Спомини запорожця

Військова служба

Сім тижнів подорожі, повних пригод і вражень, поширили мої відомості в різних керунках. Ніби дійшло пара літ віку.

Опалений сонцем, провіяний вітром, трохи похудівший з'явився додому з готовим рішенням.

Те, що коштувала подорож, стократно оплатилось, а витратив небагато. Харчі майже нічого не коштували — продукти мінялись за рибу. Човен і всі припаси продались майже за подвійну ціну.

Пізналось ширше життя людей, Київ, Дніпрові береги майже на 1000 кілометрів. Пережилось серед природи чар літньої ночі, вечірніх годин заходу сонця та незабутнього пробудження дня в золото-червоних проміннях життєдайного сонця.

А головне — глибоке враження неоцінимих січових пам'яток.

Радісно повітано мене дома, з неменшою радістю і я привітав своїх рідних. Була неділя, гостили якраз Войтенки.

Зібрались всі за столом, пообідали і почались розпитування. "Ну, розказуй, хіба непогано провітрився? Були чутки, ніби бачили тебе на човні? Будем слухать, де бував, що бачив і чув?" — так розпочав Андрій.

Розпочалось моє оповідання про все пережите по можливості докладно. Слухали уважно, кидаючи питання про різні цікавші моменти. Як дійшло до порогів, а особливо пережитого страху на Ненаситцеві, мої слухачі завмерли… Були сльози, окрики страху, докори на легковажність. Тільки Андрій мовчав нахмурений, пильно дивлячись в очі.

Відомо, що найбільше сліз вилила матінка, докоряв Полікарп, Люба тихенько плакала, а Галя, бліда од страху, тільки очі ні на хвилю не одводила, притулившись до матері.

Настрій змінився, як почав оповідать, як рятувався од комариної смерті в Великому Лузі.

А коли почав розказувать, що бачив в нікопольських церквах, знову повна тиша та питання.

Темно було, коли кончилась моя оповість.

За вечерею об'явив своє рішення скоріше одвалить обов'язок військової служби, не чекаючи на призив. Рік мине скоро, будуть розв'язані руки. Що потім — покаже час.

Мама і Андрій згодились з цим. Всім стало легше. Побачився з Т., стиснуло щось всередині, але не так гостро, як раніше, хоть, здавалось, стала кращою. Трохи неначе посмутніла, почувши моє рішення. Обіщала ждать.

Дуже скоро все уклалось, і поїхав я рядовим охотником в 7-й саперний батальйон в Харків. По помірах і фігурі випадало йти до кінноти, одначе бувалі люди радили йти в сапери. Так і сталось.

Місто велике, має університет, інститути технологічний і політехнічний, великі парки, ботанічний сад, величезний зоологічний парк, де звірі і птиці живуть в умовах, зближених до натуральних.

Дивним видалось, що Катеринослав, вдвоє менший, має трамвай, а тут вагончики по рельсах тягнуть коні! Одна з важніших вулиць од вокзалу була брудна, що тоже не личило такому містові.

Люди на зовніш виглядали заможно, чисто. Харків був культурно-науковим осередком всієї Східної України, а одночасно важним промисловим та торговим пунктом і залізничним вузлом.

Йшли од нього і перехрещувались залізниці в шести напрямах.

Містилося тут чимало війська: піхота, артилерія і сапери. 7-й саперний батальйон містився в південній частині міста, в кінці довгої Сумської вулиці. Територія батальйону займала площу 45–50 гектарів. Містились в огородженім місті казарми, магазини, поміщення штабу, доми для офіцерів і їх родин.

На вільнім плаці одбувалась муштра, практичні роботи польові, будова різного виду окопів, траншей, тимчасових поміщень і мостів різного типу і призначення. Рядом з кошарами, одділений глибоким проваллям, находився великий університетський сад. Утриманий в натуральнім стані з густим пошиттям сад од вулиці мав ресторан, кофейню, квітники, откриту естраду для оркестру, хору або артистичних виступів. Недалеко, по противній стороні, находився іподром, де улаштовувались кінні змагання.

Приділений до 4 роти в 2-й взвод, зачав свою військову службу. Людей в казармі поміщалось 100–120. Каждий мав своє ліжко, столик на двох, вішаки на 25 чоловік.

В роті було 5 офіцерів і 26 підофіцерів, рядових 200 в рядах і коло 20 на кухні, при офіцерах, магазинах.

Поза працями практичними і муштрою по обіді в кошарах одбувалася "сло весність". На весь склад б-ну приходилось, по національності: українців (мало росів!) — 60 %, росіян і поляків по 15 %, решта потроху жидів, греків, навіть з Кав казу пара. Всі жили на території України. По фахові найбільше ремісників, трохи хліборобів і інтелігенції — урядовців, купецьких синів.

Взагалі сапери були переважно дітьми міста з домішкою з селян. Був це еле мент більше розвинений, рослий, грамотний.

Офіцери ввічливі, інтелігентні; серед них поважна частина з вищою освітою. Підофіцери, переважно надстрокові, як всі фельдфебелі, являлись інструктора — ми на практичних роботах, добре знали своє діло, держались з гідністю, ціну собі знали. Молодші підофіцери і єфрейтори, на котрих обов'язок накладав "словес — ність" і початкову муштру, переважно з кінчаючих військову службу, мали половину дуже несимпатичних, некультурних і хамуватих.

Цей елемент переважно сільський. Ці перед молодими саперами любили показать свою власть, уживали в стосунку до слабших вульгарних виразів, непотрібно карали, а навіть були випадки мордобиття, як не було близько офіцера.

Ці ніколи не позволяли бить солдата, а щоб собі щось подібне учинить — ніколи не чув. Пізніше бачив в піхоті, і то не раз.

Було в роті трьох Пархоменків. Два старших і один молодший унтер-офіцери. Один — "старший обучающий" — провадив муштру. Знав всі устави напам'ять. Літ з п'ятнадцять був в війську, інструктор знаменитий, постава зразкова. Держався як строгий, вимагаючий учитель. Другий взводний, добродушний, з завше веселим обличчям, мову пересипав веселими увагами, людина, посідаюча вроджений гумор. Тоже позастроковий, дбав про свій взвод і не раз поміг потрібуючому.

Третій, молодший унтер, кінчав свій строк. Невеликого зросту, міцно збудований, мав тонкий, сильний, пронизливий голос. Будучи "оддєльонним", замучував своїх підлеглих "словесністю", муштрою, різним приставанням, карами. Являвся типом людини, створеної, аби докучать і затруювать життя другим.

Придирався зразу і до мене як до "вольного оприділяющого" інтелігента. В його очах, бігаючих неспокійно, чулась якась озлобленість і злість. Виливалось це в паскудних виразах і постояннім крикові.

Ніхто його не любив, часто однофамільці його осаджували. Молодший Пархоменко являвся плямою своєї частини, як це буває в каждій армії.

Споминав раніше, що під впливом брата (…) військова служба являлась злом, якого не можна було уникнуть.

Муштра, "словесність", наука титулування, зверхності, оддавання честі було нестерпимо нудне. Далеко цікавші і інтересні були заняття практичні. Тут все мало свою ціль, своє призначення.

В повітрі од ранку до вечора, крім обідньої пори, панував галас: в різних кутках одбувалась наука сигналів на ріжках, духових інструментах оркестру, барабанщиків. Окрема група проходила санітарну науку: перев'язки, обходження з хворими, покаліченими, раненими.

В недовгім часі од'їхали додому вислуживші строк, а почали прибувать новобранці. Спіткались навіть знайомі з Олександрівська, а з Верхньодніпровська — Микола Колісниченко, муж сестри Наума Гапоненка.

Через свого взводного улаштував земляка рядом з собою та на першій порі і заопікувався.

Одночасно змінився взводний. Новий — Тюрін — москвич, з професії літо — графщик, людина інтелігентна, має ще рік служби.

Цей пришпилив скоро Пархоменка-молодшого, заставив змінить стосунок до рядових, припинить матюки і стосувать кари "з розсудком"! З приємністю довго згадував Тюріна, а спіткавшись пізніше, привітався з ним по-приятельсь- кому. Тоді він був молодшим унтером.

З саперів, які мали рік служби, добре письменних, справних в муштрі, здорових та поставних, виділено групу класників.

Це властиво школа для будучих унтер-офіцерів і ділиться на більшу — саперно-підривні, і меншу — мінерські класи.

Класники містяться в окремім поміщенні, опікуються ними офіцери-учителі та виділені старші підофіцери-інструктори. Тут відношення підкреслено ввічливе, дисципліна розумна, а вимагання загострені як в науках, так і в муштрі.

Особлива увага звернута на вправи гімнастичні, легку атлетику. Класники убрані в допасовані мундири і чоботи. Фуражки без козирків.

Мундири і штани чорні, на погонах з червоною випусткою — серебряна цифра 7, схрещені лопата з киркою.

Офіцери мають погони серебряні з золотими зірками і саперською одзнакою, фуражки з темно-зеленого сукна з чорним оксамитним околишом і червоною випусткою.

У підофіцерів серебряні басони на комірі і рукавах та срібні нашивки на погонах. Взагалі уніформа саперів була скромна, а одночасно підкреслено красива.

Піхота, кіннота та артилерія мали погони золоті. Гвардія носила серебряні.

Кормились сапери добре, ситно. Одночасно багато залежало од кухаря, а в каждій роті був свій.

Підкреслить треба загострений контроль діжурних по кухнях, а особливо службового офіцера батальйону, котрі слідили за кількістю і якістю уживаних продуктів та смаком обіду і вечері.

Класники мали певні привілеї. Наприклад, можливість частішого виходу до міста, отримання в першу чергу обіду.

Заняття теоретичні провадили офіцери, а дещо інструктори. Входило в програму пізнання матеріалів: що до чого служе, що з чого робиться. Пізнання шанцевого інструменту, носимого і возимого, чим що виконується, до чого служе. Наука про порох, динаміт, піроксилін, тол, їх складники, спосіб уживання, приготовления зарядів, мінування. Уміння читать топографічні карти, зробить щкіц- нарис терену, розуміється, початки до ширших відомостей про топографію.

Пізнання всякого роду окопів, траншей, уміння їх виконать на ґрунті і правидлово розставить робочу силу. Пізнання польових мостів для піхоти, возів і артилерії. Одночасно виучувалась назва елементів та послідовність будови. Доходило до всього накреслення до каждого предмету належних рисунків, хто як потрапив.

І о диво! Почали ці заняття мені подобатись. Непомітно втягся в них і замітно почав виходить на перше місто. З охотою працював лопатою, киркою, сокирою, пилкою. Робив заряди, запалював їх чи то на гас, чи машинкою Сіменса електричною іскрою. Подобалось тут все. І як вибух перебиває товсте дерево, як заряд пороху далеко викидає 30 пудів каміння, як скоро складається і розбирається або нищиться міст.

Научився практичним способом облічить ширину ріки, провалля, робить шкіц терену. Перестало бути неприємним салютування, з приємністю козиряв своїм викладовцям і інструкторам.

Мав з гімнастики і стрільби добрі ноти. Рисунки найкращі. За те дістав на неокреслений час перепустку до міста.

З перепустки користав в каждий вільний час. Неохотно бував всередині міста, треба було "козирять" весь час направо і наліво, а часом ставать "во фронт" перед безпосереднім командиром роти і взвиш, то перед каждим генералом, а було їх немало.

В Харкові є на що подивиться!

1. Музей ізящних іскуств. Не такий, як, скажемо, Третьяковська галерея в Москві або Ермітаж чи Государственний музей імені імператора Олександра III. Проте є в нім скульптури і картини найзнаменитіших своїх і чужоземних митців. Тут і Антокольський, і Рєпін, Айвазовський, Шишкін, Ге, Васнецов, Куїнджі, Левітан, Нестеров і багато-багато інших широко знаних. Чужоземних митців не пам'ятаю.

Любив тут бувать, як і в університетській церкві, що була рядом з музеєм, а співав чудесний академіцький хор.

2. В Великому театрі перший раз в житті побачив і почув оперу. Був високо "на гальорці" — між студентами, солдатами та всяким незаможнішим людом. Враження трудно окреслить. Голоси і танці прехороші, а що воно означало — не розібрав, бо мало що чулось слів. Проте бив в долоні усердно, як били кругом бувальці.

3. Багатий обширний ботанічний сад. Тут представлено тисячі різних дерев, кущів, рідких розкішних квітів, трав з усього земного глобу. При гарно допити — нованих алеях-доріжках та над ставами вигідні лавки.

Є тихі куточки над ставками, що можна спокійно посидіть, надивитись на не — знані і знані квіти та рослини.

4. Зоологічний сад, якому рівного не прийшлось потім бачить. Його розміри позволяють жить тваринам і птиці в умовах близько натуральних.

В однім місті зебри і всякі антилопи гонять, як вітер, на 100-гектаровім просторі. В другім — сніжно-білі ангорські кози між високими скелями. Одна на найвищім камені стоїть в граціозній позі, наче з'ява з казки.

Довірливо, як діти, підходять до високої сітки сарни, поглядають чарівними очима на дітвору, що не менше гарними захопленими очима слідкує, як сарни беруть з рук те, що мама чи тато достає з купленої торбинки.

Царство обезян од орангутангів до малюсіньких макак. Тут огидні мандрили, такі ж паскудні павіани і забавна мила дрібнота. Дітей тут найбільше, галасу тоже. А що вже різного хижого звіра!

Атракцією саду являються дикі коні-тарпани, звані кіньми Пржевальського, та степові антилопи.

Тут був величезний пітон і крокодил. їх поміщено окремо в завше теплій кімнаті.

Всі види медвідів, а їх багато, мають вигідні поміщення, а завше силу гостей, що кидають різні ласощі.

Хіба все, що живе на землі, в воді і повітрі, тут зібрано! Десь бачив подібні варунки в зоологічнім саду, хіба в Вроцлаві. Тільки розміром він втроє чи четверо менший.

Любив і сюда ходить. А вже найчастіше — до університетського, рядом з казармами. Тут немає атракцій, зате багато диких кутків, котрі любив завше, аби буть на самоті.

Одного разу, сидячи на лавці в далекім кутку саду, несподівано побачив свого учителя з класів.

Зробив він рух рукою, щоб не вставать, і присів рядом. Був то поручик С-кий. Високий, стрункий, дуже красивий з лиця і постави.

Довідавшись, що нікого тут не жду, одразу перейшов на зичливо-приязний тон.

Запитав, чи подобається військова служба, які маю плани на майбутнє, про сім'ю, матеріальні умови. Просив буть одвертим, забуть про різницю, що нас ділить.

Потроху все про себе розказав, промовчавши свою політичну пригоду. С. дуже уважно вислухав, ще давав кілька запитань. Був захоплений моєю подорожжю Дніпром.

"Значить, в перспективі дальша наука?"

"Не іначе".

"Розказали Ви про себе, послухайте мене".

Поляк з походження, з підупалої шляхти, не маючи можності учитись далі, по закінченні гімназії за порадою поступив в військову інженерську школу три роки назад. Не збирається на цім остановляться, а готовиться до вступлення в воєнно-інженерну академію. Тепер весь вільний час оддає на вдосконалення німецької мови. Знання німецької, англійської чи французької — головна умова.

В військовій школі наука, обмундирування, дуже добре утримання ні гроша не коштує, а коли учень-юнкер дістане звання портупей-юнкера, дістається 5 рублів на дрібні розходи. Кінчається школа — дістається ступінь підпоручика. Це уже дає передусім положеніє, по-друге, можливості такі: хто хоче посвятиться військовій службі, дістає чини, може йти до академії на два роки, закінчить вищу освіту.

Воєнний інженер ціниться дуже високо і одповідно оплачується.

Офіцер інженерних військ має більше поважання, ніж піхотний чи кавалерійський.

Не захоче остаться в армії — дістає звання місцевого інженера. Може буть скажім, повітовим архітектором, керувать роботами. Кусок хліба фахова людина має запевнений. А вже добуде фах, хоче чи не хоче!

"Мій совіт: розважить і йти в Миколаївську воєнно-інженерну школу, і то — рішаться скоріше, класи кінчаються.

Додам ще те, чого не знаєте: маєте в собі заложену військову жилку, з Вас вийшов би добрий офіцер інженерних військ. А що будете прийняті — ручаюсь!"

Ще трохи посидів поручик, попрощався і пішов. Клина забив глибоко і міцно!

Рада непогана, я ще зовсім молодий. Чую, що і Андрієві упередження слабіють. Військовість — це не тілько знаряддя утиску в руках уряду: тут можна добути поважні знання, добуть і вищу освіту. Скоро, діставши високу оціну, скінчив класи, дістав звання молодшого унтер-офіцера і три дні одпуску.

З'явився додому в славі і почоті. В такім короткім часі дістать унтера — річ з одного боку дуже приємна, з другого — клопітлива. Андрій дуже підозріло поглядає на мої погони. Пом'ягчав, коли розказував докладно, чому научився в класах.

Не хватило одваги признатись, що прохання про прийняття до військової школи уже пішло через командира батальйону по призначенню.

Відповідь прийшла скоро. Вступний іспит вийшов добре. Став таким чином молодшим портупей-юнкером 2-ї роти Миколаївського воєнного інженерного училища і оддєльонним в II взводі.

Тут не саперний батальйон, не казарми і не класи! Тут розкіш, повага, життя на високім рівні! Мрамор, бронза, дорога стильова мебель, килими, квіти, дорогоцінні картини, ідеальна чистота, життя зложене з стислістю хронометра. Дисципліна тверда, розумна. Обмундирования скромно-нарядне, чоботи хромові. Все на міру зроблено першорядними фахівцями.

Школа міститься в класично збудованім палаці, що зветься Інженерний замок, а раніше — Михайлівський двірець по імені б. властителя великого князя.

Тут колись був задавлений цар Павел І, а його дух тинявся по замку та лякав по ночах юнкерів, повнячих варту в великих залах.

Про дух Павла І ходили легенди. Передавались з курсу на курс, може, і привижались вразливим нервовим хлопцям.

Кормили юнкерів дуже добре і смачно, до столу сідалось чотири рази. День проходив так: в 6-й годині всі на ногах, ліжка заслані, інспекція і братство летить митись. 6.15. - гімнастика до 6.30. Сніданок: чай, булка з маслом і сиром або шинкою, балероном чи ковбасою. Од 7.00. до 10.00. - лекції. 10.00. - 10.15. - друге снідання, потім практичні вправи або наука кінної їзди на манежі: раз перед обідом, раз після обіду — два рази на тиждень. 12.00. - 13.30. - обід і одпочинок. Знову лекції. На обід давалось три дання, хто мав апетит — діставав додаток.

Процес іди одбувався під пильним гострим оком службових офіцерів. їх уваги дотичились каждої дрібниці, були ввічливо-іронічні, і не один молодець од них червонів. Як сидіть, уживать і держать ложку, ніж, вилку. Як навіть хліб їсти, щоб не падали кришинки.

Професори-лектори — академіки з вищою освітою в віці 40–60 літ. Кілька лекцій мали професори політехнічного чи путейського інститутів. Пам'ятаю їх прізвища — Кривошеїн і Карташов.

Ці лекції будівництва і витривалості матеріалів будівельних були дуже цікаві, багаті змістом, слухались з приємністю.

Взагалі всі лектори були вимагаючі, але давали од себе багато знання. Хто хотів учиться — пізнавав і присвоював широкі знання, одні цікавші од других. В більшості слухачів не були популярні лекції і практичні заняття в лабораторії по хімії. Може, не міг зацікавить лектор?

Всі любили топографію, а особливо практику в полі. Як в каждій школі, не всім одинаково йшло в різних науках або заняттях практичних. Примірно пізнання інструментів геодезійних, послугування ними особисто зрозумів одразу, іншому забрало часу немало. Знову ж клята хімія або машини, мотори давались мені з трудом, іншому — легко, залюбки.

Варто підкреслить два моменти. Хто кінчив реальну школу, добре креслив і рисував, ширше проходив математику та фізику, було спочатку далеко легше, як тим, що кінчили класичні гімназії. Також легше було технікам. Не знаю, чому приписать, що класики почали вирівнюватись потроху в науці стислій, а в хімії вийшли наперед?!

Другим цікавим спостереженням була поважна кількість поляків між юнкерами, не менше 25 %. Поляком був і генерал — начальник школи, між іншим, дуже порядна, гуманна людина, чудовий скрипач. В школі оцінка поступу значилась системою 12-бальною. П'ять було тим, що в школі звиклій — двійка.

Йшло мені спочатку середньо. В нових умовах чув себе несміло, зв'язаний каждим рухом, словом, серед розкішних варунків, твердих вимагань, багатства занять. Старався по мірі сил бут пильним, виконувать завдання старанно.

Почав навіть виділяться в кресленні, гімнастиці, кінній їзді, володінні шаблею. На манежі, щоправда, довжелезний бич в руках ротмістра Мартинова "омилково" трапив не по коню, а інакше змусив "підібратись", поправитись в сідлі. Іншим приходилось підбиратись частіше.

З часом збільшились заняття практичні. Часто велись вони рядом з Петербургом в Усть-Іжорі. Хто не працював фізично, не знав труду, тому було трудно з лопатою, киркою, молотом і т. д.

А треба було практично пізнать всі роботи, які прийдеться виконувать саперам. Офіцер винен уміть дать наказ і пояснить як, що робить, що можна од людини вимагать. Оцінить труд. Нелегко було, зате цікаво на практиці. Тут дійсно пізнавався і оцінювався труд людини.

Коли будувався та розбирався, приміром, участок залізниці, треба було рознести та розкласти шпали, укласти тяжкі рейки, забить гаки, накласти та скрутить накладки, вирівнять і підбить шпали. Потім все розібрать, позносить в штаблі, скласти порядно, підлічить.

При будові мосту належало всі елементи виконать власноручно. До уміння послуговуватись пилою, сокирою, долотом, свердлами доходило уміння послуговування аршином, тесельським олівцем та трикутником, дать міру затесам, довжину, виміри шипу і гнізда в дереві. По цих заняттях по ночах чувся стогін, на руках виростали пухирі, часто криваві, на плечах появлялись синяки.

Я належав до тих, хто легше переносив ці роботи.

З часом втягались всі. Розуміється, не була задовольняюча оцінка фахової роботи. А мостовик штабс-капітан Ушаков — людина флегматична, спокійна, вимагаюча, знаменитий фахівець — був скупий на добру оціну і ступінь.

По таких практичних роботах збільшувались години лекцій.

Пізніше по черзі визначались юнкери провадить окремі роботи, а один — цілість праці. Інструкторів при практиці фізичній додавалось з вислужених добре платних досвідчених майстрів. Не раз такий дядя, показуючи слабому учневі, сам робив шип на сваї чи гніздо в накладці. Забивав більшість гаків при рейках. Розуміється, хто як міг — дякував з кишені. Ушаков старався не замічать цього, хоть око мав всевидюще. Так само офіцер-залізничник.

В цих заняттях що призначалось виконував хоть без ентузіазму, але і без уникання, ні разу не мав лікарського звільнення, а їх було чимало каждий раз після Усть-Іжори.

Зверхність пильно слідила за вихованцями. Нотувалась пильність, здібність, сумлінність, слухняність, обов'язковість. Ноти мав добрі. Чим дальше, йшло легше і краще. Не міг осилить почуття певної несмілості. Взагалі чулось, що вибиваюсь між кращих. Це знову виявилось в отриманні одним з перших перепустки в місто. А сталося після довшого часу, перед тим нікого не пускали.

При виході одбувався цілий церемоніал. Начальство оглядало виходящого з ніг до голови. Постава, стан одежі, обуви, головного накриття були піддавані, як під мікроскоп. Найменшої плямки, найправильніше місто пояса з штиком в піхві змірялось до сантиметра. Безкозирка насунута приписово на праву сторону. Рукавички мусять облягать руку, як резинові.

Не диво — столиця! Тут і члени царської фамілії, і високопоставлені генерали, тисячі офіцерів! А ще дуже важне — юнкери численних військових шкіл: піхотних, кавалерійських, артилерійських, морських.

Щоб не бути гіршими од вишколених на найвищий рівень павловців, набутих кавалеристів-ніколаєвців, учтиво-ввічливих моряків, треба було пильно уважать.

Сапери залюбки сходились і жили в дружбі з артилеристами. Тут було дві школи — Константинівська і Михайлівська, нам ближча, бо колись містилась в Михайлівськім двірці.

За першим разом мало що і роздивився, треба було часто козирять. Проте побув коло адміралтейства, в величнім Макіївськім соборі над Невою, узнав дорогу до Ермітажу та музею Олександра III. Там постановив побувать наступним разом цілий день.

Це не Харків! Очі розбігаються всюди, не можна зібрать разом вражень і уваи.

Про своє перебування в Петербурзі написав додому не одразу, а як трохи обізнався. Андрій трохи розсердився, а вкінці порадив пошукать зв'язку з Українською студентською громадою. Прислав адрес Тоні Гладунівни, що тут кінчала тоді вищі жіночі курси. В тих часах до інших вищих шкіл жінок не приймалось.

На тих курсах разом з Гладунівною студіювала Ганна Панасівна Кугаєнко з Олександрівська. Обидві мали стать мені в пригоді. Старші од мене, свідомі українки, пов'язані з рухом революційним.

До їх також мав зайти, але не спішив з цим тим часом. Другим разом через тиждень — нова перепустка. На біду, діжурним офіцером був Ушаков. Цей непорушний флегматик-педант обходив виходящого та повертав на всі боки не менше двадцяти разів. Засував пальці за пояс, нагинав голову до чобіт, чи нема якої плямки, знімав невидиму пилинку. Майже обнюхував. Камінне лице рідко міняло вираз. Коли порушувались трохи густі русяві вуса, підбиралась солідна нижня губа, а голова похилялась набік — означало то задоволення і… усміх.

Виходилось од Ушакова, як з бані, і тільки на вулиці верталась рівновага Більше кінчалось сакраментальним і безвиразним: "А вот, юнкер, я вам отпуска не дам". Кінець. Крапка.

З Ушаковим жартів не було чи то в таких випадках, чи в праці. Одначе нале жить і те підкреслить, що не жалів часу на пояснення найменшої дрібниці, не вимагав скорого виконання, цінив розуміння речі і добре виконання. Не любив і не мав надскакування, зо всіма однаковий: чи то буде генеральський син (були!) чи незаможний, шукаючий знання і хліба юнкер.

Сумлінність була прикметою усіх професорів школи од капітана до полков ника. Те саме можна сказать про інструкторів-майстрів, кухарів, обслугу. Школа стояла високо.

З предметів нефахових повторювався курс математики середньої школи з доданням вищої — "інтегральноє і диферціальноє ісчісленіє".

Надзвичай цікаві були лекції воєнної психології. На превеликий жаль, було їх мало. Креслення і рисунок займали поважну позицію. В'язались з топогра фією і інженерією.

Тут розвивалась ініціатива, набувався організаторський хист. Несподівано родився талант художника, що пізніше ішов до Академії мистецтв, кінчав, здо бував розголос.

Крім предметів спеціально потрібних для офіцера інженерних військ, дохо дили лекції з артилерії, кулеметів, піхоти: тактики і стратегії. Вспільного ділання всіх родів зброї. То значить коротко пояснялась артилерія — польова (наглядно), кулемети, піхотні вправи. Зв'язок входив в нашу безпосередню науку — телеграф і телефон.

На другім році науки наступав поділ по спеціалізації. Виділялись в сапери, понтонери, мінери в кріпості, залізничники, телеграфні і прожекторні роти.

Час ішов скоро; ще рік — і по школі. Вибрав саперні батальйони. Тут хіба най — більше можна добуть знання в будівництві, зв'язку.

А тягло мене власне будівництво. Сапер був одночасно будівничим, дорож ником, мостовиком, а навіть залізничником.

І так, я на другім курсі взводним старшим портупей-юнкером в 1-й роті. Іду добре між кращими. На мраморну дошку попасти не надіюсь і не претендую. Але… маю певні можливості.

А ці можливості такі: хто остається в армії, має право вибрать собі каждий батальйон чи полк, включно з гвардійськими. Міг також на час літніх лагерів просити приділу до каждої військової одиниці.

З останньої можливості скористав і "для практичних цілей" був приділений до лейб-гвардійського полку тяжкої кінноти — кінно-гренадерського в Петерго- фі, де був царський двірець з славними фонтанами.

В цім полку одбував службу мій свояк по лінії Зубів. Тим часом пізнав столицю, а властиво ті міста, де можна побачить найцікавші історичні пам'ятки та багатство культурних здобутків.

Пізнав також немало цікавих людей.

В Ермітажі і музеї Олександра III був по кілька разів. За каждим побутом в однім і другім запирало дух незрівнянне мистецтво славних митців. Глибоке незабутнє враження змушувало забувать час і місто. Ось портрет "напольного гетьмана": це ж наказний гетьман Полуботок, замучений лютим Петром І в казематах Петропавлівської кріпості, що видно серед Неви. Прибув боронить козацьких прав, а найшов смерть, як і тисячі козацтва, на костях которих будувався Санкт- Петербург.

Картина Лосенка, де князь Володимир з рукою на серці схиливсь над Рогнідою. Тільки що зарізано її батька, князя Рогволода Полоцького. Лице Рогніди повне розпачу і образи.

Невиразимий розпач, страх і безнадійність б'є з обличчя гинучих людей, сполучені з стихійною, нещадною, могутньою силою землетрусу визволених сил Везувію. Великий Брюллов показав в "Остатнім дні Помпеї". Остатня "Тайна вечеря" Ге.

Смуток, глибока задума на лиці Христа, спертого головою на руки. Молод красиве обличчя апостола Іоанна рядом, звернуте в бік виходящого Юди, повне здивування, св. Петро, могутній старик, має лице, звернене в сторону Юди, ціла постать в непорушенні, готова кинутись, силою вдержать темну, зловіщу фігуру. Призначене має совершитись! Велика сила композиції і виразу у М. М. Ге.

Стає людина перед великим полотном оригіналу "Запорожці пишуть листа до султана". Дивиться на розсміяне братство і поневолі починає сміяться. Що за багатство типів!

Немало треба було митцеві часу і подорожі, щоб їх зібрать! Од лівого почи наючи, стоїть спиною до глядача козак, запалює люльку, дорога довга рушниця чудової східної роботи за плечима; під багато вишитою курткою — дорогий пояс, на ногах черевики — видно, зносив чоботи.

На дальшім плані дуже віковий дід. Лице поважне, достойний вираз. Іде дізнаться причини громового реготу. Видно, скоро піде в монастир спасатися.

Молодий, гарний козак-кіннотчик з списом, з смаком багато одягнутий, видно, успів показать себе в боях, коли допущений до кола братчиків. Сміється здоровим, молодим сміхом. З-за нього заглядає поважний козак, їдучи десь, прийшов узнать, чого так тут регочуться.

Далі з перев'язаною головою великан. Він недавно був в бою. Не сміється. Вираз лиця говоре, що ще переживає бій та думає про найближчий, як поведе свій курінь та одплате за кров, що проступає на пов'язці. Далі — козак-шибай- голова! Цей і око стратив, і зносився, проте не тратить веселої натури та їдкого гумору. Таких виставлялось перед боєм дражнить ворога. За ним літній козак та другий, молодший, рухом рук виражають задоволення. Далі — два діди.

Один — високий, худий, з довгими сивими вусами, видно, незадоволений з редакції листу. Уважає за непристойне, аби писать так в імені Січі.

Другий — кремезний, могутній, не поділяє думки товариша. Взявшись в боки, регоче громовим голосом. Багата шабля, червоний жупан, підперезаний дорого цінним шалевим поясом, свідчать про заможність діда, що бував не раз курінним, осавулом, а може, і кошовим. Хрест на широких одкритих грудях, як і у шибайго лови, говорить про прихильність до церкви і віри. З ним рядом видно могутню фігуру в кобеняку, що стоїть спиною до глядача. Видно, не бере уділу в писанні. Голова одвернута.

Головні особи — за великим простим столом. Центральна фігура — військовий писар — виводить гусячим пером знакомитий лист. Це бувший студент Київської Могилянської академії. Він заховав студентське призвичаєння підголювать чуп — рину та носить білі комірці. На обличчі тонка іронічна усмішка говоре про розум і досвідчення. Писарює не один рік.

Над писарем широко оперта кремезна фігура батька-кошового. На вольовім сильнім обличчі поблискують очі. Припорошені сивиною вуса, опущені вниз, криють незамітну розумну усмішку.

В цій людині одчувається воля, рішучість і певність себе. В жовтім жупані — полковник або курінний добірного Пашківського куреня, прибічної гвардії кошового, що носила убрання золото-жовте і такі верхи на шапках. Він хіба тоже незадоволений формою листа, як і високий дід? Коло нього засушений, худий дці з підстриженими щетинястими вусами захоплено сміється. З піводкритого ротг стирчить єдиний зуб. Цьому хіба пора в прощальники?

Козак-силач аж одхилився од сміху, заклавши довгі чорні вуси за вуха. В захопленні пудовим кулаком ударив по широченній спині другого силача, що сидії рядом без сорочки і щось підказував писареві, підкреслюючи слова рухом ліво: руки. Він так і не почув удару сусіда, що міг би іншого легко збить з ніг.

Найближче бачимо діда, що напівсидить, напівлежить на величезній бочц:. Видно на ньому повний бойовий риштунок, навіть опертий на бочку булдимок- мушкет, при поясі — порохівницю-ріжок, з-під білого жупана — кавалок червоних штанів.

З голеної голови рештки сивого оселедця легеньким пушком піднялись догори, клаптик сивої брови і кінець білого вуса та характеричні зморшки од очеі дають зрозуміть, що і цей дід сміється од всього серця!

Риштунок, зброя, убрання показують заможність. Недбала позиція говоре, що дід ще повнить високий пост, може, осавула, може, судді. А може, в цей день є начальником варти, охорони Січі? Довго стояв я перед цією знаменитою картиною. Легко пізнав лице професора Яворницького в молодшому віці. Він ту1 писарем. Тепер чуприни не носе.

Кошовий Сірко також ніби когось пригадував. Кого? Каждий раз над цим думав і додумався.

В Харківськім музеї був великий портрет знаменитого генерала Драгомирова, писаного Рєпіним.

Сірко мав той самий вираз очей, так само закреслене лице, розумне і рішуче. Тільки менші вуса, без шапки, в мундирі. Знову ніс інший, м'ясистий, "огірком".

Про Драгомирова тоді говорилось і в моїй школі як про широко освічену людину, теоретика-стратега, героя турецької війни 1877–1878 рр. Будучи командиром дивізії, він під огнем переправив дивізію через Дунай, коло зимниці, з перілим ешелоном сам переправився, закріпився, а по скупченні всіх полків заатакував турецькі укріплення, заволодів ними і цим забезпечив переправу всієї армії.

Та переправа, виконана мистецько, дала Драгомирові Георгія на шию, а коштувала тяжкого поранення ноги.

За цей же чин 7-й Харківський саперний батальйон дістав найвищу нагороду — Георгієвське знам'я. То він перевозив дивізію Драгомірова! Мені прийшлось нести варту в поміщенні, де знаходився грошевий ящик і зберігалось те знам'я з написом. Тому пам'ятаю і місцевість.

Курінний пашківців — це полковник Михайлов. Учений артилерист під впливом українського театру Кропивницького цілком зукраїнізувався, став покровителем-опікуном студіюючої української молоді, незалежний матеріально, не одному поміг.

На картині з-за батька виглядає його 12-13-літній синок. Запорожець-вели- кан з перев'язаною головою — артист, а кремезний дід в червонім жупані, що так щиро сміється, — то професор Художньої академії. Це про запорожців.

Друга, не менше знаменита картина Рєпіна, — "Бурлаки на Волзі". Одинадцять людей, обірваних, різного віку, впряжені, як скотина в шлейки, тягнуть канатом проти течії берлину.

Тут не засміється ціхто! Люди тяжко працюють, каторжний труд. Обличчя того, котрий на першім плані, лагідне, розумне, виражає улеглість долі. Чується, що ця людина бачила кращі часи.

Решта облич без виразу. Живеться їм сьогоднішним днем. Тілько молоденький бурлака виражає протест тим, що тільки робе вид, ніби тягне. Випростований, далеко посилає погляд. Може, побаче кращу долю? Цей образ будить сумління, викликає гнів, показує, як далеко одстала Росія од культурних народів. Понад сотню літ в Голландії, приміром, коні виконують працю бурлаків. Так само робиться в західних державах давно.

Понесе Волга в море багато води, поки начнем іншим способом тягти берлини. На Дніпрі чогось такого не бачив!

"Покорення Сибірі Єрмаком" Сурикова. Кількасот донських козаків найняли багаті купці Строганові, щоб заставили півдиких, вільних людей признать над собою чужу незнану владу і платить цій владі подать.

Цікаво, що між бородатими донцями на першім човні сидить при кормі

Маси сибіряків стріляють з луків, а не знають ще огневої зброї. Єрмака видно вже в царській кольчузі і шлемі, під знаменем.

Тут він не розбійник з Волги, не купецький наемник, а князь Сибірський, підбиває нові краї під царську руку.

Чудовий портрет мого улюбленого Шишкіна, праця Крамського. Дивиться в очі хороша людина, з добрими очима, лагідним свійським лицем. А тут його образ — "Корабельная роща". Високі прямі сосни, між ними пробивається струмок-річечка з пісковими берегами. Пора під полудень, проміння падають з правого боку. Здається, віти хитаються, а ніс чує запах живиці. Яка виразистість і краса!

"Вечір на Україні" Куїнджі, раніше писав про нього. Це чарівник. Змушує щораз вернутись до свого чуда.

В дикій, безлюдній країні під вечір байковий богатир-вояк старається прочитать старинний напис на високім, покритім мохом камені. З трудом прочитує таємничі слова: "Направо поїхать — багатому буть, наліво поїхать — жонатому буть, прямо поїхать — убитому буть… Л

Довгогривий кінь видимо стривожений. В траві — рештки кісток людських і кінських. Низько летить чорний ворон — віща птиця. Видається: між сірими великими каміннями блимають огники. Витязь похилив списа, думає, яку дорогу вибрать? Це Васнецова "Витязь на розпутті". Все в цій картині загадкове і таємниче. Викликає тривогу, а одночасно хочеться, щоб вибрав витязь властиву дорогу і не згинув.

"Богатир" Врубеля. Картина-фантазія, хвилює, змушує переноситись думкою в країну казкової неспотиканої краси. Богатир тяжко озброєний, небувалої ширини рамен, сидить на коні-звірові з апокаліпсу.

Дивиться вдаль. Од коня і їздця б'є нелюдська несокрушима сила. В небі криваво-огненне світло падає на дерева. На землі пнуться мхи, ніби з-перед десятків чи сотень віків.

Все хіба найкраще з творів художників Російської імперії представлено в багатстві музею.

Ярошенко з картинами м'якого людського характеру, повні глибокого політичного значення. Правдиві прості поетичні крайобрази Левітана, Васильєва, портрети Крамського і многих інших знаменитих митців. Всього не передать, слабе моє слово!

В Ермітажі зібрані картини іноземних славних митців. Серед них багато портретів, картин релігійного змісту, побутові. Все приковує глядача найвищим майстерством. Ван-Дейк, Мурільйо, Веласкес, Рембрандт та десятки інших. Найбільше подобались мені картини Рембрандта, більше реальні і свійські.

Удалось через Таню і Кугаєнківну бувать на студентських збірках земляків. Оказалось їх тут багато, кілька сотень. Окремо існували "землячества" — київці, полтавці, волиняни, чернігівці. Збирались гуртки по 10–20 чоловік, складалися на вечерю, багато дискутували переважно на політичні теми, співали, часом танцювали, коли були інструменти.

Пізнав ближче чимало молоді. Виділявся серед студентів правник Неронович. Палкий, добрий промовець, весь палав нестриманою ненавистю до царя і уряду. Цар був у нього тиран, кровопивця, уряд — кати. Красивий, високий, робив враження огненної головешки. Не зносив спротиву, називав опонентів служками капіталістів, підлизами влади і гірше ще.

Одночасно подобався і одпихав, був свідомим українцем, а одночасно і більше інтернаціоналістом.

Колись Кугаєнківна впровадила мене в дом професора Артилерійської академії генерала-майора Михайлова.

Здивувало тут передусім багатство предметів українського походження. Вікна обрамовані артистично вишитими рушниками. Сам господар вийшов до нас в блакитному жупані, підперезаний дорогим золототканим поясом. Шовком вишитий комір сорочки зав'язаний червоною стрічкою, червоні шаровари впущені в жовті чоботи, м'які "сап'янці" з задертими носами і срібними підковами. Худий, з сивою головою і борідкою, генерал-професор говорив доброю українською мовою, а держався просто, як дідусь серед внуків. На свої 60–65 літ держався добре.

В кабінеті на стінах, завішених переважно плахтами, як в музеї, зібрана багата старинна зброя, набута на Україні.

Генерала легко пізнать з картини. Рєпін користався на взірець з частини у 5- рань і зброї Михайлова. А чого тут в великім кабінеті не було?! Шаблі, рушниці, кинджали, пістолі, з десяток порохівниць, колекція люльок, капшуків на тютюн, баклаги.

Син — поручик-артилерист, поставний, привітний, як і батько, говорив тілько по-українському. За столом, покритим мереженою скатертю з такими ж салфетками, — тарілки, миски, куманці виробу миргородської керамічної школи. В вуглі — багато оправлений в золочені срібні рами образ святої Покрови, дві картини на стінах — "Козак Мамай" і "Гість з Запоріжжя" така, як і у нас.

В гостиннім покої картини на українські теми: Маковського, Пимоненка, Куїнджі. Доброї роботи копії в дорогих рамах.

Обід з простих блюд, тоже свійський: борщ, котлети з гречаною кашею, солодкі млинці. Чай з вишневим варенням. Виноград, груші, апельсини.

Хто хотів — випив варенухи або запіканки під ковбасу чи шинку. Господар і я — по "корякові" доброго вина.

Мило і сердечно нас запросили бувать на обіді щонеділі. Скористав з цього кілька разів. Денщик-полтавець у генерала служив літ п'ятнадцять. Мав сім'ю, дітей, жив в тім самім домі. Його уважали почти як свого в родині. Жінка подівала до столу і прибирала. Чулося в Михайловых, як у близьких родичів.

Певного дня прийшов новий гость з дочкою-підростком. Михайлови дуже були раді, цілувались і обнімались.

Це був колишній учитель української мови і історії Михайлових і багатьох українців. По національності поляк, історик, дослідник нашої минувшини, знавець політичних біжучих справ.

Раніше жив у Петербурзі недалеко, утримувався з лекцій, друкувався. Українською мовою володів з надзвичайною умілістю. Звався Леон Василевський. Дочка — худе, костисте дівчатко — мала ім'я Ванда.

Був це будучий перший міністр закордонних справ в непідлеглій Польщі і близький наставник-совітник її начальника Пілсудського. Колись обидва належали до Польської соціалістичної партії. Розійшлись в 1919 році власне з-за розбіжності в українських справах.

Тридцять літ пізніше те костисте дівча повернуло коло історичне Польщі: а ще пізніше вийшло заміж за українського письменника, драматурга і міністра культури Корнійчука. Померла в Києві, маючи коло 63–65 літ.

Училище одвідували різні високопоставлені військові особи. Начальник інженерних військ генерал-інженер князь Туманов. Командуючий військовою округою великий князь Миколай Миколайович — дуже високий, худощавий, фігура і хід кіннотчика.

Одвідав і цар. Трохи розчарував його вигляд! Нічого з величності, середнього зросту, скромний полковник, без звізд, горностаїв, в мундирі гвардійського пішого полку, широких козацьких шароварах. Серед оточення генералів в мундирах; капаючих золотом, поблискуючих самоцвітами звізд, орденами, виглядав не дуже імпонуючо.

Спокійне лице, уважні, великі сірі очі, гарно підстрижена борода. Пройшов перед вишуканими юнкерами близенько, каждому заглянув в очі, зичливо, приязно. Коли заговорив спокійним, приємним голосом, зникло нервове напруження. Не можу слово в слово повторить короткої мови наставления. Зводилась до того, що сподівається нас бачить в недовгім часі офіцерів, одданих службі Батьківщині. Наставляв пильно прикладатись наукам, аби бути гідними заслуженої, знаної на світі слави руських воєнних інженерів.

Ні! Сто раз ні! Ця людина тираном і кровопивцем буть не може!

Надходило літо. Війська Петербурзької округи, а з ними і військові школи вибирались в лагері, де одбувались маневри менших і більших одиниць.

Кінчались ці маневри загальним оглядом-смотром, так званим красносельським парадом, котрий одбирав сам цар в оточенні найвищих державних достойників. На цей парад з'хжджалась вся столиця подивиться на марш десятків тисяч військ Гвардійського корпусу і всіх військових шкіл, зібраних в "полк воєнних училищ". До цього параду в кінці лагерів шикувалось з великою старанністю, щоб все було гаразд.

На лагері виїхав з Гвардійським кінно-гренадерським полком як командир кінно-підривного взводу. Перед тим кілька день зайняли приготовления, обізнання. Цей полк мав свій початок коло 1660 року, коли після смерті Богдана

Хмельницького почалась на Україні епоха, названа Великою Руїною. Люди кидали насиджені міста і переселялись на територію Московщини. Так повстала Слобідська Україна і козачі слобідські полки, переважно кінні: Харківський, Чугуївський, Ізюмський, Сумський, Охтирський, Павлоградський. Пізніше названо їх гусарськими, а Ізюмський — кінно-гренадерським. Ще пізніше повстав другий Ізюмський гусарський полк. Пам'яткою початків в полковому музеї стояла хвацька фігура козацького сотника в кунтуші, шапці-кабардинці, з кривою шаблею, пістолями за поясом, в широченних штанах і жовтих чоботях.

Полк тяжкої кінноти мав доборовий людський і кінний матеріал. Приймались вибрані з мас хлопці не менше 80 кг ваги, 90 % з України. Так само коні сил ної будови, високі, всі вороні або карі.

В чорній уніформі, блискучих лакерованих касках, узброєні в списи і тяжкі прямі мечі, полк видавався грізною неодолимою силою.

Як у всій гвардії, командирами полків були генерали, дивізіонами командували полковники.

Офіцери переважно з знатних родин, матеріально незалежні. Каждий мав, крім службового, власного коня доброї породи. Шамерування на мундирах серебряне.

Командир полку — генерал, барон з прибалтійських німців. Поважний процент офіцерів мали титули: князь, граф, барон.

Вирушення в лагерь, життя в наметах, свіже повітря в сосновім лісі, трохи послаблена дисципліна одбились на людях.

Початкові полкові вправи, недалекі марші виконувались охоче, весело. З підривниками перевів пару усних лекцій, кілько показових вибухів піроксиліну.

Раніше прислано з дому шаблю, просив про це усильно. Хотілось трохи нею похвалиться, а може, і блиснуть на великім смотрі.

Багато часу ужив на фехтування. За учителя мав поверхстрокового вахмістра Кржемінського, першорядного рубаку. Щодень пробувався з ним на еспадронах, пізніше на палашах. Рука і око вироблялось скоро, певно, було щось вродженого. Далеко було до Кржемінського, проте з іншими йшло цілком добре, з чого більше мене був задоволений Кржемінський, не жаліючи вказівок.

Шаблю жалів уживать, щоб не пощербить. Палаші тяжкі, з виборової сталі. Зрештою спробував, просив тілько вахмістра легше наносить удари. Голову і все тіло забезпечувала сітка з сталевого дроту — каска на голову і потрійне брезентове убрання з ватою. На велику радість, шабля приймала палаш легко, по кривому вістрі одлітав він вбік; на момент противник одкривається і не успіває одбить мого удару!

Того мало. На шаблі ні найменшого знаку, а на палаші зазубини! От що значить старинна дамаська сталь, є за що її цінить.

Кормились гренадери ситно, хліба і м'яса доставали більше норми в інших полках. Каждий майже командир ескадрону з власної кишені докинув на кухню. Коні вилискували, маючи під достатком харчів і пильну старанність. Про харчування офіцерів нема що говорить. Закуски, вино, чарка-дві горілки, три-чотири дання — це обід. Рано, так, як в нашій школі, - чай, булка з додатками, з собою в по ле булка така сама, до манерки, як хто хоче, чаю, кип'яченого молока, компоту

Несподівано полк знявся з міста: звинено намети, переодіто в похідну форму, Збільшено обоз. Вирушено в складі 2-ї гвардійської кінної дивізії приспішеними маршами на південний захід.

Полки йшли ґрунтовими дорогами рівнолегло в близькій одлеглості. Денно робилось 50–60 кілометрів. В марші гренадери мали багато роботи з чищенням коней і допровадженням до порядку себе. Ночувалось в селах; десь завше для штабу полку знаходився маєток. Погода стояла тепла, суха. Завше в повітрі в часі руху було багато пилу, од котрого найгірше було остатньому 4-му ескадронові, хоть і тримались 100-150-метрові інтервали.

В марші перший раз побачив командира дивізії. З'явився він потім не раз. Казали, що був дуже вимагаючий.

Пишна фігура, взірець кавалериста в каждій дрібниці. Був то генерал-майор Павло Петрович Скоропадський, пізніший гетьман України в 1918 році. Належаї до осіб, близьких царському двору, і титулувався членом прибічної групи (свити)

Його Величності. Так говорив вахмістр 4-го ескадрону Казимир Кржемінський.

Вимагає — то вимагає, нічого не подарує, все запам'ятає, скрізь загляне. Каж — дого гренадера, коня, сідловку, зброю огляне найпильніше. В кухні гляне до котла, спробує обід чи вечерю.

Це все одбувається мовчки, часом пальцем ткне на якусь несправність. Після інспекції кілька гренадерів стоїть "під палашем".

Може, у коня не старанно розчесана грива, ушкоджене копито, не дочищене, мала недокладність в уложенні сідла з стременами, щось непомітного в екіпунку чи зброї.

Тут Скоропадський собаку з'їв! Ми самі пильнуємо, щоб все було гаразд, і гренадери стараються, немає потреби їх підганять. Одночасно приїзду дивізіонного виглядають нетерпляче, бо завше зоставляє кільканадцять рублів і більше нагороди.

Коли який гренадер має все в повному порядку — дістає новенького срібного карбованця.

Вахмістр за порядок в ескадроні дістає новеньку зелену троячку. Я сам кілька разів діставав.

Офіцерів тоже не пропускає. Подивиться на нього — весело робиться За 15 літ служби в полку не бачив ні одного офіцера справнішого од дивізіонного, а пам'ятаю його ще молодим, бо ми хіба одних літ. Він тоді служиь в кавалергардах.

Перед царським парадом бачив раз, як рубав лозу! На коні сидить, неначе злитий в одне, скаче як вихор, і шабля тільки блискавицею мигає в одну і другу сторону без похиби! Мав подібну до нашої — криву, нестройову.

І там казали тоді, що вимагаючий од солдат і од себе. Щедрий і, видно, багаті й.

А от наш барон — гривеника не дав нікому. Скупий, як каждий німець, хогь також багатий і має генеральський чин. "Проте командир справний і справедливий". Так говорив вахмістр Кржемінський, бувала людина, порядна і дуже добрий рубака. Пробував з ним биться на еспадронах не без поводження.

Інспекція одбулась тим разом поспішно, випала непогано. Свою троячку Кржемінський дістав.

Придивився пильно Скоропадському. Дійсно, зразок кіннотчика на коні і на землі. Високий, широкораменний, тонкий в поясі, великі сірі очі, орлиний ніс, підстрижені світло-русі вуси, сухощаве расове обличчя. Дуже велике подібенство до колишнього гетьмана Івана Скоропадського з портрета в "Історії України-Руси" Аркаса.

Все на ньому — уніформа, зброя, лорнет, польова торба, навіть свисток — не ворухнеться, не зморщиться! Здається, і шпори інакше дзвенять. Кржемінській вірно накреслив вигляд.

Голос, спокійний баритон, вмовляв повне довір'я до себе. За цим командиром солдат піде, і сам він солдата поведе і не ухилиться од небезпеки.

Вся гвардійська кіннота зблизилась до границі з Німеччиною. Ходять чутки про великі корпусні маневри.

Кінним гвардійським корпусом командує генерал Хан Нахічеванський.

Знову одержано відомості про маси піхоти і артилерії в недалекій одлеглості. Всі сили творять І армію під командою генерала Ренненкампфа, знаного з Японської війни, доброго командира дивізії.

Мешкаємо по хатах латишів-хуторян. Земля не дуже урожайна, багато садів і лісів. Чимало скотини, овець. Живуть латиші в середнім достатку, чисто, порядно. Коні невеликі, міцної будови. Вози переважно однокінні. Взагалі латиші спокійні і маломовні, держаться незалежно, хоть не цураються нас і не одмовляють в послугах.

Зникли золоті і срібні погони та шиття. Полки перемундировані в спосіб похідно-бойовий.

Збільшено запас патронів і зарядів в наших батареях. В моїм взводі повний запас піроксиліну, динаміту, гранат і пороху. Пішла чутка про непокій на Балканах і можливість війни з Австро-Венгрією. Перша армія становить демонстрацій, щоб Німеччина не стала по боці Австрії. Ніхто нічого не відає, од світу ми одрізані.

Військо посіріло, втратило блискотливість, напружилось. Чекало якогось розв'язання.

Весь корпус гвардійської кінноти передвинуто до Західної Двини, де наступила концентрація коло м. Якобштадт.

Тут одбулась інспекція всім частинам Ханом Нахічеванським і великим князем Миколаєм Миколайовичем. Стало відомим, що в Сараєві забито австрійського наступника престолу; Австрія оголосила війну Сербії; Росія, протекторка балканських слов'ян, оголосила війну Австро-Венгрії і двинула на Галичину кілька армій. Оголошено загальну мобілізацію.

Армія, коли говоримо про офіцерів, слабо орієнтувалась в ситуації політичній. Знано, що існує потрійний союз Німеччини, Австрії і Італії. Протистоїть цьому союзові потрійне порозуміння Росії, Франції і Англії.

Було очевидним, що Сербія буде роздавлена колосальною перевагою Австрії в масі військ і техніки, не дивлячись на хоробрість і стійкість сербів. Цього допустить не дозволяло побратимство крові і честь Росії. Притихли внутрішні неполадки, весь простір незмірної імперії цим разом порвався і став по стороні сербів.

В районі Poniewież-Rocieny корпус підійшов безпосередньо до німецької границі по правій стороні Німану.

Тут належить підкреслить інспекцію корпусу командуючим всіма військовими силами на Західній Двині і Німанові генералом од кавалерії Ренненкампфом. Фігура заслуговує на увагу.

Величезного зросту і масивної фігури, з великим обличчям, з величезними вусами, на коні золотисто-жовтої масті, в уніформі забайкальських козаків, весь був жовтий!

Верх шапки, лампаси, канти, петлиці окрашені світло-жовтого цвіту лимону, вуси, брови, і з-під шапки видне волосся цвіту світлого помаранчу.

Кавалерист знаменитий і одважний вояк. В Японську війну заробив Георгія, будучи молодим командиром корпусу. Знаний з рішучості і твердості.

До вишикуваних в ідеально рівні ряди під'їхав з скаженою скорістю, а коня спинив на самій середині з такою силою, що той присів на заді і врився всіма копитами в землю.

А командуючий навіть не ворухнувся! Ото кіннотчик! Ніби зачаровані, ряди приготовились щосили одповісти на привітання генерала-велетня, котрого перший раз бачили, а який показав, як їздить треба і держатись в сідлі.

Сталось несподівано інакше. Відповідь на привітання ніби захлиснулась і випала невдало. Голос Ренненкампфа був несподівано тонкий, гавкаючий та рипучий. Ждали голосу-грому, а тут загавкало невелике сердите песеня!

Інспекція була гостра. Чимало лунало гавкання-крику. Недаром називали генерала "жовте небезпечинство".

Далі наступив перехід Німана, рух в керунку Маріамполя-Кальварії над саму границю Німеччини.

Наш полк становив ліве крило дивізії, а 4-й ескадрон — ліве крило полку. Ескадрон мав роз'їздами нав'язать зв'язок з козацьким Донським полком з сторог ни Сувалок.

Належало буть в повній бойовій готовності, їхать понад граничним ровом, стежить пильно, що робиться по німецькій стороні, ночувать в визначених містах, виставивши охорону.

Денно робилось 40–50 км. Погода суха, гарна. Вечорами розправлялось ноги, милось, чистилось, гострилось палаші, а головне — пильнувалось коней, щоб були добре накормлені, вичищені, щоб підкови міцно тримались.

Населення польське біднувате, на малоурожайній землі. Другого дня маршу спіткали ескадрон німецьких гусарів. Оддавши військове привітання, з цікавістю взаємооглядаємо. Народ рослий, коні добрі, шиті добре мундири з чорними гусарськими подвійними петлями, на шапках виразно ознака "гусарів смерті" — череп з кістками наперехрест.

Посадка добра, зброя, як і у наших гусарів, — криві шаблі, короткі карабіни, піки. Видно прив'ючені кулемети. Роз'їзджаємось в протилежні сторони. По спині пробіг холодок…

Кидається в очі різниця осель над границею. По нашій стороні — сірі дерев'яні хатки, криті соломою, і там солідні муровані будинки під червоною черепицею. Граничні ліси по нашій стороні — рідкі молоді дерева з пеньками старих вирубаних сосен і ялин, там — ненарушений старий деревостан, повний сили і краси.

Видно ще яскравіше різницю на полях. На тій самій піскуватій малоурожайній землі тут — ріденька тонка стерня, там — ніби щетина, густа стерня, рівно зібрана косарками і до колоска зібрана кінними граблями.

По обох сторонах та сама мова, та сама мазурська людність — і така колосальна різниця. Бідність і заможність.

Недаром Шевченко назвав німця "мудрим"! Дійсно, уміють господарювать скрізь: у себе і на чужих землях. Згадався Кічкас, Хортиця. Там так само.

Маємо доїхать до граничного містечка, змінить там кордонну охорону, забрать од неї запас патронів, виставить сильну охорону з офіцером. Щось буде!..

Мало хто спить в нервовім напруженні. Мало де світиться. В містечку повні тишина, ходять патрулі.

Довго сидимо у командира ескадрону, найменшого в полку ротмістра, доброго кіннотчика, господаря і начальника.

Вечеряємо без традиційної чарки. Навіть чаю випито мало. Щораз зв'язковий приносе відомість з охорони про тишину на німецькій стороні, де панує темноті і не чуть ніякого руху.

Мені треба було вертатись до школи, міг также якийсь час зостаться. Перемогла гостра цікавість життя в бойовім напруженні. І мінерів своїх полюбив.

Година 2 в ніч 2-го серпня 1914 року. Бойовий сигнал сполоху! "Всі до коней! Збірка!" За кілька хвилин ескадрон вишикувався перед мешканням командира, котрий був на коні. Кулемети приточені в в'юках коло лівого крила, далі — повозка з вибуховими матеріалами, кухня і невеликий обоз.

По привітанні ротмістр, Ставши на стременах, спокійним голосом, в котрім чулась повага хвилі і взрушення, повідомив, що "Німеччина оголосила Росії війну. Хоче налякать і змусить до отримання помочі братам-сербам. Ми не злякаємось! Сьогодні Перша армія всією силою вдарить на Східну Пруссію і Кенігсберг. Кіннота понесе огонь і розстройство. За годину вирушаємо за нашою розвідкою на ворожі простори! З заходу ударять наші союзники — славна геройська Франція і могутня Англія!

Поздоровляю Вас з першим днем війни!

Кінно-гренадери підтримають славні традиції свого полку, одного з найстарших в усій армії, славу Першого козачого сумського слобідського полку, з котрого ми починаємся. Кінно-гренадери з честю виконають обов'язок перед Батьківщиною і Престолом! Свій штандарт держатимемо високо. Поздоровляю Вас з честю збройної боротьби за нашу Велику Батьківщину! Ура!!!"

Громове "ура" понеслось в німецьку сторону і одбилось в лісах.

"Приготовиться, оглянуть зброю, набої, кобури в сідлах. Спокійно слухать і виконувать накази старших".

Світало. Обережно, з висунутими переднім і боковими роз'їздами, ескадрон вирушив в керунку на Гольдап. Було тихо. З лівого боку за лісами показались стовпи диму, щораз густіші і численніші.

Донці дійсно понесли огонь! В нашому керункові переважно хутори. Люди або спали, або з страхом дивились на нас в вікна.

Деякі доми були порожні, видно, люди вискочили з теплої ще постелі і поховались. Ми не палили таких хуторів. Не піднімалась рука. Місцевість хвиляста, видно багато озер і озерець. З правого боку великі масиви лісів. Менші скуплення дерев з усіх боків.

Бокові роз'їзди тримаються в одлеглості видимості. Передній — далі, часом ховається в балочці, часом криють ліски. Не чуть пострілів. Де ж ворог і його нечислима сила?

Пора підкормиться коням і людям. В малій балці стала кухня і вози.

Спереду в другій балці з лагідно похилими збіччями стала колона кіннотчиків. З кобурів насипано в торби вівса, і вже його коні хрупають з повішених торбинок. Зараз привезе кухня сніданок… Перед нами рівнина на кілометр, а далі ліс, там в'їхав передній збільшений роз'їзд по добрій дорозі.

По недовгім часі з переднього роз'їзду повним галопом прибіг кіннотчик з донесенням, що перед нами німецька кіннота їде по тій самій дорозі. Сили не можна окреслить, бо виїхала з-за повороту. Роз'їзд одходе. Німці нас не сподіваються тут, бо ідуть без розвідки. Гонець полетів назад.

Бокові роз'їзди стали, а потім поїхали до нас. Торби коням знято. До кухні поїхав офіцер і обслуга кулеметів зайнять масковану позицію. Підтягнуто попруги.

Ще трохи — і весь ескадрон зібраний, розвернутий вздовж долинки лицем до сподіваного ворога. Нас не може він бачить.

Ротмістр виїхав наперед, подивився, повернувся до рядів. Команда в півголосу (подаю по-російському):

"Смірно! На молітву шапкі долой!" Зняв свою.

"Перекрестісь, помолісь!.. накройсь!"

"Палаші вон! Пікі к бою! К атаке готовсь!"

Знову під'їхав наперед з сигналістом і штабс-ротмістром. Ще момент — і сигнал атаки! Блиснула шабля, махнула — вперед!!!

Коні сигнали знають, з міста беруть найбільшу скорість… Близько, може 150 чи 200 метрів, німецька колона моментально розвертається і шибко зближається… Ось воно, те страшне… Крики "ура!" блиск палашів, стріли…

Стискую шаблю до болю в пальцях, махаю нею на обидві сторони… чи зачепив кого — не знаю, і врізується в очі лице — бліде, з розкритим ротом, безвусе, перелякане, махає палашем.

В хаосі тратиться обережність і свідомість, тільки інстинкт підказує не даться ударить… В наступнім моменті виджу спини утікаючих гусарів. їх багато. Гренадери женуть і рубають.

Випустив свого Орлика, доброго, кавказької породи Карабаха, скоро догнав гусара без шапки, з лівого боку з піднесеною шаблею кричу: "Стій!"

Той, похилившись до гриви, повертає біле лице, очі вирячені з таким виразом, що і тепер стоять в пам'яті. Не можу рубать — він навіть не борониться.

Ліс близько. Трохи здержую коня мимоволі. Глянув на боки: скрізь утікають і женуться. Німці одстрілюються з пістолів-автоматів. Знову доганяю "свого" німця і з якимсь одчаєм рубаю по куцому хвосту коня. Утікай і не попадайся другим разом!

Сигнал "назад!". Німці зникли в лісі. Вертаюсь помалу і починаю оглядаться. Шаблю опускаю в піхви, на ній кров. Кінська чи, може, людська? Підношу тяжкий 10-стрільний автоматичний парабелум, гарну гусарську шаблю. Перша військова здобич!

Все поле вкрито повертаючими поволі кіннотчиками, бігають коні, ведуть полонених. На землі лежать нерухомі тіла забитих. Багато крові!.. Фершал і санітари перев'язують ранених. Крик, біготня.

Бій був короткий і кривавий, всього не більше 10 минут. Нервове напруження і піднесення помалу проходить, тіло перестає труситься. Чи то був страх?

Штабс-ротмістр видає розпорядження, весь покритий кривавими плямами. На вози кладуться ранені, звозяться полеглі. Частина лове коней, збирається розкинута зброя.

По нашій стороні поліг ротмістр, стрілом з пістоля. Од стрілів полягло п'ятеро гренадерів. Дванадцять ранено кулями і палашами. По німецькій стороні було полягло 71, в тім командир дивізіону — майор, коло 15 ранених і кількох взято до полону.

Зловлено понад 50 коней, частина побігла за утікаючими. Знесено багато різної зброї.

Висланий роз'їзд привів з 20 людей з лопатами і вози. В спільній братській могилі поховано своїх полеглих окремо, німців окремо. Майора з трьома офіцерами трохи збоку. Тіло ротмістра перевезено до штабу полку, а звідтіль десь на батьківщину. Білі березові хрести видно далеко.

Список похованих німців зроблений на підставі найдених документів в трьох примірниках. Один дано солтисові близької оселі.

Героєм бою був вахмістр Кржемінський! В першім моменті він зрізав голову майорові неомильним ударом, як добрий, досвідчений хірург.

Обіду ніхто не їв. Переживалось минулий бій, каждий по-своєму. Тільки перед ніччю посилились люди вечерею. З правого боку нав'язано зв'язок з 2-м нашим ескадроном. Козаки десь посунулись на південь, зоставивши багато згарищ, переважно мазурських.

Ночліг мали ми в лісі на обширній поляні, забезпечені у всіх керунках сильною охороною. Близько протікав потік з доброю водою. Коням овса не жаліли, а запас мали солідний, набутий у населення за гроші.

Лежучи, пережив враження дня. Починав аналізувать пережите і бачене. Насувалось питання:

Чому дивізіон гусарів ішов без охорони?

Чи ніхто не замітив моєї розубленості чи страху?

Чому так тремтіло тіло, а серце похололо та наче піднялось вгору? То, мабуть, од страху?

Ставало перед очима біле, як крейда, лице "мого" німця з німою просьбою дарувать життя.

Для чого його пустив, відтявши коневі ріпицю? Німці нас тут не сподівались, наша атака їх заскочила, не встигли належно розвернуться, а тим більше пустить в діло кулемети, приторочені до коней. Зрубана голова майора довершила решту розгубленості. Коні мають гарні, міцні та од наших менше стиглі. Дуже добрі пістолети-парабелуми. Б'ють міцно і далеко, добре держаться в руці.

Голова майора кривава, потоптана копитами, багато страшних рубаних і колотих ран. Кров і кров. Страшно!

Нарешті знову думаю про "свого". Треба було взять його в полон. Коня не потрібно скалічив — придався б, а той хлопець, може, одноліток, може, ще не одного пошле на той світ!

Право війни каже: "Ти мене чи я тебе", — і не може буть мови на сентименти. Так, не поважно і не розумно я учинив.

А взагалі війна є страшніша, ніж уявлялось. Що буде далі? Треба вертатись до школи, маю право це зробить хоть зараз. Трохи ніби не випадає так одразу: скажуть — нюхнув пороху, одрубав кінський хвіст і… в ноги! Треба ще трохи повоювать.

Змінено керунок маршу на південь в напрямку на озеро Ганча.

Відомості щодень свіжі. На австрійськім фронті зазначилась перемога. Франція воює. Сподіваються виступу Англії не сьогодні-завтра.

На річці Чорна Ганча і на західній стороні озера займає позицію в окоцах німецька піхота. Спішуємся і займаємо позицію.

Ведеться ліниво рідкий огонь. З обох сторін сили невеликі.

Чуть на північнім заході і південнім глуху артилерійську стрільбу. Хіба 2-га армія виступила, а з правого боку тисне 1-ша.

Зміняє нас піхота, здається, XXII корпусу. Концентруємось на півночі всією дивізією.

Наш ескадрон в резерві разом з підривниками.

Полк зміняє щораз позицію. Провадяться розвідочні операції сіткою дрібних роз'їздів. Часом вирушала більша група 50–60 кінників з кулеметами на дальше розізнання в цій лісистій країні озер. До такої групи висилалось 2-3-5 підривників (розуміється, зі мною). Було зірвано два мостки на шосе і один на залізниці.

Наша дивізія атакувала в пішім строю важний залізничний вузол — ст. Гумбінен, котру боронила сильна німецька піхота і артилерія. Будучи в резерві, не прийшлось бачить цього найбільшого бою, в котрім спішена кіннота атакувала в шаблі піхоту на сильній позиції. Здобуття Гумбінена потягло великі страти.

Зазначилось тут геройство атакуючих і стійкість оборони. Перевага автоматичної зброї і тяжкої артилерії була по німецькій стороні.

Забитих і поранених було коло 30–35 %, особливо серед офіцерів. Ранений був ген. Скоропадський, беручи в атаці безпосередній уділ.

Дивізія одійшла в резерв на одпочинок і поповнення. Тим часом Перша армія правим крилом підійшла на підступи до Кенігсберга на одлеглість 30–40 км.

Головні маси своїх сил Німеччина скерувала на Францію, здобула ряд кріпостей, майже всю Бельгію і загрозила Парижеві. Англійське військо і бельгійська армія на чолі з королем Альбертом бороняться завзято.

Німці мають добру авіацію, численну артилерію. Несподіванкою було появлення на небі великих аеростатів — "цепелінів". Появлялись вони в повітрі на значній висоті, робили враження скоріше красоти і величності, ніж небезпеки, кидали бомби і часом масу невеликих стальних стріл, що, траплялось, прониз; ували людину і коня.

Форми величезної сигари 70 м довжини, "цепелін" одбивав срібним полиском, мав скорість 60 км/год, становив добру ціль і уживався недовго.

В керунку на Щитно повела наступ з-за Нарви 2-га Армія в силі 5–6 корпусі в на спіткання з Першою армією.

VIII німецька армія, що боронила Східні Прусси, була в два рази менша од І і II наших наступаючих армій і винна була теоретично одійти за Віслу або рискувать буть розбитою, хоть мала перевагу в артилерії, кулеметах і авіації.

Після двохтижневого відпочинку і поповнення кіннота увійшла в великі ліси. Знову багато озер, річок, потоків, горбів і долин, переважно підмоклих, для кінноти трудних.

Велась розвідка численними роз'їздами. Місцевість, придатна до оборони, могла ховать багато несподіванок, тим більше, що майже серединою руху полку проходила шосейна дорога з недоброю видимістю при поворотах.

Було їх чимало, виникаючих з варунків топографічних. Рух був обережний, повільний. Ночувалось в лісі на спотиканих полянах. Німців не спотикано поза роз'їздами, котрі весь час одходили без стрілянини. Не чуть огню артилерії: може, в лісі він гине? Якісь неспокійні вісті про тяжкі бої II армії під Алленштейном (Ольштин). Тим часом перед 1-ю армією німецька піхота зникла. Якась несподіванка?

Певного дня полк став над річкою з досить широкою долиною. Розвідка виходе з двома кулеметами в силі взводу, коло 30 чол. Визваний до штабу з командиром розвідки, дістаю наказ висадить в повітря шосейні мости, остатній коло 15 км од міста позиції полку. Казано взять 3 пуди піроксиліну.

Застава затримається в 10 км і в разі чого прикриє. На мапі промір показує довгу греблю, міст, болотяну долину, при другім містку така сама ситуація, тільки трохи довша гребля. Тут задержиться розвідка.

Зробивши велику дугу з лівого боку, під'їду до долини, а понад нею — до мосту. На мапі озерце, може, виїду на нього. За 15 минут рушаєм, зі мною поїде 5 підривників і 10 з роз'їзду. Маю на собі м'які штани і куртку чорного замшу, наган, штуцер (подарок), кинджал, пачку галетів, плитку шоколаду. Для Орлика — овес в кобурах.

Минаємо позицію полку, становища кулеметів саме маскуються, лава в кущах риє окопчики.

Говоримо з симпатичним поручиком про своє завдання і доходим до висновку, що далі хіба полк не піде, коли треба знищить мости. Щось є!

Заглядаю щораз на мапу, облічаю півколо і час на знищення мосту. Забере разом дві години. На другий і поворот стілько ж.

По обіді будем у себе. В лісі не заблудимось, компас є.

Зоставляю роз'їзд, що зникає на обидві сторони в лісі, поручик бажає поводження.

За греблею заглиблюємся в ліс і скорим кроком поспішаємо до міста призначення. Заряди на перебиття сваїв пришиковані завше раніше, запали з капсулами в кобурах. Прив'язать огонь до губки і утікать. Вибухи за 10 минут. Вже їдемо коло двох годин, коли ліс починає просвічувать. Міст винен бути близько, бо починається озеро і долина як на долоні. Якийсь шум з правого боку.

З одним підривником обережно ідем в бік шосе, крадемось обережно з готовими до стрілу карабінами. Шум і рух збільшується… Обережно виглядаю. По обох боках греблі сидить німецька піхота! Під'їхала кухня, щось видає. Здалека доходе гуркіт возів, а, може, гармат.

Як можна назад! Німці, видно, потомлені, одпочивають, їдять. Маєм переваги 30–40 минут часу, аби на коней!

Бігом до сво'іх і як можна скоріше їдемо з 250 метрів од шосе. Якось коні інстинктово почули небезпеку, самі обходять або. перескакують старі повалені дерева, держать добру рись. Держусь з лівого боку ближче дороги, часом спиняюсь, слухаю. Руху не чуть. Час показує, що доїжджаєм до розвідки, а скоро і долина, озеро і гребля. Сліду німців і своїх немає. Де ж поручик? З обох боків старі високі сосни.

Приходе мисль, чин і певне задоволення. Подвійні заряди прив'язано до сосен, всунено запали, по знаку затлілись губки, до коней — і в ноги! Тим часом написав донесення про рух піхотної колони з артилерією в силі 1–2 батальйонів, вислав одного з гренадерів, додавши, що дорога буде завалена великими деревами, верхами проти руху цієї колони.

Задерже гармати і вози на Ш-2 години. З'їжджали на греблю і на другий високий берег. Далеко видно зникаючий хвіст кінноти. Он де поручик! Повітря здригається од вибухів, чуть як падають дерева! Оглядаюсь: дим, курява, тріск! В діло пішов піроксилін!

Несподівано стріли просвистіли, бзикнули кулі. Піших і кінних десяток німців стріляють з-під лісу. На щастя, не цільно. Далеко спереду більша група вискочила з-за повороту і швидко зближується. Кричу: "За мною!" — і вскакую на праву сторону. Скоро ліс лунає стрілами і криками. От те найгірше!

Кидаюсь в бік озера, між кущами бачу кількох своїх. Дорогу нам перехвачено: чи удасться вирватись, пробиться? Крик і стріляна за нами і з лівого боку. Падає один кінь, другий. Кричу щосили: "Рятуйсь, хто може, наші недалеко!"

Зовсім згубив голову, одна думка — рятуватись… Лечу на землю, Орлик падає через голову, кулі свистять. Кидаюсь в сторону озера в густий очерет, боком бачу, як то саме робить один з моїх.

Чимдалі зашиваюсь в очерет — лягаю на дно. Серце колотиться, мало не вискочить. Чую топіт коней, крики, стріли трохи рідшають. Дно болотяне, трохи мішає штуцер. Добре, що шаблі не взяв. Час тягнеться поволі, аби до ночі витримать. Боюсь порушиться.

Здається, хтось ходе тут передо мною. Часом вистріл. Видно, пильнують озера, може, замітили, як ховався в очерет. Робиться холодно, все тіло починає дрижать, мимоволі стукають зуби. Думка про можливість якогось рятунку панує над усім і через те не чую надзвичайного страху.

Вкінці надходе вечір і наступає поволі темнота ночі. Стихає рух коло озера. Обережно зміняю позицію, але ще не ризикую виходить, тільки підніс голову, прислухуюсь. Виразно чую великий гук з боку шосе, доходить тріщання ламаного дерева. Вночі чуть далеко, це розтягають повалені дерева, не інакше! Що треба, зроблено!

Значить, рух возів і артилерії затримано на 6–7 годин!

Це так піддало духу, що поволі почав обережно посуватись до берега. Ще трохи — і лежу в густім кущі.

По якімсь часі засуваюсь дальше в кущі. Ноги наче дерев'яні, застиглі в воді. Мокрий, в болоті, підпираючись штуцером, починаю одходить далі од дороги. Наган, кинджал, набої маю. Згубилась польова торба з мапами і компасом. То не добре. Це сталось хіба, як злетів з раненого Орлика. Ніч досить тепла, рух трохи розгріває, зате починають мулить чоботи. Може, пройшла година, навкруги повна тишина і темнота.

З пам'яті приблизно лічу, що, ідучи на схід, до границі маю коло 30 км. Ліс займе 7–8 км. Далі можу спіткать роз'їзд донців. Не таке безнадійне моє положення. Значить, на схід, аби не заблудити в лісі.

З трудом стягаю чоботи і далі іду в шкарпетках. Голоду не чую і сон не бере. Так цілу ніч держу керунок на вичуття, над ранок виходжу на кінець лісу. Одпочиваю, пробую обутись — на це не хватає сили. Добре, що води скрізь під достатком.

Десь чути артилерію. Схід сонця дає напрямок. Короткий випочинок — і далі. Тепер вдень сонце, вночі зорі поможуть держать керунок.

Болять ноги, трохи покалічені вночі, одежа підсохла. Недалеко видно невеликий ліс на горбах. Оглядаючись на всі боки, як можу скоріше там добираюсь. Ліс невеликий, 300–350 м вздовж і трохи менше в ширину. Озерце рядом. Обходжу своє укриття на всі боки.

Поля пусті, далеко червоніють дахи оселі з лівого боку. Видно, донці обійшли і не спалили, а може, їх ще тут не було?

В затишній невеликій полянці розбираюсь, розстеляю одежу, очищаю з болота штуцер і наган. Сонце пригріває, чоботи тоже висохнуть. З пачки галетів і плитки шоколаду одна мазня.

Пішли, одначе, з апетитом! З заспокоєнням трохи почуття голоду задрімав і заснув молодим міцним сном.

Проснувся, як припекло сонце. Десь з сходу чувся міцний огонь гармат. Немає часів, десь вночі згубились.

Сиджу в ліску цілий день, щораз виходжу на край, дивлюсь на всі боки. Чимало малин, пахучих і смачних, также ожини трапляються. Заспокоюю цими ягодами апетит і прагнення (Спрагу. — Ред.). Оглядаю і чищу зброю і одежу, натяг і чоботи, хоть з трудом.

Кинджалом вирізую костур. Вечором рушаю далі, берусь наліво до далекого лісу. Місцевість тут як скрізь горбкувата, з потоками, озерами і лісками. Штуцер на плечах дулом вниз, наган за поясом. Вночі йти легко, ніч зоряна, не можна зблудить. Гарматній огонь притих. Далеко-далеко вилітають вгору білі огні ракет. Що має статись — станеться.

3-5 німців нестрашні, стріляю добре. Ховатись тоже легко. Другий день провів в лісі. Вночі вимився в потоці, обмив ноги, почув себе бадьоро. Знову найшов малини, а одночасно щораз сильніше хотілось їсти. Швидше б до границі.

Спав тепер одітий, тільки чоботи скинув, вечоріло, як обудився! Цілий день проспав під кущем. їсти хотілось щораз сильніше.

Вирушив далі, од лісу до лісу, од горбка до горбка. Ракети ніби зостаються з правого боку. Одпочиваю частіше, пильно прислухуюсь і розглядаюсь. Починає світать, як вийшов на якийсь хутір-колонію. Ракети досить далеко з правої сторони. Присівши, виджу дом, два будинки, садок. Обережно підходжу до саду. Десь гавкнув пес і замовк. Ну, що буде!

Стукаю штуцером в двері, наган в руці. Чую рух, запалилось світло. В дверях стає фігура в білизні і повертає назад. На ліжку напіводіта жінка, двоє сплячих дітей. Рухом показую мужчині крісло: "Сідай". Прошу жінку дать щось теплого напиться і поїсти. Зрозуміла. Запалила в плиті, поставила горнятко. Господар робить рух вийти — забороняю. Питаюсь, чи далеко до границі, чи були тут сьогодні наші, чи німці.

Розуміє і одповідає по-мазурськи, вкидаючи слово-два по-російськи. До границі 5 км, нікого не було і нікого не бачили.

Господиня поставила на стіл хліб, масло, сир. Налила кружку кави, присіла на ліжку, де діти проснулись і оглядають дивного гостя.

Майже все, що було на столі, зникло. Всі мовчимо, наган під рукою, штуцер між ногами, зачинає розбирать почуття заспокоєного голоду, вдячності і спокою.

Виймаю з гаманця два срібні рублі і кладу на стіл. Серебро по німецькій стороні охоче приймається. Не вижу ворогості, тільки настороженість і цікавість.

На момент, сидючи, задрімав, і здавалось, зараз прокинувсь. В хаті нікого, лампа горить. Беру її, виходжу в сіни, двері наліво, заглянув там — багатство!

В порядку висять звої ковбас, шинка, лежать великі два хліби. Швидко одрізав чималі куски хліба, шинки і взяв велике коло ковбаси. Засунув те і друге за куртку, ковбасу на шию, штуцер в руки — і в ноги! Розвиднялось вже добре.

Скоріше аби до лісу — надійного укриття. Де ж ділись господарі? Тепер ноги несуть, наче крила.

Берусь вліво. Пробігаю з 3–4 км і зашиваюсь в наступний ліс. Харчами забезпечений на 3–4 дні, голоду не страшно, надія на рятунок набирає певності. Може, в 2У2-З км знову ліс більшого розміру. Намічаю дальшу дорогу і кладусь спать.

Сон, одначе, не приходе. З розвидненням знову загриміли гармати з правого боку і, здається, не далеко. З правої сторони лісу видно голим оком вибухи, чорні на землі, білі в повітрі. Це приблизно 5–6 км.

Сон не бере, чуття небезпеки щораз збільшується. Не можу ризикувать при такій видимості, аби перескочить до того видного високого лісу. Треба переднювать на місті.

Чую, як мимоволі починає пробігать холодок по спині, дрижить тіло, трусяться руки. Страх? Може… Дуже неприємне почуття.

Переходжу на праву сторону, дивлюсь там, де б'ють гармати. Час тягнеться в безконечність. їсти не хочеться. Гармати на якийсь час замовкли. Та тиша ще гірша. Не маю бінокля, щоб бачити краще, правда, мої степові очі бачать не гіріле бінокля. А та сторона з правого боку притягає всю увагу. Треба братись в ліву сторону, де ще тягнеться стіна лісу на горбах. Аби скоріше ніч! Ракети покажуть, як держаться.

Границя мусить буть зовсім близько, може, там, де той ліс? Видається, начебто гарматний огонь трохи присунувся ближче. Чую себе спокійнішим трохи, навіть попробував шинку з хлібом — смачні. Що то молодість? Заснув, під'ївши!

І знову приходе вечір і ніч. Чимскоріше зближуюсь до наміченого міста між двох горбів, де заросленість нижча. Доходжу до рову з біжучою водою, напиваюсь і держусь другої сторони рову. Тут чимало кущів, легше йти криючись.

З пальцем на спуску, котячим кроком спинаюсь до лісної стіни. Вона ось тут… і раптом:

"Стой! Руки вверх!" — напівперелякане, тривожне.

Піхота — цариця поля!

Відповідаю: "Свій, утікаю з полону!" — "Пропуск!" — "Не знаю!" Двоє виходять з похиленими рушницями. Стрільці дивляться на дивну фігуру з кільцем ковбаси на шиї. Оддаю їм зброю і кажу запровадить до найближчого офіцера. Тим часом наступило дивне ослаблення, присів на кілька хвилин на пеньок і не можу одізваться.

В короткім часі балакаю з ротним командиром і знаходжусь в штабі батальйону 21-го Сибірського етрілкового полку VI Сибірського корпусу. Короткий звіт, порядне миття і глибокий камінний сон.

Рано, в порядно вичищенім убранні і чоботях, з капітаном ком. батальйону здаю звіт командирові полку, симпатичному полковникові літ коло 50. Слухали мене з цікавістю. На мапі показав місто, де був, яке мав завдання, де зірвав дерева і загородив рух возам і гарматам. Приблизно показав, як сюди пробирався і де дістав принесені харчі. Все це списав найдокладніше на папері з шкіцом з мапи. То був день 20–21 серпня 1914 року.

Реляція моїх пригод спішно вислана до штабу кінно-гренадерського лейб- гвардійського полку. Тим часом перебував при штабі 21-го сиб. стр. полку, котрий спішно будував позицію. До тих робіт приділено мене — спеціаліста.

Дуже скоро прийшла відповідь на мою реляцію. З неї виникало, що там знали про загородження шосе зваленими деревами і належно високо оцінено цей чин. Значить, дехто добрався до полку.

Виражено згоду на тимчасове перебування при 21-му сиб. полкові для використання як спеціаліста.

Довідався про страшну трагедію 2-ї армії Самсонова, в котру входив VI Сибірський стрілковий корпус.

Випадала та катастрофа так приблизно: VIII німецька армія спішно одійшла перед натиском І армії Ренненкампфа, маскуючись малочисленною кіннотою, Німецькі корпуси маширували за Віслу.

Здезорієнтований Ренненкампф стратив 3 дні на розвідку, де зникли німецькі сили?

В лісних масивах це зробить нелегко. II армія, маючи дані про марш корпусів VIII нім. армії, спішно ударила всіми силами на північний захід, маючи ціллю перехватить одходячих німців.

Тим часом новоназначений командуючий VIII нім. армії ген. Гінденбург і його нач. штабу ген. Людендорф з дороги на фронт скерували одходячі корпуси з керунку попереднього на південь на розтягнуті сили Самсонова.

З французького фронту спішно перекинуто два корпуси, котрі заатакували лівофланговий корпус II армії.

Цей маневр (наполеонівський) дав можність німцям буть в два рази сильнішими на каждім місті, а тим більш при перевазі в тяжкій артилерії і кулеметах.

VI корпус правофланговий вийшов з бою з поважними стратами на північ решта корпусів була розгромлена. Застрелились Самсонов і ком. корпусів Мартос і Пестіч. Вийшло з бою небагато, полягло і пішло до полону коло 150000 вся артилерія і обози.

Трагедія мала місто 17.VIII.

З руху німців випадає, що ідуть тепер на І армію в великій силі. Шукають міста прорвання на її ліве крило.

VI Сибірський корпус має завданням затримать всякою ціною наступаючих німців на зайнятій позиції. Чинить це другий день з поводженням 21-й полк праве крило корпусу. Далі підходе, здається, XXII корп. Тим часом в тім напрямку позиція ще не обсаджена.

Понісши поважні страти в офіцерах, 21-й полк жде поповнення. Це і є причиною мого тимчасового задержання.

Положено обов'язки командира зв'язку і помочі в будові позиції. Робота провадиться день і ніч. Окопи повного профілю. Ліс дає матеріал на будову землянок, легких дахів (козирки) над окопами од шрапнелі. Робляться гнізда для установлення кулеметів. В полку їх тільки чотири. У німців не менше десяти. Окремо пороблено обсерваційні пункти.

Викопано рови получения. Зв'язок становило десяток телефонних апаратів і коло 20 кінних ординарців. Телефоністи були розторопніші і інтелігентніші од звичайних стрілків. Получения проведено до штабу дивізії і командирів батальйонів сусіднього полку. Один — при команді зв'язку. Чотири апарати зоставалось в запасі. Не було колючого дроту до будови перешкоди. В міру можливості позиція була непогано замаскована. З лівого боку притихло. Перед нами почали показуваться здалека невеликі групи німців. Було очевидним, що робили пересування на північ, шукали міста прориву. Терен позволяв на скрите пересування більших сил. Праве крайнє крило займав II батальйон в загнутім окопі. Там скеровано два тяжких кулемети "максими". Німці мали тоже "максими". Наші стріляли з швидкістю 600/мин. Німецькі — 450–500.

Короткими ударами по позиції німці прощупували фланг позиції полку і корпусу. Найшовши позицію II батальйону, скерували там в короткім часі сильний огонь артилерії польових і тяжких гармат. Перед атакою спішно зайняли позицію три наших батареї і в найближчий резерв підійшов 23-й полк, зайнявши приготовлені окопи. Наші батареї мовчали. В добрих окопах піхота поносила мінімальні страти.

З-за горбів і пролісків показались лави. З далекої одлеглості повели огонь кулемети над головами своїх лав, котрі підходили щораз з стрілянням ближче, загинаючи своє розтягнене ліве крило.

Сибіряки спіткали атакуючих з одлеглості 100–150 м, коли ті бігли з криком вперед. Мірові, скорі залпи ротного огню були нищівні. Лави, особливо передня, замітно поріділи, попадали, почали лягать. Тепер повела огонь наша артилерія і кулемети.

Гармати били з великою прецизією, скоро і цільно. На полі забіліли численнні білі кулі шрапнелів.

В щілину обсерваторську було видно, як лізли назад ранені, почали спішно одбігать менші і більші групи, особливо багато нерухомих лежало перед II батальйоном, де німці ще рушали широко вперед. Кулемети там вели огонь без перерви. Там було і найгустіше вибухів шрапнелів. Ще трохи — і до контратаки пішов 23-й полк. Трохи пізніше за ним і 21-й.

Далі спереду і боку закублилось, піднявся несамовитий галас, борючі маси почали спішно посуваться наперед.

Гармати замовкли. Од початку німецької атаки до кінця контратаки пройшло не більше 2½ годин.

Боронились німці твердо. їхні резерви і утікаючі займали щораз оборону, стріляли, щоправда, нервово і хаотично.

Атакуючі спинялись на нових позиціях в 2–2½ км од попередніх. Німці одійшли в ліски та десь за горби. їх кулемети повели огонь прикриваючий, а артилерія почала шукать нашу.

Наслідки цього бою були поважні. З нашого боку полягло понад 120, ранено більше 400. Страти німців забитими були непомірно високі — 1:12. До полону взято разом з раненими 8 офіцерів і близько 400 солдатів. Багато зброї ручної і 6 кулеметів.

З документів і слідства з полоненими було усталено, що атакуючі мали перевагу в живій силі 1:2, кулеметах 1:5, артилерії легкій 1:1, тяжкій 0:20.

Був то перший реванш за погром II армії. Власними очима бачив майстерну працю нашої артилерії. Вона зробила більше страт, ніж піхота і кулемети. Не раз пізніше ствержувалась перевага вишколення наших гарматчиків легкої і тяжкої артилерії. Тільки велика перевага кількості була по стороні ворога.

На певен час припинились на нашім участкові поважніші бої. Закріплялись на новій позиції батальйони. Старі займав резерв, з правого боку окопувався якийсь кавказький полк (XVII корп.?).

В офіцерів і стрілків помітна піднесена певність себе і бадьорість. Здобуті кулемети вдвоє збільшили силу автоматного огню.

Пішли десь вище реляції з одержаної перемоги. Поштивий полковник ходив веселий і задоволений. Дякував за будову позиції, обняв і поцілував при присутніх.

Ще раніше прийшли мої речі з повідомленням про признання знаку воєнного ордена Св. Георгія IV ст. Значить, вийшов в герої-кавалери.

Тоді було їх мало. За що таке відзначення, не міг зрозуміть. Пізніше прочитав: "За созданіє непроходімой загради з взорваной маси дерев'єв, покривших шоссе, задержавшей двіженіє вражеской артилерии в важном направленій. Ст. портупей-юнкер действовал по личной инициативе, с непосредственной опасностью для жизні, под действітельним ружейним огнем неприятеля…" і т. д.

Тоді полковник сказав так: "Ви уж теперь останетесь у нас. Подадім Вас к проізводству в первий офіцерскій чін. Тогда как хотітє, ілі останетесь командиром связі, ілі саперной команди, которие теперь ісполняєте".

Поклонився мовчки. Думаю собі: хочеш, старий, задержать довше, то і обіщаєш багато.

Тепер він знову пригадав цю розмову. Ад'ютант таємно усміхнувся. Приділено мені коня з ординарцем. По посаді належиться. Кінь непоганий, гарненький, міцний. Далеко, одначе, йому до небіжчика, вітроногого Орлика.

Позиція будується ночами по обох сторонах. Одлеглість 500–700 м. Сплю переважно вдень. Привезено колючий дріт. Досить м'який, має мало гостряків і малуватий. Хватило тільки обмотать два ряди кілків.

Що ж, і то добре. Стрілок в окопі та ще вночі чує себе певніше за цією бідненькою, скоріше провізоричною загородою.

Перед тим в великих братських могилах поховано своїх і чужих полеглих. Насипано високі могили з хрестами.

Окремо поховано 5 офіцерів, в тім к-ра 1-го б-ну і двох командирів рот. Німецьких значно більше. Один з них сам застрелився.

Зауважив в собі певну зміну. Тоді, в першім бою, на білу зброю, — забиті, ранені, кров зробили гнітюче враження. Не міг довго заснуть і стратив на певен час охоту до іди.

Тепер забитих і поранених було в двадцять разів більше. Не стратив, одначе, апетиту і спав міцно.

Що то значить? Притуплення вразливості? Наслідок мого блукання по лісах і нетрях, ховання в кущах, як заєць?

Тепер би коневі хвоста не рубав і німця не пустив би. Міркуючи про те, про се, дійшов до висновку такого:

1. Тепер до школи вернутись не можу. Скінчу пізніше або підготовлюсь і складу екзамен екстерном. Як буду живий.

2. Хто знає, може, доля судила буть військовим? Начальство ласкаве, солдати прихильні, поважають, слухають. їх тоже люблю.

3. Коли люблю солдатів, треба їм помагать в міру сил і уміння.

Найкраща поміч — хоронить їх од небезпеки, будуючи міцні окопи, надійні схоронення (бліндажі), безпечніші рови зв'язку. Стараться про кращий в більшій кількості колючий дріт, щоб заслона була певнішою, надійною.

Прибуло 40 офіцерів і поповнення з запасових батальйонів. Команду зв'язку здав, саперну поповнив майстровим народом.

Позиція розбудована далеко міцніше і вигідніше попередньої. Загороду колючих дротів поширено до 5 рядів, на ті часи це дуже добре. Остатньо робляться надійні глибокі окопчики для секретів спереду загород. Мусять дуже старанно буть масковані.

Між позиціями потички патрулів.

Вночі, вертаючись од секретів, був несподівано ранений в ногу. Куля нарушила кістку і вийшла в литку збоку.

День 28.X. 1914 р.

Госпіталь. Москва. Кулі російські і австрійські мали закруглені кінці і чинили в тілі рани вхідні і вихідні майже одинакові, невеликі. Німецькі — гострі, виривали при виході куски тіла. Рани гоїлись довго, були криваві, шарпані.

Часом німці і австрійці уживали куль "дум-дум" з вибуховим матеріалом всередині. Розривались вони, попадаючи в найменшу тоненьку гіллячку. Вночі часто можна побачить зелено-голубі огні і почуть характерний тріск цих дрібних вибухів.

Ранения "дум-дум" завше були тяжкі — 50 % несли смерть одразу, 50 % — ампутацію руки чи ноги.

Кулі японські або мексиканські, тонші і закруглені, були найменше шкідливими, легко лічились поранення ними.

Сліди входу і виходу мало кривавили, а подібні були до колотої рани швайкою.

В польовім госпіталі стверджено невелике надломлення кості і поважну рану в литці, де куля вийшла.

Тут виявилась властивість моєї крові — скоро стигла і робила ніби пробку, не допускаючи викровавлення. То дуже важна річ.

Після невеликої операції видобуто маленьку кісточку, перев'язано, і рано 29.Х. на санітарнім возі їхав я до Августова.

Санітарним потягом маю буть скерований десь на тил. Сердечність, з якою прибула попрощатись група офіцерів, всі сапери і телефоністи, вільні од служби, глибоко запала в серце. Навіть боліло не так в рані.

Полковник виразив певність, що повернусь в полк, а ад'ютант шепнув, що пішов з полку вище, де треба, внесок (представлення) про нагородження другого хреста і признання першого офіцерського рангу.

В Августові провів цілі сутки. Ранених зібралось багато, коло 300. Другого дня їхав потягом. Була то подорож не дуже приємна. Вагони огрівались слабо, докучав холод. Рух потягів великий, викликав довгі стоянки на головних вузлових станціях. Обслуга заботлива, як могла, догоджала раненим. Кормили добре, ситно, Прийшов по двох добах подорожі в Москву. Всіх ранених перевезено самоходами до великого госпіталю десь на кінець цього величезного міста. Розміщено в кількох великих двохповерхових будинках. Скрізь ідеальна чистота. Близько ліс і річка. В великих залах по 30 ліжок. М'яка вигідна білизна, пантофлі, біло сніжна постіль; лікарі і санітарки першого класу.

Харчі смачні, кухарі знамениті.

Госпіталь був організований московським купечеством. Раненим не бракувало овочів, шоколаду, цукорків, тістечок. Розуміється, що курильщикам не треба було купувать цигарок. Режим був досить гострий. Не вільно в залах палить тютюну, виходить без дозволу за брами. Не вільно грать в карти. В читальні — газети, журнали, книжки, шахмати, шашки, доміно.

Лежав я в залі офіцерській для легкоранених. Рана спочатку загнилась, під неслась температура, біль загострився. Прийшлось полежать на столі і міцно стискувать зуби, коли запускався зонд та витягся кусочок білизни і малюсінька кісточка. З того часу рана скоро виповнялась і затягалась.

Написав додому і штабу 21 — го сиб. стр. п-ку листи. Відповіді надійшли скоро З дому повно співчуття, одчаю і всяких порад. З полку купа поздоровлень і Георгія з бантом.

Два місяці прийшлось полежать з раною. Ходив майже нормально. Почав знайомитись з Москвою, перед усім з знакомитими будовами, музеями, придивлятись до людей.

В 1914 році мало ще було стосунково Георгіївських хрестів, а тим більше вояків з двома білими хрестиками. Було приємним бачить, коли молодь поглядає з пошаною, поліція салютує. Не раз візник-"лихач" запитає малопомітно припа даючого на праву ногу з загнутою паличкою в руці вояка:

"Вам куда, кавалер?"

"На Красную." чи "До Третьяковской!"

"Садітесь!"

Санки летять дуже скоро, широченна спина візника з бородищем до пояса не порушиться, мов ідол з каміння. Домчить скоро. На питання "Що належить?" — "С такіх защітніков отечества ми денег не берьом!"

Простягнеш йому і потиснеш широченну долоню, то ще шапку зніме та поклониться своєму безплатному пасажирові!

Шановано в 1914 році Георгіївський хрест!

Враження з оглядання Москви, її знакомитих будов, вулиць, музеїв не єсть можливим і не може буть приблизним за той короткий час мого перебування та ще зимою.

Величава громада собору Св. Василя, присадиста трохи, з різними по формі сьома куполами, робе враження чогось з зачарованого, не теперішнього світу.

Головне і незабутнє враження зробили картини великих митців, зібрані в Третьяковській галереї.

Жива кров ллється з розбитої голови царевича Івана. Через зведені судорогою пальці батька-убивця Івана Грозного капає на килим. В страшних вирячених очах жаль, страх, каяття, відчай. Уста прилипли до голови умираючого сина, рештки волосся на голові…

Рядом лежить тяжкий, гостро окутий, як спис, кий-патериця. Смерть положила свою печать на чоло і погасаючі очі царевича. Остатнім рухом він робить зусилля піднестись…

Великим митцем був Ілля Єфимович Рєпін. Каждий його образ має в собі глибоку продуману думку-ідею.

Шумлять горою високі дерева старого лісу. Лежать порослі мохом, просторі, величезні дерева. З нього вискочило і пнеться догори деревце-правнук, освітлене припадково соняшним промінням.

До лісу входе дорога, гине в мороку. Порозкидані кущі, трава, квіти. Між ними блищить, переливається лісова річечка. Всененарушний спокій, тиша. Життя і ще раз спокій.

Чи знайдеться другий чародій образу лісу Шишкін?

Гримлять величезні темно-сині хвилі, білими гривами нависають над глибокими прірвами морської безодні. Непроглядну темноту прорізала блискавка, освітила гірну частину величезної мачти затопленого корабля. Висять з реї порвані канати. Громада розбитків остатніми силами тримається руками і ногами реї, мачти, кінців. Над ними нависла похиленим гребенем величезна хвиля. Вдержаться люди чи змиє їх маса води?

Страшлива сила стихії, безнадійність кинутих на гибель людей, іскра надії на рятунок, боротьба до кінця.

Чується напруження всього тіла, воля зве до несення помочі гинучим. І зараз те саме Чорне море.

Ранок, тихо. Високі гористі береги, темні низиною. Світліші будинки побережного міста, при них зариси садів. З правого боку висовується в море тяжкою громадою гора лагідно закресленим контуром. Проміння ще не зійшовшого сонця одбились золотом, карміном і фіолетом на гірській громаді.

Під вітрилом помалу просувається човен, керується до міста. Човен близько глядача, котрий пізнає татарське убрання і різну городовину в човні, хоть все ще в ранковому мрякові. Золотисто-рожевий схід одбивається на дрібних хвилях яснішою доріжкою. Яка краса!

Дві картини непорівнянного мариніста Айвазовського.

Червона площа в Москві. Маса здорових, молодих, сильних людей з зв'язаними назад руками ведуть на смерть. Барабани глушать всі інші згуки.

На коні, в зеленім темнім мундирі фігура ще молодого царя Петра І. Пильнує виконання свого кривавого розпорядження.

Історія знайде і придумає оправдання нечуваному злочинові, назве його потрібним для вищих цілей. Петра І оголосе Великим російська історія. Та поруч з цим Петра І осудить інша історія як людину. Загубив він сотні тисяч людей. П'яниця і розпусник, не знаючий міри в своїй лютості, без милосердя і жалю.

Щоб жить з полонянкою, що пройшла через не одні руки, Петро законну дружину кине в в'язницю-монастир на смерть. Пізніше, проживши з Сковронською, бувшою "полковой портомоей", зрештою, людиною симпатичною, безборонною, прикаже її перехрестить і признать царицею. Щось небувалого в житті всіх країв!

На віки заклеймив знакомитий мистець Суріков один з злочинів Петра І в своїй картині "Утро стрелецкой казни".

І ще одна картина з часів Петра, пізнішої доби. Великий темнуватий покій з столом на середині. За ним сидить не цар Московський, а імператор Росії (нова назва).

Перед ним стоїть худощавий високий син Олексій. Лице бліде, голова опущена вниз. Яструбині очі знизу дивляться на сина запитливо.

Син не може забути помершої матері. Мерзить йому оточення батька з найгіршого шумовиння всього світу. Не притягає його влада, охоче піде в монастир, він зять німецького цісаря.

В очах батька рішення. Згине Олексій лютою смертю. Суд, визначений царем з найвищих достойників, приговоре, як хоче Петро. Лише один суддя скаже: "Бути суддею між батьком і сином не можу!" Був ним наступник Мазепи гетьман Іван Скоропадський.

Мистець-філософ Микола Миколайович Ге. Один з найславніших. Росіянин і українець виразили своє почуття до Петра І — людини. Напрошується певна аналогія замислів і чинів Івана IV Грозного і Петра І.

Обидва розуміли державну потребність посідання берегів Балтійського моря і ставили ціллю пробитись до його вод, Воював перший з шведами коло Фінської затоки і Польщею в Естонії. В Стефанові Баторію спіткав міцного далекоглядючого противника. Немало пролив крові, борючись з окупацією. В гніві забив сина. Був часом в розпачі, жалів учинків, каявся і покутовав.

Петро, ідучи до наміченої цілі, не жалів нікого, чужим йому було почуття покути, каяття, любові. Свої слабші хвилі топив в горілці, розпусті і крові. Коли мова про історію, що назвала Івана IV Грозним, Петра І належало б назвать Лютим. Між огромними скарбами Третьяковської галереї подані образи були для мене і зостались в пам'яті найбільшим враженням.

Поза ними — легенди-билини, закляті в картинах Васнецова, спокійний смуток творчості Левітана, знайомі мотиви в чародійському світі Куїнджі, блискотливі портрети Крамського. Фантастична загадкова тематика Врубеля.

Не старчило б часу і уміння накреслить враження з творчості інших знакомитах мистців.

Настав 1915 рік.

З фронтів доходять відомості. На теренах Франції німців затримано. Німці займають всю Бельгію і великий шмат Франції.

Армії вкопались глибоко в землю, творячи неперервану позицію. Німці посідають перевагу в тяжкій артилерії.

Російська армія одійшла правим крилом з Східної Пруссії. Німці ведуть наступ в керунку Лодзь-Варшава. Тяжкі бої ведуть там сибірські корпуси.

На австрійськім фронті здобуто сильну першокласну кріпость Перемишль. Бої ідуть в керунку на Краків і карпатські перевали.

Турція стала по стороні німців і Австрії. Маємо, значить, новий фронт — турецький!

Дивна річ — потягло до сибіряків! Люде хороші, начальство прихильне. Непогано було і в кінноті, тільки в сибіряків простіше.

В кінці лютого дістав місячний випочинковий одпуск і скерування до… 1-го Запасового саперного батальйону в Харкові!

Дома спіткання, як завше в таких моментах. Багато радості, ще більше сліз. Сестри, Андрій, зяті розпитують про військове життя, бої, враження. Про госпіталь, Москву.

Галя виросла, поповніла. Мама не змінилась, більше клопочеться, щоб чимсь смачнішим почастувать, слухає і час од часу крадькома витирає очі. Всі задоволені з приділу до саперів в недалекім Харкові.

Розуміється, що Галя по-старому є моїм сателітом, пес Гектор також. Вона і всі, крім Андрія, захоплена моїми хрестами. Верхом приємного враження Галі і мого задоволення було припадкове спіткання з старим жандармом вахмістром Калашниковим.

Він перший підніс руку до шапки, оддаючи пошану орденам!

Дуже докладно розпитував Андрій про військове життя на фронті, умови, харчі, настрої і т. д.

Скоро і непомітно пройшов одпуск. З благословенням, бажаннями, сльозами од'їжджав в Харків. Проводжаючих було чимало, переважно молодежі.

1-й Запасовий саперний батальйон містився в казармах 7-го Саперного б-ну. Числив понад 12000 людей. Призвані з запасу і новомобілізовані проходили вишколення і ішли на поповнення на фронт або новоформованих частин. 80 % стану походило з України. Великий % офіцерів-кадровців вийшло з 7-м сап. батальйо ном. Багато молодих.

Призначено мене інструктором саперно-підривних класів. Поруч проваджено класи телеграфно-телефонний і мінний. Праця була спокійна, цікава. Слухачі — 90 % українці з південних теренів з освітою найменше народної школи, уважні, солідні. Рівно 100 чоловік майбутніх унтер-офіцерів.

Командиром батальйону був полковник Александров. Низький, товстий, ноги короткі, в широких штанах, з великої голови звисають довгі космики рідкого волосся. Він лисий, трохи підсліпуватий і глухуватий. Ходив якось чудно, викидаючи ноги вперед, що давало враження ще коротших, та ще в широченних штанах.

Комічна, маловійськова фігура. Голос тоже коротко-рвучкий, пригадував ренненкампфовський.

Проте мав високі ордени, а значить, мав і заслуги немалі. Праця, як згадував, була приємна, спокійна і незалежна. Все ж таки умови гарнізонового життя не лежали в моїй вдачі. Скуштувавши умов бойових, гострих переживань небезпеки, чув щось подібне до того, як почуває людина, випивши чару доброго, міцного і смачного вина. Захочеться ще спробувать.

Тут дивитись на науку маширування, козиряння, ставання "во фронт", розкладання і складання гвинтівки, сигнальні вигуки день в день було нудне.

Може, то випадає з недосвідчення молодості? Вправи з будовою і розбиранням мостів, стосування вибухових матеріалів при практичних вправах були цікавіші.

В квітні почав формуваться 33-й сап. батальйон. Виділено командні кадри. Переважною масою влито мобілізованих в лютім ц. р. В маю прибули з шкіл офіцери скороченого курсу, прапорщики. 33-й батальйон перенесено на час формування до Ніколаєва.

Од'їжджали туда ешелонами по 300 людей маршові роти. В маю мобілізовано 20-літніх і ними поповнено знову роти запасові.

В червні прийшло мені проізводство в перший офіцерський чин. Що дивно, залічено по кавалерії.

В тім часі багато було молодих піхотних прапорщиків, приділених до 1 сап. запас, б-ну для пройдення і набуття вправи по будові позиції. Це будучі командири полкових саперних команд.

Випадало, що моє представлення з 21-й сиб. стр. полку пішло через кінно- гренадерський, в котрім формально лічився прикомандированим. Може, гренадерський вислав представлення раніше?

Тепер лічився прапорщиком кавалерії, одкомандированим до 1-го Запас. сапер. б-ну. Чудно!

Дістав досить порядні гроші на обмундирования, револьвер і польову торбу. У доброго кравця пошив добре вигідне убрання, в військовім магазині дістав дві пари чобіт. Набув також светр, легкий і теплий, часи, три пари білизни, а найважніше — добрав нову куртку і штани шведської роботи, підшиті теплою фланелією.

Досвідчення трохи мав. Все треба мать легке і міцне. Нічого лишнього не набувать. Мав уділений 7-денний одпуск.

Дома пробув тільки дві доби. Спіткання і од'їзд мали той самий перебіг, як попередньо. Тепер спіткання наступить не скоро.

Надійшли тривожні грізні вісти. На фронті одчувся недостаток зброї і амуніції до рушниць і гармат.

Німці перекинули на австрійський фронт поважні сили. Наступив близько Карпат прорив фронту під Горлицею.

Скупивши велику силу артилерії, німці попередили атаку нечуваною силою огню. Нашим арміям по семидневому опорі цілком забракло амуніції, наслідком був драматичний відворот на 200–250 км.

Скоро потім один за другим подібні удари наступили на інших фронтах. Наслідком був відворот всіх російських армій. Звільнено майже всю Галичину з здобутим недавно Перемишлем. Зоставлено всю Польщу. Майже без бою здано кріпості Івангород (Девлін), Новогеоргієвськ (Modlin), Брест і Ковно. Три остатні лічились першокласні, особливо Ковно. При тому німці ввели проти кріпостей величезні 42-см мортири і 30-см гаубиці. Таких гармат не мала ніяка друга армія. Гранати мортир розбивали найтовщі бетонні перекриття фортів. Залізобетону тоді не уживалось.

Тоді трапився випадок, наробивший немало шуму. Кріпость III кл. Осовець, прикритий широкою долиною р. Бобр, осідлав дуже важну стратегічну дорогу на Білосток і далі на Гродно-Вільно вліво, а на Барановичі безпосередньо, затримав наступаючі німецькі сили на довший час.

Комендант дав наказ зоставить кріпость і гарнізонові одходить. Сам виїхав. Начальник гарнізону генерал-майор наказу не виконав і зостався на місті, готовлячи оборону.

З одного боку тяжкий випадок несубординації, за що суд видає найсуровіший присуд кари, з другого — риск, викликаний потребністю ситуації, підтриманням військ, що бились коло Августова з правого боку, по Нарві коло Візни і Ломжі з лівого.

Осовецька дивізія блискуче виконала взяте на себе завдання. Держалась до часу, коли з обох боків німці проломили опір, загрозивши Осовцеві повним окружениям.

В найбільшім порядкові одійшла, зірвавши кріпость і збираючи поважні запаси амуніції і харчів, іншого військового запасу, який могли вивезти свої, і зібрані средства транспорту.

Крім того, понад 1500 полонених в боях йшли в одходячій колоні. Комендант звався ген. Берг, нач. гарнізону ген. Михайло Омельянович-Павленко, георгіївський кавалер Японської війни.

Судив його суд за невиконання приказу старшого безпосереднього начальника і осудив би, якби не вставлення великого князя Миколая Миколайовича. Вигнав він од себе Берга. Ген. Омельяновича-Павленка з перебитою рукою на темляці, інваліда на завше назначено інспектором військових шкіл Одеської округи.

Повстало тих шкіл з скороченим курсом багато для піхоти, пара для артилерії, в Києві — Олексієвська інженерна. З генералом Омеляновичем-П-ком спіткаюсь в інших обставинах і ближче.

В своїм тяжкім драматичнім одвороті армія не здеморалізувалась. Ар'єргардні частини здержували насідаючих німців і австрійців контратаками на багнети. Страти понесено великі. Викруглились в цих боях кадрові частини. Та не було випадку масового оддавання до полону. Страти полоненими були невеликі.

На невеликім кускові Галичини, далі на північ — на Волині, Поліссі, Білорусі і Західній Двині було остановлено ворога. Спішно формувались нові полки, дивізії і корпуси. Весь промисел наставлено на потреби війни. Частина мобілізованих металістів вернулась до заводських станків. Під суд пішов воєнний міністр Сухомлинов.

До війни Росія не була приготовлена. Амуніції хватило ненадовго.

В побіднім наступі ворожі сили понесли поважні страти. Комунікації їх розтяглись, змусили до затримання та переходу до оборони. Кінчився окрес війни рухомої.

З вишколеною маршовою ротою виїхав я до Ніколаєва. 33-й саперний б-н входив в склад 5-го Кавказького корпусу, котрий мав тут концентрацію перед вирушенням на позицію.

Батальйон в складі: 3-ї роти саперів, рота телеграфна, рота прожекторна, інженерний парк, нестройова команда.

Моя маршова поділена на ці частини, а самого приділено до 3-ї саперної роти.

Стояла вона в селі Варварівка, 4–5 км од Ніколаєва. Фельдфебель повів 50 прибулих, я поїхав на присланім коні рядом.

На місті зголосився у к-ра роти і познайомився з 3-ма молодшими офіцерами, командирами взводів. Дістав коня, денщика, мешкання, де одразу занесено мої речі. Командир кадровик, капітан Мержанов. Решта — прапорщики: Грач, Романов, Воробйов.

Два перші з приспішеного курсу ніколаєвської школи, третій — з охотників з освітою, з Георгіївським хрестом за бойові заслуги, як і я, трохи пізніше. Був в кадровім сапернім б-ні. Всі три були студентами вищих шкіл.

Сапери розташувались на 5–7 чоловік в хаті. Село було розтягнуте по Дніпровсько-Бузькому каналі, котрий мав тут 4–5 км ширини. Часом пропливали кораблі Чорноморського воєнного флоту. В Ніколаєві знаходилось головне управління будови і ремонту всіх кораблів, починаючи од часів завоювання Криму

В тім часі будувались тут два броненосці-дреднойти найновшого типу Якийсь старий крейсер розбирався.

Сподівалось приїзду царя. Почалась муштра по цілих днях. Зводами і цілою ротою машеровано перед Мержановим, котрий пильно слідив за еволюціями вправами з рушницями, відповідями на вітання чи похвали. При найменших помилках кричав, погано лаявся, казав карать. Каждий з нас старався свій взвод допровадить до найкращого стану. Придивлявся і прислухувався до оточення

Мержанов не був типом батька-командира. Високий, тяжко сидів на коні, червоне велике лице з виряченими очима, на нас дивився звисока, на солдатів — з якимсь презирством.

Велика пиха визирала з його постави і стосунку. Любив карти, був загребущий. Фахівцем був добрим, службу знав дуже добре. На поважання підлеглих, одначе, не заслужував і про це не дбав. Сапери в поважній кількості народ бувалий, городський, що їли не з однієї печі хліб, платили командирові антипатією з певною іронією. Пізніше навіть ми, молодші офіцери, перестали шанувать Мержанова за уникання позиції.

Грач, високий і стрункий, короткозорий, перейняв дещо од Мержанова, а з часом до нього наблизився. До саперів гострий, надміру вимагаючий, муштрою свій взвод вимучував занадто, щоправда, сам так же цілий день був на довгих ногах в рухові. Пізніше не маркувався на позиційних роботах, небезпеки не уникав.

Романов, милий, товариський, веселий, найменше прикладався до муштри. З саперами свого взводу зжився близько, був шанований. Мержанова не любит, жив якось беззаботно, про "завтра" не дбав. Гроші його не держались, мав масу речей непотрібних.

Воробйов, поважний, обстріляний, в міру вимагаючий, був добрим товаришем і командиром. Жив скромно.

Щоб не вертаться до порушеного, подаю ще кількох з роти, що заслуговують на увагу з різних причин. З ними довший час пробув разом.

Передусім старший літами, заслужений фельдфебель, господар роти.

Дмитрій Андреєвич Андреєв. З походження тамбовець. В саперах 15 років. Низький, широкоплечий, з великою головою на короткій товстій шиї, видавався горбатим, маючи непомірно високі груди.

Знаменитий, дбайливий хазяїн, умів держать порядок, дисципліну і шанування своєї особи. Запальчивий, крикливий, гострим не був, а карав сам дуже рідко. До кари майже нікого не подавав.

Коли котрийсь з саперів чи навіть унтерів щось провинився, Андрєєв голосно лаяв, уживаючи оригінальних виразів.

Найгіршим зневажучим словом було "Алістакратта!" А вже в найбільшим гніві гриміло "Алістакратта, мать твою єті-та!" Винуватого це остаточно дискваліфікувало як людину і солдата.

Не будучи злопам'ятним, замітивши (…) вчинки і старання найгіршого "алістакрата", забував про попереднє.

Старший писар Іван Іванович Барков, інженер-технолог під 40 літ, спокійний і солідний, користався великою повагою.

Молодший писар Татарінцев з свідоцтвом зрілості, 30-літній "бродяга" (reizer). Пройшов і проїхав всі незміряні простори Росії, був в Афганістані і Персії, коротко працював в незліченнім числі міст і фахів. Голова лиса, як коліно.

Кухар-шеф Кузьма. Огромні вуса і борідка завше старанно утримані — це половина Кузьми. І-шо-рядний фахівець, в минулім — "кок" морського корабля, переніс на кухню порядок і чистоту, пануючі на морі. В білім ковпакові і халаті не знижувавсь до роздавання страви — це лежало на помішникові. Кузьма пильнував справедливого поділу.

Конюх при кухні Гаравін. Високий, на перше враження малоповоротливий, весь зарослий густою чорною бородою. Волосся вилазе йому з вух і носа, покриває руки. Очі великі, чорні, циганські, під густими нависаючими бровами. Коні ситі, вимиті, вичищені, розчесані — циган, милуючий коні? Ні. Учений-агроном, скінчивший славну Петровсько-Розумовську академію!

Рядовий сапер Миколай Олександрович Крафт, коло 35 літ. При возі з офіцерськими речами. Дисциплінований, коректний, виглядає чисто в припасованім убранні, завше добре вичищених чоботях. Лице приємне, підголене, вуси і мала борідка гарні.

Це мільйонер, власник найкращої фабрики шоколаду. Нелегально платив другому візникові за обслугу свого коня і інні послуги, і платив щедро.

Олександр Іванович Білоус, фершал 25 років, добрий фахівець. Малий, худощавий, з наставлениям на підкреслення поваги і незалежності свого значення, філософ-резонер.

Ці семеро тримались виразною групою. Творили якоби канцелярськоку- хонну аристократію, мовчки признану позасталою громадою. До цієї групи часом хтось зближувавсь, когось допускалось і толерувалось. Це унтери обозу і магазину — каптенармус, сигналіст і денщик командира роти, обидва завше коло його особи перебуваючі. З часом число аристократів побільшало.

Взводні унтер-офіцери довго не допускались.

Говорячи про ротні типи, не можна поминуть групи саперів з Одеси. Виділялись виразно захованням, мовою, спритом. Розкидані по взводах, солідарно тримались один другого. Для прикладу подам кілька фамілій з пам'яті. Рудь, Кононенко, Кононець, Федоров — виразно українці. Міллер — німець. Путерман — жид. Мілютін — росіянин і т. д. Отож, всі вони називали себе одеситами, національність їх не цікавила. Класичний приклад місцевого патріотизму і солідарності. Одесити були рухливі, куті на чотири ноги бувальці, перші до доброго і злого. Мали почуття делікатності і гонору. Добували, чого не можна купить, новини приносили укривані і мало знані. Ото приклад з часів Варварівки.

Приїхала до Рудя дружина. В хаті жив Рудь з шістьома колегами. Того дня його двоє земляків поговорили з рештою і перенеслись спать в сарай на солому. А було холодно, замерзли береги лиману!

Три дні побула тут Рудьова жінка. Всі земляки і решта взводу одвідала молоду жіночку, а вона прибрала собі до помочі господиню з дочкою, всіх обіпрала і де що треба полатала.

Вертаюсь до головного.

5-й Кавказький корпус кінчав концентрацію. Закінчено муштру. В визначенім дню помаширували в Ніколаєв стройові роти бат-ну. На величезній площаді зайняли міста численні полки піхоти, батальйон наш понтонерський, відділ авіації, артилерія, кіннота. Разом 50000 штиків і шабель. Виведено жолнєрів, маленькими трикутними значками на багнетах, для ознакування лінії маршу.

Всі частини вирівняні. Командири полків і окремих б-в спереду на 15 кроків, командири рот спереду на середині, при взводах на правому крилі — субалтерни, ззаду — фельдфебелі.

Тишина напруженого чекання, серебром і золотом блистять труби численних оркестрів.

Падає команда: "Смірно! Слушай на караул!" Раз-два! Маси замерли. Очі скеровано вліво.

В оточенні генераліції, пара шагів спереду проїхав новий верховний вождь всіх озброєних сил Імперії Миколай II, вітаючись з каждим полком і окремими частинами (вел. князь Миколай Миколайович обняв Кавказький фронт).

Здається, недавно бачив царя як же інним! В сірій шинелі з солдатського сукна, з погонами полковника, лице перетомлене, землисто-бліде, під очима темні круги, тільки той самий спокійний голос, та сама борода і вуси.

Враження смутне. Нелегка шапка Мономаха! Закінчуючи об'їзд, кінна група оддаляється до трибуни на лівім боці. Там, з лівого боку, установлюються оркестри. Команда: "К ноге!" Раз-два-три!

На середині два генерали один проти другого. Командуючий парадом генерал-лейтенант Істомін — к-р корпусу. Його помішник генерал-майор Селівачов — к-р 4-ї фінляндської дивізії. Перший — поставний, вище середнього росту — команду подає, другий — маленький, тоненький, з довгою бородою, в височенній шапці і довгій шинелі — передає команду частинам.

Чи хоть почують її?

"Смірно! На плечо-о-о!

"К церемоніальному маршу! На одного лінейного дістанцію! Взводнимі колонамі! Первий полк, первая рота, ма-а-арш!"

Хто б сподівався такого виразного дзвінкого голосу у непоказного Селівачова?

Вся увага на себе і своїх. Чуть далекі команди "Марш! Марш! Марш!"

Уже гримить оркестр, марширують піхотні полки. Темп скорого кроку. Взводи витяглись в подвійний ряд по 25 в каждім. Десь спереду Левашов. Команда" Марш!"

1 рота — капітан Тацкі — марш!

2 рота — шт. — кап. Мофет — марш!

3 рота — марш!

Думка, щоб добре пройти, витримать одлеглості і рівняння… Два завороти вліво. Єгерський марш підбодрює. Пронеси, Господи! Хвилююсь…

Чується знайоме дрижання. В остатній хвилі спокій. Певність добре виконаного руху одполірованого старого кривого клинка, сміло дивлюсь в стомлені царські очі, шабля "на плече" — і все… їде артилерія, проносяться кінні полки.

Знову займаєм своє місто. Цар пішо обходить частини. Одним дякує за службу, іншим — за геройство в боях, нам — "за славний смотр!"

В проважаючій групі побачив наслідника. Хороший хлопчик, весело усміхається, в солдатській шинелі з медаллю і погонами єфрейтора. Рядом — могутня фігура бородатого матроса. Це нянька Олексія, здається, Коваленко.

В скорім часі 5-й Кавказький корпус вирушив на австрійський фронт. Батальйон доїхав залізницею до ст. Ярмолинці. Через городок Монастержиско, Чортків пішо дійшов до позиції під Бучачем.

Роти саперів розійшлись по участках дивізій. 3-тя саперна розмістилась в більшому селі Ромашівка в одлеглості 3–4 км од позиції. Замешкав в маленькій кімнаті, другу займала старенька господиня з дочкою, а мій денщик, Василь Гальчанський, примостився в кухні.

Це не будь-яка фігура. Майже на голову вищий мене, жилавий і костистий. Дуже довгі руки, довгий, спичастий ніс, тонкі стиснуті губи, невеликі сірі очі без якогось виразу. Нічого його не виводило з рівноваги і нічим не проймався.

Часом позволяв собі на мене побурчать, чи то за те, що мало їм, чи за те, що себе не бережу, як йому здавалось. Рації тут не мав.

Одночасно не був боязливим, просився не раз на ночну роботу. В праці не лінився, робив що треба, розторопно, може, трохи помалу. Був сильним і витривалим. Не окрадав мене. Сам був завше ограваним одеситами в карти. Діставав з дому щомісяць 15–20 рублів. 80–90 % ішло до кишені Кононенка, Федорова, Кононця. Василь не гнівався. А ті ще з його насміхались.

Одним словом, хлопчина був добрий, може, дещо чудакуватий. Посідав ще трохи почуття свого оригінального гумору.

Людність в Ромашівці була українська. Називали себе русинами. Бідність і темнота невірогідна.

Мужчини і жінки носять довгі полотняні сорочки і волосся підрізане, спадаюче на шию. Мужчини підперізуються широким шкіряним поясом ("черес"), де ховають передусім тютюн, люльку, кремінь, кресало, губку, як мають, то гроші, гребінь.

Грамотних дуже мало. В мові уживають незнайомих слів і виразів. Взагалі люди тихі і спокійні. Свого цісаря поважають. Вони всі греко-католики.

В Ромашівці був свій пан. Остались по нім парк і палац, там живуть кілька людей служби. Ніякої худобини не водитися. У всім селі ні сліду корови, а рідко де хрюкає свиня. Будучи в парку, спіткав двох з палацу. Зайшов до їх. Мали гітару. Попросив щось заграть.

Один заграв і заспівав знайому пісню "Ой що ж то за шум учинився?" Я підтяг, голос мав непоганий. Сам тоже заграв "Реве та стогне." і "Ой у лузі…" Помалу розбалакались, спочатку обережно, в кінці одверто. Були вони національно і політично вироблені. Свою майбутність в'язали з цісарською Австро-Венгрією. Національний рух ще не зовсім ввійшов в народні маси. Існують політичні партії і представники українців в парламенті. "Демократи", "радикали", "поступовці", "москвофіли" і ще якісь. Гаряче доказували, що найкращі є радикали і т. д.

Нічого такого ще не чув! Не міг підтвердить чи заперечить, тільки слухав. Найгіршим ворогом українців є поляки! З цим не погодився, почав розказувать про поляків в Запорожжі-Кам'янськім, Катеринославі, взаємних стосунках. Вони здивувались, але підкреслили, що там у нас вони не мають влади, "інакше б говорили, якби пожили в Галичині!"

При прощанні довідався, що твориться в Австрії українське військо.

Більше цих людей не спотикав.

Позиція проходила по р. Стрипі. Щовечір ішов там один, а часом два взводи на роботи. Праці намічалось дуже багато. Слабе забезпечення дротом, не закінчені окопи і рови зв'язку, тісні невигідні землянки, цілком немає запасової позиції. Не було матеріалу на кілля до дротяних загород.

Позитивним було щораз збільшування довозу амуніції і одержання на зиму теплої білизни, ватяних штанів і курток, знаних широко пізніше під назвою "кухвайка", потім "фуфайка".

Позиція назагал спокійна. Часом кілька разів вистрелить гармата, прострочить там і тут серія кулемету. Вночі багато ракет.

Перший і остатній раз навідався в 3-тю роту полк. Левашов. Рота гарно виглядала, похвалив, задоволений. Кузьма приготовив смачний, як завше, обід. Сьогодні моя черга йти на позицію.

Спільний обід у Мержанова. Великий, масивний Левашов, випростований, має на лиці такий вираз вищості і пихи, що гнітить, як тягар. Ціде кажде слово. Мержанов, ад'ютант шт. — кап. Нехаєв мають вираз готовності. Встаю і прошу дозволу вийти приготовиться до вимаршу на позицію.

"Ви малорос?" — питається Левашов. "Українець," — відповідаю. Чую в собі, як збирається злість. "Ага! Так приготовтесь к переводу, у меня не останьотесь!" — "Слухаю. Можу йти?" — "Ідіте." — "Чортова кукла, дерев'яний болван! Чхав я на такого ком-ра!" — лаюсь так про себе, чуюсь ображеним несправедливо. До людей привик, зійшовся з піхотним начальством — і от маєш!

От воно — те, що ділить людей. За таким командиром, як Левашов чи Мержанов, солдат не піде!

На цю тему балакаю другого дня з Романовим. Милий Леонід Митрофанович голосно розсміявся. Кажу, що чую, і про свій замір зложить рапорт про перенесення, не буду ждать, поки це зробе Левашов.

Романов дивився на положення іншими очима: "Левашов — говно людина, Нехаєв — підлиза-кар'єрист. На нашого Мержанова лічить не приходиться, Грач йому дивиться в очі. Можуть тобі чинить пакості, ганять на невдячні роботи, а перевести — це ще баба надвоє ворожила.

Те, що Левашов — граф, аристократ, ще не все. Чхай на нього! Од чого маєш право офіцера і розум?

Добре обміркуєш, переживеш Левашова, Мержанова і підлизу Нехаєва. Люди тебе люблять, я з Воробйовим тоже — це важніше!"

Молодий, на око ніби легкодух, а от найшов слово потіхи і поради. Маю в ньому надійного спільника, вірного приятеля.

^ ф ^

Перед Бучачем австрійці мали висунутий за Стрипу, добре і міцно побудований Те-де-понт — передмостове укріплення. Широкий пояс дротяних загород на стальних кіллях надійно прикривав позицію. Дріт густо наїжений гострими зав'язками — не можна перерізать нашими ножицями, призначеними до цієї цілі. Було там багато кулеметів. Два мости в'язали це укріплення з головною позицією.

З лівого боку, близько австрійських дротів, од Стрипи ішов яр, завертаючи вздовж позицій на 250–300 м. Крутіший другий берег утворював "мертве поле", де кулі переносило.

Ярок той надавався до скуплення поважної кількості піхоти, близько австрійської позиції на випадок атаки.

З топографії терену належало припускать, що помнянутий ярок може буть замінований австрійцями, як не раз траплялось.

Робилось замінування дуже скоро і густо.

Впоперек сподіваного руху противника були вбиті малопомітні кілки, часто залізні. В однім з кілків — кільце. Тонесенький стальний дріт, міцно прив'язаний до одного кілка, проходив в кільце другого і прикріплений до запальника в'язки кількох гранатів з товстими, надрізаними боками.

В траві замінування достерегти дуже трудно: пелена снігу до 30 см кілки покриває.

Нога, зачепивши дротик, визиває вибух міни (…).

Два взводи, мій і Романова, визначені на розвідку і розмінування. Поле покрите снігом грубості 10–30 см. В білих балахонах сотня саперів непомітно дійшла до долини. Далі посувалось обережно повзанням на колінах. Романов правою стороною, я — лівою. Сніг пухкий, неглибокий. Інструментом до шукання дротів — руки, за поясом — малі стальні ножиці. Переді мною сапер єфрейтор Запорожець. Міни стверджено. Дротики перерізаються, міни тепер не шкідливі. Кінчаємо завдання, пора вертатись.

Вистрашений голос "лягай!", сильний вибух зараз, чую, як тіло нерухоміє, шум і біль. Не можу порушить руками і ногами. Невже смерть? Щось ніби тріщить.

Виджу зорі, людей коло себе, поволі притомнію. Б'ють густо австрійські кулемети. Нам це не шкодить. При мені Романов. Шум і біль в голові не проходе. Вуха заткало. Права рука — як дерев'яна, болить сильно. Крові не видно. Щораз вилітають близькі ракети, білим сліпучим світом покривають широко терен. Наше положення небезпечне, зброї не маємо. Страт тим часом поза моєю контузією не понесено.

В кінці потроху рідшають кулеметні стріли австрійців. З нашого боку весь час тишина. Одходимо рідкою лавою. В ногах слабість, двоє підтримує. Спотикаєм розвідку піхоти і разом повертаємось в окопи.

Маємо двох ранених в руку і лице, на щастя, легко. В позиційнім пункті ранених перев'язано.

Стверджено загальну легку контузію близьким вибухом. В голову і руку правдоподобно ударили куски промерзлої землі. Од гірших наслідків оборонили шапка і одежа. Руку з тиждень треба носить на темлякові.

Вибух міни наступив з вини Запорожця, котрий не нащупав дроту руками, а зачепив ногою і крикнув "Лягай!" Куски гранатів пішли вгору.

Випивши чаю, чув себе настільки добре, що міг йти сам, без помочі.

Мержанов дістав подяку за проведене розмінування. Ми з Романовом і сапери — ні слова.

Надходили свята Рожества Христового. Комусь з вищого начальства прийшла в голову думка ліквідації передмостового укріплення без ужиття артилерії і страти зарядів. Сапери мали висадить в повітря дротяний пояс загороди, а скуплена на переднім краю піхота в першім замішанні заатакувать і забрать позицію, а може, при удачі і Бучач.

На мене випало небезпечне відповідальне завдання: зірвать ворожі дротяні загороди, а властиво проходи для атаки піхоти.

Для цієї цілі уживались т. з. видовжені міни. На розкладений брезент шириною 40–50 см, довжиною 10 м клалась жердина 10–25 м. Рядом укладались тісно піроксилінові вогкі шашки, по кінцях і всередині — сухі шашки в цинкових коробках, в кінцевих сухих були дірки, куди всувались капсули з гримучою ртуттю. В капсулу всовувались куски бікфордового шнуру, виповненого всередині порохом з водоодпорно ізольованим покриттям. До кінця шнуру прив'язувалась губка. Це звалось запалом.

Губка тлилась з скорістю 5 минут 2Уі см, шнур горів 1 минута на 70 см. Час облічувався так, аби той, хто запале губку, мав час безпечно одійти. Міну несуть двоє.

Ото рисунок видовженої міни.

Приготовлено 16 мін, доставлено до позиції возом. 3 32 саперами-підрив- никами ночую в передніх окопах. Цілий день проходить на усталенні керунку для каждої пари. Чотири вибухи з лівої сторони, десять посередині, два з правої сторони. Облічаєм час на підхід. Справджаєм стан запалів і губок в бляшаних з дірками коробках на 30 минут тління.

Заряди-міни мають 10 минут тління перед вибухом. Запалювання губок одночасне по червоній ракеті. Збірка при землянці командира батальйону.

Червону ракету вистрелю сам. День зимовий короткий, проходить скоро. В напруженні не хочеться їсти. Зранку випилось шлянку чаю. Часи справджено в усіх командирів рот, звідкіль вийдуть підривники.

Згромаджена піхота двох батальйонів кинеться до атаки після вибухів, другі два з найближчого резерву готові рушить в поміч. Обійшов передні окопи командир полку.

Як звичайно, ліниві стріли, там і сям вилітають ракети. Рушили підривники. За 10–15 минут мають дійти, одлеглість 300–500 кроків. За дротами — австрійці, 40–50 кроків.

Несподівано прибігає єфрейтор Бойченко — напарник його припадково ранений, лежить недалеко. З санітарами находимо його скоро. Передаю ракетницю батальйонному. За 23 минути випусте він червону ракету. Час маємо. З Бойченком несем пудову міну, як можем, скоро. Натикаємося на полосу загороди, хтось близько лежить, рушаємо вправо кроків двадцять. Всуваємо жердину коло стальних кілків. Трохи короткувата. Беру у Бойченка коробку з тліючою губкою. "Підніми обережно дріт!" підсуваюсь трохи далі і підсуваю глибше жердину — саме враз! Секунди, минути тягнуться. Бойченко лежить ззаду, чекаєм…

Нарешті червона ракета летить вгору. Прикладаю тліючу губку до губки в запалі — секунди знову тягнуться, не одразу починає тлітись запальна… Єсть огонь, тліє. Здається, під самим носом вистріл! Невже зауважено? "Утікай!" Бойченко одлазе. Висуваюсь з-під дроту і раптом чую, як щось хватає за спину. Тихо задзвенів дріт. Роблю рух набік, не пускає. Кажеться, ось-ось наступе вибух. Рука не дістає на 15–20 см згасить губку. Плюю на неї — не можу попасти, тліє далі.

Чую невимовний страх. Розумію тепер правду, як волосся стає догори! Шапка підноситься і падає. Не вважаю на обережність, шарпаюсь назад всім тілом, всією силою — пустило! Схвачуюсь і біжу назад найскоріше. Спотикаюсь, падаю в якусь яму, може, по гранаті.

Прислухаюсь — тихо, тільки серце колотиться, як не вискоче. Здавалось, лежу довго. Якось не чуть вибухів, може, губки зле приложені до пороху в шнурі? Єсть! Згриміли, покотились перекати грому.

Схвачуюсь і знову несусь що сили в ногах, трапляю в прохід, скакаю в окоп, коли з боку австрійців затріщав змасований кулеметний огонь, вилетіли десятки ракет.

Поповзли сліпучі проміння прожекторів по нашій позиції, цільно лягли десятки артилерійських снарядів. Дуже цільно б'є австрійська артилерія — краще німецької.

Чи сподівались чогось австрійці, чи добре працювала їхня розвідка — у вся кім разі готовність у їх була повна.

Атака піхоти не одбулась і не могла мати успіху без сильної артилерії. Коли, як почався, так по якімсь часі стих огонь австрійців, піхота значно порідшала, одійшла назад, раненому саперові зроблено перев'язку і скеровано в госпіталь. У мене лікар ствердив урядово "поверховне поранення гострим куском арти лерійського снаряда" без опасності для життя.

Заперечувать не став. Було інакше. На моє "Утікай!" Бойченко помалу опус тив дріт і скоро зник. Довгі гостряки того дроту вп'ялись в одежу, прорвали балахон (він там і остався, шинель, шкіряну куртку, светр, сорочку) і зірвали кавалок кожі з ровиком посередині. Рану промито, перев'язано, напоєно обов'язковим чайком, щось при тім з'їлось. Переживав ще свій страх… Був він більший і глиб ший, ніж попередньо і пізніше, коли переживалось не одну небезпечну хвилю.

Здається, такий страх на війні переживається, коли людина попаде в емертельне небезпеченство, одиноко, без надії помочі. В чужій шапці, з підривниками вернувся в Ромашівку. Ахнули Василь, старушка-господиня, глянувши на шинель і куртку, порядно порвані; підняли лемент, коли побачили далі білизну в крові і перев'язані груди.

Заспокоював їх як міг: нічого, мов, небезпечного немає. Добре б було позашивать порвану одежу.

Привів Василь зараз сапера Гузія, як показалось, доброго кравця. Той мав усе потрібне з собою, і тут, на місті, все гарно позашивав, навіть знаку не осталось.

Прибігли Романов, Воробйов, Андреев, взводний Соловйов, фершал, чимало народу зібралось коло хати.

Все добре, що добре кінчається. Склавши ротному реляцію, подав рапорт про ранення і зв'язану потребність одпочинку в ліжку.

З команди піхоти пішла реляція про працю саперів дуже добра, про мене окремо, з представленням до нагороди. Сапери дістали 10 медалів "за храбрость", я — нічого. Левашов пам'ятав…

Спина гоїлась поволі, пекло часом. Зосталась там надовго темна пляма, тепер ніякого сліду.

Трохи полежав в ліжку, на позицію не ходив. У Мержанова не був ні на Різдво, і на Новий рік. Заходив тільки по службі. Він ніби пом'якшав трохи, та не проходило почуття нехіті.

В початку січня 1916 р. вислано мене на укріплення позиції Дикої дивізії верст за 25–39 вліво.

Щось про цю дивізію чулось, читалось, хотілось її побачить. Молодший брат царя, Михаїл Олександрович, допустився нечуваного учинку. Закохався і оженився з розведеною жінкою якогось адвоката. Наслідком цього сімейним судом Михаїл Олександрович зістав видалений з імперії і жив в Парижі.

Коли почалась війна, будучи генерал-лейтенантом кавалерії, вніс просьбу до царя про дання йому можливості взять уділ в війні і приділення якоїсь частини кінноти, одповідаючої своєму рангу. В відповіді цар одмовив в якій-будь команді регулярної армії. Вмісто того пропоновано організувать добровольно- охочу одиницю і над нею обнять команду. Справа романтична В. К. (великого князя. — Ред.) була в світі широко відома, зробила йому масу симпатиків, передусім в армії, де користавсь популярністю.

На заклик добровольно-охочої служби одізвались войовничі народи Північного Кавказу. Жива була між ними пам'ять ще недавньої боротьби за волю. Ці народи в армію не призивались. Тепер пішли масово, з своїми кіньми, знакомитими шашками і кинджалами. Карабіни і набої були з запасів армії.

Сформувалась численна кінна дивізія з полків, названих територіально: осетинський, черкеський, чеченський, два дагестанські і татарський. Чомусь названо її Дикою.

До неї потягся квіт офіцерів гвардії і голосних полків армейської кінноти. З інших країв з-за границі не було недостатку. Князь Мюрат — безпосередній нащадок знакомитого наполеонського бога кінноти, князь Станіслав Радзівіл — кузин Вільгельма, в минулім ганноверський гусар, пізніше — забайкальський козак. Іспанський гранд, славний спортмен-кіннотчик і т. д.

Тому було цікаво власними очима побачить екзотичну дивізію і її офіцерів. Взвод ішов без рушниць і інструменту, котрі зложено на кілька возів разом з ранцями.

Марш пройшов скоро і легко. Почали попадаться "всадники" щораз більше. З їх боку не видно ніякого зацікавлення нами… В бурках і великих папахах виглядали мальовничо. Без бурок, в черкесках, з шашками і кинджалами в серебрі, зовсім красиво.

В штабі дивізії зголосив своє прибуття і зараз дістав квартири для людей і для себе. Штаб дивізії поміщався в одлеглості коло 5 км од позиції. Резервні полки ближче по селах. Нас заквартировано і приділено до харчування до 1-го дагестанського полку.

В околицях розміщення дивізії було кілька маєтків і фільварків, покинутих власниками, як і в Романівці.

Коні мали добрі поміщення. Всі штаби містились в вигідних великих домах-палацах. Навіть дещо осталось служби, котра найшла собі заняття. Парки і чималі ліски забезпечували топливом і матеріалом.

Вечеря і сніданок добрі, смачні. Хлопці також задоволені. Вигідні квартири і чисто.

З Соловйовим і кількома саперами йдемо на позицію. Спокій, не чуть стрілянини. Позиція недалеко, але що за позиція? Ніякого дротяного загородження!

Окопи провізоричні, землянки невеликі, тісні. Завернуті в бурки кавказці неохоче дають дорогу, поглядають з цілковитою байдужністю. Тут життя і права інші.

Участок дивізії 4 км. Праці буде з головою, а час командіровки — 15 день. Нараджуюсь з усіми, роблю поділ праці, укладаю план. Складаю план цей в штабі дивізії і спис потрібних матеріалів. До штабу свого б-ну висилаю просьбу про вислання 10 пильщиків. Саперів ділю до розбудови окопів 20, старший — Міллер, єфрейтор, одесит. Ставить пас дротяних загород — 10, старший сапер Джух. До цієї роботи впросився Василь, він нудиться.

До праці помічничої просив визначать по 100 з офіцером. Тепер ще справа ночного забезпечення будови поясу дротяних загород: узгодження типів вигіднішого і безпечнішого плану розміщення частин в попередній лінії.

При своїх клопотах в штабі дивізії, представлено мене В. К. Михаїлу Олександровичу.

В кителі з генерал-лейтенантськими погонами, робив дуже добре враження.

Високий, широкоплечий, держався прямо, нічого не свідчить про високе положення. Замітна чимала лисина на низько остриженій голові. Лице продовгувате, худощаве. Сірі великі очі дивляться уважно, спокійно. Під прямим форемним носом невеликі вуса. Весь вираз лиця викликає довір'я, впливає на заховання щирості.

Голос — низький баритон. Взагалі робе враження маломовності. Мої просьби перелічив підполковник штабу, мені довелось дещо пояснювать або доповнювать.

Розпитував коротко про службу. Почувши, що почав війну в Пруссії в лейб- гвардії кінно-гренадерськім полку, значусь по кінноті, якось підкинув голову: "Да!" "Так точно, Ваше Вис-во!" — "Пріятно слишать." На тім кінчилось. Все, що треба, буде.

Робота рушила справно. В парку і лісі готовились кілля, пилялись дошки. Возилось з парку інж. колючий дріт, скоби, гвозді, кирки, лопати.

На самім початку розвивання праць на позиції і при загородах виникла непередбачувана поважна перешкода — всадники не хотіли працювать!

Коли Соловйов прикрикнув на такого, що нехотячи тикав лопатою в землю, чеченець схвативсь за кинджал: "Сєкім башка!" Це не жарти…

При підношенні кілля, звоїв дроту, забиванні довбнями кілків те саме — за півроку нічого не зробимо тим темпом. Мене як і не примічають, свого офіцера трохи толерують. В чім річ? Що робить? Раджусь з тим офіцером. Він старший літ на десять, Георгіївський кавалер, дещо пояснив і чимало цікавого розказав. Коротенько це подаю.

Всадники, так їх офіціально називають, прийшли в дивізію з своїми звичаями, поглядами, лікарями-знахарями, муллами, бо всі магометани. Великого князя прямо боготворять, ідуть за ним або куди направить без застережень. Магом тан чимало і між офіцерами. Всі всадники хоробрості безмірної, в рухомій війні помислові, хитрі, находчиві. Багато напсули крові німцям і австрійцям, а собі добули слави. Придивіться: що другий має як не хрест, то медаль "За храбрость". Ордени дуже люблять, стараються їх роздобуть всяким способом.

Для їх була приготовлена певна кількість хрестів з півмісяцем і зіркою, вмісто св. Георгія на коні зі списом.

Отож з цього поводу випало велике непорозуміння, мало не бунт! Перший раз одбувалось нагородження хрестами і медалями групи відважних всадників. Полк зібрався, як водиться, на цей урочистий момент.

Особисто великий князь причепив ордена, полк оддав гонор своїм першим кавалерам. Раптом крики протесту, незадоволення!

"Зачэм обман! Зачэм мэсац? Давай Єгорку Джигіт!" "Джигітом" у горців і козаків звався найсправніший кіннотчик. Не помогли пояснення, умови: "Давай Єгорку Джигіт, забирай мэсяц!" Заспокоїлись, як прислано потрібну кількість хрестів з штабу корпусу по срочному запотребованню вел. князя.

Горці як діти. "Зачэм плохой война? Моя шашка рубі, кинджал рэж, винтовка стрэляй! Дира сиди — плохой война!"

З того часу зникли хрести з півмісяцем і зіркою. Були випадки і такі. Приводе всадник полоненого ним офіцера — за це належиться хрест. Виходить в тім випадку к-р полку, дякує, обіщає орден. Всадник кричить: "Давай Єгорку!" Той пояснює: дістане хрест за день-два.

"Давай сичас!" — "Сейчас не імею, получиш пізніше." — "Нэт Єгорка — нэт плэнний офіцер!" Блиснула шашка і знесла голову полоненому… Рубали всадники знакомито, безпомильно! До речі, кавказці до всіх звертаються (…)- "ти".

В умовах позиційного життя всадники робили виправи до австрійців, приводили полонених, притягали кулемети, а навіть малу 4-см гарматку.

Робили це без відома начальства на свою руку. Все для "Давай Єгорка!" Розуміється, не завше була удача. Траплялось інакше, були ранені і забиті. Не було випадку, аби которий попав до полону. Ранених виводилось, тіло забитого виносилось, як веліли Аллах і його пророк Магомет.

Ці візити підносили чуйність австрійців, кидали вони багато ракет, пускали кулеметні черги.

Все ж таки ходили. Мали очі днем соколині, вночі совині. Рухи кота і лиса.

За тиждень троє моїх ранено наслідком виправи чеченців. Прошу про видання категоричної заборони самовільних виправ, а разом заохотить всадників до кращої праці.

Такі прикази були видані з добавленням, що за добру поміч саперам при укріпленні позиції будуть давать нагороди, як за одвагу в бою чи здобуті трофеї.

Помогло знакомито! Сапери не пізнавали вчорашніх "лодарів"! Працювали старанно, охоче. Були сильні, меткі, понятливі. Одночасно починали на нас дивитись прихильніше, слухались.

Верхом признання своїм було поклепання якогось черкеса чи інгуша по моїй спині з привітливою усмішкою білих вовчих зубів.

Скоро поставлено дротяну загороду в 8 рядів. До повного профілю доведено окопи. В той час дошки пилялись од ранку до вечора. 30 з сокирами і пилами валили і обробляли товсті дерева. Під надзором Соловйова, Міллера, Джуха і малозамітного малого Путермана, одесита-жидка, копались великі глибокі котловани під бліндажі. Копались вони 20–30 м од передового окопу, а получались з ним глибоким ровом. Тут Путерман випередив усіх!

Коли закінчено перший бліндаж довжини 40 м з двома виходами, отоплениям, столами, лавами, де можна полежать під надійним потрійним покриттям з 40-45-см колод та земляним валом 2 метри, а другий кінчався, почулось не одне "Ва-х!" задоволення. І це було для нас приємним. Будова бліндажів зайняла два тижні. Землянки для офіцерів під таким самим покриттям (…) 2Угм мали підлогу і оббиті тонкими дошками стіни і верх. В бліндажах стіни оббито на 1 м. 6-дюймова, а навіть 9-дюймова артилерія не була страшна.

Становища кулеметів, пункти обсерваційні виложено мішками з землею. Кінцевою роботою було виложення земленосними мішками стрільниць та поставлення по всій позиції перекриття з тоншого дерева, т. з. козирків з 20 см покриттям землею.

Це охорона проти шрапнелів і гранатних кусків. Од 5.1. до 6. II. перебував взвод в Дикій дивізії. Вмісто двох — чотири з половиною тижні.

За цей час трапилось кілька випадків: про них варто згадать. На початку певного дня сапери не їли обіду. Причина: "варився молодой вкусний кобилка!"

Од того дня в подібних випадках сапери мали "пілав" — баранину з рисом і "чіхірь" — кислувате вино.

Мало одбутись свято, здається, черкесько-інгуського полку, де тепер сапери живились.

Проходячи мимо кухні, чую крики і громаду всадників. Що там? З тридцять баранів готовлять на свято. їх не ріжуть, а одрубують голови. Був тоді при шаблі, здається, ішов в штаб полку.

Дійсно, рубають. Та як! Шашка вгору, падаючий наперед крок, свист клинка, голова одлітає, а толубище стоїть момент, потім осідає. "Ва-х!" Знали мене вже, навіть салютували!

"Попробуй, рубай!" — хтось пропонує. Всі цікаво дивляться. Шабля гостра як бритва, та чи зможу так рубнуть?

Немало залежить на оціні цих природних рубак…

Баран уже стоїть, ремиґає. Що буде — спробую. Шабля трохи інакшого вимагає удару — більше крива, треба робить удар рішучий. Вийшло не гірше, як у інших.

"Ва-х! Дай шашку, пасмотрім!" Оглядано, згинано, пробувано щупать на звук, гострість на ніготь. Ще більше прибуло поваги.

Як ще, стріляючи з нагана до цілі на 50 кроків, умістив три кулі в середині, був признаним зовсім "своїм".

В (…) полку на святі був присутнім великий князь. Будучи гостем, мав місто вигідне, приглядався всім уважно. Настрій свійський, родинний. На столі багато закусок, немало бутилок. Дання гостро приправлені: часник, цибуля, перець, навіть свіжі помідори. Шашлик, бастурма, дика коза.

Все попивається вином — червоним і білим. Михаїл Олександрович їв небагато, випив, може, з три бокали вина. Прислухувався до розмови, часом щось одповідав. Загальний настрій піднесений, веселий. Перейдено до кількох менших кімнат. Подано там чорний кофе і коньяк. За малими столиками присілось за карти. Граю з трьома в вінт. Четверо молодших рядом розписало пульку преферанса. Карти ще не розпечатані. Входе великий князь, робе знак: "Сидіть, не вставайте".

Один од преферанса просе: "Ваше Височество, положіть на карти руку — на щастя!" Той почервонів, хвилину затримався, потім скоро протяг руку, взяв одну колоду, моментально розірвав в пальцях надвоє, усміхнувся, ще більше почервонів і скоро одійшов до інших кімнат. Всі скочили з міста і кинулись розбирать порвані карти на пам'ять: "Яка велика сила в пальцях!"

Присутній старший віком полковник Фролов зазначив: "Сила по батькові, Олександр III легко згинав підкови і щодень колов тяжким топором сажень дров!'

Фролов командував, як припоминаю, чеченським полком.

6. II. взвод вистроївся перед штабом дивізії. Одходив в Ромашівку, виконавши завдання. Ранені сапери стояли в рядах. Всі троє пролежали по два тижні в околодкові, а рани затяглись; кості не порушені, а всі в ноги.

Нашою працею задоволені всі од вел. князя до всадників. Заслужили сапери собі поважання і вдячність.

Заслужили і нагороду — 10 хрестів і 15 медалів. Подякувавши коротко за положений труд в небезпечних варунках, великий князь, згідно з уложеним реєстром, причепив на гурди нагороди вибитнішим саперам.

Мені першому дістався орден Св. Анни. Червоний темляк до шаблі і маленький хрестик, вправлений в верх ефесу. На кривім забезпеченні руки надпис вигравіровано — "За храбрость". Клинок злотоустовський.

Подаючи шашку, В. К. почервонів і потиснув руку. Всі сапери дістали по бакалажці червоного вина, а для мене прийшов бурдюк кахетінського.

Перша бойова нагорода, та ще з рук великого князя зробили належне враження в штабі б-ну.

В Ромашівці всі взводи вишикувались до повітання товаришів: 10 хрестів і 15 медалів блистіло на грудях перших кавалерів; давало їм це, крім морального задоволення, певні користі матеріальні: за хрест — 3 рублі, за медаль — 50 коп. місячно.

Щиро, по-приятельському, здержано, а навіть заздрісно вітали Романов і Воробйов, Мержанов і Грач. Прийшли поздоровлення з бойовою нагородою од Левашова і з усіх рот.

Крім рапорту про виконані роботи, штаб і командування батальйону дістало подяку з Дикої дивізії "за отлічную работу при укрєплєнії позиції" (…). Вино випито всією ротою. Одесити, крім одержаного, оказалось, мали ще два бурдюки скомбінованого! Проворний народ! Міллер, Путерман, Федоров мали хрести. Рудь і Кононенко медалі. Обливали нагороди щедро. Соловйов прийнятий до аристократії.

З дому прийшов лист і посилка з смачними речами. Була там бутилка доброї міцної наливки.

За два дні 9. II. були мої іменини. Саме на час — нагорода і посилка 8. II. Розшалілась сильна снігова буря. Маси сухого колючого снігу не давали висунуть носа з хати. Цілий день і ніч гуляли вихори.

Не прийдуть запрошені гості, не буде з ким провести моє свято, випить по чарці, закусить чим Бог послав. Хату занесло так, що дверей не одчинеш. Тільки вітер гуде і свистить.

Пізно. Сплять бабка з дочкою, спить Василь (він має медаль). Сам за столом, думкою з своїми рідними. Вони, певно, тоже згадують надходящий день моїх іменин і народження.

Коло півночі щось загуркотіло, аж хатина затряслась. Обудилась баба, в кухні почувся рух Василя. Запалили другу лампу. Чуємо, щось сунеться під стінами. Щось чи хтось протирає засніжене віконце. Закутане лице.

Всі кидаємось в сіни, спільними силами одчиняємо двері. В сіни сунеться обліплена снігом людина, а за нею кінь. Веду до себе нежданого гостя, з конем зостався Василь. Стара розводе огонь гріть чай.

Помагаю роздітись прибулому, саджаю до столу. З'являється Василь, забирає шинелю і шапку на кухню. Піхотний підпоручик. Знімає шаблю. Щось ніби знайоме, своє. Ще хвилина — і сердечно обнімаю Колю Рижка.

Пізнає і він мене. Він був перед війною знаним і популярним серед молодежі Олександрівська.

Тоді існувала організація спортово-військова (…) на взірець скаутів (…).

Поза заняттями спортово-краєзнавчими багато часу уділяється на військову муштру і вправи з дерев'яними карабінами.

Мають інструкторів військових і спортових. Військовими званнями називались старші (…).

Коля Рижко був фельдфебелем. Невисокий, міцно збудований, голосистий, виспортований, знаменитий гімнастик, Коля був предметом подиву серед молоді, а не одна карочи блакитноока потиху вздихала. На війні, по скінченню школи з 4-місячним курсом, — 8 місяців.

Був ранений, має дві нагороди. Власне, їхав з штабу полку, де дістав Анну III ст., до недалекого резерву. Буря захватала в дорозі. Кінь збився і зваливсь на хату.

Коля командує ротою півроку. Його дивізія займає позицію недавно. Дорогим, несподіваним гостем був Коля. Спомини, радість, спіткання. Прогнали сон. Вірний традиціям, неп'ющий і не курящий, Коля цим разом поступився. Спробував вина і горілки.

Ранком вітер зовсім затих. Все село занесене снігом, тільки видно верхи будинків. День ясний, небо чисте. Спільними силами зроблено ход до сараю і пе реведено Рижкового коня. Два дні трудились сапери і людність, прочищаючи вулиці і двори.

Попрощались ми з Колею, щоб більше ніколи не спіткатися. Минуло понад 40 літ, як узнав про його судьбу. З війни повернувся в ранзі штабс-капітана з численними високими бойовими одзначеннями. В домових війнах уділу не брав. Працював в зв'язку. В часі впровадження колхозів був "репресіруваний", т. з. арештований і вивезений в безмежні сніги півночі. Слід по нім загинув. Як загинув слід по мільйонах в часах одного з найбільших злочинів в діях людськості.

Знову потяглися сірі дні. Левашов мав добру пам'ять. Прийшла телеграма про одкомандирування мене десь до іншої частини. Узнавши про це, лягаю в ліжко і складаю рапорт "Сего числа заболел, служби Его імператорского Величества несті не могу…". Ніхто не має права мені не вірить! Ніхто не має права контролю Вистарче порошок од фершала, кинутий на смітник. Поїхав Грач. Мержанов ходе хмурий. Виздоровлюю одразу.

В марті батальйон одходе на відпочинок в район Волочиська. 3-тя рота розміщається в містечку Тарнорудка над р. Збруч перед воєнною границею з Австрією.

Церква, жидівський гандель. Можна набуть булки, молоко, масло, яйця.

Маширували через Будзанів і Скалат.

В Тарнорудці мешкання вигідні. Погода тепла, весняна. Сапери одпочивають, обмиваються, обшиваються. Був Великий піст. Надходив Великдень. Рота говіла.

З Романовим живемо рядом. Його денщик Мілютін, як досвідчений і розумний великомійський бувалець, діставав через жидів все, чого не хватало. Василя цілким собі підчинив і на нього дивився звисока. Зате Василь достарчав нам дуже дешево свіжі яйця. Секрету тих операцій Мілютін не міг постигнуть. А вияснився він під кінець нашого перебування.

Почалось з крику якоїсь баби. Стояв саме перед мешканням. З дальшого двору вийшов Василь і довгими ногами ішов в мою сторону. За ним з двору вискочила баба, кричала на всю вулицю, махала руками. Ставали сапери, виходили інші баби, додали свої голоси — кричать і лаяться баби уміють скрізь. Василь проходить на квартиру з лицем, нічого не виражаючим.

Отож, діло було таке. В сінях, не покритих стелею, на горищі кури несуться. Василь, маючи високий зріст, запускає там свої довгі руки, нащупує гніздо і знесені яйця вибирає.

Робив це методично, не підряд, ніби заходячи до товаришів в гості. Ця операція тяглась довго, тепер попався.

Признаватись, що я ті яйця їв, не випадало. Василь постояв дві години під рушницею.

На насмішки не звертав ніякої уваги. Яєць більше не вибирав. Скоро рота після Великодня перейшла над р. Ікву, притоку Стиру.

Перед нами містечко Млинів. Спочатку рота стала в селі Ужинець, а потім пересунулась трохи на північ.

Позиції розбудовано вище всякої похвали, старанно і надійно. Куди краще, ніж робили ми. Місцевість покрита лісом, криє глибокі рови получения. Ґрунт збитої глини позволяв будувать глибокі бліндажі "лисячі нори" з ґрунтовим перекриттям 6–7 м, надійним проти польової тяжкої артилерії. Передні окопи вигідні, глибокі, з стрільницями, козирками, вигідним розміщенням. Дається зауважить численні маси резерв, батарей. Багато кулеметів "кольта" з повітряним охолоджуванням.

Все добре маскується гористим берегом. Не видно надійної оборони проти літаків, слабо розвинута своя авіація.

3-сант. польова гармата уміщена на міцному колесі, яке надіто на вкопану сваю. Дуло стирчить догори, опір зубом входе в землю. Променем (радіус), трохи довшим опору, коло вибите рівномірно поділками. Гармата ходить по тім колу, наставляється на ціль. Віддаль лічиться інструментами, кут механічно — і бабах!

Внизу крутять опору гарматчики: один сидить, наставляє кут, раз за разом — ба-ах! ба-бах в різних містах. А білий, гарний австрійський "Gaube" летить, де треба, йому хмарки білих, круглих хмарок вибухів шрапнелів кривди не чинять.

Два "максими", тоже на колесах, більше лякають "Gaube", і він держиться вище, свою одну-дві бомби 100–150 кг кидає звичайно нецільно. Деколи почується наростаючий гук: то летять наші великі тихоходні "фармани", називаємі глузливо "цейхаузи".

Не вспіють підняться над позиціями, як повертають назад. Ворожа протильотнича артилерія б'є "бризантними". З великим гуком "бризантки" вибухають дуже цільно, творячи масу гострих одламків і чорного диму.

Рота має нового командира — поручика Петрова Віктора Петровича. Мержанова перенесено до іншого б-ну. Доброго спомину не зоставив.

Петров, донський козак з походження, з діда-прадіда вояк. Сердечний, одважний, дбаючий про солдата, завше веселий, з милою, привітною усмішкою. Постава взірцева, будова атлетична. їздив якось не по формі, недбало, та видно було, що ніякий кінь його не ски — не. Сапер був першого класу, кадровий офіцер.

Позиції не уникав, стріляв без промаху. Взірець офіцера і командира, остався в пам'яті назавше.

Переведено до другої роти Воробйова. Шкода, був хорошим товаришем. Ос — талось в роті три офіцери.

1-шу півроту, 1-й і 3-й взводи обняв Романов. 2-гу, 2-й і 4-й — я.

Позицію займали бойові туркестанські полки. Роботи було багато, часто небезпечної.

Будовано кілька пунктів обсерваційних. Вночі вишукувано міста до переходу і переїзду річки з міцним дном неглибоким.

Ходилось, а властиво підлазилось під ворожі позиції вирізать куски дроту Ножниці мались різні. Що найважніше, намічались Міста з вигідним підходом і одповідними берегами до будови мостів промірить ширину і глибину води.

Необхідно було бувать на передній позиції вдень, щоб краще придивитись і простудіювать місцевість, визначить керунки і міста чергових розвідок. Щось чулось важне.

Позиція противна положена нижче, має сильні загороди. Широкі, густі, перепутані — маскування окопів добре.

Належало сподіваться сильної артилерії, великого числа кулеметів. Намічалась розвідка замінування. Всі завдання були на визначений час, вимагали скорого виконання. Була розпрацьована черга, одно за другим мали свої пов'язання.

Петров сам не накидав способу виконання без нарад з нами. Децизія була зрозуміла, ясна. Вказівки цінні, короткі, вичерпуючі. Після розвідки можливості замінування наступили розвідки з побранням з загород кусків колючого дроту. Після розвідки режиму річки і проміру води в визначених містах приступлено до будови елементів мостів в близькому лісі. Для піхоти, обозу, артилерії.

Рота жила в наметах, погода тепла, літня. Недалеко кілько невеликих осель. Кидається в очі солідність будов, акуратність, порядок. Порядно утримані машини, добрі коні, скотини небагато — забрала війна. Пригадується щось подібне до наших колоній німців-менонітів чи в Східній Пруссії.

Це колонії чеські. Господарі прекрасні, культура рільництва дуже висока. В поміщеннях чи людей, чи живого інвентарю — чистота. Здається, соломина чи стебло сіна тут лежить на своїм місті.

Перший раз побачив тут великі плантації хмелю.

Вертаючись з переднього краю, зайшов, де робились елементи тяжкого мосту. Розвиднювалось. Нічна зміна кінчала працю, майже все було готове. В однім тільки місті щось пиляли. Весь взвод одпочивав. Прийшов приказ буть на місті. Зауважив, що немає в запасі про всякий випадок дерева.

Недалеко на взгір'ю в лісі закінчено будову обсерваційного пункту для командира корпусу. Там осталось щось колод. Пішов там по глибокім рові-тран- шей в супроводі 2-х саперів, що були зі мною цілу ніч.

Не доходячи кроків 30, з носа несподівано пішла кров. Один з хлопців вернувся назад намочить хустку в джерельці внизу, другий став, опершись об стіну траншеї, я положився.

В тім моменті несподівано почувся клекіт надлітаючих тяжких снарядів і вибухи зовсім близько. Траншея глибока, надійна, ґрунт міцний, червона глина, тут не страшно. Провили, просвистіли куски гранатів. За першою сальвою друга, третя, щораз в іншім місті.

Такий несподіваний гарматний огонь німці ведуть щодень кілька разів — товчуть в одне місто.

Австрійці стріляють в різних керунках. Огонь безприцільний, наугад. Тяжкий чорний дим поволі розходиться, смердить.

Входимо в невеликий бліндаж з щілинами обсерваційними. Перекриття проти легкої артилерії.

Дим ще стоїть, на столі, посередині лежить великий кусок 6-дюймової гранати, на землі тоже, менші. Вони теплі. Граната попала припадком, розірвалась в перекритті, проламала над столом товсту колоду. Кавалки сталі пішли на боки і вгору, в пролом впало кілько безсильних, навіть стіл не пошкоджено.

Послав Петрову записку. Просив визначить на ніч 20 чоловік поправить шкоду, прислать щось з'їсти.

Несподівано через кров з носа урятувались ми троє од оглушення, певної контузії і поранення. Боки гранатних кусків були гострі.

Ніч пройшла безсонна. Чекаючи на снідання, опустив голову на стіл, задрімав. Сапер спустивсь в "лисячу нору": там вигідніше можна полежать. Сон чуткий. Чую, що хтось іде, голоси. Певно, Василь приніс снідання, веде його висланий сапер.

Скоро справились. Дрімав, може, 40 минут. Сонце зійшло. В щілину видно туман вниз над позиціями, далекі простори рівнини, контури зеленіючих лісів. Знизу по кількох ступенях піднімається група: генерали, полковники, менші чини, командир корпусу, інспектор артилерії і т. д. Схвачуюсь, складаю короткий рапорт. Показую пролом зверху і куски гранати. На столі ставлять телефони, в "лисячу нору" опускаються телефоністи, з ними п. поручик Долобко — всі з нашої телеграфної роти.

На столі карта. Корпусний питає, чи добре знаю позицію, чи можу показать міста, де намічена будова мостів? Показую на докладній карті стисло міста мостів і приготовлених матеріалів.

Короткі питання про потрібний час на будову, де і який міст припадає мені? Киває головою, видимо, задоволений відповіддю. Каже остаться на місті якийсь час. Щораз один з другим пильно дивляться в півкруглу довгу щілину. Поглядають на часи.

Доходе 4.00. З лівого боку ударила тяжка мортира, ближче ляснула різко польова тридюймівка — це японська. Рівно в 4.00. загуло, загриміло, заричало, злилось в оглушаючий хаос огонь сотень, тисяч гармат всіх калібрів польової артилерії.

Окремих стрілів і вибухів не чуть, як не чуть і людського голосу, криву. Здається, клекотить неймовірних розмірів казан на пекельнім огні. Вибравшись нагору, дивлюсь вперед. Дим тисяч снарядів криє видимість. Вилітають вгору огні і чорні стовпи тяжкої артилерії, мішаються з білими хмарками круглих шрапнельних. Далеко снопи чорних гейзерів гаубиць, щораз в іншим місті. Те саме діється вліво і направо.

Замітно зменшилась кількість вибухів чорних і біло-червоних ворожої артилерії. Моє місто при мостові.

Стаю перед корпусним. Блідий, подає руку, раптом цілує, кричить: "Скоріше міст для артилерії!" В очах радість перемоги.

Щосили жену вниз траншеєю. Раптом тишина і зараз многотисячне "ура-а-а!" В атаку бродами пішла піхота.

Василь внизу з сніданням. Кінь з ординарцем. Немає часу їсти. За кілька минут уже на місті. Розбита опора-козел. Маєм запасний. Прилітає кінно Петров, за ни слідом півроти. Міст невеликий, робота закипіла. Долучається рота піхоти, прислана в поміч. Бігом доноситься матеріал, все як належить по порядку: лежень, козел, балки, пластини настилу, одбійниці, поручні. Знову так само, ще раз і ще раз. Петров одразу помчався до легких переправ на поплавках, для піших і возів. Там орудує Романов. Люди працюють з скаженою енергією, важність хвилі розуміють. Вже видно зближаючу батарею.

20 минут часу забрала будова мосту. Одна за другою ідуть, спішать батареї, їх дуже багато! Легких і тяжких.

Сапери і помічна піхота присіли і полягали, одпочивають після короткої напруженої, вичерпуючої тяжкої роботи.

Десь далеко чуть густу оддаляючу стрільбу кулеметів і рушниць. Скоро доходить огонь легкої артилерії. їду глянуть на здобуті позиції. Два ряди колючих широких поясів артилерія знесла. Маси перепутаних дротів проїхать трудно. Окопи з залізобетону, в стрільницях непробиваємі стальні заслони (щити) з отворами для стрільби.

Гнізда для кулеметів надійні, залізобетонні. Артилерія великих шкод не наробила, позавалювала зате більшість стрільниць і щілин в гніздах кулеметів.

Змасований огонь 1300 гармат на нашім стосунково короткім участку загнав в надійні бліндажі оборону, а запоровий вал огню учинив неможливим підхід резерву. Тут мали місто класичні приклади атаки.

1. Накопления і замаскування переважаючої кількості артилерії і мас резерву.

2. Удачно вибране місто головного удару з розверненням на фланги ворожих позицій.

3. Віра в свої сили, хоробрість війська, високе майстерство артилерії. Немалим також було бажання реваншу за тогорічну поразку під Горлицями і тяжкий одворот.

Так почалась славна офензива Південно-Західного фронту під командою генерала од кавалерії Брусилова.

Змусила вона німців до перенесення значних сил в поміч Австрії. Високо піднесе мораль в нашій армії.

Буде причиною приступлення до війни Румунії по нашій стороні.

Удар пішов в керунку недалекого Дубна, на Луцьк, поширюючись в обидві сторони, вглиблюючись в зайняті ворогом і його власні території.

Бачив тіла полеглих, чужих і своїх. Багато їх не було. Ранених підбирали, односили і одвозили санітари. До полону того дня взято багато, над 15 000. Маси зброї, амуніції, десятки гармат. Перемога повна!

Одпочинку мала рота тільки один день. Рано другого дня пішо маширували з усім обозом на ст. Клевань. Сонце палило немилосердно. Дорога переважно піскувата, неймовірна курява. Час переходу визначено скупий, на 60-кілометровий марш.

Люди вибивались з сил. В чоботях великий відсоток одпарило ноги, одставали. Підбирали їх і підводили "двоколки" досить довгого обозу.

Що 55 минут одпочинок 5 минут. На обід 1 година. Офіцери більшу частину ішли пішо.

Цей непомірно тяжкий марш кінчився коло 7-ї вечером. Зайняв 12 годин, не включаючи обіду.

На ст. Клевань люди попадали на траву. Треба було ще грузиться в приготовлений поїзд.

Все ж таки одпочивши, люди помились, освіжились і підкріпились вечерею. Споминали клеманську воду, криштально чисту, холодну, приємну до пиття. Миючись, тоді в траві зоставив золотий хрестик і дукачик, знявши з шиї ланцюжок. Спостеріг страту пізно, жалів довгий час.

Погрузка возів і коней з всяким грузом одбулась справно і скоро. Тут показав себе наш фельдфебель Андреев. Ідучи на своїм місті в кінці роти, в найбільшій куряві, при своїй повноті і літах терпів люто. 40 літ, не 24–25!

Лице і коротка товста шия мали цвіт вареного рака. До того ще бідолаха "затерся", ішов розкарячений, поки не побачив при дорозі бабку. Зірвав листок, всунув де треба, зірвав на запас і дальше було йому легше. Не пекло.

Бувалець поміг не одному. Тепер Андреев носився між возами і кіньми. Його "алістократто" чулось в різних містах.

Через Рівне і Сарни рота прибула і висадилась на ст. Полиці, що лежить на залізниці Київ-Ковель-Брест. Село, де кілька днів мали квартири, здається, звались тоже Полиці.

Перший раз в житті побачив "курні хати", а заразом найбільшу бідність, темноту. Глухе, забуте Богом і людьми Волинське Полісся, а властиво найгірший його куток.

Всередині "курної хати" дим з печі стелиться горою і над дверями виповзає в сіни під солом'яну кришу, щілинами виходе назовні. Все смердить димом і сажею. Стеля і стіни на метр чорні, полискуючі. На стінах під чорнотою пояс сірий, живий — це маси мух. Висять ікони, продимлені, як і люди.

Чи люди тут віруючі? Так. Моляться, ходять до церкви, шанують духовенство. Є моральні і не злодійкуваті. Мають при тім інші свої вірування. Знають і переконані, що в господарстві на горищі живе домовий. В старих деревах гніздиться лісовий хазяїн. В млинах, під великим колесом перебуває водяник, в озерах і заводях річок водяться мавки, на болотах — чорти. З усіми треба жить в згоді, багато їм не треба, все буде тоді гаразд, матиме чоловік спокій.

Інакше можна нажить біду. Не уродить ячмінь, овес, змарнується скотинка, порося, кури. Сіно зіпріє, щезнуть в'юни, не збереш грибів.

Чорти напустять туману, заведуть в "око". Лісний хазяїн знищить пастки, сільця.

Не пожалій ложки молока, кусочка сиру в черепку виставить на ніч домовикові — поможе в хазяйстві, в млин поїдеш — не пожалій водяному кинуть під коло кусок яшника — матимеш на зиму сушених в'юнів та іншої риби.

Для лісного хазяїна в криничку чи джерельце лісне не забуде впустить що найдеться: трохи олії, меду, воску, — збереш і насушиш грибів, ягід, поможе піймать в сільце тетерюка, рябця, в пастку попадеться і куниця!

Найлегше з чортами. Прийдеш косить на болота, зроби в обох руках дулі і потикай у всі сторони. Чорти це люблять. Зимою ще прижене в копиці горностая, уб'єш — добрий гріш!

"Все, пане, треба знать, Щоб вік прожить спокійно. Кажете, неправда? Видумки? Поговоріть з старими людьми."

Безнадійна темнота, 100 % неписьменність, мінімальний вплив церкви, ніякої школи. Світ не знає цих людей, вони не бувають в світі, мало ним цікавляться, ще менше вимагають.

До життя все головніше мають своє. Полотно і шерсть на одежу, лико на постоли, овечі шкури на шапку і кожух. Що потребують, привезе жид. Що певен час на візку об'їжджає він "свій район". Збирає яйця, щетину, свіжі шкури, гриби, часами трапиться зимою хутерко лісної звірини.

Привозе голки, нитки, сірники, кресала, сіль, махорку. Дешеві цукорки, цвітні стрічки і нитки до вишивки сорочок для дівчат. Рідко хто уживає лампи, все ж таки керосин у жида найдеться, як і сухий камінь-бублик на гостинець.

За 60 літ наступили великі зміни. Дійшла і перевернула догори ногами в Полицях і навкруги цивілізація.

Пишу про те, що бачив власними очима, чув своїми вухами літом 1916 року. Так було.

Вирушаємо на фронт. Задержуємся на квартирах коло м. Рафаловка.

Тут проходе дві лінії позиції: передова над рікою Стиром і резервна в одлеглості 1½ — 2½ км.

Обидві сильно розбудовані, з міцними бліндажами-землянками. Численні кулеметні гнізда, установки малокалібрової траншейної артилерії.

Позиція ворожа на лівій стороні залізниці лежала од нашої в одлеглості коло 300 м. Добре замаскована, зміцнена сильними широкими поясами дротяних загород. Круте взгір'я, трудне до підходу, поросле кущами, де можна було сподіваться замінування.

По правій стороні залізниці позиція одходила далі до 800 м од Стиру. Посередині лежав довгий, з зрізаним верхом горб, котрий домінував над цілою місцевістю. На мапі звався Орлине Гніздо. Трохи знижуючись, цей горб тягся до 3 км і завертав на захід. Далі низина, де в заростях позиція губилась.

Перед Орлиним Гніздом два широкі пояси колючих дротяних загород, коротші пояси з загнутими боками свідчили про висунуте вперед забезпечення — застави.

3-тя рота обслужувала участок довжиною коло 4 км саме проти Орлиного Гнізда. Ключа ворожої позиції.

Од ріки місцевість лагідно піднімалась до горба, була рівна, мало заросла. Ідеально надавалась до оборони. Огонь кулеметів знищить все.

Знову гарячі, працьовиті дні і ночі. Небезпечні розвідки, проміри річки, різання колючого дроту, пошукування замінування.

Оброблення і достачання зваленого дерева: все те, що на Ікві, тільки в далеко більших розмірах. Вправу маєм.

До помочі додано дві роти піхоти. Співпрацюємо з пішою розвідкою.

Мости мають бути довжиною коло 30 метрів. Один — на колишній дорозі, другий — наліво, крайній в півкілометра далі. Де Стир розливається ширше, намічено широкий брід, вода має не більше одного метра глибини.

Мости для піхоти на поплавках з правого боку. Поділ праці, як на Ікві. Я — лівий, тяжкий, Петров — другий. Романов — на поплавках легкі. Час будови усталено: тяжкі — до 60 минут, легкі — 30 минут. (…)

Назрівав прорив на Стирі, на правім флангові військ Австро-Венгрії. Тут починався південний участок німців.

В самім гарячім для нас часі приділено мене часово до штабу 46-го корпусу. Пробув там три дні, довідався чимало з організації праці визших штабів, а головиє — цікавих, важних справ секретних.

Командиром корпусу був генерал Істомін, котрий прорвав фронт на Ікві. Для прориву призначено ще два корпуси. Разом це становило коло 150 000 багнетів і шабель при 1 500 гармат всіх калібрів. Всі частини мали повно укомплектовані батальйони, численні кулеметні команди, великі запаси амуніцій. Дивізія, сформована в другій черзі № 100, була узброєна австрійськими рушницями системи "майнліхер" з багнетами, доробленими в поспіху, тупими і довгими в формі ножів. Були майнліхери п'ятизарядні, стволи прикриті деревом, кулі — в стальних обводках, трохи товщі наших, закруглені. Замки добрі, прикриті, засмічуються і вимагають протирання і смарування два рази рідше од наших.

Гільзи з вистріленого набою (…) і посилать новий вигідніше, а через те стрілять можна чаще.

В штабі корпусу моїм новим несподіваним обов'язком був контроль телеграфної станції. Провірка одержаних і правильної передачі висилаємих телеграм. Особисто доручав телеграми, отримані корпусному або нач. штабу.

Ген. Істомін пізнав мене одразу. Являвся начальником "бойового участка", і йому на час прориву підлягали додані корпуси.

Саме одбувались наради старших командирів до к-рів полків включно. Омовлялось докладне місто прориву, каждий подавав свою мотивовану думку.

Ліву сторону найближчу займали венгри (дивізія). Середню — найдальшу, з Орлиним Гніздом — Польські Соколи, за ними на низинах стояла дивізія чехів. Далі були німці.

На станції працювали апарат "Юза" і три "Морзе". Зв'язок держався з штабом армії фронту і головної ставки. Працювали неперериваючи день і ніч.

Де ударить? Це було Найважнішим. Думки поділені. Одні подавали найвигоднішим удар по венграх. Штурмуючим тут найближче. Місцевість заросла кущами, огонь оборони не буде цільним. Опоненти вказували на значну глибокість і бистру течію Стирі, круті трудні збоча, сподівану сильну оборону венгрів, котрих уважалось за найкращі формації Австро-Венг. армії.

Другі уважали кращим ударить на чехів. Аргумент: б'ються неохоче, до полону здаються цілими бат-ми і полками. Контраргумент: місцевість низька, а підмокла артилерія там не проїде. Сусідство поважних німецьких резервів, котрі ввійдуть одразу до акції і ударять в бік і тил штурмуючих. На чехів, певно, мають пильне око.

Треті натискали на штурм позиції Польських Соколів з домінуючим Орлиним Гніздом. Аргумент: вигідні міста до переходу ріки бродом. Ключова, найважніша позиція: не виявлено поважного числа батарей. Контраргумент: на одкритій рівній місцевості кулемети нанесуть огромні страти піхотним. лавам, штурм може захлиснутися!

Ще аргумент, рішаючий: Соколи — не військо. Охотнича молодіж, як і їх офіцери. Мало обстріляна, недовишколена. Змасований огонь артилерії здеморалізує і пригнітить цю молодіж. Коли почнуть приходить в себе, штурмуючі будуть в окопах або в найближчій одлеглості. Кулемети не успіють розвинуть огонь потрібної сили. Страти не можуть бути поважними!

Запало рішення штурмувать позицію Польських Соколів. Мотивовані телеграми полетіли, де треба. Децизію затверджено. Забув додать, що всі телеграми були шифровані. Йшли з апарату до кімнати V, потім дальше.

Подано керунки руху офензиви Ковель-Камінь-Коширський. Далі — гаряча праця над стислим планом і поділом окремих завдань до полку влучно.

І знову між своїми Петров і Романов перетомлені, невиспані. Заступаю їх на день. Майже все готове до мостів. Підвозить та підносить. Рота дістане до помочі батальйон піхоти, 20 возів, крім своїх.

Після закінчення в часі мостів, весь піхотний батальйон з саперами має якскоріше дійти до Орлиного Гнізда і приступить до роблення часових стрільниць з другої сторони окопів на випадок контратаки.

З поважними стартами в атакуючих полках треба лічиться, а контратаки сподіваться. До роблення стрільниць в роті було з 50000 земленосних мішків.

Позицію боронили всі формації Соколів, легіони в числі 6-ти бригад під командою легіонера Пілсудського, не маючого звичайного рангу.

Відомості розвідки подавали оборонців на 15000 багнетів при коло 50 гарматах і 150–200 кулеметах.

День 10.VI.1916 р.

1500 різних калібрів по позиції Легіонів.

Образ бою той сам, що на Ікві. Одночасно кільканадцять батарей ударило по венграх. Над низиною, де чехи, тоже видно марки шрапнелі. Проти нас пекло! Далеко піднімаються хмари диму пожарів. Горить Костюхнівка правіше, щось горить спереду.

Артилерія Легіонів б'є, пробує положить запор, б'є по резервах, в недовгім часі майже замовчали. Тільки дальнобійна здалека десь не перестає стрілять. Чорні стовпи диму свідчать про вибухи її важких гранатів. Огонь розкиданий, хаотичний.

Орлине Гніздо і рівнина перед нею густо покриті димом. Стовпами тисяч вибухів, хмарами круглих білих м'ячів шрапнелі.

Рівно година 7.00. Раптова тишина. З окопів викотилась сіро-зелена маса піхоти, минула паси дротів, перехлеснула ріку на бродах, на другім березі бігом розтягається в лави, скоро суне вперед.

За першою громадою біжить друга до річки. Кулемети застрочили через голови атакуючих.

Наш час. Летять вози з матеріалом, бігом до річки на руках, лежень уложено, опора жердинами одпихається, рух до себе, уже стоїть. Перша, друга, третя балка, настил, поручні…

А там спереду клекіт, крик, лава за лавою вкрили пояс. Таку! Таку! Таку!.. б'ють кулемети "шварцльозе". Дим помалу одсувається з передполя, з бігу піхота стріляє густо, крик "ура-а-а!" вливається в якесь "а" многотисячне, дальше і ближче. Наші кулемети замовкли. Перші добігли, зникли, за ними другі, треті.

Тяжкі гаубиці стріляють десь далеко, вибухів не видно. Міст довшає. Вози і люди носяться на міст і назад бігом; не треба нікого підганять, каждий розуміє, що робиться, і знає своє місто. На березі слідить за порядком Соловйов.

Опора, балки по одну сторону, настил, поручні — по другу. Козли номеровані по висоті, як показали проміри води на глибину. 20 саперів з мосту не сходять. Ця група ставе опори, укладає балки, настил, ставе поручні, закріплює скобами, прибиває гвоздями 30 см довжини.

Вози з мішками і запасовим окуттям стоять далі. Маси піхоти в колонах посунули в різних керунках. Видно, легкі мости зроблено. Ставиться остатня опора, стаю на другім березі, часи показують 45 минут, зараз кінець. Витягається над'їхавша батарея. Посідали трохи одпочить люди, од'їжджають прислані вози. Пошум бою далеко. Доходе часом тріскотня масової стрілянини, строчіння кулеметів. То розпалюється, то затихає, і тоже "а-а-а!" Робиться з'їзд з мосту.

Несподівано в стукання молотків, сокир вривається близький клекіт надлітаючих тяжких снарядів. Один за другим чотири оглушуючі вибухи! Чорний дим застеляє кінець мосту і воду.

Крик, біготня. Розбито початок мосту і опору. Біжу назад. В воді бачу людей, скинутих з мосту. Деякі біжать назад. Вози рвонули набік, звідтіль біжить Білоус з торбою, другий з торбою з піхоти. Ведуть ранених, а на мості робота знову. Запасовий козел, настил підносять. В воді орудує могутній Шевчук. Розібрано розбиту частину, змінено опору, дві балки. 10 минут пішло на цю роботу.

Лежать на траві двоє убитих. Одному знесло половину голови, другому розірвало груди.

Один з остатніх залпів далекобійної ворожої артилерії припадково найшов ціль, зібрав чимале жниво. Двоє убитих, чотирнадцять ранених!

Такої страти ще у нас не було… Декотрим доля судила остатись до смерті каліками: їм потрощено кості в руках, ногах. Троє подають слабу надію: ранено в живіт. Решта легко ранених будуть довго лічиться з рваних ран.

Це не куля! З возів скинуто мішки, посаджено і положено ранених. Попрощались з ними, щоб більше не зустріться.

Піхота і сапери розбирають в'язки мішків.

З'являється Петров, по його мостові уже рушила артилерія. Міцно порушила його страта 16 саперів. Умовляємось вечором зібратись коло його мосту. Він ще остається, їде коло убитих і ранених. В очах цього смілого, веселого, сильного тілом і духом офіцера блистять сльози, голос замітно заламується. На коротко. Любив і жалів своїх солдатів.

З помічним батальйоном ідем скоро в сторону Орлиного Гнізда. Бій іде з лівого боку — там бороняться венгри. Маси колючого дроту розкидано кругом, лежать нерухомі тіла мертвих, їх небагато. По погонах видно керунок атаки 398-го полку. Штурмувала дивізія 100-та.

Окопи. Землею насипаються мішки,' скоро укладаються. Пройде недовгий час, і окопи будуть пришиковані до прийняття контратаки. Хіба її не буде, бій оддаливсь вліво далеко. Певно, сусідні частини посунулись наперед. З правої сторони, може, 2–3 км спереду, доходе густа стрілянина, великий крик. Може, німці ударили?

З висоти Орлиного Гнізда на захід видно стіну лісів на горизонт: там бій затихає поволі.

Убитих видно скрізь: в окопах, ровах получения, на передполі.

Позиція розбудована надзвичай сильно, краще, ніж над Іквою. Скрізь залізобетон, глибокі вигідні бліндажі і землянки. В стрільницях панцирні заслони. В численних гніздах кулемети. Більшість з заложеними стрічками набоїв не стріляли, не вспіли. Мали рацію ті, що твердили про незагартовану, мало вишколену молодіж, що з неї змасований огонь артилерії зробе.

Пригнітить, зажене в бліндажі, переразить. Стріляло, одначе, кулеметів немало, цільний огонь міг би починить в штурмуючій піхоті поважні страти, тим часом було їх непомірно мало. Значить, кулемети били не цільно, нервово, в 90 % переносили.

В недалекій долинці на північний захід по лагідних склонах і на дні лежало покотом маса нерухомих тіл.

Рух возів на захід і з поворотом густішає. Серед їх — санітарні з хрестами і на- п'ятими верхами.

Далеко видно колону піхоти, ідучи назад. Багнетів не зауважаю. Час минає. Сапери, що з піхотою нишпорили по окопах і бліндажах, збираються, нагружені здобутими консервами, курінням, шоколадом, пляшками вина, коньяку. Мають добрий хліб.

В поміщеннях змагазиновано багато різного добра, скрізь валяється зброя, кинута одежа, частини екіпунку, між іншим, хороші шкіряні пояси.

Колона, зауважена раніше, зближилась, минає. Полонені! Їх близько тисячі. Молоді, 18–20 років. Лиця закурені, сірі, якісь дерев'яні. Єсть і старші, віком 25–30 літ. Ці спокійніші, розмовляють, палять, одежа, як у всій австрійській армії — сіро-зеленувата.

Черевики на ногах, обмотки до колін. На шапках блищать значки — польські одноголові орли. Троє саперів підбігає до полонених, ідуть якийсь час рядом. Кіндзерський, Свідерський, Врублевський. Вернулись піднесені, смутні, мовчать. Пригадалось, — вони ж тоже поляки…

Знову оглядаю окопи. Коли ми зможем будувать такі кріпості з заліза і бетону?

Близько десь вибухають одна за другою ручні гранати. Вистріл! Що це? При недалекім бліндажі стоїть піхотинець з рушницею. Кричить: "Виходь!"

Збігаються кількох. Питаюсь, в чім річ? Піхотинець має лице бліде як папір, оч і шкляні, невидючі, худий, з довгою витягнутою шиєю, трясеться і своє: "Виходь "

Одбирають у нього рушницю, одводять. Людина стратила розум хіба!?

В глибокім бліндажі було шестеро соколів-легіоністів. П'ятеро цілком молоді, 17–18 літ, один коло 25. Єфрейтор Кіндзерський взяв їх під опіку. Полонені робили враження переляканих смертельно, загнаних в куток, безборонних і вистрашених. В очах — сльози безмірного горя, викликало співчуття і жалість. Сиділи купкою, кидаючи часом смутними очима на оточення. Той чи другий давали їм то цигарки, то хліб, пачку шоколаду. Тикали баклажки напиться. І сапери, і піхотинці, видиме, їх жаліли. Зробилось і мені жаль цих хлопців: що з ними робить? Одізвав Кіндзерського, приказую йому одвести полонених до штабу піхотної дивізії, передать і вернуться до ріки, де при мостові нас найде. Не говорить нікому про це і може не приносить ніякої розписки. "Чи добре зрозумів?" — "Зрозумів добре!"

Наказ голосно передав перед вишикуваним до повороту взводу, Кіндзерський повів полонених шукать штабу на захід, ми пішли на Схід.

Летіть, соколята, щасти вам Боже!

Тягне щось глянуть на долинку, заслану забутими. З першого враження видно, що тут ішла смертельна схватка на багнети!..

Більшість полеглих має розбиті голови і лиця чимсь тяжким. Все це переважно сіро-зелена молодіж.

Там і сям заколоті з 398-го полку. Видно, ці коло 150 соколів не хотіло йти в полон. Згинули завалені переважаючою масою, котра ужила свої австрійські майнліхери, як довбні. Враження гнітюче.

Наші товариші-піхотинці дістали наказ, помаширували вперед. Бій зовсім затих.

З своїми вертаючись, спіткав ординарця з конем. Хтось всунув в кобури дві пляшки і консерви — здобич!

Дорога прочищена і виїжджена широко. Коло мосту — решта роти, кухня, обоз.

Відомості. Здобуто багато артилерії, амуніції, тисячі взято в полон, піхота не спотикає опору.

Рота дістала наказ двигаться на р. Стохід. Один взвод піде зі мною по залізниці. Дойде до ст. Троянівка, поверне направо, вийде на дорогу, котра йде на с. Смолярі. Через Стохід — дерев'яний міст. В Смолярах збереться вся рота, аби міст поправить, коли б був зіпсутий.

Прорвання фронту під Костюхнівкою — за нами. За нами Стир. Що жде далі, на Стоході?

Про бій під Костюхнівкою розказую вище як його учасник на малім щаблю командира взводу саперів. Слухав учасників цього бою од піхотних офіцерів, починаючи од ротного до к-ра полку.

Каждий бачить бій очима з пункту свого положення. Реляції складаються в штабах од найнижчого до найвищого. Все це остаточно одбивається на найвищих приказах "по армії і флоту". Воєнні кореспонденти друкують в газетах "як очевидці".

З каждого бою, війни збираються документи і ховаються по архівах. Історія пізніше їх найде, пересіє через сито аналізу, порівняє, вибере головне і подасть до відома школам, дослідникам епох, письменникам. Як подасть — інше діло. Каждий історик — людина, має свої погляди, переконання.

Скористає письменник, напише історичну повість. Правдивість подій, введені особи, їх дії, заслуги чи вини залежать од джерел, котрими користався письменник, його знання епохи, людей, а головне — од власних поглядів.

Може допустить одхилення, аби, як говориться, не пересолить. Складаючий реляцію про бій має перед собою донесення, день, годину і місто вислання.

Почну од полку. До правдивого перебігу бою обов'язково дещо додасть. Збільшить сили противника в наступі і обороні, підкресле одвагу своїх бат-нів, рот, окремих командирів. Згустить фарбу, де треба, і випаде реляція ніби правдива, а одночасно так чи інакше підмальована. Це в кращім випадкові.

Гірше, коли пишучий бою не бачив, в донесення (документи) не дуже заглядає і пише ту реляцію не так, як було, а так, як йому б хотілось, щоб було.

Писання реляції одбувається і в високих штабах подібно. Коли говорим про спомини, пам'ятники військових подій, маємо щось з більше чи менше фарбованої реляції.

Отож, про костюхнівський бій читав спомини високопоставленої особи, безпосереднього учасника.

Там подано немало так, як було. Атака велась дійсно двома дивізіями піхоти: № 77, полками Лаїшевським, Мокшанським, Чебоксарським і Спаським на ліве крило Легіонів; № 100, полками Запорозьким, Новомосковським, Нікопольським і Хортицьким безпосередньо на ключову позицію Орлине Гніздо (Polska góra), позицію дуже сильну, до штурму тяжку.

Ці дві дивізії після подавляючого огню артилерії здобули позицію з малими стратами, далі пішли в ліс, не спотикаючи опору.

Результат контратаки малими силами бачив своїми очима в отій малій долинці.

Чи в порядку одходили Легіони, подано в тих споминах високої особи, дещо додам пізніше. Категорично стверджую, що про атаку кінноти і повного знищення аж 14 ескадронів нічого не чув. Кінноти на участку Легіонів не бачив. З висоти Орлиного Гнізда місцевість видно далеко і широко. Очі мав і на старі літа маю гострі.

Великі ліси, куди одійшли Легіони, були недалеко. Всякому військовому відоме право: кінноті належить атакувать несподівано з лісу, ніж по рівнині летіть на піші частини, стріляючі залпами та ще сіючі огнем кулеметів. В такім випадкові кіннота спішується. З сказаного випадає: атака і знищення 14 ескадронів кінноти в бою під Костюхнівкою міста не мали. Не могли мать.

Про атаку в лісі немає чого говорить — це недопустимо.

Не закидаю злої волі високодостойному авторові. Він не історик. Ці спомини — так само реляція, де пишеться при поразці про те, як хотілося б, щоб було, по-перше, щось про те, як було в дійсності. Прикривається одне око на яскраву помилку (контратака), піднімається високо незначний випадок звитязької потички уланів Беліни-Прожмовського з роз'їздом кінної розвідки котроїсь пішої дивізії, не козацької!

Більш-менш література історична часто подає такі речі, що читаючий безкомпромісово в те вірить, а коли автор — артист, то і приймає за історичну правду. Приклади:

1. Кількасоттисячна навала монголів знищила і підбила на 250 літ московські княжества, зруйнувала Київ, розгромила і знищила польську армію під Лігницею, в дальшім рухові знищила потужну силу венгрів (100000), дійшла до Адріатичного моря і повернула назад після невдач з хорватами.

На ділі було трохи інакше. Армія Субутай-хана лічила три тьми і один туман. 30000 х 3 + 10000 — разом 90000 ліньового кіннотчика і 10000 гвардії.

Організація монголів була на той час недосяжна. Дисципліна залізна: на найвищий рівень поставлений вивід (китайцями).

Московські землі підбила, Київ зруйнувала, знищила польську армію під Лігницею тьма (армія) Бату-хана, будучи крилом армії Субутая, которого головною ціллю було підбиття і покорення під руку Великого хана остатнього вільного кочового народу венгрів. Бату в означеному часі і місті долучився до головних сил Субутая.

Сила монголів була в справності бойовій, стратегії незнаній та невиданій виносливості коней.

Ніхто Субутая не розбив, а повернувся на вість про смерть Великого хана. Бату-хан чи Батий на низу Волги збудував царство Золотої Орди.

З неї повстали три ханати — Казанське, Астраханське та Кримське, заселені ріденько, особливо Крим.

Висновок: 30 000 мав Бату-хан, коли розгромив Схід Європи.

2. Спотикаємо в трагедії під Цецорою, що Кривавий Меч, хан Кантемір з Буджацької Орди чинив криваві нищення на польських землях, ніколи ніким не переможений, водив 50 000. Він і Жолкєвського розбив.

Кримський хан під Збаражем і Берестечком був з 100000 ордою. В це вірили всі (я тоже). А по правді то кримський хан при найбільшій потребі міг зібрать максимально 20000 шабель, лічачи всі орди! І знову надзвичайна справність бойова та незрівнянний кінь "бахмат" становили грозу татарської сили. Непереможений Кантемір не мав і 40 000 орди з дітьми і жінками, кіннотчика міг мати найбільше 5 000.

Рано 11. VII рушаємо на захід.

З 2-м взводом повертаю вліво до залізниці. Сапери мають консерви, сухарі, по 30 набоїв. На двох одна палатка. Ідеться легко, серед лісів, не допікає сонце.

Не чути тут війни, хіба що спотикані домики залізничників порожні. При однім ночували. Добра вода в колодязі, на грядках малого огороду цибуля, укроп, маленька картопля. Для спання всім хватало сіна. Мали ми 3 дні часу, не спішили. Першого вечора Кіндзерський мовчки розпалив огонь, вертівся близько, розіслав для мене сіно.

Кивнув йому: "Виконав наказ?"

"Так єсть, виконав!"

"Добре виконав?"

"Так єсть, п. поручику!"

Лягла між нами таємниця. Що сталося з вами, соколята? Чи найшли своїх? Де ви? Чого мені вас жалко, за що боретесь? Минаєм ст. Маневичі. Єсть і Троянівка. Залізниця і будинки не нарушені. Тільки порвані дроти получения і немає телеграфних апаратів. Ніякого війська.

Повертаємо в сторону смолярів. Ночуємо в лісі, в 7–8 км од Стоходу. Раненько виходим на край лісу. Видно долину річки, міст, з правого боку за мостом солом'яні криші будинків — Смолярі. Певно, рота там уже розмістилась. По дорозі — австрійські покинуті вози, перед мостом їх десятки, дві польові легкі гармати, мертві коні. Скрізь тут валяється зброя. Видно, була немала тут паніка, коли покинуто стільки добра і зброї!

Перед мостом — високий оборонний вал півколом, перед ним — широкий рів. Роблено це, може, рік-два раніше, бо виросла густа трава. Над водою стоїть густий туман.

За мостом рух, стукання, гомін, крик. Щось там робиться. Загадковим було відсутність руху на дорозі. Певно, піхота загналась далеко під Камінь-Ко- ширський? Може, пішла на Ковель. На карті скрізь показані великі болота. Шкода, що немає коня, поїхав би в Смолярі.

З Соловйовим і трьома саперами спускаємось до мосту. Туман висить низько. Рух за мостом виразніший. Оглядаєм стан мосту. Вимагає заміни невелика кількість покладу. При кінці схожу з одним вниз, Соловйов іде назад, лічить потрібні пластини на поклад.

Якісь підозрілі дроти в ізоляції. Перерізую їх, сапер одтягає. Низом все міцне, сваї і балки. Неглибокі три протоки переброджуємо. Дно грузьке, болотяне. Знову скрізь розкидана зброя, ладівниці.

Під лісом, на коні Петров, на боках дороги — решта роти. Кухня роздає снідання. З приємністю п'ю чай. Ділимось враженнями. Рота йшла іншою дорогою. Мало спотикала своєї піхоти.

Радимось де стать, інформую про стан мосту. Побіжний огляд показує праці на 2–3 дні — приготовить матеріал та змінить пластини. Докладніше оглянемо, може, ще щось окажеться. В каждім разі міста не загрієм.

Обоз і кухня в Смолярах, рота розкине намети в лісі з лівої сторони. Погода добра, дощів не сподіватись.

Рота сходе до мосту. Більшою групою — троє офіцерів, четверо унтер-офіцерів взводних і з десяток молодших унт. — оф-в — проходим міст, міряється все докладніше, визначається і приділяється робота. Знову сходжу вниз, ідем по двоє з обох боків.

По дорозі піднімають новенькі короткі майнліхери, пояси з ладівницями, дуже гарні палатки, кращі наших.

За остатньою протокою миємо чоботи. Мгла розійшлась. Несподівано з-за мосту — таку! Затукав щварцльозе, зірвалась стрілянина, кулі летять в нашу сторону! Вискакуєм догори. Сапери лежать за валом, кулі високо.

В чім річ? Може, якась помилка? Полки сотої дивізії також озброєні майнліхерами. Може, якась рота взяла нас за спізнену заблукану австрійську частину? В тумані не розібрались чи що? Він піднявся уже.

Сапери мають, як говорив, по 30 набоїв до своїх кавалерійських рушниць. Кулеметів їм не придається. За валом безпечно. А там крик: чути добре, одлеглість 300 м.

Підсовується Кіндзерський. Пошепки: "Там поляки!" От що. Одізвалась артилерія. Над лісом дві біло-червоні хмарки шрапнелі — австрійська!

Чуємось непевно — де ж наша піхота? Страху великого не видно, страт не маєм, прикриті добре.

Огонь хаотичний, нервовий. Що ж, вертатись в ліс по одкритому полю небезпечно. Знайдеться не один шварцльозе. По видній цілі і майнліхери пристріляються. Будуть непотрібні страти. Полежимо дотемна.

Петров голосно всіх розважує. Його міркування влучні: "Ті, що стріляють, нас бояться. Носа до мосту не висунуть. Вони ще під впливом костюхнівського погрому. Тільки тепер вони вернулись над Стохід і будують позицію.

Про іхню команду немає чого говорить. Міст цілий. Маси майна тут заставлено, навіть гармати, інша зброя.

Могли нас з мосту забрать голими руками або, як качок, вистрілять, а навіть застави не виставили. Ми були зовсім близько, йшли й балакали голосно. От коли туман піднявсь, примітили в лісі рух і тепер валять там. Може, не знають, що ми ближче, за валом? Не зашкоде, як будуть знать. Возьми, Леонід Митрофанович, своїх. Розложи по гребеню валу, дай з п'ять залпів, видержаних за міст для страху. Це і наших підбодрить!"

Романов почав свою півроту розкаладать. До Андреева побіг посланець, щоб одійшов з возами дальше в ліс, з дороги з'їхать на якусь поляну.

П'ять залпів з сотні рушниць своє зробили. Крик притих, стрілянина рівно ж. Нас бояться.

Проворні одесити оглянули покинуті вози, притягли скриню консервів, паперові мішки галетів (білі сухарі). Знайшлось щось подібне до кави чи цикорію. Маємо що їсти, вода близько, низом спуститься безпечно. Буде чим попивать.

Підкріпились, хто як умів примостився, приліг, присів. Дехто в возах щось перебирає. Докучає сонце. На гребні несуть службу вартові.

Стріли од лісу, кулі засвистіли близько, смокнули в вал. Всі скотились до рову. З-за мосту заквоктав шварцльозе. Знову з лісу стріли. Невже ми в кільці?

Інакше виходе голос вистрелів. Обережно виглядаю. З лісу висунулось кілька фігур — наші! Од нас коло 500 кроків. Білою хусткою на багнеті махаєм: "Не стріляйте!" Радимось. З двома саперами швидко напівбігом спішимо на спіткання. Один од другого 10–15 кроків.

Таку! Таку! Пішли пулі знов горою. В лісі — з півсотні піхоти. 40-літній поручик в старій довоєнній шинелі, з бородою, худощавий.

"Яка частина?" — "Піша розвідка 397-го Запорозького полку. А ви?" — "3-тя. саперна рота 22-го сап. б-ну!" — "Як ви тут оказались?" — "Визначеною дорогою вирушили за вами на другий день по вказаному маршрутові. Прибули в назначенім часі." — "Хто стріляє з-за ріки?"

"Підіть узнайте, це ж ваш обов'язок!" — кажу з злістю. — "Хіба пізнаєте стріли "шварцльозе" — значить, австрійці".

Поручик трохи ніяково помовчав, потім сказав, що зараз прийде його полк.

Вислав Петров посланця з запискою. Рота одійшла в ліс, на щастя, без страт, по 3–5 чоловік. Вночі од мосту привезено кілька добрих гружених возів. Було там всього потроху: палатки, продукти, амуніція.

В лісі найдено широку вигідну поляну. Негайно приступаємо до будови землянок, поміщень для канцелярії, кухні, магазину, конюшні. В першу чергу викопано колодязь з доброю водою.

Прорвавши фронт, дивізії 77 і 100 натрапили на великі не знищені інтендантські магазини в лісах. Тут затримались, не рушили два дні з міста. Балювали.

Здеморалізувані частини противника, не натискані в керунку на Смолярі, приблизно на 20 широкості утікали в паніці. Далі на північ, де провадила наступ славна 4-та фінляндська дивізія і кінні полки корпусу ген. — лейтенанта Володченка. Маючи сильніший опір, успіли перейти болотисту річку і збудувать випадові пункти на другім березі.

Спізнення на Стохід 77 і 100 дивізії дало змогу завернуть назад, утікаючі на р. Турію легіони, на Стохід. Ми власне того дня рано були свідками будови нової оборонної позиції.

На Стоході затрималась почата щасливо акція під Костюхнівкою, щоб до кінця війни не рушить з міста.

Запропащено момент розгрому ворога на найважнішім керункові.

Досвідчення вказувало, що зимувать будем на Стоході. Праця ділилась між будовою і зміцненням передової позиції та розбудовою власної вигідної бази.

З 4-ї фінляндської дивізії прислано 20 пильщиків. Ліс кругом старий, високий, і матеріалу під достатком. Зорганізовано швальню, майстерню до підчинки обуви, побудовано лазню. Зрештою, повстав пункт торгівлі, де можна було щось купить до їди і дрібні речі, потрібні в щоденнім житті. Мило, гуталін, голки-нитки.

З часом наші господарчо-торгові починання розвинулись широко, почали давать такий доход, що позволив на добре виживлення. Життя в варунках чистоти, вигоди, в можливості культурного розвою. Дійшла хлібопекарня, найшовся добрий фахівець.

Хліб білий і житній, булки щодень свіжі. Персонал торгівлі з одного дійшов до чотирьох. Продавець, рахівник, два закупщики-доставці товарів, два візники з критими здобичними возами.

З часом повстав кооператив, з которого широко користали частини піхоти, артилерії, навіть недалекі шпиталі, як користали з лазні-бані і майстерських.

Найближча оселя — Троянівка — 15–16 км. Ст. і оселя Маневичі з інтендантськими складами і великим польовим шпиталем. Близько находився там штаб корпусу і нашого б-ну з інж. парком, телеграфною, прожекторною і немуштровою ротами.

Решта терену покривали ліси, болота, невеликі озера. Сусідами роти були передовий польовий шпиталь з правого боку, артилерійська батарея № 3 з довженними 2-ма стволами 150-мм пушок "Віккерса". Били ці пушки на 30 кілометрів.

Для них побудовано спеціальні бетонні становища з ідеально круглим рельсом, по котрім пушки повертались у всі сторони. Ціла система дуже великої ваги, привозилась частями конструкції і монтувалась на місті.

Обслуга численна, високої кваліфікації. Артилеристи — академіки. Цільність пушок була надзвичайна на кажду округлість. Першим об'єктом обстрілу батареї № 3 була ст. Повурськ в одлеглості 28 км. Сусіди були милі, високої культури.

Трохи спереду — два полки резерву. Інші батареї, залежно од місцевості і калібру, розкидані дальше чи ближче на 6-7-верстовому участкові дивізії.

Армія щодалі доставала більше зброї і амуніції. Б піхотних полках збільшено в два рази кількість кулеметів. Поруч команди "максимів" повстала команда кольтів. Зорганізовано команди траншейної артилерії, де були малого калібру пушки проти кулеметних становищ ворога, бомбомети, кидаючі бомби на ближчі одлеглості.

Отримано ручні гранати нового типу: круглі англійські і невеликі, як цитрина, французькі. В американські рушниці сист. "Вінчестер", цільні і добре зрівноважені, переозброєно частину батальйонів. Піші розвідчики дістали легкі мексиканські карабіни меншого калібру. Значно побільшала кількість тяжкої польової артилерії. Появились нові аероплани, здається, французькі, менші, рухливі, нічим не уступаючі німецьким чи австрійським. Появились также з нашого боку "ковбаси" наблюдательні, прив'язані аеростати для артилерії.

Сапери дістали поважні запаси піроксиліну, динаміту, тяжких ручних гранат "Новицького", начинених 2 кг динаміту.

Почав надходить цемент, кругле залізо, кращий колючий дріт. Поповнено запас саперського інструменту.

Лічебність частин доведено до повного бойового складу. З військових шкіл з скороченим курсом прибували прапорщики. З шпиталів вертались вилічені ранені.

3-тя рота дістала для саперів 20 хрестів, а ще більше медалів за Ікву і Костюхнівку. Дехто мав уже по два хрести.

Прибуло троє офіцерів, прапорщики:

Борис Сікованов з Миколаївської школи, Харченко з новоодкритої в Києві Олексіївської, Гонін тоже з новоодкритої Усть-Іжорської.

Для офіцерів інженерних військ було тепер три школи.

Отримано телефонограму про одкомандіровання мене до новоформірованої частини; знову на кілька днів "захорував", поїхав поручик Блинов з 2-ї роти. Левашов пам'ятав! Ад'ютантом тепер був пор. Корнієнко. 3. ним були стосунки добрі, приятельські.

В недовгім часі наступила реорганізація. Батальйон розвернуто в 33-й інженерний полк.

Левашова десь перенесено. Романов тішився не менше мене, його совіт в Ромашівці, а заразом перспектива здійснились. Левашова я пересидів.

На місяць поїхав в одпуск в свій Новочеркаськ Петров. Обов'язки його спали на мене. Прийшлось їздить в штаби дивізій, батальйону свого, тісніше зв'язаться з командуванням піхотних полків. Поширились обв'язки, прибуло більше досвідчення в стосунках і господарці роти. Користь була немала.

При оказії узнав, що мав бути одкомандированим з дуже прихильною атестацією і рекомендацією. Може, Левашов не був таким лихим?

Петров оженився з дочкою генерала фон Клімана. Прибалтійський барон, все життя прослуживший на Кавказі. Вернувся веселий, як завше, більше елегантській.

Його землянка на дві половини чепурилась. На віконцях появились завіски, в більшій половині лави замінено гарними кріслами з берези. На стінах зависли полички. В другій половині широка постіль, столики. При землянці березова альта на, дві лавки.

За два тижні несподівано прибула бричкою з Маневичів

Приїзд дружини Петров держав в секреті. Появлення жінки близько передової позиції було сенсацією не будь-якою. Привіз її в позиченій бричці Петров сам, становлючи з ординарцем кінну асисту, як стемніло. Ахнула рота і крикнули "Ва-х!" двоє наших армян Вардан і Нагапет, коли побачили жінку свого командира, Ахнули всі офіцери, запрошені на перший обід.

Коли Петров був зразком мужської будови і всього вигляду, його дружина — зразком жіночої краси кавказького типу. Невисокого росту, лице делікатне, великі чорні очі, оправлені довгими віями, тонко зарисовані луки густих бровей, тонкий, рівний, з малесенькою горбинкою ніс, з делікатними рухливими ніздрями, темний малопомітний пух над малими темно-вишневими устами. Енергійно виступаюче підборіддя. На голові — велика корона темного волосся з бронзово- золотистим полиском.

В поясі тоненька мов оса, руки і ноги маленькі, робила враження хрупкої ляльки — упаде і розіб'ється!

При рослім, широкім, сильнім, стройнім мужеві видавалась ніби дівчинкою. Слабенькою не була, навпаки! їздила і держалась на коні, як козак. Цільно стріляла з пістолета і карабіна. Хід легкий, як на пружині. До того гарно рисувала. На вибитих білим полотном стінах появились дуже подібні наші портрети, рисовані липовим вугіллям. її побут порушив наше щоденне життя і призвичаєння. Голився двічі на день Сікованов. Гонін сидів довго перед дзеркалом, пильно шукаючи щось витиснуть на лиці і короткім носі. Флегматичний Харченко старався щораз підкрутить свої довгі пишні вуси.

Що ж я? Дивився, боявся одізватись. Певно, червонів… Бачив Петров, яке враження робила його дружина, ходив пишний і гордий! Замітно підтяглись і сапери.

Всі старанно чистили обув'я, осмикували докладніше блузи. Шапки в багатьох, особливо у одеситів, держались на однім вухові. "Командиршу" вітали в вишуканий спосіб салютування. Армянам очі затягались більмом, вилазили наверх. Притих звичайний вечірній гомін, коли збирались на нічні роботи черго зі взводи. Зовсім замовкли нецензурні вишукані вирази найстаршого віком в роті, вольнодумця і сквернослова Гната Гречки. На це дивились поблажливо, бо був солідним робітником, мав одзначення, не уникав завдання небезпечного. Тепер Гречка облегчав собі душу пошепки.

Був в роті непоганий хор і невеликий струнний оркестр. Співали переважно українські пісні. Оркестр грав добре, навіть дещо з опер і опереток. Здається, було там 8 інструментів. Звичайно, хор співав ближче канцелярії. Тепер заспівав ближче, як завше, вечором. Пара Петрових вийшла і сіла на лавку.

Хор старався, як ніколи. Солов'єм заливається Кононець, виділяється красотою і міццю бархатний баритон Джуха, баси творять підставу-фон, низька октава Баркова гуде з глибини. Співали од серця, слабі оплески ляльки-командирші були найвищою нагородою.

Тепер хор співав частіше, збирались всі присутні. В якийсь вечір попросила командирша гітару, підстроїла і тоже заспівала, та ще як! Мала низький альт, не сильний і не слабий. Недовго співала, три романси. Про щастя і любов перших два і останній, виражаючий смуток зневіри, — "Не іскушай!" Спів артистичний, акомпанемент певний.

Тишина абсолютна. Затримала дух 150 лічуча громада людей. Все це бувалі, знаючі світ, і діти ріллі, тільки пізнаючі. Враження переживали разом глибоко. Вдячність виявилась якусь хвилю тишиною, загуло, зашуміло, заплескало, забувши час і місто.

Гість наш прожив три тижні, недовго. Вплив ЇЇ перебування зоставив цінний слід. Здається, працювали всі охотніше. Ще довго Гречка стискував губи, щоб не матюкатись. Довго ще поглядали з надією на землянку Петрова, особливо Вардан і Нагапет. В призвичаяння увійшла привичка опрятності і чистоти.

Багато може зробить гарна жінка! І у нас зробила. Мала матір черкешенку, од неї взяла вигляд.

33-й Інженерний полк. Серпень 1916.

Як вспомнив раніше, з 33-го саперного б-ну розвернуто полк в складі:

Саперний батальйон

Ком-р капітан Таскі Миколай Максиміліанович. офіцер для поручень Петров В. П., підвищений при управлінні корпусного інженера в штабс-капітани.

Технічний батальйон

При штабі полку немуштрова команда:

Князев, вічний старий прапорщик ще з японської війни.

Пригадується скарбник Мошенець.

З літами позабував багато фамілій, хоть немало заховала пам'ять обличчя багатьох.

Реорганізація властиво наступила пізніше, трохи з цим забіглось наперед.

Позиція по Стоході будувалась в залежності од ґрунту. Проти Смолярів в сипкім пісковім ґрунті окопи копались легко, на повну глибокість і профіль. Стіни зміцнювались тонким деревом. Стрільниці, де росла трава, викладались з дерну, в іншім випадкові — мішками з піском.

Ставились козирки од шрапнелі. Спочатку по ночах з-за Стоходу густо стріляли кулемети. Артилерія одзивалась рідко, переважно легка. Вдень тихо-тихо. Між позиціями одлеглість коло кілометра, по низині долини густо стоїть очерет. Скрізь між протоками глибоке рідке болото. В ту чи другу сторону атака була б тяжка.

Появлення тяжкої артилерії за стоходською долиною уявнилось міцним і довготривалим огнем по мостові, остаточно знищеному перехресним огнем. Стиль стрільби свідчив про присутність німців. Праве своє крило німці протягли далі на південь.

В тім же часі зняли з позиції польські Легіони. Менша частина була вислана на італьянський фронт, більшість попала за дроти в лагерь Щипьорно коло Каліша.

Італія вступила в війну по стороні Англії, Франції і Росії. Мала вікові рахунки з Австрією.

Підтвердилась правда про дипломатичні умови. Тратять вони силу, коли робляться невигідними одній стороні. З появленням німців розпочалась все збільшуюча діяльність їхнього льотництва. Крутились над нами їхні літаки щодень. Бомби кидали на ст. Маневичі і Троянівку.

Переважно кидали не цільно, паніку навели там велику.

З обох боків висіли "ковбаси". Не знаю, чи по приказу згори, чи з власної ініціативи, батарея № 3 збила з першого залпу німецьку "ковбасу". Гостро ляснули пушки, а за короткий момент — далекий вибух, полум'я, і не осталось сліду по "ковбасі".

На яких 5–6 км в висоті 300 м така надзвичайна стислість прицілу! Недаром артилеристи академіки!

Не припоминаю докладно числа, коли пришилось пережить

Над позицією німецькі літаки почали літать на нашім участкові щодень. Робили неглибокі круги, змінялись, і так од ранку до вечора. До їх навіть привикли.

Були малі, звинні, з збільшеною скорістю. Вернувшись з нічної роботи, ліг поспать в наметі. Було тепло, повітря пахуче. Заснув каменем і прокинувся… на землі. Намет десь одкинуло, в повітрі дим, густа курява, сильні вибухи, крик, біганина. Під руку попали чоботи, штани.

Що робиться? Знову ріжучий свист, вибухи. Кинувся набік, простягся під товстою сосною. Руки трясуться, ноги не попадають в штани. Якось натяг штани і чоботи. Лежу так, притуливши голову до пня, вгорі ревуть мотори, хлопають вибухи шрапнелів. Вибухи затихли. Зриваюсь утікать десь, де біжать люди і коні. Трохи притомнію. Вгорі виджу громаду літаків, коло їх білі вибухи шрапнелів. Ще трусить тіло страх, а вже будиться цікавість: "Може, хоть одного зіб'ють".

Так стою сам, задравши голову. Щось в верхах близьких сосен зашелестіло, а в долоню над очами сильно ударило. Рука упала, оніміла, болить неймовірно. З страхом глянув — крові не видно. Тільки біла ямка, котра починає темніть і напухать. Біль розходиться до ліктя. Вже не чуть моторів вгорі. Осідає курява, слабне тяжкий дух смороду вибухів. Сиджу коло своєї землянки без шапки, блузи і пояса. Лівою рукою піддержую праву, долонею догори.

З'являються люди, хто з землянок, хто побіг далі. Єсть Петров і Романов, прибіг фершал. Долоня і пальці синіють, товщають в очах.

Догодила так своя "протильотнича". Тяжка, кругла, свинцева куля з великої висоти попала в руку. Не мала сили пробить, була "на ізльоті", одначе контузія од неї болюча. Кість тоже тріснула, тепер там замітний горбик. Відро холодної води, біль трохи лагідніє. Щось Білоус приклав, посмарував жовтим, перев'язав, зладив темляк. Вийшло з того донесення: "Поважна контузія правої руки в часі бомбардування з 19 ворожих літаків. Контужений зостався в рядах…" Це має свою вимову і вагу. Підкреслює одвагу і розуміння важності служби насамперед.

Одвага? Якби хто знав мій звіриний страх і безрадність, як лежав під деревом!

Батарею № 3 німці вислідили. Була вона об'єктом бомбардування. Не мала ніяких страт, як і найближча до неї наша рота. Бомби впали на польовий шпиталь, на сусідську. Забили двох, покалічили понад десять, забили 12 коней і покалічили коло 30.

Одначе скоро перенесено десь батарею № 3. Польовий шпиталь зник. І ми довго міста не нагріли.

Рука не довго боліла і лежала на темляку. В тім стані з одним взводом виїжджав. срочно на ст. Маневичі. Зробили там два довгі надійні бліндажі для тилового шпиталю і інтендантства.

Лікарі прискорили лікування руки, злагодили біль. З уваги на тріснуту кість треба було ще користать з темляка.

Вертались щедро обдаровані медичним спиртом, салом, ковбасами і білим хлібом — шпиталь і інтендантство оцінили труд.

Потрійний запас везла громадка одеситів, певно, обіграли когось з медицини.

По повороті довідались про перенесення разом з 77 і 100 дивізіями далі на північ.

Тут власне наступила реорганізація. Прибули Харченко, Сікованов і Гонін. Тут гостювала дочка Кавказу, дружина пор. Петрова.

Нове місто, де перенеслась рота, не різнилось од попереднього. Густий старий ліс доходив до болота Стоходської долини.

Ліс цей давав надійне маскування, першого класу будівельний матеріал. Kpiм сосни і ялини, росли тут дерева листясті, на невеликих прогалинах нависали широкою короною могутні дуби. Місцевість вища, ніж під Смолярами. Де-не-де піскові горбки, названі сопками. Стара дорога підходе до боліт і гине. Далі замітно вузьку, до 4-х метрів, смугу затопленого проходу з ліщини і лози, котрі густо ростуть на краях лісу і на берегах річки. З правого боку дороги в одлеглості Уг км од болота — кілька напіврозвалених будинків села Бережниця, спаленого недавно в часі бою. На другім боці з правого боку глибоко врізається в болота широкий і високий горб. На ньому виразно виступають напіврозвалені муровані будинки, високі старі дерева. Це містечко Стобихва.

Долина широка, має сітку протоків. Між тими протоками рідке, бездонне болото. Навіть очерет на нім не росте.

Пробратись на другий бік немає ніякого способу. Навіть по вибухові снаряду не зостається найменшого сліду. Вилетить вгору стовп багнюки з димом і знову затягнеться. Дим розійдеться, не побачим міста, де ударило.

Позиція невигідна, небезпечна, дуже слабо розбудована. На крайнім лівім крилі, посередині кілометрової долини — горб — піскова сопка. Там 50 чоловік піхоти з кулеметом. Берегом — окопи неповної глибини, в пісковому ґрунті.

Од спомнянутого переходу з фашини по другім боці — півколом окопи, зовсім мілкі, не глибше метра, тягнуться на кілометр, упираючись правим крилом в болото. В ньому на трьох низеньких, невеликих горбках примітивні рови творять праве крило — плацдарм, глибиною 300–350 метрів. Проти лівого крила — високий горб, з дерев'яними хрестами — Кладбищенська сопка, кладовище Бережниці.

Тут, в примітивних землянках, міститься батальйон резерву. Ближче правого крила з болота піднімається на яких 6 метрів штабна сопка, довжиною коло 200 м і з 50 м ширини. Тут резерв плаї, царму двох рот і штабу батальйону. Око — пи в піску, землянки слабі. Далі направо, в трохи вищім ґрунті — позиція краща, ґрунт міцніший.

Завданням роти було розбудувать позицію лівого крила, а в першу чергу — плацдарм.

В цім місті перейшли Стохід і якимсь чудом закріпились часово частини 4- ї фінляндської дивізії ген. Селівачова.

Категоричний приказ утримать позицію за річкою змусив до оборони цього плацдарму в надзвичайно'тяжких умовах. Од штабної сопки до окопів затоплені. доріжка з фашини ширини до 3 м. Ще вужча на праві горбки.

Окопи німецькі проходили рівнолегко і близько: од 100 до 60 метрів. Лежав перед ними вал оцинкованого колючого дроту. Всередині тієї позиції часто перекидались ручні гранати з окопу до окопу.

З тереном нічних небезпечних робіт знайомились ми при темноті; в окопах плацдарму треба було порушаться рачки. Окопи і проходи прострілювались перехресним огнем. Трохи крили рух кущі, коли вгору вилітали ракети. Найгірша позиція, яку можна уявить, навіть не забезпечена дротяною загородою. Вечором раз доїжджала кухня до штабної сопки. В порозумінні з піхотними штабами накреслено план найпильніших робіт. Отримано поміч людьми і возами.

Найпильнішим завданням було поставлення дротяних загород в найкоротшім часі за річкою. З уваги на одлеглість ворожих окопів належало заховать найбільшу тишину і обережність.

З тих причин робить загороду з забитих кілків, опутаних дротом, було неможливим. До цієї цілі виконано 300 рогаток і 150 їжаків.

Готові рогатки підвозилось возами до штабної сопки, а звідтіль підносились, починаючи з правого боку на лівий, уставляли і в'язали між собою рогатки сапери. Піхота підходила і зараз верталась; по двоє на рогатку, по одному на їжак. Вилітала ракета, всі падали і лежали без руху, поки згасне. Ланцюг виставлених керункових показував напрямок. Робота посувалась справно.

Удалось заховать тишину. Лічились ми і піхота з поважними стратами. Були вони, на щастя, невеликими. Забито сапера Соболевського, ранено чотирьох. Було це другої ночі, коли їжаки викидались з окопів, односились наперед на 15–20 кроків і в'язались.

Німці весь час освітлювали ракетами терен і обстрілювали з кулеметів. Вертавсь тоді ходом з лівого крила і бачив рої огників в кущах, чинимих кулями "дум-дум".

Мала увага. Коли ідеться на небезпечне завдання, каждий рух, крок, слово має свою вагу, заховується найбільша обережність. Напружений слух лове всякий одголосок, тихе порушення листя, плески води, шелест трави. Очі бачать в темноті зарис рослини, підозрілі контури і рухи. Вертаючись, обережність притуплюється, хоть буде то під боком ворога. Кроки ставляться сміло, часом появляється така безпечність, що хочеться… заспівать!

Коли ідеш там, тривоже і лякає каждий стріл, кажда пуля, що просвистіла чи, як комар, продзвеніла!

А то не є те найгірше. Та пуля страшна, що дзигне в неуловимій частині секунди — значить, близько пройшла смерть!

Власне в часі повороту з небезпечного, удачного завдання, коли притуплюється чуйність і увага, легко згинуть чи бути раненим. Знаю це по тобі.

Забезпечення висунутих окопів оцінено піхотним командуванням дуже високо. Рота дістала 10 хрестів і ще більше медалів. Дійсно заслужила в тих умовах.

Зараз же приступлено до зміцнення окопів. Поглибить не дозволяла вода. В діло пішли мішки, цим разом отримано їх багато захисного цвіту.

Пороблено викладані траверси проти найнебезпечнішого огню вздовж окопів. Довезено і поставлено понад сотню стальних заслон. Укладено високий вал проти продовженого огню по ходові до Кладбищенської сопки. Там понесено піхотою раніше поважні страти.

Тепер осада плацдарму почула себе краще, могла стоять і ходить. Замісто козирків виложено гнізда на 2–3 (…), де можна було безпечніше посидіть, одпочить і поспать.

З деревини і мішків зроблено поміщення для офіцерів, що тулились в неможливо примітивних варунках з солдатами.

Приступлено до розбудови оборонності штабної сопки. Копався глибокий котлован для будови міцного бліндажу. Одночасно робилась дорога доїздова од Кладбищенської для вигіднішого руху возів з матеріалом, кухонь, людей.

При найменшім дощі творим тут рідке болото до колін. Ужито дерево, товщиною 12–15 см з прикриттям піском. Німці по цій дорозі пускали вечорами один-два залпи. В цілях маскування од сторони річки поставлено густу стіну сосонок і ялинок. Вдень добре крили рух, а при своїй висоті не давали і для "ковбас" можливості обсервування дороги.

Навіть вдень можна було доїхать до штабної возом чи кінно. В цім часі ближче прийшлось познайомитись з п. полковником Нікітіним, командиром 397-го Запорозького пішого полку.

Він більше перебував на штабній сопці в бліндажі к-ра батальйону. Не раз приходив на висунуті позиції з палицею в руці, без ніякої зброї, з солдатом-зв'язковим.

Старий холостяк, коло 50 літ, високий, широкораменний, доброї ваги, в стосунках безпосередній і легко приступний, солдата жалів і про його дбав.

Свій чин мав ще з Японської війни 1904–1905 рр. Орден Св. Володимира мав з мирного часу без мечів.

Мав надію дістать за Костюхнівку чин полковника та хоть мечі до Володимира.

Любив Нікітін молодіж і пограть в преферанс. Звідтіль тісніша з ним знайомість, бо уважав мене за бажаного партнера. Дійсно, грав я непогано.

Сталим партнером до преферансу був прапорщик Горбань, начальник пішої розвідки. Літ коло 30, походив з Верхньодніпровська, мій близький земляк.

На позиції був він давно, командував ротою і пішою розвідкою од мая 1915 року. Коли говорить про хоробрість або удачу, Горбань міг буть прикладом. В своїм полку та і в цілій дивізії уважався за найкращого розвідника.

Здобував "язика", коли було треба, часто підлазив до ворожих окопів, розвідував кількість і місто кулеметів, щасливо "знімав" та приводив "секрети", висунуті перед окопами.

Мав випадки загорнення "застав" 15–20 чоловік з кулеметами. Розвідку, мен — шу чи всією командою, водив особисто. Траплялось Горбаневі потичка око в око. За найкращу зброю уважав гранату, пістолет, короткий кинджал і малу піхотну лопатку. Ходило з ним "воєнне щастя", сам ні разу не був раненим, а його команда мала стосунково невеликі страти. Очі і вуха були у його котячі.

В піхоті на позиції ранг надававсь скоро: що 4 місяці подавались представлення на п. поручика і поручика, далі — 6 місяці? на шт. — капітана і капітана.

У нас і в артилерії ранги вислужувались довше, представлення висилались до поручика що 6 місяців, шт. — капітана — 8 місяців і капітана — 1 рік.

Часто представлення десь залежувались. В прикладі п. полковника Нікітіна і прапорщика Горбаня, штабс-капітана Мофіта, прапорщика Князева та і мого. У нас такі задержування кидались в очі: не всі до того мають удачу.

Після закінчення головних робот на позиції поїхало в одпуск коло 20 саперів. Дістав і я 15 днів.

Грошей зібралось чимало. В Києві купив дві валізки, гарне убрання, котре допасував добрий кравець, нові чоботи, набув подарунки — і на третій день був в Кічкасі.

Радість, сльози, поцілунки і балачки: як, що, коли і т. д.

Саме у Люби родилось третє — хлопчик. Був у неї кумом, малого назвали Анатолієм. Цим разом з Андрієм спіткання було тепле, сердечне, радісне. Щось нове в його повазі прорвалось, якби признав мене за рівного. Щораз обнімав, цілував, приглядався.

Мати не спускала очей, весь час щось підсувала смачне, клопотала, мало присідала одпочить. На лиці зміни ніякої: ті самі добрі очі, привітні, щирі, материнські.

Галя виросла на поставну, хорошу дівчину. Як і раніше, старалась держатись близько, була рада показаться разом між знайомими. Обходили ми з нею і об'їжджали наші старі кутки і міста в ярах, на островах, в степу, ходили до порогу Вільного.

Під вечір, коли збирались за столом, одповідалось і слухалось про життя в позиції і тутешнє. Полікарп якось викрутивсь од війська, був рекламований.

Андрій докладно розпитував про умови життя на фронті, настрій, розмови, харчі, стан узброєння, транспорт і т. д.

Розказував, як міг, докладно: що бачив, пережив, чув. Про враження боїв на Ікві, Стирі, Стоході. Розуміється, з пункту вражень і можливостей молодшого командира, а остатньо — командира саперної роти. Про розмови в полках піхоти і між саперами. Спеціально уважно слухав цього всього Андрій, він і розпитувавсь докладніше та цікавився каждими проявами нашого фронтового життя.

Ото зміст мо'іх оповідань. Армія має повний бойовий склад. Добре озброєна, харчі непогані, одіта і обута краще, як рік назад. Санітарна служба справна. Залізниці працюють добре.

З розмов з офіцерами старших рангів, як командирами батальйонів і деяких полків в артилерійських батареях, проривалась критика вищого командування за затримання наступу Південно-Західного фронту та великі страти, особливо в гвардії, котра вийшла за Стохід і полягла під Головами та Мельницею, в 30 км од Ковеля.

Випадало з тих розмов, що головна акція наступу мала розпочатись силами Північного і Західного фронтів. Там було змасовано більше артилерії, нагромаджено великі запаси амуніції, зібрано переважаючі маси корпусів.

Тим часом, в часі критичних кінцевих боїв на Південно-Західнім фронті, на тих сильніших не зроблено навіть поважної демонстрації. Щось натякалось на зраду, не раз падало слово "Распутін". Солдатів цікавило найбільше: коли кінець війні?

Більшість молодшого офіцерства, бувші студенти, учні старших класів середніх шкіл, податні на настрої, критику і незадоволення, майже одверто вислов- лювали свої погляди, солідарні з солдатськими: коли кінець війні?

В наших розмовах з Андрієм окремо він сказав: "До цього часу на Україні панує нагінка на всяке проявлення нашого культурного громадського життя. Загнано його глибоко в конспірацію. Закриті всі "просвіти", читальні, друковане слово.

Іде до великих перемін, скрізь як Росія довга і широка. Постарайся сам ширше одкрить очі і подумать та найти своє місто в недалеких рішаючих подіях. Прийдуть вони скоро."

Щось загадкове крилось за цими словами. Одночасно повстало почуття несправедливості і протесту проти уряду.

Замітно поважні переміни в умовах життя глибокого запліччя. Заводи Кічкасу, Хортиці і Олександрівська переставлено на потреби війни. Переважно готовились тут снаряди для артилерії. Зауважить давалось зміни в зовнішнім вигляді. Міцно зменшилась мануфактура, обув. Великий процент убирався в шинелі, військові блузи і штани, шкіряні куртки, одчувався недостаток цукру, перцю і ін — ших дрібниць. Одпуск пролетів скоро, непомітно.

Знову прощання, сльози матері, сестер. Міцні утиски Андрія, Полікарпа. Щось стискає в грудях: коли знову спіткаємось і чи спіткаємся? Війна роде смерть.

Довго з вагону бачу махання прощальне хусток, шапок. Тим часом в купе сам. Мислі повертаються до своїх саперів. Рано буду в Києві. Спать не хочеться, стараюсь передумать Андрієві слова, непокоючі, болючі, не зовсім зрозумілі.

І приходе певне порівняння. По противній стороні бачив поляків. Хоть в моїм понятті це військо не показало тих прикмет, про які читав в "Огнем і мечем", "Потопі" Сенкевича, одначе було військом польським національним.

Вище наше командування урочисто ствердженим підписом Вождя Збройних Сил, великого князя Миколая Миколайовича зобов'язанням прирекло відбудову Польської самостійної держави.

В нашій армії поляків було немало. Серед них — командири корпусів, дивізій, полків, з великими нагородами.

Замітний був патріотизм, національна свідомість, починаючи од рядового, кінчаючи генералом. Ми цього не мали.

Українці становили переважаючий процент в кадрі унтер-офіцерській, в масі кінноти і гвардії.

Виділялись дисциплінованістю, почуттям обов'язку. Національна свідомість слаба, приглушена 250-літнім гнітом московських царів, ступневого нищення об'явів культурно-народного почуття і свідомості, особливо од часів Петра І до остатніх днів. Тепер же заборонено і затиснено петлю над початком відродження, викликаного революцією 1905–1906 років.

В цім керунку не видно ніякого найменшого проблиску. А ходять чутки про повстання в армії польських національних частин! Того у нас і в думці немає. Треба глибше, пильніше прислухуватись, придивляться, шукать відповідь на повстаючі питання.

Роздивляться за своїм містом в перспективі подій, на Андрієву думку, недалеких.

В Києві набув чорну легку замшеву куртку на дрібнім хутеркові. Для саперів — повну валізу папіросів і тютюну.

З дому везу з 30 кг переважно ковбас, шинки, печива та солідну сулію пахучої міцної наливки.

З Києва до Маневичів вертаюсь етаповим потягом. З одпуска вертаються на фронт солдати і офіцери.

В купе на чотирьох їде нас десяток з різних частин. Як в припадковим знайомстві, початкові розмови уривані, потроху розширюються. Каждий має що розказать з особистих переживань в минулих боях, з вражень про одпуск.

Головне питання — "Коли кінець війни?" — викликає друге: "Як буде після війни?" Висновок загальний: "Як є тепер — не може зостатись".

До розмов не мішаюсь, слухаю, що говориться, уважно. Загальна думка, що "війну треба кончить найскоріше".

Було переконання, що при теперішнім стані армія сильніша, ніж була ще недавно. Наступ треба провести на всіх фронтах одноразово. Котрийсь оповідав про страшливі наслідки труючих газів, особливо де не було добрих масок.

Другий кинув знехіття: "Якби Миколай Миколайович зоставався Верховним Головнокомандуючим, давно розігнав би всяку нечисть, що вертиться коло царя. Не тільки Південно-Західний, а всі фронти ударили б разом. Були б ми тепер на Бугові, а може, і на Віслі, а не топились та плісніли в поліських болотах!" Хтось ще додав: "Гострий він, та на війні розуміється, — повний генерал, має вигляд! Цар — тільки полковник, може, людина хороша, так цариця німкеня. Вертяться там німці, а відомо, що жінка може?"

При цариці появився якийсь темний мужик-знахар Распутін. Уміє лічить таємну хворобу у наслідника, котра для малого смертельно небезпечна. Ліків на неї медицина не знає.

Распутіна, п'яницю з темним минулим, уважають в вищих кругах мало не святим. Вплив і силу має таку, що по його протекції навіть міністрів назначають чи міняють. Жінки і дочки найвищих титулованих осіб цілують руки цьому шарлатанові, хабарникові, пройдисвітові.

Аж голова гуде од таких розмов! Вірить не хочеться. В тім, що чув, виджу зв'язок з словами Андрія. Ще не розумію добре, одначе щось каже: "Іде. нове, неодворотне…"

З Маневичів заїхав в штаб полку. Дуже зичливо прийняв полковник Буйко. Він киевлянин, розпитував про життя в Києві, був там давненько. З шт. — капітаном Петровим привітались по-братерськи. Сказав під секретом, що жде мене невдовзі добра несподіванка. В штабі довідався про високу оцінку праці 3-ї роти командуванням 77 і 100 дивізій.

Дістав орден Св. Анни III ступеня з мечами і кокардою. Анна і Станіслав III ступеня і вищі не лічились нагородами бойовими, а черговими за перебування на позиції. Бойові були: "Анна IV ст.", червоний темляк на шаблі; "Володимир" з мечами III ст. і вище; "Золота зброя", жовто-чорний темляк до шашки. З позолоченим ефесом і білим хрестиком Св. Георгія, вправленим в верх ефесу.

І хрест Св. Георгія IV ст. і вище — найвище одзначення. Георгія III ст. міг дістать офіцер в чині найменше підполковника. II ступеня був нагороджений тільки генерал ІОценич за здобуття сильної турецької кріпості Ерзерум. Орденом І ступеня в Російській армії нагороджено кількох найкращих.

Буйко і Петров гаряче радили, перший навіть в формі приказу, готовиться до іспиту за повний курс Миколаївської воєнно-інженерної школи. Тим більше, що мав за собою перший рік, практичне солідне досвідчення, нагороди.

Дістав нові свіжі підручники про залізобетонні будови на позиції та "Боротьба за полоси зміцненої позиції". Другий підручник учив будови позиції вглибину, з окремими пунктами опору, пов'язаними перехресним огнем, посідаючим всі види оборонної зброї.

Автор — генерал Гурко, командуючий Окремої армії Західного фронту. Написано цей дуже добрий підручник на підставі досвідчення з французького фронту.

Зрештою — запевнення, що зимуєм на теперешнім місті. Корпус і полк тепер входять в склад Окремої армії Західного фронту.

В роті все йшло добре, Харченко давав раду досконало. Сапери з вдячністю прийняли папіроси "Сільва" і тютюн. Андрееву подарував стару, та ще добру кожану куртку, котру допасували кравці до його фігури.

Вечором мої помішники оддали належну честь привезеним з дому печено — му й копченому. Спробували, розуміється, і наливки. Добрим словом дякували рукам, що те все робили.

Всі наші старання скеровано на порядне, вигідне і безпечне зимування. Виділено для цієї цілі взвод з додатком половини плотників.

Порадившись вчотирьох, постановлено побудувать для каждого взводу по 7 землянок, для кравців, шевців міцний дом, лазню на 50 людей, рублені помі — щення для кооперативу, магазинів, на матеріали і інструмент саперський, під кух — ню, канцелярію, на кінці 3 землянки для офіцерів.

Землянки властиво були, вимагали соліднішого покриття проти залітаючих 10 см гранатів, забезпечення теплом. До існуючих належало доробить ще дві, щоб трохи було просторніше.

Канцелярію, лазню, майстерню, кооператив постановлено поставить рядом з густою стіною старого лісу. Трохи окремо конюшня і криша для возів.

На рисунках показано переріз землянки і план — на 15 людей. Рядовий сапер — ї роти мав місто спочинку краще, ніж офіцери в піхоті і артилерії. Та і в інших іаших ротах.

У мене землянка — 4 на 6 метрів. До спання — 2 х 2 і така для Василя. Дру-:а — 4 х 4 — для праці та нарад.

В двох інших рядом жили Харченко і Сікованов та Гонін і ст. унтер-офіцер Михайло Михайлович Уляніщев. Разом з двома хрестами і двома медалями з лівої сторони, на правій стороні грудей носив синій хрестик Московського університету. Дуже милий, спокійний і одважний.

Давно пішло на нього представлення на ранг прапорщика. Ходив з взводом на самостійні завдання. Мав літ 25, сапери його поважали.

Землянка з покриттям і забезпеченням з тилу і боків од гранат 10 см і бомб льотничих до 150 кг

Для резерви піхоти бліндажі робились з покриттям і забезпеченням од тяжкої артилерії міцніші: на взвод, півроту і роту. Дверей 2-3-4.

Стіни: двійний зруб, заливались всередині бетоном. Накатник трійний. Землі 1 ½ м, фашини ½ м, залізобетону ½ м, на самім верху — залізничні рельси, присипані маскуючою землею. Під стінами — двійні нари. Печі залізні, вікна — 50 х 100. Широкість -5 м.

На штабній сопці закінчено бліндажі для 2-х резервових рот та штабу батальйону. Перекриття та бокові тюфяки забезпечували надійно од 150-мм гранат, а навіть 220-мм не міг одразу пробить. Окопи по гребню зміцнено жердинами та пов'язано ровами з бліндажем.

Для штабу — три перегороди, телефоністам та посильним — більша посередині, найменша — на 3-х, до спання.

По обох боках сопки збудовано капоніри з залізобетону. Кулеметний огонь з цих майже непомітних міцних гнізд робив неможливим зближення до підставової позиції.

Такі самі землянки робились на сопці Кладбищенській для піхоти і команди траншейних батарей, мінометів та малокалібрових гарматок. Разом з нами трудились полкові саперні команди і робочі роти.

В найвищім місті збудовано для артилерії пункт обсерваційний, котрий трудно побачить на 5 кроків. Нижче 6½ метрів — поміщення для телефоністів, звідкіль виходиться нагору по скобах (…). Входиться внизу, збоку, не помітно.

Робився міст для тяжкої батареї і дорога з накату. Тільки там, за Стоходом, дві роти кривавились.

Страти майже щодня. Завше, побувши там, верталось з тяжким серцем. Для поліпшення забезпечення позиції нічого не можна придумать, аби рятувать од смерті і каліцтва.

Командир 398-го Новомосковського полку, полковник Ірживо-Домбровський, за Стохід не ходив, не находив потрібним. Та трудно було і уявить його, ходящого вночі по болотних кладках. Повний, з розкішною бородою, гарним привітним обличчям, чепурний, одітий в допасовані добрим кравцем кітель і штани, в завше вичищених чоботах, полковник цей видавався тут припадковим гостем.

Георгій свідчив, одначе, що офіцер бойовий. Мав гарного коня золотистої масті, вичищеного на диво, добре годованого, набутого під Костюхнівкою од венгрів. В сідлі сидів і їздив дуже добре.

Видно, був і господарем добрим, бо його солдати тримались веселіше, ходили чистіше.

Не прийшлось почуть про його нічого недоброго. В стосунках був коректним, уважним, чулось в нім старшого начальника, що уміє показувать і слухать приказу вищих.

Про марнування 2-х рот за річкою трохи здивовано подивився і так сказав: "Був там, знаю, що тяжко солдатам. Що можна, ви, спасибі, помогли, — зроблено. Приказ армії — плацдарм укріпить і удержать!" Спосіб і тон замикали дальшу балачку.

До того і полковник, котрого спіткав перший раз на штабній сопці, піднявся виходить. Що ж, ради немає…

Німці почали стрілять бризантними гранатами. Розривались вони низько над землею на сотні кусочків і летіли у всі сторони. Покривали значну площадь.

В окопах без козирків, тильної стіни попадали навіть в ячейки, де шукали спокою і одпочинку люди.

Траверси не рятували од подовжнього поражання. Тут не має значення двійний ряд рогаток і їжаків, підвищення окопів. Провадиться нищення, розстріл живої безборонної сили.

Іду пізніше по якімсь часі з того нещасного плацдарму. Там дві роти 397-го Запорозького полку.

Одзивається щось — неначе стид, що живу в умовах вигідних, теплі, чистоті, стосунковій безперечності.

Заходжу, як завше, в бліндаж штабу батальйону. Єсть п. — полковник Нікітін, єсть і Горбань. Ділюсь своїми думками з присутніми.

Нікітін часом уживає не завше вишуканих виразів, коли буває чим незадоволений.

Перше всього виразився критично про моральність матерів вищих штабів: "Буваю там, бачу, в яких умовах там живуть. Раз в добу їдять холодну кашу чи суп, вічно без сну і одпочинку, завше чекають смерті чи каліцтва.

Якби мав волю, давно б покинув те пекельне місто. Нам про це і думать не можна, коли не хочеш підпасти під суд. Вище командування (знову лихе слово про матерів) уважає обов'язковим удержать плацдарм. Непотрібні страти, непотрібні муки.

Прийде весна, вода все заллє, треба без бою одійти. Захотять німці — скерують там кілька тяжких батарей, то за годину сліда не останеться од плацдарму і людей."

Голос, густий, низький, замітно заламався, посмутнів. Правда те, що казав. Троє присутніх тільки ствердили ту Правду.

"Що ж, капітан, дістань ще дві свічки та пропустимо пульку-дві. Од судьби не втечеш, нагаєм обуха не перешибеш!"

Горбань по-старому в прапорщиках.

397-й і 398-й змінила бригада 77-ї дивізії, 306-й Лаїшевський і 307-й Мокшанський — старе, знайоме.

Був вересень. Не успіла бригада як належить улаштуваться, як німецька численна, переважно тяжка, артилерія ударила по позиції і резервах.

Найбільший огонь сконцентровано на плацдарм та сопки штабну і Кладбищенську.

Мав Нікітін рацію: плацдарм і хто там був — згинули! Наша артилерія скоро розвинула найінтенсивніший огонь.

З обох сторін висіли "ковбаси". Над позиціями німецькі літаки-розвідчики, чорні спіралі диму — вишукували позиції батарей.

З'явилась нова група німецьких літаків і зараз надлетіло чотири наших Це не "цейхаузи" — фамани! Шибкі і звинні зчепились з дев'ятьома німецькими.

Перший раз бачу воздушний бій! Високо щораз короткі кулеметні серії. За кілька хвилин чотири літаки завертають, дев'ять погнались.

Стріли серій в високостях одбиваються на землі характерним "та-та-та-та! то-то-то-то!"

Одначе одна німецька машина збита! Верталось вісім. Голосний льотчик штабс-капітан чи підосавул додав до рахунку ще одну. До кінця війни мав їх 19, Артилерія гриміла дальше з обох сторін.

Недалеко, на високій сосні, - покинутий обсерваційний пункт. Звідтіль добре видно, що діється спереду. Густий дим криє плацдарм сопки і всю долину ріки.

З цієї стіни, в лісі ближче, вилітають вище дерев чорні стовпи вибухів сучасних гранатів, найнебезпечніших для батарей і бліндажів.

Далеко по німецькій стороні не менше численні чорні стовпи-фонтани та сотні білих хмарок шрапнелі.

З Мокшанського полку дають знать, що німці б'ють газовими снарядами.

Рота готова вирушить на нічні роботи. Маски приготовлені, продмухані, мішки на землю розділено. Кухня і вози одведено на кілометр в тил. Чуть густий огонь кулеметів. Атака?

Приказ: виділить взвод до випаду з піхотою. Роздано по три цитрини. З взводом іду сам. Вечоріє. Кінчається поєдинок артилерії. От і мокшанці при Кладбищенській, і зв'язок з штабною налагоджено.

На низині починає щипать в очі, якби дряпає в горлі. Надіть маски! Думалось, що газ смердить гостро, як нашатирний спирт, а запах зносний, як гниле мокре листя. Вся піхота в масках.

Тихо. Не вилітають ракети, прочищається повітря. Полковник Ібрагімов пропонує пройти з ним на штабову сопку, там одбито атаку німців.

Дорога поважно пошкоджена, стирчать поперебивані накатники. В бліндажі батальйону довідуємось, що, як почало темніть, група німців дійшла зовсім близько до сопки по кладці і всі були знищені огнем кулеметів в капонірах. Тілько кілька маузерів та офіцерська шапка зосталась на кладці.

Всіх ковтнуло без сліду бездонне болото. 11, що лежали в ярку на сопці, взято до полону. Батальйонний запевнював, що німці не посувались більше вперед. Одійшли в свої окопи.

В сторону плацдарму пішла розвідка — 10 чоловік з взводним — всі випробувані, обстріляні.

Пішов і я з сапером і унтером глянуть, що зробила з окопами артилерія. Ніч темна. Кладка ціла, ідем обережно, мох глуше кроки.

Рядом зарисувалась фігура — тут був початок окопу. Зайшли ми трохи з тилу.

"Де взводний?" — питаю тихо, поклавши руку на плече. А той як крикне: "Halt!" — німець! Сапер рубонув його лопаткою по голові, кидаємось щосили в ногах назад. Вилетіли ракети. Лежимо, притулившись до мокрої землі. Затріщали кулемети: один, другий; близько вибухи ручних гранат.

Кулі бзикають низько. Криє нас ніч. Ще вилітають ракети; тіло напружене. В голові думки: піде розвідка, загорне в полон.

Стріли стихають. Рачки скоро ліземо назад, аби попасти на кладку! Якийсь рух з лівого боку. Знову ракети і стрільба. Цим разом перед нами рої зелено-жовтих огників "дум-дум". Дорога повороту обрізана!

Довго лежимо так без руху. Глибокої ночі, коли стрілянина замовкла, долізла наша трійка до кладки і бігом до сопки.

Мокрі, обліплені болотом, переживаючі страх смертельної пригоди. Чашка гарячого чаю поправила самопочуття. При залізній печі парує, сушиться одежі, тепло розходиться по тілі, реакція напруження хилить до сну.

З'явився і взводний, що вийшов в розвідку раніше. З ним близько півсотні з трьох островків правої сторони. З того боку розпочав взводний розвідку. Артилерія не била по тих островках, тільки кулемети з Стобихви.

Були забиті, багато ранених. Хто міг, дібрався до очеретів і там просидів до ночі. Всі, що вернулись, — мокрі, голодні, виснажені, без зброї. З півсотні добралось ще за ніч до Кладбищенської, більшість ранених.

З 350-ти при трьох офіцерах урятовалось 100. Решта згинула або дісталась до полону.

Досвідчений, розумний п. полк. Нікітін мав рацію. Мудрий полковник Ібрагімов не повів свій полк до контратаки одбивать плацдарм. Свідомо не виконав приказу.

Реляція бою написана так, що не можна було ні до чого причепиться. Гірка правда, підсолоджена моментами одваги, твердості оборони, ділання артилерії, добре слово для саперів.

Реляція, котру читав, була така: "… вересня… години противник повів огонь великої сили з масованої артилерії, в тім не менше 150 тяжких гармат найбільших калібрів, застосувавши газові снаряди в великій кількості.

Головна маса огню скерована на окопи плацдарму за Стоходом, опорні пункти на сопках штабній та Кладбищенській; дальші і ближні резерви, становища наших батарей були предметом обсервації з літаків та аеростатів. Після довгої артилерійської підготовки противник заатакував розбиту позицію плацдарму, боронену нечисленними живими остатками двох рот.

Живі з боєм одійшли на головну оборонну позицію. Всі частини вели бій з одвагою, гідною найвищої оціни. Підкреслюється геройська постава обсади плацдарму, що в упорнім бою стратила 70 %.

Резерв на штабній сопці цілком знищив коло двох рот ворога, не поносячи страт та беручи полонених.

Атакуючі дійшли до самої сопки, де згинули. Наша артилерія провадила цільний ураганний огонь по живій силі і ворожих батареях. Стверджено при тому значне погашення огня ворожої артилерії.

В повітрянім бою 4 наших літаків з 8 ворожими збили один і примусили решту до одвороту.

Спеціально належить підкреслить умілість, одвагу та помисловість 3-ї саперної роти 33-го інженерного полку. Дякуючи будові надійної охорони в побудованих опорних пунктах, на штабній та Кладбищенській сопках, розбудові міцної позиції підставової наші страти в живій силі не значні. Бліндажі витримали і прикрили резервні роти при попаданню 220-мм фугасних гранатів.

Рішаючу роль в ліквідуванні атаки ворога на ключовий пункт оборони штабну сопку мав огонь з уміло побудованих непомітних капонірів. Перехресний кулеметний огонь знищив цілковито атакуючих.

В тім заслуга всіх офіцерів-саперів, а в першу чергу її командира…"

Дальше було представлення до нагород з піхоти, артилерії і нас усіх: офіцерів поіменно, солдатів поротно певною кількістю хрестів та медалів.

Списки на солдатів подаються після признання їх нагород. Полковник Ібрагімов уміє писать реляцію! Що нас похвалив, навіть перехвалив, не було дивним. На те реляція. Про одне промовчать, друге прикрасить.

Цей полковник — татарин з вищою освітою, загальною і військовою — де в чім був подібний до Нікітіна.

Не уживав, щоправда, "міцних" слів, та держався просто, доступно, знав поіменно всіх своїх унтер-офіцерів.

Не раз парився в нашій бані разом з солдатами, котрі віниками парили його на совість.

Збудував полковий театр, де щотижня була якась штука. Ролі жінок і дівчат грали солдати і офіцери. Його роти в резерві не так муштрувались, як займались спортовими змаганнями. Траплялось, що полковник грав в "городки" разом з солдатами.

Коли полк був на позиції, Ібрагімов з кійком з'являвся в окопах. Був він ростом невеликий, худий, борідка рідка. Лице темне, жилавий і рухливий, правдивий тип татарина, літ коло 50.

Шанували його підлеглі за добрість і заботу. Варто сказать, що Ібрагімов якось не дбав про своє убрання і обув. Шинелька стара, потріпана, чоботи збиті, трохи покривлені. Хоть видно, що робили добрі майстри.

Будучи в штабі полку та прочитавши під таємницею добре слово про роту і про себе, надумав подякувать почтивому полковнику.

Умовивсь трохи в дечому з ад'ютантом. Того дня послав до полковника свого кравця Гузія взять міру на шинель. Денщик мав принести чоботи.

Сукно і спід найшлись у каптенармуса, а про погони постарався ад'ютант.

Рано надів полковник чоботи, поправлені, добре вичищені, а ще через день Гузій поніс готову шинель доброго сукна.

Нібито робилось в таємниці, та Ібрагімов по погонах пізнав сапера, і справа вийшла нагору.

Задоволений Гузій склав рапорт про виконання завдання. Видно було, що мав щедру нагороду. При зустрічі Ібрагімов міцно потиснув руку, покрутив головою і нічого не сказав.

Бліндажі іспит здали. На штабній 220 мм-й ударив в ріг і не пробив до кінця тюфяк. Два других розвернули і розвалили частину окопу. Дорога на Кладбищенську міцно розбита.

Там знесло майже всі хрести, порозкидало кості похоронених. Бліндажі не нарушені. Головне те, що кінець (…) там.

Наслідком страчення плацдарму був приїзд з Головної ставки інспектора два тижні пізніше, коли все поправлено.

Інспектор — повний генерал Шейдеман, літ коло 70, високий, худий — мав у вищого начальства свою марку. Уважався за знаючого, вимогливого, вникливого а одночасно важного, близького до царя, цінимого і поважного.

Перенервований голос в телефоні приказував з'явиться в штабі бригади в повній бойовій формі.

Там був представлений генерал-інспекторові. Очі уважні.

"От і добре, будете при мені. Позицію знаєте добре?"

"Знаю участок докладно!"

"Полковнику! Чи єсть толковий унтер, як просив?"

"Чекає, Ваше високопревосходітельство!"

Розглядає карту, показує місто, де почне оглядать позицію.

"Прикажіть подать коні. Прошу зайняться своїм ділом, я — своїм."

До мене: "Нехай подають вашого коня. Зброю, і все, що мішає, залишіть на місті. Карту маєте? Покажіть."

Подобалась більше розпрацьована цвітними олівцями і красками. В п'ять коней ідемо лісом, на лівий край бригади. На коні старий сидить добре. З лісу іде, де нам треба, глибокий рів получения, приспособлений до оборони на дві сторони. Генерал зсів з коня, на карті показав місто, де коні мають ждать, бо піде вздовж позиції вправо.

Мій вістовий те місто знав. Генерал пішов вдовж рову, я трохи збоку, а ст. унтер з трьома хрестами ззаду.

Ідем так втрьох. Німці часами стріляли по одинокому, а по 2-3-х — навіть з малокалібрової гарматки.

Зауважено і нас: одізвались стріли, близько свиснули кулі — генерал не здригнувсь! Помалу ішов і спішно, часом ставав, дивився на карту, щось запитував. А стріли не мовкли, кулі свистіли.

Крекчучи, спустивсь старий в окоп. Глянув я на 30-літнього унтера: той похилив легко голову, в цьому був подив і пошана.

В окопі командир полку склав належний рапорт, представив офіцерів ліво- крилової роти, звідкіль починалась інспекція позиції. Балакав генерал з офіцерами, солдатами, розпитував про позиційне життя, харчі, оглядав одежу, взуття, заходив в землянки, бліндажі, кілька разів казав розбуваться, показать ноги, онучі, білизну. Заглядав в стрільниці, щілини кулеметів. Мовчки записував в книжечку якісь замітки. З картою порівнював керунок огню. Зброї уділив чимало уваги: чи чиста, наоливлена.

Солдати відчули людину справедливу, що вимагає розумно, тримались досить спокійно. Деякі жалілись на невигоди, тягу до сім'ї, дітей. Це стверджував генерал, киваючи, потакуючи головою. Було далеко по обіді, коли в бліндажі правокрилового к-ра батальйону вибрано приказ: збільшить процент одпусків на довший час. Видать потрібну кількість чобіт та звернуть увагу на їх підчинку. Частіше мінять білизну і онучі. В землянках і бліндажах можна і потрібно тримать чистість.

Ще кілька дрібніших уваг. Інспекція, здається, випала не погано. Завтра — інспекція позиції другого полку бригади. Вертаємся тепер ровом. Хочеться їсти. Коні ждали близько.

Набравши одваги, звертаюсь до генерала-інспектора з просьбою оказать честь саперам і підкріпиться чим Бог дав. Згодився одразу.

Появлення в роті такої високої особи як повний генерал вчинило велике враження і моментально рознеслось.

А той глянув побіжно навкруги, запитав про розміщення і призначення будов — і одразу на кухню. Саме доспівала вечеря. Кузьма в сніжно-білих кітелі і ковпакові.

Склав певно, спокійно рапорт діжурний по кухні: що на вечерю вариться, на скільки осіб.

Казано подать пробу до моєї землянки. Заглянуто в канцелярію, до магазину, возів.

"А це що?"

"Кооператив, Ваше Вис-во!"

"Що там продається, купується?"

"Все, що треба в умовах позиційного життя!"

"Зайдем, подивимось."

Продавець, меткий ярославець, успів навести чистоту: підлога заметена, ляда прикрита зеленим полотном. Весело дивиться, скоро, певно одповідає.

"А голки, нитки, ваксу маєш?"

"І щотки тоже!"

"Покажи."

"Прошу!"

"Що бачу — одеколон!"

"Душисте мило, зубний порошок, уголь тоже продайом!"

"А де набуваєте такі булки, білий хліб?"

"Печем самі, маєм пекарню."

"Ого!"

Рота стоїть вишикувано. Чоботи успіли почистить чи протерти. Шинелі допасовані всі. Рушниці чисті, вигляд здоровий, свіжий. Більшість має хрести і медалі. Спокійно, чітко командує Харченко, на своїх містах — Сікованов і Гонін.

На привітання одповідь одночасна, ніхто "не зірвав". Обходячи ряди, генерал ставив, як водиться, розпитував, бачив спокійні очі, такі самі відповіді.

Особливо подобалось, коли довідався, що 20 % складу знаходиться в одпусках.

Ще заглянув в пекарню, швальню і баню.

"З приємністю полежав би на полці!"

"Покірно просим. Віники березові пахучі, банщик уралець послуже сумлінно."

Раніше дав знать Харченкові, що генерал у нас вечеряє і ночує. Покликать Мілютіна, щоб прислуговував. За столом може бути 10 осіб.

Що треба, хай роздобуде: в кооперативі консерви, з мо'іх запасів ковбаси та шинку. Відро вина.

Кузьма запаре кофе. Самовар од аристократії. В цім Мілютинові дається власть до кінця побуту генерала. До помочі має Василя.

Вертаємось. Сідає на лавку гость, рукою робе рух — сідайте. Розпитує про мою службу, сім'ю.

Кидає оком на плац. До кухні ідуть сапери.

Входим до землянки. Стіл засланий, 10 накриттів! Салфетки, консерви одкриті, з помідорів салат, шинка і ковбаса нарізані, гарно укладені. Звідкіль лосось? В кооперативі немає! Мілютін знімає з гостя шинель.

Василь виносе табурет, в мисці тепла вода, рядом мило, обіг Мілютін з чистим рушником. Поки генерал перед люстром чесався, я тоже успів вимитись в сінях.

Не успіли посідать — входе Кузьма. Рухом єгипетського жерця подає на блискучому підносі пробу вечері.

Баранина з рисом, шклянка червоного вина. Од пару — делікатний запах перцю, цибулі, часнику. "В міру."

Генерал смакує: "Чи то вечеря для офіцерів?"

"Для всіх, Ваше Вис-во!"

Призволяючий рух руки — і Кузьма виходе достойним кроком. Ціну собі знає!

"Що ж, просіть своїх офіцерів, будем вечерять."

Входять.

"Нас п'ятеро, а приготовлено на десять?"

"Може, Ваше високопревосходітельство мають бажання когось ще сьогодня побачить?.."

Гість трохи заклопотаний.

"Подзвоніть до к-ра бригади."

"До командирів полків тоже?"

"Було б чудесно, подзвоніть!"

За кілька минут всі за столом: в штабі бригади були всі, а це 200 кроків. Ждалось п'ять, прибуло десять з ад'ютантами. Додано ще на п'ять тарілки, вилки, ножі, чашки. Тіснувато трохи; внесено ще стіл і дві лавки. Додано шинки, ковбаси, консервів

Відро вина на столі. Починається вечеря, Мілютін прислуговує старшим, Василь — молодшим. Гості були заскочені приємно, на столі смачні речі, добра сервіровка.

Пішло в рух вино: хоть слабе, а приємне. Милютін з нерухомим лицем фахового кельнера раз і другий глянув, і його очі метнулись набік.

На поличці, при тіні, де клалось дрібні речі, бачу рядком чарки. Горілки не маєм. В часі війни не продається, хіба в дорогих ресторанах.

Мілютіна очі пильно дивиться на мене і непомітно дають знак: найдеться. Хіба фершал уділив з свого ненарушимого запасу для потреб медицини?

Питаюсь генерала, чи позволе налить по чарці чогось міцнішого?

"Будь ласка, мені тоже."

Мілютін розставив чарки. Я і мої помішники достали з кишені свої срібні шабашівки. Василь вносе відерце з холодною водою, стирчать пляшки. Нічого не розумію: звідкіля таке багатство?

Мілютін якийсь чародій! Ще й появилась ікра!!! Настрій у всіх з напружено-офіціального (таке високе начальство!) робиться потроху вільнішим. Генерал-інспектор, людина високої культури, надає керунок розмові, часом розкаже веселий анекдот, часом переведе розмову про справи військові.

Гості-полковники не нахваляться працею 3-ї роти, захоплені несподіваною багатою вечерею.

Молодіж бере приклад з старших, більше мовчить, їсть і п'є в міру. Трудно передать слово в слово те, що сказав генерал-інспектор перед кінцем вечері, а приблизно було так: "Панове! Сьогодня я перший раз за свою довголітню службу в варунках позиційних гостюю в звичайній саперській роті. Здається мені, одначе, що 3-тя саперна рота 33-го інженерного полку не є звичайною ротою. Про працю солдат і офіцерів самі говорите.

Панує тут розумна дисципліна, лад і порядок. Офіцери і солдати живуть на позиції в умовах мирного часу багатого гвардійського полку. Сито, чисто, весело. Солдати так одіті і обуті, як до царського параду! Кидається в очі невеликі страти в часі небезпечних і нелегких робіт — це знову підкреслює заслугу офіцерів.

За таким командуванням солдат піде і виконає все."

Далі питається, чи боюсь смерті, ранення?

"Боюсь, дуже боюсь!" — "А солдати це бачуть?" — "Не знаю, вони тоже бояться, та за роботою не мають часу. Страху свого стараюсь не показувать."

"А для чого часто буваєте на передовій позиції? Це не діло командира саперної роти. Він дає директиви, часом справджує роботи в порозумінні з командуванням піхоти, артилерії, дає директиви командирам взводів. А ви буваєте на позиції дуже часто, чим обмежуєте ініціативу своїх помішників."

"Виходе на те, що я ще не дозрів на к-ра саперної роти з її поважними завданнями і господарством. Може, був би кращий к-р взводу з мене?"

"Ви так думаєте?"

"Роту я перейняв од штабс-капітана Петрова і стараюсь у всім його наслідувать, розвивать, дещо додать.

Виконання задань обговорюємо колективно, навіть часом з уділом досвідчених взводних унтер-офіцерів. Позволю ще раз підкреслить заслугу штабс-капітана Петрова у всіх осягненнях нашої роти.

На позиції, щоправда, буваю, може, часто; здається, краще самому кинуть оком на потреби піхоти, щоб легше було задецидувать."

"Що ж, поручнику! Будьте таким командиром завше."

Кузьма приніс пахучий шашлик. Був чай з лимоном і печенням. Гості ситі, трохи підпиті. Якимсь незнаним чуттям вгадали "аристократи" бажання пісні. Почулось ніжне "Садок вишневий…","Реве та стогне…" Гості притихли, генерал аж очі закрив. Співали дійсно добре!

"Ну що ж? Сьогодня подякуєм милим господарям, а про інше будем говорить завтра. Ночую тут, коней прошу подать на 8 рано."

Старший полковник Ібрагімов, дякуючи, обняв і сказав: "Балшой рускій спасиба!" В моменті піднесення чувся в ньому татарин.

Стригли, брили і парили гостя до сьомого поту. Привели, розібрали і уклали в ліжко цілком безсилого, тільки кректав. Чай з лимоном, підряд три шклянки — і заснув старий каменем.

Тим часом обуття і убрання оддано до кравців і шевців. Спав гость до 10-ї години. Після поживного снідання гость сів на доброго спокійного коня Харченка, а перед тим приказав покликать кухаря, банщика і кравця.

Дав Мілютину 100 рублів для поділу.

Мілютін, кинувши оком на інших, подякував і підкреслив в імені нагороджених велику честь, яку почувають своєю услугою високопоставленому гостьові. Будуть пам'ятать цей день до смерті. Закінчив так: "З дозволу генерала інспектора 100 рублів буде поділено між сімейними, котрі їдуть в одпуск, на гостинці для дітей!"

Старий без слова почервонів, стяг грізно брови, витяг ще 100 рублів, протяг Мілютинові і всім стиснув руки. Навіть Мілютин розгубився і забув подякувать… їдучи, генерал сказав тілько одне слово: "Так." Взяло і його.

Інспекція другого полку пройшла добре. Тут було все приготовлене: і чоботи були справні, шинелі видано нові, заметено, вичищена, наоливлена зброя.

Спеціальну увагу звернув ген. інспектор на сильні бліндажі штабної сопки, капоніри, окопи, покинутий плацдарм.

В бліндажі к-ра батальйону подано чай і закуску. Починало смеркаться. Захотілось старому вибратись на сам верх сопки, ще глянуть на ворожу позицію. Виліз батальйонний і я. Генерал глянув на мапу, кинув оком вперед на боки. Несподівано затріщав кулемет, стріли рушниць, свиснули кулі. Генерал і капітан спустились до окопу, а я стрибнув якось невдачно, ударився в щось ногами і простягся на дні.

Трохи було стидно. Пішли до Кладбищенської сопки, де були коні і чекав к-р полку. Видно, ударився, стрибаючи, міцно, ноги болять щодалі гірше. Досадно, що так випало. Моя роль кінчилась. Ідемо трохи розтягнутою групою.

Хтось питається: "Що у вас на штанах?"

Глянув — темна латка, мацнув рукою — мокро, липко, заболіло гостріше, зробилось темно в очах і зараз пройшло. Коло другого коліна тоже кров. Ранено в обидві ноги. Через те і упав, стрибаючи, а згарячу не помітив.

Під'їхав до генерала, повідомив про поранення, попрощався і скоро погнав до себе. Під колінами коле.

Прибігли Харченко, Сікованов, фершал, фельдфебель. Сипнули сапери. Обережно розділи, розбули. Куля пройшла під коліном правої ноги між стегнами, далі під ліве коліно зачепила стегно і вийшла під шкурою. З'явився скоро полковий лікар.

Кров скипіла, а вилети вказують на ранения кулею гуманітарною. Видно, з японського карабіну, котрий дістали на плацдармі. Наша піхота мала ці карабіни 10–15 на роту.

Рана небезпечною не була, аби тільки не з'явилось запалення; був телефон од ген. інспектора, полковників.

До шпиталю не поїхав. 2–3 тижні полежу на місті. Приїжджали Тацкі, Петров і ад'ютант полку, котрий привіз підвищення в поручики. При оказії сказав, що в близьке полкове свято св. Якова маю дістать високу бойову нагороду.

Лежу, читаю, приймаю гостей, лікар щодня навідується. Запалення не загрожує, тільки стегно вимагає лежання. Чи зумію поїхать на полкове свято? Чим порадує апостол Яків, брат Христа? Не маю ордена на шию Св. Станіслава чи Анни II ст. Вони з мечами, та не бойові. Може, Св. Володимира? Трудно вірить, в полку ніхто не має. Лежу отак і мрію. На шаблі червоний темляк, на грудях Св. Володимир. Чин зовсім добрий! Бойовий офіцер!

Вияснилась таємниця горілки, коньяку і наливки, ікри та лосося.

Одесити ограли якусь піхотну медицину на 5 бут. спирту. Бутилку дали аристократії, пили потроху самі, дві бутилки Мілютін забрав терором. Коньяк і лосося дав Крафт, ікру має Мілютін, а Кузьма — бутилку наливки на диких малинах. Шинка і ковбаса пішли з моїх запасів, консерви з кооператива, а молодого баранця на шашлик артельщик виміняв у артилеристів.

Молодці, хлопці! Уміли поставитись на 5.

Прийшов наказ явиться всім саперам георгіївським кавалерам на полкове свято разом з офіцерами в штаб полку.

Лікар дозволив ходить з паличкою, на коня сідать за тиждень.

Погода осіння, теплі дні "бабиного" літа. На коні держусь непогано, одначе умовляємось, аби вів нашу групу в марші Харченко. Бо ноги не одіб'ю. Андреев вів групу, маючи п'ять возів, щоб на 40 кілометрах не підбитись.

Ночував у командира телеграфної роти штабс-капітана Косовича. Був це найкрасивіший офіцер в полку, кадровий офіцер високої культури і інтелігенції. Походячи з військової родини, Косович приготовлявся до академії. Саме учив французький, а німецьким володів на рівні з російським. Мав гарну бібліотеку. З ним було цікаво провести час і поговорить.

Косович дружив з Петровим, і як командир був одинаково цінимий мною.

Всім прибувшим приготовлено мешкання і вечеря. О годині 10-й в польовій церкві служили при службі Божій три військові священики. З приємністю дивився на своїх кавалерів, котрі виділялись акуратністю пригнаної одежі і чобіт. Група ця була найбільша. Як завше, веселий, меткий і щирий Петров вітався з саперами, радий не менше од мене здоровому виглядові та сердечному вітанню свого попереднього командира.

"Бачите, Віктор Петрович. Як вам раді наші хлопці? Всі ми споминаємо вас з вдячністю. Я стараюсь йти вашими слідами."

"Тут скрізь в штабі корпусу генерал інспектор Шейдеман під небо виносив 3-тю роту і Вас. Згадував і мої заслуги. Полковник Буйко хоче розпитать докладно, як все одбулось."

Стоять вирівняні ряди георгіївських кавалерів, на своїх містах офіцери. Коло 150 дістають хрести і медалі. В 1-й і 3-й ротах мають по одному золотому II ст., а найбільше — IV ст. медалі "За хоробрість": потрійні, подвійні і перші.

В свіжопобудованім, прибранім зеленими гірляндами будинкові зібрані всі офіцери. До нагороди шерегують помішник к-ра полку і ад'ютант. Займаю перише місто з правого боку. Рядом капітан Тацкі, Петров, шт. кап. Нехаєв, кап. Мофет, далі вліво решта.

Входе полк. Буйко і гості: начальник штабу корпуса і інспектор артилерії, обидва генерали-майори.

Трохи дивним здається: чого першим з правого флангу? Звичайно старший рангом там стоїть. Якийсь чую неспокій. На столі посередині багато орденських коробочок, за столом полковник Буйко, ад'ютант Корнієнко, гості, генерали.

Першим стаю перед столом. Чую, як дрібно пробігає по тілі дрижання.

"Поручик Авраменко! В імені Його Імператорського Величества нагороджую вас орденом Святого Георгія IV ступеня!" Його голос замітно здригнув, а я згубив дух і почуття дійсності… Ніби через сон чую слова, перед очима сітка, огники… Навіть не подякував, коли стиснули руку. Ошоломлений несподіваним, не звертг в уваги на дальше роздавання нагород.

Скромненький білий хрестик на жовто-чорній стрічці без мечів і банту- найвищий бойовий орден! Чи то не сон? За що?

Читаю пізніше в приказі по армії і флоту: "… за наводку моста через р. Стирь под действітельним ружейним, пулеметним і артилерійским огнем, неся потері, давал пример геройской стойкості і безпримерного мужества…" От воно що! Значить, я герой!

Петров дістав Володимира III ст. Орден високий, бойовий, та не Георгій. Міст такий самий для артилерії і возів, був відповідальним за всі мости; йому належався скромний білий хрест, що я ношу. Несправедливо.

Стискують руки, вітають, оркестр грає, а мені ще всередині тисне. Щиро обнімає Петров, а не можу глянуть йому в очі. Розуміє мій стан цей бойовий досвідчений офіцер.

"В чім річ? У вас було небезпечніше, значні страти!"

Почтива людина, не заздрісна.

Зараз помарширують перед командиром полку колони георгіївських кавалерів. Постановив сам провадить своїх. Харченко дістає червоний темляк — перший бойовий орден, Анну IV ст., а на груди — III ст. З гордістю дивлюсь на своїх.

Солідний Андреев поглядає кругом з виразом на повнім лиці: "Диви, фасон!" Невеличкий, чорнявий Путерман, жид-одесит, найпорядніщий перед своїх земляків, скромний, помисловий, одважний, дисциплінований, має два хрести і медаль.

Рядом — двохметровий Опанас Джух, силач, маломовний, спокійний і розсудливий, переконуючої одваги. Кажде одізвання його має вагу. Не хоче буть взводним, працює за трьох. Тепер дістає третій хрест золотий.

Вони та сотні інших заробляли і для мене цей білий хрест! Як же близькими були мені раніше, а тепер стали ще ближчими.

Чую на собі погляди пошани і радості. Під музику маршу єгерів проводжу свою найчисленнішу групу, будучи першим в полку георгіївським кавалером офіцером.

В цих хвилях, коли салютував прадідівською шаблею, вернулась рівновага духа.

Обід з музикою, гарним хором. Десятки офіцерів: старших, зовсім молодих. Немало з запасу сімейних, старших інженерів, одірваних од мирного, спокійного життя, молоді вищих шкіл.

Кружляють чарки, виголошуються промови, тости, піднесення. А не один похиливсь над столом, сперся на руку мовчки. І мені стали перед очима рідні, і мені на думку впало: а як воно буде далі? Як укладеться життя?

Вийшов на свіже повітря, і зараз обступили свої. Питаю, як пообідали? Кажуть, добре, тільки у нас Кузьма робе смачніше. Питаються, чи не чути про кінець війни?

От що у всіх на думці!

Збираються групами до повороту. Казав вислать на спіткання ще п'ять возів. 40 кілометрів з хвостом — не жарти!

На другий день мав довгу розмову з полковником. Цікавила його інспекція генерала Шейдемана. Більше-менше — він говорив те саме, що на вечері полковникам, а під небо виносив мене. Навіть він сам, полк. Буйко, дістав похвалу.

"Споминав генерал про урок-лекцію, яку дістав на старі літа в 3-й роті, розкажіть докладно, як воно було?"

Од початку до кінця описав перебування з генерал-інспектором на позиції, його невразливість на кулі, розумну і докладну інспекцію, ночліг у себе, як йому догоджали, парили, обшили і підлатали, як він подякував щедро за послуги солдатам.

Не промовчав про Мілютіна і певну заклопотаність генерала.

"Ось яку лекцію дістав ген. Шейдеман!" — сказав Буйко, що разом з Петровим пильно слухали моє оповідання.

"Ви знаєте, хто такий генерал Шейдеман? Це передусім людина непокаляної чесності, порядності, глибокого почуття справедливості і порядку. Це заслужений бойовий генерал. Його шанують і з його думкою лічаться всі, починаючи од командуючих армією до Головної ставки. Близький царського двору, має і там велику вагу. Отож, інспекція корпусу зняла відповідальність за зоставлення позиції за Стоходом, а добре слово про 3-тю саперну роту, про вас одночасно падає на наш полк. Отож, мушу з приємністю сказать, що все зробиться, аби ви здали екзамен за повний курс Миколаївського інженерного училища. Тепер, як георгіївський кавалер, маєте в армії дорогу одкриту. Недаром Шейдеман вас хвалив: маєте в собі всі дані на майбутнього вищого командира.

Скоріше учіть чужу мову якнайкраще. Академія перед Вами. Кінчите капітаном, а хрест дає одразу наступний чин.

Підполковник інженерних військ перед 30 літами — це рідкий випадок. На цей ранг більшість жде до сивого волосу."

Забив клина сильно. Цікаво, що скаже Андрій, проте і я повнолітній. Петров і Косович зробили пробний екзамен. Випало непогано. Треба підкуватись в уставах служби в гарнізоні, польовому, геодезії, цивільнім будівництві. Решта випала позитивно. Косович уділив потрібних книжок, котрих мені не хватало. Рота поділилась: два взводи одкомандировано часово до 78-ї дивізії. Учусь пильно. Часу маю багато, з двома взводами працюють Сікованов і Гонін. Коло 20 саперів од'їхало до праці в заводах на оборону, декотрі одкомандировані.

Прибуло поповнення з Казанської військової округи, всі росіяни. Між ними — молодший унтер-офіцер Бабкін з дуже доброю атестацією, як взірцевий взводний. Якраз треба було когось ставить на перший взвод. Соловйов одійшов, Джух не хотів.

Кидався в очі молоденький сапер Шалавін, з дуже ніжним лицем, рожевим з пухом, білявенький, а проте тілом міцний і працьовитий. Походив з г. Уфи. Ним чомусь зацікавились армяне Вардан і Нагапет. За два роки так і не навчились ані мови, ані фамілії своїх офіцерів. Були добродушні, а очі — як у дітей.

27 і 28. IX. 1916 року склав я екзамен на повний курс Військової інженерної школи при управлінні корпусного інженера. Екзаменували з управління інженерів Окремої армії, корпусні інженери сусіднього 3-го Кавказького корпусу і нашого, три полковники-академіки, протоколював шт. — капітан Петров.

Письменне завдання зайняло цілий день: нарисувать олівцем редут на батальйон, облічить робочу силу і матеріал.

Нарисувать міст довжиною коло 80 м на сваях, облічить матеріал і робочу силу. Нарисувать профілі окопів.

Усний тягся повних 7 годин. Випав добре. Головним чинником моїх успіхів було наставления комісії, дуже зичливе. Велику роль зіграла атестація ген. Шейдемана. Другим — напроваджуючі питання полк. Буйка. Третім — сумлінна братерська поміч Петрова і Косовича. Мав я при тім добру пам'ять і готовився сумлінно. Солідний практичний досвід доповнював знання теоретичні.

Найбільше забрала часу знайомість з недавно отриманою книжкою-підруч- ником "Бій за укріплені полоси. Будова і оборона". Автор, командуючий окремої армії ген. Гурко, написав її на підставі досвідчення позиціонної війни на Західнім фронті.

Мене вона одразу зацікавила, знав все написане од слова до слова. Подобалось це полковникові з штабу армії, і він майже потім тільки слухав і кивав головою. Найбільше ставив питань Буйко, щоб не було видно ніякої полегкості. Ставив їх мудро і про головні речі. Наприклад: "Маєте карту позиції? Покажіть." Даю. "Самі креслили?" — "Сам розпрацьовував і креслив." Похилились, придивляються, щось записали. То дало оціну креслення, топографії і картографії. З поважніших питань була знайомість з залізобетоном, історія і винаходівник, властивості і придатність в будівництві військовім і цивільнім. Потім чимало часу забрало мірництво, знайомість інструментів. Мій полковник знав наперед відповідь.

Закінчилось питанням з психології. Задавав питання полковник 3-го корпусу, а лекцію мені виложив недавно сам Буйко!

На Новий рік признано право офіцера інженерних військ, а тим самим законне право командира саперної роти і диплом з екзамену дуже добрий. Одночасно дістав шкільний знак і змінив погони золоті на серебряні.

Став тим, чим хотів.

Тим часом починає щось псуваться на світі. З листів, оповідань тих, що вертались з одпусків, чулось погіршання життя. В селах — недостаток товарів, в містах не хватає харчів, все дорожчає.

Знову появляється чутка про Распутіна, його розкладаючий вплив на уряд, про ряд конфліктів між Державною Думою та урядом.

Одночасно чується недостаток продуктів в армії, починається в піхоті шириться скорбут, появився тиф.

Поруч з тим на фронті збираються величезні резерви. Маса зброї і амуніції. Хіба готовиться рішучий удар?

Зима 1916/17 була легка. Ніяких потичок, мало праці. Часом прилетить літак, кине бомбу на Маневичі, держиться високо, бо там стоїть тепер новочасна батарея протилітнича, б'є цільно. У нас тепер літаки не гірші німецьких. Літають скоро і відважно.

Знову на позиції 100-та дивізія — старі знайомі. Спотикаю на штабній сопці полковника Нікітіна. Тут і його сателіт Горбань. Раніше на погонах шинелі була тілько одна зірка: другу згубив. Тепер і ту згубив.

По-старому сідаєм до преферансу, всі в шинелях, бо протягає холодком. Батальйонний частує чайком. "Що ти, земляче, остатню зірку, бачу, згубив?" — питаю.

"Одну згубить не мудро, а от полковник згубив шість!"

Дійсно: не замітив, що Нікітін літ 14 носив 6 зірок підполковника, аж тепер дістав полковника. Віншую, а одночасно кидається в очі Георгіївська стрічка, ще раз віншую.

"То вже і Горбаня поздоровте, свою зірку він скинув назавше!"

"Невже ж?"

Той усміхається, розстібає шинель: "А це, земляче, бачив?" Георгій!! Розстібую свою шинель: "Порівняй, земляче!"

Горбань пригнув через три чини одразу — давно пора. Спіткання трьох новонагороджених георгіївських кавалерів було для всіх милою несподіванкою. Всі за Костюхнівку.

Новий взводний зробив враження дистилірованого, службистого інспектора. Голос гострий, лице ніби витесане сокирою, очі мутні, тяжкі, медвежа будова, рухи, одначе, меткі.

На турнікові, поручнях, кобилі єсть добрим гімнастиком. Має щось в собі несимпатичне, затаєне, хижацьке.

Не маючи багато роботи, впровадились муштрові заняття і гімнастика на знаряддях.

Каждий взвод займався окремо під керунком унтера. Деколи хтось з офіцерів вів муштру всією ротою.

Виділявся Бабкін справністю досвідченого інструктора. Тільки занадто ганяв свій взвод, кричав, уживаючи матюків, карав "під гвинтівку".

Аристократія Бабкіна ігнорувала, сапери поглядали на його спідлоба, похмуро. Навіть Андреев, посперечавшись, крикнув "алістократ та, мать твою єті-та!" Кепсько!

Якось, ідучи кого бані, побачив я Бабкіна голого. Червоний, як варений рак, сидів на пенькові в снігу, тіло парувало, збоку шрам немалої рани. Мороз держався 15–20°.

Казав йому зайти до мене. Явився.

"Сідай, Бабкін."

"Постою."

"Сідай!" Присів з краєчку. Весь напружений, не свій.

"Слухай, Бабкін, відповідай правду, про що питатиму. Що за шрам маєш на боці?"

"По-п'яному''

"Хто тобі так і де?"

"Один солдат, такий отчаяний, в трактирі."

"Пили?"

"Відомо." — Бабкін спустив очі, міниться на лиці.

"Пили вдвох?"

"Було ще двоє."

"Склались на горілку?"

"Вони поставили по пляшці."

"Чи ті двоє задержали ножовика?"

"Сволочі були, ще вдарили по голові. Астраханська босота."

"Що було потім з тими солдатами?"

"Поки лежав в шпиталі, вони виїхали на фронт. Ротному командирові стидився признатись, думав сам оддячить."

"Слухай, Бабкін, пильно. Тепер ти на позиції. В своїм взводі маєш бойових товаришів, що не раз дивились смерті в очі. Многі мають хрести і медалі за хоробрість. Старший унтер-офіцер Джух, з трьома хрестами і двома медалями, не хотів стать на взвод, одпросився.

Ти непотрібно ганяєш людей, ображаєш паскудними словами, караєш. Коли треба, вимагать виконання належить твердо і розумно. В поступованні 6уть справедливим.

Треба навчитись шанувать. Тепер на позиції спокійно, майже безпечно. Прийде час, коли попадеш під кулі, а не завше гинуть тоді од ворожої кулі. І ніхто тобі не поможе, як і тоді, коли дістав ножем в трактирі. Ти маєш совість, що затаїв перед начальством винних, а їм загрожувала тяжка кара.

Без причини не кинувсь на тебе з ножем солдат, а двоє ще додали. Доїв їх хіба до печінок. Так?"

Було…

"Щоб більше я не чув матюків, щоб не бачив нікого під гвинтівкою! Не ганяй без потреби людей! Учи і учись сам. Даєш приклад гімнастики дуже добре, рідко хто так уміє. Глянь на Путермана: жид, слабосилий, не зуміє показать того, що ти умієш, навіть команди не подасть, бо має слабий голос. А має два хрести, молодший унтер-офіцер, як і ти, всі його люблять і шанують, є працьовитий, не уникає небезпеки, ходив не раз охотником на діла, де треба обтертись об смерть.

Кому може помогти, чинить це словом і ділом. Бери приклад з його, Джуха, Калитенка, Міллера. При роботі не сторонись од кирки, лопати, сокири. Дай приклад. Засвистить куля, вибухне граната недалеко — почуєш страх, обов'язково почуєш. Похолоне в грудях, по спині пробіжать муравки. А тебе будуть дивиться 40–50 пар очей. Візьми себе в руки, витягни кисет, крути козячу ніжку. Всю волю вклади, щоб руки не тремтіли, як ще прикурюватимеш.

Хоть душа твоя утече в п'яти, а будеш лічитись одважним, геройським!

Будеш робить, як кажу — заслужиш третю личку, не мине тебе при оказії і хрест. Не поправишся — зніму і ті, що маєш. Зрозумів?"

Слухав Бабкін, сидячи непорушно. Його каламутні очі блищали, як у кота вночі. Лице вкрилось потом, аж на бороду стікало.

Щось з ним творилось. Незамітно положив руку на маузер: може, збіситься?

Позвав Василя, щоб дав чаю і до чаю і нікого не пускав, поки Бабкін вийде. Бабкін мовчав, похиливши свою продовгувату голову.

"Присувайсь, Бабкін, ближе, будем чаювать. Розмова не кінчена."

Василь вніс чайник, поставив шклянку і кружку, цукор, булки, щось мнясного, як завше, без виразу здивування чи іншого почуття.

"Присувайсь, пий чай, закуси, потім ще поговорим."

Тепер лице одбивала покірність, руки тряслись. Було чути, як зуби стукали об кружку.

Жду, поки мине нервова напруженість, що і мені передалась. Коли кінчив тертій стакан, Бабкін глянув в очі з новим виразом, таким, як у покривдженої людини, розгубленої, чогось ждучої.

"Що скажеш, Бабкін?"

"Од всієї душі дякую за науку. Ніколи ніхто так зі мною не говорив. Присягаю робить, як говорите."

Дрижачий голос в кінці міцніє як дзвін. Будуть люди з Бабкіна!

"Розкажи мені про своє життя все, од молодих літ."

Оповідає докладно, не зовсім складно, та чується щирість. Виріс в великій сім'ї, на селі, серед лісів, далеко од міста. Почав працювать, як усі, з молодих літ В лісі, пізніше — при сплаві дерев рікою Камою на Волгу, Побував у багатьох городах аж до Астрахані. Одружився рано, має двох дітей.

Добре знає тесельську роботу, на землі не робив, бо не роде кам'янистий ґрунт. Призваний на військову службу, дістався до саперного б-ну. Там дістав дві лички молодшого унтер-офіцера. Взвод щитався добрим. Мав би третю личку, та помішала горілка. І тут старався як міг…

"Правда, старався. Треба тільки дивиться на солдата не як на матеріал до оброблення, а як на товариша підручного в роботі.

І ще щось. Маєш в взводі Кононенка, Федорова, Железняка, Рудя. Працюють добре, двоє мають хрести, держаться разом. Звідкіль у Рудя такі гарні чоботи?"

Тиха відповідь: "Мої…"

"В очка?"

"В очко…" — Бабкін червоний, ніби з бані вискочив.

"Гроші тоже пішли?" Ствержуючий кивок голови.

"Бабкін! То пройдисвіти з Одеси. Батька рідного обграють, та ще і висміють, як уже і тебе висміяли. Тобі вони не компанія. Не покажи по собі злості. їх, одеситів, коло двадцяти в роті. Можуть і "пришить".

Зблизься до Андреева. То порядна, розумна, досвідчена людина. Не злопам'ятна. Поможе радою не в одному. Проси Татаринцева, щоб підкувать тебе в грамоті, головне — в рахунках. От і все."

"Чи можу йти?"

"Іди, бажаю поводження. За пару місяців надіюсь закінчить нашу розмовy."

Змінився Бабкін. Не чуть його матюків, не ганяє людей. Більше сам показує на знаряддях. Немає покараних. 1-й взвод ходить на позицію. Взводний сам працює прикладно. З Андреєвим вечорком пристає Бабкін поговорить, а до Татарцева ходе з тетрадками.

По якімсь часі, складаючи вечірній рапорт, поштивий Андреев зазначив, що Бабкін "старається".

Часом вмісто заняття взводи грали в городки, креглі, перетягались на канаті. Часами пробувались силачі. Коли Бабкін поклав артельщика "Пашку", що за роти валив биків, авторитет піднявся високо.

Настав час, коли треба було дать заслужено вироблену третю личку і зробить Бабкіна старшим унтер-офіцером.

Татаринцев впровадив свого пильного учня в гурток аристократії.

Ще пізніше, коли мене не стало, зайняв місто звільненого Андреєва.

В вільний час солдати провідували сусідів, переважно шукали земляків. Часто находили навіть родичів. Приходили і до нас; а раз до сапера Бурдуна прийшов старший брат. Мені тоже удалось спіткать штабс-капітана Ксенофонта Ткаченка, з котрим кінчав прогімназію. Був він малого росту і законоучитель, а Дмитрій Постригань прозвав його євангелічним ім'ям Закхей, котрий "будучи ростом мал", виліз на дерево, щоб побачить Христа.

Найбільше рухливі в цих шуканнях земляків були одесити. Не так шукали земляків, як картярів. Звичайно після вечірньої провірки і молитви трубач грав "Зорю" і всі були вільні. Переважно сідали кругом огню на траві, говорили про свої справи, слухали оповідань, казок. А завше находився байкар або бувалий розказчик. Головною темою були, розуміється, дівчата і жінки.

Деколи і я присідав послухать цих оповідань і казок. Бували не раз цікаві. Колись почувся несамовитий регіт, сміялись, аж в лісі гуло. Пішов подивитись, послухать, ніхто не помітив, як став близько. Картина така. Сапер Лошак, що їв за чотирьох, а робив за п'ятьох, стояв раком, виставивши голе гузно.

Поважний Джух держав близько гузна запалену свічку. Лошак раз за разом пердів, тоді робився клубок якогось жовто-зеленого огню! Тішився народ, сміявся і я.

Якось почало щось псуваться. Появились заклопотані обличчя, замітно чимало щораз худіших. Незрозумілим було у декого одмовлення од одпуску! Обсуджуємо в своїм офіцерськім гурткові незрозумілі причини. Балакаю з Андреєвим.

Харчуються люди добре. Посилена порція м'яса, жиру, 12 кусків цукру, дві шклянки вина!

Для чого не хотять дехто їхать в одпуск? Фершал робе медичний поголовний огляд. Наслідки катастрофальні! Венерична хвороба!

Яким способом, звідкіль? Найближча оселя 30 км. Нетрудно було довідатись правди. Цілком припадково серед лісів, в непрохіднім болоті сапер Кононенко, красунь (аякже, одесит!), побачив непомітну тропу, котра завела його в стару хатину.

Жили там в великій нужді сорокалітня баба з молодою дочкою. Поділився, розуміється, з іншими "щасливою нахідкою". Дальше було зрозумілим. Секрет не вдержався. Побувало в "райськім куткові" немало.

Хворих виділено, за кілька днів додано і вислано в шпиталь. Тільки два тижні було того "хожденія", а 22-х саперів для роти не стало! Впало нещастя несподівано і пригнітило. Цікавим було те, що більшість хворих були люди старші, сімейні, а серед їх — денщик Гонін, солідний москвич, що все хвалився, як старався догождать своєму офіцерові, "уж як баріну"! Догодив. Бідний Гонін не міг довго заспокоїться. Незрозумілою, нерозгаданою таємницею було те, що Кононенко, що найшов ту хатину і найчаще бував, цей неглупий, веселий насмішник, добрий працівник, оказався зовсім здоровим. Видно, мав здорову, неподатну натуру.

Хату спалено. Матір і дочку виселено. Мали солідний запас цукру, жирів, білих сухарів, консервів і т. д.

Кінчалась зима. Пройшли мої іменини в добрій компанії. Були в гостях полк. Нікітін і капітан Горбань, пара нерозлучна. Пригодилась традиційна посилка з дому: було що їсти і випить. Любив полковник чарочку, а я — його товариство і одверту вдачу.

Розуміється, розмови крутились коло наболівших питань. Тут дав волю, совсім не криючись, "тато" Нікітін. Немає Санкт-Петербурга, а є Петроград! Так порадив сукин син Распутін — темний злодій, проходимець і шарлатан. І прізвище його плюгаве, і мати була курвою. Дісталось і німкені цариці, всім німцям з її оточення. Дісталось і безвольному "соплякові" цареві!!!

От хоть би запитать: "Який до бісового батька з його Верховний Головнокомандуючий? Просрав Ригу недавно!"

Саме німці натиснули на Північнім фронті, перейшли Двину і зайняли Ригу. На інших фронтах панував спокій.

Стратегія німецька розпрацьована найдокладніше, стоїть на найвищому рівні. З цим треба згодиться, як і з тим, що і армія, скована залізною дисципліною, б'є ніби таран, борониться з великою твердістю і умілістю.

Наш солдат не гірший німецького. Артилерія б'є цільніше. Кіннота без порівняння краща. Німці беруть гору кращою технікою, організацією і наукою війни.

Час іде своїм порядком. З півдня повіяли теплі вітри, сніг зникає цього року рано. Надулась, почорніла, піднялась крига на Стоході.

Надзвичайна блискавка-новина — убито Распутіна! Як електрична хвиля пробігла по всіх частинах. Все притаїлось, ждало чогось, передусім: хто, коли, де? Нові вісті заскакуючі, найменше сподівані. Распутіна убито під час вечері в двірці князя Юсупова. В змові брали уділ: великий князь Дмитрій Павлович, людина молода, і широко знаний член Державної Думи Пурішкевич, монархіст. Всі троє — близькі і оддані тронові.

Тіло убитого кинуто до р. Неви під лід. Слідство виявило винних, тіло найдено і поховано серед плачу почитательниць з царицею на чолі.

Могила вся вкрита квітами, щодень свіжими (зимою!). Вел. князя вислано над персидську границю. Юсупова і Пурішкевича видалено до своїх маєтностей! Пригасло піднесення, симпатія обняла покараних. Що буде дальше? Од вуха до вуха зашепотіли: коло могили поставлена озброєна варта. Якісь незнані одважні ризиковані особи обкаляли квіти на могилі. І легше зітхнулось: ніхто інший, як студенти!

Далі події поточились, як в калейдоскопі. Масові забастовки на заводах. Зараз незлічимі маси вийшли на вулицю: не хватає хліба, м'яса, жирів.

Поліція, озброєна в кулемети, одкрила стрільбу по демонстрації.

Кіннота і козаки одмовились од атаки на маси людей. Військо перейшло на сторону повставшого народу, а першим — гвардійський Волинський полк.

Щораз новини. Забастовки і демонстрації, потички з поліцією, як полум'я, охватили всю територію імперії. Загуло, зашуміло на фронтах, як порушений рій! Наступали великі зміни, великі дні.

Запанувала радість, надія на краще майбутнє, справедливість і вільність. Залунали пісні. На грудях маком зачервоніли стрічки. Молодіж офіцерська, особливо з студентів, виступала з промовами на вічах, до цього долучилось, перевахно з робітників, багато талановитих промовців.

Під натиском Державної Думи цар зрікся трону за себе і за сина на річ брата великого князя Михаїла Олександровича. Той одмовив. Кінчилась монархія і династія Романових. Владу обняла Державна Дума. В вищому командуванні пересунення. Одійшов в-й князь Миколай Миколайович, Кавказький фронт прийняв генерал Юденич.

З Державної Думи виділено Тимчасовий Уряд, на чолі которого поставлено знаного з смілих промов правника Олександра Керенського, члена соціал-рево- люційної партії.

До Уряду призвано знаних поступових діячів, членів інших партій: соціал- демократів, кадетів, конституціонних монархістів і науковців.

В недовгім часі армія склала присягу вірності Державній Думі і Тимчасовому Урядові.

В найближчому часі мали одбутись Установчі збори, котрі мали вирішить будучий устрій держави.

На фронті повний спокій. Одійшов ген. Брусилов. Південно-Західний фронт обняв генерал-лейтенант Володченко. Настав командуючим Окремою армією ген. Леш.

Новий начальник штабу Головної команди — молодий генерал-майор Духонін. Якийсь час був ним старий генерал Алексеев.

Воєнний міністр Гучков видав приказ, котрим зносив титулування солдатами офіцерів, заміняючи словом "господін". Трохи пізніше знесено орденські відзнаки, зоставивши тільки Георгія.

Дисципліна держалась на фронті добре, силою привикнення, особливо в артилерії і інженерних частинах. В піхоті появилась щілина і стала помалу шириться.

Замітно забирали силу і мали послух, хто умів говорить на вічах, а до того — те, що подобалось масам.

Правду кажучи, я не все розумів і не міг розібраться в наступивших подіях, а розвивались вони і набирали силу урагану. Не міг, наприклад, зрозуміть, як може буть військовим міністром Гучков або Верховним Головнокомандуючим Керенський, обидва нічого спільного з військом не маючі, люди глибоко штатські?

І знаменна річ: на Керенського маси перенесли відданість і віру, яку мали до царя! Портрети, "ура", транспаранти:

Олександр Федорович Керенський!

Нехай живе вождь народу Керенський!

Многих літ любимому О. Ф. Керенському! і т. д. і т. д.

Для мене як Керенський, то Керенський. Не знаю його. Коли люди хвалять, значить, є за що, видно, людина порядна. На портретах мені не подобався, нічого, що будило б симпатію, як буває у старших військових начальників.

Лізла в голову і друга думка. Нащо брать на себе страшенний тягар відповідальності за мільйони людей? Будучи головою Уряду, додавать ще найбільший відповідальний в тій хвилі пост? Не солідно!

А тут вертаються з дому одпускні, появляється численна кількість газет, журналів, органів різних партій.

Піди розберись, що і до чого!

Коли Харченко, Сікованов, а особливо Гонін дискутували, сперечались, помічали і старались глянуть наперед, я не брав участі в суперечках і дискутуванні. Прислухавсь до всіх і шукав в цих запутаних думках свою, ще не сконсолідовану.

Містилось оте шукання в питанні: "Що буде дальше?"

40-й корпус пересунено на північ кілометрів на 40. На карті означено село Рудка Черевище над самим Стоходом.

За рікою — великий плацдарм, близько 7 км довгий і до 3 км широкий. Зайнятий в часі прориву під Костюхнівкою кіннотою ген. Володченка, котра одбила контратаки німців і закріпилась на вигідній позиції. Ґрунт тут вищий, долина вужча, коло 300 метрів. Вода пливе трьома коритами, через котрі перекинуто мости. Один широкий, міцно збудований — для возів і артилерії, два легкі — для піхоти. Всі мости перекривають долину од берега до берега.

Плацдарм розбудовано міцно, солідно, займає його бригада піхоти коло 6 000 штиків з десятками кулеметів і численною траншейною артилерією.

Пояс колючого дроту широкий, надійний. Оборонна сила плацдарму вел и- ка, може протиставитись кількакратній перевазі атакуючих. Поза тим становить важний випадовий пункт на Камінь-Коширський і Ковель. Це не Стобихва!

Головна позиція йшла понад долиною. Не передбачалось поважніших робіт, можна було спокійно улаштовуватись на новім місті.

На плацдармі — два полки 77-ї дивізії силою 6000 штиків з обслугою малокалібрової артилерії.

Німецька позиція в 200–250 метрах, трохи вище. По правій стороні ріки — десятки наших артилерійських батарей з 40 % тяжких мортир і гаубиць. Запаси амуніції великі і в піхоті, і в артилерії.

Складається на те, що може тут вийти проба прорвання фонту. Генерали Володченко, Леш і Істомін — рішучі і поважні. В боях їм слідує рядом "військове щастя".

Тепер тихо, спокійно од дня початку революції. Навіть солдати і офіцери переговорюються з німцями, ходять до їх, приносять сигарети, ром.

Кінець війни? Може все буть. Маємо поважне господарство. Живемо в наметах, хоть то ще тільки кінець березня, погода хороша, весняна.

Кооператив уже працює, кінчається пекарня. Вдень знаходжусь з помішниками на позиції, оглядаєм, що є і що належало б зробить.

На шостий день нашого перебування на новім місті збудила ранютенько артилерійська стрільба, щодалі набираюча на силі. Ураганний огонь! Цілком несподівано, заскакуючий…

Наші батареї спізнились трохи, розпочали відповідать і скоро розвинули пекельний огонь з усіх калібрів. Знайомий з-над Ікви і Костюхнівки барабанний огонь, де не чути окремих стрілів і вибухів, а неперерваний заглушуючий грім. Знову пригадався Ненаситець в велику воду весни.

Отримано відомість про газову атаку на плацдарм, рівночасно про газоні снаряди німецької артилерії.

Приказ роті бути в бойовій готовності з масками. Мости густо обстрілюються артилерією ворога.

З Путерманом, телефоністами і зв'язковим іду в сторону головного мосту. На німецькій стороні в повітрі три "ковбаси".

По дорозі збираюсь на артилерійський пункт пильнування і провадження огню 4-гарматної тяжкої батареї.

Як на долоні видно плацдарм і весь терен бою. Скрізь стовпи диму, коло мостів — фонтани води і болота, над німецькою позицією — незчисленні білі хмарки шрапнелі і скрізь далеко в лісах — високі стовпи чорного диму гранатів.

Шт. капітан в азарті кричить в телефон, не одриваючи великого бінокля од очей. Один, другий, третій, четвертий стріли близької батареї; за ними, одна за другою, з п'ять залпів можна вловить легко на тлі грому повітря.

Лице артилериста повертається, рука робе рух долонею вниз: на вухо кричить "Накрив!" і знову команда в телефон. На плацдармі іде смертельне змагання, дим і огонь.

Влучаюсь до провода і в'яжусь з ротою. Дзвоне Сікованов: рота отримала приказ приготовиться до знищення мостів!!! Невже катастрофа? Кажу приготовить півтонни піроксиліну, 400 кг динаміту, картузи по 16 кг пороху, дроти в окопі. Сікованову з своїми і мінерами решти взводів особисто прибуть до мене з 1-го взводу, забрать Бабкіна і 10 охочих. Всім буть з масками. Ждать тим часом телефону, та не забуть захопить керосину. В штаб дивізії телефоную про готовність роти виконать приказ, подаю місто свого перебування.

Відповідь: замінувать міст на знищення 15–20 м і спалення решти.

Не питавсь далі нічого, справа ясна…

Огонь артилерії замітно слабне з обох сторін. Вухо починає ловити далеке строчіння кулеметів. "Ковбаси" ще висять.

Продвигаємось лісом до мосту. Коло невеликої гірки натикаємось на лежачу піхоту. Газ щипає в очі, ідем в масках, темнувато. Рота піхоти лежить без руху, сплять чи що?

Приглядаюсь — погони прапорщика. Помалу дотикаю, порушую — не будиться. Путерман запалив сірника — мертвий прапорщик і всі, що лежать! Вигляд несамовитий!

Лиця темні, очі закочені, вирячені, коло рота піна з кров'ю, язики висунуті.

Видно, тут були в близькому резерві, і накрив їх залп газових снарядів. Страшно. Не мали масок.

Підлий ворог — німці. З нашого боку два тижні не впав стріл. Переживаєм історичний момент, готові бути брататься з вами, не проливать крові. А ви приготовили газові батареї, снаряди і підступно ударили як на сплячих і безборонних.

Чекай, проклятий! Помстимось рано чи пізно! Цього злочину не забудем.

Прибув Сікованов. Артилерія замовкла, затих огонь на плацдармі. Темно. Мала нарада. Бабкін і Путерман беруть по 10 саперів і по банці керосину, ідуть до легких мостів. Там близько нагромаджено сухого гілля.

Належить його скоро винести далі на мости, полить керосином, коли наступе вибух головного мосту, — запалить і вертатись в роту.

Сікованов з мінерами замінує міст. З Кононенком остається до сигналу. Запалює шнури Бікфорда в порохових картузах (палиться шнур 15 мин.), і скоро обоє вертаються в окоп.

5 одважніших саперів з єфрейтором Федоровим (картяр-одесит) ідуть на кінець мосту і далі за мостом засядуть скрито. Федоров розторопний і одважний, на його можна надіяться. Має електр. фонарик, буде сигналізувать. Один блиск — значйть, на місті, три рази блисне — вертаюсь.

Всі шестеро мають нагани, гранати і короткі лопатки — випробувана зброя до нічної схватки. Біла ракета — вертатись.

Сигнали приймаються одним блиском. Побачать три — значить, хтось до їх їде. З нашого боку приймає і подає сигнали Василь: прийшов, приніс їсти і впросився. Якби появилась німецька розвідка 5-10 чоловік, пропустить, кинутись ззаду, взять в полон. Більшу групу закидать гранатами і утікать під мостом.

Всі групи рушили по призначенню.

Резерви піхоти зайняли окопи проти мосту і далі. Прошу к-ра роти виділить десяток добрих солдатів з старшим зміцнить групу Федорова.

Тихо. К-р роти говоре, що плацдарм страчено, зв'язок перервано. Настрій пригнічений.

Блиснуло з того боку — Федоров на місті, засів. Не в довгім часі знову блиснуло — дійшла друга група, так само узброєна, має ручний кулемет. Висуне далі підслух-секрет.

Блиснуло три рази — одходять? Щось до Федорова не подібне. Вилетіли одна за другою ракети.

Мостом підходе група мокрих, без рушниць, немало легко ранених. Вони чекали ночі близько мосту і під мостом. Вийшли, як почули рух з нашого боку.

Прибув командир дивізії. Мінери спішно працюють. Блиснуло знову три рази. Нова група з раненим офіцером. Генерал згодивсь з зробленими розпорядженнями і казав ждать його особистого приказу.

Сікованов докладає про закінчення мінування. Дроти до "Сіменса" звисають в окоп.

В землянці генерал балакає з раненим. Змінився і одразу постарів на 10 літ. Не дивно. 6 000 згублено, важний пункт оддано. Другий обсаджений його дивізією.

Вернулась ще групка з офіцером. Всього мостом прийшло коло сотні солдат ів і два офіцери. Сигнал Федорову. Вернулись усі. Німці од мосту лежать. Не далi 100 кроків, далі не йдуть.

Плюснула вода, скинуто порохові заряди. Ще 13 минут. Огромний вибух тонни вибухового матеріалу, ламання конструкції, глухі подмухи на землю, в воду, болото.

Одночасно піднімається червоне полум'я з легких мостів. Генералові докладаю про виконання завдання. Дякує мовчки. Робиться, його шкода. Він підкреслював потребність обережності і уваги. Читав сам його приказ.

Що ж? Винна тут хвиля революційних переживань, наївність в розумінні німецької честі. Ослаблення чуття уваги.

На другий день, взявши мол. унтера Міллера і двох саперів, пішов подивиться на наслідки вибуху і огню.

4 прольоти мосту, коло 30 м, цілком знищено. Стирчали там потрощені сваї, кругом далеко розкидані частини зламаної конструкції. Легкі мості спалились. Часом німецькі батареї пострілювали не десь по цілі, а то там, то там. То одна гармата, то всією батареєю.

Вертаючись назад, присів собі на невеликому горбкові в кущах, а хлопці нижче сіли закурить. Глянув за річку там і там. Далеко ударила батарея. Встав іти до коня, аж чую — зближаються снаряди, характерний притискуючий свист. Впав моментально на землю: пронеси, Господи! Рядом вибухи, засвистіла сталь, схвачуюсь і бачу перед носом жовто-зелений дим. Крикнув: "Маски!" Заплющив очі. Натяг свою. Завертівся світ, в очах потемніло, здавило горло. Стратив притомність. Був день 28. ІІІ 1917 року.

Опритомнів в ліжку. В грудях і горлі пале огнем. Язик напух, не поверну. Не маю голосу, дихать тяжко. Лікарі окреслили: газ фосген.

Ще того дня їхав санітарним потягом до шпиталю. Зо мною їхав Василь з речами і грішми.

Дістався до которогось шпиталю на Печерську в Києві. Десь примостився вірний Василь. Недобре зі мною. Дихаю з трудом, з рота виходе кривава піна. Мови нема, щоб міг ковтать. Все запухло. Очі не тронуті, і за це треба дякувать Богові.

Писать додому не хотілось, хіба почую кінець близько. Умирать не хочеться. Слаб, худів. Лікарі пробували всякого способу. Старались і сестриці. Чимсь мастили, щось пускали до рота шприцом. Хотіли впровадить носом резинову трубку, так не можна знести болю. Не їв дев'ять днів.

Навідається Василь, постоїть, подивиться, потягне довгим носом, одвернеться і мовчки вийде.

Нарешті трохи полегшало. Почав трохи повертать язиком, зникла піна з кров'ю. Через ніс в трубку вливали щось; хоть боліло, мучило, а так було треба: вливалось життя.

Кашляв і виходили кусочки густої крові, ніби звареної шкірки. На 15-й день проковтнув дві ложки каші з маслом. Попросив дзеркальце. Глянуло з його худе маленьке лице, тоненька шийка, як у обскубаної гуски. Все землясто-жовте, півмертве. Аж страх дивиться. Попросив понести зважить. 39 кг — 2 пуди і 7 фунтів! З 83 кг — 5 пудів і 71Л фунтів.

Кості, обтягнуті кожею. В могилу кладуть ліпших. А я чую краще, вмирати не хочу.

Хоть чув велику слабість, одначе з дня на день чув, що поправляюсь. Говорить не міг, а почав набирать сили. Щодалі більше їв, переважно кашу з молоком, маслом, тарілку бульйону, розмочену булку. Одночасно збільшувався апетит. Лікарі і сестри почали веселіше дивиться, догоджали, запевняли, що все буде добре.

Докучав кашель. Було щораз більше в виділинах кусочків мертвих темних тканинок.

На залі лічилось ще з десяток офіцерів. Дехто лежав по кілька місяців, а один — півроку. Розмов було мало, велись тихо. Каждий думав свою думу, а всі тяжко покалічені.

Тишину часом переривав дзвін Печерської лаври, мелодійний і величавий.

Василя одпустив додому на місяць, а потім мав їхать в роту. Речі і гроші до копійки здав він в депозит. Не хотів взять собі нічого. При прощанні перший і єдиний раз бачив в його на лиці розгубленість і в очах сльози.

Три тижні одрізаний од світу, не знаю, що там робиться, та не дуже то і займає, коли людина бореться з смертю.

Сідаю, помалу починаю ходить. Поправляюсь. Кашлять перестаю, не вертається голос, а мав добрий, сильний. Любив співать.

Перепалені голосові струни. Переведено мене до виздоровлюючих.

Тут великий рух. Читальня, маса газет. Накидаюсь, читаю, чую величе піднесення.

В Києві Центральна Українська Рада оголосила себе Урядом Української Автономної Республіки!

Головою обрано знаного широко професора Михайла Грушевського. До Центральної Ради увійшли представники партій і організацій.

Почалась організація Українського війська. В Генеральнім Секретаріаті приймаються охочі.

Зараз же написав подання про зачислення в склад Українського війська.

Пишуть про масові українські демонстрації в Петрограді, Москві, Одесі, Севастополі і на всіх фронтах.

Національний прапор — двоцвітний, жовто-блакитний — емблема ланів і неба. Державний герб — Тризуб — прастарий знак колишньої могутньої держави Київської Русі, Володимира і Ярослава.

Ці новини були такі несподівано радісні, захоплюючі, неймовірні, що почув як нановорожденний, повний енергії і духовної сили.

Ніякі ліки не могли замінить цілющої сили радісного почуття. Не днями, а годинами верталось здоров'я!

Ото прийшло те, про що говорив мій коханий брат, обережний, досвідчений, з глибоким політичним розумом.

Умів дивитись наперед! Мене підпроваджував, уміючи, до цих Великих Подій. Скоріше б добре стать на ноги!

Російська преса до української справи ставилась в більшості з нехіттю, а київська — гостро вороже.

Не диво — головне кубло чорних реакційних сил. Висміювали, плюгавили. мову, оббріхували, називали зрадниками-мазепинцями. Військове командування Київської округи також ставилось вороже до організації Українського війська. Побачимо!