Спомини запорожця

Зимовий похід

Жив тепер у Ярмолів як близький родич. Разом провели ми Різдвяні свята та Новий рік. Панував спокій, не було арештів, люди зачинали призвичаюваться до нових умов. Молодіж збиралась на співи, музику і танці. Я твердо рішив діждаться весни, щоб з весняною водою їхать човном в свої краї. Мав запас сала, цукру на 3–4 місяці. Хліба та іншого був час придбать. Зрештою, Журавльови пообіцяли кілька пляшок олії з соняшників і конопляного насіння. Ярмоли — хліба та крупи, вітчини та ковбаси, Федорови — сушених слив та вишень. Перемет робився, вудки в справності.

В ці сім'ї навідувався не раз вечорами без великої обави, зберігаючи обережність.

В початку лютого засидівсь я у Насті і Гаші Федорових. Радили вони у їх переночувать, бо в місті заворушення. Гаша вернулась перед моїм приходом і бачила, як по вулиці ходять патрулі, а коло военкомату зібралось з двадцять солдатів. Людям казано не ходить по вулицях, сидіть дома.

Думав, краще було б податись до Журавльових, тут пройти можна незамітно, а вертатись на Копані, переходячи дорогу на Степанці, можна напіткать патруль.

Так сидимо, балакаєм, коли входе Лука Семенович: "В місті чути стрілянину. Не виходьте та вікна завісьте".

Щось є. Чулись балачки про "банди Тютюнника" десь недалеко, та ніхто тих чуток не брав поважно. Сила була по боці червоних, що там може зробить якась банда? Гаша вийшла надвір, вернулась і завісила вікно. Чула клацання підков на дорозі, та кілька разів стрельнуло десь. Я їм приніс облупленого зайця, крупів та добрий шматок сала. Вони для себе все варили окремо, а не раз було з ними круто. Тільки городина та садовина була в запасі до літа. Каждим разом тут був бажаним гостем, бо щось приносив. Помагав і грішми, запас ще мав солідний.

Доварювалась вечеря, коли в сінях заскрипіли двері, перед нами став Дмитро!!!

В своїм романовськім кожусі, сивій шапці, червоний на лиці.

З несподіванки, здивовання, дивимось якусь хвилю, мовчимо.

Дмитро мовчки зняв шапку, витяг з верху довгого чорного шлика і знову надів, одставив ногу, прибрав позу переможця. Далі — вітання, обнімання, цілування, приглядання одно другому і балачки, балачки, балачки…

Передусім Дмитро сказав, що Канів зайняв зараз кінний полк Української армії.

"Де Дяченко та Дубовий?"

"Дяченко тепер командує полком чорношличників, я тоже в його полку. Полк цей бойовий. Знають його добре і червоні, і білі. Має свою батарею, багато кулеметів. Може, пам'ятаєш Черніцина, артилериста з батарей Лощенка?"

"В окулярах?"

"Він самий. Командує батареєю у Дяченка. З старої кінної сотні єсть Шевченко, Бурба, Роменський".

"Всіх добре знаю, а Дубовий?"

"Дубовий командує пішим полком. Там на куренях — Халаїм, Євтушенко, Зільницький, Троцький, — помовчавши, додав, — єсть Лощенко, Загродськй, Литвиненко, вони окремо".

"Де ж тепер Дяченко, Дубовий?"

"Завтра рушаєм до Дяченка, це з 15 кілометрів. Де Дубовий, не знаю. Армія веде войну партизанську, іде широкою полосою верст на сто. Частини сходяться, розходяться, збираються в кулак, б'ють в якийсь осередок і розходяться".

"А хто всім командує, може, Тютюнник?"

"Ні. Командує армією генерал Омелянович-Павленко. Армія поділена на три групи: Запорозьку, Волинську і Київську. Тютюнник командує Київською, а одночасно є заступником Павленка".

Дівчата вклались спать, Дмитро пішов привітаться з батьком, а я сидів як оглушений несподіваним.

Українська армія б'ється. Там ті, з которими пройшов бойовий шлях, кличуть до себе, прислали Дмитра.

Рік проживши в Каневі, переконався, що люди хотять своєї влади. Коли тепер іде партизанська війна, значить, нарід на стороні своєї армії. Без піддержки населення ніяка партизанка не до помислення.

Дмитро скоро вернувся, положились ми боком на вузькій кушетці та тихо далі балакали.

Людність помагає всім. Платиться з|а харчі та овес спиртом, цукром, сіллю. Цього на возах немалий запас. Одначе багато не бере нічого, ще дають і на дорогу.

Мало ми спали. Рано після снідання, перемінивши білизну, вирушили ми на Прохорівку. Взяв свою шаблю, нагана, в шинелі через проліски, минаючи доpory і оселі, йшли ми засніженими просторами назустріч призначенню.

За Хмелевою пішли дорогою, де мене люди знали, а не було тут можливості спіткатись з небезпекою.

Нагнали нас санки, в которих їхав Загродський з начальником штабу Київської групи Вовком.

Загродський нас пізнав, запросив до саней, а, взнавши, що ми керуємссь до чорношличників, підвіз до дому, в котрім перебував Дяченко. Санки поїхали дальше, а Дяченко, в вікно пізнавши, х]го прибув, в одній сорочці та червоних штанях вискочив надвір, хоть мороз держався міцний. Міцно стиснувшись, привітались ми після довгої розлуки. Він був радий мене бачить у себе, немало і завдячував, коли протекція моя висунула його наперед.

В бородатім помічникові Дяченка пізнав Божка, бувшого в Кременчуці ад'ютанта оперативного відділу 2-ї Запорозької дивізії, а ще раніше — ротмістра Дагестанського полку Дикої дивізії, георгіївського кавалера. Він в Києві зірвав з Думи російський прапор, а повісив український.

Хаотична балачка була перервана вечерею, на котру запрошено командирів сотень, батареї та господаря полку.

Вітався тепер з Шевченком, Бурбою, Черніциним, Роменським.

Вечеря пройшла в піднесенім настрої. Цікавим спостереженням була здержаність при чарках, хоть на столі було двоє поросят: смажене і в холодцеві з хріном. Вночі полк знявся і скерувавсь на схід.

В темноті, на морозі чувся топіт коней, часом голос команди, грюкотання возів та гармат. Пожалів тоді, що не одяг чумарки, було холодно. Їхав я з штабом, при головній сотні, провадив досвідчений провідник вузькою дорогою, через великий старий ліс, знаний з історії як Мотронинський, Чорний, Холодний Яр.

Траплялись незамерзаючі потоки з болотними берегами, дуже тяжкі до переходу коней, возів, а особливо гармат.

В таких випадках пригодилось моє досвідчення. Робились часові мостки, накатні дороги з дерева та гілля. Сама собою переправа переходила в мої руки, а одночасно виділено з обозу групу без коней та три вози з запасом сокир і пил.

Інструменту було на возах немало, а призначений був на заміну за продукти та фураж. Цінився високо, і охоче його в господарствах набували.

Рано полк прийшов в велике село Білозір'я. Там була якась піхота Київської групи. В 4 кілометрах — містечко і залізнична станція Сміла.

Розвиднялось, як полк пішов на Смілу. Дяченко просив буть при кулеметах на двох тачанках, котрі мали забезпечить станцію од сторони важної вузлової станції Долинська, на которій була зібрана сильна охорона, може, навіть з бронепотягом.

Дорога йшла лісом і перед самою Смілою — греблею понад великим озером. Коли кіннота виїжджала з лісу, ударили гармати, над містечком розірвались дві шрапнелі. Коні перейшли на чвал, за ними — мої дві тачанки. Кілька стрілів спереду, кулемети звернули на станцію, де був Дяченко, а коло вагонів та по містечкові крутились чорношличники. Кулемети од'їхали далі, поставлено їх коло семафору. Видимость криється в тумані; можна, одначе, бачить, як щось носять з вагонів, а спереду сходить сонце.

Туманність прояснюється, замітно дим з боку Долинської, сунеться в нашу сторону. Кулемети готові одкрить огонь.

Кінний зв'язковий при мені хвилюється. Послав його до Дяченка з запитанням, коли маю одходить. Кулемети застрочили по вискочившому потягові. Той окутався паром, затримався.

Зачинається стрілянина з того боку, просвистіли кулі, пар перешкоджає бачить, що там робиться, мішає вести прицільний огонь. Кулемети б'ють короткими чергами.

Стрілянина густішає, починається і з лівого боку. Може, з двадцять минут минуло, коли сонце підбилось вище та дало можливість зорієнтуватись в положенні.

Дві лави по обох боках залізниці помалу ідуть наперед. Ліва загинається, охоплюючи частину містечка.

На станції руху не видно, немає і зв'язкового.

Чекать дальше не було чого, кулемети пустили ще по черзі в обидві сторони залізниці, і тачанки понеслись на станцію, проскочили містечко, спустились на греблю. Чорні покинули Смілу. За нами почулась стрілянина, застрочив кулемет. Рядом козак крикнув — ранено в руку.

Два гарматні стріли Черніцина — гранатою і шрапнеллю. Вскакуєм в ліс. Далеко видно червоний башлик Дяченка, в ним — десяток кінних. Чекали на нас. Зв'язкові од мене і до мене десь зникли. Ночували ту ніч в Білозір'ї.

Наскок на Смілу був демонстрацією. Того дня Волинська група з частиною Київської опанували Черкаси.

В Смілі стояла рота. Заскочена в переполосі, розбіглась і поховалась. Було троє чи четверо зарубаних, здобуто кільканадцять рушниць, трохи набоїв. Успіли вивезти вагон доброго борошна на хліб, з три вози каші. З набоями до рушниць, а особливо до гармат, було погано. Здобували їх в боях або часами — у населення.

Чорношличники мали на собі все чорне. Жупани, широкі штани, шлики. Носили на голові оселедці. До полону не здавались, бились одчайдушно. Мали свою славу безпощадних і непримиримих. Носили оселедці ще гайдамаки, хоробрі та одчайдушні. Тепер вони були по стороні червоних.

В полку були дуже добрі старшини та козаки. Були й такі, що поганили всю частину, розбишаки та грабіжники. Люди, що, крім непогамованої одваги, готові на найнебезпечніше діло, стратили з почуттям страху все інше людське, добре.

Коли з одним з таких мав розмову Дяченко, мусив мати в руці пістоль. Переважала боєвість, надійна бойова готовність.

Полк тепер був невеликий, до бою ставало 150 шабель, 10 кулеметів на тачанках, дві гармати. Додавши обоз та лікаря з санітарами, всього лічилось з хворими та раненими мало що над 300. Дисципліна була досить добра. Сам Дяченко трохи дивився крізь пальці, Божко підтягав. В сотнях Бурби, Броже та в батареї Черніцина дисципліна була добра. Не було там тих "одчаяних".

Переночувавши, полк пішов в бік Черкас, перейшов через Дніпро в білий день по міцній кризі разом з гарматами. Тільки більша частина обозу зосталась при київській групі. До чорношличників додано з 80 шабель під командою полковника Жупінаса.

Ніч проведено в великім селі Ірклієві.

Моя квартира випала припадково в батьків Кузьми Шепеля, нашого старого республіканця, командира 1-ї сотні 2-го Запорозького полку, а пізніше — командира куреня в Республіканськім полку. Старшина хоробрий і рішучий. Сестpa Кузьми така була подібна до нього, що я прямо запитав, чи не мала вона брата офіцера, що звався Кузьмою? Одразу все вияснилось, я був тут приймований як близький родич. Ще дізнався у когось, що Кузьма перехорував тиф і повезено його в польську сторону, як тисячі інших.

Сім'я була небагата, як скрізь, в хаті — порядок та чистота. Знову перед світом вирушили ми на Золотоношу, захватали станцію, в бік міста проведено демонстрацію, нароблено переполоху. Мені випало розірвать залізницю на Гребінку, в п'яти кілометрах од станції.

Для цієї цілі були ужиті ручні гранати, забезпечувала операцію сотня Бурби — 50 шабель і два кулемети. Рейки закручено надійно.

Повернувшись на станцію по закінченні завдання, застав всі сотні, зібрані разом. Невелика охорона обеззброєна без стрілу, нікого не вбито, тільки розбуто та роздягнуто. Знищено телераф, телефон та дроти.

Не гаючи часу, полк повернув на схід, вислав далекі роз'їзди та скерувавсь назад до Дніпра. Одпочивши та підкормивши коні, після обіду перейдено Дніпро нижче Черкас в кілометрах 30-ти.

Тут долучились роз'їзди. Ночували десь близько Чигирина. Місцевість тут широко була опанована повстанчою групою голосного отамана Коцура. Була вона добре озброєна, лічила коло 1500 вояків. Друга група, Чугупаки, держалась лісів, Мотронинського, Чорного, Холодного Яру. Мала з 300 чоловік. Обидві ці групи мали окремі райони, держали зв'язок. Чугупака значно поміг в Черкаській і Смілянській операціях розвідкою, провідниками та трохи патронами. Патріот, учитель з фаху, був на війні офіцером.

Ким був Коцур — не знаю. Од його представники — добре одіті, в коротких кожушках, добрих чоботях. У каждого на поясі ладовниці з сотнею набоїв, гвинтівки носять на поясах дулом вниз, всі рослі, фронтовики.

Мають, казали, свої укріплення коло Суботова. Чують себе певно. Тепер їх менше, а на весну може бути до 3000, добре озброєних. Всі вони переважно з сіл, хлібороби.

Коцур обіщає безпечний перехід через магістральну залізницю Київ-П'ятихатки-Катеринослав.

З ним умовлялось наше вище командування. Обидві пом'януті групи уважають своїм обов'язком охорону своїх сіл, не допускать грабунків та реквізицій. Будуть готовитись до загального повстання проти панування накинутої чужою рукою влади.

Київська група дістала од Коцура кілька тисяч патронів. Дійсно, залізницю перейдено в кількох містах без найменшої перешкоди. Коцур мав свій оригінальний спосіб припинення руху на залізниці. Кількадесят пар волів розтягали рейки цілими кілометрами далеко од насипу. Не страшний тут ніякий бронепотяг. Кажуть, що Коцур має і артилерію.

Недалеко залізниці полк задержався в містечку Кам'янка. Находився тут маєток знаменитого генерала Раєвського, героя війни 1812 року. Людина гуманна, сильної волі, Раєвський сміло протестував гіроти нелюдських помислів всесильного, малокультурного, тупого Аракчеева, котрий здобув повне непереможне довір'я Олександра І.

Раєвський залишив столицю, перервав блискучу кар'єру та назавше оселився в Кам'янці. Кам'янка зробилась осередком вільної думки, гуманних починань.

Містом, де збирались люди, думаючі про потребність реформ, освіту, полегшення долі кріпацького селянства, введенця поправи закону, зменшення строку солдатської служби, знесення тілесної кари в армії.

Переважно були це офіцери, пройшовші Європу в часах Наполеонських війн, власними очима бачивші кращі порядки, заможне, культурне життя інших народів, інші права.

Тут був початок спілки тих, що пізніше названо декабристами. Що заплатили смертю, сибірською каторгою за свої благородні стремління. Тут проживав пізніше великий російський поет Пушк|н. Раєвський дав своїм кріпакам волю, наділив землею, завів школи і лікарні.

Маєток не був розграблений, зосталась на місті служба. Селяни в особі Коцура мали за обов'язок зберігать той маєток, бо жила пам'ять і добра слава Раєвських в народі.

З Кам'янки я поїхав до Дубового, що стояв з своїм полком недалеко. До цього часу Дмитро у чорношличників не мав ніякого обов'язку, їздив в обозі, без діла плутався, мов чужий. З ним ми і з'явились в пішім Запорозькім полку.

Тут кинулась в очі бідність, лихе обмундирования, недостатнє озброєння.

Дубового трудно пізнать з довгою рижою бородою. В високій чорній шапці, чорній чумарці, подібний був скоріше до повстанчого отамана. Великі сірі очі та гарне русяве волосся на голові були ті самі. Вітання тут було радісне з обох сторін. Єднало нас багато спільного: школа, спільна праця в полку при організації 2-ї Запорозької дивізії, одинакова віра в перемогу, може, ще і одинакова енергія.

Іван пережив рік в боях, я — в Каневі. Мали один другому що розказати: що пережили, що бачили своїми очима. Бороду запустив він і інші дехто, давши слово поголитись в… Києві.

Вітав Зільницького, Герасимова, Халаїма, Троцького, котрі прийшли до Дубового. Познайомився з новими: ад'ютантом-бородачем Савським, командиром мазепинців Євтушенком. Спіткав багато старих знайомих. Більшість полягла в боях, померла в шпиталях.

З розмов розверталась картина героїчних боїв та сумна трагедія подій на протязі 1919 року.

Одразу призначено мене комендантом штабу полку, приділено коня та десяток козаків. Кінь попавсь тяжкий, міцний, але малопридатний до верхової їзди; вибору не було. Обов'язки нескладні: заквартирування полку, утримання порядку в містах постою, господарчі справи з населенням. В зв'язку з призначенням розміщення завше треба було їхать на 2–3 години перед виступлення полку, маючи од куренів квартир'єрів. Одночасно повнючи (виконуючи. — Ред.) завдання бойової розвідки.

Армія генерала Омеляновича-Павленка лічила коло 5 000 багнетів та шабель, з 15 польових гармат. Це все, що осталось од 45-50000 Наддніпрянської української армії.

В недалекім минулім, сполучившись з Галицькою армією, котра під натиском переважаючих сил польської армії, озброєної Францією, Англією та Америкою в найновшу зброю, великий запас амуніції, перейшла на територію України Наддніпрянської. Перед тим видержала тяжкі бої. Перейшовши під Чортковом до протинаступу, завдала полякам великих страт, продвинулась вперед на близько 200 км. Укр. Гал. Армія (УГА) здобула велику силу різної зброї, амуніції, військового майна, засоби харчів, фуражу та обозу.

Була близько перемоги, коли прибула делегація держав-переможців з генералом Бота на чолі. Вимогла припинення боїв, пообіщала галичанам широку автономію, а поляків зобов'язала стотисячну армію генерала Галлера перекинуть на фронт проти червоних, як раніше було постановлено в Парижі.

Ген. Бота вславився в війні бурів з Англією за незалежність республіки Трансвалю. Тут спікавсь з надією галичан, що справа українська змусить держави Заходу до поважного зацікавлення, можливості запомоги, як новоповсталим невеликим прибалтійським республікам, Польщі, Чехословації, та Денікінові. Одночасно уряди Галичини і Директорії держали тісний зв'язок, передбачаючи сполучення.

В тім часі Наддніпрянська армія держалась на західній частині Волині, Поділля та Полісся. Терпіла на недостачу амуніції, медикаментів та іншого військового припасу.

От що розказував Дубовий, Герасимов, Зільницький та інші.

Як споминалось, Українська Галицька Армія лічила коло 100 000 добре озброєного, з вишколеною численною артилерією, війська. Беручи під увагу, що це дала третя частина Галичини, належить похилить голову перед патріотизмом та жертвенністю галичан. Було то найбільшим напруженням народу в боротьбі за Волю. З армією прийшов і уряд Західної Укр. Нар. Республіки, Головний штаб, а над усіма став вибраний диктатор, Євген Петрушевич, правник і політик.

Організація і дисципліна — взірцеві, у всьому лад, послух, порядок!

Головний об'єднаний штаб очолювали:

З боку наддніпрянців — генерал Юнаків, найвищої міри теоретик військового мистецтва, бувший начальник Академії Генерального штабу, в оточенні досить численних старших і молодших старшин Генерального штабу.

З боку УГА — генерал Курманович, маючи до помочі молодих старшин, а серед їх тільки кількох з вищою військовою освітою.

Кидається в очі диспропорція. Повний склад головного штабу для 40-тисячної армії (котрий міг покерувать півмільйонною армією) і скромний штаб — для 100-тисячної армії (не достаточний в бойових обставинах для повної дивізії).

Мали галичани навіть жіночий курінь отамана Сіяка. В армії УНР структура заховалась російської армії — з її традицією, стратегією і організацією.

УГА заховала ті всі прикмети з австрійської армії. Головне — німецьку стислість та залізну дисципліну.

Майже з перших днів зарисувалась розбіжність в стратегічній і політичній думці. Ходило про головний керунок наступу.

Одні уважали важнішим керунком наступу — на Одесу, опанування побережжя Чорного моря з портами, нав'язання зв'язку з Заходом, можливістю набуття допомоги зброєю, одягом, медикаментами.

Європа пізнала б Україну ближче та поставилась би поважно до її стремлінь, потреб і ролі в економічно-стратегічним житті.

Другі уважали важнішим керунок наступу на Київ. Уважали з уваги на моральний вплив. Столиця мусить буть одібрана од червоних Українською армією. Маючи спільного противника, з білими можна буде договориться.

Англія і Франція силою доконаних Фактів мусять нашу справу поставить поруч справ новопризнаних малих держав.

Змушені будуть поставитись з військового боку за створення надійної заслони од Сходу, а з економічного — зацікавитись ближче натуральними запасами вугілля, руд, хліба, цукру, поважною металургією та досить густою сіткою зал ізниць. Доходить до того ще можливість мобілізації для поповнення армії в першу чергу до 300–400 тисяч.

Найважніша різниця між наддніпрянцями та галичанами: у перших — переможний вплив партій на політику, армію та внутрішні змагання за міністерські портфелі, у других — єдиноособова диктатура з досвідченими радниками.

У перших не було людини авторитетної, з державним досвідом і сильною волею, скерованої до найголовнішої цілі.

У других така людина була, ціль ясно поставлена.

Галичани, заховуючи автономну поставу, погодились на нашій території на похід на Київ.

Постава галичан могла бути прикладом для наддніпрянців.

Спільний фронт був низкою переможних боїв, одночасно при великім розході амуніції, котрої не було з чого поповнить. Взагалі доля УГА була трагічна, гірша од армії УНР. До цього ще повернись.

З району Чигиринщини Запорозька група взяла керунок на південний захід. Коло містечка Мала Виска перейдено залізницю Бахмач-Черкаси-Одеса. Крім бронепотягів, не було ніяких військових частин, містечка та села жили після переваления денікінських та червоних частин в умовах організації радянської адміністрації.

Охоче помагали нам, чим могли, хо|гь самі не мали багато, а найгострішою кризою була повна відсутність торгівлі і товару, що давав промисел. Сокирам, лопатам, киркам, пилам, гвоздям раді були господарі, а голкам, ниткам, якій-небудь матерії на спідниці — жінки та дівчата, а всі разом високо цінили сіль та керосин.

Ходили гроші царські, керенки, карбованці, гривні і совітські. Найвище цінились царські по 100 і 500 рублів, карбованці та гривні — 100-1000.

В містах і містечках тліла мізерна торгівля, ведена жидами. Жили вони в нужді і в жахові, кривджені повстанцями, денікінцями, а деколи і селянами. Ще ремісники, кравці, шевці тощо заробляли на бідне життя.

Запорозькою групою командував отаман Гулий, капітан саперів. Начальником штабу був полковник Павло Крат, його заступником — Семен Скрипка, комендантом — Юрко Губарів, добре мені знані ще з часів Гнатівки і 2-го Запорозького пішого полку.

Кінно-Запорозьким полком командував Іван Литвиненко, колишній заступник Загродського в 1918 р., агроном з закінченою Петровсько-Розумовською академією, виду гоголівського Тараса Бульби, літ коло 35.

В широченних штанах і широкому жупані синього цвіту цей "кіннотчик" замісто шаблі і пістоля мав завше в руках товсту сукату палицю, а орудував нею непогано. "Кислицю" знала вся група. Великої твердості, мала "кислиця" на собі рубці од ворожих шабель.

Командуючи Дорошенківським пішим полком, Литвиненко розбив кінну частину денікінців, забрав коні, посадив на їх свою піхоту і таким чином зробився кіннотчиком. Полк був малий — в 100 шабель. Решту повалив тиф.

Кінно-гірський дивізіон — зразкова частина в групі, а може, і у всій Повстанчій армії. Командував ним полковник Алмазов, од початку зорганізування в початку 1918 р. був це досвідчений кінногарматчик, організатор, людина високої моралі та одваги.

Дивізіон складався з двох півбатарей, кулеметної команди та доброї сотні кінноти. Був тут гарний духовий оркестр коло 20 інструментів, єдиний на всі групи.

Старшини за прикладом свого командира підібрались один в одного; те саме можна сказать і про козаків.

Найменшої плями не впало на історію цієї частини. Знав близько майже всіх старшин, як Олександр Чубенко, Наріжний, Савельев, Грінченко, Мірошник, Севастьянов.

З Чубенком зійшовся і подружив. Був це марксист запеклий; шануючи один другого, ми часто сперечались на тлі своїх переконань.

Існувала розвідка. На селянському возі розвідчики виїжджали далеко у всі сторони на 2–4 дні, обсліджуючи присутність гарнізонів, їх силу, озброєння, настрої населення, можливість придбання зброї та патронів.

Маючи головним завданням підтримання морально-патріотичних настроїв, частини мали досвідчених агітаторів-промовців. Виступали вони на вічах, зібраннях, а наші священики — в церквах. Особливо сильно-зворушливо промовляли панотціЦащевсъкий та МаринИч. Плакали молящі, котились сльози і у священиків.

В Київській групі працювала похідна друкарня, де виходила інформаційна газета під редакцією Петра Певного.

Без пекучої потреби частини в бої не вв'язувались, хіба коли приходилось форсувать ріки, залізниці або здобути зброю чи більшу кількість медикаментів, а гарнізон був невеликий.

Наша головна ударна сила лежала на кінноті та рухливості. Піхота, обтяжена обозом з раненими та хворими, хоть марші виконувала селянськими возами, не мала потрібної рухливості, була слабо озброєна, терпіла на недостаток набоїв. Її роль зводилась до охорони обозів та при потребі — опертя кінноти в бою.

Не було запасу білизни, обуви та одягу. Коли що добувалось, йшло раненим та хворим. В умовах зимових переходів їм було дуже тяжко, а кількість становила понад 20 % загального стану.

До всього цього недостатку дійшла неможливість належно помитись, виспатись спокійно роздітому. Спалось в одежі, готовим зірватись по тривозі. З цих причин розвелись воші в немислимій кількості.

В перші дні побуту в піхоті показалось мені неймовірним, коли в спокійний день постою Дубовий, Савосько та Герасимов роздяглись та почали масово нищить цих малих мучителів.

Трохи пізніше пристав і я до компанії.

Коли випадали дні одпочинку в якімсь містечку дальше од залізниці, починалась вимінна торгівля. За обмежений запас цукру, спирту, промислових добірних матеріалів доставалось трохи ліків, крли була аптека, харчі, рідко — рушниця, трохи набоїв. Села мали зброю приховайу, розставаться з нею не хотіли.

При всій прихильності, помочі, жертвенності глибоко вкорінилось в селянській психіці почуття власності та обережцості.

Були випадки забирання патронів правом реквізиції. Найяскравіший такий, а було це в Новоархангельську, пізніше.

Якийсь дядько привіз півмішка… патронів.

Коні добрі, віз міцний, одяг достатній. Сам дядько — коло 40 літ, огрядний, червонолиций, видно, з багатших хазяїнів.

Хлопці обступили віз, дають, хто що має грошей, та господар грошей не бере, цінить дорого — хоче матеріалу на штани, 10 фунтів цукру, банку з піввідра керосину, пуд солі. Козаки піднесли крик, защуміли.

Я саме вийшов з хати-комендатуриі почув крики, послав узнать, в чім річ. Як там не було, являвся в місті головною військовою владою!

Коло возу притихло трохи, а посланці, здавши звіт, за минуту вже разом з возом під'їхали до мене, а за ними — з півсотні козаків. "Заходьте, господарю, до хати, поторгуємось, а набої хлопці внесіть до моєї кімнати та висипте на підлогу".

Дядько нахмурений стоїть, почервонів міцніше, щелепи стиснуті, голова похилена. Видно, людина неполохлива та уперта.

"Сідайте. Що хочете за набої, скільки їх є?"

"Казав уже. На штани матеріалу, 10 фунтів цукру, банку гасу та пуд солі".

"А дешевше не оддасте? Патрони нам потрібні, купимо. Дамо цукру, гасу, що зможемо солі, а матеріалу на штани не маєм".

"Ні! Інакше не оддам. Не купите — заберу назад, ще пригодяться".

"Купить — купимо, заплатим, як я кажу, накинем ще три фунти цукру".

"Ні, інакше не буде діла".

В вікна заглядали козаки, кількох старих, ще з 1918 року, були в кімнаті.

"Чи є тут Іван з Григором?"

"Єсть, коло дверей".

"Позвіть!"

Двоє нерозлучних приятелів, плечисті, зростом під стелю, стали коло столу, насуплені, на дядька кидають сердиті погляди.

"Знаєте, хлопці, про що йдеться?"

"Знаємо. Хотіли самі купить хоть по 20 патронів, а він грошей не бере, хоче все вимінять. Хотіли силою взять, та ви вийшли…"

"Силою нічого брать, заборонено, це ви, старинні козаки, знаєте. Купить — інше діло. Коли господар не бере того, що я призначив та хоче везти назад так потрібні нам патрони, наказую вам назначить плату, як говорить совість!"

Приятелі повеселіли, глянули на мене, один на другого:

"П'ятдесят!"

"Багато, затверджую половину!"

Дядько схопився.

"Гляньте в кишенях, що там є. Потрусіть в соломі на возі".

"А ви скидайте свиту та спускайте штани!"

"Согласен! Согласен!"

З кишені витягнуто і положено на стіл гарний малий маузер на 6 зарядів та пакунок патронів шостого калібру, на возі найдено обріз та кількадесят патронів. Дядько був войовничий, обіщав дать ще патронів, аби не били.

"То потім. Беріться, хлопці, до діла!"

Простягай неборака, вліпили 25 нагаїв од серця. Дядько ліг на солому, поїхав додому, а наш віз з козаками — за ним, по решту патронів.

Вернулись дядьковим возом, привезли скриньку патронів, кавалерійський карабін та 4–5 кілограмів доброго сала.

Реляція побратимів була така. Хутір багатий. В клуні багато немоченої пшениці та вівса, в коморі — бочка соленої свинини, ночви сала, розвішана вудженина. Господар лежав в ліжку, кляв нас, стогнав, скреготав зубами.

Карабін і патрони показав нам син, хлопець цікавий, літ п'ятнадцяти. Охоче водив та показував. В конюшні є друга пара коней. Наші коні хоть худі, але добрі, коли підгодуються, будуть добрі, а віз той куркуль нехай поправить. Нам путь далека, то і віз потрібен міцний.

Взяли ми ще вівса, а сало дала хазяйка сама, та ще й почастувала. По всіх домашніх видно, що господаря бояться, то не дуже жаліють, що дістав од нас припарку.

Що ж, не приходиться дивуваться хлопцям.

"Сідай, Іване, на новий віз, пильнуй коней та будеш їм комендантом". Засвітились очі у Івана Радченка — дуже любив коней.

Це була торговельна операція, яка дала найбільше набоїв одноразово. Хочу підкреслити, що на постоях охоче ставав квартирою-комендатурою у жидів. Це гарантувало їх од обид, а мені приносило ту користь, що довідувався, де та у кого можна щось набути, обмінять, купить. Були одночасно посередниками.

Після випадку вищеподаного, хазяїн хати, озираючись, тихо сказав: "Ну то ви добре зробили з тим харцизом, з тим чевалом. То розбишака. Ці коні, що тут тепер, він забрав в маєтку, віз теж. Коли приїде до міста, робе ґвалт. Нап'ється, поб'є кого попало, всі його бояться. Може, трохи втихомириться тепер".

Траплялись такі куркулі невгамовної зажерливості, нічого не хотіли поступитись з свого, глухі та сліпі на біду навіть родичів, мали метою свою користь. Про громадські справи не дбали, не мали найменшого уявлення, почуття патріотизму. Тип куркуля-павука.

Коли зразу я почував себе не зовсім в порядку, тепер навіть жалів, що мало павук дістав нагаїв — гузно мав широке!

Патронів прийшлось по п'ять на рушницю або 2½ кулеметні стрічки. В наших умовах було це неабияке підкріплення!

Через Новоархангельськ наша група вирушала на Грайворон на Бузі. За Бугом сподівались спіткать частини Галицької армії, що тепер звалась "Червона Українська Галицька Армія", або ЧУ ГА. Сподівались добути у їх зброї, амуніції, а може, прилучить до себе. Всі марші одбувались полосою 10–15 км з кіннотою на крилах, піхота, гармати та обоз — серединою, з висунутою квартир'єрською розвідкою. Од початку до кінця ця остатня справа належала до мене. Розвідча група складалась з 15–25 кінних.

З Грайворона Дяченко з полком вийшов в глибший рейд пошукать галичан. Решта розмістилась в містечку та ближчих селах. Залізницю, що тут проходила, знищено з обох боків, сподіваючись акції бр. потягів.

На третій день Дяченко вернувся та привів 6 гармат з запряжкою. Чорношличники під Бершаддю попали під обстріл, пішли в атаку і на своє здивовання забрали гармати з слабою охороною, котра розбіглась. Батарея була галицька, на додаток не мала набоїв! Повстала певна розгубленість: що робить?

Гармати треба б вернуть, тим паче, що були без набоїв, та по ближчих оглядинах вони були поважно зношені.

Того дня під вечір приїхала делегація од галичан просить повернуть батарею. Життя мають тяжке. Весь персонал після тифу, ще слабі та непевні завтрішнього дня. Не мають довір'я.

Про наш рух "банд Тютюнника" знають з наказу XII Червоної армії — держать пильну охорону. Про справи політичні мало що до їх доходе, бо стоять під пильним доглядом. Патронів трохи дадуть. Батарея в стадії формування, має вирушить проти поляків. В тім стані, як тепер, не можуть до нас пристать. А взагалі, дороги іншої собі не бачуть. Попередили ще, що рух наших частин на захід для командування XII Червоної армії знаний: десь близько знаходиться сильна група червоних, призначена до ліквідації "банд Тютюнника". Мусимо бути обережними. Гармати вернули.

Розвідка дала знать про появлення на півдні кінноти та бронепотяга. Частини групи круто повернули на схід, правим берегом Бугу. На схід повернули і інші групи. В великім селі, здається, Піщаній, наш полк і чорношличники розташувались на ніч.

Рано, коли ми готовились до дальшої дороги, надворі стояв густий туман. Несподівано з півдня почулись один за другим гарматні вистріли, а над селом розірвались шрапнелі. Чорношличники пішли правим боком риссю, піші курені виступили на південь. Я дістав наказ виводить обоз, коло 350 возів. Дорога вела через невелику річку; там, на мості, власне, пропускались вози. За селом, в одлеглості коло ½ км, починався ліс, де обоз мав простягтись по дорозі. Недалеко чулась густа стрілянина. Почали стрілять гармати Черніцина. З противного боку била батарея 4–6 гармат і безпереривно вело огонь кільканадцять кулеметів. З нашого боку одгризались кулемети короткими чергами.

Коли вийшов останній віз, я пішов до обозу. На дорозі за селом, може, 100 м застряв віз з кулеметом, що становив охорону обозу. Хорунжий Петро Отрішко, козак-кулеметчик та візник щось робили з колесом.

Бій припинився. З правого боку почали висипаться чорношличники, вискочив з гарматами Черніцин і повною риссю минув віз. Лівою стороною через річку спішно перебирались піші. Значить, невдача.

Нарешті можна "їхать дальше, віз поправлено. Отрішко приліг за кулеметом.

Саме в цім моменті кінна колонна в сірих шапках почала вилітать з села вулицею, неслась прямо на віз. Візник зскочив з возу, впав на землю.

"Петре, стріляй!"

З одлеглості 50–60 кроків застрочив кулемет. Полетіли люди, почали падать коні, чоло колони склубилось, а коли кінчилась стрічка, атакуюча переможна кіннота понеслась назад. Дяченко в тім часі з частиною своїх уже йшов до контратаки. На тім бій кінчився.

Чорні зникли в лісі, віз Отрішка рушив за ними. Присівши на віз, обняв його, блідого, але спокійного після пережитої хвилі.

Була вже обідня пора, коли під самим лісом знову колесо злетіло з воза. Забарилося з півгодини з цим, а потім в лісі ми нікого не найшли: ні обозу, ні чорношличників. Глибокої ночі найшли своїх. Настрій сумний, страти значні, тяжкі. Убито Халаїма, курінного республіканців. Згинув невідомо коли командир кармелюків Троцький.

Ранено к-ра наливайківців Зільницького з перебиттям кості вище коліна. Убито або полонено коло 30 козаків та старшин. Винесено і виведено понад 40 ранених.

Чорношличники мали двох ранених, а в бою помочі не дали. Вони прямо втекли! Якби не Отрішко, могла наступить катастрофа для піхоти і обозу, бо Дяченко, певно, не прийняв би кінної атаки.

В моїх очах багато стратив він і його полк. Не виконали обов'язку виручки в скрутну хвилю. Бій забрав амуніцію.

Осталось по 3–5 патронів на рушницю, ІУг стрічки на кулемет. Невідомо, що з Алмазовим, Литвиненком, де Гулий?

Спали не роздягаючись, коням попущено попруги, охорона посилена. Шкода було згинувших товаришів, тяжко ранених, а між ними — Зільницького. Взагалі, положення катастрофальне.

Рано приїхав Гулий з Алмазовим. Був посланець од Литвиненка. Гулий вернувся з наради у Павленка. Алмазов чув бій, був недалеко, 7–8 км. Ішов уже на поміч, коли його роз'їзд ствердив нашу поразку. Литвиненко вислав розвідку в сторону гарматного огню, був готовий до бою, але ситуація застала його досить далеко, поміч не поспіла б.

Ідем на Голту більше скуплено. Недалеко жила сім'я Халаїма. Республіканці винесли з бою тіло свого курінного. Тепер передано воно матері та сестрі. Хто і як похоронить Троцького?

Ex, Ігор! Славний ти був товариш! В бою хоробрий спокійною мужністю, любив вихилить чарчину в компанії, од 1914 року оминали тебе ворожі кулі, не дався шаблям, а от де прийшлось склаісти голову. По двоє-троє прибуло десяток козаків з загинувших. Хтось бачив Троцького з розрубаною головою. Добре хоть те, що згинув Ігор козацькою смертю од шаблі, а не од припадкової кулі.

На третю ніч після Піщанської поразки, коли минуло пригноблення, зібралось нас за вечерею п'ятеро: Дубовий, Савосько, Герасимов, прибувший Лощенко і я. До горілки ніхто не був охочий, а саме хтось з селян приніс сулію перваку з мелясу, миску огірків, здоровенну ковбасу. Хазяїн поставив чарки та хліб, а господиня — товченої картоплі з шкварками та миску оладок. Чарок було шість, може, зайде Євтушенко, він чарку любе. От і Ігор був великим мовчальником, а ще більшим любителем доброї чарки. Каганець блимає, в хаті темнувато.

Входить селянин в чорній свиті, з бородою, в високій смушевій шапці, з ціпком в руці. Підходе до столу, бере чарку ту шосту, вихилив мовчки, "щоб дома не журились!" Поволі повернувся, зняв шапку, не хапаючись, стягає свиту. Ігор!

"Звідкіль взявся, як нас найшов?"

Троцький по-своєму мовчки з каждикі привітався, вихилив ще чарку, не хапаючись, закусив і тоді почав розказувать.

Його оглушила і контузила граната. Очунявся, коли стемніло.

До села доліз з трудом, найшов палицю і, підпираючись, пішов до тієї хати, де ночував. Вулицею ходили і їздили кіннотчики, на нього уваги не звертали, може, з уваги на темноту, свиту та довгу бороду. В хаті його пізнали, помогли роздітись, поклали в постелю, підгодували, не забуваючи про чарчину. (Ти, Ігор, вип'єш і помираючи!)

Другого дня червоні ховали своїх заритих, мали їх багато, а між ними — командира кінного полку. Великі страти понесли од кулемета, коли збитою колоною вискакували з села за утікаючими. (Отрішко!) Селяне звезли наших убитих на кладовище і поховали з попом, діставши дозвіл. В червоній кінноті видно добру дисципліну, про що свідчить відношення до селян, котрі не нарікали на грабунок та самоволю. Кіннотчики мають добрі коні, зброю та достатньо убрані. Атакували нас полк піхоти коло 1000 багнетів, 300 шабель кінноти при 4-х гарматах і коло 20 кулеметах. Випадає — 3:1. Троцький над збірною могилою промовив прощальне слово, а селяни поставили хрести на обох могилах.

Страти червоних майже вдвоє були більші. Після похорон кіннота покинула село. Господар хати підвіз Троцького і ще двох козаків, що ховались, до другого села, а далі йшли, розпитуючись по слідах. Чує себе Ігор непогано, болить бік та нога. Коли кінчали вечерю, прийшов лікар. Бік був синій, нога напухла. Контузія поважна, треба полежать на возі 7-10 днів.

На другий день зближаємось до Голти, що лежить на правому березі Бугу. Тут вливається р. Синюха — "Синя Вода".

По обох берегах Синюхи розкинулись Богопіль та Ольвіопіль. Тепер ці три містечка звуться Первомайськ. Тут схрещуються в Голті дві залізниці, творячи важний вузол. Місто не мало більшого гарнізону. Наш полк, атакуючи переправи через Буг і Синюху, не поніс страт, не добув і амуніції, хіба щось з тисячу патронів взяли наливайківці, котрими тепер командував Клим Андрущенко. Республіканців перейняв Василь Корніїв. Всі групи вийшли в простори херсонських степів. Надходила весна 1920 року. Повіяли теплі південні вітри. Хворі та ранені почали швидко приходить до здоров'я, до чого в немалій мірі причинився здобутий в Первомайську запас ліків. Зільницького одвезено додому. Коло Новоукраїнки сфорсовано залізницю. Села розкинуто рідше, земля вкрита свіжою травою, ранніми квітами. Далеко од фронту немає поважніших противних сил, легше дихається, певніше почувається. В багатших селах легше набути добрі харчі. По- старому немає білизни, докучають воші, головне, немає патронів. Великодні свята спотикаємо в бідних хуторах, загублених в широкій степовій балці. Господині та кухарі постарались. Паски удались хороші, мальовані яєчка, жарені поросята, ковбаси та, розуміється, і горілка. Люди раді, що наш панотець посвятив свячене, що треба було везти 15 км до Долинської, великої станції.

Тут спіткала мене немила пригода.

Розговівшись як належить, вийшов я з хати надвір, захотілось погрітись на сонечку, котре припікало щодень міцніше. Побачивши величезну скирту соломи, а при ній драбину, виліз нагору, зробив кубелко та положився в своїй шкіряній куртці.

Згадав рідних, замислився та несподівано заснув. Правда, за столом випив пару чарок міцної горілки. Почало сниться, що надходе хмара, починає гриміть щораз ближче. Ударило близько і збудило.

Сонце світить, небо чисте, а тут близько знову загриміло знайомо. Підняв голову — ой! Стовп чорного диму розходиться перед хатами. З сходу помалу надвигається велика лава піхоти, досить далеко, не ближче кілометра. Швидко спускаюсь, біжу до хати. Господарі перелякані: "Де ви були? Вас шукали, потім одійшли". — "Куди пішли?" — "Отією балкою, шляхом". — "Давно?" — "Хіба з чотири години!" Ой, довго ж я спав. Щось господиня всунула до кишені куртки. Попрощавшись, погнав балкою з слідами колес. Містами по боках росли кущі тернини, грушок, шовковиць, уже в листях і квітах. Можна сховатись од біди. При поясі — наган та невеликий кинджал. Вирізав добрий ціпок та з дві години маширував прискореним ходом. Навкруги тихо, спокійно. Невідомо, коли згубив дорогу. Степ підсох, твердий, колеса сліду не лишають. Піднявсь на гору, глянув — ніякої оселі і руху.

Знов пішов балкою. Вечоріло, коли вийшов на хутір. Гарний садочок, повний білих, рожевих та жовтих квітів на деревах. Тут присів одпочить. Дістав з кишені пакуночок — кусок білої паляниці та ковбаси. Спасибі господині, пригодилось. Дуже захотілось пить, та треба було і розпитатись.

Іду до хати, а тут вискочили собаки. З хати вийшов хазяїн, придивляється.

"Христос Воскрес!"

"Воістино Воскрес!.."

"Винесіть води".

"Заходьте до хати".

Чистенько, святочно, гарні квіти в горнятках. Господарі — літ по 30–35, двоє дівчаток 12–15 літ, наймит літ 17 чи родич, поглядають тривожно. Питаюсь, чи давно проходило військо? Глянули одно на другого: тут ніхто не проходив.

"Чи з балки є дорога на праву сторону?"

"А звідкіль ви ідете і куди прямуєте?" — називаю хутори.

"Коли вам треба на гостинець, то треба було повернуть вправо давно, верстов вісім".

"А гостинець куди веде?"

"На Бобринець".

"Далеко до нього?"

"Верстов дванадцять, вийдете за садок, а там балкою повернете".

Напився доволі молока, подякував і пішов. Догнала мене дівчинка, дає завинятко, показала керунок. Сердечно їй подякував і поцілував. Завинятко величеньке, всередині булькає. Пройшовши добрий шмат степу, вийшов в балку, а під ногами почув дорогу. Було зоряно, легко переконатись в керункові. Йдеться легко. Ніч тепла, тихо, нагана заткнув за пояс. Балка заросла по боках кущами. Трохи втомився, присів одпочить. Бере на сон. В тишині відчувається життя, щось писне, зашелестить, здається, підкрадається, підходе. Пильно слухаю.

Треба хіба йти понад балкою горою. Ще прислухаюсь — хтось їде! Щораз ближче, і можна пізнать тупіт кінських копит. З наганом в руці зачаївся за густа м кущем. їдуть двоє, чути тиху розмову.

"Стій! Руки догори! Переймай!"

Коні кинулися вбік. їздців — як вітром здуло, затріщало в кущах. Хватаю за вуздечку. На одному сідло, на другім — мішок з січкою, перетягнутий попругою, стремена ковальські. Це свої! Так їздять новоприбувші.

"Хлопці! вертайтесь!" — "А ви хто будете?" — "Свій, вертайтесь!" — "То ви xiба пан сотник А-ко?" — "Він самий, а хто одзивається?" — "Я Голекса!" Далеченько вспіли пробігти. Козак Олекса з охорони штабу групи не раз їздив зі мною квартир'єром-розвідчиком. Мав коло 30 літ, бувалий, спритний і хоробрий. Всі троє раді зустрічі, бо їм тоже трапилась пригода, подібна моїй. Вони вискочили під кулями і заблудились. Тепер, маючи дві шаблі, два карабіни, нагана, становили ми щось! На коні чувся холод ночі. їхалось і йшлось поперемінно.

Ото вже широкий тракт. Карабіни готові до стрілу.

Десь далеко чути собак, значить, близько село, а собак потривожено. В селі хтось чужий. Зробивши широке півколо, обережно підходимо з боку. На сході небо починає прояснюваться, світає. Село велике, а в ньому свої. Дубовий та інші вважали мене загинувшим або полоненим. Більше горілки не питиму. Вся група зібрана в кулак. їдем на Бобринець, повітове місто на Херсонщині. Є надія добуть амуніції та всякого військового припасу. Розвідка донесла про великі військові магазини в тім місті та порівнюючи невеликий гарнізон. Командує якийсь Рак.

До Бобринця недалеко. Група вирушила зараз після мого повернення. Як водиться, маю виконувать обов'язки коменданта міста. Тепер маю в команді десяток кінних та з п'ятнадцять піших. Всі озброєні та мають по 5–6 патронів.

Було світло, перед сходом сонця. Черніцин ударив з гармати, над містом розірвалась шрапнель, Литвиненко понісся на станцію, Дяченко ударив на місто з правого боку, Дубовий розвернув піхоту в лаву, заатакував з сходу. Кіннота мала висунутись за місто, забезпечуючи можливий підхід відсічі залізницею або трактом. Заскочена залога боронилась коротко і зникла.

Піхота вийшла на край міста, зоставивши курінь республіканців в моє розпорядження. Захоплено великі магазини різних продуктів та сотні возів. В панцерній касі найдено два мішки грошей, срібний маленький кинджальчик і золоті жіночі часи з трьома маленькими діамантами. В місті мали ми стоять добу. Викликав до себе представників усіх інституцій та казав скласти іменні списки з означенням сімейних та нежонатих службовців. Також викликав представників жидівського кагалу.

Тим часом хорунжий Отрішко видавав з магазинів продукти частинам. Забрав його од мазепинців і став моєю правою рукою.

Більше двохсот возів нагружено цукром, рисом, різною крупою, борошном, салом, сіллю, кільканадцять мішків правдивого кофе.

По списках видано урядовцям по мішкові цукру, рису, каш, муки та сала. Нежонаті дістали втроє менше.

Всім виплачено трьохмісячну платню.

Двоє старші віком жиди прийшли, оглядаючись. Казав їм сісти та бути спокійними. Просили не обижать своїх одноплеменців, бо були вже випадки грабунку. Зараз вислав зв'язкового до Корніїва посилить патрулі, витіснить за місто чорношличників, арештувать і довести в комендатуру бешкетників, хто б не був.

Жидам сказав, що грабіжники будуть покарані сурово до розстрілу. За порядок можуть бути спокійними. На кагал дістануть по 10 мішків цукру і рису, по 20 мішків каші і муки, бочку олії та мішок кофе. Ми тоже маємо недостатки. Нехай і кагал нам поможе в міру своїх можливостей білизною, обув'ям, а може, милом.

Вечором принесено 20 пар черевиків, 50 пар білизни і кілька брусків мила. Дістали обіщане і були дуже задоволені, я тоже. Од поштовців прийшов швець, взяв міру, а ранком приніс гарні чоботи. Мої порядно зносились. Залізничники принесли замшеве убрання, новесенький наган з 50 патронами, а пізніше — ще з 1000 патронів до рушниць. Дістали мішок кишмишу, хоть було того мало. Забувся пригадать про масу сушених овочів та фруктів, вони тоже пішли на вози та приділені службовцям та жидам.

Трапилось бути свідком неприємного, дуже прикрого випадку. З трьома козаками поїхав глянуть, як орудує Отрішко, побалакать з Корнїівгм, подивитись на вулиці.

Отрішко показав себе добрим господарем. Спокійна праця і порядок. Хто що діставав — квитував і од'їжджав. Придані в поміч 10 козаків та підстаршина працювали чітко і жваво. Всі вони були раді білизні і обуви.

Так їдучи, побачили ми чориошличника на коні, а перед ним — жида з налигачем на шиї. Прискоривши коней, зараз догнали чорного. Цього типа пам'ятаю.

"Стій! Що тут робиш, чому не в полку?" Той кинув на мене злий погляд, смикнув налигач — скоріше!

"Злазь з коня, пусти налигач!!!" — чорний повернув карабін в мій бік.

"Проїжджайте далі, не ваше діло!"

Купка людей стала, дивиться — патруль здалека йде сюди. Взяла мене лютість, вихопив нагана.

"Пусти налигач, бо вб'ю!"

Хлопці кинулись, схватились один — за вуздечку, другий — за карабін.

"Злазь! А ви ідіть додому", — крикнув до переляканого жида.

" Гаспадін товариш! Не убивайте його!"

"Марш звідціля!"

Жид зник. Чорного роззброїли, одібрали коня. Саме підійшов патруль.

"Як звешся?"

"Нестір Галайденко", — відповідає сміло.

"Давно в полку?"

"Рік".

"Знаєш, на що заслужив? Яку пляму кидаєш на всіх нас?"

"Батько наказав мені їхать і дещо добуть. Добув би, та ви перешкодили".

Чорношличники звали Дяченка "батьком".

"Лягай тут!" — мовчки ліг, не просився. Мовчав, коли на голий зад впало 25 нагаїв і з посинілого полопаного тіла полилась кров.

"Тепер іди шукай свого батька", — Галайденко глянув на мене, а злоба і ненависть в тім погляді — пекельні. Коня і зброю забрано бандитові.

При першім спітканні Дяченко категорично потребував вернуть коня і зброю та гірко нарікав на покалічення бойового козака за якогось жида.

"От що, Петро! Маєш у себе Бурбу, Плужника, Броже, Черніцина, добрих, свого імені достойних старшин. Маєш хороших порядних козаків, котрих знаю давно і тепер пізнав: Толька, Перепелицю, Якименка, Пшеничного, Кузю, Ромця. А єсть і такі, як Галайденко.

Коли трапиться подібний випадок як тепер — буду розстрілювать. Кінь і зброя роздані достойнішим, а коли Нестор Галайденко такий бойовий, то добуде, як зад виліче. Про тебе і чорних іде не зовсім добра слава".

"Ну, добре. Нехай буде так. Кому іншому не пройшло б".

Потім додав іншим голосом:

"Всі у нас дивуються, що Нестір попав на свого. Помимо всього — це один з найодважніших козаків. При тім такий, що я сам, коли говорю з ним око в око, маю пістоль одбезпечений! Ти, одначе, остерігайся!"

"Немає страху. Балакать нам не прийдеться. А попадеться на подібнім вчинку, застрелю як пса; не мене, а його попередь".

"Тю! Ти якийсь жидівський оборонець!"

"Хай і так буде. Вони тоже люди, а обижають їх, хто хоче".

"Правдивий жидівський батько!"

"Лічись, Петро, з словами та заглянь глибше в своє сумління".

На тім кінчилась розмова і моє відношення приязні до Петра Дяченка.

За мною осталось насмішливе "жидівський батько"

Це мене не ображало.

Після Бобринця обоз збільшився на 200 возів, нагружених продуктами, та на 100 возів до транспорту піхоти. Хворих і ранених осталось в рухомім шпиталі 40 %. Вилікуваних скеровано до обозу на візників або до куренів. Почали вливатись охотники. При стані 1000 людей до харчування 750 було без зброї, решта майже не мала патронів. Такий стан був в Київській і Волинській групах, зменшилась кількість набоїв до гармат. В моменті опущення Бобринця весь склад повстансько-партизанської армії Омеляновича-Павленка лічив:

Піших коло 3 000, в тім — 25 % озброєних, 20 тяжких кулеметів.

Кіннота — 1000 шабель з 20 кулеметами.

Артилерія — 12 легких гармат, при стані 5–6 набоїв на гармату. Забезпечені харчами на довгий час, ми були не в силі вступить в бій. Шабля мала рішуче слово, як ударна сила та охорона.

Стало питання: буть чи не буть?

В недалекій одлеглості лежало над Бугом місто Вознесенськ. Там проходила залізниця з Одеси на Полтаву і Долинську з мостом через Буг, існував і пором.

Агентурна розвідка подала такі дані: в Вознесенську містилась головна база зброї XII Червоної армії. Сильний, добре узброєний гарнізон ставило до 1800 багнетів з десятками кулеметів на тачанках, батарея легкої польової артилерії, тяжкий шестигарматний бронепотяг з 40 кулеметами, десантом та ремонтовою командою. Перед містом — окопи з колючими дротяними загородами.

Перед цим до хати, зайнятої Дубовим і мною, під'їхав віз з двома селянами. Один, на вигляд коло 50 літ, увійшов до хати і, видно, знаючи Дубового, привітався: "Міністр Ісак Мазепа". Ми аж підскочили.

Гость виглядав солідно, говорив переконуюче. Остався переночувать. Переїхав він границю і фронт, щоб нас найти і дать наказ пробиватись на захід до Польщі. Там сформована 6-та Стрілецька дивізія, 3-тя дивізія на лівому крилі фронту не переривала боїв.

Уряд Укр. Нар. Республіки підписав союз з польським урядом на рівних правах, маючи запевнену поміч Франції, Англії та Америки. Польща поможе нам звільнить Україну та забезпечить зброєю, медикаментами та потрібним військовим майном.

На вечерю запрошено Алмазова, Дяченка, Литвиненка та Лощенка, за столом було семеро. Мазепа тепер ще раз передав вищеописане.

Мовчання, яке наступило, нарушить прийшлось мені, хоть наймолодшому положенням. Запитавши, чи можна уважать вечерю за приватну зустріч, а не офіціальну, дістав відповідь: "За приватну".

"Чи позволите, пане міністр, запитать приватно?"

"Будь ласка".

"Союз з Польщею має величезне для нас значення, особливо політичне. Але, так думаю, що подаючи поміч не заради симпатії для наших гарних очей, а для користі для себе. Отож, хочу спитать, яку платню хоче мати Польща?" — Лубовий та Алмазов піддержали.

"Як з Галичиною? Брати ж, а там ще рани свіжі".

"Що ж? Треба було де в чім поступитись. Галичині запевнена широка автономія. В майбутнім справи урегулюються. Польща — менша, бідніша і слабіша потенціонально. Захід нас не знає. Коли пізнає, умову можна переглянуть. Ніякий політично-дипломатичний акт не був довголітнім. Нарушавсь стороною, котрій переставав бути вигідним. Дивитись треба наперед. Часом голос серця мусить поступитись перед голосом холодного ацалізу".

Переночувавши, Мазепа поїхав з охороною до Омеляновича-Павленка.

Нас чекали нові події.

Керунок руху і місто атаки — Вознесенськ.

Вирушаю з 50 кіннотчиками, як звичайно, квартир'єром-розвідкою.

Велике село Єланець.

До Вознесенська — понад 40 км. Виставлені дозори нікого не випускають. Одведено район каждій частині. Тут, як під Бобринцем, зібрана в кулак вся Запорозька група. Марш одбувається вдень.

Для себе і Дубового вибираю половину великої хати. Себе не виявляєм. Господарі щось чують внутрішнім нюхом, як завше, скоро находиться якийсь спільний флюїд. Хазяйка скубе зарізану курку, молоденька кароока донька ставить на стіл пахучий свіжий хліб, масло, ряжанку. Господар пихкає люльку, підсовує тютюн. Що ж, некурящий.

"А може, чарочку вип'єте?"

"Хай їй біс! Зарікся до кращих днів".

"Так, так. Час непевний та і невеселий!" — Видно, хотів би щось ще спитать, та моє шкіряне "комісарське" убрання онесмілює. Спільна українська мова скорочує відлеглість, зв'язує.

Починають прибувать частини.Єсть Гулий з штабом. Дубовий задоволений мешканням, плескається в приготовленій воді. Джура Яків, котрий нас обох доглядає, щось обмовляє з хазяйкою. Тільки підкріпились, посланець Гулого — їхать до отамана, це значить Омеляновича, з довіреним старшиною. Дубовий пропонує мені. їду охоче перший раз на велику нараду.

Штаб армії поміщався на хуторі в п'яти км од Єланця.

Зібралось народу чимало: командири груп — Гулий, Тютюнник, Загродський, командири окремих частин — Дубовий, Алмазов, Литвиненко, Дяченко, Недзведський, Чижевський, Палій, Чорний, начальники штабів груп — Крат, Вовк, третього не пам'ятаю. Десяток таких, як я, довірених. З приємністю спіткав сотника Барила, хорунжого з штабу 2-ї дивізії, в Кременчуці. Тепер — особистий ад'ютант Павленка. Всіх було 25 чоловік. Ходило про обговорення атаки на Вознесенськ.

Збори оголосив командуючий, ситуацію окреслив п. полковник Долуд, начальник штабу армії, спокійна, зрівноважена людина.

На нараді усталено катастрофальний недостаток амуніції, зброї для піхоти, ліків, одежі та обуви. Для прикладу:

Алмазов мав тепер 2 гармати, а до їх — 12 гранат та шрапнелей. Дві гармати прийшлось знищить. Черніцин до 2 гармат мав 30 стрілен. На кажду гвинтівку випадало 6-10 набоїв, на кулемет 1–1½ стрічки. Це в нашій групі. В Київській було трохи краще, в Волинській — як у нас. Київці мали 6 гармат, волинці — 4.

Нарада була недовга. Забирав голос Тютюнник. Говорив — як рубав. Його розумування мені подобалось. Чулась віра в перемогу, певність командира своїх частин.

План атаки усталено такий:

В стисло окресленім до минути часі групи займають вихідну позицію.

1. Запорозька група поведе атаку міста своїми силами з приданою кіннотою Київської групи. В одлеглості кілометра од міста піхота розвернеться куренями, влучивши неозброєних для оказания кількості. Неозброєні матимуть в руках кілля.

Гармати займуть позицію за піхотою, вигідну для обстрілу доїзду до залізничного мосту.

Над ранком кінна колона коло 600 шабель шляхом-трактом тихо підсунеться на 300 метрів до міста і одночасно з гарматним пострілом влетить до міста, сіючи переполох. По дорозі виділить полк Литвиненка, котрий має опанувать міст і перейти на другий берег, ушкодивши залізницю. Піхота вирушить за кіннотою, обсяде місто, дозброїться та приступить до ліквідації гарнізону разом з кіннотою.

2. Київська група атакує станцію, гарматним огнем розбиває бронепотяг або одганяє, розбиває охорону, захвачує ворожу батарею. Проходе місто і переправляється на правий бік Бугу. Чинить в тісному зв'язку з запорожцями.

3. Волинська група форсує залізницю в 7 км од міста, нищить її на 300–400 метрів, захвачує переправу ві|ще Вознесенська, переходе на правий берег, утримує переправу до підходу інших груп. Кіннота минає волинців, висовується, ведучи розвідку на Ананьїв.

4. Піший Запорозький полк остається до кінця переходу гарнізоном в місті. Запорозька група виділе комендатуру, котра забезпечить порядок в місті і поділ здобутого військового майна.

5. Обози груп з виділеною охороною в часі бою мають знаходиться на шляху до Єланця. Вирушають по одержанні наказу.

6. Начальник штабу армії буде в часі рою при Запорозькій групі. Кінна група чинить під командою полковника Крата.

7. Зміни в вищеозначеній диспозиції допускаються в залежності од ходу операції командирами груп в порозумінні з підполковником Долудом. Головним завданням лишається сфорсування Бугу. Вознесенськ мусить буть здобутий.

Тиха ніч кінця квітня. Спереду кіннота, Алмазов, піхота на возах, обоз в найбільшій обережності зближувались до Вознесенська. Ніхто не закурив, ніяких розмов. Команда півголосом. Каждий розуміє вагу хвилі. Обоз затримується: охорона його кладеться на Окрему кінну сотню сотника Петруся. Всі піші строяться в курінні колони; рушниці в більшості без багнетів. Мало їх, може, 300. Більшість з кілками, а навіть соняшниковими стовбурами. Рушаєм пішо. Шлях м'який глушить всякий рух. Ось видно внизу де-не-де огники — то Вознесенськ.

З правої сторони шляху — висока могила, на ній — групка людей. За нею скуплена кіннота. Передсвітня темнота. Курені розвертаються вліво. З Дубовим виходимо на могилу, тут Тютюнник, Гулий, Крат, Долуд. Десь спереду пластунироз- відчики, кінний роз'їзд.

Од'їжджає Тютюнник, сходе з могили Крат. Спускаємось і ми з Дубовим. Займаю місто в Мазепинськім курені на правім крилі, де долучено комендантську команду. Тихо, як мари, проходе кінна колона.

Як помітив раніше, завше перед боєм починає мене трясти, ніяк не можу над цим запанувать. Вся істота напружена: ось-ось начнеться. Довго тягнуться хвилини… В тишині громом ударив гарматний постріл, донеслось далеке: "Слава!" Київці пішли в атаку. Трохи одлягло, перестає трусить. Перед нами: "Сла-а-ава!" Рушаєм вперед, розвертаючись в лаву. І раптом — сильний кулеметний та рушничний огонь, густо засвистіли високо кулі, а ще за хвилину чвалом купами пролетіла назад кіннота. Атака кінноти понесла невдачу. А київці бились. Гримів гарматний огонь з обох боків, грали кулемети. Світало, коли там затихло трохи, гармати бронепотяга замовкли, їх легко пізнать по дзвінких вистрілах. Полк заліг. Несподівано одізвались знову гармати і кулемети бронепотяга од мосту, а в короткім часі пролетіла звідтіль кіннота Литвиненка, минаючи нас з лівого боку. Густо рвались гранати та шрапнелі на нашім лівім взгір'ї, не чинячи зрештою ніякої шкоди. Огонь вівся в слабій видимості, для враження.

Розвиднялось скоро, розовів і червонів схід, коло станції бій не спинявся. З боку міста по обох боках шляху почала висуваться густа лава піхоти. Йшла з криком, стріляючи з ходу. За лавою їхало багато тачанок з кулеметами. Часом через голови летіли в наш бік кулеметні черги. Ми мовчали. Кажда куля мусила попасти в ціль.

Уже добре чути крик: "Бандіти, здавайтесь!" Ми мовчали, хай ще ближче підійдуть. А вони підходили. Шляхом спереду двигалась збита група коло 40 чол. "Спокійно! Цілься! Випусти по два патрони, кулеметам — по дві короткі черги!" — впала команда Дубового. Він стояв рядом. Перед нами з лівого боку почали падать. В цім моменті повним ходом вилетіли шляхом дві гармати Алмазова, розвернулись і вдарили "на картеч" по висунутій групі. Її як змело! Решту свої стрілен гармати випустили по лаві. Там заклубилось. "В атаку! Слава!" Команда і напівозброєна піхота кинулась вперед на ошарашену лаву за зброєю та патронами, а одночасно на праве крило та в тил вилетіла наша кіннота на чолі з Кратом та Дяченком. Далі наступив погром.

Ми ще не в спіли зчепиться, як все, що було в полі, полягло під шаблями. Далі діялось по диспозиції. Кіннота, не затримуючись, пішла дальше, забрала пором і почала переправляться. Київці, опанувавши станцію, захватали батарею, а при помочі залізничників пустили паровоз на бронепотяг, котрий, підбитий, одначе, утік на південь.

Підкреслить належить упертість та мужність київців, велике уміння Тютюнника, його рішучість. Виняткове майстерство кінногарматчиків Алмазова, а властиво, його самого, одчайдушність Дяченка та його "синків", котрі на чолі недавно сконфуженої кінноти перші врізались в лави противної піхоти, забрали всі кулемети. Хоробрість особисту Крата. Підкреслюю холодну спокійність, передану підлеглим, у Дубового, що єсть прикметою майбутнього командира великої міри. Така перемога над сильнішим огневим засобами трапляється рідко!

Здобич перевищувала найсміліші припущення. Коло 60 гармат, сотні кулеметів, десятки тисяч рушниць, з півтора мільйона патронів, тисячі гранат та шрапнелів. Все нове, вислане з фабрик. Достатня кількість ліків. Маємо все, крім білизни, обуви та одежі. При оказії прийшлось бути свідком трагікомічного моменту. Стоїть огромна фігура чорношличника в чорнім жакеті. Рукави — до ліктів, півкруглі поли розійшлись! спереду, а з тилу випирає з прорізу зад в широких чорних штанах. Видно почорнілу сорочку, а на голові — шапка з довгим чорним шликом. Рядом — кінькиргиз, маленький, гривастий, товстоногий, залізної витрималості, посідаючий виняткову швидкість. Козак і кінь широко знані. Кузя — найвищий в армії, має 2,18 іуіетри і понадлюдську силу. Його кінь — найменший. Кузя, коли треба, виймає ноги з стремен, розставляє на землі ноги, і киргиз проходе легко.

У Кузі лице велике, завше в чорній густій щетині, навислі брови, з-під которих ясно, по-дитячому дивляться невинно очі, відповідаючи добродушності вдачі.

Коли я під'їхав, Кузя конфузливо п|очервонів, засалютував і, видно було, зніяковів.

"Кузя! Кому ти забрав фрака?" — питаю.

"Я не забирав, мені дали…"

"Хто дав?"

"Ось з цього дому". І

"Ану ходім!"

Мешкання порядно утримане, живе лікар-жид.

Стверджує, що "добродій" просив дать щось надіть чорне, коли є, бо на нім був дуже знищений "жупан". Дав свій старий жакет.

Може, і правда.

"Скидай, — кажу, — братіку, жакет, тобі він не личить, та надівай свій жупан, так буде краще".

Затріщав жакет, а лікар жахнувся:

"Ой, пане! Немає жупана".

"Як нема?"

"Він уже горить. То шмаття, а в нім — мільйон вошей!"

Комендатура близько. Найшлась можлива, досить велика блуза, і Кузя, задоволений, підняв ногу, сів в своє високе сідло та поїхав, піднявши коліна майже на рівень носа.

По всьому видно, що прийдеться побути в Вознесенську не менше трьох днів.

З міста і ближчих сіл збирались вози. З магазину видавалась зброя, риштунок, медикаменти, перев'язочні матеріали.

Од кожної групи прибули до помочі і поділу представники. Всі побирали зброю та амуніцію в першу чергу, хто скільки міг погрузить.

Отрішко пробував вести рахунок, а потім лічилось на вози, і йшло про час. Мало було сну, далеко висунуті дозори по залізниці стежили в зруйнованих містах за можливістю появи бронепотягів та ешалонів. Волинська група сполучилась з Київською, тепер озброювалась, як і ми. Всі почули силу в собі, певність; готові до бою, вірили в щасливий кінець п'ятимісячних змагань в неймовірних умовах зимових маршів.

Переправився і наш обоз, остались чотири новонабуті кухні та при їх — вози з продуктами. В місцевій пекарні випечено хліба на тиждень. Четвертого дня рано піхота покинула Вознесенськ. На поромі остатніми переїхали ми з Дубовим, кіньми та возом, де сидів Яків з нашими речами. Замикала остаточно колону наша Окрема кінна сотня Петруся. Не сподіваючись погоні та і не боячись її, тепер спокійно одсипались на вимощенім сіном возі.

Вийшло з Вознесенська кілько тисяч возів! Обоз розтягся на десяток кілометрів. Полк мав тепер 30 новеньких кулеметів, а до каждого — по 15 набитих стрічок. На рушницю (з багнетом) видано по 250 патронів, разом з новими підсумками та шкіряними ладівницями. Мали ми з 50 пудів піроксиліну та толу.

Алмазов мав тепер 6 новеньких гармат, Черніцин — 4, а Лощенко почав формувать нову батарею. В гарматних возах лежало по 300 снарядів на гармату.

Другого дня групи розділились і пішли не дуже широкою полосою, одна од другої 5–8 км.

Весною почали ширитись чутки про повстання в різних кутках Київщини та Поділля. Щораз прибувало до нас більше охотників. Чулось не раз про повстанців Чалого, Заболотного, Шепеля. З села Глодоси влучилось до полку коло 60 молодих озброєних добрих хлопців під проводом Недайкаші, пізніше цей загін поповнився та розвернувся в курінь Низових запорожців. Був дружнім і бойовим, а Недайкаша — добрим командиром.

Возом в пару коней приїхав залізничник Кащук з чотирма синами 17–25 літ, жінкою і дочкою. Прилучилось коло 80 повстанців Волинця, сам отаман десь зник. Полк поповнювався щодень. Прибуваючі були елементом молодим, морально здоровим. Було трохи праці над ними з муштрою та карністю. Близько Ананьева, коли група готовилась до атакування цього міста, надійшла відомість про повстання пішого Чорноморського полку та кінної бригади галичан з батареєю під командуванням Шепаровича. Повстанці два дні ведуть тяжкий бій під Ананьєвим з переважаючими силами Червоної армії.

Кінно-Запорозький полк і чорношличники з маршу пішли в бій, піхота на возах приспішила марш. Прибули ми в критичний момент, коли у чорноморців кінчались патрони. Курені розвернулись, підперли знесилених чорноморців, передали набоїв, застрочили наші кулемети.

Численні противні лави подались назад, а тоді на них кинулись наші кіннотчики. Бій припинився, червоні, кидаючи ранених та кілька кулеметів, в переполоху одступили в ліс, рятуючись од повного знищення.

Од полонених усталено, що наступала піша бригада коло 4000 багнетів з батареєю. Шепарович не мав амуніції ні до карабінів, ні до гармат. Атакувать кінно не рішався, одійшов дещо назад на правім крилі. Після ананьївської операції сили армії значно побільшали. Перед нами лежала прифронтова полоса з значними силами в більших містах та оселях. Місцевість вкрита більшими та меншими лісами. Треба перейти чотири залізниці, де курсували бронепотяги, а на станціях стояла охорона. Проривать з нашими обозами було ділом нелегким.

В штабі армії одбувались наради, посилено агентурну розвідку. Остаточно постановлено ударить в трьох керунках, де стоять сильні залоги, наробить більше переполоху, зібратись, одскочивши, в кулак, і форсувать остатню залізницю коло ст. Крижопіль. Взять керунок на Ямпіль-Томашпіль, де мала держать фронт 3-тя Залізна дивізія Удовиченка.

В стисло означених днях і годинах наносяться удари:

Запорозька група атакує Тульчин, тримає 12 годин і спішно одскакує в ліси. Маширує на південь, щоб ранком буть в Крижополі — 60 км переходу.

Київська група атакує вузлову станцію Вапнярка, нищить залізницю, а коли поведеться — форсує і керується на південь.

Волинська група атакує Крижопіль. Маючи тепер сильний Чорноморський полк та добрий кінний полк, не матиме труднощів, бо в Крижополі залогою стоїть кінний загін червоного партизана Криворучка.

Всі обози зібрать в лісах коло Крижополя, під надійною охороною виділеної кінноти. З хвилею опанування Крижополя та знищення залізниці обози з своєю охороною спішно переходять на другий бік і беруть керунок на Ямпіль..

Користаючи з помочі селян, марш одбувався незамітно. Як завше, їду на 2 — З години спереду. Алмазов з Литвиненком ідуть лівіше, становлять охорону обозу. На Тульчин ударимо з чорношличниками. їх тепер значно більше, яких 300 шабель, півсотні піших пластунів, чотирьохгарматна батарея Черніцина, 25 тачанок з кулеметами, багато ручних кулеметів "Льюїс". Частина сильна! Наш полк — коло 900 багнетів, загартованих в боях козаків, коло 75 % старих фронтовиків, батарея Лощенка, незрівнянного гарматника, кінна сотня Петруся — 50 шабель та команди кулеметчиків — був поважною силою, котра могла ставить чоло вдвоє, а навіть втроє, численнішому противникові. їдем на містечко Тростянець. В цукровні ще берем з десять возів рафінаду, маємо до Тульчина близько 35 км. Завтра рано там ударимо. Зі мною 20 кінних, маємо вечором визначить місто розташування частин в великім селі Антопіль, що лежить в 3-х км од Тульчина при тракті на Ямпіль.

Темно було, коли в'їхали ми в село. В бік міста послав п'ятеро одважніших в під'їзд, собі та Дубовому вибрав велику хату з просторим двором при тракті, республіканцям та мазепинцям — ліву сторону, наливайківцям та кармелюкам — праву. Попередив, щоб не стріляли, коли спіткають червоних, тільки брать в полон. На вистріл всі збираються до мене. Вертатись зараз по визначенні квартир.

Мав вістового до обслуги коня од часу прибуття до полку Антона Мокосія. Той, порозумівшись з господарем, дістав нашим коням вівса, а я замовив господині вечері, пообіщав цукру та гасу. Дивились на нас зацікавлено, трохи з обережністю.

Час тягся, хлопці з квартирами якось барились. Я вийшов надвір, ніч тепла. По якімсь часі почувся тупіт коней, хтось їхав до села. Надходе полк, а квартир'єри не вертались. Став на вулиці, жду. їде бричка, за нею — п'ятеро на конях. "Стій!" Стали, приглядаються. Підхожу до брички, сидить незнайомий, на шапці — червона зірка! Нахиливсь до мене. Незамітно витягаю нагана.

"В чом дєло, товаріщ?"

"Куда їдете?"

"В штаб бригади, а ви что здесь дєлаєте?"

Підсовую йому під ніс нагана:

"Руки вверх!"

"Что ви, товаріщ?"

"Ні слова, бо стріляю! Ви тоже — всі руки вверх!"

Кіннотчики спокійно підняли руки. Я мав на собі чорні шкіряні штани та куртку, а на голові — стальний шлем з великою зіркою. Червону краску стер Антон, тепер вона блищала — правдивий комісар! Це збило затриманих з толку. Думаю, хоть би Антон при мені, чого немає квартир'єрів? На щастя, Антон виходе з хати: "Вечеря готова!" За плечима карабін. "Антон, до мене!" Той біжить, зриває карабін і стріляє вгору.

"Не стріляй! Держи на мушці!"

Почувся тупіт, прибігли з села хлопці.

"Забрать зброю, коней, бричку ввести в двір, задержаних — в хату. Двоє всередину, решта під вікна, та нічого не забирать!"

"Товаріщ! В ч'їх ми руках?"

"Мовчіть, ідіть до хати".

Мовчки зайшли, посідали, розгубленість на обличчях, непевність.

Той, що сидів в бричці, має на собі гарний плащ, лорнетку, при поясі — пістоль в новенькій кобурі та нагайка з ручкою, зроблена з ніжки дикої кози.

"Покладіть на стіл пояс з усім та бінокль!" — поклав.

"Да скажіте, кто ви будете?"

"Можу сказать. Ми — воїни Української Народної Республіки, котрих ви називаєте бандами. Ми боремось за свою Державність. Боролись і проти Денікіна. Білі чи червоні — одинаково нам вороги, коли загрожують нашому праву на вільність, право бути господарем у своїй хаті!"

"Надходять наші!" — став в дверях козак. По хвилі увійшов Дубовий та Герасимов, знали кой-що з затриманням.

Перед цим довідався, що квартир'єри наткнулись на червоних, що брали кабанів та овес. Мали два кулемети, скоро поїхали в Тульчин дорогою од церкви. Почувши вистріл, всі прибігли до мене. Добре випало — про нашу присутність ніхто не знатиме.

Здавши звіт, я для себе взяв пістолет, бінокль, бричку з кіньми і тим, що в їй було. Антон дістав доброго коня, шаблю та чоботи.

Після слідства, проведеного Герасимовим, всіх полонених одіслано до штабу групи. Коли пройшло піднесення, почув, як мені очі поширились, навіть одійшла охота до вечері — то ж в нагані було тільки два патрони!

Наука на майбутнє.

Рано полк виступив пригороду, де розташувався ескадрон червоної кінноти. На виїзд скеровано групу 20 чол. з кулеметом, стільки ж — на правий бік, заперти можливу утечу. Піхота йшла роями в два шереги, а перед будовами розвернулась і кинулась бігом вперед.

Застрочив ручний кулемет, одізвались карабіни — варта була на місті. Ще стрілянина, і стихло. В хатах нікого не було. Коли ми в'їхали в оселю, республіканці виводили коней.

Тільки двоє взято в полон, і то — переодітих. Решта в якийсь спосіб зникла. Багато коней осталось, трохи одягу та зброї. Республіканці — на конях, мали щастя впасти на конюшні. А коні які! Хорунжий Колос на прехорошім буланім, аж заздрість бере.

Чудо-коня веде козак. Араб світло-сірий, головка мала, око огнисте, хвіст одкинутий колоском, ноги тонкі, копитки круглі, не йде, а виступає-танцює. Сідло багате, обковане бронзою!

Дубовий пересів на коня-чудо і одразу названо його — "гетьман". Мені оддав Марусю під прехорошим козацьким сідлом, з срібними стременами, багато озброєним кавказькою збруєю.

Кобила була дуже доброго ходу, добре виїжджена, чула на шенкелі, та часом "закусювала" і не слухала ні вуздечки, ні шенкелів. Це траплялось дуже рідко, в хвилях смертельної небезпеки. На мого коня сів козак, що вивів араба.

Здобувши понад сотню коней, полк бігом спішив підперти чорношличників, які вели бій в місті. Звідтіль чулась густа стрілянина кулеметів та черги "льюїсів" рвались ручні гранати, а над будинками висіли клубки шрапнелі з гармат Черніцина.

І тут себе показали чорношличники, бились одважно, з великим хистом, переважно спішені. Особливо виділились льюїсисти. Курені пройшли місто та зайняли позицію на західній стороні. Видно було одступаючі групи піхоти. Дяченко почав своїх виводить. Здобичі великої не було, не було часу і шукать. Знайдено радіостанцію та зіпсуто, вивезено віз шкури на підметки, декому удалось дістать військове убрання, а між ними — Герасимов дістав дуже гарне синє убрання якогось старшого командира та пару доброї білизни.

Прибув Гулий. Задоволений з удачної операції, особливо радий був шкурі. Він і оточення ближче давно зносили підошви.

Минуло з дві години, коли одізвались гармати з противної сторони. Видимо, шикується протинаступ. Посланий до куренів, передав наказ Гулого не вв'язуваться в бій, зоставить чотири тачанки з надійними кулеметниками, а самим одходить непомітно, по черзі: республіканці, мазепинці, наливайківці, кармелюки.

Тачанки поведуть огонь короткими чергами одночасно по два кулемети, на зміну. Підпустять остаточно на 400–500 кроків, разом ударять довгими чергами та спішно залишать місто. Гарматний огонь насилювався, був хаотичний, гранати рвались щораз в іншім місті. В бінокль видно лави піхоти.

Для кулеметів місцевість дуже добра, рівна, без можливості маскировки. Тільки проти Троцького — кущі, котрі кінчаються в одлеглості 400–500 метрів. Сліджу за одходом куренів. Два одійшло, зараз буде черга за наливайківцями. Лави ведуть наступ мляво, поволі, в лоб. Командир тієї піхоти не застане оборони, а положить може сотні од кулеметного огню.

З лівої сторони вискакує хтось з кущів і скоро біжить в наш бік. В військовім убранні, жене, як вітер! За ним — стріли, видно димки куряви близько, а той гоне! Вже близько… чи не помиляюсь, очі маю гострі — так, Коля Письменний! Киянин, старий наливайківець. Оставлений хворим на тиф, попав, як тисячі інших, в полон.

Не мав кривди, втілено його в шереги Червоної армії, пройшов як фахівець- інструктор кілька становищ, тепер був начальником штабу наступаючої бригади. Коля був добре виспортованим атлетом з київського "Сокола", багато умів.

Одійшов з наливайківцями, обнявшись то з Чубом, то з Грицьком Костенком, старими приятелями.

З кармелюками і я покинув Тульчин. Полк одпочивав і обідав в лісі. Вернулись тачанки, а гармати ще були по дорогах, кілька гранат розірвалось в лісі. Припадкова легко ранила "гетьмана".

Тютюнник — досвідчений вояка, за нього можна буть спокійним, а от як Загродському піде під Крижополем? Йшли довго лісами, яких 12 годин. Ночуємо в лісі, властиво, сну було 2 години під самим Крижополем.

Досить розвиднилось, коли вийшла розвідка на переїзд через залізницю, ним має пройти вся група та величезний обоз. Тут густі кущі. Трохи висовуючись, кидаєм оком наоколо. З лівого боку недалеко, як на долоні, - село Крижопіль, ліс кінчається на рівні з переїздом, на північ од села, може, кроків 1000.

На недалекій станції тяжкий бронепотяг "черепаха", над ним — димок, значить, під паром! Спізнився Загродський. Підходить Дубовий, з ним ідем через переїзд, потім ще хтось підходе, кущі нас криють. Вертаємось назад по двоє. З кущів бачимо, як "черепаха" помалу рушила в нашу сторону, проїхала з 200 метрів і стала. Гармати в куполах порушились, повернули в лівий бік. Якась кіннота вискочила з села, понеслась понад лісом і зникла. Може, сто коней. З сходу ударили гармати, коло станції — вибухи гранатів, хмарки шрапнелі. "Черепаха" відповідає, вернувшись до станції. Батарея б'є цільніше, дим вибуху закриває бронепотяг — дістав!

Показується лава піхоти. "Черепаха" б'є з кулеметів, б'є в нього ще граната, а піхота уже опановує станцію. "Черепаха", певно, поважно ушкоджена, іде помалу на південь, навіть не стріляє.

Добрий гарматчик у волинців — Чижевський!

Висилаються далеко кінні роз'їзди висадить містки на залізниці. Обози рушають через переїзд, ідуть в три ряди. Піхота та кіннота переходять залізницею трохи вище. Операція вапнярська удалась. Київці перейшли залізницю і рушили пробивать фронт. З Крижополя, пройшовши з 10 км, волинці взялись лівіше. Там рушила частина сильно зменшеного обозу. Селянські вози звільнено, щедро обділивши харчами та тепер непотрібним господарським майном. В групі осталось возів 500. Ще треба було пройти фронт, не знаючи сили, з котрими маємо ударитись. Не знаєм, як фронт проходе, не можемо лічить на несподіванку. Чекають нас приготовлені, рух виявлено.

Ідем цілий день без стичності з противником. Вночі входим в містечко Вербку, населене переважно жидами. Стомлений, одразу засинаю камінним сном в жидівських бебехах. Західну сторону зайняли чорношличники, східну — наш полк, середину — гармати та обоз.

Хтось будить, трясе за плечі. Надворі темно, рвуться гарматні снаряди, стрілянина. Антон в сідлі, держе Марусю.

Вискакую за містечко. Кіннота з коней стріляє на захід. Це чорні. Пізнаю coтника Бурбу. Наш полк вийшов вліво. На заставу чорношличників вийшла якась піхота. На заклик одкрила огонь, потім почавсь гарматний огонь. Решта полку подалась в обход, хіба і піхота вийшла перед містечко. Його сотня стріляє через містечко в керунку пострілів з того боку. Своїх найшов дійсно перед містечком, що лежало в долині.

Скоро стрільба спинилась. Ранком нікого перед нами не було. Значить, зустріч була несподіваною для обох сторін. Ніяких страт нам нічна стрілянина не нанесла.

Маємо вийти на більше містечко — Дзигівку.

Штаб групи присилає мені наказ вивести з своєю командою обоз на Дзигівку. Все показує на зустрічний бій з лівої сторони. Кіннота, піхота та гармати беруться вліво, обоз виходе в 4 ряди на дорогу через ліс. Отрішко тепер спереду, з ним 20 піших. Я з десятком кінних замикаю колону. На возах — сотня озброєних виздоровленців з поранених та підлічених. Все іде гаразд. Кінчається ліс, починається одкрита місцевість, перерізана балкою, далеко видно Дзигівку, до неї осталось з 7 км. Спереду по лівій стороні — невеликий лісок. Тут почалось найгірше.

Сильний влучний гарматний огонь накриває обозну колону, що вийшла в поле. Що ще осталось, керую до ліска вліво. Всіх озброєних зганяється з возів. Дмитра Федорова, що їхав на возі, попросив взять команду над тими возами, що найде в ліску. Там спереду дим, курява, розсипані вози… переполох!

Недалеко з лівого боку сильна стрілянина, іде бій.

Гарматний огонь стихає. Своїх виздоровленців, з 30 чоловік, положив в рів, котрим окопано клин лісу, висунутий в поле.

З кінним десятком стою за ровом в кущах. Курява спереду менша, далеко видно вози розкидані, а їдуть на Дзигівку. Бій набрав на силі. Раптом з правого боку вискочило чоловік 150 чужої кінноти, біжить полем, де недавно скакали вози під гарматним огнем. Холодок пробіг по спині. Зскакую з коня, за мною ще п'ятеро. Лягаємо в рів. "Слухайте, хлопці! Це останній бій! — кричу. — Заховать спокій, слухать команди, уважно цілиться, наводить під груди коня, стрілять разом по команді. Залпами!" А кіннота близько, шаблі виблискують. "По кінноті справа! Цілься — огонь!!! Огонь! Огонь! Скорий огонь!" Падають коні, люди, колона збилась в клубок. Хто не забитий — повернув назад. Мої кінні побігли забрать сідла з побитих коней. Дехто привіз і два. Ще з десяток шабель привезли.

Одходимо в лісок, де сховались остатні вози. Єсть їх з 60. Дмитро держав їх в руках, з ним п'ятеро виздоровленців. Бачили нашу потичку з кіннотою. Кінний посланець од Дубового. Перед нами. немає нікого, противник одходе на південний схід, жене його кіннота. Питає, що осталось з обозу? Про гарматну навалу на вози знає. Що осталось? Не знаю добре. Дмитро тепер веде на Дзигівку 60 возів, в долині в кущах притаїлось ще три. Скільки з Отрішком на місті, а скільки пропало — виясниться пізніше. їдемо глянуть на розбиті вози, а їх немало. Коні і люди побиті, пошарпані гранатами. Розкидані скрині з набоями, розсипані різні продукти. З кущів вибігає осмалена людина, обличчя чорне, щось кричить, витирає очі. Повертаєм в його сторону.

"Ой, Боже мій, пане коменданте, все згинуло, пропало, що тепер буде?" — кричить на весь голос. Придивляюсь — Яків!

"Чого кричиш, що пропало?" — видно, не розуміє. Питаюсь голосно.

"Усі речі пропали, ваші, і пана полковника, і пана сотника, і пана ад'ютанта. Як ударило під віз, то мене кинуло аж в кущі, і коні побило, і візника, і все з возом рознесло на цурки. Я мало що чую, голова болить, ноги як не свої. Он там — гляньте!"

Дійсно правда. Згинув мій сундучок з запасом білизни, мила, кави, другий наган з запасовими патронами, а головне — оригінальні документи, фотографії та ордена дорогі. Жалко було цього. "Сідай, Якове, на віз. Не журись. Наживем речі, а ти мусиш вилічиться, одпочинеш і вернешся до нас. Явися в Дзигівці до лікаря". З обозу оказалось знищеними коло 20 возів. Як на такий огонь, страта невелика. Думалось, що пропаде коло сотні.

Полк був в містечку, з батареєю Лощенка, решта частин групи недалеко кругом. Настрій піднесений, страти малі, а віра у всіх, що кінчився Зимовий похід. Був день 4 травня 1920року.

Другого дня рано рушаємо далі. їду тепер недалеко, спереду полкової колони. Місцевість порізана ярами, лісові полоси, густіше оселі в садках.

Люди говорять, що було військо, котре позавчора десь відійшло на схід. Десь недалеко українське і польське військо.

Коло полудня з правого боку показався роз'їзд. Чоловік 12–15 іде в наш бік. Ми пристали в ярку, карабіни та два "льюїси" напоготові. На яких 300 м бачу виразно одинакове зеленувате убрання, на головах накриття пирогом, певно, — поляки! Побачили нас, стали. Махаю каскою, роз'їзд повертає і повною риссю жене назад. Випускаю Марусю на повний ход, кричу щосили: "Стійте, пани! Ми свої". А вони пішли тепер кар'єром. Розгортаємось в лаву, заховоючи обережність, під'їжджаємо до лісу, де сховався роз'їзд. Тут з одним льюїсистом висовуємось на 50 кроків вперед, кроком в'їжджаєм між дерева, пильнуючи на боки: може, де причаївся незнаний роз'їзд, щоб нас обскочить?

Ліс неширокий, яр, далі поле, дорога розходиться. Село, куди їдем, не дальше 3-х км, як показує мапа. З того боку видно верхи дерев, значить, село в яру. Де дівся роз'їзд? їдемо дальше по троє в ряд. Спереду показується шестеро кінних, їде на нас. Блиснули шаблі. Бінокля уживаю рідко, надіюсь на очі степовика. Одинаково одіті, одинакові кашкети. Спинивши своїх, виїжджаю вперед, висмикую шаблю, на неї чіпляю хустку (не зовсім білу), піднімаю вгору.

Ті тоже стали. До мене зближується один з шаблею в руці. Може, думає, визиваю його на герць? Приглядаємось взаємно, шкіряне убрання та каска роблятъ своє. Зближуємось… Буть не може! Ні, не помиляюсь! А той підбирає поводи, шикується, видно, не на жарт. Салютую, ховаю свою шаблю в піхви і кричу: "Ховайте шаблю, пане хорунжий Бакутін!" Той, заскочений, спускає шаблю на темляк, приглядається, непевно, помалу зближається. Ще момент — зіскакуєм з коней, обнімаємся, цілуємось і… мовчимо якийсь час. Те саме діється з козаками. З кілько хвилин двоє козаків скаче з донесенням про нав'язання зв'язку з 3-ю Залізною дивізією.

Вертався Бакутін, одпроводжаючи нас до міста одпочинку.

Це був "старий" запорожець з 2-го пішого полку в 1918 році. Спортсмен і шабліст, з котрим не раз пробувалось фехтування з перемінною вдачею. Був в Республіканськім курені, ранений одночасно з Зелінським, з шпиталю за моєї пам'яті не повертався. Од 1919 року — в 3-й дивізії. Статурний та вродливий, одітий в новеньке убрання європейського зразка, з коаліційним поясом, мав на комірі петлиці з золотими зірками, ознакою рангу. Попрощались, ще раз обнялись, і Бакутін поспішив своєму начальству зложить звіт великої ваги.

5 травня. Рівно п'ять місяців од дня, коли сильні духом, напіводіті, слабо озброєні, оточені з усіх боків, не пішли за границю рятувать життя; не передались явно на ворожу сторону, заграбивши державну скарбницю, як зробили гайдамаки з Волохом, любимці Петлюри; не узнали чужої влади, як учинили галичани, котрим не було де дітись. 5 000 мужніх, віруючих в свою правду, ударили на безмірно сильніших. Пробили один за другим фронти, пройшли тисячі кілометрів Волині, Київщини, трохи Полтавщини, Херсонщини. В умовах смертельної небезпеки, в холоді, часто голоді, при напруженні сил фізичних і моральних. Бо вірили. Сіяли невмируще зерно права на свою мову, культуру, на місто сорокамільйонового народу на рівні з іншими вільними народами.

Тиждень армія одпочивала, одсипляла недоспані ночі, милась, латалась. Зникло з півтисячі довгих борід. Погода була чудесна. Тепло, повно квітів, щебетання пташок по гаях та садах.

В книзі призначення перекинулась та скінчилась сторінка розділу-глави.

Починалась глава нова.

Бог один відає, що нам принесе.

Всі групи скуплено близько себе за Збручем на Польській (тепер) території. Шикуємось до перегляду всіма силами, що прийшли з України, а прийшло понад 12 000, з запасом зброї, амуніції і харчів.

Вигляд зовнішній не відповідав вишколенню, нічого не мав з виглядом регулярних частин. Вся маса була подібна до колишніх турецьких башибузуків. Убрання та обув'я трохи почищене, підлатане, різноманітне, свідчило про нашу бідність.

Ніяково було виступить перед теперішніми союзниками, а виступить і показать себе треба гідно.

Приналяглось на муштру, поставу, вираз обличчя. Бідні, але горді, не приблуди, а гідні союзники, прийшли як рівні.

Коли настав день показать себе перед своїм і чужим вищим командуванням, вишикувалось 7000 піхоти, 1200 шабель кінноти, 50 гармат артилерії, сотні кулеметів. Оркестр блищить золотом одполірованих труб.

Показалась група кінних, падає команда, замерла піхота з рушницями, викинутими догори, блиснули і опустились вниз шаблі. Спереду, рядом з Омеляновичем-Павленком, — польський генерал, за ними — оточення, командири груп, вищі польські офіцери.

Проїжджають, вітаються з частинами, вертаються, і на правім боці шляху група стала на вищім місті, зсідаючи з коней. Командири груп зайняли свої міста, команду подає Тютюнник.

Оркестр грає марш. Перша рушає Запорозька піхота, куренями по двадцять двійних рядів. Спереду — Гулий, Крат, Скрипка, за ними — Дубовий, Савосько, я, а далі — по черзі курені, за ними — на тачанках кулемети по чотири в ряд.

Коло приймаючої марш групи повертає Гулий, Дубовий з проводжаючими, пропускаємо полк. За нами — піхота волинців і київців в такому самому порядкові.

Маширують всі добре, ряди вирівняні, крок твердий, певний. Вишколена регулярна піхота! Якби не різне убрання та взуття. Що ж? Сам Командуючий — в свиті, хоть при боці — дорогоцінна шабля на золотій портупеї.

Як же різниться виглядом польська група, в гарній уніформі, в серебрі!

В повнолицьому генералі пізнаю Івашкевича, поповнів замітно.

За піхотою рушили по шестеро кінні полки.

Першим пройшов риссю Мазепинський полк Волинської групи під полковником Недзвєдським, невеликим, окоренкуватим, на рослім золотистім іноходцеві. Шапки з жовтими верхами одного крою, та одинакове, хоть зношене, убрання придавало вигляд регулярної частини. Не можна було нічого закинуть посадці та рівнянню. Добре вимуштрував Недзведський своїх 300 кіннотчиків!

Литвиненко свої 150 шабель провів гірше. Дивуватись немає чого, це ж — недавня піхота на конях, та і сам командир не дуже вмів орудувать шаблею, привик до "кислиці".

Кінний полк київців — 400 шабель — мав досвідчених кіннотчиків-фронтови- ків, промаширував краще мазепинців.

На кінці йшли чорношличники з пластунами на возах і своєю батареєю. Дяченко мав свій стиль. Мав тепер з 500 шабель, а їхали по 10 в ряд. Кажуть, обіщав тому, хто скривить ряд, всипать в зад 25. Мав і добрих старшин. Командири сотень старались вишколить козаків, щоб показаться найкраще.

Дійсно, їхали гарно. Трохи розбійне обличчя Дяченка, повернуте направо, прибрало вираз якоїсь лютості. Командуючий крикнув: "Атакуйте вліво ворога на взгір'ю!"

Дяченко закрутив над головою шаблею, протяг вліво. Сотні повернули за ним, розвертаючись в лави, з возів позскакували пластуни, побігли за кіннотою собачою риссю, в стременах стали численні льюїсисти, тачанки полетіли на крила.

Черніцин вискочив за пластунами, з'їхав в долинку, а за хвилю гармати знято з передків, повернуто в бік "ворога".

В куряві зникли 50 пластунів, підіпруть вони кінних, займуть здобуту позицію. Гарматний постріл, над взгір'ям зависла хмарка шрапнелі. Показова атака кінноти зробила своє враження! Чулось: "Doskonale", "Pysznie". Генерал по-своє- му: "Замечательно".

Вихром пронеслись шість гармат кінної артилерії Алмазова. Без закиду проїхали риссю батареї груп. Частини вертались на свої квартири. Знали, що ці оглядини були зроблені перед виступом на фронт.

Так і сталось.

Разом з 3-ю і 6-ю дивізіями ставали ми союзною армією Української Народної Республіки.

Групи переіменовано на дивізії, а отаманів їх — на генералів-хорунжих. Омелянович-Павленко — командуючий армією, генерал-поручик. 6-ю Стрілецькою дивізією командував генерал Марко Безручко, 4-та Херсонська дивізія була в стані формування.

Запорозька група — тепер 19-та дивізія.

Волинська — 2-га, Київська — 5-та.

Організація частин — на взірець французької армії, перейнята і польською. Трійна система.

Не подаю командирів сотень, бо прибувають старі заслужені старшини, зміни на командах сотень часто міняються.

Задоволений поставою наших частин, генерал Івашкевич прирік дать розпорядження, аби його інтендантство видало потрібну кількість обмундирування та взуття.

Був він командуючим групою армій Південного фронту, а наша армія входила як союзна в той фронт з повним забезпеченням з польського постачання і скарбу.

Реорганізація пройшла скоро, а наші частини зайняли південну частину фронту од Дністра кілометрів 100–120 і зараз посунулись наперед при слабій обороні частин XII Червоної армії.

12. V. польська армія перейшла в рішучий наступ. Група двох армій підкомандою ген. Ридза-Сміглого пішла на Київ, а з ними — наша 6-та Стрілецька дивізія генерала Безручка.

Одночасно рушив цілий фронт. Червоні поволі одходили. Почались трапляться випадки переходу на нашу сторону. Перейшов на участку бригади батальйон коло 600 багнетів, разом з командиром.

Поділено всіх по бригадах. Частина пішла до лагерів для полонених.

Маючи на увазі формування четвертого куреня та підбираючи добрих старшин, зоставив для себе кількох перейшовших, а між ними — б. к-ра батальйону. Був це колишній п. поручик Семен Жук, походив з Ніколаєвська на Амурі. Весь його б. батальйон раніше був у Колчака. Ті, що пішли в лагері, - старші віком, війна їм надоїла, а ті що, пристали, більшість — в'ятці та уфимці. Вони битись будуть, бачили в себе масові розстріли та палення сіл червоними. Семен оказався добрим старшиною, на чоті був ранений. Зійшовся з Отрішком, а вдачу мав лагідну, його дід походив з України, не була чужою йому наша мова.

Несподівано прийшла хвороба, сильно піднялась температура. Лікар ствердив тиф-сипняк і зараз вислав до шпиталю в Могилів н/Дністром. Хвороба проходила в тяжкій формі, часто тратив притомність. Перед цим в зайнятих місцевостях проведено частинну мобілізацію. Призваних вислано до школення в запасові бригади, трохи приділено до частин на фронті. Між ними попалось шестеро молодих жидів. Поділ по бригадах робила комендантська влада в дивізії, в бригаді по куренях — комендант штабу. Отож мазепинці не хотіли ні одного, наливайківцям попавсь Шая, собі на джуру взяв Сруля, а четверо пішли до республіканців. Тепер Сруль був при мені. Шабля осталась під оком Дубового. Походив з Дзигівки.

При собі Сруль мав мої речі і гроші. Лікування поставило мене трохи на ноги, коли знову раптом погіршало і одібрало пам'ять. Так пройшло понад місяць.

Одного ранку почув, як мене кладуть на віз. Слабість така, що не можу рушитись, одначе добре чую і розумію, що говориться. Пізнаю голос лікаря: "Однести назад на ліжко, немає чого возить!"

Одкриваю через силу очі, спотикаються з очима лікаря. Лицем спливає піт. "Не треба згружать". Сергій (Сруль) нахиляється, дивиться в очі, плаче. Здається, удалось до нього усміхнутись. Щось притуляє до рота. Добре, чай з вином. Ще раз ковтнув — зовсім добре. До станції 4 км, їдемо поволі. По дорозі змочив порядний дощ, на щастя, теплий.

Притомність вертається, навіть чую, що вертаються і сили. Порушив руками, ногами. Нарешті станція. Довгий потяг товарових вагонів. Між ними — три пасажирські. З поміччю Сергія добираюсь до пасажирського вагону, в першому купе лягаю на лавку, під голову джура підкладає клуночок з убранням, рядом ставить чоботи, накриває шинеллю. Це все видобув і приховав разом з малим маузером. Має клуночок з харчами та бутилку з чаєм. Знову ковтаю трохи. Чую так добре, що сам можу встать і сісти. Кризис минув!

Невідомо, де їдемо. Залізниця веде до важної вузлової станції Жмеринки. Відомо, що польська армія і наша одступають. На польськім фронті появилась кінна армія Будьонного, коло 16000 шабель, з сильною артилерією, бронірованими самоходами, прорвала оборону, вийшла на тили, перерізала комунікацію, загрозила заплечу військам в Києві. Цим пояснюється раптовий одворот. Про це узнав трохи пізніше.

Тим часом рух і гомін менший, скоро рушим.

В нашім вагоні чути кроки, розмову. До нашого купе одкрились двері, став добре одягнутий старшина.

"Ви як сюди влізли? Марш до товарового вагону! Цей для комендатури і персоналу шпиталю!"

"А ви хто такий будете?"

"Я комендант потягу. Без балачок переходьте до товарового вагону!"

"Я хворий старшина і нікуди не перейду. Тут місто вільне. Пришліть матрац і одіяло". Комендант наїжився, почервонів, крикнув: "В тій хвилі виходьте з вагону, інакше викину!"

На мій стан цього було занадто!

"Викинеш старого запорожця?" — витяг маузера. Той метнувся назад, слідом — кілька пуль. Сталось недобре, може силою викинуть. Не піду. Потяг рушив, а я потроху охолонув.

Одкрились двері, обережно всунувся санітар. Приніс матрац, подушку, простиню, два пледи. Все гарно послав, усміхнувся і вийшов. Видно, комендантові потягу до розуму промовив пістоль.

Рано потяг прийшов в Жмеринку. Сергій мотнувся по чай. Я вийшов з вагону; підкріпившись сном, на свіжім повітрі чув себе зовсім добре. Багато потягів; на платформах — гармати, самоходи. На станціях було дві комендатури: наша і польська.

Сергій вернувся з чаєм, зібрав наші скромні манатки, прихватив плед, і пішли ми на станцію. Не видно руху, в залах — нікого, пробігають військові поляки, Спотикаю офіцера і довідуюсь, що санітарний потяг одійшов тільки що. Комендатура вже покинула Жмеринку раніше, а за 15–20 минут одійде остатній потяг З жандармерією і мінерами, нас взять не може, не буде міста. Погано. Як можем спішимо шукать остатнього потягу.

Він, на щастя, стояв близько, паровоз під паром, два вагони для людей, з де сять платформ з самоходами під брезентом, кругом варта. Сходяться жовніри Удалось нам забратись під брезент і непогано улаштуватись в легковому командирському возі. М'яко, вигідно, аби тільки не прогнали. Воно хоть і союзники та не свої…

Потяг рушив, не гаючись, повним ходом, ніде не затримуючись, до Проскурова. Проїжджаючи через ст. Деражня, бачив на платформах покинуті новесенькі шість танків. Значить, паніка і розгубленість!

На станції в Проскурові спокійніше, багато з інших груп, тут наша комендатура, польської не видно, жовнірів немає.

Дістав скерування до І запасової бригади в Ярмолинці, котра висилає поповнення до нашої дивізії.

Бригадою командував п. полковник Осмоловський, добрий, досвідчений старшина, хоть порівнюючи молодий.

Спіткав цілий гурт старих знайомих з 1918 року, котрі в критичнім часі пізньої осені 1919 року, ранені і хворі, з шпиталями пішли в Польщу. Таких було багато. З їх повстала раніше 6-та дивізія, а пізніше — Херсонська. Мала буть сформована кулеметна та кінна дивізії.

А на фронті було невесело. Група армій ген. Сміглого одходила спішно, з трудом здержуючи насідаючих та пробиваючи дорогу в заступаючих її кінних масах. Обережно кажучи про скорий одворот, фактично подібний він до паніки. Свідчить про це хотя ж би шлях одступання по одній залізниці Київ-Коростень-Сарни-Ковель вузькою полосою по боках цієї залізниці.

На інших участках польські частини одходили, уперто обороняючись, в більшому порядкові, паніки не чулось, а новий фактор, що появився тут в змасованій кінноті, ще в перших днях свого прорвання фронту та глибокими рейдами здезорганізував тили та шляхи комунікаційні.

Південна частина фронту одходила разом з рештою на захід, хоть тут появ ялись нові частини і активніший натиск.

В Ярмолинцях пробув я коротко. Ще слабий, ходив помалу, зате — шалений апетит! Сергій не давав на це ради. При першій оказії рушили ми до своєї бригади. За кілька днів возами опинились в обозі першого порядку в 3–4 кілометрах од фронту. Звідціль сполучився з штабом бригади, Дубовий просив остаться хоть з тиждень в обозі, одпочить, набрать сили, одночасно придивитись і привести обоз до кращого ладу. Виражаючи радість з мого виздоровлення, в голосі Івана чулась заклопотаність. Не сказав, приміром, коли приїде одвідать. Може, не має можливості одірваться? Хіба міг би!

Комендантові обозу пор. Іщенкові наказав нічого не жаліть, щоб скоріше привести мене до здоров'я, та слухать рад і розпоряджень, як од нього особисто. Дійсно, найшлось здорове, смачне та поживне для мене. Молоко, сметана, масло, яйця, мед, курчата. Прискочив Отрішко, підкинув доброго чаю, кофе, мішечок часнику. Був при обозі медичний пункт з лікарем, фершалом та двома милосердними сестрами.

В день приїзду, вечором, як почало темніть, в кімнату вбігла сестра з червоним хрестом на білій перев'язці, кинулась на шию, плачучи: "Таточку рідний!" Що за диво? Хто це? А вона плаче та цілує… та сміється. Хіба помилилась небога?

Трохи одсунувся, посадив несподіваного гостя, придивляюсь пильніше — щось знайоме, а не можу вгадать.

"Хто ви, сестро?"

"Не пізнали? Та ж я, Галя!" — сміється.

"Чекай, чекай — пізнаю!" — тепер уже сам її поцілував, а вона — мою руку. Господи Боже! От не сподівався!

Близька землячка з Біленького коло Запорожжя.

Переодіта хлопцем, пристала весною 1918 року до 2-го Зап-го полку, коли йшов на Крим. Острижена, дійсно могла скидаться на п'ятнадцятилітнього хлопця. На Чернігівщині, коли появились ознаки зміни в поставі, виявилось, що вона не хлопець, а дівчина, і зветься Галя. Б одній компанії з молодими козаками їй оставаться було незручно, додому далеко, та ще почали на неї інакше дивиться, залицяться. Особливо настирливо приставав тодішній чотовий кінної сотні, тепер к-р полку, не хто інший — Петро Дяченко. Деколи, як до земляка, Галя, спіткавши жалілась та радилась. Дяченка боялась і уникала.

Будучи господарем старшинського зібрання (Клубу) забрав Галю до себе; до науки в кухні. Була скромним підростком, слухняним і працьовитим.

Під моєю опікою могла нікого не лякатись, бо мене знали передусім як близького, довіреного командира. Галя звала мене татом.

Згубив її з очей з часу, як виїхав до Києва і Канева 1 Уг року назад. Тепер вона має понад 17 років, повновида, сильна, гарна дівчина, з карими виразистими очима, малими долонями та ступнями. Кінчила курси і є вишколеною поміччю в шпиталі.

"А хлопців не боїшся тепер?" Опустивши очі, призналась, що не боїться, а навіть має таких, що поважно пропонують обвінчаться. Хлопці солідні — один сотник Плужник, а другий — Отрішко. "А котрий тобі подобається?" — "Не розберу. По правді, ще не думала про це поважно".

З Сергієм Галя так мною заопікувались, що за тиждень міг уже сісти на коня. Антон держав Марусю в добрій формі. Поштива кобила тихо заіржала, коли підійшов, м'якими губами взяла з долоні хліба з сіллю, поклала на плече голову.

З Антоном "їхали, міняючи швидкість, Сергій за нами на возі.

Заїхавши в двір, де жив Отрішко, почув себе в своїй атмосфері. Збіглись козаки, прийшов Жук, заступаючий мене Пустовійт. Чоломкаємся.

Іду форменно явитись командирові бригади. Спіткав, входячого в двір, вірний Яків та одразу і заголосив:

"Ой, пане коменданте! Що воно робиться, що воно буде?"

"А що сталось, в чім річ?"

"То з тією ж сестрою! Немає ніякого порядку!"

"З якою ще Сестрою?"

"Маємо сестру, не приведи Господи!"

" Якове! Що за сестра? При чім тут порядок?"

"То ви нічого не знаєте? Все у нас змінилось, як ця сестра приблукалась. Пан полковник цілий день сидять у неї, а "воно" всім вередує, командує, ганяє та тільки перед дзеркальцем пудриться, малюється, круте волосся та щирить зуби".

"Не бідуй, Якове, минеться. Полковник у себе?"

"Де там — сидять у сестри". — привітайся".

Яків скоро вернувся, червоний зніяковілий, злий.

"Я зайшов тихенько в сіни, мовчки заглянув в дірочку. Побачив, як "воно" лежить, задрало ніжки… та й вернувся".

"Піди ще раз постукай з сіней в двері та, не входячи, скажи голосно, що я жду на ґанку перед його квартирою"

Прийшов Дубовий, не заставляючи довго ждать.

Ого! Змінився, як я після тифів.

"Займай квартиру рядом, зарезервована. Завтра набалакаємось, а зараз мушу вертатись. При вечері спікаємось".

Мав рацію Яків. "Воно" обкрутило Івана міцно.

Вертаючись, зайшов привітаться з Савоськом, Герасимовим, Сергієм Дубовим. Вони жили разом. Привітались, розпитую про курені, переміни в бригаді, положення на фронті.

Якось невесело між ними. Відповідає переважно Герасимов.

В бригаді начальником штабу — сотник Рев'юк, галичанин, б. майор Генерального штабу австрійської армії.

Заступником к-ра бригади — полковник Гавришко. За часів "суду" над Болбочаном він тоже був осуджений на розстріл. Пристав десь в часі Зимового походу до нас, переважно їздив в обозі.

"З Запорожжя не видається!"

Колишнє право жило традиційно, особливо в 1-й і 2-й бригадах та нашій кінноті, чорношличному та Кінно-Зап-кім полках.

Дмитро Федоров тепер командує куренем, а Герасимов спішно формує окрему саперну сотню з правами к-ра куреня.

На фронті повний спокій. Одходимо в натискання разом з загальним фронтом "для вирівняння". Були дві поважніші потички, коли червоні поважно натиснули. Одкинуті з немалими стратами, тепер не жмуть, а тільки ідуть за нами. Дуже добре показав себе Жупінас, після Литвиненка. Кінно-Запорозький полк щодень набирає прикмет регулярної кінноти. Литвиненко забрав з нього більше половини в свою бригаду, а Жупінас кинув гасло збиратись до його полку кіннотчиків колишніх, не існуючих тепер полків. Таким чином зібрались сотні: Гайдамацька (Скоблик), Гордієнківська (…)[6],Сагайдачного (Гонта).

Полк невеликий, зате надійніший як сусід, можна на нього надіяться в скрутній хвилі, чого не можна сказать про Дяченка, хоть був утричі сильніший, а думав більше про себе; хіба під оком високого начальства змінявся, виявляючи велику особисту одвагу та хист доброго кіннотчика. Майбутність показала правдивість слів Герасимова, людини безсторонньої, думки незалежної.

Кинули од себе Савосько та Сергій, ще слово Герасимов. Чи був і бачився з Іваном? Чи пізнав сестру? Як дивлюсь на це? А всі уважають заховання його не поважним, каляючим нічим не заплямоване до цього ім'я, понижуючим в очах підлеглих.

Знаючи, як до мене ставляться, всі просять побалакать одверто, може, послухає. Вони, Євтушенко, Осьмак, близькі земляки і товариші по середній і військовій школах, молодший брат, уже говорили, та нічого не вскребли, тільки одсунули од себе.

Що ж, на вечері придивлюсь, прислухаюсь, то буду знать, з якого боку почать розмову.

Вечором в зібранні повно. Єсть в гостях Дяченко, прибули на визначену нараду к-ри куренів, десяток штабних старшин. Тримаюсь трьох, з котрими радився.

Входе Дубовий, пропускаючи невелику, тоненьку "сестру". Сідають рядом, близько куренні, Дяченко, його сотник Соловйов. Далі — Рев'юк, найдальше в чотирьох — ми, т. з. Савосько, Сергій, Герасимов і я.

Замічаю, як Іван кинув в мій бік кілька разів оком, та удаю, що зайнятий розмовою, не помічаю. Бачу, як часто там вибухає порушення. Чую: веселий сміх, голосна розмова. Прислухаюсь. Чи мене вухо не милить?

Розмова ведеться чистою російською мовою. Як же так? Глянув навкруги. Рев'юк мовчить, їсть спокійно, випив чарку, інші мовчки слухають, що там посередині говориться, у частини виступив вираз злості. А там розсипаються найголосніше Дмитро, Соловйов та ще кілько голосів, котрих не пізнаю.

Побалакаю завтра одверто, а сьогодні дивиться і слухать не хочу.

З'їв наскоро вечерю та піднявся, зробив загальний уклон, вийшов. Звичай не одходить од столу раніше командира порушив. Демонстративно вибравши протест.

Постановив остаточно — коли моя одверта розмова не дасть бажаних наслідків, перейти кудись в іншу частину, а мав де.

В Вознесенську, Тульчині та ще кой-де до полону попало немало жінок. Більшість — з медичної служби, машиністки, жінки командирів. Були і такі, що сиділи на тачанці за кулеметом або з рушницею. Поділено їх по частинах, а було всіх не більше 0,3–5 % складу частини. Ці жінки скоро найшли опікунів, за котрих пізніше в переважаючій більшості повиходили заміж. Наша нова "сестра" звалась Алла, мала коло 20 років. Подавалась за жінку б. офіцера, мобілізованого червоними, що тепер робилось прихильно, особливо після знаної відозви Брусилова, закликаючого б. офіцерів "на защиту отечества от іностранного нашествія". Перед тим, як опікуном став Дубовий, "сестра" Алла за короткий час мала не одного опікуна.

Дивувало те, що за часи нашого пізнання Дубовий жінок уникав, хоронив пам'ять нареченої, зоставленої в Ніжині, доброго роду та, як свідчать брат і земляки, великої рідкої краси.

Тепер носом уткнувся в болото.

Помисливши глибше, прийшов до висновку: треба почекать, не поспішать, узнать краще стан речей. Може, все скінчиться, як почалось, може, трапитись щось несподіване, як почалось. Нарешті, діло тичеться людини дорослої, розумної, випробуваного характеру та енергії. Це його діло особисте.

Лихо його бери, не варто хвилюватись. Одходимо, десь постоїмо 2–5 дн в та рушаємо на "раніше приготовлені позиції". Ближче до Збруча — менше зруйновані містечка. Малі численні жидівські лавки. Можна щось купить, пошить.

Грошей мав немало, дістав за минулий час хвороби. Позиція усталилась, здавалось, надовго, за нами близько — м-ко Борщів. Хіба за Збруч червоні не підуть — тут границя ще була за царя?

В надійних окопах сидять курені. Обози близько містечка. Тут Дубовий з Атлою, здавши часово бригаду Гавришкові. Штаб бригади, зрештою, тоже не далеко. Чую себе зовсім здоровим. Випавше волосся в часі хвороби виросло, потемніло, тільки тепер не крутиться. Лице загоріло, трохи пробивається краска.

Саме приїхав Дмитро Федоров, переночував у мене. Згадали наші ночі над водою, рибацьку кашу на Дніпрі, знайомих.

Постановили навідатись в Борщів. Повідомивши Гавришка, верхами вирішили доброю дорогою. Коні ідуть добре, весело цокають підкови.

Доганяє нас бричка, на ній — Дубовий і Алла…

Дмитро просіяв на лиці, кинувсь вітаться, приклався до руки, а я оддав військове привітання старшому. Дивлюсь вперед.

Раптом тоненько: "Пане сотнику! Сідайте до брички, буде вигідніше".

Іван дивить, чекає, очі просять. Не можу одмовить. Прикладаю руку до дашка, бричка стала. Іван уступає місто, сідає проти, я займаю його місто поруч Алли.

"Чого ви не приходите до зібрання? Я так багато чула про вас доброго од Вані, хотіла б з вами ближче познайомитись".

"Людина я нецікава, з норовом. Бачачи коло вас завше окружения та слухаючи розмову, був певен, що ви, сестро, не знаєте нашої мови. З здивованням бачу, що помилився, бо говорите по-українському дуже добре. Крім того, після хвороби лягаю спать рано".

"Я родилась і виросла в Києві. Український знаю з дитинства. Вийшла рано заміж за офіцера, з ним попала до Денікіна, пізніше до червоних, привикла до російського. Попала до полону з іншими, чоловік поліг, тепер я в вашій бригаді", — глянули з Дубовим один на другого. Трохи пройшла злість.

В містечкові найчемніше попрощався, пересів на коня. Побували з Дмитром у парикмахера, постриглись, побрились, купили трохи дрібних речей, туалетного мила, одеколону, гуталіну до чобіт. Дещо тютюну для козаків. Вертаючись, трохи полаявся з Дмитром за Аллу.

Накинувсь на нього: "Чого тобі, виросшому в Каневі, прийшло до голови розсипаться дрібним бісером перед Аллою? Все випинаєшся та острогою об острогу цокаєш, все "чтокаєш та какаєш". Гвардійця удаєш? Нічого тобі не дійде".

Дмитро розсердився: "А тобі що до того? Говорю, як хочу, роблю, як мені подобається. Мене попросю не вчить!"

"Не вчу, а пригадую, що ти командир поважної одиниці в першій по числу бригаді Української армії. Серед своїх підлеглих тим, що сказав одверто тобі в очі, поваги не придбаєш. А чи не здивувало тебе, що Алла заговорила зі мною так добре по-нашому? Може, чекала, щоб з нею так заговорили. А ви, різні Соловйови, Браже і подібні, одразу з своїм "что" та "как".

Дмитро помовчав якийсь час та одізвався: "Знаєш, може, маєш рацію!" Знову ж мене заскочила цих пара слів. Дмитро був упертий!

Зробилось на душі смутно. Кинула доля малодосвідчену молоду людину в військову завірюху, закрутила і понесла. Як каже прислів'я, з нею — як з горохом при дорозі, "хто йде, той ущипне". Жаль її зробилось. Нелегко жить в оточенні, наставленому в переважаючій більшості вороже. На цю тему прийшлось порозмовлять з Дубовим.

Коротко кажучи, так Іван поясняв своє відношення до Алли: "Її минуле добре знаю після того, як опинилась серед нашого війська. Опікувавсь нею не один коротко, вона гарна, розумна, весела, подобалась. В іншім товаристві була б щасливою, тепер змушена удавать веселість, почала пить горілку, усміхалась, коли хотілось плакать. Своє життя уважала пропащим, махнула рукою на все і закрутилась, опустилась. Як гарна квітка, як упаде в грязюку. Отож я взяв на себе нелегке завдання і вірю, що його доведу до кінця. Підняв з болота цю квітку, не позволив затоптать. Обмию та цілющою водою поверну до здоров'я гинучу квітку-людину. Знаю, мене осудили приятелі, брат. Ти також поглядав косо, од мене одсунувсь. Зрозумій, що Аллу я покохав!

Забув, що маю наречену? Ні, не забув. Її чиста, світла пам'ять зостанеться в серці, як несповнена надія. Роки минули, нереальною стала наша зустріч. Та чи така можливість коли трапиться? Знаємось давно, думаю, що мене краще розумієш, ніж брат, Савосько, Євтушенко, Осьмак і інші старі товариші та земляки.

З тобою говорю, як з другом, нічого не криючи. І тільки з тобою, бо багато маємо з собою спільного з вдачі. Не будемо вертатись до цієї розмови".

Не одходим, а одлазимо. Беремось на північ. Випало двигатись тим самим шляхом, яким в 1915 році маширувалось на Стрипу під Бучач. Через Копичинці, Чортків, Джурин — до Ромашівки. Навіть ночувалось в тих самих містах.

Після Чорткова прийшов наказ зміцнить охорону, далі одсунуть обози. Виявлено в бік Тернополя більші скуплення кінноти Будьонного. За нами збільшилась активність XII армії, стверджено нові противні частини. Запорозька дивізія далеко зосталась од лінії фронту, а з того поводу марш значно приспішено.

Під Джурином потрапили на бій бригади Херсонської дивізії з атакуючою кіннотою. З поміччю нашої кінноти і куренів 1-ї бригади атаку одбито, дорогу очищено, вечором був в Ромашівці.

Квартирою став у тієї ж бабусі, де прожив зиму 1915–1916 року. Легко мене пізнавали, пізнавав і я людей, особливо старших, а зібралось майже все село. Якась молода пара протиснулась, всякий хоче стиснуться за руку з "паном Микитою". Таке ім'я мав зять моєї бабусі. Вона так назвала мене, а за нею все село.

Коли чоломкався з молодичкою, та несподівано поцілувала мене в руку. Здивований, одсмикнув руку, а вона з молодим чоловіком, задоволені, сміються.

"Ви, мабуть, не пам'ятаєте Магди?" — питає котрась із жінок.

"Добре пам'ятаю її і чотирьох хлопців, що приходили учитись читати та писати колись, чотири з половиною років назад".

"То ж Магда вас подякувала за науку!"

Глянув — дійсно Магда! Має 18 років, чоловік — 20. Просять до себе. Мають простору хату, прийшли сусіди-мужчини, розбалакались. Розказують, як їх, після нашого одходу прийшли австрійці, забрали до війська. Як воювали на італійськім фронті, про війну з поляками. Дуже здивувало людей, що "пан Микита" тепер з поляками, про котрих говорили з великою одразою. Росіян, а особливо саперів, споминали з вдячністю.

Почали обережно розпитувать про се і те, а в кінці намовлять, щоб остався в Ромашівці. Приховають, прогодують, оборонять.

Обіщав помислить над цим, навідаюсь, коли дещо заспокоїться, настане кращий час. Тепер не можу. Зоставив тут З мішки цукру.

Фронт став на Дністрі, запорожці — на участкові Єзупіль-Галич, з близько положеним Станіславовом.

Нелегкий був наш шлях по Галичині. Далеко десь одірвалось інтендантство, обози. З харчами погано, почалась відчуватись недостача амуніції. Різко змінилось відношення до нас населення як до польських союзників. Було прикрито байдуже або неприкрито вороже. Зрозумів таку поставу після Ромашівки, а мала підставу. Не можна було купить чи вимінять на харчі. Відповідь одна: "Поляки все забрали, ограбили, самі не маємо, що їсти". Після виходу на схід Галицької армії поляки допустились тут до дуже поганих учинків. Згинуло немало невинних. Грабунки та нагаї уживались нещадно, безпідставно. Не помагали ніякі пояснення, лагідність, просьби. З трудністю набувалось кисле молоко та картопля, рідко — хліб, малось ще трохи цукру та каші.

Прибуло поповнення, а з ним — гурт канівчан, а серед них — близькі знайом і, а передусім — Сашко Ярмола, Стадниченко, Микола, два Івани, Степан Цапи, Андрій Канівець, племінник Сашка і Стадниченко Гриша та ще з десяток незнайомих. Всіх зібрав до себе в кадри розвертаючого куреня. Радий землякам був і Дмитро, особливо першим шістьом, росли і дружили разом.

Стадниченка, б. штабс-капітана, іменовано моїм заступником, пор. Миколу Цапа — начальником кулеметної команди, брата хор. Івана поставлено до розвертання кінної сотні, другий Іван — рахівником до обозу, а Степан Цап — урядовцем під руку Отрішка. Сашко Ярмола дістав два добрих вози під медичний пункт, до того дві сестри: Галю, котра була тепер переведена по гарячій просьбі Петра, і Марусю.

Канівець, б. унтер-офіцер, став чотовим.

В Каневі було їм щораз гірше. Ті самі Федоренко, Дорошенко при владі. Намножилось донощиків, арештів. Люди гинули невідомо коли і де. Гинули, не зоставляючи сліду.

В Київській операції польська кіннота пішла мало не до Черкас. В Каневі і навкруги став Креховецький полк уланів.

До населення кіннота ставилась дуже добре, приязно.

Коли полк опускав Канів, з ним пішло багато, по дорозі приставали до наших частин. Інші — до запасової бригади. Таким способом брати Цапи дістались в Києві до 6-ї Стрілецької дивізії. З нею пройшли нелегкий шлях одвороту, весь час в ар'єргарді, прикриваючи польські частини по правому боці залізниці на Коростень-Ковель-Брест. Були тяжкі бої з немалими стратами. Микола — скромний, одважно-спокійний кулеметчик, оповідаючи про одворот з Києва, говоре про величезне розпрягнення та паніку, пануючі в польських частинах. Сили червоних не були такі великі. Легко можна було їх одкинуть, затримать, що ж коли помішались полки, вкрався нелад.

А тим часом ми затримались на Дністрі, од руминської границі Українська армія обсадила 200 км Південного фронту.

Війна рішалась на варшавськім напрямку, де наступали червоні силами 4-х армій і кінного корпусу, прорвавши фронт на північнім сході. Оставлено Гродно, Вільно, Білосток. Не дійшло там до такої паніки, як при одступленні з Києва, хотя ж сили були слабіші. Одірвавшись од наступаючих червоних, головна маса польських частин одходила на лінію Вісли. Червоні провадили операції, кидаючи кінноту на обход обох крил фронту, корпус Гай-Хана — з півночі, кінна армія — з півдня, з керунком на Львів.

Наскільки мені відомо, повстали в тім часі плани дальшого провадження операцій. На нашу армію покладалось заслонення дрогобицького нафтового району по Дністру, починаючи десь од Самбора до Румунії. 6-та Стрілецька дивізія керувалась на з'єднання з рештою дивізій над Дністер, де проти нас діяли XII і XIV Червоні армії. На львівськім напрямку кінноту Будьонного затримала група військ під командою генерала Івашкевича. Там ішли уперті бої.

В тім часі під Варшавою з обох боків скуплено сили обох сторін. Варшаву боронила Охотнича армія під командою ген. Галлера. Мала коло 100000 війська мало вишколеного, переважно молоді одважної і офірної в своїм патріотичнім унесенні.

Ліве крило займала V армія ген. Сікорського, втроє менша числом, по р. Вкра. Нижче боронили Віслу окремі частини, не творячи спільного фронту, а далі по р. Верш, опираючись на кріпость Девлін, колишній Іван-город.

В залежності од наслідків боїв під Варшавою та Львовом, говорилось в штабах про можливість обсадження Дністра групою Івашкевича, переходу нашої армії до заприязненої Румунії, щоб з неї вийти в напрямку Києва, загрозить комунікаціям, піднять повстання, загородить дорогу на фронт і з фронту. На успіх можна було мати надію, в населенні виростала національно-політична свідомість, зміцнена рейдами Зимового походу.

В напруженім моменті боїв під Варшавою поважна кінна група кінноти Будьонного прорвала оборону, сфорсувала Дністер, захватила м. Стрий, маркуючи виход на наше ліве крило. Одночасно на позицію коло Нижньова ударили піші частини з значною силою артилерії. Ця демонстрація розгадана і легко одбита.

Кінні полки зведені в дивізію з долученням дивізійної кінноти, разом- 2 500 шабель з кінною артилерією Алмазова кинуто на Стрий. К-р дивізії ген. — хор. Омелянович-Павленко молодший. Іван, б. кінногарматчик, особисто одважний, в бою добрий, звали його — Борсук.

Спіткання кінних значних сил було для нас удачне, Стрий і Миколаїв здобуто, усталено зв'язок з ген. Івашкевичем. Його кіннота вийшла тепер на ліве крило Будьонного.

Перед цим одержано повне обмундирування, обув, регулярно приходили харчі з американськими пачками на 5 чоловік, по 5 кг ваги. Було там все, чого полк потребував. Галети, цукор, чай, добрий маргарин, консерви, шоколад, цигарки. До того доходило свіже м'ясо, крупа, борошно або хліб, сіль і всі кухонні додатки.

Поповнено амуніцію. В Станіславові можна було багато дечого купить, а купці, переважно жиди, брали навіть совітські гроші, а було їх ще Зимового походу немало в моїй сотні. Тут придбав собі гарне убрання, чоботи, шапку, білизну та туалетні речі. Вся сотня перешила на міру одержане обмундирування, презентувалась добре, поповнилась, становлячи добрі кадри для куреня. Налічувала 80 багнетів, 20 шабель, 2 кулемети Кольта, 4 "льюїси", 5 возів, 1 бричку, санітарний пункт. Разом — 140 козаків і підстаршин при 8-ми старшинах.

Взагалі, всі частини зовнішньо зблизились до західних армій.

Після Стрийської операції кінна дивізія мала вийти на спіткання з 6-ю Стрілецькою дивізією. На фронті коло Львова зауважено рух частин Будьонного, котрі пересувались на праве крило. За ними посунулись польські частини. Стало відомим про переведення смілого маневру, удару на крило і тили армій, штур муючих Варшаву, силами 6 дивізій кращих польських військ. Рятуючи положення, Будьонний кинувся в керунку тилів атакуючих польських дивізій. Визвало це спішний рух частин групи ген. Івашкевича та нашої кінної дивізії ген. Безручка.

Маючи чимало знайомих старшин та земляків в тій дивізії та маючи на меті перетягти трохи їх до себе, з дозволу і згоди свого безпосереднього командування, здавши часово сотню Стадниченкові, я зголосився в штабі кінної дивізії з десятком випробуваних розвідчиків з "льюїсом" і кольтом на тачанці.

Було мене прийнято охоче, тим більше, що знався з кількома командирами близько з 1918 року і Зимового походу.

Командирові дивізії був представлений як досвідчений і випробуваний розвідчик. Це якраз подобалось Борсукові.

Пояснивши ситуацію, генерал доручив мені "виконать важне, відповідальне, небезпечне завдання":

"Поїдете спереду дивізії на один перехід. Керунок Моперів-Рава-Руська-Тома- шів-Замостя. Маскуйтесь, в лісах їх багато. В оселі і міста не в'їжджайте. Як розвідчик, маєте старатись нав'язать видимий зв'язок з ворожою кіннотою. В потички не ув'язуйтесь. Другого дня під вечір висилайте двох гінців, так само — третього дня і четвертого.

З рештою зачаїтись в лісі. Коли спіткаєте 6-ту дивізію, дайте знать, а якщо яку польську частину — на місті рішайте, що робить. Мапу, бачу, маєте, а чи добре читаєте?"

"Я сапер, читаю, як в книзі".

За годину з доданим поповненням — з хорунжим, кулеметником, 2-ма кольтами, 2-ма "льюїсами", в 28 шабель розвідка спішно вирушила, обходячи Львів.

Мали на тачанках 25 американських пачок, 2 мішки вівса. Амуніція — по 10 стрічок на кулемет, на карабін і "льюїс" — по 250 набоїв. В кишенях — по дві невеликі гранати-"лимонки".

Ночували глибоко в лісі з висунутою охороною, йшли, тримаючись лівої сторони доброго широкого битого шляху.

Часом спіткали когось, часом попадались маленькі оселі. Там заїжджало 2-3-є: купували, що вдавалось, молока, поїлись по черзі коні, затягалось потрібного часами провідника.

Все вказувало на те, що Будьонний спішив на Замостя-Люблін. Про це вислав донесення, одночасно даючи наставления, аби при спітканні з поляками не крились і повідомили про нашу розвідку спереду.

Третього дня передній дозор побачив невелику кінну групу, що їхала гостинцем, може, з кілометр спереду. До вечора мали її на оці, зближаючись або одстаючи, як дозволяла місцевість, аби не виявлять себе. Знову ночувалось в лісі, виславши донесення.

Четвертого дня рано почулась наростаюча гарматна стрілянина, десь недалеко, може, 12–15 км. Орієнтуючись по мапі, легко можна було усталить, що бій іде коло Замостя. Зараз про це послав донесення.

З'їхавши тепер на праву сторону в ліс, першою вузькою дорогою обережно їхала наша групка, зближуючись обережно до міста бою. Дозор по гостинцю тримався краю лісу, другий — спереду колонки, з цим і я держався. Гармати били без перерви щораз ближче. Десь близько на марші повинна буть наша кінна або польська частина.

Ми од гостинця з півкілометра. Тут ліс кінчається, охоплюючи широким півколом простір поля з невеликими пролісками.

З лівого боку — вибухи, видно стовпи пожарів, видимість криє ліс. Гармати б'ють од сходу, там тоже видно стовпи вибухів гранат. Немає сумніву, що Будьонний з ходу заатакував Замостя і спіткав уперту оборону. Хіба це наша 6-та дивізія та якісь польські частини.

Про це свідчить огонь значної кількості артилерії, що б'є з тієї сторони. Часами колони кінноти видно, як пробігають між пролісками кілометрах в трьох. Лівий дозор повідомляє, що бачить перебігаючу через гостинець кінноту. Горить передмістя.

Перед нами вискакує лавою 3-тя сотня кінноти, мчить прямо на нас. Зараз за нею — батарея. Не дальше 300 кроків завертає. Одпрягає передки, зарядні ящики, скоро уставляється, коні одводяться під ліс трохи правіше, недалеко од нашого пункту.

Чотири гармати ригнули огнем. За хвилю лівіше міста піднялись чорні стовпи диму над лісом. Тепер при мені половина розвідки і кулеметчик-хорунжий. Сотня кінних, що приїхала з батареєю, погнала назад і зникла. Батарея б'є, а в голові рискована думка: а що, якби цю батарею унешкодливить?

Одійшовши глибше в ліс, радимось. Спокуса велика! У козаків засвітились очі. Заборонено ув'язуваться в потичку, та як тут не спробувать?

Кольти можуть незамітно зблизиться з лівого боку, з 300 кроків одкриють по черзі огонь. Кулемет добрий, 600 стрілів на минуту! Льюїсисти та п'ятеро унерухомлять їздових. Решта — зі мною з шаблями кинеться на стероризовану обслугу. Далі видно буде, що робить. Що на це громада скаже? Риск невеликий, а користь може буть неабияка. Ударимо! Хорунжий веде тачанки на лівий бік, льюїсисти зняли свою зброю, оглянули, з ними п'ятеро витягли шаблі. Одночасно блиснуло ще дванадцять. Вискакуєм одночасно, як застрочили кольти, пригнітивши до землі людей при гарматах. Троє успіло вискочить на коні і погнало, моя мала лава опинилась при гарматах. При їздових увивалось семеро, ведучи коні.

"Встать!" — обслуга заскочена, руки підняті вгору.

"Хто командує?" — показують на утікаючих.

"Хочете жить? Беріть на он той лісок, та добре цільтесь!"

Старший літами оглянувсь навкруги. "Командуй! По п'ять гранат! Мигом!" Той ніби на те ждав. В показаній цілі — стовпи вибухів. Двоє ранених перев'язано. Одійшли, посідали, жують галети, всунуті кимсь.

"Гармати і ящики — на передки! Андрію, бери двох, виводь лісною дорогою. Пане хорунжий — з тачанкою на гостинець, долучіть дозор і отходьте. Станете там, де вийдемо з лісу, будете прикривать. Беріть п'ятеро козаків і льюїсиста. Решта — за гарматами. Гарматчики — на свої міста".

Лісна дорога вузька, вистають коріння. При гарматах коні рослі та, видно, голодні, ненапоєні, а вже по обідній порі.

Боки запали, скоро на них не поїдеш. А хотілося б довезти та передать готову батарею Алмазову, був би радий.

Виїхавши на гостинець, не криючись, ііхала збільшена колона так скоро, як потраплять гарматні коні. Операція чи, вірніше, опанування батареї та в'їзд на лісну дорогу забрало 30–40 минут часу.

Чи буде погоня? А коли буде — чи дожене? Додатково хорунжого прошу в міру можливості підсунуться ближче Замостя, може, удасться нав'язать зв'язок коли не з 6-ю дивізією, то з якоюсь польською частиною, повідомить про скору поміч. За 2 години має нас доганять. Хорунжий добре володів польською мовою, звався, здається, Стрілковський. Показав себе. в нашій розвідці з найкращої сторони.

Проїхавши кілометрів 10, спинились ми над невеликим лісним поточком з чистою прозорою водою. Треба було дать коням спочинок, підкормить, напоїть і самим підкріпитись. Од шляху були невидимі, ділило яких 300 кроків.

Поділились по совісті з гарматчиками їдою та цигарками, всім коням поділили овес, підпасли на поляні.

Гармати під Замостям притихали. Або Будьонний місто здобув, або його одбито, або повернув на Люблін, спинивши бій?

Коли витяглись знов на шлях, кінчався з лівого боку ліс, звідтіль вискочило з 200 чоловік кінноти і кинулось на мою колону, виблискуючи шаблями… Кінець!

Випускаю Марусю, вискакую наперед і пізнаю польських уланів. Шаблею даю знак — свої! Вихватив, ставши, хустку — махнув. З лівого боку зближається друга, більша група, риссю. Якомусь ротмістрові вияснюю ситуацію здобуття батареї. З двома офіцерами погнали ми до недалекого села, де затримався генерал Карніцький, командир кінної групи. Йому склав звіт про своє завдання, здобуття батареї з обслугою і певної кількості снарядів. Просив одночасно поінформувать себе про положення на фронті.

Генерал був дуже задоволений моїм звітом. Одразу дав наказ своїм частинам спішить до Замостя.

Червоні армії під Варшавою розбиті, спішно одходять на схід, грозить їм повний розгром або полон. Українська армія перейшла в наступ. Кінна дивізія в день по нашім виїзді завернута з маршу і тепер находиться десь недалеко Дністра. Дав до к-ра нашої кінної дивізії службове повідомлення про затримання батареї, здобутої його розвідкою, записав прізвище, ранг, ім'я моє та батька, частину, до якої належу. На тім попрощались, генерал спішив до Замостя, я до своїх, доставши приспішеним порядком од цього бравого кіннотчика вівса коням та 10 пачок харчів людям. Рука нескупа і вдача рішуча.

Видно, і до бою добрий командир!

Тут догнав мене і хорунжий.

Минаючи Львів, скоро стали ми в Станіславові, задоволені з своїх пригод. Частини наші були за Дністром, ведучи широким фронтом наступ. В відношенні до нас зайшли у галичан великі зміни. Знову прийшлось ночувати в Ромашівці. Зовсім інакше говорили люди про тих, що мали визволить їх з панського ярма.

"Та це зовсім інші люди, в хату зайде — не перехреститься, шапки не зніме. З святих образів сміються, кажуть, що Бога немає. Раніше, було, рідко трапиться жидок-жовнір остатній, а тепер — всі начальниками. Пфу! Якісь нехристи! Все обідране, голодне, де йому воювать!"

При своїй релігійності галичани не могли бути байдужими до безбожників, а, по-друге, не подобався їм вигляд обшарпаного напівбосого війська. А жиди взагалі не користались тут симпатією. Інша була тепер гостинність, немало прийшло до нас і охотника.

Червоні одходили скоро. За яких 3 тижні Українська армія вийшла на лінію Нова Ушиця-Старокостянтинів, стикаючись лівим крилом з польськими частинами на р. Буг.

Поважні бої дивізії мали при переході Збруча, під Проскуровом та Летичевом. Дивізією командував тепер ген. — хор. Базільський-Купріянович, з вигляду старий заслужений фельдфебель, а в дійсності — полковник, коло 45 літ, був командиром полку в старій армії.

Дивізія зайняла ліве крило, опираючись в широку болотисту долину Случі. В останніх часах відчувся великий недостаток набоїв, поповнення десь застряло, припинився і наступ.

В Проскурові спіткався з полковником Сільванським. Жінку та сина він одвіз з Канева до батьків в Куп'янск, а сам всякими способами дібравсь до нашої армії. Єсть при штабі Волинської дивізії як старшина до доручень. Спіткання було коротке, припадкове, каждий мав щось до пильного виконання.

Мій курінь був готовий, займав позицію на крайнім лівім крилі, маючи сусідом мазепинців.

Зауважено свіжі частини з противної сторони. На залізниці — тяжкі бронепотяги, показувались колони кінноти. Свіжі батареї пристрілювались, пускаючи рідкі гранати по різних цілях. Докучала цільність батареї 10 см гармат.

До шпиталю одвезли ще в Галичині Євтушенка, командира мазепинців, з розтрощеною ногою. Команду по нім перейняв Романовський, званий популярно "Дядя Генрих". Людина багатого життєвого досвідчення. Бував в Канаді трапером, над Амуром полював на тигрів, в тундрі шукав золота. Високий та кремезний, мав на собі одежу та обув'я міцні, вигідні, солідні. В його окутім великім сундуку в найбільшім порядкові розсортоване все потрібне людині в каждій потребі і часі. Запас харчів, тютюну, мила, голок, ниток, гуталіну, шило, молотки, дратва, гвіздочки. Поза тим — білизна, онучі, рукавиці, порядне убрання. Завше — свіжоголений, з люлькою, мовчазливий, жив стороною, як старий холостяк. Горілку не пив, хіба в виняткових випадках. Шанували його підлеглі і колеги, сусідом 6ув надійним. Стріляв цільно з рушниці та кулемета.

За ним возили маленьку 40 мм мортівку до збивання противних кулеметів. Робив це дуже докладно.

Курінь підтяг прикладом і виглядом. Належав до найстаріших з часів Гнатівки та Волонтерського куреня.

Романовський був зразком вояка великої холодної одваги. Приходилось нам разом вести бій з певністю на взаємну поміч.

Дубовий незамітно одсунувся од безпосередньої команди в боях, часто засиджувався в обозі коло Алли, котра не раз дала приклад легковажності, уділу в п'яних гулянках з другими, а навіть явної зради. Іван, закоханий по вуха, не хотів нічого бачить, знать, тратив на повазі.

В тім часі бригада мала бої під Меджибожем, Летичевом і вийшла під Миколаїв. Стан амуніції був загрозливо невистачаючий.

В кінці серпня бої припинились, а 12 жовтня Польща підписала припинення війни з Радянською Росією.

Ми зостались самі. Червоні скоро зліквідували Врангеля, перекинули на наш фронт нові полки піхоти та поважну кількість кінноти. При недостачі амуніції ставало ясним, що Українська армія буде переможена і змушена одійти в Польщу або скласти зброю. Останнє не містилось в наших поняттях. Зрештою, це було б повним фізичним знищенням.

В таких самих умовах була бригада донських козаків єсаула Сальнікова, перейшовша од Будьонного на польську сторону, кінна група єсаула Яковлева з кубанських та терських козаків. Тепер ці частини, з'єднані в дивізію, прилучались до нас.

З хвилею завішення військових ділань на польськім фронті наша армія при недостачі амуніції перейшла всіма силами в наступ, не маючи надії на перемогу, а, як говорить військова маса, "для збереження честі зброї і прапора".

Коротко кажучи, перші дні були удатні.

З Романовським розбили ми піхотний полк, зайняли село Почапинці та Майдан Почапинський. Удалось при цьому здобути з 8000 патронів, котрими поділилось з мазепинцями. Вийшла бригада перед Літинські Ліси. 2-га бригада — трохи спереду зайняла Миколаїв лівіше. 3-тя підійшла під Літин.

Набоїв не доставлено, далі наступать не було з чим.

Оставалось окопатись на догідних позиціях і чекать на амуніцію і протинаступ Червоної армії. На нашім участкові дала знать про себе нова батарея. Значна колона кінноти проїхала на виду понад смугою оборони. З обох боків велась розвідка

Дивізія почала поволі одступать з боями. Десь кіннота провела ударний рейд на сполученні з Волинською дивізією. Обози одіслались в керунку на Волочиськ, Надійшли відомості про трудне положення на правому крилі, 3-тя Залізна і Кулеметна дивізії змушені спішно одійти на Збруч, дали можність прорваться червоній кінноті на тили Херсонської. Ідуть тяжкі змагання Київської дивізії котра поволі одходе, а за нею — і Волинська. Вся кіннота скерована на південь поза чорношличниками при нашій дивізії.

Таке положення, накреслене в наказі штабу армії, з одночасним визначенням дня виходу на Волочиськ, вказувало на рішення головної команди перейти на польську територію.

Надходив кінець місячних (листопад 1920 р.) змагань одинокої нечисленної нашої армії, оставленої вчорашнім союзником, не забезпеченої в амуніцію, проти подавляючо переважаючих сил.

Ліве крило армії зоставалось далеко висунутим. Оставалось три дні маршів до Волочиська. Одходим, опираючись лівим крилом на непролазні болота початку р. Буг. Генерал Базільський — при нашій бригаді. Коротка нарада, а потім наказ: 1-ша бригада виділяє курінь з гарматою, котрий займає позицію, маркує оборону бригади. Держиться до обіду і спішно одходе за другими куренями. Гармату стараться вивезти, в остатечності знищить. 2-га бригада опускає Миколаїв і пройде перед першою. Троцький з своєю витягається на тракт перед 2-ю. Розвідку і прикриття руху чинить полк чорношличників.

Наказ свідчить про можливість небезпечного бою, скупчення всіх сил дивізії для забезпечення оборони в часі маршу.

Моєму куреневі випало забезпечить одворот дивізії.

А ото з пам'яті ситуація під Череповою.

Курені ночували в Череповій, охорону несли мазепинці. Перед світом мої сотні зайняли позицію перед селом Черепівка, в віддалі од Черепової приблизно з кілометр. Перша сотня — в такій же віддалі од решти по правій стороні. Черепівка і Черепова лежали нижче, добре були видні од млина, де я находився з кулеметами.

2 кулемети були при першій сотні, там же — 3 кінних зв'язкових. 1-ю сотнею командував сотник Макаревич, як і Романовський, — один з найстаріших запорожців і командирів сотень. Випробованої одваги, слухняності, стійкості, Макаревич дослужився на німецькім фронті рангу штабс-капітана з фельдфебеля. Знав все, що треба знать сотенному, скромний, відчував свою невелику освіту.

На Макаревича можна було надіяться як на себе.

Гармати зрікся.

Ночі почались морозні, на землі виступила біла покрива.

Вислана в Черепівку розвідка спіткалась з кінною розвідкою червоних, котра зараз втекла.

Добре розвиднилось, коли замічено на дорозі в Черепову з 20 кінних, їдучих купою. По білих шапках легко пізнано. Дано по їх пару коротких кулеметних черг та залп з 20 рушниць. Вони кинулись і зникли в близькім лісі.

З боку Миколаєва почулась гарматна стрілянина — там була 2-га бригада, мала вона уже покинуть містечко. Сильна кулеметна стрілянина почулась з боку 1-ї сотні. Видно як на долоні широку лаву кінноти, котра скоро спускалась вниз, кулемети били через голови. Одразу кулемети од млина почали бить в бік атакуючих.

Крик з обох боків, не вмовкають кулемети, Макаревич б'є залпами. Видно, як атакуючі повертають наліво, їх кулемети стріляють далі, од їх царує на морозному повітрі, як од кухонь.

1-ша сотня одходе, біжить звідтіль зв'язковий. Спішно од'їжджають, одстрілюючись, кулемети. Хіба кіннота пішла в обход? Макаревич знає, що робе. Добігає кінний, схвильований: "Сотник убитий!"

Коротка записка хор. Грибанова: "Сотня спішно одступає, кулемети од'їхали самі. Одходжу на Черепову". Послав гінця: "Держатись лівіше, уважать на ліву сторону". Немає чого далі оставаться. Лава піднялась і спішно пішла на шлях, минаючи Черепову. Година 8-ма. Видно, як одходять курені. Кінні купки. Довго спали та снідали!

Курінь перейшов досить круту балку і вийшов на широкий гостинець. Тут була готова добра позиція. Окопи з стрільницями, гнізда для кулеметів. Гостинець криється нижче, як широка траншея. Для чужого ока з боку другої сторони балки ми закриті.

Курені зайняли окопи. На гостинцеві — Базільський, Дубовий, штаб. Захід далеко видно. З правого боку — болота початків Бугу, над ними вище "дорога, рівнобіжна гостинцеві, нею пішли обози. Там вони затримались десь з 10 км звідціль.

Підійшли до Базільського командири куренів, витяглась сотня Петруся. З сторони Миколаєва галопом прибігло дві гармати з батареї Черніцина. Були при 2-й бригаді. Вона розбита. Поручик Осадчий своїми очима бачив, як здеморалізована сильним огнем кулеметів та гармат частина перебігла через міст на другий бік, де були поляки. Що з Литвиненком, не знає, свою півбатарею випровадив під огнем. Спішить тепер на сполучення з другою півбатареєю при 3-й бригаді. Трохи одпочивши, Осадчий погнав далі. Був це добрий старшина, з військової сім'ї. Вихований в кадетськім корпусі.

Ситуація погіршала, немає вістей од Троцького і Дяченка. В осідаючій куряві на заході показалась перебігаюча через шлях кіннота. Чорні? Ні, чужа!

Базільський, Дубовий, штаб, кінна сотня кинулись вниз на шлях понад болотами. Здивований, довідуюсь, що немає і командирів куренів! Обставини змусили обнять команду бригади в складній, рішучій хвилі. З задоволенням стверджую, що командири сотень всіх куренів і заступники курінних без слова слухають розпоряджень.

Сподіваючись нападу з боку Миколаєва, виставляється на пів км дозор з семи льюїсистів, з ними — хор. Василь Заєць. На догодній позиції на шляху застава з 2-ма кулеметами. Командує Гриць Костенко, один з найхоробріших, найстарших наливайківців. Флегматичної вдачі, Гриць знаний з необережності в охороні. Зате до бою іде, як в танець. Був двічі ранений, та і це нітрохи не змінило його вдачі.

Наливайківці мали старшин далеко понад стан, стачило б обсадить цілу бригаду. Одначе тримались свого куреня на підстаршинських містах. Були тут знакомиті кулеметчики: Лучиня, Гончар, Мойсеєнко. Майже всіх я знав близько, як і вони мене.

Мазепинці — карні[4], тверді, надійні. Тепер тут немалий процент свіжої молоді. А з старими знаюсь як з наливайківцями. Може, найслабіший Республіканський числом старшин та козаків, зате має найбільше кулеметів "Льюїс" тазаступника к-ра куреня — сотника Корніїва, старшину високої міри.

Розставивши кулемети та поділивши поле обстрілу у всі можливі сторони, на гостинці скупив в резерві коло 100 багнетів та 6 кулеметів, аби кинуть, де треба в критичний час. Побіжно підлічивши, стверджено кількість патронів: випал о по 25 на рушницю, 150 — на "льюїса", 1500 — на кулемет та коло 60 шабель. Сподіваючись короткого бою з кіннотою, цього вистачало, ще б і осталось, при піхоті в сполученні з кіннотою стан був критичний.

Тоді треба буде триматись на зайнятій позиції, може, підійде-підопре Дяченко, одірваться, як стемніє, спішно одходить на сполучення з |3-ю бригадою під прикриттям чорних.

Одходить сотенними колонами, щоб мати можність одразу зібрать курінь в кулак з кулеметами по боках для стрільби залпами по атакуючій кінноті, при одночаснім кулеметнім огні, короткими влучними чергами. Мали сотні по кількадесят ручних гранат, що рвались, даючи багато оскілків з розсівом на 50 метрів.

Ворожа кіннота вийшла широкою лавою з правої сторони. Рушилась кроком на наше праве крило, за лавою їхали тачанки з кулеметами. Нас вона не бачила, спокійно спускалась в долину. Сотні пришикувались, як і кулемети, резерв бігом підійшов на праве крило. Наступаючі лави на око лічили коло 500 шабель. Ми були значно сильніші числом та укритістю.

Не дальше як на 300 кроків кулемети повели численні короткі цільні черги сотні, по черзі дали по три залпи. Заскочені лави склубились, валились коні, люди, кулемети не успіли одкрить огню, до того цілі не бачили добре. Все розпорошилось, оставляючи убитих, ранених, перекинуту тачанку.

Несподіванка була кривава, сильна кінна одиниця понесла з 20 % страт, охолоне не скоро. Треба спішно одірваться. 20 кінних вислано позбирать патрони у забитих, ранених та з тачанки. Решта витяглась на гостинці, а курені по черзі знімались з лівого крила і сходили на дорогу вниз, по котрій поїхали Базільський, Дубовий з штабом, курінні та сотня Петруся. Мій курінь, остатній, становив ар'єргард з 4-ма кулеметами та найкращими кулеметчиками-старшинами: Лучмнею, Гончарем, Отрішком та Заточним. Решта їхала з лівого боку куренів. З кіннотчиками на головнім шляху був видимий зв'язок. Розіслані пошукать набоїв, привезли понад 10000 та повних 12 стрічок. Це було щось! Крім того, чимало добрих чобіт, стягнутих з побитих. Ранених не рушали. Декотрий був в гарній смушевій сивій шапці. Настрій піднісся. У цій потичці, без страт з нашого боку, одплачено за смерть Макаревича. Тіло його осталось там, де впав. Остатні слова були: "Грибанов, виводь сотню, рятуй людей. Мене остав. Прощай…" Лицарська, козацька смерть за два дні перед кінцем трьохлітніх змагань.

З села спереду їде кіннота. Це чорні. Тепер Дяченко буде прикривать далі — ший путь до Волочиська. З плечей спала відповідальність.

Село велике. Тут приготовлено обід. Сотні розведено по хатах; жде нас ще з 20 км дороги.

Находжу Базільського і Дубового в одній хаті. Коротко складаю реляцію про проведений бій.

Згадую про відсутність командирів куренів в критичну хвилю. Обидва зрозуміли трохи замасковану іронію. Хвалять, розпитують докладніше. З свого боку хвалю всі курені, стійкість, дисципліну. Підкреслюю вартість окремих скромних старшин. Споминаю про поповнення патронів. Розходувано 3 500-4 000, здо буто 16000.

Дубовий розказує Базільському про нашу співпрацю, хвале в очі. В кінці обі даєм разом. Говоримо про завтрашній день, що нас чекає в Польщі. Вирушаєм до села Клинини.

Вечором розходимось по одведених квартирах. Село велике, ночують, крім бригади, батареї Кузнецова, Лощенка, обози 1-го порядку. В однім дворі міститься пароконний віз з старшинськими речами, Маруся і кінь Мокосія. Вихід визна чено після снідання о годині 10-й.

Охорону несе чорношличний полк, його роз'їзди чинять розвідки. Полк сильний, ночує рядом в 2–3 км. В разі появлення ворожих частин на час повідо мить, прийме на себе перший удар.

Спиться смачно. Поснідавши, готовимось до дороги.

Наступила мала зміна. Дяченко повідомив, що дорога на Волочиськ безпеч на. Роз'їзди ніде не спіткали червоних. Його полк, всю ніч несучи охорону, потре бує одпочинку. Наше вирушення одложено на годину 12, до Волочиська — не далі 25 км. Дійдемо на час. В Клининах і пообідаєм раніше.

Хазяйка варе борщ і вареники. Що треба, доставлено. Кухні шикують ранній обід. Запросив до себе старшин, сам переодіваюсь в нове убрання… Сергій по чистив чоботи, вони тіснуваті.

Миски, ложки на столі, господиня ставе борщ. Старшини поглядають на па руючий борщ з кільцями жиру, а я скачу на одній нозі, не можу натягти чобота.

І раптом загриміли вибухи гранат, шрапнелі, застрочили кулемети, здавалось, з усіх сторін.

"До сотень! Виводить за село вози!"

Старшини вибігли, а я стрибаю з тим чоботом.

Нарешті вискакую надвір, Антон в сідлі, жде, Єрченко з возом виїхав рань — ше. Стрільба густа, вулицею біжать козаки, свистять кулі, густо рвуться гармат — ні стрільна.

Панічна утеча здезорієнтованої струги[7] виносить за село. Поле покрите утікаючими без ладу. На. взгір'ї зіскакую на землю. Розкладаю руки: "До мене!"

Антона висилаю з кіньми наперед по дорозі внизу, де видно річку (Случ), не — далеке село, там, власне, біжать. Кажу, аби затримав кулемети. Хай стануть за мое — том на головнім шляху, один до мене. Що робиться з правого боку — не видно. В селі — крик і стрілянина. Скорим кроком доходжу до дороги внизу. Коло мене збирається щораз більша громада. Єсть і старшина Грибанов, Мойсеєнко-малий, козаки різних куренів. Всі з рушницями, ні одного з "льюїсом". Розгубленість.

Грибанова посилаю наперед, наказую проскочить до моста, занять по другім боці оборону. Всередині — Мойсеєнко, я — ззаду з бунчужним Вороною.

Село близько, коло річки дерева досить густо. З правого боку піднімається лагідно терен, криє видимість. В Клининах стрілянина затихла. Як можу, стараюсь привернуть лад і спокій. Зібралось по 200, ідем по четверо в ряд.

Де Антон? Хоть би одна тачанка! Що з рештою куреня?

Маю в руках японський карабін, на поясі — іспанський браунінг. Чи не осталась в Клининах шабля?

Спішу тепер наперед, де козаки починають вскакувать в двори. Село невелике. Раптом з тилу: "Ура-а!" Вискакує з-за гори кіннота. Біжу назад, кричу: "Стріляй!"

Падають розгублено кілька стрілів, рветься моя громадка, одна частина біжить в село, друга повертає між дерева до річки. Кіннота забігає вже з криком од села. Маю в кожушку дві "лимонки", одну за другою кидаю, вскакую між дерева. Річка — неширока, рядом, вкрита льодом. Випускаю п'ять патронів і бачу, як кинув рушницю один, другий. Шаблі в роботі. Кричу щосили: "За мною, до мосту!" Вскакую в річку, тонкий лід ламається, води по груди, холоду не чую.

На другім боці повертаюсь і бачу кіннотчика, що цілиться в мене. Моментально підкидаю карабін, стріляю і чую, як ударило, неначе тяжкою палицею, в праве плече. Кіннотчик хилився з коня набік. Ще бачив далі бунчужного Ворону і занесену над ним шаблю. Карабін випав з руки, зробилась вона тяжкою. Виступила кров, заливаючи рукав. Повернувсь і пішов перед себе це поспішаючи.

Дивна річ! Не думав, що буде зі мною. Другі думки лізли в голову. Хто врятувавсь, хто згинув. Де був Дяченко з своїм полком, чи прийшов на виручку? Куди одійшла бригада? Одійшла чи згинула. Перейшов невисокий горбок, за ним побачив гарбу, запряжену в двоє коней, віжки держала в руках молрда жінка. Динилась на мене, мокрого, скривавленого, перестрашеними очима. Питаюсь, чи далеко до гостинця? Мовчить, трясеться. Лізу на гарбу, прошу везти на шлях, а вона тільки викрикує: "Ой пане, пане!"

Лівою рукою витяг пістоля: "Вези на гостинець, бо буде погано!" Рушила помалу навпростець. Мені робиться щораз гірше, слабну і бачу, як з правого боку іде прямо на мене чоловік 20–25 кінних в чорних шапках з червоними верхами.

Ось воно, те неодворотне… Ні, не здамся, шість разів в їх, сьомого — собі. Як краще: в висок чи в рот? Хіба, в висок. Віз став. Баба випустила віжки, цілком розгубилась. Кіннотчики близько. Несподівано напружене тіло м'якне.

Це Кузнецов, командир батареї. Одному каже сідать на віз, бабі — мене обережно підтримувать. Не роздіваючи, перев'язали плече через рукав. Скоро виїхали на шлях, поїхали скоріше. Двоє, що кінь вискоче[8], поїхало вперед.

В скорім часі показалась велика колона кінноти, а од неї вискочили п'ятеро з тачанкою. Був це Дяченко. З воза пересаджено мене на тачанку, котра, обганяючи полк, поїхала скорою риссю, а ще скоріше на найбистріших конях полетло

двоє — Кузя на Киргизі та Нестор Галайденко на горбоносому степовому скакуні. І ще щось трапилось малосподіване — Галайденко прикрив мене своєю буркою!

В найближчій оселі чекала жінка-лікар, затримана посланцями, котрі побігли далі. Тут обережно мене роздіто, обмито, перев'язано. Перебрано в суху білизну, короткі штани, теплі чулки, напоєно гарячим молоком. Лікар не говорила, чи поранення небезпечне. Дивилась великими смутними темними очима. Мала своє свіже горе: недавно згинув чоловік…

З обозу приїхав фаетон з досвідченою сестрою Оленою Олександрівною, пізніше дружиною Остапа Ярошенка. Мала мене доглядать.

Тут Дяченко зробив все для мого порятунку. В екіпажі зложені мокрі чоботи, кожушок, пістоль. В футлярі од бінокля було трохи цінних дрібниць та золотих грошей, виміняних ще в Станіславові за совітські паперові з Бобринця.

Доїжджаючи до Волочиська, спостереглось багато кінноти в заслоні. Місто було внизу. В часі їзди кров виступила через бинти. Фаетон заїхав в якийсь двір, сестриця замовила щось теплого. Змінила перев'язку, руку міцно прикріпила до тіла. Чув себе цілком добре, огрівся, підкріпився. Пройшло немало часу, як вскочив візник: скоріше виходьте, всі частини — на другім боці, наш полк їде вже посліднім! Вечоріло. Ми скоро з'їжджали вниз. Видно міст і кінець колони. З лівого боку по нашій стороні стоять два бронепотяги — це "Запорожець" і "Кармелюк". За високим залізничним мостом — довгий потяг. Залізниця має одну колію. Пізніше з'ясувалось — в польськім потязі їхали патрони та гарматні стрільна для нас. Спізнились!..

Близько мосту почулись крики, на висотах стояла кіннота, кричала: "Ура! Ура!"

До мосту, вимахуючи шаблями, летіла група і тоже кричала, а перед фаетоном на мостові якимсь чином стояла гармата впоперек, загороджуючи дорогу.

Зскочили ми, одне вліво, друге вправо, далі — під міст. Затупотіли копита, спинились. Обережно спробував ногою — держе лід, не ламається. Збруч вузенький. Перейшов на другий бік і пішов понад дорогою. Польські кулемети готові до стрілу. Офіцери, жовніри.

Скоро темніє, довга листопадова ніч. На битій дорозі — рух. Прикриваючись одіялом, півбосий, в коротких синіх штанах, виходжу на дорогу, пробую дістатись на якийсь віз. Не удалось. Вози все чужі, спішать…

Нарешті найшов когось з своїх і за пару хвилин був в хаті, знуджений, промерзлий, без шапки на голові. Що було в фаетоні, там і зосталось. Речі на возі були тут, на щастя, і шабля. Збіглись старшини, козаки. Знали про моє поранення. Пані Олена тоже найшла своїх. Все її невелике майно осталось там, де і моє. Повечерявши, положився спать.

Прокинувсь од болю. Сонний повернувсь на правий бік, бинти зсунулись, пішла кров, весь бік мокрий. Доктор, пані Гемпель, зараз прийшла, наново перев'язала, послухала серце, пульс. Дала наставления Сергієві і Галі, щоб сиділи при мені до ранку, казала підкласти подушки, щоб не міг повернуться. Рано мав їхать до шпиталю в Тернопіль.

В тачанці з Галею і Сергієм добичними моїми кіньми минали ми контрольний пункт. Стояли там польські офіцери, червоні командири, командири наших бригад.

Складалась зброя. Кидали з розмахом, нищили рушниці, щаблі. По обох боках — гармати. Мої пістоль та шабля їхали в тачанці. Обійшлась без ревізії, як у раненого.

Бачив маршируючі сотні з опущеними головами переможених. Крок держали, та не повертали голову в бік переможців. Тяжко на душі. Кінчилась збройна боротьба за Державність. Кінчилась смутно для нас.

Присягали в 1918 році полки на Харківщині на вірність Українській Державі і гетьманові. Хвилювались молоді голови перед присягою. Багато покинуло наші ряди, деякі полки були наставлені на бунт. В нашому журналі "Запорожець" надруковано тоді мій вірш "Присяга".

Ото він:

Згадався цей вірш-присяга, написаний не стилістично, та од серця. Знали його широко тоді присягаючі Краєві і Народові, котрого знаком-символом був національний прапор.

Дано мені пролить в збройній боротьбі всю кров, доля не дала умерти.

Чи буде коли щаслива можливість побачить рідний Край, своїх найдорожчих, найближчих?

Одне певне: прадідівської шаблі мені не прийдеться держать.

Кому прийдеться її передать, в які достойні руки? І от тепер їду в чужий шпиталь, попрощавшись з літами віри в свою надію, з тяжкими гнітючими думками.

До шпиталю в Тернопіль довезли мене того самого дня по обіді. Після звичайних формальностей, переодівання заведено до досить великої світлої зали для офіцерів. Лежали в ній тяжко ранені 2 поляків, один донський козак, один з кін — ноти Яковлева та наші: Євтушенко, б. командир мазепинців, Олександр Чубенко, к-р батареї, заступник Алмазова, к-р сотні Низового куреня Неживий, пор. Гамаль, разом зі мною — десять ліжок. Всі уже були оперовані, Євтушенко та Чубенко — не раз. Неживий мав паскудну рану з розтрощеною кісткою вище коліна, котра гнила, Гамаль — розкрите коліно правої ноги, унерухомлене в метальованій шині, поляки були в останніх днях перед опущенням шпиталю. Донцеві, сотникові Іванові Моторигінову, на шиї висіла гуля, як гусяче яйце, а пор. Шмигольову (од Яковлева) сиділа куля в легенях. Євтушенкові і Чубенкові уже пару місяців кості не зростали. На вид "обидва повні, здорові, як атлетичний Моторигин; у Гамаля вид умираючого — кості і шкіра, хоть язик як бритва. Неживий та Шмиголь жовті, худі — тяжко хворі.

В перших днях я чув себе непогано, ходив до другої великої зали, де лежали козаки, а серед їх — знайомі з давніх часів. Виділялись серед їх два могутні гарматники з перебитими ногами, один з батареї Лощенка, другий — з Волинської дивізії. Взагалі, шпиталь був невеликий, переповнений, лікарі-хірурги мали багато роботи.

Маючи руку, унерухомлену до ліктя, я міг держать в пальцях ложку, хліб, писать. Нас обслуговували сестри Неллі, Марися та санітар Мельник. Милі люди, свої обов'язки виконували з християнською терпеливістю та посвяченням. Мельник проявляв велике незадоволення, коли "качка" мала в собі мало, або "начиння" було порожнім, витягнене з-під Гамаля або Шмиголя.

Як зазначив, лікарі мали праці повні руки, шпиталь був пересилочний. Тільки гірші, тяжчі випадки задержували ранених тут довший час. Тому легше ранених на перев'язках оставляли на кінець або на наступний день. Я не думав, що маю тяжке поранення.

Бачачи численні операції, одкладав перев'язку і оглядини рани на дальше. Коли почало щодалі більше боліть і уже мав бути підданий болячим оглядинам, привезено з 30 польських жовнірів в страшливім стані. Мали всі жахливо попалені ноги, руки, боки, животи. Не одне прийшлось бачить, а таке — хіба тільки в пеклі можна уявить! А все — молоденькі, недавно підстрижені. Тепер про себе не думалось. Я бачив, як хірург ножицями одрізав спалені на вуголь кіски тіла та кидав в кубел. Як другий одпилював, як дерево, спалені ноги вище колін. Враження збільшувала тишина, бо ці нещасливі не кричали. Вони тихо стогнали, були непритомні: оперували їх без усипляння. Не знаю, чи хто з них вижив.

Нещастя сталось вночі, коли вони десь їхали в вагоні. Всередині був бензин. Правдоподібно, витікав з банок, котрийсь обудився, закурив і кинув горящого сірника. Могло статись, що од запаленого сірника наступив вибух паруючого бензину. Причина осталась незнаною.

Вечором, як щодень, грали ми, т. є. Євтушенко, Губенко, Шмигаль і я, в преферанс. Карта йшла, тільки якось почала показуватися дивно, то дві одинакові дами, то два тузи, піки чи бубни…

Прийшла сестра Неллі, почала мірить та записувать температуру. Змірила мені, глянула, струснула, ще раз змірила. Забрала карти, положила в ліжко, другим тоже казала положиться і побігла до діжурного хірурга. Той скоро прийшов з сестрою, послухав серце, пульс, справдив температуру. "Рано — на стіл!" Неллі знову вернулась, зробила укол і сама з годину сиділа рядом. Температура була висока — 40,6°.

Рано понесли на носилках, поклали на стіл, рот і ніс — прикритий марлею, старша сестра щось там капає, а я на голос лічу ~ один, дві, три, чотири… щодалі смердить гірше, забиває дух. Зауважив краєм ока сильно напухле плече, червоне, блискуче, почорнілу рану. Залічивши дванадцять, запав в непам'ять.

Розумів і відчував, коли розрізалось тіло, як в рану щось влазилось.

Прокинувсь з небуття, коли кінчалась перев'язка. В роті стояв тяжкий душащий дух ефіру. Рядом стояв хірург. В плечі не боліло, тільки тіло все ослабло, хотілось спать і дихать чистим повітрям. Не хотілось їсти. Заснув міцно і спав довго, годин 12–14. Ще чувся той неприємний задух ефіру.

Апетиту не мав, тільки хотілось пить та температура держалась в рамках 38,5-39°.

Знову понесли по обіді на операційний стіл. Було тепер кілька лікарів. Оглядали рану, щось тихо радились. Зроблено свіжу перев'язку, чимось ранення присипано, промито.

Казав Мельник, як розрізано рану, то вийшло дуже багато гною та якимись кусками.

Неллі прийшла, як завше, з термометром, якась смутна, коли міряла температуру, капнули з очей сльози:

"Raną kapitana jutro znowu będą operować!.."

М'яка вдача у дівчини, як на хірургічний відділ. Сестра дійсно милосердна для терплячих болі.

Знову температура 39°. Лежу на столі, ті самі лікарі, що вчора, і новий — невеликий, очі темні, енергійні рухи. Сестра з бутилочкою ефіру, хірургічні приладдя. Обережно натискується рана. Знову тиха розмова — нарада і виразний голос нового лікаря, капітана Станіслава Гіляровича:

" Jeszcze spróbuję, serce і płuca zdrowe. Przygotować wtrysk!"

Під маскою лічу знову до 12-ти. Хірургічний ніж ріже тіло, а видається, як хтось роздирає полотно. Робиться щось нове в розумінні того, що тепер діється з моїм тілом. Видається, що операція — якесь дрібне непорозуміння на тлі чогось великого — нового зрозуміння правди про початок всіх початків. Одночасно переживаю таке найвище щастя і радість, що коли опритомнів на столі, глянув на оточення, крикнув: "Ми не так живем!" Ще переживав.

Велику таємницю життя, заховану в формулі кількох слів, котрих ніяк не міг пригадать.

Д-р Гілярович переливав в жили порядну порцію чогось, ціла рука оніміла, пальці втратили рух і чуття.

Потім руку положено на металеву, зігнуту в лікті шину, виложену ватою, окручено бинтами, дальше окручено бинтами до пояса товсто груди і живіт, в кінці загіпсовано.

На ліжко положено на спину, так що унерухомлена рука була піднесена вгору, зігнутою в лікті.

Трохи пізніше довідався, що консиліум було наставлено на усунення руки одночасно з костями плечового суставу.

Будучи без перев'язки в Волочиську 9 днів, рана сильно загноїлась, виступили ознаки гангрени, що разом з великою втратою крові загрожувало смертю Один тільки доктор Гілярович був іншої думки. Він зробив операцію, особисто по кілька разів приходив, справджав серце, пульс, оглядав рану, над которою не було гіпсу. В широку тепер рану, з обох боків прорізану на 10 см, вставлено чотири резинових трубки, якими стікав гній. Щодень ці трубки і рана промивались водою з якимись додатками, а справляло це полегшення і приємність.

Досвідчений Гілярович був думки, що куля була "дум-дум" або надпиляна. Попавши в сустав, потрощила кості та порвала артерію.

Рисунок показує знищення кісток, які в м'язах порвали волокно, а там почалось запалення, гниття та замирання тканини. Операція усунула змертвілі частки тіла, куски кісток, припинила розвиток процесу за мирання тканини в дальшім розмірі.

Од природного стану здоров'я та прибутку витворення крові залежало дальніше лічення. По недовгім часі заклопотане лице доктора Г-ча повеселіло: "Doskonale! Granulacja!" Температура спадала. Спадала вага, опанувала повна безсилість, рука мертва… Зате апетит появився і щодень наростав. Гілярович приписав додатково шніцель, часом сестри од себе — яблуко, яйце, все було мало. Купить щось не було за що.

І тут несподівано з'явився мій Срулик. З ним разом почалась боротьба організму з обезкровленням.

Сергій утік з Лапдуту, де часово перебувала бригада, добравсь до Тернополя, постарався найти собі притулок, а потім прийшов до шпиталю. Мельник привів його в нашу залу, а Сергій довго роздивлявся, поки мене пізнав. Дивився, та аж трусивсь. За шість неділь зостались на мені кості та шкура, як колись після затруття газом, знову вага спала до 39 кг. З появленням Сергія змінилось харчування.

До шпитального посиленого дійшло масло, сметана, яйця, червоне вино. Або приносив сам Сергій, або передавав Мельником. Міг тепер наїдаться і підгодовувать Неживого.

Євтушенко і Чубенко уже виїхали до іншого шпиталю. Одночасно рана заживала скоро, доктор Гілярович мав щодень з задоволенням можність крикнуть: "Doskonale!"

Як були непомірно болючі перев'язки раніше, тепер зробились щораз легші, скоро не стали потрібні і рурки. Вийнято їх на восьмому тижні. Одначе рука була, як мертва, не ворушились пальці. Спитав д-ра, чи зможу колись держать вудку та ловить рибу?

"Będzie pan kapitan robić wszystko, cierpliwości".

Докучав висохший і тепер просторий гіпсовий панцир, при найменшім рухові ребра обтирались об тверді нерівності.

На дванадцятому тижні гіпс знято. Рука в плечі затріщала, розігнулась в лікті і, обережно піддержувана, поволі опустилась. Зроблено тепер перев'язку "дезо" або "dezolt", унерухомлюючу рух костей в суставі. Д-р Г-вич обережно, докладно обслідив, общупав, оглянув, якось здивовано голосно ствердив: "Doskonale!"

Прийшов час, коли, проснувшись, почув як од плеча вниз пробігло як електричество, порушились пальці. Рука одживала, а одночасно — віра, що калікою не останусь.

Скоро почав ходить, сили повертались, хоть дуже поволі. Міг тепер виходить до вільної кімнати-прихожої побалакать з Сергієм. Сундучок з речами і шабля — під опікою Дмитра Федорова.

Пішла чутка, що я помер. Сергій прибув, аби власними очима побачить могилу та десь між своїми притулиться. Він фахівець-бляхар. Те, що приносив, набував різним способом. Заробляв припадковою працею, картами (тоже фахівець!), навіть випросював. В останньому щось помагало пришпилене Дяченком прозвище — "жидівський батько".

Коли я лежав безсилий, висохший, зайшли в залу двоє старшин-наливайків- ців — сотник Йосип Колодочка і поручник X. Мене не пізнали, тільки по таблиці найшли. В околицях Тернополя продавались коні всієї дивізії, а вони входили в склад цієї ліквідаційної комісії. Було там моїх власних троє коней. Що з ними — не знали. Юзік Колодочка, порядний старий запорожець, залишив всі гроші, які мав, а було того небагато, і обіщав особисто допильнувать продажі та доставить гроші. Більше ніхто не заходив, а гроші за коні так і пропали.

Скоро мене, Неживого, Гамаля перевезено в Ярослав. Тут шпиталь краще оборудований, просторніший, світліший. Одночасно — інші порядки, загострена дисципліна. Брама з вартовим. Всіх приїхавших одразу скеровано в лазню, одежув дезинфекцію. Крім старшин, було з 15 козаків. Прийшов старий сивий підполковник, глянув на нашу громаду і скомандував до присутнього в роздівальні фризера: "Obstrzyźeńco! Wszystkich bez wyjątku maszynką do skóry!" A mи остриглись гарно перед виїздом. Я запротестував, сказав, що під машинку стригтись не буду, за мною те саме Неживий.

"Nie przymię inaczej, co to za gadanie?!"

"То одсилай, пане, назад, стригтись не будем!"

Пошумів ще п. полковник, кинув ще раз: "Wszystkich do skóry". Зник, і більше його ні разу не бачив.

В лазні трохи достоялось під душем з зимною водою, отримфю чисту білизну, халати, на ноги — дерев'яні ходаки і хто сам, кого понесли, прйїзних розміщено в світлих кімнатах. В своїй спіткали знову Євтушенка та Чуренка, кості їм в ногах зростались дуже повільно, а лічились уже 5–6 місяців.

В залі був ще один незнайомий поручик, з тяжкою контузією. На вид — зовсім здоровий, повновидий, червонощокий, цей поручик порушувався стрибаючи, коли щось брав рукою, друга рука і пальці робили те саме. Голос мав приємний, статурний, мав в голові вправлену в ліву половину металеву (платинову) пластинку.

Трохи, коли ближче зжились, розказав про свою біду. Була то історія, котру варто тут подать.

Він — киянин. З фронту повернувся в січні 1918 року. Був ранений. Коли за першим разом червоні після Крут опанували Київ і масово розстрілювали офіцерів, його взяли з мешкання батька, залізничника-слюсаря, і вивели на вулицю Тут йому в чоло вистрелив з пістоля якийсь в шкіряній куртці. Коли одкрив очі ще довго був малопритомним, не розумів, де він, що з ним було, що до нього говорилось. Не пізнавав батьків, сестер. Пізніше поволі вернулась свідомість, мова; взагалі став на ноги, тільки в тім стані порушень, як тепер. З часом і те пройшло, А був кінець літа.

Отож підібрано його як забитого і доставлено до прозекторіуму відділу медичного університету. Звідтіль припадком його забрав до своєї приватної маленької клініки молодий заможний хірург К-ко, котрий не раз бував тут для практики. Він замітив, що мертвець, з діркою в чолі та частинно випливаючим мозком ззаді черепа живе і дихає. Сім місяців пильного лікування поставило на ноги і вернули свідомість та здоров'я безнадійно умираючому. Пізніше поручик вступив до Української армії, служив в штабах. Літом був контужений далеко вибухлою гранатою, що для здорового не було б шкідливим. Лічиться сьомий місяць, наслідки лічення відчуває, та тільки руки і ноги ходять і роблять всі рухи одночасово.

Історія якась несамовита, случай маловірний, одначе, правдивий. Докази — сліди входу і виходу кулі перед очима!

На жаль, забув як поручик звався, якось на… — ський. Не то Ружинський чи Разинський, щось подібне, вертиться в голові, а не пригадаю. Може, був поляком, бо говорив добре по-польськи.

Сергій попрощався і десь поїхав, обіщаючи пам'ятать про мене. Слова додержав в спосіб шляхетний. Про це пізніше на своїм місті і часі.

В Ярославськім шпиталі мали ми неабияких гостей. Хворих і ранених українців провідали генерал Невілль, голова Французької військової місії, в склад которої входило коло 300 офіцерів Генерального штабу, що були інструкторами в польських вищих військових школах. Пізніше цей пристойний, високий, симпатичного вигляду генерал був військовим міністром. З ним разом — генерал-по- ручик Омелянович-Павленко та невелика кількість оточення.

В тім часі я уже непогано тримався, генерал-поручик пригадав нашу зустріч в Зимовім поході. Добру мав пам'ять. Сердечно привітались ми з його ад'ютантом сотником Барилом, колись моїм підлеглим.

Обидва достойні гості розпитували про здоров'я, умови життя в шпиталі, відношення шпитального персоналу.

Іншим разом приїхав з недалекого Тарнова, де перебував в отелі "Бристоль" уряд УНР, Головний отаман Симон Петлюра з ад'ютантом полк. Данченком, Пам'ятаючи попередні спіткання та розмови, не чув я в собі радості з цього візиту, не міг погодиться з убивством Болбочана. Аби уникнуть устиску руки, прикинувся спящим. (Ой, не так було, Батьку! Ти йому щось сказав! — Р. А.)

Може то було і нечемно, як казав пізніше осудливо Чубенко, та не хотілось кривить душею.

Минуло 8 місяців од поранення, міг писать, держать в руці книгу, їсти, урізать хліба. На перев'язці з загоєної рани виступала малесенька плямка.

Десь в жовтні дістав скерування до шпиталю в Вадовицях.

Була осіння мокра погода, коли вирушив потягом з Ярослава. При нагоді пригадую, що не раз виходив на місто, закладене Ярославом Мудрим 800 літ тому. Старину пригадують кілька будов, а між ними — великий будинок з XV віку, де містилась єзуїтська колегія, де учився гетьман Богдан Хмельницький, син козацького сотника гербу Габданк.

Затримався по дорозі в Тарнові.

Одвідав б. командуючого армією, що жив в невеликім вагоні-салоні з Барилом. Моє убрання було таке пом'яте та знищене, що було непристойно в нім ходить. Барило дав мені гарне своє, в котрім побував в "Бристолі" на засіданні уряду Укр. Нар. Республіки.

Чимала зала повна. Переважають військові, рядом пізнаю генерала Вовка. Трохи і жінок. На підвищеній естраді — уряд, міністри. Прислухаюсь промовам, дискусіям. Не можу зрозуміть, чи це правда, чи якась театральна штука.

Ніби все діється у себе на Україні, порушуються справи, наприклад, обсадження військового флоту, внесені правдивим адміралом Білецьким (в формі) та інше, на тепер — нежиттєві справи.

Оглядаюсь по оточенню — слухають пильно, а деколи плещуть в долоні. Настрій такий, що хочеться одночасно сміяться і плакать…

Що це? Чи ті люди там на естраді вірять в те, що говорять? Виходжу з тяжким враженням. Іду на станцію, аби скоріше до Вадовиць, бо, як довідався, там в таборі вся дивізія. Скоріше б — між своїх! Може, одведу душу.

Через Краків рано висідаю в Вадовицях. Гори, на них ліс, місто невелике, будови невеликі, гарненькі, на східній стороні — огороджені високим дротом десятки великих бараків. Це і є табір.

Старий, ще австрійський табір для полонених. Недавно в ньому були полонені з Червоної армії.

Тепер тут інтерновані частини Української армії, згідно з умовами, установленими в Ризі при підписанні мирного договору. Там Совітська Росія не признала Української Народної Республіки, а Польща зріклась попереднього союзу з нею.

Таким чином вчорашній союзник нас зрадив і посадив за дроти. Як 250 літ назад, і тепер Україну поділено. Галичина, частина Поділля, Волині, Полісся, Підляшшя одійшло до Польщі. Що ж далі?[9]

В Тарнові ніби існував уряд. Петлюра жив в Варшаві. Тут в таборі містились Запорозька і кінна дивізії. В Каліші — Волинська і 6-та Стрілецька, в Стрілкові — Херсонська. Кулеметна не склала зброї після переходу на польську територію. Повним складом з гарматами та обозом пробилась до Чехії і там склала зброю. До обозу за колючий дріт чехи не посадили людей, котрі їм довірились, оддали і зброю. Ця дивізія складалась в більшості з галичан, в ній були кінна бригада та батарея братів Шепаровичів.

В Вадовицькім обозі, як, зрештою, і в інших, старшини були одділені од козаків, містились в інших бараках. Жонаті та жінки мали свій барак, поділений одіялами (коцами) на більші та менші сепаратки. Харчування провадилось окремо для старшин, а окремо — для козаків.

З боку глядячи, можна було подумать, що за дротами одбувається в секреті військова муштра перед вирушенням на фронт або великі маневри. Гостра дисципліна, козиряння, сотнями та куренями машировка. Як в Тарнові, кидалась в очі ненормальність та щось фальшиве в таборовім житті.

Оселившись в бараку для старшин, почав розглядаться на нові умови та порядки. А тим часом одвідав своїх хлопців і ствердив, що під Клининами згинуло або пішло в полон коло 30 чоловік. Серед них — бунчужний Ворона. Не вернувсь в табір Сергій. Старшини і канівчани були всі. Зійшлись мене побачить та привітаться. У Дмитра моє майно збереглось, тільки не хватало каракулевої шапки та теплого одіяла. Головне — збереглась шабля! Не зможу нею володіть.

Другого дня пішов до шпиталю на перев'язку. Було там двоє хірургів: майор Байль і штатський з інтернованих — Костюченко. Видно було, що жили і працювали обидва в згоді. В таборі був д-р Крегер.

Обслідувавши сустав, найшли причину появлення на марлі жовтої плямки. Зразу положено і зроблено невелику операцію, розрізавши загоєну рану. Знову під наркозом пережив дивне пізнання, може, навіть більше і глибше зрозуміння таємниці початку всіх початків та ту формулу глибокої мудрості призначення життя людини.

В хвилі накладання перев'язки, прийшовши до притомності, знову слова формули-таємниці забув та пожалів, що обудився. А те почуття неповторимого буття, пережитого під наркозом, нагадує науку індійських мудреців про перебування вибраних людей в нірвані, в сполученні з найвищим духом після смерті. Щось в цім єсть.

Причиною виділення жовтої течі була невелика губкувата кістка з круглого закінчення головки суставу. Потемніла, лежала тепер на столі. В кімнаті, де було визначено мені ліжко, лежало ще п'ятеро: 4 — з кінної дивізії і один з Чорного полку — Якименко. Пор. Стрілковський мав легке поверховне поранення руки, одначе рана виділяла таку саму, як у мене, жовту теч в більшій мірі уже восьмий місяць, хорунжому Бесєдинові (Бесіда) мали вирізать гемороїди, обидва були в Кінно-Запорозькому полку.

Якименко ждав на операцію якихсь бородавок.

На хірургічному відділі був і мій козак Білоконь в дуже тяжкому стані. Після операції, досить легкої, йому почали мертвіть легені. Помер бідняга на моїх очах.

Несподівано прийшов доктор Крегер Юрко, харківчанин, звав себе часом Крегеренко. Лікар добрий, знаючий. Мав операцію апендициту, прикинулось небезпечне запалення, що знову викликало другу операцію. Наслідком появився зріст кишок, треба було лягать на стіл третій раз. Веселий та дотепний, Крегер вніс багато гумору в нецікаву атмосферу шпитального життя. Гостро та дотепно висміював таборові порядки та починання вищого начальства з ген. Омеллновичем-Пав- ленком (Борсуком) на чолі. Цікава була його розмова з майором Байлем при першім візиті. Майор, добре знаючий хірург, почав Юркові обмацувать живіт, а той од себе пояснював, що з ним є та в якім місті треба і як різать живіт. Все пересипав латинськими словами, а одночасно прибрав вираз лиця наївно-глупкуватий.

Байль трохи образивсь, а Крегер тим самим невинним тоном пояснив, що є певний свого, бо сам, будучи лікарем-хірургом, оперував подібні випадки не раз. Байль здивовано глянув на поважне тепер обличчя Крегера і засміявся. "Чи колега не виступав на сцені?" — "Аякже! Не раз, навіть хвалили". — "Колега і мене розіграв". — "Але без злості, на весело. Треба ж хворим дать трохи розваги" — "Значить, завтра на стіл". — "Щоб колега не зарізав, буду сам пильнувать, для того проситиму оперувать без наркозу, вистачить місцеве знечулення" — "Витримає колега?" — "Якось витримаю". І витримав!

Коли принесли Юрка після операції, був трохи блідий, спотілий. Проте скоро набрав гумору: "Нарешті зможу за тиждень знатно, з чуством покакать. Яке то блаженство!"

Пригадалась операція донця, сотника Моторигіна Івана Дмитровича в Тернополі. Оперували його одним з останніх. Треба було вирізать велику ґулю на шиї. Носилки поставлено на стіл, руки і ноги прив'язано скрученими бинтами до носилок, асистенти могли держать за голову. Операція дуже небезпечна з уваги на важні жили і стегна[11] на шиї.

Можна було при рухові оперуємого перерізать щось. Моторигін, великої сили людина, спитав, нащо його прив'язують? Пояснили. "А спробувати можна?" — "Можна". М-гін дернув однією рукою, другою — джгути порвались, як нитки: "Для моїх рук нужни крєпкіє ремні".

Ота ґуля була наслідком колупання соломинкою в зубах. На соломинці можуть бути грибки (чорний колос). Коли він попаде на податне місто, починає розвиваться дуже скоро. Отож була ґуля торбою, повною чогось подібною до форми рису, а торба чимсь, як корінням, вчепилась в шийні жили та стегна, здавлюючи шию та нарушуючи ковтання та мішаючи дихать.

Наука: соломинкою колупать в зубах небезпечно.

З шпиталю міг я виходить, аби тільки буть при візитації. Розпитуючи про все, що цікавило, а часом було несподіванкою, узнав, що Дубовий з Аллою поженились, живуть в місті, як і інші старшини, хто має средства і ступінь, не нижчий сотника. На місто міг вийти каждий за перепусткою. Сторожу несуть поляки, в внутрішні справи не мішаються.

Доходять чутки, що чехи одкрили для українців середні і вищі школи і охоче приймають, хто приходе. Це важне!

В таборі існують штаб групи на чолі з Бурсуком, штаби дивізій і, номінально, бригад. Од командирів куренів вгору старшини мають джурів.

Виходить неперіодично "Запорозька Думка", невеликий журнал. Припадково попалась дуже цікава книжка "Україна на переломі", студії часів Хмельницького. Читав її з великим захопленням та довідався, де знаходиться автор — В'ячеслав Казимирович Липинський. Звернувсь до нього, не певний, чи лист дійде. Не тільки дійшов, а прийшла скоро відповідь і посилка з книжками — "Z Dziejów Ukrainy" і "Хліборобська Україна". При цій способності узнав, що існує організація, до котрої належать заслужені діячі-незалежники, що зостались вірні ідеї Української Держави з історичним гетьманським урядом на чолі. Ця організація має немало прихильників в Чехії, Австрії, Польщі і Німеччині. Зацікавило це і змусило до чину. Зговорився з кількома старшинами, з котрими, простудіювавши дорогу на мапі, вирушив до недалекої границі. Дорога провадила невисокими горами, покритими лісом, забирала коло двох днів. Не передбачали перешкоди при переході границі, хіба тільки холод міг датись взнаки або дощ.

Сталось інакше. Близько границі наткнулись на двох, що ходили і повертаються. З їх оповідання справа стояла так: в Чехії дійсно одкрито Академію рільничу, Педагогічний інститут та кілька середніх шкіл. Всі учні мають забезпечення і науку безплатну. Уряд УНР — непопулярний, а галичани взагалі наставлені до "петлюрівців" більш ніж неприхильно. Великий, майже рішаючий голос має Микита Шаповал, близький Бенешові, - старий заслужений діяч, знаний і в літературі. Хоть є повна надія попасти в школи, треба, пока все уладиться, прожить чи то маючи гроші, чи з фізичної праці. Грошей вони не мають, а до праці слабосильні. Побули два тижні та порішили вертатись.

Що ж, прийшлось і мені вертатись. Не мав грошей і рука на темлякові. Супутники намовляли йти, обіщали продержать своїм трудом. На це згодиться не міг. Дам ради якось, а за дротами сидіть не буду так чи інакше. Треба шукать інших стежок…

Ніхто не завважив моєї відсутності, а ті двоє пішли до арешту. Шкода бідолах. Не утікали з полону, були людьми вільними, шукали кращої долі — не повезло. Вернулись добровільно, то за що ж карать? На те була химерна дисципліна.

Якось Отрішко попросив пройтись з ним, має щось сказать, порадиться. Якось тримався тепер стороною, помітно похудів. Перепустку я мав постійну, він дістав, пішли ми далеко в передгір'я, а було це далеко перед обідом. Петро мав в руках корзинку, щось купував по дорозі.

Коли вийшли ми на височеньку гору з лисим верхом, посідали, розвели огонь, Отрішко почав розказувать про свою біду:

"Ганна мене покинула".

"Невже? Я дивлюсь, що якось її не бачив. Де ж вона?"

"В Каліші, вийшла заміж", — сказав і гірко заплакав бідний, цей хоробрий кулеметчик, запобігливий господар.

"Успокойся, Петре, ти не дитина".

"Якби вона знала, що ви повернулись з шпиталю, певно, приїхала б".

"А що ж то за людина — її чоловік?"

"Сотник, кіннотчик, легкодух, гуляка. Грає в карти, Ганну б'є. Що я їй купив — програє-є! - І знову заплакав… — Радьте, що робить?"

"Радить, Петре, трудно. Коли їй зле, певно, сама жаліє свого непродуманого кроку. Знає вона, що я завше їй добре зичив. Дай знать, що я в Вадовицях, т, може, і приїде порадиться, коли їй дійсно погано".

Петро заспокоївся. Видно було, щось має на думці.

Потім виймає булки, консерви, пиво.

Коли вертались, Петро сказав, що найняв мені гарну кімнату і заплатив наперед за півроку. По дорозі зайшли, дійсно, — кімната гарна, в добрім місті.

Пройшло декілька днів, коли несподівано спіткав Ганну між табором і своїм мешканням. Тепер в кухні не харчувався, а забирав продукти та шикував, що треба, сам. Ганна виглядала дуже бідно. Зблідла, волосся на голові невпорядкован бідненьке пальтечко, на ногах — стоптані черевики. Вид стривожений, заклопотаний, розгублений. Привітав її тепло і запросив до себе. Хазяйку попросив нагріть води. Сам вийшов з хати, попередивши, що вернусь за три години, так що може умиться, щось з'їсти з скромних запасів і одпочить.

Коли вернувсь, Ганна привела себе в порядок і одпочила. Розпитав, як живе з вінчаним чоловіком? Розплакалась і розказала так, як чув од Петра. Додала, що жаліє свого необдуманого кроку, жаліє кривди, нанесеної Петрові.

"А знаєш, Ганно, Петро — людина міцна, а плакав, як дитина, розказуючи про твоє життя. Навіть готовий щось тобі помогти, та боїться, що чоловік одбере та прогуляє", — трохи додав од себе.

Ганна знову в сльози:

"Що ж тепер робить?"

"Зараз щось, може, урадим".

Написав записку і послав Стаха, хазяйського хлопчика, щоб пішов до брами в обозі та попросив поручика Отрішка. А тому написав, щоб зараз прийшов до мене. Про Ганну не споминав.

Тим часом вона перебрала мою дуже бідну одежу та білизну, що зашила, що підлатала, поприкріпляла ґудзики, а перед тим щось по-своєму, жіночому, переставила, повитирала.

Петро з'явився скоро, зайшов, глянув — і став як вкопаний.

"Привітайтесь же!" — Вийшло якось несміло, мовчки, обоє почервоніли.

"Треба б вам побалакать, та я хіба мішаю. Може, пройдетесь, без свідків вам буде зручніше".

"Ходім, Галю…"

Пішли. Може через годину вернулись. Петро повеселів, Ганна тиха, присіла мовчки.

"Батьку! Галя до Каліша не вернеться!"

"А хто ж її задерже тут? Ти? Яким правом?"

"Можна тут приписать".

"А чоловік приїде і забере".

"Радьте, що робить!"

"Глянь на неї — напіводіта і півбоса. Маєш за що їй справить, що треба?"

"За 2–3 дні буде мати, що треба, і квартира буде".

"Гляди ж! Будем робить хитромудро та "спішить поволі", як казав Кузьма Прутков. Ганна переночує у мене, я — в бараку, а снідати будем тут разом".

Вечоріло, коли зайшов до панотця Волковича. Запитався, чи може він повінчать і що до цього треба. Треба посвідчення двох осіб для каждої сторони, що жених нежонатий, а молода — дівчина. Підписи завірить в штабі дивізії або бригади. Панотець дав готові печатні папери на такий випадок. Вінчання може бути в приватнім мешканні, а дяк єсть і все потрібне. За вінчання береться усталена ціна — 2000 марок. Рано найшов сотника Тарнавського, знаного мені щез Богунівського полку і всього дальшого протягу служби. Він збиравсь йти за сніданням.

"Анатолій! Знаєш Ганну Ковалівну, що колись в Воронку була при зібранні, а потім сестрою при штабі 1-ї бригади?"

"Аякже!"

"Ото ж вона виходе заміж за Отрішка, котрого тоже знаєш?"

"Знаю добре!"

"Бачиш, панотець дав оці листки, де треба посвідчить, що він нежонатий, а вона — дівчина".

"І це знаю, давайте підпишу!"

"Треба ще другого свідка".

"Зараз. Тодось, Тодось!" — потряс сплящого сусіда.

"Чого?" — прогримів той низьким басом, неначе з бочки.

"Встань на хвильку. Ось на, підпиши!"

ССтт Э55

Де?

"Тут і тут", — Тодось підписав, повернувся і заснув.

"Ну і голосок!''

"Що хочете? Старий семінарист. Ми обидва з духовної сім'ї", — з завіренням підписів пішло тим самим темпом.

Снідали втрьох.

"А тепер, Петре, шукай 2 000 марок, та ще й додай з 3 000!"

"На що?!"

"Ще й питаєшся. Маєш 5 000?"

"Маю".

"Коли хочеш законно вінчаться, треба і весілля справить, піде на це 2 000. Будуть гості. Вінчатись будете тут. Панотцеві — бутилку вина, решті — горілки, закуски. Молодій треба гарні черевики, сукню, вінок, вінчальні обручки та собі купиш гуталіну. Добре пострижешся, оголися — розход!.."

(О-р"

Та як же так…

"Помовчи, Петре, не витріщай очей, Галю. Ось бери оці папірці та мотнись до п. о. Волковича, домовся, коли може вас повінчать".

"То ж це…"

"Помовчи. Дивись, це що? Печать нашої дивізії. Стверджує вона правдивість підписів поважних знаних старшин. А підписи свідчать, що ти нежонатий, а Анна Ковалівна — дівчина. Все по закону. Треба спішить, а потім побачимо. Щодо мене, буду посаженим батьком по набутому праву. Здається мені, що все кінчиться добре. Нічого не бійтесь, на мене надійтесь".

Кинулись обоє обнімать. Петро побіг до панотця, а потім обоє — до міста. Грошей молодий не жалів, а був зажимистий!

Через три дні п. о. Волкович повінчав молодих. За столом сиділо, крім духовних, десяток: свідки, що тримали вінці та хорошими голосами співали з дяком, до їх долучився Гноянко з ліричним тенором, пили на щастя, кричали "гірко", молоді цілувались.

Як посажений батько, забрав і я слово, щоб жили згідно та щасливо, розмножувались та наповняли землю, як каже Святе Письмо. Все одбулось гарно, сито, трохи підпито. Молодий виклав на все далеко більше визначеного.

Петро найняв кімнату, що треба, купив. Ганна повеселіла, убрана достатньо, хазяйнувала. А Петро щасливий ходив, неначе на світ народився, веселий та моторний. Оказується, гроші мав на наші умови немалі.

В умовах таборового життя, одноманітного, сірого та невеселого, вносило трохи розваги друковане слово "Запорізької Думки", де поруч з поважнішими артикулами був куток гумористичний. Брав і я уділ в цім куткові. Надані були там влучно чи, може, образливо прозвища виднішим старшинам, стосуючись до вигляду чи вдачі. Ото ті, що пам'ятаю: ген. Омелянович-Павленко — "Бурсук", ген. Базільський — "Бунчужний", полк. Дубовий — "Оса", полк. Гаврішко — "Шило", п. полк. Ма — лець — "Мило", полк. Литвиненко — "Кендюх", полк. Троцький — "Налийчарка", Дяченко — "Жидоїд" або "Козоріз", п. полк. Болдирів — "Сопливий", другий Болдирів — "КривеДзеркало",п. полковникРідченко-"Панич",ДмитроФедорів-"Півень", пор. Самарський — "Дитина", Романовський — "Капшук", Скрипка — "Блаженний", я — "Кремінь", "Верьоха", "Циган". Були ще прозвища "Мудрий", "Швайка", "Чарка", "Пішка", "Нечеса".

До цієї чинності була визначена комісія, прозвище установлювалось більшістю голосів і оставалось приліпленим. Коли в мові чи друкові уживалось, було відомо, про кого мова. Петлюру звали "Сам".

Од нічого робить, по всіх таборах назначено комісії до справдження рангів та орденів. Попав і я до неї. Головою був полковник Крат, мене висунув Дубовий, з кінної дивізії — сотник Томашевський, од гарматників — Лощенко.

Були випадки самозванства, подавання високих одзначень, яких не діставали, вищого рангу.

Комісія мала орденські статути, її члени воювали на різних фронтах. Випадки траплялись трагічні і комічні. Додам, що сотник Якимаха, вихованець Полтавського кадетського корпусу і Олександрівської військової школи, мав в військових справах феноменальну пам'ять, знав назви і номери всіх полків мирного часу, міста, де полки стояли, до якої дивізії і корпусу належали.

Так само знав всі статути та устави. Гриць Якимаха сам мав золоту зброю та був не раз ранений.

Те саме можна сказать про Крата, котрий був одним з наймолодших підполковників царської армії, маючи 22 роки. Посідав найвищі одзначення і сербського Карагеоргія — нас було тільки двоє з цим орденом. 90 % не будило сумніву проглядалось і пропускалось, коли щось не відповідало статутові або визивало застереження, комісія для вияснення призивала даного старшину.

Ось найважніші несподіванки, неприємні та болючі.

Полковник Лимаренко-Римаренко, приписаний до полку чорношличників, поставний, завше добре одітий, з Володимиром, літ 30–35, та дружина Сіма (жидівка), під пару чоловікові, од 1919 року були разом на тилових відповідальних містах, як комендатура в Могилеві, великому шпиталі, в постачанні. Спритний з виду поважний полковник, добре знаний в головній команді, в таборі виділявся з жінкою заможністю та певністю себе. Його папери викликали застереження Викликаний до комісії, зразу образився, не хотів давать ніяких пояснень, подав в сумнів права і компетенції комісії.

Показано йому наказ Головного отамана та військового міністра в цій справі Кінчилось тим, що усталено напевно, що Римаренко військової школи не кінчав не є офіцером, не посідає ніякого ордену, а був урядовцем в тиловій прифрон товій організації Союзу городів. Звали таких урядовців "земгусарами". Прислугу вала їм така сама уніформа і зброя, як офіцерам, тільки погони — інші та кокарди малі, круглі. Петлюра тоже був земгусаром, тільки на високім положенні.

Полковник Андрій Голуб, командир кінного полку ім. Залізняка. Одважний рішучий, високий та кремезний, правдивий тип рубаки, Голуб не виглядав на офіцера кінноти. Не подавав то, правда, в паперах і нагород. Що не був полковником скажемо, як Литвиненко, по розпорядженню Петлюри, але який ранг посідав? Голуб, ставши перед комісією, не сперечався. Був вахмістром Кирасирського полку. В часі війни дістав повний бант (всі чотири степені Георгіївського солдат ського хреста) та чин прапорщика. В Укр. армії — од початку, полком командує три роки, був в Зимовім поході. Підписувався полковником, як і всі командири полків. Це все правда. Що ж визнано його хорунжим, по-моєму, не зовсім гарно вийшло. Комісія подала внесення про надання Голубові рангу сотника, що рівнялось майорові, а таковий міг законно командувать полком.

Бомба найтяжчого калібру вибухла неждано і несподівано. Та, хіба, припад ково. Щось не дописувало в паперах командира 1-ї кінної бригади полковника Любимця, заступника Бурсука. Прекрасний кіннотчик, кавалер ордену св. Георгія, представлений до рангу генерала-хорунжого, не будив ніяких застережень до положення. Дійсно, виглядом, поставою, здібностями заслуговував на найвищу оцінку. І треба ж, щоб Якимаха побачив незначну помилку в поданні бойово го чину, за котрий полковник Любимець дістав Георгія. Дійсно, за описаний чин можна було отримать Володимира, і то з натяжкою.

Полковника попрошено до комісії. Крат був одвертим. Любимець упирався, Крат тикав пальцем в статут, помилка виключалась. Якимаха запитав, при якім начальникові Любимець кінчив Єлисаветградську кавалерійську школу? Не пам'ятає. О, це вже щось не так. То, може, пам'ятає та накине на папір хоть приблизно росположення поміщень, конюшень, доїзду, манежу. Одмовив, уважає вимагання образливим. Встав, уклонився і вийшов. Томашевський сам кінчав "Южну школу", тільки в часи війни. Що робить? Проглянули списки старшин кінних полків, там найшли двох, що кінчили цю школу в році, поданому Любимцем.

Попрошені до комісії, вони категорично ствердили, що в їхньому випуску Любимця не було. З цього виникало, що к-р 1-ї кінної бригади подав фальшиві дані! Не можна усталить, чи був взагалі офіцером. Одночасно було знано широко, що командиром був взірцевим. Вроджений талант? Козацька кров, традиція? Щоб не викликать голосного скандалу, постановлено признать Любимцеві звання старшини неусталеного рангу з правами хорунжого та внесено про найскоріше перенесення до іншого табору. Так сталось.

В рамах помочі надходили з американської організації ІМКА пересилки одежі, обуви доброї якості і досить великі транспорта білизни. Одежа і обув ділилась передусім серед вищим начальством, білизна — між рештою. На цім тлі виступали надужиття та розвинулась спекуляція. Коли говорить про харчі, то були вони одностайно-недостаточні, особливо для козаків. Підставою харчів були пенсак, маргарин, кава з сахарином, часом консервована квасоля, рідко — м'ясо, оселедці. Загальне прагнення переважаючої кількості, включаючи старшин, було наїстись. Не хватало жирів, доброго хліба, цукру зовсім не отримувалось, мало ярини, мови не було про овочі, часом появлялось повидло з буряків.

У мене після шпиталю апетит не зменшувавсь. Радив, як міг. Часом удавалось вимінять оселедці на пару яєць, молоко. Щось підкине хтось з Отрішків. Петро був грошовитий. Треба на цім місті закінчить справу їхнього вінчання.

Отож після цієї події в недовгім часі з'явився у мене незнайомий, представився як сотник 3-го Курінного полку, приїхав з Каліша по жінку. Попросив гостя сісти спочить, якраз були оладки, принесені Ганною, осталось трохи. Підсунув гостеві їх, подав гарячої кави. Сотник мого зросту, лице має гарні риси, можна б назвать красивим, якби не блідість, якесь нервове перебігання та неприємний, ненормальний блиск очей. Рухи неспокійні.

Наша розмова була приблизно така:

"Де Галя?"

"У нас Галя не одна, про котру питаєте?"

"Про свою жінку, що ви видали заміж незаконно!"

"Ага, питаєте про Ганну Ковалівну?"

"Де вона?"

"Тепер вона не Ковалівна, муж її — поручик Отрішко. Вінчались в цій кімнаті. Це наша сестра. Я довго був в шпиталі, нічого не знав, що вона вийшла заміж. Не знали і старшини про це, ті, що урядово посвідчили, що вона дівчина. Мені було відомо те, що була сестрою в моїм курені, мала нареченого пор. Отрішка. Це моя землячка".

"Досить жартів! Де вона?" — крикнув, стукнувши по столу.

"Так, досить жартів! — підніс і я трохи голос. — Ви, сотнику, бачу, нюхаєте? З оповідання Ганни і її вигляду знаю, як ви з нею поводились, обижали, навіть програли те, що мала. Скоріше, пронюхали. До вас Ганна не вернеться. Утекла од вас, бо побачила, на кого натрапила. А по правді, ви їй — не пара і не треба було вінчатись, ви ж не хлопчик. Ми, запорожці, Ганни вам не дамо. А як треба буде, зможемо оборонить свого. Вам слідує поважно полічитись".

"То як буде, як мені вертатись! Висміють".

"Вернетесь, як приїхали — потягом. Сміху нема чого бояться. Чи дасте слово, що на нашій балачці все буде закінчено? Тоді по наших можливостях достанете трохи грошей на лікування та дещо ще на харчі. Посидьте або полежіть та подумайте, а я за годину вернусь".

Розуміється, пішов до Отрішків, сказав про жданого гостя.

Ті посхвачувались:

"Не хочу, не вернусь!"

"Не дам, уб'ю!" — крикнули обоє разом.

"Спокій! Діло непросте, самі знаєте. Знаєш, Петре, що таке "калим"?"

"Не знаю, а що це?"

"Викуп! Платять у магометан калим батькові за дочку, чоловікові за жінку. Маєш гроші, на скільки ціниш Ганну?" — завертівся Петро, був розчотливий, а Ганна дивилась на нас очікувано-зацікавлено.

"Більше не можу, як вісім тисяч".

"А що коштувало те, що провів сотник?"

"Тисяч п'ять".

"Одлічи давай три або сам занеси".

"Беріть ви".

"Потяг на Краків одходе за дві години. Раджу здалека переконаться, що нежданий гість поїхав. А до мене приходьте взять його зречення прав мужа, як не спосібного до виконування обов'язку. Було так, Ганно?"

"Було, звідкіль і про це знаєте?"

"На лиці написано. Кокаїніст, людина нещаслива. Він не пропивав, а пронюхував твої речі. Про це напишу Загродському, щоб змусив лічиться, ще не пізно".

На цей раз кінець з Отрішками. Сотник дістав 2500 і був щасливий, мені осталось 500, були дуже потрібні.

Несподівано появився Корж, приїхав з Австрії, привіз 5 екземплярів другої більшої "Хліборобської України", де була надрукована стаття "Полковник Петро Болбочан" з портретом в формі 2-го Запорозького полку часів походу на Крим. Написав Сергій Михайлович Шемет, старий заслужений діяч на громадській національній ниві. Це вони з братом, членом Державної Думи, випустили в Лубнах українською мовою перший тижневик-газету "Хлібороб".

Од Липинського (…) великого листа, багатого змістом, порушуючого болючі і важні питання, освітлюючи наші завдання. А передусім — труд, наука, поборювання слабостей, вірності Батьківщині, народові та ідеї державності.

Од Марії Іванівни Болбочан — поздоровлення та грошова поміч. Одночасно таку поміч в меншім розмірі передав Шемет Томашевському, своєму близькому сусідові.

Як ад'ютант персональний, Іван Корж привіз свої хаотичні спомини, вірні змістом, про незабутнього командира з просьбою проредагувать та використать при можливості. Це було пізніше зроблено, поповнено та видано друком окремою книжкою.

В балачці з Коржем я накреслив умови нашого життя та свої міркуванні. Про приготовления групи старшин та козаків з освітою середньою вирушить в Чехію. Ця справа не зовсім безпечна, уважається за дезертирство, карається арештом. На це приготовлений, аби удалось хлопцям.

Друга думка: найти працю своїм козакам, щоб відлатались та накормились. Сам тоже думаю щось для себе найти, бо де на чомусь знаюсь як сапер.

Корж "їхав в Варшаву, мав спікатись з кимось з широкими знайомостями, може, щось удасться зробить.

Дійсно, за три-чотири дні дістав листа з просьбою подать імена, прізвиша 20-ти порядних козаків до земляних робіт з солідним старшиною. Мешкання та харчі забезпечені, платня залежна од виконання.

Одразу вибрав двадцять сильних, неп'ющих, а на старшого + сотника Анатолія Тарнавського, порядного інтелігентного старшину. Всі з радістю згодились, заховуючи таємницю. Ще не пройшов тиждень, коли з канцелярії табору прийшов урядовець, викликав по спискові визначених, видали їм на дорогу хліба та консервів, з канцелярії забрав їх приїхавший і повів на станцію.

Все це, минаючи наші штаби, команди. Крім мене, ніхто не знав, куди ця група поїхала, з якою ціллю, по чиєму розпорядженню.

А тут до Чехії пішла група 8 чоловік і перейшла щасливо границю.

Заворушилось в бараках. Почались доходження, слідства, дійшло до ревізій. Контррозвідка та цензура пов'язали ці випадки з появленням в Вадовицях Коржа. Провідали і мене, побачили "Хліборобську Україну", "Україну на переломі". Звідкіль дістав, де взяв, про що балакав з Коржом? "Хліборобську Україну" найшли в бараках 1-ї і 3-ї бригад. Тоді вголос; "Зрада! Гетьманська організація!"

Книжок у мене не забрано решту найдених, доказ "державної зради", та разом з наслідками слідства виїхав з цим полковник Кендюх — Івар Литвиненко, людина не зла, але непохитний петлюрівець. Якраз збирався матеріал до друку тижневика, що тепер звався "Запорожець", більшого розміру таї з малюнками, карикатурами, рецензіями. Написав я тоді сатиричний вірш, котрий наробив чимало заколоту. Ото його зміст:

За "Запорожця" платили, хто що міг, платня покривала розходи. Автори друкованого нічого не доставали, малюнки також не платились. Перший примірник заносився ген. Базільському, він і платив завше щедро. Розказував пізніше Семен Скрипка, яка була генеральська реакція. Як п. о. начальника штабу дивізії сам і "Запорожця" доручав.

Базільський почервонів, скочив, як підкинутий пружиною, гримнув кулаком по столу: "Як! Мене тоже уважають за подлеця? Мене, Гавриїла Купріяновича Базільського!!! Пишіть наказ по дивізії. Полковник Литвиненко знімається з командування 2-ю бригадою та оддається під суд за те, що в Миколаєві в критичній хвилі покинув бригаду і ганебно утік. Дякуючи нерозпорядимості та недостатній охороні бригада була розбита, понесла тяжкі страти. Наказ розіслати сьогодні".

Приказ цей, спізнений понад рік, викликав відповідь з "Бристоля". Приїхав генерал Андрій Вовк яко новий командир групи і Запорозької дивізії з нач. штабу п. полк. Дідченком. Базільського позбавлено всякої команди, а Бурсук оставсь при кінній дивізії.

"Запорожець" одразу признав свою помилку, кривду, учинену порядній людині. Гаврішко написав дужий артикул в обороні поступування Базільськото, гостро скритикував "Бристоль", військового міністра, осмішив переполох, викликаний кількома книжками з розумними і глибокими розважаннями про наше майбутнє.

Мені сумління казало особисто побувать у Базільського та спіткаться з Мальцем. Обох перепросив за образу їх честі, що сталось під впливом мильних інформації! недавнім прибуттям до табору.

Кінчилось близькою довгою дружбою з Мальцем, батьківським вирозумінням з боку генерала та пізнішою кореспонденцією до його смерті в 1937 році.

З приїздом Вовка змінилось дещо одне на краще, друге — на гірше. Дещо покращали харчі. Приділ убрання і обуви став справедливішим. До цього часу 70 % діставала кінна дивізія. Хоть взагалі було цього мало, покривало майже 15 % потрібності.

Появилась загострена цензура, контррозвідку посилено.

І ото прийшло сподіване. Заборонено "Запорожця". До гострого арешту посаджено мене в "паку" як "бунтаря та зрадника", на хліб та воду. Мої приятелі заворушились, польському комендантові дано знать, що в "паку" всаджено тяжко раненого, ще слабого, заслуженого офіцера на хліб і воду безпідставно. На трет: й день, вийшовши з "паки", мусив перебратись до табору. Рука була на темлякові. Тепер моє місто було коло Сашка Ярмоли, старого випробуваного друга. До куреня в бої не взяв я канівчан, оставив при штабі бригади, здавши свої обов'язки Миколі Цапові. Стадниченко був егоїстом, хоть більш інтелігентний і старший рангом.

Викликав мене Вовк. Казав сісти, придивляється. Лице чисто вибрите, очі сірі, лисавий, коротко стрижений. Вигляд нагадує старого капітана-служаку або католицького ксьондза з села. Риси непорушні, голос спокійний, говоре повільно:

"Скажіть, як ви попали в Українську армію?" — перші слова.

"Од часу, як почалась організовуваться".

"Коли саме?"

"Коли Центральна рада почала приймать офіцерів російської армії — українців, котрі зголошувались".

Вовк помовчав трохи, а потім запитав:

"А в якім полку ви служили?"

"В 33-м інженернім, командиром 3-ї саперної роти. В штабі дивізії єсть мій формуляр, провірений і затверджений. Пан генерал все там найде, а додам, що я, офіцер російської армії, в марті 1917 року занесений в реєстр Генерального секретаріату військових справ після полк. Капкана, хор. Гана та сотника Лощенка четвертим".

Вовк був заскочений, поворушився на стільці:

"А як же ви зробились гетьманцем, москалем?" — тут я витріщив очі.

"Москалем — я? Що має спільного москаль з гетьманцем, червоний чи білий? Я — старшина Української армії передусім. Для мене москаль — тим часом ворог, без огляду, як зветься. Москалі-приятелі — вони тут в таборі, а з ними в запорозьких частинах знаюсь од Гнатівки. Чи я гетьманець — сам не знаю, над цим не думав і не лічу важним. Ще раз підкреслюю — я старшина Української армії, присягав вірність Краєві і Народові. Присяги додержав, майже всю кров оддав. Неховавсь! — Останнє сказав піднесеним голосом, вставши, т Був в першім і останнім боях, під Крутами і Клининами!"

Вовк тоже встав. Видно було по нім зворушення. Протяг руку:

"Заспокойтесь. Ідіть одпочиньте. Можете жить за табором".

Повернувсь мовчки і вийшов. Оставсь в таборі.

Незабаром вивезли мене до канцелярії обозу, там дістав білет на проїзд до м. Пуцка над Балтійським морем, в розпорядження Dowództwa 1-го батальйону саперів-залізничників. На дорогу видано дві добрих м'ясних консерви, 2 пачки галет, 3 ½ кг цукру, свіжу білизну, рушник та гарні міцні черевики. Раніше за гроші од Коржа купив добре військове убрання. Попрощався з усіми, оставив речі і шаблю в опіці Сашка. Мав вернуться осінню.

Без пригод доїхав до Пуцка, найшов потрібний штаб. Там мене розпитали, що умію робить і поручили вести нівеліровку при будові залізниці по півострові Гель, де був порт.

Робота на свіжім морськім повітрі легка, приємна, харчі добрі, щодень 10 сигарет вищого сорту "Wernigora". Не курив тоді і міняв на свіжопровуджені шпроти у місцевих рибалок-кашубів. Це рослий, працьовитий морський народ. Добродушні і одважні.

Шпротами об'їдався. Дорші не подобались, свіжосолені оселедці — смачні, як і смажена фльондра (камбала). Не було риб, що жили в Чорному та Азовськім морях, бичків, скумбрії, окунів, білуг, севрюг. Не водились дельфіни. Часом попадались лососі, дуже смачна і дорога риба, іде на балики, смак такий, як сьомга.

Все було б добре, тільки заробіток непевний. Що дістав 10 днів назад, тратило вартість на четверту частину, та і сама платня не була велика. Фактично свою роботу я закінчив досить скоро і вилежувавсь з жовнірами-помічниками.

Вода в Балтійськім морі зеленувата, в залежності од погоди зміняється на світлий чи тамний одтінь. В Чорнім морі так само одбивається синій цвіт. Дуже скоро посувалась будова залізниці, при малих земляних роботах і тисячі працюючих. Був тут і 2-й батальйон залізничний з Яблонної к/Варшави.

До часу закінчення уложення рельсів ще була праця. Тим часом діставав листи. Дивізію перенесено до другого великого табору в Стрілкові, близько старої російської границі з Німеччиною, коло міста Слупці. Рядом — залізниця і шосейна дорога з Варшави до Познані. Тарнавського з його групою вернули з поліціянтом. Отримавши платню, поїхав і я до Стрілкова.

Був це обоз на яких 50 000 людей,"приблизно з 250 гектарів. Поділений на кілька відділів, бараки були будовані солідно. Окремо стояли гарні поміщення для коменданта обозу, канцелярії, варти, генеральський барак. В відділі № 1 розміщено українські частини: Запорозька, кінна, Херсонська дивізії, Кордонний корпус, жандармерія. Сімейні та незамужні жінки — в відділі № 3, полонені з Червоної армії — в № 2, а в № 4 — з отрядів Балаховича та Яковлева. Окремо стояла електровня з запасом вугілля. Посередині відділу № 3 — величезне поміщення, театральне.

Начальником групи був ген. — хор. Пузіцький, котрого названо "Компуз".

Командиром Запорозької дивізії тепер був полковник Ковальський, нікому не знаний, високий, лице червоне, довгий ніс, як стрючок перцю, людина інтелігентна, тактовна, майже не втручавсь в справи бригад. Ген. Пилькевич, к-р Кордонного корпусу, д. високий, огрядний, Генерального штабу та ще трохи і поет. Ген. Базільський жив з дружиною в 3-му відділі, цілком одсунувся од всіх справ. Вона була вихованкою Смольного інституту, артистично мережила, вишивала, одкрила курси для жінок. Гаврило Купріянович оддавсь цьому ділові, сам навчивсь, одмовивсь од всяких генеральських запомог.

На генеральськім положенні був п. полковник Поготовко, начальник жандармерії, з дружиною і жив в генеральськім бараку.

Генерал Вовк був тепер воєнним міністром.

В Стрілкові ІМКА розвинула жваву діяльність в різних керунках. Легка і тяжка атлетика, гімнастика, різні курси. З її поміччю одкрито середню шкоду. Гра в солдатики замітно сильно ослабла. Хто брав уділ в яких-небудь керунках починань з ІМКи, доставав поміч харчами, одягом, обув'ю. Були тепер оркестр струнних інструментів, дуже добрий хор під управою Котка. Солідно, з успіхом працювала артистична трупа. Появились талановиті артисти і артистки, любителі і професіонали, найшлись оперові співаки, з успіхом виступали борці під керунком Кустовського, не розвинувся бокс — не було доброго інструктора. Зате успіх мав фехтунок, в котрім виділялись сотник Легін, колишній інструктор oфіцерської фехтувальної школи, та п. полковник Микола Рогальський — мій старі й приятель і партнер на шаблі. Ex! Моє минуло!

Якби не каліцтво, і я не був би остатнім. Кисмет.

Ще були добрих кілька чоловік малярів-артистів. їм теж та доброчинна ІМКА доставила полотна, фарб, пензлів. При їх найшлось немало талановитих учнів, повстала при тім група комісіонерів-посередників. Возили вони в Познань, Лодзь, Варшаву, до Гданська, Ченстохова і менші міста картини, мережані та вишивані скатерті, салфетки, дорожки (ляуфери), наволочки. Все це йшло по добрій ціні і оплачувало труд. Театральні трупи і оркестр з хором виступали в недалеких містах. Радували об'яви обудження пригнічених нещастям людей, напівневолею, за колючим дротом в голоді.

Та була ще переважна більшість, котрим не хватило сили чи енергії, щоб визволитись з тяжких варунків. Найгірше було для калік безногих, безруких, тяжко ранених, для тих, що не бачили собі дороги. Належачи до них, я звернувся до коменданта обозу з просьбою виділить для інвалідів один барак та окрему кухню.

Зробив це, списавши всіх інвалідів, обійшовши усі бараки. Свою просьбу і список подав через полковника Ковальського. Набралось коло 250 чоловік козаків і старшин.

Призначено барак в III відділі, де жили сімейні.

Там жили Петро з Ганною Отрішки. Інвалідський барак стояв окремо, мав по краях кімнатки-сепаратки, а далі — нари чоловік на двісті. Решта, майже всі — старшини, остались по своїх містах, в куренях. Щоб надать права організацій зі, унезалежниться, названо себе "Спілкою інвалідів воєнних". Вибрано мене головою, підстаршину Поліщука — заступником, козака Бурбелу — секретарем, сотника Василя Лободу — головою ревізійної комісії. Для себе я зайняв сепаратку меншу, а в більшій постановило правління закласти торгівлю. В сімейних бараках, поділених на сепаратки, жило з 200 людей. Надіялись, що з ними і будем вести гандель. Чим? Узнаємо, розпитаєм, роздивимось.

Дуже бідна була наша спілка. Обшарпана, напівголодна, скривджена долею, забута. Шестеро безногих, троє одноруких, решта всі покалічені. Комендатура обозу видала 100 пар білизни, 50 півкурток, півбалахонів товстов'язаних з одкидною відлогою (каптуром), ІМКА виділила 100 банок консервованого молока, з кілограм какао, 10 кг цукру, 5 кг монпансьє — landrynki.

Для початку — це вже щось! Це, властиво, перша поміч в одязі, харчах і… торгівлі.

Частина білизни і цукорки були товаром до заміни і продажу, З десяток здоровілих і моторніших пішли в недалекі Слупці, на хутори. Найшлось трохи грошей, дав, хто що мав. Мішків позичили на кухнях — і в дорогу.

Початок був непоганий. Повні мішки капусти, буряків, огірків, моркви, петрушки, цибулі. З 20 кг сала, хліба з 5 паляниць, свіжого, пахучого. Хліб і сало поділено, зеленини оставлено трохи для себе, решту одразу розібрали сімейні.

"Ото якби ще картоплі!" — говорять жінки.

Найкращим товаром були ляндрини, американські великі, смачні. За їх набуто майже все сало. Зеленину набуто в Слупцях на базарі. За десять цукорків господар привіз мішки в табір до самого бараку. Враження було велике. Хлопці повеселіли, підбодрились. За зеленину виручка покрила вартість нашого розходу. Треба ще стараться дістать цукорків.

Лягали спать інваліди ситі, смачно підкормились. Рано несподіванка. Дроваль доставив два мішки картоплі. Де взяв, як його пропустили в брамі, не говоре.

Дивно. День і ніч ходять за дротом озброєні вартові. Вночі брама заперта. Картопля добра, велика. Дроваль хоче за неї половину того, що платять, — вигода.

Мішок — для себе, мішок — сімейні і дівчата куплять.

"Скоч, которий до тих, що хотіли картоплі". Все, що було до цродажі, - продано. Картопля для нас прийшлась даром, на цей раз визначено закупщиків і постоянного продавця. Треба було зеленини, помідорів, перцю і лаврового листу.

Постановлено правлінням перець і лист вимінять за какао. На всіх і так мало, а кава з молоком з банок смачна. Цим разом позичилось корзин у сімейних. Куповано все за гроші. Рано знову два мішки доброї картоплі доставив Дроваль. Після снідання спав до обіду. Де брав — не хотів говорить. Діло підозріле і, може, небезпечне для нас усіх.

Позвав Дроваля до себе, питаюсь один на один. Путається, каже:

"Тут єсть один з хутора, привозить до брами, а я попросю жовніра, забираю і приношу".

"Як? Два рази ходиш з п'ятипудовим мішком по півкілометра?"

"Якби друга нога, приніс би і десять пудів".

І все. Бреше.

Того дня мав Дроваля на оці, він тоже хіба це замітив. Повечерявши, ліг спать, а я сидів в сепаратці, прислухався. Картоплі не було ще день. А потім на третій день — мішок! Бачу, Дроваль має порядну блузу — уторгував, значить. Цікаво, хто. кого перехитрить? Дроваль взяв щось до кишені і вийшов перед вечерею. З дверей, котрі з сепаратки виходили на дроти, почав обережно розглядаться. Пройшов понад дротами і високим житом вартовий, завернув в бік до II відділу. За 2–3 минути з трави коло рогу піднялась голова і зникла. Помалу пішов там, слід примнятої трави, а під дротом — залізний загострений кусок залізного шворня на 50–60 см, головка міцно пригнута, нікого немає, все зрозуміло. Дроваль підносе нижній дріт, кладе на вбитий шворінь, вилазе і зникає в збіжжі. Рискує дістать кулю.

Цікаво, як мішки протягає?

Скоро не вернеться. Трохи треба поспать, потім прослідить.

І що ж оказалось? Перед світом, коли вартовий десь куняв, Дроваль вийшов з жита з мішком, перекинув через дріт (2,2 м), перекинув другий, а сам проліз низом, підперши шворнем дріт знизу. Що ж, таємниця розгадана, а піднімать бучу не можна.

На тім кінчилась Дровалева достава картоплі. А наша розмова була така:

"Дроваль! Все бачив і знаю. Як вилазив, вертався, перекидав мішки. Легко міг би дістать кулю, риск великий. А як тебе піймають — сором ляже на весь барак, знову всіх розкидають, назвуть злодіями. Кривдиш господаря, може, і мусить замітить спустошення, догадається, підніме крик, поскаржиться. Почнеться слідство, а відомо, де продається картопля. Живем ми, можливо, краще харчуємось, а ти хочеш попсувать усе. Правління верне тебе до твого попереднього бараку!'

"Більше не буду. Господарі нічого не узнають, бадилля стоїть, як стояло, сліду не осталось, бо картопля вибиралась навкруги куща, а потім все загорталось. Будьте спокійні, пане голова, більше не піду".

Скоро картоплю зібрано, збіжжя раніше скошено і звезено.

З Липинським, Шеметом, Болбочановою та Варшавою зв'язок не переривався. Діставав книжки, давав читать, заохочував до науки, здобуття фаху. Була зорганізована майстерня, де учились столярства, слюсарства, бляхарства. Столярство вів Отрішко, з його Ганни вийшла непогана артистка. Мала добрий голос альт і талант. Хваливсь нею Петро та хвалив пор. Рибалка, свого земляка, що опікувавсь Ганною при виїздах, а виїжджали часто. їхня сепаратка була притульна, чиста постіль, над іконою і вікном — вишиті рушники, своєї роботи стіл, кріселка, стіни оклеєні шпалерами. Працювали в майстерні козаки і старшини, трохи заробляли, діставали з ІМКи додатково молоко, цукор, какао.

А одночасно з проявою ініціативи унезалежнення себе, вирвання з табору, здобуть фах, кінчить науку, була переважаюча кількість, що вірила в поворот на Україну з зброєю в руках, в всенародне повстання.

Компуз — невеликий, кремезний, з проваленим качиним носом носивсь по таборі, кричав, садив до арешту. Пилькевич, хоть і мав Академію Генерального штабу, в самій речі був тупий, а виступав велично, як Зевс чи напушений півень. В його Кордонному корпусі було не більше 150 чоловік. Жандармерія, гарно убрана в синю уніформу з білими кантами та аксельбантами на лівій стороні грудей, трималась незалежно, як в нормальних умовах. Слідила за всіма, шукала зради, затримувала листи, провадила цензуру. Підлягала міністрові внутрішніх справ, співпрацювала з польською комендатурою, мала право проводить ревізію.

Прийшло мені до голови зложить од себе особисто меморіал до уряду УНР, розуміється, по команді, про умови таборового життя, ненормальні, неморальні, понижуючі гідність людини. Про об'яви зневіри, легковаження розпоряджень своїх безпосередніх і вищих командирів. Стремління вийти за дроти, унормувать своє життя.

Виклав свої міркування, котрі зводились до таких посунень:

1. Помогти бажаючим скінчить вищу науку в польських чи чеських вищих школах.

2. Взять в оренду більші земельні господарства, будови залізниць, мостів, доріг, лісних розробітків. Це поможе зберегти військову організацію, бо на кажду велику роботу можна призначить курені, цілі бригади.

3. Організувать курси, майстерні до набуття фаху.

4. Хто бажає остатись військовим, організувать вищу військову школу, маючи професорів Академії Генерального штабу з ректором генералом Юнаковим на чолі.

Передбачав при тім, що довго не вдасться удержать людей за дротом. Військова організація звалиться сама.

Все це виклав од себе, нікого не споминаючи і не вміщуючи, уважаючи обов'язком старшини, знаючого стремління, настрої і заміри людей, на мою думку, кращих з ініціативою.

Не сподівався великих наслідків, одначе порушення пекучого питання повинно потягти якесь зацікавлення там в верхах.

Було це перед жнивами. Якось вийшов я з обозу рано і пішов полями між житами далеко перед себе. Може, так пройшло з дві години, згадались наші степи, так само хвилюється високе, густе, колосисте жито, синіють в нім васильки, в очі кидається і різниця. Жито, пшениця, ячмінь тут ніде не мають будячків, мітлиці. Васильків тоже мало. Чисте, густе, високе збіжжя, аж радість бере дивитись.

Виходжу на широку добру дорогу, і там наганяє мене бричка. Минула і стала. Сидять ній двоє, якийсь добре одітий, літ 30-ти чоловік і поліціянт з нашивками. Хто, звідкіль, перепустка, де іду? Пояснюю, добавляю ще, яке враження роблять ці прехороші лани, руки самі просяться до коси, снопа. А косить саме пора.

"A pan zna się na roli?"

"Z roli jestem".

Глянули вони один на другого, щось тихо перекинулись, поліціянт і каже:

"То поле належить до цього пана. Не хватає йому робочих рук. Чи в таборі можна найти 25–30 чоловік до косарок, звозки і укладання снопів в стодолах?"

"Можна найти скільки потрібно".

"Czy pod'jał by się Pan wybrać 25 mocnych, dobrych pracowników?"

"Dla czego ż nie? Będą to wyborowi ludzie przeważnie agronomy fachowcy!"

"Czyż by aż tak?"

"Na Ukrainie 90 % rolników, więc facnowców wiele".

"Prosimy do bryczki".

Липова алея, муровані широко розкинуті будинки, гарний великий дім, багато квітів, сад. Скрізь — взірцевий порядок, чистота. За добрим обідом умовлено, що на другий день приїдуть два вози, а я чекатиму коло комендатури після обіду, коло 5-ї години з списком. Бричка одвезла нас з комендантом постерунку, його — до Слупців, мене — до обозу.

Зібралось 24 бажаючих попрацювать при косовиці без труднощів, переважно старшини-агрономи або садоводи, пасічники, всі од землі. Погасій, Г. Костенко, Козленко малий, Гончар, Тарасенко, Коваленко (Рило), Коваленко (Артист), Андрущенко, Костенко Ю., С. Цап., Сашко Ярмола, Гноянко, два інваліди, агрономічні старости, решта — з сво'іх хлопців до коней: Єрченко, Мокосій, Дудник, Канівець, решти не пам'ятаю. В умовлений час приїхали дві гарби, вимощені соломою, в комендатурі було улагоджено скоро, бо я попередив полк. Ковальського, і він це охоче уладив. їхали ми полями, весело, з співом, а голоси були добре підібрані. Чекала добра вечеря і чиста постіль. Властитель оказався німцем, по-польському говорив добре, поволі. Рано дзвін — вставать на снідання. На довгім столі в окремій їдальні — 25 тарілок, кубків, по дві великі скибки хліба, щедро помазаних смальцем, кава з молоком — пий, скільки хочеш. Час на снідання — 15 хвилин. Дзвін — до возів, снопов'язалок, коней! Година 7.30. Як же охоче, з жаром взялись хлопці до праці! Дві косарки-лобогрійки, одна снопов'язалка.

Трохи є дівчат. Місцеві — при конях на машинах, наші скидають, при возах наші, робота горить в руках. Мені припало тільки визначать зносить снопи, подавать на вози, їхать до двору.

Тільки налагодилась праця, з косарок випрягають коні, вози кидаються з снопами деколи 100–200 кроків од двору. Що сталось?

Година 10-та — друге снідання. Це для нас несподівана новина — переривать роботу в жнива? Річ нечувана!

Знову на столі кава, хліб, на тарілці — кусок ковбаси. Окремо молоко, маслянка: хто що хоче. Час — 15 минут. Дзвін — до праці. Рух, поспіх — і пішло діло складно, охоче, весело. Місцеві приглядаються: чого поспішаєте, маєм час! А там хтось показує, як по-нашому в'язать перевесло, в'язать великі тугі снопи, котрі не розсипляться. Інший щось показує з косарки — високо бере, треба опустить трохи ножиці-косу. Все це подобається польовому надзорцеві, видно, тоже німець, про це свідчить велика крива люлька та міцна обув на ногах. На лінійці приїхав властитель, глянув хазяйським оком. Видно, на ділі знається. Щось перекинувсь з дозорцем, той заховує свою гідність, поволі, без приниження показує рукою, люльку курить. Здалека це добре видно. Такі відношення службовця з власником подобаються. Німецький звичай одинаковий тут і в нас в Кічкасі. Роби своє порядно, я своє — і ми рівні.

Проїжджаючи близько, підняв капелюха, перший вклонився з одночасним моїм уклономвітанням. Культура, матері його ковінька! Це не Компуз чи Пилькевич. Люди не лихі, а от чого їм брак — ввічливості. Що ж говорить про решту?

Повторюється історія з другим сніданням. 12-та година — обід. Цим разом наші вози не остались з обіжжям в полі чи на дорозі.

Коло колодязя — рушники, мило, тази. Добре освіжиться, змить пилюку. Обід добрий, ситий: суп з м'ясом, крупою, великі миски з паруючою картоплею. Хто хоче, доливає з супника, добирає картоплі. Порядна котлета з макароном, морквою, бурячками. Хто хоче, дістає добру склянку пива, кави чи маслянки. Все подають дві дівчини, чистенько убрані. Несподівано одна писнула, почервоніла. Так і є — це той Козленко Гаврило не вдержався, ущипнув, паскудник! Вся повага — геть. Засміялись, дівчата втекли, Рило веселий, регочеться.

"Ой, пане хорунжий, не умієте заховуватись при столі у людей! Поскаржиться дівчина, і може буть неприємність, треба буде мені, як старшому, позичать у Сірка очей!"

"Не поскаржиться. Я їй раньше моргнув, а вона одморгнула. От, щоправда, трошки ущипнув, не дивлячись, а рука очей не має, попала не там, де хотів, а вона од несподіванки і ойкнула!"

Козленко хоть невеликий, свіженький, гарненький, знаний здавна тим, що, де не бував, оставляв наречену. Проте старшиною був добрим, надійним і неслабим фізично.

Одпочинок — година, "щоб сало зав'язалось".

Од 13-ї до 17-ї — праця. Далі миття, чищення чобіт і черевиків. Щітки і паста хазяйські. Робочий день 8 годин, не більше і не менше.

На вечерю щось молочне, смачний свіжий сир. Хліб з смальцем або маслом на вибір. Іноді давалось кисле молоко з картоплею, помащеною щедро вишкварками. Коли збирались спать, прийшов пан, кожному дав 100 марок і пачку сигарет "Wernigora", побажав доброї ночі і пішов. Хвилю ми мовчали, такої платні при таких харчах ми не сподівались. В таборовій майстерні зароблялось акордом до 50 марок. Почав кожен будувать план, що зробить з заробітком та на який час хвате тут роботи. З цих планів вирисовувались характери, вдачі. Більшість мріяла пристойно одітись з ніг до голови. Чи вистаче? Інший мав на думці покинуть табір, дістаться до Чехії. Другий, знаючий німецьку мову, находив кращим їхать в Німеччину. Ще хтось постановив купить картин, мережок та поїхати продавать як комісіонери, а живуть вони найкраще.

Працювали ми 15 робочих днів — косовицю і обмолочення. Загорілі, ситі, скіплені на тілі і душі, пізнавши смак волі, каждий міг зробить те, що задумав, а головне — попрощаться з табором.

Мені хотілось вкласти гроші в свій кооператив, зміцнить його, забезпечить матеріально. При потребі завше вклад можна вибрать. А мав того за працю 2500 марок, дістав окремо 1000 при прощанні в конверті.

Ждала, одначе, дуже прикра несподіванка.

Дістався зараз до арешту на вимогу начальника групи. За що? До дальшого розпорядження. Інваліди, І і III бригади заворушились, пішли делегації до Компуза, до коменданта обозу. Перший пояснив: "По розпорядженню уряду". Другий: "Na zadanie waszych władz".

Арешт був при комендатурі, в холодній сепаратці без підлоги. Голоду не було, бо зносили тепер усі, що були в маєтку, вони найбільше і шуміли.

Приїхав з Тарнова головний прокурор Яковенко, правник, кубанець. До нього мене і повела наша жандармерія, в штаб групи. Був присутнім і Компуз, вид мав грізно нашорошений. Яковенко — знову спокійний, вид досить симпатичний, нічого страшного. Ткнув рукою на табуретку, сидів за столом, переглядав папери. Всі мовчали. Я пізнав в паперах свій службовий реєстр. Так минуло хіба з годину, аж прокурор підніс голову і пильно глянув в очі.

"Читав ваші документи, проглянув ще раз вашу справу, не все тут ясно, може, поможете мені дещо висвітлить?"

"З охотою служу вам. Хотів би тільки знать, за що мене арештовано, за які такі гріхи?"

"Це потім. Чи ви гетьманець?"

"На це не можу дать відповіді при найкращім бажанні, бо не цілком це слово розумію".

"Чи пишете кому за границю, кому саме, куда і од кого дістаєте листи, звідкіль?"

"З цим не крився, давав і другим читать. Пишу до В'ячеслава Казимировича Липинського, б. посла Української Держави і Української Народної Республіки в Австрії, історика і мислителя. Пишу до Марії Іванівни Болбочан, вдови по моїм командирові, розстріляному в Балині літом 1919 року. Пишу часом до п. полковника Івана Коржа, колишнього особистого ад'ютанта покійного полковника. Один раз писав до Сергія Михайловича Шемета, знаного оддавна громадського діяча.

Од цих осіб дістаю листи, живуть вони всі в городі Раштаді в Австрії. Дістав кілька листів од наших старшин з Чехії, котрі учаться в Академії рільництва. Обіщали написать про умови життя і науки. Це все, що можу сказать. Можу додать, що чекаю листа од М. Ł Болбочан з фотографією мужа".

"Ага. А за що Болбочана розстріляли, знаєте?"

"Не знаю, ніхто не міг мені цього пояснить. Час був гарячий".

"Чи можете стисло, одверто розказать про гетьманську організацію за кордоном, бо всі, з ким переписуєтесь, до неї належать".

"Пане прокурор! Хотів би, аби ви мене добре зрозуміли. Особи, до котрих писав листи і од їх одержував — для мене люди приватні. Липинського і Шемета ніколи не спотикав і не балакав, пані Болбочан і Корж — близькі знайомі. В'яже з ними дорога пам'ять трагічно згинувшої близької людини.

Насамперед, я — людина мала, звичайний рядовий старшина Української армії, склавший приречення вірності своєму Краєві і Народові, вірності Соборній Україні. По мірі сил і можливостей старався цю вірність всю заховать і за неї заплатив немало.

Доля України і Народу для мене — Святе Святих, решта — поза цим. Остаточно гетьманської організації не знаю, про неї нічого сказать не можу".

Крісло під Компузом затріщало. Лице змінило вираз, появилась цікавість і увага.

"Оставте нас, пане генерале, самих, — Компуз вийшов. — От що, пане сотнику! Ваше діло тепер стало для мене ясним. Грозило вам вислання до Домбії чи Тухолі, де вимирають рештки полонених галичан з війни 1918–1919 років. Хіба ви комусь на Олімпі припадково наступили на ногу. Даю слово кубанського козака, ніде вас не вишлють, можуть переселить до Каліша, а там краще, ніж тут. Генерал Безручко — людина розумна і незалежна. Ви вільні, допоки вас ніхто не посаде. Прошу вірить, на мою думку, не кари, а нагороди ви варті. Генерал Базільський, полковники Дубовий і Дяченко, з котрими говорив, ставлять вас як взірець, та і на генерала Вовка, теперішнього військового міністра, ви зробили враження добре. Пробував він вас боронить і це для того з вами балакав. Ідіть до себе спокійно".

Внесення своє зложу про повне припинення неприємної справи. Ідучи до інвалідів, думав, що єсть у нас розумні, правдиві люди.

Спіткав багато приятелів, добрих знайомих, котрі знали про допит мене головним прокурором, держались близько команди групи. Прикдад організації Спілки інвалідів перекинувсь на інші обози, повстав центр в Тарнові. Головою Центральної спілки вибрано Червінського, правника з фаху. Пізніше наступало порозуміння зі "Związkiem Inwalidów Wojennych" польськими, а пізніше зрівняно з правами і визначено ренту, перейшовши лікарську комісію в польських шпиталях. Там установлено % утрати здібності до праці, а в залежності від тої о визначено ренту Варшавською скарбовою дирекцією.

Пригадується остатнє моє гостре непорозуміння з начальством. Листопад. Свято чотирьохліття Директорії.

Молебень, парадний марш. Вдень — виставлення в театрі нудної примітивної штуки, призначеної для всіх, безплатно. По правді, це було справедливо, платить не було за що. Автор штуки — генерал Пилькевич. Зміст — часи протигетьманського повстання. З цікавості пішов і я. Як пише старший військовий, кінчивший Академію Генерального штабу, котрий обов'язаний добре знать літературу, крім своєї і російської, ще найменше одну західноєвропейську. Стиль і зміст були нижче всякої критики. Шкода було Мар'яненка, доброго артиста, гравшого головну роль старого фельдфебеля російської армії, котрий висловлював погляд денікінської армії, сказану в Харкові генералом Май-Маєвським, що "України не било, нєт і не будєт".

Як згодились виставить цю пародію на штуку? Що іншого — "Між двох сил" Винниченка, насвітлююча ті самі часи. Талант, спостережливість, знання людини, психології, а тут в муках творення родилось щось середнє між сатирою та шаржем, обліченими на малоінтелігентного глядача. Осталось знизать плечима та червоніть за автора. Оголошено запрошення всім, бравшим уділ в листопадовім повстанні 1918 року, прийти до театральної зали на означену годину, поділиться враженнями, розказать про перебіг повстання, там де, хто був, в якій частині та свій особистий уділ. Буде кава, забрать з собою щось, з чого пить.

Що ж, пішов і я. Цікаво послухать людей. Розуміється, пішло з двісті запорожців, решта осталась, бодай же розчаровані виставою. Стіл з боку дверей, книга для вписування імені, фамілії, посади і рангу, який мав в часі повстання, в якій частині і де. В залі небагато, тоже 1000, третя частина вмістимості. За столом — генерали Пузицький, Пилькевич, Змієнко гостем з Каліша, якийсь огрядний високий полковник, представник ставки.

Збори одкрив Пилькевич намащеною промовою, підкреслюючи велике значення свята та історичної заслуги учасників повстання, найкращих синів неньки-України. Промова довга, "ненька-Україна" в ній повторюється часто, аж починає нудить, як їда, де більше, ніж треба, влито жиру. Змінив його полковник Вишневський. Підкреслює на вступі, що був дежурним генералом при ставці, де і тепер перебуває. Його промова тоже довга. Поза і рухи заучені, театральні, дикція і голос добрий. Псує те, що більше хвалить себе та важність ролі, яку мав честь виконувать та відповідальність, що на нім лежала. Хвалько! Виступило ще 5–6 чоловік, один був у отамана, котрий потім перейшов до червоних. Не стало якось промовців, Пилькевич заохочує не соромиться виступать. Одваживсь і я, не мав якось охоти, настрій невеселий. Не чулось щирості, товариської єдності. Підняв руку.

"Просимо сюди до столу!"

"Я коротенько, з міста. Мені здається, було б пристойніше сьогодні не радіть, а жаліть, не молебні править, а одслужить панахиду по втраченій Державності!" — і сів.

Пилькевич зірвавсь, суне скелястою громадою на мене, лютий, аж іскри сипляться з очей:

"Ти хто такий? Як сюди вліз?"

Піднявсь і я, рука на темляку, саме на лопатці вискочив чиряк, котрим пізніше вийшов кусочок кості.

"Я старшина, пане генерале, прошу о ввічливість!"

"Як твоє прозвище?"

"Називаюсь Авраменко і ще раз прошу о ввічливість".

До мене ближче присунулись свої надійні хлопці, погрозливо зашуміло. Пилькевич повернувсь до столу.

"Дайте книгу. Ви тут записані?"

"Записаний під номером X!"

А там чорним по білому: "А-ко Н., сотник. Харків, Полтава, Кременчук. Ад'ютант 2-го Запорозького полку, начальник штабу 2-ї Запорозької дивізії". Посунув книгу Пузицькому.

Тим часом до мене підскочив кіннотчик-херсонець, поручик Репій, здоровенний парняга, висунув ручищі, закричав люто: "Я тебе поламаю, як цього сірника!" Десь в пальцях появився сірник, посипавсь з його тільки порох.

"Не стачить на мене сили, поручику, я твердий".

А кругом: "Ближче підійди, спробуй". Густо пробасив Степан Гончар, погрозливо. У Пилькевича і Пузицького збараніли лиця. Змієнко дививсь на мене зацікавлено-розумним поглядом. Почулось насмішливе: "Кава несолодка!" На тім все скінчилось. Вийшли генерали, за ними пішла решта. Запорожці оточили мене тісно, передні розіпхнули стоячих при дверях "для порядку" жандармів, когось ще тріснули в вухо Гончар і Коваленко, хлоп'ята при силі, при мені йшли теперішні борці Ярошенко, Зіма, Корніїв, на їх не порвешся, а крили вихід решта з усіх куренів.

Були випадки, коли находили когось з розбитою головою. Гончар приніс в барак одібраний залізний ломик. Хіба не даром мене оточено охороною. В темноті все могло буть.

Од того часу ніхто до мене не чіплявсь.

Мав з пор. Репієм несподіване спіткання один на один на дорозі до III відділу. Пізнали ми один другого здалека. Вертатись, утікать не хотілось — будь що буде. Минаючись, Репій підніс руку до шапки, одповів і я, не бачу ніяких ворожих об'явів. Іду дальше і чую:

"Пане сотнику, підождіть! Хотів би з вами побалакать, а передусім перепросить за нерозумний вибрик в театрі".

"Немає чого споминать, друже, всі ми помиляємось і часто трагічно. А це дрібничка".

"Ще там, як побачив, коли вас оточили товариші, почув голоси, та ще мій земляк з чорношличників, сотник Зуб, сказав, як завше одверто: "Ти що, хочеш, щоб тобі запорожці поламали кості?", мотнув головою на Ярошенка та Зіму та ще додав, що ви сказали правду, я не міг зрозуміть зразу, де ж правда? Хочу попросить вас побалакать зі мною на самоті десь".

"Ходім до мене, живу в сепаратці сам".

"Ні, не хочу, щоб нас люди бачили. Посідаєм десь коло електровні, там затишно, ніхто не ходе, не підслуха"

Не чую підступу. Ідем. Як умів, так і вияснював Репієві свої погляди на причини наших неудач, головним лихом була неприготовленість, мале усвідомлення національне народних мас, брак патріотизму та ще вороже наставления росіян, поляків, румунів до самої ідеї нашої державності, народів, під котрими нашилась українська земля. Ми не могли розбудувати мілітарної сили, не були знані Заходові як окремий, великий народ. Не мали військового промислу, а не будучи признаним Заходом, не могли лічить на його поміч.

Повстання 1918 року було, на мою думку, історичною помилкою, а таке свято, як 4-ліття Директорії, - абсурдом. Директорії взагалі немає, оставсь один Петлюра. Зрештою, останнім акордом наших змагань з Росією Червоною і Білою був союз УНР з Польщею, а кінчивсь для нас трагічно. Отож, в нашім положенні треба дивиться далеко вперед.

Для краю ми не маєм тепер ніякої вартості. Мислячи про себе, маєм приклад. Одні набувають науку, другі ремесло, треті малюють, інші торгують, вишивають, мережать. Це все праця творча, визвольна для енергійніших, з волею. Вони уже тілом чи духом — за табором. Вони і для краю мають вартість. Яка б влада не закріпилась, оціне і охоче прийме інженера, лікаря, агронома, письменника, техніка, майстра, художника. То елемент творчий, у всіх краях цінимий, а Україні так потрібен. Значить, нам треба перестать гратись в неповажну військову гру. Витягать на волю треба слабих, котрим обірвалась несподівано життєва дорога. Виводить або помогти вибратись на інший путь з болота та нещастя. Та пора змінить нерозумний поділ на щирих і нещирих, певних і непевних, УНРівців і гетьманців. Хоть і не легко, а треба почуть себе братами, синами однієї матері.

Ви мене зрозуміли, друже? Репій похилився, весь час мовчав, а коли я кінчив, поволі встав, пильно подивився в очі, похилив низько голову в уклоні, круто повернувсь і пішов в І відділ. Я ще трохи посидів, дивився вслід, як його повільний хід набирав нормальної скорості. Думаю, що хіба зрозумів мене цей "щирий" та "певний", може, в мислі шукає можливості вийти на творчий путь? Може, розум підкаже ліки на оздоровлення? Те саме, що говорив Репієві, чули од мене десятки інших. Коли єсть якась частина моєї заслуги, що тоді теперішній добрий інженер Репій почав визволяться од впливу нездорових опарів таборового маразму, можу з приємністю сказать, що зерно-слово було здорове, а впало на добрий ґрунт.

Петроній Скиба

В табір часом попадали люди, задержані поліцією, без паперів, переважно обшарпані, голодні, бездомні. Поліція, потримавши в арешті, доставляла їх до обозів, часто передаючи з постерунку до постерунку. Йшли тоді місяцями сотні кілометрів і, як елемент підозрілий, попадали в II відділ, рідко до нас.

Отож привів до нашого бараку жандарм такого бідолаху. Давно нестрижений, небритий, в старій солдатській подертій шинелі, з розбитих черевиків виглядають брудні пальці, на голові — російська стара фуражка з половиною дашку. Лице довге, ширококосте, немите, одне око прищурене. Що з ним робить, де положить? Всі хлопці дивляться на людину в остатній біді. Дійсно, такого ще не бачили. Запровадив "гостя" до себе в сепаратку, почав розпитувать, хто він, як зветься, звідкіль, де його арештовано.

Називається Петроній Скиба, родом з Олександрівки (Запорожжя), був в повстанцях, дібравсь до Волині, щасливо перейшов границю, помогли люди. Має середню освіту, хотів десь учителювати. Поліція затримала в 30–40 верстах од границі, посадила до арешту, а потім погнала сюди етапом. Ішов два місяці. Нічого не кажучи, вийняв я білизну, у когось купив старі штани, черевики, доложив ще нову чеську блузу з балахоном, дав гроші на стриження, бриття та лазню. Передусім — кава з цукром, хліб, кусок сала і цибулина. Трудно і неприємно було дивитись, як цей нещасний їв! Вийшов з сепаратен, побалакав з тим-другим. Прибувший поселиться зі мною. Бурбела піде з ним до лазні, а його барахло нехай там спалять.

Вернувсь Петроній змінений до непізнання. Чистий, оголений, пострижений, одітий, як більшість таборян. З лиця зникли прибутість, непевність. Попав між людей, котрі не одне бачили, перетерпіли, знають біду, людей співчуваючих.

"Будете спать тут на однім ліжку зі мною, бо немає для вас постелі".

"Дуже дякую. Буду вас стіснять, мішать, якось може там між ними притулюсь".

"А тепер ідіть по обід для нас обох".

Обід Петроній їв з котелка, я — з миски. Цим разом він не хапався.

"А тепер побалакаєм ширше".

"Коли ви почали пробираться до границі?"

"З весни минулого року".

"Дійсно ви були в повстанцях?"

"Так, був два роки".

"А де ваші ці повстанці воювали, де мали головну квартиру і як звався ваш отаман? Скільки вас було? Прошу буть стислим, а розказати не як слідчому, а як певному доброму знайомому".

"Що ж. На все, що питаєте, одповім, може, не по порядкові, та правдиво. В ос" таннім році було нас 25–30 чоловік. Командир чи отаман був колишній офіцер, а оперували ми між Олександрівськом та Нікополем, по обох сторонах Дніпра. Зимували на острові Хортиця, там було де критись".

"А коли ви кінчили школу, де і яку саме, в котрім році?"

"Комерчеське училище в Олександрівську в 1917 році, потім був в Комерчеськім інституті рік в Києві".

"Говорили ми про вашу партизанщину. Як звався командир?"

"Звався Марков".

"Може, з Вознесенки? Поручик?"

"3 Вознесенки… а ви хіба?.."

"Зачекайте. Може, ви знали, властиво, учились з Борисом Каценом?"

"Та як же, ви знаєте Маркова і Кацена?"

"Знаю, бо знаю Олександрівськ, як свою кишеню, Хортицю. Ви певно мали скритну коло Наумової балки в печері? Я з Кічкаса. Ваше прозвище мені тоже знайоме. Тепер розумієте, чого маєте зі мною жить?"

"Це як в казці!"

"Земля — планета невелика, а Європа — зовсім мала, зустрічі такі, як наші, в ці часи річ не рідка. Будем ще балакать цілими днями. Мені треба йти по ділові, а вам одпочить. Лягайте і спіть".

Я тим часом пішов до гімназії спіткатись з директором. Учителів не хватає, треба до географії, французького, ще одного математика.

"Лічіть, пане директоре, на географа або француза, може, в одній особі на обидва предмети".

"Коли має кандидат прийти?"

"Хоть завтра вечором о 6–7 годині до мешкання. Тільки кандидат слабенько убраний і нічого не має".

"Нехай приходе, будемо радить, в таборі то річ звичайна".

І став Петроній Скиба професором Української гімназії в таборі для полонених і інтернованих в Стрілкові.

Гімназія була під особливою протекцією ІМКА, учителі мали добрі харчові додатки. В першу чергу діставали одежу, обув і білизну доброго сорту. В недовгім часі він ближче запізнався з керівництвом цієї доброчинної інституції і став твм бажаним гостем. Оказалось, що обидва завідуючі, інтелігентні б. російські офіцери, володіли англійською мовою, що було неодзовною умовою праці в ІМКА. Показалось, що Скиба говоре краще їх обох, став ходить там для розмови. Мали з цього користь всі.

Петроній невдовзі дістав добрі черевики, убрання, дві пари білизни. Я мав можність пити какао з молоком, цукром, галетами, чай з лимонною есенцією, снідання — часто з м'ясних консервів. Інваліди діставали більший приділ. Директор дістав учителя на додаткову англійську мову, а ІМКА — лектора до конверсацію. Все уклалось несподівано якнайкраще. Але… коли поклались перший раз рядом, пішов од "земляка" дух, і то — неприємний. На другу ніч поклались ми "валетом". "Земляк" крізь сон стогнав. Рано дух зміцнився, вечором уже смерділо. Що таке?

"Що то зав'язане на шиї?"

"Чиряк вискочив ще в дорозі, а тепер прорвало, тече гній і дуже болить".

"А ну дайте глянуть".

Розмотую бинта, а на шиї — не чиряк, а чирячище, як яйце, а тече з нього з усix боків, а смердить! Карбункул регулярний! Справа поважна. Вата і бинт найшлись. Обережно обмив землякові кругом теплою водою, трохи потиснув — тече, а він крекче, ойкає та сопе. Перев'язав, як треба, свіжим бинтом, питаюсь, як чує, помогло трохи, не так болить. Рано знову погіршало. Пришилось удаться до лікаря. Жив він недалеко, лікар знаменитий, займав три сепаратки з дружиною. Одна сепаратка — прихожа, в другій приймування хворих, в третій жили. Звався "д-р медицини Васеріс", мав він слабість до медичного спирту. Часто обновляв запас. Як спробує, то 2–3 дні хворі можуть не приходить. Лежить сам хворий… од перепою. А почалась ця хвороба в таборі.

Дружину називали популярно "пані Висеріс" (за очі). Була милою і доброю людиною. Отож, застав доктора "хворого". Пані В-с дещо знала з медицини, дала все, що треба для компресу: йоду, бинтів, марлі, вати, ще попросив бутилочку колодію та для промивки — борної кислоти. Вернувшись, оставив хворого вдома, до гімназії послав сказать, що він на уроки не прийде. Зробив компрес, як казала пані В-с, а сам почав готовитись до операції. Бачив не один раз, як готовились хірурги. Достав кусок дроту, випалив, кінці розплескав, зігнув і вийшли малі щипчики. Спиртом обмив бритву, дала добра пані з 100 грам для компресу, а хватило і 5 грам. Земляк лежав, дрімав. Компрес грів, розм'якав, робив своє, а я тим часом робив своє. Руки мив в теплій воді з милом довго, інструмент до операції прикрив і чекав з дві години. Коли земляк одкрив очі, велів йому положиться на живіт, зняв компрес, ткнув пальцем — м'якенько. "Лежи, земляк, не рушайся, промию і трохи видавлю". Кругом помазав шию йодом, двома пальцями подушив трохи, гуля пішла вгору.

"Держись тепер!" — і різнув. А хворий векнув, як теля, коли ударить шершень, і обм'як, непритомний. З рани — кров, гній, і виліз кусок стрижія. Потяг його щипчиками, вирвав кусок, потекла чорна кров, ще кусок, ще кусок, кров тече, а земляк стогне тяжко. Марлею витираю рану, поливаю боровою водою. На місті, де була гуля, тепер глибоко провалилась дірка. Шкура, як холодець, одходить легко під щипчиками. В дірку впхав чистої марлі, залив колодієм, зав'язав. Сховав, що осталось од перев'язки, в сундучок. Сів і жду, що буде. Брудне скривавлене шмаття лежить коло огорожі. Наслідки операції уже дали наслідок — не смердить! Пацієнт одкинувся набік, помалу помацав шию, обережно повернув голову, трохи засичав.

"Що то було?" — питає.

"Трохи натиснув чиряка, а ти, земляче, і хвіст одкинув. Як тепер, дуже болить?"

"Якось полегшало. Болить якось інакше", — дивиться веселіше.

"Полегшає, коли гною було з стакан".

А він все водить пальцями по шиї:

"Не чую і гулі на шиї!"

"І не почуєш, провалилася".

"Чую велике полегшення".

"Завтра підеш, сину, до гімназії, а за тиждень, а найдалі півтора, непотрібна буде перев'язка, по собі знаю. Колись мав таку цяцю на шиї, а тепер маленький шрам".

Дійсно, все добре кінчилось, осталась на шиї впадина. А як Скиба підкормився, добре поповнів, а шия потовщала, як у бичка, вирівнялась і впадина. Кінчаючи про земляка, додам його дальші етапи.

Внаслідок наших балачок поїхав він до Чехії, кінчив студію в найстаршій знакомитій Академії рільничій в Таборі і, треба думать, кінчив добре, бо значно пізніше, коло 1930 року, коли я працював в Більську на Підляшші, мав сім'ю, дістав од нього останній лист і дві фотографії. Був управляючим маєтком Бенеша, президента Чеської Республіки. Потім листування обірвалось, бодай же з моєї вини. Різна і дивна доля буває у людини.