Спомини запорожця

В службі Батьківщині

Надійшла мені пора положить свою цеглину в будову України. В цім слові містилось все вимріяне над Дніпром, в степах, в слуханні пісень, оповідань дядька Василя, прочитане у Великого Кобзаря, Франка, Аркаса. Що бачив в театрі, що одчував в історичних музеях. Почув велику міць в собі і готовність боротись за свою правду.

Хоть ще не певний в силах, поїхав візником глянуть на святкування дня 1 Травня 1917 року.

Свято праці всього світу!

Свято Революції, Волі і братерства людей! Які прекрасні і глибокі ці гасла, одвічні, як мисль людська.

Іде всією шириною Хрещатика нескінченна маса сотень тисяч людей.

Чудовий травневий день. Тисячі прапорів над могутньою рікою людей всяких національностей. Великі транспаранти з гаслами. Проходе військова частина з розвернутим прапором. Грає музика кількох військових оркестрів, марші, революційні пісні, почулось несподівано "Ще не вмерла Україна!"

А над походом посуваються гасла:

Да здравствует Великая Безкровная Революція!

Да здравствует Единая Неделимая Россія!

Нехай живе Українська Центральна Рада!

Нехай живе Українська Автономія!

Niech żyje Niepodległa Polska Rreczpospolita!

Земля і Воля!

Свобода, Равенство і Братерство!

Свобода Грузії!

І багато інших гасел, гарячих, щирих, одбивають людські мислі, думки. Пливе і пливе людська маса, розрадувана, розспівана, святкуюча. Ясні сонячні проміння блистять на золотоверхих куполах Св. Софії, Михайлівського монастиря, Києво-Печерської лаври.

Над міською управою золотий Архістратиг Михайло високо підняв блискучий меч. Він — патрон Києва, козачий знак.

На високім взгір'ї ніби в повітря уноситься церков апостола св. Андрія Первозванного дивної краси — діло геніального Растреллі.

Все в сочистій зелені садів, незлічених килимах квітів.

З хрестом в руці серед зелені стоїть кам'яний князь Володимир.

Внизу — могутній повноводний батько рік, Бористен-Славута-Дніпро величаво точить маси вод в далеке Чорне море.

Здалека видно зариси цепного мосту, пестить око краса конструкції.

Близько собору Св. Софії Великий Богдан спинив розігнаного коня. Повним динамічної експресії рухом показує керунок булавою своїм славним полкам.

Загадковий цей знак. На нового ворога чи до друга? Нелегко зрозуміть його… Я, наприклад, зрозумів би рух булави як керунок атаки чи оборони з того боку.

Київ! Мати городів Руських!

Осередок і колиска колишньої могутньої держави своїх великих князів! На незміряні простори Європи Сходу, через всю північ Азії, до берегів Льодового і Спокійного океанів вийшла віра Христова, культура і освіта.

Володарі іноземних держав були гостями тут, у Твоїх князів.

Королівські корони лежали на головах дочок Твоїх володарів в Франції, Англії, Польщі, Венгрії, Данії і Норвегії.

І Твій висококняжеський стіл мав дочок цісарів і королів. Над Тобою проминули віки слави, могутності, багатства і сили.

Били в Тебе хижі хвилі диких кочівників Степу. З Дикого Поля гнали під Твої стіни половці, печеніги, чорні ковпаки, розбились, одлинули і в кінці Тобі служил и.

Ослабів в смутних часах братовбивчих змагань. З далеких північно-східних сторін прийшло на Тебе нещастя. За непрохідними лісами над р. Окою повстав новий сильний осередок. Вихідці з Твого тіла перемішались там з місцевими племенами, окріпли, створили новий тип півслов'янина, півфіно-монгола, що назвався Великоруським.

Внуки остатнього великого і розумного князя київського Володимира Мономаха прийшли з своєї Суздалі, напали і підбили Тебе. Позавидували славі і заможності. Був то напад Юрія Довгорукого. Син його Андрій докінчив знищення. Спалив, вирізав, ограбував цілком і вивіз до себе за ліси разом з позосталими живими, переважно майстрами. Страшний, смертельний був то удар! Навіть Твої святині обідрали нелюдські хижаки. Був рік 1169 тієї смертельної події.

Ти не вмер! Подав руку братній Галич. Його славний володар Роман побив Довгорукого, прогнав з Києва та, на нещастя, скоро згинув під Завіхвостом на Заході.

Його син, славний в світі Данило, вигнав залогу Суздалі, взяв в опіку і поміг стать на ноги. Поставив на оборону воєводу Дмитра.

Прибували люди, майстри, лічили твої рани-руїни. Твого ката Андрія покарала судьба — Немезида. Зарізав його слуга. В Суздалі і Ростові київські майстри побудували славні святині.

Ще був Ти слабий, коли знову ударив грім-руїна. В далеких степах Азії повстала нова сила монголів. Впали під їх мечами старі многі держави. Сім вік в хоронять піски руїни царства Хорезма, слід монгольської руки.

Сотні літ стоїть Китайський мур, боронячи перед монголами. Монголи в ирушили на Захід, зносячи все по дорозі на тисячі кілометрів. Підбили всі князівства східні і північні в кільковікову неволю.

Не минула Тебе та страшна нищуча сила. Знищила і спалила. Виїла живе серце Русі.

Стратив Ти своє значення, багатства, політичне значення. Зостались святині, котрих монголи не рушали. В келіях монахи списували Твої дії — пам'ять нащадкам про недавні славні часи.

Поточився на Захід криваво-огненний вал, знищив військо польське під Лігницею, подавив 100-тисячну армію венгрів, докотивсь до Адріатичного моря, завернув і зник в азіатських степах.

Монголи-кочівники зоставили частину своїх сил, над Волгою заклали царство Золотої Орди, зайняли Крим, де скоро повстало незалежне Ханство на просторах од Дону до Дністра.

Вся Русь, роздроблена на многість князівств, упала під тяжку руку монголів, а називаних татарами.

Лежав Ти, Київ, обезкровлений, спалений, розтоптаний. Не судилась тобі доля величавих міст Хорезма. Не писана в книзі судьби смерть.

Прийшли з лісів Полісся, Дніпрових островів, боліт Прип'яті люди. Кругом святинь щодальше будувались оселі, лічніші поселенці влили в безсильне тіло свіжу кров. Лікував Тебе час, хоть поволі.

В темних нетрях вікових лісів над Німаном, Бугом, Нарвою, Західною Двиною родилась і міцніла нова сила.

Жили там племена народу литовського. Були то поклонники богам, подібно як слов'яне перед християнством.

Литва не була спокійним сусідом. Докучала нищівними нападами Русі і Польщі. Князь Мазовецький спровадив рицарський німецький закон хрестоносців до боротьби з Литвою.

З півночі з такою метою оселилися над Двиною мечоносці, рицарський другий німецький закон[4].

В боротьбі тяжкій, кривавій і безпощадній Литва об'єдналась, витворила міцну владу і оборонну силу.

Зміцнилась невеликими князівствами Білої Русі. Литва задержала наступ німців, котрі несли хрест огнем і мечем. Знищили ціле плем'я пруссів, не щадили ні старих, ні малих.

Великий князь литовський Ольгерд погромив татар на Синіх Водах, приєднав до Литви всю колишню Київську Русь. В короткім часі приєдналось і Галицько-Волинське княжество.

Знову Ти, Києве, став осередком Русі. З Тебе пішла на Литву культура, хрест і слово. Прийняли віру князі, значні литовські роди. Мова Русі стала урядовою, державною.

Повстала Литовсько-Руська держава. З походу на татар князь Ольгерд привіз чудотворний образ Матері Божої і поставив східним звичаєм в гострій брамі мурів своєї столиці Вільно.

Став той образ найбільшою святинею Литви — Гостробрамською Божою Матір'ю. Помер Великий Ольгерд, прийнявши ім'я Андрія. Не раз ще бачив Ти смертельну небезпеку. Палили кримські татари, тиснув і ламав воюючий католицький костел Риму, а Ти непохитно стояв віками. Фундаментом Твоїм були святині. Наука і культура йшла в широкий світ з славної академії, заложеної вікопомним митрополитом Петром Могилою.

На рівні з іноземними університетами Могилянська академія промінювала на широкі далекі простори.

Тут переживалась велична радісна зустріч Великого Богдана, вертаючого переможцем з смертельних боїв за волю.

Ти вислав славних учених, золотоусних пасторів Церкви в темну Московщину, архіпасторів Яворського, Прокоповича і найбільшого з їх — ростовського святителя Дмитрія, сина Твого сотника Туптала.

Тяжко досвідчила тебе рука московських царів. Особливо царя-ката Петра І. Забрав він всіх учених, майстрів, тисячі людей в сніги і болота півночі, залізною рукою стиснув здобуту кров'ю волю.

Його наступники 300 літ душили все, що зосталось з здобутків змагання з поляками і татарами.

Тут у Тебе звило своє чорне кубло реакції самодержавство московське. З твоїх святинь цідилась отрута брехні і зневаги нашої слави, народної гордості, нашої мови, нашої мислі. Позбавлено нас своєї книжки, школи, навіть назву перемінено, нашу історію окрадено. Зосталась мова і пісня, збережена народом. Та ще зосталась гаряча любов до своєї землі.

Зосталась різниця характеру, вигляду замилування до краси, чистоти і моралі.

Тлів жар народних дум, прикритий попелом ворожої сили. Не гас, чекав свого часу.

Підсилив той огонь Великий Кобзар.

Тепер вітер зніс попіл, розпалив невгасимий огонь.

Піднявсь Ти у всій своїй красі!

Знову став столицею України-Русі!

Здійснились "думи шалені" Богдана.

Здійснились мрії Тарасові — ожила Слава України!

Чую себе здоровим, набралась вага, вернувся і голос, тим часом тихий. Лікарі не сподівались так скоро мене випускать.

Іду до Центральної Ради. Міститься в гарному оказалому будинкові Педагогічного музею. Варту несуть чорноморські моряки. Молодець в молодця, в чорних бушлатах, штанах "дзвоном", з безкозирок повівають Георгіївські стрічки. В руках — рушниці без штиків.

Військовий секретаріат. Довідуюсь, що моє подання прийнято, записаний в список четвертим. Пам'ятаю прізвищу перших: полковник Капкан, хорунжий Ган, сотник Лощенко.

Чому не повідомлено? В спискові коло 200 офіцерів — небагато. В повній формі, при своїй шаблі входжу до кабінету Генерального Секретаря військових справ — Симон Петлюра.

Почав йому представляться; перервав, протяг руку — сідайте! Якось дивно чую. В шоферській шкіряній куртці, невисокий, збудований міцно, темний блондин. Одне око трохи косувате, сіре, голос приємний, теноровий. Ніяких одзнак. Нічогісінько військового. Бачу: і шапка штатська. Розмова коротка, такого змісту: він говорив, я слухав.

"Війні скоро кінець, і буде вона остатня. Армія не потрібна, заступить її охоча міліція. Офіцери там будуть потрібні. В військових частинах треба організувать українців. На вічах, зібраннях провадить агітацію за признання Україні широкої автономії і автономічної влади Центральній Раді".

Все. Щось не переконуюче — якась міліція? Виходжу трохи злий. Присів собі за столиком, де подається чай. Під враженням розмови, котра щось пригасила.

Я виховувався з почуттям нехіті до армії і військовості. Життя, наперекір цим переконанням, зробило мене військовим.

Цим пояснить, що тоді, в першому бою, не піднялась рука на переляканого утікаючого німця?

Тепер рубав би без пощади! Це за Рудку Черевище, за оту мертву, убиту газом роту, за підступ.

Під Костюхнівкою пустив шістьох польських соколів, ще і на дорогу дав харчів. Риск великий, грозив польовий суд.

Сумління, одначе, чисте, того не жалію. Тоже ніби ворог. Чи не прийдеться нам боронить здобуту тепер волю? Україна багата, положена одкрито, не боронять її гори і великі ріки. Світ зажерливий, простягнеться чужа рука, хто дасть по їй палицею, міліція? Таку оборону може собі позволить Англія, маючи могутній флот.

Підходе якийсь хорунжий: "Ви, пане поручику, хочете вступить до українського війська?" Дивлюсь на його мовчки, одірвавшись од думок. Йому що за діло? "Чи знаєте добре нашу мову, "позаяк" це вельми важне". Мовчу. "Если" не добре, треба підучитись!" Це так ніби доброзичливо, повчаючи, важно, як правдивий ад'ютант важного генерала. Взяла злість: "А чому ви, прапорщику, не научитесь? Звідкіль взяли оте "позаяк", "если"?" Прапорщик почервонів.

"Та у нас ве Львові всі так говорять. Та ми свідоміші од наддніпрянців". — "Не заперечую, свідоміші. Тільки по обох сторонах Дніпра в мові і літературі не спіткаєте цих дивних слів. Не скажуть "ве Львові", а "у Львові", не додадуть і непотрібне "та"!"

Якісь дівчата, певно, студентки, прислухуються і регочуться. Зближаються троє. Всередині — високий, з борідкою, в руках портфель. Щось як наче знайоме. Приглядаюсь пильніше: немає сумніву, знаю. Трійка керується виходить, пристає, щось обговорює.

Стаю рядом: "Андрій Зінов'євич!" Той, з борідкою, і його супутні дивляться на мене, самі на себе.

"Вибачте, Андрій Зінов'євич, Ви були у нас в Кічкасі..

Борідка широко радо сміється.

"Ви, товаришу, брат Андрія Антоновича? Пізнаю, пізнаю. Тепер часу не маю, жду за годину на обід. Вулиця Маріїнсько-Благовіщенська, дом №… Чикаленка. Жду".

Видно, важна особа, коли всі так дивляться і прислухаються.

Вертаюсь по шапку, "свідомий" прапорщик стоїть, витягся як струна, рот круглий, як "о"! Типик! Не одному одіб'є охоту сюди приходить.

Заступають дорогу дівчата: "Ви давно знайомі з Володимиром Кириловичем?"

"З Андрієм Петровичем хіба!"

"Ні, з Винниченком Володимиром Кириловичем".

"Досить давно, перед війною".

От хто у нас бував, от що значить конспірація!

Мушу пригадать комічний момент. Одного дня, в свято, прийшов до нас хтось, пригадуючий робітника-фахівця, шукаючого праці. На голові кепка, підношене убрання, в руках малий чемоданчик. Питається Андрія, коли буде? Підожде. Перш за все — підкріпить подорожнього. На веранді поставлено столик, внесено, що треба. Лице в гостя приємне: високе чоло, уважні розумні очі, гарно зарисований рот. Вуси густі, невеликі. їсть поволі, акуратно. Сиджу збоку. Руки великі. Слюсар або тесляр. Високий і, видно, при силі.

Мати позвала помогти подать чай. Каже пошепки: "Як вип'є чаю, поведи його в садок, нехай полежить в гамакові. Хто його знає, що за людина. Був такий, та забрав самоварчик". Правда, був.

Андрій був гостеві радий, забрав до себе, говорили довго. Там гість спав, щось писав, погостював пару днів і попрощався. Звався Іваном Петровичем.

Андрій до нього ставився з замітною пошаною. Другим разом побув з тиждень. Одітий достатньо по-міському, в капелюхові. Тепер звався Андрієм Зінов'євичем.

Третій раз приїхав з жінкою і великою групою киян і катеринославців. З лоцманами дубом їхали через пороги. В цій групі був знавець і критик української літератури проф. Сергій Єфремов. Були старі знайомі — муж і жінка Лисиченки. Тепер Андрій Зінов'євич носив невелику борідку, а було це в 1910 чи 1911 році.

У голову не приходило, що це Винниченко, знаний український письменник і драматург. Одночасно революціонер, марксист крайнього напрямку, пильно шуканий поліцією. Патріот. Писав в стилі Максима Горького, з котрим жив по-приятельському.

В Центральній Раді був признаний авторитетом. В означенім часі був на Маріїнсько-Благовіщенській. Домик невеликий, в добрім стилі, в садочку і квітах. Мешкання в 3 кімнати. Мебель скромна, як і обід. Борщ, котлети. Чай в кабінеті.

Вол. Кир-ч розпитував про Андрія, цінував його й високо ставив. Пильно розпитував про фронтове Життя, настрій. Говоре спокійно, рівно й переконуюче.

Тимчасовий Уряд і Керенський нас не розуміють. Дійти з ними до якогось конкретного порозуміння трудно. Переможе в недовгім часі робітничо-селянсь- ка сила. З нею договоримось. Кінець війни близький. Треба до того бути приготовленим і обережним.

З росіянами ділить нам нічого, влада буде така сама. Беручи під увагу певні розбіжності характеру, влада буде у каждого народу різниться в невеликих і неістотних дрібницях. Владу візьме пролетаріат. Жде його боротьба, і нелегка. Щодо Української армії, коротко ствердив те, що Петлюра. На тім попрощались.

Знову щось загадкове. Професорська лекція. Але коли жде боротьба і нелегка, то хто ж її поведе? Міліція? І тут щось недоговорене.

Поїду на фронт до своїх, треба організувать хлопців. Мушу зголоситься в штабі фронту у діжурного генерала, такий маю приказ.

Тут чекає несподіванка. Ніяким способом не можу їхать на позицію. Це погляд і переконання лікарів. Треба набрать сили. Діжурний генерал, здається, Марков, приказує остаться при штабі фронту на посаді завідуючого гуртами. Що це за штука? Чув щось десь, не пригадую.

Затримує капітан. Аксельбанти Генерального штабу. Фігура немала. Просе зайти до себе, подає адрес — близенько. Називається Удовиченко. Начальник відділу топографів.

Знайомлюсь з обов'язками завідуючого гуртами. Організація поважна, канцелярія велика. Обсада: 2 офіцери, 2 ветеринари, 10–12 урядовців, 40 писарів, повного складу рота до помічної роботи.

Обов'язки одбирання достачаного на м'ясо скоту, поділ між арміями фронту, облічення і виплата належності купцям-прасолам. Діло многомільйонове.

Тут можна легко нажить капітал, а так само легко попасти під суд і до в'язниці.

Примірно доставив купець 1000 голів скотини. Вигрузили, загнали за огородження. Скотина реве, неспокійна. Приходе купець, просе дозволить напоїть змучену худобу. Позволить — дойде ваги 15 000 кг! Ото покуса взять, і брали. Наживались і йшли в в'язниці. Для мене діло не годиться. На третій день категорично одмовляюсь. Генерал, молодий ще, жвавий, рішає: поїдете в Житомир, в 1-шу школу прапорщиків, там поправитесь, а далі подивимось.

Балакав з капітаном Удовиченком. Гостинний, великого розміру і інтелігенції, високої культури. Одночасно пломінний патріот, глибокої політичної думки. Милий і безпосередній.

Удовиченко був задоволений з мого призначення: "Якраз в час! В Житомирі дві школи прапорщиків для потреб нашого фронту. Готовиться там молодь, побувавша на позиції, обстріляна. Більшість з України. Ви, людина національно усвідомлена, будете на своїм місті. Нам треба буде багато офіцерів в найближчім часі".

"Дозвольте, пане капітане! їду з Києва. Зачислений в список Українського Війська в квітні. Був в Генеральнім Секретаріаті, балакав з Петлюрою, пізніше за столом з Винниченком. Обидва твердили, що війни не буде більше. Армія не потрібна, заступить її міліція. Як же так?"

"Читали про масові демонстрації під жовто-блакитним прапором? В мільйонах заговорив голос крові, підсвідоме почуття свого "я", окремого народу. Це одрух велетня з зав'язаними очима. Його треба збудить, розв'язать очі, показать путь. Сорокамільйоновий народ потребує сотень тисяч провідників. їх не маємо. Тому кожна свідома одиниця має незмірну вагу. Кажуть, армії не треба?

Так може твердить доктринер, засліплений в нереальних мріях. Нам армія буде потрібна велика й сильна найскоріше!"

"Хто такий Петлюра і який має ранг?"

"Він не військовий. Полтавець, скінчив там духовну семінарію. Батько візник, член Української соціал-демократичної робочої партії. Марксист поміркованого керунку. В часі закриття української преси і книжки був редактором тижневика "Украинская жизнь" в Москві. Патріот, добрий промовець. Людина здібна. Займав в часі 1914–1917 років високе положення в організації помочі фронтові Всеросійського союзу міст. В партії і Центральній Раді лічиться конкурентом Винниченкові".

"А Грушевський?"

"Наша наукова гордість, знаменитий історик і діяч. Має велику популярність в Галичині. Родом з Холма. На мою думку, непотрібно записався до соціал- революціонерів".

"Як сталось, що наші військові справи в неодповідних руках?"

"Бачите, наш національний рух творили головним чином політичні партії, ставлячи завдання: визволення соціальне і національне. Партії організували Центральну Раду й поділили між собою провід в різних керунках. Звідтіль аномалія. Часу мало. Нам треба насамперед інструктори-фахівці, а не дилетанти".

"Значить, армія буде потрібна?"

"Обов'язково, в найкоротшім часі, міцна і новочасна!"

Зміцнив дух капітан Удовиченко, дав напитись цілющої води, підняв пригаслу енергію.

У штабі фронту Удовиченко заступає інтереси України і Центральної Ради. Командуючий фронтом ген. Володченко особисто прихильно ставиться до наших справ.

На жаль, є підстави думать, що одійде. Наступником називають ген. Денікіна, заслуженого і бойового. Поживем-побачим.

Житомир — губерніальне місто Волині. Населення коло 40000. Багато поляків і жидів. Протікає р. Тетерів у мальовничих, скелястих берегах. Пригадується Кічкас. Українців небагато, росіян ще менше. Над широко розкинутим містом домінує католицький костел. До Тетерева терасами спускається широка зелена алея, місто одпочинку і прогулок.

Од міста, в одлеглості 2 км, — казарми якогось піхотного полку. Тут міститься Перша школа прапорщиків П.-З. фронту. Друга в місті займає будинки духовної семінарії. Місцевість мальовнича, гарні ліси, згір'я; змійкою в'ється недалеко pічка Кам'янка, скакаючи каскадами з каменя на камінь, вся в квітах і зелені. Коло кошар проходе дужа важна стратегічна і господарча артерія: широка, як струна рівна, бита дорога Варшава-Київ.

Червоні цегляні корпуси школи поміщають коло 1000 юнкерів. Тут живуть курсові офіцери, переважно з родинами. 90 % становлять фронтовики, поранені, покалічені в боях кадрові офіцери.

Начальником школи — полковник гвардії Духонін. Високий, статний, красивий, чорнявий, літ під 40. Права рука має мертву долоню зі скрученими пальцями — наслідок поранення кулею "дум-дум".

При своїм зрості й сильній будові має несподівано тоненький голос. Взагалі людина високої культури і лагідної вдачі.

Дістався я в першу роту. Командир — старший віком капітан Зімін, курсові — штабс-капітани Томме та Івашина і підпоручик Пакін, котрому не приходило якось підвищення, а був кадровим офіцером якось перед війною.

Знав всі устави, підручники, знаменитий муштровик.

Каждий курсовий мав свої заняття по програмі, з взводом або часом ротою. Вільного часу було чимало.

Юнкери тут становлять цікаву мішанину. Більшість має хрести й медалі, унтер-офіцерські погони з фронту. Єсть двоє з "повним бантом", по чотири хрести і чотири медалі. Бессарабець Бордюжан (таким уявляв Богуна) — як картина, красень, і з Донщини Чернецов. Обидва спішені кіннотчики і підпрапорщики, каждий коло 30 літ.

Чернецов повне обов'язки фельдфебеля, Бордюжан — взводний першого взводу. На 2-му, 3-му і 4-му взводах — з 3-ма і 2-ма хрестами і медалями. Невеликий процент рядових з середньою незакінченою школою.

Одіті юнкери пристойно. Кухня добра, дання смачні й різноманітні досхочу. Курс — 6 місяців, підвищений. В інших піхотних такої назви — 4 місяці. Тут готовляться к-ри роти.

Викладаю фортифікацію і топографію у всіх взводах. Заняття на свіжім повітрі іде на користь, докуповую яблука, вишні. Апетит добрий, починає набирать краски лице, голос зміцнився. Хрипота зникла.

Дістав одпуск для полагодження справ в своїм полку. Хотілось одвезти українські книжки для 3-ї роти.

В роті застав зміни. Одійшов Харченко, командував ротою поручик Корнієнко, бувший ад'ютант, людина здібна, поважна і порядна. Місце Андреева зайняв Бабкін. Не стало Баркова і Гаравіна. В роті був організований революційний комітет. Кооператив працював добре, старі сапери мало не носили мене на руках. Книжкам раді, для їх це нове. Дав відозви Центральної Ради, зібрав збори, сказав підходяще слово, й поруч комітету почала працю ротна українська рада. Комітет скоро розв'язався. На прощання дістав 1000 рублів паю з кооперативу і солдатського Георгія з бантом і срібною пальмою (для офіцерів).

Невдовзі роту оголошено українською.

Побував в штабі полку. Петрова поздоровив капітаном. Трапив на час. Одержано в рамах куртуазії ордена Союзних держав. Для полку признаноСербський крест Карагеоргія. Комісія признала цей орден мені.

До моїх починань в роті Петров поставився негативно. В Житомир вернувся "в глорії"! В дорозі замітно було якусь нервовість. Замітно ворожі погляди на погони офіцерів, на ордени. З другого боку була мова про загальний наступ усіх фронтів. Сили і зброя були готові.

Почулось тоді про більшовиків. Це соціал-демократична партія крайнього напрямку. Зве селян забирать землю: поміщиків одразу, робітників, щоб не працювали на капіталістів, солдат, щоб кидали офіцерів, кінчали війну!

Щось неймовірне! Не хочеться вірить! Брехня! Все ж таки в цім щось єсть. Непокоючим стає дезертирство, появились люди в полках, кидаючі ті небезпечні гасла. Пишуть мені з роти про скидання в піхоті офіцерів! У нас на вид іде все нормально.

Зорганізував спілку юнкерів-українців. З міста набрала розмаху. Вибрано правління. Пам'ятаю прізвища активніших: Демид Циба, Залізняк, П'ятак, Терпило Данило, Шерстюк Ілько, Рубас. Серед юнкерів були здібні малярі-артисти, співаки, танцюристи, актори. Полковник Духонін поставився до спілки і її праці прихильно. Сценічна група виступила в місті Бердичеві з великим успіхом і поважним збором, призначеним на укр. військовий фонд.

Несподівано дістав командировку до Петрограда. Головною ціллю цією командировки була просьба полковника привезти сина. Добрій людині чому не зробить приємності?

Їхав в шинелі зі стрічками Георгіївською і червоно-вишневою од Карагеоргія. Чимдалі тісніше. Вагони набиті військовими. Де у кого на рукаві чорний щиток з черепом і костями навхрест. Одзнака ударних батальйонів по приказу нового Верховного Головнокомандуючого ген. Корнілова.

Говорять, що рішучий і твердий. Популярність здобув драматичною втечею з австрійського полону.

Наступ Південного і Південно-Західного фронтів почався успішно, одначе, заламався. Інші фронти не рушили. Полки на вічах постановили "не воювать". Гасла більшовиків давали грізні наслідки!

На станціях насмічено, брудно; в буфетах бідно, скрізь сірі шинелі, шинелі, шинелі…

Не видно щось салютування. Багато крутиться матросів з пістолями, гранатами, з гривками, певними себе, з великими червоними бантами на грудях.

Петроград. Той і не той. Сірий і мало привітний. На вулицях великий рух, як і раніше, тільки обличчя інші. Не видно, як колись, поліції; заступають її люди в шинелях з червоними широкими оправками на рукавах. Візники, колись знакомиті "лихачі", снують вулицями з людьми в сірому, матросами, озброєними до зубів, часто разом з підмальованими дівчатами.

А скрізь не позамітано, і насіння соняшників лушпиння засмітило і вулиці, і сквери. Семячки, семячки, семячки…

Магазини закриті, очереді за продуктами на сотню метрів.

Невесело виглядає тут революція!

Найшов легко мешкання, де жив молодий Духонін. Старших двоє, сива пара, заклопотані напочатку, думали, що я представник "власті".

Молодий Духонін — викапаний батько, саме скінчив Пажеський корпус, жив у діда-генерала.

Мешкання велике, багато умебльоване. Вище займає три кімнати теперішній начальник штабу Головної ставки.

По словах генерала, життя було дуже неспокійне. По ночах часто грабунки, убивства. Тому батьки хотіли мати сина-одинака при собі. Старий був монархістом-поступовцем. З огидою згадував Распутіиа, з нехіттю про його вбивців. Був переконаний, що революція — діло Англії, приводив переконливі докази. Німців ненавидів, вірив у перемогу, а був міцно неспокійний тим, що робиться в Петрограді.

"Керенський — пустослов, шматка. Росії потрібна мудра голова і міцна рука. Вся надія на Установчі Збори".

"А як ексцеленція думає про народи, що домагаються своїх прав: Польща, Україна, Фінляндія, Грузія?"

"Питання важне. Польщі треба дать незалежність, Україні, Фінляндії і Грузії автономію, а передусім — широку конституцію, з честю закінчить війну".

Оголошення про масове віче в Олександрівськім парку. Щодень великі мітинги коло Центрального комітету партії більшовиків. Існує два органи влади: Тимчасовий Уряд і Совет робочих і солдатських депутатів.

Побував скрізь, почув славних промовців. Не дивно, що люди, слухаючи їх, забувають про час і голод. Кого послухаєш — кожен говорить правду! Для прикладу, двоє говорять в імені інтересів робітників — Троцький і Чхеїдзе, жид і грузин. Говорять палко, з великим умінням про те саме. Перший — більшовик, другий — меншовик. Троцький закликає робітників до захоплення влади зараз, Чхеїдзе доводить цілком переконуюче, що про власть вирішать Установчі Збори волею не однієї партії, а всього народу. Плеханов — знаний на весь світ старий революціонер, авторитет глибокий, непоборимий, залізно логічний — говоре про Установчі Збори як про законний орган, опертий на народній традиції віч і громадських зборів, де вирішувались справи різної ваги.

Свердлов (чи Стеклов), більшовик (жид), доводе, що Установчих Зборів немає чого ждать, коли мільйони голодують. Власть мусить взять пролетаріат, кінчить війну, дать хліба голодним.

Якийсь анархіст тоже говорив логічно, що всяка власть є ґвалтом. Людина має бути вільна в мислях і ділах. Анархія панувала і панує в природі і є матір'ю порядку.

Може, найменш ефектним промовцем був Ленін (Ульянов), голова більшовиків. Говорив до маси людей з балкону.

Не уживав ефектних рухів, виглядав тоже неефектно. Присадкуватий, з великою лисою головою, східно-азіатським широким лицем, вузькими очима, кидав слова, як удари, з силою і певністю. Не переконував, а командував, давав прикази з короткими поясненнями.

"Власть бєдним, власть неімущим!"

"Мір без анексій і контрібуцій!"

"Конец войне немедленно!"

"Кто не работает, тот нє єст!"

Кажуть, що те саме говоре щодень і не раз; слухачі не галасують, як на вічах, браво кричать тоже не масово, їх проймає смілість і несподіваність гасла і можливість втілення образу в життя. На людську вдачу ділає, як міцне вино!

Кажучи правду, Ленін мене не захопив. Його мова чимсь нагадує Винниченка. Доктрина і певність своєї правди. Що іншого Плеханов — глибоко продумана лекція професора. Найбільше подобалась мені мова Троцького (Бронштейн) на вічу. Пориваючий динамізм, сила переконання, умілість провідника-командира, ведучого особисто в атаку масу кінноти! Коли командир спереду, за ним підуть усі. Одинаково сильний контрудар оборони позицій Церетелі.

Невольно насувались спостереження і питання: чим пояснить серед чоловіих провідників серед більшовиків пригнітаючу більшість жидів? Для чого всі вони одіті підкреслено бідно, крім Троцького? Мають средства солідні, а сам Леніну поношенім легкім убранні, старенькій кепочці. Не солідно! Ще кинулось в очі: Леніна охорону несуть матроси-балтійці, а в Центральній Раді — чорноморці.

Вертався в Житомир повний неспокійних вражень. Скрізь заворушення, слова, слова, коли ж будуть діла?

Спокійно прибувши в Житомир, крім вдячності полк. Духоніна, повітала мене важна новина: Верховний Головнокомандуючий приказав організовувань українські частини влучно до корпусів! Нарешті! Друга новина — з'їзд вояків Південно-Західного фронту в Бердичеві. Делегатів їхало два од полку або окремої частини. Удався там з юнкером Данилом Терпилом.

У великій залі театру зібрали 1500 делегатів, представляючи коло 1500000 вояків. Сила!

Прибули представники Центральної Ради, партій, організацій. Моє місто було в ложі з правого боку. Офіцерів кодо 20 %, солдатів — 80 %. Все переважно молоді. Виділялась групка Богданівського полку: гарна форма, поставні. В першім дні з'їзду половину часу забрало справджування мандатів. Тут одночасово велись списки приналежності до партій, а було цих партій немало:

Звідкіль їх стільки взялось? Було це явищем часу: приналежність партійна означала свідомість політично-революційну.

Значить, ми з Терпилом були малосвідомі. Належить підкреслить добру організацію сторони адміністраційної. Довгі столи, для харчування. Великий запас хліба, ковбас, дві кухні. Повний порядок.

По обіді — привітання од командування фронтом, уряду, партій, міської ради.

Зложили привітання делегації: польська військова з полковником на чолі і грузинська. В імені політичних партій промовці виголосили свої програми і запрошували прибути вечором на зібрання і записатись, де хто захоче. В другім дні виступали делегати з фронту. Тичилось варунків життя на позиції, поступи українізації частин, організацій.

Нарікали на негативний стосунок з боку росіян, так з боку офіцерів, як і солдат, особливо більшовиків, котрих щораз більше.

Виділення наших частин називають зрадою Росії, мазепинством, зрадою революції.

"Разом кров проливали, з одного котелка їли, одну вошу кормили, а ви од ціляєтесь?

В вашій Центральній Раді самі буржуї та капіталісти, офіцери та генерали. Недаром звуться головні кровопивці генеральними секретарями". Керує одна рука. Зброєю — брехня! Такі брехні находять послух у темних, навіть наших.

На трибуні Петлюра в тій самій шкіряній куртці.

Це дійсно вроджений промовець-трибун! Мова гаряча, сердечна: "Нашим завданням є оборона Батьківщини, а наша земля загрожена безпосередньо, частина під ворогом. Всі свої сили мусим скерувать на фронт і рядом з росіянами викинуть ворога з нашої території. Кінчимо тоді війну".

Винниченко говорив про розмову з урядом Керенського: "Не хотять вони конкретно виявить своє становище. Форма влади в нас з Росією може буть така сама. Тільки вони можуть жить в хаті з тараканами, а ми їх не зносимо. Хочем господарювать на своїм, вони — на своїм. Жить, як брати, не зриваючи стосунків".

І Петлюра, і Винниченко заявили себе переконаними федералістами. Більш- менш те саме говорили інші, а між ними — штабс-капітан Шинкар з 4-ї фінляндської девізи, котрого зустрічав колись на фронті.

В певнім моменті в порожню ложу рядом увійшов високий, міцно збудований генерал-лейтенант, в прегарно пошитому вбранні, в товаристві капітана Удовиченка. Той привітливо кивнув головою — пізнав. А я пізнав колишнього командира 2-ї кінної гвардійської дивізії, з якою попав на війну. Забрав голос офіцер Богданівського полку Петро Певний. Пропонує повітать першого командира корпусу, котрий українізується (34-й), — генерала Скоропадського.

Гучні оплески, гонорове місце в президії, коротка подяка за честь.

Пішов вечором на зібрання соціал-демократів. Хіба до цієї партії запишусь. До неї належать Винниченко, Петлюра і Андрій.

Слухаю наради, а там мова єдине про поборювання впливів соціал-револю- ціонерів. Щось не те.

Послухав соціал-революціонерів. їх найбільше. Той самий клопіт, аби спихнуть соціал-демократів!

Бий вас сила Божа! Ні слова про Україну! Далі уже і не ходив…

Третього дня — наради, запитання, вияснення, вказівки. З Удовиченком до ложі увійшов статурний молодець, з оселедцем на голові, в жупані, кунтуші з вильотами, в широких синіх штанях, жовтих чоботях. Збоку — крива шабля. Чорні невеликі вуси. Запорожець з картини! Знайомимось. Отаман Вільного козацтва з Бистрику, учитель. Нова організація — піввійськова, півпорядкова — повстала в Черкасах з ініціативи якогось Гризла. Пишна фігура звертає на себе очі всіх делегатів. Жива традиція козацьких часів. Ось воно: здоровий дух!

На трибуну входе молодий чоловік літ 23–25 в сірій солдатській шинелі. В руках звернутий папір.

Перед очима розгортається велика карта етнографічних земель України, намальована різними красками.

"Товариші і браття! — починає промовець. — Бачите карту нашої землі. Од Карпат до Дону і од Білгороду до Брянський лісів, до Чорного і Азовського морей, з сходу на захід, з півночі на південь, наша земля займає простори, більші од великих держав Західної Європи. Наші брати, кров з крові, кость з кості, заселяють північний Кавказ і Кубанські землі. Тут лежить за горами Русь Закарпатська. На нашій землі живе коло 50 мільйонів, з чого 80 % припадає на українців, решта 20 % — на росіян, поляків, жидів, німців, греків і інших.

Земля наша урожайна, багата в підставові промислові сирівці. В недрах Кривого Рогу, Донеччини, Нікопольської округи — необчислені запаси камінного ву- гілля найвищих сортів, руд, заліза, марганцю, міді, нікелю, олова, ртуті; маємо розвинену металургію.

Україна оперта в двоє морей, з сплавцими і судоходними ріками, має перед собою одкритий світ. Борислав і Дрогобич дадуть нафту. Крим, зв'язаний з Україною господарчо, прилучиться до неї в недалекім часі з своїми портами. Світ одкритий! Маємо великі запаси лісів, розбудоване цукровництво. Сітка залізниць покриває Україну в головних господарчих керунках.

Нам не потрібні чужі території, колонії, хвате свого.

Кормимо хлібом половину Європи. Нас сотні літ експлуатовано, окрадано з культури, історії, понижено і неволено.

Настав час, аби наш Великий Народ став дійсним господарем у себе на своїй земл і!

Треба, аби народ твердою рукою оборонив своє право до розвою культурного, господарчого, самостійного.

Надійшов час, щоб Київ, а не Петроград був нам столицею. Аби Україна мала свою міцну оборонну силу, а уряд ні од кого не залежний!

Немає чого оглядаться на Керенських, Терещенків, Гучкових!

Час оголосить світові: "Маємо волю мати свою Незалежну Державу!"

Нехай живе Україна Вільна, Соборна і Незалежна!"

В часі промови в залі панувала повна тишина. Тепер ще хвилина, дві. І зашумів, загримів зал од оплесків, криків "Слава!" і довго не успокоювався.

А промовець звернув карту, скромний, сірий, нікому не знаний, вклонився і пішов помалу на своє місто. Кинуті слова були несподіваними, смілими, показували реальну ціль. Аргументи переконуючі, всім зрозумілі.

Наш національно-соціальний рух не йшов далі, як здобуття автономії в межах перебудованої Російської імперії. Смілою мрією була федерація на рівних. правах з центральним урядом у Петрограді чи Москві.

А тут говориться про незалежну державу!

Неначе хто розгорнув муравкове гніздо!

З реплікою виступйв Петлюра. Виступ попередника вважав шкідливим, кликав до додержання солідарності з пролетаріатом російським. Майбутнє України вважав в тісній федерації з демократичною Росією.

Довго ще розважено над смілими словами молодої людини в сірій шинелі.

Мене вони схватили, як кліщі, припали до душі. Доповнювали слова Удовиченка, були їх завершенням.

Удалось під час обіду розшукать смілого молодого солдата, умовились спіткатись під поданим адресом.

Застав в невеликій кімнаті п'ять осіб. Один офіцер-артилерист, решта — солдати-студенти.

Це були представники партії соціалістів-самостійників. На 1500 делегатів п'ятеро — дрібна частина. Мала, а сильна духом і вірою. Формально до неї належав тільки один. Тепер стало шестеро.

Гаслом стало: "Не в численності сила, а в вартості!"

Партію соціалістів-самостійників зорганізував київський правник Микола Міхновський.

Зразу невелика, розвивалась і збільшувалась. Належали до неї люди різних сфер, од науковців до робітників. Найбільше студентів і залізничників.

Не кидаючи демагогічних, руїнницьких гасел, самостійники вказують реальну конструктивну ціль. Форму влади має окреслить Український Сойм. Вороже до росіян не ставляться, навпаки, уважають в майбутнім тісну господарчу пов'язаність.

З Терпилом вертались ми до Житомира повні вражень. На Данила тоже вплинула мова самостійника.

Загальні збори спілки юнаків з великою увагою вислухали звітів Терпила і мого про перебіг з'їзду.

В скупленні слухали юнкери, про що говорили Винниченко, Петлюра та інші. З задоволенням прийняли відомість про присутність на з'їзді командира 34-го корпусу ген. Скоропадського. З зацікавленням поставились до організації Вільного козацтва й історичного убрання делегата од того козацтва.

Як треба було сподіватись, найбільше враження зробило представлене Терпилом виступлення самостійника. Звіт Терпила я поповнив, коротко подавши цілі і впливи нової конкретної думки.

Забирали голос один за другим, а майже всі гаряче пройнялись ідеєю боротьби за свою незалежність. Несподіванкою було освідчення юнкера Іосона Цимболяндсберга про його солідарність і готовність боротись за незалежність України. Був він естонцем.

Були й противники, а між ними — не один хлопець щирий і гарячий патріот. Вони держались поглядів Центральної Ради, т. з. автономії.

80 % юнкерів стали, твердо на ґрунт незалежності. Ці настрої стали відомі, керівництву школи і були причиною дуже неприємної і гострої розмови з полковником Духоніним, котрого я поважав.

Наслідком був рапорт про одкомандирування до 33-го інженерного полку, моєї властивої одиниці.

Спіткання з полк. Буйком і штабом полку було тепле, сімейне. Знову дістав свою роту.

Багато нового на фронті і на позиції. Новини неспокійні і грізні. Після зірвання наступу в червні, партія більшовиків настільки окріпла, що, опираючись головним чином на матросів-балтійців, учинила спробу захватить владу в свої руки. Тим разом Тимчасовий Уряд переміг, а центр більшовиків, змушений перейти в стан конспірації, не склав зброї, навпаки, ужив своєї найсильнішої зброї — агітації, не перебираючи в гаслах.

Під їх впливом матроси Балтійського флоту знищили 90 % своїх офіцерів.

Згинув страшною смертю к-р 306-го Лаїшевського полку 77-ї дивізії полковник Касперович, розп'ятий солдатами немуштрової роти, заагітованими незнайомим солдатом. Знав Касперовича. Був вимагаючий, справедливий і заботливий про солдатів. Смерть Касперовича потрясла 77-му дивізію, а немуштрова рота тяжко покарана своїми солдатами, спішно прибувшими з позиції на місце злочину.

Агітатор зник, зробивши свою підлу роботу.

Належить підкреслить кілька спостережень тих часів. Найбільше податні на руїнницькі, демагогічні гасла були маси позафронтових частин, котрі не переживали позиційної небезпеки. Мало знана була ця небезпека немуштровим частинам бойових полків. Етапні команди, пункти харчування, обози, деякі інші помічничі відділи і одиниці дуже брали до серця оті "Граб награбоване!", "Земля крестьянам одразу!"

Частини ці, як і запасові батальйони, не хотіли йти на позицію. Ніхто, зрештою, не хотів умирать. В ті всі одиниці легко доставались більшовики і мали там цілковитий послух.

Змучених позиційним життям, побувавших в боях і бачивших смерть своїx офіцерів разом з солдатами не так легко було вмовить, аби забивали чи скидали офіцерів, та і агітатори там ішли неохотно. Коли і траплялись жалюгідні випадки, то рідко. Ще держалась дисципліна і мала вагу кров, пролита спільно в боях.

Зате клич "Долой войну!" або "Забирай землю!" мали і тут вплив непереможний!

Корнієнко охоче здав роту й поїхав в одпуск, щоб більше не вертатись. Ніяких робіт на позиції не велось. Віча, зібрання, наради.

Старих саперів меншість. Кооператив чинний, але мало товару. Ставши твердо на поставленім собі завданні, поставив твердо створення хоть невеликої міцної української сотні.

Опираючись на приказ Корнілова, інтенсивно проводилась заміна українців і росіян між саперними ротами з умовою добровільно. Хто хотів, міг остатись, хоть і росіянин, аби був лояльним. Одесити ще раніше поїхали всі додому. В роті зостались всі поляки, коло 20 чоловік, 60 українців. Майже щодень приходили свіжі добровільно. Нові складали приречення служить українській справі.

Сікованов і Гонін, хоть без переконання, помагали лояльно.

По-старому не було клопоту з харчами, тілько не так смачно варилось на кухні. Не стало Кузьми.

Випадки на політичній арені точились блискавично. Одійшовшого ген. Володченка заступив Денікін. Більшовики розігнали в Петрограді Державну Думу, арештували Тимчасовий Уряд і оголосили урядом Совет Народних Комісарів — Совнарком.

Для установлення ладу вислано на Петроград дивізію кавалерії. Була це славна Дика дивізія. Це була уже інша духом кіннота. В'язала її особа великого князя.

Тепер битись не хотіла, кавалер дивізії ген. Кримов застрелився, а горці потягли на Кавказ.

Ватага матросів з Петрограда ввірвалась в Ставку і убила начальника штабу ген. Духоніна.

Головнокомандуючим всіма силами Совнарком назначив прапорщика Криленка. Наступило арештування ген. Корнілова, Денікіна, Лукомського, Маркова і інших, всіх посаджено до в'язниці в Бихові. Південно-Західний фронт остався без командування. Розпочалась масова дезерція, оголення фронту. Німці не рушались. Потирали руки, мали їх на сході вільними.[5]

Тим часом одбувся в Києві загальновійськовий III з'їзд. Тепер їхав в товаристві чотирьох надійних саперів з ручними кулеметами, наганами і гранатами.

Знову багато балачок і не замітно керуючої твердої руки. На цім з'їзді були представники і більшовиків. Поводження не мали. Обіцянки Центральної Ради селянам та робітникам йшли так щедро, як і од Совнаркома, а з чим іншим не було покриття*.

В часі подорожі потяги були набиті до остатечності. Повно було на вагонах, на скріпленнях між вагонами, обліплений паровоз. Станції запаскуджені різним сміттям.

В самім Києві ще держався який-такий порядок. Влада мішана. Команда округи російська. Центральна Рада не панувала над ситуацією. Скрізь по містах з її сторони губерніальні і повітові ради, а одночасно повставали інні — ради робочих, селянських і солдатських депутатів. З фронту прибували озброєні маси з кулеметами, гранатами й навіть артилерією. Набирали на силі напади, грабежі, убивства.

На селах — неорганізований поділ землі з одночасним нищенням маєтків. Одбувалось це самочинно, з немалою кров'ю.

Де знаходилась людина з ініціативою — організувала більшу чи меншу військову силу, пробувала на своїм терені організувать якийсь лад, оголошувала республіку.

В іншим випадкові озброєний відділ не признавав ніякого авторитету, ніякої влади, чинив напади на села, міста, "гуляв" — це був справжній розбій, відповідаючий гаслові "Граб награблене!"

Позитивним було спішне формування в Києві української дивізії та організація Вільного козацтва в декотрих містах. Зголосив свою роту в Ген. Секретаріаті.

Вертались ми на фронт з тяжким серцем. Негайно приступлено до приготовления виїзду і головне — нагромадження запасів, харчів і фуражу. З піхоти зголосилось 60 чоловік з кулеметами і запасом амуніції. Було серед їх 35 офіцерів і 20 солдат поляків; всі з України, крім братів Кульбовських, шт. капітана кулеметника Казимира й прапорщика Яна.

В'язала нас з поляками одна мисль, стремління до незалежності держав, та умова "Поможіть нам, поможем вам". Не знали ми і не мали ворожнечі національної чи релігійної.

Рота мала близько 300 людей, 6 тяжких і багато ручних кулеметів, поважний запас набоїв та гранат, 2 кухні, 40 коней, 25 возів. Харчів готовилось на 2 місяці. Пекарня готовила сухарі.

Одбувся остатній загальний III Військовий з'їзд. В величезнім поміщенні київського цирку прибуло 3 000 делегатів. Ситуація була нап'ята і грізна. Совнарком ультимативно зажадав впровадження на Україні радянської влади, опертої на робітниках і селянах, інші угруповання називав буржуазними, капіталістичними, контрреволюційними.

Виступ представників партії більшовиків тим разом напасливий, ворожий, погрозливий. Видно, чули за собою силу. Навіть організацію збройної сили називали мілітаризмом.

Пам'ятаю такі виступи прапорщикаї Шахрая та штатського Кулика, маленького, на тоненьких ніжках.

Дебати набрали бурхливих форм, буди довгі і гарячі. В пам'яті зосталась промова соц. — демократа Миколи Порша. Спокійним низьким голосом, переходячии в октаву, не натужуючись, не помагаючи собі руками, Порш збив всі аргументи Совнаркому, підкреслив зрадливість і небезпеку його способів руїнницької агітації, неповажні виступи Шахрая та Кулика з товаришами, ображаючі зібраних делегатів.

В кінці запропонував дать відповідь Совнаркомові, гідну нашої честі.

Кажде слово промови серед надзвичайної тишини доходило до найдальших міст. В даній відповіді сполучились всі партії і 90 % безпартійних.

Оголошено Незалежну Українську Республіку з правлячим органом — Центральною Радою.

Видано відозву до всіх озброєних частин, аби заховали вірність УНР і готовність її оборони.

З Одеси, Харкова, Полтави, Катеринослава надійшли відповіді, запевняючі в вірності і послухові. Така сама відповідь надійшла з Чорноморського флоту.

Нарешті поставлено крапку над "і".

Спіткався з Удовиченком, тепер п. полковником. Радив не зволікаючи приїжджать в Київ. Положення уважав небезпечним з уваги на тертя серед Центральної Ради.

Грізним уважав вплив агітації агентів Совнаркому серед частин Київського гарнізону.

Мали удариться дві сили: патріотично-національна і міжнародово-соціальні.

Оголошення незалежності спізнилось на 1–2 місяці.

В два дні по повороті на Стохід рота була готова до подорожі. Запасів малось на повні два місяці. Видано запасову білизну, повне обмундирования і нові чоботи. З кооперативу випало на старих саперів по 700 рублів, новим дано по 200.

Роту поділено на 6 взводів, в тім один польський. Команда кулеметів — на шістьох бойових візках, виділено окремо. Набуто ще кілька возів з кіньми.

Колона в марші виглядала солідно, з гарним довгим обозом. Дисципліна по старому спокійна.

На станції зайнято поміщення покинутого госпіталю, поставлено в два ряди а малось їх коло півсотні.

Сильною охороною обставлено наше розміщення. Серед величезної сірої маси чекаючих наша частина виділялась, як з іншого світу.

Інтендантство працювало і мало поважні запаси. Просьбою і грозьбою отримано місячний запас соленого м'яса, сала, овса, сіна. Борошна не брали. Чого не хватало або не бралось, перераховано на вартість і виплачено грішми.

Таким чином повстав запасовий капіталик. З комендантом і начальником станції договорились скоро. Помогла солідарність інженерних частин і матеріальні аргументи. До нашої диспозиції виділено 25 вагонів-теплушок, 8 без печей і 17 платформ на вози і сіно.

Все це треба було переточувать, позчіплять, підставить дальше од станції своїми силами, бо паровозів не було. Все ж таки без помочі солдатів-залізнични- ків ми самі провозились би втроє довше.

Серед цих помагаючих один, без пояса, в шинелі доброго сукна і порядних чоботях, коли почалась погрузка, попросив взяти його з собою.

Спочатку одмовив без згоди начальника станції. Думав, що він залізничник. Оказалось, що це лікар, має свої речі власне у нач. станції, котрий послав його до мене. А помагав точить вагони, аби додать до просьби аргумент. Місце погрузки було оточено охороною. Лікареві прийшлось виділить охорону й поміч нести речі. Для нас він був дуже бажаним, тим більше, що мав немалий чемодан, повний медикаментів.

А людей тепер було понад чотириста, фершала мало на таку громаду.

Кухні нормально варили вечерю, в вагони носилось дерево до печей. Невідомо, скільки часу займе подорож, бо наш потяг був не браний під увагу. Ходили тілько етапові, і то в залежності од паровозів.

Знову зичливість чи удача. Рано почеплено паровоз. 5. XII. 1917 року, після 3-літнього перебування на позиціях, попрощався з фронтом.

Тілько два рази спинявся потяг в дорозі на довший час. Слалась нова дорога до нового призначення.

До Києва їхалось три доби. Скрізь на станціях сірі маси з рушницями, торбами, без погонів перевалювались з міста на місто. Ждали потягів, їдучих з фронту. На станціях Сарни, Олевськ, Антонівка, Коростень — тисячі. Місто в вагоні на кришах, на буферах здобувалось штурмом. Крики, прокляття, стріли — пекло!

Залізничники спеціальних батальйонів відали участком од фронту до ст. Коростень. Не хватало паровозів.

Наш потяг ставав тільки на більших станціях, коли треба було набрать води, вугілля чи змінить паровоз.

Задержувався на запасовім торі. Сильна охорона і становча постава одбивали охоту штурмування нашого потягу (…) здичалою, неорганізованою і… такою бідною та нещасливою.

Одначе підібрали до себе немало з тих несмілих, слабших. Крім цих щасливців, траплялись близькі земляки, родичі, а навіть рідний брат одного сапера. В вагонах було вже і тіснувато.

На ст. Антонівка потяг затримався набрать води. Не виходячи з вагонів, вартові з ручними кулеметами стали в дверях. Товпа збилась, почались крики, лайка. Звичайно в таких випадках виділялись проводирі, кількадесят чоловік з широкою горлянкою й великим червоним бантом. "Генералів везуть!", "Прокляті бунжури!", "Вались, хлопці, стрілять не будуть!" — все це з матірною лайкою. Дивлюсь на цих тилових крис, що не нюхали пороху. Вони без торбів, їхать не збираються. Мають тут виконувать завдання.

Раптом закотлувалось в товпі: червоні банти когось тягнуть, смикають, кричать. Згори пізнаю поручика, сапера Г. "Опанас! Над головами весь магазин!" Моментально перон як вимело! Поручика, без шапки, речей, потурбованого, всаджено до вагону. Був би обідраний з одежі і чобіт і десь в кутку застрелений. Так згинула не одна тисяча офіцерів.

В тих часах подорож хоть і без погонів, але з валізкою, в добрих чоботях, штанах чи шинелі була дуже небезпечною.

В Києві попрощався я з Г., щоб спіткатись в незвиклих, ніким не передбачених умовах по 22-х роках. О тім пізніше. їхав десь до Смоленська. Достав на дорогу запас харчів, торбу, котелок, ложку, трохи грошей. Його червоні обібрали.

Наш потяг перекинути через Дніпро в Дарницю. Тут, порозумівшись з командою місцевого гарнізону, удався я в Київ з рапортом про прибуття окремої інженерної одиниці з кулеметною командою, повним запасом саперського знаряддя і харчами при 6 офіцерах.

Генеральним секретарем справ військових був полк. Жуковський. Петлюра формував Гайдамацький Кіш. Секретаріат тепер дійсно подібний до вищого військового уряду. Кілько полковників, капітанів. Ад'ютанти, поручики, прапорщики. Солідно і поважно.

В відділі квартермістровськім чемно і докладно розпитано про стан, лічебність, зброю, уважно вислухано рапорт, обіщано зараз зайнятись справою розміщення і приділу всього, що треба.

Зайти за два дні.

Чекало нас глибоке розчарування, велика кривда. Наказано виїхати в Гомель, обнять гарнізонну службу і нав'язать зв'язок з польським корпусом в Бобруйську!

Ми думали про Київ, Полтаву, Харків, а тут Гомель десь на Білорусі… у зажать на Новозибков.

Ми, добра одиниця спеціальна, маємо інші завдання, готові брать уділ в боях, а тут — гарнізонна служба! Ні, це схоже на насмішку! Стілько сили і труду вложено, щоб зібрать порядну частину…

Не міг нічого зробить, коли коло сотні хлопців з Київщини попросили одпуску. Всі достали щедру одправу, бідніші — коні і вози. Попросились в одпуск полтавці. Рота тепер лічила трохи над 200, в тім 60 поляків при 2-х офіцерах. Коней 25. Запас продуктів — на повних 2 місяці, 1 кухня.

Кулеметами відає Янек Кульбовський — гарний, молоденький, чепурний молодець. Казік — моїм помішником.

Наказнаказом. Через Ніжин і Чернігів доїхали до Гомеля.

Що ж можна сказать про це місто в грудні? Р. Сож судоходний доплив Дніпра під кригою. Немало гарних більших домів. Чимало магазинів, здебільшого пусті. Недостаток і бідність. А все показує, що це було місто торгове, небідне. Мова російська, багато старовірів.

Величезний замок чи двірець, сірий, облуплений, давно не ремонтований, оточений кільканадцять гектарів парком старих дерев. В замкові міститься команда міста і міські уряди. Близькість регулярних польських частин впливала на сякий-такий порядок в місті.

З Центральної Ради не було нікого. Можна часом побачить матроса, окрученого кулеметними стрічками, з великим маузером при боці. Солдати з рушницями, з червоними стрічками на шинелі. Ціла влада була в руках Совета робочих- селянських і солдатських депутатів та Совнаркому.

Нащо нас тут вислано?

Виїхав Казік Кульбовський нав'язать зв'язок з польським корпусом, роздивитись, що і як.

Вернувся, повний захоплення дисципліною, порядком та вислідом польського війська. Не корпус, а ціла армія 100000, з своєю кіннотою, артилерією, інженерними частинами, автоколонами!

Єсть і українці, навіть ад'ютант к-ра корпусу — поручик Шевченко. Щораз прибувають нові частини. Десь на Волині твориться новий 2-й польський корпус ген. Міхаеліса.

Мені повелось гірше. Совет не хотів слухать про українську військову частину в Гомелі. Потрясаючи маузерами, огидно лаючись, категорично вимагали матроси очистити станцію, інакше всіх виріжуть.

•Сила була по їх стороні, мали навіть дві гармати. Битись не було рації. Поляки виривались до своїх.

Довго радимось, комбінуєм і нарешті постановили прилучиться до польського корпусу.

В Київ послав вичерпуючий рапорт про положення і стан в Гомелі. Як окремої частини вдержать уже не було можливості, тому просив приділить до київського гарнізону мене і сотню людей.

З тим потяг од'їхав, з радістю поляків і смутком решти. Казік нічого не перебільшував.

Карність, чистота, порядок на каждім кроку. Вигляд частин взірцевий. Піхота, кіннота, артилерія, сапери мають свій цвіт випушок і петлиць. У офіцерів на штанах подвійні лампаси. Одзнаки на погонах срібні, золотого нічого немає.

Носяться всі бойові нагороди. Мальовничо виглядає кіннота в мундирах з широкими малиновими одлогами, біло-малиновими китицями під лівим погоном, на добрих конях. На головах — накриття російського крою з малиновим отоком (околиця) або уланські чако з чотирикутним верхом.

Національний прапор — біло-червоний, а державний знак — одноголовий білий орел з головою, повернутою в ліву сторону. Як на орденах св. Станіслава.

В Жлобині потяг затримано. Зголосився у начальника гарнізону, к-ра кінного полку, а за кілька годин був в штабі корпусу разом з Казіком Кульбовським.

Пізнав особистого ад'ютанта ген. Довбора, пор. Шевченка. Походив з Київш и- ни, з-під Звенигородки. В польських частинах є українці офіцери і солдати, що раніше служили під Довбором.

Прийняли нас чемно, ввічливо, але і з обережністю. Братів Кульбовських приділено на їх просьбу до піхоти разом з кулеметами. Сотню втілено до інженерного полку, заховуючи окремішність трьох взводів, над котрим часово обняв команду Сікованов. Мене залічено до Рицарського легіону — резерву командирів окремих частин. Числив легіон коло 40 офіцерів з високими бойовими нагородами.

Командиром був генерал Івашкевич, георгіївський кавалер, сибіряк з уродження і довоєнної служби. Польську мову знав дуже слабо, милий, безпосередній, ще молодий, під 40 літ, був раніше командиром дивізії.

З виду подібний до портрету короля Яна Собеського, повнолиций, з гарними русими вусами, зросту середнього.

Виділявся зовнішньо капітан кінної артилерії Обух Влощатинський. Двохметрового зросту, могутньої будови, носив височенну шапку часів наполеонівських шволежерів. Був між рештою як казковий великан!

А взагалі показна частина по-польському говорила слабо. Пригадувалась чиясь мудра мисль: "Не чоловік слуга мови, а мова є слугою чоловіка". В тих часах найважнішим було, хто ким себе почуває.

Дивлячись на патріотизм, співжиття, взаємну спільність поляків, поневолі ними захоплювався і… завидував.

А було в корпусі дійсно коло 100000 виборового війська! Велика річ — многовічна державна традиція, заховані спогади світової боротьби за визволення і живі свідки цієї збройної проби. І пам'ятники минулої слави, і потужний голос письменників, і образи геніальних майстрів про хвалу і славу держави П'ястів, Ягелонів, Баторіїв, славної перемоги Собеського під Віднем.

А ми? Забулась в віках велика потужна Русь князів Києва і Галича. Весь провід тих часів опинився в чужих рядах, виродився, зник. Єдині маси народні заховали найцінніше в народі: мову, пісні та стародавній обичай.

Зривались полум'ям повстання за волю і віру новонародженої нашої Козацької Сили. Завершилась десятилітньою добою Хмельниччини за Державність. Коротка була та хвиля, одначе що було потім і є тепер, являється наслідком шалених дум Богданових; коротко він жив.

Всіх заходів уживав московський царський уряд, щоб не тілько згасить спомин про ту коротку хвилю Хмельниччини, а навіть щоб зовсім знищить поняття окремої національної думки, слова, пісні і культури.

І тепер перед нами величезне завдання. Будить і вести до головної найбільшої цілі. Чи хватить сили?

Генерального штабу генерал-лейтенант Довбор-Мусницький командував під час війни корпусом. Мав орден св. Георгія. Виглядом нагадував ген. Скоропадського: зростом, будовою та допасованим мундиром і риштунком.

Спокійний голос, добре випещені вуса, уважні сірі очі. Носив дорогоцінну шаблю в срібній піхві, праці кавказьких майстрів. Одчувалась в ньому повага командира, авторитет військового фахівця. Воля, умілість будить довір'я і слухнянство.

Мені здавалось, що суджено йому велике майбутнє. Так не сталось. Не був політиком і не мислив про кар'єру. Мав почуття військової честі.

Дістав відповідь на рапорт з Києва.

Часове перебування в польськім корпусі уважано справедливим, хоть вимушеним. Одночасно завідомлено про призначення до 1-го Українського Георгіївського полку ім. полковника Богуна. З тими, що остануться, не зволікаючи, прибуть в Київ.

В тім самім часі розійшлась поголоска, що корпус виїде в Польщу. Німці вимагали тимчасово скласти зброю, крім особистої у офіцерів. Це підтвердив Шевченко.

Ніяких перешкод не спіткано, навпаки, з боку команд корпусу оказано багато доброї волі. Сформовано потяг з 20-ти вагонів. Хто мав вертатись чи остатись — повна воля.

Великою несподіванкою було 41 поляк, що вертались зі мною. Зате всі кулеметчики-українці зостались, при 3-х кулеметах. Наші майже не нарушені запаси поповнено м'ясом, хлібом. Попрощались сердечно.

На прощання ген. Івашкевич сказав: "До свіданія, голубчік! Может бить, в жизні jeszcze się spotkajem ся!"

Спіткались пізніше по півтора року. Ген. Івашкевич одбирав рапорт і чинив огляд частинам генерала Омеляновича-Павленка.

Був командуючим Південним фронтом. Побалакать не прийшлось, ділила широка одлеглість.

Щоб закінчить спомини Гомель-Жлобин-Бобруйськ, належить згадать двох генералів-приятелів. Генерал Одинець, командир артилерійської бригади, наперекір поняттю про вигляд артилериста, був тонким та худющим, як скелет. Генерал Летріцький, командир кінноти корпусу, — неймовірно товстий, високий, мав ваги на око більше 10 пудів! На коні сидів і їздив без закиду. Зате і коня мав по собі: не кінь, а чудовище!

З Гомеля єдина річ тільки пригадалась. Великий перевернутий пам'ятник.

Кілька літ пізніше побачив цей пам'ятник в Варшаві. Князеві Юзефові Понятовському.

Дивно складається на світі судьба людей і деяких речей!

В Києві справи зайняли два дні. 170 саперів разом зі мною склали саперну сотню Богунівського полку, а наші запаси перевезено до власних магазинів.

Сікованов міг нарешті належно одпочить дома. Дістав одпуск і десь потім слід по нім загинув.

Взяв і я двохтижневий одпуск. За пару днів перебування в полку далось зауважить неспокій і непевний настрій в командира полку п. полковника Дишлевого. Поміщення брудні, занять ніяких за патрульною службою, дисципліна розхитана. Солдати, всі георгіївські кавалери, або збирались в групи і щось обговорювали, або лежали на ліжках.

Далеко, безмірно далеко нам до поляків!

І тут мої хлопці виділяються. Оставляю Калитенка фельдфебелем, Кендзерського каптенармусом. Приказую і прошу чекать мого повороту, пильнувать господарства, держать чистоту і порядок. Одпустив на 2 тижні додому 30. Їхав додому з групою своїх озброєних хлопців.

Що можна — купив подарків своїм рідним. їхалось далеко вигідніше, як з фронту до Києва. На залізницях державсь порядок, потяги ходили нормально, тільки кой-де в вікнах в вагонах не було шибок. Зайняла наша група три купе. В тім самім вагоні їхала групка матросів-чорноморців, озброєних в пістолі, гранати, але без кулеметних стрічок. Народ все міцний, широкогруді й.

Заховувались матроси і сапери приязно, ділились табаком, продуктами, бігали по черзі за кип'ятком на чай.

Неприємний випадок трапився на ст. Долинська. Потяг мав довший постій. Вийшов з двома, що йшли по кип'яток: може, удасться щось теплого з'їсти і купить собі і своїм дещо з паління, їди. Спереду просувавсь до буфету матрос. Людей багато, як скрізь, в сірому, менша частина озброєна в рушниці. Двоє — з наганами, в штатському, червоні банти, обличчя зраджують народність.

Іду з закупленим: дві великі паляниці, зо три пари апетитних ковбас, цигарки. Виходжу на перон, а тут: "Абажді! Ти что, ахвіце-ер?" Кругом з рушницями, руки зайняті, а той крючконосий суне під ніс нагана…

"А тобі яке діло, паразіт? Зникни, жидюго! А ви чого ждете? Як шарахну, мокре місто останеться!"

Люди кругом метнулись на боки, з вагону вибігли матроси, сапери. Зі мною рядом чорноморець з двома браунінгами. Лице червоне, гнівне.

Кінчилось скоро. Одібрано зброю, дано тому, другому по загривку — і зникли напасники, як пара.

"От спасибі, життя нема од триклятих", — говоре од дверей залізничник. "А чого дивитись, як вівці? Зговорились, взяли що в руки, садонули по кумполу — і кінець!" — кидає матрос.

В тім часі чорноморці в переважаючій кількості не піддавались пропаганді Совнаркому. Хилились до свого уряду і становили охорону Центральної Ради. В Запоріжжі попрощався з своїми тавричанами та чорноморцями.

Як спіткався з рідними, трудно передать. Радість, сльози і багато оповідань про пережите мною і тут. Тільки матінка, повна заботи, журби, дивилась та придивлялась, витираючи нишком очі, всекохаючі, жертвенні, всепрощаючі.

Андрій дуже докладно розпитував про все, чому був свідком, що бачив, чув, пережив. Запрацьований, затоплений в мислях, здається, розгублений в хаосі випадків. Жалів, що не постарався я побачиться з Винниченком. Передбачав грізні і небезпечні випадки в найближчих днях. Розмови з Андрієм були для його тривожні, на лиці одбивались переживання болю, глибока борозда в здвинутих бровах свідчила о внутреннім огні, яким часом горіли його мислячі очі. На лиці схуд і пожовк.

Галя, повна молодого, веселого, буйного здоров'я, виявляла радість спіткання піснею, танцями, водила до театру, на товариські вечоринки, лічила себе повноправною сестрою, видно, що і братом пишалась перед подругами.

Андрій тепер був начальником телетехнічного уряду, вся родина жила в Запоріжжі, а Галя працювала в телефонічній централі.

В місті існувало Вільне козацтво, коло 200 чоловік. Це була вся бойова сила 70-тисячного міста. Отаман — огрядний 40-літній працівник залізничних майстерень, добрий промовець і патріот — був типаж правдивого старого козака.

Душею і командиром Вільного козацтва був штабс-капітан Майдачевський, бойовий офіцер, кавалер св. Георгія. Половина відділу складалась з офіцерської молоді, решта — унтер-офіцери і солдати-фронтовики. Каждий приходив з своєю зброєю і патронами. Було 4 кулемети "максими", кілька ручних, малий запас гранат. Будучи в стадії організації, не мали обозу і організованого постачання.

Перед Різдвом Вільне козацтво мало бій з переважаючими силами матросів, котрі прибули ешелоном, мали артилерію і кулемети. Несподіваним наскоком опанували більшу і головну частину міста та розпочали грабіж.

Майдачевський повів своїх, поставивши кулемети на реквізовані часово самоходи. Грабіжники були розбиті і утекли, криючись за густим кулеметним огнем. Отрядом Білоусова звались напасники, а йшли під чорним прапором.

На Хортиці у Войтенків знову синок — Віктор. Сестричка Люба нітрохи не змінилась. Тонка та гнучка, весела, радила з своєю чотирьохособовою черідкою, з Полікарпом не падали духом, були оптимістами. Збирались у їх сусіди, знайомі побалакать, позичить трохи оптимізму і доброго, веселого настрою.

Тут владу держав Совєт, а фактично приблудний десь з Кавказу "Салдат Балков".

Так підписував папери і свої примітивні вірші, котрі розклеювались рядом з розпорядженнями. Німці і фабричні робітники, здезорієнтовані, притаїлись і чогось ждали. Життя скорчилось. Тілько робітники-біженці ходили до Совету, де діставали невелику поміч.

Сила виконуюча складалась з десятка озброєних розхристаних людей в шинелях з червоними стрічками, та ще окремо путався якийсь жидок з рушницею на шнуркові.

Видно, взяли його десь "для фасону". Совет без жида тоді був не в моді. Далеко пізніше, коли "Салдат Балков" нишком зник разом з своєю охороною, нещасного жидка найшли під Кічкасом з розбитою головою. Все свідчило, що діло його товаришів.

В Кічкасі тоже був Совет. Поводився з розсудком, дістав що треба, і сидів спокійно аж до приходу німецького війська.

Охорона Балкова під позором шукання зброї обходила заможніші дома, чинила "шукання зброї", забираючи гроші і цінні речі. Так діялось на Україні.

В селі Гуляйполі організував свою республіку Нестор Іванович Махно, анархіст, що вернувся з каторги. Він не признавав ні Центральної Ради, ні Совнаркому. І це в 40 км од Запоріжжя.

Бронірованим потягом їздив анархістичний відділ Марусі Никифорової по лінії П'ятихатки-Знам'янка-Кривий Ріг-Долинська. На бронірованих автах нападали і грабували навіть більші міста.

Мав рацію Андрій, коли говорив про грізні часи.

Тим часом молодь веселилась. Новий рік. Бали, танці, спів, вечоринки. Багато молодих, що вернулись з фронту. Все обстріляні, призвичаєні до куль, хватило б на добрий полк. Офірних найшлось 5 %.

Одбивались фронтові літа (…) сьогодні! За беззаботність прийде скоро кривава кара.

Невеселий од'їжджав я тепер. Прощався, не маючи певності, чи вернусь. Раніше, їдучи на фронт, знав, що там жде, звідкіль грозить небезпека і як можна од неї зберегтись. Тепер вона чаїлась скрізь, невідомо, звідкіль ударе.

У шкіряній теплій куртці, в плащі тонкого брезенту, з харчовою торбою вертався в Київ з тяжким серцем.

В Київ приїхав без ніяких пригод. Ближче столиці вагони виповнились людьми з мішками, торбами, корзинами. Село їхало до міста мінять продукти на городські вироби.

Прислухуючись до розмов, переконався, що подорожні живуть переважно інтересом сьогоднішнього дня. Розмови між ними велись коло ціни на масло, сало, борошно, де. можна набуть мануфактуру, підметки, білизну, гвозді і т. п.

Деякі порушували теми політичні. Тут було більше завзяття, огню. Центральна Рада не мала популярності. Люди не розуміли того, що робиться, і по- своєму поясняли, наприклад, "самостильність" чи "Генеральний секретарі іт".

Само слово "генерал" значило "поміщик", "буржуй", "нагайка", "в'язниця". Совнарком починав збирать з засіяного зерна урожай ядовитої свідомої брехні. Сумно на душі…

На пероні народу повно. До потягу сідають молоді люде з рушницями, чимало в штатських шинелях і студентських шапках. Тягнуть кулемети. Окремо стоїть коло 50 чол, колона в 4 ряди, з ними 2 офіцери і 2 "максими". Добре одіті, рушниці і кулемети блистять. Добрий взвод! Підходжу ближче, питаюсь, яка частина і де їде. Старший з виду запитав, хто я такий. Пояснюю.

Грузиться студентський курінь, а їде в Конотоп. їхня колона є взводом 2-ї юнацької школи. Долучається добровільно. На Конотоп наступає Червона гвардія. Совнарком і Центральна Рада в стані війни. Полки Київського гарнізону оголосили нейтральність і одмовили вирушення проти червоних. Цього не ждав. Впросивсь, щоб їхать з цими юнаками. Під горло підходив клубок розпуки: оце все, що може Київ вислать? В дорозі довідуюсь про повстання в Києві, зліквідоване Гайдамацьким Кошем. Дві юнацькі школи і Наливайківський полк несуть сторожу міста. В Полтаві неспокійно, там Богданівський полк. Убито к-ра полку Ластовченка. З 34-го і 6-го корпусів їдуть частини українізовані.

Ніяк не можу зрозуміть, як можна було дійти до братовбивчої війни?

Наші марксисти Винниченко, Петлюра, Порш, Мартос могли ж договориться з Леніним і Троцьким, марксистами. Мають одне гасло і одну ціль.

Видно, існують якісь інші розбіжності і поводи, коли доходить до збройної розправи.

Командир юнацької групи пор. Шелест добув для мене рушницю і 30 набоїв. Мало для бою, але добре і то.

Потяг рушає. Чуть крик, плач жінок. Приглядаюсь до молодих хлопців. Вони піднесені, тілько декілько були на позиції, чули свист кулі. Більшість необстріляна. Переживають цікавість і страх.

Минаємо Бровари, Басань, Бобровицю. В Ніжині стоїмо довше. Обідаєм, — смачний борщ і гречана каша.

Новини: 25. XII. в Харкові оголошено Українську Радянську Республіку; в тім радянськім уряді люди нікому не знані. Перед нами броневий потяг з артилерією. Надходе відомість, що Бахмач і Конотоп од вчора зайняті червоними.

Бойова тревога! Справджено поспішно рушниці, кулемети, набої. їдем далі, попереджувані бронепотягом.

Минаємо міст коло Остра, далеко чуть стріли гармат — це веде бій наш бронепотяг.

Перед світом вигружаємось на ст. Пліски. Наскоро щось приносять з кухні, снідання — і колони вирушають наперед. З правого боку широке поле, з лівого зарисовується в ранішнім тумані ліс. Земля промерзла, не піддається лопаткам. Штаб, пункт санітарний і невеликий резерв зостались на станції.

Холодно. Нервове напруження перед боєм загострює слух і видимість. Розвивається гарматна стрілянина спереду.

Раз за разом характеристичні стріли з потягу і батарея б'є з лівого боку, там власне розвинулась наша лава. Вискакує потяг з двома вагонами і платформою, на которій стоїть 75-мм гармата. Ото такий наш бронепотяг! Одна гармата, один кулемет і 5 чоловік залоги. Штабс-капітан Лощенко, незрівнянний артилерист, людина великої одваги, маневрує між станцією і лавою, весь час веде огонь.

З противної сторони артилерія б'є щораз силою 8-10 гармат, вибухи густіші, але не цільні. Застукали, застрочили кулемети з лівої сторони: там вийшли густі лави противні. З обох боків густий огонь рушниць. Наша група займає праве крило, кулемети замасковані між протисніжними заслонами.

Бачим перед собою лаву: іде з криком і починає здалека стрілять, хаотично і неприцільно. Десь високо свистять кулі. Гранати і шрапнелі переносять на 200–300 кроків за залізницю.

Допустивши на одлеглість 150 кроків, стріляєм залпами, один за другим, кулемети одізвались короткими чергами і перейшли на довгу стрічку.

Наступаючі змішались, хвилину закрутились і кинулись бігом назад. Багато чорних матроських бушлатів. Слідом лізуть ранені, кільканадцять лежать без руху.

Вияснилось, зник туман, видно далеко вліво густі лави: одна за другою висуваються за наше крило.

Там б'є Логценко і безперервний кулеметний огонь. Проти нас тепер стріляє здалека одбита лава.

Курінь одступає щодалі скоріше під прикриттям Лощенка і кількох кулеметів.

Скоро і хаотично іде погрузка під гарматним огнем двох батарей, на щастя, не цільним.

Червоні посуваються поволі, обережно. їдемо назад, маючи бронепотяг в прикритті. Мало осталось там набоїв при гарматі.

Наші страти в бою під Крутами: 30 убитих і тяжко ранених, невинесених. Легко ранених коло 50–60. Страти противної сторони кілька раз більші, як завше у наступаючого. З жалем і пригнобленням вертались ми з першого поважнішого бою — переможені. Будь нас 1500–2000 обстріляних з батареєю артилерії, наслідки бою були б одворотні, не ми одходили б переможені.

Наслідки бою на дальшу мету не були такі трагічні.

Офірна найцінніша студентська молодь чесно і героїчно ставила чоло двадцять разів лічнішому військові з двома батареями.

Правдивим героєм бою був Лощенко і його четверо та машиніст з кочегаром на паровозі.

Червоної гвардії було 8 000-10 000 з двома батареями. Не були вони і належно приготовлені.

Іронія судьби в тім, що командував наступаючою групою бувший жандармський п. полковник Муравйові

Горе переможеним! Почалась масова дезерція Київського гарнізону. Уряд і багато заможніших людей, політичних діячів покинуло столицю. В Центральній Раді і уряді взяли провід соціал-революціонери. Ні одного когось широко знаного і авторитетного.

Новий уряд вислав делегацію до Береста, де знаходилась делегація Совнаркому на чолі з Троцьким. Велись саме переговори про закінчення війни.

Київ покинули дві військові частини, вірні урядові Незалежної Народної Республіки.

В містечку Гнатівка зібралась вся військова сила Української Народної Республіки, а всього разом налічилось коло 4000: піхота, кіннота, артилерія, обоз, помічничі частини, Вільне козацтво і штаби. 30 % налічувалось офіцерів.

3 многих полків, кошів та окремих частин хватало на один добрий полк піхоти, зміцнений артилерією.

У Гнатівці одбулась реорганізація. Команду обняв старший чином генерал Прісовський.

З піхоти виділено два окремі курені повного 4-го сотенного складу з батареєю польової артилерії, кінною розвідкою, службою зв'язку, обозом.

Реорганізація одбулась при уділі командирів частин з захованням старшинства і особистих бойових та організаторських прикмет. Петлюра одмовив підлягання ген. Прісовському, одділився од решти і з Слобідським Гайдамацьким Кошем пішов окремо. Класичний приклад дрібної непотрібної амбіції, свідчить про людину. Одійшло 500 обстріляних добрих вояків, потягнутих незрівнянною вимовою свого політцка-отамана.

В склад 2-го куреня увійшли групи полків, як сотні більшого чи меншого складу. На офіцерські пости визначались особисто знані курінному, в більшості старші рангом.

Хто остався за приділом, увійшли в сотню волонтерів.

Командували сотнями:

Мене залічено до 2-ї сотні рядовим, як і інших, а були тут од прапорщика до полковника.

Почулась міцна керуюча рука, запанували дисципліна і порядок. Загін міг ставить чоло каждій сильнішій численно одиниці, розпоряджаючи поважною силою огня.

Відділ Муравйова міг буть поконаним, та головне лихо насувалось з південного заходу.

З фронту знявся 2-й корпус гвардії і під проводом зручної агітаторки Євгенії Бош пройшов серед пожарів і грабунку Поділля, керуючись через Волинь на Київ.

Це була поважна сила, добре озброєна, їй треба було стать на дорозі і в Київ не пустить.

Не можна допустить на Київ і інших військових потягів через Коростень. Треба було росіян керувать на Овруч, а для цього взять під контроль залізницю Бердичів-Житомир-Коростень.

Поважним зміцненням загону було долучення кінного відділу в 300 шабель під командою полковника Петрова.

Людність ставилась до нас з великою прихильністю і зичливістю, бачучи оборонців од самовільних ватаг. Нам це додавало віри в свою правду.

Велику поміч несли нам залізничники в керуванні потягів та розвідкою.

Загін розділився: 1 — й курінь скерувався на Бердичів, 2-й — на Житомир, кіннота — на Новоград-Волинський.

Під Житомиром треба було вступить в бій з поважними силами червоній, посідаючих численну артилерію.

Треба підкреслить упорність і непогану прицільність противника. Це не ті, які були під Крутами. Бились добре.

Не могли, одначе, рівнятись їхні артилеристи з Лощенком, Алмазовим, Дегтяренком і Чубенком. В трьохгодинній канонаді розбили вони батареї противника, а уміле спокійне керування боєм змусило червоних одійти на Коростень в численних потягах. Слідом вислано 1 і 2 сотню з батареєю обсадить Коростень. Наші страти виносили убитими 6, ранено коло 20. Здобуто велику кількість зброї, амуніції, цілу 4-гарматну батарею. Влились охотниками понад 200 добрих вояків.

В Коростені затримано славну колись боєвістю 4-ту Фінляндську дивізію, котра керувалась на Київ. Не чинячи нікому кривди, одібрано фінляндцям кілька тисяч рушниць з амуніцією, багато тяжких і ручних кулеметів.

Знову долучилась пара сотень, решта їхала додому. А були перемучені, пригноблені, потребували одпочинку і спокою.

На станції скуплено багато вагонів і паровозів. В містах перебування частин загону організовано адміністрацію, міліцію, почалась наладжуваться спокійніша атмосфера.

Отримано наказ вертатись в Житомир потягом.

Тут застала новина великої ваги. Українську Народну Республіку признали незалежною державою Германія, Австро-Венгрія, Турція і Болгарія. Підписано спокій, усталено границі. Німеччина і Австро-Венгрія мають дать військову силу для усталення на Україні спокою.

Маємо їхать на Київ через Фастів потягами всім загоном.

Маємо тепер правдивий бронепотяг з двома гарматами, десятком кулеметів і сотнею вибраного десанту.

Тепер на певний час війна буде вестись вздовж залізниць. Од залізничників стає відомим, що близько німці, стараємось в Київ увійти першими.

В'їжджаючи на станцію, несподівано бачим німецькі і гайдамацькі пости! На день раніше прийшли з боку Коростеня.

З того часу повстає початок Петлюрівської легенди.

В місті уряд і порядкова сторожа. Коротке перебування червоних зазначилось нечуваними злочином і грабунком. Розстріляно ними тисячі людей, переважно офіцерів: по одним даним 6000, по другим — до 10000.

Помагали місцеві більшовики і криміналісти.

Здалека видно розбитий гарматами і спалений кількоповерховий дом професора Грушевського. Людність залякана, насторожена, виглядає непевно з вікон, брам. Вулиці засмічені, магазини позакривані — все свідчить про пережитий терор.

Часово загін розквартировано в місті. Одразу почали зголошуваться охотники в більшій кількості.

Найшли мене мої хлопці, а було їх тілько 55 чоловік, в тімвсі 41 поляк. Записано їх до волонтерської сотні. Таким чином зрівнялись ми як рядові.

Дивне почуття огорнуло, коли побачилось німців в ролі приятелів. Рік назад було Черевище. Таке не забувається…

Що ж! Тепер нам потрібна їх поміч і "приязнь". Скільки ж треба буде за це заплатить? Наразі належить налагодить мирне життя, зміцниться, не заспокоюваться признанням України незалежною чотирма воюючими державами. На Заході війна продовжується, нам випускать зброю з рук не можна.

Чи противна сторона признає нас? Ворогів маємо сильних, а в першу чергу червоних, білих і київських "чорних".

Єднає їх спільна думка про неподільність Єдіной Недєлімой Россії.

І віки живе заповіт дочки Великого князя Литовського Софії Вітовтівни: "Москва нічого не дає, тілько бере і в чужому шукає свого!"

В наші дні оживає легенда Москви — Третього Риму.

Спішно провадиться реорганізація Запорозького загону, з огляду на оголошення многих охотників. Німці висунулись на Схід і Північ. Генерал Прісовський одійшов на друге призначення.

Загін розвинуто в зміцнену бригаду під командою артилериста ген. Натієва, з походження грузина, симпатика і приятеля України.

Числом і силою огня бригада одповідала зміцненій дивізії. Гайдамацький Слобідський Кіш переформувався в четвертий полк піхоти бригади, котра знана була ширше як бригада Натієва.

3 Киева виступили бригада, погружена в численні потяги в керунку Полтава-Харків. Минувши висунуті німецькі частини, запорожці весь час до кінця будуть на чолі наступаючих.

Перед собою опору не спіткано до ст. Гребінка. Як споминав, війна велась по залізницях. В головнйх ешелонах ішов 2-й Запорозький піший полк, найсильніший числом. А спосіб бою найпримітивніший.

Розвідку перед станцією спотикає огонь з рушниць і кулеметів. Сила цього огню майже завше свідчила про число оборонців. Вигружались сотня-дві, розвертались і ішли в наступ. Звичайно огонь спинявся і з станції вирушав потяг на схід. Залізниця вільна. Слідом на двох дрезинах вирушала піша розвідка капітана Масловця, а за нею ешелони.

Під ст. Гребінка потичка була поважніша. Цю вузлову станцію боронено упертіше з артилерією. Хоть не несли ми шкод од нецільного хаотичного огню, одначе треба було впровадить в бій два курені і батарею та затриматься на 10–12 годин.

Другий сильний бій, в котрім брала уділ ціла бригада, мав місто під ст. Ромодан, що була важним вузлом залізниць. Розвідка усталила багато військових потягів, артилерію, приготовлену і обтяжену позицію. Командував боєм Болбочан.

Цей бій попередила уперта потичка за міст через р. Сула коло Лубен. Розвідка наскочила на момент, коли міст міновано, і вступила в бій з сильною охороною.

Повідомлений головний курінь поспішив на поміч, збив охорону, і міст було урятовано. Одстрілюючись з гармати і кулеметів, поставлених на платформі, ешелон оборони одійшов на Ромодан.

Богданівський полк скеровано на Лубни в далекий обхід, кінний полк пішов на Хорол з таким самим завданням.

В першім ешелоні був Волонтерський курінь, йому випало наступать по обох сторонах залізниці, маючи за собою республіканців. Наливайківці і богунівці зайняли крила.

Дорошенківський полк посувався в близькім резерві.

З легкі і 2 тяжкі батареї зайняли позицію. Видно, донесення розвідки були важні і належало сподіваться упертої оборони, і немалими силами.

Наступ розпочався і провадився по всіх правилах рухомої польової битви, при співпраці якнайтіснішій піхоти, кінноти, артилерії і зв'язку. Сильний огонь наших гармат спіткав не менше сильний і цільний противний огонь. Атакуючі курені попали під густий огонь замаскованих кулеметів і окопаної піхоти.

Змушені залягти, сотні продвигались наперед скоком, малими групами. Полкова і курінні кулеметні команди з 25 тяжких кулеметів старались погасить огонь оборони, помогти своїй піхоті підійти на одлеглість атаки на багнети.

Огонь оборони замітно слабне. Волонтери і республіканці кинулись в атаку; біжучи, почув, як щось різнуло над лівим оком, котре залило кров'ю. Велика лава вискочила з окопу, скоро одходе, тягнучи кулемети. Не стріляють. Захоплено з 15 полонених. Один з торбою робе перев'язку скоро і справно. Решта досить спокійна.

Далі видно другу лаву, що формується, одходячи в колону.

Дивний наш "ясир". Порядно одіті, в погонах, без червоних стрічок, на шапках значки. Говорять трохи зрозуміло. Чехи!

З полонених чехів сформовано бригаду, котра в остатнім літнім наступі 1917 р. вирізнилась великою одвагою і стійкістю в бою з переважаючими силами німців під Зборовом.

Як підданим австро-венгерським, грозе їм польовий суд: розстріл або шибениця.

Утікаючи перед німцями і австрійцями, чехи, сковані міцною дисципліною під командою капітана Чеченка, мали і мають замір їхать на Далекий Схід, а звідтіль пробратись до Франції чи Америки.

Червоні пообіщали їм вільний проїзд і поміч під умовою, що задержать німців під Ромоданом на 12 годин.

Перед нашою атакою зорієнтувались, що мають проти себе не німців. Атаки не прийняли і почали одходить.

Болбочан всіх одпустив.

Купуючи право проїзду через Сибір, чехи завдали страт нам і самі понесли. Більше з нами не спотикались.

В Ромодані приїхав до 2-го Запорозького пішого полку уповажнений комісар інженер-залізничник Макаренко, котрий мав завданням організувать адміністрацію в звільнених містах. Макаренки, три брати, мали поважний вплив серед залізничників і належали до партії самостійників.

Весь пізніший час до червня Макаренко перебував при штабі Болбочана.

В Полтаву на кілька годин раніше ввійшли без бою гордієнківці.

Тут людність не була стероризована. Спотикали своє військо радісно і гостинно. До всіх частин влились сотні охотників.

Звертала увагу група кінноти на добрих конях і в повному риштункові. Влилась вона до нашої кінної сотні.

Старший групи, підпоручик Петро Дяченко, був призначений чотовим. Виділявся тим, що носив на голові оселедець і вуса цвіту соломи.

З Полтави до Харкова не було ніякого опору. Бригада дозріла до розвернення в дивізію.

Тут отримано наказ задержаться, висунуть заслони і чекать підходу німецьких частин.

Оперативно ми підлягали німецькому командуванню.

Прибув 3-й Гайдамацький полк під командою полковника Сікевича. Числив понад 2500 багнетів, був добре озброєний.

В Харків переїхав з Києва штаб ген. Натієва.

Користаючись з двохтижневого побуту, набуто кількадесят тисяч взуття і пошито нове обмундирування, прийнятого як уніформу на зразок бельгійської армії.

Для офіцерів піхоти, кінноти і артилерії — золоті трикутники, для інженерних військ і броневих частин — срібні.

Назва "офіцер" замінена на "старшина".

Фельдфебель, унтер-офіцери — "підстаршини".

Трьохкути блакитні: бунчужному — потрійний, чотовому — двійний, ройовому — один.

Нова уніформа добре пошита, надавала вигляд сучасної європейської частини. Була скромна, а одночасно елегантська, без лишніх оздоб. Старшини мали френчі і штани цвіту хакі, козаки і підстаршини — темно-сірі.

Канти, околиці на шапках були для каждого роду зброї: для піхоти — блакитні, кіннота — жовті, артилерія і інженерні частини — червоні. Новим був подвійний лампас в штанах та черевики з обмотками або крагами в піхоті. Кіннота носила чоботи.

В Харкові знову прибуло багато охотників. В наш полк прийшла добре організована, одіта і озброєна сотня саперів під командою підполковника Лубенець- кого. 50 % становили старшини. 2-й Запорозький піший полк доходив до 6000.

З прибуттям частин німецького корпусу наступив поділ сил дивізії і нове завдання.

Виділено сильну групу для операцій на південь, в котру увійшли:

2-й Запорозький піший полк

кінний Гордієнківський

дивізіон кінно-гірської артилерії

польової легкої

батарея тяжкої

броневий дивізіон

відділ десантів

бронірований потяг

Становило то понад 9000, а дорівнювало силі окремої бригади всіх родів зброї.

Команду групою обняв полковник Болбочан, заступником — полковник Петров.

Завданням групи було спішно пробитись до Криму і зайнять. Севастополь перед німцями. Решта частин вирушила на південний схід на звільнення Донеччини.

В 16-ти потягах група вирушила на південь. По відомостях од залізничників, належало сподіватись сильного опору з боку численних груп Єгорова, Сіверса і менших, добре озброєних, з бронепотягами. Перша потичка — під вузловою станцією Лозова. Кінчилась скоро силами пішої розвідки, чолової сотні і бронепотяга. При ст. Синельникове в бою брали уділ 2 курені, артилерія і кіннота.

В операціях по залізницях виділився вплив кінноти з легкими гарматами, з заходами на тил.

При зайнятті повітового міста Павлограда, де містився запасовий ескадрон славного гусарського полку, найдено чималий запас кавалерійського майна.

Два-три дні назад група Пархоменка, опускаючи місто, розстріляла кількасот офіцерів і молодежі. Приклад злочину Муравйова в меншій мірі числом, більшій — по кількості населення в стосунку до Києва.

Одступаючі частини Червоної гвардії докладно грабили місто, в міру, як позволяв час.

Одначе ні в Полтаві, ні в Харкові не чинили таких злочинів, як Муравйов чи Пархоменко.

В Олександрівськ група приїхала на два дні пізніше, після зайняття його комбінованим маневром німецько-австрійських частин.

Головний удар виконали два курені Українських Січових Стрільців, що входили в склад австрійської армії.

Вночі незамітно під'їхали вони Дніпром, висадились близько головного залізничного двірця і рано заатакували головні сили червоних. Двірець переходив з рук в руки, доходило до багнетів.

На кількадесяти потягах червоні одійшли на схід і південь. Зірвали при тім славний на світі міст в Кічкасі. Успіли розстрілять кільканадцять людей; припущено учинили це анархісти Никифорової, бо ні Єгоров, ні Сіверс цього не робили.

Спіткання дома було скоріше смутне. Андрій був проти мого перебування в військові. Німцям не вірив. Я знову ж уважив, що треба нам військову силу розбудувать і зброї з рук не випускать.

В місті одразу почала працювать адміністрація. Комендантом міста назначено сотника Гемпеля, заслуженого і інтелігентного старшину, поставного, володіючого чужими мовами. Для асисти виділено йому сотню виборових козаків.

Не чекаючи на німців, група спішно вирушила до виконання свого головного завдання.

Скрізь на станціях маси місцевого населення гостинно вітали частини. Відра молока, скирти білих паляниць, ковбаси, сало.

Хто хотів, брав, на що мав охоту. Тавричани господарні, хазяйновиті, гостинні, сидять на урожайнім незрівняннім чорноземі, все багаті хлібороби. Погода прекрасна, тепла, весняна, буйно росте, зеленіє, цвіте кругом, а тут приходиться воювать, та ще й з своїми. Потяги посувались поволі, ведучи розвідку по залізниці і кінну по боках. Перед ст. Акимівка потяги затримались: спереду йшов бій!

Хто з ким? Б'є легка і тяжка артилерія. Передовий курінь негайно виступає і розвертається в лаву по обох сторонах залізниці. На поготівлю артилерія і решта частин.

Бій стихає, лава підходе ближче, думаючи спіткать австрійців. Яке ж було здивовання, коли перед нами бачимо добре одіту і озброєну російську частину з погонами і одзнаками, як перед революцією.

Через переїзд спішно проходе обоз і артилерія.

То був відділ полковника Дроздовського, котрий з Румунського фронту маширував на схід, на Дон чи Кубань. Там козаки боронили свою здобуту волю.

Пропонували пристать до нас. Одмовили: "Дороги наші різні. Ми ідем своєю".

На своїй дорозі дроздовіц наскочили на значні сили виставленого проти нас заслону "Кримської республіки", вступили в бій, одкрили собі дорогу, а нам помогли уникнуть страт.

Що ж? Вшанували ми тяжку дорогу Дроздовського. Дали трохи амуніції і взаємно бажали успіху і зустрічі в щасливім часі, аби не в бою.

Дорога одкрита, під Мелітополем ніякого заслону. В місті захвачено грузові самоходи з награбленим майном і кількадесят ящиків з патронами.

Тепер можна було сподіватись на Сиваші і Перекопі приготовленої позиції і упертої оборони. І великих сил на це не треба.

На перекопську шию пішов Гордієнківський полк з дивізіоном гірських гармат. Головні сили підійшли до Сивашу.

Розвідка виявила зміцнену позицію за мостом. Намічалось зв'язать боєм оборону, провести десантну операцію і вийти на тил позиції, одрізаючи од ст. Чонгар. Бій зав'язували республіканці, десант припав наливайківцям, 2-й і 4-й курені — в резерві, в бойовій готовності.

Користаючись з раннього туману, розвідка дала знать, що починається замінування мосту.

Належало всякою ціною цьому перешкодить. Цілий день вівся по мостові шрапнельний і кулеметний огонь. Одповідала енергійно артилерія.

Визвано до полковника сотенного Зелінського, найодважнішого з хоробрих, яких мені прийшлось спіткать, і другого, одчайдушного, знаного з попереднix боїв гарматчика Лощенка. Дістали вони надзвичай небезпечне завдання. Виконали його щасливо, а головне — без страт.

Зелінський, вибравши 20 добрих козаків, озброєних в ручні кулемети, на повнім ході проскочив на дрезинах міст, закидав ручними гранатами найближчу оборону. Слідом Лощенко на бронепотягові став поперек позиції і одкрив неперервний кулеметний та гарматний огонь. Решту доконала атака республіканців через міст, на щастя, ще не замінований. Пачки динаміту лежали на мосту.

Оборона утікала, кидаючи зброю, і розсіялась по кучугурах. Невелика громада склала зброю. Зібрано понад 30 кулеметів. Маса рушниць і набоїв, півбатарея з кіньми. Головні сили оборони, скуплені на ст. Чонгар, спішно од'їхали на південь. Сиваш був сфорсований несподівано легко. Зелінський і його групка не мали ніяких страт. Слава хоробрим! Далі не спіткалось ніякого опору. В Сімферополі, зайнятім 2-м, тепер головним, куренем, здобуто частину скарбниці "Кримської республіки". Була це скриня, виповнена різними, переважно серебряними, речами добрих майстрів. Були і золоті речі, але мало. В касах найдено немало грошей.

Кіннота Петрова пройшла Перекоп і спішним маршем іде на Севастополь, обходячи Сімферополь з правого боку. З ст. Джанкой вирушив на Феодосію 4-й Богунівський курінь з бронепотягом.

Наш курінь вирушив на Бахчисарай-Севастополь.

Республіканці, наливайківці і решта частин розмістились в кримській столиці.

Колишня столиця кримських ханів була брудною містиною з вузькими вулицями. Ханський двірець — широкий, присадкуватий будинок, критий черепицею, з малими вікнами, посеред гарного саду. Можна було любуваться дивними рисунками мистецької різьби.

Кримські татари не подібні до своїх братів з Казані, і мало в їх сліду монгольського походження. Розійшлась монгольська кров в масі домішок бранців і бранок. Були добродушні, гостинні і чесні в торгівлі.

Я бачив з гір Чорне море, що в тій порі незамітною смугою одділяється од горизонту. Ще півтори години маршу одкриє внизу чудове кримське побережжя.

Несподіваний приказ спішно завертає нас в Сімферополь. І другий приказ: до міста приходить в розвернутім бойовім порядку.

Наші лави спіткались з німецькими, готовими до бою. Чекали наказу і, здається, більшість з нас була не од того, щоб схватиться з "союзниками". Окопались, приготовились і ждем. Прибув і відділ Петрова, займаючи бойовий порядок.

Німці мали на Крим свої плани. Думаючи застать нас між Мелітополем і Сивашем, приготовили для сивасько-перекопської операції корпусну групу з сильною артилерією, бригадою кінноти і льотництвом. Зайняття нами Криму було для німців несподіванкою, тим більше, що оперативно група Болбочана підлягала безпосередньо ген. фон Кошеві, командирові прибувшої корпусної групи.

Фон Кош наказав Болбочанові вивести свої частини з Криму в район Мелітополя, той одмовив без приказу своїх влад. Фон Кош, покликаючись на порозуміння з Центральною Радою про зайняття Криму німцями, ставив свої вимагання ультимативно, грозячи ужить сили.

Безпосередня телеграфічна розмова з Києвом нічого не вияснила, і обидві сторони зайняли бойове поготівля.

З Харкова прилетів ген. Натієв. Після коротких переговорів мусили ми опустить Крим. Німецький генерал мав при собі наказ зайнять Крим в порозумінні з Центральною Радою.

Несолідна постава нашої влади мало не довела до кривавого бою і правдоподібно ліквідації нашої групи.

З жалем і тяжким серцем виходили ми з здобутого Криму. В Мелітополі і близьких селах мали ми спіткать Великодні свята.

Тут наступила реорганізація. Дивізія розверталась в корпус, а наша група — в дивізію з включенням всіх піхотних полків.

Болбочан назначався командиром дивізії. 2-й Запорозький піший полк приймав полковник Миколай Сільванський, котрий був, як і я, рядовим козаком-старшиною.

Був він командиром 14-го олонецького полку в колись славній 4-й Залізній дивізії Денікіна.

Мене назначено 2-м ад'ютантом полку.

Свята провів дома. Моя гарна старшинська уніформа з штабовими шнурами зробили немале враження. Був запрошений до клубу старшин Українських Січових Стрільців. Познайомився з кількома їх старшинами ближче, між ними з найстаршим чином — сотником Микіткою, типовим кадровим офіцером австрійської армії.

Був у них якийсь інший порядок, цисципліна. Товариство, тісний зв'язок в рамах великої субординації. При високій національно-народній свідомості і самопевності були одночасно скриті. Нічим не різнились в одягу од інших австрійських частин, тільки трохи інший фасон шапок з своєю одзнакою золотого лева на блакитному щиті свідчив про окремість національну.

Всіх їх було трохи понад 2000 багнетів в двох куренях і повна сотня кінна. В скороченні звались "УСС". На війні.

В боях понесли великі страти. З полонених був сформований полк Січових Стрільців, котрий ніс охорону Центральної Ради. Звались "СС". їх положення тепер було не виясненим — австрійські піддані.

Історію свою Січові Стрільці беруть од військово-спортивної організації "Січ" з перших літ XX віку. Кошовим був д-р Іван Боберський.

УСС входили в невелику Окрему групу під командою Вільгельма Габсбурга, близького кузина австрійського цісаря.

Мав він няньку українку, котра прищепила йому симпатію до свого народу і навчила мови і пісень.

УСС звали свого командира Василь Вишиваний — так був він записаний в січовому реєстрі. Ранг мав майора, моїх літ.

По тижневім побутті в Мелітополі вся Кримська група переїхала в Олександрівськ. Частина розмістилась в найближчих селах, решта перебувала в вагонах. Військо перейшло на мирне життя.

Нав'язано ближчий зв'язок з УСС. їхній командир був не раз нашим гостіем. Високий, худощавий, не мав в собі ні крихти пишалкуватості, присущої вищим німецьким офіцерам. Добре володів нашою мовою. Була поголоска, що висувано його на короля України. Належну позитивну оціну мав він і у нас.

Оставило нас кілька сот молоді, переважно студентів і учнів старших класів середніх шкіл. Щасти їм доля!

Місто оживало. Одкрито театр, клуби, ресторани. Наладжувалась торгівля, транспорт, промисел. Головне — багатство продуктів. В місті остався величезний склад горілки і спирту.

Сталась тоді подія великої ваги. Німці скоро зорієнтувались в слабості і хвійності Центр. Ради, Розігнали її силою, роззброїли охорону і готовились оголосить окупацію.

Тим часом на одбутім в Києві з'їзді [більших і середніх землевласників, промисловців, фінансистів і науковців ухвалено одродить історичну владу на Україні, вибираючи гетьманом ген. Павла Скоропадського.

Німці признали нову владу, їм йшла достава харчів для свого вичерпаного краю та використання величезних стратегічних запасів.

Для нас реальним наслідком київських подій був масовий приїзд нових охотників.

Були це Січові Стрільці з роззброєного німцями полку. Прибували з старшинами цілими чотами, не треба було з ними Довго морочиться. Так повстали 3-тя кулеметна і дві бомбометні сотні.

Всього прибуло коло 600 чоловік.

З другого боку реакція була різна. Одні тішились хоть би з того, що сталась направа історичної справедливості. Другі мали надію, що унормуються правні відносини, крайні ліві гасла життя вирівняє, злагоде і спокійніше можна буде жить і працювать. Інші не бачили ясно свого майбутнього, чекали, що буде.

А маса селянська на Київщині, Поділлі, Волині, а частина на Полтавщині поділила землю більшої власності. Заорала, засіяла, жде урожаю. Здобутого не оддасть без упертої боротьби.

Солодкої отрути влади скуштували в промислі робітники. Наші революційні партії, котрі положили масу праці над відродженням національної мислі, силою усунуті од влади, напевно, поставляться вороже до нової ситуації.

Гетьман Скоропадський! В недалекім минулім високого рангу генерал Свити Його Величності, багатий землевласник. Робило це його ворогом в очах селян, робітників і революціонерів.

Гетьманський рід, заслуги особисті остатнього часу над відродженням нашої збройної сили і козацької традиції не рівноважило в очах більшості гріха поміщика і генерала царського оточення.

Трудне положення вибраного гетьмана збільшувалось натиском німецького командування, а одночасно свідчило про велику одвагу і волю. Гетьман знав, що бере в руки булаву не з блискучими самоцвітами, а терновими колючками. Не всі розуміли такий стан.

На тлі таких розважань у мене з Андрієм витворилась глибока пропасть без виходу.

Болбочан їздив в Київ з командирама полків. У гордієнківців кипить, як в казані.

Навіть між невеликим числом місцевого Вільного козацтва ідуть гарячі балачки.

Січові Стрільці держались як гості.

На секретнім зібранні кільканадцяти старших старшин, де чогось допущено і мене, Болбочан з'ясував ситуацію, пануючу в Києві.

Воєнний міністр Рогоза, бувший командуючий армією, до запорожців поставився прихильно. Одначе підкреслив, що в мирних умовах не можна признать регулярними частини з охотників. Гетьман особисто нам симпатизує. Німці ставлять вимагання, котрі можуть нам пошкодить.

Для мене час, проведений в Олександрівську, був повний досвідчень, спостережень і приємностей. Був одним з цілого міста на виднім і одповідальнім посту. Тим більше це підкреслює факт перебування в частинах понад тисячі старшин-козаків.

Мама і Галя тішились, коли в часи Mąpruy полку бачили мене спереду за полковником в штабовій формі. Не хочеться промовчать, що і мене розпирало задоволення. В полку був добрий оркестр з талановитим капельмейстером-компози- тором Непомнящим. Був і хор з артисткою і двома співаками. Всі троє — солісти опери. Оркестр майже щодень грав в парку, де також виступив і наш хор.

На тлі сірих УСС запорожці виділялись картинно і заможно, особливо кіннотчики на чолі з Римським-Корсаковим.

Серед наших СС появились нові охотники. З їх приводу наші відношення з командою групи Вишиваного на якийсь час загострились. То була тяжка провина — дезерція! Що ж, одвічне право: "Запорожжя нікого не видає".

Трапився ще один цікавий випадок. Прийшов прощаться козак Юрко Монастирський, в… добре пошитій сукні, разом з своїм командиром сотні, а заразом нареченим Константиновим.

Була це Женя Монастирська, студентка Київського університету, рідною племінницею генерала Прісовського.

Обоє, щедро обдаровані, їхали кінчать вищу освіту. Обоє разом були під Крутами.

Багато вибуло найцінніших бойових товаришів. СС не покрили і половини од'їхавших.

Незабутньою подією був побут всім полком на острові Хортиці. Великим пароплавом, без зброї курені переправились через Дніпро і пішо пройшли коло 4-х кілометрів на найвище місто в голові острова.

Було запрошено кілько гостей, серед їх і Андрій. По дорозі затримувались коло історичних міст, як редут на Вошивій скелі, оборонні фортифікації першої Січі, видом на урочище Сагайдачного, Стовпи. Поясняли топографію і історію минулога переважно ми з Андрієм. На найвищому місті поставлено приготовлений гранітний пам'ятник з хрестом і одповідним написом. Дивились гості на кількатисячну групу наслідників колишньої козацької слави, і не одному блиснуло сльозою око.

Після короткого одпочинку польовий священик п.о. Микола Мошняга посвятив пам'ятник, одслужив молебень за закінчення боїв та панахиду за полеглих за волю тепер і колись. Оркестр грав одповідні мелодії, хор співав величаво.

Виголосили мови Болбочан, Оліфер і Андрій. То були хвилі глибокого скуплення, поваги, порушення душевних струн.

Наступили поминки. Наше постачання постаралось. Німці-колоністи, господарі Хортиці, тоже несподівано привезли пару возів молока, масла, ковбас, хліба. їли і пили хто що хотів і скілько хотів. Довго, до вечора тяглись поминки під музику і спів. Як довга і широка Україна, знайшлись тут представники всіх земель: Київщини, Полтавщини, Харківщини, Запорожжя, Волині, Поділля, Полісся, Бессарабії, з-над Дністра. Каждому запали в душу ці хвилі як символ соборності України. Пороблено пам'яткові фотографічні знімки. Од'їхав штаб і гості. Вечором перевозились дубами назад. З п. полковником Кондратюком сліділи за переправою. Було трохи клопоту з небожатами СС. Мали слабі голови. Трапив- ся випадок, котрий став для мене пересторогою назавше.

Вечорами я любив бувать в товаристві Галі в парку, на концерті, в театрі. Часом когось Галя приводила з подруг, а я — з колег. Часто такою групкою ходили на вечерю в ресторан або клуб. Сестриці це дуже подобалось і імпонувало, а мені хотілось зробить їй приємність. В городі перебувало чимало людей багатих. Промисловців, землевласників, купців. Були втікачі з Росії, наживші на воєнних доставах, різні аферисти. Всі ці люди поедали великі гроші і цінності. Після пережитого страху і непевності частина цих багачів проводила час в клубах за картами, чекаючи на спокійний час.

В купецькім клубі була найкраща кухня, тут і бувало наше мале товариство.

Умовився я раз з Галею, що спіткаємось в парку і з'їмо вечерю в клубі. Мала запросить котрусь з подруг на 8 годину.

Тим часом спіткав Малюгу, котрий йшов до клубу. Він запропонував підняться нагору й спробувать "потягти карти". Я ніколи не грав і не бачив азартної гри, а знав, що тут так грають. Маючи близьке сціткання, одмовив грать, одначе для цікавості пішов глянуть. Грали в "chemin de fer".

Придивляюсь і не находжу нічого цікавого. Сліпий припадок і нічого з мислі. Грають дорого. Не буду пояснять правила гри: сотні і тисячі переходять з рук в руки. Це не преферанс чи вінт! Ті ігри любив і на позиції грав часто. Там треба уміть, тут на сліпо. В певнім моменті Малюга шепче: "Став!"

Нехотя і без охоти ставлю 50 рублів. Пішли. Не випадає одходить одразу, маю ще 450. Поки до мене дійшла черга держать банк, осталось тільки 50 рублів. Якраз на вечерю. Хочу встать, а Малюга шепче: "Став! Вечеря моя". З болем серця ставлю. Круп'є висуває карти. За столом шестеро. За десять минут п'ять карт побито, в банку 1600 рублів! Маю право в каждій хвилі забрать гроші і встать. А Малюга: "Давай!" Ще раз пройшов круг, в банку 25600 руб.! "Бери половину, маєш "9", давай далі!"

А далі — то вже грав Малюга, а я щоразу розсовував по кишенях великі гроші, а був як в сні.

Стіл обступили, мінялись іграчі, а банк держався. Ставились і програвались цінності. Сива підмальована жінка вибігла з плачем, програвши золоті часи з довгим ланцюжком. В кишеню поліз золотий портсигар з рубіном. Хтось зняв з пальця дорогий перстень. Оказався я власником легкового автомобіля і коня високої породи. Люди шаліли, а ми з Малюгою напихали грішми кишені. Трапилась надзвичайна "паса", хто що мав — програв. Що Малюга взяв, зосталось йому.

Зрозумів тоді, як програвались маєтки і капітали, про що тільки читалось, а не хотілось вірить. Азарт — страшна річ!

Прийшло як сон, пішло як вода. Андрієві — портсигар. Не подякував, а навіть плюнув, вислухавши про гру в клубі. Галі — золоті часики з брильянтами і немалий гріш на придане, мамі — запаси в кладовку і гарна шаль, Любі і Полікарпові — дещо з золотих речей, а всім — 500 кг цукору. Автомобіль і кінь з гарною збруєю в серебрі доставлено до штабу полку. Найкращий перстень оддав для Малюги, а коня — новому приятелеві льотчикові. Автомобілем їздить не збирався, був він до послуг спочатку при штабі полку, а пізніше оддав його для штабу дивізії, коли туди перейшов. Грошей хватило надовго. Малюга од'їхав.

По півторамісячнім одпочинку Кримську групу перекинуто на Харківщину, в Старобільський повіт. Полк і штаб дивізії, Наливайківський курінь, січові сотні, 2 кулеметні, сапери і кінна сотня розташувались в досить великім містечку Білолуцьку. Решта куреня — на границі. Далі на південь, вздовж границі незалежного тоді "Всевеликого Війська Донського", стали полки Дорошенківський, Богданівський і Гайдамацький. Штаб корпусу знаходився в Старобільську, куда одійшов кінний Гордієнківський полк з кінно-горним дивізіоном. Батареї легкої польової артилерії находились при піхотних полках; тяжка артилерія, інженерний полк з парком, броневий дивізіон розташувались на ст. Сватово.

Корпус був в стадії організації, мав повні кадри старшин, одначе лічив тілько половину піхотних частин.

Перенесено мене до штабу дивізії настаршого ад'ютанта по оперативній часті, а в недовгім часі — коменданта штабу. Ставило то мене на поважнім служебнім щаблі, давало можливість глибше ввійти в штабну працю, познайомитись ближче з командирами полків, куренів, батарей. Крім того, давало можливість нав'язання стосунків з волостями в районі розположення частин, вимагать виконання деяких праць і достав для військових потреб, а заразом і потреб населення.

Ремонтовано мости і дороги, саджено дерев'я, достачано фурманки. В праці брали уділ саперні і піхотні сотні. Значно збільшився стан Січових сотень коштом дезертирів з австрійських частин. До Гайдамацького полку влилось коло 1000 охотників з донецьких шахт і металургічних заводів.

Впроваджено нові зміни до означення рангу і назви. Знесено титул "отаман". Прапорщик і підпоручик носили звання хорунжого, поручик і штабс-капітан без річного стажу команди ротою — значковий, шт. — капітан з стажем і капітан — сотник, підполковник — військовий старшина, полковник — без зміни. Генеральські ранги були: генерал-хорунжий, генерал-поручик і генерал-полковник.

Належало провірить старшинські документи і ствердить остатній чин в російській армії. Бралось під увагу право на наступний чин і робились одповідні представлення.

Випало це мені по першій посаді в штабі дивізії. Була не одна несподіванка. Командир-сотник, одважний і цінимий, був унтер-офіцером. Скромний чотовий був поручиком з золотою зброєю. Курінний в Гайдамацькім полку Волох, з Георгієм і золотою зброєю, людина шаленої одваги і рішучості, без військової освіти і з мінімальною загальною освітою, здобув в боях чин капітана і найвищі одзначення!

Був він типом фанатика — отамана "голоти", любимець Петлюри. Умів грать на молоді своєю погордою смерті в бою і демагогічною поставою до всякого начальства.

З Києва приїхав генерал-хорунжий Приходько і перепровадив докладну інспекцію всіх частин корпусу.

Невисокого зросту, збитий в собі, одразу пізнавався як вроджений кіннотник. Мав коло 40–45 літ, знався на військовій справі докладно.

Видно було, що інспекція випала добре. Як кавалерист, генерал Приходько висловився з найвищим узнанням про вигляд, порядок і порушення гордієнківців і кінно-горного дивізіону.

Од'їжджаючи, сказав, що інспекцію перевів по особистому розпорядженню гетьмана і воєнного міністра.

Нас в Києві багато уважає за збиранину, нічим не подібну до регулярних частин. Німці уважають нас за підрозділи громади наслідства Центральної Ради.

Приступлено до організації кадр 6-ти корпусів, дивізії гетьманської гвардії сердюків.

Малось вибрать частину старшин і підстаршин од нас та втілить до тих кадрів, а решту розформувать.

Тепер він представить правдивий стан наших частин. Недавно зоставила нас двістіособова група офіцерів-росіян. Для їх війна не кончилась. їхали на Дон і, прощаючись, дали слово честі ніколи, в ніяких обставинах не битись з нами. В пізніших трагічних хвилях слова додержали.

Наступили пересунення в полку.

І курінь обняв Зелінський, II — Дубовий. Січові сотні розрослись, і намічалось розгорнуть їх в курінь, а богунівців злить з наливайківціями. Отримано перший наказ по військовій офідії Української Держави з затвердженням рангів і підвищень в корпусі.

Болбочана затверджено військовим старшиною з підвищенням в полковники.

Зелінського затверджено значковим.

Як раніше говорив, був це старшина надзвичайної одваги і ініціативи. Герой прориву через Сиваш, поважаний старшими і товаришами, дбаючий про своїх підлеглих, Михайло Зелінський не мав щастя в посуванні по щаблях служебної драбини. Представлення до вищого рангу чи високих бойових нагород десь залежались. В Російській армії це траплялось часто.

Третім був я. Затверджений значковим іпідвищений в сотники (Наказ по військовій офіції№ 28, $ 1 і 2). Старшинство лічилось од дня 18. IV. 1918 р.

Бачив представлення на себе і Михайла. Сам писав на других. Одначе чув, що сталась несправедливість, як тоді, коли я дістав Георгія, а Петров — Володимира. Сам охоче пішов би під команду Зелінського. А він мені віншував без крихти зависті. Стали ми приятелями. Був людиною високої вартості.

Після інспекції ген. Приходька зайшли зміни на вищих щаблях. Полковник Петров назначався інспектором кінноти, од'їхав в Київ. Гордієнківський полк обняв полковник Продьмо, першорядний кіннотчик, симпатичний і культурний, знавець свого діла.

Петров був самолюбом, демагогом і псевдодемократом. Як командир і офіцер Генерального штабу, не потребував шукать у козаків дешевої популярності. Вистачало, що був людиною хороброю.

Одізвано в кадри Полтавського корпусу полковника Сікевича. Одійшов к-р Богданівського полку полк. Шаповал. В кінці зоставив запорожців ген. Натієв.

Корпус звертався в дивізію. Богданівський полк обняв військовий старшина Лубенецький, Гайдамацький — полковник Сільванський. Болбочан вертавсь на 2-й полк. Штаб дивізії звернуто і розділено старшин по полках. Новий к-р дивізії генерал-хорунжий Бочковський оказався для нас зовсім чужим, нетактовним, без найменшої орієнтації в нових для себе умовах. В першім своїм виступленні перед вистроєним полком спіткав його прикрий конфуз.

На привітання: "Здорово, українци!" — ні одного голосу… Ще раз: "Здорово, українци!" — знову гробове мовчання, а потім глухий шум в рядах.

"Это что значіт, полковнік?"

"Струнко-о! Полк праворуч! Чотами, правим крилом заходь, на Білолуцьк марш!" — подав команду Болбочан. Стройними колонами полк помаширував, ображений і обурений. Якби не становча команда полковника, могло кінчиться гірше.

Причиною змін були прикрі випадки складання присяги вірності гетьманові і його урядові. Гордієнківці одмовили, а в Гайдамацькім полку тоже був заколот. Гордієнківців розформовано. Одійшло тоді багато козаків і старшин. Всі полки значно зменшились.

У кінці липня 2-й Запорозький піший полк з двома батареями скеровано на Чернігівщину. Там обсаджено границю од Стародуба і по Десні коло 90-100 км.

Штаб полку, кінна сотня, сотня зв'язку з самокатчиками, резервна команда 4-х кулеметів, господарча частина і комендантська група розмістились в посаді Воронок, курені — в приграничних селах. Починаючи з лівого боку, по черзі: IV — Наливайківсько-Богунівський, III — Стрілецький, II — Волонтерський, І — Республіканський. По обох сторонах дальше були німецькі частини. Оперативно полк підлягав команді їхньої дивізії.

При штабі полку для зв'язку знаходився німецький лейтенант, немолодий, потульний і досить симпатичний. В Воронку — людність російсько-білоруська. Переважно це старовіри. Релігійних обрядів, звичаїв і правил побуту стережуть пильно і держаться стисло і міцно.

Чужому не можна пити воду з кухлика, що всі п'ють, не вільно курить, жінкам і дівчатам, навіть багатих родин, не можна надівать капелюшків. Старовіри ведуть широку торгівлю коноплею, льоном, канатами, не є скупі, а в торгівлі учтиві і чесні. Мають церков і двох священиків. Православних мало, проте в церкві двоє священиків-місіонерів, які навертають старовірів, хоть без наслідків. Проте живуть достатньо, маючи місіонерський додаток. Старший віком Ростовцев провадив ще й торгівлю на спілку з старовірами. Мав великий мурований дом, де ми зайняли цілий поверх з великим залом. Закинуті в далекий куток, одрізані од широкого світу, вели ми нудне життя приграничного малого гарнізону, нудне і сіре. Старались якось скрасить свою буденщину спортовими іграми, часом концертом оркестру з співами, танцями. Деколи улажувались вечори українознавства з лекціями історії, літератури, поезії.

Про рівень лекцій може свідчить хотя ж би моя особа, виголошуюча історію, користаючись популярним підручником Аркаса, і то — для старшин!

На наших вечорницях бувала молодіж з місцевого населення, переважно духовного і учительства.

Старовіри уділу не брали. В куренях одбувалась служба гранична патрулюванням вздовж демаркаційної полоси широкості 30 км.

Жили в цій полосі люди своїм життям, не належачи ні до кого. Границя не була установлена остатечно. Рух через границю був дуже слабий, часом до родичів в близькому селі, іншим разом щось купить чи промінять. В демаркаційній полосі не могло перебувать військо з обох граничних держав.

Так проходив час, нудно і нецікаво, до часу.

Одпуски давались рідко, на короткий час, в недалекі сторони Чернігівщини чи Полтавщини.

Про життя в краю доходили вісті трохи з газет, трохи од тих, що вертались з одпусків, а були різні, добрі і тривожні.

На Україні одкрито в містах і по великих містечках багато українських середніх шкіл. В Одесі одкрито університет, а в Києві — Українську Академію Наук. Широко розвивається торгівля і кооперація. Твердо стоїть українська валюта, оперта на реальних цінностях. Повним розмахом працює металургія і гірництво. Взірцево працюють залізниці.

Ці потішаючі відомості змінювались іншими, недобрими. Німці не допускають до мобілізації для укомплектування 6 корпусів проектованої армії, для котрої були організовані штаби і частинно кадри. Інструкторська школа старшин стала на високім рівні, ці кадри поповнювала.

Щораз забирають силу в уряді люди, призвані як фахівці, але, як наш ген. Борчовський, або байдужі до будови Української Держави, або ворожі нашим устремлінням, і бачуть тілько в майбутнім неподільну Росію. Всі національно-політичні партії стоять в гострій опозиції протигетьманському урядові.

На Київщині і Волині — поважний заколот між селянами та поміщиками, переважно поляками. Селяни не хотять оддавати захвачену і поділену землю. Власники великих маєтків вернулись з озброєними "карними" відділами і землю одбирають силою. Нагаї, пуля і шибениця ідуть з цими карателями. Окупаційна збройна сила не раз іде на руку поміщикам. Часто одбуваються криваві бої між повставшими селянами та карними відділами.

Велике повстання піднялось на Київщині, в Таращанському повіті. Там повстанці знищили карні відділи, пробились через німецькі заслони, сфорсували Дніпро, пройшли через Полтавщину на демаркаційну полосу і принесли вісті, що робиться на панській Україні. Вісників прийшли тисячі.

Розуміється, обвинувачується гетьман і його уряд.

Не треба додавать, що таку думку ширили всі наші партії, начальство Совнаркому з Раковським на чолі, київські чорносотенці та утікачі — монархістиро- сіяне, що найшли притулок на Україні.

Так думала більшість здезорієнтованої патріотичної молоді. Ширились імена ватажків повстанчих відділів, одважно виступаючих проти окупантської збройної сили. Родились легенди.

Знову відомості потішаючі: гетьман особисто добився у німецького цісаря прилучення Криму до України.

Був в опрацювуванні закон земельної реформи, обмежуючий власність до 100 гектарів. Землю у великих власників мала викупить держава і переказать- продать селянам на найвигідніших умовах.

Справа мобілізації була майже вирішена.

Стались події, що струснули гетьманською Україною.

Убито в Києві маршала Ейхгорна, командуючого окупаційною 500-тисячною армією.

На Печерську висаджено в повітря величезні головні запаси гарматної амуніції. Справа мобілізації одкладалась.

Кінчилось і наше півсонне, нецікаве, пригнічене життя. З демаркаційної полоси один за другим наступили грабункові напади на наші приграничні села. Забиралась скотина, свині, одежа і взуття. Напади чинились перед світом, грабіжники зникали зараз.

Недалеко, з правого боку, заатаковано німецький пікет і убито трьох чи чотирьох солдат. Зміцнено охорону, впроваджено патрулі.

Найтрагічнішим був напад на участкові І куреня. Участок був спокійний, забезпечений р. Десною.

Штаб куреня, 4 сотня і одна польова гармата містились в великім селі Кам'янська Слобода, перша і третя сотні несли службу по лівій стороні, з правого боку були німці. В ближчому резерві находилась 2-га сотня в с. Бучки, в трьох кілометрах на захід. 1-й курінь — бойовий, надійний, все бувалі фронтовики, козаки і старшини.

Певного ранку в Воронку отримано відомість, що в Кам'янській Слободі іде бій. Погнала там кінна сотня, з Бучок пішла на поміч 2-га сотня. 2 і 3 курені поставлено в бойову готовність. З поміччю виступили німці.

Одначе було пізно. 2-га сотня попала під густий кулеметний огонь, не могла пробиться в К. Слободу.

Несподіваний напад добре озброєного численного відділу учинено перед світом. Заатаковано школу, де був штаб куреня і гармати. Одночасно численні кулемети, уміло розставлені, повели огонь вздовж вулиць і заблокували дорогу до Бучок. Напасники добре орієнтувались в ситуації і, видно, мали добру розвідку. Варта була забита без стрілу.

Під кулеметний огонь попали козаки 4-ї сотні. Згинув значковий Борис Боженко, один з найкращих і хоробріших старшин. Тяжко ранений в обидві ноги, Гоженко зірвався сам на гранатах.

Зелінський з ад'ютантом, хорунжим Бакутіним, щасливо вибрався з школи, зібрав коло себе частини 4-ї сотні і почав з боєм одходить в сторону 1-ї сотні, котра уже спішила на поміч під командою значкового Кузьми Шепеля.

Всіх повів тепер Зелінський на передбачену дорогу одходу напасників до броду через Десну або на тил, коли б 2-га сотня вступила в довший бій.

Зовсім розвиднялось, коли напасники почали одходить і попали під боковий огонь групи Зелінського. Пробували атакувать, та (…) і під прикриттям кулеметного огню скоро одходили до Десни. В моменті, коли Зелінський мав повести свою лаву до контратаки на багнети, звалила його куля матроса, котрий тоже поваливсь, зараз же убитий.

З тяжко раненим курінним Шепель одійшов до Кам'янської-Слободи. Тут були вже 2-га і кінна сотні. Спізнились на 20–30 минут.

Страти понесено значні. Крім Гоженка, згинуло 27 козаків і підстаршин. Трупи були страшно покалічені. Вилуплені очі, розрізані животи, поламані руки і ноги. Так добивали ранених.

Зелінському куля пробила шию і вийшла в лопатки. Був ранений в руку хор. Бакутін і 4 козаки 1-ї сотні.

Поховано полеглих в Воронку під жалібний марш оркестру, з одданням військової пошани трикратним залпом.

В цім смутнім обряді взяла масовий уділ людність містечка і близьких сіл. Полеглих напасників, коло півсотні, поховано в спільній могилі. Майже всі полягли вони в одвороті.

Шестеро полонених, ведених чотовим Дяченком, до Воронка не дійшли. Кіннотчики були під враженням збезчещених трупів.

Не пройшло тижня, як 1-й курінь втратив к-ра 3-ї сотні значкового Марцинюка.

З рядових солдат дослужився він 4-х георгіївських хрестів, 4-х медалей і чину поручика. Не був ні разу ранений, людина великої холодної одваги і розторопності, знавець зброї, згинув виключно через припадок.

Розірвалась йому передчасом занесена граната. Маючи понад 70 ран, жив Марцинюк три доби. Командиром був взірцевим, товаришем сердечним, одвертим.

Одійшов од нас 3-й Стрілецький курінь в силі понад 600 багнетів. Командир куреня — сотник Роман Сушко.

К-ри сотень піших:

1- ї — Іван Загаєвич

2- ї — Іван Андрух

3- ї — Іван Рогульський

4- ї — Василь Кучабський кулеметної — Іван Турок

З старшин пам'ятаю ще: Івана Глову, Миколу Загаєвича, Бориса, Юльяна Чайковського, Федю Черника, Маринишина, Вирвіча, Сагайдачного. Добрі то були, дисципліновані, хоробрі вояки, високої моралі, жертвенні патріоти, свідомі цілі і обов'язку.

З багатьма з їх в'язала мене дружба і навіть побратимство. їхали вони до Білої Церкви, де мали розвернуться в полк.

Саме Болбочан був в Києві, коли 3-й курінь од'їжджав.

Відношення між старшинами наддніпрянцями і стрілецькими не укладались найкраще.

Різні школи, армії, умови побутові творили інші поняття, творили характери, національно-народну свідомість, спосіб розуміння моменту і духу часу.

Загально беручи, стрільці стали в речах засадничих вище нас. Коли говорить про боєвість, було в нас більше ініціативи, розмаху, помисловості і риску. Тут, намою думку, ми були зверху. Слабою стороною наддніпрЯнців була непідготовленість історична, мала очитанність, навіть незнання своєї літератури і мови.

Викликали такі речі непотрібні конфлікти і непорозуміння.

В своїй замкнутості стрільці не шукали зближення, підкреслювали свою національну свідомість демонстраційно.

Галичани здобували національно-народну свідомість в інших умовах. Не з боку австрійського уряду мали вони ворога, а з сторони нечисленної польської шляхти, котра після остатнього поділу Польщі на землях, припавших Австрії, заховала в своїх руках велику земельну власність, промисловість, політич ну і адміністраційну владу, освіту і суд.

Українське населення, зіпхнуте до життя середньовічних кріпаків, позбавлене освіти і провідної верстви, своє відродження завдячує духовенству. Держалось воно міцно східної обрядності — греко-католицької, що зробилось прикметою національної приналежності. В особі митрополита мали галичани могутнього покровителя і оборонця. З убогих приходів вийшли перші борці заправо до школи і громадянської рівності. В одній державі йшла довго зажерта боротьба історично пов'язаних між собою привілейованої шляхетської групи з почигаючою відроджуватись українською народністю.

Цісарсько-королівський уряд, де були міністрами, а навіть прем'єрами поляки — титуловані шляхтичі, помалу мусив йти на уступлення, і перед 1 — ю Світовіою війною українці мали свої середні школи, університет, наукове товариство, банк, а головне — представників у державному парламенті.

Галичина була містом праці нашого найбільшого історика Грушевського, дала знакомитих письменників і поетів, а серед їх — велетня Івана Франка, котрий українську літературу і поезію поставив поруч інших світових.

З Галичини йшло на Велику Наддніпрянську Україну своє рідне друковане слово, заборонене тут.

Галичани мали за що дякувать своєму цісареві, навіть мали за свого оборонця.

Для їх ворогами були: № 1 — поляки, № 2 — москалі. В майбутнім бачили Україну королівством або широкоавтономною республікою в складі Австро-Венгер- ської монархії.

Ми не знали і не переживали конфліктів з поляками. Чужою була думка про австро-венгерську державність. Ось у чім була різниця між нами і галичанами. Ось чому ми мали у себе в сотнях і штабах козаків і старшин поляків, як п. полковники Гейденрейх, Лубенецький, хор. Бурба і т. д.

У січовиків цього бути не могло. Не могло буть українця в польських легіонах.

При виїзді стрільців за добре заставленим столом випито по чарці-другій. Теплим словом підполковник Погрібний дякував стрільцям за братерське співжиття, бажаючи успіхів в майбутнім.

І стався дуже неприємний випадок. Командир 1-ї стрілецької сотні, солідний і спокійний Іван Загаєвич, всіма поважаний, дістав в лице от такого ж спокійного, цінимого старшини Ігнатенка.

Не інакше, як під впливом горілки, Загаєвич поставився заносливо, назвав нас усіх "фальшивими українцями", "москалями" і т. п. Ігнатенко, канівчанин, немолода людина, до котрого була мова, потребував пояснення. Загаєвич ще додав… і сталось!

Як господар зібрання, я мусив перепросить Загаєвича за випадок в поміщенні клубу-зібрання. Ігнатенко пішов під арешт. Стрільці не знали суда честі.

Цей інцидент мав свої наслідки в пізніших трагічних хвилях. В полку осталось коло 2000 багнетів і шабель при 2-х батареях (7 гармат). Участки куренів розтягайсь.

Знову з демаркаційної полоси напад на с. Картушино. Містились там штаб IV куреня, сотня піхоти, батарея і кулеметна команда.

Як в Кам'янській Слободі, напад учинено перед світом і в першу чергу на батарею. Варта, одначе, чувала, одкрила огонь, весь гарнізон на сполох ступив в бій. Користаючись з темноти і близького лісу, напасники скоро одійшли.

Взяті полонені називали себе повстанцями з України. Брали уділ в нападі на Кам'янську Слободу. В нейтральній полосі находиться кілька тисяч озброєних. Головні сили — в с. Андрійковичі, мають приготовлену позицію і артилерію. Командування і магазини містяться на ст. Унеча по совітській сторожі. Значить, Раковський в Києві замилював очі.

Тут збирались під рукою Совнаркому поважні сили, котрі на підставі міжнародового права належало признавать за розбійників. В такім випадкові зроблено випад в демаркаційну полосу силами німецького батальйону і 4-го куреня з батареєю і кінною сотнею. Під Андрійковичами дійшло до бою з поважними силами "повстанців", котрі уперто боронились в приготовлених окопах.

Дійшло до бою на багнети і гранати. Взято коло 20 полонених. Кінна сотня тоже мала кількох, одначе всіх їх знищив чотовий Петро Дяченко, людина одважна, а одночасово жорстока.

Полонені підтвердили відомості про свою базу на ст. Унеча, де були, магазини і шпиталь. Себе називали "богунцями", а командира "отаман Чорт" — Микола Щорс.

Богунівці з IV куреня бились з богунцями! Брат на брата. Смутно на душі, тяжко на серці…

Важним було усталення факту, що напади на нашу сторону почались од часу прибуття в Унечу великої ватаги матросів.

Стратили ми 4 убитими і 11 раненими, між ними — курінного Зільницького в ногу і сотенного Грицька Костенка в руку. У німців страти були поважніші.

В окопах і за окопами лежало багато трупів, різно одягнутих, а між ними — кілька матросів.

Минув тиждень. До Воронка приїхало троє незнайомих. Казано ними заопікуватись. Вечором, визваний до мешкання Болбочана, застав там приїхавших; за мною увійшли командири куренів Дубовий і Зільницький, легко хромаючи. Рана йому гоїлась добре.

Гості оказались представниками Українського Національного Союзу, котріий об'єднував всі національно-патріотичні організації.

Докладно і всебічно запізнали вони нас з ситуацією на Україні і на світовій політичній арені.

Німці після убивства Ейхгорна і вибуху на Печерську артилерійських магазинів поставились з великим підозрінням до українських поступових організацій.

Хоть знають, що ті диверсійні акти — діло комуністів і лівих есерів, категорично поставились негативно до оголошення мобілізації. Війну вони програли. Туреччина і Болгарія склали зброю. Завтра складе зброю і Австрія. В Німеччині — революція. Не сьогодні-завтра почнуть вони евакуацію.

Держави Заходу держаться засади неподільності Росії, а одночасно не признають влади більшовиків.

Про Україну як окрему незалежну державу не хотять слухать. На тім пункгі сходяться всі, а головним інформатором про Схід Європи є дипломатія російська і польська в Парижі. В тій ситуації належить скоро сподіватись десанту поважниж сил Заходу на півдні України, в Криму і на Кавказі, де капітал західних держав має величезні уділи. Кинуть вони свої сили до забезпечення інтересів в Донецькому басейні, Кривім Розі, металургії на півдні України, власності французького, бельгійського та англійського капіталу.

На Україні положення складне, вимагає рішучих кроків.

В гетьманськім уряді взяли силу росіяне. В Києві, Харкові і інших великих містах явно формуються поважні військові сили. Почались переслідування українських діячів. Сидів в тюрмі Петлюра, Винниченко змушений до укривання.

Міністр внутрішніх справ Рот, прибалтійський німець, є одночасно чорносотенцем, ворогом всього українського взагалі і всякого поступу зокрема. Він має найбільшу силу.

Об'єднані в Національнім Союзі всі українські партії і організації постановили піднести оружие повстання і взять владу в свої руки.

Совітський посол Раковський прирік дружню нейтральність. Нац. Союз ввійшов в порозуміння з солдатськими радами німців, мішатись в наші справи не будуть.

Реальна сила, на котру опирається Нац. Союз, це: на Правобережжі — полк Січових Стрільців, інструкторська старшинська школа, Вільне козацтво, Чорноморський Одеський полк, кадри корпусів, великі загони повстанців селян. На Лівобережжі — Запорозька окрема дивізія, дивізія Сірожупанників, Вільне козацтво і деякі окремі частини.

Головна надія кладеться на запорожців. Од їх постави залежить час і успіх.

З великою увагою слухали ми делегатів Нац. Союзу. Момент був важний… Історичний. Досить довго панувала тиша. Побліднівший Болбочан запропонував нам трьом висловить свою думку по черзі і старшинству, починаючи од молодшого. Був ним я. Ото мої слова:

"Чи гетьманові щось відомо про Нац. Союз? Як ставиться Нац. Союз до особи гетьмана? Я йому присягав вірність!"

"Може, і знає, та не в цьому річ. Головне в оточенні. Сам він має зв'язані руки німцями і москалями".

"Як властиво назвать повстання, проти кого?"

"Повстання скероване має буть проти німецько-австрійської окупації і гетьманського уряду, а властиво проти чорносотенців і монархістів-росіян, що хотять перебрать владу на Україні в свої руки".

"Подаю голос за підпорядкування Національному Союзові!"

Дубовий: "Приєднуюсь до слів сотника А-ка, застерігаю недоторканість особи гетьмана".

Зільницький: "Приєднуюсь до слів сотників Д-го і А-ка".

Болбочан: "Чи будуть ще питання?"

Зільницький: "Коли треба сподіватись початку повстання?"

Делегат: "За 7–9 днів вас перекинуть до Харкова. Там дістанете гасло і опануєте місто".

Дубовий: "Хто стане на чолі всіх оружних сил?"

Делегат: "Головним отаманом ухвалено Симона Петлюру, головнокомандуючим Лівобережної України — присутній тут полковник Болбочан!"

Я: "Хто представляє Нац. Союз, його верховний орган?"

Делегат: "Начальним органом є Директорія в складі: Винниченко, Петлюра, Швець, Макаренко і Андрієвський, діячі все видатні і знані на культурній і громадській ниві".

Болбочан: "Панове делегати! Ви чули слова моїх довірених старшин. Покриваються вони з моєю думкою. Влучаємось в повстання з вірою і глибоким переконанням правості починань Нац. Союзу. Будем ждать гасла і додаткових розпоряджень.

Сьогодні вами заопікується к-р 2-го куреня сотник Дубовий. Завтра дасть вам охорону.

Бричка і кінна охорона приготовлені для вас. Добраніч!"

Прощаючись, Зільницький пробубонів: "Не дуже вірю в вашу місію за нашими заставами".

На що один з делегатів одізвався: "Чарка п'ється до дна!"

На третій день вернулись вони прямо на мою квартиру. Не спотикаючись ні з ким, спали як убиті. Вечором під охороною виїхали на ст. Семенівка.

Не повелось, видно, їм у Щорса, а я не питався. Все було написано на заклопотаних обличчях, решту пояснив довгий сон.

Помалу, обережно стали ми готовиться до переїзду в Харків. Незнані пружини приспішали зібрання дивізії докупи.

На зиму з сукна всім пошито черкески. Допроваджено до готовності зброю, поповнено запасу амуніції. Вози і коні обозу допроваджувано до порядку.

Здавши німцям участок охорони границі, полк з приданими батареями погрузивсь в ешелони і, ніде не затримуючись, приїхав до Харкова.

Час був грізний, повний несподіваних подій на світі. В переможеній виголодженій Німеччині вибухнула революція. Цісар Вільгельм II виїхав за кордон. Оголошено там республіку. В військові повстали солдатські ради. Австро-Венгрія розпалась на кілька незалежних республік. В Галичині оголошено Західну Українську Республіку. Там зав'язались бої з поляками за Львів.

На кубанських степах окріпла в боях Добровольча армія Денікіна і йшла на Дон, зближуючись до донецького вугільного центру. Козаки, донці і кубанці, котрі до цього часу вели тяжку боротьбу з Червоною армією, признавали над собою залежність од політики з гаслом "За Росію, єдину неподільну Росію!" — то, значить, по мислі переможних держав.

До Одеси і Миколаєва вплили ескадри з десантом, а до Новоросійська — кораблі з зброєю, одягом, харчами, медикаментами. Над Українською Державою, не признаваною Заходом, повстала проблема: "Буть чи не буть?"

Що ж ми могли розуміть у високій політиці? Могли тілько вірить своєму командуванню і боротись до кінця за незалежність.

В тім моменті Україну лучило з Совнаркомом спільна небезпека і оборона проти спільного ворога.

Донські козаки до цього часу тримались незалежно. В Харкові наші потяги стояли на Балашовськім вокзалі по західній стороні міста.

Другого дня командуючий Харківським корпусом генерал Лігнау зробив огляд полку. Був це з походження німець-колоніст. Робив гарне, солідне враження. Видно було, що і наша постава йому подобалась. В часі маршу вулиці були забиті народом. Окрики "Слава!" товаришили нашим колонам весь час.

В часі огляду і маршу до нас прилучився кінно-піший курінь імені Кармелюка силою 350 шабель і багнетів під командою полковника Ігоря Троцького. З вигляду цей курінь робив враження збиранини. Убраний різноманітно, не робив враження регулярної частини. Ми і назвали їх "башибузуки". Маширували, одначе, справно з огнем.

По повороті до вагонів отримано наказ зайнять тієї ночі Харків і оголосить власть Директорії.

Поводом повстання було оголошення федерації з Росією, що означало зречення самостійності.

План і завдання зайняття міста було розпрацьовано докладно, а сили поділені в залежності од об'єктів.

Мені випало опанування головної пошти, телеграфу і телефонної централі. Мав в розпорядженні 50 козаків і старшину.

Акція пройшла справно, без ніякого спротиву. 20-особова охорона пошти і телеграфу одразу піддалась.

Удалось пов'язаться з Андрієм. Вислухавши, що тут сталось, він сказав: "На добре діло благословляю".

Взагалі Харків опановано легко. Жертвою вцав один хорунжий, убитий припадково, з власної вини.

Оставивши охорону в зайнятих урядах, на зулицях наоколо ходили патрулі. Недалеко грала музика, чувся спів.

В великім ресторані на поверсі люди веселилась. Заглянув там. Коло вихідних дверей на вулицю поставив п'ять козаків. Тим часом нікого не впускать і не випускать. П'ятеро піднялось зі мною нагору, де все гриміла музика.

Велика зала повна. За столами багато в золотих погонах, розуміється, в товаристві дам. Чую, хтось глумливо крикнув: "Вот і хохлацкій черкес!" (Я був в сірій черкесці). Дивиться в очі нахабно підпитий штабс-капітан. Всім тут в голову не могло прийти те, що сталось.

Коли на зал увійшли козаки, а музика зразу затихла, коротко наказав спокійно всім розійтись по домах, офіцерам на столах покласти револьвери і пістолети. Деяким, що пробували борсатись, прийшлось знять і пояси.

Нахабу штабс-капітана одпущено остатнім. Гидко було дивиться на його понижання і сльози. Видно, чекав чогось гіршого…

Ніч не спано. В центрі, на Павловській площаді, вкопалась батарея № 1 Лощенка.

Місто обудилось до щоденного життя, здивоване збільшенням варт і патрулів.

Вночі ген. Лігнау і нач. штабу формованого тут корпусу були часово взяті під варту в своїх мешканнях.

Німецький гарнізон не вмішувався в наші справи. В Московській гостиниці, де помістився Болбочан і призвані до праці старшини, почалась гарячкова організаційна праця.

До штабу цього призвано: начальником полковника Парфеньєва, ученого артилериста, квартирмейстером п. полковника Гейденрейха. Докооптовано старшин з штабу місцевого корпусу, а з полку забрано Літовчика, Шелеста, Коржа і Черниша.

Дивізія знову розгорталась в корпус, де команду обняв полковник Сільванський. Полковник Загродський призначений командуючим армією, котру не мав формувать.

Гайдамацький полк обняв сотник Волох, любимець Петлюри, а Дорошенківський — Іван Литвиненко. 2-й Запорозький полк Болбочан передав Дубовому. Мене призначено ад'ютантом цього заслуженого полку.

Цивільну власть взяв в руки інженер Сергій ГГимошенко. Був він знаним широко в залізничних колах і користався з поваги і популярності. Тепер носив звання губерніального комісара.

До Харкова залогою визвано Дорошенківський полк. За 2–3 дні масово зголошувались охотники. Курені осягли повний бойовий склад.

Для перешколення нововступаючих було виділено 50 козаків і кілько досвідчених старшин для організації інструкторського куреня. Командиром призначено сотника Дмитра Федорова.

Масовий доплив охотників та маюча наступить мобілізація заставили думать про розвернення полку в дивізію. Коло цього завдання приступлено одразу; забирала ця праця весь вільніший час

Тим часом курені виступили на Полтаву і ст. Лозову.

Перший курінь під командою Шепеля посувавсь до залізниці через Константиноград з півдня. Інструкторський курінь мав остатись в Конграді і організувать комендатуру на важній вузловій станції Лозова. Решта полку вирушила на Полтаву з двома польовими батареями.

Після значнішої потички коло ст. Божково полк увійшов ранком в Полтаву. В потичці здобуто дві гармати, а до куренів перейшло чимало солдатів і кілько старшин.

Мав під Константиноградом бій і 1-й курінь; ранено тоді Шепеля. В цім часі захорував на тиф Дубовий, полк прийняв Зільницький. Наскільки Дубовий цікавився і частинно особисто виконував працю в зв'язку з проектованим розверненням полку в дивізію, Зільницький, хоробрий і авторитетний старшина, не зносив штабової праці. Все підписував, на все годився. Тепер я не мав ні хвилі вільного часу.

Стало відомим про зайняття Києва Директорією; головну силу там становили Січові Стрільці. Називались Осадним корпусом під командою полковника Євгена Коновальця.

Нова влада мала буть установлена в Полтаві по порозумінні з Києвом і Харковом.

Курені вирушили на Ромодан в сторону Києва і на Кременчук, де мали задержаться. На станції в Полтаві остався штаб полку, піша розвідка, кінна сотня, постачання і немуштрові частини.

Вислана на місто кінна сотня дала знать, що по вулицях ходе маса озброєніих. Називають себе повстанцями, до міста увійшли ще звечора і зайняли військові казарми.

Зільницький доручив мені справу вияснить.

З двома козаками з ручними кулеметами Левіса та гранатами при поясах поїхав я до червоних казарм. Дійсно, ходило багато людей з рушницями, обрізами, одітих переважно в селянські свити, різного віку.

Місто ніби замерло. Позамикані магазини, пекарні. Кой-де групки озброєних німців.

До казарм коло 2łA-3-x кілометрів. Це величезні триповерхові будинки, поставлені як "п". Посередині мощений двір, довгий на 150 м, широкий на 100 м.

Весь комплекс обведений міцним високим муром, з широкою брамою і фіртками на вулицю. Стоять двоє вартових. Довідуюсь, що в казармах є отаман повcтанців. В'їхавши в двір, казав своїм хлопцям буть напоготові, до себе близько нікого не підпускать. Хлопці були надійні. В сірій черкесці, з малиновою вставкою на грудях і такого ж цвіту шликом на шапці, піднімався я по сходах на другий поверх. Прохід набитий озброєними людьми; їх погляди, напівцікаві і напівворожі, не віщують чогось прихильного.

В чималій кімнаті за столом сидить в цивільнім пальто з бородою отаман, якась жінка, чорноволосий, семітського типу, худий чоловічок і ще кількох в шинелях.

Представившись, хто я і з чийого розпорядження прибув нав'язати зв'язок, з вeликим здивуванням пізнаю отамана. Це бувший штабс-капітан Шинкар з 4-ї Фінляндської дивізії. Стрічались ми на Стоході і на військовім з'їзді в Бердичеві. Добрий промовець, виступав Шинкар не раз од імені поміркованої партії трудовиків.

Пригадався йому і просив прибуть до штабу для обговорення дальших спільних починань. Жінка і чорний кидали на мене погляди, повні ненависті. Інші байдуже слухали балачки.

Шинкар освідчив, що "нікуди він не поїде, шукать порозуміння не збирається. Директорії повстанці не признають за владу, мають власну дорогу". Він формує бригаду і на Київ піде окремо.

Взагалі часу не має, бо зараз спішить на Селянський з'їзд.

Осталось тільки піднятись і вийти. Сходячи вниз, не без підстави міг сподіватись кулі в плечі. Старавсь заховать спокій і не показать по собі страху. Чутки про зайняття Києва були передчасні. За мною зараз зійшов Шинкар, сів в підставлену бричку і з кількома з свого оточення скоро по'іхав до міста.

Без поспіху і наша трійка поїхала слідом.

В місті, коло гарного великого будинку, замітно здалека великий рух. Щораз група людей входе до середини. Треба заглянуть.

Величезний зал і балкони по боках запхані. Людей з 1500 чоловік, переважно з рушницями. На естраді за столом — Шинкар, жінка і чорний, що були в казармах, двоє нових.

Саме говорив чорний:

"… в Полтаву кто-то вступіл, кто нє прізнайот Советской Власті! Так ми же єму скажем, товаріщі, - рукі прочь!.."

От воно що!

Виступала і жінка з-за столу. Повна ненависті була її промова про капіталістів і буржуїв в Директорії, зрадників революції. Розуміється, обоє говорили по-російському.

Несподівано появився промовець в чорній шапці, котрий умовляв не слухать чужих провокаторів, мать свій розум. Не спішить. Своїми громадами обговорювать болячки і рішать. Захоче громада Радянської Ради — нехай цю Раду вибере, та нехай це буде Рада, а не Совєт. Значить воно те саме, а буде своє, не накинуте. Всенародний з'їзд вирішить і установе форму влади.

В залі загуло, зашуміло. Чулось "Правильно!", істеричне жіноче "Прочь!", кричав чорний: "Прочь!"

Молодий промовець мав голос дужий, тикав пальцем на стіл, і його оглушливе "Провокатори!" перекривало весь пошум.

І раптом тиша. Всі оглядаються назад. Зійщов і промовець, пробирається назад. Оглядаюсь назад.

З вулиці головними дверми увійшло четверо старшин кінної сотні. Стали в ряд, запалили люльки, смокчуть і спокійно дивляться на зал. Там закотлувалось.

Виходжу з кіннотчиками на вулицю. Сотня розвернута лицем до будинку — 150 шабель.

Тепер це 2-га кінна сотня, командує нею Дяченко, висунутий мною. Хоть був поважний спротив з приводу поводження. Переважила слухняність і не будь-яка одвага.

Кінний дивізіон в команді Римського-Корсакова має коло 300 шабель і 4 кулемети "максими". Шефом дивізіону — Петро Болбочан.

Показавши Дяченкові Шинкаря та його оточення, звелів сотню держать напоготові і прослідить, куда удасться Шинкар.

Передумував, чи добре вийшло мені, коли промовив коротко до зібраних? Це зараз по істеричній промові жінки.

Сказав так: "Браття! Український Національний Союз, в якім скупились всі наші поступові партії, групи і організації, виступив з зброєю в руках проти окупації і тих чужих сил, що хотять нам шкодить в обороні права Українського Народу до Самостійності, в обороні права рішать самим свою судьбу.

В моменті, коли падають трони, валяться тисячолітні держави, повстають поневолені народи, творять своє нове життя.

Наша головна влада — Директорія. До неї увійшов ваш земляк Симон Петлюра. Знаєте його, Головного отамана нашої збройної сили.

Зараз наші курені б'ються під Ромоданом, оддають кров і життя за щасливий завтрашній день.

Вас, брати, звем до спільних боїв. Ворогів маємо багато, ворогів сильних і безпощадних.

Чув ворожий голос, щоб нищить народне добро, що звав до братовбивства і анархії.

Ми не хочемо чужого, хочемо згоди і співжиття добросусідського. Свого не оддамо і битись за свої права будем до остатнього моменту свого життя.

Брати! Не піддайтесь провокації, заховайте спокій!

Ставайте рядом!"

Чув тоді шипуче "Буржуй!", прихильне "Добре говоре!", "Дайте, хай докаже…", "Видно, шо охвицер…" і т. д.

Після мене виступив отой молодець, що перекричав усіх. Звався Несевра. На другий день записавсь охотником.

Оглянувся, од'їхавши. З музичної школи всіма сторонами виливалась сіра маса. Мало хто мав тепер рушницю.

Кінна сотня непорушно стояла розвернута. Спереду Дяченко смоктав люльку.

Здавши звіт Зільницькому, що бачив і чув, опинились ми в критичнім положенні. В місті перебувало кілько тисяч озброєних в міцних казармах за високим муром.

Ми мали 300 шабель, сотню багнетів, чотири кулемети і одну легку гармату.

Такий стан не позволяв на твердий голос. Ув'язаться в новий конфлікт, та ще оружний, не було сили, а оставатись збоку не випадало.

Негайно нав'язались ми з Харковом і повідомили про положення в Полтаві.

В відповіді отримано категоричний наказ. Шинкаря з штабом арештувать. Скуплених в казармах роззброїть. Болбочан виїжджає в Полтаву, де наступе рішення.

Перше рішення кіннотчики виконали справно. Арештованих доставлено в гостиницю, зайняту для військових потреб, і посаджено під варту.

Друге завдання лягло на мене, було поважне і небезпечне. Осіннього пізнього дня, коло 3-ї години по обіді, з пішою розвідкою, кулеметами, гарматою і десятком кінних ординарців підійшов я до кошар.

Гармата повним галопом пролетіла коло варти і на виду завернула, скерувавши на казарми дуло.

Кулемети без поспіху зайняли становища з можливістю обстрілу чотирьох сторін.

Піша розвідка під командою доброго і спокійного сотника Всеволода Кустовського розсипалась в лаву. Тоді з ординарцями я в'їхав в браму. З усіх вікон виглядали голови, стежучи за нашими рухами. Криків і біганини не замітно, казарми замерли. Казав одному з вартових визвать когось з старших командирів. Скоро двоє показались од казарм і швидко йшли до брами. Під'їхав до їх і спитав, хто вони є?

Один старший назвався командиром полку, молодший — його ад'ютантом.

Сказав їм, що отаман Шинкар під стражею. Прошу, аби всі вийшли з кошар і уставились густою колоною з загнутими боками. Рушниці мають буть поставлені "в козли", гранати зложено окремо.

На те даю 30 минут. Хочу порозуміться І уникнуть непотрібної потички. Далекий од вжиття націленої гармати і кулеметів. Жду. Все одбулось скоро і справно.

Згромаджені на подвір'ї творили велику і глйбоку колону.

Звернувся до їх, напрягаючи голос.

… Як військові одиниці од тієї хвилини войи розв'язані. Зброю, уставлену в козли, оставлять і вернуться спокійно в казарми. Хто хоче служить Батьківщині, буде прийнятий в наших рядах як брат. Достане одежу, обув і зброю. Рано каждий може вернуться додому.

Коли бачу, ви без вечері, зараз прийдуть тут кухні. Командири по одному од сотні визначать для додаткових вказівок. Тепёр спокійно рушайте в порядку.

Послухано. Темно було, як приїхали кухні з запасом і самоходи по зброю. Кустовський з своїми обняв варту, а гармата і кулемети вернулись до себе. Другого дня в полк вступало коло 1500 охотників.

Приїхав Болбочан з своїм штабом і зайняв Призначене мешкання. Дяченко вручив мені поважну суму грошей і папери, одібрані Шинкареві при арешті. Походили з Радянської амбасади з директивами Совнаркому про повстання проти Директорії. Запевнення про зичливу нейтральність свідчило про зрадливість совітської політики. Німці потребували виводу наших частин з Харкова, грозячи вжиттям сили. Було їх там понад 30 000 добре озброєних. їм загрожено заблокуванням залізниць, а одночасно запропоновано приспішить свій виїзд додому, в чім не матимуть перешкоди.

Тривожні вісти надійшли з східного полудня. Утрачено зв'язок з залізницею між Харковом, Запорожжям і Катеринославом. Ст. Лозова була зайнята частинами отамана "батька Махна", котрий оголосив Гуляйпольську республіку і ішов під чорним прапором анархістів.

Скеровано там інструкторський курінь і кінну сотню. Анархістичні відділи одкинуто до станції Синельникове.

З паперів, одібраних у Шинкаря, виникало, що Червона армія прийде на поміч повстанцям визволятись з ярма поміщиків, буржуїв і капіталістів, що сидять в Директорії.

В бік Білгорода скеровано Богданівський полк.

Кінчалась організація 2-ї Запорозької дивізії в складі: Республіканський полк, полк імені гетьмана Мазепи, — // — // — // — Наливайка, — // — // — полковника Богуна, кінний дивізіон ім. Петра Дорошенка, бригада артилерії, окрема інженерна сотня, помічничі частини.

Командиром дивізії назначено Зільницького, а начальником штабу… мене! Ніякі протести мені не помогли.

Коротка штабова праця не давала ніякого права до зайняття цього важк ого відповідального міста, та ще в часі бойових подій! Бути начальником штабу дивізії міг бути штаб-офіцер Генерального штабу.

Командирами полків призначено:

Нарешті зайнято Ромодан у нас. Директорія вступила в Київ. Штаб дивізії переїхав в Кременчук, де розмістилась І бригада. Наливайківці і богунівці розмістились за Дніпром в Крюкові.

В Кременчуці з великим жалем і болем прощались ми зі своїм товаришем, героєм Сиваша, найодважнішим з хоробрих, свіжо назначеним командиром Республіканського полку Михайлом Зелінським. Спішив він, ще недолічений, до своїх.

На ст. Ромодан був арештований і разом зі своїм джурою Курахом розстріляний оставляючими місто і станцію після упертого бою з мазепинцями і республіканцями.

Бій вели частини в російській уніформі і перший раз — батальйон німців.

Проводжали Зелінського в могилу всі бойові товариші і многі тисячі людей. Остатнє "Прощай!" завершено трикратним залпом всім Богунівським полком і батареєю Лощенка.

Курах не був убитий. Тяжко ранений, він стратив притомність; пізніше вилічився, а через кілька місяців поліг в бою.

На харківськім напрямку Червона армія перейшла границю і повела наступ, насідаючи на Богданівський полк і Кармелюцький курінь з боку Грайворона і Білгорода.

Вислано там Республіканський полк, броневий потяг "Запорожець", виконаний залізничниками Кременчука і Крюкова.

Знову Махно посунувся на Лозову, загрозивши тилові Гайдамацького полку, прикриваючи вугільний донецький район. На Полтавщині в деяких містах появились озброєні відділи, котрі нападали на маєтки, грабили і палили.

Положення щораз погіршувалось.

Прибувший полк Сірожупанників вислано проти Махна. В дорозі він збунтувався і одмовився од виступу і проти Махна, і проти червоних. Був роззброєний. Командир цього полку, полковник Павло Крат, посідаючий найвищі ордена, хоробрий і рішучий, не міг дать ради з розагітованою товпою. Полк був, щоправда, слабенький, яких 300 багнетів. Гірше — даний приклад тяжкого порушення дисципліни.

Інструкторський курінь з трудом удержував Лозову і доносив о дезерції серед своїх свіжовступивших охотників.

З білгородського напрямку щораз тривожніщі вісті. Переважаючі сили червоних тіснили наші невеликі сили. Командував Червоною армією Антонов-Овсієн- ко; в наступаючих частинах виявлено великий процент мадярів, китайців, латишів.

Полонені називали номера і назви полків, командирів, кількість батарей.

З цього приводу з Києвом виникли непорозуміння і погіршали стосунки. Уряд запевняв, що з Москвою війни немає, що то на свою руку ведуть бої різні самовольні групи, як і Махно. Прийшов наказ почепить на груди червоні стрічки. Харків боронить силами, які є в розпорядженні.

Ще раніше Київ прислав гострий наказ вияснить причину розгону в Полтаві Селянського з'їзду. Ходило про роззброєння повстанців Шинкаря. Говорилось уже про контрреволюцію в наших вищих штабах.

Все вказувало на те, що Харкова нам не вдержать.

Мазепинський полк скеровано на Полтаву, аби підперти харківський напрямок, бо появились нові озброєні відділи і загрожували містові. Бронепотяг "Запорожець" ніс охорону залізниці на Харків.

Нарешті удалось найти старшину Генерального штабу підполковника Стефанова, котрому іпередав обов'язки нач. штабу 2-ї Запорозької дивізії. Тягар відповідальності удалось скинуть з користю для діла. Старшина був знаючий, поважний і таку посаду уже займав. Я вернувся в Мазепинський полк ад'ютантом.

2-га бригада ще не закінчила організації і вишколення. В оборонних боях поважні страти поніс Республіканський полк. Під Дергачами ціла ар'єргардна сотня була цілком знищена. Рештки з раненим командиром (пор. Карась) попали в полон.

Чулося фахове командування у червоних. Операції провадив тут генерал Ситін. Так подавали полонені.

Болбочан з штабом переїхав у Кременчук і містився в вагонах. Положення було тяжке.

З Константинограда одходив інструкторський курінь під напором летучих численних відділів Махна. Одходив в кілька сот. Шлях одходу Гайдамацького полку був перехоплений. Всім частинам вислано приказ одходить на Полтаву. Знову з Києва категоричне: не оддавать Харкова.

А чим боронить?

Тим часом всі частини були добре убрані і обуті. Полтавські і кременчуцькі інтендантські склади мали великі запаси військового майна і продуктів.

Сотні мали вид ситий, добре озброєння і вигляд. Полки дивізії мали власний цвіт петлиць, кантів, верхів шапок і отоків: республіканці — червоний, мазепинці — білий, наливайківці — синій, богунівці — зелений, кінний дивізіон: 1-ша сотня, — малиновий, 2-га — II — чорний, артилерія і інженерні частини — чорно-червоний.

Зимою вся дивізія мала вигляд кубанських козаків, а літом — бельгійської apмії.

Запас патронів і снарядів до артилерії було порівнюючи небагато, на 2–4 поважніші бої.

Наступав 1919 рік. Надвигались тяжкі часи. Повстанчі загони в більшості перемінили національний прапор на червоний. "Все позволено", "Грабуй награбоване!" прийшлось ближче до зрозуміння. Багато було і таких, що ніби держались національно-народних гасел, та не признавали над собою ніякої влади.

Зелений, Терпило — в Трипіллі, Коцур — в Чигирині, Чучупака — в Чорному і Мотронівському лісі, Апостол — коло Знам'янки, Ангел — в Чорнобилі, Шепель — в Літині і немало менших.

Була це стихійна неорганізована сила, пильнувала єдине: свого села, волості, а навіть повіту. Ждало їх знищення в недалекій будучині. Далеко ці "отамани" не дивились.

Колись все перебере, перегляне і виясне фахівець-історик.

Оставлено і Харків, і Полтаву. Посліднім одійшов бронепотяг. Республіканці і богданівці пробились через Лозову. Десь з Донеччини пробивались гайдамаки. Готова 2-га бригада мала одібрать Полтаву і одним полком вирушить на поміч гайдамакам.

Трапився цікавий випадок. Бронепотяг мав по дві платформи спереду і ззаду, нагружені шпалами і рейсами на випадок зіпсуття залізниці. Залога і десант 200 чоловік містились в забезпечених бронею вагонах. Несучи на підступах до Полтави дозорну службу, потяг вертався рано Назад набрать води. Яке ж було здивування залоги, коли на платформах з шпалами побачили присівших по боках коло 40 чоловік озброєних, переважно китайців. В темноті вони залізли на платформу і не знали, що далі робить.

Мали атакувать бронепотяг, та не знали як.

Сталось щось несподіване і незрозуміле. Ішла нарада командирів частин в зв'язку з наміченим переходом на Правобережжя. Всі частини були тепер об'єднані в Запорозький корпус. Одбувалась реорганізація штабу.

В часі тієї наради дано знать, що на станцію приїхав бронепотяг і ешелон гайдамаків. Сотню мазепинців, що несла там варту, оточено і казано йти до себе; варту перебрали гайдамаки, їх становища з кулеметами і гармати бронепотяга скеровано на місто. Коло штабових вагонів поставлено кругом вартових.

"Зрада!?" Як гайдамаки приїхали? Пробились чи зайняли Полтаву? Такі питання посипались кругом. Не гаючись, курінь мазепинців казано висунуть в керунку станції, де на підступах закріпилась одійшовша з станції сотня. 2-га бригада в Крюкові приведена до бойової готовності, як і решта мазепинців.

Вибрано трьох старшин вияснить поступування гайдамаків.

Удалися там військовий старшина Віктор Малець, ад'ютант наливайківців Микола Заєць і я. Минули застави мазепинців і гайдамаків, проведено нас до вагону, де знаходився Волох, командир гайдамаків.

Звичайна теплушка. На нарах сидить в білизні Волох. Штани і чоботи лежать на полу. Перед Волохом миска з цукорками. З другого боку Волоха, на нарах, — Загродський! Обидва по-татарському підібрали ноги. З цікавістю оглядаю Волоха, котрого ще не бачив. З голови на лоб опустився довгий темно-рудий оселедець. Досить довга борода. На лиці сліди віспи. Вираз сірих очей твердий, неприязний. Кілька старшин гайдамаків в гарних синіх жупагіах, підперезаних червоними поясами, дивляться на нас неприхильно.

"Ким будете і з чим прибуваєте?" — питає Волох.

"Ми — представники 2-ї Запорозької дивізії, прислані довідатись про повод арешту нашого старого командира і його штабу.

"Залишили Полтаву та ще питаєтесь?"

"Наша дивізія шанує і вірить отаманові Болбочанові. Просимо сказать, чи в Києві відомо про те, що сталось?"

Волох протяг папір. Була то телеграма такого змісту: "Арештованого отамана Болбочана достачить в Київ разом з штабом. Ви призначаєтесь командиром корпусу. Петлюра".

"Все зрозуміло. Наказові і Вам підчиняємосьТ. Разом засалютували.

"Скільки у вас багнетів, яка сила дивізії?"

"6000 багнетів, 300 шабель, 18 гармат, 40 кулеметів. Враз з помічничими частинами — коло 9 000 чоловіка".

"Немало. Полтаву можна було удержать".

Загродський кілько разів піддакнув: "Так, так, пане отамане!" В очі не дивився. При своїм дуже високім зрості весь час похилявся над Волохом, угодливо, без заховання гідності.

В кінці я звернувся до Волоха: "Пане отаман^! В знак довір'я просимо дозволу одвезти арештованих в Київ під нашою охороною. Ви визначите когось од себе. На Трудовий конгрес, що начнеться за два дні, од нас їде шестеро, от і оказія. А Вам буде велике спасибі!"

Волох подумав і запитав: "А хто поручиться, що повезете арештованих в Київ?"

"Слово честі і порука всіх командирів частин".

"А що, як не довезете, голови буду рубать тим командирам?"

"Довезем справно, слово наше міцне, не зламаємо!"

"Добре, згоджуюсь. За дві години потяг мусить одійти, поспішіть!"

"Дозвольте побачиться і заспокоїть арештованих".

"Побачтесь, та не гайте часу!"

Майже весь час з Волохом говорив я. Малець і Заєць більше мовчали, тим самим стверджуючи солідарність.

Одвідали ми арештованих в невеликому вагонові-салоні. Болбочан трохи знервований, Сільванський і Парфеньєв спокійні, навіть посміхаються з Волоха. Гейденрейх прикинувся сплячим, троє ад'ютантів — Корж, Довбня і Письменний — при зброї. Всередині варти нема.

Скоро повідомивши про виїзд до Києва, заспокоїли всіх в вагоні і чимскоріше вернулись назад, де нас ждали з напруженим нетерпінням.

З перебігу переговорів всі були задоволені. Визначено, крім делегатів на Трудовий конгрес, ще 8 чоловік з двома кулеметами "Кольт". Мав їхати як начальник охорони. Дали знать од Волоха, що потяг од'їде в 7.00. Маємо 3 години.

В 6.30 ми на станції. До паровозу дочеплено (…) і теплушку для охорони. Там гайдамаки. Коли і наша охорона зайняла вагон, підійшла група гайдамаків, обвішана гранатами, — хлопці як дуби! Потяг от-от мав одійти. Гайдамацький старшина, — покликаючись на приказ Волоха, потребував, щоб наша охорона очистила вагон!

Полетів до Волоха, приказавши до повороту з вагону не виходить. Там така сама картина. Волох був убраний і в шапці з червоним шликом.

Питаюсь, чим визвана зміна рішення?

"То, що ви взяли кулемети без дозволу. Поїдуть гайдамаки, а ви вертайтесь до своїх полків".

"Так, так, пане отамане! Буде надійніше", — озвався Загродський.

"Перше отаманське слово ламається! Не робіть того, пане отамане. Нехай їдуть і гайдамаки, буде міцніша охорона. Ми хочемо не тільки слухать, хочем і поважать свого командира корпусу!"

Загродський мовчки похилився над цукорками.

"Що з ним говорить, арештувать і все!" — підвищеним голосом говоре поставний старшина. Глянув йому пильно в очі.

Волох оперся на свою товсту палицю, що завше носив вмісто шаблі і пістолета, помовчав і рішив: "Добре, їдьте разом".

Загродський, червоний, мовчав. Зник постоянний усміх. Не раз сиділи ми за одним столом ще в Білолуцьку. Знались добре. Хто міг сподіватись, що завше елегантський, чепурний, мило бачений Олесь сяде рядом з неокресаним диким Волохом по-турецькому над мискою дешевих "monpansie"! Що окажеться гівно-чоловіком?

До Ромодану доїхали всі в атмосфері спокійного розрядження. Грізно виглядаючі, обвішані гранатами, гайдамаки оказались добрими компанами, здезорієнтовані наклепами на "зраду" і буржуйство запорожців.

Той старшина, що так вороже поставився до мене, тепер їхав разом. Під кінець подорожі жалів кинутих необережно слів. Од нього дещо довідався цікавого.

Гайдамацький полк дуже численний, понад 5 000 багнетів, має дивізіон кінноти і 14 гармат. До того — сильний чотирьохгарматний бронепотяг і десятки кулеметів.

Під Лозовою легко розігнав махновців і до Полтави добрався без перешкод.

В Полтаві наскочили на поважні сили. Дорогу собі проклали бронепотягом і гарматами. Волох в бою надзвичайний. Хоробрість і спокій передаються всім.

Полк розрісся охотниками з околиць Краматорська, Дружківки, Константинівки. Все металурги і шахтери. Є немало і з Слов'янська.

В Ромодані застали ми кілька потягів війська. Добре озброєна і одіта, з сильним бронепотягом і двома батареями, була це ударна група Січових Стрільців. Чекали на неї перед оставлениям Полтави. Наш потяг затримано через зайняття торів. Удався до командира групи Сушка як до знайомого. Він підлягав безпосередньо Києву. Мав завданням одбить Полтаву, посунуться на Харків.

Про арешт Болбочана знав. В цій справі мовчав. Взагалі заховувався таємничо. Радив побачиться і побалакать з командиром Осадного корпусу і його начальником штабу.

Обидва можуть помогти в моїх клопотах.

Попрощався, побажав успіху й пішов до свого потягу, котрий рушив скоро дальше.

Рано приїхали ми в Київ. Ждали нас два легкові і два вантажні самоходи. Умовились ми наперед, що Корж буде з Болбочаном, дружини Болбочана і Сільванського з синком замешкають в гостиниці Михайлівського монастиря. Заопікуються ними Довбня і Письменний — обидва кияни. Я займусь справою у властей. Наші з охорони будуть ждать в вагоні дальшого приказу.

Болбочана поміщено в Європейській гостиниці, рядом з поміщенням, зайнятим Петлюрою. При дверях — вартовий. Полковників одвезено на абахту під сторожу.

В Михайлівськім монастирі містились жінки, рядом найнято кімнату для мене як місто, де будем всі збираться.

Там привів себе в порядок і вирушив на місто. Перш за все, побував у Петлюри, аби дістать пропуск до Болбочана і на абахту.

Не подібний був Петлюра тепер до пдомінного промовця з блискучими очима і повного енергії.

Лице бліде, перемучене. В голосі різкість, ненатуральність. Говорив про незарадність Болбочана як командира і політика. Про перебільшення противних сил; зоставлення Харкова і Полтави не було вимушене. Кинута на Полтаву спеціальна група Сушка одбере Полтаву і з гайдамаками піде на Харків.

Я, найбільше заскочений певністю удачі групи Сушка, запротестував проти брехні і наклепів на Болбочана і його штаб, як трубили київські газети. Запротестував в імені 2-ї Запорозької дивізії і особисто як учасник і свідок подій од листопада, од першого дня повстання.

"А що це за дивізія?" — питає Петлюра. Заткало мене і задивило таке питання керівника Збройних Сил.

Вияснюю, що це одиниця, не слабіша од групи Романа Сушка, котрого добре знаю особисто як командира куреня.

Одверто сказав, що група Сушка слаба для виконання завдання.

Пропуски я дістав. Одночасно Петлюра сказав, що справу арештованих розглядає визначена комісія, котра представе перед урядом свій висновок на рішення.

Зараз же поїхав в штаб Осадного корпусу, положеного досить далеко.

Застав полковника Коновальця і Чайковського на місті. Обер-лейтенант австрійської армії був командиром куреня в Укр. Січ. Стрільців. В 1916 році попав до полону з своїм куренем. Мав коло 30–35 літ, худощавий, високий, з фаху, здається, правник. В його захованні чулась певна ненатуральність та хотіння робить враження людини високого положення і впливу. Чайковський наслідував Коновальця у всім.

Дістав тут приречення, що арештовані будуть інтерновані. За їх життя не треба непокоїться. Це було багато. Знову попав на Марішську до Винниченка, голови Директорії. Всередині мешкання нічого не змінилось. Не змінились і господарі.

Узнавши, з чим приходжу, Винниченко, завше зрівноважений, досить агресивно напав на Болбочана і його штаб. Було тут розігнання Селянського з'їздy в Полтаві, непочеплення червоних стрічок, роззброєння революційно свідомого полку, котрого треба спочатку краще обробить національно.

"Володимир Кирилович! На Ваших творах я виховувався під оком брата, которого знаєте. Те, що Ви говорили, я сьогодні прочитав в газетах. Все наклеп, все неправда.

Ніякого з'їзду селян в Полтаві не було, ніхто нічого не розганяв. Була роззброєна велика група під приводом Шинкаря і групи кількох агентів Комінтерну. Ці люди не признавали ні Директорії, ні Нац. Союзу. Діялось це під час боїв за Кременчук і Ромодан. З роззброєних на другий день четверта частина добровільно пристала до нас. Мушу додать, що роззброєння доконав я, маючи тілько сто чоловік проти коло 7 000. Ото Вам правда.

Ми маємо свої національні цвіти. Чужий — емблема ворога — нам не пристає. Сірожупанники були розагітовані, не хотіли йти ні проти червоних, ні проти чорних анархістів. Закон війни в такім випадку має одно рішення — кара смерті. Цього не зроблено. Не було б і виконавців. Запорожці — не кати.

Яким правом і з чийого відома газети пишуть нісенітниці? Кому це потрібно?"

"Комусь потрібно тепер, а через тиждень все можна одізвать".

"Я знаю близько всіх арештованих. Це все люди достойні, далекі од політики, аполітичні, патріоти, оддані справі незалежності України. На них кидають болотом люди, котрих, коли не можна покарать, треба негайно притримать!"

"В своїм часі виясниться все і залагодиться. Може, пізніше багато зрозумієтe. Тепер часу не маю".

Зрозумів на вулиці, що Винниченко перестав буть для мене найбільшим авторитетом.

Прийняв мене і воєнний міністр генерал Греков, донський козак, зв'язаний з Україною довголітньою службою. Генерального штабу бойовий генерал вислухав мене з великою увагою. Докладно розпитував про різні справи з військового погляду. На моє обурення на компанію преси про зраду і контрреволюцію смутно усміхнувся:

"То є доля одиниць, що вибиваються над рівень в таких бурхливих часах. Болбочан ставав на дорозі комусь. Не буду укривать, що положення для нього грізне".

Вислухавши про обіщання Коновальця, Греков подумав і одізвався: "То дуже важно. Я буду з свого боку налягать на інтернування вашого командира в безпечне місто".

Запитав ще генерала про положення і його погляд на майбутнє.

"Що ж Вам сказать? Одесу і Ніколаєв зайняли французи і англічане. З нами балакать не хотять. Ставлять на Денікіна. Завтра) починається Трудовий конгрес. Приїдуть представники з Галичини, люде поважні, що знаються на політиці і державних справах. Треба сподіватись рішаючих мір і постанов.

Тим часом, сотнику, немає чого критись: положення критичне. Не бачу можливості удержать не тілько Полтаву, Київ тоже не оборонемо — немає чим. Скрізь одходимо. Повстанчі групи, котрі йшли з Директорією, тепер в кращім випадкові вернулись на свої села і волості, ждуть, що буде а в гіршім — перейшли під червоний прапор".

Раковський недаром сидів в Києві стільки чгісу. Врешті подавсь здать справи Болбочанові. Корж саме виходив з протестом проти арешту, адресованим до Директорії, Головного отамана (через стіну), воєнного міністра і Партії самостійників.

Спіткав знайомих стрілецьких старшин Маренина і Вирвича. Довідався од їх про смерть Федя Черника і Івана Загаєвича в бою під Мотовилівкою. їм розказав про смерть і похорон Зелінського, тяжкі бої за Харків, Полтаву, Лозову. Розказав про арешт командування і мої спостереження. Попросив побалакать в своїм штабі, де мені заручено за життя командира.

Запевнили обидва, що коли Коновалець поручився, можна буть спокійним. Чулось в їх словах, що в Києві рішаючу роль мають в тім часі січовики.

Взагалі січовики були заскочені учинком Волоха.

Довідались, що варту при абахті несуть січовики. Завтра там буде Іван Глова начальником.

В Михайлівськім монастирі жила дружина нашого священика Миколи Мошняги. Була рідною тіткою Болбочанової. Сам Мошняга мав тепер під Києвом свій приход.

Приносив там жінкам потішаючі вісті і надію на виїзд в спокійне місто.

В день одкриття Трудового конгресу побував на абахті. Привітав і поцілувавсь з Іваном Гловою, своїм побратимом ще з часів Воронка.

Був це сердечний, одвертай старшина, часто колись мріяли ми про велику Соборну Державу. Для нашої слабої національної підготовки ставився з зрозумілістю.

Поступком Волоха і газетними брехнями був глибоко обурений, своїх арештованих знав і поважав.

В кінці нашої розмови сказав йому прямо: "Слухай, брате! Чи не міг би ти випустить полковників? Знаєш їх: люди достойні, заслужені. Мають родини. З якої рації мають понижуваться через людську зависть і злість? В разі чого Коновалець і Чайковський не дадуть тобі зробить кривди. Петлюра має важніші справи на голові. Зрештою, тут ходе о Болбочана, а тому Коновалець прирік життя і інтернування!"

"Срав їх мамі! — Глова крикнув піднесений. — Що буде, то буде! Забирай полковників зараз!"

"Дякую, брате. Цього не забуду, знаю, чим рискуєш".

"Срав їх мамі! Спіткаємось, то вип'ємо". Не спіткались.

Так одбулось визволення штабу Болбочана. Всіх їх привіз в Михайлівський монастир. Парфеньєв і Гейденрейх скоро попрощались і назавше зникли. Гейденрейх, обурений, кляв по-російському, українському і польському хама Волоха, вошиву Директорію, неуків і дилетантів.

Тепер увагу мою зайняв Трудовий конгрес і виїзд інтернованого командира.

Перший день одкриття конгресу пройшов в виборі комісій, справдженні мандатів, усталенні порядку нарад. Другий день заповідався цікаво, з уваги на нагромадження справ великої ваги.

Ми шестеро мали місто на балконі, маючи під собою весь великий зал і бокові ложі. В одній сидів Коновалець, Чайковський, Дідушок і Мельник. Два остатні — впливові особи між січовиками.

Виступав прем'єр міністрів Чеховський, майбутній архієрей, голова Директорії Винниченко і Головний отаман Петлюра. Чеховський, солідна фігура, убраний в чорний дипломатичний фрак, накреслив стан краю, починання уряду, підступ Комінтерну, світову політику. Здержано і спокійно.

Петлюра запевняв конгрес, що збройна сила, яку має, вистаче на перемогу. Щось споминав про нову зброю. Говорив ще о переговорах з французьким командуванням в Одесі.

Винниченко більше уділяв ваги політичним справам соціального характеру.

Разом з Петлюрою порушили справу чорної зради Болбочана і його штабу, контрреволюцію та реакційність.

"Тепер всі зрадники сидять арештовані, жде їх народний суд".

Неповажно і смішно було слухать такі речі після балачки з Трековим. Було одночасно смішно і боляче. Виступи представників Галіції різнились солідністю, спокоєм, діловитістю і об'єктивністю. Сам вигляд, достойний, відповідаючий повазі хвилі, способив до довір'я.

В Галичині йшли бої з поляками за Львів. Відродження Польщі було постановлено побідними державами. В Франції була організована стотисячна польська армія, озброєна та виряджена, як новочасна європейська. В краю готові кадри 15000 легіонів, 100000 бувшого корпусу Довбор-Мусницького та коло 30000 бувших офіцерів і солдатів з австрійської армії і стільки ж з німецької. Проти 50000, билось коло 30000 бувших Січових Стрільців та солдатів з українських полків. Відчувається недостача зброї і кінноти. Немає старших, досвідчених командирів.

До цього часу поляки ие мають переваги і бої проходять з перемінним успіхом. Має наступить мобілізація.

Галичане просять помогти зброєю, амуніцією і кіннотою. Поміч була обіщана. Дійсно, вислано там зброю, кінний невеликий загін п. полковника Долуда. Виїхав там генерал Омелянович-Павленко, геррй оборони Осовця. Обняв він в скорім часі головну команду Галицької армії.

Найважнішим моментом конгресу була постанова: об'єднання всіх українських земель — оголошено соборну Українську Народну Республіку.

Ця історична хвиля в'язалась з великими замислами гетьманів Богдана Хмельницького і Мазепи. Не було тільки когось, щоб став на їх місто.

Може, найдеться?

Сидячи з своїми, замітив близько знайоме обличчя. Пильно вдивлялись чорні очі з обавою і злістю. Пригадав. Це був жидок з оточення Шинкаря в Полтаві.

Спіткав припадково Таню Гладун з Кічкаса. Вона мала вищу освіту, була дуже гарна. Старша од мене, активно працювала подітично, була членом соціал-де- мократичної партії, близько зв'язана в праці з Андрієм.

Часто бувала у нас, так що чулись ми близькими. З дому вона недавно. Там тепер неподільно панує Махно. Розмовляли ми за столом у неї в невеликій кімнаті. Вважаючи мене за однодумця, оповідала про те, що діялось на самих верхах, а була близько коло Винниченка і Петлюри як марксистка. Слухав, затаївши дух, з почуттям невимовного одчаю і розчарування.

Гетьманський уряд зоставив в банкові величезні скарби. Великі гасла, слова крили, як завіса, гірку правду.

В закритих для невтаємничених кулуарах велася боротьба між партіями. Взаємне очорнювання, заздрість, недовір'я насвітлювало дійсне обличчя недавніх авторитетів. Витворювалось враження десятків рук, вчеплених в гетьманські скарби. Хто скільки загребе!

На тлі хаосу тільки окремі одиниці, як Греков, Міхновський, виділялись як чесні, авторитетні і правдомовні.

Перед виїздом потягу до Станіславова, куди був висланий Болбочан, виїхав Тарнавський до дивізії з моїм рапортом і особистим листом Зільницькому і Дубовому.

Збираючись виїжджать з Києва, зайшов попрощаться з ген. Трековим. В міністерстві рух, заклопотаність.

"Укладаємось, як бачите, в дорогу", — сказав генерал. — "Будете в Вінниці, прошу зайти". На прощання.

Цим було сказано про ситуацію.

Повний чорних думок, спіткав несподівано к-ра інструкторського куреня Дмитра Федорова. Він тоже мав справу в міністерстві.

Запорозький корпус зоставив він в часі переходу на Правобережжя. Волох захорував на тиф, командує корпусом Загродський. Має Федоров, вертаючись, заїхать в Канів, додому.

Радий спітканню, повів його в Михайлівський монастир до Сільванського.

В Станіславів з Болбочаном поїхала дружина, Корж і Довбня. Просили і уговорювали і мене їхать з ними, та уважав те і не на часі, і обов'язком повороту в свій полк.

Зрештою, був цілком пригноблений. Тепер радились ми втрьох і рішили так. Всі заїдемо в Канів. Сільванський оставе там дружину з сином, а потім побачимо, де шукать свою дивізію.

Мені хотілось побувать на могилі Великого Кобзаря.

Федоров запевнював мешкання Олені Миколаївні з синком Віталієм і опіку.