проблем. Але тепер відламана частина, яку принесли до будинку і залишили в коморі, кудись поділася. Як каже старий Гардмен, Бетті звинуватила хлопчика, що той пожбурив руку в озеро. Хлопчик сказав, що нічого не знає. Зайшла мова про те, щоб осушити озеро, але пожаліли виводок лебедів, які гніздилися на березі. Мати невблаганно стала на захист сина, кажучи, що фонтан, коли поруч граються діти, це небезпечно і що вона написала депутату парламенту. Однак хрещеним батьком Брайоні був сер Артур Ридлі.

І все-таки, на думку Емілі, їм ще пощастило з евакуйованими, бо одного разу було схоже на те, що весь будинок реквізують для армії. Натомість зупинилися на маєтку Г'ю фон Фліта, бо там був стіл для гри у снукер[55]. Інші новини були такі: її сестра Герміона досі в Парижі, але думає про переїзд до Ніцци; корів перевели на три північні поля, щоб можна було переорати парк під зернові. Півтори милі кованих огорож, які ставилися починаючи з 1750-х років, вивезли на переплавку — для виробництва вогнеметів. Навіть робітники, які ламали огорожі, сказали, що цей метал не годиться. Унизу по річці збудували цементно-цегляний дот, просто в заплаві, у заростях осоки, зруйнувавши гнізда чирків і сірих трясихвісток. Нині будують ще один дот — там, де центральна дорога веде до села. Усі ламкі речі зберігають у льосі — у тому числі клавесин. Нещасна Бетті впустила на східцях вазу дядечка Клема і розбила. Сказала, що шматки просто відкололися в руці, але в це важко повірити. Денні Гардмен вступив до флоту, але всі інші сільські хлопці подалися до Східносуррейських лав. Джек гарує як віл. Він узяв участь у спеціальній конференції, а повернувся змореним і виснаженим і не мав права навіть сказати, де був. Він розлютився через вазу й накричав на Бетті, що на нього геть не схоже. А на додачу, вона ще й загубила карточки, і два тижні родині довелось обходитися без цукру. Та сама мати, яку вигнали з «Червоного лева», приїхала без протигазу, а заміни їй не видали. Уповноважений цивільної оборони, брат констебля Вокінза, уже втретє приїздить перевірити маскування. Він виявився досить набридливим маленьким диктатором. Нікому він не подобається.

Читаючи ці листи після виснажливого дня, Брайоні відчувала мрійливу ностальгію, неясну тугу за давно втраченим життям. Однак вона заледве мала право жаліти себе. Вона ж сама відрізала себе від рідного дому. Тижневу відпустку після навчання, доки не почався рік практики, вона провела з дядьком і тіткою у Примроуз-Гіллі та сперечалася з матір'ю по телефону, не бажаючи навідатися. Чому Брайоні не заїде до рідних бодай на днинку, всі будуть у захваті побачити її, послухати розповіді про її нове життя? А чому вона так рідко пише? Важко відповісти прямо. Зараз треба триматися подалі.

У шухляді тумбочки біля ліжка вона тримала великий блокнот у палітурці, зробленій під мармур. У корінець було вставлено олівець. У ліжку не дозволялося користуватися пером і чорнилом. Вона почала свій щоденник наприкінці першого дня занять і могла урвати на писання десять хвилин майже щовечора перед відбоєм. Її записи являли собою художні маніфести, тривіальні скарги, нариси, ескізи і нескладні описи минулого дня, що дедалі більше огорталися фантазією. Вона рідко перечитувала написане, але їй подобалося гортати щільно помережані сторінки. Тут, поза бейджиком і формою, була її справжня сутність, яку вона таємно плекала й підживлювала. Вона так і не втратила дитячої радості від споглядання свого почерку. І було майже неважливо, що вона пише. Оскільки шухляда не замикалася, Брайоні була обережна і завуальовувала в записах згадки про сестру Драммонд. Змінювала вона й імені пацієнтів. А змінюючи імена, було легше змінювати обставини і вигадувати. Вона любила записувати їхні безладні думки, як собі їх уявляла. Вона й не була зобов'язана писати правду — вона ж не присягалася давати хроніку. Ось єдине місце, де вона вільна. Вона створювала маленькі оповідки — не дуже переконливі, трохи затерті — про людей у відділенні. Якийсь час вона думала про себе як про своєрідного медичного Чосера, навколо якого повно колоритних типажів: парубків, п'яниць, старомодних добродіїв, вродливців зі зловісними таємницями. В наступні роки вона шкодувала, що не записала більше фактів, таким чином позбавивши себе необхідного матеріалу. Було б корисно знати, що відбувалося, хто що казав. Водночас щоденник дозволяв їй зберігати гідність: вона може поводитись як медсестра-практикантка, але водночас вона й письменниця, що дуже важливо. І тоді, коли вона була відрізана од усього, знаного їй: родини, дому, друзів,— писання ставало ниткою, зв'язком з ними. Так вона жила завжди.

Траплялися поодинокі моменти, коли вона мала змогу відпустити фантазію. Іноді її посилали з дорученням до диспансеру, і доводилося чекати на фармацевта, щоб виконати доручення. Тоді вона підходила в коридорі до вікна, звідки відкривався краєвид на річку. Налягаючи на праву ногу, вона дивилася на палати парламенту, не бачачи їх і думала не про свій щоденник, але про довгу повість, яку написала й надіслала у журнал. Гостюючи у Примроуз-Гіллі, вона позичила дядькову друкарську машинку, усілася в кімнаті над їдальнею і вказівними пальцями настукала нову історію. Увесь тиждень вона працювала понад вісім годин на день, доки не починали боліти спина і шия, а перед очима не починали розпливатися літери. Але навряд чи вона могла згадати таке ж задоволення, як тоді, коли, завершивши роботу, тримала стос набраних сторінок — сто три! — і відчувала кінчиками пальців вагу свого творіння. Усе це належить їй. Ніхто інший не зумів би написати цієї книги. Зберігши собі копію, вона завинула інший примірник повісті (така неадекватна назва) у обгортковий папір, сіла на автобус до Блумсбері, знайшла адресу на Лендсдаун-Террасі, де містилася редакція нового журналу «Горизонт», і подала пакет приємній молодій жінці, яка підійшла до дверей.

Найбільше їй подобався сюжет, строга геометрія, яка надавала чіткості невизначеності, віддзеркалюючи — як здавалося Брайоні — сучасні ідеї. Доба ясних відповідей скінчилася. Прийшла доба персонажів і сюжетів. Попри замальовки у себе в щоденнику, Брайоні більше не вірила у героїв. Вони — химерний винахід XIX сторіччя. Сама концепція персонажа ґрунтується на помилках, що й довела сучасна психологія. Сюжети теж нагадували поіржавілі машини, чиї колеса більше не поворухнуться. Сучасний письменник більше не може описувати символи і сюжети, як і сучасний композитор не створить симфонії у дусі Моцарта. Натомість мислення, сприйняття, відчуття — ось що її цікавило; свідомість, яка плине річкою крізь час, обтікаючи на шляху всі предмети, а також усі її притоки, що стають дедалі бурхливішими, і перешкоди, здатні повернути потік назад. Якби ж то Брайоні могла відтворити ясне світло літнього ранку, дитяче відчуття дівчинки, яка стоїть біля вікна, піруети ластів'ячого польоту над басейном! Роман майбутнього не буде схожий ні на що в минулому. Вона тричі перечитала «Хвилі» Вірджинії Вулф і гадала, що в самій людській природі стільки перетворень, що лише уява, художня література, новий різновид белетристики, зможе вловити сутність змін. Влізти у чужий розум і показати, як він працює або як ним працюють, і зробити це в межах симетричного сюжету — ось це і є справжній мистецький тріумф. Так гадала медсестра Талліс, затримуючись біля профілакторію в очікуванні на фармацевта і споглядаючи річку, не боячись загрози в особі сестри Драммонд, яка застукає її за тим, що вона стоїть на одній нозі.

Минуло три місяці, а Брайоні не отримала жодної звістки від «Горизонту».

На другий твір теж не було відповіді. Брайоні пішла до адміністрації та попросила адресу Сесилії. На початку травня вона написала сестрі. Тепер їй здавалося, що мовчання й було відповіддю від Сесилії.

В останні травневі дні постачання медикаментів збільшувалося. Пацієнтів, у яких були не такі гострі хвороби, що не вимагали термінового лікування, відіслали додому. У багатьох палатах царювала б абсолютна порожнеча, якби не прибуття сорока моряків через рідкісний різновид жовтяниці, яка охопила Королівський військово-морський флот. Брайоні не встигала занотовувати у щоденник. Почалися нові предмети — сестринська справа та вступ до анатомії. Першокурсниці поспішали з чергувань на лекції, потім їли й розходилися по своїх кімнатах. Ледь прочитавши три сторінки, було важко зберігати ясну свідомість. Куранти Біг-Бена відзначали перебіг доби, й іноді урочистий подзвін, що знаменував чверть години, викликав притлумлені панічні стогони, коли дівчата усвідомлювали, що кудись запізнилися.

Міцний сон уночі сам по собі вважався медичною процедурою. Більшості пацієнтів, незалежно від їхнього стану, заборонялося навіть кілька кроків ступити до туалету. Тому день починався з підкладного судна. Старша сестра не схвалювала, коли ті судна тримали, «як тенісні ракетки». Їх слід було носити «у Божу славу» — і все треба було вилити, вимити, вичистити та прибрати до пів на восьму, коли приходила пора вранішньої дози ліків. Увесь день — судна, купання й обтирання, миття підлог. Дівчата скаржилися на болі в спині, бо доводилося тягати постільну білизну, а ноги наче вогнем горіли від постійного стояння весь день. Додатковий обов'язок медсестер полягав у влаштуванні затемнення величезних вікон у палатах. До кінця дня більшало суден, треба було виливати мокротиння, варити какао. Ледь випадала вільна хвилька між завершенням чергування і початком занять, щоб повернутися до гуртожитку забрати зошити і підручники. Двічі на день, пробігаючи коридором, Брайоні бачила осуджувальний погляд старшої медсестри, й обидва рази догана висловлювалася безбарвним тоном. Лише кровотеча або пожежа були вагомою підставою для медсестри, щоб бігати відділенням.

Але найчастіше молодші практикантки проводили час у мийні. Подейкували, що скоро поставлять автоматичні судна й баки для миття, але це була тільки мрія про землю обітовану. А поки що вони мають робити все так, як інші робили до них. Того ж дня, коли Брайоні двічі висловили догану за біганину, її поза графіком послали до мийні як додаткові робочі руки. Це порушення неписаного графіка могло виникнути через нещасний випадок, але вона сумнівалася. Замкнувши по собі двері до мийні, вона пов'язала на поясі важкий гумовий фартух. Хитрість випорожнення суден, можна сказати, єдиний для неї спосіб випорожнення суден — заплющити очі, затамувати подих і відвернутися. Потім вимити й виполоскати у розчині карболки. Якщо Брайоні забувала перевірити, чи дочиста й досуха витерті ручки судна, то наражалася на великий скандал з сестрою.

Наприкінці дня вона пішла прибирати майже порожнє відділення: пересувала шафки, випорожняла попільнички, збирала газети. Машинально глянула на згорнуту сторінку «Недільного аркуша». Вона стежила за новинами, збираючи їх уривками. Ніколи не вистачало часу, щоб сісти й уважно прочитати газети. Вона знала про прорив лінії Мажино, бомбардування Роттердама, капітуляцію голландської армії, і деякі дівчата напередодні говорили про швидкий розгром Бельгії. Ситуація погіршувалася, але ж мав у війні настати перелом. Зараз увагу Брайоні привернуло одне заспокійливе речення — не через сказане, а через не сказане. Переміщення Британської армії у Північній Франції було «стратегічним відступом на заздалегідь підготовлені позиції». Навіть Брайоні, геть не знаючись на військовій стратегії або журналістській етиці, зрозуміла евфемізм. Можливо, вона останньою на всю лікарню збагнула, що відбувається. Спостерігаючи за звільненням палат, за потоком медикаментів, вона думала, що все це просто частина загальної підготовки до війни. Сама Брайоні надто переймалася власними дріб'язковими проблемами. А тепер, поєднавши окремі новини, вона збагнула те, що вже, певно, знають усі інші та що планує лікарняна адміністрація. Німці дійшли до Ла-Маншу, Британська армія в халепі. У Франції все жахливо, хоча ніхто не знав масштабу втрат. Це передчуття, цей прихований страх — ось що витало в повітрі.

Приблизно тоді ж, коли з палат виписували останніх пацієнтів, надійшов лист від батька. Після короткого привітання і питань про її здоров'я, він повідомив те, що йому сказали колеги, а вся сім'я підтвердила: Пол Маршалл і Лола Квінсі збираються обвінчатися в суботу в церкві Святої Трійці Клепгемської парафії. Він це ніяк не коментував, не навів власних міркувань, які вона хотіла б знати, нічого не пояснював. Він просто черкнув наприкінці сторінки закарлючку: «Люблю, як завжди».

Увесь ранок, виконуючи свої обов'язки, Брайоні роздумувала над цими новинами. Вона не бачила Лоли ще з того літа, тому, думаючи про неї, уявляла біля вівтаря худюще дівчисько років п'ятнадцятьох. Брайоні допомагала пацієнтці, літній пані з Ламбета, зібрати валізу, й намагалася зосередитися на її наріканнях. У хворої був зламаний палець на нозі, їй прописали дванадцять днів постільного режиму, а минуло тільки сім. Брайоні допомогла пацієнтці влаштуватись у візку й віддала її під опіку санітару. Чергуючи у мийні, Брайоні полічила роки. Зараз Лолі двадцять, Маршаллу — двадцять дев'ять. Вона не здивувалася — її шокувало те, що факти підтвердилися. Брайоні була причетна до цього поєднання. Це вона зробила його можливим.

Увесь день, ходячи туди-сюди по відділенню, Брайоні відчувала, що її переслідують знайомі докори сумління. Вона відшкрібала вивільнені шафки, допомагала мити карболкою каркаси ліжок, мела й натирала підлоги, з подвійною швидкістю бігала до диспансеру й до працівника соціального забезпечення, її посилали до інших практиканток, щоб допомогти кип'ятити одяг у чоловічому відділенні, вона прикривала Фіону, якій треба було до стоматолога. Цього першого справді чудового травневого дня вона спітніла під своєю накрохмаленою формою. Відробивши, вона хотіла єдиного — помитися та спати, доки не настане новий робочий день. Але не вийде, і вона це знала. Хай як добре вона прибирати, хай як сумлінно виконуватиме скромну сестринську справу, хай як тяжко гаруватиме, хай скільки всього навчиться в авдиторіях, хай як чудово проведе час на газонах коледжу, вона ніколи не зможе відшкодувати завданого збитку. Немає їй прощення.

Уперше за ці роки вона думала, що хотіла б поговорити з батьком. Вона завжди сприймала його відстороненість як належне і нічого не чекала у відповідь. Вона питала саму себе: може, він надіслав листа з конкретними фактами, у такий спосіб намагаючись сказати їй, що знає правду? Після чаю, хоча було обмаль часу, вона пішла до телефонної будки біля входу до лікарні поруч з Вестмінстерським мостом і спробувала зателефонувати батькові на роботу. Комутатор з'єднав її з приязним гугнявим голосом, а потім зв'язок обірвався, і їй довелося знову набирати номер. Те ж саме відбулося і на третій спробі — зв'язок обірвався, щойно озвався голос: «Намагаємося вас під'єднати».

На той час у неї скінчилися монети, і треба було повертатися до відділення. Вона зупинилася біля телефонної будки, щоб помилуватися на величезні клубчасті хмари, які збиралися на тлі блакитного неба. Бурхлива весняна річка, набираючи воду, плинула до моря, мерехтячи сіро-зеленими блискітками. Біг-Бен, здавалося, нескінченно падав на тлі буремного неба. Незважаючи на дим, навколо пахло свіжою зеленню — певно, щойно скошеної травою у лікарняному садочку, або листям з молодих дерев на березі річки. Хоча світло сліпучо сяяло, у повітрі розливалася приємна прохолода. Брайоні дивилася — і знала, що так приємно не почувалася багато днів, а може, тижнів. Вона забагато пробула в чотирьох стінах, дихаючи дезінфекцією. Коли вона відходила, двоє молодих офіцерів, медиків з військового шпиталю при Міллбенку, обдарували її дружнім усміхом. Вона машинально опустила очі, а потім одразу пошкодувала, що не звернула на них уваги й не усміхнулася бодай з чемності. Вони перетнули міст, ні на що не звертаючи уваги, зайняті власною розмовою. Один з них зображував, як тягнеться у височінь, ніби намацуючи щось на полиці, а його супутник сміявся. На півдорозі вони зупинилися, щоб помилуватися на канонерський човен, який ковзав під мостом. Брайоні подумала, якими живими і вільними видаються ці військові лікарі й хотіла відповісти їм усмішкою. Це була та частина її єства, про яку вона геть забула. Вона спізнювалася, і в неї були всі підстави бігти, хоча взуття тиснуло на пальці. Тут, на брудному, не промитому карболкою асфальті, накази сестри Драммонд не мали сили. Ніяких кровотеч або пожеж, але Брайоні у своєму накрохмаленому фартуху побігла до дверей лікарні, відчуваючи дивовижне фізичне задоволення, короткий смак свободи.

Тепер у лікарні оселилося млосне очікування. Лишилися тільки жовтяничні моряки. Про цих пацієнтів медсестри вели стільки зачарованих і захоплених розмов! Про їхню сувору дисципліну, і як вони, сидячи у ліжку, самі собі церують шкарпетки, і як наполягають на тому, щоб самим прати свою спідню білизну, і як сушать її на мотузках, підвішених уздовж радіаторів. Ті, які досі були прикуті до ліжок, воліли мучитися, але не просили подати судно. Моряки наполягли, що самі підтримуватимуть чистоту і лад у відділенні, й озброїлися швабрами й вадкими машинами для натирання підлоги. Така любов до затишку була в новинку для дівчат, і Фіона сказала, що не вийде заміж за чоловіка, який не служив у Королівському флоті.

Без будь-якої реальної причини практиканток на півдня звільнили від навчання, тільки не дозволили знімати форму. По обіді Брайоні з Фіоною пішли через річку, оминули парламент і опинились у Сент-Джеймському парку. Вони прогулювалися навколо озера, купили чай у кіоску і взяли напрокат шезлонги, щоб послухати людей похилого віку — Армію спасіння, яка виконувала твори Елюара, аранжовані для духового оркестру. В ті травневі дні, ще до того як прийшло повне розуміння подій у Франції, ще до того як у вересні бомбили місто, у Лондоні спостерігалися зовнішні ознаки війни, але ще не прийшло її усвідомлення. Однострої, попереджувальні плакати проти п'ятої колони, два великі бомбосховища, вириті в парках на газонах, і скрізь — похмурий офіціоз. Доки дівчата сиділи у шезлонгах, до них підійшов чоловік з пов'язкою та у кашкеті, вимагаючи показати йому протигаз — Фіона частково заховала його під плащем. А в усьому іншому час був ще мирний і невинний. Побоювання з приводу ситуації у Франції, які зараз поглинали країну, розсіялися в промінні сонця. Мерців поки що не привозили: відсутній — значить, напевно, живий. Все було аж неприродним у своїй нормальності. Доріжками котилися дитячі візки, відкриті в яскравому сонячному світлі, і білі, ніжні, беззахисні немовлята вперше споглядали великий світ. Діти, які уникли евакуації, бігали по траві, галасуючи і сміючись, музики видихали звуки аж понад свої можливості, й шезлонги, як і раніше, коштували два пенси. Важко було повірити, що всього за сотню миль триває військова катастрофа.

Думки Брайоні крутилися навколо цієї теми. Може, Лондон труїтимуть газом, а може, його захоплять німецькі парашутисти, спираючись на п'яту колону, і все це станеться до Лолиного весілля. Брайоні чула одного санітара-всезнайка, який не без задоволення казав, що тепер ніщо не перешкодить німецькій армії. У них нова тактика, а у нас нема, вони модернізовані, а ми — ні. Нашим генералам слід прочитати книгу Ліддела Гарта або прийти до лікарні й за чаюванням уважно послухати санітарів.

У свою чергу, Фіона знай собі розповідала про те, як обожнює свого молодшого брата і які розумні речі він висловлював за вечерею, а Брайоні це слухала та думала про Роббі. Якщо він воював у Франції, то, можливо, його взяли у полон. Або ще гірше. Як Сесилія переживе таку звістку? Коли жвавий музичний дисонанс досяг найвищої точки, Брайоні, схопившись за стілець, заплющила очі. Якщо щось трапиться з Роббі, якщо Сесилїї та Роббі не судилося бути разом... її таємні муки й загальне потрясіння від війни завжди здавалися різними непоєднуваними світами, але тепер вона розуміла, як переплелася війна з її злочином. Єдине можливе рішення — скасувати все минуле. Якщо він ніколи не повернеться... їй хотілося мати якесь інше минуле, бути кимсь іншим, як от угодованою задоволеною Фіоною з її бездоганним життям, яке триває далі, і її лагідною, зманіженою, безтурботною родиною, де у собак і кішок латинські імена, а дім — відомий у Челсі салон для митців. Фіоні можна жити своїм життям, іти вперед і дізнаватися, що станеться. Брайоні ж здавалося, що вона так і проживе сама в одній кімнаті без дверей.

— Брайоні, з тобою все гаразд?

— Що? Так, авжеж. Зі мною все чудово, спасибі.

— Я тобі не вірю. Принести води?

Коли залунали оплески — ніхто, здається, й не помітив, що оркестр грав жахливо,— Брайоні побачила, як Фіона пішла через газон, минаючи музик і чоловіка в брунатному пальті, що здавав в оренду шезлонги, прямуючи до маленького кафе під деревами. Армія спасіння завела «Прощай, прощай, чорний дрозде», виконуючи цю пісню набагато вправніше. Люди в шезлонгах пожвавилися, і дехто зааплодував. Хорове підспівування було трохи вимушеним — незнайомці ловили погляд один одного, коли голоси гучнішали,— але Брайоні рішучо це витримувала. Усе ж таки її настрій покращився, і коли Фіона повернулася зі склянкою води, а оркестр почав попурі зі старих танців, відкривши «Довгим шляхом до Типперері», дівчата заговорили про роботу. Фіона з Брайоні обмінювалися плітками про те, хто з товаришок їм подобається, а хто дратує, і як остогидла сестра Драммонд (чий голос Фіона майстерно імітувала), і що сестра-хазяйка тримається майже так само поважно і недоступно, як сам консультант. Вони згадували дивацькі витівки різних пацієнтів і ділились образами: Фіона була обурена тим, що їй забороняли тримати речі на підвіконні, а Брайоні ненавиділа засинати об одинадцятій,— але робили це з сором'язливим задоволенням, хихочучи, так що інші стали обертатися до них, театрально прикладаючи пальці до вуст. Але ці жести тільки вдавали серйозність, і більшість тих, хто обертався з шезлонгів, поблажливо всміхалася двом молодим медсестрам — медсестрам під час війни — у фіолетово-білій формі, темно-синіх пелеринках і бездоганно-чистих очіпках, які робили їх цнотливими, схожими на черниць. Дівчата відчували свою недоторканність, і їхній сміх дедалі гучнішав — вони від реготу аж квоктали. Фіона виявилася гарною актрисою, і всі її глузи мали перчинку чорного гумору, що полюбляла Брайоні. Фіона по-своєму відтворювала вимову кокні сестри Лембет і безсердечно перебільшувала невігластво деяких пацієнток і їхнє благальне скигління. «Се у м'я серце, сестро. Воно завше не з того боку. У мами моєї було акурат так само. А правда, що дитя у вас виходить знизу, сестро? Ой, а я не знаю, як те у мене буде, бачте, ой, я ж завсіди закупорена. У мене шестеро хлопчаків, потім поїхала я й згубила 'дного, їхала вісімдесят восьмим автобусом з Брикстона. Ма'уть, лишила 'го на сидінні. Ніколи потім не бачила 'го, сестро. Гірко було. Аж усі очі виплакала».

Коли вони поверталися до Площі парламенту, голова у Брайоні була порожня, а ноги аж підгиналися від сміху, тож вона ледь ступала. Вона дивувалася сама собі, як швидко змінився в неї настрій. Її побоювання не зникли, але тимчасово притлумилися, їхня емоційна сила на якийсь час вичерпалася. Дівчата пройшли під руку Вестмінстерським мостом. Хвиль на річці не було, і різке світло пурпурово відблискувало на мулистих берегах, поїдених тисячами земляних черв'яків, від чого у грудках чорніли маленькі нірки. Коли Брайоні та Фіона повернули праворуч, то дорогою від Лембетського палацу побачили лави армійських вантажівок, згуртовані перед центральним входом. Дівчата добродушно застогнали від перспективи знову розпаковувати та розбирати нові матеріли.

А потім вони побачили поміж вантажівок машини швидкої допомоги, а коли наблизились, їхньому зору відкрилися ноші, десятки нош, звалених на землю, і затвердлий брудний одяг темно-зеленого кольору, і скривавлені бинти. Були й солдати, які стояли групами, приголомшені й наче паралізовані, а ті, хто лежав на землі, були завинуті скривавленими бинтами. Лікарняні санітари виймали з кузовів вантажівок гвинтівки. В юрбі рухалося безліч санітарів, медсестер і лікарів. До входу лікарні вивезли п'ять-шість вагонеток — явно замало. Зо мить Брайоні та Фіона стояли, дивлячись на це, а за секунду теж кинулися бігати.

Не минуло й хвилини, а вони вже були серед людей. Бадьоре весняне повітря не розганяло смороду машинного мастила та гною з ран. Солдатські обличчя й руки були чорні, щоки зарослі щетиною, чорне волосся скуйовджене, і на поранених були бирки травмпунктів, тож усі вони здавалися ідентичними — втікачі від жахливого світу. Ходячі поранені, мабуть, спали стоячи. З холу вибігли ще медсестри й лікарі. Консультант узяв під свою відповідальність сортування хворих і виробив строгу систему відбору. Декого, з важкими пораненнями, повантажили на візки. Уперше за все її навчання до Брайоні звернувся лікар-ординатор, якого вона раніше ніколи не бачила:

— Ви, беріться за цей кінець нош.

Лікар сам узявся за протилежний кінець. Брайоні раніше не доводилося тягати ноші, ще й такі важкі, і це її здивувало. Вони зайшли до лікарні й не встигли пройти десять ярдів по коридору, як дівчина відчула, що ліва рука не слухається. Ноги підкошувалися. У військового були сержантські нашивки. Він був без чобіт, а його синюваті пальці тхнули. Голова у нього була обмотана промоклими бинтами у шарлахово-чорних плямах. На стегні його однострійних брюк чорніла діра, була помітна роздерта рана. Брайоні здалося, що вона бачить розтрощену білу кістку. Кожний їхній крок завдавав йому болю. Його очі були міцно заплющені, але поранений розтуляв і стуляв рота у мовчазній агонії. Якщо Брайоні зрадить ліва рука, ноші, звісно, похитнуться. Заки дісталися ліфта, увійшли туди й поставили ноші, її пальці були майже нечутливі. Доки ліфт повільно піднімався, лікар лічив пульс, різко видихаючи носом. Він не звертав уваги на Брайоні. Коли перетинали другий поверх, вона думала лише про те, що до палати — тридцять ярдів, і про те, чи зможе вона туди донести пораненого. Це її обов'язок — пояснити лікарю, що вона не зможе. Та коли відімкнулися дверцята ліфта, лікар уже повернувся до Брайоні спиною і звелів їй братися за кінець нош. Вона мріяла, щоб її лівій руці додалося сили і щоб лікар ішов швидше. Вона не витримає ганьби, якщо не впорається. Чоловік з почорнілим обличчям розтуляв і стуляв рота, наче жуючи. Його язик покрився білими плямами. Почорнілий борлак здіймався й опадав, і Брайоні змусила себе на це дивитися. Вони дійшли до палати, і їй пощастило, що біля дверей стояло аварійна ліжко. Ноші вже вислизали з пальців. Там уже чекали сестра і кваліфікована санітарка. Коли ноші поставили біля ліжка, пальці Брайоні обвисли, вона не була владна над ними, і смикнула лівим коліном, щоб не втратити рівновагу. Дерев'яна ручка вдарила її по нозі. Ноші захиталися, і медсестра нахилилася поправити їх. У пораненого сержанта з уст вихопився недовірливий скрик, наче він і не уявляв, що біль може бути таким незмірним.

— Заради Бога, дівчино,— пробурмотів лікар. Вони обережно вклали пацієнта в ліжко.

Брайоні чекала, щоб зрозуміти, чи потрібна тут. Але тепер усі троє були заклопотані й не звертали на неї уваги. Медсестра розмотувала бинт, а санітарка закочувала солдату холошу. Ординатор обернувся до світла, щоб прочитати позначки на бирці, відірваній од гімнастерки. Брайоні неголосно бухикнула, і сестра озирнулася, роздратована тим, що та досі тут.

— Ну, не стійте стовпом, медсестро Талліс. Спускайтесь і помагайте.

Вона принижено попленталася, відчуваючи, як у животі зростає порожнеча. Тепер війна торкнулася її життя, а вона першого ж разу не втрималася на рівні. Якщо вона знову потягне ноші, то впустить на півдорозі до ліфта. Але якщо їй накажуть, вона не зможе відмовитися. Якщо ж вона впустить кінець нош, то просто піде — збере у себе кімнаті речі до валізи й поїде до Шотландії — працювати дружинницею в селі[56]. Так буде краще для всіх. Поспішаючи коридором на першому поверсі, вона перестрілася з Фіоною, яка йшла в інший бік, тримаючи ноші за передні кінці. Вона була дужча, ніж Брайоні. Обличчя того, кого вона несла, було повністю сховане під бинтами, виднілася тільки темна овальна діра рота. Дівочі очі перемигнулися, і щось промайнуло у поглядах — шок чи сором від того, що вони нещодавно реготали у парку.

Брайоні вийшла на вулицю й полегшено побачила, що останні ноші вкладають на додаткові візки, а санітари чекають, щоб підкотити каталки. Збоку стояла дюжина професійних медсестер з валізами. Брайоні впізнала деяких зі свого відділення. Геть не було часу спитати, куди їх виряджають. Десь відбувається щось ще гірше. Тепер увагу приділили легкопораненим. Лишалося ще двісті таких. Сестра сказала їй відвести п'ятнадцятьох чоловіків до відділення Беатріс. Вони вервечкою попрямували за нею коридором, як школярі на прогулянці. У декого були руки на перев'язі, в інших — забинтовані голови чи поранені груди. Троє пересувалися на милицях. Ніхто не казав ні слова. Біля ліфтів утворився затор з візків, які треба було спустити в операційні у підвалі, а інші — підняти до палат. Брайоні знайшла нішу, де хворі на милицях могли посидіти, сказала їм не рухатися, й повела інших сходами. Пересувалися повільно, відпочиваючи на кожному сходовому майданчику.

— Уже недалеко,— повторювала вона, але вони, здавалося, не усвідомлюють її слів.

Коли вони дісталися відділення, за етикетом вимагалося представити їх сестрі. У кабінеті її не було. Брайоні повернулася до вервечки, яка з'юрмилася в неї за спиною. Поранені не дивилися на неї. Вони дивилися повз неї, на величезне просторе приміщення вікторіанської доби, з високими колонами, пальмами у горщиках, охайно застеленими ліжками і ретельно випрасуваними відгорнутими простирадлами.

— Зачекайте тут,— сказала вона.— Сестра всім вам знайде ліжка.

Вона швидко пройшла у дальній кінець, де біля пацієнта стояли медсестра і дві санітарки. Одразу ж за спиною Брайоні почулися кроки, наче хтось крався. Це солдати заходили до відділення.

Злякавшись, вона замахала на них руками:

— Повертайтеся, будь ласка, повертайтеся й зачекайте.

Але вони вже розтеклися по всьому відділенню. Кожний обрав собі ліжко. Без указівок, не роззуваючись, без ванни і дезінфекції, без лікарняної піжами, вони вкладались у постіль. Брудне волосся, почорнілі лиця на білих подушках. Сестра рвучко вийшла зі свого кабінету — її підбори врочисто стукотіли на всю залу. Брайоні підбігла до ліжка та схопила за рукав солдата, який лежав горілиць, люляючи свою перев'язану руку. Коли він простягнув ноги, на ковдрі лишилися маслянисті сліди. Це лише її провина.

— Вам треба встати,— сказала вона, коли сестра була вже близько. Брайоні нерішуче додала: — Є ж процедура.

— Хлопцям треба поспати. А процедура потім,— у голосі звучав ірландський акцент. Сестра поклала Брайоні руку на плече й розвернула бейджик, щоб прочитати прізвище.— Повертайтеся до свого відділення, медсестро Талліс. Гадаю, ви потрібні там.

Ніжно підштовхнувши, вона відіслала Брайоні виконувати свою роботу. Відділення може обійтись і без таких педантів, як вона. Чоловіки навколо вже спали, і вона знову довела свій ідіотизм. Певно, що їм треба спати. Вона просто хотіла дотриматися заведеного порядку. Врешті-решт, це не вона вигадала правила. За останні кілька місяців їй втовкмачували тисячі деталей прийому нових пацієнтів. Звідки їй було знати, що насправді це нічого не значить? Ці обурені думки висотували з неї сили, й коли вона майже дійшла до свого відділення, раптом згадала про тих чоловіків на милицях, що чекали внизу, щоб їх відвели до ліфта. Вона поспішила вниз східцями. Ніша була порожня, не було жодних ознак людської присутності у коридорах. Вона не хотіла виявляти власну нездарність, питаючи у медсестри чи у санітарів. Хтось, мабуть, забрав поранених. Більше вона їх і не бачила.

Її відділення було переповнене й віддане під невідкладну хірургію, але найменування нічого не означало. Воно нагадувало евакуаційний пункт на лінії фронту. На допомогу прибули медсестри і старші медсестри, а п'ятеро чи шестеро лікарів займалися невідкладними випадками. Було тут і два панотця: один сидів і розмовляв з хворим, який лежав на боці, другий молився за скулену під ковдрою фігуру. Всі медсестри були у масках, а лікарі працювали закасавши рукави. Сестри бігали між ліжками, роблячи ін'єкції — мабуть, морфію,— або ставили крапельниці для переливання крові чи плазми з жовтих флаконів, які звисали, мов екзотичні фрукти, з високих переносних стійок. Практикантки снували відділенням, розносячи грілки. Все відділення наповнило тихе відлуння голосів, медичних голосів, яке регулярно перемежалося болісними стогонами і зойками. Всі ліжка були зайняті, й нових хворих лишали на ношах, кладучи у проходах, щоб робити переливання. Двоє санітарів готувалося забирати померлих. Над ліжками схилялися медсестри, знімаючи з поранених брудні пов'язки. Щоразу доводилося приймати рішення, як чинити: робити це ніжно і повільно чи жорстко і швидко, щоб біль тривав тільки одну мить. У цьому відділенні віддавали перевагу останньому варіанту, через що зойки посилювалися. Скрізь відчувався липкий кислий запах свіжої крові, а ще — брудного одягу, поту, мастила, засобів дезінфекції, медичного спирту, а над усім цим витав сморід гангрен. В анатомічному театрі, як виявилося, двом пораненим робити ампутацію.

Оскільки старших сестер вирядили до лікарень швидкої допомоги, то кваліфікованим сестрам додалося роботи, і потоку практиканток, а серед них і Брайоні, визначили нові обов'язки. Сестра доручила Брайоні зняти пов'язку й обробити поранену ногу капрала, який лежав на ношах біля дверей. Не слід було накладати нову пов'язку, доки не огляне хтось із лікарів. Капрал лежав долілиць і скривився, коли Брайоні стала навколішки, щоб пояснити йому все пошепки на вухо.

— Не зважайте, як закричу,— пробурмотів він.— Промивайте, сестро. Не хочу її втратити.

Штанина була розрізана. Бинт здавався досить новим. Брайоні почала його розмотувати, та було неможливо просунути руку під ногу пораненому, тож вона ножицями зрізати пов'язку.

— Мене зачепило на пристані у Дуврі.

Тепер на рані, яка тягнулася від коліна до кісточки, лишилася тільки марля, чорна від обкипілої крові. Сама нога була гола і чорна. Брайоні боялася, що буде гірше, й дихала ротом.

— І як це ви примудрилися? — вона силкувалася надати голосу веселості.

— Та артилерійський снаряд — грюкнув, відкинув мене на бляшаний паркан.

— От не пощастило. Тепер, знаєте, треба зняти цю марлю.

Вона обережно підняла край, і капрал поморщився.

— Порахуйте: раз — два — три,— сказав він,— й одразу рвіть.

Він стиснув кулаки. Вона взялася за край, міцно затиснула між вказівним і великим пальцями, і мигцем потягнула пов'язку. Прилинули спогади з її дитинства, коли на дні народження їй показували знаменитий фокус зі скатертиною. Марля відірвалася з липким рипучим звуком.

— Зараз виблюю,— сказав капрал.

Вона подала йому до рук лоток. Поранений тужився, але більше нічого. У складках шкіри на шиї блищали краплини поту. Рана сягала вісімнадцяти дюймів завдовжки, може, і більше, огинаючи коліно. Шви були неоковирні й неправильні. Тут і там шкіра луснула, оголяючи жирові шари, і малі вкраплення, що нагадували мініатюрні грона червоного винограду, пророслі крізь щілини.

— Тримайтеся,— мовила Брайоні.— Я промию навколо, але рани не торкатимуся.

Вона взагалі не хотіла її торкатися. Нога була чорна і м'яка, як перезрілий банан. Брайоні змочила ватку спиртом. Боячись, що шкіра просто злізе, дівчина ніжно обвела ваткою литки, за два дюйми від рани. Потім знову протерла, натиснувши трохи сильніше. Шкіра задубіла, тому Брайоні притискала ватку, доки поранений не смикнувся. Вона прибрала руку і побачила білу смугу шкіри, уже відкриту. Ватка була чорна. Це не гангрена. Брайоні не могла стримати полегшеного зітхання. Вона навіть відчула, як горло у неї стиснулося.

— Що таке, сестро? — спитав капрал.— Ви можете мені сказати.

Він підвівся, намагаючись глянути через плече. В його голосі чувся страх.

Вона сковтнула й сказала безпристрасним тоном:

— Гадаю, загоюється добре.

Взяла більше вати. Це було мастило, чи жир, змішаний з піском, і відмити буде нелегко. Брайоні очистила шість дюймів, обробляючи шкіру далі навколо рани.

Вона робила це вже кілька хвилин, коли їй на плече лягла рука, і жіночий голос промовив:

— Усе добре, медсестро Талліс, але робити треба швидше.

Вона стояла навколішки, схилившись над ношами, затиснутими між ліжками, тому нелегко було розвернутися. Коли Брайоні обернулася, то побачила тільки одягнену в знайому форму постать, яка вже йшла геть. Капрал заснув, доки Брайоні не стала обробляти рану біля швів. Він здригнувся й заворушився, але не прокинувся. Анестезія виснажила його. Коли ж Брайоні нарешті випросталася, забираючи миску і всю брудну вату, прийшов лікар, і вона була вільна.

Вона вимила руки, і їй дали нове завдання. Тепер усе для неї виглядало по-іншому, коли вона впоралася бодай з одною дрібницею. Їй наказали поїти солдатів, які від виснаження просто попадали. Важливо, щоб вони не зневоднювалися. Ну ж-бо, рядовий Картер. Випийте це, і можете знову спати. Тепер сядьте... Вона тримала невеличкий білий емальований чайник, щоб поранені всмоктували воду з носика, а сама притискала до фартуха їхні брудні голови, немов гігантських немовлят. Знову мила руки і розносила судна. Ніколи ще їй не було це так легко робити. Їй доручили доглядати солдата, пораненого у живіт; до того ж, йому бракувало частини носа. Виднівся кривавий хрящ у роті й роздертий язик на піднебінні. Її завдання полягало в тому, щоб обмити йому обличчя. Знову ж таки — мастило і пісок забилися під шкіру. Поранений був притомний, як здогадувалася Брайоні, але не розплющував очей. Морфій приспав його, і він злегка погойдувався, наче в такт музиці, що звучала у нього в голові. Коли з-під чорної маски стали проступати риси його обличчя, Брайоні здалося, що це як у книжках її дитинства, з глянсовими порожніми сторінками: треба було потерти олівцем, щоб з'явилася картинка. Вона думала, що цей чоловік може виявитись і Роббі, якому вона гоїть рани, не знаючи, хто це, і ніжно гладила ваткою йому лице, доки не з'являться знайомі риси, і він вдячно заговорить до неї, дізнавшись, хто вона така, і візьме її за руку та, мовчки стискаючи пальці, пробачить їй. Потому він дозволить їй уколисати його.

Роботи прибувало. Їй доручили з пінцетами і лотком піти до сусідньої палати, до ліжка, де лежав льотчик з осколком у нозі. Поранений дивився на неї з острахом, коли вона розставляла своє обладнання.

— Якщо треба виймати, про мене, краще робити операцію.

Руки в неї тремтіли. Але вона здивувалася, як легко опанувала себе, яким бадьорим голосом озвалася до пораненого — без офіціозу медсестри. Вона присунула ширму до ліжка.

— Не дурійте. Ми їх мигцем витягнемо. Як це сталося?

Доки він пояснював їй, що в його завдання входило будівництво злітно-посадкових смуг на полях Північної Франції, його очі невідступно стежили за сталевими пінцетами, які вона брала з автоклава. Вони лежали, щільно складені, у лотку з синьою облямівкою.

— Ми на роботу виряджалися, а тут «фріц» як налетить, ну й скинув свій вантаж. Ми назад, бігом на інше поле, а тут знову «фріц», і ми знову навтьоки. Доки у море не впали.

Вона всміхнулась і відкинула укривало:

— Поглянемо, так?

З ноги змили мастило і бруд, щоб виявити місце на стегні, де у плоті стирчав осколок. Льотчик нахилився вперед, схвильовано спостерігаючи за Брайоні.

— Лягайте на спину,— сказала вона,— я ж маю подивитися, що там.

— Вони мене не турбують, нічого такого.

— Просто лежіть.

На ділянці у дванадцять дюймів виднілося кілька осколків. Там були набряк і невеличке запалення навколо ран.

— Та я не проти них, сестро. Я за те, щоб їх там і лишити, хай будуть,— він непереконливо засміявся.— Буде що показати внукам.

— Там уже пішло зараження,— сказала вона.— І вони підуть углиб.

— Углиб?

— Вам у тіло. Й у кров, і потраплять у серце. Або у мозок.

Здається, він їй повірив. Ліг на спину і зітхнув до високої стелі:

— От чорт вошивий. Ой, вибачте, сестро. Досі про це не думав.

— Полічімо їх разом, гаразд?

Вони так і зробили, уголос. Вісім. Вона злегка штовхнула його в груди:

— Треба виймати. Тепер лежіть. Постараюся якнайшвидше. Якщо це вам допоможе, візьміться за узголів'я.

Його ноги напружились і затремтіли, коли вона взяла пінцет.

— Не затамовуйте подиху. Спробуйте розслабитися.

— Розслабтеся! — презирливо пирхнув він.

Брайоні підтримувала свою праву руку лівою. Було б легше сісти на край ліжка, але це було непрофесійно і суворо заборонялося. Коли вона поклала ліву руку на здорову ділянку ноги, хворий сіпнувся. Вона обрала найменший осколок, який знайшла в цьому гроні. Виступ був косий, трикутний. Вона стиснула його, зачекала секунду, потім витягнула — чітко, твердо, але не рвучко.

— Б...!

Слово вилетіло, відбилося рикошетом по палаті й, здавалося, пролунало кілька разів. Запала тиша, чи принаймні ширма заглушила звуки. Брайоні досі затискала пінцетом скривавлений металевий шматок. Осколок був три чверті дюйма завдовжки й звужувався на кінчику. Почулися тверді кроки. Брайоні кинула осколок у лоток, щойно на обрії виникла сестра Драммонд, яка відсунула ширму. Сестра зберігала абсолютний спокій, читаючи на спинці ліжка ім'я та прізвище пораненого й оцінюючи його стан, а потім стала над ним і твердо подивилася йому в лице.

— Як ви смієте,— тихо і спокійно промовила сестра. І повторила: — Як ви смієте так висловлюватися в присутності одної з наших сестер.

— Простіть, сестро. Просто вихопилося.

Сестра Драммонд з презирством подивилась у лоток.

— Порівняно з тим, через що ми пройшли за ці кілька годин, авіаторе Янґ, ваші поранення легкі. Тому вважайте себе щасливцем. Отже, виявляйте мужність, гідну мундира. Продовжуйте, сестро Талліс.

У тиші, яка запала по тому, Брайоні весело сказала:

— Ну що, почнімо? Лишилося сім. Коли все скінчиться, принесу вам порцію бренді.

Він спітнів, тремтів усім тілом, кісточки пальців побіліли, уп'явшись у залізне ліжко, але поранений не озвався ні звуком, коли Брайоні продовжила виймати осколки.

— Знаєте, можете кричати, якщо хочете.

Але йому не хотілося другого візиту сестри Драммонд, і Брайоні це розуміла. До останнього вона зволікала з найбільшим осколком, витягуючи маленькі. Він піддався не одразу. Поранений здригнувся на ліжку та щось просичав крізь зціплені зуби. З другої спроби осколок шрапнелі застряг у м'ясі за два дюйми під шкірою. Утретє Брайоні легко витягнула його і тепер тримала — чотиридюймовий уламок криці неправильної форми, гострий як стилет.

Льотчик здивовано дивився на це.

— Обмийте його під краном, сестро. Я заберу його додому.

Потім він упав обличчям у подушку й заридав. Може, причиною було слово «додому», а може, біль. Брайоні вислизнула, щоб принести бренді, й затрималася в мийні, де її знудило.

Вона ще довго знімала пов'язки, обмивала і бинтувала вже оброблені рани. Потім почула наказ, якого так боялася.

— Перебинтуйте обличчя рядовому Латимеру.

Вона вже намагалася годувати його з ложки, пропихаючи їжу в те, що залишилося від рота, намагаючись звільнити пацієнта від приниження — розхлюпаної порції. Він відштовхнув її руку. Ковтати було боляче. Половина його обличчя була розбита в кашу. А чого Брайоні боялася ще більше, ніж знімати бинт, то це докірливого погляду його великих карих очей. Що ви зробили зі мною? Він спілкувався лише в один спосіб — тихим звуком «а-а-а», що клекотів десь у піднебінні, схожий на слабкий стогін розчарування.

— Скоро ми все вилікуємо,— повторювала Брайоні, не в змозі вигадати щось інше.

І тепер, наближаючись до його ліжка, несучи перев'язку, вона привітно сказала:

— Вітаю, рядовий Латимер. Це знову я.

Він дивився на неї, не впізнаючи. Вона сказала, що зніме бинт, яким замотана його голова, «і буде все гаразд. Ви вийдете звідси за тиждень чи два, ось побачите. А тут стільки тих, кому ми не можемо цього обіцяти».

Це була єдина розрада. Комусь ще гірше. Півгодини тому зробили ампутацію капітану Східносуррейського полку, куди вступали сільські хлопці. А потім почалися смерті.

Узявши пару хірургічних щипців, Брайоні почала обережно витягати зашкарублі, закляклі довгі марлеві стрічки з діри, яка була його обличчям. Знявши останню, дівчина побачила, що це обличчя віддалено нагадує розрізаний манекен на заняттях з анатомії. Там усе було понівечене, багряне і безформне. Вона бачила те, що колись було щокою — верхні й нижні корінні зуби і лискучий язик, моторошно-довгий. А далі, угорі, куди вона ледь наважувалася зирнути, навколо очей яскріли оголені м'язи. Як це інтимно, вона ніколи над цим не замислювалася. Рядовий Латимер перетворився на чудовисько, і він, мабуть, здогадувався про це. Чи є в нього дівчина, яка його кохала? Чи кохатиме вона його й зараз?

— Скоро ми все владнаємо,— знову збрехала Брайоні.

Вона стала перемотувати йому обличчя чистою марлею, змоченою антисептиком[57]. Щойно вона закріпила тканину шпильками, як хворий сумно зітхнув.

— Принести вам грілку?

Він замотав головою і знов озвався тим самим звуком.

— Вам незручно?

Ні.

— Води?

Кивок. Від рота в нього лишився тільки невеличкий куточок губ. Вона вставила йому в рот вузенький носик чайника і почала вливати воду. З кожним ковтком він морщився, що, у свою чергу, спричиняло болісні судоми навколо місця, де колись були м'язи обличчя. Йому хотілося пити ще. Він відчував скоріше біль, аніж спрагу. І так тривало декілька хвилин — не в змозі витримувати біль, йому доводилося приглушувати його водою.

Брайоні лишилася б з ним, але треба було виконувати інші доручення, бо сестру завжди кличуть на допомогу солдати з інших ліжок. Вона працювала і змогла віддихнути лише тоді, коли одного пацієнта після наркозу знудило їй на коліна, і довелося піти перебратися в чистий фартух. Глянувши у вікно коридору, вона здивувалася, що вже стемніло. Минуло п'ять годин, відколи вони повернулися з парку. Вона пішла на склад білизни й саме зав'язувала фартух, коли підійшла сестра Драммонд. Важко було сказати, що змінилося — та поводилася, як і раніше, стримано, роздаючи незаперечні накази. Можливо, за самодисципліною прозирнуло щось на кшталт доброго ставлення, співчуття.

— Сестро, ідіть і допоможіть надіти мішки Беньяна на руки і ноги Макінтайру. Інші частини тіла обробіть дубильною кислотою. Якщо будуть труднощі, підійдете прямо до мене.

Вона відвернулася, щоб дати інструкції іншій медсестрі. Брайоні побачила капрала. Він був одним з багатьох, на кого хлюпнуло підпаленою нафтою на поромі, що потопав біля Дюнкерка. З води потерпілого підібрав есмінець. В'язка нафта липнула до шкіри і пропалила шкіру крізь тканину. Тепер те, що поклали на ліжко, було згорілими людськими останками. Брайоні подумала, що йому нізащо на світі не вижити. Було нелегко знайти вену, щоб впорснути морфій. Колись (здавалося, це було давно, а насправді — дві години тому) вона допомагала двом іншим медсестрам підняти його й посадити на судно, і він заверещав од першого ж дотику чужих рук.

Мішки Беньяна являли собою великі целофанові контейнери. Усередині плавали пошкоджені кінцівки, розм'якшені сольовим розчином, який мав бути належної температури. Не дозволялося змінювати бодай на градус. Коли прийшла Брайоні, інша етажерка вже готувала на примусі свіжий розчин. Мішки треба було часто міняти. Капрал Макінтайр висів над ліжком у «колисці», бо не міг витримати навіть найменшого дотику до шкіри. Він жалібно скиглив, благаючи дати води. Обпечені завжди сильно зневоднені. Його губи були значно пошкоджені, дуже набрякли, а язик занадто вкрився пухирями, що пораненому вливали рідину через рот. Його кололи фізіологічним розчином. Але голка не трималася в пошкодженій вені. Кваліфікована медсестра, яку Брайоні раніше ніколи не бачила, вішала на крапельницю новий флакон. Брайоні налила до лотка дубильну кислоту і взяла рулон вати. Вона думала, що почне обробляти ногу, щоб триматися подалі від медсестри, яка вже обмацувала почорнілу руку, шукаючи вену.

Але медсестра спитала:

— Хто вас сюди послав?

— Сестра Драммонд.

Медсестра відповідала односкладово, не припиняючи промацувати руку:

— Він занадто мучиться. Я не хочу, щоб його лікували, доки не введу йому гідрат. Підіть і зробіть щось інше.

Брайоні зробила, як їй сказали. Вона не знала, скільки минуло часу, коли це сталося — може, уранці, коли її відіслали принести чисті рушники. Вона побачила медсестру, яка, стоячи біля входу до ординаторської, ледь чутно плакала. Капрал Макінтайр умер. Його ліжко зайняв уже інший пацієнт.

Стажери та студентки-другокурсниці без відпочинку працювали по дванадцять годин. Інші практикантки та кваліфіковані медсестри теж працювали, і ніхто не міг пригадати, скільки вони проводили часу в палатах. Усі навички, які вона отримала,— Брайоні пізніше їй відчула,— були як знахідка, але все, що вона зрозуміла про фах медсестри, прийшло до неї тільки цієї ночі. Раніше вона ніколи не бачила, щоб чоловіки плакали. Спочатку її це вразило, але за годину вона звикла до цього видовища. З іншого боку, стоїцизм деяких солдатів просто вражав і навіть приголомшував її. Чоловіки, отямлюючись після ампутації, здавалося, вимучували з себе жахливі жарти. «Чим я тепер дрючитиму свою жінку?» Усі таємниці тіла оголилися до кісток, і блюзнірськи поблискував стравохід або зоровий нерв. Бачачи цю нову і близьку перспективу, Брайоні затямила собі одну просту, очевидну річ, яку завжди знала і яку знали всі: людське тіло — матеріальна річ, яку легко пошкодити, але важко поладнати. Вона наблизилися, почуваючись як на полі битви, бо кожний пацієнт, якому вона допомагала, ніс у собі певні суттєві частки війни: кров, нафту, пісок, бруд, морську воду, кулі, шрапнель, машинне мастило, запах кордиту[58], змокрілу від поту форму, де у кишенях були прогіркла їжа разом з розмоклими крихтами плиток шоколаду «Амо». Часто, коли вона знову поверталася до умивальника з високими кранами і блоком газованої води, то вимивала між пальцями пляжний пісок. І вона, й інші практикантки дивилися одна на одну лише як на медсестер, а не як на подруг: вона ледве помітила, що одною з дівчат, які допомагали посадити Макінтайра на судно, була Фіона. Іноді, коли солдат під доглядом Брайоні особливо корчився від болю, її огортала відсторонена ніжність, яка дозволяла відгородитися від страждань і виконувати свою роботу якісно, не жахаючись. Саме тоді вона бачила, що таке справжній догляд, і жадала отримати значок сестри-жалібниці. Вона була здатна уявити, як відмовиться від своїх письменницьких амбіцій і присвятить життя служінню в обмін на ці моменти піднесеного настрою, узагальненої любові до всіх.

О пів на четверту ранку її покликали до сестри Драммонд. Та була сама, застеляла ліжко. Перед тим Брайоні востаннє бачила її в мийні. Здається, сестра була всюдисуща, виконувала будь-які завдання. Брайоні машинально заходилася їй допомагати. Сестра сказала:

— Пам'ятаю, ви трохи говорите французькою.

— Лише на шкільному рівні, сестро.

Вона кивнула у бік палати.

— Бачите, там солдат сидить, у кінці? Нагальний хірургічний випадок, але маску надівати необов'язково. Знайдіть стілець, ідіть і трохи посидьте з ним. Потримайте його за руку і поговоріть з ним.

Брайоні не змогла приборкати почуття образи:

— Але, сестро, я не втомилася. Чесне слово, не втомилася.

— Робіть, як вам кажуть.

— Так, сестро.

Він був схожий на п'ятнадцятирічного хлопчика, але вона побачила з його бирки, що пацієнту вісімнадцять. Він сидів, зіпершись на кілька подушок, спостерігаючи за метушнею навколо нього з якимсь абстрактним щирим подивом. Було важко сприймати його як солдата. Він мав ніжне, витончене обличчя, сам темнобровий, очі — темно-зелені, а вуста м'які, повні. Його обличчя було біле і незвично блищало, а очі хворобливо сяяли. Голова в нього була забинтована. Щойно Брайоні підсунула свого стільця і сіла поряд, як поранений усміхнувся, ніби чекав на неї, а коли вона взяла його за руку, то він, здавалося, не здивувався.

— Те voila enfin[59].

Французькі голосні мелодійно бриніли, як натягнуті струни, але Брайоні приблизно розуміла. На дотик рука в пораненого була холодна і масна. Брайоні мовила:

— Сестра сказала мені прийти і поговорити з вами.

Не знаючи, як французькою буде «медсестра», вона переклала слово «сестра» буквально.

— Твоя сестра дуже мила...— Потім, схиливши голову, він додав: — Але ж вона завжди така. У неї все гаразд? Що вона зараз робить?

У нього в погляді читалася така товариськість і привабливість, таке хлоп'яче бажання сподобатися, що Брайоні могла тільки підіграти йому.

— Вона теж доглядає поранених.

— Аякже. Ти ж мені казала. А вона така сама щаслива? Чи вийшла вона заміж за того чоловіка, якого так кохала? Знаєш, забув, як його звати. Сподіваюся, ти мене пробачиш. Після поранення у мене геть пам'яті не стало. Але мені кажуть, що скоро опритомнію. Так як його звати?

— Роббі. Але...

— І вони тепер побрались і щасливі?

— Е-е, сподіваюся, скоро поберуться.

— Я щасливий за неї.

— Ти не сказав мені, як тебе звуть.

— Люк. Люк Корне. А тебе?

Вона завагалася.

— Талліс.

— Талліс. Дуже мило звучить.

Він вимовляв її прізвище так, що воно справді звучало мило.

Він відвів погляд від її обличчя й роздивлявся відділення, повільно повертаючи головою, трохи здивований. Потім заплющив очі і почав марити, щось стиха бурмочучи собі під ніс. Словниковий запас у неї був слабенький, щоб легко вловлювати слова пораненого. Вона розчула:

— Ти їх повільно перебирай, лічи на пальцях.... шарф моєї матері... обереш колір — і тобі доведеться з ним жити.

На кілька хвилин він замовк. Його рука стискала її руку. Коли він знову заговорив, то не розплющував очей.

— Хочеш дізнатися щось дивне? Я вперше у Парижі.

— Люку, ти в Лондоні. Скоро ми пошлемо тебе додому.

— Казали, що тут люди холодні й непривітні, але це зовсім не так. Вони дуже люб'язні. І ти дуже ґречна, приходиш знову мене відвідати.

Якийсь час їй здавалося, що він, напевно, заснув. Уперше за стільки годин присівши, вона відчула, що очі в неї злипаються від утоми. Потім поранений обвів поглядом палату, знову повільно повернувши голову, а тоді подивився на Брайоні й сказав:

— Звісно, ти та сама дівчина з англійським акцентом.

— Скажи мені,— заговорила Брайоні,— що ти робив до війни. Де ти живеш? Ти можеш пригадати?

— А пам'ятаєш той Великдень, коли ти приїхала у Мілло?

Він стискав їй долоню слабкою рукою, похитуючи в такт словам, ніби бажаючи пробудити її спогади, а його темно-зелені очі невідворотно й вичікувально вдивлялися їй в обличчя, намагаючись передбачити.

Вона вважала, що не варто його обманювати.

— Я ніколи не була у Мілло...

— А пам'ятаєш, як уперше прийшла до нашої крамниці?

Вона підсунула стілець ближче до його ліжка. Його бліде обличчя лисніло й похитувалось у неї в очах.

— Люку, вислухай мене.

— По-моєму, тебе обслужувала моя мати. А може, котрась із моїх сестер. А я з батьком працював біля печі, в глибині. Я почув твій акцент і прийшов глянути на тебе...

— Я хочу пояснити тобі, де ти зараз. Ти не в Парижі...

— А наступного дня ти повернулася, і я був у крамниці, і ти сказала...

— Ти скоро заснеш. Я завтра навідаюся, обіцяю.

Люк підніс руку до голови й поморщився. Понизивши голос, він промовив:

— Я хочу попросити тебе про одну послугу, Талліс.

— Звичайно.

— Ці бинти надто тугі. Чи не могла б ти їх трохи послабити?

Вона встала й оглянула його голову. Марля була зав'язана так, що можна було легко її послабити. Коли Брайоні обережно потягнула за кінці, поранений сказав:

— Моя найменша сестра Анн, пам'ятаєш її? Вона — найгарніша дівчина на все Мілло. Склала іспит, зігравши п'єску Дебюссі, таку світлу, радість по вінця. Так сама Анн каже. Ця музика досі звучить у мене в голові. Може, ти чула.

Він промуркотів кілька нот. Брайоні розкручувала марлевий шар.

— Ніхто не знає, звідки в неї такий дар. Інші в нашій родині геть нездари. А коли вона грає, так прямо тримає спину. І ніколи не всміхнеться, доки не дограє до кінця... Так набагато краще. По-моєму, це Анн тебе обслуговувала, коли ти вперше прийшла до нас у крамницю.

Вона не збиралася знімати з нього всю марлю, та коли зняла її, то обважніла стерильна серветка зісковзнула з голови, відкривши частину закривавленої пов'язки. У Люка бракувало частини черепа. Відстрижене волосся відкривало порожнечу замість черепа. Під зубчастими краями зяяло губчасте багряне місиво мозку — кілька дюймів, од маківки до кінчика вуха. Брайоні схопила рушник, доки не сповзла на підлогу, і притискала його до рота, чекаючи, коли минеться нудота. Лише зараз вона усвідомила, що сталося, як по-дурному і непрофесійно вона вчинила. Люк тихо сидів, чекаючи на неї. Вона оглянула палату. Ніхто не звертав уваги. Вона замінила стерильний рушник, зав'язала як слід марлю й забинтувала Люка. Знову сівши, вона знайшла його руку й спробувала опанувати себе, щосили стискаючи цю холодну вологу долоню.

На Люка знову напала балаканина.

— Я не палю. Я обіцяв свою пайку Жанно... Дивись, зараз він на столі... під квітами... кролик не чує тебе, дурний...

Потім слова полилися потоком, і Брайоні не могла нічого зрозуміти. Згодом вона розчула скарги на вчителя, який був надто в'їдливий,— а може, мова йшла про армійського офіцера. Нарешті Люк угамувався. Вона витерла йому спітніле обличчя мокрим рушником і чекала.

Розплющивши очі, він знову заходився балакати, наче не вривав марення.

— Як тобі наші багети і ficelles[60]?

— Неперевершені.

— То ось чому ти приходила щодня.

— Так.

Він замовк, зважуючи це. Потім обережно спитав, наче делікатну річ, яка вимагала особливого підходу:

— А наші круасани?

— Найкращі у Мілло.

Він усміхнувся. Коли заговорив, то в піднебінні щось заскреготіло, але обоє проігнорували цей звук.

— Це особливий рецепт мого батька. Все залежить від сорту вершкового масла.

Він у захваті дивився на неї. Підніс вільну руку, щоб накрити їй долоню. Сказав:

— Знаєш, ти дуже до душі моїй матері.

— Правда?

— Вона повсякчас про тебе говорить. Каже, що нам треба влітку побратися.

Вона не зводила з нього погляду. Тепер їй стало ясно, чому її послали до нього. Пораненому було важко ковтати, і в нього проступили краплі поту — на чолі, на пов'язці й на верхній губі. Брайоні витерла йому піт і хотіла йти по воду, але він спинив її, питаючи:

— Ти мене кохаєш?

Вона завагалася.

— Так.

Інша відповідь була неможлива. Окрім того, саме зараз вона кохала його. Це був чудовий хлопчик, далеко від родини, і йому судилося вмерти.

Вона дала йому попити. А коли знову витирала йому обличчя, він спитав:

— Ти була колись у Косс-де-Ларзаку?

— Ні. Ніколи там не була.

Але він не запропонував їй з'їздити туди разом. Натомість він одвернувся, сховавши обличчя в подушці, й невдовзі забурмотів якісь незрозумілі уривки фраз. Він досі напружено стискав їй руку, наче був свідомий присутності Брайоні.

Знов опритомнівши, він обернув до неї голову.

— Ти ще не йдеш.

— Звісно, ні. Я лишуся з тобою.

— Талліс...

Досі всміхаючись, він замружився. Раптом він здригнувся, наче крізь руки і ноги пропустили електричний струм. Здивовано подивився на неї, напіврозтуливши вуста. Тоді схопився, немов готовий напасти на неї. Вона схопилася зі стільця, щоб не дати йому впасти на підлогу. Він досі стискав її долоню, а вільна рука обіймала за шию. Його чоло притулилося їй до плеча, а щока торкалася її щоки. Брайоні боялася, що в нього з голови зірветься стерильний рушник. Боялася, що не втримає ваги пораненого або знову почується зле, побачивши відкриту рану. З горла у нього знову линуло скреготання, відлунюючи в неї у вухах. Похитуючись, вона обережно вклала його на ліжко й почала вмощувати на подушках.

— Я — Брайоні,— сказала вона, щоб лише йому було чутно.

Його очі знову широко розплющилися від подиву, а бліда шкіра лисніла в електричному світлі. Брайоні наблизилася та притулила вуста йому до вуха. Їй було все одно, хоча вона відчула чужу присутність у себе за спиною, і хтось поклав їй руку на плече.

— Не Талліс. Клич мене Брайоні,— прошепотіла вона, в той час як чужа рука потягнулася до неї та розплела їй пальці, які стискали руку юнака.

— Вставайте, медсестро Талліс.

Сестра Драммонд узяла її за лікоть і допомогла підвестися. Шкіра у неї на вилицях почервоніла, і ця рівна червона лінія вирізнялася на блідому обличчі. Санітарка, яка стояла з іншого кінця ліжка, уже напинала простирадло на обличчя Люку Корне.

Підібгавши губи, сестра поправила комір Брайоні.

— Хороша дівчинка. Тепер підіть і змийте кров з обличчя. Ми ж не хочемо засмучувати інших пацієнтів.

Брайоні слухняно пішла до туалету обмити обличчя холодною водою і за кілька хвилин повернулася до своїх обов'язків у відділенні.

О пів на п'яту ранку практиканток відіслали до їхніх кімнат спати, наказавши з'явитись об одинадцятій. Брайоні пішла з Фіоною. Дівчата не озвалися жодним словом, а коли взялися за руки, то здавалося, що вони досі гуляють, як ціле життя тому, на Вестмінстерському мосту. Їм і не було потреби описувати, як усе було в палатах або як це змінило їх обох. Досить було йти порожніми коридорами за іншими дівчатами.

Коли Фіона побажала їй на добраніч і пішла до своєї крихітної кімнатки, Брайоні знайшла на підлозі листа. Почерк на конверті був незнайомий. Мабуть, хтось із дівчат забрав листа на вахті та підсунув під двері. Але Брайоні не розпечатала його одразу, а спершу роздяглася, готуючись до сну. Вона сиділа на ліжку, убрана в нічну сорочку, тримаючи на колінах листа, і думала про того юнака. Куточок неба, видний у неї з вікна, уже посірів. Вона досі чула юнацький голос, який промовляв «Талліс», перетворюючи прізвище на дівоче ім'я. Вона уявляла неможливе майбутнє: булочну в затінку вузької вулички, де сила-силенна худезних кішок; фортепіанну музику з вікна другого поверху, і хихотіння зовиць, які перекривляють її англійський акцент, і Люка Корне, так палко закоханого. Їй хотілось оплакувати і його, і його родину в Мілло, яка чекатиме звісток від нього. Але вона нічого не відчувала. Усередині була порожнеча. Брайоні сиділа майже півгодини, як у тумані, й нарешті, знесилена, але досі не відчуваючи бажання спати, підв'язала волосся стрічкою, як завжди, лягла в ліжко і розпечатала листа.

У подальші дні перехід на суворий графік стер відчуття пливкого безчасся першої доби. Брайоні вважала, що їй пощастило отримати денні зміни, з сьомої ранку до восьмої вечора, і півгодини на обід. Коли о п'ятій сорок п'ять дзвонив будильник, вона випірнала з глевкої ями виснаження і кілька секунд помежів'я між сном і ясною свідомістю відчувала наближення чогось радісного, приємного, якихось суттєвих змін. Пробудження, як у дитинстві на Різдво, було таким самим трепетним, і важко пригадувалася причина цього захвату. Досі з заплющеними очима очі, у нестерпно-яскравому літньому сяйві, яке рвалося до кімнати, Брайоні натискала кнопку на будильнику й відкидалася на подушку, і знову до неї поверталося відчуття реальності. Це повна протилежність Різдву. Усе навпаки. Скоро вторгнуться німці. Усі кажуть, що так і буде — від санітарів, які у власній лікарні гуртуються у місцевий загін самооборони, до самого Черчілля, який змальовує образ підкореної й голодної країни, в якої лишився тільки Королівський флот. Брайоні знала, що почнеться жах, що на вулицях будуть криваві сутички, напади, публічні повішення, продаж у рабство і знищення всього доброго. Але сидячи на краєчку зім'ятої, ще теплої постелі, натягуючи панчохи, вона не могла втамувати блюзнірського збудження. Всі кажуть, що зараз країна лишилася на самоті? — то це й на краще.

А після пробудження все здавалось іншим: візерунок з геральдичних лілей у неї на косметичці; трісла пластмасова рама дзеркала; її власне обличчя в люстрі й віддзеркалені відкинуті пасма волосся — усе видавалося яскравішим, загострювало увагу. Коли Брайоні бралася відчиняти двері, клямка у неї у пальцях здавалася крижаною і твердою. Виходячи у коридор і чуючи там відлуння важких кроків, дівчина гадала, що це німецькі чоботи, і в животі в неї з'являвся холод страху. До сніданку вона знаходила хвилину-дві, щоб прогулятися берегом річки. Навіть о цій порі, в ясному небі, ген за шпиталем згасали безжальні спалахи. Невже це можливо, що німці захоплять Темзу?

Ясність усього, що вона бачила або чого торкалася, усього, що вона чула, була, звісно, викликана не свіжістю й початком літа, а гарячковим усвідомленням того, що наближається завершення, що події ось-ось зійдуться в кінцевій точці. Це були останні дні, відчувала вона, і вони завжди палатимуть у неї в пам'яті. Це палання, ці довгі сонячні дні, останні в історії, а далі почнеться інша доба. Ранкові обов'язки, мийня, заварювання чаю, зміна пов'язок і постійне зіткнення з непоправними втратами не порушували цього загостреного сприйняття. Це диктувало всі її дії, створювало постійне тло. І це надавало новизни її планам. Вона відчувала, що часу їй лишається обмаль. Якщо зволікати — так вона думала,— то прийдуть німці, й у неї ніколи, певно, не буде іншого шансу.

Щодня прибували нові пацієнти, але вже не напливом. Система набирала обертів, і кожному знаходилося ліжко. Для тих, хто потребував хірургічного втручання, у підвалі працювала операційна. Після цього більшість хворих перевозили до найближчих лікарень для одужання. Смертність була висока, але практикантки вже не робили з цього драми: все було буденно — розставлена навколо ліжка ширма, бурмотіння панотця, напнуте на обличчя укривало, заклик до санітарів, здерта брудна білизна й застеляння нового комплекту. Образи вмерлих так швидко блякли, так швидко зливалися, що лице сержанта Муні ставало подібним до лиця рядового Ловелла, і покійні обмінювалися смертельними ранами з іншими, чиїх імен практикантки вже не могли згадати.

Тепер, коли Франція пала, передбачалося, що невдовзі почнеться бомбардування Лондона, треба чекати на повітряні нальоти. Нікому не можна було лишатися в місті без особливої причини. На першому поверсі щільніше запнули вікна, і добровольці перевіряли на дахах, чи все гаразд з димарями і чи забетоновані люки. Проводилися тренувальні евакуації хворих — суворі накази, окрики і свистки. Відбувались і пожежні учення, звезення поранених на спеціальні збірні пункти, і натягування протигазів на пацієнтів — притомних і непритомних. Медсестри пам'ятали, що спочатку мають одягати маски собі. Більше вони не були жертвами сестри Драммонд. Тепер, коли вони отримали хрещення кров'ю, вона перестала звертатися до них, як до школярок. Її голос, коли вона давала інструкції, звучав холодно, професійно-нейтрально, і всі були задоволені. У цих нових умовах Брайоні скористалася нагодою помінятися вихідним з Фіоною, яка великодушно й досить легко погодилася віддати свою суботу в обмін на її понеділок.

Через помилку адміністрація деякі солдати так і доліковувалися в шпиталі. І хоча вони вже відпочили після виснаження і знову регулярно їли, набираючи вагу, настрій лишався кислим і похмурим, навіть у тих, хто не став інвалідом. Це були переважно піхотинці. Вони лежали на своїх ліжках і палили, мовчки втупившись у стелю й перебираючи у пам'яті свіжі спогади. Або збиралися бунтівними групками і шепотілися. Пацієнти відчували огиду до самих себе. Дехто казав Брайоні, що і стрельнути не мав нагоди. Але найбільше їх лютило «начальство» зі своїми пахолками, яке кинуло їх напризволяще у відступі, і французи, що здалися без бою. Особливо гірко вони сприймали газетний ура-патріотизм, який розписував дива евакуації і героїзм маленьких суден.

— Клятий гаплик,— чула вона солдатське шепотіння.— Кляті Королівські повітряні сили.

Дехто з чоловіків неприязно ставився навіть до лікарів, не розмовляючи до них, не розрізняючи навіть генерала і медсестру. Всі ці люди були для них безмозкою владою і тому дратували. Довелося втрутитися сестрі Драммонд, щоб привчити пацієнтів до поваги.

У суботу вранці Брайоні покинула лікарню о восьмій, не поснідавши, і повернула біля річки праворуч, вгору за течією. Коли вона минала браму Ламбетського палацу, під їхали три автобуси. Табличок з зазначенням маршрутів не було, щоб заплутати загарбника. Але це було неважливо, адже Брайоні задумала прогулятися пішки. Проте їй не допомогло те, що вона пам'ятала кілька назв вулиць. Усі знаки і таблички зняли чи замазали. У Брайоні виник неясний план: кілька миль пройти вздовж річки, а потім повернути ліворуч, на південь. Більшість карт міста за наказом конфіскували. Нарешті їй вдалося позичити зіжмаканий автобусний маршрут за 1926 рік. Карта тріснула на згині, просто вздовж шляху, обраного Брайоні. Розгортати її було ризиковано, бо тоді вона остаточно розірветься. А ще Брайоні нервувалася через те, яке враження справляє. У газетах писали, що німецькі парашутистки, перебрані у форму медсестер і черниць, розсіюються по містах і просочуються в місцеве населення, їх може видати, наприклад, карта, з якою вони звіряються, або характерні питаннями, або бездоганна англійська мова й незнання усім відомих дитячих віршиків. Щойно ця думка спалахнула у неї в голові, як Брайоні не могла відкинути страх, який підозрілий вигляд має. Вона думала, що форма захистить її на невідомій території. А натомість Брайоні схожа була на шпигунку.

Ідучи проти потоку ранкових заторів, вона на ходу пригадувала дитячі віршики. Але було обмаль таких, які б вона одразу пригадала цілком. Попереду зліз зі своєї хури молочар, щоб підтягнути підпругу коню. Коли Брайоні підійшла, він мугикав до худоби. Поки вона стояла позаду нього, чемно прокашлюючись, їй раптом пригадався старий Гардмен з його двоколкою. Усі, кому, скажімо, зараз сімдесят, у 1888 році були б її однолітками. Тоді була доба коней, принаймні на вулицях, і старі люди не хотіли її відпускати.

Коли Брайоні запитала у нього дорогу, молочар повівся досить приязно і довго та плутано пояснював маршрут. Він був високий, з прокуреною білою бородою. Через аденоїди його слова звучали гугняво. Він махнув їй у бік дороги, показуючи поворот ліворуч, під залізничним мостом. Вона гадала, що зарано віддалятись од річки, але, ідучи, відчула, що він дивився їй услід, і вирішила, що було б неввічливо ігнорувати його вказівки. Можливо, ліворуч можна зрізати шлях.

Вона була здивована з того, яка вона незграбна і соромлива після всього, чого надивилася останнім часом. На самоті, без звичного оточення, вона почувалася розгубленою недотепою. Кілька місяців вона жила замкнено, і кожна година була прописана у графіку. Вона знала своє скромне місце у відділенні. Набуваючи досвіду в роботі, вона стала краще виконувати накази й усі процедури, припинивши думати про себе. Уже довго вона нічого не робила самостійно, якщо не рахувати того тижня у Примроуз-Гіллі, коли вона друкувала свою повість, відчуваючи безглузде хвилювання, яке нині здавалося таким недоречним.

Коли вона проходила під мостом, над головою проторохтів поїзд. Громовий ритмічний гуркіт проймав просто до кісток. Скрегіт і металевий стукіт криці, великі металеві конструкції високо над головою, в темряві, незрозумілі двері в цегельній кладці, затиснені в іржавих кронштейнах могутні чавунні трубопроводи, по яких тече невідомо що... такий моторошний винахід — точно справа рук раси надлюдей. А сама Брайоні тільки миє підлоги і мотає бинти. Звідки в неї сили на таку подорож?

Коли вона вийшла з-під мосту, перетинаючи запорошений клин вранішнього сонця, потяг безневинно торохкотів, зникаючи вдалині. Що їй потрібно, нагадала собі ще раз Брайоні, це кістяк. Вона пройшла в крихітний міський парк з тенісним кортом, де двоє чоловіків у фланелі перекидали м'яча, з ледачою впевненістю готуючись до гри. Неподалік сиділо на лавці двоє дівчат у шортах кольору хакі, читаючи листа. Брайоні подумала про адресованого їй листа, про цю солодкаву відмову. На чергуваннях вона носила листа у кишені, й на другій сторінці з'явилася пляма карболки у формі краба. Брайоні прийшла сюди не для того, щоб читати листа, але там наче містився страшний вирок саме їй. «Чи, може, вона роз'єднала їх у якийсь катастрофічний спосіб?» Саме так. А вчинивши це, хіба вона має право приховувати той факт, склепавши слабку й навряд чи розумну вигадку і, щоб задовольнити власне марнославство, пославши цей опус до журналу? Нескінченні сторінки велемовних описів світла, каміння і води, розповідь, розділена між трьома різними точками зору, і марудна тиша, в якій нічого особливого так і не відбулося,— ніщо з цього не може приховати її боягузтва. Невже вона справді гадає, що могла сховатися за запозиченими теоріями сучасного красного письменства і втопити свої провини у потоці — у трьох потоках! — свідомості? У своїй повістині вона уникала правди так само, як і в житті. Те, в чому вона не хотіла зізнаватися, не прокралося і в її повість — а воно там конче потрібне. Що тепер робити? Не оповіді бракувало кістяка, а їй самій. Кістяка.

Вона покинула маленький парк і пройшла повз невеличкі фабрики, від чиїх верстатів вібрував хідник. Неможливо було сказати, що роблять за цими великими брудними вікнами або чому жовто-чорний дим куриться лише з одного тонкого алюмінієвого димаря. Навпроти, діагонально, на розі вулиці, розчахнені подвійні двері пабу пропонували зору сцену з вистави. Усередині ще з вечора курився дим, забарвлюючи повітря у синюватий колір, а хлопець з привабливим, задумливим поглядом випорожняв попільнички у відро. Двоє чоловіків у шкіряних фартухах розвантажували пивні барила, стягуючи з воза і несучи вулицею. Брайоні ще ніколи не бачила, щоб на вулицях було стільки коней. Певно, військові реквізували всі вантажівки. Хтось зсередини відчинив ляду льоху. Ляда грюкнула об тротуар, здіймаючи пил, і чоловік з круглою, як тонзура, личиною, чиї ноги ще ховалися під землею, зупинився і озирнувся подивитися на Брайоні, яка йшла повз нього. Він здався їй схожим на гігантську шахову фігуру. Фурмани теж дивилися на неї, і один з них аж свиснув, заклавши пальці в рот:

— Усе гаразд, люба?

Вона не була проти такої уваги, але ніколи не знала, як реагувати. «Так, дякую»? Вона всміхнулася до них усіх, рада, що її ховають брижі плаща і каптур. Усі, вона вважала, тільки й думають про вторгнення, але не лишається нічого іншого, як жити далі. Навіть якщо прийдуть німці, люди так само гратимуть у теніс, пліткуватимуть, питимуть пиво. Може, припинять свистіти, заклавши пальці в рот. Коли вулиця після повороту звузилася, дорожній рух навколо погучнішав, а гарячі вихлопи вилітали просто їй в обличчя. Просто на тротуар виступала вікторіанська тераса з яскраво-червоної цегли. Жінка у фартуху з «огірочним» малюнком енергійно мела перед своїм будинком, з відчинених дверей якого линув запах смаженого сніданку. Вона посунулася, даючи. Брайоні пройти, бо тут було надто вузько, але різко відвела погляд у відповідь на «доброго ранку». До неї наближалася жінка з чотирма капловухими хлопчаками, що несли валізи і речові мішки. Діти штурхалися, галасували, буцали один одного старими черевиками. Вони проігнорували змучений окрик своєї матері, тож Брайоні довелося притиснутися до муру, пропускаючи їх.

— Ану годі, ви! Дайте сестрі пройти.

Коли Брайоні проходила повз, жінка обдарувала її кривим сумно-вибачливим усміхом. Їй бракувало двох передніх зубів. Її огортала хмаринка різкий парфумів, а між пальцями жінка тримала незапалену цигарку.

— Вони так хвилюються, бо їдуть на село. У житті там не бували, вірите.

— Хай щастить,— побажала Брайоні.— Сподіваюся, ви потрапите до хорошої родини.

Жінка, чиї вуха теж стирчали, але їх частково приховувала стрижка боб-каре, весело зареготала.

— А та родина ще не зна', що на неї чека така доля!

Нарешті Брайоні дісталася рогу занехаяної вулиці, що, як показував шматок карти, мала називатися Стоквелл. Тут мав пролягати головний південний маршрут, і на цій вулиці виявилася жменька знудьгованих Оборонців Батьківщини з однією гвинтівкою на всіх. Літній чоловік у фетровому капелюсі, комбінезоні та з пов'язкою на рукаві, з обвислими щоками, як у бульдога, стояв окремо і звернувся до Брайоні з вимогою показати посвідчення особи. Потім поважно помахав їй. Вона вирішила уточнити у нього дорогу. Як вона зрозуміла, їй слід іти просто по Клепгем-роуд майже дві миль. Там було менше людей, а отже, і менше заторів, і вулиця ширша, аніж та, якою вона прийшла. Чувся тільки дзенькіт трамвая. Біля дороги тягнувся ряд елегантних, ошатних будинків з квартирами в едвардіанському стилі, й за півхвилини Брайоні дозволила собі сісти на низькому парапеті, у тіні платанів, і роззутися, щоб оглянути мозоль. Повз неї з міста проїхала колона тритонних вантажівок, прямуючи на південь. Машинально вона поглянула на кузови, рефлективно очікуючи побачити там поранених. Але там були тільки дерев'яні ящики.

За сорок хвилин вона дісталася станції метро «Клепгем-Коммон». Приземкувата церква з нерівного каменю виявилася замкненою. Брайоні вийняла батькового листа й перечитала. Жінка у взуттєвій крамниці вказала їй, куди йти. Але навіть коли Брайоні перетнула дорогу і вийшла на траву, вона спочатку не побачила церкви. Храм був наполовину схований у листі дерев, та й не виправдав її очікувань. Вона уявляла місце злочину і вбивства, готичний собор, чиї пишні склепіння розпромінювалися б шарлатно-синіми вітражами, а самі вітражі змальовували б сцени моторошних страждань і мучеництва. Те, що явилося їй у прохолодній тіні дерев, було невеличкою і простою цегляною спорудою, схожою на давньогрецький храм, з чорним черепичним дахом, вікнами з простого скла і низьким портиком з білими колонами під вежею з годинником, у гармонійних пропорціях. Надворі, неподалік портика, стояв лискучий чорний «ролс-ройс». Водійські дверцята були прочинені, але ніякого шофера й близько не було. Коли Брайоні проходила повз автомобіль, то відчула тепло його радіатора, інтимне, наче тепло тіла, і почула, як клацає од дотику метал. Вона піднялася по сходах і штовхнула важкі шиповані двері.

Солодкий запах навощеного дерева, водявий запах каменю — як і в будь-якій церкві. Навіть стоячи спиною й обережно причиняючи двері, Брайоні знала, що в церкві майже нікого немає. Слова вікарія були контрапунктом відлуння. Вона стояла біля дверей, які частково затуляли купіль, і чекала, заки очі й вуха звикнуть до звуків у храмі. Потім дійшла до останньої лави і сіла на самому кінці, щоб бачити вівтар. Брайоні бувала на різних сімейних весіллях, хоча її за малолітством не взяли на грандіозне дійство до Ліверпульського собору, де вінчалися дядько Сесіл і тітонька Герміона, чий вигадливий капелюшок вона зараз побачила у першому ряду. Поруч, затиснуті між своїми розлученими батьками, сиділи П'єро і Джексон, підрослі на п'ять-шість дюймів. З іншого боку сиділо троє членів родини Маршаллів. От і все зібрання. Приватна церемонія. Жодного репортера. Брайоні не мала там бути. Вона була досить обізнана з ритуалом, щоб збагнути: головного моменту не проґавила.

— По-друге, для зцілення від гріха і для уникнення перелюбу тим людям, які не наділені даром утримання, дозволено узяти шлюб і лишатися неоскверненими членами Христового Тіла.

Перед вівтарем, в обрамленні врочистих білосніжних шат вікарія, стояла пара. Молода була в білому, увесь убір — традиційний, і, наскільки Брайоні могла сказати, дивлячись із далини, укрита щільною вуаллю. Її волосся було заплетене в одну дитячу косу, яка звисала з-під піни тюлю і серпанку. Маршалл стояв випроставшись, обриси підкладних плечей його костюму різко контрастували зі стихарем вікарія.

— По-третє, це таїнство освячує єдність взаємодопомоги, підтримки і розради, що один має дарувати іншому...

На Брайоні налинули спогади, випливали дрібні деталі — як висип, як бруд на шкірі: ось Лола приходить до неї в кімнату вся в сльозах, її зап'ястя вкриті синцями, у Лоли на плечі, а в Маршалла на обличчі — подряпини; ось Лола мовчить у темряві на березі, дозволяючи своїй серйозній, кумедній, такий правильній молодшій кузині, яка не розрізняє реальне життя й власні фантазії, забезпечити алібі винному. Бідолашна марнославна і вразлива Лола у перлистому кольє і з трояндовим ароматом, яка прагнула скинути останні закови дитинства і яка врятувала себе від приниження тим, що закохалася, чи запевнила себе, що закохалася, не могла повірити своєму щастю, коли Брайоні наполягала, звинувачуючи іншого. І яке це щастя випало Лолі — що вже перестала бути дитям — вийти заміж за свого ґвалтівника.

— ...Тому якщо хтось може назвати якусь причину, чому вони не можуть бути законно з'єднані, нехай скаже зараз, або ж нехай віднині й назавжди замкне вуста свої.

Невже це відбувається насправді? Невже Брайоні справді зараз підхопиться на нетвердих ногах, з млістю в животі й калатанням серця, і попрямує вздовж лави, щоб стати в центрі проходу, і назве причини, назве справедливі підстави — зухвалим голосом, без жодного тремтіння, огорнута плащем і каптуром, як Христова наречена, біля вівтаря, і вікарій роззявить рота, бо ніколи ще за всю його довгу кар'єру таїнства не вривали, громада розвернеться до неї, витягнувши шиї, а впівоберта стоятиме вінчальна пара з побілілими обличчями? Брайоні не планувала цього, але питання з «Книги спільних молитов», про яке вона геть позабула, підштовхнула її. Що їй може завадити? Ось її шанс заявити публічно про свої муки й очистити душу від скоєної кривди. Перед вівтарем цієї найбільш раціональної церкви.

Але садна і синці давно загоїлися, а її свідчення в ті часи були геть протилежні. Й наречена не видається жертвою і діє з повної згоди своїх батьків. Понад те: молодий — шоколадний магнат, творець «Амо». Тітонька Герміона точно задоволено потирає руки. Сказати, що Пол Маршалл, Лола Квінсі й вона, Брайоні Талліс, змовилися замовчати правду та брехати, щоб запроторити до в'язниці невинного? Але його засудили на підставі її власних слів, прочитаних уголос від її імені судом присяжних. Покарання він уже відбув. Борг сплачено. Вердикт винесено.

Вона так і лишилася сидіти на своєму місці, а серце калатало сильніше, долоні пітніли, голова покірно схилилася.

— Закликаю вас обох відповідати так, як ви відповідатимете в день Страшного Суду, коли таємниці всіх сердець буде розкрито: якщо хтось із вас відає про перешкоду, яка заважає вам узяти законний шлюб, неодмінно й негайно зізнайтеся в цьому.

Усі прогнози стверджують, що до Судного Дня ще далеко, а доти правда, відома тільки Маршаллу і його нареченій, буде надійно замурована в мавзолеї їхнього шлюбу. Там ця таємниця й помре в мороці по смерті всіх причетних до неї. Кожне слово церемонії вкладає ще одну цеглинку до цієї твердині.

— Хто віддає цю жінку за дружину цьому чоловікові?

Схожий на птаха дядько Сесіл підскочив, прагнучи виконати свій обов'язок, а потім утекти до оксфордського Коледжу всіх душ. Напружуючись, щоб розчути, чи буде в голосах бодай якесь тремтіння сумніву, Брайоні слухала, як Маршалл, а потім Лола повторюють за вікарієм слова. Лола вимовляла мило і впевнено, тоді як голос Маршалла був лункий, наче навмисно. Як грубо, як чуттєво здригалося повітря перед вівтарем, коли наречений промовляв:

— Тілом і душею належатиму тобі.

— Помолімося.

Тоді сім голів на передніх лавах схилилися, вікарій зняв окуляри в черепаховій оправі, звів підборіддя та, заплющивши очі, звернувся до сил небесних утомленим, сумним співом:

— О Господи предвічний, творче й хоронителю всього людства, сповни всіх душевної благодаті, о зиждителю вічного життя: ниспошли своє благословення рабам Твоїм, цьому чоловікові й цій жінці...

Останню цеглинку поставили на місце, коли вікарій, надівши окуляри, проголосив відому формулу — чоловік і дружина одне ціле,— і звернувся до Святої Трійці, на честь якої названо церкву. Далі були ще молитви, псалми, «Отче наш» і ще одна довга молитва, в якій знижений прощальний тон знаменував меланхолійне завершення церемонії.

— ...Хай проллє Він на вас багатство своєї благодаті, освятить і благословить вас, щоб ви могли догодити Йому і тілом, і душею, і жити в любові до скону.

Одразу полились органні триплети, наче посипалося конфетті, а вікарій розвернувся, щоб вести пару від вівтаря у почті шістьох членів родини. Брайоні, яка вклякала, удаючи, що молиться, але щойно процесія з нею порівнялася, вона підвелася й обернулася лицем. Вікарій, здавалося, трохи квапився, тому випередив інших на багато футів. Коли він глянув ліворуч і побачив молоду медсестру, то добрим поглядом і нахилом голови засвідчив прихильність і цікавість. Потім відчинив навстіж одну стулку великих дверей. Косий сонячний промінь сяйнув на Брайоні й вихопив її обличчя під каптуром. Вона хотіла, щоб її помітили, але ж не так явно. Тепер їй нічого іншого не лишалося. Лола саме порівнялася з Брайоні, й дівчата зустрілися поглядами. Молода вже зняла вельон. Веснянки зникли, а в іншому Лола не змінилася. Хіба що трохи підросла, може, погарнішала, обличчя пом'якшало й округлилося, а брови виявилися безжально вищипаними. Брайоні просто дивилася. Їй хотілося єдиного: щоб Лола знала, що Брайоні тут, і щоб здивувалася й мучила себе думкою: навіщо? Сонячне світло не давало Брайоні як слід роздивитися Лолу, але на якусь частку секунди вона розрізнила, як на обличчі нареченої ковзнув похмурий, незадоволений вираз. Потім молода підібгала губи й, утупившись уперед, вийшла. Пол Маршалл теж побачив Брайоні, але не впізнав, як і тітка Герміона й дядько Сесіл, що не зустрічалися з нею кілька років. Але близнюки, що замикали колону, убрані у шкільну форму, штанці якої розмаялися, наче напнуті на щоглах, були раді побачити кузину і почали кривляючись удавати, ніби нажахані її костюмом, і закочувати очі, позіхаючи, і ляскати долонями собі по ротах.

І так вона лишилася у церкві наодинці з невидимим органістом, який далі грав для власного задоволення. Усе скінчилося дуже швидко, і нічого конкретного Брайоні не досягла. Вона так і стояла на місці, уже почуваючись дурепою, відмовляючись виходити надвір. Денне світло і банальності сімейної світської бесіди розвіяли враження від її приходу, нехай вона і явилася, ніби примара, викривати минулі злочини. І їй бракує сміливості боротися. І як пояснити дядькові й тітці своє вторгнення? Вони можуть образитися, або навпаки, ще гірше, запросять її на нестерпно-нудний сніданок у готелі з містером і місіс Маршаллами, з їхньою єлейною ненавистю, а Герміона не зможе приховувати презирства до Сесіла. Брайоні зволікала ще хвилину чи дві, ніби слухаючи музику, потім, сердячись за свою малодушність, поспішила до портика. Вікарій, розмахуючи руками, швидко виходив за межі парафії, віддалившись уже не менше як на сто ярдів. Повінчані сиділи в «ролс-ройсі», Маршалл — за кермом, даючи задній хід, щоб розвернутися. Брайоні була певна, що вони її побачили. Пролунав металевий скрегіт — Маршалл перемикав передачі,— напевно, добрий знак. Машина від'їхала, й у бічному вікні Брайоні побачила білу постать: це Лола притиснулася до руки водія. А гості просто зникли серед дерев.

З карти Брайоні знала, що Белгем зовсім поряд з церквою — в той бік, куди пішов вікарій. Це було неподалік, ось чому Брайоні не схотіла туди йти. Дістанеться занадто швидко. У неї ріски в роті не було, мучила спрага, а намуляна п'ятка пульсувала й прилипала до устілки. Спускалася спека, а треба було перейти моріжок безводного затінку, розбитий прямими асфальтовими доріжками і бомбосховищами. Віддалік виднілася літня естрада, біля якої стояли чоловіки в темно-синіх мундирах. Брайоні подумала про Фіону, яка помінялася з нею вихідним, про їхній день у Сент-Джеймському парку. Здавалося, то було дуже давно, але ж насправді не більш ніж десять днів тому. Певно, зараз Фіона вдруге розноситиме по колу судна. Брайоні залишилася в тіні портика і думала про маленький подарунок, який би вона хотіла купити подрузі — якісь лагоминки: банан, апельсини, швейцарську шоколадку. Санітари знали, як добути такі речі. Вона чула, як вони говорили: нема нічого недоступного — були б гроші. Вона дивилася на стрічку дорожнього руху, який оминав церкву, і на свій маршрут і думала про їжу. Шинка, варені яйця, смажені курячі ніжки, густе ірландське рагу, цитринові меренги. Чашка чаю. Брайоні збагнула, що за спиною у неї досі звучить нервова, смикана музика — коли гра припинилася і раптово постав новий вимір тиші, яка, здавалося, дарувала свободу, дівчина вирішила, що треба поснідати. На тому боці, куди вона мала йти, крамниць не було, лише похмурі багатоквартирні будинки з жовтогарячої цегли.

Минуло кілька хвилин, і вийшов органіст, тримаючи в одній руці капелюха, а в другій — важке кільце ключів. Спочатку вона хотіла запитати дорогу до найближчої кав'ярні, але цей чоловік був такий самий нервовий, як і його музика, і, мабуть, вирішив ігнорувати її, замикаючи двері церкви і нахиляючись, щоб перевірити запор. Органіст рвучко надів капелюха і поквапився геть.

Можливо, це був перший крок, який скасовував її плани, але Брайоні вже поверталася власними слідами до Клепгем-Гай-стріт. Їй треба поснідати, і вона все обміркує ще раз. Неподалік станції метро вона натрапила на кам'яний питний фонтанчик і щасливо занурилася туди обличчям. Потім знайшла маленьку задрипану забігайлівку з брудними вікнами і недопалками по всій підлозі, але їжа тут могла виявитися не гірша за ту, до якої звикла Брайоні. Вона замовила чай і три тости, намащені маргарином і ледве-ледве рожевим полуничним джемом. Вона насипала з гіркою цукру до чаю, сама собі поставивши діагноз — гіпоглікемія. Солодження не притлумило смаку дезінфекційного засобу.

Брайоні випила другу чашку, радіючи, що напій літеплий і можна вихилити за раз, а потім вийшла у мощений двір позаду кафе — до смердючого туалету, де не було унітаза. Але немає такого смороду, який шокував би медсестру-практикантку. Вона напхала туалетного паперу собі до черевика. Без цього милю чи дві не пройти. До цегляної стіни був прикріплений умивальник з окремим краном. Сірого з прожилками ромбоподібного мила Брайоні вирішила й не торкатися. Коли вода потекла, то бризки потрапили їй просто на гомілки. Брайоні обтерла їх рукавом і стала розчісувати волосся, уявивши, що цегляна кладка — це дзеркало. Однак вона не могла скористатися помадою без дзеркала. Вона обтерла обличчя змоченою хусткою і поплескала себе по щоках, щоб вони порожевіли. Рішення ухвалене — здається, навіть без неї. Вона готувалася до співбесіди на посаду любої молодшої сестрички.

Вона вийшла з кафе і, минаючи парафіяльну церкву, відчувала, як збільшується відстань між нею та іншою особистістю, не менш реальною, яка повертається до лікарні. Може, Брайоні, яка йде до Белгема,— істота уявна чи примарна. Це відчуття нереальності підсилилося, коли за півгодини Брайоні дісталась іншої вулиці, вельми схожої на Гай-стріт, яка лишилася позаду. Ось який вигляд має увесь Лондон за межами центру — агломерація нудних містечок. Брайоні вирішила ніколи не жити в такому місці.

Вулиця, яку вона шукала, виявилася за три провулки від станції метро, так само схожої на всі інші. Едвардіанські тераси, завішені сіткою й убогі, тягнулися аж на пів-милі. Вілла Дадлі, 43, приблизно посередині вулиці, нічим не вирізнялась у шерезі інших будинків, якщо не рахувати старого «форда» восьмої моделі, без коліс, на цегляних стовпчиках, який зайняв увесь палісадник. Якщо нікого тут не виявиться, Брайоні зможе піти геть, сказавши собі, що бодай спробувала. Дзвінок не працював. Вона двічі постукала дверним молотком і відступила. До неї озвався сердитий жіночий голос, потім грюкнули двері й почулися кроки. Брайоні ще відступила. Було ще не пізно втекти. Хтось вовтузився з клямкою, почулося роздратоване зітхання, і двері відчинилися: на порозі стояла висока жінка років за тридцять, з гострим обличчям і різкими рисами, що засапалася від якоїсь жахливої напруги. Вона була розлючена. Вона не могла стерти з обличчя гніву, не могла змінити виразу: рот роззявлений, верхня губа закопилена — такою жінка постала перед Брайоні.

— Чого вам треба?

— Я шукаю міс Сесилію Талліс.

Плечі у жінки похилилися, і вона закинула голову, ніби ніяк не могла оговтатися від образи. Оглянула Брайоні з голови до ніг.

— Ви на неї схожа.

Брайоні з подивом втупилася в неї, не кажучи ні слова. Жінка знову зітхнула, що прозвучало майже як форкання, і попрямувала коридором до підніжжя сходів.

— Талліс! — загорлала вона.— Сюди!

На півдорозі до вітальні вона блиснула на Брайоні презирливим поглядом, а потім зникла, щосили розлючено грюкнувши дверима.

У будинку запанувала тиша. За дверима Брайоні бачила квітчастий лінолеум і перші сім чи вісім сходинок, устелених темно-червоним килимом. На третій сходинці не було латунного стрижня. На середині коридору біля стіни виднівся півкруглий столик, на якому була полірована дерев'яна підставка, схожа на тостер, у яку вставляли листи. Вона була порожня. Лінолеум тягнувся коридором мимо сходів до дверей з матовим віконце — мабуть, входу на кухню. Шпалери теж були квітчасті, букети по три троянди чергувалися з візерунками зі сніжинок. Від порога до сходів Брайоні налічила п'ятнадцять троянд і шістнадцять сніжинок. Зловісне число.

Нарешті вона почула, як нагорі відчиняються двері — можливо, ті самі, які грюкнули, коли Брайоні постукала. Потім сходи зарипіли, і в полі зору постали ноги у товстих шкарпетках, над ними — смужки оголеної шкіри, а далі — знайомий синій шовковий халат. Нарешті з'явилося обличчя Сесилії: сестра нахилилася розгледіти, хто стоїть біля дверей і чи не наразиться вона на неприємності, спускаючись неодягненою. Довгу хвилю вона не могла впізнати сестру. Поволі спустилася ще на три сходинки.

— О Боже.

Вона сіла, склавши руки.

Брайоні так і лишилася стояти: одна нога — на садовій доріжці, друга — на ґанку. У вітальні господині ввімкнулося радіо, а коли нагрілися лампи, озвався сміх аудиторії. Залунав улесливий монолог коміка, перебитий у кінці оплесками, потім заграв веселий оркестр. Брайоні ступила крок у коридор.

— Мені треба з тобою поговорити,— промимрила вона.

Сесилія почала підводитися, але потім роздумала.

— Чому ти не сказала мені, що прийдеш?

— Ти не відповіла на мого листа, тому я прийшла.

Сестра щільніше загорнулася в халат і поплескала себе по кишені, імовірно, сподіваючись знайти цигарки. Шкіра у неї потемніла, руки теж засмагли. Вона не знайшла очікуваного, але досі не підводилася.

Тягнучи час і не міняючи тему, вона сказала:

— Ти практикантка.

— Так.

— У чиєму відділенні?

— Сестри Драммонд.

Чи то Сесилії було незнайоме це ім'я, чи то вона відчула незадоволення, що її молодша сестра відбуває практику в тій самій лікарні. В очі впадала ще одна відмінність: Сесилія завжди розмовляла з Брайоні по-материнському або зверхньо. «Сестричко маленька». Тепер і сліду не стало. В її тоні з'явилася твердість, яка втримала Брайоні від питань про Роббі. Вона ступила ще крок у коридор, усвідомлюючи, що двері у неї за спиною відчинені.

— А ти де?

— Біля Мордена. Це НМД[64].

Шпиталь невідкладної медичної допомоги на реквізованій ділянці, напевно, мав справу з по-справжньому тяжкими наслідками евакуації. Багато про що заборонялося говорити або питати. Дві сестри дивились одна на одну. Хоча вигляд у Сесилії був пом'ятий, наче вона щойно вилізла з ліжка, але вона погарнішала порівняно з тим, якою її пам'ятала Брайоні. Довге обличчя завжди було трохи дивним і вразливим — «кінське», казали про нього навіть найпалкіші залицяльники. Тепер це обличчя було сміливо-чуттєве, з пурпуровими повними вустами. Очі потемніли й збільшилися — від утоми, напевно. Або від печалі. Довгий тонкий ніс, витончено-різьблені ніздрі — у цьому щось було від масок або ліплених ликів, дуже непорушне. І важко було зрозуміти вираз такого обличчя. Вигляд сестри збільшив ніяковість Брайоні і змусив її відчути себе незграбною. Вона ледве знала цю жінку, яку не бачила п'ять років. Брайоні не могла нічого прийняти як належне. Вона шукала іншу нейтральну тему, але не існувало нічого такого, що не приведе до болючих тем, які все одно згадаються,— і саме тому, що не могла довше терпіти це мовчання і сестрин погляд, Брайоні нарешті вимовила:

— А батько тобі не писав?

— Ні.

Низхідний тон натякав, що вона не хоче про це розмовляти і не треба їй його листів чи відповідей, та й не стане вона на них відповідати.

— А тобі? — спитала Сесилія.

— Отримала листа кілька тижнів тому.

— Добре.

Більше не було чого казати. По ще одній паузі Брайоні спробувала знову зав'язати розмову:

— А як там удома?

— Не знаю. Я не в курсі. А ти?

— Емілі пише час до часу.

— Та які у неї новини, Брайоні?

І питання, і звернення на ім'я прозвучали сардонічно. Відганяючи спогади, Брайоні відчувала, що сестра викриває її як зрадницю.

— Вони прийняли евакуйованих, і Бетті цих нових ненавидить. Парк переорали під пшеницю.

Вона замовкла. Було безглуздо — стоячи тут, перелічувати всі ці дрібниці.

Але Сесилія холодно сказала:

— Продовжуй. Ще що?

— Ну, більшість хлопців у селі вступила до Східносуррейського полку, окрім...

— Окрім Денні Гардмена. Так, я це все знаю,— вона осяйно, удавано всміхалася, чекаючи, коли Брайоні розповідатиме далі.

— Біля пошти побудували дот і зняли всю стару огорожу. Е-е... Тітка Герміона живе в Ніцці, й... а, так, Бетті розбила вазу дядечка Клема.

Лише зараз із Сесилії злетіла її холодність. Вона рвучко розплела руки та притисла долоні до щік.

— Розбила?

— Впустила на східцях.

— Тобто вона справді розбилася, на друзки?

— Так.

Сесилія замислилася. Нарешті сказала:

— Це жахливо.

— Так,— мовила Брайоні.— Бідненький дядечко Клем.

Принаймні сестра більше не глузувала. А допит тривав.

— А уламки зберегли?

— Не знаю. Емілі писала, що батько накричав на Бетті.

Цієї миті двері різко розчахнулися, і просто перед Брайоні виникла хазяйка — так близько, що дівчина відчула м'ятний запах з рота жінки. Та вказала на вхідні двері:

— Тут вам не вокзал. Або ви заходите, юна леді, або забирайтеся геть.

Сесилія підвелася без особливого поспіху та щільніше зав'язала шовковий шнур халата. Вона півсонно сказала:

— Це моя сестра Брайоні, місіс Джарвіс. Постарайтеся пам'ятати про свої манери, коли розмовляєте з нею.

— У своєму власному домі я розмовлятиму так, як схочу,— відрізала місіс Джарвіс. Вона розвернулася до Брайоні: — Або лишайтеся, або йдіть геть і зачиніть по собі двері.

Брайоні глипнула на сестру, здогадуючись, що та навряд чи її зараз відпустить. Місіс Джарвіс виявилася мимовільною спільницею.

Сесилія заговорила так, ніби вони самі.

— Не зважай на хазяйку. Я з'їжджаю наприкінці тижня. Зачини двері й заходь.

Дивлячись на місіс Джарвіс, Брайоні попрямувала за сестрою на сходи.

— А щодо вас, леді Погань...— крикнула вгору хазяйка.

Але Сесилія різко озирнулася й урвала її:

— Годі, місіс Джарвіс. На сьогодні цілком досить.

Брайоні впізнала цей тон. Достеменно як у послідовниць Флоренс Найтінґейл, уживаний для тяжкохворих або для плаксивих практиканток. Треба роки, щоб удосконалити інтонацію. Сесилію, звісно, підвищили на посаді — старша медсестра.

На сходовому майданчику другого поверху Сесилія, відчиняючи двері, кинула на Брайоні погляд, холодністю якого дала їй зрозуміти, що нічого не змінилося, серце не пом'якшало. З ванної кімнати крізь напівпрочинені двері линув запах вогкого повітря і чулися лункі звуки крапель. Отже, Сесилія готувалася прийняти ванну. Вона завела Брайоні до квартири. Деякі з найбільш охайних медсестер у відділенні мали у себе в кімнатах справжнісінький розгардіяш, і її не здивувало б, якби вона побачила нову версію старого хаосу Сесилії. Але враження виникло таке: життя тут просте, бідне і самотнє. Напевно, колись кімната середнього розміру була розділена навпіл, щоб зробити вузеньку кухню, а поряд була спальня. Стіни були обклеєні шпалерами з блідими вертикальними смугами, мовби на хлоп'ячій піжамі, що посилювало відчуття тюремного ув'язнення. Лінолеум був неправильно обрізаний, відкриваючи сірі мостини. Біля вікна був умивальник з одним краном і газова плита з однією конфоркою. Біля стіни, залишаючи мало місця, щоб протиснутися, стояв стіл, накритий жовтою скатертиною з фарбованого прядива. На столі, у слоїчку з-під джему, стояла китиця синіх квітів — здається, дзвіночків, а — ще повна попільничка та стос книжок. Унизу виднілися «Анатомія» Ґрея і зібрання Шекспірових творів, а над ними — тонші книжки, з тисненими іменами, на яких стерлися срібло і золото — Брайоні побачила, що там написано «Гаусмен» і «Кребб». За книжками стояли дві пляшки стауту[65]. В кутку, протилежному від вікна, двері вели до спальні, й висіла карта Північної Європи.

Сесилія вийняла цигарку з пачки на плиті, а потім, згадавши, що сестра вже не дитина, запропонувала цигарку і Брайоні. Біля столу стояли два кухонні стільці, але Сесилія, притулившись спиною до умивальника, не запропонувала Брайоні сісти. Обидві жінки палили і чекали, як здавалося Брайоні, доки вивітриться дух хазяйки.

Сесилія озвалася тихим голосом:

— Коли я одержала твого листа, то звернулася до адвоката. Але зробити це непросто, якщо немає незаперечних нових доказів. Твого каяття тут замало. Лола все одно казатиме, що нічого не знає. Нашою єдиною надією був старий Гардмен — але він умер.

— Гардмен?

Суперечливі елементи — факт його смерті, його стосунок до цієї справи — збили Брайоні з пантелику, і вона стала напружувати пам'ять. Чи шукав Гардмен тої ночі близнят? Чи бачив він щось? Чи було в суді сказано щось таке, про що вона не знає?

— Хіба ти не знаєш, що він умер?

— Ні. Але...

— Неймовірно.

Спроби Сесилії дотримуватися нейтрального тону, який констатує факти, завершилися крахом. Схвильована, вона покинула кухню, протиснулася повз стіл, пройшла в інший кінець і стала в дверях спальні. Її голос був хрипкий, бо вона стримувала гнів.

— Як дивно, що Емілі не включила цієї події до опису пшениці й евакуйованих. У нього був рак. Може, боячись Божої кари, він в останні дні сказав щось дуже незручне для інших, дуже незручне тої миті.

— Але, Сі...

— Не називай мене так! — огризнулася вона. І повторила вже м'якшим тоном: — Будь ласка, не називай мене так.

Її пальці лежали на дверній ручці, і здавалося, що співбесіда добігає кінця. Сестра готувалася зникнути.

З неприродним виразом спокою на обличчі вона підбила підсумок для Брайоні:

— Ось за що я заплатила дві гінеї — щоб це дізнатися. Апеляції не зроблять лише тому, що ти через п'ять років вирішила розповісти правду.

— Я не розумію, про що це ти...— Брайоні хотіла перевести розмову на Гардмена, але Сесилія мусила висловити їй те, що багато разів прокручувала подумки:

— Це нескладно. Якщо ти брехала тоді, то чому суд має тобі повірити тепер? Немає жодних нових фактів, а ти — ненадійний свідок.

Брайоні пішла до умивальника, тримаючи недопалок. Їй було аж зле, її нудило. З шафи біля плити вона замість попільнички взяла блюдечко. Те, що сестра затаврувала її вчинок як злочин, було страшно чути. Але те, що з цього випливало, було ще страшніше. Слабка, дурна, розгублена, слизька, безхребетна — вона ненавиділа себе за всі ці риси, але ніколи не вважала себе брехливою. Як дивно і як чітко все це уявляє Сесилія! Очевидно і неспростовно. І ще — на мить Брайоні схотілося захищатися. Вона нікого не збиралася вводити в оману, вона чинила не зі злим наміром. Але хто в це повірить?

Вона стояла там, де перед тим Сесилія, спиною до умивальника, і, нездатна витримати сестринського погляду, сказала:

— Те, що я зробила,— жахливо. Я не сподіваюся, що ти мені пробачиш.

— Не переймайся за це,— заспокійливо відповіла Сесилія, і, на секунду чи дві, коли вона глибоко затягувалася цигаркою, Брайоні аж затремтіла від нереальних сподівань, які охопили її.— Не переймайся,— повторила сестра.— Я тобі ніколи не пробачу.

— Але якщо я не зможу виступити в суді, ніщо не зупинить мене від того, щоб розповісти всім, що я накоїла.

Коли сестра дико зареготалася, Брайоні зрозуміла, що боїться Сесилії. Цьому глузуванню було навіть важче протистояти, ніж гніву. Ця вузька кімната, смугаста, наче ґратована камера, містила таку історію емоцій, що ніхто й не уявляє. Брайоні не здавалася. Зрештою, вона репетирувала цю частину розмови.

— Я поїду в Суррей і поговорю з Емілі й батьком. Я все їм розповім.

— Так, ти писала це в листі. А що тобі заважає? У тебе було п'ять років. Чому ти мовчала?

— Спочатку я хотіла зустрітися з тобою.

Сесилія відійшла од дверей до спальні й зупинилася біля столу. Вона впустила недопалок до горлечка пляшки від стауту. Почувся короткий свист, і від чорного скла закурився тонкий димок. Вчинок сестри знову викликав у Брайоні нудоту. Дівчині здалося, що пляшки налляті по вінця. Вона подумала, чи не проковтнула щось несвіже, снідаючи.

— Я знаю, чому ти нічого не казала,— мовила Сесилія.— Бо думаєш так само, як і я. Вони більше не захочуть про це чути. Усі негаразди лишилися в минулому, красно дякувати. Що зроблено — зроблено. Навіщо зараз це ворушити? І ти ж чудово знаєш, що вони повірили словам Гардмена.

Брайоні відійшла од умивальника і стала просто навпроти сестри. Нелегко було дивитися на цю прекрасну маску.

Вона промовила дуже повільно, обдумуючи кожне слово:

— Я не розумію, про що ти кажеш. Як до цього причетний він? Мені шкода, що він умер, мені шкода, що я не знала...

Вона змовкла від звуку. Двері до спальні відчинилися, і на порозі постав Роббі. Він був у армійських брюках, сорочці, начищених черевиках, а шлейки вільно звисали з пояса. Роббі був неголений, з розкошланим волоссям, і дивився тільки на Сесилію. Вона розвернулася до нього обличчям, але не підійшла. Секунди, протягом яких вони мовчки споглядали одне одного, Брайоні була затулена сестрою, під покровом свої форми медсестри.

Роббі стиха звернувся до Сесилії, начебто вони були самі:

— Я чув голоси й здогадався, що це якісь лікарняні справи.

— Усе гаразд.

Він глянув на годинник.

— Пора йти.

Коли він перетинав кімнату, ще не виходячи на сходовий майданчик, то коротко кивнув Брайоні:

— Вибачте.

Вони почули, як зачинилися двері до ванної. У тиші Сесилія сказала, ніби між нею і сестрою нічого не сталося:

— Він так міцно спить. Я не хотіла його будити.— Потім додала: — Я гадала, що вам краще не зустрічатися.

Коліна Брайоні сильно затремтіли. Тримаючись однією рукою за стіл, вона відійшла від плити, щоб Сесилія змогла наповнити чайник. Брайоні лише хотіла сісти. Вона не сяде, доки не запросять, а сама ніколи не попросить. Так вона й лишилася стояти біля стіни, удаючи, що не притуляється до неї, і спостерігала за сестрою. Здивувала швидкість, з якою її полегшення від того, що Роббі живий, змінилося на страх перед ним. Те, що вона бачила, як він ходить кімнатою — він, який міг загинути на війні,— здавалося дивовижею, усупереч усьому. Тут не варто шукати сенсу. Вона дивилася зі спини, як Сесилія рухається крихітною кухнею. Брайоні хотіла сказати сестрі, як це чудово, що Роббі повернувся цілий і неушкоджений. Яке полегшення. Але як банально це звучатиме! Ні, вона не скаже. Вона боялася сестри та її презирства.

Досі відчуваючи нудоту, а ще жар, Брайоні притиснулася щокою до стіни. Та була холодніша, ніж її обличчя. Брайоні прагнула склянки води, але не хотіла просити сестру ні про що. Сесилія жваво поралася, змішуючи молоко, воду і яєчний порошок, ставлячи на стіл слоїк з джемом, три тарілки й чашки. Брайоні помітила це, але не відчула жодної втіхи. Це тільки збільшувало її передчуття зустрічі, яка ось-ось гряде. Чи справді Сесилії здається, що вони всі разом здатні сісти за стіл та матимуть апетит до омлету? Чи сестра просто заспокоює себе, обтяжуючи клопотами? Брайоні дослухалася до кроків на сходовому майданчику, намагаючись відволіктися, і спробувала знову почати розмову. Вона побачила убір медсестри, який висів усередині на дверях.

— Сесиліє, ти зараз старша медсестра?

— Так.

Вона відрізала це остаточним тоном, закриваючи тему, їхня спільна професія не привід для зближення. Немає нічого, і немає про що говорити, доки не повернеться Роббі.

Нарешті Брайоні почула клацання замка на дверях ванної. Роббі насвистував, виходячи звідти. Брайоні відійшла од дверей, у дальній темний кінець кухні. Але він усе одно побачив її на виході. Він наполовину підняв праву руку, наче для потиску, а лівою зачиняв по собі двері. Просто подвійний жест, нічого драматичного. Щойно їхні очі зустрілися, як він опустив руки і хрипкувато видихнув, досі дивлячись на неї. Однак, попри страх, вона відчувала, що не може відвести погляд. Вона відчувала слабкий аромат його мила для гоління. Шокувало, як він постарів, особливо зморшки навколо очей. Хіба все це сталося з її провини? — тупо спитала вона саму себе. Чи не винна тут і війна?

— То це ти,— нарешті вимовив він. Він штовхнув двері, зачиняючи їх ногою. Підійшла Сесилія, щоб стати поряд з ним, і він глянув на неї.

Вона коротко й точно переповіла розмову, але, навіть якби й захотіла, не змогла б утриматися від сарказму:

— Брайоні збирається розповісти всім правду. Хотіла спершу побачитися зі мною.

Він обернувся до Брайоні:

— Ти гадала знайти мене тут?

Її нагальне завдання було не розридатися. Саме зараз це було б ганьбою. Полегшення, сором, жалість до себе — вона не знала, що це було, але її переповнили почуття. Плинна хвиля здіймалася, забиваючи горло, не даючи промовити і слово, і, стримуючи її, напруживши губи, Брайоні за мить відчула, що потік схлинув, і все позаду. Сліз не було, але її прозвучав жалюгідно.

— Я не знала, чи ти живий.

— Якщо ми говоритимемо,— мовила Сесилія,— то краще сісти.

— Не знаю, чи зможу.

Він нетерпляче відійшов до сусідньої стіни, футів за сім, і притулився до неї, схрестивши руки й дивлячись то на Брайоні, то на Сесилію. Потім попрямував до спальні, але на порозі розвернувся, передумавши, та став там, сунувши руки в кишені. Він був великим на зріст чоловіком, і кімната, здавалося, зіщулилася. У замкненому просторі він відчував розпач, і з його рухів здавалося, ніби Роббі задихається. Він вийняв руки з кишень і пригладив волосся на потилиці. Потім повісив руки по швах. Увесь цей час він рухався, щоб дати Брайоні зрозуміти: він розлючений, дуже розлючений,— і щойно вона це усвідомила, Роббі сказав:

— Що ти тут робиш? Не кажи мені про Суррей. Ніхто не заважав тобі туди поїхати. Чому ти тут?

— Мені треба поговорити з Сесилією,— відповіла Брайоні.

— А, так. І про що саме?

— Про мій жахливий вчинок.

Сесилія підійшла до нього.

— Роббі,— прошепотіла вона.— Любий.

Вона поклала йому руку на плече, але він скинув її.

— Не знаю, нащо ти її впустила.

Потім він звернувся до Брайоні:

— Скажу тобі як на духу. Я розриваюся між бажанням скрутити тобі твої дурні в'язи або витягти тебе звідси та спустити сходами.

Якби не її нещодавній професійний досвід, вона б вжахнулася. Іноді вона чула, як солдати у відділенні лютують через власну неміч. Коли пристрасті у них вирують, украй безглуздо заводитися з ними або намагатися заспокоїти. Краще хай охолонуть, і треба просто стояти й слухати. Вона знала, що навіть питання, чи можна їй піти, тепер буде провокацією. Отже, Брайоні стояла навпроти Роббі й чекала, коли він остигне, а тоді у розмову вступить вона. Але вона не боялася його, принаймні не його фізичної сили.

Він не підвищував голосу, хоча ледь стримував презирство.

— Чи ти взагалі уявляєш, як там — за ґратами?

Вона уявила собі маленькі віконця високо в цегляному мурі й подумала, що, може, так само люди уявляли собі пекельні муки. Вона злегка струсонула головою. Щоб заспокоїтися, вона намагалася зосередитися на деталях зміни його зовнішності. Враження, що він став вищим на зріст, певно, створювалося від його військової постави, як на плацу. Жодний студент Кембриджа не тримається так прямо. Навіть у розпруженому стані його плечі були випростані, а й підборіддя задерте, як у боксера старої школи.

— Ні, звісно, не уявляєш. А коли мене кинули до в'язниці, ти була задоволена?

— Ні.

— Але ти нічого не зробила.

Вона безліч разів перемелювала подумки цю розмову, як дитина, що очікує на лупку. Тепер усе це минуло, і було враження, нібито зараз її тут немає. Вона оніміло спостерігає за всім здалеку. Але вона знала, що потім його слова ранять її.

Сесилія стояла спиною до них. Тепер вона знову поклала руку на плече Роббі. Він утратив на вазі, хоча виглядав міцнішим, худим, жилавим і м'язистим. Він упівоберта повернувся до неї.

— Пам'ятай,— почала була Сесилія, але він перебив її:

— Ти гадаєш, це я зґвалтував твою кузину?

— Ні.

— А тоді гадала?

Вона ледь вичавлювала з себе слова.

— Так. І так, і ні. Я не була певна.

— А що тепер зробило тебе такою певною?

Вона вагалася, усвідомлюючи, що відповідь прозвучить як намагання виправдатися, самозахист, і це ще більше його розлютить.

— Я дорослішаю.

Він дивився на неї, ледь розтуливши вуста. За п'ять років він дуже змінився. Новою була твердість його погляду, а очі зменшилися та звузилися, і в кутиках з'явилися зморшки. Обличчя здавалося худішим, ніж вона пам'ятала, щоки запали, як в індіанського воїна. Він відростив короткі вуса-щіточку — стиль мілітарі. Роббі був напрочуд гарний, і це повернуло її у дитинство, коли їй було років десять-одинадцять,— у спогади про пристрасть, справжню пристрасть, яка палила її всього кілька днів. А потім вона освідчилася йому одного ранку в саду — й одразу забула.

Вона правильно вчинила, поводячись обережно. Лють його потроху почала минати, як і приголомшення.

— Дорослішаєш,— луною озвався він. Коли він підвищив голос, вона здригнулася.— Чорт забирай! Тобі вісімнадцять. Скільки тобі ще треба дорослішати? Солдати у вісімнадцять гинуть. Вони досить дорослі, щоб помирати на дорогах. Ти це знаєш?

— Так.

Для неї було жалюгідною втіхою його незнання того, що вона бачила за останні дні. Дивно, але, попри всю свою провину, вона відчула, що має опиратися. Або вона вистоїть, або це її доб'є.

Вона ледь кивнула. Вона не насмілювалася говорити. Коли Роббі згадав про смерть, на нього нахлинув шквал почуттів, і лють кінець кінцем змінили подив і відраза. Його дихання вривалося, він натужно сапав, стискав і розтискав кулак правої руки. Він уп'явся в Брайоні диким поглядом, в якому палахкотіла жорсткість. Його очі горіли, і він важко кілька разів сковтнув. М'язи на шиї напружилися. Він теж намагався не виявити своїх емоцій. Те, чого вона навчилася, тої дещиці, яку дізналася,— це крихти, недоїдки, які вона отримала від практики у відділенні. Але вона досить дізналася, щоб збагнути: його душать спогади, і він не дасть із цим ради. Ці спогади не давали йому говорити. Вона ніколи не дізнається, які сцени йому ввижаються. Він ступив крок до неї, і вона відсахнулася, більше не впевнена, що він нічого їй не зробить — якщо він не здатний говорити, то діяти здатний. Ще один крок — і він дотягнеться до неї жилавою рукою. Але Сесилія ковзнула між ними. Стоячи спиною до Брайоні, вона наблизилася впритул до Роббі й поклала руки йому на плечі. Він відвернувся од неї.

— Подивися на мене,— лебеділа вона.— Роббі. Подивися на мене.

Його відповіді Брайоні не розчула. Вона вловила незгоду чи протест. Можливо, це була непристойна лайка. Коли Сесилія міцніше обійняла його, він пручався, звиваючись усім тілом, і обоє нагадували борців; сестра простягнула руку, намагаючись розвернути його голову до себе. Але він відвертався, розтягнувши губи й вишкіривши зуби в моторошній пародії на посмішку. Тепер вона міцніше охопила його обома руками і з неймовірними зусиллями розвернула його обличчя до себе, стиснувши за щоки. Нарешті він подивився їй у вічі, але вона ще не відпускала його щік. Вона притягнула його ближче, доки їхні обличчя не торкнулися, і ніжно й довго поцілувала у вуста. І так само ніжно, як роки тому вона вночі будила Брайоні, Сесилія промовляла:

— Отямся... Роббі, отямся.

Він слабко кивнув і глибоко вдихнув, повільно видихнув — і тоді вона послабила обійми й відпустила його обличчя. У такій тиші, здавалося, кімната ще більше зіщулилася. Він обійняв Сесилію, опустив голову і поцілував її — сильно, наполегливо й інтимно. Брайоні тихо перейшла до іншого кутка кімнати, подалі, до вікна. Доки вона випила склянку води з крана на кухні, поцілунок ще тривав, єднаючи обох у самотності. Брайоні відчувала, що її знищено, виметено з кімнати, і на душі стало легко.

Вона відвернулась і визирнула у вікно: звідти відкривалися тихі, яскраво осяяні сонячним світлом будинки з терасами на тій вулиці, якою вона прийшла від Гай-стріт. Брайоні здивувалася, виявивши, що не бажає йти, хоча була збентежена довгим поцілунком і боялася, що ж буде далі. Вона роздивлялася літню жінку, убрану у важке пальто, незважаючи на спеку. Та вигулювала на повідку хвору черевату таксу. Зараз Сесилія і Роббі тихо перемовлялися, і Брайоні вирішила, що має поважати їхній особистий простір і не відвернеться од вікна, доки її не запросять. Це було заспокійливе видовище: жінка відмикає хвіртку, потім замикає по собі — ретельно, з метушливою точністю, а потім, неподалік вхідних дверей, ледь нахиляє негнучку спину, щоб висмикнути бур'ян з бордюру, який облямовує стежку перед порогом. Коли вона це робила, собака перевальцем наблизилася до неї і лизнула зап'ястя. Пані з собакою зайшли до будинку, і на вулиці знову стало порожньо. Чорний дрізд опустився на живопліт і, вирішивши, що цей плацдарм його не задовольняє, полетів геть. Упала тінь від хмари й одразу погасила світло, і попливла далі. Це схоже на будь-яку суботу. Жодного подиху війни на цій окраїнній вулиці. Хіба що щільно запнуті штори у вікнах, та ще «форд» восьмої моделі, покладений на стовпчики.

Брайоні почула, як сестра гукнула її на ім'я, та озирнулася.

— У нас не так багато часу. Роббі повинен явитися на службу о шостій вечора, і йому треба встигнути на поїзд. Тому сідай. Ти маєш дещо для нас зробити.

Це був голос старшої медсестри. Навіть не начальниці. Вона просто констатувала неминуче. Брайоні взяла найближчий стілець, Роббі — дзиґлика, а Сесилія сіла між ними. Сніданок, зготований нею, холонув забутий. Посередині стояли три порожні чашки. Роббі поставив на підлогу стос книжок. Коли Сесилія пересувала слоїчок з дзвіночками набік, де його не можна перекинути, вони з Роббі обмінялися поглядами.

Той, дивлячись на квіти, відкашлявся. Коли ж він заговорив, його голос був узагалі позбавлений емоцій. Так можна зачитувати перелік правил. Зараз Роббі дивився на Брайоні. Погляд у нього був непорушний, Роббі тримав себе у руках. Але на чолі, над бровами, проступили краплі поту.

— Найголовніше ти вже вирішила сама. Ти поїдеш до батьків чимшвидше й розкажеш їм усе, що знаєш, щоб довести: твої свідчення були помилковими. Коли в тебе вихідний?

— Наступної неділі.

— Отоді й поїдеш. Візьмеш наші адреси і скажеш Джеку й Емілі, що Сесилія чекає на відповідь од них. По-друге, ось що ти зробиш завтра. Сесилія каже, що ти зможеш знайти вільну годину. Підеш до нотаріуса та зробиш заяву, яка має бути підписана і засвідчена. Там ти напишеш, що помилялась і відкликаєш свої попередні докази. Надішлеш нам обом копії. Це ясно?

— Так.

— Тоді ти напишеш мені докладного листа. У ньому опишеш буквально все, що вважатимеш за потрібне. Усі причини, чому ти вирішила, що на березі озера бачила саме мене. І чому, хоча не була до кінця впевнена, так настирливо повторювала цю історію багато місяців, доки мене не засудили. Якщо на тебе був тиск — від поліції чи батьків,— я мушу це знати. Ясно? Це має бути довгий лист.

— Так.

Він стрівся поглядом з Сесилією і кивнув.

— І якщо можеш щось пригадати про Денні Гардмена: де він був, що робив, коли саме, хто його бачив,— усе, що зробить його алібі сумнівним,— ми хочемо це почути.

Сесилія записувала їхні адреси. Брайоні похитала головою і почала щось говорити, але Роббі не звертав на це уваги й перебив. Він підвівся та глянув на наручний годинник.

— Часу обмаль. Ми проводимо тебе до метро. Ми з Сесилією хочемо хоч трохи побути наодинці, перш ніж я поїду. А ти залишок дня присвятиш тому, що напишеш заяву і даси знайти батькам, що приїдеш. І починай обдумувати листа, який надішлеш мені.

Виклавши ці стислі настанови, він вийшов з-за столу й рушив до спальні.

Брайоні теж підвелася та сказала:

— Може, старий Гардмен казав правду. Денні всю ніч був з ним.

Сесилія хотіла передати їй згорнутий папірець з адресами. Роббі застиг у дверях спальні.

— Що ти хочеш цим сказати? — промовила Сесилія.— Що ти кажеш?

— Це був Пол Маршалл.

У запалій тиші Брайоні намагалась уявити, які картини пропливають у них у головах. Вони ж роками все уявляли по-іншому. І все ж таки: хай новина і вражала, але це була тільки деталь. Нічого суттєвого вона не міняла. І ролі Брайоні так само.

Роббі повернувся до столу.

— Маршалл?

— Так.

— Ти його бачила?

— Я бачила чоловіка, на зріст як він.

— І як я.

— Так.

Сесилія роззирнулася — зараз почне шукати цигарки. Роббі знайшов пачку і кинув їй через кімнату. Сесилія затягнулась і сказала, видихнувши дим:

— Важко повірити. Так, він дурень, я знаю...

— Зажерливий дурень,— мовив Роббі.— Але я не можу уявити його з Лолою Квінсі, навіть на п'ять хвилин, яких треба було...

Брайоні знала, що після всього, що сталося, після всіх наслідків таке твердження несерйозне, але відчула спокійне задоволення від нової приголомшливої звістки:

— Я щойно прийшла з їхнього вінчання.

І знову — вражені вигуки, недовірливі перепитування. Вінчання? Сьогодні вранці? Клепгем? Потім запала тиша, яку порушували окремі репліки.

— Його знайду.

— Ти цього не зробиш.

— Я його вб'ю.

А потім:

— Пора йти.

Ще стільки треба було сказати! Але їх, здавалося, виснажила чи то присутність Брайоні, чи то тема. Або їм просто хотілося побути наодинці. Хай там як, але стало зрозуміло: зустріч добігає кінця. Увесь інтерес було вичерпано. Хай усе зачекає, доки Брайоні не напише листа. Роббі виніс зі спальні однострій і кашкет. Брайоні помітила капральські нашивки.

— Він недоторканний,— казала йому Сесилія.— Вона його покриватиме завжди.

Кілька хвилин вона шукала свою продовольчу книжку. Нарешті здалася та сказала Роббі:

— Точно лишила у Вілтширі, у котеджі.

На виході, тримаючи двері, пропускаючи сестер, Роббі мовив:

— Гадаю, нам слід вибачитися перед матросом Гардменом.

Коли вони спустилися й минали хазяйчину вітальню, місіс Джарвіс звідти не вийшла. По радіо награвали кларнети. Коли Брайоні вийшла у парадні двері, їй здалося, що вона переступила в інший день. Відчувався дужий вітер, і обриси вулиці стали різкішими — ще більше світла, ще менше тіні. На тротуарі не було достатньо місця, щоб іти утрьох. Роббі й Сесилія йшли під руку позаду Брайоні. Натерта п'ятка Брайоні терлася об устілку черевика, але дівчина була сповнена рішучості не показувати, як вона кульгає. Їй здавалося, що на неї дивляться з усіх вікон. Якоїсь миті вона озирнулась і сказала, що й сама дійде до метро. Але вони наполягали. Дорогою їм треба дещо купити для Роббі. Далі йшли мовчки. Навіть дріб'язкова балачка — не вихід. Брайоні знала, що не має права питати в сестри нову адресу або цікавитися в Роббі, куди він поїде потягом, чи про котедж у Вілтширі. Чи не звідти дзвіночки? Звісно, там була ідилія. Не могла вона і спитати, коли вони знову побачаться. Разом на всіх — у неї, сестри й Роббі — була тільки одна тема, вкарбована у непоправному минулому.

Вони стояли біля станції «Белгем», яка за три місяці, після жахливих раптових бомбардувань, уславиться на весь світ. Навколо тонкою цівкою рухалися суботні покупці, примушуючи їх мимоволі тулитися ближче. Вони холодно попрощалися. Роббі нагадав Брайоні, щоб узяла гроші, коли піде до нотаріуса. Сесилія веліла не забути взяти їхні адреси до Суррею. Потім усе скінчилося. Вони дивилися на неї, чекаючи, коли вона піде. Але лишилася ще одна річ, якої вона не сказала.

Вона повільно заговорила:

— Мені дуже, дуже шкода. Я завдала вам такого жахливого лиха.

Вони не відривали від неї очей, і вона повторила:

— Мені дуже шкода.

Це звучало безглуздо і нерозмірно завданій шкоді — начебто вона перекинула горщик з чиєюсь улюбленою рослиною чи забула про день народження.

— Просто зроби все, про що ми попросили,— тихо мовив Роббі.

З оцим «просто» речення прозвучало майже миролюбно, але ще не зовсім.

Вона сказала «звісно», розвернулася й пішла геть, свідома, що вони спостерігають, як вона заходить до зали і прямує до кас. Вона сплатила проїзд до «Ватерлоо». Коли ж підійшла до турнікетів і озирнулася, їх уже не було.

Показавши квиток, вона пройшла у брудному жовтому світлі до гуркітливого й рипучого ескалатора, і він повіз її вниз, овіюючи штучним вітром з темних надр, подихом мільйона лондонців, охолоджуючи їй обличчя й шарпаючи плаща з каптуром. Вона стояла нерухомо, дозволяючи нести себе вниз, вдячна, що долає відстань без болю у п'ятці. Брайоні була здивована, як безтурботно почувається, але в душу закрадався й легкий сум. Чи це розчарування? Вона ніяк не чекала, що їй пробачать. Те, що вона відчувала, більше нагадувало ностальгію, тільки невідомо за чим. Але їй було сумно лишати сестру. Їй бракуватиме сестри — точніше, сестри з Роббі. Їхнього кохання. Ні Брайоні, ні війна не знищили цього почуття. Ці думки заспокоювали її, коли вона спускалася ще глибше у підземку. Як Сесилія поглядом стримувала його. Яким ніжним був її голос, коли вона виривала Роббі зі спогадів про Дюнкерк, про шлях, який туди вів. Вона так говорила іноді до Брайоні — коли Сесилії було шістнадцять, а молодшій сестрі — шість, і тій було погано. Або вночі, коли Сесилія приходила врятувати її від жахливого сну і забрати до себе в ліжко. Говорила майже такі самі слова: «Прокинься. Це лише поганий сон. Брайоні, прокинься». Як легко забулася та беззастережна родинна любов! Брайоні у туманному брунатному світлі ковзала вниз, майже на саме дно. Інших пасажирів не було, а повітря зненацька стало непорушним. Вона заспокоїлася, усвідомивши, що їй треба робити. Усе разом — відвідування батьків і написання офіційного листа — забере небагато часу. А решту дня вона буде вільна. Вона знала, чого від неї вимагається. Не просто листа, а нового твору, спокути, і вона готова почати.

Б. Т.

Лондон, 1999