Справа Сивого

— Дмитрику, ти мені так красиво писав про місто-перлину, столицю і науковий центр. А виявилося, що насправді це брудні руїни, завалені камінням вулиці, голодранці і запилюжений пустир із сільським ярмарком.

Вона примружилася, дивлячись в очі супутника.

Той почухав потилицю.

— Умієш ти за шкіру сала залити. Тільки треба враховувати, що тут ще зовсім недавно була війна. А центральний Сіабський ринок зруйнував попередній губернатор — так він покарав місцеве населення за повстання. Хоч насправді це твоїх слів ніяк не заперечує. Усе правда.

— І все одно я ані краплі не жалкую, що сюди приїхала, — дівчина облизнула солодкі від меду губи, і відвідувачі, що все ще не зводили з неї очей, одночасно гучно зітхнули.

Яворницький озирнувся розгублено, а Ліза засміялася — здавалося, вона була задоволена враженням, яке справляла на публіку.

— Не знаю, як надовго тебе вистачить серед цієї убогості. Бо сам я ще не скоро зможу повернутися, — замислено підсумував історик. — Коли Георгій Петрович Алєксєєв, пам’ятаєш, ти назвала його старим грибом на прийнятті у батька, де ми з тобою... — він запнувся. — Ну, словом, він клопотався для мене про це місце, за що я дуже вдячний. Бо тоді і справді був у великій скруті. А от тепер інколи думаю, чи не вийшло так, що це — добровільне заслання... — Тут він раптом зістрибнув з помосту і вдарив себе по лобі: — Чоловік!

— Що сталося?

— Той, що їхав з тобою у поїзді.

— І що? — розгубилася від несподіваного повороту дівчина.

— Я згадав, де його раніше бачив, — Яворницький озирнувся, нахилився до неї і стишив голос: — Його прізвище Сєдов, він у мене в Петербурзі на квартирі з обшуком був і, здається... здається, приїхав сюди по мою душу.

— Колезький секретар Веніамін Купріянович Сєдов. Прибув із дорученням із Петербурга.

— Чекайте.

Секретар зробив помітку у своїй книзі і вказав гостю на шкіряну канапу біля дверей.

Приймальня туркестанського генерал-губернатора була оздоблена в суворому англійському стилі, що не могло не вражати візитерів, око яких більш звикло бачити у місцевих інтер’єрах східне буяння кольорів, обрамлене блиском золота або срібла. Іншим предметом здивування допущених до аудієнції першої особи краю було те, що він приймав відвідувачів не у службовому кабінеті, а вдома — у великій резиденції, що стояла серед парку, сповненого екзотичними рослинами, але впорядкованому в англійському стилі з акуратними алеями, постриженими кущами та смарагдовою, попри пекло туркестанського літа, травою.

Людей у приймальні було досить, щоб зрозуміти, що в очікуванні аудієнції доведеться провести не одну годину. Однак Сєдов, якому у Петербурзі навіть снитися не могли візити до сановників такого рангу, готовий був чекати, скільки треба. Він умостився на жорсткому сидінні диванчика поруч із бороданем середнього віку у світлому літньому кітелі-полотнянику.

Більшість у приймальні становили військові та чиновники. Сєдов вправним оком оцінив еполети та зірки на комірцях і одразу відчув себе маленькою піщинкою в океані, дрібним нікчемою, що зайшов не в ті двері. Адже наймолодшим за чином серед усіх був його сусіда-бородань, на комірних нашивках якого блищала велика зірка — ознака статського радника, чиновника 5-го класу, «вашого високородія». Решта мали по дві-три таких зірки. Єпископ у чорному клобуку розмовляв про щось із бравим вусанем у генеральській формі з двома зірочками на еполетах. Сєдов, який лише нещодавно отримав чин 10-го класу — колезький секретар, — рефлекторно затиснувся у самий куточок, щоб не конфузитися на очах високоповажного товариства.

Щоправда, присутні були й міські обивателі — чотири вилицюваті бородані, які ревниво поглядали один на одного. А проте постава і вбрання видавали в них гільдійних купців — цілком звичних відвідувачів високих приймалень. Бородань-інородець у дорогому шитому золотом халаті та об’ємному білосніжному тюрбані улесливо посміхався всім — місцеві жителі добре відчувають, що таке влада. А дві шикарно вдягнуті жінки, що сиділи біля вікна, вели між собою невимушену бесіду, зовсім як у світському салоні.

Поки Сєдов боровся із дрижаками, що в результаті спостережень опосіли його спітніле тіло, бічні двері розчинилися, і до приміщення твердим упевненим кроком зайшла сухувата висока жінка у коричневій сукні простого крою з дорогою брошкою на грудях. Пані біля вікна одразу припинили розмову і повернулися до нової дійової особи. Те ж саме зробили і решта гостей. Жінка злегка кивнула всім головою і попрямувала до секретаря, який поштиво підвівся при її наближенні.

Кинувши погляд на папери, вона стиха щось зауважила — що саме, Сєдову розібрати не вдалося, а от відповідь почулася досить чітко.

— Йєс, міс Горн.

Англійка? Це виглядало дивним у такій глушині. А дама оглянула приймальню й, уточнивши щось у секретаря, рушила прямісінько до петербурзького гостя:

— Яке є ваше діло? — запитала вона різким голосом.

Сєдов підскочив з канапи — поведінка англійки не залишала сумнівів у високих її повноваженнях.

— З вашого дозволу, депеша з Петербургу для його превосходительства.

Міс Горн вимогливо простягнула долоню, і столичному гостю не лишалося нічого іншого, ніж видобути з кишені казенний конверт із печаткою Департаменту поліції та віддати його наполегливій дамі. Втім, вона не стала вивчати написи:

— Ви можете йти назад.

— Як це, йти? — розгубився Сєдов. — Мені треба... Я повинен... — і врешті знайшовся: — Через секретність справи найважливіша її частина може бути повідомлена тільки мною особисто.

Англійка зупинилася.

— Секретар буде доповідати, — кинула вона через плече і попрямувала просто до панянок біля вікна.

— А конверт?!

Міс Горн більше не наділила його увагою, а з таким самим неприступним обличчям звернулася до відвідувачок. Поки вони курликали між собою англійською, Сєдов ревниво стежив за своїми документами і заспокоївся лише тоді, коли побачив, що, йдучи разом із дамами до бічних дверей, англійка поклеїла конверт на край секретарського столу.

— Дружина? — поцікавився він тихенько у сусіда.

Той так само неголосно відповів:

— Гувернантка. Олександр Борисович опікується малолітньою племінницею і тримає іноземну гувернантку, — побачивши здивування на обличчі співрозмовника, додав: — Це Туркестан, любий мій. Тут свої порядки. Звикайте.

Сказати чесно, їдучи до Ташкента, Сєдов не мав жодних планів на візит до губернатора. Максимум його амбіцій — особиста передача циркуляра до рук шефа місцевого жандармського управління, адже статус столичного гонця давав це право. Так воно на початках і сталося, однак, ознайомившись із документами, жандармський генерал-майор раптом повернув їх.

— Я, ласкавий пане, взяти у вас папери у такому стані категорично не можу.

Слова ці так вразили Сєдова, що він не стримався:

— Як це, не можете?.. Ой, пробачте, ваше превосходительство, — і почервонів чи то від обурення, а чи і справді від каяття.

— Жодним чином не можу. Адже справа стосується чиновника з особливих доручень генерал-губернатора, — він благоговійно підняв палець угору.

— І що ж мені тепер робити? — знову вийшов за рамки службової поштивості колезький реєстратор Сєдов.

Жандарм замислився.

— А ви який інтерес у цьому ділі маєте?

— Я його веду, ваше превосходительство.

— Ведете? — він із недовірою глянув на непоказного чиновника. — І самі приїхали? Що ж, похвально... — генерал замислено покрутив вуса. — А робити вам треба ось що. Коли ви вже самі ведете справу, треба йти до генерал-губернатора і просити його особисто визначити долю підлеглого. У нас тут не столиця, знаєте. У нас кордон імперії, і все підкоряється насамперед військовій доцільності. А військами командує хто? Правильно. Олександр Борисович Вревський[113]. Губернатор Туркестану. Тож вам до нього, до нього. Про аудієнцію я поклопочуся.

Так звичайний колезький реєстратор і опинився у приймальні генерал-губернатора з листом на ім’я голови жандармського управління, на що, Богу дякувати, не звернула уваги прискіплива гувернантка.

А між тим, прийом уже почався, і першим за високоповажні двері був допущений пишновусий генерал. На превеликий подив, він довго в кабінеті не затримався, і наступним вельможний поріг переступив єпископ. Сєдов зрозумів, що черговість аудієнцій встановлено за табелем про ранги, і його скромний десятий однозначно визначає чергу у хвості, хіба що раніше за купців та інородця.

Треба зауважити, що початок прийому вніс певне пожвавлення в атмосферу приймальні. Відвідувачі почали голосніше спілкуватися між собою, і Сєдов зі здивуванням почув, що його сусід завів розмову з візаві малоросійським наріччям. Вони чомусь ані краплі не нітилися такого свого дивацтва, та й решта відвідувачів не звертали на це жодної уваги, так само, як на англійську гувернантки. Сєдов тривожно озирнувся і про всяк випадок відсунувся від небезпечного сусідства.

Так минули півтори години. Черга порядно розтанула — губернатор умів давати раду відвідувачам. Щоправда йому трохи посприяла у цьому і міс Горн, яка ще двічі з’явилася у приймальні і прорідила чергу на двох гостей купецького стану. Столичне походження ніяк не просунуло Сєдова у черзі, тому двері губернаторського кабінету відчинилися перед ним, коли у приймальні залишилися тільки обивателі та бородань у халаті.

— Дозвольте, ваше превосходительство! — Сєдов зупинився біля дверей, чекаючи на запрошення пройти далі, але воно не надійшло.

— Що це ви мені привезли? — підняв голову від столу губернатор.

— Циркуляр департаменту поліції, з вашого дозволу. Стосовно діла Еварніцкого Дмитра Івановича.

— Циркуляр, — пробурчав Вревський. — І що ви мені накажете робити з цим циркуляром?

— Я... — Сєдов намагався підшукати слова, які б не роздратували невдоволеного сановника. — Оскільки справа стосується вашого чиновника, то в жандармському управлінні відмовилися без вашого наказу...

— Так, — губернаторські губи розтягнулися у задоволеній посмішці. — І ви прийшли цього наказу просити.

— Річ у тім, що пан Еварніцкій є таємним українофілом і дуже небезпечним організатором малоросійського елемента. Малороси мають небезпечну властивість...

— Тільки не розказуйте мені про малоросів, — Вревський підвівся з-за столу і сперся двома руками на його поліровану поверхню. Поза ця явно не обіцяла співрозмовнику нічого хорошого. — Я п’ять років мав честь командувати штабом Одеського військового округу. Та й тут у мене, крім інородців, кожен третій — малорос. Так що ж я маю на догоду твоєму відомству тепер усіх їх під наглядом тримати? А?! І ще смію нагадати, що у мене тут війна. З самим англійцем війна!

Губернатор зробив патетичну паузу, і Сєдов поспішив вставити у неї свою репліку:

— Я не смію казати про всіх. Тільки про Еварніцкого.

— Тільки про Еварніцкого, кажеш?! — зіщулився Вревський. — Ну добре, давай тільки про Еварніцкого. Бо про Еварніцкого не лише ваш департамент мені зі столиці пише.

Сєдов нашорошив вуха, а сановник простягнув руку на дальній край столу, взяв і підніс до очей папірець.

— Божою милістю, Ми, Олександр третій, Імператор і Самодержець Всеросійський, Цар Польський, Великий Князь Фінляндський і прочая, і прочая, і прочая, — він у півока глянув на відвідувача. — Повеліваємо нагородити колезького асесора, молодшого чиновника особливих доручень при Туркестанському генерал-губернаторі Дмитра Еварніцкого орденом Св. Станіслава III ступеня. Серпня тридцятого дня 1893 року.

Сєдов вислухав ці слова, як вирок.

— Але ж це не означає... — спробував слабко заперечити він.

— Означає! — грохнув кулаком по столу Вревський. — Кому мені накажете вірити, указу Його Імператорської Величності чи грамотці департаменту поліції?

Столичний гість безсило опустив голову.

— Можете іти.

Сєдов повернувся до приймальні абсолютно знищеним. Він автоматично кивнув секретарю, що з професійною цікавістю вивчав обличчя тих, хто виходив з кабінету, — це допомагало зрозуміти, у якому настрої перебуває шеф.

Подумати тільки! Еварніцкій став чиновником восьмого рангу! Високоблагородієм! І це лише за рік після того, як тинявся без роботи у Петербурзі. А до того ж отримав Станіслава на грудь — звісно, орден не аж, але такий, що дає право на пенсію і до якого зазвичай приводять десятиліття бездоганної служби. Самому Сєдову до такого ордена ще служити й служити.

Неначе сомнамбула, він ішов прохолодною алеєю англійського парку. «Війна з самим англійцем!», — лунали у голові патетичні слова губернатора. Цікаво. Війна з англійцем, а приймальня, парк — усе в англійському стилі. І у приймальні розпоряджається англійка — не знати, чия вона там гувернантка... І малороси. Губернатор їх знає, бо п’ять років служив в Одесі. Знає і роздає чини та нагороди — це ж, либонь, за його представленням Еварніцкого Станіславом нагородили. Бо кожен третій навколо нього — малорос. У своїй Малоросії вони тихі, як миші. А тут, на окраїні, — страшні люди, які тримаються одне одного, протекціонують, опікають і захищають. Кожного окремо можна підкорити або розчавити, але варто лише на мить відвести пильне око імперії, у якої і без того багато справ, вони одразу розправляють плечі і починають кучкуватися, балакати по-своєму, співати пісень, ба й гірше — згадувати колишні вольності.

І їх ще називають природними підданими! Природні бунтівники, природні зрадники — от хто такі малороси. Їхнє існування само по собі є загрозою великій Росії!

З такими думками колезький асесор Сєдов ішов до поштової станції, вперше відчуваючи свою безпорадність та безсилля всього Департаменту поліції.

— Лізонько, ми їдемо до Варшави! — Яворницький влетів до вітальні, підхопив дівчину на руки і закружляв кімнатою.

Та зойкнула від несподіванки, але пручатися не стала, терпляче дочекалася, поки чоловік поверне її на підлогу, а тоді перепитала:

— Якої Варшави? Поясни, будь ласка.

Дмитро Іванович всадовив дівчину на канапу, а сам прилаштувався на стільці навпроти.

— Я тобі не казав, щоб не зурочити. Пам’ятаєш, як мене до Львівського університету запрошували, але по службі не відпустили?

— Ну.

— Ну так от. А недавно мене запросив до Варшави Іван Якович Рудченко[114]. Знаєш такого?

Дівчина заперечливо покрутила головою.

— Та знаєш. Це який Іван Білик. Брат Панаса Мирного.

Дівчина байдуже повела плечима.

— Ну добре, Бог із ним. Вони з братом обидва служать у фінансовій галузі. Іван Якович очолює зараз Варшавську казенну палату. Ми з ним списалися, і він запросив мене до себе чиновником. А я на вус львівську історію намотав, сам подавати прохання не став, а звернувся до наших козаків. Коли їздив до Ташкента, зайшов до Сукачова, — він зазирнув у очі дівчини і, не побачивши розуміння, пояснив. — Це земляк наш, суддя, який допомагав мене сюди прилаштувати. — Яворницький зробив паузу, але вираз обличчя Лізи не змінився. — Ну, словом, він взявся залагодити справу по своїх каналах. І сьогодні я отримав листа.

Яворницький витяг із кишені конверта і тріумфально підняв його догори.

— Там, у канцелярії губернатора теж є наші, і вони примудрилися оформити усе не відставкою зі служби, а переводом. Я б до таких хитрощів ніколи не додумався. Словом, за два місяці ми їдемо до Варшави. Чуєш? Не Україна, звісно, але значно ближче до дому. І там нарешті мине твоя хандра. Ми зможемо приїхати до батька, вимолити у нього пробачення, я отримаю розлучення, і все буде добре. Чуєш?

Дівчина кивнула.

— Ну от і домовилися. І треба вже потрошку починати збиратися. Це тебе теж відволіче.

Він підвівся зі стільця і попрямував до стелажу, заваленого старими тарілками і дзбанами різного ступеню побитості.

— Це все віддамо до музею. Ти знаєш, якщо я і буду про щось жаліти, то тільки про те, що не встигну його відкрити. Бо тільки працюючи над музейною колекцією, я відчував тут себе щасливим.

— Правда? — уточнила дівчина й очі її звузилися.

— Так, — Дмитро Іванович усміхнувся. — Напевно, я і справді лахмітник. Права була Варвара Петрівна. Дивлюся на цю кераміку чи килими, чеканку, і жаль стискає серце, як подумаю, що з цим усім доведеться розлучитися. А яка тут різьба по кістці! Афросіабська культура, тимуриди — це так несхоже на моїх козаків. Але так захопливо! Якби можна було, забрав би це все із собою, чесне слово.

— Так забирай. Якщо це все, що потрібно тобі для щастя.

Замріяний Яворницький не почув металу у дівочому голосі.

— Як я можу, це ж куплено на казенні гроші. Колекція майбутнього музею, — він обернувся до дівчини і взяв її за руки. — колись Його відкриють, але ми вже будемо далеко.

— Ти будеш далеко, — уточнила Ліза і підвелася з канапи.

— Що сталося? — Дмитро Іванович розгублено опустив руки. — Чому ти так говориш?

— Тому що тобі, крім оцих твоїх колекцій, нічого не потрібно.

— Лізонько, ну навіщо це знову. У Варшаві тобі знайдеться компанія, і ти не нудьгуватимеш.

— Я не поїду.

— Ну, припини, — Яворницький взяв дівчину за плечі і зазирнув у обличчя.

— Я не поїду до Варшави, — чітко, розділяючи кожне слово, мовила вона.

— Як це, не поїдеш?

— Послухай уважно,— Ліза повела плечима, щоб звільнитися від чоловічих рук. — Це не скандал. Я усе вирішила. Якби не Варшава, усе виглядало б, ніби я тебе кинула. А так ми просто роз’їдемося кожен своєю дорогою.

— Як роз’їдемося? — підвів брови Дмитро Іванович.

— Роз’їдемося, — дівчина опустила очі. — Я не для того тікала від чоловіка, щоб скучати під замком. Я не пташка, щоб сидіти у клітці. І не тимуридська ваза, щоб стояти у вітрині. Я людина.

— Так хто ж тебе тримає під замком?

— От і не тримай! — Ліза нетерпляче тупнула ногою. — Я і без того біля твоїх черепків пропустила найцікавіше.

Яворницький вирячив очі:

— Найцікавіше? Що ти маєш на увазі?

— Війну.

— Тебе цікавить війна?

— Мене цікавить життя, а не скніння біля старого мотлоху.

Дмитро Іванович сумно похитав головою.

— Зрозуміло.

— Дмитрику, не ображайся, — Ліза взяла чоловіка за руку. — Я колись тобі казала, що з мене не вийшло княгині. А тепер от не вийшло й археологині. Цієї твоєї Анастасії... як її, Карцової.

Брови історика злетіли догори. А дівчина зазирнула йому у обличчя:

— Я тебе люблю, але не хочу відчувати себе музейним експонатом. Розумієш?

Яворницький розгублено кивнув.

— Ну, і що ти надумала?

— Я іду з військовою експедицією на Памір. Сестрою милосердя.

— Ти збожеволіла!

— Можливо, — Ліза замислено опустила руки. — А може, навпаки, одужала. Я, між іншим, встигла вже медичні курси закінчити, а ти за своїми колекціями навіть не помітив.

— Війна розбудила у тобі Валькірію, — підсумував історик. — А я гадав, ми разом служитимемо Кліо.

— Пробач, що розчарувала.

— Це ти пробач, — Яворницький притиснув дівчину до грудей і заспівав напівпошепки: —

Ліза крізь сльозу усміхнулася.

— Не відріжуть. Тут запорожців нема.

— Бережи себе, — прошепотів Яворницький і ще міцніше обійняв тендітний дівочий стан.

Перемоги соціалізму необхідно відзначати так, щоб усі вороги заздрили. Але кожне свято може стати джерелом провокацій, тому й оберігати пролетарську владу під час відзначення перемог треба пильно та невсипуще.

Під час урочистого відкриття нового Мерефо-Херсонського мосту Климові випало працювати у натовпі — адже там легко заховатися провокаторам і терористам. Саме тому велику частину пролетарів, що прийшли вітати новий успіх соціалістичного будівництва, складали працівники та агенти ДПУ, перевдягнуті у цивільне.

Звісно, з цивільним одягом Клим проблем не мав, бо й досі залишався у статусі практиканта, а тому на форму розраховувати не міг. Але для більшої переконливості він вирішив запросити з собою Марусю — а що, хлопець прийшов на свято з коханою, цілком природньо. Дівчина охоче погодилася, бо й справді новий міст був подією — від самого дитинства вона пам’ятала бетонні палі, що стирчали з води, немовби прохаючи про допомогу. Їх поставили якраз перед війною, і зрозуміло, що далі все зупинилося. Лише радянська індустріалізація зсунула справу з місця.

Новий міст геть не був подібний до старого, Амурського. Великі арки, немов готичні вежі, здіймалися догори, їхнє плетиво було завішане червоними транспарантами. «Міст у комунізм», «Хай живе Світова Революція», «Індустріалізація — наша відповідь Чемберлену» — довжина нового мосту дозволила розмістити практично всі модні гасла.

Люди радісно усміхалися — особливо ті, що жили на Самарі і тепер могли вільно переїздити на правий берег.

На мосту була влаштована трибуна для високих гостей з нової-старої столиці — Києва. Очікували навіть самого Власа Чубара, голову Ради Народних Комісарів. Маруся захотіла просунутися ближче і потягла за руку Клима, але той випручався:

— Я не можу. Якщо хочеш — іди сама.

Очі дівчини зробилися круглими від здивування.

— Чому це раптом?

— Бо не можу, — вперто сказав Клим.

— Ну, не вигадуй. Ти ж мене сам запросив!

— Запросив, але мушу бути у своїй зоні, — прохопився він і одразу пожалкував про це.

— Зоні? — здивувалася дівчина.

— Тихше! — зашипів на неї Клим і почав озиратися, чи не чує їх хтось із колег. — Я на роботі, — сказав він пошепки, нахиляючись до дівочого вуха.

— На роботі... — у її голосі забриніло розчарування. — Тоді навіщо мене запросив?

— Ну як, — він не знайшов що сказати. — Так воно природніше.

— Що природніше? — не зрозуміла Маруся.

— Ну, коли хлопець із дівчиною. Менше звертає уваги на себе. Розумієш?

— Здається, розумію, — дівчина подивилася йому в очі. — Ти запросив мене не тому, що хотів бачити, а щоб прикритися мною.

— Чому це прикритися? — обурився Клим. — Зовсім не прикритися. Просто... так воно природніше.

Він заплутався і почервонів.

— Вогонь любові запашний тільки мить! Потім на ньому починають варити борщ, — промовила Маруся, немовби декламуючи.

— Який борщ? — не зрозумів Клим.

— Звичайний, червоний. Це Підмогильний. Роман «Місто».

Клим не любив, коли його виставляли дурником, і тому огризнувся:

— До речі, твій Підмогильний виявився боротьбистом. Його заарештували. І того другого поета, як його...

— Поліщука? — злякано запитала Маруся.

— Во-во. Поліщука. Я тебе попереджав, що вони проти лінії партії, бо хотіли Дніпропетровськ назвати Січеславом? А тепер їх будуть судити.

— Який жах! — дівчина не могла добрати слів, як і всі у випадках, коли йшлося про арешти, тому замовкла, потупившись у землю.

Клим теж деякий час мовчав, потім вирішив, що кохану треба якось розворушити — все-таки на свято прийшли. Але, як на гріх, нічого не спадало на думку.

— Шпакуватий? — раптом почувся голос над вухом.

Клим інстинктивно виструнчився, як перед начальством, але поруч стояв професор Танатар[115], його колишній улюблений викладач з Гірничого.

— Так точно, Йосипе Ісааковичу. Шпакуватий.

— А що вас давно на лекціях не видно?

— Закінчилися мої лекції, — винувато знизав плечима Клим. Перед очима професора він знову відчув себе недбалим студентом.

— Прикро, прикро. У вас була явна схильність до геології.

— Не вийшло.

— А що зараз поробляєте?

— Працюю, — ухилився від відповіді Клим. — А у вас що нового?

Професор, як і всі науковці, легко заводився, коли йшлося про предмет його досліджень.

— Та от, здав нарешті книжку про корисні копалини Дніпропетровської області. Ґрунтовна вийшла робота. А уранову тему в мене забрали.

— Як це, забрали? — здивувався Клим. — Ви ж першим знайшли його в нас.

— Уран виявився занадто важливим мінералом для того, щоб його розробляв цивільний професор, — у голосі Танатара звучала образа. — Але це я вже говорю зайве. Забудьте.

— Забуду, — пообіцяв Клим.

— Хто це? — запитала Маруся, коли професор відійшов. Як у всіх жінок, цікавість у ній перемагала образу.

— Професор Танатар, мій колишній завкафедрою геології.

— Він єврей? — поцікавилася дівчина.

— Чому це ти так вирішила?

— Ну як? Прізвище. І ти його Ісааковичем назвав.

— Він караїм, — пояснив Клим. — Чудовий викладач. Мій улюблений. У нього на лекціях сиділи, як у кіно.

— Жалкуєш, що кинув інститут? — співчутливо запитала Маруся.

— Трошки, — зізнався Клим. — Особливо коли згадую деяких професорів. Був у нас один дивак, Маковський[116]. Уявляєш, загубив золотого годинника, яким його нагородили за видатні заслуги, а потім виявилося, що годинник упав йому у чобіт, і професор цілий день шукав скрізь, а що у чоботі щось лежить, не помітив. А іншим разом повісив на кафедрі табличку: «Професор приймає з 4-ї години», десь пішов, повернувся та цілу годину стовбичив під цією табличкою, бо забувся, що це його власний кабінет, і чекав на четверту.

Маруся засміялася.

— Уявляєш? — Клим відчув, що дівчина відходить від образи, і наддав: — А коли на ювілей Гірничого до нас приїхав сам Петровський, то на урочистому засіданні професор Маковський налив із графина води йому у капелюх замість склянки.

— Та ну! — не повірила Маруся.

— Слово честі! Всеукраїнському старості — у капелюх.

— І що зробив Петровський?

— Посміявся. Бо професор Маковський відомий забудько. Але й відомий вчений.

Маруся довго і щиро сміялася, і Клим охоче акомпанував їй, задоволений, що образи залишилися позаду.

— А як твій академік? — запитав він, коли веселощі вгамувалися.

— Та не дуже. Сумує.

— Чому?

— Друга поховав.

— Якого?

— Романченка. Трохима Миколайовича. Ну, ти його бачив колись у музеї, він до Дмитра Івановича приходив.

Оце маєш! Клим відчув себе так, немовби й сам щось втратив. Трохим Романченко — він же був ключовою фігурою розслідування, з нього, можна сказати, все почалося. Він у Губвидаві забезпечував видання літератури для заколотників — і раптом таке фіаско. Картина, так добре намальована на папері, зазнала першої втрати.

У канцелярії ДПУ на Клима чекало два листи. Перший — довгоочікувана відповідь з Мінська. Клим відкрив конверт, пробіг очима короткий текст, надрукований на друкарській машинці. «Пічета Володимир Іванович відбуває покарання у вигляді заслання на 5 років у віддалені райони СРСР».

Клим присвиснув. Білоруські товариші виявилися швидшими за нього. Наступний лист був відповіддю з Харківського управління ДПУ. У ньому повідомлялося, що викликати на допит голову історичної секції Комісії Дніпрельстану Синявського Антона Степановича не є можливим, оскільки означений Синявський терміново звільнився з посади і відбув у невідомому напрямку. Іще гірше.

— Таки злякав я його.

— Кого? — спитала молода канцеляристка, але Клим не відповів.

Бо якщо врахувати, що точно так у невідомому напрямку у пошуках роботи поїхав їхній із Сєдовим попутник Василь Чапленко, інший фігурант справи, батько співачки Сокіл-Рудницької, Іван Сокіл, так само, як і Пічета, відбував нині термін заслання, кобзар Богуславський сидів під слідством на Кубані, а друг Яворницького Трохим Романченко помер, список із двох колонок, що лежав у портфелі, починав тріщати по швах.

— Просто як таргани розбігаються, — продовжив свою думку Клим.

— Хто? — в очах канцеляристки читалося здивування.

— Підозрювані. Той помер, цей сів, той утік...

— Обертатися треба швидше, — повчально сказала дівчина за стійкою і повернулася до обробки кореспонденції.

— Обертатися треба швидше, — машинально повторив Клим і раптом зірвався з місця, неначе підстрелений.

Вихором залетів він до кабінету, видобув з портфеля справу Яворницького, не звертаючи уваги на присутність Сєдова, який супроводив це докірливим поглядом, і сів писати рапорт на ім’я начальника Дніпропетровського обласного відділу ДПУ Краукліса з пропозицією негайно заарештувати всіх членів терористичної організації істориків та літераторів, які не встигли померти, сісти чи в інший спосіб утекти від правосуддя.

Після поїздки до Петриківки Маруся відчула незрозумілу симпатію до свого директора. Незрозумілу, тому що він залишався тим самим — старорежимним, відсталим та закоханим у древній мотлох, проте дивним чином це припинило дратувати. А серед самого мотлоху раптом почали знаходитися речі, розписані візерунками, схожими на петриківські, що на них вона раніше не звертала уваги. Мало того — у купах старих лахів дівоче око стало помічати чудові зразки вишивки та ткацтва. Деякі речі Маруся навіть приміряла на себе — звісно, щоб ніхто не побачив, бо комсомолці не личить грішити речезнавством, для сучасної людини музей — це передусім історія ідей, а не брухт.

З іншого боку, і Дмитро Іванович після цієї подорожі почав частіше усміхатися, заговорював з підлеглою на різні теми, розповідав усілякі цікавинки, тому коли раптом запросив сходити на виставку до Художнього музею, вона не відмовилася і навіть не здивувалася, а сприйняла це як належне.

Прогулянка видавалася неблизькою, Маруся запропонувала сісти на трамвай, але Дмитро Іванович любив ходити пішки, тому вони почимчикували вздовж проспекту до Половиці, де у колишньому Українському домі, як його звали містяни, розташувався Художній музей.

— А ви знаєте, Марусю, що за будівництво цього дому господаря мало не посадили в тюрму?

— Господаря? В тюрму? — здивувалася дівчина. — Але ж у царські часи всім правили поміщики та капіталісти. Це вони садили в тюрми революціонерів, а не їх садили.

Дмитро Іванович усміхнувся, як завжди, у вуса:

— І революціонерів садили, і капіталістів. Бо Володимир Миколайович за теперішніми мірками був саме капіталістом.

— Який Володимир Миколайович?

— Хрінников. Ви чули, що цей дім називають домом Хрінникова?

Маруся кивнула.

— Так отож, на його місці колись стояв старий будиночок, і його господар ніяк не хотів виїздити. Тоді Володимир Миколайович найняв підйомний кран і просто зняв із нього дах.

— Боже! — Маруся сплеснула руками. — Тобто, пробачте, не «Боже», а «овва», я ніяк не відвикну від деяких старорежимних словечок.

— Я так само, — Яворницький знову сховав усмішку у вусах.

— І за цей дах його посадили в тюрму?

— Ледь не посадили, але, слава Богу, знайшовся у Харкові добрий адвокат, який заладнав усе і справа завершилася штрафом.

— Мабуть, великі гроші заплатив адвокатові?

— Та вже не маленькі. Тільки не йому. Бо адвокатом був покійний Міхновський[117], і він забажав, щоб замість гонорару Хрінников пожертвував гроші на українську газету.

— І той пожертвував?

— Авжеж. Він і мені потім допоміг видати книжку про Шевченка.

— Капіталіст? — здивувалася Маруся. — Як так? Шевченко ж боровся з кріпацтвом!

Яворницький розвів руками — мовляв, самі бачите.

— Але насправді добре, що ваш капіталіст все-таки збудував цей дім, бо тепер він служить пролетарському мистецтву, — після деяких роздумів підсумувала дівчина.

— Нині все і всі служать пролетарському мистецтву, — підтвердив Яворницький дещо сухо.

— А ви знали його? — поцікавилася дівчина.

— Хрінникова? Звісно. Дружина його один час завідувала нашою «Просвітою». Племінниця Галя Мазуренко чудово малювала, так що, можливо, колись у домі дядька ми побачимо і її роботи, — Дмитро Іванович зітхнув. — Я, до речі, теж трохи доклався до його будівництва. Але зараз я познайомлю вас із людиною, яка робила панно для нашого з вами музею.

— Він бере участь у виставці? — запитала Маруся.

— Я бачив його ім’я на афіші. Ну а щоб перед давнім знайомцем не виглядати старим грибом, сухим і нікому не потрібним, запросив вас за компанію.

— Що ви говорите, яким іще грибом! — обурилася Маруся. — Ви чудовий директор, і академік, і художник.

— Ну, який з мене художник!

— Не кажіть! Щоб розгледіти ці малюнки з Петриківки і дати їм раду, треба бути справжнім художником.

— Для цього достатньо бути просто колекціонером.

— І той кобзар по дорозі називав вас батьком.

— Це він як подяку за десятку на дорогу.

— Не прибідняйтеся!

Дівочий голос став суворим, і Дмитро Іванович жартівливо підняв руки:

— Добре, не буду.

Знайомець, на виставку до якого поспішав Яворницький, виявився гострооким сорокарічним дядьком із бровами врозліт. Він обійнявся задавнім приятелем, потім професійним оком художника кинув по Марусиній фігурі так, що примусив її трохи зашарітися. Щоб здолати незручність, вона сама зробила крок уперед і простягнула долоню:

— Маруся Глинська.

— Юхим Михайлів[118], — він церемонно поцілував її ручку, і це примусило дівчину почервоніти ще більше. — Волію не тиснути жінкам руку, хіба що більш нема чого потиснути.

— Що? — насупилася Маруся.

— Жарт. Звичайний жарт, — запевнив той. — Ми, художники, сприймаємо жіноче тіло дещо інакше, я би сказав, більш функціонально.

— Що ви маєте на увазі? — брови на Марусиному обличчі продовжували показувати суворість.

Ситуація ставала напруженою, але раптом з іншого кінця зали почувся голос:

— Дмитре Івановичу!

Усі обернулися. До них притьмом, практично бігом, наближався немолодий уже чоловік із довгим волоссям та чорними вусами, очі його прикипіли до Яворницького, і той розкрив обійми:

— Миколо!

— Дмитре Івановичу, який я радий вас бачити!

— А я вже думав, що вас остаточно засмоктало столичне життя.

Поки тривали вітання, Маруся вивчала незнайомця. Років із шістдесят, але ще міцний, а проте у рухах рук та м’язів обличчя був помітний злам, неначе всередині тіла відкрутився якийсь важливий ґвинтик.

— Миколо, знайомся, це Юхим Михайлів, чудовий художник, — чоловіки потиснули руки. — Це Маруся, моя помічниця. А це, Марусю, і справді багатогранна особистість, не те, що я грішний. Бо Микола Кіндратович справжній актор, справжній режисер, поет і письменник.

— Та годі вже, Дмитре Івановичу, мене хвалити!

— Я не хвалю, я правду кажу. Марусю, знайомся. Микола Вороний[119].

Дівчина простягнула було руку для потиску, і раптом плеснула себе по стегну:

— Микола Вороний? Невже той самий?

— Та начебто не підмінили, — усміхнувся чоловік.

— Ви написали «Євшан-зілля»? — захоплено видихнула Маруся.

— Було колись, — зізнався Вороний.

— Це моя улюблена поема з дитинства! Ніколи навіть не мріяла про те, щоб познайомитися з вами!

— Чому це не мріяли? — здивувався Яворницький. — Микола Кіндратович — наш земляк.

— Ну то й що! Але ж він у книжці! Я отак от людей із книжки ніколи не зустрічала.

Чоловіки засміялися — не глузливо, а швидше захоплено від дівочої безпосередності.

— Як поживаєш, Миколо Кіндратовичу? — запитав Яворницький, відсміявшись.

— Та так, — очі Вороного одразу згасли.

— Ти ж тепер у столиці?

— Нібито. То я за нею їздю, то вона за мною. З Києва до Харкова і назад.

— А малий як?

— Та з ним якраз не дуже. Поїхав до Москви.

— До Москви? — здивувався Дмитро Іванович.

— Щоб не дістали, — стишивши голос, пояснив Вороний.

— А то що? — так само пошепки запитав Яворницький.

— Розкритикували його за останню збірку. Пишуть, що пристосуванець і буржуазний поет.

— Зачекайте, — раптом втрутилася Маруся. — То Марко Вороний[120] — ваш син?

— Син, — кивнув Вороний. — А ви його знаєте?

— Звісно, знаю! Точніше не його, а вірші, — і вона почала декламувати на весь голос: — «Родились ми робити з казки дійсність, Долати простір і скоряти час. І окрім рук у нас вже крила міцні, А окрім серця є мотор у нас!» — голос її забринів на високих нотах. — «Все вище, і вище і вище Прямуємо лет наших птиць, І в кожнім моторі їх дише Безпека і спокій границь!» Ну як написано!

— От тільки Маркові ні безпеки, ні спокою, — сумно зітхнув Вороний-старший.

— Це якась помилка! — впевнено заявила Маруся. — Такий поет не може бути буржуазним.

Чоловіки, не змовляючись, знизали плечима. І щоб розрядити напругу, яка мимоволі виникла зі згадкою про політичні питання, Юхим Михайлів узяв Марусю попід ручку та повів до найближчої скульптури.

— Хочу вам показати роботу нашої землячки Ліни По. Це унікальна жінка, яка була знаменитою балериною, але потім втратила зір і стала скульптором. Ви подивіться лишень, що робить людина, позбавлена зору.

Маруся нахилилася, роздивляючись статуетку, і до вух її долинув уривок розмови за спиною.

— Богуславського, кажуть, забрали, — Вороний стишив голос.

— Не може бути. За що?

— За кобзу. Надто кобзарів багато стало. А пам’ятаєте Порфирія Мартиновича, художника, що його Рєпін на «Запорожцях» у вигляді бурсака намалював?

— Звісно.

— Помер.

— Та ви що? Хворів?

— Ні, від голоду. Такі справи.

Дорогою назад Дмитро Іванович був незвично сумний і мовчазний, і Маруся намагалася його розговорити. І про картини, і про скульптури Ліни По — він лише неуважно мугикав щось у відповідь. А потім раптом зупинився на перехресті.

— Я вже на роботу сьогодні, мабуть, не повернуся — настрій не той. Холодно якось у грудях.

— Щось із серцем? — стривожилася дівчина.

Але директор заперечливо похитав головою.

— Це трохи з іншої опери. Інколи життя так обдає холодом, що просто хочеться тепла. А знаєте що! — він узяв помічницю за лікоть. — Ходімте до мене додому, чаю поп’ємо.

— Додому? Мені якось незручно.

У відповідь Яворницький просто рушив вулицею, не відпускаючи дівочого ліктя, і вона вимушена була підкоритися.

Так вони йшли кілька кварталів, аж поки не опинилися біля будинку, відомого містянам аж ніяк не менше за історично-археологічний музей, ба й старожитностей містив він, здається, не набагато менше. Працівники та відвідувачі музею часто ставали особистими гостями директора і навпаки — усіх своїх гостей він обов’язково тягнув із собою до музею. Сторож Мануйлович хвалився, що на власні очі бачив не лише Кропивницького та Олену Пчілку, але й навіть знаменитий силач Іван Піддубний цілий тиждень ходив до музею разом із директором, як на роботу.

— Оце мій козацький курінь, — усміхнувся Дмитро Іванович, запрошуючи юну гостю до вітальні.

Маруся здивовано озиралася. Малюнки на стінах, козацька зброя, скриня із запорожцем, а поруч розписані східними візерунками керамічні вази та дикунські списи й луки.

— Симочко, у нас гостя! — гукнув тим часом директор углиб будинку і повернувся до Марусі. — Вази, від яких ви не можете відірвати очей, є ровесницями наших скіфів. Це афросіабська кераміка, пам’ять про моє туркестанське заслання.

— І це? — Маруся взяла до рук чудернацьку вузьку сумку.

— Ні, — засміявся історик. — Це з Австралії. Сагайдак із крокодилячої голови. Пощастило купити кілька речей з Миклухо-Маклаєвої колекції.

— Так ви і його знали?

— Знав-знав. — посміхнувся Яворницький. — Я багато кого знав.

Тим часом у вітальні з’явилася невисока приємна жінка, і Дмитро Іванович відірвався від експонатів.

— Серафимо Дмитрівно, знайомся. Це наша працівниця, Маруся. А це, — він повернувся до дівчини, — моя дружина. Вона готує найсмачніший у світі чай.

Чай і справді виявився смачним. А особливо подане до нього домашнє печиво, яке господар наполегливо пропонував гості.

— Ви, Марусю, їжте, не нітіться. Часи нині не дуже ситі, тож наїдайтеся про запас.

Дівчина смачно хрумтіла пісочним тістом, а господиня розчулено усміхалася.

— Ми з Дмитром Івановичем були у художньому музеї, і він просто затягнув мене на гостину, — пояснила Маруся свій неочікуваний візит.

— Провідував своїх хрещеників? — підморгнула чоловікові Серафима Дмитрівна.

— Хрещеників? — здивувалася гостя.

— Дмитро Іванович віддав до художнього музею більш, ніж сто картин. Уявляєте? Щоб Яворницький щось віддав!

— А що тут такого? — знизав плечима Дмитро Іванович. — У них же художній музей, а в мене історичний.

— І це говорить людина, яка не пошкодувала розпиляти картину надвоє!

— Як розпиляти? — Маруся дивувалася мало не кожному слову, бо було чому дивуватися.

Подружжя весело перезирнулося.

— Портрет козака у музеї бачили? Поясний, на фільонці від дверей.

— Ну так.

— То портрет насправді був на повен зріст, — продовжила господиня. — Дмитро Іванович квартирував у Москві у свого товариша, колекціонера. І один художник, якого Дмитро Іванович влаштував учитися у художню академію до Рєпіна, на подяку намалював на дверях цього пораненого козака.

— Микола Струнников[121], він на дверях тренувався, щоб потім тут стіни розписати, — пояснив Яворницький.

— Ну от. Як Дмитро Іванович виїздив, то хотів двері забрати з собою. А господар — теж колекціонер, тому сам поклав на них око. Як тут розібратися — двері належать одному, а малюнок на них — іншому?

Гостя переводила погляд із жінки на чоловіка, зачудована розповіддю.

— Врешті вирішили картину поділити. Розпиляли та кинули жереб. Так Дмитру Івановичу дісталася верхня половина.

— А господар залишив собі шаровари і те, що в шароварах, — додав Яворницький.

Маруся зашарілася і опустила очі, викликавши прилив веселощів у оповідачів, які очікували на таку реакцію.

— Ми на виставці були, — сказала дівчина, щоб змінити тему. — Дмитро Іванович стількох знаменитостей знає. І поетів, і художників.

— Старий уже. Багато бачив.

— А правду кажуть, що і Лесю Українку бачили? — поцікавилася Маруся.

— Лесю? І вона до нас приїздила, і я, як був у Єгипті, до Хельвана заїздив, вона там лікувалася. Досі не віриться, що Лесі вже немає... Я сестрі її, Ользі, допомагав у нас влаштуватися у Лоцманській Кам’янці лікарем. А вона потім у нас в Катеринославі Лесину «Бояриню» видала.

Серафима Дмитрівна з розумінням похитала головою:

— Тільки уявіть, наскільки я, скромна вчителька, була вражена цими знайомствами, коли він вперше вивів мене у світ.

Одразу після побудови Український дім став окрасою Катеринослава, а його господар Володимир Хрінников — знаменитістю, що на нього показували пальцями перехожі. Цей нащадок старого купецького роду Хрінникових одним з перших відчув, що після запуску Амурського моста Катеринослав перетвориться на велике місто, а тому ризикнув вкласти гроші у земельні ділянки в самісінькому центрі. І нині, як то кажуть, стриг купони — зокрема, міг реалізувати власні архітектурні фантазії та збудувати дім у стилі, який пафосно іменував «Відродження України», чи то першим у місті купити автомобіль і їздити ним, розлякуючи коней та дратуючи візників.

Але не лише ексцентричність та архітектурні досягнення створювали Хрінникову репутацію. В Українському домі, окрім магазинів та ресторанів, розташувався величезний сінематограф «Паласс», що дивував містян шедеврами новомодного мистецтва кіно. На третьому ж поверсі було виділене приміщення для товариства «Просвіта», що донедавна тинялося по хатах, неначе сільська покритка. А за стіною, у великій вітальні, господар влаштовував велелюдні прийняття для вишуканого українського товариства Катеринослава.

Біля ґанку зупинялися екіпажі, з яких виходили пани у добре припасованих сюртуках та пані у модних капелюшках. Дехто — наприклад, поет Трохим Романченко, що, як усі поети, завжди був без грошей, а чи вчитель гімназії Євген Вировий[122], що жив недалік, — приходили пішки. Вітальня наповнювалася гостями, які радо розкланювалися одне з одним і одразу без зайвих церемоній розходилися по гуртках, що спілкувалися на різні теми.

Дмитро Іванович Яворницький сьогодні з’явився не сам. Уперше за всю історію зустрічей катеринославської «Просвіти» його супроводжувала елегантна дама, і це одразу привернуло увагу товариства.

Сам Хрінников — невеличкий, худорлявий франт, рідке волосся на голові якого компенсувалося довжелезними козацькими вусами, — поспішив назустріч парі.

— Здоров був, шановний Дмитре Івановичу! Ану показуй, показуй скарб, який так довго ховав від товариства.

— Знайомтеся. Серафима Дмитрівна Бурякова. Моя наречена.

— Володимир Миколайович, — ґречно схилив голову Хрінников. — Дозвольте поцікавитися, шановна пані, яким таким ятером вам вдалося впіймати цю норовливу рибу?

Жінка усміхнулася.

— Це ще хто кого впіймав.

— Вона-вона, — перебив наречену історик. — Уявляєш, провела мені екскурсію моїм же музеєм! Я аж заслухався. І пропав козак!

— Насправді я учням екскурсію проводила, а Дмитро Іванович підслуховував.

Господар, що любив похвалитися не лише автомобілями та будинками, але й друзями, не оминув нагоди відрекомендувати новій гості видатних членів українського товариства Катеринослава. Він вказав на молодого ставного чоловіка, що на відміну від більшості присутніх чоловіків носив не довгі козацькі, а по-гусарському закручені вгору вуса.

— Знайомтеся, — сказав він. — Це Дмитро Дорошенко, історик та видавець.

— Нащадок славних козацьких гетьманів, — додав Яворницький. — Побачиш, із нього колись буде великий політик.

Дорошенко галантно вклонився дамі та по-дружньому привітався з Яворницьким.

— Ну а це, — повів далі Хрінников, — Микола Олексійович Богуславський. Наш кобзар. Щоправда, перебрався зараз на Кубань, але рідний дім, як бачите, не забуває.

Лисун, що розмовляв був із Дорошенком, приязно усміхнувся.

— Обидвох цих панів ти, Серафимо, знаєш поза очі, бо саме вони започаткували наші прекрасні «Дніпрові хвилі»[123] і навіть надрукували там мої скромні вірші, — уточнив Яворницький.

Обличчя жінки засвітилося.

— Дуже дякую вам. Ви навіть не уявляєте, який щасливий був Дмитро Іванович.

— Мали за честь, — нахилив голову Дорошенко.

— Ну а це, — завершив представлення господар, вказавши рукою на бороданя, третього з компанії, — Микола Стасюк. Майбутня зірка української політики.

— Судячи з того, що перебуваю під поліцейським наглядом, то вже теперішня, — іронічно посміхнувся той.

Гості перезирнулися. Після початку війни поліцейський нагляд уже не був предметом для жартів. Імперія знову взялася закручувати гайки.

Серафима Дмитрівна усміхнулася:

— Вибачте, що завадили вашій бесіді.

— Нічого важливого, — махнув рукою кобзар. — Обговорюємо політику.

Вусань Дорошенко скрушно похитав головою.

— Усе це добром не закінчиться.

— А що поганого ви бачите у смерті імперій? — запально вигукнув завзятий Стасюк, і на нього всі знову подивилися з докором. — Ну гаразд, у трансформації. Хіба трансформація держави не є доброю справою?

— Та я цілком за трансформацію, але мене турбує, чи готовий народ до нових випробувань? — попри молодий вік Дорошенко зовсім не поділяв радикальних ідей. — Ще й десяти років не минуло, як нам дозволили писати і друкувати українською, а вже знову забороняють. Ви самі займаєтеся кооперативним рухом і не можете не знати, наскільки низькою є сьогодні свідомість селян.

Хрінников схилився до гості:

— Поки серед чоловіків царює політика, я передам вас під опіку жіночої частини нашого товариства.

Серафима Дмитрівна перевела очі на чоловіка, увагу якого повністю поглинула суперечка, і кивнула.

— Українська автономія цілком обґрунтована економічно! — гарячкував Стасюк.

— А політично?

— Політично дозріє в ході історичного процесу.

— А якщо не дозріє?

Господар Українського дому відвів наречену Яворницького геть від політичних баталій і повернувся з новим гостем — худорлявим тридцятирічним чоловіком у круглих окулярах.

— Друзі, дозвольте вам відрекомендувати пана Мазепу. Ісаак Прохорович вивчав організацію сільського господарства в Австро-Угорщині, Данії, Німеччині, а тепер хоче застосувати отримані знання у нас на Катеринославщині.

— Чудово! — одразу напосівся на новоприбулого запальний Стасюк. — От скажіть нам як людина, яка знає закордонний досвід, чи здатна Україна прогодувати себе?

— Безперечно, — розвів руками той.

— От бачите! А чи можна навчити нашого селянина новим методам господарювання?

— Із цим складніше, — Мазепа дещо розгубився під таким напором.

— Ви до нас у справах? — м’яко втрутився Яворницький, щоб зупинити таким чином надмірний запал молодшого колеги.

— Мене запросили працювати до продовольчого комітету. Із фахової точки зору Катеринославщина виглядає дуже перспективною.

Тим часом жінки, які гуртувалися в іншому кінці вітальні, збуджено загомоніли. Причиною стала чотирирічна дочка Мазепи Галя що разом із мамою була відрекомендована товариству. Маленькі діти завжди викликають бурхливу реакцію жіночого товариства. Після виголошення достатньої кількості ахів та солодких слів господиня запропонувала віддати маленьку Галю під опіку своєї небоги, теж Галі, серйозної чотирнадцятирічної дівчини.

— Познайом її з дівчатками і займи якоюсь справою, — попрохала вона і, коли Галя-молодша, довірливо давши ручку, пішла за Галею-старшою[124], зауважила: — У сестри з чоловіком не склалося, то, поки батьки розбираються, я забрала дитину до себе. Вона добра дівчина. Вчиться малювати. І навіть вірші пише, щоправда підписує не батьковим прізвищем, а маминим. Мазуренко. А я не проти — це ж і моє дівоче прізвище. Ми Мазуренки.

З боку чоловічої компанії долинав запальний голос Стасюка:

— Але відповідь на це питання можна знайти тільки якщо все-таки почати вчити селян.

— Саме за це я і планую взятися, — спокійно парирував Мазепа.

Але увага присутніх перемістилася на цікавіший порівняно з політичною дискусією об’єкт — на порозі вітальні стояла справжня оперна зірка — Зінаїда Малютина.

Катеринославський соловей, золотий голос Півдня — як тільки не називали її прихильники, яких, до слова, було рівно стільки ж, скільки й мешканців міста. Співачка злегка вклонилася, і всі зааплодували, намагаючись таким чином висловити своє захоплення.

— Дякую, — Малютина скромно усміхнулася. — Вважатиму це за аванс.

— То ви нам сьогодні заспіваєте? — одразу підскочив до неї господар будинку.

Співачка розвела руками:

— А хіба вам можливо відмовити?

Від чоловічої компанії швидко відокремився кобзар Богуславський і, випередивши решту шанувальників, узяв зірку в облогу, гаряче переконуючи у чомусь. Малютіна спочатку здивовано зводила брови, але врешті пішла разом із наполегливим кобзарем у внутрішні покої.

— Це крадіжка! — обурився директор Комерційного училища Синявський. — Привласнення суспільних цінностей!

— Музиканти завжди домовляться, — засміявся Микола Вороний.

Тим часом до компанії приєдналися вчитель Євген Вировий та давній приятель Яворницького історик Яків Новицький.

Темпераментний Стасюк волів продовження дискусії і схопив за рукав господаря:

— Володимире Миколайовичу, от скажіть нам як підприємець, чи готові нині українці до автономії? В економічному смислі.

Хрінников зіщулив очі, він не любив поспішати з висновками.

— Ви знаєте, я вам краще розкажу, як готуються до автономії не українці, а євреї.

— Євреї готуються до автономії? — не повірив учитель Вировий. — Щось я не чув про таке.

— Ну звісно, не чули, — кивнув Хрінников. — Бо це відбувається не тут, а в Палестині. Чи знаєте ви, що тільки з Катеринославщини туди поїхали вже сотні молодих євреїв?

— Навіщо? — поцікавився Мазепа.

Антін Синявський за вчительською звичкою пояснив:

— Ізраїль — прабатьківщина євреїв.

— Вони називають її Ерец-Ісраель, Земля Ізраїльська, — уточнив Хрінников. — Років із десять тому я мав справи з Менахемом Усишкіним, одним з очільників громади. І від нього довідався прецікаві речі. Євреї, виявляється, планують відродити свою державу саме через економічну самостійність. Тому купують землі в Палестині, переселяють туди молодих євреїв з України. І навіть називають їх солдатами єврейського народу. Ви чуєте? Солдатами!

— А як на це дивляться турки з арабами? — поцікавився Дорошенко.

— Туркам зараз не до того, вони зайняті Балканами. Ну а араби добре дивляться, бо ґрунти в них насправді погані, пустеля, а євреї за неї платять гроші. І потім ралом та лопатою облаштовують собі Землю обітовану.

— Цікаво! — похитав головою Мазепа.

— До речі, самому Усишкіну від євреїв за це добре перепадає. Одні його критики вважають, що єврейське питання потребує передусім політичного вирішення. Інші — що порушуються завіти старців. Словом, все як у нас, українців.

При цих словах усі засміялися. А ентузіаст української мови Новицький перечекав веселощі і додав:

— Крім того, Усишкін активно відновлює стару єврейську мову. І це, я вам скажу, теж практичний аспект. Бо без мови не може бути самостійності — ані економічної, ані політичної.

— Але без національних органів влади, міжнародного визнання усі ці поселення так і залишаться просто поселеннями, — заперечив Дорошенко. — Навіть якщо всі і справді вивчать іврит.

Яворницький з посмішкою спостерігав за дискусією, переводячи погляд з одного сперечальника на іншого.

— Але якщо не буде поселень, то звідки візьмуться національні органи влади і міжнародне визнання? — суперечка врешті зачепила Мазепу. — Саме тому я вважаю, що український кооперативний рух сьогодні — це, точно як і ті поселення. Це — фундамент політичного майбутнього. І будується він ралом та лопатою.

— Український селянин темний! Подивіться! Навіть ті, що перебралися у місто і змінили свитку на піджак, залишилися темними, — Дорошенко вперто гнув своє.

— Що значить темними? А Романченко?! — Синявський вказав на сухотну фігуру поета, який міряв кроки поперек вітальні, заклавши руки до кишень і шепочучи щось під носа.

Усі засміялися, а новоприбулому Мазепі Синявський пояснив:

— Шановний Трохим Миколайович називає себе єдиним в Україні поетом-робітником.

— Отож-таки! — Дорошенко махнув рукою, немовби заганяючи цвях у дошку. — Єдиний! Тут у нас кожен єдиний. Коли ми збираємося на такі от посиденьки, український Катеринослав стає безлюдним. І не дай Боже, колись прийде поліція, вона накриє тут всю українську інтелігенцію до одного!

— Що ви говорите! — усі зашикали і замахали на нього руками.

— Ви недооцінюєте сили мас! — вигукнув Стасюк.

— Масам потрібен поводир, — парирував Дорошенко.

Суперечка починала походити на дуель. Яворницький прокашлявся.

— Я вам так скажу, — він пригладив сиві вуса. — За своє життя мені випало всяке. І підйоми були, і падіння, і затискали мене в куток, і відпускали. Але ніколи не було так, щоб поруч не знайшлося доброго, освіченого, щирого українця. Вони, як квіти, чи радше як гриби — поки сухо, не видно, а тільки дощик піде, одразу лізуть з-під листя, з-під гілля — наче й не знав, що він поруч, а диви!

— Що я вам казав! — переможно заявив Стасюк. — Вузьке коло — це ще не означає, що воно погане. І присягаюся, що поміж тут присутніх у разі потреби знайдеться кілька міністрів майбутнього українського уряду, а може, навіть і прем’єр-міністр.

— Прем’єр-міністр? — засміявся Мазепа. — Це ви вже загнули!

— Таки загнули, — підтакнув Дорошенко. — До речі, ваша остання стаття, пане Мазепо, мені дуже сподобалася.

— Яка стаття? — підвів брови Мазепа.

— У «Дніпрових хвилях», — історик видобув з кишені номер журналу, розгорнув і продемонстрував гостю.

— Якби не сподобалася, ви б не надрукували, — засміявся Стасюк. — Якщо я правильно розумію суть роботи головного редактора.

— І саме на цьому ґрунтується мій скепсис. Я читаю усі матеріали, які надходять до редакції, і можу оцінити потенціал дописувачів.

— От тобі й нате! — Яворницький розвів руками. — У журналі вийшов «Трьомсин-богатир» Манжури. Стаття шановного Ісака Прохоровича, — він вказав на Мазепу. — Мої вірші надруковані. І тут виявляється, що пана редактора не влаштовує наш потенціал.

— Я не так сказав, — почервонів Дорошенко. — Я мав на увазі...

Втім, його слова потонули у хвилі сміху.

Тим часом господар будинку, який сьогодні встигав скрізь, вийшов на середину кімнати і прокашлявся, щоб звернути на себе увагу.

— Шановне товариство! Сталося диво! Наша прекрасна і геніальна землячка Зінаїда Малютина погодилася заспівати для нас із вами! Привітаймо ж її.

Усі зааплодували. Чоловіки притьмом взялися розставляти стільці. Жінки поспішили зайняти місця в імпровізованій глядацькій залі.

Співачка з’явилася з бічних дверей у супроводі Богуславського, який вкрав був її у товариства. Кобзар ніс у руках бандуру. Глядачі здивовано перезиралися: Малютина була відома своїм академічним репертуаром, і раптом — бандура.

А кобзар упевнено вмостився на стільці та поставив інструмент на коліна.

Малютина підвела руку, чекаючи на тишу у залі.

— Це буде мій дебют у подібному супроводі. Я трошки хвилююся, — вона усміхнулася самими кутками губ і оголосила: — «Плавай, плавай, лебедонько». Музика Кирила Стеценка.

Пальці кобзаря пробіглися струнами, й останні шурхотіння у вітальні завмерли. Високий прозорий голос Малютиної вмить заповнив увесь простір кімнати, будинок і, здавалося, навіть місто за вікнами.

— Плавай, плавай, лебедонько, по синьому морі. Рости, рости, тополенько, все вгору та вгору...

Вона співала надзвичайно гарно — нащо вже в Україні важко когось здивувати добрим голосом, але цей звучав повно і дзвінко, неначе весняний ручай. Бандура ж не просто акомпанувала — вона тримала діалог із вокалом, то луною відгукуючись на високі пасажі, а то задаючи мелодію першою, підкреслюючи свою значущість оксамитовим басом.

— Подивися, тополенько, як нема — заплачеш до схід сонця ранісінько, щоб ніхто не бачив, — голос співачки із дзвінкого раптом став м’яким, майже нечутним, але тиша, що лишилася після нього, ще кілька секунд висіла у повітрі, аж поки її підірвали бурхливі оплески.

Слухачі обступили виконавців колом, щедро даруючи компліменти.

— Ніколи б не подумала, що ваш вокал може так гармонійно злучатися з бандурою, — дружина Дорошенка Наталія була явно вражена.

— Щиро кажучи, я й сама здивована, — Малютіна розвела руками. — Зазвичай бандури не сходяться зі мною в тональності. Але це якась нова, вона транспонує акомпанемент, просто як рояль.

— Нарешті українська бандура стала салонним інструментом, — зауважив актор Вороний.

— Сценічним! — уточнила Наталія Дорошенко.

— До речі, Серафимочко, — Яворницький взяв наречену за руку. — Хочу тебе познайомити з Миколою Вороним, він же Віщий Олег, він же Арлекін, він же просто Кіндратович.

— Так багато імен! — усміхнулася Серафима Дмитрівна.

— Яку будь-якого актора, — розвів руками Вороний.

— Микола Кіндратович — катеринославський, але звабила його Мельпомена перебратися до Києва.

— Нічого, місце святе буде заняте, — Вороний вказав на Наталію Дорошенко. — Чув я, що дружина шановного редактора «Дніпрових хвиль» взяла на себе організацію українського театру.

— Ну, коли катеринославські театрали тікають до Києва, то кияни вимушені приїздити і робити їхню роботу тут, — засміялася Дорошенко.

Кобзар Богуславський гладив свій чудернацький інструмент і хвалився:

— Я на Кубані маю кобзарську школу. І з такими бандурами зможу зібрати цілий оркестр. Це вже не для сліпих старців, це й справді для сцени.

Імпровізований концерт зібрав усіх докупи, і Яворницький скористався цим, щоб познайомити свою наречену з іншими катеринославськими просвітянами. Він підвів Серафиму Дмитрівну до ставного бороданя.

— Знайомся, це — добре знайомий тобі за своїми творами Адріан Кащенко.

— Знайомий? — бородань скептично звів брови. — Яким таким дивом вам вдалося познайомитися з моїми творами?

— У «Дніпрових хвилях» читала, — не знітилася Серафима. — Про Івана Сулиму. От назви не згадаю.

— «Над Кодацьким порогом», — із легким докором підказав Яворницький. — Мені здається, оці козацькі оповідання — саме те, що потрібно нині для народу.

— Якби то, — зітхнув Кащенко. — Але всі мої плани луснули разом із банком, в якому я тримав гроші. А вже хотів було відкрити власне видавництво.

Жінка співчутливо покивала, а потім лагідно торкнулася письменницької руки:

— Але я чомусь впевнена, що буде ще у вас видавництво. От побачите.

— У вас чарівна супутниця, Дмитре Івановичу, — посміхнувся нарешті похмурий Кащенко.

Товариство знову розпалося на групи, що гуділи кожна про своє. Професор Синявський розпочав цілий диспут щодо перспектив освіти українською мовою. Розмова привабила педагогів — старого і нераз битого владою прибічника українства Якова Новицького, ледь не вдвічі молодшого викладача гімназії Івана Трубу і зовсім юного, мабуть, єдиного безвусого українця на весь Катеринослав Євгена Вирового. Економіст Синявський і фізик Труба скаржилися на відсутність української наукової термінології, гуманітарії наполягали, що ця проблема штучно роздута. Викладач семінарії Василь Біднов доводив важливість відродження Української Церкви, проти чого власне ніхто не заперечував. Художник Микола Погрібняк[125] попри те, що викладав графічні мистецтва, слухав уважно. Можливо, тому що ілюстрував українські масові книжки-копійки, які видавала катеринославська «Просвіта». Педагогічну компанію врівноважував поет і за сумісництвом заступник Яворницького Трохим Романченко.

Про кожного з них Яворницький розповідав нареченій.

— Іван Труба, інженер та педагог, ти знаєш його дім на Пороховій, а ще він видає читанку, яку розмалювує Микола Погрібняк, це наш художник, засновник міської художньої галереї. А от Антін Синявський у себе в Комерційному училищі на зло всім тримає портрет Мазепи.

— У тебе чудові друзі, — усміхалася Серафима Дмитрівна. — Навіть не думала, що у Катеринославі є стільки гарних людей. А кажуть — Дике поле...

У вітальні почулися дитячі голоси. Маленька Галя Мазепа радісно бігла, стискаючи в руці аркуш паперу з малюнком. За нею ішла серйозна Галя-старша, Мазуренко.

— Татку, дивися! — Галя-маленька[126] підбігла до тата і простягнула йому свій скарб.

Товариство обернулося на дзвінкий дитячий голос.

— Вона чудово малює, її треба вчити, — якось дуже серйозно, по-вчительськи сказала старша дівчина, і всі засміялися. — Чого ви смієтеся? Я ж сама вчуся малювати, тому і знаю.

А Яворницький із цікавістю зазирнув до дитячого малюнка і гукнув до Погрібняка:

— Миколо Степановичу, а йдіть-но, подивіться! Здається, Галя знайшла вам ученицю, якою ви зможете пишатися!

І раптом поза дверима загриміли кроки важких чобіт. Це було настільки несподівано, що гості, які чули їх, одразу замовкали, і мовчанка ця розповсюджувалася кімнатою від дверей, неначе хвиля. Останні кроки пролунали вже у повній тиші. Двері прочинилися. На порозі стояли троє жандармів та худорлявий чиновник у мундирі зі знаками надвірного радника.

— Доброго всім дня! — худорлявий зняв з голови кашкет і у променях світла зблиснула його лисина.

Господар будинку одразу вийшов назустріч.

— Чим зобов’язані? — холодно запитав він.

Лисий видобув з кишені гербовий папір і простягнув господарю. Той взяв, кинув оком по тексту:

— Хто ви?

— Надвірний радник Сєдов. Особливий відділ Департаменту поліції.

— Що там, Володю? — схвильована господиня підійшла до чоловіка і взяла його за лікоть.

— Нічого особливого, — буркнув той. — Просто обшук.

— Як обшук? — вона сплеснула руками.

Слово «обшук» полетіло кімнатою і зашурхотіло по кутках: «обшук-обшук-обшук».

— Можу я поцікавитися, у чому мене підозрюють? — запитав господар у чиновника, який відрекомендувався Сєдовим.

— Не вас, а товариство «Просвіта», — уточнив Сєдов. — Департамент поліції вважає, що товариство «Просвіта» займається небезпечною для держави діяльністю і розповсюджує шкідливу літературу.

— Як це? — Чому це? — Що за маячня! — загуділи голоси, і Сєдов почав озиратися, намагаючись запам’ятати тих, хто обурювався.

— Тихо, прошу, — підняв долоню господар і обернувся до жандармів. — У вас наказ на обшук приміщення товариства «Просвіта»?

— Не лише, — холодно посміхнувся Сєдов.

— А що іще?

— Рішення Катеринославського губернського у справах про товариства присутствія про припинення діяльності вашого товариства і постанову про арешт декількох його членів.

— Арешт? — пополотнів Хрінников.

І це слово немовби повисла у повітрі, змусивши кожного стиснутися всередині, немов рибі, що потрапила на велику глибину.

Сєдов ясно насолоджувався справленим враженням. Він зміряв поглядом вкляклого господаря і вийшов на середину кімнати.

— Шановне панство! Владою, яку дав мені імператор, мушу оголосити ваше зібрання незаконним і припинити його.

Якась із дам знепритомніла, і сусідки підхопили її на руки та поклали на канапу.

Сєдов із помітним задоволенням гмикнув, немовби саме такого результату й очікував.

— Але перед тим, як залишити приміщення, кожен з вас має підійти до мене для встановлення особи та складання відповідного списку.

— Мамо, я боюся, — тоненький голос маленької Галі Мазепи розрізав повітря і немовби зірвав запобіжник. Усі присутні одночасно почали охкати, обурюватися, гніватися, вигукувати щось розпачливе чи навіть погрозливе.

Сєдов мовчки слухав увесь цей гамір, а жандарми за його спиною вже присунули найближчий стілець до невеличкого столика, попередньо звільнивши його від вази із квітами. В одну мить на столику з’явився похідний каламар із пером та стос паперу. Сєдов спокійно всівся на стільця, обмакнув перо у чорнила і запитально глянув на присутніх:

— Ну-с, хто буде першим?

По-базарному підперезана рушником жінка у зношеній кохті сиділа на стільчику для допитів, з переляку підібравши ноги під сидіння. За спиною жінки плакат промовисто запитував у худорлявого селянина зі шкапою, впряженою у плуг: «Чом же ти ще й досі не в колгоспі?». Очі підозрюваної невпинно слідкували за Климом, а голова у збитій набік квітчастій хустині трусилася, мов у китайського бовванчика, автоматично погоджуючись із кожним словом слідчого.

— Хто розпускає чутки про голод? — удесяте повторював Шпакуватий.

— Ніхто, — кивала жінка.

— А звідки ж ви про це чули?

— Так люди ж.

— Що люди? — Клим починав сердитися, а це не віщувало нічого доброго.

Коли його вперше залучили до такої от профілактичної бесіди, він намагався ретельно виконувати настанови начальника слідчого відділу: бути спокійним, демонструвати прихильність до співрозмовника та бажання разом із ним дізнатися правду. Тепер же, набравшись досвіду розмов із базарними торговками та шевцями, які були головними каналами розповсюдження чуток, він уже найменше хотів дізнатися правду, а найбільше — вдарити по цій голові, та так сильно, щоб звідти нарешті почулося щось зв’язне.

— В Радянській Україні не може бути голоду! — майже крикнув Клим, і жінка перелякано закивала. — А всі, хто розповсюджує такі плітки, діють за намовленням агентів капіталізму!

— Агентів капіталізму, — повторила жінка, але в очах її читався лишень тваринний страх, тож розраховувати на розуміння не доводилося.

Це повторювалося раз у раз. На базарі ловили чергову партію мішечників, які разом із дефіцитним збіжжям переносили брехні про голод, і всіх молодих слідчих, а особливо практикантів, залучали до роботи з цим контингентом. А що з ними говорити — торох об стіну горох, — однак на кожну розмову дається півгодини, і спробуй відпустити раніше, одразу начальство скаже, що баглаї побиваєш.

Проте цього разу Климові пощастило — не встиг він і трьох разів пройти по колу «хто — ніхто — агенти капіталізму», як до дверей зазирнув черговий:

— Шпакуватий! Товариш Краукліс викликає!

— Єсть, — із полегшенням видихнув Клим і суворим голосом наказав жінці: — Іди, але дивися. Іще раз! — і тицьнув під носа кулак.

Товариш Краукліс сидів у кабінеті, і стіл його огортала звична хмара цигаркового диму.

— Шпакуватий? Заходь, — махнув він рукою.

Клим наблизився до столу і завмер, побоюючись навіть голосно дихати. А начальник відділу ДПУ продовжував переглядати папери, немовби навмисне вичікуючи, щоб у підлеглого затрусилися жижки. Врешті-решт він підняв голову:

— Чого стовбичиш? Сідай.

Клим обережно відсунув стільця і присів на краєчок.

— Значить, так, Шпакуватий, рапорт твій про академіка я читав, справу дивився. Думаю, треба давати їй хід.

При цих словах Шпакуватий відчув, як серце його закалатало від збудження. До щік одразу прилила кров, виказуючи захват, що охопив душу.

— Я... — кивнув він, не знайшовши потрібних слів. — Я...

Товариш Краукліс подивився на нього скептично:

— Тим більше, що політична ситуація змінилася. Ти чув про Скрипника?

— Ні, — обережно зізнався Клим.

— Народний комісар освіти Скрипник був визнаний винним у неуспіхах колективізації та індустріалізації і застрелився. А що це значить?

— Що? — луною повторив Клим.

— А це значить, що українізацію оголошено помилкою. Я уже закрив курси української мови при ДПУ і все діловодство переводиться на російську.

Клим кивнув, показуючи, що згоден із таким рішенням, хоча його думки ніхто не запитував.

— І заразом кодлу вашу націоналістичну можна кінчати, — він відкрив теку зі справою Яворницького і витягнув звідти аркушик. — Значить, тут я олівцем позначив, кого будемо арештовувати. Стасюк, Синявський, Сокіл, Хрінников, Романченко...

— Але Романченко помер, — обережно підказав Клим.

— Значить, не арештовуй, якщо помер, невже не зрозуміло? — гиркнув товариш Краукліс, і Клим похапцем закивав.

— Зрозуміло.

— Ну от. А Яворницького ми поки що звільнимо з роботи і з Академії, щоб не жирував на народних харчах.

— А чому його не?.. — запропонував Клим.

— Рано, — відрубав Краукліс. — Не можна так одразу академіка арештовувати. Хай спочатку стане безробітним, тоді вже.

— Зрозуміло, — знову кивнув Клим.

— Гаразд, — начальник відділу ДПУ допитливо глянув на підлеглого. — Але зміна політичного курсу веде за собою не лише оперативні, а й організаційні висновки.

Клим відчув потаємну загрозу в цих словах, тому напружився.

— Бо якщо були помилки, значить, були й люди, які їх робили, правильно? — Краукліс продовжував дивитися на нього.

— Правильно, — луною відізвався хлопець.

— А це означає, що ми повинні вичистити з лав нашого обласного управління тих, хто ці помилки робив, не чекаючи, поки прийде наказ згори.

У Клима похололо під серцем. Невже хочуть вичистити саме його?

А товариш Краукліс тим часом загасив у попільничці цигарку і взявся розкурювати нову.

— Ти працюєш в одному кабінеті з Сєдовим. Як він тобі?

— Сєдов? — знову повторив Клим. — Ну, цей... — очі його забігали, відбиваючи напружену роботу мозку. — Він формаліст, — хлопець нарешті знайшов потрібне визначення. — Канцелярщик. Бюрократ. Йому бумаги важливіші за справу.

— Думаєш? — здивовано звів брови начальник відділу ДПУ.

— А що, ні? — перелякано затнувся Клим.

— Гм, — товариш Краукліс глибоко затягнувся. — А те, що він працював у старій поліції, тебе не бентежить?

— Бентежить, — кивнув Клим і додав: — Агент імперіалізму.

— Напишеш? — начальник дивився йому просто в очі.

— Що?

— Ну, те, що ти зараз сказав. Що агент. Що формаліст.

— Напишу, — кивнув Клим. — Про українізацію теж писати?

— Пиши, — дозволив товариш Краукліс. — Зайвим не буде.

І посунув до хлопця чистий аркушик паперу — небачену розкіш. Клим, що звик уже вивчати агітаційні написи на звороті плакатів та домальовувати в уяві те, що відірвалося, недовірливо підняв краєчок жовтуватого паперу, зазирнув на інший бік, потім опустив перо у чорнильницю, постукав по краю, струшуючи краплю, і почав писати колись акуратним школярським, а тепер уже зіпсованим паперовою роботою почерком: «Доводжу до вашого відома, що мій колега, консультант ДПУ Веніамін Купріянович Сєдов проявляв злочинний формалізм, підтримував українізацію та перешкоджав розслідуванню...»

— Дату постав, — звелів начальник відділу ДПУ, потім посунув списаний аркушик до себе, уважно прочитав і сказав: — Ну що, товаришу Шпакуватий. Вітаю. Тебе зараховано до основного складу ДПУ. Наказ отримаєш у канцелярії.

Клим відчув, що його просто підкинуло вгору. Стілець упав, здійнявши неймовірний гуркіт і заглушивши його сиплий від емоцій голос:

— Служу трудовому народу!

— І ще одне. Твоєму агенту, як він там, — товариш Краукліс зазирнув у справу, — Мамай. Так от йому за таку роботу належить грошова премія. Свідомість свідомістю, а підтримувати її матеріально інколи треба. Так що порадуй хлопця, чи хто він там у тебе. Гроші отримаєш у касі.

— Служу трудовому народу! — ще раз вигукнув Клим, тепер уже на повний голос, і взявся піднімати повалений стілець.

— Служи, — погодився Краукліс. — Тільки справу не забудь забрати, — і посунув на край столу теку з написом «Яворницький».

Маруся вперше бачила свого директора таким — неначе в один день Дмитро Іванович відчув на плечах усі свої сімдесят років, згорбився, постарів і повісив голову.

— Що з вами? — дівчина підбігла до нього.

— Та нічого, — Яворницький махнув рукою. — Зовсім нічого.

— Щось сталося?

— Ну, не те, щоб сталося, але... — він сумно посміхнувся. — Мене знищили.

— Як це? — сплеснула руками дівчина.

— Ви це бачили? — він простягнув їй газету «Зоря», що тримав у руках.

Дівчина пробігла очима заголовок:

— Кубло націоналістичної контрреволюційної пропаганди... Це про кого?

— Про нас із вами, — зітхнув директор.

Маруся не могла повірити тому, що читала:

— В українському буржуазному націоналізмі... підтримкою членів СВУ, влаштуванні на роботу різних петлюрівців... — вона підвела очі, й у відповідь на німе їх запитання Яворницький лише кивнув. — У приховуванні в музеї цінностей поміщиків та духівництва... Та що ж це таке?

— А отаке. З музею мене звільнили. Так що мене вже практично немає.

— Що ви таке говорите! — сплеснула руками Маруся.

— Тільки те, що написано в газеті та у наказі наркома освіти, — з цими словами Яворницький пройшов до свого кабінету й обіперся об стіл, неначе не міг стояти самостійно.

Двері він не зачинив, і тому дівчина попрямувала слідом.

— Дмитре Івановичу! Вам погано? Може, води?

Він не відповів, і Маруся похапцем налила з карафки у склянку та простягнула директорові.

Губи його помітно тремтіли, коли торкалися скла, і від цього вода у склянці йшла брижами.

— Сказали зібрати речі і щоб завтра мого духу тут не було.

— Вашого духу? Як це?

— А отак.

— У цьому музеї не може не бути вашого духу! — впевнено заявила Маруся. — І потім, що значить, збирайте речі? Тут пів-музею з вашої особистої колекції.

Яворницький тільки зітхнув. Маруся помітила, що він хитається на ногах, і швидко підсунула стілець, у який старий м’яко осів, немов усередині мав не кістки, а зіпріле листя.

— Це якась помилка! — не вгавала дівчина. — Треба скаржитися!

— Кому тут поскаржишся? — зітхнув Яворницький.

— Товаришу Скрипнику! Товаришу Чубару! Товаришу Петровському! Вони наші, катеринославські, повинні розуміти!

— Скрипника вже немає, — Яворницький звів очі вгору, немовби шукаючи там якоїсь допомоги. — А тут справа політична. Значить, усе вирішує ДПУ.

— ДПУ? — Маруся сплеснула руками. — Так у мене там... — вона затнулася. — Одним словом, знайомий у мене там. Може, він за вас попросить?

Яворницький тільки махнув рукою.

— Ні, чому? — дівчина вже запалилася ідеєю, тому не могла відступити. — Хай пояснить керівництву, що ви ні в чому не винні! А якщо треба, я підтверджу. Усі ми підтвердимо!

— Дякую, — старий кволо усміхнувся. — Якщо це допоможе...

— Ну звісно, допоможе! Не може не допомогти! — гаряче запевнила Маруся.

Дихання Яворницького було важким і голос глухим.

— Знаєте, Марусю, я зараз почуваю себе так, неначе в тій могилі, під грудою землі.

— В якій могилі? — не зрозуміла дівчина.

— Мене в молодості землею завалило, коли розкопував стародавню могилу. Думали, кінець, уже й молитву почали читати.

— Жах який!

— І зараз я теж відчуваю, що весь світ на мене навалився, і немає чим дихати, і тисне зусебіч.

— А як ви тоді врятувалися? — Маруся була вражена почутим.

— Мене мамай врятував, — сказав Яворницький.

— Мамай?

— Так. Кам’яна баба, що від старості вже загрузла в землю. Вона і прийняла на себе обвал, мене відкопали. І з того часу я почав збирати мамаїв з усього степу. Щоб захищали і мене, і вас, і всю Україну.

— А, так от чому в нас їх стільки! — Маруся із властивою молодим безпосередністю сплеснула руками.

— Однак не вберегли, — підсумував Яворницький.

— Ой, не кажіть отак зразу. Ви з музеєм пройшли всю війну, німців, петлюрівців, махновців, і ніхто пальцем не зачепив. Хіба це просто так?

Яворницький подивився на неї зі здивуванням.

— Марусю, ви ж начебто комсомолка. А вірите у забобони.

— Та ну! — махнула рукою дівчина. — Які ж це забобони! Це культурна цінність. Спадщина, яку кожен поважає. А ви — її хранитель. Ви мамаїв охороняєте, а вони — вас.

— А ви знаєте, Марусю, я ж був у землі, яку теж охороняють мамаї.

— І де ж ця земля? — здивувалася Маруся.

— У Туркестані, — Яворницький під впливом молодої дівочої енергії трохи ожив, і голос його зазвучав упевненіше. — Там багато людей мають прізвище Мамай і навіть села є з такою назвою, просто як у нас.

— А що ви робили в Туркестані?

Старий зітхнув:

— Колись царська влада теж погнала мене з роботи і заборонила викладати, бо українська історія їх не влаштовувала.

— Зараз зовсім інша справа! — гаряче перервала його Маруся. — Це непорозуміння!

— Дай Бог! — сумно усміхнувся Яворницький. — Але тоді я залишився без засобів існування і подався, як кажуть, на мамая, світ за очі, туди, де рука чиновників не діставала, у Туркестан, на землю мамаїв. І бачте, як воно вийшло — мамаї мене знову врятували, у них я пересидів лихий час. А от зараз що робити...

— Нічого, — запевнила Маруся. — Радянська влада розбереться і відмінить це рішення, — вона на хвильку замислилася. — А скажіть, ви оці картини з козаком Мамаєм теж тоді почали збирати?

— Тоді, — кивнув Яворницький. — Я, знаєте, став забобонним. Не дивно після такого... Ходив по селах, купував старі дошки з Мамаями, ставні, картини. Бо козак Мамай у наших хатах — як ікона. Лицар, який колись боронив наші степи, став оберегом.

Маруся замислилася:

— А скажіть, Дмитре Івановичу, оці Мамаї, що на картинах, оці, що кам’яні, і ті, що в Туркестані, вони мають стосунок одне до одного чи це просто збіг?

Яворницький пожвавішав, як завжди, коли йшлося про історичні питання:

— Бачите, у чім справа. Власне, саме слово козак — тюркське, так само, як кіш, отаман, чабан. І мамай — тюркське, а колись цими степами кочували половці, які теж були тюрками і залишили нам своїх кам’яних мамаїв. Так що цілком можливо, що існують спільні легенди.

Маруся зітхнула:

— Але Туркестан далеко.

— А крім того, я вже застарий для того, щоб знову податися на мамая.

— Ну нічого, — запевнила дівчина. — Я піду і все поясню. Не може бути такого, щоб взяти і викинути людину, немов у царські часи. Це, без сумніву, помилка.

— Якби то, — сумно посміхнувся Яворницький.

Уже виходячи з директорського кабінету, Маруся зустріла очима картину, де козак Мамай сидів під вербою із кобзою, склавши ноги по-козацьки, а поруч лежали звичні шабля, фляжка та карти. Мамай дивився на дівчину великими очима, які не потьмяніли під впливом часу, немовби запитував про щось. І тоді вона, рабфаківка та комсомолка, раптом прошепотіла самими губами:

— Врятуй його, мамайчику, ну, будь ласка.

Зранку Клим, як завжди, прямував коридором до кабінету, коли побачив, що назустріч йому іде Сєдов. Старий ішов своєю звичною ходою богомола, і якби за спиною в нього не височів конвоїр, можна було б подумати, що нічого не трапилося. Зрозуміло, що така зустріч не обіцяла бути приємною, але дітися вже не було куди, і Шпакуватий лише опустив голову, немовби шукаючи щось під ногами.

— Климе! — раптом почув він рипучий голос старого. — Климе!

Йому захотілося побігти, не озираючись, геть, і, мабуть, він так і зробив би, якби не статус постійного працівника ДПУ, який віднині диктував зовсім іншу поведінку. Тому Шпакуватий зупинив себе і силоміць розвернув до джерела звуку.

— Не зупинятися! — підігнав Сєдова конвоїр.

— Та облиш ти! — відгукнувся той. — Це мій слідчий, поговорити треба.

Конвоїр підняв на Шпакуватого запитальний погляд, і хлопець кивнув — словосполучення «мій слідчий» пестило вухо.

— Климе, ти не думай, я не ображаюся, — почав Сєдов.

— Так це не я! — похапцем збрехав хлопець і відчув, як кров приливає до обличчя.

— Це мало статися рано чи пізно, — не звертаючи увагу на виправдання, повів далі старий. — Бо молоді вовки рано чи пізно вбивають старих.

— Слово честі! — запевнив Клим і почервонів іще більше.

— Не важливо, — сказав Сєдов. — Я про принцип. А принцип у тому, що справа не повинна зупинятися.

— Яка справа? — не зрозумів Шпакуватий.

— Великої Росії! — із придихом прошипів Сєдов. — Імперії!

— Якої імперії!? — обурився хлопець. — Скільки можна повторювати: нема вже вашої імперії! А є Союз Радянських Соціалістичних Республік!

— Ну нехай буде Союз, це справи не міняє. Розумієш, хлопче, Росія залишається Росією, як ти її не назви.

Клим хотів було заперечити, але не знайшов як. Бо Росія і справді залишилася — Радянська Росія. Сєдов озирнувся на конвоїра, немовби перевіряв, чи слухає він.

— Так от, Велика Росія — це більше, ніж я, більше, ніж ти, більше, ніж усі ми. Це вічна країна, і наша задача — служити їй.

Розмова була геть несподіваною — якби старий дорікав чи просився, тоді інша справа, а так Клим не знав, що й сказати.

— Ми з тобою однієї крові. Колись я боровся з націоналістами, сьогодні — ти. І я не ревную. Ти молодий, швидко навчаєшся. Але не думай, що їх можна отак от взяти і перемогти, — старий підняв угору свій схожий на очеретину палець і покрутив ним у повітрі, щоб підкреслити свою думку. — Хохли хитрі, як диявол. От здається, що ти їх уже загнав під лавку, вони кланяються і рачки лазять, але тільки розслабився — одразу піднімають голови і заводять про вольності. Тільки збираються в кучу, одразу хочуть гетьмана. Тільки заспівають, одразу про волю. Їх треба душити не одну сотню років, не дві і не три. Їх треба душити постійно. Вони як євреї — не дарма росіяни кажуть: «не було б жидів, взялися б за хохлів». Ой, не дарма! Мені вже не доведеться — але ти пам’ятай, хохла треба давити, а хохла освіченого давити тричі. Нема нічого страшнішого за освіченого хохла, бо він будить у інших кляту хохляцьку гордість. Зрозумів?

Клим кивнув, не стільки щоб погодитися, скільки щоб швидше закінчити розмову.

— Запам’ятай мої слова: хохла бити, а освіченого хохла — тричі, бо це — головний ворог імперії.

Клим зробив знак конвоїру, що розмову закінчено. Той підштовхнув Сєдова у спину.

— Прощавай, Климе, — наостанок гукнув старий уже на ходу. — І не носи, Бога ради, справи у портфелі!

Премія для агента разом із підвищеним жалуванням склали немаленьку суму, і Клим жодної секунди не сумнівався у тому, що з ними робити.

Двері крамниці відчинилися, в обличчя війнуло запахом тканин та галантереї вперемішку з парфумами відвідувачок.

Продавець за прилавком із повагою подивився на Климів шкіряний начальницький портфель і по-старорежимному злегка вклонився.

— Чого зволите?

— Сукню, — пересохлим чомусь горлом просипів Клим. — Оту, — і палець його вказав на вітрину з манекеном.

Продавець здивовано звів брови, але нічого не сказав. Клим прокашлявся.

— Найкращу, — додав він.

Продавець кивнув і уточнив:

— Пробачте, а ваша дама... В смислі розміру. Щоб не помилитися.

Клим замислився:

— Ну, вона, як ця ваша дерев’яна.

— Як манекен?

— Як манекен.

— Хвилиночку, — з цими словами продавець зник у підсобці і за хвилину вийшов звідти та поклав перед Климом сукню.

Так, це була вона. Несміливо, немовби школяр, що підглядає за дорослими, Клим простягнув руку до тканини. Пальці відчули легку, невагому субстанцію, що піддавалася під доторком і водночас вабила, немов дівоча шкіра. Клим відсмикнув руку і знову прокашлявся.

— Загорніть, — суворим голосом сказав він.

Продавець ще раз запопадливо кивнув і взявся за шматок сірого цупкого паперу.

— Але якщо не підійде, ви зможете поміняти, — сказав він. — Приходьте разом із своєю дамою, і все зробимо.

— Дякую.

Клим узяв із його рук пакунок і пішов до дверей. Дорогою впіймав своє відображення у дзеркалі й зупинився. Ні, так не годиться. Солідний працівник солідної організації з солідним портфелем, а у другій руці паперовий пакунок. Не лише незручно йти, але й перед людьми ніяково — що вони подумають? Він переклав пакунок під пахву іншої руки — вийшло ще гірше. Та врешті відкрив портфель і поклав покупку туди, поруч із справою Яворницького. Після того, як клацнув замок, портфель став пузатим, як у великого начальства, а заразом і приховав подарунок від пильних дівочих очей. Несподіванка завжди приємніша.

Маруся чекала його на набережній. Але це вже була зовсім не та набережна, що раніше. Не було очеретів та старих човнів на піску, власне як і самого піску, замість якого тут височів бетонний парапет зі сходами до води, а дерева оточували справжні клумби із зеленою травою. Дніпропетровськ гарнішав просто на очах.

— Привіт! — Клим радісно простягнув руки назустріч коханій і одразу відчув, що з нею щось не так.

— Привіт, — вона потиснула хлопцеву руку, а на спробу поцілунку ухилилася. — Люди ж дивляться! Подумають, що ми міщани.

— Хай тільки спробують, — пригрозив Клим у простір своїм товстим портфелем.

— Що у тебе там? — поцікавилася дівчина.

— Сюрприз, — усміхнувся Клим.

На диво, вона не проявила звичайної дівочої цікавості, та й взагалі була якоюсь незвичною — занадто серйозною, навіть суворою, тоді як Клим на хвилі успіху почувався господарем світу.

— Климе, у мене до тебе справа.

— Та ну? — здивувався хлопець.

— Важлива справа.

Клим гмикнув: що вона може знати про насправді важливі справи?

— Ну, якщо так, то краще сядемо десь.

Вони вмостилися на лаві попід вербою, і Клим показово поважно поклав поруч із собою портфель.

— Яка краса! — сказав він, озираючись навкруги.

— Краса, — погодилася Маруся. — Але зараз не про це.

— А про що?

— Мого директора звільнили, — голос дівчини зробився сумним.

— Яворницького? — перепитав Клим, роблячи вигляд, що не в курсі.

— Так, і ти повинен допомогти його повернути.

— Я?

— Ти. Бо сталася помилка, — Маруся дивилася на нього такими очима, немовби давала розпорядження. Клима це роздратувало.

— Яка помилка? — запитав він і стишив голос. — Твій Яворницький — ворог народу, подякуй, що його взагалі не арештували.

— Арештували! — сплеснула руками Маруся. — За що?

— Не кричи, — Клим схопив її за плече. — За буржуазний націоналізм.

— І ти знав, що його хотіли арештувати?

— Знав, — погодився Клим. — Я тобі кажу, не кричи.

Маруся перейшла на шепіт:

— Знав і не попередив мене?

— Про що? — від здивування Клим перейшов на повний голос, але зразу спинив себе. — Про що я мав тебе попередити?

— Про арешт.

— Ти здуріла? — Клим дивився на неї, наче не впізнаючи. — Сама ж казала, що він слабує на речезнавство, що старорежимний.

— Казала, — погодилася Маруся. — Але я помилялася. І потім не можна ж за це арештовувати.

— Його поки ніхто не заарештував.

— І звільняти з музею теж не можна.

— Ну, знаєш, це вже не я, а начальство вирішує.

— То піди до начальства.

— Хто, я?

— Ти!

Клим заспокійливо поклав їй руку на плече.

— Марусю, що ти мелеш? Ти хочеш, щоб я пішов захищати ворога народу, якого я сам... — він затнувся.

— Що, ти сам?

— Не важливо.

— Що, ти сам? — наполягала дівчина.

— Нічого, це службова таємниця.

— Таємниця від мене?

— І від тебе. Службова таємниця, розумієш. Я працюю в органах ДПУ. Державного, — він підкреслив це слово голосом, — політичного управління. Особисто у мене від тебе таємниць немає. А от у держави є.

— Отак?

Клим розвів руками. Дівчина ображено відвернулася. Ну нічого, поображається і зрозуміє.

— Давай краще про хороше. Знаєш, мене зарахували до постійного штату. І скоро звання дадуть.

Вона не відповідала.

— І буду я вже не практикантом, а агентом, а може, навіть і спеціальним агентом, — прибрехав він.

— Спеціальним агентом? — обернулася Маруся, дівчата не вміють довго ображатися.

— Ну... не виключено, — на Климовому обличчі заграла задоволена посмішка.

Дівчина на мить замислилася:

— Тоді тим більше ти можеш піти і попрохати за Дмитра Івановича.

— Ти здуріла? — вирвалося у хлопця, але Маруся навіть не помітила образливих слів.

Вона обома руками схопила Клима за лікоть:

— Ну, Климочку, ну будь ласка! Заради мене, ну я тебе прошу!

— Що це ти вигадала? — Клим відсунувся від неї, і дівчина опустила очі. — Нащо тобі здався цей старий бовдур?

— Він не бовдур, — ображено пробурмотіла вона.

— Тим гірше, — Клим відчув, що перегнув, і обережно взяв її за долоню, дівчина висмикнулася. — Розумієш, Марусю, якби він був бовдуром, було б легше. А він є керівником організаційного центру націоналістичної контрреволюційної роботи.

— Це якого такого центру? — охнула Маруся.

— Вашого музею.

— Климе, що ти говориш? — дівчина забулася за образу і взялася гаряче переконувати коханого: — Що за центр? Невже ти думаєш, що я б не помітила, якби там щось таке було?

— Ну... — хлопець скептично піджав губи. — Врешті ти ж сама про нього говорила.

— Що я говорила? Про речезнавство? Так це одне, а контрреволюційна робота — то інше.

— Який дуб, такий тин.

— І зовсім не такий! Климе, ну будь ласка! Ну, чесне комсомольське даю, що Дмитро Іванович ні в чому не винен!

Клим зітхнув.

— Ти мені не віриш? — Маруся подивилася йому в очі і відвернулася.

— Марусю, — Клим поклав руку їй на плече. Дівчина мовчки струсила її. — Марусю, а хочеш у кіно підемо? Я маю вільний вечір.

Вона мовчала. Клим зрозумів, що це серйозно, і клацнув замками портфеля.

— А подивися! — він висунув згорток і поклав його на лаву.

Дівчина смикнула плечем.

— Подивися, що я тобі купив! — його голос набрав запопадливих, солодких ноток. — Глянь сюди.

Маруся обережно скосила очі, потім обернулася.

— Що це? — вона простягнула руку до згортка.

— Бери-бери.

Дівочі руки розв’язали шпагат, потім обережно відгорнули папір.

— Ой! Климе! Невже?.. Марусина образа відлетіла, немов пух з кульбаби. Очі її вже палали, а руки тримали сукню — ту саму, з вітрини, мрію та марево останніх місяців.

— Климочку! — задихнулася Маруся і приклала подарунок до своїх грудей. — Це мені?

— А кому ж іще! — несподівано хрипко одізвався хлопець.

І тут вона кинулася цілувати його у щоки, лоб, навіть вуха — несамовито, якось по-дитячому. Клим зашарівся, почав вивертатися, але вона продовжувала поцілунки, аж поки він не відсунувся на край лави.

— Люди ж дивляться! — прошепотів він і прокашлявся.

— Ну то й хай дивляться. Климочку, ти не уявляєш, яка я щаслива!

— Та ну, припиняй. Звичайна сукня.

— І зовсім не звичайна! Вона ж неймовірно дорога!

— Це не важливо, — відповів Клим, відчуваючи, що голос від хвилювання зраджує його. — Я ж можу дозволити собі подарунок коханій дівчині.

Дівчина дивилася на нього промовисто, у цьому погляді було все — і здивування, і вдячність, і закоханість.

Клим прокашлявся.

— Щось у мене в горлі пересохло. Ходімо вип’ємо зельтерської?

Але Маруся не хотіла випускати сукню з рук.

— Ну добре, ти тут посиди, а я швиденько збігаю, — з цими словами Клим підвівся з лави і пішов новенькою набережною до ятки з водою, що стояла на іншому кінці.

Маруся супроводила його очима і знову повернулася до своєї сукні, приклала її до щоки, коли раптом помітила відкритий Климів портфель, з якого стирчала обкладинка з написом «Яворницький». В одну мить обличчя дівчини стало серйозним, сукня лягла на коліна, а руки схопили теку. Жадібні дівочі очі ковтали речення, немов Климові спраглі губи зельтерську зі склянки. Маруся один за одним перебирала аркуші, поки натрапила на теку з написом «Мамай». Відкрила її...

— Марусю! — Клим із круглими від переляку очима стояв над нею.

— Климе! — дівчина підняла очі. — Що це таке?

— Марусю, я все поясню.

— Що це таке? — її руки стискали розписку. — Я, Марія Глинська, добровільно погоджуюся співпрацювати з органами Державного Політичного Управління. Це хто писав?

— Марусю, так треба було для справи.

— Для якої справи?— очі дівчини наливалися гнівом. — Проти Дмитра Івановича? Це ти вигадав цю справу?

— Ну чому ж вигадав? Твій Яворницький контрик, і тут не треба нічого вигадувати.

— То ти написав цю розписку від мене?

— Зрозумій, так було треба.

— Що треба? — голос її вже бринів від люті. — Щоб ти записував усе, що я розповідала? Щоб видавав мене за свого агента?

— Ну, Марусю, припини.

— Що припинити? Ти моїми руками створив цю справу! Ти!

— Марусю, ну все ж закінчилося добре.

— Добре?!!

— Звісно. Мене зарахували до штату. Тобі премію виписали.

— Премію? — дівчина дивилася на нього, немовби пропікаючи поглядом.

— Так, премію.

— І це ти на неї? — вона підняла з колін сукню.

Клим злякано закрутив головою:

— Ні, це я на жалування. А премію, якщо хочеш, віддам тобі.

— Що?!! — запитала вона просто страшним голосом.

— Віддам, — пробелькотів хлопець. — Якщо хочеш.

Вона раптом замовкла і тільки стисла зуби так, що жовна виступили на вилицях.

Ця мовчанка злякала Клима ще більше. Він зблід і зробив крок назад. А дівчина раптом схопила в оберемок сукню, а з нею разом портфель та теки з документами і рвучко піднялася.

— Що? Що ти? — слова застрягали в горлі у хлопця.

Маруся кинула у його бік лютий погляд і наступної миті вже зірвалася та побігла до парапету над водою.

— Ні! Марусю! Стій! — хлопець кинувся навздогін, але дівчина вже зупинилася біля краю, і в той момент, коли він торкнувся її плеча, одним рухом кинула свою ношу у Дніпро.

— Ні-і-і-і-і! — просто-таки заволав хлопець, але крепдешинова сукня вже пливла дніпровими хвилями, а за нею, поступово занурюючись, пливли шкіряний начальницький портфель та тека з написом «Яворницький».

За Климом прийшли просто до кабінету — відразу після того, як він доповів начальству про зникнення справи. Хлопець не пручався і навіть не обурювався, а просто підвівся, коли наказали, і слухняно заклав руки за спину.

Його відвели у внутрішню тюрму, куди не один раз йому доводилося приводити заарештованих та брати участь у допитах. Тільки тепер усе помінялося — поміж озброєних бійців ішов він, колись практикант, а сьогодні арештант ДПУ Клим Шпакуватий.

Залізні двері рипнули, відчиняючись, і Клима підштовхнули у спину, щоб не барився. Він зробив крок уперед, намагаючись зорієнтуватися у тьмяному світлі, яке сочилося з маленького заґратованого віконця під стелею.

— Климе, це ви? — з нар підвелася людина, голос якої видався йому знайомим.

— Веніамін Купріянович? — перед хлопцем стояв нещодавній колега і наставник Сєдов.

— Климе, що сталося?

— Як бачите, — розвів він руками.

— Я не про це, — Сєдов підійшов ближче і вказав пальцем-очеретиною на Климову голову. — Що з вами?

Клим помацав рукою:

— А що?

— Погляньте на себе! — з цими словами Сєдов підвів його до відра з водою, що стояло під віконцем.

Хлопець нахилився над відрам і остовпів. З непорушного водяного дзеркала на нього дивився сивий, ну просто як лунь, хлопець із його, Клима Шпакуватого, очима.

Академік Яворницький схилився над робочим столом, вправною рукою черкаючи на папері слова, коли у двері зазирнула його дружина Серафима Дмитрівна.

— Дмитрику, пробач, але там до тебе якийсь молодик. Каже, що письменник.

— Письменник? — Дмитро Іванович підняв голову і зняв окуляри із втомлених очей. — Тоді запрошуй його сюди. Письменників треба шанувати — а раптом про тебе щось напишуть.

Серафима Дмитрівна вийшла і за хвилину повернулася з гостем — молодим чорнобровим чоловіком зі жвавими очима.

— Олександр Ільченко[127], — відрекомендувався гість, підійшовши до столу. — Сидіть-сидіть, — додав він, побачивши, що господар підводиться назустріч.

Проте той все-таки вибрався з-поза столу та потиснув простягнуту руку.

— Я відірвав вас від роботи? — занепокоєно запитав гість, вказуючи на рукопис, що лежав під настільною лампою.

— Пусте, — махнув рукою Дмитро Іванович. — Історія оперує тисячоліттями, а значить, може трохи почекати.

— То ви працюєте над черговим історичним шедевром? — Ільченко усміхнувся без краплини іронії.

— Та яким там шедевром! Просто вирішив написати історію Катеринослава. Бо, знаєте, навіть молоде місто може мати велику історію.

— Це чудово, — гість роззирнувся навкруги, побачив на стіні картину з Козаком Мамаєм та вказав на неї рукою. — А я до вас, власне, з приводу оцього персонажа.

— Мамая? — здогадався Яворницький.

— Точно, мені сказали, що ви, як ніхто, знаєте цього славетного лицаря.

— Ну вже й знаю... — Яворницький погладив вуса і вказав на канапу. — Сядемо, бо в ногах правди немає.

Чоловіки пройшли до канапи.

— Може, гостеві чаю з дороги? — зазирнула у двері Серафима Дмитрівна.

— По нашому звичаю треба горілки до чаю, — відповів Яворницький і обернувся до Ільченка: — То нащо вам здався наш земляк Мамай?

— Ваш земляк? — здивувався той.

— Саме так. Якщо спуститися нижче по Дніпру, то на лівому березі, біля Великих Кучугурів буде Мамай-Сарай, його столиця.

— Та ну?

— Правду вам кажу. Це місце згадували ще у шістнадцятому столітті. Мій друг Яків Павлович Новицький зібрав багато джерел щодо цього. І навіть річка недалік називається Мамайка, хіба це випадково?

— Ні, — погодився Ільченко.

Тим часом Серафима Дмитрівна принесла на таці чай та чарочки, а Дмитро Іванович видобув із шафи дві карафки — більшу та меншу, а до них наперсток. Впіймавши здивований погляд гостя, господар усміхнувся:

— Мою горілку не можна пити чарками, а лише наперстками.

На підтвердження своїх слів він і справді налив у наперсток з меншої карафки і простягнув гостеві. Той недовірливо взяв.

— Пийте-пийте, — заохотив його Дмитро Іванович.

Ільченко обережно торкнувся губами краю наперстка, потім вихилив його вміст і крекнув.

— Але ж і люта!

— Козацька! — всміхнувся господар. — Жоден бусурманин такого не витримає, — він почекав, поки гість закусить шматком сала, та запитав: — А нащо вам Козак Мамай?

— Бачте, я письменник і мрію написати про нього роман.

— Роман? — уточнив Яворницький.

— Роман, — кивнув письменник.

— Ну тоді це буде дуже товстий роман. Тому що Козак Мамай — це не просто міф. Це герой, який захищає нас уже багато сотень років.

— Захищає вас?

— Нас, — уточнив Яворницький. — І мене, і тебе, і наше місто, і всіх українців. Сотні років у тисячах хат він усміхається зі стіни, курить люльку, а сам захищає Україну, і поки буде так, вона житиме.

— А розкажіть мені про Мамая, — попрохав гість.

— Розказати? — гмикнув Дмитро Іванович. — Боюся, що це неможливо. Про Мамая ніхто нічого не знає. Але він є скрізь — і у кам’яних бабах, що стоять на могилах, їх у народі звуть мамаями, і в народних іконах, що висять по хатах, і в садках під вишнею, де він, здається, і досі сидить з чаркою, картами та кобзою. Його називають невмиракою, бо вже сотні років він боронить цю землю, і ніхто не може нас здолати. От здавалося б, іще трошки — і дотиснуть, доб’ють, кінець українцям, але вони раптом підводяться, немов трава у степу, і стають тисячами там, де вчора, здавалося б, нікого не залишилося. Це Мамай нас веде. Вічний козацький дух.

— Ну а реальний Мамай існував? Хто він і звідки?

— Невідомо, — покрутив головою Яворницький. — Є в Україні села Мамаївки, річка Мамайка, Мамаїв острів, де збиралися гайдамаки, та й прізвище Мамай збереглося — може, це його нащадки. Але ніхто нічого не знає про самого лицаря.

— Тобто, це міф?

Яворницький усміхнувся:

— Ну, який же міф, коли навіть мене самого він не раз рятував?

— Вас? — здивувався письменник.

— Мене. Тим, що я нині тут із вами розмовляю, треба завдячувати саме йому. Він мене і в молодості захистив, і тепер я відчуваю його руку.

— Як це?

— А так. Характерник. Чарівник. Ви думаєте, просто так у кожній хаті висить його портрет? Ні, це очі, через які він за нами дивиться. Думаєте, просто так на кожному портреті шабля і кінь? Ні, це для того, щоб у потрібний момент можна було ними скористатися.

Ільченко усміхнувся:

— Казки розповідаєте.

— Та ну, які казки? Коли сотні тисяч людей вірять, що Козак Мамай поруч, що тут дивуватися, коли він приходить, та ще й не один. Коли його дух прокидається у теперішніх людях. Колективна свідомість — це не казка, це реальність.

Гість дивився на Яворницького, немовби вивчаючи його.

— А знаєте, мені здається, я зрозумів, у чому причина.

— У чому?

— Мені здається, Козак Мамай просто кожного разу перероджується.

— Як це? — не зрозумів Яворницький.

— А так, — Ільченко підвівся з канапи. — От ви, наприклад, якщо подивитися, ви і є козак Мамай.

— Чому?

— Тому що Мамай переселяється у тих, хто не боїться козацької волі і приймає козацьку долю. Живе, як козак, захищає своє і не здається ворогам.

— Ну, навряд чи це про мене, — сумно зітхнув Яворницький.

— А ви у дзеркало гляньте.

— У дзеркало... — академік підійшов до люстра у дерев’яній рамі, що прикрашало стіну, і справді подивився у нього.

— Ну? — Ільченко підійшов до нього ззаду. — Викапаний Мамай. Тільки сивий.

Яворницький мовчки дивився на своє зображення у дзеркалі, а з-поза спини його визирав Козак Мамай, намальований на полотні невідомим художником сто років тому. За довгий час фарба на картині почала злазити, і чорний Мамаїв оселедець вкрився білими тріщинками, немовби присипаний попелом вічності, що його люди ще називають сивиною.