Справа Сивого

— Ти ніколи не думав, чому Дніпро звуть сивим?

Хлопець із дівчиною ішли берегом, оминаючи рибальські човни, що розсохлися на піску, так і не дочекавшись лагідного шкряботіння рубанка та гарячого доторку смоли. Іноді між човнами й очеретом залишалося так мало місця, що закоханим доводилося відпускати руки, проте одразу після цього вони знаходили одне одного.

— Мабуть, тому що старий. Старі — усі сиві, — припустив він.

Вона усміхнулася замріяно.

— А я думаю, через пороги. Біля них вода піниться і стає біла, наче сива.

— Тоді скоро сивини вже не буде.

Він говорив твердо, неначе мав перевірені відомості.

— Як це? — здивувалася вона.

— Дуже просто, — він показав рукою вниз за течією, де у сутінках губилися обриси берегів. — Там, біля Олександрівська, стане Дніпрельстан, і пороги заллє водосховищем, щоб вода більше не пінилася задурно, а робила роботу.

Вона подивилася у напрямку, який він показував, немовби й справді намагалася побачити будівництво Дніпрельстану.

— І справді. А знаєш, що я подумала?

— Що?

— «Гребля» схоже на «гребінь». Гребнем можна вичесати сиве волосся, а греблею — сивий Дніпро. Щоб став молодим. І більше його не називатимуть сивим, а тільки молодим. Молодий Дніпро.

Його очі вивчали дівочі губи, немовби намагаючись розшифрувати таємний зміст сказаного.

— І як ти примудряєшся оце весь час вигадувати?

— Ні, ну правда ж гарно звучить: молодий Дніпро!

Він кивнув.

— У такий час живемо. Час молодих.

А політ її думки вже було не зупинити.

— І Катеринослав молодіє.

— Не Катеринослав, а Дніпропетровськ.

Вона подивилася з докором:

— Ну тоді вже й не Олександрівськ, а Запоріжжя.

Він усміхнувся:

— Впіймала. Один-один.

— Скільки ж нам іще з себе треба вичавлювати, щоб стати гідними величного майбутнього! — вона зітхнула. — Але то нічого. Вичавимо.

Денна спека відійшла, лишивши над водою теплу пару, в якій голосно перегукувалися цвіркуни. Деякий час хлопець із дівчиною слухали їх, насолоджуючись цими звуками і доторками своїх рук. Хлопець спробував скористатися паузою, щоб перейти до обіймів, але дівчина зупинила його.

— Тс-с! Послухай, — і потім додала: — Немов цюрком біжить де молоко в дійницю.

— Знову якийсь твій поет?

Дівчина замахала рукою:

— Послухай. Тюр-р, тюр-р. Коли корову доять, схоже?

Хлопець знизав плечима.

— Та наче ні.

— Ой, просто у вашій Юзівці шум від шахти все перекриває.

— Не в Юзівці, а в Донецьку, — усміхнувся він.

Вона закопилила губу:

— Все одно шум. А послухай: «То пробують на флейту цвіркуни рапсодію веселу». Тюр-р, тюр-р.

— Це Тичина? — спробував угадати хлопець.

— Валер’ян Поліщук. Колись був звичайний катеринославський... тобто дніпропетровський хлопець. А тепер — геній! — вона промовила це слово з придихом, так що сумнівів не лишалось у тому, що Поліщук і справді геній. — Між іншим, зрозуміти його людство зможе тільки через двадцять років.

— Це хто так вважає? — скептично запитав він.

— Він сам. Генію видніше.

Здається, хлопець був ладен погодитися з усім, що б вона не сказала. У сутінках попереду біліла людська постать. Людина стояла край води непорушно — певно, рибалила. Закохані задля пристойності відпустили руки, бо хто й зна, що він може подумати — а це лише вечірня прогулянка. Наблизившись, вони з подивом побачили, що нічний рибалка не має в руках вудки, ба навіть на землі не лежало ніякого знаряддя. Старий сивий чоловік у світлій сорочці просто стояв край води та дивився у ніч.

— Доброго вечора! — привіталася першою дівчина.

— І вам доброго вечора! — старий обернув до них своє зморшкувате обличчя та усміхнувся. — Здається, вам добрий вечір потрібніший, ніж мені.

— Ми просто гуляємо, — якось дуже суворо зауважив хлопець.

— Тим більше, — усміхнувся старий.

— А ви рибу ловите? — поцікавилася дівчина.

— Можна і так сказати, — старий був не проти порозмовляти.

— А де ваша вудка чи ятір? — дівчина ступила вперед, адже жінки завжди охочіше розмовляють із незнайомими. Хлопець тримався позаду.

Старий розвів руками, а потім постукав себе по лобі:

— Отут. У мене все тут — і вудка, і ятір, і наживка.

— Ну і що ви ними хочете впіймати?

— Думки. Дніпро сповнений думок. Він тече тут мільйони років, на його берегах стояли князь Святослав, кошовий отаман Сагайдачний, скіфські царі. Вони свої думки пустили у воду, а я тепер намагаюся зловити.

— Красиво, — усміхнулася дівчина.

Хлопець за спиною не витримав:

— Ну і кому нині потрібні їхні думки? Що думав Святослав про першу п’ятирічку? А скіфські царі — про індустріалізацію та Дніпрельстан?

Старий знизав плечима:

— Може, й думали, хтозна.

Але хлопця не влаштувала така відповідь:

— Країна йде вперед, і нема чого озиратися на минуле.

— Ваша правда, молодий чоловіче. Але я, коли ввечері гуляю, завжди озираюся — щоб по голові не стукнули. Бо самі знаєте, як воно зараз.

— Це ви на що натякаєте? — скипів хлопець.

— Ні на що. Просто я вже старий, тому всього боюся.

— І злочинність ми, до речі, теж поборемо!

Хлопець хотів довести-таки, що його — верхнє. Дівчина взяла його за руку, щоб трохи заспокоїти.

— Ходімо, — сказала вона, і він одразу послухався цього тихого голосу та мовчки пішов за дівчиною, немов кобзар за поводирем.

А вона обернулася до старого та додала:

— Доброго вам улову!

— Дякую! — усміхнувся старий.

Хлопець із дівчиною пішли далі берегом поміж рибальських човнів, поки дійшли до складених штабелем гранітних плит та купи гравію, які лежали на березі Дніпра, утворюючи величенький курган, і дівчина, тримаючись за хлопцеву руку, видряпалася на самісіньку його верхівку. Вона приставила руку до лоба, немовби видивляючись щось удалині — попри те, що сутінки вже згустилися.

— Що там? Теж думки князя Святослава? — запитав хлопець.

— Ні, — цілком серйозно відповіла вона. — Я бачу майбутнє.

— І яке воно?

— Прекрасне! Скоро тут постане розкішна гранітна набережна, а наше місто виросте у промисловий гігант, найкращий у всьому Радянському Союзі!

Він дивився на неї знизу вгору, а вона, жестикулюючи правою рукою, лівою не забувала притискати до колін поділ своєї ситцевої сукенки, прикрашеної візерунком із червоних тракторів. Бо чоловіки — завжди чоловіки і залишаться ними навіть за комунізму.

— Знаєш, у нас в Гірничому на кафедрі механіки був професор Ярослав Грдина, ми його звали Ярославом Мудрим, так от він розкладає організм людини на механічні частини — важелі, противаги, триби.

— Триби? — здивувалася дівчина. — Ті, що крутяться?

— Ну хай не триби, але механіка, розумієш? Людина — це теж механізм. І все.

— Це ти згадав, дивлячись на мої ноги?

Якби не сутінки, що огорнули місто, було б видно, як хлопець зашарівся.

— Ні, я про те, що вся ця історія, поезія — звісно, добре, але сьогоднішня наука ставить усе на свої місця. Людина — це механізм, а думки — хімічна реакція.

У відповідь дівчина, все ще стоячи на гранітному постаменті, продекламувала:

— Це Тичина? — знову спробував угадати хлопець.

— Валер’ян Поліщук. Слухай, а ти взагалі когось, крім Тичини, знаєш?

Хлопець зітхнув. У Гірничому інституті поезію не вивчали.

— Так Поліщук начебто про цвіркунів... — спробував виправдатися він.

— Цей вірш називається «Бунт матерії». «Я хочу вічно, безроздільно жити!» — натхненно промовила вона. — А як думаєш, якщо людина — це механізм, то наука відкриє вічне життя?

Хлопець знизав плечима. Дівчина, схилившись, владно простягнула йому долоню і, спершись на його руку, спустилася вниз.

— До речі, якщо вже ти так любиш Тичину, — в її очах стрибали бісенята, — то маєш знати, що його «Сонячні кларнети» ілюстрував катеринославець Роберт Лісовський.

Хлопець спохмурнів.

— Ти цей, обережніше зі своїми поетами. Лісовський — буржуазний націоналіст.

— Він не поет, а художник.

— Яка різниця! Все одно втік із петлюрівцями. І Поліщук твій...

Дівчина раптово виструнчилася і звільнила свою руку з його.

— А що Поліщук?

Хлопець шморгнув носом.

— Ну то це ж він із тим, другим, теж Валер’ян, як його, ну письменник...

— Підмогильний?

— Во-во.

— І що вони?

— Як, що? Вони ж хотіли переназвати Катеринослав на Січеслав, а не Дніпропетровськ.

— Ну то й що?

— А те, що це пропозиція шовіністів на чолі з учителем Вировим, ти що не знаєш? І проти лінії партії.

Дівчина вже набрала у груди повітря для відповіді, однак, почувши про лінію партії, тільки з шумом видихнула, не сказавши жодного слова. Деякий час мовчанка висіла між ними, наче важке звинувачення. Потім хлопець обережно взяв пальцями дівочу руку.

— Може, скупаємося? — запропонував він, щоб змінити неприємну тему.

Вона замислилася, губи торкнула легка усмішка.

— Давай. Тільки я з цього боку постамента, а ти — з того.

Він кивнув і почалапав в обхід гранітного кургану, а вона в одну мить вислизнула з одягу — а що там його на дівчині у літню спеку — і вже наступної миті побігла піском до води. Пролетарі не знають купальних костюмів — і засмагле дівоче тіло зливалося з сутінками, аж поки бризки води, що спалахнули у місячному світлі, не почали освітлювати його. Хлопець почув плюскотіння, визирнув з-поза гранітних блоків, але дівчина вже пливла поміж очеретами.

Він похапцем скинув штани й сорочку — підштаників у літню пору волів не носити — і, прикриваючись руками, побіг до води та з розгону плюхнувся у неї, здійнявши навколо себе справжній водяний вибух. Його тіло і справді викликало асоціації з механізмом — так рельєфно з-під тонкої, позбавленої жиру шкіри проступали молоді м’язи та кістки.

Дівчина засміялася, немовби закликаючи, й одразу у воді почалася гра із взаємним бризканням, полюванням та втечами, доторками, піддражнюванням, викликами та обіцянками. Врешті хлопець упіймав-таки її біля очеретів, обхопив за стан і припав губами до губів, що відкрилися назустріч. Вода навколо одразу вляглася дрібними хвильками, немовби передаючи назовні енергію двох тіл. Здавалося, що сивий Дніпро огорнув їх своїми обіймами та прикрив очеретами, щоб ніщо не завадило молодому почуттю. Дівчина на кілька секунд зім’якла у хлопцевих руках, але щойно він розслабив м’язи, повіривши цьому руху, одразу вислизнула з обіймів під воду, неначе справжня рибка. Оці вже дівочі штучки! Хлопець спробував вхопити її, але впіймав лише течію, а дівчина, додавши бризок просто йому в очі, прожогом кинулася до берега, залишивши коханого самого серед очеретів. Спритні дівочі ноги в одну мить здолали шир піщаного берега, і наступної миті смагляве тіло вже заховалося за гранітними брилами.

Хлопець озирнувся навколо, немовби шукаючи у когось поради, а чи то щоб переконатися, що берег порожній, потім ліг на воду та поплив наввимашки, загрібаючи своїми жилавими руками та знімаючи з тіла зайву напругу.

За кілька хвилин він вийшов на берег та пішов до гранітної брили, де залишив одяг. Потрусив головою, змахнувши зайву воду, обтер плечі та груди руками, зганяючи краплі, потім нахилився до граніту, намагаючись розгледіти у пітьмі свої лахи, але їх на місці не було. Поплутав? Упали на пісок? Хлопець помацав пальцями, немовби не довіряючи пітьмі та очам, але знайшов лише черевики — і більше нічого. Він продовжував зазирати попід камені, коли з-поза купи брил раптом почув тихий дівочий сміх і зрозумів, що сталося.

— Марусю!

— А то що?

— Навіщо ти це зробила?

Дівчина захихотіла вже на повний голос.

— А щоб ти не був таким серйозним.

— Я вже несерйозний.

— Та бачу.

Почувши це, хлопець інстинктивно прикрився руками, що викликало новий спалах дівочого сміху.

— А що, шановний товаришу Климе, ви зараз можете сказати про творчість поета Поліщука?

— Марусю, не балуйся.

— Давайте влаштуємо диспут. Слово для доповіді має Клим Шпакуватий.

— Марусю, припиняй.

Але вона тільки засміялася.

— Марусю, віддай одяг. Бо сам заберу, їй-богу!

— Їй-богу? То ви, комсомолець, ще перебуваєте у лабетах релігії?

— Якої релігії? Це примовка. Віддай одяг.

— Комсомолець Шпакуватий, підніміться, будь ласка, на трибуну, щоб вас було краще видно.

Тут уже хлопець не стерпів:

— То ти так! — і рвонув, оббігаючи гранітні брили, на звук дівочого голосу.

Але й дівчина чатувала, тому одразу з веселим вискотом чкурнула від нього, лише світла сукенка майоріла у вишневих сутінках. Маруся була прудкою, як усі молоді дівчата, але й Клим не відставав. Вона озирнулася, блиснувши усмішкою, кинула під ноги штани, потім сорочку, але не це вже стало метою гонитви. І коли він таки наздогнав її біля перевернутого баркасу, відпускати вже не збирався. І біла сукня з червоними тракторцями на ній незабаром теж полетіла на пісок.

Тим часом до купи гранітних блоків з іншого боку наблизилася світла постать. Сивий старий у пітьмі зачепив ногою черевики, що валялися на піску, нахилився, роздивляючись. Потім прислухався до звуків, що наповнювали вечір. Визирнув із-за каміння, усміхнувся у вуса, а потім акуратно поставив знахідку попід одну з брил, розвернувся та пішов у зворотному напрямку.

Зала засідань окружного відділу ДПУ[1] Дніпропетровської округи була заповнена вщерть. Невелике приміщення не витримувало збільшення штату, яке останні два роки набирало темпу. Співробітники всупереч статутам розстібали гачки на комірцях — бо просто не було чим дихати. Товариш Ян Криш’янович Краукліс, свіжопризначений керівник відділу, теж піддався загальному настрою і розпустив високий комірець.

— Нічого, товариші, ми з вами востаннє зустрічаємося тут. Бо після утворення Дніпропетровської області наш відділ стає, таксзать, обласним, і до нас вливаються відділи Криворізької, Запорізької, Мелітопольської і Маріупольської, а також деякі райони Кременчуцької, Сталінської і Зінов’ївської округ.

Климу Шпакуватому не знайшлося місця на стільці, і він разом із п’ятьма такими, як сам, мобілізованими притулився попід стіночкою біля дверей. Та воно й на краще — серед формених сорочок він у своєму потертому цивільному, хоч і старанно напрасованому, костюмі, виглядав би білою вороною. А тут, у затінку портьєри, хлопці стояли, не привертаючи до себе зайвої уваги — хіба кине мимохідь оком хтось із найближчих сусідів.

— Ну і, крім того, міські відділи. Так що частину справ ми передамо їм, частину людей також — розвантажимось, таксзать. А самі займемося перш за все наглядом за ними, ідеологічну, таксзать, функцію будемо забезпечувать, ну і надважливі справи — де ж ми від них подінемося.

Промовець прокашлявся та налив собі теплої води з графина.

— Отже, з якими проблемами входить область у свою нову історію? Про успіхи говорити не будемо — успіхи у нас, таксзать, попереду. Ми тут не для того, щоб успіхами хвалиться. От, — він зробив кілька ковтків із склянки і долив води. — У Дніпропетровській уже області, товариші, зафіксовано 19 випадків відмов сільрад від плану хлібозаготівлі. Дев’ятнадцять! Це на батьківщині, таксзать, нашого всеукраїнського старости товариша Петровського! На батьківщині товариша Чубаря, голови Ради Народних Комісарів УСРР! — він обвів залу гострим поглядом, немовби шукаючи там винуватців. — Скажу вам, так сказать, по секрету: сам товариш Сталін зацікавився цим питанням!

При згадці імені Сталіна декілька людей за звичкою підскочили з місць, б’ючи в долоні, але під поглядом нового очільника одразу завмерли і на м’яких ногах опустилися у крісла.

— У селах відбуваються куркульські бунти! Для їх придушення ДПУ вимушено тримати значні сили у районних відділах із кулеметами і навіть гарматами! Як таке може відбуватися на землі, яка дала Україні таких видатних, таксзать, синів, як Влас Чубар та Григорій Петровський?[2] Я вас питаю?

Усі в залі опустили очі, намагаючись уникнути пильного погляду промовця. Похнюпився і Клим Шпакуватий, хоч аж ніяк не міг вважати себе винним у зриві хлібозаготівлі. Погляд його уперся в чорняві кучері співпрацівника, що сидів скраю, — той теж скрушно хитав головою у такт промовцю. Значить все правильно — якщо ти вливаєшся у колектив, то з першого дня маєш нести колективну відповідальність. А як же іще?

Зі стіни на принишклих працівників держполітуправління з докором дивився плакат із написом: «Чекіст повинен мати гаряче серце, холодну голову і чисті руки». Клим несамохіть оглядів і свої руки — на пальці була пляма від чорнила — слід учорашнього студентського життя. Він обережно кинув погляд на руки кучерявого співпрацівника, несподівано побачив таку саму пляму у нього і миттєво шарпнувся назад, ніби без дозволу підгледів чужу таємницю.

— Але партія, товариші, дає нам нову зброю для боротьби з саботажниками та відкритими ворогами радянської, таксзать, влади. Закон про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперацій та зміцнення соціалістичної власності відкриває нам нові можливості у роботі. Це зброя, яку нам дав товариш Сталін, і ми не маємо права її тримати, таксзать, у кобурі.

Зі згадкою імені Сталіна знову почалися аплодисменти, спочатку боязкі, але після поблажливого погляду промовця — вже справжні, з вигуками «Хай живе товариш Сталін!». Співробітник попереду розмашисто ляскав заляпаними чорнилом долонями, а Клим спробував перевернути руки так, щоб брудні пальці опинилися знизу. Це було незручно і доброго звуку не виходило, та, на щастя, оратор перервав оплески:

— І ще одна зброя, яку нам дав Генеральний секретар, — начальник відділу ДПУ оминув прізвище Сталіна, щоб зала не зірвалася на довшу овацію. — Паспортизація. Видача паспортів громадянина СРСР. Це не тільки, таксзать, велика робота та відповідальність. Це, товариші, можливість просіяти всіх без винятку громадян через свої пальці, перебрати їх, наче картоплю, помацати кожного, — він кілька разів стиснув пальці, показуючи, як саме буде промацувати громадян. Зал стиха захихотів. — І поставити незборимий заслон куркульському, таксзать, елементу, — ілюструючи міць незборимого заслону, промовець рішуче рубанув долонею повітря, і смішки враз увірвалися. — Вони зараз рвуться до пролетарських міст, не хочуть, бачите, виконувать свій трудовий обов’язок на землі, а хочуть, таксзать, сіяти невдоволення серед робочого класу. Ми не дозволимо їм зірвати перший п’ятирічний план, ми стіною станемо на шляху куркулів та несвідомого селянства!

У залі знову заплескали, але товариш Краукліс знову рукою зупинив аплодисменти:

— Усе це вимагає від нас із вами великої і самовідданої праці. Роботи буде все більше, тому я закликаю вас, товариші, ширше використовувати можливості, надані нам партією та, таксзать, урядом. Не затягувати окремі справи, не займатися бюрократією, а сміливіше передавати їх на розгляд особливих трійок. Без тяганини і, таксзать, крючкотворства. Повторюю: закон — це наша зброя, і використовувати його треба вчасно та швидко, як шаблю у кавалерійській атаці.

Хтось у залі засміявся, посміхнувся й промовець, задоволений своїм порівнянням — образним і водночас дохідливим.

Клим зачаровано дивився на зелені формені сорочки ДПУ й уявляв, що скоро зіллється з цією масою і точно так, як старші товариші, сидітиме в залі під час виступів керівника, а потім застосовуватиме зброю закону, як шаблю в атаці — який чудовий образ! Рука його стиснулася, немовби й справді видобувала шаблю з піхов. За цими думками хлопець мало не пропустив частину промови, яка стосувалася вже безпосередньо його особисто.

— Із розширенням перед нами постає кадрове питання, яке вирішується через мобілізацію кращих представників пролетаріату та студентства до лав ДПУ. І сьогодні я радий, таксзать, вітати у наших лавах молодих товаришів... — Краукліс почав шукати очима мобілізованих. — Де ви там ховаєтеся? Виступайте наперед!

Люди у залі пожвавішали, почали озиратися, щоб побачити, про кого йдеться. Озирнувся і кучерявий співпрацівник, що сидів скраю, і лише тут Клим зрозумів, що викликають його. Серце одразу впало у п’яти, рука, що стискала уявну шаблю закону, беззахисно обвисла, але хтось збоку вже підштовхував уперед, тому ватяні ноги зробили два кроки. Поруч стало п’ятеро так само переляканих мобілізованих у цивільних різношерстих костюмах. Неначе домашні голуби у зграї круків. Десятки пар очей спинилися на хлопчачих невпевнених постатях. Начальник відділу ДПУ поблажливо усміхнувся з трибуни:

— Нічого, звикнете. Не святі, таксзать, горщики ліплять. З кожним із вас я побалакаю окремо. А поки привітаємо нових бійців революції, — і він заплескав у долоні.

Зала підхопила овації, почулися вигуки: «молодці!», «давай!», «не дрейф!», а Клим знову побачив ляпку від чорнила на долоні кучерявого офіцера і зовсім розгубився.

Тим часом промовець на трибуні відпив води зі склянки і підсумував:

— Ласкаво просимо, таксзать, до ДПУ!

Кабінет начальника окружного, а тепер уже обласного відділу ДПУ був, ніби туманом, оповитий димом від цигарок, які безперервно курив господар. Щільні м’які штори на вікнах та біля дверей утворювали присмерк, і тому в очі особливо кидався дим, що клубочився попід конусом настільної лампи.

Клим нерішуче завмер на порозі.

— Шпакуватий? Заходь, не бзди, — підкреслено непарадно, навіть по-хлопськи запросив його Краукліс, почекав, поки хлопець на неслухняних ногах здолає відстань до столу. — Сідай. Студент?

— Так точно, товаришу начальник відділу! — підскочив Клим, навіть не встигнувши торкнутися стільця сідницями.

— Сядь, не стрибай. Називай мене просто товариш Краукліс. Ти поки що не при формі, так що давай, козиряніє одставить.

— Слухаюсь, — Клим упав на жорсткий стілець.

Господар кабінету відкрив сіру теку перед собою і кинув оком по анкеті. Клим побачив власну фотокартку і впізнав свій почерк.

— Значить, студент. Це добре. Бо наш брат пролетарій, звісно, елемент свідомий, лінію партії відчуває, але, таксзать, делікатності йому іноді не вистачає. Гне своє де треба і не треба.

— Так я ж теж... — почав було Клим, але вхопив себе за язик.

— Знаю, що теж. Хлопець юзівський, закваска правильна. Тому тебе сюди і забрали, а не тільки тому, що іспити завалив.

— Товаришу нач... Краукліс! — якось жалібно почав хлопець.

Начальник посміхнувся, задоволений ефектом:

— Я ж попереджав, що ми все знаємо. Так от, Шпакуватий, якщо ти чув, що я говорив з трибуни...

Клим гаряче закивав.

— То маєш розуміти — обставини зараз складні, часу на навчання немає, тому будеш вчитися зразу у справі, таксзать, в бою.

Хлопець відчув, що руки стають гарячими, як на іспитах з механіки. А Краукліс вів далі:

— Ти про СВУ[3] чув?

— Спілка визволення України? Так я на демонстрацію ходив, щоб їх розстріляли. Там іще...

— Я знаю, що там іще, — м’яко поставив його на місце начальник. — Петра Єфремова[4] знаєш?

Щоб не сказати зайвого, Клим просто покрутив головою.

— Ваш, катеринославський. Брат їхнього главаря Єфремова, тільки той Сергій, а цей Петро. Обоє рябоє націоналісти і вражини, Сергій у Києві, а Петро тут усе організовував. Там іще третій брат був, але втік, гадюка.

Хлопець не зводив очей з начальства і читав по губах, передбачаючи кожне наступне слово, поки воно встигало долетіти до нього через стіл. Начальник відділу закурив чергову цигарку просто від недопалка, який кинув до попільнички, так і не загасивши. На кілька секунд обличчя його зникло за клубами диму і було чутно тільки голос.

— Одним словом, із тутешніх Катерино... тьху ти, дніпропетровських по справі проходили: Петро Єфремов, Микола Білий, Іван Сокіл та Любов Біднова, усі вчителі. Чому вони дітей навчали, сам можеш уявити. Ну і ще поети-письменники Василь Чапленко, Віктор Петров, він же Домонтович, та Аркадій Казка. Чув?

Клим знову помотав головою і закашлявся.

— Ет, студент, а поетів не знаєш!

— Знаю, товаришу Краукліс!

Крізь тютюнову імлу начальник відділу ДПУ зіщулився з підозрою:

— Яких?

— Тичину, — доповів Клим.

— А! Ну, цей — не катеринославський, — він спробував розігнати дим долонею, але це мало допомогло. — Значить, для чого я тобі все це розповідаю. Твоє перше завдання — встановити спостереження за... — тут начальник видобув зі стосу аркушик і прочитав, щоб не помилитися: — Яворницький Дмитро Іванович, академік ВУАН, професор історії, директор Дніпропетровського краєвого історично-археологічного музею.

Закінчивши читати, він звів свої проникливі очі. Клим одразу кивнув.

— Чого киваєш? Знаєш його?

Клим помотав головою:

— Ні. Музей знаю.

— Ну, музей усі знають. А твоя задача — знати все про цього Яворницького та інших соціально небезпечних елементів, які навколо крутяться. Любов Біднова, наприклад. Гуманний радянський суд у справі СВУ дав їй умовний термін. Питання: чи спілкується вона з Яворницьким? Ну і так далі. Зрозумів?

Клим знову кивнув. Краукліс гмикнув і підняв трубку ебонітового телефонного апарату, що виблискувала у світлі лампи. У трубці щось забулькало.

— Вайсмана до мене!

Клим обережно прокашлявся:

— Товаришу Краукліс... пробачте, а може, його просто арештувати?

Начальник відділу ДПУ розвів руками.

— Шпакуватий, от ти наче студент, а голова не варить. Якби треба було його арештувати, я б хіба тебе кликав? Он з тобою двоє прийшло хлопців з Брянки, сталевари. Я б їм доручив, за дві хвилини скрутили б! Арештовувати в нас є кому. А тут делікатно треба, таксзать, тому я тебе і вибрав, грамотного.

Клим винувато опустив очі:

— Зрозумів.

— Ну і молодця, що зрозумів. Поки у нас тут буде, таксзать, реорганізація, докладатимеш особисто мені. Знаєш, який маневр у кавалерії є найскладнішим? — раптом запитав він і, не чекаючи на відповідь, пояснив: — Перелаштування на ходу. Нам дали цілу область і з окружного відділу треба зробити обласний. Це зовсім не жарти. Але від розслідування справ нас ніхто не звільняє.

У двері постукали. Товариш Краукліс махнув рукою, неначе його можна було побачити з-поза стіни.

— Вайсман, заходь!

На порозі з’явився чорнявий кучерявий співпрацівник — той самий, що сидів на нараді перед Климом.

— Значить так, бери товариша Шпакуватого, посади поки у себе і введи в курс бюрократії, бо хлопець хоч і грамотний, студент, але наших порядків не знає.

Клим підвівся, відтрактувавши ці слова як сигнал про те, що зустріч закінчено, і не помилився.

— Товариш Шпакуватий веде окрему справу, твоє завдання — допомагати, якщо попросить. Ну і покажи, як що робиться, таксзать, на практиці.

— Слухаюсь, — виструнчився гість, а господар знову махнув рукою.

— Ну, все. Працюйте.

Кожна епоха має свій символ влади. Якщо початок XX століття бачиться у вигляді смокінгу та пенсне, двадцяті роки — в образі папахи та маузера, то у тридцяті їм на зміну прийшов портфель. Портфель — от що виказувало людину сильну та по-справжньому важливу. Чорна чи світла шкіра, ну у крайньому разі цупка парусина, лискучий замочок і помітне черевце, що містило ДОКУМЕНТИ — явище майже сакральне для українського люду. ДОКУМЕНТИ були влучними, як маузер, таємними, як відьомське прокляття, і так само неуникненними. А беріг їхню сакральність портфель. Портфелі несли в руках пішоходи, трепетно притискали до грудей сідоки бричок, і на задніх сидіннях рідкісних ще машин поруч із суворолицими пасажирами обов’язково лежав портфель. Якщо людей у військовій формі супроводжували поглядами остраху, то власників портфеля — незалежно від того, чи він дибав у справах пішки, чи пролітав машиною, розлякуючи людей та коней звуком сигналу, — зустрічали заздрісно і з захватом. Ти міг бути у кашкеті чи капелюсі, у сорочці чи піджаку, галіфе чи штанях, але якщо в руці мав портфель — люди бачили передусім його. Саме так нова радянська еліта заявляла про своє народження та необмежену владу над людьми.

Клим зупинився біля вітрини галантерейної крамниці на Карла Маркса й одразу побачив його. І не якийсь там парусиновий — світлої шкіри, з білим англійським замочком та манюсіньким ключиком від нього — портфель уже давно вабив студентське серце Шпакуватого, проте раніше уява малювала його біля підніжжя професорської кафедри і таким чином віддаляла у часі та ймовірності. Сьогодні ж — завдяки заваленим іспитам та мобілізації до органів ДПУ — жаданий предмет раптово наблизився, а підйомні, які несподівано виплатили молодому практиканту, перетворювали омріяний символ епохи практично на реальність. Звісно, мундир із нашивками був би більш переконливим, але до нього свіжомобілізованому було ще дуже й дуже далеко, а от портфель уже знаходився на відстані руки, за склом вітрини. І хоч на ціннику значилися такі цифри, що не залишиться навіть на хліб, — але хіба студентам звикати? Клим зітхнув і з виглядом малюка перед вітриною, повною іграшок, потягнув на себе тугі двері крамниці.

Недовірливий погляд продавця:

— Портфель? Оцей?

Ну звісно, цей.

— Але чи знає товариш, скільки він коштує?

Знає, не сліпий. Одяг, погляд, нерішучість у спілкуванні — все виказувало у Шпакуватому студента. Ну то нічого, коли вийде звідси з портфелем — усі побачать, що колишній студент перетворився на представника влади, людину, що вирішує долі інших.

Продавець першим відреагував на зміну у Климовому статусі — коли той недбало видобув з кишені всі свої підйомні та поклав на прилавок, дядько вичавив із себе усмішку та підкреслено ввічливо запитав:

— Загорнути?

Обійдеться. Клим мовчки махнув рукою і показово байдуже, а насправді з душевним трепетом взявся за ручку свого надбання.

Сонечко зблиснуло у сріблі англійського замочка, ключики від якого Клим заховав глибоко до кишені. Перехожі косили очі на новий портфель, не в змозі зрозуміти, ким є цей молодий, у затертих штанах хлопець, якщо в руках він тримає таку коштовну і важливу ознаку могутності. А Кримові й самому очі заблищали, спина гордовито виструнчилася, хода сповільнилася відповідно до нового статусу. Представник влади — а ним він і насправді був — не повинен метушитися.

Коли хлопець дістався міського парку, який колись був займищем козацького осавула Лазаря Глоби, з-поза спини раптом почулося:

— І хто це в нас такий чванько, що проходить і не помічає?

— Марусю, ти?

Дівчина хитрувато усміхалася — але ж він і справді пройшов поруч, не помітивши її стрункої постаті у звичній білій сукні, прикрашеній візерунком із червоних тракторів, і простих набілених крейдою балетках. Климові стало ніяково, і це викликало ще більші веселощі у Марусі.

— І що це таке у тебе, Климе? Невже портфель?

Клим несамохіть відсмикнув свою гордість від простягнутої дівочої руки, але потім зупинив себе. Від кого берегтися — не від Марусі ж!

Дівочі пальці погладили теплу світлу шкіру, потім обережно торкнулися замочка, немовби побоюючись, що він відкриється.

— Твій? — із недовірою запитала вона Клима.

— Аякже!

— На службі дали? — дівчина дивилася, немовби перевіряючи.

— Аякже! — збрехав він, щоб не признаватися, яку силу силенну грошей витратив і що тепер залишився фактично на голодному пайку.

Маруся посерйознішала, відчувши новий статус свого коханого.

— А що всередині?

Тут уже Климові не вдалося збрехати:

— Поки нічого, але скоро документи туди не вміщатимуться, от побачиш!

Вона повірила, а чи то зробила вигляд, адже насміхатися з коханого — не найкраще, що можна зробити на побаченні. Гордовито взявшись із Климом попід руки, вони пішли вулицею. Маруся хотіла погуляти у парку з його лавочками, старими чагарями, у яких можна сховатися від людського ока і тайкома поцілуватися, але ховатися від людського ока — це те, чого найменше прагнув хлопець із новеньким портфелем у руках. Тому вони повернули назад до Половиці, як старожили все ще називали центр міста у пам’ять про козацьку слободу, що дала життя майбутньому промисловому гіганту. Втім, тепер, ідучи вулицею, ловлячи на собі погляди перехожих та відчуваючи, як міцнішає Климова рука та виструнчується спина, дівчина вже не жалкувала, що проміняла чагарі у парку на цю прогулянку. Вони були чудовою парою — уособленням майбутнього країни, яке символізував шкіряний портфель. Тривожило лише, що ситцева сукня з червоними тракторами ніяк не відповідає цьому статусу.

— А знаєш, про що я мрію? — запитала Маруся, коли вони проходили повз високі вітрини з манекенами, вдягнутими за останньою модою.

— Про що? — не відчув небезпеки Клим.

— Про сукню. Отаку, — Маруся показала на крепдешинове диво у дрібненьку квіточку, що хвилями обіймало бездушну ляльку за склом. — Уявляєш собі, ти з портфелем, а поруч я у такій от сукні!

— М-м-м-м, — хлопець закляк, не знаючи, що сказати. Не зізнаватися ж, що ще годину тому мав у кишені гроші, яких цілком вистачило б на гаку сукню, але все до копійки витратив на портфель.

Проте дівчина й не чекала на відповідь. Для неї, з ситцевою сукенкою, однією на всі випадки життя, це казкове вбрання було далеко за межами дійсності. Щось з іншого світу, якого вона могла сягнути хіба що уявою.

— Всі лиха українців у тім, що вони кепсько одягаються, — сказала вона повчально і підняла пальчик догори.

— Це хто сказав? — уточнив Клим.

— Валер’ян Підмогильний. Він, до речі, народився тут, у нас, в Чаплях, — і, не чекаючи на реакцію хлопця, Маруся підсумувала: — Нічого, влаштуюсь на службу і куплю собі таку сукню. Правда?

Він кивнув. Влаштуюсь на службу — це інша справа, це не те, що кидання полум’яних поглядів на свого хлопця. Це — по-комсомольському.

Маршрут прогулянки повернув у бік Дніпра, і невдовзі закохані опинилися біля Клубу євреїв-кравців, а донедавна Хоральної синагоги, де з вікон долинала какофонія мідних інструментів, на яку невідворотно перетворюється репетиція кожного, а особливо аматорського духового оркестру. Фасад будівлі було рясно заклеєно плакатами, що закликали відмовитися від релігійного опіуму та вливатися у колгоспний рух.

— Бачиш, Марусю, колись тут дурманили людей. А зараз лунає пролетарська музика.

— Щось не дуже до ладу вона лунає, — скривилася дівчина.

— Нічого, навчаться! — Клим був сповнений оптимізму. — А у Брянському соборі знаєш що?

— Ні, — Маруся жила на Мандриківці й рідко бувала на Брянці.

— Органна зала. Там стоїть орган фірми Зауер. Дванадцять тонн! Оце голосина!

— От куплю собі сукню, і ми з тобою підемо слухати орган.

— Можна, — кивнув Клим, він любив великі механізми, а орган здавався чимось середнім між паротягом та духовим оркестром. — Дванадцять тонн! — повторив він вирішальний аргумент.

— А у Троїцькій церкві нині склад, — зітхнула Маруся.

— Ну то й що? — здивувався Клим. — Хіба це погано?

— Та ні, — вона нахмурила чоло, намагаючись ідеологічно правильно висловити свою думку. — Просто коли у церквах відкривають клуби чи органні зали — це одне, а коли склад — це вже інше.

— І те, і те — суспільно потрібні речі, — це прозвучало суворо, навіть дидактично.

Та Маруся не піддавалася:

— Воно то так, але знаєш, якби я вирішувала, що відкривати у церквах, то краще вже музей, аніж склад.

Клим засміявся:

— А яка різниця? Музей — то такий самий склад. Хіба ні?

— А от Підмогильний казав, що невідомо, хто рухає життя, чи той, що зводить споруди, а чи той, що виводить пісні, на вершечку тієї споруди сівши. От я і думаю, що ми маємо дивитися, де виводити пісні.

— Тобто? — не зрозумів хлопець.

— Тобто від старого світу залишилося багато церков, і в них краще співати нових пісень, ніж робити склади.

Звучало переконливо, але Клим не міг погодитися.

— Для мене найкраща пісня — це гудок заводу Петровського, з яким я зараз прокидаюсь. І скрегіт вагонеток з вугіллям, під який я виріс. Це просто зовсім інша симфонія. Пролетарська.

Маруся знизала плечима, чи то демонструючи сумнів, чи позначивши право залишитися при власній думці. Поблукавши невеличкими вуличками, які рясніли ще відмітинами війни — пробитими дахами, закладеними вікнами, вирубаними садками та колючим дротом, який замінив порубані на дрова паркани, наслухавшись мекання кіз, що паслися у зарослих бур’яном подвір’ях, закохані повернулися на Карла Маркса, де натовп давав більше можливостей хизуватися новим соціальним станом колишнього студента-невдахи Клима Шпакуватого.

Невдовзі вулиця привела їх до обійстя, позначеного новесенькою табличкою «Дніпропетровський краєвий історико-археологічний музей». Біля неї Клим зупинився і звів очі, уважно вивчаючи напис.

— Зайдемо? — спитав він, неначе щось зметикувавши.

— До музею? — здивувалася Маруся. — Ти ж сам казав, що це те саме, що склад.

— А ти казала, що те саме, що церква.

— Я так не казала.

Клим ніколи не бував у музеї, бо й справді не вважав старе хатнє начиння та іржаву зброю вартими уваги сучасної людини. Але відсьогодні мусив цікавитися особою всередині цього музею — а значить, і самим музеєм. Зрозуміло, що Марусі він цього сказати не міг, тому просто повів її до дверей повз міліціонера, що охороняв не потрібний соціалістичному майбутньому будиночок із купою непотребу всередині.

Першими, хто зустрів гостей, були кам’яні баби — сила силенна їх стояла просто на землі, неначе злізлися вони сюди з курганів по всій Україні на свій камінний шабаш і застигли від єдиного погляду чужинця. Баби були великі — у людський зріст, маленькі — по коліно, одні зображали людину повністю, інші лише голову і плечі, одні тримали на грудях чаші, роги чи сагайдаки, інші не мали навіть чітко окресленого обличчя. Клим з Марусею завмерли, вражені такою картиною.

— Ого, скільки мамаїв! — видихнула дівчина.

— Кого? — не зрозумів хлопець.

— Мамаїв, — пояснила дівчина. — Моя бабуся ці камені називала мамаями.

— У нас називають бабами, — сказав Клим. — А навіщо їх тут зібрали?

— Це музей, тут усе збирають, — підкреслено просто пояснила Маруся.

Від найбільшого кам’яного боввана раптом відокремилася людська постать — хто б і подумав, що вона там ховається. Постать виявилася сухоребрим дядьком у колись, безперечно, білих штанях та сорочині такого самого колись білого кольору. Він невпевненим кроком наблизився і привітався:

— Добридень!

— Драстуйте, — сухо кинув Клим.

— Товариша начальника цікавлять наші баби? — спитав сухоребрий.

Почувши оце «товариш начальник», Клим несамохіть розслабився, і кутики губ позначили усмішку.

— То я вам скажу, що їх збирали сюди по одній. Директор наш, Дмитро Іванович. Він із цими бабами розмовляє.

— Як це, розмовляє? — не зрозумів Клим.

— А так, виходить, гладить їх, щось говорить.

— Навіщо?

— А хто його знає. Але про головну бабу я вам розповім, якщо пригостите чарочкою.

— Чарочкою? — перепитала Маруся.

— Можна й кількома, — поспішив виправитися сухоребрий.

— А де ж ми вам чарочку візьмемо? — дівчина розвела руками, демонструючи, що не має при собі нічого зайвого.

Сухоребрий цмокнув тонкими губами:

— Ну, ви дайте карбованця, а я вже розберуся.

— Карбованця?! — не витримав Клим, для якого сьогодні питання фінансів стояло як ніколи гостро. — Якого карбованця? Ви працюєте тут? — суворим голосом запитав він.

— Так, товаришу начальнику, — взяв під неіснуючий козирок старий.

— Як звати?

— Мануйловичем.

— Так от, товаришу Мануйлович, випрошувати у відвідувачів...

— Крий Боже! — замахав руками сухоребрий. — Я ж просто так, для знайомства.

Проте Клима це не заспокоїло.

— Якого знайомства? Ви хотіли розповісти щось про головну бабу?

— Хотів, товаришу начальник!

— То розповідайте! — наказав Клим так само суворо.

Сухоребрий, що назвався Мануйловичем, від цих слів на диво розпружився, прочистив горло і заговорив несподівано чистим, поставленим голосом.

— Головна баба, шановний товаришу начальнику, стоїть отам, — він показав рукою на край двору. — І вона зовсім не з каменю, як інші.

— А з чого ж? — запитала Маруся.

— Із бронзи. Щирої бронзи, з зеленою патиною.

І справді, серед кам’яних відшліфованих степовими вітрами, поплямованих брунатним мохом фігур ховалася одна — зовсім на них не схожа. Вона була явно не з цієї компанії, бо реалістично і дуже майстерно зображала жінку у довгій парадній сукні. Єдине, що ріднило цю фігуру з оточенням, — це те, що час, а може, й люди також залишили на ній свій слід — на руці замість одного з пальців зяяла дірка.

— І що ж це за баба? — підозріло уточнив Клим.

Мануйлович сперся на найближчу бабу і пафосно продекламував:

— «Катерино, суча дочка, що ж ти наробила? Край багатий запорозький навік знапастила!» Ви ж, напевно, знаєте, що наше місто було названо на честь імператриці?

— Імператриця — темне минуле, — урвав його Клим. — Наше місто названо на честь всеукраїнського старости Григорія Петровського.

Але сухореброго не так просто було збити з думки.

— Так я вам про темне минуле і розповідаю, — він прокашлявся, відновлюючи свій викладацький тембр: — У нас на площі стояв пам’ятник цій самій Катерині, а коли прийшов батько Махно, його хлопці одразу вирішили імператрицю скинути у Дніпро.

— І правильно, — зауважив Клим, але одразу вкусив себе за язик, бо ж виходило, що він хвалить махновців.

— Правильно, — погодився Мануйлович. — Але наш директор вирішив врятувати ту бабу, так само, як врятував цих, — він поплескав по шерехатому камінному боввану, на який спирався. — І не пожалів пляшки найкращого самогону, щоб замість кидати у річку хлопці приперли імператрицю сюди. Бабу до баб.

— До баб, кажете? — зіщулився Клим.

Лектор усміхнувся:

— Так точно. А як німці захопили Катеринослав, одразу прийшли сюди, щоб царицю цю забрати. У вагон та на Дойчланд. Бо вона ж їхня, німкеня. Але у нашого директора хіба щось забереш? Багато таких було, що хотіли забрати. У Дмитра Івановича хватка залізна. Як щось узяв — нізащо не віддасть.

Клим із Марусею перезирнулися.

— То як, потішив я вас, товаришу начальник?

— Потішив, — зізнався Клим.

— То може, на чарку заробив?

Клим уже не був таким категоричним:

— Іншим разом.

Мануйлович підвів руку:

— Ну, дивіться. Слово — не полова, язик — не помело.

Клим нахмурився, не розуміючи, чи було щось образливе для його начальницького статусу в останніх словах.

— А музей працює? — запитала Маруся, щоб розрядити обстановку.

— Аякже! Ласкаво просимо, — сухоребрий по-старорежимному вклонився.

Музей і справді працював, щоправда відвідувачів там не було — молоде місто не цікавив старий мотлох за вітринами. В кутку зали сиділа жіночка в літах, вона боязко глянула на портфель у Климових руках. Молоді ж люди кинули байдужими поглядами по черепках і камінню, що їх виставляли тут, і перейшли до наступної зали. Там біля стенду стояв із товстим зошитом у руках сивий високий чоловік і, побачивши його, Маруся заклякла на місці.

— Климе! — нахилилася вона до вуха свого супутника. — Це він!

— Хто? — не зрозумів той.

— Ну цей, рибалка. Який казав, що ловить у Дніпрі думки.

Клим зміряв старого поглядом, немовби перевіряючи.

— Темно ж було. Як ти щось розгледіла?

— Він-він, — гаряче зашепотіла Маруся, і тут сивий обернувся, певно, почувши голоси.

— Старий — старий, а вуха, як у молодого, — пробурмотів Клим.

— Доброго здоров’я! Дуже радий, що до нас заходить юнь. Цікавитеся історією?

— М-м-м... — завагалася Маруся.

— Цікавимося, — збрехав Клим, виступаючи наперед.

— І це правильно, — схвально кивнув сивий. — Я директор цього музею і, якщо хочете, можу трохи розповісти про нього.

— Директор? — перепитав Клим. — Товариш... Яворницький?

Сивий усміхнувся:

— Точно. Товариш. Ви знаєте, що козаки теж одне одного називали товаришами?

— Ні-і, — зізналася Маруся.

— А називали. Бо ж наше місто побудовано на козацьких землях. Коли Катерина знищила Січ, їх почали роздавати поміщикам — по п’ятсот, по тисячі, а кому й по сто тисяч десятин. Козаків виселяли, а на їхнє місце привозили колоністів — болгар, греків, німців, молдаван, євреїв, навіть калмиків, та й своїх кріпаків везли.

Голос старого лунав у порожній залі, відбивався від вітрин та стендів, і виникало враження, що це не він, а весь обшир кімнати говорить до гостей.

— А саме місто спочатку заклали на лівому березі, там де нині Новомосковськ, але за кілька років побачили, що його заливає паводком, і перенесли сюди, на місце козацької слободи Половиці. І це було не так давно — якихось півтори сотні років тому. Князь Потьомкін хотів через землі Війська Запорозького прорубати вікно до Азії, так само, як колись Петро рубав вікно до Європи. Тому й назвав місто Катеринославом, він умів догоджати монархам.

Старий розповідав про те, як Катеринослав став Новоросійськом, про Катеринославську губернію — найбільшу губернію на українських землях, про занепад і провінційне скніння аж до того часу, коли Олександр Поль[5] знайшов у Кривому Розі залізну руду і була збудована залізниця, яка об’єднала вугілля Юзівки з криворізькою рудою та зробила Катеринославщину промисловою столицею імперії.

Щоразу, почувши слово «імперія», Клим смикався, немовби його вкусила муха. Ледь дочекавшись перерви у викладі красномовного діда, він запитав:

— Товаришу Яворницький! От ви тут так прославляєте імператрицю Катерину, яка, між іншим, ввела у нас кріпацтво, та її поплічника й попихача Потьомкіна. А розкажіть нам про статую Катерини, яка стоїть у вас на подвір’ї!

Почувши це, Яворницький насупився, немов учитель над лінивим першокласником:

— Зрозуміло. Ви хоч грошей йому не давали?

— Кому? — розгубився Клим.

— Мануйловичу, — показав пальцем на вікно Яворницький. — Не давайте. Він колись був гарним працівником, але війна, революція... опустився козак.

Клим простежив поглядом за директорською рукою, потім повернувся до його сердитого обличчя. І хоч студентське серце за звичкою пішло у п’яти, хлопець виставив перед собою портфель, як оберіг, що надавав сили, і ламким голосом уточнив:

— І все-таки?

— Що він вам понарозказував?

Клим ковтнув слину:

— Ну, що ви відкупили її у махновців за пляшку самогонки.

— А потім?

— А потім німці хотіли вивезти, а ви не дали.

Яворницький пройшовся по обличчю Клима поглядом, неначе щіткою.

— Молодий чоловіче, історію треба вивчати, вона захистить вас від багатьох помилок.

— Про що ви? — не зрозумів Клим.

Директор зітхнув, неначе вчитель, який бачить безнадійного другорічника:

— Про те, що Катеринослав спочатку захопили німці, а вже потім махновці. Це — анахронізм.

— Анархізм? — перепитав Клим.

— Ні, — посміхнувся старий. — Анахронізм. Тобто помилка у хронології.

Кожне його слово, кожен жест випромінювали жаль до невігластва співрозмовника. Це неприємно перегукувалося із Климовим студентським досвідом. Не рятував навіть авторитет портфеля, виставленого наперед немовби щит.

— Але ж із Махном ви зустрічалися, — усе ще не здавався хлопець.

— Було. І вам навіть розкажуть, що я виміняв у нього охоронну грамоту на пляшку горілки з розкопаного кургану.

— І це теж неправда?

— Правда чи ні, але вийшло на краще. Бо музей не зачепили і навіть дрів нам виписали на зиму, — хитро посміхнувся Яворницький. — І таким чином зберегли експозицію для трудового народу. Ну добре, піду я працювати, а ви продовжуйте огляд. Бо історія — це великий учитель.

Старий почимчикував геть, і Клим з Марусею ще довго супроводжували поглядом його струнку не за віком постать. Потім вони перейшли до наступної зали, де Маруся нарешті побачила щось цікаве для себе — а саме старовинні вишивки та рушники, і заходилася їх розглядати. Клим мовчки ходив вперед-назад, думаючи про щось своє, і лише на виході з музею видихнув:

— Викрутився, гад!

Садок коло хати — це не просто фруктові дерева. Це частина архітектури, якщо хочете, навіть інтер’єру. Бо коли треба, садок може стати вітальнею, їдальнею, робочим кабінетом і навіть спальнею. А тим більше на початку літа, коли зелень особливо свіжа, а крони густі і високі, бо гілки ще не схилилися під вагою врожаю, і свіжі пагони жадібно тягнуться вгору, до сонця, надаючи розпатланим деревам бешкетного вигляду.

Саме у таку пору садком прогулювалися двоє друзів. Вони були у простих сорочках, випущених поверх штанів, із закачаними до ліктів рукавами. Старший сухуватий брюнет тримав у худорлявих руках свіжий номер газети «Днѣпръ» і пристрасно вимахував ним у повітрі.

— Дмитре, — казав він своєму супутнику. — Ти сам не розумієш, що зробив.

Молодший, високий широкоплечий шатен із пишною чуприною скромно заперечував:

— Та кинь, Якове Павловичу. Ти все перебільшуєш за своєю учительською звичкою.

Старший подивився крізь пенсне суворим поглядом.

— Ні, я не перебільшую. Твоя публікація спонукає тисячі людей перед тим, як викинути бабусину скриню на смітник, замислитися — а чи не історична цінність лежить усередині. Це просто вже якась народна археологія!

Біля паркану троє селян поралися з величенькою брилою каміння, встановлюючи її вертикально на вужчому кінці. Брила була округла, і на її боці проступав напівстертий малюнок, зроблений різцем стародавнього майстра — примітивні контури ніг, вусате обличчя та руки, які притисли до камінних грудей ріг.

— Пане, так годиться? — запитав старший із селян, що виконував роль розпорядника.

Друзі підійшли до каменя, глянули критично.

— Мабуть, що годиться, — підсумував той, що його колега звав Дмитром. — Закріпляйте, щоб не впав, — він обернувся до супутника: — До речі, цього мамая мені показав місцевий піп. Селяни його виорали плугом та й відтягли на край поля. Дивись, який красень. Ще, мабуть, скіфських часів.

— У нас їх ще називають бабами, — відгукнувся старший, Яків Павлович.

Молодший засміявся:

— Ну, яка ж це баба, якщо з вусами? Подивіться уважно, це ж викапаний дядько з села. У нас таких повно.

— Пане! — старший із селян невпевнено виступив наперед, поки його товариші підсипали камінну фігуру землею з боків.

— Чого вам? — повернувся до нього молодший із друзів.

— Це ви той гробокопатель, чи як його... — селянин не міг підібрати слів, — анжанір... Це ви той, що приїхали золото шукати?

— Золото? — усміхнувся той. — Бувають речі й цінніші.

— Все одно недобре це, — похмуро зауважив селянин. — У курганах чорти золото ховають.

— А ми не заради золота. Ми заради науки.

— Яка ж це, пане, наука, щоб із нечистим водитися?

— Наука археологія.

Селянин замислено почухав потилицю:

— Арханге... — спробував повторити селянин. — Ну якщо і справді архангельска, то хай...

Друзі весело перезирнулися.

— От тобі, Якове Павловичу, і народна археологія, про яку ти говориш, у всій красі! — насмішкувато зауважив молодший.

Старший же зітхнув, неначе мав справу з нерозумними дітьми. Але раптом у розмову втрутився цілком сторонній голос.

— Пробачте, панове!

Друзі разом підняли голови і побачили, що до будинку наблизився кінний екіпаж із кучером. За спиною візника сидів добре вдягнений, певний себе чоловік років п’ятдесяти із пронизливими очима та по моді підкрученими вусами.

— Пробачте, що заважаю вашій розмові, — сказав гість голосно просто через паркан. — Чи не підкажете, як мені знайти Дмитра Івановича Яворницького?

Молодший виступив наперед:

— До ваших послуг. Чи, як казали козаки, пугу-пугу.

— Козак з Лугу, — засміявся чоловік в екіпажі. — Маю до вас справу і просив би приділити мені декілька хвилин.

Яворницький зробив руками запрошувальний жест і кивком звелів забобонним селянам самостійно закінчувати роботу з кам’яною фігурою.

За кілька хвилин трійця уже була на веранді, де стояв накритий скатертиною кривоногий стіл та стільці, спинки яких прикрашали запилюжені селянські свитки та штани.

— Дозвольте відрекомендуватися, — прибулий зняв свого модного капелюха та злегка вклонився. — Козак з Лугу Олександр Миколайович Поль, місцевий поміщик, дійсний член Одеського товариства історії та старожитностей.

Яворницький у свою чергу показав рукою на приятеля:

— А це Яків Павлович Новицький[6]. Теж наша людина, козацького роду. Історик. Блискучий етнограф та археолог, а я йому за джуру правлю. Ну а заразом і в козацькій мові мене наставляє, бо каже, що без мови я аж ніяк не козак, а хіба кацап, що козаку не рівня.

Старший друг вклонився чемно й уточнив:

— Опікун земських шкіл Олександрівського повіту, до ваших послуг.

Поки Новицький звільняв для гостя від лахів стілець, Яворницький прочинив двері до кімнати.

— Варонько, у нас гість. Чи не викажеш ти нам милість, і не зробиш чайку?

Почекавши кілька секунд на відповідь і не почувши натомість жодного звуку, він зітхнув та повернувся до розмови.

— Дмитре Івановичу! — той, що назвався Олександром Полем, одразу взявся до головного. — Насправді я приїхав познайомитися, бо теж, як ви, мабуть, чули, цікавлюся історією Наддніпрянщини, веду розкопки і маю домашню колекцію — чи не одну з найбагатших у Катеринославі, якщо говорити без зайвої скромності. Тому, коли довідався, що на наші землі завітав колега-археолог...

— Та що ви! — Яворницький замахав руками. — Далеко куцому до зайця.

— Дмитро Іванович занадто скромний, — усміхнувся у вуса Новицький. На відміну від гучного і темпераментного друга, він був стриманий і скупий на емоції. — Насправді ми з ним уже не перший рік досліджуємо могили, і, сказати чесно, він у цій справі далеко перевершив мої успіхи.

— Така молода людина має бути більш амбітною, — Поль і собі усміхнувся у відповідь. Він був явно старший за обох друзів і вже за однією цією ознакою мав право на поради. — Як будете у Катеринославі, запрошую до себе з візитом, мені буде цікаво почути вашу думку про мою колекцію.

— Дуже приємно, але, їй-право, нічим не заслужив...

— Заслужили, — перервав його Поль. — Чув я, що ви навіть розкопали в могилі запорожця з вусами і люлькою.

Очі Яворницького заблищали, як завжди, коли мова заходила про його улюблену справу.

— Це було дивовижно. В мене фотографії є. Пробачте, дружина, певно, нездужає, зараз я поклопочуся.

З цими словами він зірвався з місця та зник у дверях. За кілька хвилин вчений так само стрімко з’явився на веранді, тримаючи у руках невелику тацю із заварочним чайником та різнокаліберними чашками.

— Даруйте за такий циганський сервіз, — Яворницький незграбними чоловічими рухами взявся розставляти посуд на столі. — Ми цю хату орендуємо на сезон. Бачите, Андрій Михайлович Миклашевський люб’язно запросив мене приглядіти за розкопами курганів на своїх землях. Тут, — вчений махнув рукою, позначаючи напрямок. — Біля Яцової могили.

— Так, власне, Андрій Михайлович і повідомив мені, що ви у нього копаєте. Ми з ним давні приятелі, — гість розстібнув комір сорочки і відкинувся на спинку стільця.

— Прекрасна людина! Але справжньою причиною моєї появи тут є його донька, Анастасія Андріївна. Це, скажу вам, справжній отаман у спідниці. Вона особисто керує копачами, неначе кошовий козаками, не боїться ані вітру, ані сонця...

Поки Яворницький гучно захоплювався чеснотами доньки господаря тутешніх земель, на веранді з’явилася невеличка повнувата чорнявка у літньому чепці та простій сукні. Вона не підвела очі ні на кого з компанії, а тільки поставила на стіл чайник з окропом і гучно прокашлялася.

— Ой, Варочко! — стрепенувся захоплений власною оповіддю історик. — А я так захопився, що й не побачив.

— Бачу, що захопився, — сухо кинула жінка у відповідь.

— Пробач! — Яворницький відступив на крок від столу, щоб не затуляти дружину від компанії. — Знайомтеся, Олександре Миколайовичу! Це — моя дружина, Варвара Петрівна.

Поль ввічливо звівся зі стільця, але жінка лише кивнула йому, без жодного слова розвернулася і зникла за дверима будинку. Чоловік знічено потис плечима:

— Я Варвару умовив поїхати разом у експедицію. Тому й будинок цей зняли — не в наметі ж їй жити, — він взявся розливати по чашках міцну заварку. — Дружина не дуже схвалює мої захоплення, і я її розумію. Грошей це все не приносить, скоріш забирає останнє. Але думаю, що природа, свіже повітря — це все одно краще, ніж сидіти у Харкові.

Гість кивнув, але заперечив:

— А от щодо грошей, то не скажіть. Досліджував я колись печеру біля Кривого Рогу, то й розбив випадково голову об камінь. Поки зупиняв кров, роздивився та й забрав із собою. І камінь не простий виявився — магнетитовий кварцит. Залізняк. Шістдесят відсотків заліза. А нині, як знаєте, цілий міст у Катеринославі збудували, щоб ту руду на Юзівку возити. І не простий міст. Кажуть, найбільший у Європі. А як вокзал залізничний відкриють, ви міста за кілька років не впізнаєте, — він хитро підморгнув. — Це я до того, що не така вже й порожня наша справа.

— Не з моїм щастям, — засміявся Яворницький.

— Не гніви Бога! — Новицький суворо зсунув брови й обернувся до гостя. — З такими, як у Дмитра Івановича, знахідками ще й на щастя скаржиться! Візьміть хоч би того самого запорожця. Хто до цього взагалі додумався копати козацькі могили?

— А, до речі, ви ж обіцяли фото, — нагадав гість.

І Яворницький одразу ж відсунув чашку:

— Розумієте, цей запорожець якимось дивом зберігся, неначе днями поховали. Чортівня якась. Може, характерник був.

Він почав розкладати фотокартки і голосно пояснювати гостеві особливості поховання, весь час ризикуючи своїми розмашистими рухами понівечити і без того тріснутий посуд. Новицький, добре знаючи звички приятеля, обережно пересунув чайник подалі. А гість нахилився вперед і слухав дуже уважно, не зводячи очей із зображень. Попри поважний вік, він тримався запросто, можна навіть сказати, по-приятельськи.

— А може, і правда характерник, — підсумував Поль, намилувавшись на фотографії, і задоволено відкинувся на стільці. — Якого тільки дива у могилах не знаходять!

Яків Новицький кивнув:

— Коли я був малим, то у Чортомлику розкопали царську могилу. Тоді навіть на базарах торочили, скільки золота там було.

— Знаменита справа, — похитав головою Поль. — І у моєму дитинстві копали ледь не в кожному селі. І це, я вам скажу, було задовго до Чортомлика.

— Начетверо розкопана Розрита могила. Чого вони там шукали? Що там схоронили? — замислено продекламував у вуса Новицький.

Гість же тим часом поринув у спогади:

— Я ж навіть батька прохав віддати мене вивчати історію, але старий вважав, що це пуста забава. Тому довелося вивчитися на юриста... — із цими словами він раптом ляснув себе руками по колінах: — А юристи — люди точні і на перше місце ставлять інтереси справи. Тож справа у мене до вас така, шановний Дмитре Івановичу! За дорученням Одеського товариства історії і старожитностей маю честь запросити вас на з’їзд археологів, який відбудеться у серпні. Може, встигнете підготувати доповідь за результатами своїх експедицій?

Яворницький зашарівся:

— Мене?.. Я?.. Я ж іще нічого... Це ж виходить...

— Дмитре Івановичу! — почувся з кухні жіночий голос.

— Це Варонька, — він підвівся з-за столу, не в змозі стримати розгублену, але щасливу посмішку. — Уявляю, як дружина зрадіє! — і рвучко подався до хати.

Співрозмовники провели колегу поглядами.

— Дмитро Іванович занадто скромний і вважає, що не гідний поки називатися справжнім археологом, — роздумливо зауважив Новицький. — Участь у з’їзді, визнання такого поважного професійного товариства може суттєво підняти його самооцінку.

— Та киньте! — гість махнув рукою. — Чи ти справжній, чи ні, визначає зовсім не товариство.

— Ви так вважаєте?

— Повірте моєму досвіду. Археолог — це перш за все те, що він знайшов. А це залежить не від визнання чи невизнання, а єдине від того, чи покажуться тобі скарби, чи ні. Мені он показались, і виявилося, що я скоріш геолог, аніж археолог, — Поль розвів руками. — На щастя, а чи на жаль.

— А від чого, по-вашому, залежить, чи покажуться скарби?

— Від чого? — гість задумливо підвів очі вгору. — Мабуть, від покровителя... — Він взяв паузу, а потім вказав пальцем у землю. — Там.

Учительська душа Новицький ледь помітно скривився, але це не пройшло повз увагу співрозмовника, який тут-таки розвернув пальця угору:

— Або там.

Обидва розсміялися.

— А як дізнатися, чи є у тебе такий покровитель?

Поль стенув плечима:

— Мабуть, знак якийсь має бути. Тільки його, як і будь-який знак, ще помітити треба, і не тільки помітити, але й правильно зрозуміти.

Тим часом на веранді з’явився і сам об’єкт обговорення. Співрозмовники здивовано перезирнулися. Бо нещодавня радість геть зникла з обличчя вченого. Тепер на ньому панувала суцільна розгубленість.

— Олександре Миколайовичу! Я дуже перепрошую... Варвара Петрівна... Тобто я... — він підійшов до столу й, опустивши очі, взявся перебирати пальцями край скатертини. — Ви ж від нас до Катеринослава поїдете? — і підвів очі на гостя.

— Так, — той посерйознішав і підвівся з-за столу. — А що трапилося?

— Варвара Петрівна вирішила повертатися додому, — Яворницький знову опустив-підняв очі. — Чи не могли б ви дорогою її підвезти?

Новицький, який теж підвівся зі свого місця, співчутливо поклав руку на плече друга.

— Допомогти вам буде честю для мене, — чемно нахилив голову Поль.

А Новицький раптом підштовхнув друга і завів упівголоса:

— Me-ні, мені з жінкой не возиться. Ме-ні...

Губи Яворницького самі собою склалися у слабку посмішку, і він підхопив:

— Мені з жінкой не возиться.

А в очах поважного гостя несподівано промайнули бісики, і завершили пісню вони вже втрьох:

— А тютюн та люлька козаку в дорозі пригодиться!

Червень у степу — пора розквіту і буяння. Земля ще зберігає залишки весняної вологи, і трави напиваються нею удосталь, квітнуть, наливаються соками, скликаючи до бенкету диких мешканців степу, а також табуни, стада та отари худоби свійської. У червні не спиться й завбачливим косарям, які з першими променями сонця виходять у степ, щоб встигнути заготувати якнайбільше цієї літньої пишноти на довгу й холодну зиму.

Однак люди, що сонячного червневого дня зібралися біля старої могили, зовсім не були косарями. Десяток селян, озброєних заступами і ломами, поралися на вершині, вибираючи у землі глибоку яму, немовби траншею копали. Двоє працювали на дні. Ще двоє витягали мотузками відра із землею нагору. Біля них трійко перебирали викинуту землю руками, щоб не пропустити бува якоїсь дрібної знахідки, а потім вантажили на розстелений на землі шмат грубого полотна та волочили викопаний ґрунт за межі кургану.

Керувала роботою ясноока міцна молодиця років тридцяти. Робітники називали її «пані» попри засмагле всупереч міській моді обличчя, щедро розцяцьковане ластовинням. Жінка і справді була пані, бо батько її, Андрій Михайлович Миклашевський, володів не тільки цим курганом, але й усіма землями навкруги. Та захоплення археологією не дозволяло непосидючій пані ховатися від літньої спеки у прохолоді батькового будинку. Тому вдягнута вона була зовсім не по-панськи — у просту літню сукню з міцного полотна, а на голові замість капелюшка мала звичайну селянську хустку.

Дмитро Яворницький із задоволенням спостерігав за тим, як вправно розпоряджалася на розкопі молода жінка. Він, так само, як і Новицький, що стояв поруч, мав на голові бриля — найкращий захист від пекучого літнього сонця.

День наближався до свого екватору, і робота дещо втратила темп.

— Анастасіє Андріївно[7]! Давайте зробимо перерву. Хай люди відпочинуть.

— Добре, Дмитре Івановичу! — розпорядниця усміхнулася і ця усмішка раптом освітила її обличчя сильніше за літнє сонце.

— Дмитре! — штурхнув у плече приятеля Новицький, коли та взялася давати вказівки підлеглим. — Ти — історик, до того ж одружений, тому повинен їсти очима тільки кам’яних баб.

— Жінка-археолог — це дивовижно! — Попри дружні кпини Дмитро Іванович і далі не відводив погляду від жіночої постаті на вершині. — Я обов’язково напишу про неї!

Новицький скрушно похитав головою:

— Невиправний романтик.

Тим часом підійшли робітники, витираючи рукавами спітнілі обличчя.

— Лягайте тут, — Яворницький повів руками навколо себе, а тоді першим упав животом на траву.

Поки робітники здивовано перезиралися, Новицький, який добре знав звички друга, примостився поруч.

— Анастасіє Андріївно! Прошу! — археолог поляскав долонею по траві поруч із собою.

Розпорядниця робіт без зайвих роздумів лягла на вказане місце. Це стало сигналом для робітників, які радо повкладалися на землі, щоб дати спочинок натрудженим спинам.

— Ну, розкажіть мені про козаків, що знаєте. Ви ж тут усі козацького роду-племені?

Робітники загомоніли врізнобій. Яворницький пальцем вказав на підстаркуватого дядька навпроти:

— От ти з козаків?

— Є трохи. Дід мій козакував. Чуприну аж двічі округ голови обмотував. Та й батько чуба носив було. А то як стали ми казьонними і понаїхали до нас управляючі, то як побаче який-небудь на голові у хлопця чуприну, то зараз і кричить: «А, сукін син! Запорозької юхти держиться! — Одріжте йому!». То так по саме тім’я і одхватували, іродові сини.

— А ти? — палець ученого вказав на його молодого сусіда.

— А мені дід казали, що йому батько казали, як запорожці до коша приймали. Казали, що ставили повний казанок каші і дивилися скільки з’їсть. Бо казали, який з тебе їдець, такий і стрілець.

Слухачі заворушилися:

— Ви Трохима, Трохима спитайте.

— Хто Трохим? — озирнувся історик.

— Я! — підняв руку сивий здоровань із тих, хто волоком таскав землю з кургану.

— Що розкажеш?

— А що розказати?

— Ну, люди ж чомусь на тебе кажуть.

Трохим скептично скривив рота:

— То хай собі кажуть.

— Про козака розкажи, який до тебе вночі ходив, — гукнув копач, що лежав по сусідству.

— Не розкажу, — Трохим похитав головою. — Про мертвяка історія. А тут бариня.

Яворницький обернувся до сусідки:

— Даєте дозвіл? Від вас залежить.

— Розказуй, — махнула рукою розпорядниця. — Я всяке вже чула.

— Давай, Трохиме! — заохотив сусіда копач.

— Як скажете, — стенув плечима сивий і раптом стало зрозуміло, що він і сам страшенно хоче розповісти, а весь його спротив був лише кокетуванням. — Орав я, будем говорити, в городі. Коли бачу — земля провалилася під кіньми. Дивлюсь дальше, а воно — могила. Ну та як мені тоді дуже заніколилося, то я її так і покинув. Аж то, будем говорити, настало літо, пройшли й жнива. Після жнив я взяв лопату і почав копати там, де коні провалилися. Копав-копав та й викопав труну, а в труні чоловік. Одкрив, аж воно здоровенний чоловік. Узяв я оцей гомілок, що од п’яти до коліна, та як приложив до себе, так вік дійшов аж до пояса. — Трохим повернувся набік та підтягнув власну ногу для наочності. — А труна уся як єсть ціла. Дошки такі міцні і кріпкі, що ось які. Подивився я, будем говорити, на ті дошки та й думаю, дай я собі зроблю з них піл. Витяг та й зробив піл замість ліжка. Пройшло скільки там день. Сплю я на тому полу, коли чую крізь сон, що наче щось підійшло до мене та й каже: «Нащо ти жисть мою потривожив?». Я гульк, аж переді мною стоїть здоровий та чорний козак, а на дворі місячно та видко так, хоч голки збирай. Схопився я з ліжка, перехрестився — нема нікого. Пройшло ще скілько там день. Сплю я знов. Коли бачу, знову той чорний та здоровий козарлюга стоїть серед хати. Підійшов до мене та й каже: «На шо ти мою жисть тривожиш? Однеси на місце те, що взяв!». А потім як опереже мене по заду, так я так і скотивсь із ліжка на землю. Прокинувсь і бачу, що лежу я сам на землі. Тоді я розумію, будем говорити, що діло плохо. Пішов до лавки, купив гвіздків, вийняв із ліжка дошки, збив їх як треба на труну і закопав на тім місці, де й вирив. Отак от, — рішуче підсумував оповідач і підпер голову руками на знак того, що сказав усе.

Слухачі з цікавістю позирали на панів, чекаючи на їхню реакцію.

— Скільки копаю, ніхто до мене не приходив, — задумливо сказав Яворницький. — А до вас, Анастасіє Андріївно?

— Дурощі які.

— Бо ми не для себе копаємо, а для науки, — згадав нещодавню розмову з селянами Новицький.

А Яворницький хитро примружився:

— А як же ти, Трохиме, не боїшся тут у нас працювати?

— А я що? — повів плечем оповідач. — Я ж навіть і не копаю. Я тільки землю відтягую.

— Як бачить гроші, губить страх, — зауважив його сусіда-копач.

І всі зареготали.

— Давайте до роботи, — розпорядниця підвелася з трави й обтрусила спідницю. — За розмови гроші не платять.

Розімлілі від лежання на м’якій траві чоловіки поволі почали зводитися на ноги. Селяни взагалі звичні до тяжкої праці, а ті, хто наймається на розкопи, й тим більше вміє швидко ставати до роботи після відпочинку. За кілька хвилин усі вже розібрали свої інструменти і скупчилися біля ями.

— А насправді, чи добре це діло, копати? — зазирнув у очі історику той, що нещодавно під’юджував Трохима. — Християнські ж кістки з могил викидаємо...

— Ти тут воду не мути, — різко перервала розпорядниця.

Але Яворницький заспокійливо поклав долоню їй на плече і розвернувся до робочих.

— А чи ви знаєте, що ми тут копаємо?

— А що?

— Скіфів.

— А що то воно за скехва така?

— Та це така, що вона не вмивалася, Богу не молилася, церков не знала і без штанів ходила.

Жінка усміхнулася, а копач зіщулився хитро:

— Отака вона падлюка?

— Отака.

— Ну так маслуй же її лопатками, коли так, — копач плюнув на долоні і, взявши лопату, поліз драбиною донизу.

— Але дивіться уважно, — гукнув услід Яворницький. — Як ґрунт зміниться, одразу зупиняйтесь і кличте мене.

— Слухаємо, пане, — підтвердив другий копач, що поліз слідом до ями.

Драбину підняли і робота, що уповільнилася до відпочинку, тепер закипіла з новою силою.

— Старий Гаврило-коваль тут копав, — озвався раптом робітник, що навантажував лопатою ґрунт на ноші.

— Коли? — запитала пані.

— Я ще малий був.

— Щось викопав? — поцікавився Новицький.

— Та! Мідяк катерининський.

— Теж гроші, — похитав брилем Яворницький.

А дядько не вгавав:

— Казала мені бабуся, що і прадід мій пробував копати, але наткнувся на мамая.

— Мамая? — уточнив Яворницький.

— Ну да. Колись він зверху стояв, а потім чи в землю вріс, чи закопав хтось. Так у землі і залишився.

Яворницький знизав плечима:

— А слідів розкопів у шурфі не видно.

— Ну, та вони так глибоко не копали, нема дурних дарма землю ворочати.

— Хтось іде, — показав Новицький на темну постать, яка з’явилася на обрії.

Усі повернули голови, але впізнав прибульця тільки наймолодший робітник.

— Та це наш, із села. На паперті прохає. Почув, що нові люди, і дибає за поживою.

Несподівано з траншеї долинуло скреготіння, лопата зачепилася за щось тверде. Яворницький буквально підстрибнув на місці:

— Стоп! Зупиніться! Все!

Дядьки у шурфі розігнули спини і підвели спітнілі обличчя.

— Усі нагору! — скомандував історик, і дядьки, навіть не чекаючи підтвердження від своєї господині, взялися вибиратися з ями.

Нетерплячий Яворницький мало не по спинах скотився до шурфу.

— Дмитре Івановичу! Не поспішай! — гукнув йому вслід Новицький, але молодість та азарт брали своє. Яворницький уже орудував лопатою, обережно знімаючи землю у місці, де чувся звук.

Лопата раз по раз чіплялася за тверде.

— Воно збоку, треба іще вбік розширити, — зауважив Новицький, який уважно спостерігав згори.

— Мабуть, поховальна камера, — Яворницький взявся підрізати стінку шурфу та відгрібати землю у вільний кут. — Нічого, я зараз.

— Ви обережно там, — стривожено гукнула розпорядниця робіт.

Хвилин із десять було чутно лише звук землі, що відгорталася. Вчений потроху почав захекуватися, але роботи не кидав.

— Ось воно, — нарешті видихнув він.

Почувши ці слова, всі хто був на вершині — і копачі, і ті, хто витягав землю, і навіть носії з волокушами, кинулися до краю шурфу, намагаючись першими побачити знахідку, і в цей момент земля під їхньою вагою провалилася і підкопана стіна шурфу загрозливо посунулася.

— Назад! — закричав Новицький, але було пізно. Жирна степова земля усім масивом уже посунула донизу і накрила історика своїм чорним саваном.

Двійко робітників не втрималися на ногах і впали зверху. А жінка заверещала від несподіванки і розпачу.

— Господи Боже мій! — перехрестився один із селян.

Новицький загорлав:

— Дмитре! Дмитре! — потім захлопав руками, неначе крилами: — Що ви стоїте? Давайте заступи, швидше!

— Так заступи там лишилися, — якось по-буденному зауважив селянин.

— Лопати давайте! Біжіть у село! Кличте людей! — Новицький від розпачу почав гребти землю руками у даремному намаганні врятувати друга.

Зрештою двоє селян таки зрушили з місця й, озираючись, побігли у бік села. Робітники, що вантажили ґрунт, заходилися у дві тупі лопати відгортати осілу землю, Новицький все гріб землю руками, а розпорядниця робіт стояла, закусивши губу, з очами повними сліз. Усі дивилися на розриту могилу, тому ніхто не помітив, як старець, на якого нещодавно вказував учитель, наблизився до кургану, підняв руку з тонкими, немов очеретинки пальцями, перехрестився і завів старечим тріснутим голосом:

— Зо святими упокой, Христе, душу раба Твого, де немає недуги, ні смутку, ані зітхання, але вічне життя.

Засідання відділення історичної географії та етнографії VI З’їзду археологів перенесли до найбільшої аудиторії Імператорського Новоросійського університету в Одесі — розпорядники вимушені були це зробити через пресу, яка виявила великий інтерес до події. Ще б пак — доповідь мав молодий дослідник Катеринославщини Дмитро Яворницький, який привіз на з’їзд найкращу за загальною думкою колекцію — козацькі старожитності. Крім того, цей молодий історик зірвав овації своєю першою доповіддю «Подорож Запоріжжям», і слава блискучого лектора побігла поперед нього так прудко, що багато хто з одеситів прийшов послухати разом із дітьми та дружинами. Особливого шарму в очах дам додавала зачесана назад посивіла чуприна, яка так контрастувала з гладеньким, хоч і завітреним обличчям молодика, а також ліва рука, що висіла на перев’язі, надаючи господарю справжнього геройського вигляду. Поміж собою слухачі шепотілися про те, що, похований заживо, він вибрався з могили, про містику, прокляття, нерозділену любов, помсту і навіть можливий замах на вбивство.

У першому ряду розмістилися учасники з’їзду, маститі історики, археологи, дослідники старовини з усієї імперії. Золочені професорські пенсне пускали зайчики на стіни.

— Під час досліджень Запоріжжя ми взяли на себе сміливість розкривати могили, розкидані на козацьких землях. Із деякими експонатами, знайденими у цих похованнях, шановна публіка мала можливість познайомитися на виставці, — Яворницький тримав указку у правій руці, показуючи на планшетах плани розташування та креслення розкопів, тоді як лівиця безвільно висіла на перев’язі. — У запорозьких могилах нами було знайдено багато речей, фотографічні знімки яких ви можете бачити. Зокрема, нам вдалося викопати запорожця з вусами, чубом, із поясом та шапкою, з карафкою горілки та люлькою.

При цих словах хтось із дам охнув, фотограф блиснув магнієвим спалахом, а чоловіки почали плескати в долоні.

— Сьогодні я маю плани всіх запорізьких січей, знімки всіх дніпровських порогів, я пройшов пішки весь Низ, що на ньому розташовувалося Військо Запорізьке Низове, і пройшов його вздовж та впоперек.

Після виступу, овації публіки та настирливих запитань представників преси Яворницький нарешті взявся збирати свої папери. Справа просувалася нешвидко, бо діяти доводилося лише правицею, коли до трибуни наблизився старий уже знайомий Олександр Поль.

— Дмитре Івановичу, дозвольте вам допомогти.

Яворницький швидко обернувся, на обличчі заграла усмішка.

— Щиро вражений вашим рефератом, — у свою чергу посміхнувся Поль.

— По совісті кажучи, не розумію, чому мене так приймають...

— Ну як мінімум, через те, що ви копали запорозькі могили, а тут багато хто пам’ятає своїх козацьких предків, — Поль як людина старша вмів тверезо оцінювати смаки широкої публіки. — Але я бачу, що ваші експедиції не були простими, — він промовисто подивився на лівицю Яворницького.

— Це? — знітився Дмитро Іванович. — Засохне, як на собаці. Але, ви знаєте, що руку мені поламав той, хто захистив від значно гіршого.

— Захистив? І хто саме?

— Мамай.

— Як це? — підвів брови Поль.

— А так. У могилі був прикопаний мамай. Він упав на мене першим, і хоч руку зачепив, але всю землю прийняв на себе і мене сховав.

Поль замислився.

— Думаю, це — знак, — врешті промовив він. — Знак того, що предки взяли вас під свою опіку.

Яворницький задумливо посміхнувся:

— Знак? А що, може, і знак, — і здоровою правицею пригладив гриву посивілого волосся над своїм молодим іще обличчям.

Стіл для Клима Шпакуватого буквально втиснули у маленький кабінет, де сидів Гаврило Вайсман, — а що поробиш, іде реорганізація окружного відділу ДПУ в обласний і без ущільнення не обійтися. Звісно, старий господар кабінету мав право дивитися зизом на підселеного практиканта, але він був людиною щирою та балакучою, і дрібні незручності від тисняви компенсував можливістю порозмовляти.

— Дивися сюди. Кожна справа зберігається окремо. Зверху — напис, щоб не переплутати, — з цими словами Вайсман дістав із шафи кілька тек. — Мої підопічні, торгівці опієм для народу, бобе майсес[8]. Оце, — він потрусив товстелезним томом із назвою «Рабин Леві-Іцхак Шнеєрсон[9]», — головний рабин, а оце, — жовтуватий від самокруток палець вказав на другу теку, озаглавлену «Архієпископ Георгій (Делієв)[10]», — головний піп. Мечеть на Херсонській давно закрили, там тепер клуб міліції, так що зараз працюю тільки з християнами та юдеями.

Теки викликали щире захоплення вчорашнього студента Шпакуватого. Він взагалі мав внутрішню повагу до писаного слова, а у теках містилося не просто писане слово — але документи, а документи в країні тепер вирішували все.

— Як ти знаєш, комуністична партія оголосила антирелігійну п’ятирічку: щоб до 1937 року звільнити країну від релігійного туману та закрити всі церкви, синагоги, мечеті, костели та інший люфтгешефт[11]. Цим займається влада на місцях. Але багато хто залишається у полоні міфів, і такі люди тягнуться куди? Правильно, до служителів культу. Де ми на них уже чекаємо. Зрозумів?

Клим і справді зрозумів. Дурість він бовкнув товаришу Крауклісу. Арештувати, звісно, можна, а от зробити так, щоб ловити на живця, — це й справді хитро.

— На тобі, — Вайсман кинув на стіл перед Климом порожню теку. — З папером дефіцит, пишемо на зворотному боці плакатів. Плакати та інший шмонцес[12] є в канцелярії, але для початку бери з моїх запасів. І осьо, опис заповниш, — він поклав поруч бланк із надрукованими графами.

Клим хвилювався, як першачок, так що навіть не одразу влучив ручкою у чорнильницю. Обережно, щоб не поставити ляпки, він вивів на картоні «Яворницький Дмитро Іванович», потім повагався трохи і додав знизу «академік ВУАН».

Вайсман споглядав з іронією, але нічим не видав своєї зверхності.

— Значить, дивись, усі справи зберігаються в залізній шафі. Ключ я тобі даю. Поки, зрозуміло, в цій теці нічого немає, але скоро почнуть з’являтися різні ксіви — повідомлення від агентів, твої свідчення, протоколи. І от тоді ця тека стане цінністю, і такою, що за неї підслідний готовий буде руку віддати. Тому й зберігатися вона повинна тут, у залізній шафі. Даю тобі оцю справу, подивися поки, як і що робиться, — чекіст кинув на стіл перед хлопцем важкий том, так що він здійняв куряву. — А я піду зустрінуся зі своїм штінкером[13]. Так, і не забудь потім покласти до шафи. Щоб навіть на столі не лишав. Зрозуміло?

Вайсман вийшов з кабінету, залишивши Клима сам на сам із двома теками — товстелезною з написом «Шнеєрсон» та зовсім тонюсінькою, озаглавленою «Яворницький».

Ознайомлення зі справою дніпропетровського рабина не забрало багато часу. Попри те, що у документах було багато незрозумілих слів — міцва[14], міньян[15], хедер[16], шабат[17], — молодий розум, звичний до науки, дозволив швидко розібратися, звідки беруться та як записуються свідчення. Хоч деякі факти просто не вкладалися у голові. Наприклад, той, що ребе Шнеєрсон відмовився від посади рабина у Єрусалимі, а залишився у Катеринославі, тобто Дніпропетровську, де — зрозуміло кожному — релігія доживала останні роки. Взагалі нахабство цього ребе стосовно радянської влади вражало — чого варта була лишень відмова підписувати резолюцію з’їзду рабинів у Харкові, яка заявляла, що релігійної дискримінації в СРСР не існує. Та за таке його треба було арештувати або як мінімум відправити подалі — хоч би у той самий єврейський національний район Сталіндорф, щоб не муляв очей у місті. Власне, це й пропонував Вайсман в одному зі своїх рапортів. А далі ще гірше — Шнеєрсон, виявляється, зустрічався з самим Петровським і отримав від того дозвіл контролювати випікання маци[18]! Петровський і маца! Всеукраїнський староста, на плечах якого лежить вся Україна, — і контроль за мацою! Це навіть уявити собі неможливо! Справді, нелегка робота у товариша Вайсмана. Але чи легше буде йому, Климу Шпакуватому? Серед українців теж трапляються такі, що гай-гай!

Натхненний прикладом старшого товариша, Клим узяв чвертку плаката із шматком напису «кооперація... ях... побуту», що невловимо нагадував єврейські слова, перевернув його чистим сірим зворотом догори й обережно вивів:

«У розмові зі мною працівник крайового музею на ім’я Мануйлович повідомив, що Яворницький мав контакти з бандитським отаманом батьком Махном та німецькими окупантами, які виявилися у викупі ним статуї імператриці Катерини за пляшку самогонки та отриманні охоронної грамоти».

Він критично оцінив написане, потім поставив дату, підпис і підшив перший свій документ до теки. Закрив її та вже було підвівся, щоб покласти до шафи, як наказав товариш Вайсман, але раптом в очі кинувся новий портфель — поки що порожній символ влади. Якщо всі документи зберігати у шафі, коли ж тоді вдасться наповнити його? Так і ходити, викликаючи глузування гострої на язик Марусі? Клим зупинився, вагаючись. З одного боку, це порушення правил, а з іншого — товариш Вайсман говорив, що поки тека порожня, вона не має цінності. Отже, може бути в портфелі, і це не зашкодить справі. Тим більше, що там замочок.

Заспокоївши себе таким чином, Клим відніс теку Шнеєрсона до шафи, а свою тоненьку з одним аркушиком усередині поклав до нового портфеля. Англійський замочок клацнув, запевняючи, що збереже таємницю справи від сторонніх очей.

Тільки-но він це зробив, на порозі виріс Вайсман.

— Закінчив? — запитав він.

— Та наче, — Клим знизав плечима.

— Голодний?

— Є трохи, — зізнався Клим.

Вайсман сунув руку до кишені галіфе, видобув звідти газетний згорток і поклав на стіл.

— Давай щось згриземо, бо ввечері йдемо на операцію.

— Операцію? — захвилювався Клим.

— Та ні, нічого страшного. Будемо підпільний хедер брати.

— Хедер? — у Климовому дитинстві так називали компанію чи банду. У справі Шнеєрсона це слово теж зустрічалося, але явно означало щось інше.

Вайсман розгорнув газетний згорток. Орган окружного комітету КП(б)У «Зоря» містив у собі не тільки звіти про успіхи першої п’ятирічки, але й предметні докази цих успіхів — кілька варених картоплин, цибулину та пару сушених тараньок.

— Хедер — це єврейська школа. Заховалися, паскуди, ніби комуна, а самі Талмуд читають, — тут погляд його раптом уперся в газетний текст. — О, диви! Якраз стаття про це. Про успіхи в антирелігійному вихованні. А вони за своє, — Вайсман почав озиратися, немовби шукаючи ще чогось, потім похлопав себе по кишенях: — Чорт, солі нема. Зараз у сусідів позичу.

Клим був розчулений таким піклуванням з боку старшого товариша — тим більше, що через купівлю портфеля залишився без грошей. А поки Вайсман бігав по сіль, зазирнув до газети, яка привернула була його увагу. Журналіст Михайло Дубовик розповідав про цікаві концерти, що відбуваються у вчорашньому гнізді релігійних забобонів, а нині Органному залі, а також про те, що у Клубі євреїв-кравців святкують радянські свята замість єврейських.

Господар кабінету невдовзі повернувся з позиченою сіллю, але на цьому його метушня не закінчилася — ключем він відчинив шафу зі справами, нахилився до нижньої полиці і з-поза тек видобув пляшку самогону, закорковану кукурудзяним качаном.

— Знаєш, не люблю ходити на операції тверезим. І тобі не раджу. Все-таки я з ними одної народності, там починаються плачі, жінки за руки хапають... — він пересмикнув плечима з огидою. — Ну а сто грамів прийняв, то робиш своє... Склянка, пробач, одна, — додав він, простягнув руку до карафки з водою на столі, зняв із горлечка мутну склянку та навіщось дунув усередину. — Бери-бери, не нітися, — кивнув він на газету з їжею. — Це, звісно, не моме варнечкіс[19] і навіть не бобе блінчес[20], але, як кажуть, чим багаті.

Клим узяв картоплину, вмочив її у сіль та надкусив просто зі шкіркою. Вайсман налив собі півсклянки й одним духом вихилив, потім заплющив очі, немовби слідкуючи за рухом рідини всередині організму. Закусив цибулею та простягнув склянку Климові.

— От ти мене можеш запитати, а навіщо ми боремося з релігією?

Від такого припущення Клим мало не вдавився самогонкою.

— Та ну що ви!

Але Вайсман вів далі:

— Дехто каже: нове покоління виросте безбожниками, а старе все одно здохне, ми його в комунізм не візьмемо, правильно?

Клим не знайшов що сказати — і погоджуватися не можна, і заперечувати не розумно. Вайсман узяв з газети рибу, побив її об стіл та почав акуратно чистити.

— А я тобі наведу приклад євреїв. Ти ж знаєш, що євреї відзначають шабат? Суботу. Не працюють, тільки моляться. Знаєш?

Зрозуміло, що Клим про це знав — у рідній Юзівці євреїв не бракувало, навіть в адміністрації шахти працювало двоє.

— Отож. А тут країна переходить на п’ятиденку. Чотири дні робиш, п’ятий — вихідний. У тебе який день був вихідним?

Клим нарешті відпив зі склянки і закусив картоплею. П’ятиденку, коли кожен працівник мав власний графік вихідних, він застав уже в університеті.

— Я ж студент. А у батька — зелений.

Вайсман усміхнувся:

— З п’ятиденкою і справді складно було. Бо коли у тебе третій день вихідний, а у жінки четвертий, то ти з нею ніяк не зустрінешся. Цурес[21]! Але хоч би який день був вихідним, зелений, червоний чи жовтий — а на суботу випадає рідко, зрозуміло? А субота для них — святий день. Я їм кажу: святкуйте свій шабат в інші дні. Тим більше, зараз уже з п’ятиденки перейшли на шестиденку — то святкуйте на шостий день, коли у всіх вихідний.

— І що? — поцікавився Клим.

— Кажуть, що не можна. Бог не велить. Тому не йдуть працювати. Бо гріх. А наш Катеринослав, щоб ти знав, був третім єврейським містом імперії. Більше жило тільки в Одесі та Бердичеві. А євреї ж не найдурніші люди, вони таки можуть приносити користь радянській Батьківщині.

— Можуть.

— А значить, що виходить? Виходить, що релігія відволікає продуктивні сили та напряму шкодить економіці. І єврейська релігія, і християнська. Бо християни теж у неділю не працюють. І значить, викорінити цей пережиток — це наш, мій внесок у справу індустріалізації... Ти допивати будеш чи будеш на неї молитися? — запитав він раптом, вказуючи рукою на склянку.

— Буду, — кивнув Клим і похапцем випив пекучу рідину.

Вайсман налив собі ще. Клим догриз картоплину і взявся за рибу. Пити більше не хотілося — голова і без того гуділа від надміру вражень.

— От диви, що тут написано, — Вайсман висмикнув з-під останньої картоплини газету «Зоря». — Дніпропетровська область сьогодні дає республіці 20 відсотків сталі і чверть усього чавуну. А якби не євреї?.. Тьху ти!.. Тобто якби не рабини? І не попи? Отож.

Клим уже пройнявся ненавистю до всіх служителів культу і був готовим негайно йти закривати єврейську семінарію. Єдине, що його тривожило, — депеушник мав на поясі кобуру з револьвером, а він — ні.

— Ну що, вперед! — перехиливши склянку і повернувши її на графин, підсумував господар кабінету.

Перша бойова операція — це вам не перша чарка і навіть не перша дівчина. Тут усе набагато серйозніше.

— Товаришу Вайсман, якщо ми йдемо на операцію, то чи не можна мені теж пістоля, щоб я міг захистити Батьківщину?

Вайсман засміявся.

— Від кого? Від рабинів? Не сміши. Це ж тобі не куркулі. Вони, як мою волину бачать, одразу мають мойри[22], а там і патронів немає, — похлопав він себе по кобурі. — Наша зброя — ручка і чорнила.

Проте попри таку гучну заяву, на операцію вони взяли з собою двох бійців із найближчого відділку ОГПУ. Як пояснив Вайсман, це було зроблено для солідності, адже євреї дуже поважають владу, тому чим більше мундирів буде у полі зору, тим спокійніше все мине.

— Якби ти був у формі, в принципі, удвох би впоралися, а так — хай бачать, що прийшов балабуст[23]!

Сутінки ховали в собі темні закрути вулиці, що йшла поміж приватних будинків, — рідко коли вікна світилися, немовби господарі щось приховували.

— Мій штінкер[24] сказав, що у домі старого меламуда ввечері працює хедер. Вікна затуляють, щоб ніхто не бачив.

— Хедер — це школа, а меламуд це хто? — не зрозумів Клим.

— Меламуд — це вчитель. Але треба розуміти, що хедер — це не якась там партачна[25] Талмуд-Тора[26], де своїх дітей вчать різні шлепери[27]. За хедер треба платити, а хто в нашій радянській республіці буде платити за те, щоб його смаркач[28] вивчав Талмуд[29]? Правильно, тільки ворог народу.

Вайсман крокував на півкорпусу попереду, щоб водночас показувати дорогу і мати можливість говорити. Після випитого самогону його мова суттєво збагатилася виразами на їдиш.

— Ой, Климе, ти навіть не уявляєш, скільки серед нашого брата-єврея несвідомих! А їдише фраєрн[30]! Гірко говорити про це, коли розумієш, що єврейський народ дав пролетаріату таких вождів, як Григорій Зинов’єв, на якого зараз названо старий Єлизаветград[31]. Можеш уявити, мій батько працював на фермі його батька Арона Радомисльського, іще коли Герш був мамале цуцик[32].

Клим намагався встигнути за широкими кроками старшого товариша. Бійці сопли за спиною.

— Я вже не кажу за товариша Кагановича та інших гройсе хухем[33] комуністичної партії. А зараз ці люди бережуть свої релігійні забобони, наче шмалц[34]! Ми заборонили їм робити мацу, так що ти думаєш? Вони почали пересилати мацу з-за кордону. У мене на пошті в Пейсах сидить два штінкери[35], які відкривають посилки і шукають там мацу! Уявляєш! Шлімазл[36]! Присилати мацу у посилках!

Що таке маца Клим знав — квадратні млинці, прісні та сухі, і що таке шлімазл, теж знав — так лаявся у конторі на шахті бухгалтер. Тому радо погодився, що посилати мацу у посилках може тільки шлімазл.

Тим часом вулиця зайшла у глухий кут і вперлася у перехняблені ворота, за якими причаїлася темна хата. Колючий дріт, що виконував роль загорожі замість спаленого у пічці паркана, загрозливо хитався на похилих стовпчиках. Вайсман підняв руку. Бійці засопіли Климові у самісіньку потилицю. З-поза воріт не долинало жодного звуку — навіть собака не брехав у темряві.

— Тут, — депеушник обернувся до підлеглих. — Собаку закрили, щоб не видав, що в хату йдуть чужі. Значить, усі в зборі.

— А я би дрючка все-таки взяв, — зауважив один з бійців.

— Бери, — погодився Вайсман, — і стань за хатою, щоб тебе одразу бачили у вікно. Вони не тікають, — пояснив він Климові. — Євреї — гройсе махерн[37], але, побачивши чекіста під вікном, найспритніший махер стає фаталістом.

Він обережно, щоб не рипнула, відчинив хвіртку і пішов уперед. Вікна у хаті були забрані ставнями так, щоб на вулицю не пробивалося навіть дрібки світла. Заховалися — значить, і справді роблять щось незаконне. Радянським людям нема чого ховати від рідної влади.

Вайсман зупинився попід дверима і почекав, поки один з бійців обійде хату з тилу. Щойно той зайняв позицію, він закалатав кулаком у двері.

Навіть через стіни було чутно, що у хаті здійнявся переполох. Там щось зашаруділо і застукало, неначе у мишачому кублі.

— Гевалт[38], — задоволено промимрив Вайсман і ще раз постукав кулаком, тепер уже довше та гучніше.

— Вер?[39] — зсередини почувся жіночий голос.

— Відчиняйте. Державне політичне управління, — несподівано громовим голосом проревів Вайсман, так що, здавалося, навіть хата присіла з переляку.

Зарипіли засуви і двері прочинилися, утворюючи шпаринку для людського ока. Але щойно це відбулося, Вайсман щосили штовхнув стулку ногою. Почувся зойк, щось лунко забряжчало, і двері прочинилися перед представниками радянської влади.

— Біст мешуге?[40] — запитала сухенька стара жінка, яка від поштовху відлетіла до стінки, ледь втримавши свічку у руках.

— Я тобі дам мешуге! — Вайсман подивився на неї суворо з-під форменого кашкета. — Я працівник для особливих доручень ДПУ.

Ці слова, щоправда, не справили на жінку особливого враження — а чи то вона просто розлютилася від вторгнення.

— А ейне пуріц[41] знайшовся! Кучеряве ун[42] кудлате!

— Вер іст? — почувся чоловічий голос із-поза дверей у кімнату, які залишалися щільно зачиненими.

— А їдише жлоб мит совєтіше поц ун мусер[43].

— Фарштінкіне ідін[44]! — огризнувся Вайсман.

Але та не залишилась у боргу:

— А гой а хозар[45]! Кіш мір ін тухес[46]! — і недвозначно показала на свою задню частину.

Клим не розумів більшості слів, але темперамент, з яким лаялася жінка, примусив його зупинитися. Вайсман, більш звичний до характеру своїх землячок, махнув рукою і штовхнув наступні двері. Вони відчинилися з ляскотом, але в кімнаті була суцільна темрява, тому побачити вдалося лише сивого чоловіка у капелюсі, з-під якого на скроні спускалися завитки пейсів.

— Шалом! — ввічливо сказав чоловік.

— Добрий вечір, — автоматично відгукнувся Клим, а Вайсман рукою відсунув із дороги господаря та зробив крок у темряву.

— А чи знає шановний товариш меламуд, що радянська влада будує на Дніпрі найбільшу в республіці електростанцію Дніпрельстан, яка принесе світло у кожну хату?

Господар зітхнув.

— І не кажіть мені, що вас не торкнулась електрифікація, — продовжив Вайсман, потім простягнув руку назад і звелів: — Дай свічку! Бекіцер[47]!

У відповідь господиня скрутила пальці в дулю:

— На!

— Якщо ти не скажеш їй закритися, я вас арештую за образу радянської влади в моїй особі, — Вайсман подивився на меламуда.

— Хая, ша! — владно сказав той.

Жінка принишкла, і цим скористався боєць, який витягнув з її рук свічку та передав Вайсману. Той узяв, пройшов зі світлом до центру кімнати, де, піднявши обличчя до стелі, знайшов лампочку та докрутив її у патроні. Лампочка спалахнула, висвітливши невеличке приміщення, і Клим подумки охнув, бо воно було повне дітей — попід стінами на лавах, за столом у центрі, навіть у кутках сиділи маленькі хлопчики та перелякано дивилися на дядька у формі перед ними.

Вайсман задоволено обвів поглядом дитячі обличчя й обернувся до господаря.

— І що це?

— Кіндерлах[48], — відповів той.

— Я бачу, що кіндерлах. Ваші?

Господар опустив очі.

— Гройсе мешпухе[49]! — глузливо зауважив Вайсман. — А це що? — він узяв зі столу товстий том у шкіряному окладі.

— Талмуд. Свята книга нашого з вами народу, — у голосі меламуда відчувалися нотки гордощів.

Вайсмана це чомусь розлютило, і він кинув книжку на підлогу з такою силою, що, здавалося, підстрибнула хата.

— Це шмате[50], а не книга! — закричав він. Дітлахи принишкли, дехто затулив голову руками, а найменший хлопчик зарюмсав. Вайсман одразу притишив свій запал. — «Капітал» — це книга! А ваш Талмуд — це просто кака[51]!

Чорнявий хлопчик у ярмулці, що сидів за столом просто перед Вайсманом, раптом підвів очі:

— Не можна так казати про Талмуд!

Вайсман нахилився до нього:

— Це що за шмендрик[52] обізвався? Як звати?

— Соломон, — промимрив хлопець, опустивши голову перед напором людини в формі.

— Тому й такий розумник, що Соломон? — глузливо запитав Вайсман і виструнчився. — Діти! Цей старий нудник, — він рукою вказав на меламуда, що так і залишився стояти біля одвірка, — цей партачник продає вам різний локшим[53], щоб відвернути від світлого майбутнього, яке незворотньо йде до нас.

Чорнявий Соломон, який сидів опустивши голову, раптом заплакав уголос, і за ним, немов за командою, заголосили інші. В одну мить дитячий плач заповнив усю кімнату, так що розгубилися навіть представники влади. Деякий час вони мовчки спостерігали, потім Вайсман підняв іншу книгу, що лежала на столі, і з розмаху вперіщив нею по стільниці. Від звуку, який пролунав, діти миттєво замовкли, немовби одночасно вдавилися слізьми.

— Значить, складаємо протокол за недозволене навчання дітей релігійним забобонам і отримання незаконного доходу.

— Вейіз мір! — здійняв руки до стелі меламуд. — Але де ж ви бачили дохід?

Вайсман подивився на нього згори вниз:

— Тоді додаємо використання забороненої реакційної мови іврит, — він пальцем вказав на Тору.

— Азохн вей! — заголосила з сіней жінка.

Але Вайсман не звернув на неї уваги.

— Товаришу Шпакуватий, — обернувся він до Клима. — Сідай отут і перепиши всіх цих бубале[54] по формі: ім’я, прізвище, хто батьки. Ти! — він махнув бійцеві. — Стій біля дверей і випускай смаркачів тільки після запису. Ну а я займуся господарями.

Клим витягнув із портфеля кілька чистих аркушиків, розклав на столі чорнильницю і взяв ручку до рук.

— Ну, хто перший?

Дорогою на службу Клим зазвичай зупинявся, щоб послухати радіо. Сріблястий дзвоник повісили на площі кілька років тому, і біля нього постійно товклися містяни з тих, що ще не мали вдома чорної тарілки гучномовця. У гуртожитку, де мешкав Клим, поки був студентом, радіо постійно працювало у вестибюлі, а от на квартирі, яку мусив знімати зараз, гучномовця не було, і без звичних хрипкуватих звуків було якось незатишно.

— Алло! Алло! Говорить Дніпропетровськ. На хвилі 525 метрів послухайте новини.

У місті був ранок, і звичний шум заводів супроводжувався частими трамвайними дзвінками — люди їхали на роботу.

— Дніпропетровщина звітує про успіхи індустріалізації. Цього року у місті запрацювало чотири нові заводи — трубопрокатний, завод металоконструкцій, завод важкого машинобудування та коксохімічний завод. Підприємства, що були створені на базі окремих цехів заводу імені Петровського, отримали нові завдання і влилися у робочий ритм радянської металургії.

Новим заводам потрібні нові кадри, і якби він, Клим Шпакуватий, не завалив іспити, міг би теж влитися у робочий ритм. Хоча, з іншого боку, всі професії потрібні, а робота органів безпеки — у першу чергу. Не дарма товариш Краукліс казав, що по селах куркулі заворушилися і навіть зброю наважуються піднімати проти радянської влади.

— Вчора у нашому місті було урочисто відкрито Палац культури імені Ілліча. Нові просторі приміщення прийняли працівників культури міста — пролетарських музикантів, художників, акторів. Після відкриття відбувся святковий концерт. А зараз послухайте «Марш до пуску Дніпрельстану» молодого дніпропетровського композитора Андрія Штогаренка.

У репродукторі зазвучав баян, і Клим посунув далі, підбадьорюваний свистом потяга, що долинав з Амурського мосту. Місто набирало обертів.

У цей час на вулицях не було багато народу. Заводи своїми гудками скликали зміни о шостій ранку та о третій дня — тож із пролетарів вулицями тинялися лише п’янички, що шукали, де б і з ким утамувати свою специфічну спрагу. Де-не-де можна було побачити голодуючих селян, що лежали попід парканами закутані у ганчір’я, виставивши назовні кістляві, обтягнуті майже прозорою шкірою руки, у надії, що знайдеться хтось милосердний, що поділиться з ними своїм пайком або закупкою. Лежали мовчки, бо тих, хто пробував просити, одразу забирало ДПУ, вивозило далеко за місто і кидало просто при дорозі. Це було вироком, бо сил повернутися до міста у нещасних уже не вистачало.

Хоча останнім часом голодні на вулицях стали звичною картиною, Клим насупився. Він, свідомий комсомолець, і раніше розумів, що це — результат поганої роботи органів, і його цей факт зовсім не тішив. Але тепер, ставши частиною цих самих органів, хлопець почав відчувати додатковий дискомфорт. Професійний.

На порозі обласного відділу ДПУ під плакатом «І тут, і там, і скрізь будуємо соціалізм» Клим раптом побачив дівочу постать, таку несподівану серед зелених мундирів. Маруся? Що вона тут робить?

— Доброго ранку, Марусю!

— А я на тебе чекаю.

Він дещо розгубився:

— Але ж у мене служба...

— Ну то ходімо до кабінету. Я не заважатиму.

Клим не міг відмовити коханій дівчині, однак не знав, чи може провести її до себе. А тут іще Вайсман — як він відреагує? Сумніви позначилися на хлопцевому чолі, так що Маруся зробила жалісне обличчя:

— Ну, Климе! Мені потрібна твоя порада у важливій справі.

Ой, хіба чоловік здатен встояти перед таким аргументом? Клим зітхнув і пішов до коменданта розпитати, як отримати перепустку для гості. Формальності зайняли деякий час, але зрештою він відчинив перед дівчиною двері кабінету.

— Заходь.

Вайсмана за столом не було. Це вже легше. Клим посадив Марусю на стілець і сам влаштувався навпроти.

— Розповідай.

— Климе, мене запросили, точніше, не запросили, а запропонували вийти на службу.

— Куди?

— До музею.

Хлопцеві очі набрали зацікавленого виразу.

— Музею? Там, де директором Яворницький?

Дівчина закивала:

— Розумієш, мамина подруга дізналася, що я закінчила рабфак, і каже, що може влаштувати туди, а я вагаюся.

Клим подивився на свій портфель і несамохіть потер рукою об руку.

— І чому ти вагаєшся?

— Як це, чому? Хіба ця робота гідна будівничого комунізму? От ти, наприклад, воюєш із ворогами народу. Інші метал виплавляють, а я буду черепки перебирати? Як на мене люди подивляться?

— Нормально подивляться,— насправді він не мав, що сказати, бо якби не справа, що лежала у портфелі, і сам не схвалив би такої роботи. Але тут...

— Климе, я переживаю. Виходить, що я нібито дезертую з фронту світової революції. Пам’ятаєш, що писав Підмогильний? «Місто — історична здохлятина, і його треба провітрити». А я, виходить, навпаки, цю здохлятину збиратиму.

Хлопець інтенсивно закрутив головою.

— Ні! Що ти! В музеї ти можеш прислужитися революції значно більше!

— Як це? — не зрозуміла Маруся.

Клим зрозумів, що бовкнув зайвого. Лякати кохану перспективою співпраці з ДПУ не хотілося — хтозна, як вона відреагує.

— Ну, це я в смислі, що свідома праця на користь Батьківщини... — він заплутався у словах і зупинився. — Добре, ти мені скажи, якби музеї не були потрібні радянській державі, хіба вона б їх дозволила?

— Ні, — сказала Маруся.

— А раз дозволяє, значить, вони їй потрібні. Зрозуміло? — у захваті від того, що знайшов аргументи, він знову потер руки. — І люди, які там працюють, — теж. А про твого улюбленого Підмогильного я вже тобі казав: підозрілий тип.

— Думаєш? — невпевнено перепитала дівчина.

— Авжеж! Музеї потрібні Революції. Я, щоправда, не знаю, навіщо, але якщо партія щось робить, сумніватися у цьому — неправильно.

Тут уже Маруся погодилася. А де дітися?

— Тобто ти не будеш мені дорікати?

— Навпаки, буду з цікавістю слухати про твою роботу, — Клим подумки додав «і про директора», але вголос сказав інше: — І про досягнення радянських істориків.

Дівчина усміхнулася, і в цей момент двері кабінету прочинилися. На порозі стояв Вайсман, за його плечима виднілася ще одна постать.

— Здрастуйте, — несамохіть смикнувся Клим назустріч старшому товаришу, але одразу сів назад. Вайсман запитально дивився на дівчину. Клим напустив на обличчя суворість. — Ви вільні, — сказав він Марусі, і голос його трохи затремтів. — Давайте перепустку, я підпишу.

Перепустка лежала на столі — там, де її поклав сам Клим, що провів дівчину через вартових. Побачивши це, Клим збентежився ще більше, опустив очі, розписався внизу папірця і простягнув його Марусі.

— До побачення, товаришко Глинська.

Маруся, яка помітила хлопцеву зніченість, усміхнулася самими кутиками вуст.

— До побачення, товаришу Шпакуватий, — тоді підвелася та зробила крок до дверей.

Вайсману довелося вийти, щоб випустити її, постать у коридорі теж відступила. Деякий час чоловіки не рухалися — певно, проводили дівчину очима, а потім якось одночасно зітхнули та зайшли до кабінету.

— Твоя? — запитав Вайсман.

Клим почервонів:

— Та ні, у справі.

— Зрозуміло, — з сумнівом кивнув той. — Але це не головне. Знайомся, — тут Вайсман мусив пройти до свого місця, тому що інакше його супутник просто не вліз би до маленького кабінету. — Веніамін Купріянович Сєдов, приїхав до нас зі столиці.

Сєдов був лисим сухим стариганом у пенсне на носі та довгими, наче в музиканта, пальцями рук, що їх продемонстрував під час кволого інтелігентського рукостискання. Шкіра його долонь була жовтою та висохлою.

— Товариша Сєдова прислали на підсилення роботи з буржуазними націоналістами. Він має у цьому великий досвід.

— Хе, — скептично крекнув стариган. — Зі згаданим контингентом працюю вже півсотні років. Щоправда, мушу зауважити, що раніше вони не були буржуазними, а керувалися здебільшого соціалістичними ідеями.

Клим запитально подивився на Вайсама. Що верзе цей старий гриб? Вайсман розвів руками:

— Товариш Сєдов працював іще у Департаменті поліції Російської імперії, а тепер його залучили як консультанта.

— Хе, — старий знову крекнув. — Я знав, що так звана українізація — це тимчасовий відступ, і все стане на свої місця. А значить, Веніамін Сєдов ще послужить Росії.

— Як це, відступ? — не зрозумів Клим. — У газетах поки нічого такого не пишуть.

Вайсман зверхньо посміхнувся:

— Звикай, товаришу Шпакуватий. Ти працюєш у відомстві, яке довідується про все раніше, ніж починають писати газети. Бо коли напишуть — у нас уже все має бути мікер-бекіцер. Ясно?

Клим не зовсім зрозумів останніх слів, але про всяк випадок кивнув. Сєдов посміхався, немовби підтверджуючи сказане. Ну нехай — якщо його прислали з Харкова, значить, там щось знають. На те й столиця.

— Ви дозволите? — старий вмостився на стільці, що на ньому хвилину тому сиділа Маруся, і склав свої ноги, наче коник на бадилині.