Справа Сивого

— Та сідайте, — сказав Клим уже вслід.

— Отже, молодий чоловіче, нам належить працювати спільно, або, як нині модно казати, у змичці. Начальство попросило мене надати вам методологічну допомогу.

Старий говорив, відкинувшись на спинку стільця, він не нахилявся вперед, як це зазвичай роблять під час спілкування, і таким чином немовби відсторонювався від співрозмовників, підкреслював, що є лише консультантом.

— Називайте мене товаришем, або просто Климом, — хлопець не любив оцих старорежимних «молодий чоловіче», «добродію».

— Гаразд, товаришу просто Клим, — Сєдов розтягнув свої сухі губи у гримасу, яка мала позначати посмішку. — Над чим, а точніше, над ким нині працюєте?

Вайсман тим часом заглибився у свої папери і втратив цікавість до розмови. Клим видобув із портфеля теку з написом «Яворницький» та поклав на стіл.

— Цікаво-цікаво, — старий взяв її до рук і поправив пенсне. — Еварніцкій! Невже той самий?

— Який самий? — не зрозумів Клим.

Старий зазирнув до теки, кинув оком по першій сторінці:

— Точно! Той самий. Дмитро Іванович Еварніцкій, — потім закрив справу, подивився на неї уважно і знову скривився у посмішці. — Ну драстуй, Сивий!

— Сивий — це хто? — Клим дивився на нього, наче на божевільного.

Сєдов поклав теку на стіл, відкинувся на стільці та звів очі вгору, немовби занурюючись у власні думки. Потім неквапом видобув з кишені важкий портсигар, вставив цигарку у жовтуватий дорогий мундштук, припалив від сірника і картинно помахав ним у повітрі, щоб загасити.

— Дмитро Іванович Еварніцкій отримав у нас, в Департаменті поліції, прізвисько Сивий через те, що вже у молодому віці мав сиве волосся.

— Прізвисько? — здивувався Клим. Він не уявляв, що в таких серйозних установах, як поліція, клеїли прізвиська, неначе у школі.

Старий гмикнув:

— Судячи з вашої реакції, ви не знаєте, навіщо фігурантам справи дають прізвиська? — він якось розгублено подивився на Вайсмана, але той був цілковито заглиблений у свої папери. — А! Ну так! Мене ж попереджали, що ви ще стажер.

Клим насупився — щось забагато на себе бере цей старорежимний стручок.

— Так. Стажер. Пролетарський стажер, між іншим, а не буржуазний консультант.

Але сам буржуазний консультант пропустив цей пасаж повз вуха.

— Прізвиська, до вашого відома, товаришу стажер, є наріжним каменем агентурної роботи. Основа конспірації. Сподіваюся, вам знайоме таке поняття?

Клим насупився ще більше, бо розмова нагадувала малоприємні розмови з викладачами на іспитах.

— Прізвиська повинні мати не тільки агенти, але й обов’язково об’єкт стеження. Бо якщо хтось перехопить чи підслухає агентурне повідомлення, то що він зрозуміє, коли агент доповідає про якогось Сивого... — старий замислився. — А втім, про що це я. У вас же, звісно, нема агентів в оточенні Еварніцкого.

— А оце вже не ваша справа! — ляснув долонею по столу Клим і підвівся, даючи консультанту знати, що розмову закінчено.

Мабуть, нікому, навіть собі Клим не зізнався б, що йде до музею у справах. Бо там відсьогодні працювала дівчина, до якої він був... ну як би це сказати, щоб не вийшло по-старорежимному. Одним словом, його передусім товаришка, а вже потім і значно більше ніж товаришка — Маруся Глинська. А з іншого боку, вона все-таки працювала поруч із людиною, чию справу він тепер вів, — академіком Яворницьким, тому зустріч обіцяла подвійний інтерес.

Щоб не наразитися на охочого до розмов сторожа Мануйловича, Клим обрав собі пункт спостереження за рогом. Музей зачинявся о 17-й, але хлопець був готовий до тривалого очікування, бо у перший робочий день може трапитися різне. Він стояв, розглядаючи жовтий плакат із літаком, що червоною стрілкою злітав у небо та закликав «Зміцнюймо нашу фльоту», проте вже за п’ять хвилин після того, як двері прикрасила табличка «Зачинено», на вулицю вийшла Маруся.

— Привіт! — Клим наздогнав її лише за квартал, бо не хотів зайве світитися перед музейними працівниками.

— О, ти прийшов мене зустріти? Як це мило!

— Ти навіть не уявляєш, мені для цього довелося втекти зі служби! — гордовито зізнався Клим, переклав портфель у ліву руку і ґречно зігнув у лікті праву, пропонуючи дівчині опору.

Вона із задоволенням взяла його під лікоть і молода пара пішла вулицею у бік Мандриківки, де мешкала Маруся.

— Як пройшов перший день?

Її голос зовсім не забринів від щастя.

— Ти знаєш, я, мабуть, теж буду тікати з такої служби. Тільки назовсім.

Климові перехопило подих. Цього він ніяк не чекав.

— А що, багато роботи?

— Та не в тому річ, що багато. Знаєш, я цілий день інвентаризувала знахідки з Дніпрельстанівської експедиції, там їх цілі гори.

— А що за експедиція?

Дівчина махнула рукою:

— Та, історична. Пускають Дніпрельстан, вода скоро заллє пороги, і вони хочуть усе дослідити, поки над водою.

— Мабуть, цікаво? — обережно припустив Клим.

— Яке там? Черепки, іржаві залізяки та розсохлі дошки. Мотлох, ще й смердючий.

— А як начальник? — Климові не терпілося почути про головне.

— Дмитро Іванович? Веселий дід. Сказав, що я — нащадок козака Мамая.

— Як це?

— А так. Каже, ви — Маруся Глинська, а Глинські — це не просто рід. Перші Глинські ще навіть підписувалися як Мамаї. Так що ви, каже, — козак Мамай у спідниці.

— От бачиш, — Клим намалював на обличчі усмішку. — Начальник тебе цінує.

— Може, й цінує, але знаєш що? — Маруся зупинилася й обернулася до хлопця. — У час, коли країна будує нові заводи, коли гігантські греблі перекривають річки і ставлять їх на службу трудящих, коли... — їй забракло слів. — А я у цей час перебираю якийсь допотопний непотріб... Ой, ти б бачив — він його мало не цілує!

— Хто? — не зрозумів Клим.

— Дмитро Іванович. Бере якесь барахло, дивиться на нього, як кіт на сало. Химерний дід, якщо м’яко сказати. По селах усякий непотріб збирає. Церковні дзвони, Біблії, кобзи. Ні, я розумію, що треба зберегти парочку для нащадків, щоб знали, яка за старого режиму була дикість. Але він ще й пісні записує. Для чого? Не можна ж на кобзі творити пролетарську культуру! Смішно подумати, що хтось зараз вдягне шаровари і почне скиглити під кобзу чи ліру!

Клим не знав, що заперечити, але допустити, щоб дівчина отак просто кинула роботу поруч із фігурантом його справи, не міг. Утім, Маруся із властивою жінкам легкістю несподівано перескочила на іншу тему:

— Ой, дивися! — вона показувала кудись за спину. — Моя сукня!

Клим обернувся, не розуміючи, і побачив, що дівочий палець вицілив вітрину з манекеном, одягненим у квітчасту крепдешинову сукню.

— Я вже помітила — вони перевдягають манекенів раз на три дні. І чекала, коли вже знову побачу свою сукню. Знаєш, як писав Підмогильний: «треба мати надто великий чар духу, щоб надолужити недбалість убрання». Уявляєш, колись я вдягну на себе цю сукню і ми з тобою підемо вулицею, ти з портфелем, я у крепдешині, усі просто здохнуть від заздрощів!

Климові стало незручно — справжній чоловік після такого зізнання мав би витягти з кишені все жалування, зайти до крамниці... але жалування, а точніше аванс, уже було витрачено, а з наступного треба буде заплатити за квартиру і борг Вайсману віддати — добре, що він погодився позичити трохи, бо інакше хоч із голоду подихай.

Проте ця незручна ситуація раптом наштовхнула Клима на ідею:

— Пробач, Марусю, а як ти купиш цю сукню, якщо звільнишся з музею? — запитав він.

Маруся спохмурніла.

— І справді... Ну, може, іншу роботу знайду.

— А поки шукатимеш, ці сукні з моди вийдуть, — піддражнив її хлопець.

— Та ну тебе! — надула губки дівчина. — Не вийдуть. Така краса з моди не виходить, — і знову обернулася до «своєї» сукні.

Але справу було зроблено — сумнів оселився у дівочій голові. Задоволений Клим міцніше стиснув Марусину руку, і пара продовжила свою дорогу на Мандриківку.

Раптом із-за рогу виринула знайома худорлява постать. Клим напружився — назустріч рухався товариш Сєдов, той самий консультант, що його прислали з Харкова на боротьбу з націоналістами. Старий буквально поїдав очима Климову супутницю — напевно, впізнав. Але не це було головним — головним було те, що робочий день стажера ДПУ Шпакуватого закінчувався лише за півгодини.

Сєдов по-старорежимному зняв з лисої голови капелюха і злегка кивнув. Клим судомно ковтнув слину.

— Хто це? — запитала Маруся, проводивши старого очима.

— Та... — Клим завагався. — Словом, зі служби один.

— Начальник?

— Не дуже. Але я ж тобі казав, що втік сьогодні до тебе, а тут він...

Дівчина ще раз озирнулася, немовби оцінюючи небезпеку, що віщував несподіваний свідок, а потім рішуче підштовхнула хлопця вперед, продовжуючи прогулянку.

— Ну так ти йому поясни, що це була робоча зустріч. Ти ж можеш зустрічатися з кимось у справах?

— Можу... мабуть, — нерішуче погодився хлопець.

— Ой, Климку, вчити тебе і вчити, — зітхнула Маруся і раптом засміялася дзвінко, по-дитячому, розсіюючи своїм сміхом усі потенційні загрози та можливі негаразди.

Від хвилювання Климові пересохло у горлі. Він ковтнув слину:

— Хочеш води? — недалеко стояла ятка з водою.

Газована вода для Клима була однією з ознак нового соціального ладу. Колись зельтерську могли собі дозволити хіба буржуї в містах, а тепер — будь ласка, на вулиці, у буфеті, з сиропом чи без! Першу склянку Клим вижлуктав великими ковтками. Маруся пила потроху, відставляючи руку так, щоб не крапнути сиропом на сукню. Клим попрохав собі ще одну порцію.

— Ой, дивися! — раптом сказала дівчина.

— Що там?

Марусин палець вказував на вирізку з журналу, що прикрашала прилавок ятки. Клим подивився і знизав плечима:

— Ти що, картин не бачила?

— Бачила, звісно. Але це «Запорожці» Рєпіна.

— Ну то й що?

— А те, що писаря на цій картині Рєпін малював з мого директора.

— Не може бути! — здивувався Клим.

— Мені колеги сказали. Одразу, як прийшла. Писар на картині — це і є Яворницький. Дмитро Іванович.

— Якове Павловичу, дозволь тобі відрекомендувати нашого шановного гостя, — Яворницький дещо театральним жестом показав на свого супутника, кучерявого чоловіка з борідкою клинцем, — Ілля Юхимович Рєпін, художник із Петербурга...

— Дмитре Івановичу, припини! — перервав його той. — Чугуївська сотня Харківського полку, козак Ілько Ріпин, — і він засміявся, задоволений своїм жартом.

Яків Новицький підняв брови:

— Бачу, Дмитро Іванович уже встиг заразити вас козацьким духом.

— Це ще хто кого заразив, — заперечив Яворницький. — Шановний Ілля Юхимович пише картину із життя запорожців. Уже вісім років. Я ще на другому курсі був і тільки підбирався до першої роботи про запорізький Кіш, а він уже малював.

— Ну то виходить, ми одночасно починали. Й обидва загрузли у тих запорожцях аж по шию, — Рєпін красномовно провів долонею під підборіддям, демонструючи рівень, до якого загруз.

Як і всі художники, він цінував виразність жестів і підкріплював у такий спосіб свої слова.

— Мав честь, — кивнув Новицький, — мав честь бачити у «Півночі» вашого «Хохла».

— Хохла?! — обурився художник. — Я передав головному редактору, що якщо він хоче і далі друкувати мої роботи у своєму журналі, то хай не змінює мої назви і тим більше не ображає мою національну гідність. От клянуся Богом, що геть забороню себе друкувати, якщо він ослухається, — Рєпін рішуче рубанув долонею повітря.

Вони стояли на дерев’яному хіднику обіч запилюженого путівця, що правив за вулицю у Катеринославі. Рідкісні перехожі з цікавістю озиралися на гучну компанію.

— Оце справжній козак! — оцінив категоричність приятеля Яворницький. З його вуст це означало найвищий ступінь похвали.

— А затягнув мене до Катеринослава Дмитро Іванович. Він сказав, що у вас вулицями такі персонажі ходять, що самі на полотно просяться.

— По-різному буває, — ухилився від прямої відповіді Новицький. — Я не великий експерт у цій галузі.

— Та кинь ти! «Не великий експерт», — Яворницький перекривив інтонацію приятеля. — Вже точно більший за нас, які в петербурзьких болотах застрягли по шию. Знав би ти, як там смердить, коли вітер не з моря.

Рєпін картинно затиснув носа двома пальцями і гугняво прорік:

— Але навіть там можна знайти справжніх козаків, — переконавшись, що співрозмовники оцінили цей жест, він відпустив пальці. — Я кілька таких персонажів замалював, просто диво! У Дмитра Івановича на суботках усі нащадки козаків збираються — вибирай, якого хочеш.

— А де у Катеринославі зараз українці збираються? — запитав Яворницький приятеля і тут-таки обернувся до художника: — Після Емського указу нащадкам козаків у Петербурзі стало збиратися легше, ніж у Катеринославі.

Той кивнув, а Новицький раптом пожвавішав:

— Є таке місце. Якраз іду туди. Як не гребуєте прогулятися пішки — ласкаво прошу до компанії. Тут недалеко.

— А чому би нам і не піти? Як ви, Ільку Юхимовичу?

— Із величезним задоволенням.

І трійка приятелів рушила хідником.

— Книгарня Єгорової на Проспекті, — пояснював на ходу Новицький. — Сьогодні запросили місцеве товариство на зібрання з приводу важливої, як твердять, події. Щоправда, не знаю точно, якої саме, але господарі ще жодного разу публіку не розчарували.

— А козаки будуть? — уточнив художник.

— Будуть, — запевнив приятеля Яворницький. — Уже точно не менше, ніж у Петербурзі.

Не припиняючи жвавої розмови, чоловіки повернули і рушили вздовж широчезного Катерининського проспекту, що уособлював центр міста.

— Що чутно у столиці? — ввічливо поцікавився Яків Павлович.

— А, не кажіть! — махнув рукою Рєпін. — Столичний світ знову з’їхав з глузду після перевидання записок Радда-Бая. Просто схибилися на спіритизмі та буддизмі.

Його супутники з усмішками перезирнулися.

— Тоді ми з вами можемо після зібрання відвідати будинок, де народився шановний Радда Бай, — запропонував Новицький.

— В Індії? — не зрозумів Рєпін і аж зупинився.

— У Катеринославі, — обійняв його за плече Яворницький.

А Новицький прогнав з обличчя усмішку, щоб бува не образити гостя:

— Річ у тім, що Радда Бай родом звідси. Бо за цим гучним іменем ховається Олена Блаватська[55]. Чули, може?

— Треба ж! — Рєпін розвів руками. — Ніколи не думав, що у вас не тільки козаки, але й індуси родяться!

— І ми, Химко, люди! — звів значуще пальця вгору Яворницький і підморгнув. — І ми маємо чим столицю подивувати!

Архітектори міста спланували Катерининський проспект із розмахом, який геть не відповідав скромним реаліям заштатного губернського міста. Городяни довгий час не могли зрозуміти задуму будівничих, по-хутірському перегукувалися через проспект і випасали на середині свою худобу. Врешті у міській управі зрозуміли, що кози не додають авторитету губернському місту, і, проклавши посередині цілком звичайну за шириною дорогу, узбіччя засадили деревами й кущами. Так виникли бульвари, якими залюбки прогулювалися влітку жителі, ховаючись під кронами кленів від пекучого степового сонця. Тепер же, після запуску Амурського мосту, коли вздовж залізниці на Юзівку, неначе гриби, почали рости ливарні, приманюючи до себе на роботу не тільки селян з околиць, але й освічену публіку — майстрів, інженерів, так само, як і різного роду купців, вітчизняних і закордонних, — рух на проспекті пожвавішав. Стіни кам’яниць, що немовби нізвідки виросли обабіч, запістрявіли вивісками банків, салонів, ресторанів і крамниць різних мастей.

Напис «Книгарня С. В. Єгорової на Проспекті» прикрашав фасад великого двоповерхового будинку, проте насправді книгарня містилася лише у двох кімнатах, які ділила з бібліотекою. Господар зустрічав гостей на порозі, і його було одразу відрекомендовано столичній знаменитості.

— Олександр Єгоров, батько-засновник нашого степового Парнасу.

Художник кинув поглядом на вивіску:

— А я гадав, господиня — жінка.

— Жінка, — Єгоров засміявся. — У нас в Україні жінка — господиня всього і скрізь. Дружина моя Софія Василівна — вчителька, і цим, так би мовити, підвищує культурний статус закладу, бо я є лише скромним нотаріусом, самі розумієте.

— Олександр Іванович взагалі людина скромна. Відкрию вам таємницю, що навіть газета «Степ», яку він ледь не власним лобом пробив через цензурний комітет, числиться по документах за петербурзьким літератором, дворянином Петром Виковим, — зауважив Новицький.

Господар знітився, підтверджуючи тим самим дану йому щойно характеристику:

— Ну а що робити, коли міщани не мають права видавати газет, — він посунувся у дверях, пропускаючи прибулих. — Та ви проходьте, проходьте!

У кімнаті, заставленій книжковими шафами та полицями, було людно, і господар оголосив своїм соковитим голосом:

— Шановне панство, до нас завітав шановний гість, знаменитий художник Ілля Юхимович Рєпін.

Художник ступив крок уперед і театральним жестом зняв капелюха.

— Ілько Ріпин, чугуївський маляр, — жартома вклонився він.

— Ілля Юхимович подорожує Україною в пошуках характерів та ідей для нового шедевру, який не поступиться знаменитим «Бурлакам», — пояснив Яворницький.

Почулися схвальні вигуки, хтось навіть зааплодував.

— Ну, щодо характерів та ідей, цього у нас не бракує, — господар книгарні підвів Рєпіна до молодого бороданя в окулярах.

— Іван Калічка, — в тон гостю відрекомендувався той. — Слобожанський віршомаз.

Єгоров засміявся:

— Бачите, от вам і характер. Іван Іванович Манжура[56], поет і збирач народних пісень, ласкаво прошу. А Калічка — це псевдонім, під яким він пише у наш «Степ».

— Дуже радий, — потиснув руку Манжури Рєпін.

— Дарма ви шукаєте тут ідей, — скептично промовив Манжура. — Як там Шевченко писав? «Якщо хочеш грошей та ще й слави, того дива, співай про Матрьошу».

— Іван Іванович якраз листується з Цензурним комітетом з приводу видання книжки «Степові думи та співи», тому не в гуморі, — пояснив Єгоров.

— А як тут будеш у гуморі, коли вони викреслюють мені слова «козак», «запорожець», «Січ»? Ну які можуть бути «Степові думи» без козаків?

Рєпін прокашлявся і проголосив гучно:

— А я, шановні друзі, саме намилився писати картину про запорожців. Бо до картин цензурному комітету, здається, поки що зась.

— Сміливо, — Манжура схвально похитав головою.

— По-нашому! — підтвердив Яворницький. — Ти іще скажи товариству, коли придумав цю картину малювати.

— А як видали Емський указ, так і придумав, — художник рубанув долонею повітря. — Бо заборони справжніх козаків не лякають, хіба підбурюють.

Тут уже всі присутні не стрималися від оплесків, бо тема заборони української мови у цьому товаристві була дуже резонансною. Господар же, який поспішав показати високому гостю все і всіх, буквально потягнув його за собою:

— А це, — він узяв із полиці невеличку книжечку, — наша гордість, перша катеринославська українська книжка «Жар-птиця, або з паном не братайся, у прийми не бери і жінці правди не кажи».

Рєпін критичним оком кинув по непоказному виданню.

— Розумію, що тут бракує гарних малюнків, — до них підійшов повновидий коротко стрижений добродій.

Єгоров поплескав його по плечу.

— Автор цієї книженції Андріан Кащенко[57].

— Ну, який же я автор? — заперечив той. — Я лише збирач. Справжній автор — це народ. Але ці казки надихнули мене на початок роботи над історією.

— Будете змагатися з Яворницьким? — звів брови Рєпін.

— Крий Боже! — письменник удавано сахнувся. — Хто може змагатися з Яворницьким? Я лише хочу написати історичну повість про козацьку добу.

— Нащо писати, якщо це все одно не дозволять друкувати? — знов завів про наболіле Манжура.

— Ну, а якщо дозволять, а друкувати не буде чого? Як можемо вимагати дозволити те, чого немає? — заперечив Кащенко.

Судячи зі всього, ця суперечка мала довгу історію, тому господар похапливо перейшов до нового предмету — взяв з полиці свіжий номер своєї газети «Степ»:

— А тут ми надрукували «Марусю Чурай» Бораковського[58].

Цікаво, що стосовно цього видання нещодавні сперечальники миттєво зійшлися у думці.

— Видатна річ, — підтвердив Кащенко.

А Манжура додав:

— Шедевр!

— Уявляєте, козачка, яка з ревнощів отруїла коханого? Містика, почуття! Яка з цього може вийти картина! — вів далі господар.

Яворницький здивовано повів бровами — для нього цей твір виявився так само незнайомим, як і для Рєпіна. А Єгоров сипав компліментами:

— Така річ, скажу я вам, варта видання у столичних журналах. Хоч створив її звичайний лікар з Новомосковська. Звісно, Іллі Юхимовичу було б цікавіше подивитися якісь репродукції чи фотографії на цю тему. Але наші скромні можливості...

Рухом долоні художник зупинив потік слів господаря:

— Живопис і фотографія — це зовсім не одне й те ж! — наголосив він ревниво. — Фотографія — це просто застиглі люди. А живопис — перш за все сюжет, який ми ловимо у найвиразніший момент. Тому, на відміну від фотографів, живописців перш за все цікавить драма, характери, зіткнення темпераментів.

— Так, безумовно, — Єгоров торкнувся руки гостя і підвищив голос, щоб стало чутно всім. — Ну а зараз, шановні друзі, я продемонструю власне те, задля чого запросив вас саме сьогодні.

— А ми гадали, що зібралися заради нашого шановного гостя, — посміхнувся Кащенко, вказуючи на Рєпіна.

— Ні. Про гостя я і сам не знав. Для мене це теж цілковита несподіванка. Але я підготував зовсім іншого роду сюрприз. Який буде удвічі цікавішім, враховуючи те, що до нас завітав і шановний Дмитро Іванович.

Він зробив паузу, немов шпрехшталмейстер у цирку, потім підійшов до столу, який стояв під вікном, і видобув звідти невеличкий стосик книжок. Роздивившись обкладинку, Яворницький широко усміхнувся:

— Це ж треба!

— А таки треба! — господар витримав невеличку паузу і пояснив заінтригованій публіці: — Це свіжесеньке видання «Гайдамаків» Шевченка, передмову до якого написав хто? — він картинно розвернувся до історика.

Знову почулися оплески.

— Правильно. Ну що, Дмитре Івановичу, казатимете, що ми у Катеринославі відстаємо від столиці?

Яворницький замахав руками, наче вітряк крилами:

— Та Бог із вами, коли я таке казав! Для мене Катеринослав і є столиця. Найголовніша столиця — козацька.

— Ну якщо вже зайшла розмова про козацьку столицю, — втрутився у розмову Новицький, що досі зберігав тактовну мовчанку, не заважаючи спілкуванню господаря з петербурзькими гостями, — дозвольте мені зачитати вам дещо. Це — моя зовсім свіжа знахідка, просто лежала, можна сказати, під ногами.

— Знайшов сокирку під лавкою, — відгукнувся у вуса швидкий на прислів’я Яворницький.

— От-от,— погодився його приятель, витяг з кишені затертого аркуша і розгорнув його перед собою. — Це лист козаків турецькому султану. Слухайте. «Ти, султан, чорт турецький, і проклятого чорта син і брат, самого Люцеферя секретарь. Який ти в чорта лицар, коли голою сракою їжака не вб’єш?! Чорт ти, висрана твоя морда. Не будеш ти, сукін син, синів христіянських під собой мати, твойого війска ми не боїмося, землею і водою будем биться з тобою, враже ти розпроклятий сину! Распроно...» — оратор спотикнувся і перепросив. — Вибачте, читаю так, як написано. «Распроной...б твою мать! Вавилоньский ти жихась, Македоньский колесник, (єрусалимський бравирник, Александрійський козолуп, Великого і Малого Египта свинар, Армянська злодиюка, Татарський сагайдак, Каменецкий кат, у всего світу і підсвіту блазень, самого гаспида онук, а нашего...» — він знову зупинився. — Вибачте, «х...я крюк. Свиняча ти морда, кобиляча срака, різницька собака, нехрещений лоб, ну й мать твою й...б. От так тобі Запоріжці видказали, плюгавче. Не будешь ти і свиней христіанських пасти. Теперь кончаємо, бо числа не знаємо і календаря не маємо, місяць у небі, год у книзі, а день такий у нас, який і у вас, за це поцілуй в сраку нас!..»

У міру того, як він читав, на обличчях гостей з’являлися ніякові посмішки, потім почулося хихотіння, а наприкінці вже кожне слово промовця викликало хвилю щирого реготу.

— Перчено, — Яворницький витер сльози. — Я такого варіанту ще не чув. Звідки воно?

— Купив у одного дядька в Олександрівську, — Новицький простягнув листа приятелю. — Глянь.

Яворницький взявся уважно роздивлятися раритет.

— Судячи з усього, список старий. Може, навіть із минулого століття. Я викупляю його в тебе.

Новицький стенув плечима — іти проти волі приятеля він не вмів.

— А цей лист запорожців і справді існував? — поцікавився казкар Манжура.

— Скажемо так... — Яворницький поворушив губами, ніби шукаючи найточнішого визначення. — В архівах я нічого подібного не знайшов. Але він цілком міг існувати, бо відповідає козацькому характеру. Проте ви навіть собі не уявляєте, наскільки вчасно шановний Яків Павлович зачитав нам запорізького листа, — він повернувся до художника. — Ви не проти, Ільку Юхимовичу?

Той схилив голову на знак згоди.

— Річ у тім, що сюжет картини про запорожців, яку пише наш знаменитий гість, напряму пов’язаний із цим документом.

— Так, — підтвердив Рєпін. — Після Емського указу я твердо вирішив намалювати картину з життя запорожців. І взявся шукати сюжет. Тут мені і розповіли про цей лист, і я відчув... ні, просто перед очима побачив, козаків, які пишуть цю свою відповідь на погрози турецького султана, — художник взяв паузу, обвів очима слухачів і стишив голос. — Ну а тоді спробував уявити, що б ці легендарні козаки написали нашому, скажемо так, султану, у відповідь на цей самий Емський указ.

Гості перезирнулися, потім Кащенко, не стримавшись, пирснув, за секунду до нього стиха приєднався Манжура, ну а тоді захихотіли вже всі — хтось, прикриваючи вуста руками, хтось, обережно відвернувшись від компанії, хтось, ховаючи обличчя у носовичку або тицьнувшись у плече сусіда.

Коли Яворницький зайшов до кімнати, що правила нині за художню майстерню, Ілля Рєпін біля вікна роздивлявся ескіз.

— Дивись, який типаж! — сказав він замість «добридень».

Яворницький виклав на стіл свою ношу — старовинну шаблю, пістоль, порохівницю та інші козацькі атрибути, викуплені у селян та знайдені у розкопах. Обтрусив руки й обережно взяв аркуш із намальованим олівцем портретом.

— І хто це? — запитав він.

— Не знаю. Якийсь каліка перехожий. Я його на пристані в Олександрівську надибав. Сидів, рибу ловив, то я так збоку і пристроївся... А що ти там приніс?

— Та так, — Яворницький показав на стіл. — Порохівниця, пістоль і ще дещо.

Рєпін підстрибнув зі стільця:

— Еге, цікаво, цікаво... це добре... це я вже бачив... о, який каламарик... це для писаря?

— Може бути, — Яворницький приладив писарське знаряддя на столі. — А, до речі, натурник для нього вже знайшовся?

— Поки ні, — Рєпін неуважно повів оком по фігурі приятеля і раптом очі його звузилися. — Хоча...

— Що хоча?

— Ану, сядь за стіл, — художник витяг із шухляди аркуш паперу й олівець. — Сідай-сідай.

Сперечатися було безглуздо, тому Яворницький виконав розпорядження.

— Так, візьми до рук перо, став каламар, — Рєпін відійшов, критично оцінив постановку. — Трохи нахилися вперед, ти записуєш... — він трохи подумав: — Ні.

— Що ні? — не зрозумів Яворницький.

— Маленький твій каламар, треба додати щось більшеньке.

Він підійшов до столу і побачив срібну карафку, що її також приніс із собою гість.

— О! Оце годиться. Став.

— Але ж це для горілки.

— А що, козаки горілки не пили? Став, вона тут потрібна для композиції.

Рєпін узяв аркуш паперу і почав швидкими штрихами замальовувати натуру. Яворницький закляк, намагаючись не ворушитися і не зіпсувати майбутньої картини.

— Ну що тебе затисло, наче у лещатах? Ти веселий, бо всі навкруги сміються. І ти записуєш.

Яворницький спробував змінити позу, але це викликало лише критичне форкання майстра.

— Може, тобі і справді щось писати?

— А що?

— Ну, не знаю... — Рєпін на мить замислився. — Щось веселе. Хоч би того самого листа, якщо пам’ятаєш.

— Не так щоб, — зітхнув Яворницький. — Але я віршований варіант знаю. Руданського.

— Ну, пиши віршований.

— Добре.

Він на мить замислився, згадуючи, а потім почав виводити на папері:

На губах вченого заграла легка посмішка.

— Саме те, що треба, — вигукнув Рєпін, і олівець забігав папером.

Так минула година. Врешті задоволений роботою художник дозволив відпочити своєму нежданому натурнику.

— Буде з тебе писар! — проголосив він.

Яворницький стенув плечима:

— Ну, писар, то й писар.

— Але мене більш за все нині турбує передній план, той, хто буде перед цією карафкою. — Художник картинно притис до грудей срібну посудину. — Мені потрібна красива лисина.

— Хіба не можеш знайти? — недовірливо зіщулився історик.

— Та в тім-то й біда, що можу. А точніше, вже знайшов. Шикарна лисина! Триповерхова! Найкраща лисина, яку я колись бачив.

— Вітаю, — Яворницький по-приятельськи обійняв художника.

— Та почекай ти! — Рєпін викрутився з обіймів. — Рано ще вітати. Бо моя лисина це — граф Алєксєєв[59].

— Предводитель дворянства?

— Він.

— Тю-тю. Оце ти вибрав! — історик аж присвиснув від здивування. — Лисина там і справді така, що воша ослизнеться. Але ж вона гофмейстерська! Може, простішої пошукаєш?

— Ні! — рішуче вдарив кулаком по столу художник. — Тільки він!

Яворницький замислено почухав потилицю.

— Річ у тім, що у шановного Георгія Петровича геть відсутнє почуття гумору.

— Я знаю.

— Звідки?

— Я намагався зробити йому пропозицію.

— Пропозицію? — очі в історика полізли на лоба. — Ти збожеволів?

— Я не казав про лисину, — поспішив заперечити Рєпін. — Точніше не встиг. Бо тільки почав говорити про те, що мене цікавить ракурс ззаду, а не парадний портрет, тут-таки розмова і припинилася. Мені просто вказали на двері.

— Не дивно, — Яворницький знову обійняв приятеля. Тепер уже співчутливо: — Значить, доведеться все-таки іншого шукати.

Художник вперто помотав головою.

— Тільки цей!

— Ти що, дитина? Припини.

— Я пишу головну картину свого життя!

— Але ж він нізащо не погодиться.

— Тоді я ходитиму у нього позаду і малюватиму на ходу. Яворницький уявив, як художник тупотить позаду предводителя дворянства, і пирснув.

— Тебе викинуть у вікно або спустять зі сходів. Хоча... — він раптом замислився. — Хоча, здається, я знаю одну людину, яка зможе допомогти.

У будинку Олександра Поля все було готовим до прийому предводителя дворянства — підлоги натерті, скатертини накрохмалені, колекція монет викладена на столі у вітальні, де з вікон лилося найкраще, пом’якшене листям садових дерев світло. Зустрічати дорогого гостя господар вийшов особисто.

— Дякую за запрошення, шановний Олександре Миколайовичу, ви ж знаєте мою цікавість до нумізматики. Бачу монети — не можу втриматися.

— Це вам дякую, Георгію Петровичу, за те, що знайшли час завітати.

Обмін люб’язностями завершився уже у вітальні, де біля столу стояв Яворницький.

— Ви, мабуть, уже знайомі з Дмитром Івановичем, — запитав Поль у гостя.

— Ну звісно, мав честь неодноразово слухати його розповіді про запорожців. Доброго здоров’я!

Яворницький злегка вклонився.

— Ну а тепер зможете подивитися, що він нам привіз зі своїх експедицій. Дмитро Іванович копає багато могил — і козацьких, і скіфських.

— Цікаво-цікаво, — предводитель дворянства наблизився до столу і нахилився до монет.

Яворницький тим часом відійшов до сходів, які були запнуті щільною портьєрою. Там, наверху, біля мольберта сидів готовий до роботи Ілля Рєпін. На запитальний погляд Яворницького художник мовчки похитав головою — з цього ракурсу лисина предводителя ховалася за зігнутою спиною.

— Дозвольте запропонувати вам крісло, — сказав Олександр Поль, побачивши, як історик махає рукою зі сходів.

— Крісло? Дякую. Бо й справді краще добре сидіти, ніж погано стояти, так?

Поль всадив гостя посеред кімнати. Захоплений розгляданням монет, той не помічав таємних рухів за спиною. Яворницький знову запитально підвів брови, а Рєпін показав рукою праворуч і підкріпив цей жест поворотом голови.

— Дозвольте, — історик спустився зі сходів і підійшов до шановного гостя. — Дозвольте, я трохи розверну крісло, щоб ви не затуляли собі світло.

— Дуже люб’язно з вашого боку. Очі й справді почали трохи зраджувати. Вік, знаєте.

Він слухняно пересів так, як показував зі сходів художник.

— Чудово, — вирвалось у Яворницького.

— Так, цікава легенда на реверсі, — погодився предводитель.

— Дати вам лупу? — запропонував Поль.

— Дякую! — він узяв з його рук позолочений оптичний інструмент і відкинувся на стільці, уважно вивчаючи напівстерті літери на старовинній монеті.

Художник з-поза портьєри показав великий палець і почав роботу. Яворницький із Полем задоволено перезирнулися.

Музики, як це нерідко траплялось у Санкт-Петербурзі, родом були з України, тому знали і «голубку», і «кривого танку», і «гречаники». Гості танцювали з дитячою завзятістю — бо мали можливість у холодній столиці імперії відчути себе українцями. Кілька років тому земляків у Петербурзі по вівторках збирав Костомаров, а коли вченого не стало, ніхто не брався продовжити його справу, аж поки з’явився молодий історик Дмитро Яворницький. Його енергія потребувала чогось більшого, ніж просто розмови, а тому для зібрань була обрана субота — день, який сам по собі сприяв забавам.

Господар із задоволенням спостерігав за радісними обличчями танцюристів та глядачів і в результаті ледь не пропустив дзвоника від вхідних дверей. Він схаменувся, вийшов у передпокій і за хвилину повернувся з новими гостями.

— Шановне панство! — Яворницький скористався паузою в музиці. — Сьогодні на нашій традиційній суботці ми маємо щастя приймати трупу корифеїв українського театру. Марко Кропивницький! Просимо до господи. Незрівнянна Марія Заньковецька!

Кожне ім’я супроводжував шквал аплодисментів. Актори, які вже встигли звикнути до овацій столичної публіки, дарували на всі боки усмішки та поклони.

— Українці навіть далеко від батьківщини залишаються українцями, — повів рукою вздовж зали господар. — І тому збираються по-нашому, як бачите, між своїми. Бо без наших Петербург пустіший ніж пустеля Сахара.

— І не кажіть, — кивнув Кропивницький. — Я б ні за що не втерпів так далеко від дому. Хоча мене їхня величність персонально запрошували служити в імператорському театрі.

— Правда? Ну а ви? — нахмурив брови Яворницький.

— А я підхопився і дав драла, — Марко Лукич по-акторському розмашними жестами підкріпив свої слова. — Вони нашу мову не визнають, забороняють, а я їм служити повинен? — Смачно скручена дуля стала відповіддю на задане самому собі питання. — Краще буду в Україні. Може, й тонший шмат сала матиму, але не від власть предержащих.

Історик спохмурнів ще дужче:

— Бачите, а я у собі відмовитися сил не знаходжу. Служу імперії. Хіба що оцими суботками тугу гамую.

— Зате й імперія вас шанує, — піддав градусу режисер. — За вірну службу величає націоналістом. І небезпечним українофілом.

Гостру розмову перервав чарівний жіночий голос:

— А давайте краще танцювати! — Марія Заньковецька простягнула свою витончену ручку замисленому господарю. — Я вас запрошую!

І хоч той не відгукнувся, акторка рішуче взяла його за руку та просто потягла на середину кімнати.

— А заграйте увиванця! — азартно гукнула Заньковецька.

Музики обернулися до огрядного вусаня-бандуриста. Той замислився на мить, а потім, мугикаючи під носа, пробігся пальцями по струнах. Цього виявилося достатньо, щоб оркестр за кілька секунд вступив уже на повну силу. Швидка переливчаста мелодія полилася дзвінко, немов гірська річка поміж каміння.

— Дмитре Івановичу! — настирно смикнула свого замисленого партнера актриса і вужем закрутилася навколо.

Яворницький потрусив головою, ніби струшуючи сумні думки, усміхнувся, а тоді подався навздогін своїй партнерці. Це була кумедна пара — рослий довгорукий історик та невеличка тендітна акторка. Вона рухалася жваво і водночас витончено, надивовижу природно, неначе не просто танцювала, а цілком жила танцем. Він натомість тупцював дещо незграбно, але попри це на диво добре тримав ритм і ніби підкреслював усіма своїми рухами жіночу першість. Це виглядало неначе добре поставлений номер, і гості взялися аплодувати у ритм швидкій музиці. Декілька пар одразу приєдналися до танцю.

Незвичний до подібних вправ Яворницький добряче захекався, але тримався добре і спинився лише разом із музикою.

— Обіцяйте ще раз танцювати зі мною! — зазирнула йому в обличчя Заньковецька, яка теж розчервонілася від швидкого руху. — Ви прекрасний кавалер!

— Оце танцюри, так танцюри! — гукнув схвально Кропивницький. — Бо нині завели моду танцювати якоїсь чортівні!

— Насправді танці — чи не єдина легальна розрада українців, — зауважив Яворницький, до якого разом з диханням повертався філософський настрій. — Бо пісні заборонено, — він почав загинати пальці. — Друк заборонений. У школі викладати заборонено...

— Ну, театр врешті дозволили, — заспокійливо сказав Кропивницький.

— А з піснями, знаєте, як ми робимо? — хитро посміхнулася Заньковецька і раптом заспівала дзвінко на всю залу: — Bonne soirée généreuse! Bonnes personnes sur la santé!

— Що це? — звів здивовано брови історик.

— Не впізнаєте? А давайте разом! — вона вийшла на середину зали і завела тепер уже українською: — До-обрий вечір, ще-едрий вечір! До-обрим людям на здо-ро-в’я!

Гості зааплодували.

— Співаємо французькою. Бо музику ж теж не заборониш, — підморгнув Кропивницький.

Від дверей знову залунав дзвоник. Яворницький знову поспішив до передпокою, звідки повернувся з великим пакунком, обгорнутим папером. Слідом чимчикував Ілля Рєпін із триногою мольберта в руках.

— Добрий вечір добрим людям, — привітався він. — Дмитре Івановичу, маєш якусь холстину чи рядно?

— Знайду, — сказав Яворницький. — Маріє Костянтинівно, чи ви не будете такою люб’язною відкрити комод та витягти з шухляди першу-ліпшу скатертину.

Акторка охоче взялася допомагати.

Рєпін тим часом встановив триногу там, де щойно відбувалися танці, і поставив на неї пакунок. Потім розв’язав мотузок, що утримував обгортку, але знімати не став. Лише коли конструкцію прикрили принесеною Заньковецькою скатертиною, він двома руками обережно, навпомацки, розгорнув папір та відкинув його вбік. Закрита полотном конструкція височіла серед вітальні, і заінтриговані гості скупчилися навколо неї.

— Хто не знає Іллі Юхимовича, не дивуйтеся. Він любить усілякі екстравагантні штучки, — посміхнувся господар. — Художник має право.

Гості зашепотілися в очікуванні.

— Ну, Ільку Юхимовичу, не тягни пса за хвіст. Давай уже, показуй.

Рєпін дивився на обличчя глядачів, немовби оцінював рівень інтриги — чи достатній. Потім театральним жестом зісмикнув покривало й очам глядачів відкрилася Січ, степ і козаки, які регочуть над листом турецькому султанові.

— Точно! Малювати українцям теж не заборонено! — стукнув себе по лобі Кропивницький. — Це копія?

Рєпін заперечливо замахав руками:

— Це — навіть оригінальніше за оригінал. Бо це — перший цілісний ескіз, який дав життя великій картині завдяки благословенню Дмитра Івановича.

— Ну, вже й благословенню, — зашарівся Яворницький.

Але Рєпін зупинив його жестом.

— Так. Благословенню. Тож я приніс цей ескіз, щоб подарувати батькові Дмитру Івановичу як подяку. Приймайте у володіння, шановний пане писарю! Хоча тут писар на тебе не схожий, бо його я тоді ще з уяви малював.

Шквал оплесків та вигуків заглушив слова подяки розчуленого мало не до сліз історика. І двоє приятелів міцно обійнялися.

— Такий подарунок гріх було б не обмити! — загукали гості.

По залі задзвеніли чарки. До тосту приєдналося все товариство. А поки чаркували, Марко Кропивницький витер свої козацькі вуса, крекнув і хитро зіщулився на художника:

— Не те ти малюєш, шановний Ільку Юхимовичу. Зовсім не те.

— Як це не те? — стрепенувся Рєпін.

— А от так, — актор по-приятельськи поклав руку на плече художника. — Запросив би ти, скажімо, мене, то я б тобі всіх цих козаків один би зобразив. І писаря, і Сірка, і навіть татарина. А це тобі куди як дешевше обійшлося би. Бо тепер що виходить? А? — він запитально розвів руками. — Виходить, що не тільки писар, а кожен твій персонаж буде у тебе ескіз просити. А так би я один...

Рєпін ляснув долонею об долоню.

— А от і вгадав! Я картину замислив. Хочу намалювати запорожців на чайці. У страшну бурю. І отаманом бачу тебе, Марко Лукич. Стоятимеш непорушно біля стерна в оточенні хвиль. Правда-правда! — він оглядів публіку. — І при всіх обіцяю, що той ескіз я тобі подарую.

— До речі, далеко не кожен з тих, хто тут намальований, захоче мати ескіз, — вступив до розмови опасистий вусань. Той самий, який нещодавно підігрував танцюристам на бандурі. Він був як дві краплі води схожий на вусатого козака з картини, хоч і не мав зараз на голові білої кучми.

Ілля Юхимович щиро обійнявся зі своїм персонажем.

— Рубець Олександр Іванович[60], професор консерваторії, раптом хтось не знайомий, — відрекомендував музику господар.

— Звісно, я не про себе, — повів далі бандурист. — Просто довелося бути свідком, як велику картину прийшов подивитися граф Алєксєєв, що його лисина блищить на передньому плані.

Яворницький пирснув. І одразу стало видно, що коло посвячених у таємницю малювання предводителя катеринославського дворянства не таке вже й вузьке. А бандурист, сховавши усмішку у розкішних вусах, повів далі.

— Спочатку він розглядав картину, як усі, потім зосередився на лисині, а тоді за секунду став червоний, наче варений рак.

Тут уже захихотіли навіть непосвячені. Рєпін опустив очі.

— Так. Не дуже зручно вийшло... Якось я про майбутнє тоді не думав... — він замислився. — Дмитре Івановичу! Золотий мій! Як побачиш шановного Георгія Петровича, передай йому...

— Подяку за лисину? — перепитав Яворницький, і Рєпін не втримався, затрусившись разом з усіма сміхом.

Атмосфера у вітальні почала остаточно нагадувати картину на мольберті. Одсміявшись, художник промокнув носовичком очі.

— Ні, хай пробачить за те, що змусили його без згоди послужити музам. А до того ж передай, що нині я пишу другий варіант картини, де цього лисого персонажа вже не буде.

Довгий вузький човен, або ж дуб, як називав його стерновий, легко вмістив усю експедицію разом із спорядженням. Поки вантажилися, метушилися, згадували про забуті мішки та торби, часу на знайомства не було, і лише коли нарешті відвалили від пристані й під дією двох довгих весел у руках молодих жилавих хлопців дуб поплив за течією, Маруся нарешті оговталася від лихоманки, властивої усім новачкам, та почала роздивлятися своїх супутників. Окрім трьох лоцманів — молодих на веслах і старого з сивою козацькою чуприною та незмінною люлькою у зубах, що орудував бабайкою на кормі, у човні було ще шестеро. Розпоряджався усім Яворницький, решта швидко і слухняно виконувала його розпорядження — воно й не дивно, все-таки директор, академік і таке інше. З жінкою, яка сиділа поруч із директором, Маруся познайомилася ще у музеї, коли збирали речі. Невелика, під п’ятдесят, з сумними очами. Звали її Любов Біднова[61], і Маруся одразу зрозуміла, що десь чула це ім’я — чи то від матері, чи, може, на курсах політграмоти. Решти людей, разом з якими доведеться працювати, вона не знала.

Яворницький помітив запитальні погляди своєї працівниці і правильно зрозумів їх.

— Шановні, дозвольте вам відрекомендувати мою помічницю Марусю Глинську,— оголосив він під плюскіт весел.

— Глинську? — здивувався старший чоловік з борідкою та в окулярах. — Із тих самих?

— А хіба бувають інші? — засміявся Дмитро Іванович. — Наша Маруся — зі справжніх Мамаїв.

Погляди всіх зупинилися на дівчині, і навіть старий лоцман глянув на неї з-під сивих брів. Від цього стало трохи ніяково.

— Ти, Марусю, з пані... тобто товаришкою Любою вже знайома. А це, — він вказав на старшого в окулярах, — наш безпосередній начальник Антін Степанович Синявський[62].

— Ну, вже й начальник! — засміявся у відповідь той.

Яворницький розвів руками:

— Ти, Антоне Семеновичу, як був у мене начальником у Комерційному училищі, так і зараз лишився.

— То ви давні колеги? — здивувався молодий, мабуть, ледь за тридцять чоловік із гострим чорнявим обличчям.

Синявський гмикнув:

— Дмитро Іванович викладав у Комерційному училищі, де я мав честь бути директором.

— Та не просто директором, а ще й яким директором! — підхопив Яворницький, і Синявський скромно опустив очі. — Уявляєте, у нас в залі на стіні були намальовані портрети Хмельницького, Дорошенка і, головне, Мазепи! Мазепи, колеги! Попри анафему від церкви.

— Комерційне училище — установа світська, а не церковна, — серйозно зауважив Синявський.

— Ой, я думаю, що якби ти навіть завідував семінарією, все одно щось такого утнув би, — знову засміявся Яворницький.

— Утнув? — Синявський оглядів компанію. — Хто б казав! Уже такого як ти, Дмитре Івановичу, утнути мені й на думку не спало б. Розкажи, як ти з наркома розписку брав!

Яворницький махнув рукою:

— Та ну!

— А от вам і ну. Коли до музею приїхав сам народний комісар освіти Скрипник[63] із делегацією, Дмитро Іванович примусив їх усіх купити квитки. Ви чули про таке? А коли нарком пообіцяв знайти гроші на нашу експедицію, примусив його дати розписку. Оце називається «утнув»!

— Бо він минулого разу пройшов до музею задурно, пообіцяв сто тисяч на нову будову, а грошей не дав. Я до нього у Харків їздив, кілька годин у приймальні маринувавсь. То що, мав йому після цього на слово вірити?

— Як можна не вірити народному комісару УСРР? — звелася на ноги обурена Маруся. Точніше спробувала звестися, бо хвиля тут-таки повернула її на місце.

Обережний Синявський швидко змінив тему:

— Давайте замість минулого краще віддамося майбутньому.

— Добре, — погодився Дмитро Іванович. — Наше майбутнє знаходиться у надійних руках найкращого у Лоцманській Кам’янці стернового шановного Охріма та його помічників Пилипа та Ореста. Люди досвідчені, всіх чортів на порогах знають, так, Охріме?

— Та вже знаємо, — пихнув люлькою той і скомандував помічникам: — Ходу піддайте!

— А поруч із вами, Марусю, знаходиться іще одне майбутнє, не дивіться на його сиву бороду, бо Микола Григорович Філянський[64] придумав зробити цілий музей Дніпробуду.

— Ну а де ж було дітися, Дмитре Івановичу? — знизав плечима підстаркуватий із борідкою клинцем та старорежимними вусиками над нею чоловік, що сидів поруч з Марусею. — За півроку все це заллє водою, і якщо зараз не дослідити, більше такого шансу не буде.

Вузький човен гойднуло на хвильці, і від несподіванки Маруся схопилася за рукав сусіда.

— Пробачте, товаришу Філянський, — зніяковіла вона.

— За що? Навіть старому грибові приємно, коли його торкається молода квітка, — усміхнувся той.

Молодик із гострим обличчям був відрекомендований як Теодосій Кіранов[65], музейник з Нікополя.

— Теодосій Миколайович копав Мамаєву гору, що нижче Запоріжжя. Так що вам, Марусю, треба до нього пильніше придивитися. Бо виходить, що це й ваша гора.

Тим часом дуб став наближатися до Кодацького порогу. Течія збільшилася і молоді козаки за командою склали весла. Тепер лише лоцман орудував своєю бабайкою, що відігравала роль стерна, направляючи човен в одному йому відомі проходи між камінням. Шум води ставав усе гучнішим, заглушуючи розмови, і невдовзі всі принишкли під натиском цього звуку. На перший погляд, річка попереду залишалася звичайною — хіба що де-не-де з неї стирчало каміння, але те, як там крутилася вода, б’ючися та схлипуючи, наче нечиста сила, примушувало душу тремтіти.

Маруся глянула на лоцмана — той незворушно пихкав люлькою, тримаючи однією рукою бабайку на кормі і ледь помітним рухом направляючи дуб у протоку. Напруження було помітно на обличчях усіх пасажирів, хіба що Яворницький посміхався у вуса. Маруся спробувала взяти приклад з директора, але щойно почала розтягувати губи, човен несподівано став майже сторчма і полетів кудись униз. Посмішка злетіла з вуст, так і не народившись, дівчина зойкнула й обома руками вхопилася за свого сусіда. Той спробував знову схвально кивнути, але й сам обіруч ухопився за борт. І лише лоцман стояв, наче виструганий із тієї самої деревини, що і його дуб.

Падіння тривало недовго, невдовзі човен уже плив за течією, що поступово стишувалася одразу за порогом.

— Ух! — видихнула Маруся, відпустила руку супутника і ніяково зауважила: — Нічого, скоро вже цих порогів не буде.

Яворницький хитро подивився на неї.

— А що, Охріме, — звернувся він до лоцмана, — що скажеш за греблю, яку будують біля Олександрівська?

Той нарешті випустив люльку з рота, вибив її об борт і почав набивати тютюном.

— Що скажу, Катерина теж п’ятдесят років будувала тут, на Кодаку, канал. Двадцять мільйонів рублів витратила. І скільки з нього толку?

— Скільки? — поцікавилася Маруся.

— Двадцять копійок.

Усі засміялися.

— На що це ви натякаєте? — обурилася дівчина.

Синявський одразу втрутився своїм м’яким голосом:

— Ну, куди тій Катерині до Радянської влади! А скажіть, Охріме, чорти на порогах не перевелися?

— Та де вони дінуться! — лоцман припалив люльку і випустив цілу хмару диму. — На кожному порозі свій.

Молодий історик із Нікополя з цікавістю обернувся:

— І там, де ми щойно пройшли?

— Ясно, — кивнув лоцман. — У Кодацькому він топить людей. На Дзвонецькому перевертає човни, а на Лоханському сидить головний чорт, Вернивод, він розбиває плоти. Ну а зараз буде Сурський, там усі чорти похезати збираються і хезають чорним, як смола.

— Що ви таке говорите! — спалахнула Маруся.

— Що правда, то не див, — розвів руками Синявський, задоволений тим, що розмова відійшла від небезпечних політичних тем.

Лоцман, який відчув у екіпажі справжніх слухачів, продовжував розповідь.

— Вернивод їздить до Ненаситця і платить тамтешнім чортам, щоб лоцманам у човни сцяли, а його жінка з іншими чортицями живе на Вовчому порозі, вони там своїми подолами бучу збивають.

Маруся відвернулася, щоб чоловіки не бачили, як вона стає червоною від обурення за ці ідіотські вигадки. Любов Біднова, яка сиділа поруч із Яворницьким, лише опускала очі, посміюючись із почутого.

— До речі, там за Вовчим порогом, навпроти рідного Теодосію Миколайовичу Нікополя, і стоїть Мамаєва гора, або ж Мамай-Сурка, яку він копає.

Кіранов ухопився за ці слова, неначе чекав на них.

— Я вважаю, що цьому кургану треба приділити максимальну увагу, поки не затопили всі береги. Бо під шаром козацьких часів є більш давній, половецький. А іноді трапляються навіть скіфські предмети.

— Вони у нас скрізь трапляються, — зауважив Марусин сусіда з борідкою клинцем, що його відрекомендували як директора музею Дніпрельстану.

— Але не скрізь у такій кількості, — стояв на своєму Кіранов. — І навіть якщо відкинути скіфські сліди, масштаб городища, яке там знаходиться, дозволяє припустити, що міф про Мамай-Сарай, столицю хана Мамая, не є таким уже міфом. Якщо він десь і справді існував, то Мамаєва гора — саме те місце.

— Молодь, темперамент, — зауважив Марусин сусід і подивився на Яворницького, але академік лише поблажливо всміхався.

Від розмов про далекі й незнайомі предмети Маруся відчула себе зовсім чужою на цьому човні. Це ж треба — надворі нові часи, а тут тільки й торочать що про темне минуле.

— Мамай — сакральний образ для всієї України, — зауважив Синявський. — Варто лише згадати зображення козака Мамая, фактично народну ікону, що й досі висить по хатах. Так що тут ще треба розбиратися — чи Мамай-гора має відношення до хана Мамая, а чи це просто вплив козацької міфології.

— Пробачте, але козацька міфологія теж виникла не на порожньому місці, — відповів запальний Кіранов. — Дмитро Іванович не дарма писав, що козаки мають тюркські корені.

І тут уже Маруся не витримала:

— Минуле повинно шануватися, знати своє місце і не рипатись! — голос її задзвенів, відбиваючись від гладкої вже води.

— Це хто сказав? — поцікавився Синявський.

— Підмогильний, — кинула вона. — Письменник і наш земляк. А ви: Мамай! Який Мамай? Який Сарай? Попереду Дніпрельстан! Це енергія, яка змінить всю країну! Це нове життя! Це... комунізм врешті-решт!

Усі замовкли, ніби почувши чарівне закляття. Чоловіки одразу відвели очі, немовби зацікавилися чимось на берегах, і навіть лоцман дивився у далечінь, пихкаючи люлькою. А жінка, що сиділа біля Яворницького, підвела своє бліде обличчя, наче вивчала новий експонат:

— А ви впевнені, що з такими переконаннями вам конче потрібно працювати саме в музеї? — запитала вона.

Маруся сміливо зустріла цей погляд і раптом пригадала, звідки їй знайома ця особа, де вона чула її прізвище. Це була Любов Біднова, член Спілки Визволення України, саме за те, щоб її розстріляли разом з усіма іншими зрадниками, Маруся виходила колись на демонстрацію.

— Прізвище!

— Рубін Павло Германович[66].

— Місце роботи!

— Завідувач кафедри чавуну та горючих матеріалів Дніпропетровського металургійного інституту.

Клим не вірив власним очам. Перед слідчим на стільчику, прибитому до підлоги, сидів професор Рубін, якого він пам’ятав іще з гірничого інституту. Але який вигляд тепер мав цей колись пещений, акуратний професор! Окуляри тріснули, худе заросле обличчя вкривали садна та синці, а професорський костюм англійського сукна нагадував старий лантух, вкритий плямами та надірваний у кількох місцях. Звісно, Клим міг би зловтішатися — бо ще вчора цей професор був грозою студентів, таких, як він, нещадно валив на іспитах і не дарував найменших помилок. Проте Клим давно вже пробачив усіх викладачів і навіть певною мірою був вдячний їм за те, що замість затверджувати в голові нудні хімічні формули нині займається новою цікавою справою, працює не з бездушними чавунними заготовками, а з живими людьми. Звісно, це не так уже й просто, зате дає відчуття могутності, коли не ти перед професором, а навпаки — він перед тобою вимушений тремтіти та затинатися.

Ні, ну звісно, остання теза була перебільшенням. Затинався професор зовсім не перед Климом, а перед слідчим, ба навіть більше — перед самим товаришем Крауклісом, який вмостився за столом, тоді як Клим на правах практиканта сидів у кутку та мовчки спостерігав за допитом.

— Чим займається ваша кафедра?

Професор Рубін на стільці сидів по-старорежимному — рівна спина, руки на колінах, і лише зведені вперед плечі та опущена голова видавали людину, що знаходиться під пресом слідства.

— Наша кафедра займається проблемами коксування вугілля. Коксування — це процес...

— Не треба мені тут лекцій читати, — перервав його товариш Краукліс. — Розкажіть краще, у яких зв’язках ви перебуваєте з професором Малиновським[67].

Рубін пересмикнув плечима:

— Ми — колеги.

Професора Малиновського Клим знав — він завідував кафедрою фізики, невже й він — ворог?

— А не підкажете теми, над якими працює Малиновський?

— Теми дотичні наших. Фізика горіння та вибухів. Андрій Едуардович є першовідкривачем цього наукового напрямку.

Голос Рубіна поступово ставав твердішим — певно, він відчув, що у присутності начальства силу застосовувати не будуть.

— А що вам говорить слово «Домез»? — Краукліс запалив цигарку і відкинувся на стільці.

— Це журнал, зараз він зветься «Теорія і практика металургії».

— Який ви маєте до нього стосунок?

— Я його заснував разом із професором Виноградовим[68].

— З метою... — натиснув голосом Краукліс.

Рубін знову нервово смикнувся.

— З метою обміном досвіду із закордонними металургами.

Товариш Краукліс зіщулився:

— Обмін — це коли ти мені, я тобі?

— Зрозумійте, — голос Рубіна раптом затремтів. — Без обміну інформацією наука не може просуватися вперед, і наукові журнали тут відіграють роль...

Начальник відділу ДПУ задоволено посміхнувся:

— Тобто ви підтверджуєте, що журнал «Домез» виконував роль передачі інформації про досягнення радянської металургії за кордон?

Якби Клим міг зааплодувати цьому запитанню! На жаль, йому суворо заборонили будь-яким чином виявляти свою присутність — а так хотілося показати, що він зрозумів та оцінив тонкий хід товариша Краукліса. Щоб стримати себе, хлопець затиснув власні долоні поміж стегнами та сидінням стільця — так надійніше.

Професор Рубін опустив голову ще нижче.

— Громадянин Виноградов уже дає свідчення. А що ви можете розповісти про нього?

Голос Рубіна став глухим, неначе з діжки.

— З Андрієм Павловичем ми разом викладали у Катеринославському гірничому училищі, де він створив першу в країні лабораторію металографії. Потім ми разом перейшли у новостворений Металургійний інститут...

— Виноградов мав зв’язки із закордоном? — перервав його Краукліс.

— Мав, — ще глухіше сказав Рубін. — Наука не може розвиватися без зв’язків.

— З Німеччиною? — уточнив Краукліс.

Рубін зітхнув:

— Андрій Павлович їздив до Німеччини у складі офіційної делегації.

Клим із захопленням дивився, як від кожного запитання Краукліса професор смикається, неначе в нього влучила куля. Отак би й собі навчитися вести допит!

Після підписання протоколу Рубіна вивели, Краукліс підвівся і пройшовся кабінетом, розминаючи ноги.

— Тут усе зрозуміло, — сказав він. — З такими трійка розбирається за дві хвилини. Але оскільки це не просто шпигунство, а ціла організація — Інженерний центр, то судити їх будуть відкритим судом. А це вже зовсім інша історія. Тут потрібно, щоб на суді зізнавалися, а не лекції читали. Зрозуміло?

Слідчий виструнчився:

— Так точно!

Клим разом із ним підскочив зі стільця. Цей рух не залишився непоміченим начальством.

— А, Шпакуватий! Як справи? Розібрався, що до чого?

— Розбираюся, товаришу Краукліс! — зам’явся Клим, бо насправді не мав чим хвалитися.

— Добре. Тільки враховуй, що тут не інститут, де можна бути вічним студентом. Тут результат потрібен, і якнайшвидше. Зрозуміло?

— Так точно, — Клим по-військовому розправив плечі і навіть спробував клацнути підборами, але не вийшло.

Краукліс скептично посміхнувся:

— Ну то йди працюй.

У коридорі було гамірно — зранку засідала трійка, і секретарі снували сюди-туди з кипами справ. Дорогою до свого кабінету Клим раптом побачив знайомий чорний капелюх і зупинився. Біля вікна, притулившись до стіни, стояв меламуд, той самий учитель з підпільної єврейської школи, що в його арешті довелося нещодавно взяти участь. Поруч із меламудом височіла фігура у формі, але обличчя видно не було — лише німб кучерявого волосся. Чоловік у формі щось темпераментно говорив, меламуд зрідка відповідав. Клим прислухався, намагаючись розібрати, про що йдеться, але мова, якою говорили двоє, була геть незрозумілою. Втім, співрозмовники, певно, відчули увагу з боку сторонніх, тому що високий у формі сказав коротку фразу й обернувся, відкриваючи Климові знайоме гостре обличчя. Вайсман, а це був він, побачивши Клима, вичавив із себе посмішку, махнув рукою, немовби завершуючи розмову з арештованим, і зробив кілька кроків уперед.

— Привіт, Климе! — сказав він. — А я оце кажу ребе Гольцману: ваше щастя, що дали всього рік. Рік мине швидко. І взагалі, чому б вам, кажу, не перебратися у Сталіндорф? Радянська влада зробила для вас спеціальний єврейський національний район. Практично Земля обітована. Працюй, живи, всі свої! Правильно? — він подивився на Клима, немовби від його згоди щось залежало, і зітхнув.

І навіть у кабінеті, вмощуючись за своїм столом, він просторікував далі:

— Ну от скажи мені, товаришу Климе, чому наш народ такий темний? Є ж серед наших справжні а їдише копф[69]. Ну хоч би професор Писаржевський[70]. Ректором у гірничому був, знаєш?

Клим неуважно покивав головою — йому з думки не йшли слова товариша Краукліса про результат:

— Це ще до мене. Ми хімію вчили за його підручником.

— От бачиш! Академік, цілий інститут має, міг би просто свої молекули вивчати, а він до того ще й у журналі «Природа» пише, розвіює релігійний дурман. І за кордоном його публікують.

— А оце вже зайве, — стрепенувся Клим.

— Що зайве?

— За кордоном. Краще тут.

— А! Твоя правда, — Вайсман почухав кучеряву голову.

Як же найшвидше дати результат? Може, Яворницький теж якийсь журнал видає?

— Ну, або Ханна Левін[71]. Батько — простий робітник з Брянки, а вона — письменниця, у Червону Армію добровольцем пішла і пише, до речі, на їдиш, пише, щоб дітей рабини не туманили...

А може, Яворницький листується з кимсь звідти?

— Бачиш, які є люди. А ці? — риторичним питанням завершив Вайсман свою промову. Він вочевидь щиро переймався долею свого народу.

Клим поклав руку на плече старшого товариша:

— Та не переживай ти так, Гаврило. У нас теж різні люди. Візьми, наприклад товариша Петровського, всеукраїнського старосту, чи товариша Чубаря, голову Ради Народних Комісарів, обидва ж наші, катеринославські. А з іншого боку — цей Яворницький, ретроград і ворог.

А може, не тільки листується. Може, у нього і документи якісь є.

— Твоя правда, — зітхнув Вайсман. — Українці теж різні.

Документи! Клим ухвалив про себе рішення. Це дорога до швидкого результату.

І тепер вже з усією увагою повернувся до розмови.

— Але настане час, Гаврило, коли не буде ні українців, ні євреїв, ні християн, ні юдеїв, а лише єдиний радянський народ! Побачиш!

— Настане, — зітхнув Вайсман без належного захоплення, і Климові це не сподобалося.

— Ну що, тобі не перепало від лисого?

— Якого лисого?

— Того, що нас зустрів на вулиці у мій перший день, ну, коли ми ще сукню дивилися?

— А-а! Цей...

Марусині очі попри звичайний молодий блиск видавали стривоженість, і Клима це тішило. Якщо дівчина переживає, значить, він їй не байдужий.

— Бо ти казав, що з роботи втік. Заради мене, — додала вона, зазираючи в обличчя.

— Утік, — він задоволено всміхнувся. — Але у мене була зустріч у справі. Ти ж сама казала.

— У якій справі? — дівчина відповіла посмішкою.

— Таємній! — Клим значуще поплескав по гладенькій шкірі портфеля. Навіть на побаченні він не міг розлучитися зі своїм талісманом, ознакою належності до вищої касти тих, хто має справу з документами.

Для зустрічі вони обрали ботанічний сад — Маруся, як і всі жінки, полюбляла квіти, а Клима більше вабили кущі, у яких так солодко було б залишитися з дівчиною сам на сам. Що поробиш — квартирне питання не сприяє коханню. Маруся жила на Мандриківці з батьками, Клим, якого поселили нарешті до гуртожитку ДПУ, жив у кімнаті разом з іще чотирма товаришами, і для романтичних зустрічей закоханим залишався хіба берег Дніпра, а ще парки та сади, які у промисловому Дніпропетровську, на жаль, не давали усамітнитися, бо слугували улюбленим місцем прогулянок містян. Новий же Ботанічний сад через свою віддаленість іще не набрав популярності, тому алеї його здебільшого порожніли, що цілком влаштовувало закоханих.

продекламувала Маруся, схиляючись над квітами.

— Знову якийсь Підмогильний? — спробував угадати Клим.

— Дурнику, Підмогильний — прозаїк, а це Поліщук.

— Той, що геній?

— А іще скажи, що ні. От послухай далі:

Клим, здається, буквально сприйняв цей поетичний образ, тому що його рука одразу лягла на дівоче стегно, щоправда зовсім не біле, а засмагле.

— Климе, ти поспішаєш, — зауважила Маруся, щоправда ногу не відсунула.

Хлопець зрозумів це як сприятливий знак і почав потроху просуватися вгору.

— До речі, знаєш, хто сказав: «Шлях до душі веде крізь тіло»? — Маруся обернулася і грайливо усміхнулася.

Клим засопів:

— Теж Поліщук?

Вона дала щигля йому в носа:

— А це якраз Підмогильний. Я, до речі, днями пропливала на човні повз його рідне село.

Климова рука, втративши від її руху позицію на стегні, перемістилася на дівочу талію. Хлопець притягнув її до себе з метою отримати поцілунок, але натомість отримав ще одного щигля.

— Ти несерйозна людина. З тобою не можна говорити ні про що.

— Ну чому, про щось таки можна, — Клим повторив спробу, тепер із більшим успіхом, бо губи торкнулися дівочої щоки.

— Климе, люди ж побачать! — фальшиво обурилася Маруся, адже навкруги не було жодної душі.

Хлопець притиснув її до себе ближче.

— Ну ти хоч портфель поклади, — дівчина незворушно почекала, поки хлопець влаштує свою ношу на гілках куща, а тоді вже поцілувала його легко та дражливо. — Такий важний, що портфель важніший за мене.

— Не вигадуй, — одного поцілунку Климові було замало, він прагнув ще, а вона хотіла спочатку погратися, подражнитися, як роблять усі дівчата.

— Ну... — з наступною спробою вона відкинула голову, і хлопцеві губи торкнулися шиї. Дівчина верескнула: — Ой, лоскотно! — і почала жартома відштовхувати залицяльника.

Він продовжив свою справу, вона смикнулася сильніше, пара похитнулася і зачепила портфель, від чого той впав у самісінькі хащі. Побачивши, що сталося з його сакральним символом, Клим одразу відпустив дівчину і кинувся на порятунок.

— Що ти наробила?! — обурено вигукнув він.

— Я? — не зрозуміла Маруся. — Я нічого не робила, я просто стояла, це ти намагався щось робити.

— Не жартуй! — він простягнув руку, дістався нею до ручки портфеля, вхопив і раптом зупинився.

— Що таке? — не зрозуміла Маруся.

— Подряпається, — стурбовано відповів Клим. — Це ж не якась дешева парусина. Це шкіра! А шкіра дряпається.

— Ну то й що?

Клим поглянув на неї з докором:

— То й що? А якби сукню порвати, ту, що на манекені у вітрині, ти б її купила? Теж сказала б «то й що»?

Дівчина опустила очі. Клим відпустив портфель і почав уважно вивчати особливості розташування гілок, щоб витягти свій скарб неушкодженим.

— Чекай, може, з іншого боку? — запропонувала Маруся, обійшла кущ і теж взялася видивлятися.

— Як приємно бачити молодих людей, що у наш час цікавляться ботанікою! — почувся раптом голос просто над ними.

Молоді люди виструнчилися. На стежці стояв ставний чоловік із борідкою клинцем та горбкуватим носом, на собі він мав старорежимний сюртук та краватку.

— Ми тут... — почав Клим, обтрушуючи коліна.

— Дозвольте відрекомендуватися, — чоловік доброзичливо і щиро усміхався. — Рейнгард Олександр Людвігович[72]. Маю честь бути директором цього саду.

— Маруся, — кивнула дівчина з-поза куща.

Клим ніяково промимрив:

— Шпакуватий.

— Вас цікавить ця рослина? І не дивно. Це елеутерокок колючий, його ареал — Далекий Схід. Росте зазвичай у лісах, але наш степовий клімат йому підійшов.

— Отож-бо й воно, що колючий, — пробурчав Клим.

— Ви студенти? — запитав директор.

— Ні, — приязно усміхнулася йому Маруся.

— Тим краще. Бо студентів сюди приводять, особливо ботаніків та географів, викладачі вчащають, а от звичайної публіки поки що мало. І це, я вам скажу, зрозуміло. Що цікавить сучасну молодь? Заводи! Електростанції! Греблі! Розмах! — він смішно жестикулював, намагаючись показати масштаб індустріалізації. — А, між іншим, рослини були і залишаються найдавнішими мешканцями Землі. Ми з вами підемо, підуть наші онуки, а деякі рослини будуть рости так само, як росли за часів Юрського періоду.

Маруся дивилася на Клима, очі її сміялися.

— Звісно, наш ботанічний сад іще зовсім молодий, куди йому тягатися з Харковом чи Києвом, але це перший сад, відкритий за радянської влади, а це означає, що ми у Катеринославі розвиваємо науку...

— У Дніпропетровську, — виправив Клим.

— А, так, у Дніпропетровську. Пробачте старого за старорежимні назви, я, розумієте, звик. Ми з братом приїхали сюди у вісімнадцятому році, коли гетьман Скоропадський видав указ про заснування університету... — директор раптом зупинився. — Ой, стара моя голова! Мабуть, Скоропадського теж не треба згадувати!

Клим уважно глянув на старого:

— Краще не згадувати, принаймні з такого приводу.

— Зрозуміло, — кивнув директор. — Одним словом, коли ми приїхали з Харкова, тут заснували університет і я почав завідувати кафедрою ботаніки, а Леонід — ембріології. Тоді я подумав, а чим Катерино... тобто Дніпропетровськ гірший за Харків? Чому б нам не мати свого ботанічного саду? Тим більше, що наше місто ніколи не пасло задніх у ботаніці. Ви знаєте, де було створено перший квітковий календар у імперії?

Маруся зробила зацікавлені очі.

— Невже у нас? — здається, вона навмисно затягувала розмову з нудним дідом, щоб отримати сатисфакцію за портфель.

— Точно! — радісно відгукнувся той. — Я іще застав живим Івана Яковича Акінфієва[73], який його зробив. А його праця «Рослинність Катеринослава» разом із гербарієм на 1200 рослин отримала медаль на Всесвітній виставці у Парижі, уявляєте? Сам Іван Якович був нагороджений за неї орденом Святої Анни, — директор зітхнув. — Але тепер про це теж краще не говорити. Бачите, навіть квіти — це суцільна політика.

Клим кидав на дівчину розгублені погляди, і вона зрештою зглянулася на німі прохання хлопця.

— Дякуємо вам за цікаву розповідь, — Маруся підійшла до старого і ніжно взяла його за лікоть.

— Та хіба це розповідь? — обурився той. — Хочете, я вам покажу нашу оранжерею — оце насправді цікаво!

— Ми, мабуть, відриваємо вас від роботи, — не запитала, а радше запевнила Маруся директора і, щойно той спробував заперечити, додала: — Робота не терпить, давайте я вас проведу.

Із цими словами дівчина повела химерного старого стежкою, охоче киваючи на кожну його фразу. Клим супроводив пару очима й одразу ж узявся рятувати свого портфеля із чагарів, нещадно дряпаючи пальці об численні колючки, що росли ніби навмисно донизу. Клятий далекосхідний кущ легко пропускав здобич досередини, але тримав міцно, не даючи витягти її назад. Боротьба була довгою і кривавою. А коли завершилася і Клим переконався, що світла шкіра портфеля на відміну від пальців не отримала жодної подряпини, Маруся вже повернулася. Вона була сама.

— Він мені нагадав мого директора. Дмитро Іванович теж, як занудить за своїх козаків, не хоче нічого чути і не відчуває часу.

Почувши про Яворницького, Клим нашорошив вуха.

— Ну а як у тебе з ним, знайшла спільну мову? — обережно запитав він, облизуючи поколоті пальці.

— Знаєш, певно, не моя все-таки справа цей старий мотлох, усі ці брудні черепки, іржаві шаблі, кобзи. А він закопався по самі вуха.

— По вуха? повів головою хлопець. — А що він робить цілий день. Мабуть, листи пише?

— Пише, чи як він каже, шкряботить, — дівчина сердито махнула рукою. — Коли у смітті своєму не копається.

— І отримує, мабуть, листи...

— Я не знаю, — Маруся смикнула плечима. — Біля нього весь час крутяться якісь підозрілі елементи.

— Підозрілі елементи? — перепитав Клим, боячись пропустити якусь деталь.

— Так, — зітхнула безнадійно Маруся. — Наприклад, ця Біднова, що її судили у справі СВУ. Питається, що така людина робить у експедиції Дніпрельстану?

— Біднова? Ану, давай докладніше, — Клим насупив брови. — Це дуже важлива інформація.

Сєдов сидів на стільці, займаючи фактично весь вільний простір кабінету, але все одно примудрявся бути непомітним. Якби не сухий голос, що рипів усіма нотами старого іржавого механізму, можна було б пройти поруч і не озирнутися. Климові він нагадував богомола, що їх у дитинстві ловив із хлопцями — начебто велика комаха, а не відрізниш від звичайного патичка.

Вайсман поїхав на операцію — боротися з черговою синагогою, тому можна було говорити, нікому не заважаючи.

— Ви, юначе, повинні враховувати національні особливості малоросів, — Сєдов тримав свої тонкі руки на колінах, і лише ворушіння пальців видавало. — Зазвичай малорос старанно служить імперії, але саме ця старанність може перетворити його на ворога.

— Як це? — не зрозумів Клим.

— А дуже просто. У своїх стараннях він часто шукає, як зробити краще замість того, щоб робити, як сказано. І саме ці пошуки кращого потім переростають у пошуки правди, а це — пряма дорога до зради.

— Щось ви дуже складно висловлюєтеся.

Клим крутив у руках ручку, однак це не допомагало зосередитися. Думки так чи інакше відлітали до Марусі. Сєдов зіщулив очі за скельцями пенсне.

— Ну, візьміть хоч би того самого Еварніцкого. Здавалося б, молодий чоловік волею долі отримав добру освіту, але замість того, щоб вивчати Фінляндію, як йому порадив попечитель Харківської освіти генерал Максимович, взявся до своїх козаків.

— А що поганого у вивченні козаків? — не зрозумів Клим.

Сєдов розтягнув тонкі губи в усмішці.

— Пізнаю малороса! Будьте певні, Еварніцкій думав так само. Що поганого у козаках? Імператриці присягнули? Так. Переяславську раду хто зібрав? Козаки. З турками хто воював?

— Ну, — Клим згідно кивнув.

— Ну і результат, — тонкі пальці старого затарабанили по коліну. — Він почав вивчати козаків і швидко довивчався до націоналізму. А гетьман Мазепа? Вже який був вірний царів слуга, і в результаті все одно знюхався зі шведами. Бо всі ці вуса, оселедці та шаровари тільки здаються смішними. А насправді за ними приходять інші, зовсім не смішні речі.

— Але у нас зараз царів нема, — поспішив заперечити хлопець.

Пальці Сєдова зіграли чергову гаму на коліні.

— Смію зауважити, що Еварніцкій став націоналістом не вчора, а ще за імператора Олександра третього. Влада міняється — інтереси лишаються вічно.

Остання фраза категорично не сподобалася Климові.

— Що це ви маєте на увазі — влада міняється?

— А те й маю. Я, юначе, почав служити імперії, коли був таким, як ви. І нині служу. Дарма, що вона вже називається СРСР, — він блиснув скельцями пенсне, немовби відповідаючи на обурений погляд співрозмовника. — Ну добре, хай буде республіка. Якщо вам не подобається слово «імперія», хай буде республіка. Це нічого не міняє. Велика Росія — явище, яке стоїть понад словами і понад епохами.

Він замовк, вивчаючи реакцію Клима, а той у свою чергу розгубився і не знав, що сказати.

— Не турбуйтеся, юначе, я все розумію, — хихотнув Сєдов коротко, неначе всередині у нього зламалася соснова гілка. — Чому мене обтрусили від нафталіну, призначили жалування і прислали до вас? Тому що виникла потреба. Настав час боротися з націоналістами, а хто це вміє краще за Сєдова?

Клим слухав його і не міг зібрати думки. З одного боку, те, що казав старий, було звичайним імперським охвістям, але з іншого — якщо старого прислали з Харкова, значить, їм там видніше. Брянський завод теж був імперіалістичним, а тепер дає метал радянській республіці — то, може, і старі кадри можуть придатися, не тільки заводи.

А Сєдов тим часом розплів пальці, підняв руки з колін і взявся протирати своє пенсне.

— Добре, перейдемо до справи. Що у вас сьогодні є на Сивого? Тобто Еварніцкого.

Клим зітхнув, поліз до портфеля та видобув звідти ще зовсім тоненьку теку. Сєдов здивовано звів брови.

— Ви носите документи з собою?

Клим зашарівся:

— Так вийшло.

— Юначе, — голос Сєдова став іще сухішим. — Я вже не кажу, що це порушує всі правила — і у Департаменті поліції, де я мав честь служити, і у Державному політичному управлінні, де служу тепер, справи зберігаються у сейфі і лише у сейфі. А чому? У портфелі ви можете їх загубити, вас можуть банально пограбувати, і що тоді? Слідчий може захворіти, звільнитися, навіть померти, а справа має залишитися.

Ти диви, старе опудало ще й повчає, подумав Клим, але вголос сказав по-діловому:

— На сьогодні маємо інформацію від технічного працівника Мануйловича про зв’язок із махновцями та німцями, а також, — він замислився, — відомості про те, що в музеї збираються політично неблагонадійні фігури, засуджені у справі СВУ.

— А що таке СВУ? — поцікавився Сєдов.

— Спілка визволення України, — пояснив Клим. — Терористична організація.

Сєдов повернув пенсне на носа і знову заплів пальці навколо коліна.

— Я би радив передусім завести собі постійного інформатора в оточенні Сивого. Малороси схильні до двоєдушності. Плітки, інтриги — їхня стихія. Тому серед працівників музею обов’язково знайдеться людина, що хоче отримати таємну владу над своїм начальником. І саме вона стане вашим найкращим агентом.

Клима почали дратувати повчання старого стручка, і він сказав:

— А то я без вас не здогадався б.

— Чудово! — потер руку об руку Сєдов. — І хто ж це? Цей, як його, Мануйлович?

— Мої агенти — моя справа, — огризнувся Клим.

— Слушно, — погодився Сєдов. — Але я сподіваюся, це не та дівчина, що з нею я вас зустрів на вулиці?

Клим опустив очі.

— Я помітив, що, окрім службових, ви маєте до дівчини й особисті почуття, у такому разі я б не радив тримати її біля Сивого.

— Це ще чому? — обурився Клим.

Сєдов знову посміхнувся та поліз до кишені за портсигаром — як завжди, коли збирався щось розповісти:

— Бо у стосунках із молодими гарними дівчатами Сивий має великий досвід.

Арфа у дівочих руках звучала урочисто, навіть велично, а голос, низький та глибокий, виводив слова:

Відкриті плечі продовжували хвилястий рух рук по струнах, немовби фізично поєднуючи слова, що народжувалися у дівочих грудях, із музикою, що линула з арфи. Цією картиною не можна було не милуватися, і першим поціновувачем її був батько дівчини, старий, але все ще романтичний поет Яків Щоголів[74]. Гості теж віддавали належне музиці, а серед них і тридцятип’ятирічний Дмитро Яворницький, який стояв зовсім поруч із виконавицею.

Останні акорди арфи були перервані овацією, дівчина вдячно опустила голову, проте очі її і далі з-під лоба ловили кожен порух серед слухачів, а вушка, приховані довгими локонами, чули кожен вигук «Браво!».

— Шановні друзі! — Яків Щоголів вийшов наперед. — Дозвольте від нас усіх подякувати автору цієї прекрасної музики, справжньому чарівнику звуків Миколі Віталійовичу Лисенку!

Микола Лисенко, моложавий, модний і елегантний, зробив крок уперед, вклонився, притиснувши руку до грудей, і своєю чергою взяв слово:

— Дякую за компліменти шановному господарю, до того ж і автору слів цієї пісні Якову Щоголеву!

Аплодисменти посилилися — попри те, що дім Щоголевих не міг вмістити багато публіки, тут вона була добірна і вдячна. Дівчина, яка відчула, що увага більше їй не належить, підвелася від інструмента і підійшла до батька, який нагородив її поцілунком. Очі дівчини зупинилися на Яворницькому.

— Тату, відрекомендуй мене своєму гостеві.

— Та ви ж знайомі! — підвів густі брови поет.

Яворницький усміхнувся:

— Сказати щиро, Ліза так розквітла за ці роки, що й мені видається майже незнайомою, порівняно з тим дівчиськом, яке я знав ще кілька років тому.

Дівчина задоволено повела головою і нетерпляче смикнула батька за рукав:

— Ну!

— Добре, — знизав плечима Щоголів і слухняно, але дещо розгублено промовив: — Це історик Дмитро Яворницький, якого я маю честь звати своїм другом.

Дівчина, ніби і справді вперше бачила, окинула поглядом струнку постать і відкрите обличчя Яворницького та рішуче простягнула руку, до якої той, приймаючи гру, одразу схилився, щоб поцілувати.

— Так це від ваших лекцій про Запоріжжя божеволіють усі харківські жінки? Я починаю їх розуміти.

Щоголів засміявся:

— Не тільки жінки, Лізонько, але й сиві чоловіки, як оце я. Дмитре Івановичу, ця молода зухвалиця і справді є моєю донькою Єлизаветою, яку ви прекрасно знаєте.

Ліза присіла у майже непомітному кніксені, але очі її уважно вивчали Яворницького.

Не припиняючи веселощів, Щоголів взяв її попід руку:

— Ти своїм поглядом пропалиш у Дмитрові Івановичі дірку. А він, між іншим, одружений, що жінка скаже? Займися краще іншими гостями, ну а ми ще раз подякуємо нашому високому київському гостю за чудову музику.

Поки друзі долали зовсім невеличку відстань вітальнею, дівчина не зводила погляду з молодого археолога, аж він відчув це й обернувся. Задоволена ефектом молода кокетка відвела очі, усміхнулася і сховалася за спинами гостей.

— Здоровенькі були, пане отамане! — Лисенко обійняв історика як старого знайомого. — Які це вітри занесли такого гостя із великих столиць до нашої скромної неньки-України?

— Які там столиці... — Яворницький скрушно махнув рукою. — Якби не листи з України, якби не друзі, я б там вовком завив.

Композитор недовірливо зіщулився:

— А я чув, що ви справжньою знаменитістю стали. Марко Лукич про ваші суботки просто легенди розповідає. Кажуть, навіть Рєпін вас малює.

— Та ну, малює! — Яворницький розвів руками. — Один раз, та й не лише мене, — він схилився до вуха композитора і стишив голос. — Іллі Юхимовичу знадобилася лисина графа Алєксєєва, гофмейстера. Ну той, звісно, не погодився — де це бачено, малювати лисину. Довелося мені відволікти увагу графа на старі монети, а Рєпін тим часом прилаштувався ззаду і зробив малюнок.

— Хитро! — зауважив Лисенко.

— Та ж хитро. Але Рєпін так добре намалював, що Алєксєєв свою лисину на картині одразу й впізнав, хоч, мабуть, не часто себе бачить ззаду.

Микола Віталійович гучно пирснув, а Щоголів усміхнувся і поклав руку на плече приятеля:

— Він, до речі, зараз у Харкові й обіцяв сьогодні завітати. Ти ж його з тих пір не бачив?

— Ні.

— Ну от і побачитесь, — поет по-батьківськи похлопав історика по спині.

— Він мене вб’є.

— Буде видно. Ну а поки не вбив... — Яків Щоголів розвернувся до публіки і підвищив голос: — Шановне товариство, дозвольте показати вам свій новий вірш!

Гості одразу зааплодували:

— Просимо! Просимо!

— Дякую, — він звів очі, немовби пригадуючи, і прокашлявся:

Голос його зробився тихим, замріяним, слова текли повільно, немовби щойно народжувалися у вустах:

Щоголів підняв руку, немовби зупиняючи неминучі у такій ситуації аплодисменти:

— Я хочу присвятити цього вірша своєму другові, закоханому в українські степи історику, справжньому козакові Дмитру Яворницькому.

Отут уже всі зааплодували. Плескала й Ліза, яка невідь звідки виникла просто поруч з об’єктом своєї цікавості. Дівчина високо підняла руки, декольте на її сукні відкрилося, вигідно підкреслюючи зваби юного тіла. Дмитро Іванович трохи зашарівся, чи то від уваги публіки, а чи то від обріїв, що відкривав викот дівочої сукні. Опанувавши себе, він вклонився на два боки й окремо господарю, дякуючи за поетичний подарунок.

— Тато якщо вже говорить про когось, то тільки компліментами, — Ліза підняла обличчя до свого старого-нового знайомого.

— Він романтик не тільки в поезії, але й у душі, — усміхнувся той. — Але мені здалося, що дочка успадкувала значну долю батькового романтизму.

Тим часом попід стіночкою обережно, щоб не потурбувати гостей, просотався слуга і щось прошепотів на вухо господарю. Той кинув промовистий погляд у бік Яворницького і поспішив до дверей, у яких вже намалювалася кремезна фігура катеринославського предводителя дворянства. Він був при параді та орденах, як і годилося придворному сановнику. Довгі козацькі вуса додавали солідності цьому поважному чоловікові. Але уважний спостерігач міг би помітити над лисиною, яка донедавна прикрашала своїм блиском голову графа, невеличкий німб із ріденького сивого волосся.

— Пробачте, я вас залишу на хвилинку, — вибачився Яворницький перед Лізою. — Як кажуть кобзарі: що буде, то буде, а ти собі грай, — він зітхнув і з приреченим виглядом рушив до новоприбулого.

Тим часом той завершив привітання з господарем і, обвівши поглядом залу, тут-таки побачив сповнену каяття фізіономію історика. Господар тактовно відступив, а Яворницький схилився в поясі і негучно, щоб не привертати уваги публіки, промурмотів:

— Не бийте, пане отамане! Біс поплутав. Їй-право!

— А біса того не Іллею Юхимовичем звали? — зіщулився предводитель катеринославського дворянства.

— Якби не він, я б ніколи...

— Обоє рябоє, — махнув рукою Алєксєєв. — Дорослі вже, а поводитеся як балбєси-гімназисти. Ви хоч не кажіть нікому про цей конфуз.

— Що ви! — зробив страшні очі Яворницький. — Як ви могли подумати!

— Ну то й добре, — предводитель дворянства взяв повний голос: — Як ваше петербурзьке життя-буття?

— Ой, і не кажіть, Георгію Петровичу. Вчепилися у мене, дихати не дають. Думав в університеті прилаштуюся, але магістра захистити не дозволили. Через те, що я буцімто український самостійник.

Алєксєєв нахмурився:

— Самостійник, кажете?

— А зараз навіть у дівочому інституті працювати заборонили. Читаю публічні лекції, тим і рятуюсь. Від чого тікав з України, те й отримав у столиці.

— Недобре це, — промимрив придворний. — Напевне, і поліція вами вже займається?

— Не знаю.

В іншому кінці зали за співрозмовниками у пів-ока спостерігала Ліза Щоголева, стоячи у компанії завсідниць світських заходів, які жваво обговорювали видатну новину — золоту медаль, що її у Парижі отримав дивовижний Амурський міст через Дніпро на рівні з іншим дивом світу — ажурною Ейфелевою вежею. Проте увага жіночого товариства не може бути зосереджена цілком на одній темі.

— Мабуть, жінка у цього Яворницького справжня красуня, — безневинним голосом зауважила у простір Ліза.

— Варвара Петрівна? — уточнила сусідка.

Питання влучило у ціль.

— Та яка там красуня! Чисто гуска.

— Та й не показуються вони разом ніде.

— А як показуватися, коли разом не живуть? Він же у Петербурзі.

— Ну що ж ви хочете від шлюбу без взаємності?

— Як це, без взаємності? — здивувалася Ліза.

— Кажуть, він іншу кохав, та мати не благословила.

— А ще кажуть, що змусили його взяти цю Варвару Петрівну мало не силою.

— Слухайте ви їх. Тільки я одна знаю правду.

— Яку таку правду?

— А таку. Закохалася у нього молода вдовиця. Така, як і він, — археолог.

— А хіба бувають жінки-археологи?

— Він про неї навіть у журналі статтю написав. Красуня, яких світ не бачив.

— Не вигадуйте.

— Боже збав! Так, кажуть, Варвара Петрівна, як узнала про цю археологиню, то пішла до сільської відьми...

— Соромно вам таке казати.

— Соромно? А чого ж це його землею на розкопах завалило? Просто на очах у тої, другої. Бачите сиву чуприну? Це з того дня.

Тим часом Алєксєєв, який щиро перейнявся долею молодого, як він висловився, балбєса, вів далі:

— То що я вам скажу, Дмитре Івановичу! Їхати вам треба з Петербурга. І якнайдалі.

— Добре сказати їхати. А жити на що? Хто мене з таким поголосом на роботу візьме?

— Тільки не всюди на поголос зважають, — граф замислився на кілька секунд. — Я поклопочуся про місце для вас десь на околицях. Там, де кожна людина сьогодні на вагу золота. А за кілька років шум вляжеться, і повернетеся. Чуєте?

— Дякую, Георгію Петровичу, але...

— Слухайте мене! — рішуче перервав співрозмовника Алєксєєв. — Поїдете без розмов. От тільки подібні справи при дворі швидко не робляться. Це ще півроку як мінімум. Протримаєтеся?

— Спробую, — зітхнув Яворницький. — Мене Рєпін умовляє ескіз «Запорожців» Третьякову продати для галереї.

— Ескіз? — з-під брів предводителя дворянства вилетіла блискавка.

— Він його написав ще до знайомства з вами, — поспішно запевнив історик.

— Ну тоді продавайте...

— Дякую.

І спітнілий від хвилювання Яворницький схилив голову у поклоні.

Побачивши, що вельможна аудієнція завершена, Ліза одразу ж залишила компанію світських пліткарок, хоч розмова тільки набирала обертів. Зробивши елегантну дугу залою та зронивши кілька слів кожному гостеві, вона нібито мимоволі опинилася поблизу Яворницького і, зустрівши його погляд, запитала стиха:

— Вам не настогидли ці старі гриби з орденами і без?

— Не... не знаю, — розгубився Дмитро Іванович.

— Може, ходімо в сад, на свіже повітря? — вона дивилася просто в очі.

— Ходімо, — погодився Яворницький, де-факто позбавлений вибору.

Це ліжко, певно, давно не бачило такого кохання. Шаленство почуттів давно не рвало його простирадл, а подушки не приховували стогонів. Та й кімната явно скучила за щирими почуттями, що сповнювали повітря, за пахощами кохання, за тихим щасливим сміхом.

Він і вона не могли відірватися одне від одного, і навіть коли впали знесилені, ноги їхні залишилися сплетеними, а руки пестили шкіру партнера.

— Лізо, що ти зі мною зробила?

— Нічого нового, Дмитрику. Здається, так робили всі наші предки, інакше б не було нас.

Він звівся на лікті і вільною рукою почав перебирати її локони, що падали на груди.

— Але ж я одружений, хіба батько не попереджав?

— Мені вже розповіли про твою дружину.

Він зітхнув:

— Це правда. Ми з Варварою вже кілька років не разом. Вона каже, що не може жити у квартирі лахмітника, серед викопаного із землі старого сміття.

— А це твоя квартира?

— Я живу тут, коли буваю у Харкові. І господарі люб’язно зберігають дещо з моїх речей.

— Ти хочеш сказати, що оці книжки у шафі, оце все — твоє?

— Так.

— І саме це твоя дружина називала старим сміттям?

— Виходить, що так.

— Дивно. Дружина має перш за все поділяти захоплення чоловіка, — якось дуже серйозно зауважила дівчина.

І ця раптова серйозність, неначе сокира, зависла над ложем.

— Але що ж це виходить — одружений чоловік скористався відсутністю дружини, щоб звабити довірливу дівчину... — очі Яворницького теж стали серйозними.

Вона усміхнулася:

— Це ще хто кого звабив!

— Що ж ми тепер батькові скажемо? — він помітно спохмурнів.

— Ти шкодуєш? — насупилася вона.

— Ні, що ти! Але ж...

— Жодних але! Що зробиш — не розробиш, так мене нянька навчала. Тобто ти собі як хочеш, а я не шкодую, що спізнала тебе.

— І я, звісно, не шкодую!

— Ото і все. Розкажи мені краще, як ти живеш.

Він знизав вільним плечем:

— Ну, як живу... Як усі. Пишу наукові роботи, книжки, а влітку їжджу копати старі могили.

— Ой, як цікаво! А мене візьмеш із собою?

— Візьму! — пообіцяв він, і одразу почав думати, що скаже колегам по експедиції.

— А де ти пишеш свої роботи?

— Зазвичай у вітальні.

— Серед таких книжок, — рука її показала на книжкову шафу.

— Так, — підтвердив він і додав: — Я їх навіть іноді читаю на ніч.

— Можна я подивлюся? — вона вислизнула з ліжка і просто як була підійшла до шафи.

Взяла один з фоліантів, погортала важкі жовтуваті сторінки, поставила назад, а тоді пальчиками, немовби по струнах арфи, пробіглася корінцями.

— А це що? — показала вона на музичний інструмент, що стояв у кутку.

— Кобза, — пояснив він. — Ти що, кобзи не знаєш?

— Бачила, але не грала, — вона нахилилася до струн. — До арфи подібна... Можна спробувати?

Він був вражений її безпосередністю і не міг відірвати очей від жіночого тіла.

— Пробуй.

Вона підняла нелегкий інструмент, вмостилася на стільці та поставила кобзу на своє біле стегно. Потім торкнулася струн.

— Так, який тут лад виходить?

Вона пробіглася пальцями сюди-туди, потім підкрутила кілька колків.

— Лізо, я можу розлучитися з Варварою, якщо...

— Жодних якщо, — похитала головою дівчина. — Навіть за умови розлучення з дружиною батько ніколи не погодиться віддати мене за тебе.

— Чому?

— Знаєш, попри те, що у віршах він лишається романтиком, у своєму звичайному житті стільки разів обпікався, що не хоче дочкам такої долі. Жінка повинна мати надійного чоловіка, так він каже.

Дівчина взяла пасмо волосся і притиснула попід носом, так що утворилися довгі вуса.

— Ну що, схожа я на кобзаря?

— Не дуже, — усміхнувся він.

Вона знову взялася перебирати струни, немовби пригадуючи якусь мелодію.

— І як же тепер буде? — врешті запитав він.

— Що значить, як? Ти ж вивчаєш козаків! Коли це козак думав, як буде? Козак живе одним днем! Слухай, — дівочі пальці вправно забігали по струнах: —

Старий кобзар співав, сидячи на камені, а поруч із ним вмостилися двоє друзів — Яків Новицький та Дмитро Яворницький. Приятелі не просто так грілися на сонечку — Новицький тримав у руках блокнот і ручку — головні інструменти кожного етнографа.

— А звідки ця пісня, діду? — поцікавився Яворницький.

— Як молодий був, мене старі навчили, а я молодих навчу.

Яворницький усміхнувся, схилився до друга і стиха зауважив:

— Це вірш нашого друга Якова Щоголева.

Новицький навіть бровою не повів:

— А старі де цю пісню взяли? — запитав він у кобзаря.

— Від старших, — впевнено пояснив той. — А ті від морських людей.

— Від морських людей? — перепитав Новицький і черкнув щось у записнику.

— Звісно, — кобзар дивився сліпими очами кудись у простір, немовби розмовляв із кимось далеким у небі. — Наші люди пісень скласти не тямлять.

— А морські тямлять?

— Морські тямлять, — запевнив кобзар.

— А що це за морські люди? — поцікавився Яворницький.

— Ну як... — старець зітхнув і набрав у груди повітря, як перед новою піснею. — Давно це було. Тоді люди ще не доробили панщини, а Мусій став виводити їх з Єгипки.

— Мусій, це, певно, Мойсей, — пошепки припустив Яворницький.

— То першими йшли євреї, за ними цигани, а далі ще якісь люди, — вів далі кобзар завчені слова. — Передні вийшли, а задніх водою залило. Вони тепер живуть у Синьому морі, складають пісні, списують на камені і кидають нам на берег.

Ручка Новицького просто літала сторінками блокнота.

— Ти диви! — підохотив Яворницький. — А хто ж ті камені може прочитати?

— Чумаки, — запевнив кобзар. — Один чоловік з наших служив матросом у Марнополі, то, каже, п’ють горілку чумаки та на камінь дивляться, п’ють та дивляться. А тоді давай співати бурлацьких.

— Марнопіль — це де? — пошепки запитав Новицький.

Яворницький знизав плечима:

— Маріуполь, чи що.

А кобзар не зупинявся:

— Окрім морських людей, пісні ще складали запорожці, їхні пісні — найкращі. Але запорожці вимерли, і тепер лише чумаки пісні приносять.

У цю хвилину на дорозі почувся стукіт копит, і друзі обернулися. Здіймаючи куряву, до них наближався екіпаж, запряжений двійкою коней.

За спиною кучера виднілася жіноча фігура у дорожньому капелюшку. Яворницькому стиснуло груди у передчутті. Він навіть підвівся, миттєво втративши цікавість до сліпого музики. За хвилину екіпаж уже спинився поруч.

— Лізо! — Дмитро кинувся назустріч. Дівчина просто з підніжки впала у його обійми.

— Дмитрику! — вона припала до його запилюженого обличчя.

— Якове, це... — Яворницький так і не вигадав, що має сказати другові, тому зупинився, але той тільки махнув рукою та відвернувся, щоб не заважати.

— Ти приїхала до мене на розкопи? — запитав Дмитро.

— Ні, — вона похитала головою. — Я приїхала попрощатися.

— Як це, попрощатися? — не зрозумів він. — Ми ж іще навіть не привіталися.

Дівчина у відповідь лише сумно усміхнулася.

— Що сталося? — стривожено подивився Яворницький.

— Мене віддають заміж.

— Як це, заміж? За кого?

— За князя Шаховського. Все, як у казці — він старий, але багатий.

Яворницький розгубився, а потім рубонув повітря рукою:

— Цього не буде! Я зараз же поїду до Якова Івановича! Я...

Але дівчина поклала пальчик йому на вуса:

— Здається, батькові хтось розповів про нас. Тому що він твого імені чути не хоче.

— Але я...

— Усе вирішено, Дмитрику. Наше кохання було казковим, хай по-казковому і закінчиться.

— Хіба ж це по-казковому?

— А хіба ні? Принц, лихий батько, старий князь.

— Але принц одружений.

— От бачиш! Так що не треба нікуди їхати. Я завжди кохатиму тебе!

Вона випручалася з його обіймів і зробила крок до екіпажу.

— Як, ти вже їдеш? Не залишишся?

— Ні, Дмитрику, я вже заручена. Це було б нечесно.

Вона примружила очі, немовби збираючись із духом, а потім різко обернулась і одним рухом вискочила на підніжку екіпажу.

Яворницький довго проводив очами куряву, що здіймалася слідом за колесами, врешті махнув рукою і стиха проспівав собі під носа:

Осінній вітер зазирав у всі шпарини, тому перехожі щільніше застібали плащі. Вечір наставав усе раніше, і над ґанками будинків де-не-де запалювалися лампи. Тільки вони та гавкіт собак дозволяли зорієнтуватися на темній вулиці.

Саме у таку пору Дмитро Яворницький крокував до будинку свого друга, принаймні він сподівався, що друга, поета Якова Щоголева, до будинку, де заховали тепер його кохання. Навіщо він ішов туди? На що розраховував? Але серце закоханого не знає логіки і не відає слова «розрахунок».

Шнурок дзвінка на дверях Щоголева смикнувся, всередині почувся брязкіт. Згодом зашаруділи підошви.

— Хто там? — пролунав старечий голос, і у шпарині повернувся ключ.

На порозі стояв старий слуга Щоголевих, який знав у обличчя всіх друзів, товаришів та навіть усіх членів їхніх родин. Але очі старого не зблиснули, побачивши, безперечно, знайоме обличчя.

— Перекажіть Якову Івановичу, що до нього прийшов Дмитро Яворницький.

— Яворницький? — перепитав слуга, немовби недочувши, потім зітхнув і сказав: — Дмитре Івановичу, із сумом мушу повідомити, що вам відмовлено від дому. Яків Іванович не хоче вас у себе бачити.

— Як це? — здивуванню Яворницького не було меж.

— На жаль, більше нічого не можу сказати.

Слуга не сховався у дверях хіба що з особистої поваги до гостя. Так вони й стояли один навпроти одного, поки нарешті Яворницький не усвідомив всю безглуздість ситуації. Він кивнув і зробив крок назад. Слуга відповів кивком і повільно зачинив стулку. Історик залишився на вулиці. Ще деякий час він стояв на ґанку, намагаючись усвідомити, що відбулося. Ніколи і ніхто ще не відмовляв йому від дому, а тим більше — людина, що називала другом.

А проте у такому стоянні не було жодного сенсу. Врешті Дмитро Іванович обернувся і пішов вулицею геть.

— Пане Яворницький! Зачекайте!

Його наздоганяла жінка у білому фартушку, плечі були загорнуті у хустку — вочевидь, вона не мала часу зодягти хоч би плащ.

Дмитро Іванович зупинився. Жінка тримала в руках конверт.

— Пані Ліза знала, що ви прийдете і веліла передати вам, — вона простягнула листа і зазирнула чоловікові в обличчя.

Той узяв конверт, неначе сновида.

— Чуєте, це вам лист від пані Єлизавети.

Яворницький кивнув. Втративши надію на те, що прочитає щось у його очах, жінка махнула рукою:

— Ну то я побіжу, щоб наш пан не помітив. Бо буде лаятись.

Яворницький ще раз кивнув, і поки жінка бігла назад до чорного ходу, з якого була вислизнула, він так і стояв із конвертом у руці. Лише потім підніс його до очей і відкрив. Аркуш було списано знайомим почерком, але для того, щоб прочитати, Яворницькому довелося повернутися до ліхтаря на ґанку.

«Любий Дмитрику! — писала Ліза. — Батько довідався про все, і про нашу останню зустріч теж. Він не тямить себе від гніву. Слухати мене не хоче. Він тричі прокляв тебе і звелів забути твоє ім’я! Але я все одно любитиму тебе, хоч би навіть накликаю на себе Божий гнів. Прощавай навіки. Твоя Л.»

Яворницький стояв на осінньому вітру і знову перечитував ці слова: «тричі прокляв... прощавай навіки».

Думка про агента, яку закинув у Климову голову Сєдов, ніяк не хотіла відпускати. І справді — хто може ним стати? Мануйлович? То він по-п’яні все переплутає, а може, і зайвого скаже, сполохає підозрюваного. Намагатися завербувати когось із музею? Без досвіду можна все завалити. З іншого боку, Маруся, яка працює поруч з Яворницьким, і без вербування розповідає про все, що бачить та чує. Чим не агент?.. От тільки якщо їй сказати, що вона — агент, що він використовує їхнє кохання для службових цілей... Страшно навіть подумати, що буде. Ні, Маруся ніяк не годиться на роль агента. Але хто тоді?

Думки не давали спокою. Клим навіть пішов у коридор, щоб спробувати ногами «виходити» ідею, як це роблять герої книжок, але не допомогло. А з іншого боку — якщо він отримує від Марусі інформацію, як довести начальству, що вона правдива? Інша справа, коли агент сам пише про те, що бачив чи чув.

Врешті-решт ноги самі понесли хлопця до кабінету, всадили за стіл, руки взяли чвертку плакату із закликом до будівельної кооперації і написали на звороті: «Розписка. Я, Марія Глинська, добровільно погоджуюся співпрацювати з органами Державного Політичного Управління...». Очі прочитали написане і відсахнулися. Так не можна! Чому? Вона ж і справді добровільно все розповідає. Але... але ж це... Що це? Це... Одразу помітно, це його почерк!

Клим зім’яв папір, поклав його у попільничку та підпалив. А поки полум’я поїдало написані слова, ліва рука забрала з правої ручку, обмакнула у чорнила та вивела кривим, але розбірливим почерком: «Розписка... обіцяю зберігати державну таємницю, не розголошувати довірену мені інформацію... Повідомлення буду підписувати псевдонімом...».

Тепер це вже інший почерк, не його. Добре, що в інституті навчився писати лівицею — коли футбольним м’ячем зламав був два пальці, бо стояв на воротах. Він критично роздивився написане. Що не так? Перевіряти ніхто не буде, а якщо перевірятимуть — у крайньому разі він завжди зможе попросити Марусю повторити свої розповіді для начальства. Якщо писати правду, не вигадувати — ніхто нічого не втратить. І держава отримає своє, і він отримає своє, і Маруся залишиться при своєму. А цей папірець — лише формальність, яка нічого не міняє. Все одно повідомлення будуть підписані псевдонімом.

Клим замислився, який псевдонім обрати, і пригадав, що Яворницький називав Марусю Мамаєм через її прізвище. Мамай — це найкращий варіант, він ще й приховує стать агента.

Ліва хлопцева рука вивела на папірці «Мамай». Потім поставила дату та підписалася «Глинська».

От тепер добре.

Клим узяв чисту теку, поклав до неї розписку, потім на обкладинці написав уже правою рукою «Глинська». Замислився, перекреслив і виправив «Мамай». Тека зникла у портфелі — її вже точно не варто було зберігати у шафі.

На порозі виріс Вайсман, у руках він тримав дві пляшки з написом «Водка» і цифрами «50» під ним. Урочисто поставивши свій вантаж на стіл, він сказав:

— Потрібно відкинути помилковий сором і прямо, відкрито піти на максимальне збільшення виробництва горілки! Хто це сказав?

— Товариш Сталін! — відповів Клим, який вивчив цю фразу ще на інститутській лаві.

— Слава товаришу Сталіну! — тихо і серйозно проголосив Вайсман.

Клим зняв склянку з карафки та дмухнув усередину, здуваючи неіснуючий пил.

— З чого такі розкоші? — запитав він.

А Вайсман уже видобував із бездонних кишень своїх галіфе закуску, та не просту, а шмат копченої грудинки, сир, кілька помідорів та білий хліб.

— Ого! — здивування Клима не мало меж.

— А ти думав! — підняв палець угору Вайсман, тоді засунув руку у другу кишеню і видобув звідти ще одну склянку.

— Сила! — видихнув Клим.

— Наливай! — скомандував Вайсман, а сам почав краяти великими незграбними шматками м’ясо.

Клим налив по півсклянки.

— Ну що, за товариша Сталіна! — промовив Вайсман, і Клим моментально підскочив зі стільця.

Перші сто грамів Вайсман випив одним духом, тоді понюхав грудинку та почав жадібно кусати її. Клим не зміг наслідувати приклад старшого товариша і ледь споловинив свою дозу.

— Наливай! — скомандував той.

Клим слухняно виконав наказ.

— Ну, за товариша Краукліса!

Вони цокнулися, і знову Вайсман вихилив склянку до дна. Після чого відгріб папери на край свого столу та всівся просто на стільницю.

Климові горілка зразу вдарила в голову, тому він почав жадібно їсти — сир, м’ясо, помідори, все без розбору.

— Так а що сталося, товаришу Вайсман? — запитав він з набитим ротом.

— А сталося, Климе, те, що мені оголосили подяку і нагородили премією. Зрозумів?

— Оце так! — Клим підняв угору великий палець. — А за що?

Вайсман із шумом втягнув носом повітря.

— За успіхи у боротьбі із юдаїзмом, — він потер чоло, немовби звільняючись від якоїсь думки. — Макес[75] на животі Мене, єврея, нагородили за боротьбу з юдаїзмом!

Клим нарешті проковтнув усе, чим набив було рот.

— І що? — запитав він, не розуміючи, до чого хилить старший товариш.

— А нічого! — махнув рукою Вайсман. — Наливай.

Клим слухняно налив по третій. Тут уже Вайсман не одразу перекинув у себе склянку, а ковтнув, як нормальна людина.

— Розумієш, студенте, юдаїзм для єврея — це його я, і не друге, а перше. Ти можеш бути з сефардів, ашкеназів чи мізрахі, можеш знати іврит чи ні, але якщо ходиш до синагоги, ти єврей, — Вайсман подивився кудись у стелю, немовби шукаючи потрібних слів, і раптом запитав: — «Гренаду» знаєш?

— Вірш? — уточнив Клим.

— Ну так. «Гренада, Гренада, Гренада моя...» Мойша Шейнкман жив у комуні на розі Садової та Козачої, поруч зі мною. А зараз — знаменитий поет. А їдише копф!

Від горілки у Климовій голові все перемішалося, і він запитав:

— А хто такий Мойша Шейнкман?

Вайсман засміявся:

— Це ж Свєтлов, Михайло Свєтлов, той, що написав «Гренаду».

— Та ви що? — не повірив Клим.

— А ти не знав? Він тоді зі своїм дружком Епштейном у нас у Катеринославі баламутили, — Вайсман зіщулився. — Чекай, та ти Епштейна теж повинен знати. «Ми сини батрацькії, ми за новий лад, Щорс іде під прапором за Країну Рад».

— Пісня про Щорса? — впізнав Клим. — Михайло Голодний?

Вайсман знову хихотнув:

— Голодними тоді вони бували, це точно. Тому Мойша і взяв собі таке прізвище — Голодний.

Клим вирячився:

— Так і він теж... цеє...