Спомини запорожця

Вступ

Живу на світі восьмрий десяток літ — не малий вік! Чимало бачилось, чулось од людей. Сам також пережив багато. На своїм путі спотикав і квіти розкішні, і терни колючі, гладенькі доріжки і гострі каміння.

Діти, слухаючи оповідання про недалекі минулі часи мрій молодечих, про завзяті змагання за волю, про край, де побачив я світ і пережив щасливі літа молодості, про своїх батьщв і родичів, просили написати спомини про своє життя.

Що ж, спробую! Пам'ять починає зраджувать, а дещо з записок загинуло. Тому буду в міру можливості скорочуватись.

Буду при тім уникати широких міркувань, нічого не прикрашувать, не зменшувать і не промовчувать.

Діти родились і виросли в Польщі, в варунках і умовах специфічних, присущих окресові до 1939 р. Учились в польських школах, майже не спотикались з українцями і ближче їх не знали.

Мати-полька цілком натурально старалась виховать своїх дітей у дусі часу, в культурі і народовості польській. Я додавав од себе оповідання про Україну, нарід, природу. Про історію стару і нову.

Таким чином хотів я в своїй сім'ї помирить різниці національну і релігійну і ту нетолеранцію, що віками держалась спеціально на східній території Польщі. Дружина перешкод не робила, хоть часом не обійшлося без конфлікту.

Пишучи ці рядки, маю на меті зміцнить в дітях любов і поважання до приналежності до великого Народу і чудового Краю, що йде вперед серед народів світу, вносить щораз більше вкладу в культуру — скарбницю людськості.

Вибачать мої найдорожчі невправний стиль, бідненький спосіб оповідань. Що написано — плило з глибини серця, а міркування — з чистої інтенції.

З Божою поміччю починаю та прошу Всевишнього, аби поміг мої спомини довести до кінця.